Гра у три руки

XIX

хематично все зводилося до встановлення винуватця. Тоді математична система, якою, власне, була тіньова оборудка в оболонці фірми «Корандо», отримає закінчення. Влаштує це усіх чи ні, а процеси завершаться. Тільки таким чином. І варіантів лише два. Вона або Дробот. Усе. Поки хтось із них не отримає статус винуватця, справа не закриється. Вона і Дробот — дві ланки цього складного процесу, одна з яких наприкінці стає зайвою.

Маленька каструля, наповнена водою, стала на плитку. Рука поклала туди два яйця. Обережно, так, щоб не цокнути шкаралупу. Інша — увімкнула вогонь. Три хвилини, і вони зваряться. Закипить вода — й там уже не буде отого живого, що може розтектись. І з чого ще може народитися життя. Смерть від процесу кипіння, що завирує навколо.

Одне яйце було більшим і мало білішу шкаралупу, інше, жовтіше, виглядало меншим. Одне — Дробот, друге — вона. Зараз ще можна взяти якесь із них і витягнути, навіть не попікши пальців. Тим паче, сьогодні, щоб наїстися, вистачило б й одного. Апетиту ж нема — лиш би кинути щось у шлунок, аби не стогнав. Аналогія вражала.

Справді, розрулити ситуацію, якщо підходити теоретично, можна за одним із трьох напрямків. Найлегшим виглядало вилучити себе. Зібрати валізи просто зараз і чкурнути. За роки плідної праці вона зуміла забезпечити власну персону. І покинута ні на кого квартира з меблями навряд чи могла б стати трагедією подальшого життя. Закордонний паспорт дав змогу виїхати без затримки. Здавалося, світ великий. Проте не статус вічної біженки перекреслював цей варіант. Ірина ні на секунду не сумнівалась у тимчасовості цього виходу. Ще можна витягнути те менше яйце, котре символізує її, і заховати. Проте голод колись змусить дістати і зварити, хоч запхай його у найдальший куточок. Куди подітися з цього «холодильника»?

Ще можна повернути ручку краника й загасити полум'я. Вода у каструлі не закипить, і тоді Ірина також залишиться жити. На жаль, промінвестбуд «Корандо» був системою значно громіздкішою, ніж каструля з двома яйцями. І цього не зупинити жодним чином. Навіть якби прийти з усіма доказами на телеканал, або в СБУ або ще куди. Доказів отих вистачало хіба для себе самої. Не мала навіть найменшого уявлення, хто ці люди, які все затіяли. Їй навіть не довелося познайомитися з представниками замовника, адже клієнт був мертвим фантомом. У цій безглуздій спробі не дістатися до кінця. Вона, Ірина, зникне, щойно виявить себе. І була лише одна слабенька втіха порівняно з попереднім варіантом — найімовірніше, її продірявлять десь посеред вулиці швидко і не надто болісно, а не розпитуватимуть довго й нудно в якомусь підвалі стосовно того, про що вона справді нічого не знає.

І лише третій варіант по-справжньому дарував надію на хепіенд. Вона мала звалити Дробота. Відтоді, коли невідомо чия рука поставила каструлю з назвою «Корандо» на вогонь, Ірина та він опинилися там. А до точки кипіння не багато не мало — три дні.

«Звалити Дробота»... Два слова, від яких починало пульсувати у голові, не обов'язково означали фізичне знищення. Втім, рішення вбити людину, ліквідовуючи одним махом низку проблем, — найпростіше, найпримітивніше. І воно, незважаючи на весь інтелект Ірини, вперто лізло в розмисли, аби посісти в них домінуюче місце. Що було виною — розуміння, що ця людина заслужила такого? Довбана мстивість і бажання Ірини встановити справедливість хоча б у маленькому світі навколо себе?

Змусити думати «нахолодно» ніяк не вдавалося. Ця підлота, котра заради власної вигоди посягнула на її життя, стопудово заслуговувала на смерть. Думка про це охоплювала її всю, і тоді хотілося хапати будь-що придатне для такого й разити. Однак ішлося все-таки про виживання, а не про вивільнення емоцій, і тверезий розрахунок брав гору. Реально прибрати Дробота так, щоб самій залишитися «чистою», можна тільки чужими руками. Не перший день живучи у цьому брудному світі й маючи справу з різними людьми, Ірина у загальних рисах розуміла, як це робиться. І, напевно, «знайомі знайомих» урешті-решт допомогли б їй «вийти» на тих, хто зможе безпосередньо здійснити таку брудну й водночас потрібну справу. От тільки організувати це за такий короткий термін неможливо. Три дні. А насправді — менше. Упевненість, що шеф зникне за день-два до подій, міцно зайняла домінуюче становище у розрахунках. Нехай навіть Дробот не знає про її наміри — однаково зникне, аби перестрахуватися. Надто багато поставив на карту. Отже, часу зовсім мало. О Господи...

Голова боліла, довелося відшукати таблетку. Руки вже не «свербіли». Попри все, убивство Дробота ще й не гарантувало загального успіху. Її вкрадений ноут хтось одного разу вже вмикав. Навіщо? Просто перевірити, чи працює, глянути, що й до чого, зламати пароль? Добре, якщо так. А як він уже встановлений у тій потаємній квартирі й запущена відповідна програма, призначена для того, щоб увійти в нет за десять дванадцята і, використавши таємний порт, стати пасивним слухачем конференц-розмови, про яку не повинен знати ніхто? Тоді убивство генерального виявиться помстою, не більше, після чого доведеться тільки чекати на власну загибель.

Був, щоправда, ще один шлях «звалити» Дробота. Не як живу істоту, а у віртуальному сенсі. Переграти на рівні світлопровідників та мікросхем. Адже він не здогадується, що Ірина викрила його. Проте в успіх не вірилося. Надто серйозною була його кваліфікація, а той факт, що зниклий ноут перебував у шефа, перекреслював геть усе. Можливо, в комп'ютерній «бійці» їй і вдалося б «вразити» його, відкривши очі організаторам оборудки на зраду свого «сторожа». Однак самій же не викрутитися ніяк. У кращому випадку обидва яйця зваряться разом. Слабенька втіха.

Виходу не було. Швидко летіла ніч. Таблетки запивала кавою, недопалки наповнювали горнятко, варіант не народжувавсь. Одного разу, коли голова відмовилася кумекати, а перед очима попливли кола, їй уявилася картина. Парк, де на галявині стоїть кам'яний постамент. Це — Дробот. Вона шукає гілку, щоб попхати і звалити його. Гілка, котра здавалася найзручнішою, має багато сучків, які чіпляються, заважають. Один за одним вона обламує їх. У підсумку гілка стає затонкою і ламається. Ірина вишукує іншу Гілок навколо стає все менше, кожна наступна коротша, трухлявіша, а скоро ранок...

Рішення народилося, коли вже не залишалося навіть хвилини, щоб лізти в душ, аби вчасно виїхати на роботу і не потрапити у «корки». Ірина не була б собою, якби не знайшла виходу зі ситуації, і тепер пальці упевнено лежали на кермі. Запустився двигун, очі заплющилися, допомагаючи зібратися з думками. Вона таки знайшлась — ота зручна гілячка, що заховалася попід низом, прикидана іншими. Рогатка на її кінці зручно впиралась у шию кам'яного погруддя. Тепер добряче натиснути — і... Усе вдасться! Але надто важким був постамент, і патик прогинався посередині, загрожуючи не витримати. Усе, що потрібне в такій ситуації, — щоб хтось допоміг, узявшись за слабке місце, не дав зламатись у найвідповідальнішу мить, коли основа постаменту з назвою «Дробот» відірветься від землі.

Лівий поворот — і машина рушила від брівки, вливаючись у вуличну течію. Усе зладиться. Потрібен лише помічник. Утім, не просто помічник — людина, якій можна стовідсотково довіритися. Сильні чоловічі руки та віддане серце.