Громадисько «Темного Полум’я» наблизилося до поверхні планети. Швидкість обльоту зростала, і розріджене на висоті сотень кілометрів повітря оглушливо ревіло за неприступними стінками корабля, надійно захищеними і від перегріву, і від будь-якої радіації. Цей звук страхітливої сили вловлювали звукозонди Торманса. Виявляється, і тут були прилади, які записували звукову хроніку неба. Підсилювачі донесли цей одноманітний, різкий, як сигнал небезпеки, звук до кабінетів учених-спостерігачів, до високих веж Вартових Неба і просторих апартаментів правителів, сповіщаючи про наближення непроханого гостя, який лякав і приваблював.
Невтомно трудилися техніки зорельота, вираховуючи програми і закладаючи їх у тупоносі ракети. Невдовзі пачки спіральних трубок, зачохлені в п’ятиметрові рибоподібні оболонки, одірвалися від корабля, окреслили величезні параболи і торкнулися поверхні планети в заздалегідь визначених місцях. Одна черкнула по хвилях океану, друга пронеслась у його глибинах, третя розпорола гладінь річки, подальші проорали поля, річки й зелені зони в дозволених тормансіанами місцях. І, знову піднявшись на висоту обльоту, ракети приєднувались до бортів «Темного Полум’я», несучи для його лабораторій біологічні проби води, землі й повітря чужої планети.
Нея Холлі, Евіза Танет і Тівіса Хенако третю добу не стуляли очей. Під журливий спів ультрацентрифуг вони не відходили від протонних мікроскопів і термостатів із незліченними серіями бактеріальних та вірусних культур. Аналітичні компаратори порівнювали токсини шкідливих мікробів Землі й Торманса і виводили довгі формули імунологічних реакцій, щоб нейтралізувати досі незнані хвороботворні начала. Імунізацію одержували однаковою мірою як призначені до висадки, так і ті, що лишалися на кораблі. Члени екіпажу важко дихали, у них палали обличчя, і очі гарячково блищали. Тор Ліка і Менту Кор довелося навіть занурити в гіпнотичний сон, оскільки сила реакції організму вимагала виключення будь-якої діяльності.
І все ж за кілька днів Евіза Танет оголосила, що вона невдо-волена результатами і не може гарантувати повноцінного захисту.
— Який термін досягнення повноцінності? — запитала її Фай Родіс.
Трохи збентежена Евіза відповіла не зразу.
— Я гадала, що зустріну тут звичайний комплекс. Адже тормансіани привезли із Землі в своїх кишечниках ту саму бактеріальну флору, без якої не можемо існувати й ми. Якщо вони не були знищені місцевими мікробами, а, навпаки, процвітали, це означає, що земні бактерії і віруси приглушили первісний мікросвіт Торманса. Одначе виявлено два надзвичайно шкідливі віруси. Вони могли виникнути лише в умовах колосальної скупченості людей. Зараз нічого подібного ми на Тормансі не спостерігаємо.
— Це непрямі підтвердження колишнього перенаселення планети, — сказала Фай Родіс, — але нам треба якомога швидше спуститися на Торманс.
— Перебудова наших захисних реакцій навряд чи відбудеться раніше, аніж за два місяці, — заявила Евіза Танет таким тоном, ніби вона була винна в неможливості швидше провести імунізацію.
Фай Родіс усміхнулась їй.
— Що вдієш! Хочеться бути повноправним гостем нової землі, і майже ніколи це не вдається. Повсякчас виникають обставини, які кваплять, не дозволяють чекати. Багато хто розповідав про незабутнє відчуття зустрічі з новою і небезпечною планетою. Виходиш із корабля на чистісіньке повітря, під нове сонце і, немов дитина, біжиш по ласкавому незайманому ґрунті. Шалене бажання скинути одяг і всім єством зануритись у свіжість кришталево-чистого світу. Щоб босі ноги ступали по м’якій траві, щоб вітер і сонце, торкаючись оголеної шкіри, передавали їй усі відтінки мінливого дихання природи. Дуже небагатьом із сотень тисяч мандрівників на інші світи щастило відчути все це!
— Виходить, скафандри? — спитала Холлі.
— Авжеж! Хоч як жаль! Потім, коли закінчиться імунізація, ми їх знімемо. Без шоломів, лише з біофільтрами — і це вже успіх! Зате ми будемо готові за три-чотири дні.
— Може, це й на краще, — сказала Нея Холлі. — Аналіз води Торманса показав деякі структурні відмінності від земної. Попервах, поки звикнуть до нової води, усі будуть ослаблені.
— Хіба важливо, яка вода? — запитала Фай Родіс. — Даруйте, але я знаю так мало. Якщо вода чиста й позбавлена шкідливих домішок?
— Вибачимо історику давню помилку, — усміхнулась Евіза. — Наші предки довго вважали воду просто водою, поєднанням кисню і водню і зовсім не вміли її аналізувати. З’ясувалося, що вода має складну фізико-хімічну структуру з багатьма елементами. Тисячі видів води — корисної, шкідливої, нейтральної, хоча в простому аналізі вона однакова й абсолютно чиста — зустрічаються в джерелах, річках і озерах Землі. Торманс — інша планета, із своєрідним характером загального кругообігу води, ерозії та мінерального насичення. Ми дослідили, що ця вода в середньому може позначитися на певному пригніченні нервової системи. Проти нього я підібрала таблетки ІГН-102. Тільки не забувайте покласти їх у будь-яку рідину для пиття чи їжі.
— Отже, скафандри, — втрутився Гріф Ріфт, який досі мовчав. — У нас буде одна перевага…
— На випадок небезпеки? — Евіза схилила голову, кинувши погляд на Чеді Даан.
Здогад правильний. Скафандр не піддається ні ножу, ні кулі, ні піропроменю, — підтвердив Ріфт.
— Але голова, найцінніша частина тіла, без шолома піддається, — весело заперечила Фай Родіс. Чеді Даан пильно глянула на Родіс, ніби дивуючись її пожвавленню. Справді, стриману, трохи сувору керівницю експедиції зараз, напередодні випробування, неначе підмінили.
— То як же з пропозицією Чеді? — запитав Ген Атал.
— Ми повернемось до неї пізніше, після акліматизації, — г відповіла Фай Родіс.
Чеді лише міцніше стиснула губи й відвернулась до великої карти Торманса, що висіла над входом до круглого залу.
— Чеді, мені щойно спало на думку, — озвалась до колеги Евіза Танет, — ви вразливо поставилися до комедії, розіграної Фай Родіс і Оллою Дез. Та чи не вважаєте ви, що намір злитися з народом Ян-Ях, маскуючись під дівчину з Торманса, теж має елемент обману? Дивитися чужими очима на відкрите вам, як корінній тормансіанці? Чи не підглядання це?
— Я… так… ні, я уявляла це по-іншому. Просто стати ближ-че до них, живучи однаковим життям, переживаючи одні й ті ж труднощі й радощі, біди й небезпеки!
— Проте маючи можливість будь-якої миті повернутися до своїх? Володіючи могутністю людини ЕРЗ? І щастям опинитися знову в прекрасному світі Землі? — наступила Евіза.
Чеді оглянулась на Родіс, за давньою звичкою оцінювати реакцію свого ідеалу, але зелені очі Родіс дивилися на неї серйозно й незворушно.
— Ні, тут зовсім інше, — мовила Чеді. — Я думала про важливіше.
— Для кого? — Евіза була немилосердна.
— Для нас. А їм, — Чеді показала на карту Торманса, — не буде ніякої шкоди. Адже ми робимо це, щоб не помилитися, щоб знати, як і чим допомогти.
— Насамперед треба дізнатися, чи варто! — сказав Гріф Ріфт. — Може виявитися…
Сліпучий спалах рудого вогню блиснув за вікном прямого спостереження. Зореліт здригнувся. Ген Атал миттю зник у ліфті, а Гріф Ріфт і Дів Сімбел кинулися до дублерів пілотського пульта.
Ще спалах, ще один легкий поштовх корпуса «Темного Полум’я». Увімкнені звукоприймачі донесли страхітливий гуркіт, що заглушив неприємне виття за бортом зорельота.
Люди побігли на місце аварійного розкладу і завмерли біля приладів, ще не усвідомлюючи того, що сталося. Зореліт мчав далі крізь пітьму на нічному боці планети. До термінатора лишалося не більше півгодини. Задзвеніли срібні дзвіночки сигналу «небезпеки нема». Ріфт і Сімбел спустилися з пілотської кабіни, а Ген Атал — з поста броньового захисту.
— Що це було? Напад? — зустріла їх Фай Родіс.
— Очевидно, — похмуро кивнув Гріф Ріфт. — Мабуть, стріляли ракетами. Ми з Ген Аталом це передбачили й тримали увімкненим зовнішнє відбивне поле, хоча воно викликає жахливий шум в атмосфері. Жодних пошкоджень зореліт не одержав. Як відповідатимемо?
— Ніяк! — твердо сказала Фай Родіс. — Вдамо, що ми нічого не помітили. Вони бачили спалахи й знають, що влучили обидва рази, отже, пересвідчаться — наш корабель надійно захищений. Я певна, що інших спроб не буде.
— Мабуть, так, — згодився Гріф Ріфт, — але поле ми залишимо — хай краще виє, аніж усім нам ризикувати від їхнього боягузливого віроломства.
— Тепер я ще більше стою за скафандри, — сказала Евіза.
— Ще й із шоломами СП, — відгукнувся Ріфт.
— Шоломів не потрібно, — заперечила Фай Родіс. — Тоді не буде контакту з жителями планети й наша місія принесе мізерну користь. Доведеться піти на цей ризик.
— Навряд чи шоломи стануть надійним захистом, — знизала своїми прекрасними плечима Евіза Танет.
Нападу на зореліт не повторилося. «Темне Полум’я» перейшов на високу орбіту й вимкнув двигуни, На кораблі ні на хвилину не припинялися приготування до висадки. Біологічні фільтри найретельнішим чином підганяли до носа, рота, вуха семи «десантників». Особисті роботи-супутники СДФ настроювалися на індивідуальні біоструми. Цазва СДФ — від перших літер латинських слів: «слуга, захисник, носій» — визначала назву машини. Найбільше клопоту, як звичайно, було із скафандрами, їх виготовляв спеціальний інститут з найтонших шарів молекулярно перебудованого металу, ізольованого підкладкою, яка не подразнювала шкіру. Незважаючи на неймовірну — для техніки навіть недалекого минулого — міцність і термопроникність, товщина скафандра вимірювалася частками міліметра, і він зовні не відрізнявся від найтоншого гімнастичного костюма з високим коміром, що тісно облягав усе тіло. Людина, одягнена в такий костюм, була схожа на металеву статую, тільки гнучку, живу й теплу.
Вибираючи кольори скафандрів, Олла Дез намагалася представити кожного учасника висадки, особливо жінок, якомога ефектніше.
Фай Родіс, не вагаючись, узяла чорний із синім полиском, кольору воронячого крила, який дуже пасував її чорному волоссю, твердим рисам обличчя і зеленим очам. Евіза попрохала надати металу сріблясто-зеленавого кольору вербового листя. Вона вирішила не міняти темно-рудого відтінку свого волосся і топазових котячих очей. Чорний пояс і чорне оздоблення комірця ще виразніше підкреслювали полум’я її голови.
Чеді Даан вибрала попелясто-голубий, кольору глибокого земного неба, із срібною оздобою, а Тівіса без вагань узяла темно-гранатовий з рожевим поясом, що гармоніював з її оливковою шкірою і трохи засмученими карими очима.
Чоловіки хотіли були одягти однакові сірі скафандри, але, підкоряючись наполяганням жінок, вибрали собі металеву броню привабливіших кольорових поєднань.
Фай Родіс задумливо розглядала обличчя супутників. Вони здавалися блідими порівняно із смуглявими мешканцями планети Ян-Ях, і вона порадила всім випити таблетки для засмаги.
— Може, нам слід змінити й колір очей, зробити їх непроникно-чорними, як у тормансіан? — запитала Евіза.
— Ні, не варто, — заперечила Родіс. — Хай вони будуть такими, як є. Хіба що зробимо їх ще яскравішими. Чи можливо це, Евізо? Кілька років тому були в моді «зірчасті» очі.
— Можливо, тільки за умови, що в мене буде чотири дні для серії хімічних стимуляцій!
— Чотири дні буде, зробіть усім нам променисті очі, які нагадують зорі, і хай бачать землянина здалеку, в будь-якій юрбі!
— Цікаво, які очі найбільше подобалися нашим далеким предкам у часи, коли ще не вміли довільно міняти їхній колір? — сказала Олла Дез. — Фай знає, приміром, смаки ЕРС.
— Якщо говорити про смаки цієї ери, то вони були дуже мінливі, невиразні й необґрунтовані. Але чомусь у ті часи краса вимагалася переважно від жінок. Твори літератури, фото, фільми перераховують жіночі достоїнства і майже не згадують про чоловічі.
— Невже наші далекі сестри були такими ганебно нерозбірливими? — обурилась Олла. — Спадок тисячоліть воєнного патріархату!
— Надмір повелителів, які так вас цікавлять, — усміхнулася Родіс, — та повернімося до очей. На першому місці були мої, — чисто-зелені очі, і це цілком природно за біологічними законами здоров’я і сили.
— А хто з нас на другому місці?
— Чеді. Сині або фіалкові, яскравого відтінку. Далі йшли сірі, потім карі й голубі. Дуже рідкісними були, а тому й високо цінувалися топазові очі, як у Евізи, чи золотисті, як у Олли, але вони вважалися зловісними через те, що скидалися на очі хижих тварин: кицьок, тигрів, орлів.
— А для чоловіків був якийсь критерій? — запитала Евіза.
— Зелених очей у них, очевидно, не було, та, судячи з літератури, і синіх теж, — стенула плечима Родіс. — Найчастіше згадуються сірі, як криця, або голубі, як лід, — ознака сильних, вольових натур, справжніх чоловіків, котрі підкоряють собі інших, завжди готових пустити в хід кулаки або зброю.
— За цією ознакою слід боятися Гріф Ріфта й Вір Норіна, — розсміялась Евіза.
— Але якщо Гріф Ріфт природжений командир, то Вір Норін занадто м’який як для чоловіка ЕРЗ, — заперечила Олла Дез.
— Очі очима, а все ж доведеться одягати цей метал, — зітхнула Евіза Танет, — і надовго відмовитись од відчуття своєї шкіри, — вона долонею провела по плечу й голій руці одвічним жестом людини, з дитинства навченої ретельно доглядати тіло.
— Почнемо. Хто буде асистувати — ви, Олла, і Нея?
— Без Неї не обійдемось, — відповіла Олла Дез.
— Тоді покличте її, — і Фай Родіс перша переступила поріг камери біологічного контролю.
Процес одягання був тривалий і малоприємний. Минуло досить часу, поки всі семеро зібрались у круглій залі. Чеді Даан ще жодного разу не надягала скафандр і поступово звикала до відчуття подвійної шкіри. Вона не могла відвести очей од Фай Родіс — таким утіленням краси сильного жіночого тіла здавалася вона в чорному панцирі, що відтіняв блідість її обличчя і прозорість зелених очей.
На поясі в кожного була овальна коробочка для деструкції продуктів метаболізму, на плечах виблискували смужки приладів відеозапису і трикутні дзеркальця кругового огляду. На праву руку наділи другий сигнальний браслет-для зв’язку з кораблем через персонального робота, а в заглибині між ключицями розмістили циліндр повітряного обдуву. Час від часу між тілом і скафандром від плечей аж до ступнів пробігала повітряна хвиля, створюючи приємне відчуття легкого масажу. Повітря виходило через клапани на п’ятах, а збоку здавалося, ніби на металевому тілі перекочуються могутні м’язи.
Фай Родіс оглядала товаришів, які стали на диво чужими, недоступними в холодному блиску металу, що облягав тіло…
— І ви збираєтесь у такому вигляді постати перед тормансіанами? — почувся позаду голос Гріф Ріфта.
Родіс раптом усвідомила, що її турбувало.
— Ні в якому разі! — повернулася вона до Ріфта. — Ми, жінки, надінемо звичайні короткі спіднички тропічної зони, накинемо пелеринки.
— Може, ліпше сорочки, як у тормансіанок? — запитала Тівіса, яка соромилася зовнішньої відкритості скафандра.
— Спробуємо, може, вони виявляться зручнішими, — погодилася Родіс.
— А для чоловіків пропоную тропічний костюм, — сказав Вір Норін.
— Шорти годяться, але сорочка без рукавів приверне увагу до «металевих» рук, — заперечив Гріф Ріфт. — Тормансіанські сорочки зручніші й для чоловіків.
— Як дивно, що на Тормансі на вулицях, і вдома люди закутують себе в одяг. Але на сценах, у великих залах громадських видовищ або в телепередачах вони мало не голі, — завважила Олла Дез.
— Справді, тут безглузде протиріччя — одне з багатьох, які нам належить розгадати, — сказала Родіс.
— Можливо, видовища подібного роду тому й привабливі для них, що тормансіани звичайно одягнені з голови до ніг, — згодилася Чеді.
— Це просте і ймовірне пояснення напевно помилкове; судячи із законів психіки, все значно складніше, — завершила дискусію Родіс.
Після першого ж сеансу магнітної стимуляції, проведеного Евізою, десантники розійшлися, почуваючи себе в панцирі незвично скутими й відчуженими. Вони мусили звикати до нього за дні, що лишилися до посадки. Тонесенька металева плівка, яка, по суті, ніскільки не перешкоджала рухам, постала незримою стіною між ними й тими, хто зостався в кораблі. Все нібито лишалося, як завжди, але вже не було одностайного «ми» в обговоренні найближчих планів — з’явилися «вони» й «ми».
На сигнал готовності зорельота з головної обсерваторії Вартових Неба надійшла вказівка про місце посадки. «Темне Полум’я» повинен був сісти на широкий пологий мис на північному березі екваторіального моря, приблизно за триста кілометрів від столиці. Збільшені знімки цього місця зображали похмурий, порослий високими темними чагарниками вал, що вклинився в сіро-зелене море. І місцевість, і море здавалися безлюдними, і це викликало побоювання серед тих, хто лишився в зорельоті.
— Безлюддя — основна умова для посадки ЗПП. Ми попередили Раду Чотирьох, — нагадав товаришам Гріф Ріфт.
— Могли б вибрати місце бличже до міста, — сказала Олла Дез. — Все одно вони не дозволили виходити всім.
— Ви забули одну річ, Олло, — невесело сказала Родіс. — Поблизу міста дуже важко утримати допитливих. А тут вони поставлять довкруж охорону, і ніхто з жителів Торманса не підійде до нашого корабля.
— Підійдуть! Я подбаю про це! — з несподіваною гарячковістю втрутився Гріф Ріфт. — Я проб’ю чагарник екрануючим коридором, який відкриватиметься звуковим паролем. Місце входу я передам Фай по відеопроменю. І ви зможете посилати до нас гостей, бажаних, звісно.
— Будуть і небажані, — завважила Родіс.
— Не сумніваюсь. Нея заступає Атала, і ми з нею відіб’ємо будь-яку спробу. Треба бути напоготові. Після невдачі з ракетами вони вигадають щось інше.
— Та спершу пересвідчаться в тому, що другий зореліт, про який я казала, не прийде. До того часу ви будете в безпеці три-чотири місяці, можливо, й більше. Як і ми, — тихіше додала Родіс.
Гріф Ріфт поклав їй руку на плече в теплому чорному металі, заглянув у сумовиті й безстрашні очі.
— Ви самі визначили термін вашого повернення на корабель, Родіс. І його краще скоротити, а не подовжувати.
— Я розумію вашу тривогу, Ріфт…
— Уявіть, що ви натрапите на стіну глухого, абсолютного нерозуміння і її не вдасться пробити. Чи виправданим буде йодальше перебування? Надто великий ризик.
— Не повірю, що тормансіани наважаться відхилити знання і досвід Землі. Адже це двері в безмежне і ясне майбутнє з їхнього короткочасного, нестерпного і, боюся, темного життя, — заперечила Родіс.
— Відчуття необхідності жертви — найархаїчніше в людині, воно проходить через усі релігії в історії древніх суспільств, щоб уласкавити невідому силу, пом’якшити божество, надати довговічність слабкій долі. Від заколювання людей на вівтарях перед боєм, полюванням, для врожаю чи заснування будівель, від колосальних гекатомб вождів, царів, фараонів до неймовірного винищення в ім’я примарних політичних і релігійних ідей, національної ворожнечі. Але ми, ті, хто пізнав міру, творці великих охоронних устроїв суспільства, покликаних відвертати горе й жертви, — невже ми ще не розлучилися з цією древньою рисою психіки?
Фай Родіс ласкаво провела пальцями по чуприні Гріфа.
— Якщо ми вторгаємося в життя Торманса, застосовуючи застарілі методи — зіткнення сили із силою, якщо ми спускаємось до рівня їхніх уявлень про життя і мрію… — Родіс замовкла.
— Отже, приймаємо й необхідність жертви. Чи не так?
— Так, Ріфт…
Тільки-но Родіс увійшла до своєї каюти, як її сигнальний браслет спалахнув — Чеді Даан, котра якийсь час уникала зустрічі з нею сам на сам, просила дозволу прийти.
— Мабуть, я велика нетяма, — заявила Чеді, ледве переступивши поріг, — я так мало знаю про великі складності життя…
Фай Родіс злегка потисла гарячі, обрамлені на зап’ястках срібними кільцями скафандра руки дівчини, милуючись її обличчям, що почало смуглявіти в овалі попелясто-русявого волосся.
— Не побивайся так, Чеді! Головне завжди і всюди — не робити вчинку, продиктованого хибною думкою. Хто не плутався у, здавалось би, нерозв’язних протиріччях? Навіть боги древніх вірувань були схильні до цього. Тільки природа буває немилосердно жорстокою, коли вирішує протиріччя сліпим експериментом за рахунок усього живого!
Вони сіли на диван. Чеді запитально подивилась на Родіс.
— Розкажіть мені про теорію інферно, — трохи повагавшись, попросила вона й квапливо додала: — Мені дуже важливо це знати.
Родіс задумливо пройшлася по каюті і, зупинившись біля стелажа мікробібліотеки, провела пальцями по зелених платівках кодових позначень.
— Теорія інфернальності — так її називають здавна. Насправді ж це не теорія, а звід статистичних спостережень на нашій Землі над стихійними законами життя і особливо людського суспільства. «Інферно» — від латинського слова «нижній, підземний» — означало пекло. До нас дійшла чудова поема Данте, який, хоча писав лише політичну сатиру, уявою створив похмуру картину багатоступінчатого інферно. Він же пояснив зрозумілу колись тільки окультистам страшну суть назви «інферно», його безвихідь. Напис «облиш надію кожен, хто сюди ввійде» на воротах пекла відбивав головну властивість вигаданої людством обителі мук. Це інтуїтивне передчуття істинного підґрунтя історичного розвитку людського суспільства — в еволюції всього життя на Землі як жахливого шляху горя й смерті — було виміряне і враховане з появою електронних машин. Горезвісний природний відбір виявився найяскравішим вираженням інфернальності, методом добиватися поліпшення наосліп, немов у грі, кидаючи кості безліч разів. Але за кожним кидком стоять мільйони життів, які гинули в стражданні і безвиході. Жорстокий відбір формував і спрямовував еволюцію по шляху вдосконалення організму лише в одному, головному, напрямі — більшої свободи, незалежності від зовнішнього середовища. Але це неминуче вимагало підвищення гостроти почуттів, особливо нервової діяльності, зумовлювало неодмінне збільшення суми страждань на життєвому шляху.
Інакше кажучи, цей шлях заводив у глухий кут. Відбувалося множення недозрілого, гіпертрофія одноманітності, як піску в пустелі, порушення унікальності й неповторної дорогоцінності численним повторенням… Проходячи трильйони перетворень від невідомих морських створінь до мислячого організму, тваринне життя мільярди літ геологічної історії перебувало в інферно.
Людина як істота мисляча потрапила в подвійне інферно — для тіла й для душі. Їй спочатку здавалося, що вона врятується від усіх життєвих незгод утечею в природу. Так створювалися казки про первісний рай. Коли стала зрозумілішою будова психіки людини, вчені визначили, що інферно для душі — це первісні інстинкти, полон, в якому людина тримає сама себе, вважаючи, що зберігає індивідуальність. Деякі філософи, утверджуючи фатальну нездоланність інстинктів, сприяли їх розвитку і тим самим ускладнювали вихід з інферно. Тільки створення умов для переваги осіб не інстинктивних, а тих, які самовдосконалюються, могло сприяти здійсненню великого кроку до піднесення суспільної свідомості.
Релігійні люди стали проповідувати, що природа, яка сприяє розвитку інстинктів, — від утілення зла, давно відомого під іменем Сатани. Вчені заперечували, вважаючи, що процес сліпої природної еволюції спрямований на звільнення від зовнішнього середовища і, отже, на вихід з інферно.
З розвитком потужних державних апаратів влади й гноблення, з посиленням націоналізму з наглухо закритими кордонами, інферно стали створюватись і в суспільстві.
Така була плутанина в природних і в суспільних протиріччях, доки Маркс не сформулював простого і ясного положення про стрибок із царства необхідності в царство свободи єдино можливим шляхом — шляхом перебудови суспільства.
Вивчаючи фашистські диктатури ЕРС, філософ та історик п’ятого періоду Ерф Ром сформулював принцип інфернальності, згодом докладно розроблені моїм учителем.
Ерф Ром помітив тенденцію будь-якої недосконалої системи самоізолюватись, оберігаючи свою структуру від контакту з іншими системами, щоб врятувати себе. Звісно, що прагнути оберігати недосконале могли тільки привілейовані класи даної системи — гнобителі. Вони передусім створювали сегрегацію свого народу під будь-якими приводами — національними, релігійними, аби перетворити його життя в замкнуте коло інферно, відділити від решти світу й спілкуватися з ним через групу, яка панує. Тому інфернальність неминуче була справою їхніх рук. Так несподівано реалізувалося наївно-релігійне вчення Мані про існування в світі скерованого зла — маніхейство. Насправді ж це була цілковито матеріальна боротьба за привілеї в світі, де всього не вистачало.
Ерф Ром застерігав людство від світового володарювання олігархії — фашизму або державного капіталізму. Тоді над нашою планетою закрилося б гробове віко повної неминучості інфернального існування під п’ятою абсолютної влади, озброєної всією могутністю нищівної зброї тих часів і не менш убивчої науки. Твори Ерф Рома, на думку Кін Руха, зарадили побудові нового світу на переході до Ери Світового Возз’єднання. До речі: саме Ерф Ром перший помітив, що вся природна еволюція життя на Землі інфернальна. Про це ж згодом так яскраво написав Кін Рух.
Родіс звично набрала шифр, і невеликий квадрат бібліотечного екрана засвітився. Знайоме обличчя виникло в жовтій глибині — то був Кін Рух. Він пильно дивився на глядачок вражаюче гострими білястими очима. Учений повів рукою і зник на екрані, все ще говорячи за кадром.
А на екрані з’явилося стомлене, зажурене й натхненне обличчя старого чоловіка з квадратним чолом і високо зачесаним сивим легеньким чубом. Кін Рух пояснив, що це стародавній філософ Алдіс, якого раніше ототожнювали з винахідником морського сигнального ліхтаря. Важко розібратися в іменах народів, у яких фонетика не збігалася з орфографією, вимову ж було втрачено за наступні віки, що особливо позначилося на поширеній в ЕРС англійській мові.
Алдіс, помітно хвилюючись і чадихаючись від сердечної хвороби, говорив: «Взяти б для прикладу молодого чоловіка, який втратив кохану дружину, що померла від раку. Він ще не відчував, що він жертва особливої несправедливості, загального біологічного закону, нещадного, жахливого й цинічного, аніскільки не ліпшого за звірячі фашистські «закони». Цей немилосердний закон провіщав, що людина мусить страждати, втрачати молодість та сили і помирати. Він дозволив, щоб в молодої людини забрали все найдорожче, і не давав йому ні безпеки, ані захисту, лишаючи назавжди беззахисним перед будь-якими ударами долі із тіні майбутнього! Людина завше палко мріяла змінити цей закон, відмовляючись бути біологічною невдахою у грі долі, за правилами, що встановилися мільярди літ тому. Чому ж ми повинні приймати свою долю без боротьби?.. Тисячі Ейнштейнів у біології допоможуть витягнути нас із цієї гри, ми відмовляємося схилити голову перед несправедливістю природи, скоритись їй».
— Кін Рух сказав: важко ясніше сформулювати поняття «інферно» для людини. Бачите, як давно люди збагнули його принципи? А тепер…
На екрані виникла модель земної кулі, багатошаровий сфероїд, освітлений зсередини. Кожна ділянка його поверхні була крихітною діорамою, яка кидала стереоскопічне зображення просто на глядача, наче з безмежної далечі. Спочатку загорялися нижні шари кулі, верхні ж лишалися прозорими й німими. Перед глядачем проходила наочно історія Землі, відбита в геологічних нашаруваннях. Ця звичайна демонстрація моделі була насичена небаченим раніше Чеді змістом. Кін Рух оголосив, що побудував схему еволюції тварин за даними Ерф Рома.
Кожен вид тварин був пристосований до певних умов життя, так званої екологічної ніші, як її назвали біологи те в давнину. Пристрій замикав вихід з ніші, створюючи окремий осередок інферно, поки вид не розмножувався так, що більше не міг існувати в перенаселеній ніші. Чим досконаліший був пристрій, тим більших успіхів досягли окремі види, тим страшніша наставала розплата.
Загорялись і гасли ділянки глобуса, мелькали картини потворної еволюції тваринного світу. Багатотисячні стовпища крокодилоподібних земноводних, які копошилися в липкому мулі боліт і лагун; озерця, переповнені саламандрами, змієподібними та ящероподібними тварюками, що гинули мільйонами в безглуздій боротьбі за існування. Черепахи, велетенські динозаври, морські чудовиська, які корчилися в отруєних від гниття бухтах, конали з голоду на виснажених пустельних берегах.
Вище за земними нашаруваннями та геологічним часом з’явилися мільйони птахів, потім гігантські стада звірів. Неминуче розвивався мозок і почуття, дедалі сильнішим ставав страх смерті, турбота про потомство, все відчутнішим страждання травоїдних, яких пожирали, і в примітивному світосприйманні яких величезні хижаки повинні були представляти подобу демонів і дияволів, створених згодом уявою людини. Велична могутність, міцні зуби й кігті, які захоплювали своєю первісною красою, мали тільки одне призначення — шматувати, терзати живу плоть, дробити кістки.
І ніхто й ніщо не могло зарадити, несила було полишити те замкнуте коло інфернальності, болото, степ чи ліс, в якому тварина з’явилася на світ у сліпому інстинкті розмноження і збереження виду… А людина з її сильними почуттями, пам’яттю, вмінням розуміти майбутнє, невдовзі усвідомила, що, як і всі земні створіння, вона приречена від народження на смерть. Питання лише в терміні виконання та в тій кількості страждання, яке випадає на долю окремого індивіда. І що вища, чистіша, благородніша людина, то більша міра страждання буде їй відпущена «щедрою» природою і суспільним буттям-доти, доки мудрість людей, котрі об’єдналися в титанічних зусиллях, не урве цієї гри сліпих стихійних сил, яка триває вже мільярди літ у гігантському загальному інферно планети…
Ось чому перше розуміння інфернальності життя раніше спричинялось до стількох психічних надломів і самовбивств у найпрекраснішому віці — вісімнадцяти — двадцяти років.
— Я зіставила два уривки з лекцій мого вчителя, — сказала Фай Родіс, — і тепер вам зрозуміла горезвісна теорія інфернальності. «Але мільйони літ на віру наших «так!» Відказуєш ти «ні!» — проспівала Родіс, перефразовуючи одного із своїх улюблених давніх російських поетів.
— О так! — вигукнула Чеді. — Але чи можна мені дізнатися про випробування, яким піддавалися деякі історики?
— Ви, певне, знаєте про мене більше, ніж я гадала, — сказала Родіс, читаючи її думки, — тож довідайтесь іще.
З цими словами вона дістала зіркоподібний кристал мне-мозапису, який називається в просторіччі «зірочкою», і подала його Чеді.
— Інфернальність стократ посилювала неминучі страждання життя, — сказала вона. — Народжувались люди із слабкою нервовою системою, які жили ще важче, — це перше згубне коло. В періоди відносного поліпшення життя страждання слабшало, породжуючи байдужих егоїстів. З переходом свідомості на вищий суспільний щабель ми перестали замикатися в особистому стражданні, зате безмірно розширилося страждання за інших, тобто співчуття, турбота про всіх, про викоренення горя і бід в усьому світі — те, що турбує і тривожить щогодини кожного з нас. Якщо вже перебувати в інферно, усвідомлюючи неможливість виходу з нього окремої людини через тривалість процесу, то це перебування має сенс лише задля того, аби допомогти його знищити, а отже, зараджувати іншим, роблячи добро, створюючи прекрасне, поширюючи знання. Інакше який же сенс у житті?
Проста істина, до якої приходять на диво не швидко. Тому справжніх революціонерів було дуже мало в ті давні часи.
Аби уявити міру особистого страждання минулих часів, ми, історики, розробили систему випробувань, умовно названих ступенями інфернальності. Це серія не лише фізичних, а й психічних мук, призначених для того, щоб ми, вивчаючи історію ЕРС, краще збагнули б відчуття предків. Мотивація їхніх учинків і забобонів стала б зрозумілішою для віддалених тисячоліттями світлого життя нащадків.
Чеді Даан зосереджено схилила голову.
— І ви гадаєте, що тут, на Тормансі, — інферно? Що віко всепланетного гноблення тут закрилося тому, що вони не досягли…
— У них всепланетна олігархія настала швидко через однорідність населення і його культури, — пояснила Родіс.
Чеді Даан вийшла, оглядаючись на нерухому Фай Родіс, яка полинула думками чи то на незвідану планету внизу під кораблем, чи то на безмежно далеку Землю.
За дві години Чеді з’явилася знову, з розпашілими щоками й опущеними очима. Вона мовчки подала «зірочку», схопила простягнуту руку Родіс, приклала до лоба й несподівано поцілувала. Шепнувши: «Пробачте мені за все», вона вискочила з каюти, ще незграбна в скафандрі. Родіс подивилась їй услід, і навряд чи хто-небудь з екіпажу зорельота міг уявити собі стільки материнської доброти на обличчі начальниці експедиції.
Враження від щойно переглянутої «зірочки» схвилювало Чеді, збудивши в ній якісь древні інстинкти. Побачене напливало й виступало в пам’яті з хворобливою різкістю, хоч як хотілося Чеді швидше забути про нього. Знаючи безліч подібних історій із стародавніх книг і фільмів про минуле, Чеді уявляла собі жорстокість прадавніх часів досить абстрактно.
Опір героїв запалював, а саме описання їхніх нещасть навіть полишало невиразно приємне відчуття безпеки, неможливості подібного свавілля долі ні з самою Чеді, ні з кимось іншим із величезної кількості людей на Землі. Учитель психології пояснював у школі, що в давнину, коли було багато голодних і злиденних людей, ситі й забезпечені любили читати книги й дивитися фільми про вбогих, тих, котрі помирали з голоду, гноблених і принижених, щоб сильніше відчути своє забезпечене й спокійне життя. Найбільше в той непевний і тривожний час ЕРС було створено сентиментальних книжок про обділених та нещасних людей і, як антитеза до них, про нечу-вано щасливих героїв і красунь. Тоді люди, передчуваючи неминучість грізних потрясінь у житті людства, були раді кожному твору мистецтва, який міг дати дорогоцінне відчуття бодай тимчасової безпеки: «нехай це трапляється з іншими, але не зі мною».
Чеді, як і всі, проходила загартування фізичними труднощами, працювала в госпіталях важких захворювань — рецидивів розладнаної спадковості чи дуже серйозних травм з нерідкими випадками евтаназії — вироком легкої смерті, хоч би на якому високому рівні розвитку суспільства воно перебувало.
Однак усе це було природною необхідністю життя, зрозумілого, сповненого мудрості й психологічного гарту життя, яке щомиті відчуває свою єдність із загальним духовним потоком людства, що прагне до ще прекраснішого майбутнього. В нього не треба було вірити, як у давнину, настільки реально й зримо воно поставало перед усім, що відходило в минувшину. Але те, що побачила Чеді в «зірочці» Родіс, зовсім не було схоже на безрадісне життя ЕРЗ.
Самотність і безпорадність людини, силоміць відірваної від усього цікавого, світлого й дорогого, були так яскраво виражені, що відчуття нестерпної нудьги настирно укорінювалося в душі проти волі Чеді. Приниження і муки, яких зазнавала та самотня, упосліджена істота, повертали людину ЕРЗ в первісне шаленство навпереміш із гіркотою безсилля, здавалося б, немислимого для землянина.
Через випробування Фай Родіс Чеді ніби занурилась в атмосферу задушливої безглуздої жорстокості й ворожнечі давноминулих віків. Горда, сталева гідність жінки ЕРЗ не похитнулась під силою психологічного впливу, можливо, тому, що перед нею була Фай Родіс — уособлення всього, до чого прагнула сама Чеді.
Молода дослідниця людини й суспільства, засоромилася, згадавши, як на далекій Землі вона не раз ставила під сумнів необхідність складних охоронних систем комуністичного суспільства. Люди Землі з покоління в покоління витрачали на них величезні матеріальні кошти й сили. Тепер Чеді знала, що, незважаючи на неминуче зростання доброти, жалю і ніжності, від суми пережитих за мільйони літ інфернальних страждань, нагромаджених у генній пам’яті, завше можлива поява людей з архаїчним розумінням доблесті, з диким прагненням до влади над людьми, з бажанням підносити себе, принижуючи інших. Один скажений собака може покусати й піддати смертельній небезпеці сотні людей. Так і людина з викривленою психікою здатна — авдати в доброму оточенні, яке нічого не підозрює, жахливих бід, аж поки світ, що давно забув про попередні соціальні небезпеки, зуміє ізолювати й трансформувати її.
Ось чому така складна організація ПНОІ — психологічного нагляду, яка працює разом з ГТІ — ґратчастою трансформацією індивіда — і безперервно вдосконалюється Радою Честі й Права. Повна відповідність з ОЕЗ — охороною електронних зв’язків космічного корабля, тільки ще складніша й різноманітніша.
Вперше зрозумівши до кінця роль ПНОІ, Чеді заспокоїлась. Наче материнська невсипна турбота людства Землі своєю могутньою рукою дістала сюди, крізь витки Шакті й Тамаса. Глибоко зітхнувши, дівчина перестала відчувати металевий панцир і заснула так спокійно, як не спала з моменту наближення до Торманса.