Жуйка

- JOHNNY -

«Я не один». Так Марц щовечора себе заспокоював, вкладаючись спати.

У його квартирі були два блакитні вікна майже попід самим дахом добісаповерхового будинку, в якому, проте, окрім Марца та ще, може, десятка таких самих одинаків ніхто не жив.

Колись цей будинок зводився для того, щоб компактно розмістити в собі зо п’ять сотень середнього достатку й розміру офісів. Перший поверх уже орендували бюро ритуальних послуг «Назавжди з нами», фірма з обслуговування свят «Діонісіка» та ще якась компанія, що торгувала софтом.

Що потім сталося із забудовниками, достеменно невідомо. Зникли, розчинилися, вирушили в навколосвітню без попередження й вороття... У газетах писали, що це чергова афера. Тільки от у чому вона полягала, жоден із журналістів вигадати так і не зміг, бо дім — ось він, будівництво завершено, будівлю здано.

Так само зникли ті кілька фірм, які вже мали договори оренди в новобудові. Подейкують, що у кімнаті на третьому поверсі із табличкою «Назавжди з нами» досі стоять два письмові столи, крісла, шафа з паперами і мармуровий янгол. Нібито діти бачили крізь шпарину в дверях.

Покинутий будинок перейшов у муніципальну власність, флегматична міська влада довго не могла вирішити, що з ним робити, зрештою ухвалила пустити туди за невеличку плату якихось невибагливих мешканців.

Марц побачив оголошення в коридорі відділу мистецьких стандартів і того ж дня пішов до контори винаймати житло. Він якраз тиждень тому посварився з дівчиною, в якої жив останні два роки, а друзі, в яких міг переночувати, невблаганно закінчувались.

Плата виявилася справді менш ніж помірною, і вже наступного дня Марц, обравши собі 99-й поверх і півтори кімнати (одна і ще чималий коридор плюс кухня), перевіз туди весь свій затишок: надувне ліжко, кілька потертих книжок Рея Бредбері, розкладний столик, за яким можна писати або їсти, сидячи на підлозі, одяг і найнеобхідніший дріб’язок, що весь умістився в коробку з-під взуття (до того ж літнього).

Марц був звичний до зміни помешкання. Знайомі іноді жартували — мовляв, це все краплі циганської крові не дають йому всидіти на місці. Можливо, що й так. Хоча від того циганства в нього залишилася лише добряче розведена кров. Та ще згадка про діда Йона — наполовину молдаванина, наполовину цигана. Дід був доцент, кандидат історичних наук, самотній, дивакуватий чоловік своєї колишньої дружини, жив у захаращеній паперами кімнатці-кабінеті на околиці Кишинау, все життя вдавав, що вивчає циганську історію, знав кілька слів романес і полюбляв, коли друзі називали його Johnny.

Марц запам’ятав його добре й навіть трохи вивчив за ті кілька років між першою шкільною бійкою з однокласниками й першою (і, на щастя, останньою) ніччю, яку Марц провів за ґратами. Через що — навіть шкода часу згадувати — кілька неестетичних синців на коштовній пиці двоюрідного племінника третього заступника міського голови з особливо неважливих питань (чи щось таке). Хай там як, ці кілька років, які Марц провів зі своїм дідом, його мало чого навчили. Хіба що час від часу прикидатися, ніби його справді хвилює хоча б щось, окрім насущної секунди буття світу, впродовж якої йому хотілося, наприклад, вийти на вулицю, встелену шовковим асфальтом, і, ставши посередині, крикнути на весь дужий голос про те, що жити хочеться як ніколи сильно! про те, що він оце щойно закохався в якусь дівчину без жодних планів на своє три мільярди чотириста мільйонів дев’ятсот сімдесят четверте від початку світу життя! про те, що пахощі скошеної трави забивають йому влітку всі спекотні думки своїм зеленавим шалом! про те... Словом, багато про що хотілося би сповістити Марцеві цьому світові, стоячи посеред вулиці на шовковому асфальті. Та він уперто мовчав.

Дід, попри всю свою етнічну половинчастість, прагнув прищепити онукові хоч би щось ромське. Виходило в нього не надто вдало, проте ці спроби Марц міг би записувати до свого щоденника як невеличкі оповідки.

Зрештою, він цього, ясна річ, не робив. Марц іноді писав довгі занудні вірші, присвячуючи їх по черзі трьом найкрасивішим дівчатам у класі. Час від часу заводив чистий блокнот, в якому планував записувати всі геніальні думки, що до нього приходитимуть. А от щоденник — ні. Ніколи.

21 вересня. Звичайний день. Увечері ходив із хлопцями в «Патрію» дивитися «Тром-3». Не сподобалося. За вечерею дід знову розказував мені про своє життя. Як же він, гад, багато всього пережив — стільки розказувати.

Говорив, що коли був малим, то любив виходити до траси й дивитися на вантажівки, що мчали повз, уявляв, звідки й куди вони їдуть, а потім повертався додому й роздивлявся ті уявні маршрути на карті СРСР. Казав, наче там, біля траси, йому якось відкрився цілий світ. Мені здається, що бреше.

29 вересня. Фізичка вліпила мені двійку за лабораторну. Завтра сказала прийти «з батьками чи хто там у тебе». Бо я їй ненавмисне поламав якийсь — як його там — динамометр. Зате тепер хлопці в класі вважають мене найсильнішим.

Сказав дідові. Він не лаявся, тільки подивився на мене, як на дебіла, і сказав, що до школи зі мною не піде, а ще дав гроші на динамометр. І почав розказувати про своє дитинство. Мовляв, як він був десь мого віку, то жив сам із мамою і страшенно хотів якось їй допомогти, заробити грошей. Знову розказував про фури на трасі й карту СРСР.

— Мамо, а в кого найбільша у світі зарплата?

— У космонавтів, — відповідала мама, ріжучи капусту здоровезним ножем.

— Тоді я виросту й стану космонавтом!

15 лютого. Вчора була субота. До нас приїхав якийсь чоловік. Чи то з Америки, чи то з Англії. Дід сказав, що звати його Антон Харцман і що він знаний у світі професор-циганолог.

Харцман із дідом до ночі сиділи в кабінеті.

А сьогодні зранку дід сказав, що вони з Харцманом їдуть до Єдинця, і запропонував поїхати з ними.

Поїхали разом машиною, яку винайняв професор. Дід із Харцманом майже всю дорогу розмовляли, і цей іноземець виявився прикольним дядьком. Так я дізнався, що дід воював у Придністров’ї. Дивно, що він ніколи про це не розповідав.

— Ну, служив, служив... Та що мені була та армія у вісімнадцять років. З присяги забрали. Там ще якось можна було зустрітися й попрощатися з рідними. Я знав, що мама на мене чекатиме. Вже хотів піти. Думав — піду. Тоді ще по другому каналу «Чіп і Дейл» показували. То я й залишився — дивитися. А мамі потім написав у листі, що мене сержант не пустив до неї. «Чіп і Дейл»... І бідний той сержант — скільки на його голову впало найстрашніших циганських прокльонів. Здається, його потім убили... Така була війна: перестрілювалися з пагорба на пагорб — «феєрверки пускали», а Чіп і Дейл спішили на допомогу… Одного вечора хтось із хлопців украв у селі підсвинка. Та його не було на чому смажити. Взяли дерев’яного пхача зі старої румунської гармати, інших не було. Смачно! А на ранок наказ — наступати. А гармата без пхача небоєздатна. Хоч кулаком її затикай. Командир образився сильно на нас. Та про те я не жалкую. Лише «Чіп і Дейл» і маму. Так ми воювали. Й навіть іноді вбивали один одного. А через те, що Придністров’я підтримувала Росія, молдовська влада навіть вирішила на знак протесту проти ворожої агітації заблокувати перший канал. Проте вже через кілька днів на захист каналу вийшли прихильниці серіалу «Санта Барбара», які не витримували без мильного допінгу. І трансляцію в Молдові відновили. Таке.

— Так. У мене в Бендерах на придністровському кордоні взяли тридцять одну лею міграційного збору, бо я громадянин Америки, — Харцман почухав неголене підборіддя.

— А тобі що, шкода?

— Та ні. Так просто.

Йон міг теревенити годинами. Та що там годинами — днями, місяцями й роками.

Втім, до Єдинця їхати недалеко — скільки там тієї Молдови. За три години вони втрьох (плюс водій, якого Марц знав саме за такими дідовими виїздами до осередків ромщини — чи до Сорок, чи до Хінчешті, чи ще куди) були на місці. Того циганського добра вистачало всюди, і рідко де можна було з певністю провести межу між тими, хто по тисячолітнім шляху притрусив свої ноги молдовською землею, і тими, хто в цю землю вріс по самісіньке серце. Тож здебільшого ці дивні люди стояли, вгрузлі приблизно по коліна. І хотілося би вірити, що в землю.

У Єдинці жив коваль Валєра, за сумісництвом директор міського парку. («А що? — казав він. — Не смійтеся, нормальний парк — дерева, алеї, навіть лавочки є».)

Валєра показував свою кузню, Харцман фотографував усе, що бачив: будинок і багно лютневого подвір’я, кота, Марца з Йоном, Валєру з його ковальським начинням — якимось особливої форми циганським молотком, дзвін якого начебто чутно за десять кілометрів, а може й далі, залежно від місцевості.

Валєра демонстративно лупив тим молотком по ковадлу, посміхаючись і світячи золотим зубом, ніби після кожного удару сподівався, що ось зараз Харцман побіжить за ті десять кілометрів слухати дзвін. Харцман не біг. Тільки клацав фотоапаратом і підтакував.

Потому повернулися до хати. Пічка, хоч і займала півкімнати, тепла чомусь давала мало. Грілися картопляно-півнячим варивом, яке зготувала мати Валєри, скінчивши нарешті сваритися із сусідкою, яка звинувачувала стару в крадіжці чогось там (може, й цього самого півня, бо курей у дворі Марц не помітив).

Сиділи майже до вечора. Марц нудився. Йон, Харцман і Валєра розбалакалися. Професор записував на диктофон і креслив у блокноті.

— Приходив майбутній зять, а батько дівчини давав йому кілограм цвяхів. От зможеш викувати сокиру з них — віддамо дочку. Та хлопцеві достатньо було почати щось робити, зо два рази вдарити молотком для годиться — і дівчину віддавали, справжньої сокири від нього ніхто й не чекав.

— А заходили вночі в хату. Такі були бригади: п’ятеро-шестеро ромів, голі по пояс, олією намастяться — і не схопиш! Виносили геть усе, і вирізати могли всю сім’ю начисто.

— Їж, малий, їж. Ту со? На дерпе...[1]