Година Бика

Розділ IX СКУТА ВІРА

Вір Норін та Евіза Танет, які прилетіли до Кін-Нан-Те, застали там ціле військо «лілових». Гора уламків розваленої вежі була вже розібрана, трупи «кривдників» прибрані, ті, хто лишився живим, щезли.

Тіла трьох землян лежали на кладовищі в альтанці з червоного каменю. Тівіса й Тор так і не розімкнули обіймів. Їхні обличчя вціліли і зберегли відбиток передсмертного пориву безмежної ніжності. Ген Атала можна було впізнати лише по скафандру.

Евіза й Вір звільнили їх від захисного одягу, який дослідникам так і не довелося зняти, й розпочали обряд поховання.

Потужний розряд із СДФ — і на пам’ятному обеліску викарбувалися лише контури тіл, позначені тонким шаром попелу. У німій скорботі Евіза й Вір зібрали і змішали попіл: в останньому братстві злилися загиблі земляни.

Платинову урну й три СДФ, на ковпаках яких виднілися сліди невдалих спроб злому, висадили на «Темне Полум’я».

Родіс отримала запрошення Ради Чотирьох. Володарі планети висловлювали їй співчуття з приводу загибелі трьох гостей із Землі. Випадково чи навмисне Рада зібралась у чорній залі, яку земляни прозвали Залою Мороку.

Родіс, незворушна й закам’яніла, стоячи вислухала коротку промову Чойо Чагаса. Голова Ради Чотирьох, мабуть, розраховував на відповідь, проте Родіс мовчала. Ніхто не наважувався порушити скорботну тишу. Нарешті Фай Родіс наблизилась до Чойо Чагаса.

— Я багато чого навчилась на вашій планеті, — промовила вона без афектації, — і тепер розумію, що бреше людина тому, що її спонукає до цього загрозливе становище. Але чому бреше той, хто наділений могутністю безмежної влади, силою, яку дала йому вся піраміда людства Ян-Ях, на верхівці якої він стоїть? Навіщо це? Чи, може, вся система вашого життя настільки просякнута брехнею, що навіть володарі скорились їй?

Чойо Чагас підвівся, збліднувши, і, розтягуючи міцно стиснуті губи, процідив:

— Що?! Як ви смієте…

— Керуючись достойними намірами, я смію все. Ви запевнили мене, що літаки послані, і наголосили, що ваші накази виконуються неухильно. На друге звертання ви відповіли, нібито літаки затримуються через бурю і пробиваються крізь неї. Невігластво у планетографії Ян-Ях примусило мене повірити, проте Ген Атал і Тор Лік обстежили атмосферу, розгадали обман і встигли перед загибеллю попередити нас.

Родіс замовкла. Обличчя Чойо Чагаса спотворилось. Він крикнув фальцетом на весь зал:

— Ген Ші!

— Слухаю, Великий голово!

— З’ясуйте, хто вів літаки, хто повідомив про бурю і хто командував операцією. Усіх сюди! Я сам проведу розслідування,

— Прошу вас, голово Ради! — Фай Родіс склала долоні й похилила голову. — Не треба більше жертв — їх уже й так забагато. Від рук вашої сторожі загинуло багато людей у місті Кін-Нан-Те, а ми, — голос Родіс раптом затремтів, — втратили близьких.

— Ви не розумієте, — злісно засичав Чойо Чагас, — ті, хто винен, збезчестили мене, Раду, усіх нас, виставивши брехунами й облудниками!

— Хіба щось зміниться, якщо їх стратять?

— Усе! Порушники наказу будуть покарані, ви пересвідчитесь у правдивості й істинності наших намірів.

Фай Родіс задумливо глянула на Чагаса.

Німий докір Фай Родіс став нестерпним для володаря Торманса. Він опустився в крісло, незграбно зігнувшись, і помахом руки розпустив Раду.

Фай Родіс піднялася сходами в «земне» крило палацу, готуючись до важкої розмови з Гріф Ріфтом. Командир наполягав на бесіді один на один. Родіс була певна, що це прохання викликане лише бажанням зосередити всю свою волю на ній одній.

Вони опинилися віч-на-віч, так ніби Родіс увійшла і сіла в кабіні пілота між стіною й пультом. Невидима межа контакту фронтальних сторін стереопроекції вбирала у себе всю відстань, яка їх розділяла. Ріфт і Родіс, як усі земляни з розвинутою і тренованою психікою, розуміли одне одного без слів — слова тільки підтверджували їхні відчуття.

І, зустрівши погляд Гріф Ріфта, котрий з докором споглядав «сигнали життя» — зелені вогники, яких лишилося всього чотири, Фай Родіс твердо мовила:

— Це неможливо, Ріфт. Утеча, відступ, називайте це як хочете, неможливі. Неможливі після того, як ми вселили надію, після того, як ця надія почала переростати у віру!..

Командир зорельота важко підвівся. Стискаючи великі кулаки, трохи горблячись, він пильно дивився в зелені очі жінки, яку не можна було не кохати. Потім він випростався, розправив груди. Усе його єство виявляло обурення.

— Проклята планета не варта й тисячної частки наших втрат. Ні до чого доброго вони ще не готові! Ми не можемо допустити такої жертви! — Ріфт вказав правицею у бік назавжди згаслих «сигналів життя».

Родіс близько підійшла до межі, що розділяла їхні проекції.

— Заспокойтеся, Гріф, — лагідно й тихо промовила вона, підводячи до нього сумне обличчя. — Ми обоє, втаємничені у знання, про яке тут і уявлення не мають, не можемо жити спокійно й бути вільними, поки існують нещасні. Чи достойно переступити поріг вищої радості, коли вся планета в інферно захлинається в морі горя? Чого варте порівняно з цим моє життя, ваше й усіх нас? Спитайтеся моїх трьох супутників!

— Я знаю, що вони скажуть, — оволодівши собою, відповів Гріф Ріфт, дивлячись повз Родіс. — Вони скажуть, що саме їхня присутність необхідна, що вона дає людям Торманса мрію і сподівання і цим об’єднує зусилля в досягненні мети.

— От ви й відповіли, Ріфт! Знаєте, чим довше ми тут, тим краще для них. При всій нашій недосконалості ми все-таки стали для них втіленням усього того, що несе людині комуністичне суспільство. Якщо ми втечемо, тоді загибель Тівіси, Тора і Гена справді буде марною. Але якщо тут згуртується колектив людей, які володіють знаннями, силою і вірою, тоді наша місія виправдана, навіть якщо ми всі загинемо.

— Легенда про сімох праведників. Але ж уся планета — не містечко, та й нас надто обмаль! — похмуро всміхнувся командир зорельота.

— Ви знову забуваєте, що з нами Земля, її знання, її образ у стереофільмах, які ви з таким успіхом демонструєте. Додайте наші лекції, і розповіді, і нас самих. Невдовзі Чеді, Вір та Евіза вирушать до міста, якщо ми з володарем дійдемо згоди.

— Таель казав вам, що чиновники Ради обурені демонстрацією фільмів? — спитав Гріф Рифт.

— Ще ні. Проте я це передбачала. Сподіваюсь владнати з володарями, щоб вони не взялися за тих, хто ці фільми дивився і дивитиметься. І не стійте, добродію, так, ніби ви задерев’яніли!

Гріф Ріфт безпорадно розвів руками, уникаючи погляду Родіс. Нараз він помітив позаду неї на стіні мальовничі контури якихось зображень: раніше їх не було. Родіс перемістила фокус екрана, а сама відступила вбік.

Уся стіна її кімнати була розмальована яскравими грубуватими фарбами Ян-Ях. Щойно завершена фреска, як одразу збагнув Гріф Ріфт, символізувала сходження з інферно.

Карколомними урвищами, допомагаючи одне одному, з останніх сил дерлися люди. Унизу, на соковитій траві, юрмилося різнорідне збіговисько, зневажливо показуючи на вкритих потом, жалюгідних і блідих скелелазів. Осторонь стояли групами впевнені у своїй вищості, дивилися вони відчужено й байдуже.

Трагічно безнадійним здавався цей підйом. Високо вгорі, майже на гребені стіни, що охоплювала привільний діл, гострим клином стирчав прискалок — остання ступінь підйому. Блакитне сяйво лилося з тіні й відбивалося у скелі. На самому краю прискал-ка, скута блискучим ланцюгом, навколішки стояла жінка, кисті її рук були сильно підтягнуті до спини третім закрутом ланцюга, який охоплював їй живіт і праве стегно. Залізні ланки врізалися в оголене тіло, злегка прикрите на спині чорною хвилею волосся.

Зв’язана, не маючи змоги простягти руки тим, хто дерся нагору, і навіть подати підбадьорливий знак, усе-таки була символом непорушної впевненості. Вона немовби сконцентрувала в собі всі радощі втіхи й надії. Скута Віра здавалась незалежною й вільною, ніби й не було жорстоких пут, смерті й страждань. Випадково чи зумисне, але Скута Віра була схожа на Чеді…

— Навіщо не тут? — засумнівався Гріф Ріфт. — Чи зрозуміють?

— Зрозуміють, — упевнено відказала Родіс, — я хочу лишити в палаці пам’ять про нас.

— Вони знищать!

— Можливо. Але до того її репродукції розійдуться по всій планеті.

— Щоразу виявляється, що ви сильніші за мене… — Ріфт, помовчавши, подивився на Родіс, немов перед розлукою.

Та схилилася до самого краю фокуса, заспокійливо й ніжно провела рукою.

— Мені стала снитись Амрія Мачен, найвища гора Азії. На гірському плато, де зарості гімалайських ялин межують із безлісим пагорбом, стоїть буддійський древній храм — притулок для подорожніх. У цьому храмі, місці відпочинку й роздумів, розташованому в підніжжі гір, що владно поривалися до неба, на світанку і в передзахідні години лунають величні гонги кольору чистого золота з танталово-мідного сплаву. Протяжні могутні звуки линуть у безмежну далину, і кожний удар довго дзвенить у навколишній тиші.

Таке ж відчуття викликають дзвіниці древніх російських храмів, відновлені й обладнані титановими дзвонами. Ці сріблясті дзвони відлунюють такими ж довгими звуками кришталево-чистого тону, який вабить здаля чарівним покликом. І нібито я пробираюся на цей поклик крізь рідкий вранішній туман сріблястого світанку… А тут світанок приносить похмуре нагадування незбутнього. І квапиться тільки час…

Родіс швидко попрощалась і вимкнула ТВФ.

У сусідній кімнаті Евіза Танет осудливо дивилася на Чеді й Вір Норіна, які вляглися, збираючись спуститися униз за межі садів Цоам, у гущавину життя столиці, як на землян, страшенно перенаселену.

— Так не годиться, Чеді, — рішуче мовила Евіза, — за кілометр буде видно земну жінку. Якщо тутешні мешканці справді погано виховані, то за вами рушить ціла юрба.

— А як же ви?

— Я не маю наміру бродити вулицями сама, як ви з Норі-ном, мене супроводжуватимуть місцеві колеги. Вони принесуть мені спеціальний одяг медика, канарково-жовтого кольору. Тому з мене досить штанів і блузки.

— Вихід єдиний, — сказав астронавігатор, — нехай Таель доставить нас, не привертаючи нічиєї уваги, до своїх друзів, і ті допоможуть нам вдягтися.

— Якщо йому дозволять, а нас відпустять, адже у палаці нічого не можна робити без спеціального дозволу. Це ми добре засвоїли, — Чеді засунула руки за поясок, відвела назад плечі й скорчила гримасу бундючної недоброзичливості, властиву усім «Змієносцям» Торманса. Вийшло так схоже, що Вір і Евіза усміхнулись, і невластивий для землян невимовний смуток, навіяний трагедією у Кін-Нан-Тені, трохи розсіявся.

Люди Ери Рук, які Зустрілися, не лякалися смерті й мужньо зустрічали неминучі незгоди життя, сповненого активної праці, веселих і сміливих розваг. Проте безглузда загибель трьох друзів на жорстокій планеті переживалась важче, ніж коли б це сталося на батьківщині.

Чи не надто мало їх на Тормансі? Ні, якщо подумати. Невеличкій групі простіше знайти спільну мову з людьми планети, легше відчути її психологічну атмосферу, визначити правильну манеру поведінки й глибше зрозуміти тормансіан. Велика експедиція відгородилася б од світу Ян-Ях своїм побутом і буттям. Знадобився б не один десяток років, поки два світи братів по крові, хоч і не схожих за своїми уявленнями й відчуттям світу, відкрились би один одному. Вони правильно чинять, коли кидаються в людське море Ян-Ях і розчиняються в потоці її життя.

Подібні думки примушували землян гартувати в собі особливо сувору концентрацію сил і почуттів.

Їх лишилося четверо, навіть троє, задля того, щоб здійснювати контакти з народом Торманса. Родіс із її великою душевною силою зостається полонянкою у палаці й не матиме зв’язку з людьми Ян-Ях. Очевидно, всього цього й бажає уникнути далекоглядний Чойо Чагас. Хтозна, чи дозволить він їм жити у місті?..

Про це говорили Чеді, Вір та Евіза, коли Родіс увійшла до них. Родіс зблідла від безсонних ночей біля картини, якою вона намагалася розрадити себе.

Евіза показала на крісло, але Родіс заперечливо похитала головою.

— Тут і так сидять надто багато, як бувало у нас на Землі, коли людина, рухлива від природи і небайдужа до подорожей, незрушно засіла за столи чи вмостилася в кріслах транспортних машин, обтяживши тіло й розум.

— Ай справді, — погодилась Евіза, думаючи про своє, і несподівано спитала: — Фай, вам не здається, що цю планету вже не вивести з інферно? Що хвороба вельми занедбана й люди отруєні зіпсованою спадковістю — дисгенікою? Що мешканці Торманса вже не здатні вірити ні в що і дбають лише про елементарні задоволення, заради яких вони готові на все? — Евіза запитально подивилася на Родіс, та підбадьорливо кивнула, й Евіза продовжувала: — Коли по планеті бродять здичавілі юрбища, коли насувають пустелі, знищуючи родючі землі, коли використані мінеральні багатства, коли деградує все, і особливо людські душі, то що, яка сила їх підведе? Коли жінкам Торманса три століття тому запропонували обмежити дітонародження, вони розцінили це як замах на найсвященніші права людини. Які ж це права? Не права, а звичайнісінькі інстинкти, властиві всім тваринам, інстинкти, що не збігаються з потребами суспільства. І досі тут не можуть збагнути, що свобода може бути лише завдяки великому розумінню й відповідальності. Ніякої іншої свободи в усьому всесвіті не існує. Тормансіанам зовсім не важливо знати, чи будуть їхні діти здорові, розумні, дужі, чи щасливим буде їхнє майбутнє життя. Вони підкоряються миттєвому бажанню, анітрохи не думаючи про наслідки, про те, що вони кидають в убогий, невлаштований світ нове створіння, віддаючи його у рабство, прирікаючи на передчасну смерть. Невже можна надіятися, що дитя народиться великою людиною, знаючи, що така імовірність жалюгідно мізерна? Хіба можна так легковажно ставитись до найважливішого, найсвятішого? Родіс поцілувала Евізу.

— Такі серйозні питання, Евізо, виникали й у нас вдома. У критичну епоху Ери Роз’єднаного Світу, коли руйнувалася капіталістична європейська цивілізація, антропологи звернули увагу на індіанців хопі, які мешкали в пустелі на південному сході Північної Америки. Вони жили в умовах набагато гірших, ніж на Тормансі, проте створили особливе суспільство, за багатьма ознаками близьке до комуністичного, хоча й із низьким матеріальним рівнем. Вчені ЕРС вбачали в них приклад для наслідування і надію: вільні жінки, колективна турбота про дітей, — виховання самостійної трудової діяльності з раннього дитинства привели хопі до високої інтелігентності й психічної сили. На подив і збентеженість учених-європейців, після п’ятнадцяти століть проживання у важких і суворих умовах здібності в дітей хопі виявилися більшими, ніж в обдарованих білих дітей. Вражала їхня висока інтелігентність, спостережливість, складне й абстрактне мислення. Звісно, з них виростали люди, схожі на сучасних землян, серйозні, вдумливі й дуже активні; вони керувалися не зовнішніми спокусами й наказами, а внутрішнім усвідомленням необхідності. Фізично хопі теж були досконаліші від сусідніх народів. Я пригадую фотознімок однієї дівчини, вона була дуже схожа на Чеді…

— Отже, злиденність Торманса не завадить сходженню? — пожвавившись, запитала Чеді.

— Я певна цього, — рішуче мовила Родіс. — Що ж до генетики, то порівняйте період псування генофонду з нагромадженням здорових генів під час становлення людини на нашій планеті: декілька тисяч років — і три мільйони. Відповідь зрозуміла.

— А що ж робити з безнадійно зіпсованою психологією? — запитала Евіза.

— Ви повторюєте помилку психологів ЕРС, серед них і знаменитого в той час Фрейда. Вони сприймали динаміку психічних процесів за статику, вважаючи постійними, раз і назавжди «відлитими» окремі сутності на зразок «лібідо» чи «ментальності». Насправді ж реально існують лише імпульсні спалахи, які легко координувати вихованням і вправами. Коли зрозуміли цю просту річ, почався поворот від психології власника й егоїста капіталістичного суспільства до комуністичної свідомості. Тим часом виявилось, що високий рівень виховання творить у душах людей і у влаштуванні суспільства. Почалася тригерна реакція — злива добра, любові, самодисципліни й турботи, яка одразу ж підняла й виробничі сили. Люди могли б передбачити свій злет, якби замислились над тим, наскільки сильні невимовно прекрасні передчуття юності-доказ вродженої краси почуттів, яку ми носимо в собі, дуже мало реалізуючи її в попередні епохи.

— Але ж тут відсутня віра в людей у краще майбутнє? — заступився за Евізу астронавігатор.

— Ось чому тормансіани і вдалися до містицизму, — сказала Родіс. — Коли людина не має опори в суспільстві, коли її не охороняють, а лише загрожують їй, і вона не може довіритися законові й справедливості, вона дозріває для віри у надприродне — останній її сховок. Наприкінці Ери Роз’єднаного Світу містика посилилась і в тираніях держкапіталізму, і в країнах лжесоціалізму. Позбавлені освіти, темні маси перестали вірити всевладним диктаторам і кинулись у сектанство й містицизм. Новий поворот історичної спіралі повернув більшість людства до атеїзму пізнання. Якщо провести аналогію, то зараз найсприятливіший момент, щоб у народі Торманса поселилася нова, справжня віра в людину.

— Коли на Землі поширився містицизм? — запитала Евіза.

— У синьому циклі сімнадцятого кола. Історики для тих часів користуються періодизацією, прийнятою у хроніках монастиря. Бан Тоголо в Каракорумі. Літописці-самітники неупереджено реєстрували світові події ЕРС, користуючись двопроменевою системою зіставлення суперечливих радіоповідомлень. Буддійський монастир був віддалений, і саме через це там збереглися літописи (у ті часи безліч історичних документів в інших країнах загинула). В Бан Тоголо вціліла найповніша хронологія, і ми користуємось її календарем.

— Велика битва Заходу і Сходу, або ж битва Мари, теж була в сімнадцятому колі? — запитала Чеді.

— У рік червоної чи вогненної курки сімнадцятого кола, — підтвердила Фай Родіс, — і тривала до року червоного тигра.

— Цікава хронологія! — промовила Евіза. — Звучить архаїчно безглуздо.

— Не така вже вона й безглузда, як видається на перший погляд. Кожне коло відповідає середній тривалості людського життя і тому сприймається не тільки розумом, а й почуттями.

— А в Бан Тоголо збереглися літописи давнішого періоду? — спитала Евіза.

— Вони сягають далеко в глиб часів, аж за Еру Змішування Формацій.

— У Темні Віки? Тоді вони припадають на час між п’ятим і тринадцятим колами. ЕРС почалась у п’ятнадцятому, — швидко вирахувала Чеді.

— А закінчилась у чорному циклі сімнадцятого кола, — додала Родіс.

— Чи не час припинити пошуки, хоч би в якому колі ми перебували? — запропонувала Евіза. — Ми замучили Фай.

— У рік синього коня п’ятдесят першого кола, — розсміялась Родіс. — Ходімо до мене. Ми багато думаємо останнім часом. І навіть забуваємо потанцювати…

Через тиждень до Родіс з’явився посланець Чойо Чагаса — сам начальник «лілових» Ян Гао-Юар, або скорочено Янгар: здоровань з виразними рисами великого обличчя. Саме лише його ім’я примушувало інженера Таеля озиратися з обавою.

З-під опущених, ніби втомлених, повік пильно, незмигно дивились ясні, бездумні очі хижого птаха, безжалісні й безстрашні. Згодом інженер Таель пояснював, що начальник «лілових» завжди дивиться, ніби прицілюється. Він був славетним на всю планету стрільцем із кульових пістолетів, які носили офіцери охорони і сановники Ян-Ях.

Зухвало розглядаючи гостю із Землі, яку вперше бачив зблизька, Янгар переказав запрошення володаря.

Фай Родіс обіцяла прийти через кілька хвилин, проте начальник «лілових» не йшов.

— Мені наказано супроводжувати.

— Я знаю дорогу до зеленого кабінету.

— Не туди! І мені наказано супроводжувати!

«Обставини змінились», — подумала Родіс. Увійшовши до себе в кімнату, вона завмерла на кілька хвилин, щоб зосередитись і зібрати енергію.

Начальник «лілових» ішов на крок позаду, не даючи Фай Родіс випробувати його психічну стійкість.

Чойо Чагас, очікуючи їх, походжав по червоних килимах. Високі й вузькі вікна пропускали мало світла, створюючи рожевий напівморок, який любили тормансіани. Цього разу володар не запропонував гості сісти. Родіс, не побачивши зручних меблів, схрестивши ноги, сіла просто на килим. Чойо Чагас підвів брови, знаком відпустив Янгара і, походжаючи туди й сюди залою, зупинився перед Родіс, підозріло й гнівно дивлячись на неї згори вниз.

— Ми показували фільми тільки тим, хто прагнув знань, долаючи задля цього трудний шлях до зорельота і ризикуючи бути захопленими вашими кордонами, — сказала Родіс, не чекаючи питання.

— Я заборонив громадський показ! — наголошуючи на кожному слові, промовив волдар. — І попередив, щоб ви не втручались у справи нашої планети!

— Масового показу не було, — твердо відповіла Родіс. — Виконуючи ваше бажання, ми не демонстрували фільми всій планеті. Мабуть, у вас є на те причини?

— Я заборонив показувати будь-кому!

— На це не має права жодна держава, жодна планета у всесвіті. Священний обов’язок кожного з нас боротися з таким нечу-ваним гнобленням. Хто сміє ставати на заваді мислячій істоті пізнавати світ? Фашистські диктатури минулого Землі та інших світів чинили подібні злочини, завдаючи неймовірних бід. А тому, коли у Великому Кільці знаходять державу, яка закриває своїм людям шлях до знань, то таку державу руйнують. Це і є той випадок, який дає право на пряме втручання у справи чужої планети.

— Хіба може судити якесь там Кільце про конкретну шкоду чи користь у чужому житті! — оскаженіло крикнув Чойо Чагас.

— Не може. Але забороняти пізнавати мистецтво, науки, життя інших планет не допустимо. Для того, щоб встановити з вами дружні відносини і взаєморозуміння, ми зробили поступку, не вимагаючи всепланетного показу фільмів.

Чойо Чагас невиразно гмукнув і ще швидше закрокував залою.

— Мені прикро, — тихо мовила Родіс, — що ви не оцінили наших стереофільмів. На противагу гнітючому пеклу документів, зібраних вашими предками там, унизу, вони доводять кінцеву перемогу людського розуму.

— А контроль? Хто заручиться цілковитою нешкідливістю ваших фільмів? Це пропаганда чужих ідей! Полуда на очі!

— Комуністичне суспільство Землі не потребує ні пропаганди, ні окозамилювання. Збагніть, володарю планети! — Родіс підхопилася на ноги. — Навіщо це Землі? Ви ж розумний чоловік, хоч як вас обмежують диктаторські умови! Хіба ви не бачите, що єдине наше бажання, поки ми тут, допомогти вашим людям знайти шлях до іншого життя… Безвідплатно! Немає вищої радості для людини, ніж віддавати й допомагати, зрозумійте ж!

Вона тримала перед собою зчеплені в пориві руки й завмерла за півкроку від Чойо Чагаса, нахилившись уперед, як вихователька чи мати перед нерозумною дитиною.

Пристрасна переконливість слів Фай Родіс справила враження на володаря. Він глибокодумно втупився в підлогу й мовчки повів Родіс до звичного місця їхніх зустрічей — до зеленої кімнати з чорними меблями й гадальною кришталевою кулею. Там він узяв свою люльку і затягнувся. Родіс уловила знайомий різкий запах диму.

— Люди, — мовив Чойо Чагас, примруживши свої вузькі очі, — це тіні, які не мають ніякого значення в історії. Живуть лише їхні діла. Діла — це граніт, а життя — пісок. Так казали в давнину.

— Я знаю цей вислів — від наших спільних предків… Але згадайте, що юрба й володар — діалектична єдність протилежностей — окремо не існують. І обидві сторони неосвічені, по-садистськи жорстокі, розлючені один на одного, особливо коли назріває суперечливість соціальної складності й духовної убогості.

— Тоді мене вражає, чому ви так турбуєтесь про безіменні юрби Ян-Ях? Це люди, з якими можна зробити все, що завгодно! Пограбувати, відібрати дружин і коханих, прогнати з домівок. Треба тільки застосувати давній, як наш і земний світ, спосіб — вихваляти їх. Кричіть їм, що вони великі, прекрасні, хоробрі й розумні, і вони дозволять вам усе. Але спробуйте назвати їх тим, чим вони є насправді: невігласами, дурнями, тупими і безпомічними нікчемами, і ревище обурення заглушить будь-яке розумне звернення до них, хоча вони й живуть усе життя у куди гіршому приниженні.

— Ви, мабуть, з фільмів, що їх привезли із Землі, засвоїли найгірший спосіб керування людьми, — з докором промовила Родіс. — Але й тоді вже наші предки застосовували інший метод: звернення до здорового глузду людей, прагнення пояснити їм причину дії і довести наслідки. Тоді завдяки глибоко закладеному в нас відчуттю справедливості ми зробимо набагато більше й підемо на нелегкі випробування, що й було доведено людьми минулого. Не можна вибирати завжди легкий шлях — недовго опинитись у безвихідному інферно.

— Важкий і плідний шлях неможливий при великій кількості людей.

— Що більше людей, то ширший вибір умів, об’єднані зусилля яких дали Землі її ноосферу, могутню й чисту. Сучасна людина — результат злиття різноманітних паростей, які сходилися протягом мільйонів років. Тому її спадковість містить безліч психологічних сутностей, і різниця між індивідами дуже велика. У цьому ключ до вдосконалення і перешкода для перетворення людства в мурашине царство. Злиття різних типів психологічних структур, які завжди поводитимуться по-різному в загальному потоці культури, — неперевершене диво і свідчення прекрасних якостей людини у спрямовуючих рамках суспільної свідомості.

— А мільярди дурнів і психопатів, які розшарпують істину на дріб’язкові одкровення і створюють велику плутанину поглядів? Один мудрець писав про знання як про жир, що засмічує мозок. Воно в них таке. Навіщо їм жити, марнуючи рештки ресурсів планети?

— Ви вже досягли неухильного падіння народжуваності серед вашої інтелігенції. Ви прагнете позбавити людей прихильностей, щоб перетворити їх на знаряддя гноблення і влади! Ну що ж, це природний наслідок тиранічного ставлення до людей.

— Відомості, отримані від інженера Толло Фраеля! — вигукнув Чойо Чагас, ніби звинувачуючи Родіс. — До речі, він знав про показ стереофільмів?

Нудотне відчуття необхідності брехати підкотилося до Родіс. У світі Торманса неухильне дотримання законів Землі завжди могло призвести до тяжких наслідків.

— Я давно здогадалася, що він зобов’язаний доносити, — ухильно відповіла вона.

Чойо Чагас інакше зрозумів відразу, що промайнула в обличчі Родіс, і самовдоволено посміхнувся. Родіс збагнула, що загроза Таелю минула. Вона опустила очі, щоб приховати найменший відтінок своїх емоцій від пильного погляду Чойо Чагаса.

— Скажіть відверто, ви змогли б мене вбити? — запитав він раптом.

Несподівані стрибки думок Чагаса вже не дивували Родіс.

— Навіщо? — спокійно запитала вона.

— Щоб усунути мене й послабити владу.

— Усунути вас! Ваше місце відразу ж захопить інший, ще гірший. Ви хоч розумний…

— Хоч! — гнівно скрикнув володар.

— Ваша суспільна система не забезпечує прихід до влади розумних і порядних людей, у цьому її найбільша біда. Більше того, за законом, ухваленим ще в Еру Роз’єднаного Світу Пітером, ця система має тенденцію до збільшення некомпетентності правлячих кіл.

Чойо Чагас хотів заперечити, стримався й улесливо запитав:

— А практично — могли б убити? І чим?

— У будь-який момент. Наказати вмерти.

— Я теж можу Еас знищити вмить!

Родіс стенула плечима з чисто жіночою зневагою.

— У цьому випадку командир нашого зорельота обіцяв зрити поверхню усієї Ян-Ях на кілометр углиб.

— Але ж ви не чините вбивств! І напевне забороните йому!

— Мене тоді не буде серед живих, — усміхнулася Родіс, — а він командир!..

Чойо Чагас замислено постукав пальцями по столу, і ніби у відповідь продзеленчав невидимий дзвіночок.

З того, як стривожився голова Ради Чотирьох, Фай Родіс зрозуміла, що сигнал сповіщає про щось дуже важливе. Вона підвелась, але володар, який у цей час дивився в апарат, схований від Родіс різьбленою дерев’яною стінкою, владно показав їй на крісло…

— Вас викликає ваш корабель. До Ян-Ях наближається зореліт. Земний?

— О ні! — вигукнула Родіс так упевнено, що володар глянув на неї з підозрою. — Я його скоро не чекаю, — додала вона, зрозумівши його думки.

— А ви можете зв’язатися з цим новим прибульцем?

— Звичайно, якщо їхня планета входить у Велике Кільце.

— Я хочу бути присутнім!

Родіс досить добре знала звичаї Торманса. Володаря не можна запрошувати ні до себе, ні в яке інше місце. До нього з’являються тільки за його викликом.

Примчав Вір Норін з двома СДФ. У зеленій кімнаті, яка повсякчас вражала тормансіан реальністю, виникла кабіна «Темного Полум’я» із зорельотниками, що зібралися по тривозі. Олла Дез маніпулювала селектором хвиль. Корабель наближався, але кого сигнали були поза спектром Великого Кільця. Ось Олла Дез потягла на себе чорний важіль у верхній частині пульта й одночасно натиснула ногою червону педаль, вмикаючи машини обчислення і пам’яті, щоб вирахувати незвичний спектр передачі.

Кабіна сповнилася протяжним дзвоном ненастроєної основної хвилі. На великому екрані у кабіні зорельота замиготіли, шикуючись і розсипаючись, клапті зображень. Чойо Чагас стулив повіки, боячись нападу запаморочення. Миготіння уповільнилось, частини роздробленої картини застрягали в екрані, ніби спіймані у тенета. Врешті з цих частин склалося марево якогось незвичайного корабля. Він мав чотири площини з кількох шарів величезних труб, які перехрещувалися на гігантському поздовжньому циліндрі, ніби чотири музичних органи, з’єднаних у косий хрест. У трубах пульсувало бліде полум’я, яке кільцем охоплювало всю споруду.

Зображення зорельота збільшилося, поглинуло весь екран, розчинилось у ньому. Лишився тільки серпоподібний виступ поздовжнього циліндра на тлі чорної космічної безодні. З напівсферичної лунки вилітали і мчали вперед схожі на вісімки знаки, які світилися зсередини. Вони чергувались у вертикальному й горизонтальному орієнтуванні, бігли то окремими групами, то безперервним ланцюгом. Видіння тривало не довше хвилини й змінилося картиною внутрішнього приміщення корабля. Три площини перетиналися під різними кутами — чужа архітектура ледь розпізнавалася під різними кутами у ракурсі передавача.

Увагу привернули шість нерухомих постатей, що потонули в глибоких сидіннях перед похилою, у формі трикутника, стіною, що блимала, мов чорне дзеркало. Сріблясто-лілове тьмяне світло перебігало змієподібними потоками по навскісних площинах стелі. Приміщення то занурювалось у сутінки, то спалахувало сліпучим вогнем, без тіней і напівтонів. Пульсація освітлення заважала розгледіти подробиці.

Усі шість постатей непорушно сиділи по-людськи, вдягнені у щось схоже на темні плащі із загостреними каптурами, які приховували обличчя таємничих істот.

Земляни не могли визначити розміри корабля. На екрані не з’являлося нічого, що було б бодай трохи знайоме космічному досвіду Великого Кільця.

Поодинокі спалахи світла, застиглі темні постаті, дивно надломлені й перехняблені кріплення корпусу — все діяло гнітюче. Незрозуміла сила ішла з глибин всесвіту. Очевидно, корабель наближався. Невпинно наростав вібруючий стогін, схожий на звук металу, що рветься. Цей звук, який то згасав, то відроджувався з новою силою від кожного світлового спалаху, примушував людину здригатися з незбагненною відразою.

Уся тремтячи — вона не змогла б передати, що відчуває в ці хвилини — Олла Дез притишила звуковий фон й увімкнула передавач «Темного Полум’я». За декілька секунд машини визначили ціль і скерували до неї промінь, який повторював відомий усій Галактиці поклик Великого Кільця.

Нічого не змінилося в передачі з невідомого зорельота. Так само миготіли сріблясті спалахи, так само нерухомо й похмуро сиділи постаті в темних каптурах.

Олла Дез підсилювала поклик на тій же хвилі, якою користувався чужий зореліт. Стовпчик синього вогню — покажчик потужності каскаду — піднявся до кінця трубки. Олла Дез відкрила звуковий канал й одразу зменшила його до мінімуму — цей скорботний стогін неможливо було слухати.

«Темне Полум’я» кликав, переходячи на різні коди. Протяжний звук помалу слабшав. Стало ясно, що чужий зореліт віддаляється, не звертаючи уваги на сигнали. Деякий час на екрані бовванів чотириреберний контур корабля, але й він розчинився в космічному мороці.

З веселим сюрчанням у ряду індексів головного локатора побіг лацюжок цифр.

— Курс 336-11 за північним лімбом Галактики, рівень четвертий, швидкість 0,88, — повідомив Дів Сімбел.

— Йде впоперек Галактики, приблизно від Волосся Вероніки, вище рівня головних згущень, — сказав Гріф Ріфт.

— Дивно, що рухається у звичному просторі. Його швидкість невелика. На весь шлях йому знадобиться понад сто тисяч земних років, — голосно відгукнувся з палацу володаря Вір Норін.

Від несподіванки Чойо Чагас і кілька присутніх сановників рвучко обернулись у його бік.

— А чи живі ті, що на кораблі? — Мента Кор запитала про те, що мучило всіх зорелітників.

— І зореліт ітиме невпинно? — запитав Чойо Чагас, звертаючись до Фай Родіс.

За неї відповіла Мента Кор:

— Поки не вичерпається запас енергії для автоматів, які виправляють курс, зореліт невразливий. Але й потому, в розрідженій зоні четвертого рівня, шанси на зустріч із скупченням матерії настільки незначні, що він промчить усю Галактику й летітиме ще не один мільйон років.

— Мільйон років, — повільно мовив Чойо Чагас і, спохопившись, насупився.

— Хіба заведено на Землі відповідати, коли не питають? — грізно промовив він, дивлячись тільки на Родіс. — Та ще в присутності старших?

— Заведено, — відказала Родіс. — Коли розмовляють декілька чоловік, відповідає той, хто раніше сформулював відповідь. Старшинство не береться до уваги. Я маю на увазі вік.

— А звання теж не береться до уваги?

— В обговоренні питання — ні.

— Анархісти! — буркнув Чойо Чагас, підводячись.

Родіс зробила знак, і Олла Дез вимкнула зв’язок. Затихло м’яке гудіння проекторів СДФ.

Завішана яскравими тканинами зала палацу набрала звичного вигляду, ніби й не було похмурого приводу корабля, що промайнув повз планету, посилаючи у простір незрозумілий стогін-поклик.

Землян приголомшила зустріч з міжзоряним мандрівником. Щось безвихідне, інфернальне було в миготінні світла поміж гостро перехрещених металевих площин безлюдної зали корабля.

Гнітюча туга заволоділа, очевидно, не лише землянами. Чойо Чагас, не говорячи ні слова, рушив до своїх покоїв не властивою йому втомленою ходою. Позаду нечутно йшли двоє «лілових», зневажливо озираючись на купку наближених, що супроводжували їх.

Фай Родіс даремно побоювалася, що її супутників затримають іще на декілька днів. Інженер Таель вручив Чеді, Евізі та Вір Норіну шматочки гнучкого пластику, вкриті позначками й запаяні в прозору плівку. Картки давали право з’являтися в усіх установах, зібраннях та інститутах міста Центру Мудрості. На превеликий подив землян, виявилось, що таким правом володіли лише деякі мешканці столиці. Більшість мали картки іншого роду, які обмежували їхніх власників у правах. Особа без картки вважалася поза законом. Її могли схопити й після дізнання або висилали до іншої області планети, де вимагалась фізична праця, або коли цієї потреби не було, прирікали на «легку смерть».

Таель провів трьох землян разом з їхнім СДФ за межі забороненої зони садів Цоам і, передавши провідникам, повернувся. Він знайшов Фай Родіс біля прозорої стіни ходу, до якого виходили двері спорожнілих кімнат. Без скафандра, в коротенькій широкій спідничці з корсажем, вона стала ближчою, домашньою.

Родіс вдивлялася в сад, де здригалися гілки дерев, що жадібно простягали їх до неба. Таель раптом подумав, наскільки милі його серцю рослини мають здаватися землянам чужими. І самітня Родіс у її легковажно юнацькому, за мірками Ян-Ях, вбранні Уявлялась йому полонянкою, засмученою і беззахисною.

Інженер забув про все. Довго стримуване почуття вихопилось назовні з несподіваною для нього самого силою. Він припав на коліно, уподібнюючись, сам того не усвідомлюючи, древнім лицарям Землі. Схопивши опущену руку Фай Родіс, він почав палко, голосно й квапливо освідчуватись у своєму коханні.

Родіс слухала його, не рухаючись і не дивуючись, ніби все, що казав тормансіанин, давно їй відоме.

Таель дивився в її очі, намагаючись прочитати чи бодай вгадати відповідь. Сяючі, як в усіх землян, казкові зелені очі жительки Землі під зовнішньою лагідністю приховували непохитну відвагу й пильність, стояли на сторожі її внутрішнього світу. І, розбиваючись об цю невидиму стіну, згасали мрії й слова кохання, які підняли інженера на один рівень з Фай Родіс. Таель похилив голову і вмовк, усе ще стоячи біля ніг Родіс у позі, яка вже здавалася йому безглуздою.

Фай Родіс стиснула його з’єднані долоні й легко підняла. Вона намагалася покласти руки на плечі Таелеві, проте він, знаючи їхню заспокійливу силу, відсахнувся, майже обурений. За відомим людським законом, однаковим для Землі й Торманса, чоловік, який благає про кохання, міг легше пережити відмову, аніж дружнє співчуття. Не жаль, ні, жалю до себе не відчув тормансіанин, і за це був удячний своїй обраниці, яка не відштовхнула його, бувши водночас такою недосяжно далекою.

— Пробачте мені, — з достоїнством промовив Таель, — замріявся, і мені здалося… словом, я забув, що у вас не може бути любові до нас, нижчих істот занедбаної планети.

— Може, Таель, — тихо відповіла Родіс.

Інженер до болю стиснув пальці закладених за спину рук. Знову, ламаючи волю і стискаючи груди, захопила його небезпечна сила земної жінки.

— Тоді… — пробурмотів він, знову підбадьорений.

— Погляньте очима Землі, Таель. Ви бачили наше життя. Знайдіть мені місце у вашому, бо кохання в нас лише у спільному шляху. Інакше це тільки фізична пристрасть, яка реалізується і минає, виконавши своє призначення. Спалахи її бувають нечасто, тому що вимагають такого піднесення почуттів і напруження сил, що для нерівного партнера являють смертельну небезпеку.

Для інженера менторське забарвлення, якого набуло його освідчення, ставало нестерпним і образливим, хоча він чудово розумів, що Фай Родіс говорить з ним довірливо, прямо, і, головне, як з рівнею.

Інженер Таель попрощався й побрів до виходу, намагаючись триматися з незалежністю й гідністю землянина.

Фай Родіс скрушно подивилась услід і раптом гукнула:

— Верніться, я маю сказати вам щось важливе.

Родіс провела його до своєї кімнати й міцно причинила двері. Застугонів СДФ. Ввімкнувши захисне поле, Родіс розповіла про розмову з Чойо Чагасом.

Тормансіанин слухав її з легкою посмішкою, якою мешканці планети Ян-Ях приховували гіркоту безсилля.

— Ви казали, що я зобов’язаний доносити? — запитав він. Родіс кивнула.

— Так, це правильно! І я доносив увесь цей час, інакше мені не можна.

— Чому?

— День без донесення — і я не зміг би бачити вас. Ніколи більше.

— Що ж ви доносили?

— О, це небезпечна гра. Розповісти правду, яка не пошкодить вам, промовчати про важливе, вигадати напівправду. Маєш справу з розумними ворогами, але напівправда, винайдена для політичного обману, годиться як зброя проти них самих.

— Навіщо ж ви граєте в такі ігри?

— Як навіщо? А десятки тисяч людей Ян-Ях, що бачили комуністичну Землю? А знання, якими ви озброїли нас? А радість

спілкування з вами? Мені випало таке щастя! Побачити інше життя, казково прекрасне, стояти на межі двох світів! Зрозуміти, повірити, впевнитись у можливості спасіння народу Ян-Ях!

— Пробачте мені, Таель, — шанобливо, як старшому, мовила Фай Родіс, — я ще так мало знаю і роблю прикрі помилки…

— Що ви, зоре моя! — вигукнув вражений Таель, задкуючи до дверей.

Родіс сильно потягла його за руку її посадила на великому дивані — на ньому не раз сиділи земляни.

Інженера охопило дивне почуття байдужості. Немовби все це відбувалося з кимось іншим, а сам він був стороннім свідком розмови мешканців різних світів.

Фай Родіс вмостилася на дивані, підібгавши ноги і обхопивши руками оголені коліна. Вона дивилася тепер на тормансіанського інженера інакше, розуміючи, звідки ці глибокі зморшки, які поорали йому лоба, чому страдницьки й назавжди невблаганно нахмурилися брови над світлими й проникливими очима мислителя, чому пролягли глибокі складки, що збігали від крил носа далеко на щоки, минаючи кутики повних, завжди стиснутих губів, чому рання ріденька сивина прозирала у бороді й вусах.

За своїм звичаєм, Фай Родіс поклала пальці на руку інженера, встановлюючи тілесний контакт, який допомагав відчувати людину, далеку за своїми поглядами й близьку у своїх прагненнях.

Таель дивився задумливо й сумно. Відчуття космічної безодні, що немовби розверзлася позаду Родіс, підступило, як це траплялося вже не раз, знову, і тормансіанин здригнувся.

Родіс міцніше натиснула на його руку, тихо запитала:

— Будьте відверті зі мною, Таель. Чим погрожують вам, що стоїть за плечима у вас і, очевидно, у кожного мешканця Ян-Ях?

— Залежить від провинності. Якщо я порушу зобов’язання доносити, то мене чекає вигнання. Доведеться їхати кудись у далеке місто, бо в столиці не буде для мене роботи.

— А коли з’ясується, що ви скористалися спілкуванням з нами, щоб передавати своїм друзям нашу інформацію?

— Звинуватять у державній зраді. Заарештують, катуватимуть, щоб виказав співучасників. Тих катуватимуть у свою чергу, вони викажуть решту і ще кількасот непричетних, просто щоб позбутися жахливих мук. Потім усіх знищать.

Родіс здригнулася, хоча все це їй було відоме. Але тепер перед нею розгорталася не історія, не переживання стародавніх людей Землі, які потонули в тисячоліттях. Саме життя Торманса в особі інженера Таеля дивилось на неї лагідно й сумно. У цьому спокої було більше трагедії, ніж у розпачливому крику. І екранована кімната, в якій тихо гув СДФ, видавалася Родіс трухлявим плотиком у ворожому океані, де берег в усі боки однаково; далекий і недосяжний.

— Я їх не боюся, — мовив Таель, — і не тому, що певен своєї сили. Ніхто не може встояти. Те, що розповідається в легендах про непохитних людей, — або брехня, або свідоцтво недостатнього уміння катів. Є люди найвищого героїзму, але, коли їх досить довго і досить сильно катувати, вони також зламаються, перетворяться з людини у забиту, напівмертву тварину, яка у напівсні виконуватиме накази.

— На що ж ви сподіваєтесь?

— На свою слабість. Кати спершу нищать людину фізично. Другий ступінь — психічне нівечення. Я загину на першому ступені, і їм нема на що сподіватись!

Фай Родіс випросталась, зітхнувши. Тормансіанин не міг відвести очей від її високо піднятих грудей. Непристойно і соромно за мораллю Ян-Ях, проте жінка Землі сприйняла погляд інженера як природну данину потягові чоловіка.

Фай Родіс була певна, що природа, незважаючи на невблаганну жорстокість процесу еволюції, усе ж виявляється більш гуманною, ніж людина. Людина, яка винайшла тонкі знаряддя, що глибоко проникають досередини — стріли, списи, кулі, — різко збільшила інферно мук на Землі, відкинувши бойову тактику хижого звіра, основану на шоку від першого удару, розриві великих судин і безболісній смерті від втрати крові. Жертви людини почали гинути у жахливих стражданнях від глибоких внутрішніх запалень. А коли психічно неповноцінні дійшли до садизму, вона створили пекельну техніку катувань, яку одразу ж було використано з метою політичною і військовою.

І ось діти Землі повернулися в подібний світ, давно стертий з лиця їхньої планети!

Фай Родіс провела рукою по чуприні інженера.

— Слухайте, Таель! Інформуйте їх далі, ви знаєте, що в нас немає секретів. Ми візьмемо вас до «Темного Полум’я», вилікуємо, зміцнимо психічно й фізично. Ви навчитеся керувати своїм тілом, почуттями, підкоряти собі людей, якщо це знадобиться для вашої справи. І ви повернетеся сюди іншою людиною. На все це піде всього два-три місяці!

Тормансіанин підвівся з дивана, рішуче труснув головою.

— Ні, Родіс, — він вимовив земне ім’я незвично для різкої мови Торманса — співуче й ніжно, — я не зможу бути ідеально здоровим серед хворобливих людей своєї планети. Не зможу, бо знаю, як багато часу й сил потрібно витрачати на себе, щоб триматися на цьому рівні. Я ж не отримав ідеального тіла у спадщину від предків. Саме лише наближення до вашої сили вимагатиме стільки часу й уваги до себе, що мене не стане на важливіше: доброту, любов, співчуття й турботу про інших, у чому я бачу свій обов’язок. Замало любові й добра в нашому світі! Замало людей обдарованих, котрі не розтринькали свої душевні сили на дрібниці на зразок кар’єри — життя, багатого матеріального, чи влади. Я народився слабим, але з любов’ю до людей, і не маю права зійти з цього шляху. Дякую вам, Родіс!

Родіс помовчала, вглядаючись в інженера, потім її «зоряні» очі згасли, приховані опущеними віями.

— Гаразд, Таель! Спонукання ваші прекрасні. Ви по-справжньому сильна людина. Майбутнє планети в руках таких, як ви. Але прийміть від мене лише один подарунок. Він позбавить вас страху перед можливими катуваннями і виведе з-під влади катів. Якщо вважатимете за потрібне, то передасте його іншим…

Вона знову глянула на інженера: чи розуміє?

— Так, ви правильно здогадались. Я навчу вас умінню одразу померти в будь-яку мить, за власним бажанням, не користуючись нічим, окрім внутрішніх сил організму. Споконвіку всі тирани над усе ненавиділи людей, які самовільно вислизали з-під їхньої влади над життям і смертю. Право розпоряджатися життям і смертю стало невід’ємним правом володаря. І люди повірили в цей фетишизм, підтримуваний християнською церквою. За тисячоліття цивілізацій, що проминули на Землі, вони не вигадали нічого, окрім болісних способів самовбивства, доступних і звірові. Лише мудреці Індії рано зрозуміли, що, зробивши людину володарем власної смерті, вони звільняють її від страху перед життям… — Родіс подумала й запитала: — Але, можливо, з вашим обов’язком «ранньої смерті» все це не так істотно, як у давнину на Землі?

— Дуже важливо! — вигукнув Таель. — «Лагідна смерть» теж цілком в руках олігархії, і без дозволу ніхто не увійде до її палацу. А для нас, освічених довгожителів, залежність життя і смерті від володарів абсолютна.

— Знайдіть час, — рішуче мовила Родіс, — з вашою психічною натренованістю вам знадобиться декілька занять.

— Так багато!

— Це неможливо засвоїти без досвідченого вчителя. Треба знати, як зупинити серце у будь-який бажаний момент. Тільки-но звичайна людина Ян-Ях почне гальмувати своє серце, як мозок, не отримуючи потрібного щосекундно кисню і живлення, відразу підштовхне його. Тому для гальмування серця необхідно приспати мозок, але тоді втрачається самоконтроль і «урок» закінчиться смертю. Моє завдання — навчити вас не втрачати самоконтролю до останнього кроку з життя.

— Я дуже, дуже вдячний вам! — радісно вигукнув Таель.

Сміливо схопивши обидві руки Родіс, він вкрив їх поцілунками.

Вона вивільнила руки і, підвівши голову до інженера, сама поцілувала Таеля.

— Ніколи б не могла подумати, що віддам закоханій у мене людині вміння вмирати. Яке безмежно дивне й сумне життя у владі інферно!..

Помітивши, що Таель здивовано глянув на неї, вона додала:

— В одній із стародавніх легенд Землі розповідається про богиню смутку, яка втішала смертних отруєним вином.

— Я пам’ятаю цю легенду і тепер знаю, що вона прийшла від наших спільних предків! Тільки в нашій легенді вино приготували із лоз, які виростали на могилі кохання. У вас теж?

— У нас теж.

— І це так, богине смутку! До завтра? Гаразд?

Інженер Таель сам вимкнув екранування і, не обернувшись, вийшов, обережно причинивши важкі високі двері.

Фай Родіс лягла на дивані, поклавши підборіддя на схрещені руки. Нею заволоділи думки про її подвійну роль на планеті Ян-Ях.

Розумний володар, зробивши її негласною полонянкою свого палацу, ізолював од людей Ян-Ях. Водночас мимоволі дав їй можливість збагнути саму суть влади над планетою, вивчити олігархічну систему, зрозуміти яку людині вищого, комуністичного суспільства було б надзвичайно важко. Олігархічна структура, здавалось, була гранично простою і практикувалася з давніх-давен на Землі, набираючи різноманітних форм — від тиранічних диктатур в Ассірії, Римі, Монголії, Середній Азії до найреакційніших видів націоналізму на капіталістичному Заході, які неминуче вели до фашизму.

Коли оголошують себе єдиним — і в усіх випадках — носієм істини, це автоматично спричиняє винищення всіх, хто мислить інакше, тобто найінтелігентнішої частини народу. Щоб перешкодити відродженню свободолюбства, олігархи ставили завдання зламати волю своїх підданих, зламати їх психічно. І для здійснення цього завдання повсюдно намагалися залучити вчених. На щастя, деградація біологічних наук на Тормансі не дозволила таким «ученим» досягти серйозних успіхів у тих зловісних галузях біології, які в окремих країнах Землі свого часу мало не призвели до перетворення більшості народу в тупих дешевих роботів, покірних виконавців будь-якої волі. Тут, на зубожілій планеті, засоби духовного нівечення були нескладними: терор і голод та ще цілковите свавілля в освіті й вихованні. Духовні надбання знання і мистецтва, тисячоліттями нагромаджені народами, вилучалися з обігу. Замість них навіювали гонитву за удаваними цінностями, за речами, котрі ставали дедалі гіршими в міру руйнування економіки, неминучого при морально-психічному занепаді людей. На Землі, при різноманітності країн і народів, олігархія ніколи не досягала неподільної влади, як на Тормансі. В будь-який момент у будь-якому місці планети володарі могли вчинити що завгодно, кинувши лише кілька слів. Роз’яснення необхідності чи пояснення того, що траплялося, надавалося вченим слугам. Ця абсолютна влада часто-густо потрапляла до рук психічно ненормальних людей. Свого часу на Землі саме параноїки з їхньою несамовитою енергією і фанатичною впевненістю у своїй правоті робилися політичними чи релігійними вождями. Як наслідок серед фізично слабких різко збільшувалася кількість людей з маніакально-депресивною психікою, основою життя яких був страх: страх перед покарою, дамоклів меч хронічної боязні — тільки б не помилитися і не вчинити те, за що каратимуть.

На Тормансі володарі не боялися опору і, на щастя, були позбавлені параноїдального комплексу та манії переслідування, і ця обставина, без сумніву, врятувала життя мільйонам людей.

«О, ці сни про небо золотаве, про пристані крилатих кораблів!» — пригадала Родіс вірші древнього поета Росії: найбільше любила вона російську поезію того часу за чистоту й відданість людині. Сни збулися зовсім не так, як мріялось поетові. З розвитком технічної цивілізації дедалі більше людей відходило від активної участі в житті, бо діяли в дуже вузькій сфері своєї спеціальності, крім неї нічого не вміючи й не знаючи.

До Ери Роз’єднаного Світу середня, людина Землі була досить різнобічно розвиненою особою — вона могла власноручно збудувати житло чи корабель, знала, як поводитися з конем і візком, і, як правило, завжди була готова з мечем у руках битися в лавах війська.

А потім, коли людей стало більше, вони перетворилися незначущими придатками своїх вузьких і дрібних професій, пасивними пасажирами різноманітних засобів пересування.

Якщо уявити собі людство у вигляді піраміди, то що вища вона, то гостріша й нечисленніша верхівка, яка складалася з активної частини людства, і ширша основа. Якщо колись окрема особа була всебічно розвинута й сильна, то з ростом піраміди, із втратою інтересу до життя вона ставала слабшою і приносила менше користі. Багато мислителів ЕРС вважали нудьгу, втрату інтересу до життя небезпечнішими від атомної війни! Якою б не була еліта верхніх прошарків, усе тяжче ставало нижчим і поглиблювалось інферно. При такій тенденції цивілізація, яка виросла з технократичного капіталізму, повинна зруйнуватись і зруйнувалася! Ієрархічна піраміда влади на Тормансі уявлялася Родіс як ступінчате нагромадження прошарків, що різко розширювалися донизу. Воно спиралось на широку «основу» — мільярди «кжи», неосвічених, малоздібних, «ощасливлених» привілеєм померти молодими.

«Наші вчені й мій Кін Рух мали цілковиту рацію, — подумала Родіс, — говорячи про примноження інферно, коли немає виходу для нижчих прошарків піраміди. Вона мусить бути зруйнована! Але ж піраміда — найстійкіша з усіх будов! Усунення верхівки нічого не вирішує: на місці прибраних одразу ж виникає нова вершина з нижчого шару. У піраміді треба розвалити основу, а для цього необхідне дати потрібну інформацію самим «кжи».

Родіс викликала «Темне Полум’я» — треба було порадитися з Гріфом.

Гріф Ріфт постав перед нею за три, на жаль, неперехідні кроки — він зрадів цій позапрограмній зустрічі.

Родіс розповіла про піраміду, і Гріф Ріфт замислився.

— Так, єдиний вихід. До речі, це давня методика всіх істинних революцій. Настане час, і піраміда впаде, тільки тоді, коли внизу нагромадяться сили, здатні на організацію іншого суспільства. Нехай зрозуміє ваш інженер, що для цього потрібен союз «джи» і «кжи». Інакше Торманс не вийде з інферно. Розрив між «джи» і «жи» — осьовий стрижень олігархії. Вони не обійдуться без тих і без тих, але самі існують лише за рахунок їхнього роз’єднання. «Кжи» і «джи» однаково б’ються в найміцнішій клітці, створеній зусиллями обох класів. Що більше вони ворогують, то міцніша й безвихідніша клітка. Треба забезпечити їх не лише інформацією, але й зброєю.

— Ми не можемо всліпу роздавати зброю, — промовила Родіс, — а загальна інформація діє надто повільно! Зараз найголовніше для них — засоби оборони, а не нападу, точніше, засоби захисту від деспотизму. Два потужних інструменти: ДПА — детектор психології та ІКП — інгібітор короткої пам’яті — захистять новонароджені групи від шпигунів і сприятимуть їхньому росту й дозріванню.

— Згоден. Але інформацію слід розповсюджувати інакше, — мовив Ріфт. — Ми були наївні й створили небезпечну ситуацію. Я раджу оголосити володарям про припинення демонстрації фільмів. Ви скажете правду, а ми приготуємо мільйон патронів, сотня яких непомітно поміститься у будь-якій кишені. Замість сеансу стереофільмів ми роздамо патрони з відеоінформацією на всі необхідні теми. Ті, хто бачив фільми, підтвердять, що інформація — реальна правда, відібрана для тих, котрі заблукали в пітьмі.

— Сьогодні я зрозуміла, що, крім ДПА, їм необхідне психологічне тренування, щоб звільнити їх від страху переслідування й від фетишизації влади. Надто далеко розійшлися тут стосунки людей з державою. Вона стоїть над ними як лиха і всемогутня сила. Пора їм зрозуміти, що у правовому відношенні кожний індивід і народ однозначні, і аж ніяк не антагоністи. Перехід одиничності у множину й навпаки — ось на чому вони зовсім не розуміються, плутаючи при цьому мету й засоби, техніку й пізнання, якість і кількість.

Гріф Ріфт невесело посміхнувся.

— Не розумію, чому ця цивілізація ще існує. Адже тут порушено закон Сінед Роба. Якщо вони досягли високої техніки й майже наблизилися до оволодіння космосом — і не подбали про моральний добробут, набагато важливіший, ніж матеріальний, то вони не переступили поріг Роба! Жодному суспільству з низьким морально-етичним рівнем не дано його переступити, не самозни-щившись при цьому, — і все-таки вони його переступили!

— І як ви не здогадалися, Ріфт! їхня цивілізація з самого початку була монолітною, так само, як і народ, хоч би на які держави вони тимчасово роз’єднувались. Залізне віко олігархії прикрило всю планету, зняло загрозу порога Роба, проте й знищило можливість виходу з інферно…

— Згоден! Але як бути із Стрілою Арімана?

— Побачимо… — Родіс сторожко прислухалась і поспіхом додала: — Сюди йдуть. Бувай, Гріф! Готуйте патрони інформації, а про теми подумаємо, коли всі зберете всіх на раду. І якомога більше ДПА та ІКП! Усі сили на них!

Родіс вимкнула СДФ і вмостилася на дивані, відчуваючи наближення чужої людини.

У двері постукали. З’явився високий і худий старий «Змієносець».

— Велика голова запрошує володарку землян провести вечір у його покоях. Він чекатиме вас за… — Сановник підвів очі до стіни, де на великому годиннику світилися кругові блискучі смужки, і побачив картину Фай Родіс. Старий затнувся на врочистій мові й поквапом закінчив: — За два кільця часу.

Подякувавши, Родіс відпустила посланця. «Знову щссь нове», — подумала вона, підходячи до дзеркала й критично оглядаючи своє скромне вбрання.

Жінки Землі, природжені артистки, захоплювалися грою в перевтілення. Змінюючи вигляд, вони настроювали себе відповідно до прийнятого образу. За час подорожі зорельотом Олла Дез перевтілювалася на маркізу кінця феодальної епохи, Нея Холлі ставала пустотливим дівчиськом ЕРС, а Тівіса Хенако — гейшею стародавньої Японії. Чоловіки на це не зважали — властива їм бідність уяви і чисто чоловіча байдужість до дрібниць переважала.

Родіс, вертячись перед дзеркалом і перебираючи ті чи інші перевтілення, спинилася на жінці давньої Індії — магарані. Убір індійської жінки — сарі — пасував найбільше: і за простотою виконання і тому, що личив молодій жінці як ніякий інший. Сарі точно передає настрій і відчуття жінки. Воно може ставати і непроникним панциром і ніби розчинятися на тілі, відкриваючи всі його лінії.

Родіс майстерно скористалася небагатьма засобами, що були в її розпорядженні.

Настроївши СДФ, вона прийняла іонний душ і електричний масаж, потім посилила пігментацію шкіри до відтінку золотаво-брунатного плоду тінгі. Коротке волосся, розділене на тім’ї проділом і туго скручене на потилиці, утворювало великий вузол. Шматочок титанового дроту, відполірованого до дзеркального блиску, Родіс розламала на частини й зробила з них кільця, надівши їх як браслети на зап’ястя і щиколотки. Білосніжний, розшитий сріблястими зірками відріз тканини перетворився на сарі, трохи коротше, аніж у давнину. Намалювала темну цятку між бровами, пройшлася по кімнаті, щоб швидше звикнути до нового костюма. Пошкодувала, що не захопила з собою гарних сережок.

Лишалося близько півгодини. Вона зосередилася, викликаючи в уяві картини стародавньої Індії, які повільно линули перед очима…

Весела, трохи збуджена, під легенький дзвін своїх браслетів, вона увійшла до зеленого кабінету, розсіюючи навколо приємний, ледве вловимий запах здорового тіла, свіжого від тонізуючого повітряного потоку.

Чойо Чагас підвівся трохи квапливіше, ніж завжди. Він привітав Родіс, за своїм звичаєм, глузливо, але видно було, що радий їй. Тільки в глибині вузеньких очей крилася звична недовірлива настороженість.

Зет Уг та Ген Ші сиділи за столом у чорних кріслах, а біля драпіровки стояв високий і худий «Змієносець», який приходна по Фай Родіс. Угледівши її, він зітхнув з полегкістю й опустився на важкий табурет з химерними ніжками. З-за портьєри, яка ховала внутрішні двері, впевнено вийшла на середину кімнати дуже висока, ставна жінка. По тому, як привітали її члени Ради, Фай Родіс оцінила становище незнайомки у складній ієрархії Торманса. Була вона значно вищою від Родіс, з довгими, можливо, аж надто тонкими ногами, атлетичними плечима й величавою поставою. Витончене й суворе обличчя, гострі розкосі очі під прямими бровами, велика копиця чорного волосся. Єдиною прикрасою незнайомки були сережки. Кожна з десяти сяючих червоними вогниками кульок кидали дикуваті відблиски на ледь запалі щоки й високі вилиці жінки. Плечі й груди її були глибоко відкриті. Дві вузенькі стрічечки врізались у ніжну шкіру, підтримуючи сукню. У повсякденному житті на Тормансі годі було навіть думати про те, щоб повністю оголити груди. Жінка, яка зробила це бодай ненароком, вважалася — зганьбленою. Водночас вечорами жінкам чомусь дозволялося з’являтись мало не голими. Це моральне протиріччя Родіс досі не могла збагнути.

Фай Родіс сподобалася хижа врода незнайомки і її артистичне вміння показувати кожний кучерик недбало зачесаного волосся, укладений з певним ефектом.

Жінка спокійно огледіла земну гостю, ледь примруживши холодні очі й відкривши великий, гарно окреслений, недобрий рот.

Чойо Чагас перечекав кілька секунд, ніби даючи жінкам можливість роздивитись одна одну, а насправді безцеремонно порівнюючи їх.

— Ер Во-Біа, мій друг і порадник у державних справах, — оголосив він нарешті, — а володарка землян відома всій планеті.

Подруга Чагаса посміхнулась і скинула горду голову, ніби сказавши: «Я теж відома всій планеті!»

Вона простягла руку Фай Родіс, і та, за звичаєм Ян-Ях, подала свою. Міцна гаряча долоня жінки сильно стисла її пальці.

— Я гадала, що космічні мандрівники одягаються інакше, — промовила вона, не приховуючи свого здивування від вбрання Родіс.

— Для подорожей — звичайно. А в повсякденному житті — як кому до вподоби.

— І вам спало на думку сьогодні вдягти саме це вбрання? — вапитала Ер Во-Біа.

— Сьогодні мені захотілося бути жінкою древніх народів Землі, — відповіла Родіс.

Ер Во-Біа пересмикнула плечима, ніби сказавши: «Наскрізь бачу ваші витребеньки».

Чойо Чагас посадив жінок біля столу, на якому вже стояли розмальовані келихи з духмяним тонізуючим напоєм.

Голова Ради Чотирьох був у гарному настрої, Він навіть сам подав Родіс її келих.

Фай Родіс вирішила скористатися моментом. Після розмови з Таелем і Ріфтом її непокоїла думка про легковажність, з якою вони заходилися демонструвати фільми всупереч заборонам олігархів. Справді, могутні прибульці із Землі не боялися влади Торманса. Об їхню силу розбилися спроби властей перешкодити народові дізнатися про свою прекрасну прабатьківщину. І водночас мудрі діалектики Землі забули про інше-про тих, кому вони передавали заборонену інформацію, і цим самим спонукали чинити злочин. Хоч яким диким видавалося це в очах людей комуністичного світу Землі, всіх, хто прагнув знань, чекала велика кара. І вони, астронавти, спровокували цю небезпеку! Залишаючись недоторканими, вони зіштовхували беззахисних мешканців Торманса віч-на-віч з жорстоким апаратом влади, гноблення, зрадництва і шпигунства.

— Я і мої друзі обдумали свої вчинки після моєї розмови з вами, — неголосно почала Родіс.

— Ну? — нетерпляче нахмурився Чойо Чагас, очевидно, не бажаючи розмовляти тут про справи.

— І дійшли висновку, що помилялись. Ми припинили передачі і просимо нас вибачити.

— Он як? — здивувався й пом’якшав Чойо Чагас. — Приємна звістка. Я бачу, наші бесіди пішли на користь.

— О ні! — вигукнула Родіс з непідробним ентузіазмом і цілком щиро, від чого володар був задоволений ще більше.

Чойо Чагас поцікавивсь у Родіс, як просувається картина. Вона здивувалася лише на мить. Інакше й не могло бути. Про її роботу «доносили», певно, не раз.

— Мені здавалось, що вона закінчена. Насправді ж доведеться переробити. Концепція помилкова! Щоб знайти шлях з інферно, потрібна передусім Міра, а не Віра.

— Шкода, — байдуже промовив Чагас, — я розраховував побачити її… цими днями.

Ер Во-Біа зненацька зашарілася, блиснувши очима.

Безцеремонно увійшов начальник «лілових» Янгар. Наблизившись до володаря, він став говорити йому щось упівголоса. Фай Родіс підвелася й відійшла до шафки, милуючись майстерністю старовинного малюнка. Чойо Чагас незадоволено відсторонив Янгара і запитав, чому пішла Родіс. Володар планети не любив, коли в його присутності люди вставали без дозволу.

— Я не хотіла вам заважати. На планеті Ян-Ях усе нагальне і все секретне.

— Даремно. Нічого важливого, — невдоволено мовив Чойо Чагас, у той час як Янгар втупився в земну гостю, аби збентежити її своїм холодним доглядом судді й ката.

Чойо Чагас різким жестом відіслав Янгара, сам же схилився на поручні ближче до Родіс.

Ер Во-Біа й далі скоса спостерігала за Родіс, врешті не витримала й напрямки запитала її, де і як на Землі навчають мистецтва зваби.

— Якщо ви маєте на увазі вміння поводитись і подобатись чоловікам у чарівній грі взаємного потягу — то з дитинства. Кожна жінка Землі вміє підкреслювати в собі те, що оригінальне, цікаве, красиве. Мені здається, що «зваба», яку маєте на увазі ви, — дещо інше.

— Це вміння закохати в себе чоловіка, — відказала тормансіанка.

— Тоді я не бачу різниці. Можливо, не лише вміння, а й вроджена здатність. Мені здалося, ніби ви промовили це слово з відтінком осудження, як про щось погане.

— Зваба якоюсь мірою завжди — обман, фальш. Я бачу вас уперше, але мені казали, що ви не така.

— Усі присутні, крім вас, бачили мене в інших подобах… різних.

— І яка ж справжня?

— Та, до якої я вдаюся найчастіше. Тут, на планеті Ян-Ях, я начальниця земної експедиції, історик, але й ця роль не постійна і з часом зміниться. На Землі я буду іншою, зовсім іншою! — мрійливо закінчила Родіс.

Ер Во-Біа піднесла до губ келих, відпила з нього і щось тихенько проказала Зет Угу. Подруга Чойо Чагаса зовні була ефектніша, ніж Родіс. Письменники й придворні поети Ян-Ях писали, що її привабливість діє як електричний струм. Її жіноче єство було просто-таки кричущим. Літератори Ян-Ях відзначали: вона викличає таке жагуче бажання, що навіть звір ка ланцюгу, побачивши її, здатен обірвати свою прив’язь. Ер Во-Біа випромінювала таємничість. Вона ніби стояла на тій межі, поза якою лежала заборонена зона. Тисячоліття ця жіноча таємниця обіцяла набагато більше, ніж віддавала, і все-таки залишалася привабливою навіть для бувалих у бувальцях людей.

Ер Во-Біа посміхнулась, і раптом на юній гладенькій шкірі з’явилися тонкі зморшки — свідчення того, що цій незвичайній жінці довелося немало пережити на своєму жіночому шляху.

Фай Родіс, незважаючи на маску магарані, лишилася тією ж прямою, відвертою і безстрашною жінкою, яка вразила володаря з першої зустрічі. Її внутрішньому світу, мабуть, була властива рівновага і вміння швидко відновлювати у собі спокій. Якості, можливі лише при надмірі психологічної міцності й волі. Саме тому, бувши контрастними викривленій психіці Ян-Ях, ці її чудові людські якості — цілковита відсутність неприязні, підозріливості чи самовдоволеності — усе ж таки не приваблювали до неї тормансіан. Незмінною лишалася прірва між нею та всіма іншими, навіть самим Чагасом. «Навіть з ним, великим і всемогутнім!» — з обуренням визнавав володар. Він пригадав уривок з розмови між інженером Таелем і Фай Родіс — про це йому доповіли свого часу. Родіс пояснювала Таелю, що на планеті Як-Ях геть відсутня одна з дуже важливих психологічних підвалин творчого життя — усвідомлення безконечності простору з його недосяжними межами і численними, ще не відкритими людиною світами. Бездонні глибини космосу існують навіть поза знанням Великого Кільця і в найнесподіваніших комбінаціях законів матеріального світу. Інженер відповів, що сама Родіс є для нього втіленням цієї безмежності, а її душа так само відмінна від їхньої психіки, як безконечність відрізняється від замкненого й нудного світу Ян-Ях, головний стрижень якого у суворій ієрархії.

«Розумний комплімент інженера, — думав володар, — але є інше, про що, бідолаха, звичайно, і гадки не має. Вона жінка одного кореня з усіма й тому неминуче мусить коритися волі й силі чоловіка. А втім, я не думаю, що ця холодна, весела й самовпев-нена дочка Землі буде такою ж доброю коханкою, як моя Ер Во-Біа. Та все ж треба спробувати!»

І, як усі володарі всіх часів і світів, голова Ради Чотирьох розпочав, не гаючись, здійснювати свій намір.

Він підвівся, і одразу ж підхопилися Зет Уг та Ген Ші. Ер Во-Біа лишилася сидіти, поклавши ногу на ногу й похитуючи черевичком із зірочкою-ліхтариком.

Промені ліхтариків, спрямовані вертикально, підезічували стрункі ноги тормансіанки, окреслюючи їх на всю довжину крізь тонку тканину сукні.

Фай Родіс, вважаючи прийом закінченим, теж підвелася, думаючи про картину у своїй кімнаті. Після бесіди з Таелем їй хотілося сьогодні ж узятися за пензлі й фарби. Але Чойо Чаґас заявив, що йому конче треба обговорити з нею важливе питання. Обидва члени Ради, вклонившись, зникли, покинувши свого голову, як видалося Родіс, із задоволенням. Ер Во-Біа підвелася, кинула погляд на Чойо Чагаса. Вона схвильовано дихала, оголивши у силуваній усмішці великі синюваті зуби. Та Чойо Чагас ніби й не помітив її закличного погляду. І тоді Ер Во-Біа рушила до виходу, не попрощавшись і не озирнувшись, ображена, розгнівана й лиха.

Чойо Чагас уперше в присутності Родіс зареготав, і вона здивувалася тому, як грубо пролунав його сміх. Володар відхилив середню завісу й вивів Родіс до сліпучо світлого коридора, де на лавах один проти одного сиділо двоє охоронців у зеленому вбранні. Не звертаючи на них уваги, Чойо Чагас пройшов до дверей у кінці коридора й заходився проробляти якісь маніпуляції із замком. Грубі двері відчинились, і Фай Родіс опинилася в особистих, нікому не доступних покоях володаря, захованих у товстих мурах палацу.

Величезна кришталева призма правила за вікно, відбиваючи вогненний призахідний обрій. Чойо Чагас натиснув важілець, призма повернулась, відкривши похмуре небо Торманса, а в кімнаті автоматично спалахнули жовтогарячі світильники. Велике п’ятикутне дзеркало відбило сріблясту магарані й поруч володаря в чорному, гаптованому срібними зміями вбранні.

Чагас ступив крок до широкої канапи, встеленої волохатим килимом з візерунком із сплетених кілець, спинився позаду Родіс й терез її плече поглянув на відображення у дзеркалі. Вона зрозуміла, що мало статися. Почату гру треба доводити до кінця, не створюючи заплутаних протиріч. Родіс відповіла володареві байдужим і поблажливим поглядом. Великі руки Чойо Чагаса обхопили її тонкий стан. Мить, і Родіс притулиться до нього спиною, покладе голову йому на плече… Нічого подібного не трапилося. Незрозуміла сила відкинула його руки, його самовпевненість миттю щезла, і ніби не було і бажання. Він навіть відсахнувся од неї, настільки це було вражаюче.

— Хай усе буде як досі, — ледь чутно промовила Родіс.

Чойо Чагас упав на диван, ніби спросоння шукаючи на столику куриво.

Фай Родіс спокійно, без слів сіла боком на краєчок канапи. Ошелешений Чойо Чагас закурив. Уперше за багато років він не знав, як повестись. Вдати, що нічого не сталося, чи розгніватись?

Родіс допомогла йому. Гра скінчилась, від магарані лишилося саме тільки біле сарі.

— Невже володар планети теж підвладний інстинктам, як і «найтемніший «кжи»? — запитала вона, засвоївши етимологію Ян-Ях.

Чагас обурено заперечив.

— Ваша чарівність так вплинула на мене, що я не освідчився, як мусило б бути, та в цьому ви самі винні!

Родіс усім своїм виглядом показала мовчазне здивування.

— Невже вам досить кілька разів зустрітися з жінкою, не схожою на інших, щоб отак несамовито загорітися? — запитала вона тоном, в якому бриніли нотки співчуття, що неабияк діяло на володаря. — Можна зрозуміти людей, які мало бачили, які стоять десь на нижчому щаблі у вашій ієрархічній системі, обмежених вузьким життям. Для них це, мабуть, неминуче, але ви!

На мить обличчя володаря зробилося багряним. Проте він тут-таки оволодів собою.

— Ви говорите так, не розуміючи істинних мотивів. Я хотів упевнитись у вашій привабливості для мене, перш ніж просити вас про одну важливу річ!

— І що, упевнились?

— Упевнився! — Зла усмішка на мить спотворила обличчя володаря, він зігнав її звичним зусиллям волі.

— Розумієте, мені вперше доводиться просити, а не наказувати.

— Шкода. Подібне самовладдя неодмінно псує людей. Хіба в дитинстві чи юності ви лише наказували? Адже влада ваша не спадкова?

— На жаль, ні. Згадки про приниження в дитинстві та юності, хоча й потьмянілі з роками, іноді обпалюють як вогнем.

— Звісно! Комплекс образи й помсти неминучий для будь-кого, хто зачепився за владу. Але хіба те чи інше прохання принизливе? Хіба не доводилось вам прохати матір, батька, вчителів і менторів? Першу кохану?

— Ми відхиляємось. Повернімося до мого прохання, — сухо промовив володар. — Ви з вашою бездонною інтуїцією і м’якою симпатією видаєтесь мені найгеніальнішою з усіх бачених мною жінок. Я вже не кажу про знання, про психологічну могутність і, врешті, про вроду, що теж дуже важливо.

— Я пам’ятаю розмову про возвеличування, — засміялася Родіс, — чим ви збираєтеся мене принизити?

— Принизити? Велика Змія! Я хочу возвеличити вас над усією планетою Ян-Ях, я хочу, щоб ви віддалися мені!

Фай Родіс випросталася.

Чойо Чагас незворушно вів далі:

— Щоб народити мені сина. Сподіваюсь, що на Землі навчилися керувати генетикою і ви зможете народити дитину подібної статі?

— Навіщо вам син від мене? До ваших послуг півмільярда жінок Торманса!

— Далеко їм до вас за станом здоров’я, досконалістю тіла й душі. Ваш син стане першим спадкоємним володарем планети Ян-Ях, чи як він захоче її назвати. Можливо, вашим ім’ям!

Обурення не змінило смаглявий колір шкіри Родіс.

— Отже, ви мрієте про спадкову владу? Навіщо?

— Мета зрозуміла. Щоб поліпшити життя на планеті. Досягнення цієї мети пролягає через зміцнення влади до її цілковитої абсолютності. Володар мусить стати незмірно вищим від усіх, богом планети та її народу!

— Мені здається, в цьому ви досягли успіху, — стримуючи обурення, промовила Родіс, — ви й ваші помічники стоїте так високо над масою населення Ян-Ях, як це було можливо лише в найдавніших державах нашої Землі.

Чойо Чагас скривився і раптом, довірливо нахиляючись до співбесідниці, зашепотів:

— Зрозумійте, що я маю не такий уже всеосяжний розум, щоб перед ним щиро схилились усі мої піддані!..

— Але ви досить розумні, щоб розуміти це! Розуміти неможливість для однієї людини осягти колосальну суму знань, яку вимагає наукове управління планетою. Та ви маєте вчених, вони допоможуть. Шкода, що ви не довіряєте їм і взагалі нікому.

— Так, так! Я не можу обійтися без них, без цих «джи», але не вірю їм. Багато поколінь вони дурили правителів і народ Ян-Ях, і, наскільки мені відомо, те ж саме відбувалось у давнину на Землі. Вони обіцяли, що планета може прогодувати необмежену кількість людей, і зовсім не врахували, що земля виснажиться задовго до призначеної ними крайньої цифри. Не врахували шкоди від хімічних добрив, які отруїли рослини і ґрунт, не врахували необхідності повного життєвого простору для кожної людини. Не розуміючи всього цього, вони не посоромилися виступити з категоричними висновками. Через це й викликали жахливу катастрофу. Вісімдесят років Голоду і Вбивств! Хоча за помилки й зухвальство вони поплатилися. Тисячі вчених були повішені вниз головами на міських воротах або перед їхніми науковими інститутами. Вчені завжди обурювали нас, володарів, і особливо математики й фізики, в реальних успіхах яких ніхто, крім них самих, не міг розібратися. Так чинили жерці й маги Землі. Ні, я не люблю вчених. Дрібні, марнославні люди, розбещені легким життям, а думають, що їм відомі таємниці долі!

Фай Родіс, зацікавлена його відвертістю, замріяно усміхнулась.

— Уся їхня вина у відсутності двостороннього мислення, істинної діалектики. Вони не розуміли, що при неосяжній багатогранності світу математичні методи схожі на мову. Але мова теж одна з найлогічніших будов людської думки. Словами можна грати, доводячи все, що завгодно, й можна підібрати математичні докази чого завгодно. Такими жартами розважаються вчені Землі.

— Безкарно?

— Хто ж карає за жарт? Не сприймайте його всерйоз, не ображайтесь через дрібниці. А втім, ви самі схожі на математиків, видаючи декрети й накази і вірячи у те, що словам властиво змінити суспільство та хід історії.

— Хто ж тоді може?

— Самі лише люди!

— От ми й вплинемо на людей!

— Не так! Будь-яке насильство неодмінно породжує контрсилу, котра невмолимо розвиватиметься і проявиться не відразу, але неминуче, іноді з неочікузаного боку.

— Ви знаєте приклади?

— їх достатньо. Візьміть просування людей у суспільстві, заснованому на чинах і званнях. Така система автоматично й неминуче породжує некомпетентність на всіх рівнях ієрархії.

— От я й хочу зміцнити всю систему, почавши з її верхівки. Я завів мову про вчених, щоб ви зрозуміли, як я прагну дати Ян-Ях володаря, який перевершив би силою розуму сучасних учених-холуїв. Вони видурюють у мене великі кошти, обіцяючи високі технічні досягнення. Насправді ж виявляється, що кожний крок на шляху значних відкриттів страшенно дорогий і стає дедалі збитковішим для планети. Не випадково у нас заборонено космічні польоти. Наука веде в глухий кут, а я не можу знищити її і годен передбачити її помилки й обмани. Можу лише тримати своїх учених слуг під страхом, що будь-якої миті кину на них масу «кжи», котрі розправляться з ним із такою нещадністю, що пам’ять про це залишиться у віках.

— Така пам’ять уже зосталась і на Ян-Ях і на Землі після китайського лжесоціалізму, — втрутилася Родіс.

— Історія повторюється.

— Ви її повторили. Але ж ви розумієте, що це помилка людства. Навіщо ж, раз припустившись її, ви хочете повтору?

— Щоб досягти того, чого не вдалося предкам!

— І ви мрієте про сина з видатним розумом, якому б ви довірили планету? — тихо запитала Родіс.

— Саме так! Шляхетна мета! Ви запевняєте, що прибули сюди для блага моїм людям. Ось реальна можливість створити благо! — І Чойо Чагас облизав губи в непідробному хвилюванні.

— Які ви наївні, володарю планети! — раптом голосно промовила Фай Родіс.

— Що?!

Родіс заспокійливим жестом простягла до нього руку.

— Даруйте мені несправедливу гостроту. Вам не вдасться вийти з ноосфери Ян-Ях. Усі забобони, стереотипи і притаманний людині консерватизм мислення панують над вищою людиною в державі. Думки, мрії, ідеї, образи накопичуються в людстві й незримо присутні з нами, протягом тисячоліть впливаючи на покоління. Поряд з яскравими образами вчителів, творців краси, рицарів короля Артура чи руських богатирів темною фантазією були створені демони-вбивці, сатанинські жінки й садисти. Існуючи у вигляді сталих кліше, уявних форм у ноосфері, вони могли створювати не лише галюцинації, але породжувати й реальні результати, впливаючи через психіку на поведінку людей. Очищення ноосфери від брехні, садизму маніакально-злісних ідей уже дорого обійшлася людству Землі. Тут, у вас, я фізично відчуваю колючу ноосферу грубощів і озлоблення. Очевидно, в цьому винні вчені, яких ви так не любите. Намагаючись замінити людину машиною, ви припустилися жорстокої помилки і розповсюдили у ноосфері однобоке лінійно-логічне мислення, що сприймалось як сутність розуму.

— Дарма! Тоді тим потрібніша надлюдина!

— Ні! Мозок людини фізично змінюється повільно. Тривалість навіть нашої земної цивілізації мізерна, і тому вона не внесла в нього істотних змін. Будь-який розвиток цілком визначається обставинами.

— Навколишніми?

— Не тільки! Мільйони здібних людей загинули, не давши світові, що могли, лише тому, що не знайшлося відповідності їхніх здібностей завданням суспільства й рівневі часу. Ось чому я не уявляю собі свого сина в ролі володаря на такому низькому рівні свідомості.

— Як низькому?!

— Так, голово, прагнення панувати, вивищуватись над іншими, володарювати над людьми-один з найпримітивніших інстинктів, який найяскравіше проявляється серед самців павіанів. Емоційно це найнижчий і найтемніший рівень почуттів!

— Ви хочете сказати…

— І ще додам, коли б ви справді мали сина — майбутнього спадкоємця-володаря, — з більш ніж видатним інтелектом, то це напевно б накликало біду. За законом Стріли Арімана…

— Що воно за Стріла?

— Так ми умовно називаємо тенденцію погано влаштованого суспільства з морально тяжкою ноосферою примножувати зло й горе. Кожна дія, хоч би й зовні гуманна, обертається лихом для окремих людей, цілих груп і всього людства. Ідея, яка. проголошує добро, має тенденцію у міру виконання нести з собою більше поганого, стає шкідливою. Суспільство нижчого, капіталістичного типу не може обійтися без брехні. Цілеспрямована брехня теж створює своїх демонів, перекручуючи все: минуле, точніше, уявлення про нього, теперішнє — у діях, і майбутнє — у результатах цих дій. Брехня — головне лихо, яке роз’їдає людськість, чесні прагнення і ясні мрії.

Я бачу, що ви нічого не зробили для створення запобіжних систем проти брехні й наклепу, а без цього мораль суспільства неухильно падатиме, створюючи ґрунт для узурпації влади, тиранії чи фанатичного й маніакального «керівництва». Ще наші спільні предки відкрили закон несприятливих збігів, або закон Фіннегана, як напівжартома назвали серйозну тенденцію усіх процесів суспільства обертатися невдачею, помилкою, руйнацією з точки зору людини. Звісно, це лиш приватне відображення великого закону опосередковування, за яким низькі чи підвищені структури відкидаються процесом. Людина ж постійно намагається досягти підвищення структур без створення на те бази, прагне отримати щось за ніщо. Розвиток живої природи побудований на сліпій грі у спроби. Природа у розвитку своїх структур вже трильйони разів кидала кості, а людина похваляється найпершими спробами, як мудрим експериментом. Насправді ж їх треба силу-силенну, щоб збагнути складність природи й проникнути у питання, нею вже вирішені.

Людське суспільство — витвір людей, а не природи, тому тут не було мільйонів спроб, і закон Фіннегана для соціальних структур перетворюється у Стрілу Арімана з направленою тенденцією винищення малих чисел, тобто ідеалу. У природі вона долається відбором за дуже тривалий відрізок часу, бо природа справляється з ним, створюючи в організмах охоронні засоби й запаси міцності, які неодноразово повторюються.

Перетворення закону Фіннегана у Стрілу серед людського середовища стає лихом тому, що вдаряє саме по вищих проявах людини, по всьому, що прагне сходження, по тих, хто рухає прогрес, — я маю на увазі істинний прогрес, тобто вихід з інферно.

— Як же ви долаєте Стрілу?

— Ретельно зважуємо і продумуємо наперед кожну справу, охороняємо від сліпої гри. Ви повинні почати з виховання, відбираючи людей, зберігаючи й створюючи охоронні системи.

Чойо Чагас похитав головою.

— Неможливо. Надто здрібніли люди Ян-Ях. Пошкодження генофонду призвело до фізичної слабкості й духовного конформізму. В наших умовах необхідна швидка ротація поколінь. Ви самі сказали: чим частіше кидаєш кості, тим більше шансів виграти.

— Природа не рахується з жертвами мети. Людина мудра так не вчинить. — Фай Родіс, зрозумівши, що розмова безплідна, підвелася.

— То ви відмовляєтесь? — у запитанні Чагаса пролунала погроза.

— Звичайно. Якби це змінило долю людства Ян-Ях, я була б готова дати йому свою дитину, хоч би як тяжко було залишити своє дитя в чужому й далекому світі. Але народити майбутнього володаря, гнобителя і нещасну людину — ніколи!

Чойо Чагас повільно підвівся, ніби роздумуючи, що його далі робити.

— До побачення, володарю! — мовила Родіс, знову прочитавши його думки. — Я завжди готова розповідати вам про порівняння наших двох планет, радити, демонструвати будь-які фільми. Доки мої друзі в місті, доки я тут — бачите, ви навіть не обійшлися без заложників, — судіть самі про рівень вашої держави. А тепер не слід продовжувати те, чого не треба!

Чойо Чагас відкинувся на дивані й димів люлькою. Родіс повернулася до нього спиною й підійшла до дверей. Всього дві хвилини знадобилося їй, щоб розкрити таємницю замка. Двері розчинились, і Родіс рушила коридором до зеленої кімнати. Обидва охоронці не поворухнулись, дивлячись крізь неї, як у порожнечу.

Чагас спостерігав за нею із своєї похмурої оселі. Він фізично відчував ходу Родіс. У сяючому білому сарі, крізь складки якого чітко окреслювалось її тіло, Фай Родіс видалася йому недосяжною, а себе він побачив принизливо немічним. У нестямі Чойо Чагас кинувся в коридор. Охоронці підхопилися, витріщивши перелякані очі, чим іще більше розгнівали володаря. Він заходився бити охоронників по щоках, поки біль у долонях не протверезив його. Оволодівши собою і відчувши, що образ володарки Землі глибоко проник у його душу, він увійшов до зеленого кабінету, підпер руками голову й сів до столу. Він відчував ту безнадійну порожнечу навколо себе, яка неминуче з’являється, коли з оточення усувають порядних людей, незгодних з несправедливістю. Невблаганно йде процес заміни їх нікчемами й неуками, які ладні вихваляти будь-які вчинки володаря. Радники, охорона — все це людська погань. Їхня вірність забезпечується лише подачками й привілеями. Друзів немає, душевної опори — ні в кому, все частіше підступає страх перед можливою змовою.

Гребінець терору час від часу прочісував маси «джи», сановників-»змієносців», вчених і «око володаря», полишаючи невимовний жах. Ініціатива людей розчинялась перед страхом відповідальності. Чи не найголовнішим у роботі цих людей були страх будь-якого ризику й підшукування виправдань на всі випадки життя. Вони перетворились на нікому не потрібний людський матеріал, як люди, котрі пережили катастрофу й не здатні вести боротьбу з труднощами, оскільки колишні випробування паралізували їхній мозок і волю.

Чойо Чагас ненавидів своє оточення, проте не знаходив виходу із закутка, куди завело його продовження старої політики Мудрої Відмови.

Чойо Чагас вдарив ребром долоні по столу. «А навіщо взагалі шукати вихід? Бентегу принесли з собою прибульці з далекої прабатьківщини. Земля безмежно далека в просторі й часі— по суті, недосяжна. Невдовзі зореліт відлетить собі, і все буде як завжди. Нехай вони безплідно змарнують час і забираються якомога швидше! Сьогодні він віддався мріям, як дурний «кжи», і це вже не вперше! Врода, ні, щось незбагненне в цій відьмі ламає його волю… Годі! Ти ба, заложниця! Досить мені натиснути кнопку виклику… ні, на морському мисі сидить диявольский зореліт, ще одного викликали на підмогу. Відіслати її до міста? Навряд чи це доцільно. Із своїм гострим розумом і сатанинською спокусливістю вона викличе бродіння серед людей. Я накажу Таелеві відвезти її до Сховища Історії. Нехай порпається в купах документів, доки її помічники відбудуть у місті дозволений строк. Сховище міститься у старому храмі, оточеному садом і стіною, і «очі володаря» з Таелем подбають, щоб вона не полишала^визначеного місця. Таель, а що як він теж потрапить під владу цієї? Дурниці, він надто жалюгідний, щоб уявити себе другом Родіс! А втім, простежимо за обома. Щось її вже налякало. Може, Таель? Якщо вона оголосила про відмову від фільмопередач, то, виходить, земляни почали розуміти, хто тут господар!»

Чойо Чагас простяг руку до шафки, намацав потаємну пружину й видобув із висунутої шухляди кульку пахучої чорної речовини. Він поклав її до рота і, повільно розжовуючи, втупився в глиб кришталевої кулі.

Тим часом Фай Родіс, невдоволено хмурячись, роздивлялася себе в дзеркалі. Вона відчувала присутність наглядачів. Це постійне підглядання стало її дратувати. Вона ввімкнула екранування, погладивши свій чорний СДФ, як єдину близьку й вірну істоту.

«Доволі грати!» — убір магарані прибрано під ковпак дев’ятиніжки. Фай Родіс облилась іонним душем, позбавляючись відчуття, ніби вона забруднилася. Вона знову вдягла зручну сукню з коротенькою широкою спідницею і з полегкістю піднялася на поміст. Узявши пензля, кілька хвилин вдивлялась у силует жінки — і залишилася дуже невдоволеною своєю роботою.

Прозвучав сигнал виклику з «Темного полум’я».

— Ви втомлені, Родіс? — запитав Гріф Ріфт.

— Ні. Просто невдоволена собою. У мене нічого не виходить. Кепсько я розумію це життя і роблю помилку за помилкою… О ні, нічого серйозного, — заспокоїла вона, помітивши тривогу в очах друзів.

— А в нас усе чудово, — мовила Олла Дез. — Годину тому ми вперше скупались у морі Торманса. І уяви собі, всі відчуваємо якусь невдоволеність, не розумію чому.

— А я, нарешті, здогадалась, — промовила Нея Холлі, — тут склад солей та їх концентрація не такі, як на Землі.

— Тоді й тормансіани не мають радості від моря, — сказала Фай Родіс, — адже їхня кров, як і наша, успадкувала склад води Світового океану Землі. Вони носять у крові земне море, і, певно, сум за ним…

Коротке побачення скінчилося. Родіс, не досягнувши звичного внутрішнього спокою, знову взялася за картину, малюючи постать сильної, мудрої жінки, яка символізувала Міру. Жінка схилилася до людей з простягнутою рукою, готова ривком підняти нагору першого, хто дотягнеться до неї. В її обличчі та ж певність кінцевої перемоги, що й у Таеля. Недавно, побачивши новий варіант, Таель сказав Родіс, що «Міра» стала схожою на неї.

Родіс пропрацювала майже всю ніч, не підозрюючи, що невдовзі їй доведеться покинути сади Цоам.