Гра у три руки

XXVI

ерце мало не вискакувало з грудей, і коли Ірина наблизилася до дверей 24-ї квартири, здавалося, що стукати або дзвонити зайве — його мають почути у найвіддаленішій точці невеличкого помешкання. Проте ніхто не поспішав відчиняти. Тривожні передчуття доводили до краю, і вона натиснула кнопку дзвінка. У відповідь — тиша.

Уява малювала геть усе підряд, проте навіть у найспотвореніших фантазіях вона не змогла б передбачити того, що її чекало. Кроки виникли десь у глибині, швидко наблизились і клацнув замок. Олег щулився від світла, протираючи очі.

— Я... Пробач, я тебе збудила. Так?

— Нічого, заходь, я радий. Просто... несподівано. Та й змучений останнім часом. Чую — виснажився.

Ну, ще б...

Його руки автоматично смикнулися до неї, але Ірина вже зігнулася, щоб зняти взуття.

— Куди ти пропала? Я чекав. Гадав — усе, більше не прийдеш.

— І я вважала, що більше не прийду.

Погляд Олега був щирий і спокійний, проте щось промайнуло в очах від її слів.

— Змінилися плани?

— Життя змінило, — зітхнула вона. — Та й ти свого часу допоміг, що вже казати.

— Як допоміг? Що ж я поганого зробив тобі? — не зрозумів Олег.

— Ну... словом, давай припиняти цю виставу. Будемо ставити крапки над «і». Давно вже пора. Чотири дні тому, коли ти кинув мене у біді, я думала, життя закінчене, принаймні з тобою вже точно. А виявилося, ти лише влаштував мені урок на тему хто є хто. Я розумію, ти справжній чоловік, яких, напевно у країні мало, можливо, навіть узагалі більше нема. Але удвох вийшло б з найменшим ризиком. Та й потім... От віриш — усе розумію, а як до тебе повернутися — не знаю. Оті твої слова, що телефоном чула, досі у вухах стоять. Навіщо ти змусив мене повірити, що кидаєш? Скажи! Навіщо так складно?

Остання тінь сну злетіла з Олегового обличчя, і він запитав:

— Про що ти? Я справді не врубаюся. Коли я тебе кидав, і про що ти просила?

— Олеже, давай усе ставити на місця. Я — Ірина. Ти помиляєшся, якщо думаєш, що у тебе їх дві. Я одна. Ось, перед тобою. Та, яка благала про допомогу і яку ти врятував, — це також я.

Він стояв мовчки і кумекав. А радше робив вигляд. Виходило неприродно, напевно, справді ще не прокинувся.

— Розкажи, — просила вона, — будь ласка. Як усе було. Благаю тебе. Я тепер знаю, що ти найкращий, і звикну до тебе наново. Як зміг? Розкажи, благаю...

— Зміг що?

— Убити Дробота, — чітко вимовила Ірина.

— Кого?! Якого дробота? У тебе що, дах поїхав? Що ти верзеш?

— Я... — почервоніла Ірина, стримуючись з останніх сил, — я тебе розумію. Хочеш проїхати й забути. Не жіноча справа... Моє — отам, так?

Гнівно показуючи на ліжко, Ірина наступала на свого рятівника.

— Я тобі не якийсь непотреб і звикла сама за себе думати та відповідати за те, що роблю. І ти так зі мною не чини. Я або на рівних правах, або... Ну, де твій здоровий глузд? Та чи варто було за жінку ризикувати життям, щоби потім втратити її через непорозуміння? Благаю, розкажи все.

Але й Олег почав втрачати терпець.

— Що я маю тобі розповідати? Як я вбивав когось, якщо насправді не вбивав? Та що з тобою коїться? Здається, й не п'яна... Це ти поясни, в чому справа!

Глибоко видихнувши, Ірина сіла на диван.

— Так, або ти припиняєш виставу і зізнаєшся, або я...

— Або ти що?

— Пошкодую про цей Новий рік! І про дурну есемеску, і про все своє життя взагалі! Про те, що Дробот мене не подер на шматки!

Це вже була істерика.

— До чого тут Новий рік, і яка есемеска? — Олег тупо стояв на своєму.

— То ми з тобою не познайомилися на новий рік?

— Звісно, ні.

— І ти не отримав у новорічну ніч есемески, яку я відправляла сама собі?

— Нічого такого не було.

— І це не твій номер...

Вихопивши телефон, Ірина піднесла табло з набраними півгодини тому цифрами до очей Олега. Вони знову зреагували. Дідько! Він упізнав свій номер, але тупо й незграбно продовжував грати безглузду виставу! І з його губ рішуче злетіло:

— Ні.

— Ти брешеш! Нахабно і безсоромно. Навіщо рятувати жінку, щоби потім з нею отак... Це твій номер. У тебе погляд змінивсь. Я ж зараз на тебе дивлюся! А ще є люди, котрі бачили, як ти купував стартовий пакет з оцим номером. Вони й допомогли знайти тебе. А ти вважав, що наша зустріч у гіпер-маркеті та розсипані апельсини — це випадковість?

— Я й не заперечую, що купував цю сім-картку, — помовчавши, відповів Олег. — Але номером користується інша людина.

Це спрацювало наче битою по голові. В очах попливло. Олег не брехав.

— Хто?! — видихнула Ірина.

— Не розумію тільки, яким чином...

— Хто!!! Хто ця людина?

— Мій друг. Мій дуже близький друг. Найближчий.

Оніміння почало розвиватися десь у животі, розливаючись важкою хвилею по руках і ногах Ірини. Зараз відніме мову, і вона не спроможеться на кілька наступних, дуже важливих слів. Зуміти б набрати повітря! Так лоханутися... Найбільше у житті! Що там «Корандо» з його головорізами! Вона кохала до нестями одного чоловіка, спала з іншим, а прийшла дякувати взагалі невідомо кому. Принаймні до цього йшлося.

— Але ж він Олег...

— Олег. Дем'янчик. І я також Олег, тільки Нестерович. Отже, обидва — Олеги, від народження. Він попросив, я й купив.

Справді, Альбіна тоді також просила купити їй стартовий. І в трафунку з Олегом, тобто з Олегами, вона, Ірина, не подумала навіть, що номером може користуватися хтось інший.

А рівні м'язисті ноги і довгі пальці того, хто стояв навпроти, вже не приворожували. Навпаки. Хотілося швидше піти геть. З огидою ковзнувши поглядом по знайомому ліжку, Ірина просичала:

— Адреса... Де він живе? Я не дам тобі жити, поки не назвеш його адреси!

— Чому ж так нервово... — не зрозумів Олег. — Міцкевича, 21, перші двері у крайньому під'їзді. Вулиця перпендикулярна до моєї, за два квартали звідси. Навіть ріг будинку видно, якщо глянути з вікна.

— Дякую, — зовсім іншим голосом проказала Ірина, розправляючи плечі. — Сподіваюся, на цьому наше знайомство буде завершене, якщо, звісно, ви сказали правду. А якщо ні, то продовжиться, але, на відміну від попереднього, не буде для вас приємним.

Той, кого язик тепер не повертався називати Олегом, дивився з повним нерозумінням та образою, на які, якщо бути відвертим, він усе-таки не заслужив, адже справді не зробив їй нічого поганого. Втім, хто для неї цей чоловік, аби перейматися ним? Член з яйцями, не більше.

Вибігаючи, вона навіть не повважала за потрібне зачинити двері.