Година Бика

Розділ ХІІ КРИШТАЛЕВЕ ВІКНО

Перед виходом на вулицю Вір Норін оглянув себе в дзеркало. Він намагався не вирізнятися серед жителів столиці й наслідував їх навіть у ході. Люди чудової будови тіла і могутньої мускулатури на Тормансі були загалом не поодинокі: професіональні спортсмени — борці, гравці в м’яч, циркові силачі. Але, мабуть, спостережливе око відрізнило б Віра Норіна і від них за блискавичною реакцією, з якою він просувався в натовпі.

Вір Норін прямував до медико-біологічного інституту. Вчені Ян-Ях об’єднали ці дві галузі природничих наук.

На вулиці все підкорялося поквапу нескінченного потоку перехожих, яких підганяв постійний страх запізнитися через невміння розпоряджатися своїм часом, через погану роботу транспорту і місць розподілу, точніше, продажу товарів. Неспокійно квапилися чоловіки; жінки, тоненькі як стеблинки, йшли нерівною ходою, зіпсованою незручним взуттям, тягнучи непосильні для них сумки з продуктами. Це були «джи». «Кжи» йшли набагато швидше. Тіні втоми вже борознили їхні обличчя, під очима набухали напливи, зморшки гіркоти оточували сухі, потріскані губи. Жінки всі, як правило, сутулили плечі, приховуючи груди, соромлячись їх. Ті, що рухалися надто гордо й прямо, належали до забезпечених повій, а звичайна жінка, яка йшла сміливо, з красивою поставою будь-якої хвилини могла бути скривдженою.

Дивовижним чином ця сексуальна викривленість уживалася з існуванням розкішно умебльованих Будинків їжі, де в пізній час і за дорогу плату танцювали, співали й навіть подавали страви оголені до пояса чи й зовсім голі дівчата. Дуже поверхові, неврівноважені громадські й особисті стосунки, в яких почуття людської гідності і турботи змінювалися злобою і брудною лайкою, непоясненна суміш добрих і поганих людей — все це нагадувало Вір Норіну невідрегульований прилад, коли за склом досліджуваного індикатора піки і спади змінюються у химерному танку.

Вір Норін завжди радів, коли серед безлічі перехожих, однаково засмучених утомою чи стурбованістю, йому траплялися чисті, замріяні очі, ніжні або тужливі. Так можна було без усякого ДПА відрізнити добрих людей від спустошених і зане-палих душ. Він сказав про це Таелю. Інженер заперечив, що таке поверхове спостереження придатне тільки для первинного відбору. Невідомою лишається психологічна стійкість, глибина і серйозність прагнень, досвід минулого життя. Астронавігатор погодився, але продовжував жадібно шукати ці ознаки справжнього життя у тисячах зустрічних перехожих.

Інститут, який запросив Вір Норіна, займав нову будівлю простої і чіткої архітектурної форми. Усе свідчило про те, що в ньому повинні були добре поєднуватися зручності роботи й обслуговування. Величезні вікна пропускали масу світла. («Надто багато, — подумав Вір Норін, — коли бракує затемнюючих пристроїв і світлофільтрів»). Але тонкі стіни не рятували від вуличного шуму, стелі були низенькі, а вентиляція погана. А втім, всюди задуха й тіснота були незмінними супутниками життя міста Центру Мудрості. Старовинні будівлі, зведені до початку житлової кризи, принаймні мали масивні стіни й високі поверхи, тому в них було і тихіше, і прохолодніше.

«Ліловий» вартовий у вестибюлі запопадливо підхопився, побачивши картку Ради Чотирьох. Перший заступник директора зійшов з верхнього поверху і люб’язно позів земного гостя по інституту.

На третьому — біофізичному — поверсі обчислювальні машини розраховували прилади, за дією аналогічні ретикулярним компараторам Землі. Астронавігатора привели до освітленого неяскравими рожевуватими лампами проходу, ліву стіну якого заміняло вікно з суцільного кришталево-прозорого скла завдовжки декілька метрів, яке відділяло коридор від приміщення лабораторії. Величезна зала, повністю позбавлена природного світла, низенька, підперта чотирма квадратними колонами, була б схожа на вироблений горизонт підземного рудника, якби не смуги голубуватих трубок, які світились у стелі, й сріблясто-сіра оздоба гладеньких стін. Похмура одноманітність: шеренги однакових столів і пультів, чоловіки й жінки у жовтих халатах і шапочках зігнулись над столами у позах глибокої зосередженості. Вір Норін устиг помітити, що люди прийняли ці пози, ледве в проході з’явився заступник директора. Тормансіанин вдоволено хихикнув.

— Мудро продумано! Прогулюючись тут, ми, адміністратори, стежимо за кожним працюючим. Багато нероб, треба підганяти!

— Інших способів немає? — запитав Вір Норін.

— Це найкращий і найгуманніший.

— І так влаштовано в кожній лабораторії?

— У кожній, якщо інститут розміщений у новій будівлі. Старі обладнані набагато гірше, і нам, начальникам, буває нелегко. Вчені теревенять під час роботи про всілякі дурниці, не шанують години, які належать державі. Треба частіше їх перевіряти.

Очевидно, наука Ян-Ях, як і всі інші види діяльності, мала примусовий характер. Розбите на дрібні скалки знання цікавило людей не більше, ніж будь-яка інша робота, коли в ній не бачиш сенсу і мети. Мали значення тільки вчена ступінь і посада, яка дає привілеї. Уривки наукових даних, добутих у рядових інститутах, оброблялись і використовувались ученими вищого класу, які працювали у краще обладнаних і недоступних, ніби фортеці, інститутах, що їх охороняли «лілові». Усі більш-менш талановиті вчені були зібрані в столиці та двох-трьох великих містах на обох берегах Екваторіального океану. До такої установи вищого класу й прийшов Норін у пошуках справжніх інтелігентів, шукачів знань в ім’я щастя людства Ян-Ях, таких, як інженер Таель і його друзі.

Астронавігатор і заступник директора обійшли установу. Всі лабораторії були збудовані однотипно, відрізняючись лише апаратурою й кількістю працівників.

— Повернемося до секції обчислювальних машин, — запропонував Вір Норін, — мене зацікавив розраховувальний апарат, який тут розробляють. Якщо дозволите, я розпитаю біофізиків.

— Вони мало що зможуть вам розповісти. Зараз вони зайняті характеристикою потоків входу і виходу. Здавалося б, проста річ, але вловити кількісне співвідношення поки що не вдається.

— А вам відоме призначення приладу?

— Звичайно. Не маю даних про вашу компетенцію, але спробую пояснити, — поважно відказав заступник директора. — Сітчаста, або ретикулярна, структура головного мозку переводить у свідомість стійкі асоціації…

— Даруйте, це на Землі вже давно відоме. Мене цікавить тільки призначення апарата. У нас щось схоже слугує для вибору найбільш ефективного поєднання людей у робочих групах вузького призначення.

— Це надто складно! Нам потрібен прилад для розпізнання і наступного вилучення зворотних асоціацій, які неминуче повторюються у всіх без винятку людей. У багатьох вони настільки сильні, що викликають стійкий опір впровадженню мудрості й вихованню любові до Великого. — Заступник директора автоматично зігнувся в шанобливому поклоні.

— Все ясно, — крижаним тоном сказав Вір Норін, — дякую. Мені й справді нічого йти до лабораторії.

— Наші вчені хочуть зустрітися з вами, — квапливо сказав заступник директора, — але зараз вони перебувають на робочих місцях. Доведеться почекати, доки всі зберуться. Може, ви прийдете до нас у «майстерню»? Так називаються наші вечірні зібрання, де ми розважаємося, проводимо дискусії або влаштовуємо перегляди якихось видовищ.

— Що ж, — усміхнувся астронавігатор, — певне, це я буду і розвагою, і видовищем, і дискусією.

— Що ви, що ви! — знітився заступник директора. — Наші люди хочуть поговорити із земним колегою, розпитати вас і відповісти на ваші запитання.

— Гаразд, — погодився Вір Норін і не став затримувати його розпитуваннями, розуміючи, що адміністратору необхідно провести відповідну підготовку, — я прийду увечері.

Вір вирушив на головпоштамт. Там, як з гордістю розповідали мешканці столиці, діяли сучасні машини. Вони видавали листи, за шестизначними символами блискавично сортуючи кореспонденцію для тих, хто не бажав скористатися відеомережею, побоюючись розголошення їхніх особистих таємниць. Люди не знали, що при найменшій підозрі листи перекидались до сусідньої машини, яка просвічувала й знімала зміст на плівку. При виклику коду одержувач автоматично фотографувався на ту саму плівку…

Інші машини давали різноманітні довідки, аж до виявлення здібностей, і поради у виборі потрібного в столиці виду роботи.

Старовинна, добротна будівля поштамту складалася з гігантської зали, оточеної пультами автоматичних машин. Ледь світились ієрогліфи над кожним пультом, докладно пояснюючи, пораду чи довідку. Очевидно, в тормансіанських школах не навчали поводженню з машинами громадського користування. Залою походжали вдягнені у брунатну форму інструктори, готові прийти на допомогу відвідувачам поштамту. Вони розгулювали з бундючно-непристунним виглядом, наслідуючи двох «лілових», які розмістились у різних кінцях зали. Вір Норін не помітив, щоб відвідувачі зверталися до цих пихатих і недобрих порадників. Чеді правду казала, що вони викликають у неї відразу, — від них віє злобою і душевною порожнечею.

Це «нелюди» з давніх російських казок, зовні в людській подобі, але з душею, повністю зруйнованою спеціальною підготовкою. Вони зроблять усе, що накажуть, не думаючи і не відчуваючи нічого.

Вір Норін підійшов до машини для визначення здібностей, намагаючись перейнятися почуттями тормансіанина, який прибув до столиці здалеку (що далі від центру, то гірше вирішувалася справа з освітою і рівнем побуту), щоб знайти тут оновлення своєму життю. Він проробив зазначені в таблиці маніпуляції. У віконці нагорі спалахнуло жовтогаряче світло, незворушний голос ревнув на всю залу: «Розумові здібності низькі, психічний розвиток нижче середньостоличного, тупий і дурний, але м’язова реакція чудова. Раджу шукати роботу водія місцевого транспорту».

Вір Норін здивовано подивився на автомат: індикатори високого пульта згасли, зникло й світло у горішньому віконці. Позаду засміялись, астронавігатор озирнувся. Кілька чоловік підходили до автомата. Побачивши розгубленість Вір Норіна, вони зрозуміли її по-своєму.

— Чого став, як сновида? Робота водія тебе не влаштовує, чи що, он який здоровий бугай! Проходь, не затримуй! — закричали вони, легенько підштовхуючи астронавігатора.

Вір Норін хотів був сказати їм, що така характеристика не відповідає його уявленню про себе, проте зрозумів, що пояснювати щось немає сенсу, і відійшов у майже безлюдну частину зали, де продавались книжки й газети.

Зрештою, він швидко зрозумів позірну безглуздість висновків автомата. Машина запрограмована відповідно до норм Торманса, вона не здатна зрозуміти показники, які вийшли за межі вищого рівня, і неминуче вважала б їх за межами нижчого рівня. Те саме сталося б і з тормансіанином видатних здібностей — закономірність капіталістичного суспільства, яка веде до Стріли Арімана. У тутешній літературі пишуть набагато більше про погане, ніж про добре. Слово про зле і темне несе більше інформації, ніж про добре й світле, тому що повсякденний досвід кількісно вбирає більше поганого. З тієї ж причини легше вірять поганому і злому: зло переконливіше, зриміше, більше діє на уяву. Фільми, книжки й вірші Торманса набагато більше говорять про жорстокість, убивства, наругу, ніж про добро й красу, які до того ж важче змальовувати, бо ж ті слова, що стосуються любові й прекрасного, вельми бідні.

Зіткнення і насильство стали основою, змістом будь-якого витвору тутешнього мистецтва. Без цього мешканці Торманса не проявляють цікавості до книжки, фільму чи картини. Щоправда, є одна неодмінна умова. Усе жахливе, кров і страждання, повинні або стосуватися минулого, або зображати зіткнення з ворогами, які вдерлися з космосу. Нинішнє належало зображати спокійним і невимовно щасливим царством під мудрою владою володарів. Тільки так, і не інакше! Для тормансіанина мистецтво, яке має відношення до сьогодення, позбавлене будь-якого інтересу. «Глуха нудьга від цього мистецтва розповзається по всій планеті», — якось влучно сказала Чеді.

Причиною всіх цих явищ було одне: поганого у цьому світі завжди більше, ніж доброго. Кількість труднощів, нещасть, нудьги й горя, за приблизними підрахунками земної Академії Горя і Радості для ЕРС, перевершувала щастя, любов і радість у п’ятнадцять — вісімнадцять разів за косим зрізом середнього рівня духовних потреб. Очевидно, на Тормансі зараз те саме. Досвід поколінь, який накопичувався у підсвідомості, стає переважно негативним. У цьому полягає сила зла, могутність Сатани, як говорили в давнину релігійні люди. Чим стародавнішим був народ, тим більше у ньому накопичувалось, на зразок ентропії, цього негативного досвіду. Тормансіани — нащадки і брати землян — проіснували зайвих два тисячоліття у невлаштованості, під ударами Стріли Арімана, і в запереченні добра вони набагато стародавніші від земного людства…

Засмучено зітхнувши, Вір Норін огледівся і зустрівся поглядом з дівчиною, що обіперлася об виступ стіни недалеко від книжкового кіоска: великі очі, по-дитячому тоненька шия і дуже маленькі руки, які нервово перегортали аркуші жовтого паперу, очевидно, листи. Норіну передалося її відчуття тривожного смутку. Поодинокі краплі сліз одна за одною скочувалися з-під довгих вій дівчини. Гостре, досі не знане співчуття різонуло астронавігатора. Не зважуючись отак зразу заговорити з незнайомкою, він роздумував, як би зарадити її горю. Смаглявіша, ніж у столичних мешканців, шкіра виказувала жительку хвостової пізкулх Коротка й легка сукня відкривала стрункі, міцні ноги. Дивний колір волосся — чорний з попелястим відтінком — вирізнявся серед звичних чорних з червонуватим відливом голів тормансіан і гармоніював із сірими очима дівчини. Навколо снували відвідувачі поштамту. Чоловіки зрідка кидали на неї нахабні погляди. Дівчина відверталася або опускала голову, прикидаючись заглибленою у листа.

Що довше спостерігав Вір Норін незнайомку, то сильніше відчував у ній душевну глибину, яку він рідко зустрічав у Тормансіанках, здебільшого позбавлених самовиховання і психічної культури. Він зрозумів, що вона на грані великої біди.

Вір Норін знав, що підійти так просто до людини, яка тобі сподобалась, і заговорити з нею тут не можна. Душевна ніжність, така природна на Землі, викликала на Тормансі тільки настороженість і відштовхування. Старші люди, з «джи», боялися, що людина, яка з ними заговорила, виявиться таємним шпигуном держави, провокатором, який вишукує уявних антит державних змовників з тих, кого обійшли випробування «Зустрів чі із Змієм». Молодші жінки боялися чоловіків. Роздумуючи, Вір Норін знову зустрівся поглядом з незнайомкою і усміхнувся їй, вклавши в цю усмішку всю симпатію, яка так раптово народилась, і готовність прийти на допомогу.

Дівчина здригнулася, на секунду її обличчя закам’яніло, і на очі впала непроникна завіса. Але сила доброти, якою світились очі землянина, перемогла. Вона сумовито й слабо усміхнулась у відповідь, нагадавши Вір Норіну персонаж історичних фресок у музеї Останньої Еллади на острові Хіос. Тормансіанка дивилася тепер на нього уважно й здивовано.

Вір Норін підійшов до неї так швидко, що дівчина відступила злякано й простягла руку, ніби наміряючись відштовхнути його.

— Хто ти? Зовсім інший. — Тормансіанка знову подивилась на астронавігатора й повторила: — Зовсім інший.

— Нічого дивного, — усміхнувся Вір Норін, — я приїхав здалеку. Дуже! Але я тут у безпеці, а що загрожує вам? Яка біда трапилася з вами? — і він показав на сторінку листа.

— Як смішно ти говориш, я ж не з високих людей столиці, — усміхнулась дівчина і, борючись із непроханими сльозами, додала: — Все пропало. Я мушу вертатися назад, а для цього… — Вона замовкла й відвернулась, піднявши голову до литого чавунного фриза і вдаючи, що розглядає складну в’язь ієрогліфів і змій.

Вір Норін узяв маленьку обвітрену руку. Тормансіанка подивилась на власну долоню, ніби дивуючись, чому вона опинилась у такій великій руді.

Невдовзі Вір Норін знав усе. Сю Ан-Те, чи Сю-Те, приїхала з хвостової пізкулі, з невідомого астронавігатору міста, де з якихось важливих причин (він не став розпитувати) їй не можна більше лишатися, приїхала до столиці, до брата, що працює на ливарному заводі. Брат — єдиний, хто був у Сю-Те на світі, він мріяв влаштувати її в столиці, навчити співів і танців. Якби пощастило, вона могла б зробитися «джи». Це було одвічною мрією брата, який самовіддано любив сестру, — явище рідкісне у сім’ях тормансіан. Чомусь братові над усе в світі хотілося, щоб Сю-Те жила довго, хоч сам він виявився нездатним здобути необхідну освіту для того, щоб стати «джи».

Доки Сю-Те добиралася до столиці, брат отримав травму на виробництві, і його передчасно відіслали до Палацу Ніжної Смерті. Вбоге майно і, головне, заощадження, які він робив, очікуючи на приїзд Сю-Те, розтягли сусіди. Перед смертю він надіслав Сю-Те прощального листа, знаючи, що по приїзді вона піде на поштамт отримувати інструкцію, як його знайти в столиці. І ось… Сю-Те простягла жовті аркушики.

— Що ви тепер думаєте робити? — запитав Вір Норін.

— Не знаю. Першою думкою було піти до Палацу Ніжної Смерті, але там скажуть, що я надто молода й здорова, і відішлють кудись, де буде гірше, ніж там, звідки я приїхала. Якщо ще зважити на те… — Вона завагалась.

— Що ви вродлива?

— Скажіть краще: викликаю бажання.

— Невже важко знайти добру людину в такому великому місті і попросити у неї допомоги?

Сю-Те подивилася на землянина з неприхованим співчуттям.

— Ти справді здалеку, можливо, з лісів, які, кажуть, ще ростуть на хребтах Червоних Гір і Поперечного кряжа.

Вір Норін здивовано звів брови, і Сю-Те пояснила:

— Чоловіки залюбки дали б мені гроші, які довелося б одразу відпрацювати.

— Відпрацювати?

— Авжеж! Чи ти не розумієш! — нетерпляче вигукнула дівчина.

— Так, так… А жінки?

— Жінки тільки образили б мене й порадили б іти працювати. Наші жінки не люблять молодих, привабливіших для чоловіків, ніж вони самі. Жінка жінці завжди ворог, доки не постаріє.

— Тепер я розумію вас. Даруйте чужоземцеві за недоладне запитання. Та, може, ви згодились би прийняти допомогу від мене?

Дівчина вся напружилась, роздумуючи й вивчаючи обличчя Вір Норіна, після чого слабка усмішка торкнулась її чутливого рота.

— Що ти маєш на увазі, говорячи «допомога»?

— Зараз ми підемо в готель «Лазурна Хмара», де я живу. Там знайдемо для вас кімнату, поки ви не влаштуєтесь. Пообідаємо разом, якщо ви захочете бути моєю супутницею. Потім ви займетеся своїми справами, а я — своїми.

— Ти, певно, можновладний чоловік, якщо мешкаєш у горішній частині міста, у готелі, і я сама не знаю, чому так сміливо розмовляю з тобою… Може, ти мене з кимось переплутав? Адже я звичайна обмежена «кжи» з далекої місцевості! І я нічого не вмію…

— А співати й танцювати?

— Трохи. Ще малювати, але хто цього не вміє?

— Три чверті міста Центру Мудрості!

— Дивно. У нашій глушині співають старих пісень і багато танцюють.

— І все-таки я не сприйняв вас за іншу. Я не знаю жодної жінки в столиці.

— Як це може бути? Ти такий… такий…

Замість відповіді Вір Норін підхопив дівчину під руку, як це заведено у мешканців столиці, і бігцем повів її до готелю. Сю-Те була моторною, спритною і зразу освоїлася з ходою астро-навігатора. Вони піднялися на пагорб, до жовтого з білим будинку «Лазурної Хмари» і увійшли до низенького вестибюля, затемненого так сильно, що й удень його освітлювали зелені лампи.

— Сю-Те погрібна кімната, — звернувся Вір Норін до чергового.

— Їй? — безцеремонно тицьнув пальцем у бік дівчини молодий тормансіанин. — Документи!

Сю-Те покірно й схвильовано понишпорила в невеличкій торбинці біля пояса й дістала червоний папірець.

Черговий навіть присвиснув і не захотів його узяти.

— Ого, а де картка прийому до столиці?

Дівчина, бентежачись, почала пояснювати, що картку повинен був приготувати брат, але він…

— Однаково! — грубо перебив черговий. — Жоден готель у місті Центру Мудрості тебе не пустить! І не проси, марна справа!

Вір Норін, стримуючи накипіле обурення, зовсім непристойне для земного мандрівника, почав переконувати чергового. Одначе навіть всесильна картка гостя Ради Чотирьох не допомогла.

— Я втрачу місце, коли впущу людину, яка не має документів. Особливо жінку.

— Чому «особливо жінку»?

— Не можна заохочувати розпусту.

Вперше Вір Норін відчув на собі гнітючу залежність Тормансіан від будь-якого дрібного начальника — здебільшого паскудної людини.

— Але я можу приймати друзів?

— Звичайно. У себе — будь-ласка! Одначе вночі можуть навідатися «лілові» з перевіркою, і тоді матимете неприємності — для неї, звичайно! Де ж вона?

Вір Норін оглянувся. У розпалі суперечки він не помітив, як Сю-Те зникла. Почуття великої втрати примусило його блискавично вискочити на вулицю, приголомшивши навіть чергового, який усякого набачився. Витончена нервова чутливість штовхнула Вір Норіна ліворуч. За хвилину він побачив Сю-Те попереду. Вона йшла, опустивши голову, все ще стискаючи в кулачку свій непотрібний червоний «документ».

Ще ніколи Вір Норін не відчував такого сорому від невиконаної обіцянки. І ще щось домішувалося до нього — неясне й надзвичайно неприємне, можливо, почуття древньої чоловічої гідності, що зазнала фіаско в очах чарівної жінки, яка до того ж опинилася в біді.

— Сю-Те, — покликав він.

Дівчина оглянулася, на мить радість промайнула на її обличчі, ледь піднявши куточки скорботно складених губ, від одного вигляду яких стислося серце землянина. Він подав їй руку.

— Ходімо!

— Куди? Я й так завдала тобі неприємностей. Я бачу, ти тут такий же чужий, як і я, і не знаєш, що можна й чого не дозволено. Прощавай!

Сю-Те говорила із зворушливою переконливістю. Мудрий смуток світився в її великих очах, нестерпний для земної людини, з народження вихованої для боротьби проти страждання.

Астронавігатор не бажав застосовувати психічну силу, щоб підкорити дівчину своїй волі, але йому нічим було переконати її.

— Ми зайдемо до мене. Ненадовго! Доки я не пораджуся з друзями і не знайду кімнати для вас, а заодно й для себе. Раніше готель був мені байдужий, а тепер осоружний.

Сю-Те скорилась. Вона знову увійшла до вестибюля, де черговий зустрів їх цинічною посмішкою. Вір Норін захотілося покарати його: за кілька секунд черговий підповз до Сю-Те, простягаючи їй ключа від кімнати Вір Норіна. На Тормансі всі громадські установи й кімнати старанно зачинялися — слабка спроба боротися з жахливо поширеними крадіжками. З улесливою фізіономією черговий поцілував запилюжену ногу дівчини. Вона обімліла і кинулася бігти. Вір Норін спіймав її за руку й повів до відведених йому двокімнатних апартаментів, які вважалися розкішшю для столичних гостей.

Він посадив свою втомлену і вражену до глибини душі гостю у м’яке крісло. Помітивши, що вона нервово облизує пересохлі губи, дав їй напитися; поклавши руку на гарячий лоб Сю-Те, заспокоїв її і лише після цього викликав з-під ліжка дев’ятиніжку. СДФ темно-сливового кольору тихо загув, Сю-Те підхопилася, переводячи погляд з машини на Вір Норіна із змішаним виразом обави і захвату.

Вір Норін заходився був викликати Таеля, але знайшов лише чергового по зв’язку з землянами, одного з однодумців інженера. Вір попросив чергового знайти йому притулок серед «джи».

Закінчивши розмову, він перемкнув СДФ на прийом, вмостився поруч з Сю-Те і став розпитувати її, поки не відчув, що вона заспокоїлась і лише змагається з важкою втомою. Нічого не варго було занурити у міцний сон дівчину, яка слухняно згорнулася клубочком у кріслі. Сам Вір терпляче вичікував, поки заговорить СДФ, теж відпочиваючи перед відвідинами «майстерні» медико-біологічного інституту. Минуло понад дві години. Пролунав ледь чутний сигнал виклику, І на екрані з’явився стривожений Таель, який завжди боявся нещасть.

Вір Норін відразу отримав адресу. У кварталах, зайнятих будинками «джи», де жив самотній професор Асоціації Архітектури, до послуг землян знайшлося дві зручні кімнати. Там мешкала здебільшого технічна інтелігенція, серед якої немалу роль відігравали однодумці Таеля, з тих, хто дивився фільми «Темного Полум’я».

Сю-Те прокинулась і озирнулася, натягуючи на коліна зім’яту сукню.

— Ідіть умийтеся, — весело запропонував астронавігатор, — і ми підемо обідати, а потім — на квартиру. Кімнату знайдено, але вона буде поряд з моєю. Вам це не заважатиме?

Сю-Те радісно сплеснула в долоні.

— Зовсім ні! Так швидко? Ох, як дозго я спала! Останні дві ночі я їхала, стоячи в коридорі, у мене скінчилися гроші…

— То ви дуже голодні! Ходімо!

Вони зайшли до великого Палацу Харчування, гарної, за мірками Ян-Ях, будови, із скляними дверима, оправленими в залізо й оздобленими полірованим камінням.

Сю-Те, соромлячись своєї легкої дешевої сукні — у ці години жінки звичайно носили штани, — забилася в куток і звідти з цікавістю стежила за незнайомою обстановкою і поведінкою столичних людей. Вір Норін теж любив це робити у вільні хвилини. Їм подали обід. Крадькома поглядаючи на свою супутни-цю, він дивувався, як красиво, без жадібності й без удаваної манірності їла ця, без сумніву, голодна дівчина. Зовсім як жителька Землі. Вір Норін тільки згодом дізнався, що Сю-Те не отримала виховання і її приємні манери пояснювались вродженою душевною делікатністю.

Неподалік від них, біля полірованої колони сірого штучного мармуру, зсунувши кілька столиків, розташувався галасливий і розв’язний гурт молодих людей. Вір Норін і Сю-Те могли вільно обмінюватися враженнями, не привертаючи нічиєї уваги. Між столами в ритмі танцю рухалась дівчина в червоно-коричневій сукні, навдивовижу гарної будови як для тормансіанки. Вона ходила прямо й гордо, її розумне обличчя із замисленим і сумним виразом було визивно нафарбоване. Серед відвідувачів і подавальниць вона справляла враження рідкості, хоча легкий наліт вульгарності приховував її вишукану манеру триматися. Ноги дівчини у золотих черевичках на високих підборах ступали м’яко й невимушено.

— Погляньте, які красиві ноги! — вигукнула Сю-Те.

Астронавігатор покосився на маленькі ступні своєї супутниці, взуті в сандалії-підошви з двома ремінцями, які сходилися між великим і другим пальцями. Рівні, як у дітей, ноги Сю-Те здавалися босими і беззахисними. Вона заховала їх під стіл і повторила:

— Погляньте, яка вона зажурена. Це доля всіх вродливих дівчат. Можливо, її треба втішити, як і мене?

Астронавігатор змовчав, подумавши, що Сю-Те не просто так звернула увагу саме на цю дівчину. І та й друга вирізнялися своєю серйозністю серед інших молодих жінок з їхньою нервовою крикливістю і кривлянням, що вважалося модним у столиці Торманса.

— Я відчуваю, ти зовсім незвичайна людина. Може, — в очах Сю-Те промайнув переляк, — перевдягнений «Змієносець»?

— Ви коли-небудь чули, щоб бодай один «Змієносець» допомагав першим зустрічним? — усміхнувся Вір Норін.

— Ніколи! — зраділа дівчина. — Але чому ти не говориш мені «ти», як у нас заведено? Чому?

— Потім поясню.

Кінець обіду проминув у мовчанні. Притихла Сю-Те пішла за Вір Норіном у пошуках будинку з обіцяним житлом. Вони заблукали в старій частині міста з тісними, кривими вуличками. Вір Норін зупинив перехожого «кжи».

— Піднімайся праворуч, — сказав той, — побачиш квартали сірих будинків ніби з цегли. Як загавкають собаки, вважай, що прийшов.

У кварталах будинків «джи» Вір Норін і раніше бачив немало собак, яких на повідках прогулювали жінки. В інших місцях міста він не помітив ніяких домашніх тварин. Для землянина не було сумніву, що собаки завезені сюди з рідної планети, їхня дивовижна схожість із земними не могла бути випадковою.

— Тут занадто багато собак! — здивувалася Сю-Те. — Навіщо вони?

— Мабуть, довгоживучі мають час, щоб приділяти його тваринам. Мені завжди собаки здавалися бранцями тісних будинків і кімнат, придатних хіба що для котів…

— І для людини, — докинула Сю-Те.

— Так, на жаль. Найпалкішими любителями собак іноді бувають самотні, неврастеніки або чимось ображені люди. Для них прив’язаність собаки служить опорою, ніби запевняючи їх, що й вони для когось вищі істоти. Дивовижно, наскільки багатолике це прагнення бути вищою істотою! Небезпека, недооцінена психологами давнини!

— Нашими психологами у давнину? Ти знаєш історію?

— Трохи.

— Як би мені хотілося знати її більше! Історія була для мене найцікавішим предметом у школі…

Господар квартири був удома. Високий, похилого віку «джи» низько вклонився астронавігаторові, обережно потис руку Сю-Те. У темному вузькому передпокої Вір Норін звернув увагу на масивні вхідні двері з кількома складними замками.

— Це не від злодюг, — пояснив господар, — вони, коли схочуть, все одно влізуть.

— Невже?

— Звичайно. Я гадаю, небагато з нас усвідомлюють, наскільки ми, «джи», безпомічні перед хуліганами й злодіями. Боронитися нам не можна. Навіть коли б ми мали зброю! Доводиться відповідати за завдані каліцтва, якби на тебе навіть напали з ножем. Мене дивує, що так мало «кжи» використовують надані їм державою можливості: вдиратися до квартир, бити, ображати.

— Навіщо ж державі заохочувати неподобства?

— Дуже просто. Це дає розрядку тим, хто невдоволений життям, видимістю свободи. Злодії не такі страшні, вони обмежаться тими чи іншими речами. Набагато небезпечніші «очі володаря»! Вони підбирають ключі, нишпорять по квартирах, сподіваючись знайти заборонені книжки, пісні, особисті щоденники, листи.

— І все це заборонено?

— Ви з неба впали?! Ой, вибачте, й справді!.. — Господар зніяковів.

Вір Норін попросив провести їх до кімнат.

Квадратні, завішані килимами й шторами, вони видалися Сю-Те дуже затишними. Вибравши на пораду господаря кімнату, що виступала — у вигляді ліхтаря — на вулицю, вона ледве стримувала сльози вдячності.

— Я знаю, молоді дівчата люблять мріяти, спостерігаючи життя, яке йде повз них, — несподівано лагідно проказав професор.

— Ви маєте доньок? — запитала Сю-Те.

— Була… Померла в Палаці Ніжної Смерті: виявилася «кжи» за здібностями і не захотіла скористатися моїм правом.

— Яким? — тихо спитав Вір Норін.

— Правом зберегти одну людину з моєї сім’ї, навіть коли вона «кжи». Для догляду за майбутнім старим, який ще потрібен державі. І ось не лишилось нікого…

Вір Норін змінив тему розмови, попрохавши дозволу пізніше привести СДФ, щоб не привертати уваги. Господар схвалив цю обачливість.

— А вас, Сю-Те, — сказав Вір Норін, — я попрошу нікуди не ходити, доки не отримаєте картку для повноправного проживання в столиці.

— Не турбуйтесь! Я попильную її і нікуди не відпущу вашу пташку. Правда, вона схожа на гітау?

Вір Норін зізнався, що уявлення не має про таке створіння.

— Маленька, з чорно-лопелястою голівкою і хвостом, груди у неї вишневі, спина й крила яскраво-сині, лазурові. Невже не бачили?

— Ні.

— Даруйте старому! Я все забуваю, що ви не наш. Вір Норін помітив, як здригнулася Сю-Те.

До інституту Вір Норін дістався вже в сутінках. «Майстерня» тількн-но зібралась. Як завжди, прихід землянина викликав неприховану цікавість, серед учених вона була особливо гострою.

Вір Норін пам’ятав попередження Таеля. На кожному зібранні, крім таємних агентів Ради Чотирьох, могли бути встановлені прилади для запису виступів і підслуховування розмов. Нестача ресурсів не дозволяла проробляти це на кожному зібранні, але там, де був присутній земний гість, звукозапис проводився напевне. І він вирішив не викликати розмов, небезпечних для співбесідників.

На подив астронавігатора, присутні поводились невимушено і висловлювались досить різко. Наслухавшись про самочинство олігархії, Вір Норін навіть стривожився. За такі промови вчених повинні були негайно посадити у в’язницю. Тільки згодом до нього дійшли психологічні тонкощі політики Чойо Чагаса: нехай виговорюються — все одно вони не можуть не думати про становище суспільства, — нехай вибухають пустопорожніми промовами, зате не будуть створювати конспіративних організацій, боротьба з якими призвела б до небажаних вилучень із середовища цінних для держави інтелігентів.

Першим виступив молодий, аскетичного вигляду вчений з гнівним вогнем в очах і випнутим підборіддям. Він говорив про марність подальшого розвитку науки: чим ширшим ставав її фронт і глибше проникнення в таємниці природи, тим більших зусиль і матеріальних витрат потребував кожен її крок. Швидкі просування окремих осіб неможливі. Пізнання виявилося надто багатогранним, дедалі складніші експерименти уповільнюють хід досліджень і, крім того, нагромаджують гори невикористаної інформації. При малій витраті коштів на науку немає ніякої надії, що вона зможе вирішити завдання, що стоять перед нею, проникнути в глибокі протиріччя біологічних механізмів і соціального розвитку.

Виходить, вони, вчені, отримують від держави привілеї за те, чого зробити не можуть, тобто є паразитами, які живуть на ренту одержаних знань. Роздрібнені знання заглиблюються у питання, практично вже непотрібні, тому що резерви планети вичерпані. Вчений скінчив закликом відмовитись від жрецької амбіції і скерувати свої погляди до неба, звідки з’являються зорельоти могутніх цивілізацій, які зуміли не знівечити природу, що їм дісталась, і насамперед — землян, братереьки схожих на людей Ян-Ях.

Заступник директора, що сидів біля Вір Норіна, похитав головою і прошепотів:

— Небезпечна промова, дуже небезпечна.

— Йому щось загрожує?

— Серйозні наслідки.

— Він буде покараний державою?

— Не думаю. Але колеги не подарують йому такого само-розвінчення.

Перед столом, де засідала рада «майстерні», встав інший учений; блідий і похмурий, він карбував слова з уїдливою посмішкою:

— Не можна закликати на допомогу чужі цивілізації космосу. Вони з’являться завойовниками, і ми станемо їхніми рабами. Це передбачив великий Іно-Кау ще у Вік Мудрої Відмози, тобто в момент першого контакту з інопланетними культурами. Нехай пробачить земний гість, але такий погляд реаліста, а не романтичного мрійника.

— Я не дивуюсь! — подав репліку Вір Норін. — На Землі, ще в Еру Роз’єднаного Світу, знаменитий китайський учений Янг вимагав, щоб ми не відповідали на виклики, якщо зони прийдуть з інших планет. Водночас німецький астроном Гернер заявив, що у встановленні зв’язку з іншими світами він бачить останню можливість уникнути всепланетного самогубства. Він мав на увазі війну з використанням найстрашнішої зброї, яку до того часу вже винайшла наука.

Заступник директора інституту, взявши слово, перелічив благодіяння, внесені в біологічну медицину вченими інституту: ліки, особливо галюциногенні наркотики, і методи перебудови психіки.

— Ось реальне спростування інсинуацій першого оратора, ніби наука не результативна в соціальних справах. Вона має пряме відношення до благ для людства.

— Даруйте чужоземцеві, — втрутився Вір Норін, — яким чином?

— Інформація, хоч би яка широка вона була, сама по собі не породжує мудрості й не допомагає людині здолати свої труднощі. Безмежна людська глупота не дає можливості зрозуміти істинну природу нещасть. З допомогою наших апаратів і хімікалій ми вбиваємо в тупі голови основні розв’язання соціальних проблем. На завдання великого й мудрого Чойо Чагаса ми створили гіпнотичного змія, який розкриває задуми ворогів держави. Наш інститут виготовляє машини для насичення повітря високоефективними заспокоювачами й галюциногенами, мізерна кількість яких здатна змінити хід думок найбільш зневіреної людини й примирити її з незгодами, ба навіть смертю…

— Так, але наука не зуміла навіть з’ясувати сенс існування людини, — раптом перебив заступника директора новий оратор, чоловік з ріденькою і вузенькою борідкою, схожий на давніх монголів. — Люди не більше розуміють мету життя, аніж жахливі тварини суходолу й океану, які зникли з планет, тому я не схильний тішити себе, як наш вельмишановний начальник. В очах невігласів, чи то «кжи», чи вищих шарів суспільства, наука завжди має рацію, розбиваючи здавна усталені уявлення. Вони гадають, що наука сама по собі найблагородніший інструмент людини, викривлена тільки бридкою його вдачею, що вона найефективніша сила життя. Словом, у їхньому уявленні ми повинні завжди йти тільки науковим шляхом — магічним, який перетворював би вченого у чарівника й оракула! Яка іронія! Чи варто говорити, який гіркий урок одержали завдяки цьому забобонові народ і вся планета Ян-Ях!

Розрив між народом Ян-Ях і наукою був настільки великий, що спричинився до цілковитої некомпетентності більшості людей, які ставилися до вчених з містичним побоюванням. А ми платимо їм відсутністю найменшої турботи про долю народу.

Заступник директора дав знак головуючому, і той зупинив оратора:

— Вдруге за цей вечір виступи набирають недопустимої форми наклепу на науку та її чесних трудівників. Давайте краще послухаємо нашого гостя, його думку про науку, оцінку сьогоднішніх промов, хоч вони не пішли потрібним напрямком. Вір Норін підвівся, вибачився, що неточно зрозумів виступаючих, і сказав, що спробує викласти думку землян про науку в загальних рисах.

— Наука не знає і не може знати всієї неосяжності світу. І віра в те, що вона вже знайшла розв’язання всіх проблем, приведе до катастрофи. Так можуть думати тільки засліплені догматизмом або некритичним ентузіазмом люди. Жодне з відкриттів, жоден з великих законів не остаточні. Думають про повноту й закінченість науки звичайно догматичні голови в математиці, але ж це те саме, якби історик вирішив, що історія завершена. Що більше розвивається наше знаття, то більше загадок природи стає перед нами. Безмежне багатство найзвичніших явищ, невичерпне у своїй різноманітності, у звивистих шляхах історичного розвитку. Ми на Землі уявляємо науку як неосяжну роботу, що сягає вдалину на мільярди парсеків і в майбутні покоління на тисячі століть. Такий складний і загадковий всесвіт, що за минулі тисячоліття розвитку науки ми втратили зарозумілість древніх учених і привчилися до скромності. Одне з основних положень, якого ми вчимо наших дітей, говорить: «Ми знаємо лише мізерну частину з того, що нам належить знати…»

Легкий гомін подиву пройшов кімнатою, але вчені вміли слухати, і Вір Норін провадив далі:

— Природа, в якій ми живемо й частиною якої ми є, формувалася сотні мільйонів років через історичну зміну врівноважених систем. У її теперішньому вигляді ця складність настільки велика й глибока, що ми не можемо гратися з природою, користуючись вельми обмеженими науковими даними. Виграш тут дуже нечастий, випадковий, а програшів — безліч. Дуже давно на Землі люди, спокушені бажанням брати щось без особливих зусиль, за ніщо, грали на цінності. Однією з поширених ігор була рулетка, легко крутилося колесо з переділками, оточене нерухомим лімбом. На колесо кидали кульку, і зупинка колеса чи кульки — про це не збереглося відомостей — біля певних цифр на лімбі приносила виграші. Інакше гроші забирав власник машини. У ті часи люди не мали ніякого уяв^ лення про закони цієї гральної машини і, хоч підозрювали всю випадковість збігу, продовжували грати, програючи все майно, якщо своєчасно не йшли з ігрового будинку.

Так і нам не можна грати з природою, яка мільярди років сама грає навпомацки, бо це — її метод, підмічений ще сім тисячоліть тому в древній Індії і названий Раша-Ліла — «божественна гра». Наше завдання знайти вихід з ігрового будинку природи. Лише поєднання всіх сторін людського пізнання допомогло нам піднятися вище цієї гри, тобто вище богів Індії. Ми могли й не встигнути, бо в дедалі густішому інферно нашої планети Стріла Арімана могла б завдати непоправної шкоди. Я використав термін, можливо, незрозумілий вам, — густе інферно. Щоб не вдаватись до пояснень, визначимо його так: коли людина невміло проявляє удавану владу над природою, вона руйнує внутрішню гармонію, здобуту ціною квадрильйонів жертв на олтарі життя. «Коли ми зрозуміємо, що золошки і пшениця складають єдність, тоді ми візьмемо спадок природи в добрі, мудрі долоні», — сказав один учений. Таке, в найзагальніших словах, ставлення до науки на Землі.

Що я можу сказати про вашу науку? Три тисячоліття тому мудрець Ерф Ром писав, що наука майбутнього повинна стати не вірою, а мораллю суспільства, інакше вона не замінить повністю релігії і лишиться порожнеча. Жага знань повинна замінити жагу поклоніння. Мені здається, що у вас ці співвідношення ніби вивернуті навиворіт і навіть кардинальне питання про вічну юність ви зуміли вирішити ранньою смертю. Якою я бачив науку в іститутах і на сьогоднішній дискусії? Мені здається, головною її вадою є зневага до людини, аж ніяк недопустима у нас на Землі. Гуманізм і нелюдськість у науці йдуть поряд. Тонка грань розділяє їх, і треба бути дуже чистою і чесною людиною, щоб не зірватися. Крім того, розвиваючись, гуманізм перетворюється на жорстокість, і навпаки-такою є діалектика всякого процесу. Спасіння життя будь-якими засобами перетворюється на жорстоке знущання, а ДНС тоді стає благодіянням, хоча в іншому аспекті, хто сперечатиметься про нелюдськість ДНС? Ви робите досліди над тваринами й ув’язненими, але чому не йдете ви через психіку, яка незрівнянно багатша й ширша від будь-якого хімічного препарату? Чому не охороняєте психічну атмосферу від злоби, брехні, на догоду будь-чому, від плутаних думок і пустих слів? Навіть найважливіші наукові теорії в духовно моральному відношенні перебувають на рівні мислення кам’яного віку, якщо не будуть переведені в свідому мудрість людської моралі, приміром, так, як багато відкриттів були пророчо передбачені в індійській та китайській давній філософії.

Існування психічної атмосфери стало відоме ще в ЕРС, коли один з найбільших учених Землі, Вернадський, назвав її ноосферою. За тисячі років до Всрнадського до поняття ноосфера наблизились древні індійці. Вони дали навіть повне визначення — небесна хроніка Акаші. Вона включала, сказати б, історичний запис подій на планеті, відображала почуття і досягнення мистецтв. Вернадський вважав ноосферу наповненою тільки потрібними ідеями й фактами, тобто інформацією самої лише науки.

Одначе Вернадському належить ще одна велика ідея, ігнорування якої ледве не занапастило нашу спільну батьківщину— Землю і спричинило катастрофу у вас, на Ян-Ях.

Виходячи з дисиметрії об’єму (простору), що його займає живий організм, його правизни — лівизни, нерівності явищ під час обертання «за Сонцем» — проти нього, Вернадський визначив дисиметричну причину цих явищ (принцип Кюрі) і особливу геометрію простору життя. Іншим способом правизна — лівизна створена бути не може. Звідси виходить необоротність явищ життя, оскільки простір живого організму може мати тільки полярні вектори (вектор часу або вектор смерті). Інакше кажучи, живе будується виключно за принципами діалектичного розвитку.

Відоме «число Лошміда» (величина атомних комплексів і гранична швидкість хвилеподібного руху в газовій чи водній атмосфері дихання). Це число обумовлене розмірами планети і властивостями її мертвої речовини. Тому існує гранична кількість маси життя, живої матерії, яка може існувати на даній планеті. Кількість ця — величина постійна й мало коливається в геологічному часі. Порушення її веде до масового вимирання. Але повернімося до ноосфери. Про неї треба турбуватись більше, ніж про атмосферу, а у вас в неповазі і та й інша. Великі лікарні влаштовані без урахування психологічного впливу середовища; дивуюся, що там видужують.

— Ще й як видужують! — запевнив заступник директора.

— Розумію. Люди Ян-Ях не подібні до туго напнутих струн, як ми, земляни, і не так потерпають в інфернальних умовах. Вони не мають іншого виходу. Ми б негайно розплатилися тут за нашу швидкість реакції, напруженість почуттів і навантаження пам’яті…

Благодіяння, про які тут ішла мова, на мій погляд, убивчі й не виправдані ніякою державною потребою. Заспокійливі засоби, які мирять людей з незгодами життя, схожі на косу, що стинає під корінь усе: квіти й бур’ян, добре й погане. Очевидно, ваша біологічна наука спрямована на придушення внутрішньої свободи з метою поверхової стандартизації індивідів, тобто створення юрби. Всі перелічені вами дослідження орієнтовані саме так. Як же можна забрати прекрасне й сплести з нього гірлянди людських доль, допомагати людям знаходити й цінувати все світле в житті, якщо ви глушите емоції, знищуєте душу?

Після страшних потрясінь і дегуманізації ЕРС ми почали розуміти, що справді можна знищити душу, тобто психічне «я» людини, через непотрібне й самозвеличуване мудрування. Можна позбавити людей нормальних емоцій, любові й психічного виховання і замінити все це кондиціонуванням мислячої машини. З’явилося багато таких «нелюдей», дуже небезпечних, тому що їм були довірені наукові дослідження, нагляд за справжніми людьми і за природою. Вигадавши міфічний образ князя зла — Сатани, людина стала нею сама, особливо для тварин. Уявіть на мить сотні мільйонів мисливців, які вибивали тварин лише заради задоволення, величезні різниці, дослідні віварії інститутів. Далі крок до самої людини, — і ростуть гекатомби трупів у концтаборах, з людей здирають шкіру і плетуть з жіночих кіс мотузки й килимки. Це було, людство Землі від цього не сховається і завжди пам’ятає епохи виправдання вченими зла. Але чим глибше пізнання, тим більшої шкоди можна завдати! Тоді ж вигадали методи створення біологічних потвор — на зразок мозку, який живе у розчинах окремо від тіла, або поєднання частин людини з машинами. Словом, той самий шлях до створення нелюдей, у яких з усіх почуттів залишилося б тільки прагнення до безмежної садистської влади над справжньою людиною, неминуче викликане їхньою величезною неповноцінністю. На щастя, ми вчасно виявили ці безумні наміри новоявлених сатанистів.

— Ви самі собі суперечите, посланцю Землі! — сказав хтось, витягуючи тонку шию, на якій сиділа велика голова з плоским обличчям і злими вузенькими, наче щілини, очима. — То природа надто нещадна, граючи з нами у жорстоку гру еволюції, то людина, віддаляючись від природи, робить непоправну помилку. Де ж істина? І де сатанинський шлях?

— Діалектично: і в тому і в іншому. Доки природа тримає нас у безвиході інферно, водночас піднімаючи з нього еволюцією, вона йде сатанинським шляхом безжалісної жорстокості. І коли ми закликаємо до повернення в природу, до всіх її чудових принад краси і брехливої свободи, ми забуваємо, що під кожною, чуєте, кожною, квіткою ховається змія. І ми робимося служителями Сатани, якщо користуватися цим давнім образом. Але, впадаючи в іншу крайність, ми забуваємо, що людина — частина природи. Вона повинна мати її навколо себе і не порушувати своєї природної структури, інакше втратить усе, ставши безіменним механізмом, здатним на будь-яку сатанинську дію. До істини можна пройти по лезу між цими двома хибними шляхами.

— Чудово сказано! — вигукнув перший оратор.

— Нехай дарують мені колеги, вчені Ян-Ях, якщо я не зумів передати мудрість Землі, об’єднану з величезним знанням Великого Кільця Галактики. Врешті я всього-на-всього астронавігатор. Лише відсутність інших, достойніших людей примушує мене говорити перед вами. Не подумайте, що я сповнений гордістю за незмірно більший кругозір науки нашого світу. Я схиляюся перед героїчним прагненням до пізнання на одинокій, відрізаній від усіх планеті. Кожен ваш крок важчий від нашого й тому цінніший, але тільки за однієї абсолютної умови: якщо він спрямований на зменшення страждань людства Ян-Ях, на підйом з інферно. Такий у нас єдиний критерій цінності науки.

Вір Норін низько вклонився присутнім, а ті мовчали, чи то приголомшені, чи обурені.

Заступник директора інституту подякував Вір Норіну і сказав, що, можливо, земна мудрість велика, але він з нею не згоден. Необхідно продовжити дискусію, яка є дуже важливою.

— Я теж не погоджуся з вами, — усміхнувсь астронавігатор, — дотримуючись земної мудрості. Колись і в нас на землі проводилось багато дискусій з мільйонів питань, видавались мільйони книжок, у яких люди сперечались із своїми супротивниками. Врешті ми заплуталися в тонкощах семантики і силогізмів, у хащах мільйонів філософських визначень речей і процесів, складної в’язі математичних досліджень. У літературі йшов аналогічний процес нагромадження вишуканих словесних вивертів, нагромадження порожньої форми, яка нічого в собі не містить.

І роздрібнена свідомість у тенетах цих вигаданих лабіринтів породила такі безглузді фантастичні витвори образотворчого мистецтва й музики, де всі достовірні риси навколишнього світу зазнали жахливої дисторсії. Додайте до цього, що шизоїдна тріщинувата психіка неминуче відштовхується від реальності, вимагаючи повернення в свій власний світ, світ породжень хворого мозку, і ви зрозумієте силу цієї хвилі в історичному шляху людства Землі. Відтоді ми боїмося витончених дискусій і уникаємо зайвої деталізації визначень, загалом, непотрібних у вельми мінливому світі. Ми повернулися до дуже древньої мудрості, яка була висловлена ще в індійському епосі «Махабхарата» кілька тисяч років тому. Герой Арджуна говорить: «Суперечливими словами ти мене збиваєш з пантелику. Говори лише про те, чим я зможу досягти Блага!»

— Стривайте! — крикнув заступник директора. — Ви що, і математичні визначення вважаєте непотрібними?

— Математика потрібна тільки на своєму місці, дуже вузькому. Ви самі наразили себе на голод, хвороби й духовне зубожіння за зневагу до людини й природи, за три зневіри у можливість боротьби із шкідниками й підвищення родючості самими лише біологічними засобами замість хімії, в можливість створення повноцінної штучної їжі, у велику глибину думки й духовних сил людини. Ви ухилилися від справжнього пізнання складності живої природи, надівши ланцюг однобічної і небезпечної лінійної логіки й перетворившись із вільних мислителів на скутих вами ж вигаданими методами рабів вузьких наукових дисциплін. Та сама первісна віра в силу знака, цифри, дати й слова панує над вами у працях і формулах. Люди, які вважав ють, що вони пізнали істину, захищають себе по суті тією ж забобонністю, яка є в примітивних гаслах і плакатах для «кжи».

У древніх індійців була притча про могутнього мудреця, за волею якого всі плазували перед ним. Але мудрець не вмів передбачати і був розірваний тигром-людожером, який зненацька напав, коли мудрець не встиг зосередити свою волю для відсічі лихого наміру. Тому ваш протест не повинен уподібнюватися зустрічі з тигром, а буде дійовим лише після аналізу обстановки.

Я ще дуже мало знаю вашу планету, та поки що я не побачив у вас справжньої науки. Те, що нею тут зветься, є тільки технологія, вузький професіоналізм, так само віддалений від самовідданої праці в пізнанні світу, як ремісничий навик від справжньої майстерності. Ви змагаєтесь в ефемерних прикладних відкриттях, яких у нас щоденно робиться сотні тисяч. Це, звичайно, і важливо й потрібно, але не складає всієї науки. Всупереч поширеним у вас думкам Ян-Ях не страждає від браку технології чи від її надміру. У вас надмір техніки у великих центрах і брак у периферійних містечках породжує вкрай нерівномірне її використання і невміле поводження. Синтетичне пізнання й освіченість народу у вас навіть не вважаються обов’язковими компонентами наукового дослідження, а це ж і є основні підвалини науки. Тому й виходить нагромадження дешевої інформації скоростиглих відкриттів, добутої без роздумів і тривалого відбору, яке не дає вам поглянути на широкі простори світу пізнання. Водночас зарозумілість молодих дослідників, які вважають себе вченими, доходить до того, що вони мріють про перебудову всесвіту, навіть не наблизившись до уявлення про складність її законів.

— Перебільшення! — вигукнув заступник директора.

— Саме так! — погодився Вір Норін і відхилив спроби викликати його на суперечку про оцінку наукової діяльності інституту.

Він вийшов на вулицю, як завжди задоволений, що покидає. погано вентильований будинок. Уже насунулась тормансіанська рання ніч з її глухою, беззоряною пітьмою, в якій тонув тьмяний сірий місяць. На розі, над кубиком кіоска, де продавали дурманне питво, горів ліхтар. Там юрмилися чоловіки, долинала хрипка лайка. Вітерець приніс змішаний запах напою, тютюнового диму й ночі.

Вір Норіс прийшов у готель «Лазурова Хмара», «розбудив» СДФ і вивів його бічними сходами на вулицю. Потім огледів востаннє незатишне пристанище і радо подумав про квартиру з багатьма замками і про зустріч із Сю-Те, ніжною, як і пам’ять про неї. Крокуючи в супроводі дев’ятиніжки безлюдною алеєю чахлого скверу, він пригадував слова професора про гітау і вирішив зазирнути до музею природознавства. Але коли? Завтра чергова робота з Таелем над матеріалами, які надіслали з дискольотом. Потім має відбутися ще зустріч з ученими фізико-математичного інституту. Вони прагнуть нечуваних досі одкровень, а він нічого не зможе розповісти навіть про близькі йому галузі космофізики. Зблизити різноманітні ходи мислення зумів би видатний педагог або популяризатор, але не він, Вір Норін. Крім того, цей потяг до одкровень у науці метафізичний. Астронавігатор зупинивсь як укопаний. Поряд збила куряву його дев’ятиніжка. Впоперек алеї стояло шестеро тормансіан, освітлених далеким ртутним ліхтарем. Вір Норін роздумував, іти їм назустріч чи почекати. Він не боявся нічого, навіть якби йшов сам-один, а в присутності СДФ не існувало взагалі ніякої небезпеки. Але він міг, боронячись, завдати тормансіанам пошкодження, і цього слід було уникнути.

— Ти земний? — уривчасто спитав один з молодиків, безсумнівний «кжи», наближаючись до землянина.

Вір Норін ствердно кивнув.

— Тоді ти нам потрібен. У вас є шалено вродлива жінка. Я бачив її у приміському саду. Її звуть Евіза Танет. Евіза Та-нет, — повторив, точніше, мрійливо проспівав тормансіанин.

— Це лікар нашої експедиції, медик Зоряного Флоту.

— Ух! — невизначено вигукнув «кжи». — Так ось вона мені сказала, щоб я йшов до вашої володарки. У неї теж красиве ім’я, не таке, як у Евізи, але звучить приємно: Фай Родіс. Сказала, щоб я неодмінно побалакав з нею, бо це важливо і для нас, і для вас. Чому — не знаю. Але я обіцяв. А вийшло, що я, всім відомий Гзер Бу-Ям, перед яким тремтять «кжи» і «джи», не можу виконати обіцянки. Володарку Фай Родіс охороняє ціле військо лілової погані, а «джи» мені не вірять. Думають, що мене підкупили «змієносді». А для чого мені цей підкуп?

— Мабуть, ні для чого, — усміхнувся Вір Норін.

— Отож-бо. Можеш ти повірити мені й влаштувати розмову з володаркою?

— Вірю і можу.

— Коли?

— Зараз. Ходімо туди, де ніхто не ходить і є яка-небудь стіна, за якою можна сховати світло екрана.

— Оце діло! — із задоволенням вигукнув «кжи» й повів Вір Норіна у бік від головної алеї, де стояла довга, поставлена впоперек доріжки плита, помережана повчальними висловами. Такі плити зустрічались у різних місцях міста, але Вір Норін ліколи не бачив, щоб хоч хто-небудь читав написи.

Вір знав розпорядок життя Родіс. Вона повинна була бути нагорі. Справді, на виклик його СДФ Родіс відгукнулася майже негайно. Вона з’явилася на імпровізованому екрані кам’яної плити не в тому чорному тормансіанському вбранні, яке звичайно носили у Сховищі Історії, а в короткій білій сукні з блакитною оздобою.

— Ух! — вихопивсь у тормансіанина вигук чи то подиву, чи захвату.

Астронавігатор розповів про «кжи», який шукає зустрічі на прохання Евізи Танет. Родіс покликала Гзер Бу-яма до освітленого поля передавача, кілька секунд вдивлялась у нього й сказала:

— Приходьте!

— Коли і як?

— Хочете зараз? Ідіть, не привертаючи уваги, до пам’ятника Всемогутньому Часу, поверніть праворуч від нього, до восьмого будинку по вулиці Останньої Війни. Скільки часу вам потрібно? Я чекатиму вас і проведу до себе.

Родіс вимкнула зв’язок, і Вір Норіс негайно погасив свій СДФ.

— Оце здорово! — зраділо вигукнув «кжи». — Як усе просто виходить у справжніх людей! Гаразд, кланяйся Евізі Танет! Шкода, що я її більше не побачу.

— Чому ж? Коли прийдете до Родіс, попросіть її з’єднати вас із зорельотом і викликати Евізу Танет.

— Невже? А про що я буду з нею говорити? — раптом злякався «кжи».

— Та хоч подивитесь на неї.

— Ага. Ух, спасибі, друже! Мені час. — Тормансіанин подав руку й міцно потис долоню Вір Норіну.

Той усміхнувсь. Отримати подяку від жителя столиці Ян-Ях було нелегко.

Тепер, навіть якби астронавігатор вдруге заблукав у провулках старого району столиці, його привів би до місця гострий слух землянина. Собачий гавкіт чувся здалеку, оскільки пси були погано виховані, як і їхні господарі.

Сю-Те вибігла до передпокою, почувши клацання замків. З вигуком «Дякую, дякую!» — вона кинулася до Вір Норіна й раптом завмерла, переможена сором’язливістю. Виявляється, їй уже дістали шматочок голубої пластмаси з потрібними знаками й штампами, який давав право на проживання в столиці.

Вір Норін зрадів, почувши своєрідний голос дівчини, нижчий, ніж гортанні фальцетні голоси тормансіан, але вищий і дзвінкіший, ніж грудні меццо-сопрано жінок зорельота. Сю-Те з материнською турботою жінок Ян-Ях, зобов’язаних передусім годувати чоловіка, приготувала вечерю із запасів господаря і засмутилася, дізнавшись, шо Вір Норін вечорами нічого не їсть, а тільки п’є, і то якийсь особливий напій. Якби зорелітник знав, як важко приготувати страву тормансіанам на їхніх примітивних нагрівальних приладах, він постарався б що-небудь з’їсти. Але, нічого не знаючи про гарячі плити і вічно забруднені каструлі, він спокійно відмовився від їжі. Дівчина попросила дозволу прийти до нього, коли він відпочине. У неї є дуже важливе питання.

«Важливе питання» було поставлене, ледве вона з’явилась на порозі, і Вір Норін, не зміг ухилитися чи лукавити під відкритим поглядом, який усією душею вимагав правди.

— Так, Сю-Те, я не мешканець Ян-Ях, а зовсім з іншої, дуже далекої планети Земля. Так, я з того самого зорельота, про який ви чули, але ми, як бачите, не банда космічних розбійників і шпигунів. Ми однієї крові, наші спільні предки понад дві тисячі років тому жили на одній планеті — Земля. Ми всі звідти, а зовсім не з Білих Зірок.

— Так і знала! — з гордою врочистістю вигукнула Сю-Те. — Ти зовсім особливий, і я одразу зрозуміла це. Тому легко й радісно з тобою, як ніколи ще не було у моєму житті! — Дівчина стала навколішки, схопила руку астронавігатора, притиснула до щоки й завмерла, закривши очі.

Вір Норін з ніжною обережністю забрав руку, підняв маленьку тормансіанку і посадовив у крісло біля себе.

Він розповів їй про Землю, про їхню появу тут, про загибель трьох землян. У СДФ було декілька «зірочок» для найпершого знайомства з життям Землі.

Так почалися їхні спільні вечори. Нестримна цікавість і захоплення милої слухачки надихали Вір Норіна, відганяючи передчуття, які бентежили його віддавна, що він не побачить більше рідну, невимовно любу Землю.

Від перших хвилин висадки на Торманс він кожною клітинкою відчував недобру психічну атмосферу. Повсякчасна недоброзичливість, підозра й особливо безглузда смішна заздрість змагалися з бажанням будь-якою ціною виділитись із загальної маси. Останнє земляни пояснювали відгуком колишнього колосального примноження народу, в мільярдах якого тонули особистості, утворюючи безіменний і безликий океан. Психічна атмосфера Ян-Ях уподібнювалась поганій воді, до якої іноді потрапляє необережний купальник. Замість спокою і свіжості приходить відчуття відрази, сверблячки, бруду. У давнину на Землі такі місця називали «злою водою». Всюди, де річки не текли із сонячних гір, де струмки не оновлювались джерелами, лісами й чистим дощем, а, навпаки, застоювались у болотах, мертвих рукавах і замкнутих бухтах, вбираючи в себе рештки загниваючого життя. Так і в психічній атмосфері — тисячолітній застій, тупцяння на місці, накопичення недобрих думок і застарілих образ призводить до того, що зникає «свіжа вода», ясні почуття і високі цілі, там, де немає «вітру» пошуків правди й прощення невдач.

Очевидно, перебування в поганій «психічній воді» й породило неясне відчуття трагічного кінця.

Вір Норін згадував про катастрофічні наслідки, які траплялися на різних планетах, у тому числі й на колишній докомуністичній Землі, коли цивілізація необережно піднімала на поверхню шкідливі для життя рештки архаїчних періодів розвитку планети. Гази, нафта, солі, спори ще живих бактерій, надійно поховані під багатокілометровими товщами геологічних нашарувань, були видобуті на світ і знову пущені в кругообіг біосфери, отруюючи води морів, насичуючи ґрунт, збираючись у повітрі. І так тривало тисячоліття. У порівнянні з цією діяльністю небезпечна гра з радіоактивними речовинами у Годину Бика рідної планети перед розквітом вищого суспільства була короткочасною і не такою вже й значною. А тут, на Тормансі, люди, зруйнувавши рівновагу природи, узялися за людську психіку, руйнуючи її жахливою невлаштованістю життя. Як нафта й солі з глибин планети, тут з-під зірваного покрову виховання і самодисципліни піднялися з дна душ архаїчні рештки звірячої психології — пережитки первісної боротьби за виживання.

Та на відміну від первісного звіра, поведінка якого твердо визначалася залізними законами дикого життя, поведінка неви-хованої людини не обумовлена. Відсутність вдячності до всього походить від усвідомлення «Світ — для мене», — і є головною помилкою у вихованні дітей. Зате людина від заздрості намагається шкодити своєму ближньому, а цей «ближній» привчений помщатися всією силою свого тваринного комплексу неповноцінності. Так в усьому житті Торманса нагніталася загальна і постійна озлобленість, відчуття якої боляче шмагало по почуттях землян, що виросли в добрій психічній атмосфері Землі.

Тим дивовижнішою для Вір Норіоздавалася Сю-Те, що вся світилася турботою, добром і любов’ю, які невідь звідки виникли у світі Ян-Ях. Дівчина запевняла, що вона не одна, що такими є тисячі жінок планети.

Це лякало астронавігатора тому, що страждання таких людей на життєвому шляху були сильнішим за всі інші. В очах Сю-Те Вір Норін бачив глибину душі, яка перемогла пітьму в собі й відчайдушно оборонялася від навколишнього мороку. Нелегко проростала у землянинові зворушлива ніжність і гостре співчуття, колись такі характерні для його предків і втрачені за непотрібністю у світлу епоху комуністичних ер.

На третій день під час сніданку Вір Норіс помітив, що Сю-Те чимось надзвичайно схвильована. Читаючи в її відкритій душі, він зрозумів палке бажання дівчини побачити шось, про що вона мріяла давно, але не сміє просити його про це. Вір Норін прийшов їй на допомогу і заговорив ніби між іншим про те, що в нього сьогодні вільний ранок і він залюбки прогулявся б разом з нею, куди вона схоче. І Сю-Те зізналася, що вона не проти з’їздити до Пнег-Кіру, це недалечко від міста, брат писав їй, що там — місце великої битви древності, в якій загинув один з їхніх предків (на Тормансі люди не знали свого родоводу), і обіцяв будь-що повести її туди. Їй хочеться побути там в честь пам’яті про брата, але для самотньої дівчини, яка погано знає столицю, це небезпечно.

Вір Норін і Сю-Те втиснулися у напхом набитий вагон громадського транспорту, який рухався в диму, з гуркотом, частими ривками і поштовхами через нервову, а швидше грубу вдачу водія. Крізь запилюжені вікна виднілися довжелезні одноманітні вулиці, де-не-де побіля будинків були посаджені низькі напівзасохлі деревця.

У машині стояла нестерпна задуха. Зрідка, після голосної сварки, відчиняли вікна, до вагона летіла гаряча пилюка, знову починалася сварка, і вікна знову зачинялись. Вір Норін і Сю-Те стояли, стиснуті з обох боків, чіпляючись за простягнуті вгорі держаки. Астронавігатора відтрутили від супутниці. Він помітив, як Сю-Те з усіх сил намагається відійти від молодого чоловіка з широким носом і асиметричним обличчям, який безсоромно притискався до неї. Інший пасажир, що стояв перед нею, зозсім юнак, з глибоко посадженими очима фанатика, спиною підштовхував дівчину до свого товариша. Сю-Те зустрілася поглядом з Вір Норіном, спалахнула від сорому й обурення й відвернулась, не бажаючи наражати землянина на сутичку з пасажирами. Можливо, у ній ще жив спогад про нахабного чергового з готелю, якому довелося тоді принижено цілувати її ногу. Астронавігатор за частку секунди зрозумів усе, витягнув руку і рвонув нахабного хлопця назад від Сю-Те. Той обернувся, побачив високого, дужого чоловіка, що дивився незлобливо, і, вилаявшись, спробував був звільнитись. Але його схопила не людська рука, а сталева машина — так йому здалося. Охоплений тваринним жахом тормансіанин відчув, як пальці впивались у м’язи все глибше, перетискаючи й паралізуючи судини й нерви. В голові у нього запаморочилось, підкосилися коліна, і хлопець завив від жаху: «Не буду, пробачте, більше не буду!» Вір Норін відпустив нахабу. А той заверещав на весь вагон, що його мало не вбили через дівчисько, яке копійки не варте.

На подив Вір Норіна, більшість пасажирів стало на бік брехуна. Всі заходилися кричати, погрожувати, розмахувати кулаками.

— Вийдемо швидше! — прошепотіла зблідла Сю-Те.

І вони, розштовхавши людей, зійшли на пустельній, розпеченій сонцем околиці. Сю-Те запропонувала йти далі пішки. Її маленькі ноги ступали жваво й невтомно. Вона співала землянинові старих пісень і бойові гімни минулих літ, які дуже відрізнялися від рваної мелодії поширених у столиці пісень. Іноді Сю-Те зупинялась, щоб танцем проілюструвати мелодію, і він милувався її постаттю і відточеністю рухів. Сухою передгірною рівниною вони непомітно подолали ті дванадцять кілометрів, що лишилося пройти до камінного хребта, порослого старими рідколистими деревами, які майже не давали затінку. Західний бік хребта обривався в широку впадину дна висохлого озера. Слабкий вітерець здіймав там руді стовпи куряви.

Обеліск з голубуватого каменя, розписаний чорними, глибом ко вкарбованими знаками, стояв на кордоні поля стародавньої битви, а необроблені кам’яні брили, розкидані всюди, позначав ли місця спільних поховань. Їх було багато. Розлоге поле, що тяглося майже до обрію, колись було перерите траншеями і валами. Час знищив їх, дерева Торманса неодноразово змінив лись на вдобреному трупами ґрунті, і тепер у тонкій мережі тіней, на сухій, запилюженій землі стирчало тільки каміння. Не лишилося нічого, що нагадувало б про запеклість гігантської битви, море страждань поранених, жах переможених, зіпхнутих у багнисте озеро. Безрадісна місцевість, напівмертві дерева, потріскана земля…

Спекотний вітер шелестів у гіллі, якісь зелені комахи мляво повзали серед коріння. Сю-Те обрала великий, пірамідально-загострений камінь із зламами, що відсвічували буро-червоним кольором засохлої крові, і опустилася перед ним на коліна. Приклавши пальці до скронь і схиливши голову, вона шепотіла молитву. Вір Норін чекав, поки вона виконає обряд. Коли дівчина підвелася, він запитав:

— Хто бився тут і хто кого переміг?

— Легенда говорить про битву між владиками головної і хвостової півкуль. Загинули сотні тисяч людей. Переміг володар головної, і на всій планеті запанувала єдина влада. Цю битву називають перемогою мудрості над темними хвостовими Народами.

— Ваші предки брали участь у битвах на боці переможених?

— Так.

— А якби перемогли вони, а не головні? Змінилось би життя?

— Не знаю. Навіщо йому мінятися?! Столиця була б у Кін-Нан-Те, мабуть. Будинки б зводили інакше, ніж заведено у нас, вежами. Можливо, мої предки стали б «Змієносцями»…

— І ви хотіли б належати до цієї верхівки?

— Ой, ні! Вічно боятись, оглядатися, зневажати все і щоб усі мене ненавиділи? Можливо, я просто темна й дурна, але мені не хотілося б так жити. Краще ніяк…

Оце «краще ніяк» пронизувало всю свідомість молодих тормансіан, що належали до класу «кжи», і зумовлювало невикорінний фаталізм. «Навіщо?» — видавалось їм непереможним аргументом.

Вір Норін ще раз обвів поглядом випалене плато. Могутня уява заповнила його гуркотом бойових машин, криком і стогоном сотень тисяч людей, штабелями трупів на розритому кам’янистому ґрунті. Вічні питання: «Чому? За що»? — на цьому тлі робилися особливо нещадними. І ошукані люди, вірячи, що б’ються за майбутнє, за «свою» країну, за своїх близьких, вмирали, створюючи умови для ще більшого возвеличення олігархів, ще вищої піраміди привілеїв і безодню гноблення. Даремні муки, даремні смерті…

Зітхнувши, Вір Норін звернувся до супутниці:

— Ходімо, Сю-Те!

Землянин і тормансіанка спустилися з пагорбів. Вір Норін запропонував зрізати навпростець вигин старої дороги, прямуючи на округлий пагорб із занедбаною будівлею, сірою й приземкуватою, яка ледь бовваніла віддалік. Вони швидко дійшли до пагорба. Астронавігатор помітив, що Сю-Те втомилась, і вирішив зробити привал у затінку руїн. Сю-Те вляглася на землю, підперши голову руками. Вір Норін побачив, що вона уважно розглядає стіну й хмурить лоба, намагаючись пригадати забуте. Сю-Те підхопилась і обійшла навколо руїн. Потім довго роздивлялася написи і барельєфи із зображенням величезної руки, простягнутої в жесті співчутливої допомоги. Трохи заспокоївшись, вона знову сіла поруч з Вір Норіном, обхопивши коліна руками, у позі, яка одразу нагадала йому Чеді, і довго мовчки дивилась на міражі блакитних озер, які приховували курний дим над містом Центру Мудрості.

— Скільки тобі років? — раптом запитала Сю-Те.

— Якщо на ваші роки, котрі набагато коротші, аніж на Землі, — сто шістдесят або сорок два за рахунком Білих Зірок, однаковому із земним.

— У вас це багато чи мало?

— Для колишньої Землі, на вашому рівні розвитку, це середній вік, не молодий і не старий. Тепер він зсунувся у молодість. Мені — двадцять два — двадцять три роки, а Родіс — двадцять п’ять. У нас довге дитинство. Не інфантильність, а саме розтягнуте дитинство — у розумінні сприйняття світу. А скільки вам?

— Вісімдесят, або двадцять за рахунком Білих Зірок. Я наближаюсь до нашого крайнього віку, і мені залишилось п’ять років до того часу, коли я увійду до Палацу Ніжної Смерті. А тебе б давно спровадили туди. Ні, я кажу дурниці, адже ти вчений і тут жив би довго, ти «джи»!

— Ніяк не можу уявити собі цей жах!

— Ніякого жаху немає. В цьому є навіть добре. Ми не проводимо дитинство в задушливих школах, як майбутні «джи», котрих напихають там непотрібними для життя знаннями. І ми не хворіємо, вмираючи у розквіті сил…

— Ви засмучені, Сю-Те? Гляньте мені в очі!

Сю-Те перевела на Вір Норіна сумний погляд, що ніби промовляв: «Я бачу весь свій життєвий шлях до кінця».

— Ні, — повільно промовила вона, — мені добре, просто вдруге сьогодні я зустрілась із стародавньою смертю.

— Як? І це пам’ятник? Що тут було?

— Не пам’ятник, а храм. Був за епохи Голоду і Вбивств знаменитий лікар Рце-Юті. Він винайшов засіб Ніжної Смерті. Його послідовники і помічники збудували цей храм Руки Друга над бездонним колодязем одвічної древності. Рце-Юті сказав усім слабим, безнадійно хворим, стомленим від життя, переслідуваним і заляканим: «Приходьте сюди, і я заспокою вас — дам вам ніжну смерть. Вона прийде до вас лагідною і прекрасною, юною і закличною. Кращого на планеті зараз ніхто дати не може, і ви самі пересвідчились в обмані порожніх обіцянок».

І безліч людей приходило до нього. У першій кімнаті вони змивали з себе бруд дороги, скидали вбрання і голі входили до другої склепінчастої зали, де в лагідному сні вмирали непомітно й безболісно… Бездонна криниця поглинала їхні тіла. Змучені, втративши надію, здоров’я, близьких, не переставали приходити, вихваляючи мудрого лікаря. Це було давно…

— Із цього благодіяння виник державний обов’язок помирати. Палаци Ніжної Смерті, поділ народу на «кжи» і «джи» — хіба міг передбачити мудрець Рце-Юті такі жахливі наслідки?

— Не знаю, — безпомічно відповіла Сю-Те.

— І не треба. — Вір Норін погладив її розкуйовджене од вітру волосся. А вона потяглась до його обличчя, і її тремтлива обережна долоня, здавалось, торкнулася самого серця Вір Норіна. Йому уявились гігантські стіни інферно, що оточували Сю-Те, за якими для неї не було нічого, ніякої опори для її віри, її душі.

Зусиллям волі він відігнав видіння, усміхнувся і сказав їй про її розум і чарівність і про те, як вона подобається йому. Сю-Те глянула на нього, довірлива й сяюча, і підвелася пружно й швидко, як жителька Землі. Вони рушили до похмурого міста, і голос тормансіанки дзвінко рознісся пустельною рівниною:

— «Свій останній рік живу на світі, а ніде ж іще не побував, ні від кого не почув привіту…» — дзвінка летюча мелодія «агадала Вір Норіну щось дуже знайоме, чуте ще в ранньому дитинстві.