Жуйка

- ДІЛЕННЯ НА НУЛЬ ТА ІНША ЧОРТІВНЯ -

— О, доброго дня, сусіде! Признаюся, чекаю вас уже не перший день. Ще від того вечора, коли мав честь познайомитись, — старий привітно посміхнувся і жестом запросив Марца увійти.

— Вибачте, що змусив чекати, — Марц почувався трохи ніяково, бо не звик до таких виявів надмірної гостинності, ще й від майже незнайомої людини. — Я гадав, ви маєте якісь справи, окрім того щоб приймати мене гостем.

— Марце, ви навіть не уявляєте, як може не вистачати людині мого віку бодай якоїсь компанії. Тим паче — компанії людини зацікавленої.

— Зацікавленої чим?

— Життям, мій друже... — Ахрон набував усе лукавішого й водночас спокійнішого вигляду. — Ви ж цікавитесь життям? Тим, якого кольору завтра буде небо, чому у вчорашніх новинах передавали про неймовірну кількість риби в міських річках і чому в самої дикторки новин очі — як у копченого оселедця? Чом і я, і ви, і майже всі ваші знайомі — одинаки? Чому в нашому будинку не живуть самотні жінки? І де взагалі живуть жінки, якщо на вулиці їх можна побачити тільки разом із чоловіками? Тобто чи є взагалі інші молоді жінки, окрім тих, у яких є їхні чоловіки? Чому закрили майже всі бібліотеки й чому до будь-якої з них можна вільно зайти і не знайти нікого — лишень наповнені словами полиці? Де можна взяти справжній музичний інструмент, наприклад, скрипку?

Коли старий сказав останню фразу, Марц напружився. Цього дідка можна було підозрювати в будь-чому — від захмарного чаклунства до туалетного шпигунства. І неясно, що виявилось би кращим.

— Ви дивний, Ахроне... — Марц дивився на нього впритул і чекав, що буде далі.

— Вибачте, юначе, я захопився. Проходьте., — старий щиро всміхнувся і пропустив гостя в кімнату.

Простора зала, до якої увійшов Марц, в одній своїй частині нагадувала лабораторію — з усіма доісторичними колбами, мірними приладами, рурочками, трубочками та іншим, набагато сучаснішим, уже електронним, начинням. Більша ж частина зали вочевидь була відведена для розумових вправ — три широкі стелажі під стелю, заповнені книжками, письмовий стіл — так само зі стосами книжок на ньому — і два крісла, біля кожного з яких теж височіли цілком пристойні терикони різної друкованої продукції, включно з газетами й журналами.

— Ви досі здивовані? Я розумію. Можете пройтися кімнатою й роздивитися все, що вважатимете за потрібне.

— Може, краще ви самі, як господар, проведете мені екскурсію? — запропонував Марц.

— Боюся, що це буде довго, бо я можу легко захопитися будь-якою порошинкою в цій кімнаті, розказавши вам вичерпну історію її походження й теорію призначення, — і тоді ви остаточно вважатимете мене божевільним.

— Ну... Не виключено, пане Ахроне.

— Давайте краще почнемо з початку — тобто з вас. Наприклад, як ви зацікавилися скрипкою?

— Признаюсь, мені дивно чути від вас такі речі. Бо звідки ви все це знаєте про мене?

— А це якраз не стосується початку. Оскільки те, що стосується моєї древньої особи, має стосунок виключно до завершення історії — міста, країни, цивілізації. Не хочу вас наперед лякати. Чи, навпаки, зацікавлювати. Хоча я саме це щойно зробив... — Ахрон присів у крісло й жестом запросив Марца зайняти місце навпроти.

Марц вирішив, що збагнути хоч щось у цьому безладі прихованих смислів йому не вдасться, тому просто якомога зручніше вмостився у кріслі. Підвівши погляд на Ахрона, він побачив, що той знову загадково посміхається.

«Ідіотизм», — нічого іншого на думку не спадало.

— Вибачте, пане Ахроне, ще раз. Може, ви таки розкажете, що мали на увазі, коли говорили про мене й скрипку? Звідки ви знаєте (а мені чомусь здається, що ви знаєте), чим я заробляю на життя? Звісно, ви могли бачити мене на вулиці, але це пояснення надто просте. Ви ж знаєте, що я музикант... Тобто... Ну ви розумієте...

— Я знаю, що у вас, Марце, в кишені ПГП з програмою скрипки. Про вас я таки багатенько можу розказати. І розкажу, якщо дозволите, але тільки вам.

Марц приготувався нічому не дивуватися. Зрештою, яка різниця, що скаже цей старий.

— Юначе, вся справа в тому, що більшість людей, які дожили до цього моменту, ніби заражені байдужістю. Ви помічали? Я певен, що так. Це вже не егоїзм минулого, а цілковита байдужість навіть до найближчого. Мій колишній сусід (я раніше жив у багатоквартирному будинку біля інституту) два роки тому забув своє ім’я. З головою в нього все було нормально, якщо можна так сказати. У нього навіть була сім’я — діти й онуки приходили до нього раз на місяць. Проте в якийсь момент йому зробилося настільки байдуже, як його називають, що він просто перестав пам’ятати своє ім’я. Він зробився, наче пісок, що його неможливо втримати між пальців, невловний для навколишньої дійсності. Та що там ім’я, він не реагував на звертання на кшталт «ти», «агов, діду». Цілковито невловний, розумієте. Неназване просто не існує. І нарешті він зник...

— Ахроне, вибачте, що перебиваю, але я нещодавно бачив дещо. Дві бригади озеленення — одні висаджували квіти на вулиці, інші вже через декілька хвилин їх викопували. І цим людям було точно байдуже, що робити і чи є в цьому бодай якийсь сенс.

— Так-так... Я саме це й мав на увазі, юначе! Приємно, що ви починаєте мене розуміти.

— А як щодо скрипки, пане Ахроне? Епідемія байдужості аж ніяк не пояснює, звідки ви знаєте про мене і скрипку.

— Так. Проте якщо я скажу, що вечеряю щодня вже протягом тридцяти років у закладі з назвою «Омл&Трайт», це якось прояснить ситуацію? — Ахрон доброзичливо посміхався.

Марц полегшено зітхнув. Райтолі була хороша жінка й поговорити любила. А оскільки хвилинки відвертості вочевидь були одними з найсмачніших приправ до класичних страв домашньої кухні, дивуватися нічому.

— Знаєте, пане Ахроне, я вже почав думати, що ви містик абощо. Адже ви так виглядаєте і всі ці речі... — Марц кинув погляд на алхімічну частину кабінету.

— О! Я це вмію! — старий сміявся, не стримуючись. — Справляти враження, так. Це так цікаво іноді... О! — він трохи заспокоївся й посерйознішав. — Давайте я вам розкажу все по порядку.

— Був би неабияк вдячний.

— Я фізик. І хоча ті прилади, що ви їх бачите довкола, прийнято називати «хімічними», я дотримуюся думки, що хімії насправді не існує. Фізика і тільки фізика, певного, так би мовити, ступеня заглиблення в суть речей, але — фізика. Втім, це не так важливо. Зрештою, все це доведено півстоліття тому — і навіть не мною. Хурт Беренг, «Утилітарні закони наномеханіки»... Вибачте, — старий зробив коротку паузу і продовжив: — Вам, Марце, років тридцять, ви звикли дивитися на світ стомленими очима. Мені скоро дев’яносто два, і я безпосередньо причетний до поширеного нині світосприйняття, схожого на ваше.

— Це ви про збайдужіння, так? Зникнення людей? Те, що ви розказували щойно...

— За великим рахунком — так. Але не забігайте наперед. ПГП у вашій кишені — що ви про нього знаєте? Маленький пристрій, невідомо як працює, генерує предмети, вмикається/вимикається одним натисканням, налаштовується і навіть може зламатися, зроблений невідомо з чого, жаргонна назва — «жуйка». Так? Зрештою, це правильно. Я теж не засмічуватиму вам голову термінологією, щоб науково пояснити принцип дії ПГП. Я можу сказати простіше: я зміг реалізувати стару як світ ідею, відому як «магічні перетворення»: жаба — в царівну, Сара — в соляний стовп, камінь — у золото... Отож-бо... Або пізніше — L-перерозподіл… Все те саме... Отже, чверть століття тому я, провівши в лабораторії два з половиною роки, винайшов ПГП.

Марц сидів, витріщившись на свого дивного знайомого й, затамувавши подих, чекав, що той казатиме далі.

— Я розумів, що робити пристрій універсальним не можна, бо це тільки прискорить загибель людства, та мені й не дозволять. Тому я, як міг, обмежив сферу, де люди могли б застосовувати ПГП. Спершу я обмежився неживими об’єктами, потім вилучив продукти харчування, машинобудування; ясна річ, все, що стосується корисних копалин... І знаєте, куди б я не дивився, всюди стикався з тим самим: світ непоправно зміниться, і я не міг гарантувати, що це буде на краще. І річ була, як ви розумієте, не в можливостях пристрою, а в людях. Аж ось, одного дня, сидячи за комп’ютером і переглядаючи мейли, я ввімкнув музику... І аж підскочив! Так! Музика! Тобто музичні інструменти! Я спробував прорахувати можливі наслідки для економіки й дійшов висновку, що це безпечно й навіть корисно. Я записав у блокноті якусь ідіотську фразу, як-от «Кожному — по Страдиварі», й узявся робити першу модель ПГП, аналогічну тій, що є зараз у вашій кишені. Поки данські й англійські вчені намагалися допетрати, в чому секрет звучання цих інструментів, — у щільності деревини, спеціальному лаку чи грибку, я робив свою справу. Потім було кілька років випробувань, нічого цікавого з точки зору науки. Проте це був чудовий період мого життя, коли я щодня мав змогу наживо слухати найкращих світових музикантів. Все оплачувала «Соши», яка й до сьогодні має виключне право на виробництво ПГП.

Сподіваюся, моя історія ще не втомила вас... Я наближаюся до найголовнішого. Підозрюю, що кожному вченому, якому випадає нагода винайти щось визначне, доводиться укладати угоду з дияволом: продаватися державі, ставати нобелівським нікчемою тощо. В моєму випадку це була випадкова змінна. В теорії все було ідеально. Я прораховув усе тисячі разів. Одначе коли доходило до реальної робочої моделі, то виходив пшик. Розумієте, пристрій просто не працював, доки я не ввів до програми випадкову змінну, яка дозволяла ПГП «обирати» дещо самому.

— Тобто ця штука вміє думати? Ви не жартуєте?

— Ні, не вміє. І ні — не жартую. Ви не розумієте. Ви знайомі із законом збереження енергії, я сподіваюся?

— Аякже.

— Цілковита нісенітниця. Утім, навіть це не важливо. Припустімо, що енергія (чи матерія) справді мають зберігатися. Тепер трохи логіки. ПГП бере молекулярну «сировину» частково з оточуючого середовища, частково з самої себе й ліпить із цього певний предмет згідно з програмою. Відповідно, коли ви вимикаєте, скажімо, свою скрипку, куди зникає те, з чого її було зроблено? Більшість наївно гадає, що туди ж, звідки воно бралося. Ні. Це було б ідеально, але все відбувається інакше. Змінна. Моє дияволятко, завдяки якому схема працює. У той момент, коли ви вимикаєте свій ПГП, — Десь Створюється Щось. Що і де — передбачити неможливо. За всі ці роки я зміг тільки розробити щось на зразок системи спостереження за наслідками…

— Я навіть не знаю, що казати... А це безпечно? Де гарантія, що після чергового вимкнення ПГП у мене не виросте друга голова?

— Щодо цього можете не перейматися — можливе створення тільки неживих об’єктів, за більш ніж двадцять років спостережень не виявлено жодного випадку утворення чогось живого. Проте, змушений зізнатися, наслідки й без того доволі серйозні. Прошу вас поставитися до цього якомога спокійніше, але Остання війна — це теж витівка ПГП.

— Як?!

— Дозвольте я прочитаю, — Ахрон встав з крісла й повернув до Марца ноутбук, що стояв на столику. — Ось звіт дня початку війни. Ось бачите, виділено червоним, читайте.

— Вголос?

— Як хочете.

— «Австралія. Мельбурн. Хай-Бідрау Зік. Dhj[]wmcjd34,567; syujavfg{234gg5,678; 6475h86,34, 8474665, gjtykvbaemj847466683n3994850dr038, 9098 47453pd78585925522hdk449485653424243464575, 1636647883999498577flz7500028747rre46. Труба. 17:30-17:45. Даржибут. Акрі. Площа Асаман, 34 3546,96; 2746,967564; 75843535466657778949923165937, 8785368206325456796324799426678». А що означають цифри?

— У першому випадку — коди об’єктів, з яких було зроблено цю саму трубу. В другому — те, що вийшло з цієї труби.

— І що ж із неї вийшло?

— Спершу — музика. А згодом — те, що у Даржибуті сприйняли як офіційний ультиматум. Насправді ж — декілька сторінок Достоєвського в не надто вдалому перекладі.

— Дурня якась, даруйте... У це неможливо повірити!

— Атож! — Ахрон повернув ноутбук до себе. — В «Соши», коли я намагався пояснити те саме, щоб зупинити виробництво ПГП, мене попросили не займати дорогоцінний час керівництва, і після того навіть не з’єднують по телефону з жодним із десятка заступників.

— Гаразд, я розумію, чому ви пішли в «Соши». Але до чого тут я?

— Ви хороший. І ви, я сподіваюся, дійсно хочете грати на справжній скрипці. До того ж ви мій сусід — до кого ж мені ще звернутися по допомогу? — старий сумно посміхнувся.

— То що ви від мене хочете?

— Ви маєте зупинити виробництво ПГП, люди мають повернутися до флейт, які треба витирати хусточкою і складати в чохол, до гітар, на яких рвуться струни, до віолончелей, які займають місце в кімнаті, ніби ще один мешканець... Нам без цього, як виявилося, не вижити. Мабуть, вираз «струни душі» — це не просто вираз, і нам доведеться почати все знову.

— Я не знаю, що вам відповісти... Чесно, — Марц встав і зробив кілька непевних кроків до виходу в коридор.

— Я розумію. Давайте просто почнемо з вашої скрипки, справжньої скрипки. Я не буду вас затримувати, юначе... Проте, сподіваюся, ви скоро завітаєте до мене знову. Я чекатиму.