Година Бика

Розділ VI ЦІНА РАЮ

— Евізо, де Родіс?

— Не знаю, Вір.

— Я не бачив її три дні.

Чеді шукала її всюди — від Кола Відомостей до покоїв верховного володаря, але туди її не допустили.

— Родіс зникла після показу наших стереофільмів, як тільки Тівіса й Тор полетіли до хвостової півкулі Торманса, так і не дочекавшись дозволу зняти скафандри, — сказав Вір.

— На жаль, — згодилась Евіза, — доведеться ще трохи поносити панцир. Я звикла до металевої шкіри, та коли звільнилася від трубок і лицьових щитків — стало просто чудово. Біофільтри заважають значно менше… А ось і Ген Атал! Чи знаєте ви що-небудь про Родіс?

— Родіс у Залі Темряви. Я піднімався по чорних сходах, а вона йшла поруч з Чойо Чагасом у супроводі вартових, яких так недолюблює Чеді.

— Не подобається мені все це, — сказав Вір Норін.

— Чому ви тривожитесь? — спокійно запитав Ген Атал. — Фай усамітнюється з Чагасом. Володар з володарем, як вона жартує.

— Ці нечеми-володарі, котрі зневажають дисципліну, схожі на тигрів. Вони небезпечні своїми нестримними емоціями, які штовхають їх на безглузді вчинки. А СДФ Родіс стоїть тут вимкнений.

— Зараз побачимо, — інженер броньового захисту зробив у повітрі хрестоподібний жест руками.

Коричнево-золотистий, кольору Генового скафандра СДФ відразу підбіг до його ніг. Кілька секунд — і циліндр на високій ніжці, що висунулася з купола спини робота, загорівся бузково-рожевим світлом. Перед стіною кімнати згустилося, фокусуючись, зображення частини пілотської кабіни «Темното Полум’я», перетвореної на пост зв’язку і спостереження.

Миловидне обличчя Неї Холлі здавалося стомленим у полисках зелених, голубих і оранжевих вогників, що засвічувалися на різних пультах.

Нея привітала Гена і, раптом насторожившись, запитала;

— Чому не в обумовлений чак?

— Треба глянути на «дошку життя», — сказав Ген.

Нея Холлі перевела погляд на світло-кремову панель, де яскраво й рівно світилися сім зелених вогнів.

— Бачу сам! — вигукнув Ген, попрощався з Неєю і вимкнув робота.

— Ми все взнали! — сказав він Евізі й Віру. — Родіс жива, і сигнальний браслет на ній, але, можливо, її тримають… як це називається…

— У полоні! — підказав Вір Норін.

— г Хто в полоні? — продзвеніла позаду Чеді.

— Фай Родіс! Вір бачив її в Залі Темряви з Чойо Чагасом три дні тому, а ми зовсім з нею не зустрічалися.

— То ходімо в Залу Темряви, і хай Ген покаже, куди вони зникли, — Чеді хутко пішла попереду.

У кінці серпоподібної зігнутої галереї вони спустилися на чорні килими, оточені колом чорних колон, альковів і стін Зали Темряви, як її називали зорелітники.

Ген Атал відійшов до сходів з балюстрадою, подумав кілька секунд і впевнено попрямував до темного простору між двома зближеними колонами. Двері за ними виявилися замкнутими. Після кількох невдалих спроб відчинити їх Ген Атал різко постукав.

— Хто сміє вриватися в покої володаря Ян-Ях? — гаркнув згори посилений електронними приладами голос охоронця.

— Ми, люди Землі, шукаємо свою володарку! — зарепетував, удаючи підсилювач, Вір Норін.

— Нічого не знаю. Вертайтеся до себе і ждіть, поки володарі не вважатимуть потрібним з’явитися до вас!

Земляни переглянулися. Чеді шепнула щось Віру Норіну, і астронавігатор по-хлоп’ячому усміхнувся.

— Володар Торманса робить так! — і він клацнув пальцями. За кілька секунд почулося легке тупотіння дев’ятиніжки, І

в чорній залі появився червоно-фіолетовий СДФ.

— Що ви затіяли, Вір? — стурбовано запитала Евіза. — Коли б не нашкодити Родіс!

— Гірше не буде. Настав час дати невеликий урок всіляким там володарям та верховним істотам, яких тут так багато.

Евіза відійшла вбік з осудливим, проте зацікавленим виглядом, а Чеді й Ген Атал захоплено наблизилися до Вір Норіна. За командою астронавігатора СДФ висунув уперед круглу блискучу коробочку на грубому кільчастому кабелі.

— Закрийте вушні фільтри, — розпорядився Вір.

Несамовите вищання прорізало безмовність палацу. Коробочка СДФ описала в повітрі паралелограм, і величезні двері повалилися всередину темного проходу. Звідти почулись перелякані крики.

Вір Норін повів рукою, випромінювач ультразвуку сховався під СДФ, поступившись звичайному розтрубу фонопередавача.

— Фай Родіс! Викликаємо Фай Родіс! — від гучного ревіння СДФ згори посипалися шматочки скла, хитнувся і погас грушеподібний світильник, підвішений між колонами.

— Кличемо Фай Родіс! — ще голосніше залементував СДФ, і раптом земляни відчули, що підлога чорної зали пливе з-під ніг, а вони ковзають по похилій галереї. Від несподіванки, попри всю блискавичну реакцію землянина, Вір Норін не встиг вимкнути свій СДФ. Дев’ятиніжка продовжувала звертатися до Фай Родіс у непроглядній теміні підвалу, куди скотились усі четверо землян.

Вір Норін черкнув долонею по повітрі, і СДФ замовк. Сліпучі ліхтарі схрестили свої промені на обличчях землян. Вони ледве могли розгледіти, що провалилися в круглий підвал зі стінами з необробленого, грубо склепаного заліза. З п’яти боків зяяли низькі проходи, в кожному появилась група охоронників у ліловій уніформі, які спрямували чорні розтруби своєї зброї на зорелітників.

Дев’ятиніжка виставила випромінювач захисного поля, схожий на гриб із загостреною шапкою. Земляни зосереджено оглядалися, розмірковуючи, як вибратись із пастки. Спокійний вигляд порушників священного покою палацу розлютив охоронників. Роззявляючи чорні роти в нечутному крикові, вони кинулись до групи землян, але були відкинуті до залізних стін. З лівого проходу з’явились люди з нашивками «око в трикутнику».

— Підлий пристрій! — обурено вигукнула Чеді.

— Дотепний з їхньої точки зору, — сказав Ген Атал,

— Я думаю, як би пробити стелю і піднятися в Жовту Залу, — задумливо сказав Вір Норін. — Але на це піде надто багато енергії.

— Чи не ліпше зачекати, що буде далі? — порадила Евіза.

— Атож! — згодився астронавігатор.

Довго чекати не довелося. Лілові вартові зробили кілька пострілів із своєї зброї. Зорелітники нічого не чули — захисне поле не пропускало навіть звуків, лише помітили спалахи малинового полум’я, що виривалося з розтрубів. Відбиті захисним полем кулі вдарили рикошетом по тих, хто їх випустив. Ті, що стріляли, із спотвореними обличчями попадали на залізну підлогу.

Вір Норін занепокоєно глянув на покажчик — батареї виснажувались. Він шкодував, що ще чотири могутні помічники стоять у їхніх кімнатах нагорі без дії — Фай Родіс просила вимикати роботів, щоб якимось випадковим сигналом не змусити їх порушити суворі правила.

Несподівано — а тут, на Тормансі, все траплялося несподі-. вано, адже через незнання характеру і суспільних відносин Тормансіан гостям із Землі було важко передбачити розвиток подій — розгубленість минулась, і лілові охоронці, винісши поранених, сховалися в проходах, а в монотонне гудіння захисного поля врізався сигнал Фай Родіс.

— Вимкніть СДФ, Вір!

З полегкістю зітхнувши, астронавігатор сховав «парасольку» і почув у підсилювачах наказ Чойо Чагаса: «Непорозуміння припинити, розійтись, «очам» провести гостей нагору, до їхніх покоїв».

За кілька хвилин великий підіймач доставив чотирьох героїв до того згину коридора, звідкіля починалися хори Залу Темряви. Біля розчиненого вікна в сад виділявся чіткий силует Фай Родіс. Протяг ледь ворушив її коротке чорне волосся. Першою до неї кинулась Чеді. Родіс поклала руки на її плечі. Губи її усміхались, але очі були сумні, сумніші, ніж у перші дні перебування на Тормансі.

— Наробили переполоху, любі! — вигукнула Родіс без осуду. — Я ще не полонена… ще!

— Але так надовго зникнути! — покартала Евіза.

— Справді, я вчинила погано. Та стільки побачила за ці дні, що забула про ваше хвилювання.

— Все одно треба було трохи протверезити їх тут, — гнівно насупився Ген Атал. — Життя стає нестерпним від безглуздих обмежень, сміховинного самовдоволення і розсіяного довкола страху.

— Але Фай слід відпочити, — перебила Чеді.

Ставши під живильний душ негативних іонів, у той час як тонкі лапки СДФ легкими доторками біологічно активізованих рукавиць масажували її, Фай Родіс перебирала спогади про дні, проведені в покоях Чойо Чагаса. Це випробування похитнуло її впевненість у визначеному раніше плані.

Усе почалося з демонстрації стереофільмів Землі. З допомогою двох СДФ по спеціальному каналу «Темне Полум’я» почав передавати дуже натуральні яскраві зображення, які по-старовинному називають на Землі стереофільмами. Для жителів Ян-Ях вони виявилися дивом, живими картинами життя далекої планети.

Члени Ради Чотирьох, їхні дружини, кілька вищих сановників, інженер Таель, затамувавши подих, стежили, як перед ними розгорталися картини природи й життя людей Землі.

На превелике здивування тормансіан, нічого таємничого й незрозумілого в усіх сферах життя цього чудового будинку людства не було. Гігантські машини, автоматичні заводи і лабораторії в підземних чи підводних приміщеннях. Тут у незмінних фізичних умовах тривала невтомна робота механізмів, які наповнювали продуктами дископодібні будівлі підземних складів, звідки розбігалися транспортні лінії, теж сховані під землею. А під голубим небом розкинувся простір для людського життя. Тормансіани побачили неосяжні парки, широкі степи, чисті озера й річки, незаплямованої білизни гірські сніги й шапки криги в центрі Антарктиди. Після тривалої економічної боротьби міста остаточно поступилися зоряним і спіралеподібним системам селищ, між якими були розкидані центри дослідження й інформації, музеї та будинки мистецтва, пов’язані в одну гармонійну мережу, що простягалася по найзручніших для помешкання зонах помірних субтропіків планети. Інакше виглядали шкільні садиби різних циклів. Вони розташовувалися меридіально й надавали різноманітності умовам життя підростаючого покоління комуністичного світу.

Самі земляни спочатку видалися жителям Ян-Ях надто серйозними й зосередженими. Їхня небагатослівність, несхильність до насмішкуватості й повне несприйняття будь-якого блюзнірства, постійна зайнятість і стримане вираження почуттів в очах балакучих, нетерплячих, психічно нетренованих тормансіан здавалися нудними, позбавленими справді людського змісту.

Лише опісля жителі Ян-Ях зрозуміли, що ці люди сповнені безтурботної веселості, породженої не легковажністю і невіглаством, а усвідомленням власної сили й неослабної турботи всього людства. Простота й щирість землян випливали з глибокого усвідомлення відповідальності за кожен вчинок і з витонченої гармонії індивідуальності, зусиллями тисяч поколінь приведеної у відповідність із суспільством і природою.

Серед них не було шукачів сліпого щастя, і тому не було людей розчарованих, які зневірилися в усьому. Були відсутні психологічно слабкі індивіди, котрі гостро відчувають свою неповноцінність і через це отруєні заздрістю і садистською люттю. На вольових і правильних обличчях не проглядалося ні розгубленості, ні настороженого побоювання, ні стурбованості про долю свою і своїх близьких, яка ізолює людину від ї побратимів.

Тормансіани не побачили жодної знеможеної нудьгою людини. Земляни усамітнювалися для роздумів, переживань, для відпочинку після щойно завершеної тяжкої праці. Але тимчасова нерухомість і глибокий спокій були готові в одну мить змінитися могутньою дією думки і тіла.

Живі видіння прекрасної Землі розбудили гостру, незнану раніше тугу в невеличкої купки землян, відрізаних від батьківщини неймовірною безоднею простору. Тормансіани намагалися не помічати нездоланну привабливість побаченого світу, вони переконували себе в тому, що їм показали навмисне підготовлені інсценування. Але гігантські охоплення, всепланетний масштаб видовища свідчив про правдивість стереофільмів. І, пересвідчившись у достеменності, жителі Ян-Ях перейнялися такою ж тугою, що й жителі Землі. Та причина цієї туги була інша. Тут, на вершині горба у фортеці грізних володарів, в оселі страху і взаємної ненависті, постало видовище казкового життя. Ніби їх підвели до широко розчинених воріт саду, де ніщо не приховувалось від їхніх жадібних очей і водночас було недоступне. А внизу тулилося багатомільйонне місто Центру Мудрості, назва якого звучала іронічно на курній і вбогій планеті.

— Може, досить для першого разу? — запитала Фай Родіс, помітивши втому на обличчях глядачів.

Чойо Чагас скоса глянув на присутніх, його дружина Янтре з усіх сил притискала руки до грудей. Інженер Таель підвів голову і намагався непомітно змахнути сльози, що котилися в густу бороду. Такі ж сльози Чойо Чагас побачив у Зет Уга. Спалах непоясненного гніву оволодів ним:

— Так, годі! Кінчайте!

Здивовано глянувши на володаря, Фай Родіс вимкнула зв’язок із зорельотом. СДФ погасили й сховали випромінювачі. Глядачі пішли до себе, а Фай Родіс ступила до Чойо Чагаса, який знаком попросив її затриматись. Коли в спорожнілому залі лишилися тільки вони вдвох, Чойо Чагас уперше взяв Родіс за лікоть, але злегка скривився і відпустив руку. Родіс засміялась.

— Я звик до вашого обличчя без щитка і забув, що решта метал. Інколи мені здається, що земляни звичайнісінькі роботи з головами живих людей, — пожартував володар, заводячи гостю до знайомої кімнати із зеленим драпіруванням і кришталевою кулею.

— А може, ми справді лише роботи? — запитала Родіс, вклавши в погляд і усмішку німого кокетства, і жіночий виклик.

Чойо Чагасу довелося напружити всю волю, щоб не піддатися могутній принадності земної жінки. Він одвернувся, відчинив чорну шафу й дістав предмет, схожий на стародавню люльку. Влаштувавшись у кріслі навпроти Родіс, закурив. Крізь димок, що різко пахнув, володар планети придивлявся до Фай Родіс, і його вузькі очі пойнялися пеленою забуття. Він мовчав так довго, що Родіс заговорила першою:

— Що означала ваша команда «кінчайте!»? Невже вам не сподобалася Земля?

— Фільми технічно бездоганні. Ми ніколи не бачили нічого подібного!

— Хіба справа в техніці? Я маю на увазі нашу планету.

— Не мені судити про казочки. Як я можу відрізнити брехню від правди, не знаючи про вашу планету нічого, крім оцих картинок?

Фай Родіс підвелася, трохи зіпершись на край химерного стола, й уважно подивилась на Чойо Чагаса.

— Зараз ви брешете, — сказала вона рівно, уникаючи звичного для тормансіан модулювання тональності голосу. — Допоможіть мені зрозуміти вас. Ви, людина видатного розуму, чому ви уникаєте говорити прямо, правдиво? Чого ви боїтесь?

Чойо Чагас повільно підвівся, холодний і бундючний. Фай Родіс не відступила, коли він зупинився перед нею, витягнувши шию і навалившись на стіл стиснутими кулаками. Їхній мовчазний поєдинок тривав доти, доки володар не відступив, витираючи лоба тоненькою жовтою хустиною.

— Ми могли б вас знищити, — скривився він у недобрій і недоречній посмішці, — а натомість я ще змушений перед вами звітувати!

— Невже ця жертва вас обтяжує? — інтонація Родіс звучала неприхованим глумом. — Ви боїтеся, що з’явиться ще один зореліт і обидва кораблі розтрощать ваші міста, палаци, заводи? Але я певна, що ви й ваші поплічники байдуже сприймете загибель мільйонів жителів Ян-Ях, руйнування тисячолітньої праці, зникнення видатних творів людського, генія, тільки б лишилися жити ви! Чи не так?! — зненацька різко запитала Родіс.

— Так, — здригнувшись, зізнався Чойо Чагас. — А кого жаліти? Погань, нікчемних людців з дріб’язковими почуттями? Старий мотлох віджилого мистецтва, який лежить непотрібним звалищем у припалих пилом сховищах? Шкідливих фантазерів «джи»?

— Але ж вони люди! — вигукнула Родіс.

— Де там! Ні!

— А хіба ви допомагаєте їм стати людьми? Я не можу зрозуміти вас. Найпрекрасніше в житті — зараджувати людям, і особливо коли маєш для цього владу, силу, можливості. Чи може бути більша радість? Невже ви навіть не думали про це, нещасний чоловік?

— Ні, це ви нещасна! — заволав володар. — Істинна давня приказка, що для жінки існує теперішнє і майбутнє, минуле ж — ні. Який ви історик, коли не розмієте, що море порожніх душ розливалося по планеті, випивши, обжерши, витоптавши всі її закутки!

Фай Родіс уже заспокоїлась.

— Чи відомо вам, що мозок людини наділений унікальною здатністю виправляти спотворення зовнішнього світу, і не тільки візуальні, а й розумові, які виникають через викривлення законів природи в неправильно влаштованому суспільстві? Мозок бореться з дисторсією, виправляючи її до прекрасного, спокійного, доброго. Я кажу, певна річ, про нормальних людей, а не про психопатів з комплексом неповноцінності. Хіба ви не знаєте, що обличчя людей здалеку завжди красиві, а чуже життя, побачене збоку, здається цікавим і значущим? Отже, в кожній людині закладені мрії про прекрасне, які сформувалися за тисячі поколінь, і підсвідомість схиляє нас до добра більше, ніж нам здається. Як же можна говорити про людей, як про непотріб історії?

— Мені починає подобатись ваша відвертість, — з кривою посмішкою сказав Чойо Чагас. — Але кажіть далі!

— Знаю, що ви тепер не сумніваєтесь у нешкідливості наших намірів. Скільки разів ваші люди намагалися вловити хоча б краплю ворожнечі в будь-кого з нас, навіть після пробної атаки зорельота за вашим наказом! Адже тут нічого не чиниться без наказу Ради Чотирьох?!

— Авжеж, — знову піддаючись дивній магнетичній силі жінки Землі, підтвердив володар.

— Коли так, то справа у вигаданій загрозі, яка нібито виходить від нас. Я зрозуміла, що ви хочете заборонити показувати життя Землі народові Ян-Ях. Але ви повинні діяти за якоюсь спонукою, продиктованою вашим баченням світу, системою поглядів. Ми, земляни, не угледіли у вашій примітивній пропаганді ніяких глибоких турбот про вдосконалення вашого суспільства і людей. Збереження існуючої структури потрібне лише купці правителів. В історії Землі це занапастило сотні держав і мільйони людей. Ви тут не так давно пережили катастрофу перенаселення…

Фай Родіс обірвала мову, з подивом відзначивши, що володар Торманса раптом змінився на обличчі. Чойо Чагас уперше втратив самовладання.

— Годі! Не хочу! Ні слова про Землю! Ненавиджу! Ненавиджу прокляту Землю, планету безмежного страждання моїх предків!

— Ваших предків? — запитала Фай Родіс, і в неї перехопило в горлі: її здогад підтвердився.

— Так, так, моїх, так само, як і ваших! Це таємниця, яку оберігають багато століть, і розголошення її карається смертю!

— Чому?

— Щоб не виникали мрії про минуле, про інший світ, які підточують підвалини нашого життя. Людина не повинна знати про минуле й шукати в ньому силу, адже все це змінює її переконання й породжує ідеї, несумісні з підкоренням владі. Історію треба зрізати від кореня і почати з моменту, коли дерево людства прищепилося на Ян-Ях.

Чойо Чагас хвилину стояв у роздумах, потому сів, показавши Родіс на її крісло. Він курив, зосереджено дивлячись на кришталеву кулю, а гостя із Землі сиділа нерухома, як статуя, в глибокій тиші покоїв володаря. Чойо Чагас ковзнув поглядом по її незворушній постаті і, наважившись, підвівся. З потайного місця він видобув набір інструментів, схожих на старовинні ключі. Одним, коротким і товстим, він відімкнув непомітні дверцята з товстого металу, повернув щось усередині й знову ретельно зачинив їх.

— Ходімо, — просто сказав він, відкидаючи зелену завісу перед вузенькими, як щілина, дверима.

Фай Родіс, не вагаючись, рушила за ним. Чойо Чагас опустив голову і йшов, не оглядаючись, довгим проходом, ледве освітленим тьмяним світлом вічних газових ламп. Він обернувся лише біля дверцят підіймача, пропускаючи Родіс у кабіну. Пролунав скрегіт старого механізму. Кабіна стрімко полетіла донизу. У Фай Родіс, яка чомусь чекала підйому, перехопило подих. Вони спустилися на значну глибину й вийшли в коридор, по один бік якого були залізні опори і рейки. Чойо Чагас оглянувся, заводячи свою супутницю до невеликого темного вагона й сідаючи за важелі керування. Він увімкнув шляховий прожектор, і з гуркотом, як у старовинних машин Землі, вагон помчав у непроглядну темінь.

Родіс, усміхнувшись схвильованому володареві, тихо заспівала, піддаючись гіпнозу миготливих вертикальних різноколірних знаків, і помітила, що Чойо Чагас уважно слухає, часто оглядаючись на неї в полисках сигнальних люмінофорів.

— Що за пісня? — уривчасто запитав він, прискорюючи і без того шалений біг вагона.

— «Пірнути стрімко й невблаганно у мертву і страшну глибінь, щоб врятувати з дна грузького…» — почала перекладати Родіс мовою Ян-Ях.

— Ото й усе? — запитав Чойо Чагас.

— А що ви чекали?

— Чогось войовничого. Надто бадьора й ритмічна мелодія, — сказав володар, різко гальмуючи перед квадратом фіолетового люмінофора.

Вони вийшли в морок підземелля. Лише рисочки показчиків тьмяно світилися в підлозі, мовби плаваючи в темряві.

Чойо Чагас обережно взяв Родіс за руку. Наблизившись до квадратної колони, він знайшов у ній маленький люк, відкрив його і прислухався.

— Треба пересвідчитись, що вимикач у моїй кімнаті спрацював, — пояснив він безмовній Родіс, — інакше при спробі відчинити сейф із дверними реле кожен буде вбитий на місці.

Другим ключем із зв’язки він відчинив ще один люк, узявся за схожу на стрілу рукоятку і з силою потягнув на себе. Висунувся срібний стержень, і тієї ж миті зі скреготом розчинилися важкі, як ворота, двері до яскраво освітленої просторої зали. Ледве вони увійшли, як володар натиснув на кнопку й двері зачинилися.

Родіс огледілась, поки Чойо Чагас, нагнувшись над широким кам’яним столом, щось пересував на ньому й клацав тумблерами, схожими на важелі старовинних електронних машин, які Родіс часто бачила в історичних фільмах і музеях. Приміщення теж було схоже на музей. Височіли засклені колонки шаф і стелажів, ряди щільно засунутих шухляд були помережані тьмяними ієрогліфами. Східці пересувних драбин, що посіріли від пилу, де-не-де зберігали сліди ніг тих, хто піднімався по них до верхніх полиць.

Чойо Чагас випростався, урочистий і блідий. Він скидався на древнього жерця, хранителя сокровенних знань, та й насправді він ним був.

— Ви знаєте, куди ми прийшли! — хрипко запитав володар.

— Я збагнула. Тут зберігається те, що ви… ваші предки привезли на зорельотах із Землі. — Фай Родіс напружилась від хвилювання. Ще б пак, історик ЕРС потрапляє до сховища свідчень про найтемніший, певне, період ери великих переворотів напередодні ЕСВ — Ери Світового Возз’єднання! Родіс шанобливо торкнулася громіздкого пульта, очевидно, знятого із зорельота далеких часів — одного з перших кораблів, який відчайдушно пірнув у незвідані глибини всесвіту, що виявилися безмірно складними.

Чойо Чагас підбадьорливо кивнув збентеженій Фай Родіс і вказав їй на ряд жорстких стільців з металу й пластмаси в центрі зали.

— Я розумію, що тут для вас усе цікаво. Проте ми, не забувайте цього, продовжуємо розмову. Ви переглянете фільми, привезені предками як пам’ять про планету, звідки вони втекли. Втекли з примарною надією на порятунок, але знайшли незайману планету і нове життя, яке обернулося старим. Коли сумнів чи неясність шляху долає стомлені нерви, я приходжу сюди, щоб насититись ненавистю і в ній почерпнути силу.

— Ненависть до чого, до кого?

— До Землі і її людства! — з притиском сказав Чойо Чагас. — Подивіться ось цю серію. Мені не буде потреби пояснювати вам мотиви заборони ваших стереофільмів. Побачивши історію вашого раю, — з їдкою гіркотою сказав володар, — хто не засумнівається в правді показаних вами видовищ? Як могло статися, щоб пограбована, знівечена планета перетворилась на чудовий сад, а розлючені люди, котрі не вірили ні в що, зробилися ніжними друзями? Які знаряддя, які шляхи залізного страху тримають народи Землі в лещатах такої дисципліни? А втім, хіба ви скажете? Ви вмієте зваблювати. Я сам це відчув. Пам’ятаєте легенду про Цірцею, чаклунку, яка перетворювала людей у свиней? Іноді мені здається, що ви Цірцея…

— Цірцея — чудовий міф з давніх-давен, який виник ще від матріархальних божеств про сексуальну магію богині залежно від рівня еротичного прагнення: або вниз — до свинства, або вгору — до богині. Він майже завжди тлумачився неправильно. Врода і бажання володіти жінкою викликають свинство лише в психіці тих, хто не піднявся в своїх сексуальних почуттях вище тварин. Жінки в давні часи дуже рідко розуміли шляхи боротьби із сексуальною дикістю чоловіка, і ті, хто це знав, вважалися Цірцеями. Зустріч із Цірцеєю була пробним каменем для будь-якого чоловіка, щоб дізнатися, чи людина він в Еросі. Сексуальна магія діє лише на низький рівень сприйняття Краси й Еросу. Хочете спробувати? — запропонувала Родіс і, до невпізнання змінившись, спрямувала на володаря погляд широко відкритих владних очей, гордовито вигнувши свій величаво стрункий стан.

Темна сила скувала волю Чойо Чагаса, якась могутня пружина стала розвиватись у ньому, спираючи дихання, стискаючи щелепи і зводячи м’язи несамовитим бажанням.

— Ні! — знавісніло крикнув він.

Родіс опустила погляд, і володар важко сів на край стола, натиснувши на важільці.

Погасло світло, стіна підземелля зникла, пробита зображенням, яке по глибині навіть перевершувало звичайні ТВФ. І Фай Родіс забула про все, полинула у далеке минуле рідної планети.

Спочатку йшли інсценування. Чойо Чагас підібрав фільми в історичній послідовності подій. Для найдавніших часів ще не існувало фільмової документації. Довелося створювати реконструкції найважливіших подій. Однак ці події нещадно руйнували прекрасні казки Землі про добрих царів, мудрих королев, відважних рицарів — захисників гноблених і знедолених. Легенди про славетних полководців і борців за віру оберталися низкою кривавих убивств, жорстокого фанатизму й бузувірства, руйнуванням красивих міст, країн і родючих островів.

Земна історія, яку писали і вчили далекі предки, була спрямована на приховання істинної ціни завоювань, зміни володарів і цивілізацій. Але фільми-реконструкції пізнішої ЕРС ставили перед собою завдання показати, що зусилля людей до створення краси, упорядкування Землі, мирної праці й пізнання природи незмінно виявлялися марними, завершувалися бідами і руйнуваннями. То озвірілі людожери пожирали більш цивілізоване плем’я перед його турботливо оздобленими й опорядженими печерами. То на тлі палаючих міст ассірійські завойовники убивали дітей і старих, ґвалтували жінок перед натовпом по-звірячому зв’язаних чоловіків, прив’язаних до колісниць за протягнуті крізь нижні щелепи ремені. Нескінченною вервечкою проходили палаючі поселення, розграбовані міста, витоптані поля, юрби виснажених людей, яких гнали, наче стадо. Ні, ніякий скотар ніколи не поводився так зі своїми тваринами. Цілком очевидно, що людина цінувалась куди менше худоби. Більше того, люди постійно зазнавали садистських катувань. Їх повільно перепилювали навпіл на майданах Китаю, садили на палі по дорогах Сходу, розпинали на хрестах у Середземномор’ї, вішали на залізних гаках, як оббіловані м’ясні туші.

Техніка масових знищень невпинно «вдосконалювалась». Відрубування голів, багаття, хрести й палі не могли знищити скупчення людей у завойованих містах. Людей стали складати у в’язки на полях, і кінні орди басували по них. Списами й шаблями гнали ошалілі натовпи в гори, скидаючи їх із стрімких круч. Примушували мурувати з живих людей стіни й вежі, перекладаючи ряди тіл шарами глини. Із цієї фантасмагорії масових знищень, в яких найбільш приголомшливою була цілковита покірність людських мас, загіпнотизованих силою переможців, Фай Родіс запам’ятала сцену падіння Риму. Горді римлянки зі своїми дітьми пробували знайти притулок на Форумі. Беззахисні, позбавлені звичної опори батьків, чоловіків, братів, перебитих у бою, — дівчатка, молоді й старі жінки з заціпенілому безвихідному відчаї дивились, як до них наближається юрба гунів чи германців, сп’янілих від перемоги, із закривавленими сокирами й мечами. Ця незабутня сцена, поставлена вмілим художником, стала для Родіс уособленням одного із ступенів інферно.

Немов у відповідь на співчуття Родіс, у фільмі одна за одною поставали картини злочинів римлян, доводячи цим самим справедливість помсти, яка, на жаль, так рідко настигала злочинні держави й народи в ході історичного розвитку. З усіх падінь людства в далекому і в недавньому історичному минулому деградація римлян не мала собі рівних, хіба що в Німеччині в епоху фашизму. Римляни, які високо підносили себе над «варварами», самі були найгіршими дикунами в ставленні до людей.

Потураючи найницішим інстинктам, правителі Риму перетворили своїх громадян на садистський натовп невігласів, невситимих у вимаганні «хліба й видовищ». Жорстокість і цілковита відсутність співчуття перетворили муки людини в розвагу, а брак уявлення про гідність іноплемінників та іновірців викликали атрофію совісті й благородства.

Ще в дохристиянський період римляни почали практикувати в цирках, як спеціально споруджених для цієї мети, так і в перебудованих грецьких театрах, видовища кривавих поєдинків людей з дикими звірами або між собою. Звичай цей, що призвів до жахливих винищень, тривав понад п’ятсот років, до едикту імператора Константина, котрий заборонив ігри з убивством людей.

Звичне притуплення сильних відчуттів змушувало імператорів і консулів нарощувати число вбивств і урізноманітнити прийоми.

Помпей відсвяткував свою перемогу, влаштувавши Венецію, або «полювання», в цирку. За п’ять днів ігрищ було вбито шістсот левів і 1400 чоловік.

Імператор Тіт, що побудував величезний цирк у Римі — Колізей, знищив дев’ять тисяч звірів і дванадцять — людей. Першого ж дня загинуло сім тисяч чоловік і п’ять тисяч звірів. Християн, зашитих у звірячі шкури або прив’язаних до стовпів, хижаки жерли живими під ревище п’ятдесяти тисяч глядачів — так званих вільних громадян великого міста.

Імператор Троян занапастив двадцять чотири тисячі чоловік і одинадцять тисяч звірів. Слони, бегемоти, леви, леопарди, ведмедиці, гієни, крокодили, тигри, кабани — все гинуло на втіху знавіснілих натовпів. Тисячі голих жінок, зовсім юних дівчат і дітей були пошматовані на аренах хижаками, розтоптані слонами, носорогами й дикими бугаями.

Імператор Пробує насадив ліс на арені Колізею і влаштував «полювання» із ста левів, двохсот леопардів і трьохсот ведмедів. Люди-»мисливці» мусили вбивати хижаків короткими списами. Наступного дня було вбито три тисячі кабанів, оленів і страусів.

Імператор Гордіан влаштував святкування з тисячею ведмедів, а в день тисячоліття Риму дві тисячі гладіаторів загинули на арені. Такі вистави, звичайно, були не в одному Римі, а в усіх великих містах.

Не меншу жорстокість і духовну деградацію проявляли римляни й під час завойовницьких походів. Замість поваги до мужності й геройського опору своїх ворогів, вони вчиняли підлу розправу над беззбройним мирним населенням, зганяючи переможених разом з сім’ями, дітьми й старими в рудники і каменярні, де вони тяжко помирали в нелюдських умовах, не маючи навіть житла, постелей, води для вмивання. Особливо жорстоко розправлялися з християнами та євреями. Придушивши повстання в Іудеї, римські легіони зігнали все її населення в африканські каменярні. Чоловіків, кастрованих, осліплених на одне око розпеченим залізом, в кайданах і з тавром на лобі примушували добувати знаменитий нумідійський мармур для розкішних римських будівель. Якщо уявити собі величезну кількість мармуру, використану на форуми, палаци, храми, акведуки й навіть дороги, то океан людських страждань не може не викликати в душі кожної справжньої людини відразу й ненависть до непоправного минулого.

Такою була велична цивілізація, що лишила горді написи «Глорія Романорум» (Слава Римлян), яку народи Європи впродовж багатьох століть вважали недосяжним взірцем.

Відплата, як завжди, прийшла пізно й звалилась, як це буває, на безневинних. Але держави, які з’явилися значно пізніше, теж змагалися в жорстокостях. Французькі королі, котрі носили пишні прізвиська, на зразок Короля-Сонця, з неймовірною дикістю розправлялися з іновірцями-французами.

Скутих одним ланцюгом по кількасот чоловік, їх гнали на галери Середземного моря, де в жахливих умовах, зовсім голі, прикуті до лав, вони працювали на веслах довічно, не маючи за собою ніякої провини. Кожна галера потребувала 300–400 веслярів, а цих суден були тисячі на Середземному морі, в тому числі й арабських, на яких мучилися раби-християни.

Найкровожерніший султан Марокко Мулай-Ізмаїл замкнув у своєму гаремі вісімдесят тисяч полонянок. Не відставали від цих володарів й африканські царки та цариці. Аби вшанувати пам’ять королеви чорного народу Ашанті, три тисячі п’ятсот рабів було вбито відтинанням рук і ніг, частину спалено живцем. Перед цими жорстокостями блякнуть стародавні поховання царів, приміром, фараона Джера, на могилі котрого було вбито 587 чоловік, або скіфських вождів на Кубані та в Причорномор’ї, кургани яких рясно поливались кров’ю людей і коней, які піддавалися масовому знищенню.

Перлина стародавньої культури — Еллада, що стала козячим пасовиськом на початку Темних Віків; руїни ще давнішої цивілізації морських народів Кріту; стерта копитами азіатських полчищ культура древньої Русі; колосальні знищення аборигенів Південної Африки племенами завойовників, які вдерлися з півночі, — все це, вже знайоме, не викликало нових асоціацій. Проте Родіс ніколи не бачила уривків документальних зйомок, вмонтованих у інсценовані фільми про останні періоди ЕРС. Із збільшенням населення планети й розвитком могутньої техніки масові винищення набули ще жахливішого вигляду. У величезних концентраційних таборах — фабриках смерті, де голодом, виснажливою працею, газовими камерами, спеціальними апаратами, що вивертали цілі зливи куль, люди знищувалися сотнями тисяч і мільйонами. Гори людського попелу, трупів і кісток — таке не снилося навіть стародавнім винищувачам роду людського. Атомними бомбардуваннями за кілька секунд зміталися з лиця землі величезні міста. Довкруж ущент спаленого центру, де сотні тисяч людей, дерев і споруд гинули миттєво, поміж зруйнованих будівель повзали осліплені, обпалені жертви. З-під уламків лунав розпачливий крик дітей, які кликали батьків і благали дати води. Ці картини змінилися сценами масових репресій, що перемежовувалися з битвами, в яких тисячі літаків у небі, броньованих гармат на суші ч:і кораблів з літаками на морях зіштовхувалися в безперервному шквалі виючого заліза і нуртуючого вогню. Десятки тисяч погано озброєних солдатів затято, напролом ішли на суцільну завісу вогню скорострільної зброї, поки гора трупів не завалювала укріплення, позбавляючи противника можливості стріляти, або ж його солдати не божеволіли. Під час бомбардування міст відчайдушні люди фотографували зруйновані палаючі будівлі. Приречені на смерть пілоти-самовбивці мчали крізь завісу снарядів і розбивалися об палуби гігантських кораблів. Здіймаючи вогненні смерчі, летіли вгору люди, гармати, уламки машин. Підводні кораблі несподівано виринали з глибин моря, щоб приголомшити ворогів залпом ракет з термоядерними зарядами…

— Прокиньтесь, землежителько, — почула Фай Родіс голос Чойо Чагаса.

Вона здригнулась, і він вимкнув проектор.

— Ви не знали всього цього? — глузливо запитав Чойо Чагас.

— У нас не збереглися так повно фільми, минулих часів, — відповіла Фай Родіс. — Після того, як полетіли ваші зорельоти, була ще велика битва. Наші предки не здогадалися сховати документи під землю або в море. Багато що загинуло.

Чойо Чагас кинув погляд на годинник. Родіс підвелась.

— Я забрала у вас багато часу. Вибачте й дякую вам. Голова Ради Чотирьох спинився, про щось розмірковуючи.

— Я справді більше не можу бути з вами. Та якщо ви хочете…

— Безумовно!

— Тоді доведеться витратити не один день!

— Я можу довго обходитися без харчів. Потрібна тільки вода.

— Воду знайдете тут, — Чойо Чагас відімкнув третім ключем ще одні маленькі дверцята. — Бачите зелений кран? Це моя лінія водозабезпечення, — усміхнувся він, — тож пийте і не бійтесь. Я вас замкну, але сигнальну шафу лишу відчиненою. Не намагайтеся вийти самі: тут надто багато пасток. Матеріал про останнє століття ви зможете подивитись не раніше, як через два дні. Витримаєте?

Фай Родіс мовчки кивнула головою.

— Я прийду по вас сам. Мікрокотушки з перезнятими оригіналами ось у цих шухлядах. Щасливо прожити! — так говорять у нас розлучаючись.

Фай Родіс подала володареві руку в знак дружби. Він стиснув її і на мить затримав, вдивляючись у глибину сяючих «зоряних» очей своєї гості, які так разюче вирізнялися з усього, що було йому знайоме й на рідній планеті, і зі старовинних фільмів Землі, якої зреклися його предки.

Зненацька цей дивний чоловік відпустив, точніше, відштовхнув руку Родіс і зник за дверима. Величезна броньована плита зачинилась уривчастим ударом, схожим на звук механічного молота.

Родіс зайнялася вправами дихання і зосередження, щоб зарядити тіло енергією для майбутньої праці. Не лише переглянути, а й зберегти в пам’яті побачене. Надто пізно думати про записи через СДФ, та й навряд чи неврівноважений володар планети погодився б повторити свій порив.

Розібравши котушки, Родіс побачила, що Чойо Чагас показав одну групу, позначену ієрогліфами, які вона прочитала як «Людина — людині». Друга й третя шухляди були надписані: «Людина — природі» та «Природа — людині».

Фільми «Людина — природі» показували, як щезали з лиця. Землі ліси, пересихали річки, знищувалися родючі ґрунти, розвіяні чи засолені, гинули залиті відходами й нафтою озерс й моря. Величезні ділянки Землі, подовбані гірничими робота ми, захаращені відвалами шахт чи заболочені марними спро бами утримати прісну воду в порушеному балансі водообміну суходолу. Фільми-звинувачення, зняті в одних і тих же місцях з проміжком кількох десятків років. Жалюгідні чагарники на місці величавих, як храми, гаїв кедрів, секвой, араукарій, евкаліптів, гігантів із найгустіших тропічних лісів. Мовчазні, оголені, об’їдені комахами дерева — там, де знищили пташок. Цілі поля трупів диких тварин, отруєних через неправильне застосування хімікатів. І знову — неощадливе спалювання мільярдів тонн вугілля, нафти, газу, накопичених за мільярди років існування Землі, сила-силенна знищеного дерева. Нагромадження цілих звалищ битого скла, пляшок, іржавого заліза, незламної пластмаси. Зношене взуття збиралося трильйонами пар, утворюючи потворні купи вище єгипетських пірамід.

Шухляда «Природа — людині» виявилася найнеприємнішою. У жахливих фільмах останніх століть, де зіштовхувалися нищівна сила техніки й колосальні маси людей, людська індивідуальність, незважаючи на огром страждання, стиралася, розчиняючись в океані загального жаху й горя. Людина — інтегральна одиниця в битві чи у приреченому до згуби натовпі — прирівнювалась за значенням до кулі або сміття, яке належить прибрати. Антилюдяність і неминуча ганьба падіння цивілізації, її масштаби так пригнічували психіку, що не полишали місця індивідуальному співчуттю і розумінню мук людини як близької істоти.

Фільми третьої шухляди розглядали окремих осіб великим планом, показуючи страждання і хвороби, що виникали через безладне життя, через відірваність від природи, нерозуміння потреб людського організму й хаотичного, стихійного дітонародження. Промайнули гігантські міста, опустілі через брак води — купи уламків бетону й заліза, асфальту, що брався пухирями. Величезні гідроелектростанції, занесені мулом, греблі, розламані зміщенням земної кори. Гниючі затоки й бухти морів, біологічний режим яких був порушений, а води отруєні нагромадженням важкої води від прискореного випаровування штучних мілководних басейнів на перегороджених річках. Гігантські смуги мертвої піни вздовж безлюдних берегів: чорні — від нафтового бруду, білі — від мільйонів тонн миючих хімікатів, спущених у моря й озера.

Потім потяглися скорботною вервечкою переповнені лікарні, психіатричні клініки й притулки для калік та ідіотів. Лікарі вели відчайдушну боротьбу із захворюваннями, що дедалі збільшувались. Санітарно-бактеріологічні заходи знищили епідемічні хвороби, що атакували людство іззовні. Але відсутність мудрого розуміння біології, а також ліквідація жорстокого відбору слабких розхитали міцність організму, набуту мільйонами літ природного відбору. Несподівані вороги напали на людину зсередини. Різноманітні алергії, найстрашнішим виразником яких був рак, дефекти спадковості, психічна неповноцінність множились і стали справжнім лихом. Медицина, що, хоч як це дивно, не була раніше наукою першорядної ваги, також розглядала окрему людину мов абстрактну кількісну одиницю і виявилась не готовою до нових форм хвороб. Ще більше лиха додала груба фальсифікація продуктів. Хоча людство вже було навчено гірким досвідом з маніокою, бататом і кукурудзою — крохмалистою їжею прадавніх суспільств тропічних областей, одначе навіть в епоху ЕРС до нього не прислухались. Не хотіли збагнути, що цей достаток харчів — позірний; насправді ж їжа неповноцінна. Потому наставало поступове виснаження від нестачі білків, а на стадії дикості розвивався канібалізм. Погане харчування збільшувало число немічних, млявих людей — важкого тягаря для суспільства.

Фай Родіс ледве стачило сил дивитися на замучених раком хворих, жалюгідних, дефективних дітей і апатичних дорослих; на сповнених снаги людей, енергія і жадоба діяльності яких призвели до спрацювання серця, неминучого в умовах нелегкого життя минулих часів, і до передчасної смерті.

Найгрізнішими виявилися нерозпізнані психози, які непомітно підточували свідомість людини і калічили її життя та майбутнє її близьких. Алкоголізм, садистська лють і жорстокість, аморальність і нездатність стримувати навіть хвилинні бажання, перетворювали людину на відворотне бидло. І найгірше, що люди ці розпізнавалися надто пізно. Не було законів для захисту суспільства від їхніх учинків, і вони встигали морально знівечити багатьох людей довкола себе, особливо ж своїх власних дітей, незважаючи на виняткову самовідданість жінок — їхніх дружин, коханих і матерів…

«А точніше, — подумала Родіс, — завдяки цій самовіданності, терпінню і доброті розпускалися пишні квіти зла із невинних бутонів вродженої нестриманості й безвілля. Більше того, терпіння і покірність жінок допомагали чоловікам пережити тиранію і несправедливість суспільного ладу. Принижуючись і плазуючи перед володарями, вони потім помщалися на своїй сім’ї. Найдеспотичніші режими довго існували там, де жінки були найпригніченіші й найпокірніші: у мусульманських країнах стародавнього світу, в Китаї й Африці. Скрізь, де жінки були перетворені на робочу худобу, виховані ними діти виростали темними й відсталими дикунами».

Ці міркування здалися Фай Родіс цікавими, і вона продиктувала їх записувальному пристрою, захованому в дзеркальному крильці правого плеча.

Побачене приголомшило Фай Родіс. Вона розуміла, що фільми давніх зорельотів пройшли спеціальний відбір. Люди, які ненавиділи свою планету, зневірилися в здатності людства вибратися з пекла невлаштованого життя, взяли з собою все, що ганьбило цивілізацію, історію народів і країн, щоб наступне покоління уявляло собі полишену Землю місцем неймовірних страждань, куди не можна повертатися ні за яких випробувань, навіть тоді, коли людство чекав трагічний кінець. Очевидно, це ж відчуття розриву з минулим примусило предків нинішніх тормансіан, коли їм дивовижно поталанило знайти цілком придатну для життя планету без розумних істот, оголосити себе прибульцями з міфічних Білих Зірок, нащадками могутньої і мудрої цивілізації. Ніщо не завадило б і пізніше показувати фільми земних жахів. На їх фоні сучасне життя Торманса виглядало б сущим раєм. Але стало вже небезпечно руйнувати віру, що вкоренилася, в якусь вищу мудрість Білих Зірок і її охоронців — олігархів. Напевно, існували й інші мотиви.

Фай Родіс стомилася. Знявши псевдотормансіанський одяг із тонкої тканини, вона виконала найскладнішу систему вправ і закінчила імпровізованим танцем. Нервовий перебіг думок зупинився, і Родіс знову стала здатною до спокійних роздумів. Сівши на краю величезного стола в класичній позі стародавніх східних мудреців, Родіс зосередилася так, що все навколишнє зникло і в уяві лишалася тільки рідна планета.

Навіть вона, фахівець з найкритичнішого й найгрізнішого періоду розвитку земного людства, не уявляла весь обсяг і всю глибину інферно, через яке пройшов світ шляху до розумного й вільного життя.

Древні люди жили в цих умовах усе життя, іншого в них не було. І крізь цей частокіл убогості та жорстокості з покоління в покоління віками протягувалися золоті нитки чистого кохання, сумління, благодатного співчуття, допомоги і самовідданих пошуків виходу з інферно. «Ми звикли схилятися перед титанами мистецтва і наукової думки, — міркувала Родіс, — але ж їм, одягненим у панцир відчуженої творчості чи пізнання, було легше пробиватися крізь злигодні життя. Куди важче доводилося звичайним людям — не мислителям і не художникам. Єдиним, чим могли вони оборонитися від ударів життя, були заяложені й пом’яті в його незгодах мрії і фантазії. І все ж… виростали нові, схожі на них, скромні й порядні люди непомітної праці, по-своєму віддані високим прагненням. І за Ерою Роз’єднаного Світу настала Ера Світового Возз’єднання і Ера Загальної Праці, і Ера Рук, які Зустрілися.

Лише тепер не розумом, а серцем збагнула Фай Родіс усю незмірність ціни, заплаченої людством Землі за його комуністичне сьогодення, за вихід з інферно природи. Збагнула по-новому мудрість охоронних систем суспільства, гостро відчула, що ніколи, ні за яких умов не можна допускати ані найменшого відхилення до минувшини. Ні кроку вниз по сходах, назад до тісної безодні інферно. За кожним щаблем цієї драбини стояли мільйони людських очей, тужливих, мрійливих, стражденних і грізних. І море сліз. Який великий і який пророчий був учитель Кін Рух, що поставив теорію інфернальності в основу вивчення стародавньої історії! Лише після нього остаточно з’ясувалася найважливіша психологічна обставина давніх епох — брак вибору. Точніше, вибір був, проте — настільки ускладнений суспільною невлаштованістю, що будь-яка спроба подолання обставин виростала в морально-психологічну кризу чи в загрозливу фізичну небезпеку.

Слідом за думками про вчителя перед Фай Родіс зринув образ іншої людини, яка також не побоялась душевного тягара дослідника історії ЕРС.

Організатор славнозвісних розкопок, артистка і співачка Веда Конг ще з дитинства стала для Родіс незмінним ідеалом. Давним-давно тіло Веди Конг випарувалося в блакитному спалаху високотемпературного поховального променя. Але чудові стереофільми Ери Великого Кільця як і раніше несуть через століття її живу чарівну зовнішність. Немало молодих людей запалювалися прагненням пройти тим же шляхом. У суспільстві, де історія вважається найважливішою наукою, багато хто обирав цей фах. Однак історик, котрий співпереживає всі незгоди й труднощі людей епохи, яку вивчає, зазнає іноді нестерпного психологічного навантаження. Більшість уникає грізних Темних Віків і ЕРС, проникнення в які вимагає особливої витримки й духовного загартування.

Фай Родіс відчула весь тягар минулого, що ліг на її душу, тягар віків, коли історія була не наукою, а лише інструментом політики і гноблення, нагромадженням брехні. Фальсифікатори докладали дуже багато зусиль, аби принизити рядових людей давніх часів і тим самим немовби компенсувати неповноцінне, жалюгідне життя їхніх нащадків. Для людей нових, комуністичних ер історії Землі, які безстрашно й самозречено заглиблювалися в минуле, незмірність наявного там страждання лягала чорною тінню на все життя.

Родіс так глибоко поринула в свої роздуми, що, не почула скреготу броньованих дверей, які обережно відчинив Чойо Чагас. Горішнє освітлення було вимкнуте. Лише бліді промені фіолетових газових ламп перехрещувалися в сутінках підземної зали. Чойо Чагас не одразу збагнув, що бачить свою гостю в скафандрі, який облягав її, наче власна шкіра, і хтиво став її роздивлятися. Фай Родіс отямилась, легко зіскочила зі столу й під пильним поглядом Чойо Чагаса підійшла до стільця, на якому лежала її одіж. Чойо Чагас підняв руку, зупиняючи Родіс. Вона нерішуче глянула на нього, поправляючи волосся.

— Невже всі жінки Землі такі прекрасні?

— Я звичайнісінька, — усміхнулася Фай Родіс і запитала: — Мій вигляд у скафандрі вам подобається?

— Ще й як! Ви просто чарівна.

Фай Родіс скрутила тонкий одяг у пишний джгут і обгорнула навколо голови, на зразок широкого тюрбана. Одягнений трохи набакир, тюрбан надав правильним і дрібним рисам земної жінки безтурботного й лукавого виразу.

Чойо Чагас запалив горішнє світло й не поспішав іти, дивлячись на гостю з неприхованим захопленням.

— Хіба в зорельоті є жінки ще кращі від вас?

— Так. Олла Дез, наприклад, але вона сюди не прийде,

— Шкода.

— Я попрошу її затанцювати для вас.

Вони повернулися до зеленої кімнати, яку Родіс покинула три дні тому. Чойо Чагас запропонував їй відпочити, Родіс відмовилась.

— Я поспішаю, бо завинила перед супутниками. Мої друзі, мабуть, тривожаться. Фільми земного минулого змусили мене забути про це. Але я так вдячна вам за відвертість! Легко уявити, наскільки важлива для історика ця зустріч з документами й творами стародавнього мистецтва, втраченими у нас на Землі.

— Ви одна з дуже небагатьох, хто бачив це, — суворо сказав Чойо Чагас.

— Ви зв’язуєте мене обіцянкою нічого не говорити жителям вашої планети?

— Саме так!

Фай Родіс подала руку, і знову Чойо Чагас спробував затримати її в своїй. Пролунав легенький свист переговорного пристрою. Володар відвернувся до столика, сказав кілька нерозбірливих слів. Невдовзі до кімнати зайшов схвильований інженер Таель. Спинившись біля дверей у шанобливій позі, він вклонився Чойо Чагасу, не відразу помітивши Родіс у глибині кімнати.

— Гості Землі шукають свою володарку. Вони з’явилися в Залу Засудження і привели з собою один із дев’ятиногих апаратів. Які будуть накази?

— Ніяких. Їхня володарка тут, вона зараз прийде до них. А ви лишитесь, треба порадитись!

Інженер Таель повернувся і остовпів. Металева Родіс, увінчана хвацьким чорним тюрбаном, під яким сяяли її незвичайні зелені очі, видалася йому могутнім створінням незнаного світу. Вона стояла незалежно й вільно, що було немислимо для жінки Ян-Ях, повністю відкрита і водночас така далека й неприступна, що інженерові стало боляче до нестями.

Фай Родіс усміхнулась йому і звернулась до голови Ради Чотирьох:

— Ви дозволите невдовзі побачитися з вами?

— Аякже. Не забудьте про вашу Оллу й танці!

Фай Родіс вийшла. Вона тепер ходила без супроводу через безлюдний коридор і безлюдні зали. В першій залі з рожевими стінами з клинописом чорних стріл і ламаних ліній стояла жінка. Родіс упізнала дружину володаря, яка свого часу дала ім’я цілій планеті. Красиві губи Янтре Яхах скривилися в зверхній посмішці, чіткішим став недобрий злам брів.

— Я бачу вашу гру, але не чекала від ученого ватажка прибульців такої безсоромності й зухвалості!

Фай Родіс мовчала, згадуючи семантику забутих на Землі лайливих слів, з якими довелося познайомитись на Тормансі. Це ще більше розгнівало тормансіанку.

— Я не дозволю, щоб ви розгулювали тут у такому вигляді! — закричала вона.

— У якому вигляді? — здивовано оглянула себе Фай Родіс. — А, здається, я розумію. Але ваш чоловік сказав, що цей вигляд йому до вподоби.

— Сказав! — задихнулася від гніву Янтре Яхах. — Ви не розумієте, що ви непристойні. — Вона з підкресленою відразою оглянула Родіс.

— Вбрання за вашими звичаями не годиться для вулиці, — погодилася Родіс— Але в житлах? Ваш одяг, приміром, мені здається і красивішим, і зухвалішим.

Тормансіанка, одягнена в сукню з низьким корсажем, що оголював груди, і в короткій, розрізаній на вузькі стрічки спідниці, яка при кожному поруху відкривала стегна, здавалася справді більш оголеною.

— Крім того, — ледве помітна усмішка ковзнула по губах Родіс, — у цьому металі я абсолютно неприступна.

— Ви, земляни, або безмірно наївні, або дуже хитрі. Невже не розумієте, що ви вродлива, як ніяка жінка моєї планети? Вродлива, незвичайна й небезпечна для наших чоловіків… Навіть тільки дивитися на вас… — Янтре Яхах нервово стиснула руки. — Як мені вам пояснити? Ви звикли до досконалості тіла, це стало у вас нормою, а в нас — рідкісний дар.

Фай Родіс поклала руку на оголене плече Янтре Яхах, і та відсахнулася, замовкнувши.

— Вибачте мені, — легенько вклонилася Родіс. Вона розмотала тюрбан і вмить одягнулась.

— Але ви обіцяли чоловікові якісь танці?

— Так, це доведеться виконати. Я не думаю, що це може бути вам неприємним. Одначе стосунки з володарем планети — справа особлива, яка визначає контакти наших світів.

— І я тут ні до чого? — знову спалахнула тормансіанка.

— Так! — підтвердила Фай Родіс, і Янтре Яхах зникла, оніміла від люті.

Фай Родіс постояла в задумі й повільно рушила через залу. Сильна втома притупила її постійну гостроту почуттів. Вона перетнула другу, жовту з коричневим, залу і тільки-но ступила в останню, тьмяно освітлену галерею, що з’єднувала покої володаря з відведеною землянам частиною палацу, як відчула чийсь погляд. Родіс враз напружилась у психічному зусиллі, яке називалось прийомом відсічі зловмисності. Невиразний звук, схожий на скрик здивування й розгубленості, пролунав з темряви. Родіс набрала духу і пройшла мимо, а позаду неї, низько нахилившись, бігла людина, прямуючи в той бік, звідки вона з’явилась.

І раптом унизу щось важко гупнуло. Крик СДФ, що кликав Родіс, проник в усі закутки палацу. Пробігли охоронці. Це був той самий момент, коли «рятувальна» компанія провалилася крізь підлогу Зали Мороку, чи Зали Засудження, як вона офіційно називалась.

Люди Землі ще не розуміли, що охоронців палацу й нижчих начальників не можна вважати за нормальних, хай недостатньо освічених та вихованих, але людей, які відповідають за свої вчинки. Ні, «лілові» були морально неповноцінними, психологічно зламаними істотами, нездатними мислити, відданими волі вищих начальників, які повністю звільнили себе від відповідальності. Такого висновку й дійшли зорелітники, які після стислого звіту Фай Родіс обговорили те, що сталося.

— Усі ми наробили безліч помилок. — Родіс обвела товаришів усміхненими очима. — Чи мені дорікати вам, коли самій хочеться розворушити, розвалити цю чавунну впертість, бажання зберігати потворні порядки?

— Нас просто приголомшили сховища інформації, — сказала Чеді, — старовинні храми та інші занедбані приміщення, набиті стосами кннжок, паперів, карт і документів, запліснявілих, інколи напівзогнилих. Щоб дати лад хоча б одному такому сховищу, потрібні сотні старанних працівників, а приблизне число таких сховищ по всій планеті — майже триста тисяч.

— Не краща справа і з витворами мистецтва, — зауважив Ген Атал. — У будинках Музики, Живопису й Скульптури виставлено лише те, що подобається Раді Чотирьох та їхнім найближчим поплічникам. Решту, старе й нове, звалено в зачинених приміщеннях, куди ніхто не навідується. Я заглянув в одне. Там купи злежаних полотен і безладні піраміди статуй, вкритих товстим шаром пилу. Серце стискається, коли дивишся на це кладовище колосальної творчої праці, мрій, надій, які ось так «реалізовувало» людство Ян-Ях!

— Отже, все зрозуміло, — сказала Евіза Танет. — Перебуваючи тут, ми нічого не побачимо, крім того, що нам дозволять показати. В результаті ми доставимо на Землю жахливо спотворену картину життя Торманса, і наша експедиція дасть дуже мало користі!

— Що ж ви пропонуєте? — запитав Вір Норін.

— Піти в гущавину звичайного життя планети, — переконано відповіла Евіза. — Днями ми зможемо зняти скафандри, і наша металева зовнішність нікого не бентежитиме.

— Зняти скафандри? А зброя вбивць? — вигукнув Ген Атал.

— І все ж доведеться, — спокійно сказала Родіс, — інакше нас цуратимуться люди Торманса. А лише завдяки їм ми матимемо істинне уявлення про життя тут, його цілі й сенс. Безглуздо розраховувати, що ми, семеро чоловік, розкопаємо величезні завали занедбаної інформації і зможемо розібратися в ній. Нам потрібні люди з різних місць, різних суспільних рівнів і професій. А професія тут дуже важлива, вона в них одна на все життя.

— І, незважаючи на це, вони працюють погано, — зауважила Чеді. — Тівіса й Тор оглядали біологічні інститути планети й були вражені неймовірною занедбаністю заповідників і парків-гинуть виснажені ліси, повністю вироджується фауна. Знімайте-но скафандр, Евізо!

— Доведеться потерпіти ще днів шість.

Зорелітники стали розходитися по кімнатах, щоб підготувати чергову передачу на «Темне Полум’я».

— Ви хотіли побачити Веду Конг? Тоді ходімо, — раптом звернулася Родіс до Чеді.

Чорний СДФ, який довго німував, задріботів з кутка до дивана. Фай Родіс дістала з нього «зірочку» пам’ятної машини і розгорнула фольгу. Гранатовий колір свідчив про біографію ліричного напряму. Кілька маніпуляцій Родіс — і перед високою, задрапірованою блакитним стіною виникло живе марево. Стереофільми ЕВК нічим не поступалися сучасним, і Веда Конг крізь століття, що спливли в минуле, ввійшла і сіла перед Родіс та Чеді в ажурне металеве крісло того часу.

— Я поставила на п’ятий промінь, — пошепки сказала схвильована Родіс. — Те, що я ніколи не бачила сама, — останнє десятиріччя її життя. Коли вона закінчила розшифрування воєнної історії четвертого періоду ЕРС…

Чеді з другого кутка дивана бачила перед собою одночасно Веду Конг і Фай Родіс, котрі ніби сиділи одна навпроти одної, жілку Ери Великого Кільця і жінку Ери Рук, які Зустрілися… Кожна школярка Землі знала Веду Конг, дослідницю страшних підземель ЕРС, героїню давніх казок, кохану двох знаменитих людей свого часу — Ерг Ноора і Дар Вітра, приятельку легендарного Рен Боза. Чеді порівнювала знайомий образ із живою продовжувачкою її справи. Фай Родіс не довелося пробиватися крізь товщі каміння й небезпеки захисних пристроїв. У безодні космосу на відстані, неймовірній навіть для людей епохи Веди Конг, вона знайшла цілу планету, яка ніби вціліла від тих критичних часів земного людства. Чеді з дитячим захопленням розглядала витончене обличчя Веди, ніжне, з ласкавими сірими очима, з мрійливою усмішкою. Голова ледь схилилася під вагою довгих кіс. Роки не відбилися на дівочій стрункості її стану, але Чеді, яка пам’ятала фільми молодих літ Веди, здалося, ніби прихована туга пронизувала все її єство.

Велике розмаїття людської зовнішності на Землі, надто в Еру Загальної Праці, коли стали зливатися найрізноманітніші раси і народності, перебільшувало будь-яке уявлення. Різні відтінки волосся, очей, кольору шкіри й особливості статури поєднувалися в нащадках кхмеро-індійців, іспано-російсько-японців, англо-полінезо-зулусо-норвежців, баско-італо-арабо-індонезійців тощо. Перелік цих численних комбінацій заповнював цілі котушки родовідних. Широчінь вибору генетичних поєднань забезпечувала безконечність життя без виродження, тобто безмежне сходження людства. Щастя Землі полягало в тому, що людство виникло з різних віддалених груп і створило на історичному шляху безліч відгалужень, культурних і фізичних. Ближче до Ери Великого Кільця тип людини Землі став досконалішим, замінивши багатоликі типи Ери Загальної Праці. До кінця Цієї Ери люди розподілялися на дві головні категорії: неандерталоїдну — міцну, з масивними кістками грубуватої статури, і кроманьоїдну, з тоншим кістяком, високим зростом, вразливішу психічно й делікатнішу в почуттях. Справою генетиків було взяти від кожної краще, зливши їх в одне, що й зробили протягом ЕВК. А до ЕРЗ чистота зовнішності стала ще яскравіше вираженою, і це помітила Чеді, порівнюючи аскетичну твердість ніби викарбуваного з каменю обличчя Фай Родіс з ніжним личком Веди Конг.

Фай Родіс уособлювала ще один ступінь підвищення енергії й універсальності людини, яку свідомо виробляє суспільство, що уникає згубної спеціалізації. Фай Родіс в усьому здавалася міцнішою, твердішою від жінки ЕВК — і обрисами сильного тіла з міцним скелетом, і гордо піднятою головою на високій, але не тонкій шиї, і невблаганним поглядом очей, розставлених ширше, ніж у Веди, і відповідно ширшим чолом і підборіддям.

Окрім цих зовні архаїчних рис більшої психо-фізичної сили і міцності тіла, Родіс і внутрішньо відрізнялась від Веди Конг. Якщо до Веди кожен потягнувся б беззастережно й довірливо, то Родіс була немов відгороджена межею, для подолання якої необхідні впевненість і зусилля. Якщо Веда викликала любов з першого погляду, то Родіс — почуття глибокої поваги і певний острах.

Веда Конг звернулась до невидимих глядачів: «Дві пісні воєнного періоду ЕРС, недавно перекладені Тір Твістом. Мелодії залишені без змін».

Чиїсь руки передали Веді легкий музичний інструмент з широким плоским резонатором і струнами, напнутими на довгий гриф. З-під її пальців полинули довгі дзвінкі звуки простої і тужливої, як повільні сльози, мелодії.

«Молитва про кулю», — сказала Веда, і її низький дужий голос наповнив велику кімнату палацу.

То було звертання до якогось бога з благанням дарувати загибель у бою, адже в житті для людини вже більше нічого не лишалося.

— «Кулю смертельну пошли мені навстріч, бо ж милосердя безмірне твоє», — повторила Чеді. — Як могло суспільство довести людину, таку спокійну й хоробру, до молитви про кулю?

Інша пісня здалася ще неймовірнішою:

Веда Конг співала, схилившись до струн, що тужливо й грізно рокотали. Скорботно скривились її вуста, створені для щирої усмішки.

«Вийдеш на море — трупи на хвилях…»

Тільки-но зникло зображення, Фай Родіс підвелась і засмучено сказала:

— Веда Конг дужче, ніж ми, відчувала весь безмір страждання, що його зазнавали наші предки.

— Невже антигуманізм був такий поширений в ЕРС, невже він визначав перебіг усього життя? — запитала Чеді.

— На щастя, ні. І все ж антигуманізм пронизував усе, навіть мистецтво. Найвидатніші поети тих часів дозволяли собі вірші, подібні до цих. — Родіс продекламувала низько й голосно: «Кулями рясно по переляканих, по втікачах удар, парабелуме!»

— Неймовірно! — здивувалася Чеді. — Що таке парабелум?

— Кульова кишенькова зброя.

— То це серйозно? Бити рясно кулями по тих, хто тікає, рятується від небезпеки? — Чеді спохмурніла.

— Цілком серйозно.

— Але до чого ж це призвело?

Замість відповіді Родіс відкрила бічну стінку СДФ і витягла довгастий ромбічний футляр кристалохвильового органу. Піднявши його на долоні лівої руки, вона кілька разів провела над ним правою. Пролунала музика, могутня й лиха, вона котилася валом, у якому тонули й захлиналися дисонансні акорди розтягнутих звуків. Але ці притлумлені скарги міцнішали, зливалися, скручувались у вихор прокляття й глузування.

Чеді несамохіть зіщулилася.

Верескливі звуки, то понижуючись, то підвищуючись, розпливалися в приглушеному гарчанні. В цьому хаосі мелодії, яка ламалася, стрибала, почувся голос Фай Родіс:

Оглушливий свист і виття, ніби спалах атомного полум’я, здійнялися слідом, і музика обірвалась.

— Що це було? Звідкіля? — схвильовано запитала Чеді.

— «Прощання з планетою скорботи й гніву», п’ятий період ЕРС. Вірші давніші, і я підозрюю, що поет колись вклав у них інший, ліричний, зміст. Бажання знищити дощенту лиховісне життя на планеті, яке успадкували його нащадки, реалізувалося, зокрема, у втечі предків тормансіан.

— І незважаючи на все це, наша Земля відродилася світлою і чистою.

— Так, але не все людство. Тут, на Тормансі, повторюється наша історія.

Чеді пригорнулась до Фай Родіс, немов дочка, яка шукає підтримки матері.