Гра у три руки

VI

оняття «сама» з нею було завжди.

Величезне місто асоціювалося в Ірини з людською рікою. Її бурхливі потоки котилися вулицями, затікаючи і виринаючи з метро й підземок, вируючи біля роззявлених дверей крамниць та офісів, несучи на собі залізні машини, наче сірникові кораблики. Ірина постійно перебувала у цих хвилях, до того ж, тільки на гребені, проте легко могла сказати будь-якого моменту, не кривлячи душею, — я сама.

А ще гігантське місто вважала складним, на кшталт годинникового, механізмом. Із сотнями тисяч деталей, серед яких були і надскладні мікросхеми, — надійні й не дуже, і примітивні металеві та пластмасові болтики, часто-густо іржаві, із «заїждженою» різьбою; просто пилюка та іржа, таргани й міль, які псували повітря та вигляд, заважаючи працювати вузлам механізму. Ірина була дуже важливою деталлю на своєму місці, контактуючи водночас із багатьма іншими, координуючи їх роботу, перебуваючи не раз по коліно у пилюці та бруді. І все ж таки справедливо мала підстави вважати себе відокремленим елементом.

Переплітаючись увесь час із багатьма іншими людьми тілами, думками й траєкторіями, наче лоза у виготовленому з неї кошику, Ірина, однак, залишалася сама. Навіть виконуючи чужі завдання, її «мікросхеми» працювали автономно, думки виникали незалежно, а на тілі не залишали сліду ні «бруд», ані «іржа».

У такі моменти усвідомлення цього поняття викликало ейфорію. «Сама!» Не залежна ні від кого і ні від чого. Не обтяжена ніякими особливими канонами, крім одного — вижити у цьому непростому світі, де єдиною справжньою, гідною зусиль метою може бути лише якість життя.

Галасливе й незатишне місто потопало в аурі інтиму. Люди не бажали бути самотніми, а тому сходилися, розбігались, утворюючи різноманітні комбінації — міцні й не дуже, постійні та кількагодинні, з різною кількістю учасників. І над цим усім процесом, наче пара над водою у холодну погоду, вирували різноманітні почуття: від пристрастного кохання «на все життя» до брудного хтивого потягу. Вони, наче душа, заселяли тіло мегаполісу незалежно від стану, в якому воно перебувало. Ця «душа» просякала кожну його клітинку, здатна функціонувати як за процвітання, так і за повної розрухи, поки ще крутиться останній найіржавіший гвинтик.

Ірина перебувала у такій аурі завжди. Її знали, хотіли, бажали, а іноді й отримували далеко не останні учасники цієї складної системи. А вона активно обирала, змінювала, нищила не лише їхні почуття — часто-густо їх самих, не замислюючись над наслідками і розглядаючи цю нішу свого обертання у тому ж аспекті. Якість життя, не більше. Її життя, не чийогось. Ось чому служили і декан консерваторії, і полковник СБУ, й обоє директорів фірм, на яких колись раніше доводилося працювати, і ще кілька тих, кого взагалі, як виявилося згодом, не варто було деталізувати. І навіть у часи розквіту стосунків з кожним із них Ірина впевнено могла зізнатися собі, що й тепер — сама. Вона не дорожила ні ким. І якщо у стосунках назрівали негаразди, сприймала це без найменшого жалю, лише як ознаку, що пора щось змінювати. Елемент, який функціонує не бездоганно, підлягає заміні. Крапка. Інакше «накривається» система.

Саме тому їй завжди було легко. Легко приймати рішення, розраховувати підлеглих, друзів та коханців, відмовлятися самій від речей, з якими, здавалося, дуже багато пов'язано, на які витрачено чимало зусиль. Звісно, Ірина усвідомлювала, що людина — не комп'ютер, і все-таки... Чим досконаліша програма, чим більше позбавлена вона слабких місць, тим бездоганніше працює. Тим рідше їй загрожує «глюк».

Усе було так. Її система вистоювала там, де «летіли» інші. Проте і вона іноді давала збій. Глючило навіть її. І якщо вже глючило, то відбувалося справжнє лихо, яке для довколишніх часто-густо набувало характеру стихійного.

Радикальних методів виходу з цього стану вона не знала. Потрібно було лише «затиснутись» і робити свою справу, незважаючи ні на що, очікуючи того рятівного моменту, коли «система» самостійно впорається з негараздами. «Вигребе», хай би що. У такі важкі години, а нерідко й дні оте поняття «сама» набувало цілком іншого забарвлення, іншої сутності. Воно вже не виконувало роль непробивного панцира, що захищав тіло й душу амазонки у жорстоких життєвих сутичках. Натомість він перетворювався на кам'яний футляр, тісну гіпсову пов'язку, на лещата, які тримали, душили, заважаючи рухатись і дихати. У такі періоди поняття «сама» сприймалося з важкою приреченістю, давлячи на мізки, забираючи розум і здоровий глузд.

Ніхто з «бувших» не вмів витягнути її з цього стану. Хоча зусиль докладали. Намагання коханців, які у міру своїх можливостей, а вони були, зрозуміло, різними, бажали стати ще й друзями, розбивалися, наче об непохитні скелі, а Ірина, ще більше скаженіючи від цих незграбних спроб, чіплялася в рятівника мертвою хваткою, тягнучи за собою «на дно». Видиратися в останню мить починали всі без винятку...

Напевно, Він був чарівником. Тому що, як виявилося, тільки один у всьому світі умів зробити це. Без дотиків, поглядів і подарунків. Без нічого взагалі, і перебуваючи дуже далеко, взагалі невідомо де. Лише словами. Принаймні, напочатку так здавалося. Той, хто умів її чути і говорити. Але чим далі, тим більше Ірина переконувалася, що справа не лише в тому.

Її «ноут» перетворився на свого роду вівтар, абсолютно надійне місце, де можна «розчохлити» нутро, не переживаючи про наслідки. «Злити» гріхи, отримати за успіхи, пошукати справжньої розради. Тут було гарантовано безпечне місце, де без остраху послаблявсь отой захисний панцир, що час від часу починав не давати дихати. І вона насолоджувалася свободою тіла й душі, не боячись отримати раптовий удар у незахищене місце.

Ніхто не міг мати на неї впливу, змінювати її курс та життєві установки. Ніхто. Ця ж людина примудрилася докорінно змінити перебіг її життя. Ірина несподівано зрозуміла, що саме донедавна заважало їй жити, чого завжди боялася. Себе. Себе самої. Перспективи не впоратись із собою, якщо «перегне палицю», адже ніколи навіть думки не припускала, що не зможе дати ради якимось стороннім обставинам. Відтепер і ця небезпека зникла. У неї було те, що давало змогу не боятись останньої проблеми у цьому світі. Тепер розв'язувалась і вона — варто було лише розкрити «ноут» і увімкнути канал, який з'єднує з отим чарівником, котрий має звичайне людське ім'я, проте вміє промити мізки, наповнити душу, вгамувати біль, вселити надію і взагалі поставити на ноги у всіх розуміннях. Той, хто готовий зробити це завжди... Ну, не може ж, кінець кінцем, раптово і назавжди зникнути інтернет!

Що тоді було б?

Цей голос захотілося почути раптово. Саме голос. Від першого телефонного дзвінка вони ніколи не надавали переваги якомусь одному засобові зв'язку як досконалішому. Використовували те, що було на даний момент під руками. Вдома часто писалось у чаті, говорилося по Скайпу. На роботі або у довгих «корках» перед світлофорами — телефоном, а якщо він або вона знали, що інший зайнятий у робочих справах, — писали смс. І це створювало цілком обґрунтовані припущення, що в усьому «винні» якісь невідомі науці хвилі, котрі й обумовлювали якість їхнього контакту.

Скайп сигналив недовго. Олег «увімкнувсь» одразу.

— Привіт. Не зайнятий?

— Хіба ж я буваю для тебе зайнятий? Якби що — все залишу, ти ж знаєш.

— Та ні, все гаразд. Просто... дуже захотілося тебе почути.

— Я тут.

— Скажи, а може статися так, що раптово зникне інтернет? Узагалі. Зовсім.

— Ну... — здавалося, запитання змусило Олега розгубитись. — А чому раптом такі глибокі думки? Звідки взялися?

— Усе звідти ж, — зітхнула Ірина. — А так, щоб не лише інтернет — узагалі все: мобільний зв'язок, ну, ти розумієш...

Запитання звучало більш аніж по-дитячому, взагалі безглуздо, зважаючи на те, що вона була фахівцем у даній галузі, компетентним і досвідченим. Однак відповідь хотілося почути від нього.

— Ну-у... Теоретично це можливо. Ядерна катастрофа, наприклад. Але ймовірність, ти ж розумієш, нині мізерна. До того ж, якщо таке відбудеться, навряд чи комусь знадобиться інтернет. А чому такі запитання?

— Уявилося, що пропала можливість дістатися до тебе. Отак от: раз — і «з кінцями».

— Знаєш, і я про це не раз думав. Буває так — завантажиш себе важкими думками, накрутиш — потім не знаєш, як позбутися.

— Чому мені не зателефонував?

— Пошкодував тебе. Тобі й без мене є кому настрій псувати. У тебе важче життя.

— У мене життя було важчим до тебе. А зараз... Зараз мені здається, що це — наше життя. Може, то лише ілюзія, але я так відчуваю і не хочу з цим боротися. Мене влаштовує. У мене було все, крім тебе. Тепер я нічого не боюся. Тепер можу жити вільно, без важких думок. Окрім одної, звісно...

— Якої? — не зрозумів Олег.

— Що все це раптово закінчиться.

— Ні, не переживай. Ми надто сильно зв'язані тепер на відстані. Стільки засобів — на будь-який смак. Воно так в'їлось у наше суспільство — до неможливого. Куди воно подінеться?

— А ти? Ти сам? Не подінешся? Ти не кинеш мене?

Тиша, що настала після цих слів, лякала. Навіщо було таке питати? Все у ній завмерло. Що скаже він зараз? Неймовірні думки охопили так швидко й несподівано, що перехоплювало подих. Потрапити у залежність? Отаку всепоглинаючу, схожу до наркотичної! Залежність від чоловіка, якого жодного разу не доводилося бачити і, можливо, не доведеться, якому від початку вірить на слово...

Уся ця дурня щезла раптово, так само, як і налетіла. Зникла, тільки-но знову почула його голос — низький і тихий, той, до якого вже звикла, той, що призначений дарувати життєві сили:

— Куди ж я подінуся?.. Від тебе важко подітися. Легше вже від себе. Ти мені потрібна. Так, що іноді здається, — без тебе взагалі не зміг би.

Те, що він говорив, мало дивовижний вплив. Язик не повертався назвати все це мертвим терміном «інформація». Будучи чимось набагато більшим і проникаючи через вуха, воно не бажало утилізуватись у свідомості. Слова цього чоловіка справді мали вагу, оскільки, потрапивши до її голови, наче важка субстанція, починали тиснути і стікати кудись нижче. І вона розуміла куди. Хто казав, що у неї нема душі, нема серця? Байдуже, хто. Навіть самій не раз так здавалося. Тепер Олег переконував її у протилежному. Адже саме там, у грудях зберігатиметься те, що вона зараз чує.

Воно було приємним і теплим, майже гарячим. Відчуття всепоглинаючого комфорту охоплювало новими й новими хвилями. Враження, що вона ще ніколи так не відчувала власних рук, здивувало. Руки стали теплими та слухняними, як ніколи. Тільки б воно не перервалося! Тільки б не заглючив інтернет! Нехай завтра станеться все, що завгодно, нехай вона впаде від утоми посеред робочого дня, але сьогодні...

— У мене враження, що ти зовсім поруч... — ледве шепотіла Ірина. — Я тебе ніколи не бачила, а справді знаю. Таке відчуття, що знаю, — вмерти можна. Знаю і хочу. Побудь зі мною, прошу тебе. Ніч велика. Ще виспимося... Мені так потрібно...

Повне божевілля. Те, що він говорив, уже не вміщалося навіть у грудях. Воно тиснуло неймовірною вагою, прагнучи ще нижче. Здавалося, лише припини пручатись... Але чому так лячно? Та, яка завжди рішуче робила всі без винятку кроки! Руки стиснули стіл, де завмер ноутбук, — канал, що здавалося, зовсім не відчував напруги. М'язи її тіла утворили каркас, у якому насилу вміщувалося щось неймовірне, що збиралося вислизнути і розчинитися. Стримуватися стало неможливо.

— Це більше, аніж обійми. Ти десь у мені. А я у тобі. Навіть не знаю, що далі. Не йди...

Усе. Тіло її звело у неймовірний згусток. Здалося, воно втратило форму і контроль над собою. А те, що її губи намагалися вимовити у відповідь, навряд чи підлягало розумінню. Набір звуків. І байдуже було Ірині, як їх зрозуміють на тому кінці та що подумають, адже там — не будь-хто, не чужа людина. Вони справді були одним цілим. А коли починається ланцюгова реакція, однаково вже нічого не вдієш. Кому як не фізику це зрозуміти.

— ...Ти в порядку?

Це вже були слова. Звичайні. Вони витягали її з трансу. І поступово це вдавалося.

— Я... так... Не знаю, чи долізу до ліжка. Спатиму на компі... з тобою... Це так класно...

Та, на жаль, Олег був чоловіком, не слухатись якого важко. І шлях у кілька кроків таки довелося здолати. Ноут так і залишивсь увімкнутим, а Ірина, ледве намацуючи головою подушку, з останніх зусиль набирала номер. Пальці не потрапляли на кнопки, і тоді пролунав рятівний дзвінок. Він встиг першим.

— Ти вже лежиш?

— Так, засинаю. Це кінець. Дякую тобі...

— Ти — дивовижна жінка. Не думав, що таке можливо...

— З тобою можливо що завгодно. Будь ласка, хочу заснути під твої слова...

І байдуже було, котра зараз година. І те, наскільки напруженим та проблемним виявиться завтрашній день. Вона зможе все. Тепер зможе.