тративши боса, «Глобус» не почав жити новим життям, хоча дехто з його працівників і плекав такі надії. Не встигла звістка про таємничу і передчасну кончину Дробота облетіти усіх, як із центральної філії в Німеччині було призначено координатора, який одразу жорстко взяв процеси у свої руки. На місці обов'язки директора виконувала Ірина.
Координатор приїхав наступного ж дня після виявлення тіла у чорному «Міцубісі». Ганс Хофнер виявився спокійною діловою людиною. Упродовж двох днів вони з Іриною безвилазно сиділи в її кабінеті, вникаючи у справи. Німець був приємно здивований діловою хваткою заступниці покійного директора, а також її неабиякою компетентністю.
Кабінет Дробота опечатали правоохоронці, які прибули цього ж дня. Слідча група працювала до вечора — опитували працівників, оглядали приміщення, копирсались у столі та меблях. Складалося враження, що вони не знають, чого шукати.
Відповідні фахівці займалися й комп'ютерною частиною справи, і тут уже Ірину розривали на два боки. Вона вводила експертів у курс справ, адаптувала до специфіки фірми, допомагала з'ясовувати вузькі фахові питання.
Збоку власна поведінка здавалася природною, принаймні собі самій. Вона охоче погоджувалася на співпрацю, підганяла інших, посміхалась... А внутрішня напруга тим часом давила із середини, загрожуючи прорватись і вилізти назовні невдалим вчинком, словом або мімікою. Ірина швидко рухалась, усе встигала, відповідала, майже не замислюючись. А там, у глибині, наче заважало якесь затиснуте гальмо, не дозволяючи оперативно думати та діяти. Ці люди також були фахівцями у своїй справі, й найменший неточний рух з її боку міг дати їм зачіпку, за якою, власне, вони приїхали.
Зовнішність і манери Ірини завжди вбивчо діяли на чоловіків, і ближче до вечора, коли вона вже оговталася від круговерті, що розпочалася надто швидким темпом, удалося ввести в дію й цей засіб. Один із прибулих, Андрій — працівник головного управління по боротьбі з кіберзлочинністю — несамохіть затримував на ній погляди. З ним і довелося найбільше стикатися.
Німець поїхав обідати до ресторану, обіцяючи, що за півтори години повернеться. Вибачившись, що не може скласти йому компанію у зв'язку з розслідуванням, що наклалося так невчасно, Ірина схилилася над тим, хто домучував апарат Дробота, з якого на той час уже познімали відбитки пальців. Голос її, у таких випадках низький та тихий, убивчо парлізуюче діяв на всіх без винятку.
— Давайте я вам хоч кави зроблю... Ні, ну я також належу до трудоголіків, але про їжу намагаюся не забувати...
Через десять хвилин вони вдвох уже сиділи в її кабінеті, позаяк керівники групи забралися з офісу.
— Хоч на двері не оглядатимусь, — усміхнувсь Андрій. — Сьогодні Дмитрович керує. Йому б не сподобалося. Розпивання, знаєте, зі свідками та підозрюваними...
— Кругом свої «мухи»... — погодилась Ірина. — Валентин Вікторович також косо на усіх дивився. Бувало, якась ділова зустріч, а він уже зиркає, хто з конкурентами каву п'є...
— До речі, ви мене приємно здивували, — підлещувався «кібермент». — Жінки рідко бувають грамотними у цій справі. Ви молодець. Не пробували кращу роботу знайти?
— Ні, — похитала головою вона. — Я вже десять років у зв'язку. Тут багато специфіки. Це ж не просто адміністратор мережі. Це — особливе. За стільки років набралася досвіду. Як зв'язківець я значно цінніша, ніж як звичайний комп'ютерник. Та й потім... Шеф покійний, до слова, дуже компетентним був. Мало що важливого підлеглим доручав, усі найсуттєві фахові питання — сам. А... Якщо це не протирічить, звичайно... Хоча б коротко звіддалік — що сталося? Чому?
— То для цього ви мене й запросили? — засміявсь Андрій.
— Саме для цього, — «у лоб» йому видала Ірина. — Ця моя звичка дуже не подобається, особливо чоловікам. Одразу відвертаються і втікають. Називаю речі своїми іменами, не вішаю «локшини» на вуха. Їх це коробить. Бачите — вас також.
— Я б не сказав... Сподівався, що ви мене справді пошкодували як найсимпатичнішого з усіх, хто прибув.
— І це також, — не зморгнула Ірина, — тому саме вас і запросила. А у моєму запитанні нічого дивного нема. Ви знаєте, що почнеться, коли ви підете? А завтра знаєте що буде? Скажуть, що Дробота розстріляв коханець дружини, а заразом із квартири усе повигрібали, голі стіни лишили. А до післязавтра покійний уже виявиться організатором кримінального угрупування, котрого розчленували і по шматках скидали до каналізації. Це буде добре? Ви наших людей не знаєте?
— Не розчленували, — заперечив Андрій. — Дробота у власному авто знайшли, попередньо — задушений.
— Ні хріна собі... — пробурмотіла Ірина. — А за що?
— З'ясовуємо, для того й приїхали, — відповів ментівський комп'ютерник. — Справді не знаю. Версії як завжди стандартні, коли йдеться про такого покійника. Слідство покаже.
— І що — знайдете?
— Можливо... — криво посміхнувсь Андрій. — Загалом у таких випадках... дуже сумніваюся. Принаймні там, на місці, — навряд чи який слід потягнеться. Швидше десь тут вдасться зачепитися. Маю на увазі — поза межами місця злочину. Або я щось розкопаю, або слідаки на теренах особистого, або якась тіньова діяльність загиблого відкриється. А по «гарячих» таке як правило не розкривається.
Ірині захотілося зітхнути в душі. Десь там, глибоко. Але той, хто пив каву поруч, надто пильно дивився на неї. Нехай не як слідчий, а як чоловік. Однаково. Зітхнеться потім.
Німець залишився задоволеним. Діяльність філії було визнано непоганою, і за три дні її фактичного керівництва нічого не зрушилось у гірший бік. Ірину залишили виконувати обов'язки директора під наглядом того ж координатора, який уже увечері наступного дня відбув до Кельна. Чутки про можливі причини трагічної загибелі Дробота блукали коридорами фірми, не здатні нормально зустрітись і зліпитись у щось пристойне з більш-менш окресленими обрисами.
Упродовж дня роботи в офісі слідчої групи той самий Андрій та його помічники скачали бази даних і взагалі увесь вміст комп'ютерів фірми. Саме ж «залізо», у тому числі комп'ютери покійного, за домовленістю з Хофнером залишилося на місцях. Множинні угоди, укладені протягом останнього часу, потребували напруженої безперебійної роботи, і від того, наскільки працюватимуть системи у звичному режимі, залежало процвітання або ж банкрутство філії. Слідчі не злились, адже у даному випадку йшлося про міжнародні зв'язки країни.
Пломби з шефового кабінету зняли вже наступного дня, і тепер Ірина керувала повністю всім. Унаслідок останніх подій запарка була такого масштабу, що здавалося — не викрутитися. Протягом двадцяти чотирьох годин доби Хофнер перебував на зв'язку стільки часу, що її кострубата німецька мова почала наздоганяти «рідну» англійську, а хвилювання стосовно власної особи поступилися місцем тим, що були прив'язані до виробництва.
Вона викрутилася. Термінів виконання усіх без винятку угод було дотримано. Як вдалося не закипіти мізкам, як вистачило працездатності, — Ірина не розуміла й сама. І не відчувалось отої всепоглинаючої втоми й «браку нервів». Вочевидь, зіграв роль феномен зміни причинного фактора. Одна справа, коли тебе підганяє у шию перспектива власної загибелі, й зовсім інша, коли максимум можливих неприємностей — крах на виробництві. Друге після першого — майже курорт.
Нові угоди укладали мляво, виробничі процеси знизили темпи, і виникла можливість перевести подих. Кілька разів телефонував Андрій — начебто за консультаціями з фахових питань, проте відчувалося: причини дзвінків зовсім інші. Вона відбивалася телефоном, і лише раз погодилася на зустріч, яка відбулась у ресторані за кавою. Не бажаючи наступних труднощів стосовно перспективи продовження контактів, Ірина призначила її чимраніше — на обід.
Робочий ноут Андрія швидко вантаживсь, і стрілка відкривала на екрані нові й нові сторінки. Усе це були зламані поштові скриньки Дробота. Ментівський «хакер» працював справно, вишукуючи листи покійного шефа, що понадходили головним чином безпосередньо перед загибеллю та відразу після неї. Маса матеріалу здебільшого специфічного фахового, змусила Андрія «забуксувати». Ірина переглядала листи, і їй, як правило, вдавалося пояснити кожний, після чого він скидав їх в окрему папку, назва якої свідчила про те, що звідси вже не витягнути пристойної нитки для розвитку слідства.
Та була й значна частина пошти, суть якої з'ясувати отак з ходу не вдавалося навіть Ірині. Таке листування Андрій скинув на флешку і просив при нагоді... Це скидалося радше на такий собі «чоловічий» хід — доволі зачовганий, який мав на меті зовсім інше, ніж пошук істини щодо загибелі директора «Глобуса», проте йшов в унісон з її бажаннями, принаймні у цьому напрямку. Зарікшись бути обережною, вона згодилася.