Жуйка

- ЗВИЧКИ І МРІЇ -

Марц прокинувся, як завжди в останні кілька місяців, за годину після будильника, який вигравав класичне й безнадійне «All you need is love» упродовж трьох із половиною хвилин, а потім затикався і чекав.

З кутка, де впоперек ліжка лежав Марц, вікна здавалися ще більш видовженими, ніж зазвичай, нескінченними. Майже полудневі відблиски у склі й на стінах натякали на необхідність іти на роботу. Напіврозплющеними очима Марц слідкував за тим, як речі в кімнаті втрачають привабливу імпресіоністичність, робляться реальнішими, конкретнішими, ніби проламують крихкі стіни його сну.

Марц позіхнув, перевернувся на живіт і, підклавши під щоки руки, подивився вниз крізь вікно, яке здіймалося від самої підлоги. Внизу безшумно й віддалено відчувався рух сірого кольору.

Марц раптом схопився на ноги, пробіг із десяток кроків до середини кімнати і завмер. Тридцятирічний худорлявий чоловік із русявим волоссям до плечей, у самих трусах — артистично став посеред кімнати, широко розставивши ноги. Ліву руку тримав так, ніби між підборіддям і зап’ястком затиснута найніжніша скрипка. Права рука здійнялася вгору... Тііі-рі-рі-рі... Тірі-тірі-т-і-і-і-і-і-і... Марц наспівував хрипким зі сну голосом мелодію, яку пам’ятав з дитинства. Він знав її, як знають наспів колискової. Неможливо забути, почувши хоча б раз. Цю мелодію наспівав колись йому дід Йон, а звідки той її знав, Марц ніколи не цікавився. Мабуть, від матері, Марцевої прабабці. Тііі-рі-рі-рі... Тірі-тірі-т-і-і-і-і-і-і...

Хлопець опустив руки й подивився ліворуч на своє відображення у скляних дверях.

— Нічого. Знову нічого цікавого, нового чи надзвичайного. Бачив би мене зараз мій старий Johnny...

Потім Марц по-акторськи роззирнувся навколо себе, ніби чогось шукав, розвів руками й прошепотів у бік відображення:

— А нема...

Закінчивши ці мудрі ранкові вправи, одягнувся, встиг під час натягування штанів випити півсклянки соку, а коли зав’язував шарф, сховав до кишені кілька цукерок.

Минувши темний коридор, куди виходили двері десятка приблизно таких самих за плануванням помешкань, Марц вийшов до просторого холу, звідки широкі напівосвітлені сходи вели на один поверх угору і на дев’яносто вісім униз. Один працюючий ліфт із семи трохи полегшував життя мешканцям останніх приблизно дев’яноста п’яти поверхів.

Іноді Марц дозволяв собі помріяти про авантюру цілоденної подорожі сходами будинку. Йому здавалося, що ті сходи мають бути окремим світом, населеним якимись чудернацькими істотами, зі своїми законами. Він був упевнений, що там, у темних сходових шахтах, живуть і шаблезубі коти-мутанти, і psy-пси з білими очима, і високоорганізовані пра-щури.

Повертаючись додому пізно ввечері, він іноді чув, як вони там лаються, пищать, співають колискові, збираються на війну, труть один одному спинки в душі. Хоча це могло бути просто гудіння й потріскування ліфтових механізмів.

Марц натиснув блискучу кнопку виклику й підсунув ближче до розсувних дверей стілець. Взяв зі стільця затерту книжку «Історія всього, що має значення, або Казки про тебе» й усівся читати. Ліфт доводилося чекати іноді хвилин двадцять. Так за тиждень Марц встигав прочитати невеликий роман сторінок на двісті. Книжки брав у знайомого екс-бібліотекаря на ім’я Трові. Бібліотеку, де він працював, закрили, але всі заповнені книжками стелажі й сховища залишилися недоторканими. Просто одного дня міський відділ архівів перестав платити зарплатню бібліотекарю-директору та прибиральниці й відрізав бібліотеку від електрики, опалення й водопостачання. З того дня Трові щовечора, озброївшись ліхтариком і наплічником, вибирав із полиць найцінніші книги, створивши для них сирітський притулок у найбільшій кімнаті свого дому. Надії на те, що книжки встигнуть згнити до того моменту, як їх загрузять у сміттєвіз, було мало, але Трові третій місяць спокійнісінько носив коштовні томики додому, звідки вже вони потрапляли чи до Марца, чи до ще когось із небагатьох любителів почитати від нічого робити, з якими він був знайомий.

Останній візит Марца до бібліотекаря завершився Бодлером і Рабле. А попередній — якраз «Історією всього, що має значення...» Марії Найди, що він читав зараз, чекаючи ліфт.

Через чотири сторінки ліфт приїхав на 99-й поверх і поніс Марца вниз, залишивши порожній хол і стілець із книжкою, розгорнутою на сторінці 63.

Марц їхав і роздивлявся подряпини на металевих стінах. Правду кажучи, вірші йому не дуже подобалися. Вони залишали у нього неприємне відчуття порож-нечі, ніби щоразу, коли він дочитував останній рядок, усередині вибухала нейтронна бомба. Зовні все залишалося нормальним і красивим, але із життям було несумісним.

На 73-му поверсі зайшов сіренький дідуган із червоним пластиковим ціпком у вигляді дракона. Цього діда Марц ніколи раніше не бачив, проте це не означало, що той жив тут недовго. Старий поставив біля себе облізлий коричневий портфель, з якого стирчав тугий рулон цупкого жовтуватого паперу. Марц хотів роздивитися супутника якомога детальніше. Дідок, як і більшість людей похилого віку, виглядав як затертий прибулець із минулого: одяг, портфель, окуляри в товстій чорній оправі — все це відбуксовувало свідомість щонайменше років на двадцять назад. Тоді Марцеві було близько десяти, і життя було льодяником — наполовину з полуничним смаком, наполовину з гівняним. Небо здавалося близьким, як запущений власноруч повітряний змій, а новий велосипед блищав на літньому сонці, як найбільший у світі чорний діамант дивної форми. Мати, щойно отримавши ступінь доктора філософії, подалася до Франції з якимсь аспірантом, залишивши їм з татом на холодильнику записку, а в холодильнику — суп.

Відтоді Марц матері не бачив. Батько, забивши на все, пробухав місяці зо три, потім продав будинок, купив яхту, назвав її «Sweet Zao Chi», вийшов суботнього ранку в море й не повернувся. Малого ж забрав до себе дід Йон.

Відтоді Марц був сам собі сім’я. Хоча й сподівався, що мати повернеться. І тато опустить своє смертельно-біле вітрило й прийде по нього, ступаючи по міцній землі… Через три роки всі сподівання минули й остаточно залишили перед хлопцем саму реальність.

Життя з дідом було ніяким. Марц вивчив кілька фраз ромською мовою, закінчив школу і, поцілувавши діда в тремтячу щоку, поїхав назад до Хака, звідки його вісім років тому забрав старий Йон.

Коли Марц купував квитки з Кишинау до Хака (з пересадкою в Кейситі), по вокзальному гучномовцю якраз передавали класику — «The Road to Hell», якою уже кілька років саркастично проводжали потяги до міст у східній частині Крайну. Марц думав про важкі від чавунних голів поїзди, які неквапливо вирушали до спустошених наполовину війною й дощенту байдужістю поселень. Касирка мовчки поклала перед ним зелений папірець, увесь побитий чорними літерами й цифрами, — як карту невизначеної масті з колоди ворожки, за вказівкою якої Марц може прожити дві найближчі доби в точно вказаному потязі, вагоні, купе. Він точно знатиме, куди й звідки їде, коли найближча зупинка і яка приблизна мета подорожі. Якщо хочеш поворожити на залізничному квитку, то на вокзалі будь-якого великого міста завжди знайдеться не надто охайна мадам, яка з математичною точністю зможе розказати не тільки куди й звідки ти їдеш (бо це написано на квитку), а й що на тебе там чекає і чи є у тебе шанс повернутися живим і здоровим. Беруть недорого, приблизно десять відсотків від вартості самого квитка.

Марц стояв і вдивлявся у квиток, коли його нахабно смикнув за рукав вокзальний волоцюга:

— Юначе, допоможи старому... — Марц мовчки подивився на діда, а той продовжував: — От ти зараз поїдеш, а я залишуся. Ти ж поїдеш, так? Поїдеш? Ми ж більше ніколи не побачимось, а так ти міг би лишитися у моїх спогадах добрим юнаком, який дав мені кілька монет, — старий виглядав дивно, принаймні не дихав алкогольним випаром Марцеві в обличчя і мав чисті руки.

— Я торгую пам’яттю, — старий заглядав у вічі, — це рідкісний товар сьогодні, чи не так? Чи пам’ятатиме тебе якась дівка, що ти з нею спав напередодні? Чи згадає тебе друг, із яким ти хотів напитися перед від’їздом назавжди? Чи згадають тебе ті, від кого тікаєш?

Марц дивився на старого впритул, відчуваючи, як скипає йому кров у щойно роз’ятреній рані.

— Слухай, діду. Слухай. Я народився маленьким, близько двох кілограмів, вдома, вночі, десь пів на третю. Мати не кричала, батько нервував, лікар витирав руки, штучне світло було занадто яскравим. Я верещав, ніби потрапив до пастки. Знаєш, це відчуття не полишає мене й досі, навіть зараз, особливо зараз, коли я хочу звідси забратися якнайдалі, якнайглибше — від порожніх міжміських трас, від цих довбаних горіхів, від пережованої мови! — Марц зривався на крик.

Старий трохи знічено засунув свої чисті руки до кишень куртки. Марц розходився:

— Запам’ятай це! Назавжди запам’ятай, на скільки там тобі залишилося — запам’ятай!

Голос на стовпі урочисто виголосив: «Швидкий поїзд до Кейсита, час прибуття 19:42, очікується до...»

— Тебе не вчили чемно поводитись зі старшими... — старий спромігся на посмішку й витягнув ліву руку з кишені.

— Мене взагалі мало чому вчили. І нічому з того, що мене цікавило.

Марц тицьнув йому кілька купюр і, поправивши наплічник, пішов подалі від гріха бути викарбуваним у чиїйсь пам’яті.

Дві години потому він з напруженою цікавістю спостерігав, як ковтає заспокійливе його сусідка по купе.

— Перепрошую, ви погано почуваєтеся?

— Т-та... — жінка махнула наманікюреною ручкою. — Це таке. Нерви. Я наче нещаслива... А ще снилися мені сьогодні білі птахи якісь... А, дурня це все. Хоча ви знаєте... Я запізнювалася, так, запізнювалася на поїзд, взяла таксі, у мене в Кейситі сестра. Я страшенно запізнювалася, а ці білі птахи... Ну, ви розумієте, ми майже приїхали... Цей водій! Я просила скоріше... Ми майже приїхали — якісь кілька сотень метрів до вокзалу! Він... ми... він задавив на смерть людину... Т-той старий волоцюга, йому, може, й жити недовго залишилось, але ж... Він з’явився нізвідки, виріс із-під землі, з неба звалився нам на ка-а-а-а-а-а-пот... — жінка заплакала, огидно кривлячи рота.

— Вважайте, що не у вас однієї був невдалий день, — Марц зліз із рипучої полиці й пішов геть із купе дивитися на темряву за вікном.