Гра у три руки

XXIII

вилини тягнулися довго. Очі боліли, повіки тиснули донизу. Час від часу Ірина заплющувала їх, притискуючи пальцями на кілька секунд. Від цього нехитрого прийому відразу ставало легше. Їхня вага зменшувалась, але там, на задньому плані швидко починало розпливатися щось червоно-чорне, й очі потім не відразу бачили дисплей. Згодом кола зникали, а зображення на екрані залишалося незмінним.

Це була мука, і припинити її хотілось якнайшвидше. Проте від Ірини вже нічого не залежало. Тепер пізно щось робити. Час втрачено, сили на викінченні. І вона бажала зараз лише одного — щоб табличка, яка сигналізує про вхід її краденого компа до мережі інтернету, вискочила якнайшвидше. Тоді усередині все умить обірветься остаточно. Стане легше. У грудях припинить товктись і мучити. А повідомлення про те, що це кінець, принаймні дасть їй змогу заплющити очі надовше і забутись. Інакше вона помре від виснаження ще до того, як до неї дістануться співучасники Дробота.

Те, що цей павук зібрався з нею зробити, не мало нічого особистого — Ірина була упевнена. Отак йому лягла карта. Таке напрошувалося рішення, щоб зуміти залишитися при своїх інтересах. Щодо цього — жодних сумнівів. Але те, що чинив Дробот зараз... Оце вже була помста за її відмову йому як чоловікові, за її зневагу, яку Ірина свого часу насмілилася продемонструвати усім. Таке не забувається. І тепер її мали знищувати поступово. Довго і вишукано.

Вона не сумнівалася ні на йоту, що за всіма архі-важливими справими Дробот уявляє зараз її — застиглу перед монітором у смертельному жаху. І ця безстатева істота, адже мужчина не здатний на подібне, смакує враження від того, що на його думку називається справедливістю. Потрібно відкинути ілюзії — крадений комп увімкнеться останньої миті, коли у неї хоч-не-хоч почне підсвідомо народжуватися надія. Так воно найболючіше. Найжорсткіше.

Руки вишпортали з майже порожньої пачки сигарету. Затяжка вже не давала полегшення, не розслабляла. За ніч її організм так наївся нікотину, що припинив його сприймати. Справді. Дим заходив і виходив транзитом, лише пекло у горлі. Вона пішла спорожнювати попільничку.

Знаючи себе, Ірина могла передбачити, що настане отой «поріг», за яким відбудеться полегшення — через кілька хвилин або, можливо, десятків хвилин до фатального полудня. Усе заспокоїться, і вона байдуже дивитиметься на екран, розуміючи, що гру закінчено. Марні надії. Кроки міряли кімнату, й ноги поступово відмовляли. Сил більше не було, і млість накочувалася однією всепоглинаючою хвилею.

До початку «клубного столу» залишалося десять хвилин, а «поріг» не наставав. Груди дихали часто, повітря бракувало. Холодний піт стікав скронями, але вона не стирала його ні подушкою, ні простирадлом. Ось як воно, коли бридко самій від себе. Витримати таке неможливо. Очі вперлись у стелю, точніше, у світильник, що висів на міцному гаку. Такий не розігнеться. Знову повертались учорашні думки. Може, це таки вихід? Може. Але не для неї. Обличчя втиснулось у ліжко, аби не бачити екрана і не рахувати секунд. Наволоч. Підла наволоч! Треба було знищити його разом із собою. Тепер не вдасться навіть це. Пізно.

Годинник на екрані ноута показував за три. Лише три хвилини до проголошення вироку. Сівши навпроти, вона схопилася руками за комп і дивилася, не відриваючись, на екран. Давай уже. Худобо... Швидше!

Дванадцята настала несподівано. Напевно, відбулася свого роду «відключка», й очі лише згодом усвідомили, що годинник рахує вже «після». Крадений комп мовчав, і ситуація не вкладалась у голові. Де він? Чому?.. Невже увімкнеться ось зараз, коли надія народиться по-справжньому?

За півгодини Ірина відчула приплив сил. Самопочуття залишалося препаскудним, проте повернулася принаймні здатність тиснути на кнопки. Так. Із чого ж почати? Помилка — недопустима. Упродовж кількох хвилин Ірина дісталася до порта, залишеного для себе. АТС промінвестбуду «Корандо», якому залишалося жити менше, ніж їй, працювала у закритому режимі. Усі п'ять абонентів на цей час були активними і розв'язували свої насущні проблеми. Саме зараз точилася конференц-розмова — вінець більш аніж піврічної діяльності.

Розгубленість наростала. Що це могло означати? Які витончені пакості замислив Дробот? Що зробить далі? Увімкне її комп згодом? Коли? Перед закінченням «клубного столу»? І що це генеральному дасть? Чому так складно?

Час не зупинивсь, і вона намагалася дійти у цій непередбаченій ситуації хоча б до чогось. Дробот наче пропав. Зник. Другий потаємний канал, котрий він залишив для своїх потреб, також не був активним, як і призначений для неї. Гублячись у припущеннях і не встигаючи, Ірина таки зуміла достеменно встановити одне: упродовж конференц-розмови інформація залишалася достпупною тільки поважній компанії. Нічого не пішло «наліво». Хвилини спливали. Що могло настільки кардинально змінити плани шефа? Виходив з машини, і впала цегла на голову? Отак «тупо» взяла й упала. Уявлялося важко. А якщо не цегла? Раптом компаньйони розкрили подвійну гру господаря «апартаментів»? У такому випадку його могли прибрати миттєво і без зайвих розборок. Можливо, саме того моменту, коли їхав запускати в роботу вкрадений у Ірини ноутбук. Тоді треба шукати величезну свічку для янгола-охоронця.

Мить, коли завмерла АТС «Корандо», виявився свого роду контрольним пострілом. Ноги підкошувалися й без нього. Поверхня тіла не відчувала контакту з ліжком. Враження, що душа залишає тілесну оболонку...

Думки помирали одна за одною. Відбувалося щось на кшталт коректного вимикання комп'ютера, коли процес уже незворотний, але ще триває автоматичне завершення програм. Агонія свідомості. Ну, швидше...

Ще мить, і все накрила темрява.