Граф Монте-Крісто

I. Перемитники

Дантес і дня не пробув на тартані, як уже второпав, із ким має справу. Хоч статечний господар «Юної Амелії» (так звалася генуезька тартана) і не навчався в абата Фаріа, проте володів мало не всіма мовами, якими балакають на берегах чималого озера, що зветься Середземним морем, — від арабської аж до провансальської. Це позбавляло його тлумачів, людей завжди морочливих, а деколи й нескромних, і полегшувало спілкування із зустрічними кораблями, із дрібними прибережними суднами і, врешті, з тими людьми без імені, без батьківщини, без певної професії, тих, що завжди вештаються в морських портах і живуть на якісь загадкові кошти, що посилає їм, либонь, самісіньке провидіння, бо якихось джерел до існування, які можна побачити неозброєним оком, у них нема. Читач здогадується, що Дантес потрапив до контрабандистів.

Не дивно, що господар узяв Дантеса на борт із певним острахом: він був дуже відомий митній береговій сторожі, а оскільки й він, і ці панове вдавалися до різних вивертів, щоб обманути одне одного, то він спершу подумав, що Дантес просто митний наглядач, що скористався цим дотепним способом, щоб просягнути у таємниці його ремесла. Та коли Дантес, узявши круто до вітру, блискуче пройшов випробування, він цілком заспокоївся. Потім, коли він побачив хмарку диму, що султаном звелася над вежею замку Іф, і почув далекий гук пострілу, у нього промайнула думка, чи не підібрав він одного з тих людей, яких, немов ото короля під час входу і виходу, ушановують гарматними пострілами; як по правді, це тривожило його менше, ніж якби його гість був митним наглядачем; але й та друга підозра розвіялася, як і перша, коли він побачив, як незворушно і спокійно тримається Дантес.

Отож, Едмон мав ту перевагу, що знав, хто в нього господар, а тому невідомо було, хто його новий матрос. Хоч як розпитував його старий моряк із товаришами, Дантес не здавався і не зізнавався ні в чому; він детально розповідав про Неаполь і про Мальту, що їх він знав, як і Марсель, і повторював свою первісну байку із твердістю, що робила честь його пам’яті. Тож хоч який хитрий був генуезець, він усе-таки спасував перед Едмоном, на боці якого була сумирність, моряцький досвід, а головне, уміння не зраджувати себе.

Та, може, і генуезець, як чоловік розумний, волів знати лише те, що слід було йому знати, і вірити лише тому, чому вигідно вірити.

Так було, коли вони прибули до Ліворно.

Тут Едмонові треба було зазнати нового випробування — перевірити, чи впізнає він самого себе після чотирнадцятирічного ув’язнення. Він досить ясно пам’ятав, яким був замолоду; тепер він побачить, яким став у зрілому віці. Він уже разів двадцять бував у Ліворно і знав там одного цирульника, на вулиці Сан-Фернандо; він пішов до нього і звелів постригти чуба і поголити бороду.

Цирульник здивовано глянув на цього чубая з густою чорною бородою, що скидався на тиціанівський портрет. Натоді ще не носили довгих кіс і борід, зараз цирульник здивувався б лише з того, що чоловік, обдарований від природи такою пречудовою оздобою, відмовляється від неї.

Ліворнський цирульник без зайвих балачок узявся до праці.

Коли він скінчив її і Едмон відчув, що підборіддя його гладенько виголене, а коси підстрижені до звичної довжини, він попросив люстро.

Як ми вже казали, йому тепер було тридцять три роки; чотирнадцятирічне ув’язнення наклало глибокі зміни на вираз його обличчя.

Дантес увійшов до замку Іф із круглим, веселим і квітучим лицем щасливого парубка, якому перші кроки в житті даються легко і який сподівається на майбутнє, як на природне продовження минулого. Від усього того не лишилося і сліду.

Овал обличчя видовжився, усміхнений рот прибрав твердого і рішучого виразу, брови зігнулися; чоло перетнула сувора, проста зморшка, в очах зачаїлася глибока журба, і часом вони блискали похмурим вогнем ненависті, шкіра обличчя, що так довго не знала денного світла та сонячного проміння, набула матового відтінку, що надає шляхетності обличчям північан, якщо вони облямовані чорними кісьми, до того ж, набуті знання наклали на його риси відбиток розуму та певності; хоча зроду він був досить високого зросту, постать його стала кремезною — то був наслідок постійного нагромадження сил.

Зграбність нервової й тендітної статури заступила міцність круглястих і м’язистих кшталтів. Що до голосу, то благання, ридання і прокльони геть змінили його, і він звучав то надзвичайно ніжно, то гостро і навіть хрипко.

Крім того, перебуваючи весь час то в напівтемряві, то в цілковитій пітьмі, очі набули дивовижної здатності розрізняти предмети вночі, як ото очі гієни чи вовка.

Едмон усміхнувся, побачивши себе; найліпший друг, якби в нього ще лишилися друзі на світі, не пізнав би його; він сам себе не впізнавав.

Господареві «Юної Амелії» дуже кортіло лишити в себе такого матроса, як Едмон, тож він запропонував йому трохи грошенят за рахунок його частки з майбутнього зиску, і Едмон погодився. Вийшовши від цирульника, що вчинив у ньому першу зміну, він спершу подався до крамниці і придбав собі матроський костюм. Той костюм, як відомо, дуже простий і складається зі світлих штанів, смугастої сорочки і фрігійського ковпака.

У тому вбранні, віддавши Джакопо сорочку і штани, які той позичив йому, Едмон і з’явився до капітана «Юної Амелії» і мусив повторити йому свою історію. Капітан не впізнавав у цьому гарному і дженджуристому матросові чоловіка з густою бородою, із чуприною, повною водоростей, вимоченого у морській воді, якого він узяв голого й умираючого на борт своєї тартани.

Зачарований його приємною зовнішністю, він повторив Дантесові пропозицію піти до нього на службу, та Дантес, який мав інші наміри, погодився найнятися до нього не більше, ніж на три місяці.

Екіпаж «Юної Амелії» складався з діяльних людей, і орудував ними капітан, що не звик гаяти часу. Не минуло і тижня, як просторий трюм тартани наповнився кольоровим мусліном, забороненими до ввезення тканинами, англійським порохом і паками тютюну, що на них акцизне управління забулося поставити свою печатку. Усе це треба було вивезти з Ліворно і розвантажити на берегах Корсики, звідки якісь гендлярі бралися доправити вантаж до Франції.

Отож, тартана вирушила в дорогу. Едмон знову розтинав лазурне море, колиску його юності, яке так часто марилося йому в камері. Він лишив Горгону по праву руку, П’янозу — по ліву, і тримав курс на батьківщину Паолі й Наполеона.

Наступного дня, як звичайно, вийшовши на палубу удосвіта, капітан застав Дантеса, що, спершись на борт, дивився з чудернацьким виразом обличчя на купу камінних бескидів, що рожевіли у промінні вранішнього сонця; то був острів Монте-Крісто.

«Юна Амелія» лишила його праворуч за три чверті милі і пливла собі далі до Корсики.

Проходячи повз острів, ім’я якого так солодко для нього звучало, Дантес подумав про те, що варто йому лише плигнути в море, і за півгодини він буде на землі обітованій. Та що він зможе вчинити, не маючи ні знаряддя для відкопування скарбу, ні зброї, щоб його захистити? І що скажуть матроси? Що подумає капітан? Доводилося чекати.

На щастя, Дантес умів чекати; він чекав свободи чотирнадцять років; тепер, коли він був на волі, йому неважко було зачекати багатства півроку чи рік.

Хіба не взяв би він свободи без багатства, якби йому запропонували її?

Та й це багатство — чи не примара воно? Чи не зникло воно разом з абатом Фаріа, народившись у його хворій голові?

Щоправда, лист кардинала Спади був навдивовижу точний.

І Дантес подумки повторював того листа, якого він пам’ятав до останнього слова.

Настав вечір. Едмон бачив, як острів потроху губиться у сутінках, що дедалі густішали, і незабаром він для всіх геть зник у пітьмі; та Едмон, звикнувши до мороку своєї камери, либонь, і досі бачив його, бо залишався на палубі найдовше.

Світанок застав їх біля Алерії. Цілий день вони маневрували, а ввечері на березі спалахнули вогні; мабуть, розташування тих вогнів свідчило про те, що можна розвантажувати товар, бо на гафелі підняли сигнальний вогонь замість прапора і підійшли до берега на рушничний постріл.

Дантес помітив, що капітан, либонь, із огляду на ці врочисті обставини, поставив на палубі «Юної Амелії» дві невеликі кулеврини, які без особливого шуму могли випустити на тисячу кроків по добрячій чотирифунтовій кулі.

Та цього разу та осторога виявилася зайвою; усе обійшлося тихо і пристойно. Чотири шлюпки безгучно підпливли до «Амелії», що, певне, із чемності, спустила на воду і свою шлюпку; ті п’ять шлюпок працювали досить моторно, і о другій годині ночі весь вантаж із «Юної Амелії» перевезли на суходіл.

Капітан «Юної Амелії» так полюбляв лад, що тієї ж ночі поділив прибуток поміж екіпажем; кожен матрос отримав по сто тосканських ліврів, тобто десь по вісімдесят франків.

Та на цьому експедиція не скінчилася — вони попрямували до Сардинії. Треба було знову навантажити розвантажене судно.

Друга операція відбулася так само вдало, як і перша: «Юній Амелії», вочевидь, таланило.

Новий вантаж призначався для герцогства Луккського. Майже весь він складався з гаванських сигар, хересу і малаги.

Тут сталося непорозуміння з митницею, цим одвічним ворогом капітана «Юної Амелії». Один сторож лишився на місці, двох матросів поранили. Один із цих матросів був Дантес. Куля поцілила йому у праве плече, та не зачепила кістки.

Дантес був задоволений тією сутичкою і майже тішився раною; цей суворий урок показав йому, що він уміє дивитися в обличчя небезпеці й терпіти страждання. Загрозу він зустрів з усмішкою, а отримавши рану, сказав, як ото грецький філософ: «Болю, ти не лихо».

Та й смертельно пораненого сторожа він бачив, і, може, тому, що він розпалився під час тієї сутички, а може, тому, що почуття його притупилися, та те видовисько не збентежило його. Дантес уже став на той шлях, яким хотів прямувати, і йшов до поставленої мети — серце його стало мов камінь.

Побачивши, що Дантес повалився додолу, Джакопо кинувся до нього, звів на ноги і потім старанно доглядав його.

Отож, якщо світ не такий добрий, як гадав доктор Панглос, то й не такий злий він, як здавалося Дантесові, коли цей матрос, який нічого не міг чекати від товариша, крім частки прибутку на випадок його смерті, так засмутився, як подумав, що він загинув.

Слава Богу, як ми вже сказали, Едмона тільки поранили. За допомогою цілющих трав, що їх збирали сардинські бабці в таємничі, лише їм відомі дні та години, і потім продавали контрабандистам, рана незабаром загоїлася. Тоді Едмон вирішив випробувати Джакопо. Він запропонував йому віддячити часткою свого прибутку; та Джакопо відкинув ту пропозицію з обуренням.

Повага і відданість, якими пройнявся Джакопо від першого ж погляду на Едмона, призвели до того, що й Едмон відчув до Джакопо якусь приязнь. Та той більшого й не вимагав; він інстинктивно почував, що Едмон створений для вищого становища, ніж те, що посідав, хоч Едмон і намагався не показувати своєї переваги. І добрий хлопчина цілком задовольнявся тим, що Едмон спускався до нього.

У довгі години плавання, коли «Амелія» спокійно линула блакитним морем і завдяки попутному вітру, що напинав її вітрила, не потребувала нікого, крім стерничого, Едмон із морською мапою в руках ставав наставником у Джакопо, як ото бідолашний абат Фаріа був його вчителем. Він показував йому розташування берегів, пояснював поділки компаса, учив його читати велику книгу, розгорнуту понад нашими головами, ту, що називається небом, книгу, де Бог пише по блакиті сяйливими літерами.

І коли Джакопо запитував:

— А варто навчати убогого матроса всьому цьому?

Едмон казав:

— Хто там знає? Може, ти станеш колись капітаном корабля, адже твій земляк Бонапарт став імператором!

Ми забули сказати, що Джакопо був корсиканцем.

Минули вже два з половиною місяці безперервного плавання. Едмон зробився тепер таким самим вправним береговим промисловцем, як передніше був хоробрим моряком; він зазнайомився з усіма прибережними перемитниками; вивчив усі масонські знаки, завдяки яким ці напівкорсари впізнають один одного.

Двадцять разів пропливав він повз острів Монте-Крісто, та жодного разу не мав нагоди там побувати.

Тому він вирішив учинити ось що.

Тільки скінчиться термін його служби на «Юній Амелії», він найме своїм коштом невеликого човна (Дантес міг це зробити, бо упродовж кількох місяців плавання накопичив із сотню піастрів) і під яким-небудь приводом вирушить на острів Монте-Крісто.

Там на волі він розпочне пошуки.

Звісно, не зовсім на волі, — адже за ним, либонь, стежитимуть ті, що його туди доправлять.

Та в житті часом доводиться ризикувати.

В’язниця навчила Едмона обережності, і він волів би обійтися без ризику.

Та хоч як нишпорив він у своїй багатющій уяві, усе ж таки не знаходив іншого способу потрапити на бажаний острів. Дантес іще вагався, аж якось увечері його капітан, що почував до нього велику довіру і дуже хотів лишити його у себе на службі, узяв його під руку і попровадив із собою до шинку на віа Ольйо, де зазвичай збиралися верхи ліворнських перемитників. Там, як водиться, і укладалися торгові оборудки. Дантес уже два чи три рази побував на цій морській біржі; і, дивлячись на відчайдушних паливод, що позбиралися з усенького узбережжя у дві тисячі льє завдовжки, він думав про те, яким могутнім був би чоловік, якому поталанило б підпорядкувати своїй волі всі ці поєднані чи розрізнені зв’язки.

Цього разу йшлося про велику справу: треба було в безпечному місці розвантажити корабель із турецькими килимами, східними тканинами і кашміром, а потім перекинути ці товари на французький берег.

Якби діло те вдалося, всім обіцяли величезну винагороду — від п’ятдесяти до шістдесяти піастрів кожному.

Господар «Юної Амелії» запропонував обрати місцем розвантаження острів Монте-Крісто, що був безлюдний і не мав вояцької сторожі та митної служби, тож ніби навмисне за часів язичницького Олімпу був поставлений посеред моря Меркурієм, богом гендлярів і злодіїв, двох станів, що їх ми зараз поділяємо, якщо і не завжди розрізняємо, хоч за давнини їх, либонь, зараховували до тієї самої категорії.

Почувши назву острова, Дантес аж здригнувся від радості; щоб приховати своє хвилювання, він підвівся і пройшов закуреним шинком, де всі говірки світу розчинилися у франкській мові.

Коли він знову підійшов до співрозмовників, то вже вирішили, що пристануть до Монте-Крісто, а вирушать узавтра вночі.

Коли запитали Едмонової думки, він відказав, що острів той цілком безпечне місце і що великі почини треба втілювати негайно.

Отож план лишився без змін. Домовилися знятися з якоря увечері наступного дня і з огляду на гарну погоду і попутний вітер постаратися за добу пристати до безлюдного острова.

II. Острів Монте-Крісто

Нарешті Дантес, завдяки несподіваній нагоді, що випадає тим, кого впродовж тривалого часу гнітила гірка доля, міг сягнути своєї мети простим і природним чином і ступити на острів, не викликаючи нічиєї підозри.

Однісінька ніч відокремлювала його від мандрівки, якої він так довго чекав.

Та ніч була одна із найнеспокійніших, які випадали коли-небудь Дантесові. Упродовж тієї ночі йому навпереміну ввижалися всі успіхи та невдачі, що з ними він міг зіткнутися: коли він заплющував очі, то бачив лист кардинала Спади, накреслений вогненними літерами на стіні; коли він на хвилину поринав у сон, найшаленіші видива вихором кружеляли у його мозку; йому ввижалося, що він заходить до печери зі смарагдовою долівкою, рубіновими стінами і самоцвітовими сталактитами. Перлини падали крапля за краплею, як ото просякають підземні води.

Захоплений, зачарований, Едмон напихав кишені шляхетним камінням; коли ж він виходив надвір, те коштовне каміння оберталося звичайнісінькими камінцями. Тоді він хотів було повернутися до чарівних печер, які бачив тільки мимохідь; та шлях раптом починав звиватися нескінченними спіралями, і входу він не знаходив. Марно шукав він у своїй втомленій пам’яті магічне слово, що відмикало арабському рибалці прегарні печери Алі-Баби. Усе було дарма; запропащий скарб знову ставав набутком духів землі, у яких Дантес однієї миті намагався викрасти його.

Настав ранок, майже такий гарячковий, як і ніч; та на поміч уяві прийшла логіка, і Дантес розробив план, що досі невиразно мрів у його мозку.

Настав вечір, а разом із ним і приготування до відплиття. Це дало Дантесові змогу приховати своє збудження. Потроху він зумів набути влади над своїми товаришами й орудував ними, мов капітан. А оскільки накази його були завжди ясні, точні й легко виконувалися, то приятелі корилися йому не лише хутко, а й охоче.

Старий моряк не заважав йому; він теж визнав перевагу Дантеса над рештою матросів і над самим собою; він розглядав молодого моряка як свого природного наступника і шкодував, що в нього немає доньки, щоб такою блискучою партією ще дужче прив’язати до себе Дантеса.

О сьомій вечора все було готове; у десять хвилин на восьму судно вже огинало маяк, тієї хвилини, як на нім спалахнуло світло.

Море було спокійне, віяв свіжий південно-східний вітер. Вони пливли під блакитним небом, де Бог теж запалював свої маяки, кожен з-поміж яких був цілим світом. Дантес заявив, що всі можуть лягати спати й що він залишиться коло стерна.

Коли Мальтієць (так прозивали Дантеса) робив таку заяву, ніхто не сперечався й усі спокійнісінько вкладалися спати.

Так бувало не раз. Дантес, що з самотності повернувся раптом у світ, часом почував непереборне бажання лишитися на самоті. А де може бути така безмежна і поетична самотність, як не на кораблі, що лине морською пустелею, у нічному мороці, у безгомінні нескінченності, під оком усевишнього?

Але й тієї ночі самоту наповнювали Дантесові гадки, пітьму осявали його мрії, безгоміння оживляли його надії.

Коли капітан прокинувся, «Амелія» ішла під усіма вітрилами. Не було жодного клаптя полотна, який би не напинався вітром. Корабель робив понад два з половиною вузли за годину.

Острів Монте-Крісто здіймався на обрії.

Едмон передав вахту капітанові й подався й собі прилягти.

Та, попри безсонну ніч, він і на хвилю не склепив очей.

За дві години він знову вийшов на палубу. «Амелія» огинала острів Ельба і перебувала напроти Мареч’яни, а поодаль виднів плаский зелений острів П’яноза; у лазурове небо здіймалася полум’яна вершина острова Монте-Крісто.

Дантес звелів стерникові узяти трохи праворуч, щоб лишити П’янозу по праву руку. Він розраховував, що той маневр скоротить шлях на два чи три вузли.

О п’ятій вечора весь острів уже було видно мов на долоні. У прозорому вечірньому повітрі, пронизаному промінням вечірнього сонця, можна було розгледіти найменші подробиці.

Едмон поїдав очима скелясте громаддя, що мерехтіло всіма вечірніми барвами, від яскраво-рожевої до темно-блакитної. Часом кров припливала до його обличчя, чоло шарілося, і багрова хмара затьмарювала очі.

Жоден гравець, що поставив на кін увесь свій маєток, не відчував такого хвилювання, як ото Едмон у пароксизмі шалених надій.

Настала ніч. О десятій вечора пристали до берега. «Юна Амелія» прийшла першою туди, де й домовлялися.

Попри все своє звичне самовладання, Дантес не зміг витерпіти і перший стрибнув на берег. Якби він наважився, то, як той Брут, поцілував би землю.

Ніч була темна. Та об одинадцятій годині над морем зійшов місяць і посріблив його трепетну поверхню; у міру того, як він сходив, його проміння заливало потоками білого світла нагромадження скель цього другого Пеліону.

Острів Монте-Крісто був знайомий екіпажу «Юної Амелії»; то була одна зі звичних його стоянок. Дантес бачив його здаля щоразу, як ходив на схід, та ніколи не приставав до нього.

Він звернувся до Джакопо.

— Де ми перебудемо ніч?

— А на тартані, — відказав той.

— А в печерах не ліпше нам буде?

— У яких печерах?

— У печерах на острові.

— Не бачив там я ніяких печер, — відказав Джакопо.

Холодний піт виступив на Дантесовому чолі.

— Хіба на острові Монте-Крісто нема печер? — поспитався він.

— Ні.

Джакопова відповідь наче громом вразила Дантеса; потім він подумав собі, що ті печери можуть бути засипані випадковим обвалом чи й навмисне замуровані з обачності самим кардиналом Спадою.

У цьому випадку все зводилося до того, щоб знайти запропащий отвір. Марно було б шукати його вночі, тож Дантес відклав пошуки до наступного дня. До того ж сигнал із моря, який підняли за півмилі від берега і на який «Юна Амелія» відразу ж відповіла таким самим сигналом, сповістив про те, що пора братися до праці.

Запізніле судно, заспокоївшись од сигналу, який означав, що шлях вільний, незабаром наблизилося, біле і безмовне, мов примара, і кинуло якір за кабельтов[19] од берега.

Відразу ж розпочалося перевантаження.

За тією роботою Дантес думав про радісні вигуки, які єдиним словом він міг викликати поміж тими людьми, якби він висловив уголос невідступну гадку, що весь час гупала у нього в голові; та він не лише не відкрив своєї таємниці, а ще й остерігався, що й так уже забагато сказав і міг викликати підозри своєю поведінкою, своїми розпитуваннями, вигляданням, своєю стурбованістю. На щастя для нього, принаймні у цім випадку, тяжке минуле наклало на його обличчя непозбутній відбиток смутку, і рідкісні проблиски веселості здавалися спалахами блискавиці, що осявають буремну хмару.

Отож ніхто не помітив у ньому нічого незвичайного, і коли вранці Дантес узяв рушницю, пороху і дробу і заявив, що хоче постріляти диких кіз, яких сила-силенна плигала скелями, то в цім побачили тільки пристрасть до полювання чи любов до усамітнення. Тільки Джакопо захотів піти з ним; Дантес не сперечався, остерігаючись збудити в ньому підозри. Проте ледве вони пройшли декілька кроків, як Дантес забив козеня і попросив Джакопо повернутися до товаришів, засмажити здобич, і як обід буде готовий, подати йому сигнал пострілом із рушниці, щоб він прийшов по свою частку; сушина і сулія монтепульчанського вина доповнять бенкет.

Дантес ішов собі далі, вряди-годи озираючись назад. Видряпавшись на вершину скелі, він за тисячу футів під собою побачив своїх товаришів, до яких долучився Джакопо, — усі вони ретельно готували обід.

Із хвилину дивився він на них із сумною і лагідною усмішкою людини, що усвідомлює свою перевагу.

— За дві години, — сказав він собі, — ці люди з п’ятдесятьма піастрами в кишені попрямують далі, щоб, ризикуючи життям, заробити ще по п’ятдесят; потім, накопичивши по шістсот ліврів, вони прогуляють їх у якомусь місті, пихаті, немов султани, і безтурботні, мов набоби. Сьогодні я живу надією і зневажаю їхнє багатство, що здається мені глибокою бідністю; завтра мене, може, спіткає розчарування, і я вважатиму цю бідність величезним щастям. Ні, — вигукнув Едмон, — цього не буде; мудрий, непогрішний Фаріа не міг помилитися! Дай ліпше померти, ніж провадити отаке жалюгідне, безпросвітне життя!

Отож Дантес, який ще три місяці тому жадав тільки свободи, уже не задовольнявся свободою і жадав багатства. Винен у цім був не Дантес, а Бог, який, обмеживши людську могутність, наділив людину безмежними бажаннями. Прямуючи поміж двома скельними стінами, виритою потоком стежиною, яку, напевне, ніколи ще не топтала людська нога, Дантес наблизився до того місця, де, за його припущеннями, мали бути печери. Простуючи вздовж берега і з глибокою увагою вдивляючись у найдрібніші предмети, він помітив на деяких скелях карби, які зробила, мабуть, людська рука.

Час, що огортає всі речі мохом, як ото духовність огортає він забуттям, здавалося, пощадив ці знаки, що вказували певний напрямок і, либонь, призначалися для того, щоб указувати шлях. Утім, деколи ті карби пропадали, бо їх затуляв миртовий кущ або лишайник. Тоді Едмон розсував гілля чи піднімав мох, щоб знайти провідні знаки, які, окрилюючи його надією, провадили цим новим лабіринтом. Хтозна, чи не сам кардинал, який не передбачав усієї повноти лиха, що спіткало родину Спада, накреслив їх, щоб вони послужили віхами його небожеві? Ця пустельна місцина якраз і годилася для того, щоб закопати тут скарб. Та тільки чи не привабили вже ці нескромні знаки інші погляди, не ті, що для них вони призначалися, і чи зберіг цей острів, наповнений похмурими дивами, свою чудесну таємницю?

Кроків за п’ятдесят від гавані Едмон, ще й досі закритий скелями від товаришів, упевнився, що карби припинилися; та вони не припровадили до печери. Перед Едмоном була велика кругла скеля, що стояла на могутній основі. Він подумав, що, може, дійшов не до краю, а, навпаки, до початку карбів; тож він повернув назад і попрямував тим самим шляхом.

Тим часом товариші його клопоталися приготуванням обіду: ходили по воду до річечки, переносили хліб і фрукти на берег і пекли козеня. Знімаючи печеню із саморобного рожна, вони угледіли Едмона, що зі спритністю і хоробрістю сарни плигав із бескида на бескид; вони вистрілили з рушниці, щоб подати йому сигнал. Він відразу ж обернувся і щосили поквапився до них. Вони стежили за його хоробрими стрибками, докоряючи йому за нерозсудливість, аж немовби задля того, щоб виправдати їхні побоювання, Едмон спіткнувся на вершині бескида; він заточився, зойкнув і зник з очей. Усі схопилися на ноги, бо всі любили Едмона, попри те, що почували його перевагу над ними. Проте перший підбіг до нього Джакопо.

Едмон лежав геть закривавлений і майже непритомний. Напевне, він гепнув із висоти в дванадцять чи й п’ятнадцять футів. Йому влили до рота декілька крапель рому, і ті ліки, що вже якось так йому допомогли, і цього разу виявилися помічні.

Едмон розплющив очі й поскаржився на сильний біль у коліні, на тягар у голові й нестерпний біль у крижах. Його хотіли перенести на берег. Та коли його почали піднімати, хоч цим орудував Джакопо, він застогнав і заявив, що не в змозі витерпіти перенесення.

Звісно, Дантесові було не до козеняти; та він сказав, щоб решта, що не мала, як він ото, причин дотримуватися посту, поверталася на берег. Сам він, за його словами, потребував тільки відпочинку і пообіцяв, що як вони повернуться, то йому, може, стане легше.

Матроси не змусили себе довго припрошувати; вони були голодні, до них долинав дух печеної козятини, а морські вовки не церемоняться поміж собою.

За годину вони повернулися. Усе, що міг учинити Едмон за той час, це проповзти декілька кроків і притулитися до замшілої скелі.

Та біль його не лише не ущух, а, либонь, ще й посилився. Старий капітан, якому необхідно було вирушити того ж таки ранку, щоб розвантажити товари на кордоні П’ємонту і Франції, поміж Ніццою і Фрежюсом, наполягав, щоб Дантес надався встати. Із нелюдськими зусиллями Дантес виконав його бажання, та з кожною спробою він знову падав, блідий і змордований.

— У нього поламані ребра, — пошепки сказав капітан. — Та дарма, він добрий товариш, і не можна його кидати, спробуємо перенести його на тартану.

Але Дантес заявив, що радше він помре на місці, ніж погодиться терпіти муки, яких йому завдавав найменший порух.

— Що ж, — сказав капітан, — що буде, те й буде. Нехай не кажуть, що ми покинули напризволяще такого доброго хлопчину, як ти оце. Ми піднімемо якір аж увечері.

Та пропозиція дуже здивувала матросів, хоч жоден із них анітрохи не заперечував. Капітана знали як чоловіка суворого і точного, і не було такого випадку, щоб він відмовився від свого наміру чи бодай відклав його виконання.

Тому Дантес відмовився, щоб заради нього сталося таке нечуване порушення усталеного на борту ладу.

— Ні, — сказав він капітанові, — я сам винен і маю зазнати покарання за свою незграбність: лишіть мені невеликий запас сухарів, рушницю, пороху й куль, — щоб стріляти кіз, а, може, і для самозахисту, і кайло, щоб я міг побудувати собі житло, якщо ви, не дай Боже, затримаєтеся.

— Але ж ти помреш від голоду, — сказав капітан.

— Волію я померти, — сказав Едмон, — ніж зазнавати нестерпних страждань.

Капітан зиркнув у бік маленької гавані, де «Амелія» гойдалася на хвилях, ладнаючись вийти в море.

— Що ж нам оце вдіяти з тобою, Мальтійцю? — поспитався капітан. — Ми не можемо покинути тебе, але й залишатися тут нам не можна.

— Вирушайте! — сказав Дантес.

— Нас не буде понад тиждень, — відказав капітан, — і нам ще доведеться звернути зі шляху, щоб зайти по тебе.

— Послухайте, — сказав Дантес, — якщо за два-три дні ви зустрінете рибальського чи будь-якого іншого човна, що йде в цей бік, то скажіть, щоб вони зайшли по мене, я заплачу двадцять п’ять піастрів за переїзд до Ліворно. Якщо нікого не зустрінете, повертайтеся самі.

Капітан похитав головою.

— Знаєте, капітане Бальді, є спосіб усе владнати, — устряв Джакопо. — Вирушайте, а я залишуся з пораненим і буду доглядати його.

— І ти відмовився б від своєї частки у поділі, — запитав Дантес, — щоб лишитися зі мною?

— Авжеж, — відказав Джакопо, — і не шкодуватиму.

— Ти добрий хлопчина, Джакопо, — сказав Дантес, — і Бог віддячить тобі за твій добрий намір; спасибі тобі, та мені не треба нічого. Відпочину кілька днів, одужаю трохи, а поміж цих бескидів я сподіваюся знайти помічне зілля — пречудовий лік від забиття.

І загадкова усмішка промайнула на Дантесових устах; він міцно потиснув Джакопову долоню, та був непохитний у своєму рішенні лишитися на острові, та ще й самому.

Перемитники лишили Едмонові все, що він просив, і пішли, часто озираючись назад і приязно прощаючись із ним, а Едмон тільки одну руку зводив, наче він і поворухнутися не міг.

Коли вони геть щезли з овиду, Дантес засміявся.

— Дивно, — прошепотів він, — що саме поміж такими людьми знаходиш відданість і дружбу!

Потім обережно заповз на вершину скелі, що затуляла від нього море, і побачив звідтіля тартану, що скінчила свої приготування, підняла якір, гойднулася, ніби чайка, що розгортає крила, і рушила з місця.

За годину вона зникла, — принаймні з того місця, де лежав поранений, її не було видно.

Тоді Едмон схопився на ноги, меткіше і легше, аніж дика сарна, що плигає цими бескидами поміж миртових і мастикових дерев, схопив одною рукою рушницю, другою — кайло, і побіг до тої скелі, біля якої закінчувалися карби, які він помітив на бескидах.

— А тепер, — вигукнув він, згадавши казку про арабського рибалку, яку розповідав йому Фаріа, — тепер, Сезаме, відчиняйся!

III. Чарівний блиск

Сонце пройшло вже сливе третину свого шляху, і його травневе проміння, гаряче і живодайне, падало на скелі, що, здавалося, відчували його тепло; тисячі коників, що ховалися у вереску, наповнювали повітря одноманітним і безперервним тріском; листя миртів та олив лопотіло з майже металевим шумом; кожен Едмонів крок нагрітим сонцем гранітом полохав зелених, немов смарагд, ящірок; удалині, на узгір’ях, видніли прудкі сарни, що так ваб­лять мисливців; одне слово, острів здавався населеним, повним життя, і, попри це, Едмон почував, що він сам, під Божою опікою.

Його охопило дивне почуття, що скидалося на страх; причиною того було яскраве денне світло, за якого нам навіть у пустелі здається, ніби за нами стежить чиєсь пильне око.

Те почуття було таке навальне, що, перш аніж узятися до діла, він поклав кайло, знову взяв до рук рушницю, ще раз виліз на найвищу вершину й уважно кинув оком навкруги.

Та треба зізнатися, що увагу його привернула не поетична Корсика, де він розрізняв навіть будинки, ні майже невідома йому Сардинія, ні Ельба, що будила у пам’яті знаменні події, ні ледь помітна риса на овиді, що для досвідченого ока моряка означала пишну Геную і торговий Ліворно; ні, погляд його шукав бригантину, що вирушила удосвіта, і тартану, що допіру вийшла у море.

Перша вже зникла в Боніфацієвій протоці; друга, прямуючи протилежним шляхом, ішла уздовж берегів Корсики, ладнаючись обігнути її.

Це заспокоїло Едмона.

Тоді він звернув свій погляд на ближчі предмети. Він побачив, що стоїть на найвищій точці шпичастого острова, немов делікатна статуя на величезному підмурку; під ним нікого; довкруги — жодного човна; нічого, крім лазурового моря, що бурхає біля підніжжя бескидів і залишає сріблясту крайку на прибережному граніті.

Тоді він квапливо, та заразом і обережно, почав спускатися; він дуже остерігався, щоб його і справді не спіткала лиха пригода, яку він так спритно і вдало розіграв.

Як ми вже сказали, Дантес пішов назад за карбами, щоб були пороблені на бескидах, і побачив, що сліди провадять до маленької бухти, затишної, немов купальня античної німфи. Вхід до цієї бухти був досить широкий, і вона була досить глибока, щоб невеличке судно на кшталт сперонари[20] могло увійти в неї й там сховатися. Тоді, простуючи за тією ниткою, що в руках абата Фаріа так добре провадила розум лабіринтом імовірностей, він вирішив, що кардинал Спада, бажаючи лишитися непоміченим, увійшов до цієї бухти, заховав там своє маленьке судно, пішов у напрямку, який позначали карби, і там, де вони закінчуються, закопав свій скарб. Це припущення і привело Дантеса знову до круглого каменя.

Тільки одне міркування турбувало Едмона і ставило з ніг на голову всі його уявлення про динаміку: у який спосіб можна було без непосильної праці висадити цю каменюку, що важила, напевно, п’ять чи шість тисяч фунтів, на ту основу, де вона лежала?

Раптом несподівана думка сяйнула йому в голові.

— Може, її не піднімали, — сказав він самому собі, — а просто скотили згори додолу.

І він хутко виліз вище каменя, щоб відшукати його передніше місцезнаходження.

Він і справді побачив, що на горі була невелика похилість, якою камінь міг сповзти. Другий уламок скелі, менший, послужив йому підпорою і зупинив його. Довкола нього було нагорнуто дрібної жорстви і камінців, і вся ця кладка засипана родючою землею, що поросла травою, породила миртові й мастикові памолодки, і тепер величезний камінь був невіддільний від скелі.

Дантес обережно розкопав землю і розгадав чи вирішив, що розгадав, цей хитрий маневр.

Тоді він заходився розбивати кайлом цю проміжну стіну, яку зміцнив час.

За десять хвилин праці стіна подалася, і в ній з’явився отвір, куди можна було пропхнути руку.

Дантес повалив найгрубше оливкове дерево, яке тільки міг знайти, обрубав гілляки, просунув його в отвір і заходився орудувати ним, як важелем.

Та камінь був такий важучий і так добряче підпертий долішнім каменем, що жоден чоловік, хоч би він володів геркулесовою могуттю, не подужав би і з місця його зрушити.

Тоді Дантес вирішив, що передовсім потрібно усунути підпору.

Але як?

Він збентежено і неуважно роззирнувся окіл, аж погляд його впав на баранячий ріг із порохом, що залишив йому Джакопо.

Він усміхнувся: пекельний винахід стане йому у пригоді.

За допомогою кайла Дантес видовбав поміж горішнім каменем і долішнім нору для міни, як ото роб­лять гірники, щоб уникнути довгої й тяжкої праці; напхав туди пороху, потім роздер свою хусточку і за допомогою селітри зробив з нього ґнота.

Потім запалив ґнота і відійшов убік.

Вибух не змусив себе чекати. Горішній камінь підняло незмірною силою пороху, долішній розлетівся на друзки. Із маленького отвору, що його зробив Дантес, ринули цілі хмари переляканих комах, величезний вужака, сторож цього таємничого лазу, розгорнув свої зеленкуваті кільця і зник.

Дантес підійшов; горішній камінь лишився без опори і висів над прірвою. Безстрашний шукач обійшов його кругом, обрав найхисткіше місце і, немов Сізіф, чимдуж навалився на важіль.

Камінь, що його вже порушив струс, похитнувся; Дантес подвоїв зусилля; він скидався на титана, що вириває скелю, щоб поборотися з повелителем богів. Урешті камінь піддався, покотився, підстрибнув, помчав униз і зник у морській безодні.

Під ним виявився круглий майданчик, посередині якого видніло залізне кільце, закріплене у квадратній плиті.

Дантес аж скрикнув від радості й подиву — таким успіхом скінчилася його перша спроба!

Він хотів було продовжити пошуки, та ноги його так тремтіли, серце так гамселило, очі затьмарила така гаряча імла, що він мусив зупинитися.

Проте ця затримка тривала одну мить. Едмон просунув свій важіль у кільце, щосили навалився на нього, і плита піднялася; під нею відкрилося щось на кшталт східців, що круто спускалися у морок печери, який дедалі густішав.

Інший на його місці кинувся б туди, заволав би від радості. Дантес пополотнів і замислено зупинився.

— Зачекай! — сказав він сам собі. — Треба бути чоловіком. Я звик до лиха, і розчарування не зламає мене; хіба нічому не навчили мене страждання? Серце розбивається, коли, надміру розширившись під теплим подихом надії, воно раптом стискається від холоду дійсності! Фаріа марив; кардинал Спада нічого не закопував у цій печері, може, і не був тут ніколи; а якщо й був, то Чезаре Борджіа, безстрашний пройдисвіт, невтомний і похмурий зарізяка, прийшов услід за ним, знайшов усе, пішов тими самими карбами, що і я оце, підняв цей камінь і, спустившись переді мною, нічого мені не лишив.

Він простояв із хвилину непорушно, задивившись у похмуру і глибоку діру.

— Авжеж, такій пригоді знайшлося б місце у житті цього владаря-зарізяки, де перемішані світло і тіні, у плетиві незвичайних подій, що становлять строкату тканину його долі. Ця казкова пригода була необхідною ланкою в низці його пригод; авжеж, Борджіа побував тут, зі смолоскипом ув одній руці і мечем у другій, а за двадцять кроків, може, біля цієї самісінької скелі, стояли два чатові, понурі та зловісні, вони пильно озирали землю, повітря і море, а їхній владар заходив до печери, як збираюся це зробити я, розтинаючи морок грізною полум’яною рукою.

«Так, але що вчинив Борджіа з цими чатовими, яким він довірив свою таємницю?» — запитав сам себе Дантес.

«Те, що вчинили з могильниками Аларіха, яких закопали разом із похованим», — відказав він собі, усміхаючись.

«Та якби Борджіа тут побував, — провадив Дантес, — він знайшов би скарб і забрав його; Борджіа — чоловік, що порівняв Італію з артишоком і обскубував листочок за листочком, — Борджіа добре знав ціну часові й не став би гаяти його, висаджуючи камінь на колишнє місце.

Отож, спускаємося до печери».

І він ступнув на східці, з недовірливою усмішкою на вустах, шепочучи останнє слово людської мудрості: «А може...»

Та замість мороку, що його він очікував тут знайти, замість душного, затхлого повітря Дантес побачив м’яку блакитну напівтемряву; повітря і світло просягали не лише в отвір, що його він зробив, а й у непомітні ззовні шпарини у скелях, і крізь них видно було синє небо, зелений візерунок дубового листя і колючі батоги повзучого терня.

Побувши трохи в печері, де повітря — не вогке і не затхле, а радше тепле і духмяне, — було настільки м’якше від зовнішнього повітря, як блакитна сутінь м’якша була від яскравого сонця. Дантес володів здатністю бачити в сутінках, то вже встиг оглянути найвіддаленіші кутки; стіни печери були з граніту, і його дрібні блищики сяяли немов самоцвіти.

— Так отож! — усміхнувшись, мовив Едмон. — Ось, либонь, і всі скарби, які лишив кардинал, а добрий абат, побачивши уві сні сяйливі стіни, захопився великими надіями.

Та Дантес згадав слова заповіту, які він знав на пам’ять: «У найвіддаленішому кутку другої печери», — казали вони.

Він був тільки в першій печері; треба було знайти вхід до другої.

Дантес роззирнувся довкруги. Друга печера могла йти тільки углиб острова. Він оглянув кам’яні плити і почав стукати в ту стіну печери, де, як він гадав собі, мала знайтися діра, яку, либонь, замурували задля більшої обережності.

Декілька хвилин лунали гучні удари кайла об граніт, що був такий твердий, аж Дантесове чоло вкрилося потом; коли ж це невтомному гірнякові здалося, ніби в одному місці гранітна скеля відлунює глухим і низьким звуком на його поклики; він уп'явся палючим зором у стіну і чуттям в’язня збагнув те, чого не второпав би, може, ніхто інший: у цьому місці мав бути отвір.

Та щоб не працювати дарма, Дантес, що як той Чезаре Борджіа, цінував час, випробував кайлом інші стіни печери, постукав у землю прикладом рушниці, розкопав пісок у підозрілих місцях і, не виявивши нічого, повернувся до скелі, що відлунювала обнадійливим звуком.

Він гупнув знову, ще дужче.

Коли ж це, на превеликий подив, він помітив, що під ударами кайла від стіни відколюється щось таке, як тиньк, на кшталт отого, що його наносять під фрески, і відпадає клаптями, відкриваючи білястий і м’який камінь, схожий на звичайну будівельну цеглу. Отвір у скелі замурували цією будівельною цеглою, потім її затинькували, а тинькові надали колір і зерно граніту.

Тоді Дантес ударив гострим краєм кайла, а він на дюйм загнався у стіну.

Ось де треба було шукати.

Згідно з чудернацькою властивістю людської натури, що більше доказів знаходив Дантес, що Фаріа таки не помилився, то дужче гризли його сумніви, то ближчий він був до відчаю. Це нове відкриття, що, здавалося, мало надати мужності йому, навпаки, забрало у нього остатні сили. Кайло ковзнуло по стіні, мало не випавши з рук, він поклав його долі, утер чоло і вийшов із печери, кажучи самому собі, що хоче поглянути, чи не стежить хто за ним, а насправді для того, щоб удихнути свіжого повітря; він відчував, що ось-ось зомліє.

Острів був безлюдний, і сонце, що вже таки височенько підбилося у небі, заливало його своїм палючим промінням. Удалині рибальські човни розкинули свої крила над туркусово-блакитним морем.

Дантес із самого ранку нічого не їв, та йому було не до їжі; він покріпився ковтком рому і повернувся до печери.

Кайло, що здавалося йому таким тяжким, знову стало легке; він узяв його, немов пір’їну, і бадьоро заходився працювати.

Після кількох ударів він помітив, що цегла нічим не скріплена поміж собою, а просто лежить одна на одній і замащена тиньком, що про нього ми вже казали. Загнавши в одну зі шпарин кінець кайла, Едмон навалився на держака — і камінь упав до його ніг!

Після цього Дантесові лишилося тільки вивертати цеглу кінцем кайла, і вся вона, одна за одною, впала поруч із першою.

Дантес давно міг би увійти у пробитий ним лаз, та ще й досі зволікав, щоб віддалити певність і зберегти надію.

Нарешті, подолавши вагання, він переліз із першої печери до другої.

Друга печера була нижча, темніша і похмуріша, ніж перша; повітря, що просягало туди через допіру пробитий лаз, було затхле і холодне, чого, на превеликий його подив, не було в першій печері.

Дантес зачекав, аж зовнішнє повітря трохи освіжило ту мертву атмосферу, й увійшов.

Ліворуч від лазу був глибокий і темний куток.

Та, як ми вже казали, для Дантеса не існувало пітьми.

Він озирнув печеру. Вона була порожня, як і перша.

Якщо скарб існував, то закопали його в цьому темному кутку.

Настала болісна хвилина. Футів зо два землі — ось і все, що відокремлювало Дантеса від найбільшого щастя чи від найглибшого відчаю.

Він пішов у куток і, немов би охоплений раптовою рішучістю, заходився сміливо розкопувати землю. Після п’ятого чи шостого удару кайло брязнуло об залізо.

Ніколи похоронне подзвіння, ніколи дзвоніння на ґвалт не справляли такого враження на тих, що їх чули.

Якби Дантес нічого не знайшов, то не пополотнів би так страшенно.

Він ударив кайлом у другому місці, поруч, і зустрів той самий опір, та звук був інший.

— Це дерев’яна скриня, окута крицею, — сказав він сам собі.

Цієї миті, затуливши світло, майнула якась прудка тінь.

Дантес випустив з рук кайло, ухопив рушницю і вибіг із печери.

Дика коза проскочила повз вхід до печери і скубла траву за декілька кроків од нього.

То була зручна нагода забезпечити собі обід; та Дантес боявся, що постріл приверне чиюсь увагу.

Він трохи подумав, потім зрубав смолисте дерево, запалив його від багаття перемитників, де вони пекли козеня, — багаття й досі курілося, — і повернувся з цим смолоскипом до печери.

Він не хотів пропустити жодної дрібниці з того, що йому доведеться побачити. Він посвітив смолоскипом у викопану ним ямку і збагнув, що не помилився: кайло і справді било то в залізо, то в дерево.

Він застромив того смолоскипа в землю і знову взявся до праці. За декілька хвилин Дантес розкопав простір у три фути завдовж і два завшир і побачив скриню з дубового дерева, оббиту карбованим залізом. На віку блищала срібна бляха, що не потьмяніла під землею, на ній був герб роду Спада — прямовисно поставлений меч на овальному італійському щиті, увінчаному кардинальською шапкою.

Дантес упізнав той герб — стільки разів абат Фаріа малював його!

Тепер уже не залишалося сумнівів. Скарб був тут; ніхто не став би з такою ретельністю ховати порожню скриню.

За однісіньку хвилю Дантес розкопав землю довкола скрині. Спершу з’явилася горішня клямка, потім два навісні замки, потім держаки на бічних стінах. Усе це було виточено з майстерністю, якою відзначалася доба, коли мистецтво ошляхетнювало грубий метал.

Дантес ухопив скриню за держаки і спробував підняти її, та марно.

Тоді він вирішив одчинити скриню, але й клямка, і замки були міцно замкнуті. Ці вірні сторожі, здавалося, не хотіли віддавати дорученого їм скарбу.

Дантес загнав гострий кінець кайла поміж стінками скрині й віком, навалився на держак, і віко, завищавши, репнуло; широкий пролом ослабив крицеві штаби, вони злетіли, ще й досі стискаючи своїми чіпкими пазурями пошкоджені дошки, — і скриня відчинилася.

Гарячковий дрож охопив Дантеса. Він узяв рушницю, звів курок і поклав її коло себе. Спершу він заплющив очі, як ото роб­лять діти, щоб побачити в сяйливій ночі своєї уяви більше зір, аніж вони можуть налічити у ще світлому небі, потім розплющив їх і завмер у засліпленні.

У скрині були три відділи.

У першому сяяли червонястим відблиском золоті дукати.

У другому були рівненько складені необроблені зливки, що відзначалися тільки вагою і цінністю золота.

І нарешті у третьому відділі, що був наповнений до половини, Едмон занурив руки в купу самоцвітів, перлин, рубінів, що, падаючи одне на одного сяйливим водоспадом, цокотіли, немов град, що б’є в шибки. Натішившись тим видовиськом і декілька разів зануривши тремтливі руки в золото і шляхетне каміння, Едмон схопився на ноги й у нестямі побіг із печери, як ото людина, що ось-ось ізсунеться з глузду. Він вибіг на кручу, з якої видно було море, і не побачив нікого. Він був сам-самісінький із цим незліченним, нечуваним і казковим багатством, що належало тільки йому. Та сон це чи таки дійсність? Примарилося йому минуще видіння чи він таки стискає в руках достеменну дійсність?

Його вабило знову побачити своє золото, а заразом він відчував, що не витерпів би цього видовища. Він ухопився обіруч за голову, ніби силкуючись утримати глузд, що ладен був покинути його, а потім кинувся бігти островом, не лише не обираючи шляху, бо шляхів на острові Монте-Крісто не було, а навіть і без певного напрямку, лякаючи своїм галасом і шаленими порухами диких кіз і морських птахів. Потім кружним шляхом він повернувся назад і, досі не довіряючи самому собі, кинувся до першої печери, звідти побіг до другої і знову побачив перед собою оту копальню золота і самоцвітів.

Цього разу він упав навколішки, конвульсивно притуляючи руки до трепетного серця і шепочучи молитву, яку чув тільки сам Господь.

Згодом він трохи заспокоївся і став трохи щасливіший; лише тепер він повірив у своє щастя й заходився лічити своє багатство. У скрині виявилася тисяча золотих зливків, кожен вагою від двох до трьох фунтів; потім він налічив двадцять п’ять тисяч золотих дукатів, кожен вартістю біля вісімдесяти франків на теперішні гроші, усі із зображенням пресвятого панотця Александра VI і його попередників, та ще й упевнився при цьому, що тільки наполовину вичерпав відсік; урешті він обома руками набрав десять жмень перел, самоцвітів та іншого коштовного каміння, причому багато з-поміж них мало оправу від щонайліпших тогочасних майстрів і становило мистецьку цінність, що набагато перевищувала навіть їхню грошову вартість.

Уже вечоріло. Дантес помітив, що наближаються сутінки. Він боявся, що його застануть у печері, тож вийшов надвір, прихопивши із собою рушницю. Кусень сухаря і декілька ковтків вина трохи покріпили його, заступивши вечерю. Потім він поклав плиту на передніше місце, ліг на неї і проспав декілька годин, затуляючи вхід до печери своїм тілом.

Та ніч була одною з тих солодких і страшних ночей, які вже кілька разів випадали цьому збуреному пристрастями чоловікові.

IV. Незнайомець

Почало благословлятися на світ. Дантес давно вже чекав світанку, лежачи з розплющеними очима. Коли над обрієм промкнулися перші сонячні промені, він підвівся і, як ото напередодні, виліз на найвищий бескид острова, щоб озирнути все доокруж. Скрізь було безлюддя, як і вчора.

Едмон спустився, підійшов до печери і, відсунувши брилу, заліз досередини; потім напхав у кишені коштовного каміння, якомога щільніше зачинив віко скрині, затоптав землю, посипав її піском. Щоб приховати покопане місце, вийшов із печери, поклав брилу на місце, накидав на неї купу каміння, позасипав прогалини поміж ними землею, посадив там миртові дерева і верес, і полляв їх водою, щоб вони прижилися і здавалися такими, що вже давненько тут ростуть, позатирав сліди своїх ніг і нетерпляче почав чекати повернення корабля. Тепер уже не треба було гаяти час на споглядання золота і самоцвітів і сидіти на острові, наче дракон, що стереже свої скарби. Тепер треба було повертатися до життя, до людей, і домогтися становища, впливу і влади, що даються на світі завдяки багатству, найпершій і найбільшій потузі, якою може володіти людина.

Перемитники повернулися шостого дня. Дантес іще здаля за виглядом і ходою впізнав «Юну Амелію»; він насилу дочвалав до пристані, немов поранений Філоктет, і коли його приятелі вийшли на берег, сказав їм, що йому набагато ліпше, хоч болить ще й досі. Потім вислухав їхні розповіді про пригоди. Їм щастило, та ледве вони скінчили розвантажували товар, як дізналися, що з Тулона вийшов сторожовий бриг, який попрямував у їхній бік. Тоді вони поквапом ушилися відтіля, шкодуючи, що з ними немає Дантеса, який мастак був прискорювати хід «Амелії». Незабаром вони побачили бриг, що гнався за ними, та, скориставшись сутінками, вони встигли обігнути ріг Корс і щасливо втекти від погоні.

Отож плавання було вдале, і всі вони, надто ж Джакопо, шкодували, що Дантес не брав у нім участі й не отримав своєї частки від прибутку, що обчислювалась у п’ятдесят піастрів.

Едмон був незворушний; він навіть не всміхнувся, коли почув про зиск, що його він міг би здобути, якби міг покинути острів; а що «Юна Амелія» прийшла на Монте-Крісто тільки по нього, то він того ж таки вечора перебрався на судно і поплив разом із усіма до Ліворно.

Прибувши туди, він подався до єврея-міняйла і продав йому чотири найдрібніші камінці по п’ять тисяч франків кожен. Той міг би поспитатися, звідки таке багатство у простого моряка, та промовчав, бо на кожному камінці здобув тисячу франків зиску.

Наступного дня Дантес придбав нового рибальського човна і подарував його Джакопо, докинувши йому до того дарунку сто піастрів, щоб найняти залогу, за однією лишень умовою: Джакопо мусить податися до Марселя і привезти йому звістки про старого чоловіка на ймення Луї Дантес, що мешкає в Меянських алеях, і дівчину на ймення Мерседес, що мешкає в селі Каталяни.

Тут уже Джакопо собі подумав, що це воно йому мариться, та Едмон сказав йому, що він пішов у моряки зозла, бо рідня не давала йому грошей, та, прибувши до Ліворно, здобув спадщину від дядька, який увесь свій маєток відписав йому в заповіті. Неабияка освіченість Дантеса надавала переконливості цій розповіді, то Джакопо й на мить не сумнівався в тім, що нещодавній приятель сказав йому правду.

Термін його служби на «Юній Амелії» уже сплив, тож Дантес попрощався з господарем, який хотів було утримати його, та, дізнавшись про спадщину, відмовився від надії умовити свого колишнього матроса лишитися на кораблі.

Наступного дня Джакопо відбув до Марселя. Він домовився з Дантесом, що вони зустрінуться на острові Монте-Крісто.

Того ж таки дня подався відтіля і Дантес, не сказавши нікому, куди він їде, та подарувавши щедру винагороду залозі «Юної Амелії» й пообіцявши капітанові, що колись іще обізветься. Поплив Дантес до Генуї.

Тут, у гавані, саме випробовували невеличку яхту, яку замовив один англієць, який, почувши, що генуезці найліпші корабельники у Середземному морі, захотів здобути яхту генуезької роботи. Англієць замовив її за сорок тисяч франків; Дантес запропонував за неї шістдесят тисяч, аби лиш її віддали йому того ж таки дня. Поки яхта будувалася, англієць подався в мандри Швейцарією. Чекали його аж за місяць, корабельний майстер подумав, що встигне за той час збудувати ще одне таке судно. Дантес припровадив майстра до єврейської крамниці, вони пішли до комірки, і єврей відлічив майстрові шістдесят тисяч франків.

Майстер запропонував Дантесові, що найме йому залогу. Проте Дантес подякував йому, сказавши, що звик плавати сам, і попросив його тільки зробили в каюті, біля узголів’я ліжка, шафу із секретним замком, у якій мали бути три шухляди, теж із таємними замками. Він вказав розміри тих шухляд, і все зробили наступного дня.

За дві години по тому Дантес вирушав із генуезького порту, і на те відплиття зібралася ціла юрма роззяв, бо кожному кортіло поглянути на іспанського багатія, що мав звичку плавати сам.

Дантес пречудово впорався: за допомогою тільки керма він змушував яхту виконувати всі маневри, тож вона здавалася розумною істотою, що улягала щонайменшому порухові, і Дантес мусив погодитися з тим, що генуезці таки недарма уславилися найліпшими корабельними майстрами на світі.

Юрма дивилася на яхту, аж геть згубила її з очей, і тоді люд почав балакати про те, куди вона попливе: одні казали — на Корсику, другі — на Ельбу, ті закладалися, що йде вона до Іспанії, ті казали, що до Африки, та нікому й на думку не спало назвати острів Монте-Крісто.

А Дантес якраз туди й подався.

До острова він причалив наприкінці другого дня. Яхта йшла пречудово і ту відстань здолала за тридцять п’ять годин. Дантес добре вивчив берегову лінію, тож, не заходячи до гавані, кинув якір у маленькій бухті.

Острів був безлюдний, певне, ніхто не ступав на нього, відколи його покинув Дантес. Він зазирнув до печери і знайшов скарб у такому самому стані, у якому його і лишив там.

Наступного дня незліченні Дантесові скарби перекочували на яхту і лягли у три шухляди потаємної шафи.

Дантес зачекав іще тиждень. Увесь той тиждень він плавав на яхті довкола острова, об’їжджаючи її, як ото берейтор[21] об’їжджає жеребця. За ті дні він пізнав усі її переваги і всі хиби. Дантес вирішив посилити перші й поправити останні.

Восьмого дня він побачив човна, що під усіма вітрилами йшов до острова, і впізнав судно Джакопо; він подав гасло, що на нього Джакопо відразу ж відповів, і за дві години човен підійшов до яхти.

Едмона чекала сумна відповідь на обидва його запитання.

Старий Дантес помер. Мерседес зникла.

Едмон спокійнісінько вислухав ті звістки, та відразу ж зійшов на берег, заборонивши іти за собою.

За дві години він повернувся; два матроси із човна Джакопового перебралися на його яхту, щоб орудувати вітрилами; він звелів прямувати до Марселя.

Батькову смерть він передбачав; але що сталося з Мерседес?

Жодному посланцеві не міг дати Едмон детальних указівок, не відкривши своєї таємниці; та й кортіло йому здобути ще й інші відомості, які міг дістати тільки він сам. У Ліворно люстро у перукарні засвідчило йому, що нема чого остерігатися, що його впізнають. Крім того, він мав тепер усі засоби для того, щоб змінити свій вигляд. І ось одного ранку Дантесова яхта у супроводі рибальської барки сміливо увійшла до марсельського порту і зупинилася напроти того місця, де колись, фатального вечора, його посадили до шлюпки, щоб доправити до замка Іф.

Дантес не без остраху побачив жандарма, що підплив до нього в карантинному човні. Та з набутою спокійною певністю він подав йому англійський паспорт, якого придбав у Ліворно, і за допомогою тієї чужоземної перепустки, яку у Франції поважають набагато дужче, ніж самі французькі паспорти, без перешкод ступив на берег.

Перший, кого здибав Дантес на вулиці Каннеб’єр, був матрос із «Фараона». Той чолов’яга колись служив під його орудою і, наче навмисне, перебував тут, щоб Дантес міг упевнитися в тих змінах, що його спіткали. Він спокійнісінько підійшов до матроса і поставив йому декілька запитань, і той відповів на них так, як балакають із людиною, яку бачать уперше в житті.

Дантес дав йому монету із вдячності за відомості, які той йому сповістив; за хвилю по тому він почув, що чолов’яга біжить за ним услід.

Дантес обернувся.

— Перепрошую, пане, — сказав матрос, — та ви, либонь, помилилися; певне, ви хотіли дати мені монету за два франки, а натомість дали подвійний наполеондор.

— Правда твоя, друже, я таки помилився, — відказав Дантес, — та твоя чесність заслуговує на винагороду, тож прошу взяти від мене ще один і хильнути з друзями по чарчині за моє здоров’ячко.

Матрос так здивувався, що навіть не подякував Едмонові; він глянув йому вслід і сказав:

— Певне, якийсь багатій з Індії...

Дантес прямував далі; із кожним кроком серце його завмирало дедалі дужче; дитячі спогади, незатерті думки, що ніколи не покидають нас, поставали перед ним на кожному розі, на кожнісінькому середохресті. Сягнувши краю вулиці Ноай і вгледівши Меянські алеї, він відчув, що ноги його підгинаються, і мало не потрапив під колеса ридвана, що проїздив вулицею. Потім він підійшов до будинку, де колись мешкав його батько. Ломиноси й настурції зникли з мансардного вікна, де старий колись так старанно доглядав їх.

Дантес притулився до дерева і замислено дивився на горішні поверхи старої кам’яниці, далі підійшов до дверей, переступив поріг, спитав, чи нема вільного помешкання і, хоч кімнати на шостому поверсі були заселені, так довго наполягав, щоб оглянути їх, що доглядальник піднявся нагору і попросив у мешканців дозволу показати чужинцеві приміщення.

У тім помешканні, що складалося з двох кімнат, жили двоє молодят, що тільки тиждень як обвінчалися. Побачивши те молоде подружжя, Дантес гірко зітхнув.

Утім, ніщо вже не нагадувало там йому батькової оселі; шпалери були інші; усі старі речі, друзі його дитинства, що їх він пам’ятав до щонайменших подробиць, зникли. І тільки стіни були ті самі.

Дантес поглянув на ліжко, що стояло на тому самому місці, що й ліжко його батька. Очі його несамохіть наповнилися слізьми: тут старий віддав Богу душу, гукаючи свого сина.

Молодята здивовано дивилися на цього суворого чоловіка, непорушним обличчям якого котилися сльози. Та будь-яке горе святе, тож вони нічого не питали в нього. Вони тільки відійшли, щоб не заважати йому, а як він почав прощатися, то провели його, запевняючи, що може приходити коли завгодно і що вони завжди раді будуть бачити його у своєму скромному помешканні.

Спустившись на поверх нижче, Едмон зупинився перед іншими дверми і запитав, чи ще мешкає тут кравець Кадрус. Та доглядач сказав йому, що чоловік, про якого він допитується, зубожів і тепер має корчму на шляху з Бельґарда в Бокер.

Дантес вийшов, довідався, яка адреса господаря будинку, пішов до нього, звелів доповісти про себе під іменем лорда Вілмора (так він записаний був у паспорті) і придбав у нього дім за двадцять п’ять тисяч франків. Якби господар захотів навіть півмільйона, він заплатив би без торгу.

Того ж таки дня нотаріус, що оформив купівлю кам’яниці, сповістив молодятам, які мешкали на шостому поверсі, що новий господар надає їм на вибір будь-яке помешкання в домі за ту саму оплату, якщо вони звільнять йому ті дві кімнати.

Та чудернацька подія на цілісінький тиждень збурила всіх мешканців Меянських алей і породила тисячі здогадів, із-поміж яких жоден і близько не був до правди.

Та ще дужче збентежила всіх і збила з пантелику та обставина, що той-таки чужинець, який удень побував у кам’яниці на Меянських алеях, увечері ходив каталянським селом і заглядав до вбогої рибальської хатини, де перебував понад годину, розпитуючи про різних людей, що повмирали або зникли вже років із п’ятнадцять тому.

Наступного дня рибалки, до яких він заходив, щоб ото розпитати, отримали в подарунок нового човна з двома неводами і тралом.

Рибалки дуже хотіли подякувати щедрому відвідувачеві, та дізналися, що, побалакавши з якимось матросом, він сів на коня і виїхав із Марселя Екською брамою.

V. Шинок «Ґарський міст»

Кожен, що, як я ото, мандрував пішки південною Францією, либонь, бачив поміж Бельґардом і Бокером, десь на півдорозі поміж селом і містом, та все ж таки ближче до Бокера, ніж до Бельґарда, невелику корчму, де на підвішеній бляшаній вивісці, що деренчить від щонайменшого вітру, дуже кумедно виписано «Ґарський міст». Та корчма, якщо прямувати за течією Рони, стоїть по ліву руку від битого шляху, задньою стіною до річки. Коло неї є те, що в Ланґедоці прозивається садком, тобто обгороджена ділянка землі на задвірках, де скніє декілька миршавих олив і диких фіг із посрібленим курявою листям, а поміж тими деревами росте городина, переважно часник, червоний стручковий перець і цибуля; урешті в кутку, наче забутий чатовий, висока пінія самотньо стриміла в небо своїм верховіттям, що потріскувало на тридцятиградусному сонці.

Усі ті дерева, великі й малі, від природи криві й хиляться в той бік, у який віє містраль, одне з трьох лих Провансу, бо двома іншими, як відомо, чи, може, й невідомо, вважалися Дюранса[22] і парламент.

Довкола, на рівнині, що скидалася на величезне озеро куряви, то тут, то там росте рідке пшеничне колосся, яке місцеві садівники, либонь, вирощують із цікавості і яке править за сідало для цикад, що переслідують своїм пронизливим і одноманітним свистом мандрівників, котрі потрапляють до цієї пустелі.

Уже сім років та корчма належала подружжю, усю прислугу якого становила наймичка на ймення Трінетта і конюх, що прозивався Пако, утім, двох слуг було цілком достатньо, бо відтоді як поміж Бокером і Еґ-Мортом викопали канал, барки переможно замінили поштові запряжки, а пасажирські судна — диліжанси.

Той канал, на превелике горе корчмареві, проходив поміж Роною, що наповнювала його, і битим шляхом, що його він поглинав, кроків за сто від корчми, яку ми коротко, але достеменно допіру змалювали.

Господар тієї убогої корчми був чолов’яга років сорока п’яти, справжнісінький південець — високий, худорлявий і жилястий, із блискучими, глибоко посадженими очима, орлиним носом і білими, мов у хижака, зубами. Чуприна його, що, певне, і не збиралася сивіти, попри перші застороги старості, була, як і його кругла борода, густа і кучерява і тільки де-не-де почала сивіти. Обличчя його, від природи смагляве, стало майже чорне внаслідок його звички від ранку до вечора стовбичити у дверях і зирити, чи не з’явиться який-небудь гість, пішки чи верхи на коні, та чекав він зазвичай марно, і ніщо не захищало його обличчя від нестерпної спеки, крім червоної хустини, якою він обв’язував голову, наче іспанський погонич. То був наш давній знайомий, Ґаспар Кадрус.

Дружина його, що дівкою звалася Мадлен Радель, була бліда, кощава і марна, вона вродилася біля Арля і зберегла сліди колишньої вроди, якою уславилися жінки в тім краю, та обличчя її зблякло від нападів прихованої лихоманки, яка поширена була поміж людом, що мешкає біля еґмортських озер і камарзьких боліт. Тому вона ніколи не виходила з кімнати на другому поверсі й день при дні трусилася від тієї лихоманки, розлігшись у фотелі чи в ліжку, тоді як її чоловік зазвичай стояв на чатах біля порога, дуже неохоче покидаючи свій пост, бо щоразу, як він повертався до своєї сварливої половини, вона дошкуляла йому нескінченними скаргами на гірку долю, на що чоловік, як водилося, відповідав по-філософському:

— Замовкни, Карконто! Певне, так Богу треба було.

Прізвисько Карконта походило від того, що Мадлен Радель народилася в селі Карконта, поміж Салоном і Лямбеском; а що в тім краю людей майже завжди прозивають не на ймення, а на прізвисько, то й чоловік її замінив тим прізвиськом ім’я Мадлен, що було, певне, занадто ніжне і мелодійне для його грубої балачки.

Проте, попри таку вдавану покірність волі провидіння, не треба гадати, ніби наш корчмар не нарікав на те злиденне становище, у яке поставив його клятий Бокерський канал, і байдуже терпів безнастанні жінчині скарги. Як і всі південці, був він чоловік дуже стриманий і невибагливий, зате дуже амбітний у всьому, що стосувалося зовнішнього лоску; за тієї пори, коли йому ще велося ліпше, він не пропускав жодного свята, жодної ходи з тераском і врочисто приходив туди зі своєю Карконтою: він у мальовничому вбранні південця, вона у прегарних арлезіанських шатах, що наче запозичені були в греків та маврів. Та потроху ланцюжки до годинників, намиста, гаптовані корсажі, оксамитові куртки, шовкові панчохи з витонченими стрілочками, пістряві гетри, черевики зі срібними пряжками зникли, а Ґаспар Кадрус, позбувшись нагоди виходити на люди у своїй колишній пишноті, відмовився разом із дружиною від участі у святах, і тепер тільки веселе відлуння тих розваг, терзаючи його серце, доли­нало до його вбогої корчми, яку він і далі утримував не стільки задля зиску, скільки задля того, щоб мати бодай якесь діло.

Як водилося, Кадрус уже половину ранку стовбичив перед дверима корчми, поглядаючи то на невеличкий моріжок, де вешталися кури, то на два скрайні пункти пустельного шляху, який одним краєм губився на півдні, а другим на півночі, аж верескливий жінчин голос змусив його покинути той пост. Він, лаючись, увійшов до корчми і побрався на другий поверх, лишивши, проте, двері відчиненими навсітж, немовби припрошуючи подорожан заглянути до нього.

Тієї хвилі, коли Кадрус заходив до корчми, битий шлях, що про нього ми казали і що його він так розглядав, був порожній і безлюдний, мов пустеля опівдні. Він тягнувся нескінченною білою смугою поміж двома рядами заниділих дерев, і зрозуміло було, що жоден мандрівець зі своєї волі не попрямує о такій порі цією розпеченою Сахарою.

Тим часом, попри будь-яку імовірність, якби Кадрус лишився на місці, то він побачив би, що від Бельґарда наближається вершник, тією поштивою і спокійною ходою, що свідчить про найліпші стосунки поміж вершником і конем; кінь був добрячий іноходець і йшов клуса; вершник був священик, у чорній рясі й трикутному капелюсі, попри палючу спеку південного сонця, що вже стало на обіді.

Біля дверей корчми священик зупинився; хтозна, чи то кінь зупинив вершника, чи то вершник спинив коня; та хоч як воно там було, священик зліз додолу і, взявши коня за повід, припнув його до защіпки трухлявої віконниці, що трималася на одній завісі; потім, підійшовши до дверей і втираючи червоною хустиною піт, що рясно спливав його лицем, тричі гупнув об поріг кутим кінцем ціпка, якого тримав у руці.

Великий чорний пес відразу ж підвівся і ступнув декілька кроків, вибухнувши гавкотом і вишкіривши гострі білі ікла, — удвічі ворожа поведінка, яка свідчила про те, що він не звик бачити чужих.

Дерев’яні східці, що пролягали до стіни, відразу ж затріщали під тяжкою ходою господаря тієї вбогої оселі; зігнувшись увесь, він задки спускався до священика, що стояв у дверях.

— Іду, іду, — казав вельми здивований Кадрус. — Та замовкни врешті, Марґотене! Не бійтеся, добродію, він хоч і гавкає, та не кусається. Хочете вина, еге ж? Спека ж страшенна... Ох, перепрошую, — провадив Кадрус, побачивши, з ким балакає, — перепрошую, не розгледів я, кого маю честь вітати в себе... Що бажаєте? Я до ваших послуг, пане абате.

Священик декілька секунд дуже уважно дивився на Кадруса; здавалося, він навіть намагався звернути на себе увагу. Та оскільки на обличчі корчмаревому не було нічого, крім подиву, бо відвідувач не відповідав, він вирішив покласти край тій сцені й озвався із прикрою італійською вимовою:

— Ви пан Кадрус?

— Так, добродію, — відказав господар, що, либонь, ще дужче здивувався тому запитанню, ніж мовчанню, — це я і є; Ґаспар Кадрус, ваш слуга.

— Ґаспар Кадрус?... Ага... здається, так і є. Ви мешкали колись на Меянських алеях, на четвертому поверсі?

— Авжеж.

— І були кравцем?

— Так, але з тим ділом не склалося в мене. У тому клятому Марселі так гаряче, що, гадаю, там незабаром і геть перестануть убиратися. До речі, про спеку; чи не хочете трохи освіжитися, пане абате?

— Мабуть. Принесіть плящину найліпшого вашого вина, і ми попровадимо нашу розмову далі.

— Як скажете, пане абате, — відказав Кадрус.

І щоб не проґавити нагоди продати одну зі своїх останніх пляшок кагору, Кадрус хутенько відчинив ляду в долівці кімнати, яка була заразом і залою, і кухнею.

Коли за п’ять хвилин по тому він знову з’явився, священик уже сидів на ослоні, спершись ліктем на стіл, а Марґотен, що, певне, поміняв гнів на милість, почувши, як дивний мандрівець попросив вина, поклав йому на коліна свою худу шию і дивився на нього лагідними очима.

— Ви самі тут мешкаєте? — запитав священик господаря, коли той поставив перед ним склянки і плящину.

— Так, сам, чи майже сам, пане абате, бо жінка мені не помагає; вона весь час нездужає, сердешна моя Карконта.

— То ви одружені! — сказав священик із відтінком спочутливості, роззирнувшись довкруги, наче оцінював убоге майно бідного подружжя.

— Ви вважаєте, що я небагатий, еге ж, пане абате? — зітхнувши, спитався Кадрус. — Нічого не вдієш: мало бути чесною людиною, щоб гарно жити на цім світі.

Абат кинув на нього пронизливий погляд.

— Авжеж, чесною людиною; цим я можу похвалитися, пане абате, — сказав господар, дивлячись панотцеві просто у вічі і приклавши долоню до грудей, — а за нашого часу не кожен може це сказати.

— Тим ліпше, якщо те, чим ви пишаєтеся, правда, — сказав священик. — Я твердо вірю, що раніше чи пізніше кожна добра людина матиме винагороду, а недобру покарають.

— Вам за саном належить казати це, панотче, — гірко відказав Кадрус, — а кожен має право вірити чи не вірити вашим словам.

— Дарма ви кажете таке, добродію, — мовив абат, — може, я сам доведу вам справедливість моїх слів.

— Як це так? — здивовано запитав Кадрус.

— А ось як: передовсім мені треба упевнитися, що ви таки та людина яка мені потрібна.

— Які ж докази вам треба?

— Ви знали в 1814 чи 1815 році моряка, якого звали Дантес?

— Дантес!.. Чи знав я сердегу Едмона! Ще б пак, то був мій найліпший друг! — зашарівшись, вигукнув Кадрус, і ясні, спокійні священикові очі немов би розширилися, щоб однісіньким поглядом охопити співрозмовника.

— Так, здається, він звався Едмоном.

— Авжеж, він звався Едмоном! Певно ж! Так само певно, як те, що мене звати Ґаспар Кадрус. А що із ним сталося, панотче, із бідолахою Едмоном? — провадив корчмар. — Ви його знали? Живий він ще? Вільний він? Щасливий?

— Він сконав у в’язниці в ще більш відчайдушному і нещасному становищі, аніж каторжники, що тягають ядро на тулонській каторзі.

Смертельна блідість заступила рум’янець, що розіллявся було Кадрусовим обличчям. Він одвернувся, і священик побачив, що він утирає сльози краєчком червоної хустини, якою була обв’язана його голова.

— Бідолаха! — пробурмотів Кадрус. — Ось вам іще один доказ на підтвердження моїх слів, пане абате, що Господь милостивий тільки з недобрими людьми. Так, — провадив він, — світ стає дедалі гірший. Нехай би небо послало на землю спершу сірчану зливу, а потім вогненну — та й по всьому!

— Ви, певне, щиро любили того хлопчину, — сказав священик.

— Авжеж, я його любив, — сказав Кадрус, — хоч мушу покаятися, що якось позаздрив його щастю, та потім, клянуся, гірко пошкодував за його лихою долею.

На мить запало мовчання, упродовж якого священик не зводив пильного погляду з виразного обличчя корчмаря.

— То ви знали сердегу? — запитав Кадрус.

— Мене погукали до нього перед смертю, і я втішив його у смертну годину, — відказав панотець.

— А від чого він помер? — здушеним голосом запитав Кадрус.

— Від чого помирають у в’язниці на тридцять першому році життя, як не від самої ж таки в’язниці?

Кадрус утер піт, що спливав його лицем.

— Найдивніше те, — провадив священик, — що перед смертю Дантес поклявся мені на розп’ятті, яке він цілував, що йому не відома достеменна причина його ув’язнення.

— Правда, правда, — прошепотів Кадрус, — він не міг її знати. Авжеж, пане абате, бідолашний хлопчина сказав правду.

— Тим-то й доручив він мені знайти причину його лиха і відновити честь його імені, якщо воно було чимось заплямоване.

І священиків погляд, що ставав дедалі пронизливіший, уп’явся у Кадрусове обличчя, яке враз спохмурніло.

— Один заможний англієць, — казав панотець далі, — його товариш у нещасті, якого випустили за другої реставрації, мав дуже дорогий самоцвіт. Покидаючи в’язницю, він подарував той самоцвіт Дантесові, щоб подякувати за те, що під час його недуги той доглядав його, як рідного брата. Дантес, замість того, щоб підкупити наглядачів, що, втім, могли б узяти винагороду, а потім зрадити його, тримав камінь при собі на той випадок, якщо його звільнять; якби він вийшов із в’язниці, то відразу став би багатієм, продавши той камінь.

— То ви кажете, — запитав Кадрус, очі в якого аж спалахнули, — що то був дорогий самоцвіт?

— Усе на світі відносне, — відказав панотець. — Для Едмона то був цілий маєток; його оцінювали на п’ятдесят тисяч франків.

— П’ятдесят тисяч франків! — вигукнув Кадрус. — То він був завбільшки з волоський горіх, еге?

— Та ні, менший, — відказав священик, — проте ви самі можете про це судити, тому що він зі мною.

Кадрусові очі, здавалося, аж нишпорили попід священиковим убранням, шукаючи той камінь.

Панотець дістав із кишені пудельце, обшите чорною шкірою, відкрив його і показав приголомшеному Кадрусові самоцвіт, що сяяв у персні прегарної роботи.

— І це варте п’ятдесят тисяч франків?

— Без персня, що сам собою теж досить коштовний, — відказав панотець.

Він зачинив пудельце і поклав до кишені самоцвіт, що знай сяяв у Кадрусовій уяві.

— Та ж як цей камінь потрапив до ваших рук, пане абате? — запитав Кадрус. — Невже Едмон призначив вас його спадкоємцем?

— Не спадкоємцем, а заповітним виконавцем. «Було в мене троє добрих друзів і наречена, — сказав він мені, — і я певен, що всі гірко тужать за мною; один із них звався Кадрус».

Кадрус здригнувся.

— «Другого, — провадив священик, удавши, ніби не помічає Кадрусового хвилювання, — звали Данґляром; третій, — докинув він, — хоч і був моїм суперником, але теж любив мене».

Диявольська посмішка з’явилася на Кадрусових вустах; він хотів було урвати панотця.

— Зачекайте, — сказав священик, — я закінчу, і якщо ви маєте що сказати мені, то скажете потім. «Третій, хоч і був моїм суперником, але теж любив мене, і звали його Фернан; а моя наречена звалася...» Забув я ім’я нареченої, — сказав священик.

— Мерседес, — озвався Кадрус.

— Авжеж, саме так, — зітхнувши, сказав панотець, — Мерседес.

— Та й що ж далі? — запитав Кадрус.

— Дайте мені карафу з водою, — попросив священик.

Кадрус швиденько вволив його бажання.

Панотець налляв води у склянку і зробив декілька ковтків.

— На чім ми зупинилися? — запитав він, поставивши склянку на столі.

— Наречену звали Мерседес.

— Ага... «Ви попрямуєте до Марселя...» Це все Дантес мені казав, розумієте?

— Авжеж.

— «Продасте цей самоцвіт і поділите гроші, які здобудете за нього, поміж моїми п’ятьма друзями, єдиними людьми, що любили мене на світі».

— Поміж п’ятьма? — запитав Кадрус. — Таж ви назвали мені чотирьох.

— Бо п’ятий помер, як мені сказали... П’ятий був Дантесів батько.

— Так, це правда, — сказав Кадрус, якого посіли суперечливі почуття, — бідолашний дідусь помер.

— Я дізнався про це в Марселі, — відказав панотець, намагаючись здаватися байдужим, — та смерть сталася так давно, що я не міг дізнатися про подробиці... Може, ви щось знаєте про його смерть?

— Хто ж і знає про це, як не я! — вигукнув Кадрус. — Я був його сусідою. О Боже, ще й року не минуло після зникнення його сина, як сердешний дідуган помер!

— А від чого він помер?

— Лікарі називали його недугу.... здається, запаленням шлунку, люди, що знали його, казали, ніби він помер од горя... а я, що бачив, як він умирав, я кажу, що помер він...

Кадрус затнувся.

— Від чого? — тривожно запитав панотець.

— Від голоду він помер!

— Від голоду? — схопившись на ноги, заволав священик. — Від голоду! Найостанніша худобина не вмирає від голоду. Пес, що вештається вулицями, знаходить милостивця, який жбурне йому кусень хліба, а людина, християнин, помирає від голоду поміж людьми, що прозиваються християнами! Неможливо! Це неможливо!

— Кажу вам правду, — сказав Кадрус.

— І дарма, — пролунав голос зі східців. — Чого ти пхаєшся не у своє діло?

Священик із Кадрусом обернулися і побачили крізь перила східців бліде Карконтине лице; вона придибала сюди зі своєї комірки і слухала їхню розмову, умостившись на горішній сходинці і спершись головою на руки.

— А ти, жінко, чого сама пхаєш носа не у своє діло? — спитався Кадрус. — Панотець просить, щоб я розповів усе, то я й розповідаю з поваги до нього.

— А з обачності ліпше мовчати. Хіба ти знаєш, із якими намірами тебе розпитують, дурнику?

— Із найліпшими, пані, — сказав священик, — присягаюся. Вашому чоловікові нема чого остерігатися, аби тільки щиро про все розповів.

— Знаю я це... Розпочинають усілякими обіцянками, потім просять не боятися нічого, потім ушиваються, не виконавши тих обіцянок, аж якогось ранку тебе спіткає лихо, що береться бозна-звідки.

— Заспокойтеся, — відказав панотець, — запевняю вас, через мене вам не буде ніякого лиха.

Карконта буркнула щось невиразне, знову опустила голову на руки й, сіпаючись від лихоманки, дала чоловікові змогу провадити балачку далі, намагаючись утім не пропустити жодного слова з неї.

Тим часом панотець випив трохи води і заспокоївся.

— Невже, — знову озвався він, — того нещасного дідка всі так покинули, що він умер голодною смертю?

— Та ні, — відказав Кадрус, — каталянка Мерседес і пан Моррель не покинули його напризволяще; та бідолашний дідуган раптом зненавидів Фернана, того самого, — докинув Кадрус із глумливою посмішкою, — якого Дантес назвав вам своїм другом.

— А хіба він не був йому другом? — запитав священик.

— Ґаспаре, Ґаспаре! — озвалася жінка зі сходинок. — Подумай спершу, а тоді кажи!

Кадрус із досадою махнув рукою і нічого не відповів жінці.

— Хіба можна бути другом чоловікові, у якого хочеш відбити дівчину? — відказав він панотцеві. — Дантес із доброти своєї всіх прозивав друзями... Сердега Едмон! Утім, добре, що він ні про що не дізнався, йому нелегко було б простити їм у смертну годину. І хоч що там казали б, — провадив Кадрус, що не цурався своєрідної грубуватої поезії, — я все ж таки дужче боюся прокляття небіжчиків, аніж ненависті живих.

— Телепень! — вигукнула Карконта.

— А ви знаєте, — спитався панотець, — що він укоїв, той Фернан?

— Чи знаю я? Авжеж, знаю!

— То кажіть.

— Твоя воля, Ґаспаре, — знову впала у річ Карконта, — роби, як хочеш, та ліпше було б тобі промовчати.

— Цього разу, либонь, ти таки правду кажеш, — сказав Кадрус.

— То ви не хочете казати? — спитався священик.

— А нащо? — відказав Кадрус. — Якби сердега Едмон був живий і прийшов до мене дізнатися раз і назавжди, хто його друг, а хто ворог, тоді це була б інша справа; та ви кажете, що він на тім світі; він уже не може ненавидіти, не може помщатися, тож облишмо все це.

— То ви хочете, — сказав панотець, — щоб цим людям, яких ви вважаєте віроломними і облудними друзями, перепала винагорода за вірну дружбу?

— Правда ваша, панотче, — відказав Кадрус. — Та й що для них той Едмоновий спадок? Крапля в морі!

— Не кажучи вже про те, що ті люди можуть роздушити тебе однісіньким пальцем, — устряла жінка.

— Ти ба! Невже ці люди такі могутні й заможні?

— То ви нічого про них не знаєте?

— Ні. Розкажіть мені.

Кадрус замислився.

— Ні, знаєте, це було б задовго.

— Як хочете, друже мій, можете нічого не казати, — відповів священик, удаючи байдужого, — я поважаю ваші вагання. Ви чините, як мусить учинити кожна добра людина; про це не будемо більш балакати. Що мені доручили? Уволити останню волю вмирущого. Отож, я продам цей самоцвіт.

І він знову дістав пудельце з кишені, відчинив його, і камінь знову засяяв перед захопленими Кадрусовими очима.

— Ось іди, жінко, та поглянь на сеє диво, — хрипко озвався він.

— Самоцвіт? — підводячись, поспиталася Карконта. Потім досить твердою ходою побралася униз. — Що за самоцвіт?

— А ти хіба не чула? — поспитався Кадрус. — Цей самоцвіт Едмон заповів нам: по-перше, своєму батькові, по-друге, трьом друзям: — Фернанові, Данґлярові, мені і своїй нареченій Мерседес. Самоцвіт коштує п’ятдесят тисяч франків.

— Ох, що за чудовний камінь! — вигукнула Карконта.

— То п’ята частка цієї суми належить нам? — запитав Кадрус.

— Авжеж, — відказав панотець, — із додаванням на рахунок частки Дантесового батька, котру, як я гадаю, маю право я поділити поміж вами чотирма.

— А чому ж поміж чотирма? — запитала Карконта.

— Бо ви четверо Едмонові друзі.

— Зрадники — не друзі! — глухо буркнула Карконта.

— Оце я казав, — мовив Кадрус. — Винагороджувати зраду чи й переступ — це гріх, навіть блюзнірство.

— Ви самі хочете цього. — спокійно відказав панотець, знову ховаючи самоцвіт до кишені своєї ряси. — Дайте тепер мені адреси Едмонових друзів, щоб я міг уволити останню його волю.

Піт рясно котився Кадрусовим обличчям. Священик підвівся, підійшов до дверей, щоб поглянути на коня, і знову сів на своєму місці. Кадрус і його дружина дивилися одне на одного з незрозумілим виразом.

— Самоцвіт міг би перепасти тільки нам, — сказав Кадрус.

— Ти так гадаєш?

— Панотець не буде нас обманювати.

— Роби, як хочеш, — відказала Карконта, — я вмиваю руки.

І вона знову піднялася східцями, тремтячи від лихоманки. Хоч була спека, зуби її цокотіли.

На останній сходинці вона зупинилася.

— Подумай добре, Ґаспаре, — сказала вона.

— Я вже вирішив, — відказав Ґаспар.

Карконта зітхнула і зникла у своїй кімнаті; чутно було, як мостини зарипіли під її ногами і як затріщав фотель, що в ньому вона вмостилася.

— То що ви там вирішили? — запитав панотець.

— Розповісти вам усе, — відказав корчмар.

— Як по правді, то це найліпше, що ви можете вчинити, — сказав панотець. — Не тому, що мені кортить дізнатися те, що ви воліли б приховати від мене, а тому, що буде ліпше, якщо ви допоможете мені поділити спадок згідно з волею спадкодавця.

— Сподіваюся, що так, — відказав Кадрус, у якого щоки аж шарілися від надії й захланності.

— Я слухаю вас, — мовив священик.

— Зачекайте, — сказав Кадрус, — нас можуть не до речі урвати, і це буде прикро. Та й іншим нема чого знати, що ви були тут.

Він підійшов до дверей, замкнув їх і задля дужчої певності накинув нічний засув. Тим часом панотець обрав собі гарне місце; він сів у кутку, щоб залишатися в тіні, тоді як світло буде падати на обличчя співрозмовника. Схиливши голову і склавши, чи радше зціпивши, руки, він приготувався уважно слухати.

Кадрус посунув ослона і сів напроти нього.

— Пам’ятай, не я тебе змусила! — пролунав тремтливий голос Карконти, наче вона бачила крізь мостини, що коїться унизу.

— Добре, добре, — сказав Кадрус, — доста; беру все на себе.

І він почав розповідати.

VI. Кадрусова розповідь

— Передовсім, — сказав Кадрус, — мушу попросити вас, панотче, щоб ви дещо пообіцяли мені.

— І що ж саме? — спитався панотець.

— Якщо ви колись скористаєтеся тими відомостями, що їх я вам подам зараз, то ніхто не повинен знати, що ви здобули їх від мене, адже люди, про яких я буду оповідати, заможні й могутні, і якщо вони хоч пальцем мене зачеплять, то роздушать, мов скло.

— Заспокойтеся, друже мій, — відказав панотець, — я священик, і всі таємниці помирають у моїм серці; пам’ятайте, що у нас немає іншої мети, як тільки належно виконати останню волю нашого друга. Кажіть і не щадіть нікого, але без ненависті, кажіть правду, самісіньку щиру правду. Не знаю я і, либонь, уже ніколи не знатиму тих людей, що про них ви мені розповісте. Крім того, я італієць, а не француз, належу Богові, а не людям; повернуся я до мого монастиря, що з нього вийшов тільки для того, щоб уволити останню волю вмирущого.

Ті переконливі докази, здавалося, додали Кадрусові трохи певності.

— То я хочу чи навіть мушу вивести вас із омани щодо тієї дружби, яку сердега Едмон вважав такою щирою і непохитною.

— Будьте ласкаві, почніть із його батька, — попросив панотець. — Едмон багато розповідав мені про батька, він так любив його.

— Це сумна історія, — сказав Кадрус, хитаючи головою, — початок, ви, мабуть, знаєте.

— Авжеж, — відказав абат. — Едмон розповів мені все, що було, до тієї миті, коли його заарештували в маленькому шинку на марсельській околиці.

— У «Резерві»! Як зараз усе я бачу.

— Адже то були чи не заручини?

— Так, і обід, що весело розпочався, скінчився сумно: увійшов поліційний комісар із чотирма вояками й заарештував Дантеса.

— На цьому закінчується те, що я знаю, — сказав священик. — Дантес знав лише те, що стосувалося його особисто, тому що він уже ніколи більше не бачив нікого з тих, кого я вам назвав, і нічогісінько про них не чув.

— Так ось, коли Дантеса заарештували, пан Моррель подався до Марселя, щоб дізнатися, у чім річ, і здобув дуже невеселі відомості. Старий батько повернувся додому сам, плачучи, скинув із себе святкове вбрання, цілісінький день ходив туди-сюди кімнатою і так і не лягав спати. Я мешкав тоді під ним і чув, як він цілу ніч ходив по хаті, бо, мушу зізнатися, я й сам не спав: горе сердешного батька страшенно мучило мене, і кожен крок його рвав моє серце, наче він і справді наступав мені на груди.

Наступного дня Мерседес прийшла до Марселя прохати пана де Вільфора про заступництво; вона нічого не домоглася, та заразом зайшла одвідати старого; побачивши його таким похмурим і смутним і дізнавшись, що він не спав усеньку ніч і нічого не їв з учора, вона хотіла було забрати його із собою, щоб потурбуватися про нього. Проте старий нізащо не погоджувався.

«Ні, — казав він, — я не покину моєї домівки. Мій бідолашний син любить мене понад усіх на світі, то ж якщо його випустять із в’язниці, він прибіжить передовсім до мене. Що він скаже, якщо не знайде мене вдома?».

Я чув усе те, стоячи на сходовому майданчику, бо дуже хотів, щоб Мерседес умовила його піти з нею. Його неспокійні кроки, що цілісіньку днину лунали в мене над головою, не давали мені спокою.

— А хіба ви самі не заходили до нього, щоб утішити? — запитав священик.

— Ох, панотче! — відказав Кадрус. — втішати можна того, хто шукає втіхи; а він її не шукав. Та ще й, хтозна й чому, але мені здалося, ніби він не хоче бачити мене. Утім, якось уночі, почувши його ридання, я не втерпів і подався нагору: та коли я підійшов до дверей, він уже не плакав, а молився. Такі промовисті слова він знаходив, такі жалісні вислови, я вам і передати цього не можу, панотче; то було більше, ніж молитва, більше, ніж скорбота; оскільки я не богун і не люб­лю єзуїтів, то я сказав собі: «Слава Богу, я сам і Господь не дав мені дітей; якби я був батьком і почував такий смуток, то, не знаходячи в пам’яті і в серці всього того, що він каже Богові, я пішов би і кинувся у море, щоб позбутися цих мук».

— Сердешний батько! — прошепотів священик.

— Із кожним днем він дедалі дужче усамітнювався; пан Моррель і Мерседес частенько приходили одвідати його, та двері його були замкнені; я знав, що він удома, та він їм не відповідав. Якось, коли він таки впустив Мерседес і бідолашна дівчина, сама у цілковитому відчаї, намагалася підбадьорити його, він сказав:

«Повір мені, дочко, він помер; не нам його чекати, а він чекає нас; мені добре, бо я набагато старший од тебе і, звісно ж, перший зустрінуся з ним».

Хоч яка добра була б людина, та вона перестає відвідувати людей, на котрих тяжко дивитися. Скінчилося тим, що старий Дантес лишився геть самотній. Не бачив я більше, щоб хтось підіймався до нього, крім якихось невідомих людей, що вряди-годи заходили до нього і потім потихеньку спускалися з клунками. Незабаром я здогадався, що було в тих клумаках: він потроху продавав усе, що мав, аби якось прожити на світі. Урешті позбувся він і остатніх лахів. Він заборгував за помешкання; господар погрожував його витурити з хати; він попросив зачекати ще тиждень, і той погодився; знаю це від самого господаря, бо він зайшов до мене, коли покинув старого.

По тому я ще три дні чув, як він знай ходить по хаті, а четвертого дня вже нічого не чув. Я вирішив зайти до нього; двері були замкнені. У замкову шпарину я побачив, що він блідий і виснажений, то думав собі, що він занедужав; я сповістив Моррелеві й Мерседес. Обоє відразу ж поприходили. Пан Моррель привів із собою лікаря; той знайшов у недужого шлунково-кишковий розлад і прописав йому дієту. Я був при цім, панотче, і ніколи не забуду, як посміхнувся старий, почувши той припис. Відтоді він уже не замикався: у нього була законна підстава не їсти, адже лікар призначив йому дієту.

Священик насилу здушив у собі стогін.

— Вам цікаво те, що я оце розповідаю, панотче? — запитав Кадрус.

— Так, — відказав священик, — це дуже зворушує.

— Мерседес прийшла вдруге; вона побачила, що він так змінився, як ото і першого разу, то хотіла було взяти його до себе. Пан Моррель був тієї ж думки і хотів перевезти його силоміць. Але старий так почав кричати, що вони полякалися. Мерседес лишилася коло його ліжка, а пан Моррель пішов, давши їй на здогад, що лишає гаманця з грішми на коминку. Проте старий, киваючи на лікарів припис, нічогісінько і в рота не брав. Аж після дев’ятиденного посту він помер, проклинаючи тих, що були причиною його лиха. Він сказав Мерседес: «Якщо колись побачите Едмона, скажіть йому, що я помер, благословляючи його».

Священик підвівся і пройшов двічі кімнатою, притуляючи руку, що тремтіла, до горлянки.

— І ви вважаєте, що він помер...

— Від голоду, пане абате, від голоду! — відказав Кадрус. — Я так само певен цього, як і того, що ми з вами християни.

Священик рвучко вхопив наполовину повну склянку з водою, вихилив її одним духом і з червоними очима і блідим лицем знову сів на своє місце.

— Погодьтеся, що це велике лихо... — глухо промовив він.

— Тим паче що не Бог, а люди вкоїли його.

— Що ж, перейдемо до цих людей... — сказав панотець. — Та пам’ятайте, — майже погрозливо додав він, — що ви зобов’язалися розповісти мені все. Хто ж ті люди, що сина спровадили на той світ відчаєм, а батька голодом?

— Два його заздрісники: один через кохання, другий із амбітності — Фернан і Данґляр.

— До чого призвела та їхня заздрість? Кажіть!

— Вони донесли на Едмона, що він бонапартистський агент.

— Але хто доніс на нього? Хто справжній винуватець?

— Обидва, пане абате; один написав листа, другий одніс його на пошту.

— А де було написано того листа?

— У самому «Резерві», напередодні весілля.

— Так і є! — прошепотів священик. — О Фаріа, Фаріа! Як знав ти людей і їхні діла!

— Що ви кажете? — поспитав Кадрус.

— Нічого, — відказав панотець, — кажіть далі.

— Данґляр написав виказ лівою рукою, щоб не впізнали його почерку, а Фернан одніс його на пошту.

— Але ж і ви були при цім! — вигукнув панотець.

— Я? — запитав здивовано Кадрус. — Хто вам сказав, що я був при тім?

Священик побачив, що зайшов задалеко.

— Ніхто не казав, — мовив він, — та щоб знати такі подробиці, треба було бути при тім.

— Правда ваша, — глухо сказав Кадрус, — був я при тім.

— І ви не запротестувати проти такої мерзоти? — запитав панотець. — То ви їхній спільник.

— Пане абате, — відказав Кадрус, — вони так напоїли мене, що я майже глузд утратив. Усе я бачив наче в імлі. Я казав їм усе, що може верзти людина в такому стані, та вони відповідали мені, що це лише жарт і той жарт не матиме ніяких наслідків.

— Та наступного дня, пане, наступного дня ви таки упевнилися, що той жарт мав наслідки. Проте ви промовчали, хоч і були при тім, як заарештували Дантеса.

— Так, пане абате, я був при цім і хотів говорити; хотів я про все розповісти, та мене втримав Данґляр.

«Якщо виявиться, — сказав він мені, — що він таки винен, що і справді був на Ельбі й дістав доручення передати листа бонапартистському комітетові в Парижі, якщо листа в нього знайдуть. То на його заступників будуть дивитися як на його спільників».

Я злякався, що виявлюся причетним о такій порі до політичної справи і промовчав; зізнаюся, що то було підле боягузтво, проте не злочин.

— Розумію, ви просто умили руки, та й годі.

— Так, панотче, — відказав Кадрус, — і сумління мучить мене за це вдень і вночі. Присягаюся вам, я часто благаю Бога, щоб він простив мені, тим паче що цей гріх, єдиний у моєму житті, у якому я поважно звинувачую себе, є причиною всього мого лиха. Я розплачуюся за хвилину слабості; тим-то завжди й кажу я Карконті, коли вона скаржиться на лиху долю: «Мовчи, жінко, певне, так Бог хоче».

І Кадрус із щирим каяттям понурив голову.

— Ваше щиросерде зізнання заслуговує на похвалу, — сказав панотець. — хто так оце кається, той гідний прощення.

— Як на лихо, — урвав його Кадрус, — Едмон помер, не простивши мені.

— Він нічого не знав... — сказав священик.

— Але тепер, либонь, знає-таки, — заперечив Кадрус, — бо, кажуть, мерці все знають.

Запало мовчання. Священик підвівся і замислено почав ходити туди-сюди кімнатою, а потім повернувся до свого ослона і знову сів.

— Ви вже декілька разів називали мені якогось пана Морреля, — сказав він. — Хто він такий?

— Власник «Фараона», Дантесів господар.

— А яку роль відіграв цей чоловік у всій цій сумній справі? — запитав панотець.

— Роль чесної людини, мужньої й співчутливої. Разів із двадцять клопотався він за Дантеса. Коли повернувся імператор, він писав, благав, погрожував, аж за другої реставрації його самого дуже переслідували за бонапартизм. Десять разів, як я вже вам казав, приходив він до Дантесового батька, щоб забрати його до себе, а напередодні його смерті чи днів за два до неї, як я теж вам уже казав, він лишив на коминку гаманець із грішми; із тих коштів заплатили борги старого і на них-таки його поховали, тож сердега міг принаймні померти так само, як і жив, нікому не ставши тягарем. У мене й досі зберігається цей гаманець, великий червоний капшук, плетений.

— Цей пан Моррель живий?

— Живий, — відказав Кадрус.

— І, мабуть, небо благословило його — він заможний, щасливий?

Кадрус гірко посміхнувся.

— Такий щасливий, як я оце, — відказав він.

— Що? Невже пан Моррель нещасливий? — вигукнув священик.

— Він на краю бідності, панотче, і навіть гірше — йому загрожує ганьба.

— Чому?

— Річ у тім, — сказав Кадрус, — що після двадцятип’ятирічної праці, посівши найпочесніше місце поміж марсельськими купцями, пан Моррель геть розорився. За два роки він утратив п’ять кораблів, став жертвою трьох банкрутств, і тепер уся його надія на той-таки «Фараон», яким орудував сердега Дантес; незабаром він має повернутися з Індії з вантажем кошенілі й індиго. Якщо цей корабель потоне, як ото інші, пан Моррель пропаде.

— А чи є в цього нещасливця дружина і діти?

— Авжеж, є в нього жінка, що все терпить, немов свята; у нього є й донька, що хотіла вийти заміж за коханого хлопця, та тепер батьки не дозволяють йому одружитися з дівчиною, що раптом зубожіла. Крім того, є в нього і син, офіцер; та ви ж розумієте, що все це тільки загострює горе бідолахи, а не втішає його. Якби він був сам, то всадив би собі кулю в голову, та й годі.

— Жах! — прошепотів панотець.

— Отак Господь винагороджує чесноту, панотче, — сказав Кадрус. — Погляньте на мене: я не вчинив ніякого лиха, крім того, у чому я вам покаявся, і докотився до злиднів. Мені судилося побачити, як моя сердешна дружина помре від лихоманки, і я не зможу їй нічим допомогти, а сам я помру від голоду, як помер старий Дантес, тоді як Фернан і Данґляр купаються у грошві.

— Як же це сталося?

— Бо їм поталанило, а чесним людям ніколи не щастить.

— Що ж сталося з Данґляром, головним винуватцем? Адже він підбурив на все те, еге?

— Що з ним сталося? Він подався з Марселя, і за рекомендацією пана Морреля, який нічого не знав про його злочин, найнявся до одного іспанського банкіра. Під час іспанської війни він опікувався постачанням французького війська і розбагатів; потім почав грати на біржі й у такий спосіб потроїв свій капітал, а втративши дружину, доньку свого банкіра, одружився з удовою, панею де Нарґон, донькою камергера теперішнього короля, пана де Серв’є, який зараз у великій милості. Він став мільйонером, його зробили бароном, тож він тепер барон Данґляр; у нього кам’яниця на вулиці Монблан, десять коней у стайні, шестеро лакеїв у передпокої і хтозна-стільки мільйонів у скрині.

— Ти ба! — з чудернацькою інтонацією сказав абат. — Та й що, він щасливий?

— Чи він щасливий? Хтозна. Щастя чи нещастя, про це знають стіни; у стін є вуха, та нема язика. Якщо багатство становить щастя, то Данґляр щасливий.

— А Фернан?

— О, тому ще ліпше поталанило.

— Та як же ж міг забагатіти і вийти в люди вбогий каталянський рибалка, без коштів, без освіти? Зізнаюся, це дивує мене.

— Це всіх дивує; либонь, у його житті є якась таємниця, якої ніхто не знає.

— Але якими видимими шляхами доскочив він великого маєтку чи високого становища?

— І того, і того доскочив він, пане абате, і маєтку чималенького, і високого становища.

— Таке тільки в казках буває!

— Справді, це схоже на казку, але послухайте, і ви все збагнете.

За декілька днів до повернення імператора Фернана мали взяти до війська. Бурбони не встигли призвати його, та повернувся Наполеон, видав указ про надзвичайний призов, і Фернанові довелося іти служити. Я теж пішов; та оскільки я був старший від Фернана і допіру одружився з моєю сердешною дружиною, то мене послали охороняти узбережжя. А Фернан потрапив до дійсного війська, подався з полком на кордон і брав участь у битві коло Ліньї.

Уночі після битви він був ординарцем в одного генерала, що мав таємні стосунки з ворогом. Тієї ночі генерал мав перейти до англійців; він запропонував Фернанові супроводжувати його. Фернан погодився, покинув пост і подався за генералом.

Якби Наполеон лишився на престолі, за той учинок Фернана віддали б до суду, та за Бурбонів це визнали заслугою. Він повернувся до Франції з еполетами молодшого лйтенанта, і оскільки той генерал, що тішився великою ласкою в короля, опікувався ним і далі, то йому дали звання капітана в 1823 році, під час іспанської війни, тобто за тієї пори, коли Данґляр узявся до своїх перших комерційних спекуляцій. Фернан зроду був іспанцем, тож його послали до Мадрида, щоб він дізнався, яким духом там дихають. Там він зустрівся з Данґляром, змовився з ним, пообіцяв своєму генералові сприяння роялістів у столиці й у провінції, заручився від нього обіцяннями, узяв на себе, зі свого боку, декотрі зобов’язання, провів свій полк тільки йому самому відомими ущелинами, що їх охороняли роялісти, — одне слово, надав у тому недовгому поході такі послуги, що після взяття Трокадеро його підвищили до полковника і нагородили офіцерським хрестом Почесного легіону і титулом графа.

— О доле, доле! — прошепотів панотець.

— Авжеж; але послухайте, це ще не все. Іспанська війна скінчилася, і тривалий мир, що мав запанувати в Європі, міг зашкодити Фернановій кар’єрі. Лише Греція повстала проти Туреччини і розпочала війну за незалежність; уся увага звернулася до Афін. Тоді було модно жаліти й підтримувати греків. Французький уряд хоч і не опікувався ними відкрито, дозволяв, як ви знаєте, надавати їм приватну поміч. Фернан попросив дозволу податися до Греції, перебуваючи заразом у війську.

Згодом стало відомо, що граф де Морсер, — він носив це ім’я, — вступив на службу до Алі-паші у званні генерала-інструктора. Як вам відомо, Алі-пашу вбили; та перед смертю він дав Фернанові щедру винагороду; Фернан повернувся до Франції, і там його затвердили у званні генерал-лейтенанта.

— І тепер?.. — запитав священик.

— І тепер, — провадив Кадрус, — він мешкає у пречудовій кам’яниці в Парижі, на вулиці Ельдер, номер двадцять сім.

Панотець хотів було щось сказати, та нерішуче затнувся; аж зібрався на дусі й запитав:

— А Мерседес? Я чув, що вона зникла?

— Зникла! — вигукнув Кадрус. — Авжеж, як ото сонце зникає, щоб уранці зійти ще кращим.

— Чи ж не усміхнулося щастя і їй? — іронічно посміхаючись, запитав панотець.

— Мерседес зараз одна з перших пань у паризьких світських колах, — відказав Кадрус.

— Кажіть далі, — мовив священик, — мені здається, наче я слухаю про якийсь сон. Та й сам я бачив стільки незвичайного, що ваша розповідь не дуже мене дивує.

— Спершу Мерседес була у відчаї від того лиха, що розлучило її з Едмоном. Я вже казав вам про те, як вона благала пана де Вільфора і як віддано опікувалася старим Дантесом. А тут ще й нове лихо — Фернана забрали до війська; вона не знала про його злочин і любила його як брата.

Фернан поїхав, вона лишилася сама.

Три місяці перевела вона у сльозах; ніяких звісток ні від Едмона, ні про Фернана; нікого, крім дідугана, що вмирав із горя.

Якось, просидівши, як вона звикла, на середохресті двох шляхів, що провадять із Марселя до Каталян, Мерседес повернулася додому ввечері у ще дужчій розпуці, ніж будь-коли; ні її коханий, ні її друг не повернулися до неї жодним із тих шляхів, і вона не здобула звістки ні про того, ні про того.

Раптом вона почула знайомі кроки. Вона схвильовано озирнулася, двері відчинилися, і перед нею постав Фернан у мундирі молодшого лейтенанта.

Хоч тужила вона і побивалася не за ним, проте їй здалося, наче частка її колишнього життя повернулася до неї. Мерседес ухопила Фернана за руки з такою радістю, що він узяв її за кохання; та то була тільки втіха від думки, що вона не сама на світі й що нарешті після довгих днів самоти вона бачить перед собою друга. Та й слід зауважити ще, що Фернан ніколи не викликав у неї відрази, просто в неї не було до нього кохання, та й годі.

Серце Мерседес належало іншому, і той інший був далеко... зник... може, й помер. Від тієї думки вона ридала й у відчаї заламувала руки. Та ця думка, яку вона передніше відкидала, коли хтось підказував її, тепер сама напрошувалася. Та й старий Дантес знай повторював їй: «Наш Едмон помер, якби він був живий, то повернувся б до нас».

Старий помер, як я вам уже казав. Якби він жив на світі, то, може, Мерседес ніколи не вийшла б за іншого. Старий почав би докоряти їй за невірність. Фернан це розумів. Дізнавшись про смерть старого, він повернувся. Цього разу він з’явився у званні лейтенанта. Під час першого свого повернення він не сказав Мерседес ні слова про кохання; під час другого нагадав, що кохає її. Мерседес попросила в нього ще півроку, щоб чекати Едмона і побиватися за ним.

— Та й правда, — сказав панотець із гіркою посмішкою, — адже разом усе це становило аж півтора року! Чого ще може вимагати чоловік, навіть якщо його палко кохають? — І тихо додав слова англійського поета: — «Frailty, thy name is woman!»[23]

— За півроку, — провадив Кадрус, — вони повінчалися в Аккульській церкві.

— Це та сама церква, де вона мала вінчатися з Едмоном, — прошепотів священик, — вона тільки нареченого поміняла, та й годі.

— Отож, Мерседес вийшла заміж, — провадив Кадрус. — Хоч вона і намагалася здаватися спокійною, усе ж таки вона зомліла, проходячи повз «Резерв», де півтора року тому святкували її заручини з тим, кого вона й досі кохала у глибині свого серця.

Фернан здобув щастя, та не здобув спокою; я бачив його за тої пори; він весь час боявся повернення Едмона. Тим-то він і поквапився якомога далі завезти дружину й самому хутчій ушитися. У Каталянах було забагато небезпек і забагато спогадів.

За тиждень після весілля вони виїхали.

— А ви ще коли-небудь стрічали Мерседес? — запитав панотець.

— Авжеж, я бачив її після іспанської війни, в Перпіньяні, де лишив її Фернан; вона тоді виховувала сина.

Священик здригнувся.

— Сина? — перепитав він.

— Так, — відказав Кадрус, — малого Альбера.

— Та якщо вона навчала сина, — провадив панотець, — то, виходить, вона й сама здобула освіту? Пам’ятаю, Едмон казав мені, що то була донька простого рибалки, вродлива, та геть неосвічена.

— Невже він так погано знав свою наречену? — вигукнув Кадрус. — Мерседес могла стати королевою, панотче, якби корона завжди вінчала найпрекрасніші й найрозумніші голови. Доля високо піднесла її, і вона сама ставала вища й вища. Вона вчилася малювати, усьому вчилася. Утім, якщо казати поміж нами, здається мені, вона клопоталася всім цим, лише для того щоб не думати, щоб забутися. Вона забивала собі мізки, щоб не чути того, що переповнювало її серце. Але тепер цьому, либонь, уже край, — провадив Кадрус, — багатство і пошана, мабуть, утішили її. Вона заможна, шляхетна, а тим часом...

Кадрус затнувся.

— Що? — поспитав абат.

— Та певен я, що вона нещасна, — сказав Кадрус.

— Чому ви так гадаєте?

— А ось чому: коли я опинився у скруті, то подумав, чи не допоможуть мені бодай чимось колишні друзі. Пішов я до Данґляра, та він навіть не прийняв мене. Потім я був у Фернана: він передав мені через лакея сто франків.

— То ви не бачили ні того, ні того?

— Ні; але графиня де Морсер мене бачила.

— Як?

— Коли я виходив, до моїх ніг упав капшук; у нім було двадцять п’ять луїдорів. Я хутко звів голову й побачив Мерседес: вона зачиняла вікно.

— А пан де Вільфор?

— Він ніколи не був моїм другом, я геть не знав його, то й просити ні про що не міг.

— А ви не знаєте, що з ним сталося і в чому полягала його участь у тому лихові, що спіткало Едмона?

— Ні; знаю лишень, що згодом по тому, як він заарештував Едмона, він одружився з панною де Сен-Меран і незабаром поїхав із Марселя. Певне, щастя всміхнулося йому так само, як і всім іншим; либонь, він багатий, як ото Данґляр, і посідає таке високе становище, як Фернан; як бачите, тільки я лишився бідний і упосліджений, та й Бог мене забув.

— Помиляєтеся, друже мій, — сказав абат. — Нам здається, що Бог забув про нас, коли його правосуддя зволікає; та раніше чи пізніше він згадує про нас, і ось доказ цього.

Сказавши те, панотець дістав самоцвіт із кишені і простягнув його Кадрусові.

— Ось, друже мій, — сказав він, — візьміть цей камінь, він вам належить.

— Як! Лише мені? — вигукнув Кадрус. — Та що ви, пане абате! Ви що, кеп­куєте з мене?

— Цей самоцвіт треба було поділити поміж Едмоновими друзями. У Едмона був лиш один друг, то про поділ і балачки нема. Візьміть цей камінь і продайте його; як я вам уже сказав, він коштує п’ятдесят тисяч франків, і ці гроші, сподіваюся, порятують вас від убозтва.

— Пане абате, — сказав Кадрус, ніяково простягаючи руку, а другою втираючи піт, — панотче, не жартуйте зі щастям і відчаєм людським!

— Мені знайомі й щастя, і відчай, і я ніколи не став би жартувати з цими почуттями. Беріть-бо, але за це...

Кадрус уже було торкнувся каменя, та враз відсахнувся.

Абат усміхнувся.

— ...за це, — провадив він, — дайте мені гаманця, якого пан Моррель лишив на коминку у старого Дантеса; ви сказали, що він і досі у вас.

Дедалі дуже дивуючись, Кадрус підійшов до великої дубової шафи, відчинив її і подав священикові довгого капшука з бляклого червоного шовку, зашморгнутого двома мідними кільцями, з яких уже злізла позолота.

Панотець узяв гаманця і віддав Кадрусові самоцвіт.

— Ви справді свята людина, панотче! — вигукнув Кадрус. — Адже жодна душа не знала, що Едмон віддав вам цей камінь, і ви могли спокійнісінько лишити його собі.

«Еге, — подумав собі панотець, — бачу, сам ти так і вчинив би!».

Священик підвівся, узяв капелюха і рукавички.

— Чекайте-но! — раптом сказав він. — Чи ж усе, що ви мені розповіли, щира правда? Я можу цілком вам вірити?

— Пане абате, — відказав Кадрус, — ось у кутку висить святе розп’яття; там, на шафі, лежить Євангеліє моєї дружини. Розгорніть цю книжку, і я присягнуся вам на ній, перед розп’яттям, спасінням душі моєї присягнуся, моєю вірою у Спасителя, що сказав вам усе, як і було, достеменно так, як янгол-охоронець скаже про це на вухо Господові Богу в день Страшного суду!

— Гаразд, — сказав панотець, якого щирість, що звучала в Кадрусовому голосі, запевнила в тому, що він каже правду. — Бажаю, щоб ці грошенята пішли вам на користь! Прощавайте. Я знову іду від людей, що завдають одне одному так багато зла.

І панотець, насилу відкараскавшись від палких Кадрусових подяк, сам одсунув засув на дверях, вийшов, сів на коня, уклонився ще раз корчмареві, що розливався медоточивими прощальними речами, і помчав тим самим шляхом, яким і приїхав.

Обернувшись, Кадрус угледів дружину, що стояла позад нього; вона була ще блідіша і тремтіла ще дужче, ніж звичайно.

— Чи добре я почула? — запитала вона.

— Що? Що він віддав самоцвіт лише нам? — запитав Кадрус, що аж не тямився на радощах.

— Так.

— Щира правда, самоцвіт у мене.

Дружина зиркнула на нього, потім глухо сказала:

— А якщо він фальшивий?

Кадрус зблід і похитнувся.

— Фальшивий? — прошепотів він. — Фальшивий... А задля чого він став давати фальшивий самоцвіт?

— Щоб випитати у тебе все, бевзю!

Уражений таким припущенням, Кадрус так і завмер. За мить він ухопив капелюха і нап’яв його поверх червоної хустини, якою була обв’язана його голова.

— Ми зараз про це дізнаємося, — сказав він.

— Як?

— У Бокері ярмарок; там приїхали ювеліри з Парижа; піду та покажу їм самоцвіт. А ти стережи хату; за дві години я повернуся.

І Кадрус вибіг на шлях і помчав у протилежний бік від того, яким попрямував незнайомець.

— П’ятдесят тисяч франків! — буркнула Карконта, лишившись сама. — Це, звісно, гроші... але не багатство.

VII. В’язничний реєстр

Наступного дня по тому, як на шляху поміж Бельґардом і Бокером відбулася змальована нами розмова, чолов’яга років тридцяти чи й тридцяти двох, у блакитному фраці, нанкових панталонах і білій камізельці, за поставою і вимовою щирий англієць, завітав до марсельського мера.

— Мосьпане, — сказав він, — я старший агент римського банкового дому «Томсон і Френч»; ми вже десять років маємо стосунки з марсельським торговим домом «Моррель і син». У нас із цією компанією в обігу сто тисяч франків, і ось, почувши, що їй загрожує банкрутство, ми занепокоїлися. Тож я навмисне приїхав із Рима, щоб дістати од вас відомості про цей торговий дім.

— Мосьпане, — відказав мер, — мені справді відомо, що упродовж останніх років пана Морреля немовби переслідує лихо: він утратив один за одним чотири чи п’ять кораблів і зазнав величезних збитків од кількох банкрутств. Та хоч він і мені винен десять тисяч франків, я все ж таки не вважаю за можливе давати вам якісь відомості про його фінансове становище. Якщо ви запитаєте мене як мера, якої я думки про пана Морреля, я вам скажу, це винятково чесний чоловік, який виконував досі всі свої зобов’язання з надзвичайною точністю. Ось і все, що можу я сказати про нього. Якщо вам цього не досить, зверніться до пана де Бовіля, інспектора в’язниць, вулиця Ноай, дім номер п’ятнадцять. Він уклав у ту компанію, якщо не помиляюся, двісті тисяч франків, і якщо і справді існують підстави для якихось побоювань, то, оскільки та сума набагато більша від моєї, ви, либонь, отримаєте від нього з цього питання набагато ґрунтовніші відомості.

Англієць, напевне, оцінив мерову делікатність, уклонився, вийшов і ходою достеменного британця попрямував на вулицю, яку йому назвали.

Пан де Бовіль сидів у себе в кабінеті. Угледівши його, англієць зробив здивований порух, наче не вперше зустрічався з інспектором. Та пан де Бовіль був у такому відчаї, що всі його розумові здібності вочевидь поглинала однісінька думка, що ні його пам’яті, ні уяві не дозволяла блукати в минулому. Англієць із притаманною для його нації флегматичністю поставив йому слово у слово те саме запитання, що й марсельському мерові.

— Ох, добродію! — вигукнув пан де Бовіль. — Як на лихо, ваші побоювання цілком обґрунтовані, і ви бачите перед собою людину, що дійшла до відчаю. У пана Морреля перебуває в обігу двісті тисяч франків моїх коштів; ті двісті тисяч становлять посаг моєї доньки, яку я хочу віддати заміж за два тижні. Ті двісті тисяч він повинен був заплатити мені у два терміни: п’ятнадцятого числа цього місяця і п’ятнадцятого числа наступного. Я сповістив панові Моррелю, що бажаю неодмінно отримати ці гроші у призначений термін, і ось, уявіть собі, не довше ніж півгодини тому він приходив до мене, щоб сказати, що як його корабель «Фараон» не прийде до п’ятнадцятого числа, то він буде позбавлений можливості заплатити мені гроші.

— Це дуже схоже на відстрочення виплати, — сказав англієць.

— Ліпше скажіть, що це схоже на банкрутство! — вигукнув пан Бовіль, хапаючись за голову.

Англієць подумав, потім сказав:

— То що, ці боргові зобов’язання викликають у вас певні побоювання?

— Та я вважаю їх уже безнадійними.

— Я купую їх у вас.

— Ви?

— Так, я.

— Але, мабуть, із величезною знижкою?

— Ні, за двісті тисяч франків; наш торговий дім, — сміючись, докинув англієць, — такими оборудками не клопочеться.

— І ви заплатите мені...

— Готівкою.

І англієць дістав із кишені жмут банкнот, де було, мабуть, удвічі більше грошви, ніж та сума, що її так боявся втратити пан де Бовіль.

Радість осяяла лице пана де Бовіля, проте він опанував себе і сказав:

— Мосьпане, мушу попередити вас, що, напевно, ви не отримаєте і шести відсотків од цієї суми.

— Це не моє діло, — відказав англієць, — це клопіт банкового дому «Томсон і Френч», від імені якого я дію. Може, у його інтересах прискорити руйнування конкурента. Хоч як воно там є, я можу відлічити вам негайно цю суму під ваш уступний напис; але я волів би отримати від вас маклерський зиск.

— Авжеж, звісно! Цілком справедливе бажання! — вигукнув пан де Бовіль. — Маклерський зиск становить зазвичай півтора відсотка; може, хочете два відсотки? Може, більше? П’ять?

— Мосьпане, — регочучи, сказав англієць, — я так само, як моя фірма, не роб­лю таких справ; мені хотілося б отримати той зиск іншим способом.

— То кажіть, я слухаю.

— Ви в’язничний інспектор?

— Уже п’ятнадцять років.

— У вас є в’язничні реєстри?

— Авжеж.

— У тих реєстрах, либонь, є помітки, що стосуються в’язнів?

— На кожного в’язня існує окрема справа.

— Так ось, мосьпане, у Римі у мене був вихователь, один панотець, що раптом зник. Згодом я дізнався, що його тримали в замку Іф, і я хотів би здобути якісь відомості про його смерть.

— Як його звали?

— Абат Фаріа.

— Ох, пам’ятаю я його добре, — вигукнув пан де Бовіль, — він був несповна розуму.

— Еге ж, я чув про це.

— Він таки був несповна розуму.

— Може, й так; а в чому це виявлялося?

— Він казав, що знає про якийсь скарб, про величезне багатство, і пропонував урядові величезні суми за свою свободу.

— Сердега! Він помер?

— Авжеж, півроку тому, у лютому місяці.

— У вас чудова пам’ять.

— Пам’ятаю це, тому що абатова смерть супроводжувалася дуже дивними обставинами.

— Можу я дізнатися, що це за обставини? — запитав англієць із допитливим виразом, що його вдумливий спостерігач з подивом помітив би на його безпристрасному обличчі.

— Будь ласка; абатова камера була за сорок п’ять чи п’ятдесят кроків од іншої, де тримали колишнього бонапартистського агента, одного з тих, що найбільше сприяли поверненню узурпатора в 1815 році, й був той агент чоловік рішучий і надзвичайно небезпечний.

— Справді? — запитав англієць.

— Так, — відказав пан де Бовіль, — у мене була нагода особисто бачити цього чоловіка в 1816 чи 1817 році; до його камери заходили не інакше, як у супроводі вояцької чоти; той чолов’яга справив на мене дуже сильне враження; ніколи не забуду я його обличчя.

На вустах англійця промайнула посмішка.

— То ви кажете, — мовив він, — що ті дві камери...

— Поміж ними був простір у п’ятдесят футів. Та, напевне, той Едмон Дантес...

— То цього небезпечного чолов’ягу звали...

— Едмон Дантес. Так, мосьпане, либонь, той Едмон Дантес роздобув знаряддя чи сам його зробив, тому що виявили підземний лаз, через який в’язні спілкувалися один із одним.

— Той лаз викопали, мабуть, задля того, щоб утекти?

— Авжеж; та, на їхнє лихо, панотця Фаріа спіткав каталептичний напад, і він помер.

— Ага, розумію; і це зробило втечу неможливою.

— Для небіжчика — так, — відказав пан де Бовіль. — Та не для живого. Навпаки, Дантес побачив у цім спосіб прискорити свою втечу. Він, либонь, гадав собі, що в’язнів, котрі помирають у замку Іф, ховають на звичайнісінькому цвинтарі; він переніс небіжчика до своєї камери, заліз замість нього в лантух, у який того зашили, і почав чекати, аж його поховають.

— То було сміливе діло, що засвідчує певну хоробрість, — зауважив англієць.

— Я вже казав вам, що то був дуже небезпечний чоловік; слава Богу, він сам позбавив уряд клопоту за нього.

— Як?

— А ви хіба не розумієте?

— Ні.

— У замку Іф нема цвинтаря; мерців кидають простісінько в море, прив’язавши їм до ніг тридцятишестифунтове ядро.

— Та й що ж? — дурнувато поспитався англієць.

— Ото йому припнули до ніг те ядро та й жбурнули в море.

— Та невже!

— Авжеж, мосьпане, — потвердив інспектор. — Можете собі уявити, як здивувався втікач, коли він відчув, що його жбурляють із скелі. Хотів би я бачити його лице тієї хвилі.

— Це було б нелегко.

— Усе одно, — сказав пан де Бовіль, якому певність, що він таки поверне свої двісті тисяч франків, додала доброго гумору, — усе одно, уявляю я це собі!

І він гучно зареготав.

— І я теж, — сказав англієць.

І теж почав реготати, самими кутиками вуст, як ото вміють англійці.

— Отож, — сказав англієць, який споважнів перший, — отож, утікач пішов на дно.

— Мов той ключ.

— І комендант замку Іф позбувся заразом і божевільного, і скаженого?

— Атож.

— Та про ту подію, либонь, і акта склали? — запитав англієць.

— Авжеж, свідоцтво про смерть. Ви ж розумієте, Дантесова рідня, якщо вона в нього є, може бути зацікавлена в тому, щоб упевнитися, живий він чи помер.

— То тепер вона може бути спокійна, якщо чекає по ньому спадщини. Він таки загинув?

— Ще б пак! І їм видадуть свідоцтво на першу вимогу.

— Нехай спочиває, — сказав англієць, — та повернімося до реєстрів.

— Правда ваша. Моя розповідь вас відвернула. Перепрошую.

— За що ж? За розповідь? Що ви, мені вона була дуже цікава.

— Вона і справді дуже цікава. Отож, ви хочете бачити все, що стосується вашого сердешного панотця; він був дуже сумирний.

— Буду вам дуже зобов’язаний.

— Ходімо до мого бюро, я все вам покажу.

І вони подалися до бюро де Бовіля.

Інспектор казав правду: в паперах був зразковий лад; кожна відомість мала свій номер; кожна справа лежала на своєму місці. Інспектор посадив англійця у свій фотель і подав йому теку, що стосувалася замку Іф, надавши йому змогу порпатися в ній, а сам сів у кутку і почав читати газету.

Англієць легко відшукав папери, що стосувалися абата Фаріа; та, певне, випадок, що про нього розповів ото пан де Бовіль, зацікавив його; пробігши очима ті папери, він далі гортав справу, аж дійшов до паперів про Едмона Дантеса. Тут він знайшов усе на місці: донос, протокол допиту, клопотання Морреля з відміткою де Вільфора.

Він крадькома згорнув донос, заховав його до кишені, прочитав протокол допиту й побачив, що ім’я Нуартьє там не згадувалося; пробіг клопотання від 10 квітня 1815 року, у якому Моррель, за порадою помічника королівського прокурора, із щонайліпшими намірами, — адже за тієї пори на престолі був Наполеон, — перебільшував послуги, що їх надав Дантес справі Імперії, що підтверджувалося Вільфоровим підписом. І тоді він збагнув усе. Це клопотання на ім’я Наполеона, яке зберіг Вільфор, під час другої реставрації стало грізною зброєю в руках королівського прокурора. Тож він не здивувався, побачивши у списку таку примітку:

«ЕДМОН ДАНТЕС

Запеклий бонапартист, брав активну участь у поверненні узурпа­тора з острова Ельба.

Дотримуватися суворої таємниці; тримати під неослабним наглядом».

Під тими рядками було дописано іншою рукою:

«З огляду на цю засторогу, не можна нічого вдіяти».

Порівнявши почерк примітки з почерком напису на Моррелевому клопотанні, він упевнився, що примітку написали тією самою рукою, що й напис на клопотанні, тобто рукою Вільфора.

Що ж до останнього допису, який супроводжував примітку, то англієць збагнув, що його зробив в’язничний інспектор, який таки виявив співчуття до Дантеса, та з огляду на ту примітку не мав змоги хоч якось полегшити його долю.

Пан де Бовіль, як ми вже сказали, із поштивості і щоб не заважати вихованцеві абата Фаріа в його пошуках, сидів собі в кутку і читав «Біле знамено». Тож він не помітив, як англієць згорнув і сховав до кишені донос, що його написав Данґляр в альтанці «Резерву», донос із штемпелем марсельської пошти, який засвідчував, що його дістали зі скриньки 24 лютого о шостій годині вечора.

Та хоч би й помітив, то не показав би того, бо невеликої ваги надавав тому папірцеві і завеликого значення отим своїм двомстам тисячам франків, щоб завадити англійцеві, хоч його учинок і порушував усі правила.

— Дякую вам, — сказав англієць, ляснувши палітуркою теки. — Я знайшов усе, що мені потрібно. Тепер моя черга виконати обіцянку; просто зробіть уступний запис, засвідчіть у нім, що отримали повну суму, і я відразу ж вам її відлічу.

І він поступився місцем за письмовим столом де Бовілеві, який сів без церемоній і квапливо зробив потрібний напис, тим часом як англієць на краю стола відлічував грошенята.

VIII. Торговий дім Моррель

Якби хтось із тих, що знали торговий дім Моррель, на декілька років поїхав із Марселя і повернувся о тій порі, яку ми оце змальовуємо, то побачив би, що все дуже змінилося.

Замість пожвавлення, задоволення і щастя, які, сказати б, випромінює успішний торговий дім; замість веселих облич, що знай пропливають за віконними фіранками; замість заклопотаних рахівників, що гасають коридорами, заклавши за вухо перо; замість двориська, захаращеного різними паками, де лунає регіт і галас носіїв, — він застав би атмосферу занедбаності та безлюддя. З-поміж численних службовців, що колись працювали в конторі, у пустельних коридорах і в порожньому двориську лишилося тільки двоє: двадцятитрирічний парубок на ймення Емманюель Раймон, що був закоханий у доньку пана Морреля і, попри наполягання батьків, не покинув фірму, і колишній помічник скарбника, сліпий на одне око, за що його прозвали Коклесом[24]; те прізвисько дала йому молодь, якою колись аж кишіло в тому величезному, галасливому вулику, що тепер став майже безлюдним, причім воно так міцно замінило його справжнє ім’я, що він, либонь, і не озирнувся б, якби хтось погукав його на імення.

Коклес лишився на службі в пана Морреля, й у становищі цього чесного чоловіка сталася своєрідна зміна; він заразом здобув звання скарбника і опустився до становища слуги.

Та попри все він залишився тим самим Коклесом — добрим, старанним, відданим, та непохитним у всьому, що стосувалося арифметики, єдиного питання, у якому він ладен був повстати проти всього світу, навіть проти самого пана Морреля; він вірив тільки таблиці множення, яку знав напам’ять, хоч як її спотворювали і хоч як намагалися його збити з пантелику.

У загальному занепаді, що в нього поринув дім Морреля, тільки Коклес лишився незворушний. Та не слід гадати, що та незворушність випливала з браку прив’язаності; навпаки, вона була наслідком непохитної довіри. Як ото щурі заздалегідь тікають із приреченого корабля, поки він ще не знявся з якоря, так і всенька тичба службовців і конторників, що їхнє земне благополуччя залежало від фірми судновласника, потроху, як ми вже казали, покинула контору і комори; та Коклес хоч і бачив ту загальну втечу, навіть не замислився над тим, що ж її спричинило; для нього все зводилося до чисел, а що за свою двадцятирічну службу в Моррелевій фірмі він звик бачити, що виплати здійснюються з незмінною точністю, то навіть не припускав, що цьому може настати край і що ті виплати можуть припинитися, наче той мірошник, що його млин крутиться силою течії великої річки, не може собі уявити, що та річка може раптом зупинитися. Та й справді, досі ніщо ще не похитнуло його певності. Остання місячна виплата здійснилася з непогрішною точністю. Коклес знайшов помилку в сімдесят сантимів, яку собі на збиток зробив пан Моррель, і того ж таки дня приніс йому ті переплачені чотирнадцять су. Пан Моррель із сумною усмішкою взяв їх і поклав у майже порожню скриньку каси.

— Добре, Коклесе; ви найліпший скарбник на світі.

І Коклес пішов собі, страшенно задоволений, бо похвала пана Морреля, найчеснішого чоловіка в Марселі, була для нього приємніша від винагороди у п’ятдесят екю.

Та після цієї останньої виплати, яку так добре здійснили, для пана Морреля настали прикрі дні; щоб розрахуватися з кредиторами, він зібрав усі свої кошти й, остерігаючись, щоб у Марселі не поповзли чутки про його розорення, якби помітили, що він удається до таких крайнощів, він сам особисто подався на Бокерський ярмарок, де продав деякі коштовності, що належали дружині й доньці, і частину свого столового срібла. За допомогою тієї жертви цього разу все обійшлося добре для Моррелевої компанії; зате каса геть спорожніла. Зляканий чутками кредит одвернувся від нього з притаманним йому егоїзмом; і щоб виплатити панові де Бовілеві п’ятнадцятого числа поточного місяця сто тисяч франків, а наступного місяця ще сто тисяч, пан Моррель міг розраховувати тільки на повернення «Фараона», що про його вихід у море йому сповістило судно, що разом із ним підняло якір і вже щасливо прибуло до марсельського порту.

Проте судно, що, як і «Фараон», вирушило з Калькутти, прийшло вже тижнів зо два тому, а від «Фараона» не було ніяких звісток.

Отакі були справи у компанії пана Морреля, коли наступного дня після своїх відвідин пана де Бовіля до неї завітав порученець римського банкового дому «Томсон і Френч».

Його прийняв Емманюель. Молодик, якого лякала будь-яка нова людина, бо вона означала нового кредитора, що стривожився від чуток і прийшов довідатися до голови компанії, хотів позбавити свого зверхника прикрої розмови; він заходився розпитувати відвідувача; але той заявив, що не має чого сказати Емманюелеві й хоче побалакати особисто з паном Моррелем.

Емманюель гірко зітхнув і погукав Коклеса. Прийшов Коклес, і юнак звелів одвести незнайомця до пана Морреля.

Коклес пішов попереду; незнайомець попрямував за ним.

На східцях вони зустріли гожу молоду дівчину років шістнадцяти чи сімнадцяти, що занепокоєно зиркнула на незнайомця.

Коклес не помітив виразу її обличчя, та незнайомець, либонь, не пропустив його поза увагою.

— Пан Моррель у своєму бюро, панно Жюлі? — поспитався скарбник.

— Так, мабуть, — невпевнено відказала дівчина. — Зазирніть туди, Коклесе, і якщо батько там, скажіть, що до нього відвідувач.

— Доповідати про мене було б даремно, — встряв англієць. — Пан Моррель не знає мого імені; досить сказати, що я старший порученець фірми «Томсон і Френч», із якою компанія вашого тата має стосунки.

Дівчина пополотніла і почала спускатися в діл, а Коклес із незнайомцем піднялися нагору.

Жюлі ввійшла до бюро, де був Емманюель, а Коклес за допомогою ключа, який був у нього, що свідчило про його вільний доступ до господаря, відімкнув двері в кутку майданчика третього поверху, впустив незнайомця до передпокою, потім відімкнув другі двері, причинив їх за собою, лишивши представника фірми «Томсон і Френч» на хвильку самого, і небавом знову вийшов, давши на здогад, що той може увійти.

Англієць увійшов; пан Моррель сидів за письмовим столом і, блідий від хвилювання, із жахом дивився на стовпці свого пасиву.

Угледівши незнайомця, пан Моррель згорнув рахункову книгу, підвівся, подав йому стільця; потім, коли незнайомець сів, опустився у свій фотель.

За ці чотирнадцять років статечний купець дуже змінився; на початку нашої розповіді йому було тридцять шість років, а тепер уже заносилося до п’ятдесяти. Чуприна його посивіла: клопоти поорали бганками чоло; самісінький його погляд, колись такий твердий і рішучий, став тьмяний і невпевнений, наче остерігався зупинитися на якійсь думці чи на чиємусь обличчі.

Англієць дивився на нього з цікавістю, що, вочевидь, поєднувалася зі співчуттям.

— Мосьпане, — сказав пан Моррель, що його збентеження дедалі посилювалося від цього пильного погляду, — ви хотіли поговорити зі мною?

— Так, добродію. Ви знаєте, від чийого імені я дію?

— Від імені банкового дому «Томас і Френч», принаймні так сказав мені скарбник.

— Авжеж. Банковий дім «Томсон і Френч» упродовж двох місяців має заплатити у Франції від трьохсот до чотирьохсот тисяч франків, тож, знаючи вашу виняткову точність у виплатах, він зібрав усі зобов’язання за вашим підписом і доручив мені, коли терміни цих зобов’язань спливатимуть, отримувати від вас належні суми і розпоряджатися ними.

Тяжко зітхнувши, Моррель провів долонею по вогкому чолу.

— Отож, — запитав він, — у вас є векселі з моїм підписом?

— Так, причому на досить чималу суму.

— І на яку? — запитав Моррель, намагаючись промовляти рівним голосом.

— По-перше, — сказав англієць, дістаючи з кишені жмут паперів, — ось уступний запис на двісті тисяч франків, що його зробив на вашу фірму пан де Бовіль. Визнаєте ви цей борг панові де Бовілю?

— Авжеж, він помістив у мене цю суму на чотири з половиною відсотки п’ять років тому.

— І ви повинні повернути їх йому...

— Одну половину п’ятнадцятого числа цього місяця, а другу — п’ятнадцятого числа майбутнього місяця.

— Ага! Далі ось іще векселі на тридцять дві тисячі п’ятсот франків, їхній термін спливає наприкінці цього місяця. Вони підписані вами й передані нам пред’явниками.

— Я визнаю їх, — сказав Моррель, почервонівши від думки, що, може, вперше в житті буде неспроможний заплатити за своїми зобов’язаннями. — Це все?

— Ні, пане, у мене є ще векселі, що їхній термін спливає наприкінці наступного місяця, їх передала нам компанія «Паскаль» і компанія «Вайлд і Тернер» на суму десь біля п’ятдесяти п’яти тисяч франків; усього двісті вісімдесят сім тисяч п’ятсот франків.

Поки тривали ті обрахунки, сердешний Моррель зазнавав просто-таки пекельних мук.

— Двісті вісімдесят сім тисяч п’ятсот франків, — повторив він несамохіть.

— Авжеж, мосьпане, — відказав англієць. — Проте, — провадив він, трохи помовчавши, — не приховую від вас, пане Моррелю, що за всієї поваги до вашої чесності, яка досі не зазнала ані однісінької догани, у Марселі ходять чутки, що ви незабаром не зможете відповідати за вашими зобов’язаннями.

Почувши ту майже брутальну заяву, пан Моррель страшенно пополотнів.

— Мосьпане, — сказав він, — досі, — а вже минуло понад двадцять чотири роки відтоді, як мій батько передав мені нашу компанію, яку він сам очолював упродовж тридцяти п’яти років, — досі жодне зобов’язання за підписом «Моррель і син», що його подали до моєї каси, не було неоплачене.

— Авжеж, це я знаю, — відказав англієць, — та будемо розмовляти відверто, як і належить чесним людям. Скажіть, ви зможете заплатити й за цими зобов’язаннями з такою самою точністю?

Моррель здригнувся, але твердо поглянув в обличчя співрозмовника.

— На таке відверте запитання слід і відповідати відверто, — відказав він. — Авжеж, мосьпане, я заплачу за ними, якщо, як я і сподіваюся, мій корабель щасливо прибуде, тому що його прибуття поверне мені кредит, якого позбавили мене оті лихі пригоди з кораблями; та якщо «Фараон», остання моя надія, потрапить у халепу...

Очі сердешного судновласника наповнилися слізьми.

— Отож, — сказав англієць, — якщо ця остання надія вас ошукає?..

— Тоді, — відказав Моррель, — хоч і тяжко це вимовити... та, звикнувши до лиха, мушу я звикнути і до сорому... тоді, либонь, я муситиму припинити виплати.

— Хіба у вас немає друзів, що допоможуть вам?

Моррель сумно всміхнувся.

— У справах, добродію, не буває друзів, ви самі це знаєте; є лише кореспонденти.

— Правда ваша... — пробурмотів англієць. — Отож, у вас залишається лише одна надія?

— Лише одна.

— Остання?

— Остання.

— І якщо ця надія не виправдається...

— Я пропав, геть пропав!

— Коли я оце йшов до вас, то в порт заходив якийсь корабель.

— Знаю, добродію; один мій службовець, що лишився мені вірний у моєму нещасті, цілісінькі дні сидить на горищі, на хаті, сподіваючись, що перший принесе мені щасливу звістку. Він сповістив мені, що той корабель прибув.

— І то не ваш корабель?

— Ні, це «Жиронда», корабель із Бордо. Він теж приплив з Індії; але це не моє судно.

— Може, він знає, де «Фараон», і привіз вам якусь звістку про нього?

— Зізнатися вам? Я боюся звісток про моє судно так само, як і невідомості. Невідомість — це все-таки надія.

Помовчавши, пан Моррель докинув глухо:

— Це запізнення незрозуміле; «Фараон» відбув із Калькутти п’ятого лютого, і вже понад місяць він має бути тут.

— Що це, — раптом озвався англієць, прислухаючись, — що це за галас?

— Боже мій! Боже милосердний! — пополотнівши як стіна, вигукнув Моррель. — Що ще там скоїлося?

Зі східців і справді долинав гучний гамір; люди гасали туди й сюди; пролунав навіть чийсь жалібний зойк.

Моррель підвівся було, щоб відчинити двері, та сили покинули його, і він знову впав у фотель.

Вони так і сиділи один напроти одного, Моррель дригонів усеньким тілом, незнайомець дивився на нього з виразом глибокого співчуття. Гамір ущух, та Моррель, певне, чекав іще чогось: той гамір мав свою причину, яка ось-ось мала з’ясуватися.

Незнайомцеві здалося, ніби хтось тихенько береться східцями й наче на майданчику зупинилося кілька душ.

Потім він почув, як у замок перших дверей вставили ключа і як вони зарипіли в завісах.

— Тільки у двох є ключ від цих дверей, — прошепотів Моррель, — у Коклеса і в Жюлі.

Тієї ж миті відчинилися другі двері, і на порозі стала Жюлі, бліда і вся в сльозах.

Моррель підвівся, тремтячи всеньким тілом, і сперся на поруччя фотеля, щоб не впасти. Він хотів забалакати, та голос його зрадив.

— Тату, — мовила дівчина, благально склавши руки, — простіть вашій доньці, що вона приносить вам лиху звістку!

Моррель страшенно зблід; Жюлі кинулася йому в обійми.

— Тату, тату! — сказала вона. — Будьте мужнім!

— «Фараон» загинув? — здушено поспитався Моррель.

Жюлі нічого не відказала на те, але ствердно кивнула головою, яку похилила батькові на груди.

— А залога? — поспитався Моррель.

— Порятована, — відказала Жюлі. — Її врятував бордоський корабель, що допіру ввійшов до гавані.

Моррель звів руки до неба з неповторним виразом смирення і вдячності.

— Дякую тобі, Господе! — вигукнув він. — Усе окошилося тільки на мені!

Хоч який незворушний був англієць, та в очах його зблиснули сльози.

— Увійдіть, — сказав Моррель, — увійдіть, прошу вас; я здогадуюся, що всі ви за дверми.

Насилу він промовив те, як із плачем увійшла пані Моррель; за нею простував Емманюель. У глибині, у передпокої, видніли суворі лиця сімох чи вісьмох моряків, виснажених і напівголих. Угледівши тих людей, англієць здригнувся. Здавалося, йому кортіло підійти до них, та він стримався і, навпаки, відступив у найтемніший і найдальший закут кабінету.

Пані Моррель сіла у крісло і взяла чоловікову руку у свої долоні, а Жюлі й далі стояла, схиливши голову на батькові груди. Емманюель лишився посеред кімнати, залишаючись немовби ланкою поміж родиною Моррелів і моряками, що з’юрмилися у дверях.

— Як це сталося? — запитав Моррель.

— Підійдіть сюди, Пенелоне, — сказав Емманюель, — і розкажіть усе.

Старий моряк, до чорного обсмалений тропічним сонцем, підійшов, бгаючи в руках дірявого капелюха.

— Добридень, пане Моррелю, — сказав він, ніби вчора покинув Марсель і повернувся з мандрівки до Екса чи до Тулона.

— Добридень, друже мій, — відказав господар, несамохіть усміхнувшись крізь сльози, — а де ж капітан?

— Ну, капітан, пане Моррелю, він заслаб і лишився у Пальмі; та, з Божою поміччю, незабаром оговтається, і за кількоро днів буде здоровий, як оце і ми з вами.

— Гаразд... Тепер розповідайте, Пенелоне, — сказав пан Моррель.

Пенелон перекинув жуйку з правого кута в роті до лівого, затулив рота долонею, одвернувся, чвиркнув у передпокій довгим струменем чорної слини, виставив ногу вперед і, похитуючись, розпочав:

— Так ось, пане Моррелю, ішли ми ото поміж рогом Блян і рогом Буадор, і під південно-західним вітром, по тому як цілий тиждень штилювали; аж капітан Ґомар підходить до мене (а я, треба сказати, стояв на стерні) та й каже: «Дядьку Пенелоне, що ви гадаєте про ті темні хмари, які здіймаються ото там на овиді?» А я вже й сам дивився на них. «Що я про них гадаю, капітане? Гадаю, вони здіймаються трохи швидше, ніж належить, і що надто вже вони темні як на хмари, що не мають на думці нічого лихого». «Та і я такої самої думки, — відказав капітан, — і про всяк випадок буду вживати застережних заходів. Забагато вітрил несемо ми для такого вітрюгана, що зараз оце зірветься... Гей, там! Згорніть бом-брамсель і нижче опустіть бом-клівер!»

Та воно й пора вже було: не встигли ми виконати того загаду, як налетів вітер, і корабель почало хилити набік.

«Забагато вітрил, — сказав капітан. — Згорнути велике вітрило!»

За п’ять хвилин вітрило згорнули, і ми пішли під фоком, марселями і брамселями.

«То що, дядьку Пенелоне, — запитав капітан, — чому ви хитаєте головою?»

«А тому що на вашому місці я звелів би ще згорнути вітрил».

«Либонь, твоя правда, старий, — мовив він, — буде добрячий вітер».

«Ох, знаєте, капітане, — кажу я йому, — про добрячий вітер забудьте, буде буря, та ще й страшенна, якщо я бодай трохи знаюся на цьому!»

Треба вам сказати, що вітер летів на нас, немов курява на битому шляху.

Слава Богу, наш капітан знав своє діло.

«Ану взяли два рифи в марселів! — звелів він. — Попустіть линви, брасопіть до вітру, марселі згорніть, підтягніть талі на реях!»

— Цього замало в тих полуденних широтах, — раптом озвався англієць. — Я взяв би чотири рифи і згорнув би фок.

Почувши той твердий і гучний голос, усі здригнулися. Пенелон притулив долоню над очима і зиркнув на того, хто так сміливо критикував накази його капітана.

— Ми вчинили ще більше, мосьпане, — поштиво відказав старий моряк, — ми згорнули контрбізань й повернули через фордевінд, щоб іти разом із буревієм. За десять хвилин ми згорнули марселі й пішли без вітрил.

— Корабель був застарий, щоб ото так ризикувати, — зауважив англієць.

— Так отож! Це нас і погубило. Жбурляло нас дванадцять годин, мов горіхову шкаралупу, а потім корабель почав пропускати воду.

«Пенелоне, — каже капітан, — здається, ми тонемо; передай мені стерно, а сам піди-но у трюм».

Я віддав йому штурвал і попрямував униз; там було вже футів зо три води; побіг я на палубу, гукаю: «Помпуймо!» Де ж пак! Запізно вже було. Заходилися коло помпи, та що дуже помпували, то більше води надходило.

«Ні, — кажу я, попрацювавши кількоро годин, — певне, таки доведеться тонути! Сяк чи так, а помирати треба!»

«Оце така твоя рада, дядьку Пенелоне? — питає капітан. — Зачекай же!»

І пішов до своєї каюти й приніс два пістолі.

«Нехай-но котрий покине помпувати, — каже він, — я відразу ж всаджу йому кулю в довбешку!»

— Добре вчинив, — озвався англієць.

— Та добре, — відказав Пенелон. — Ніщо так не підбадьорює, як гарне слівце. Тим паче що в небі поясніло і вітер ущух; та вода прибувала, не так щоб дуже, дюймів зо два за годину, проте все ж таки її більшало. Два дюйми за годину наче й дрібниця, та за дванадцять годин буде вже принаймні двадцять чотири дюйми, а двадцять чотири дюйми — це два фути. Два фути і три, що їх ми вже набрали, це вже п’ять футів. А як у корабля п’ять футів води, то можна сказати, що в нього водянка.

«Що ж, — мовив капітан, — доста вже, та й пан Моррель не зможе нічого закинути нам; ми зробили все, що могли, для порятунку судна; тепер треба рятувати людей. Спускайте шлюпку, хлопці, та хутчій!»

— Знаєте, пане Моррелю, — провадив Пенелон, — ми дуже любили «Фараона», та хоч як любить моряк своє судно, шкуру свою він любить дужче, тож ми не змусили просити себе двічі; та й корабель так жалібно рипів, наче казав нам: «Ох, ушивайтеся ж хутчій!» І сердешний «Фараон» казав правду. Ми відчували, як він занурюється у нас під ногами. Одне слово, за мить шлюпка була на воді, і всі ми, восьмеро, уже сиділи у ній.

Капітан заліз у неї останній чи радше не заліз, бо не хотів покинути судно; я згріб його в оберемок і кинув хлопцям, а потім і сам плигнув. І вчасно. Ледве встиг я стрибнути, аж палуба репнула з таким гуком, наче випалив залпом сорокавосьмигарматний корабель.

За десять хвилин корабель гойднув носом, потім кормою, потім закрутився на місці, наче пес, що ловить свого хвоста. А далі гаплик! І клямка, край «Фараонові»!

Що ж до нас, то ми три дні не пили й не їли, тож почали вже балакати про те, чи не кинути жереб, кому з нас годувати решту, аж угледіли «Жиронду», послали їй гасло, вона помітила нас, підпливла ближче, послала шлюпку і взяла нас. Отак було воно все, пане Моррелю, повірте слову моряка! Еге ж, хлопці?

Схвальний гомін показав, що оповідач заслужив загальне схвалення правдивим викладом подій і мальовничістю подробиць.

— Добре, друзі мої, — сказав пан Моррель, — ви браві молодці, я заздалегідь знав, що в нещасті, яке спіткало мене, винна тільки моя лиха доля. Тут воля Божа, а людська вина. Здамося ж на волю Божу, та й годі. Тепер скажіть, скільки вам належить платні.

— Облиште, пане Моррелю, про це говорити не будемо!

— Навпаки, поговорімо про це, — відказав судновласник із сумною усмішкою.

— Отож, нам за три місяці належить... — сказав Пенелон.

— Коклесе, видайте їм по двісті франків. За іншої пори, — провадив пан Моррель, — я сказав би: дайте їм по двісті франків винагороди; та зараз пора скрутна, друзі мої, і ті крихти, що в мене лишилися, належать не мені. Тож вибачте мені й не засуджуйте.

Пенелон скорчив жалібну гримасу, обернувся до приятелів, про щось порадився з ними і знову звернувся до господаря.

— Ну, якщо про це... — сказав він, перекинувши жуйку за другу щоку і знову чвиркнувши у передпокій, — як уже про це мова...

— Про що?

— Про грошенята...

— Та й що?

— То хлопці кажуть, пане Моррелю, що їм поки що вистачить по п’ятдесят франків, а з рештою вони зачекають.

— Дякую вам, друзі мої, дякую! — мовив пан Моррель, зворушений до глибини душі. — Усі ви добрі люди; але гроші все ж таки візьміть. І якщо знайдете іншу службу, то наймайтеся. Ви вільні.

Ті слова просто-таки приголомшили чесних моряків. Вони перелякано перезирнулися. Пенелонові забило дух, і він замалим не проковтнув свою жуйку; слава Богу, він вчасно вхопився за горло.

— Як, пане Моррелю? — здушено поспитався він. — Ви звільняєте нас? Ми чимось вам не догодили?

— Ні, друзі мої, — відказав господар. — Навпаки, я дуже задоволений вами. І не звільняю я вас. Але що ж я вдію? Кораблів у мене більше нема, тож і матросів не треба.

— Як це — нема більше кораблів? — вигукнув Пенелон. — то загадайте побудувати нові, ми зачекаємо. Слава Богу, ми звикли до штилю.

— Немає в мене більше грошей, щоб побудувати кораблі, Пенелоне, — з сумною усмішкою відказав Моррель. — І я не можу пристати на вашу пропозицію, хоч яка приваблива вона для мене.

— А якщо у вас нема грошенят, то й платити нам не треба. Ми зробимо, як наш бідолашний «Фараон»: згорнемо всі вітрила, та й годі!

— Досить, досить, друзі мої! — задихаючись від хвилювання, сказав пан Моррель. — Ідіть собі, прошу вас. Побачимося, як буде ліпша пора. Емманюелю, — докинув він, — ідіть із ними і нагляньте, щоб моє розпорядження виконали як слід.

— Але ми не прощаємося, пане Моррелю, ми кажемо «до побачення», добре? — сказав Пенелон.

— Авжеж, друзі мої, сподіваюся, так. Ідіть.

Він кивнув Коклесові, і той вийшов наперед; моряки подалися за скарбником, а Емманюель вийшов останній.

— Тепер, — сказав пан Моррель своїй доньці і дружині, — покиньте мене на хвильку: мені треба побалакати з цим паном.

І він показав очима на порученця фірми «Томсон і Френч», що упродовж цієї сцени стояв непорушно в кутку і брав участь у ній тільки декількома словами, що їх ми вже наводили. Обидві жінки зиркнули на незнайомця, про якого вони геть забули, і пішли. Та Жюлі обернулася у дверях і кинула на нього зворушливо благальний погляд, а той відповів на нього усмішкою, яку дивно було бачити на цьому крижаному обличчі.

Чоловіки лишилися самі.

— Ну ось, — сказав Моррель, сідаючи у фотель, — ви все бачили, усе чули, і мені нема чого додати.

— Бачив, — сказав англієць, — що вас спіткало нове лихо, так само незаслужене, як і колишні, і ще дужче усталило мене в моєму бажання бути вам корисним.

— Ох, мосьпане! — зітхнув Моррель.

— Послухайте, — провадив незнайомець, — адже я один із чільних ваших кредиторів, еге ж?

— Принаймні у ваших руках зобов’язання, що їхній термін спливає раніше від усіх інших.

— Вам хотілося б отримати відстрочення?

— Воно могло б порятувати мою честь, а отже, і життя.

— Скільки часу вам потрібно?

Моррель замислився.

— Два місяці, — сказав він.

— Гаразд, — мовив незнайомець, — я даю вам три.

— Але ви певні, що компанія «Томсон і Френч»...

— Не турбуйтеся, я беру на себе всю відповідальність... Ми маємо сьогодні п’яте червня?

— Так.

— То перепишіть мені всі векселі на п’яте вересня, і п’ятого вересня об одинадцятій годині ранку, — (стрілки стінного дзиґаря показували точнісінько одинадцяту), — я прийду до вас.

— Я вас чекатиму, — відказав Моррель, — і ви отримаєте гроші або мене не буде живого.

Останні слова промовив він так тихо, що незнайомець і не почув їх.

Векселі переписали, давніші подерли, і бідолашний судновласник здобув принаймні три місяці пільги, щоб зібрати свої останні кошти.

Англієць вислухав слова подяки із флегматичністю, що притаманна була його нації, і попрощався з Моррелем, що провів його до дверей, висловлюючи вдячність.

На східцях він зустрів Жюлі.

Вона удавала, ніби спускається східцями, та насправді вона чекала на нього.

— Ох, добродію! — сказала вона, благально склавши руки.

— Панно, — сказав незнайомець, — незабаром ви отримаєте листа, підписаного... Синдбад-Мореплавець... Виконайте геть усе, що написано буде в тім листі, хоча яке дивне воно вам здаватиметься.

— Гаразд, — відказала Жюлі.

— Обіцяєте мені це зробити?

— Присягаюся!

— Чудово. Прощавайте, панно. Завжди будьте такою доброю і люблячою донькою, і, сподіваюся, Господь зробить так, що Емманюель буде вашим чоловіком.

Жюлі тихо скрикнула і, зашарівшись мов ружа, ухопилася за поруччя, щоб не впасти. Незнайомець пішов собі, помахавши їй рукою на прощання.

У дворі він зустрів Пенелона, що тримав у кожній руці по згортку у сто франків і наче не зважувався піти.

— Ходімо, друже мій, — сказав йому англієць, — мені треба побалакати з вами.

IX. П’яте вересня

Відстрочення, що його надав Моррелеві порученець банкового дому «Томсон і Френч» тієї хвилини, коли він і не очікував цього, здалося бідолашному судновласникові одним із тих повернень щастя, які сповіщають людині, що доля урешті втомилася переслідувати його. Того ж таки дня він розповів усе своїй доньці, дружині й Емманюелеві, і якась надія, якщо не заспокоєння, повернулися у їхній дім. Та, на жаль, Моррель мав справи не лише з компанією «Томсон і Френч», що так лагідно поставилася до нього. Як він ото сказав, у торгових справах є кореспонденти, а друзів нема. У глибині душі він був спантеличений, коли думав про великодушний учинок фірми «Томсон і Френч», пояснюючи його тільки розумними егоїстичними міркуваннями: ліпше підтримати людину, що винна тобі триста тисяч франків, і отримати ті гроші за три місяці, ніж прискорювати її крах і здобути шість чи вісім відсотків.

На жаль, зі злості чи з нерозсудливості всі інші Моррелеві кредитори міркували не так, а дехто навіть навпаки. Тож векселі, що їх попідписував Моррель, надійшли до його каси в означений термін, і завдяки відстроченню, що його надав англієць, їх негайно поплатив Коклес. Отак той Коклес і далі був собі спокійнісінький. І тільки пан Моррель із жахом бачив, що якби йому довелося заплатити п’ятнадцятого числа сто тисяч франків де Бовілю, а тридцятого числа — тридцять дві тисячі п’ятсот франків за іншими, теж відстроченими векселями, то він пропав би вже в цьому місяці.

Усі марсельські купці гадали, що Моррель не витерпить халепи, яка спіткала його. І всі дуже здивувалися, коли він зі звичайною певністю поплатив у червні всі векселі. Та попри це до нього й далі ставилися недовірливо і одностайно відклали банкрутство бідолашного судновласника до кінця наступного місяця.

Цілий липень Моррель докладав відчайдушних зусиль, щоб зібрати потрібну суму. Бувало, усі його зобов’язання хоч на який термін приймалися з великою довірою і навіть користувалися великим попитом. Моррель спробував видати тримісячні векселі, та їх не взяв жоден банк. Слава Богу, сам Моррель розраховував на певні надходження; вони прийшли, і до кінця місяця Моррель знову задовольнив кредиторів.

Порученця компанії «Томсон і Френч» у Марселі більш не бачили; він зник на другий чи на третій день після тих відвідин пана Морреля; а оскільки в Марселі він мав справи тільки з мером, інспектором в’язниць і судновласником, то його коротке перебування в тому місті не лишило жодних слідів, крім тих неоднакових спогадів, що їх зберегли про нього тільки ці троє. Що ж до моряків із «Фараона», то вони, либонь, понаймалися на іншу службу, бо теж кудись позникали.

Капітан Ґомар, оговтавшись після недуги, що затримала його в Пальмі, повернувся до Марселя. Він не зважувався заявитися до пана Морреля, але той, дізнавшись про його приїзд, сам подався до нього. Чесному судновласнику було вже відомо з Пенелонових слів про мужню поведінку капітана під час кораблетрощі, і він сам намагався втішити його. Він приніс йому цілком його платню, за якою капітан Ґомар не зважився б прийти.

Виходячи від нього, пан Моррель зіткнувся на сходах із Пенелоном, що, либонь, незлецько розпорядився отриманими грошенятами, тому що вбраний був у новісіньку одіж. Угледівши судновласника, чесний стерновий страшенно збентежився. Він забився у найдальший куток майданчика, перекинув свою жуйку спершу з правого боку на лівий, потім з лівого у правий, перелякано витріщив очі й відповів тільки ніяковим потиском на приязний, як завше, потиск Моррелевої руки. Пан Моррель подумав, що Пенелон збентежився за своє чепурне вбрання; певне, старий моряк не за свій рахунок придбав таку розкіш; либонь, він уже найнявся на якесь інше судно і соромився того, що так швидко, якщо можна так сказати, скинув траур за «Фараоном». Може, він навіть прийшов до капітана Ґомара поділитися з ним своїм успіхом і передати йому пропозицію від імені свого нового господаря.

— Ох, люди добрі! — йдучи відтіля, зітхнув Моррель. — Дай Боже, щоб ваш новий господар любив вас так само, як я, і був щасливіший од мене.

Серпень минув у безнастанних Моррелевих спробах відновити свій давніший кредит або ж відкрити собі новий. Двадцятого серпня в Марселі стало відомо, що він придбав місце в поштовому ридвані, і всі відразу ж вирішили, що він оголосить себе неплатоспроможним наприкінці місяця і навмисне їде, щоб не бути присутнім під час цього сумного обряду, що його він, либонь, доручив своєму старшому заказникові Емманюелю і скарбникові Коклесові. Та, всупереч усім очікуванням, коли настало тридцять перше серпня, каса відчинилася, як завжди. Коклес сидів за ґратами як завжди незворушно, розглядав зі звичною увагою векселі, які йому подавали, і зі звичною своєю точністю поплатив їх від першого до останнього. Довелося навіть, як і передбачав пан Моррель, погасити два чужі зобов’язання, і за ними Коклес заплатив з тією ж таки ретельністю, що й за особистими векселями судновласника. Ніхто нічогісінько не розумів, і кожен з упертістю, що притаманна провісникам сумних подій, відкладав оголошення неплатоспроможності до кінця вересня.

Першого вересня Моррель повернувся. Уся родина з великою тривогою очікувала його; від цієї мандрівки до Парижа залежала остання можливість порятунку. Моррель згадав про Данґляра, що став мільйонером і колись був зобов’язаний йому, тому що за його рекомендацією Данґляр вступив на службу до іспанського банкіра, з якої й розпочалося його швидке збагачення. Ходили чутки, що Данґляр мав шість чи вісім мільйонів і необмежений кредит. Не виймаючи жодного таляра з кишені, Данґляр міг порятувати Морреля. Йому варто було тільки поручитися за нього, і Моррель був би порятований. Моррель давно вже думав про Данґляра, та через якусь несвідому відразу Моррель до останньої хвилини зволікав і не вдавався до цього скрайнього засобу. І він таки мав рацію, бо повернувся додому пригнічений принизливою відмовою.

Та переступивши поріг своєї домівки, Моррель не обмовився ні словом нарікання чи докору; він зі слізьми обняв дружину і доньку, приязно простягнув руку Емманюелеві, замкнувся в кабінеті, на третьому поверсі, і погукав до себе Коклеса.

— Цього разу, — сказали обидві жінки Емманюелеві, — ми пропали.

Після короткої наради вони вирішили, що Жюлі напише братові, що стояв із полком у Німі, щоб він негайно приїхав.

Бідолашні жінки інстинктивно почували, що їм треба зібрати всі сили, щоб витерпіти удар, який їм загрожував.

Та й Максимільян Моррель, хоч йому було тільки двадцять два роки, мав великий вплив на батька.

То був юнак простого і твердого характеру. Коли йому довелося обирати рід діяльності, батько не захотів силувати його і надав юнакові вільний вибір згідно з його смаками і нахилами. Той заявив, що має намір вступити на військову службу. Ухваливши це, він старанно взявся до наук, здав конкурсні іспити до Політехнічної школи і був призначений молодшим лейтенантом до п’ятдесят третього піхотного полку. Він уже з рік служив у цьому званні й розраховував на підвищення до лейтенанта. У полку Максимільян Моррель вважався суворим виконавцем не лише вояцького, а й людського обов’язку, тож дістав прізвисько Стоїк. Звісно, багато хто з-поміж тих, що прозивали його так, повторювали його за іншими, навіть не тямлячи, що воно означає.

Цього молодого старшину матінка й сестра і погукали на поміч, щоб він підтримав їх тяжкої хвилини, що її настання вони передчували.

Вони не помилялися у серйозності становища, бо за кілька хвилин по тому, як пан Моррель подався до свого кабінету разом із Коклесом, Жюлі побачила, як скарбник виходить звідти весь блідий і тремтячи, із несамовитим обличчям.

Вона хотіла було зупинити його, як він минав її, і розпитати, та бідолашний чоловік, спускаючись із невластивою йому поквапністю східцями, лише зняв руки догори і вигукнув:

— Ох, панно Жюлі! Що за лихо! І хто б оце міг подумати!

За кілька хвилин він повернувся з кількома грубими рахунковими книгами, гаманцем і торбою з грішми.

Моррель проглянув ті книги, відкрив гаманця і полічив гроші.

Уся його готівка становила сім чи вісім тисяч франків; до п’ятого вересня можна було чекати надходження ще чотирьох чи п’яти тисяч, тож усі його статки становили щонайліпше чотирнадцять тисяч франків, тоді як за борговими зобов’язаннями йому потрібно було заплатити двісті вісімдесят сім тисяч п’ятсот франків. Не було змоги запропонувати таку суму навіть у залік.

Та коли Моррель з’явився на обід, він здавався досить спокійним.

Той спокій налякав обох жінок дужче, ніж найглибший смуток.

По обіді Моррель звик виходити з дому, він вирушав до «Клубу фокейців» випити філіжанку кави і проглянути «Семафор», та цього разу він не вийшов з дому і повернувся до свого кабінету.

Коклес, здавалося, геть розгубився. Більшу частину дня він просидів на камені у двориську, без капелюха, на тридцятиградусній спеці.

Емманюель намагався підбадьорити пані Моррель і Жюлі, та йому забракло слів. Надто вже добре обізнаний він був зі справами фірми, щоб не передбачати, що родині Моррелів загрожує страшенна катастрофа.

Настала ніч. Ні пані Моррель, ні Жюлі не лягали спати, сподіваючись, що Моррель, вийшовши з кабінету, зайде до них. Та вони чули, як він, скрадаючись, щоб його не гукнули, пройшов повз їхні двері.

Вони прислухалися, та він увійшов до своєї спальні й замкнувся.

Пані Моррель звеліла доньці вкладатися до ліжка; потім, за півгодини по тому, як Жюлі пішла, вона підвелася, скинула черевики і тихенько вийшла в коридор, щоб підглянути крізь замкову шпарину, що робить її чоловік.

У коридорі вона помітила тінь, що швидко віддалялася. То була Жюлі, що, теж занепокоївшись, випередила свою матір.

Дівчина підійшла до пані Моррель.

— Він пише, — сказала вона.

Обидві жінки без слів зрозуміли одна одну.

Пані Моррель нахилилася до замкової шпарини. Моррель справді писав, проте пані Моррель помітила те, чого не завважила її донька: чоловік писав на гербовому папері.

Тоді вона збагнула, що він пише заповіт; вона затремтіла усеньким тілом, та все ж таки знайшла в собі силу нічого не сказати Жюлі.

Наступного дня пан Моррель здавався спокійнісіньким. Він, як завше, клопотався у бюро, як завжди, прийшов снідати. Тільки по обіді він посадив доньку біля себе, узяв обома руками її голову і міцно пригорнув до грудей.

Увечері Жюлі сказала матінці, що хоч батько їй і здавався спокійним, та серце його страшенно калатало. Четвертого вересня увечері Моррель звелів, щоб донька повернула йому ключа від кабінету.

Жюлі здригнулася, бо та вимога здалася їй лиховісною. Навіщо забирав батько ключа, який завжди був у неї і якого в дитинстві забирали у неї тільки для того, щоб покарати?

Вона допитливо глянула на пана Морреля.

— Чим я завинила, тату, — сказала вона, — що ви оце забираєте в мене цього ключа?

— Нічим, дитино моя, — відказав бідолашний Моррель, у якого те простодушне запитання викликало сльози. — Нічим, просто він мені потрібен.

Жюлі вдала, ніби шукає ключа.

— Мабуть, я покинула його у себе в кімнаті, — сказала вона.

Вона вийшла з кімнати, та замість того, щоб іти до себе, вона побігла порадитися з Емманюелем.

— Не віддавайте ключа, — сказав він їй, — і завтра вранці не залишайте батька самого, як буде змога.

Вона намагалася розпитати Емманюеля, та він нічого не знав або нічого не хотів казати.

Цілу ніч із четвертого на п’яте вересня прислухалася пані Моррель до порухів чоловіка за стіною. До третьої години ранку вона чула, як він схвильовано ходить туди й сюди кімнатою.

Аж о третій над ранок він упав на ліжко.

Мати і донька пробули ніч укупі. Ще з вечора очікували вони Максимільяна.

О восьмій ранку пан Моррель зайшов до їхньої кімнати. Він був спокійний, та сліди безсонної ночі закарбувалися на його блідому, змарнілому обличчі.

Вони не зважилися запитати його, чи добре він спав.

Моррель був лагідніший і ніжніший із дружиною і донькою, ніж звичайно; він не міг надивитися на Жюлі й довго цілував її.

Жюлі згадала, що їй радив Емманюель, і хотіла було провести батька, та він лагідно перепинив її й мовив:

— Будь із матір’ю.

Жюлі почала наполягати на своєму.

— Я вимагаю цього! — сказав Моррель.

Уперше казав Моррель доньці: «Я вимагаю», та сказав це він голосом, що був наповнений такою батьківською ніжністю, що Жюлі не зважилася і з місця рушити.

Вона лишилася стояти мовчки і непорушно. Незабаром двері знову відчинилися, чиїсь руки обняли її й чиїсь вуста припали до її чола.

Вона звела очі й зойкнула на радощах.

— Максимільяне! Братику! — вигукнула вона.

На той вигук прибігла пані Моррель і кинулася в синові обійми.

— Матінко! — сказав Максимільян, переводячи погляд з матері на сестру. — Що сталося? Ваш лист налякав мене, і я поспішив приїхати.

— Жюлі, — сказала пані Моррель, — скажи батькові, що приїхав Максимільян.

Жюлі вибігла з кімнати, та на першій сходинці зустріла чоловіка з листом у руці.

— Ви панна Жюлі Моррель? — з прикрим італійським акцентом запитав посланець.

— Так, добродію, це я, — пробурмотіла Жюлі. — Але що вам від мене потрібно? Я вас не знаю.

— Прочитайте цього листа, — сказав італієць, подавши їй записку.

Жюлі вагалася.

— Ідеться про порятунок вашого батька, — сказав посланець.

Жюлі вихопила у нього з рук листа. Хутко відкривши його, вона прочитала: «Негайно ідіть до Меянських алей, увійдіть у дім номер п’ятнадцять, попросіть у доглядача ключі від кімнати на п’ятому поверсі, увійдіть до цієї кімнати, візьміть на коминку червоного шовкового капшука і віднесіть його вашому батькові.

Необхідно, щоб він отримав його до одинадцятої годин ранку.

Ви обіцяли слухатися мене, тож нагадую вам про вашу обіцянку.

Синдбад-Мореплавець».

Дівчина радісно скрикнула, звела очі й почала шукати чоловіка, що приніс їй записку, щоб розпитати його, та він зник.

Вона заходилася перечитувати листа і побачила приписку. Прочитала: «Необхідно, щоб ви виконали це доручення особисто і самі; якщо ви прийдете з кимось або якщо хтось прийде замість вас, доглядач скаже, що він не розуміє, про що мова».

Та приписка відразу ж немовби вилляла на неї відро холодної води. Чи не загрожує їй лихо якесь? Чи не чигає на неї пастка? Вона була така цнотлива, що не знала, якої небезпеки може зазнати дівчина її віку; та не треба знати небезпеки, щоб її боятися: навпаки, саме недовідома небезпека викликає найдужчий страх.

Жюлі вагалася й урешті вирішила порадитися.

І з якоїсь незрозумілої спонуки пішла шукати допомоги не до матінки з братом, а до Емманюеля.

Вона спустилася вниз, розповіла йому, що сталося того дня, коли до її батька прийшов посланець банкової компанії «Томсон і Френч», розповіла йому про сцену на сходах, про ту обіцянку, що дала йому, і показала листа.

— Ви повинні піти туди, — відказав Емманюель.

— Піти? — прошепотіла Жюлі.

— Так, я вас проведу.

— Таж ви читали, що я маю бути сама?

— Ви й будете самі, — відказав Емманюель, — я зачекаю вас на розі Музейної вулиці; якщо ж ви затримаєтеся надовго, я піду слідом за вами, і нехай начувається той, на кого ви мені поскаржитеся!

— То ви гадаєте, Емманюелю, — нерішуче сказала дівчина, — що я повинна послухатися цього запрошення?

— Авжеж. Адже посланець сказав вам, що йдеться про порятунок вашого батька?

— Порятунок, але від чого, Емманюелю? Що йому загрожує? — запитала Жюлі.

Емманюель вагався, але бажання зміцнити рішучість Жюлі взяло гору.

— Сьогодні п’яте вересня, — сказав він.

— Так.

— Сьогодні об одинадцятій годині ваш батько має заплатити біля трьохсот тисяч франків.

— Так, ми це знаємо.

— А в касі у нього нема і п’ятнадцяти тисяч, — сказав Емманюель.

— І що ж тепер?

— Якщо сьогодні об одинадцятій годині ваш батько не знайде нікого, хто прийде йому на допомогу, то опівдні він повинен оголосити себе банкрутом.

— То ходімо, ходімо хутчій! — схвильовано вигукнула Жюлі, тягнучи за собою Емманюеля.

Тим часом пані Моррель усе розповіла синові.

Максимільян знав, що внаслідок лих, які одне за одним спіткали його батька, у способі життя його родини сталися значні зміни, та не знав, що справи дійшли до такого відчайдушного становища.

Несподіваний удар, здавалося, приголомшив його.

Потім він раптом вибіг із кімнати, побрався східцями, сподіваючись знайти батька в кабінеті, і почав стукати у двері.

Тієї хвилини відчинилися двері знизу, він обернувся і побачив батька. Замість того, щоб просто піднятися до кабінету, пан Моррель пішов спершу до своєї кімнати і лише тепер із неї виходив.

Пан Моррель, угледівши сина, скрикнув від подиву; він не знав про його приїзд. Він завмер на місці, притискаючи ліктем якийсь предмет, захований під сурдутом.

Максимільян швидко спустився східцями і кинувся на шию до батька, аж відступив, упираючись правою рукою в його груди.

— Батьку, — сказав він, пополотнівши мов стіна, — нащо у вас під сурдутом пістолі?

— Цього я й боявся... — прошепотів Моррель.

— Заради Бога, тату! — вигукнув Максимільян. — Що означає ця зброя?

— Максимільяне, — відказав Моррель, пильно дивлячись на сина, — ти чоловік і людина честі; ходімо до мене, я все тобі поясню.

І Моррель твердою ходою піднявся в кабінет; Максимільян, заточуючись, ішов за ним.

Моррель відімкнув двері, пропустив сина вперед і замкнув за ним двері; потім пройшов до вітальні, підійшов до письмового столу, поклав на край пістолі й показав синові на розгорнутий реєстр.

Реєстр давав достеменну картину становища справ.

За півгодини Моррель мав заплатити двісті вісімдесят сім тисяч п’ятсот франків.

У касі було лише п’ятнадцять тисяч двісті п’ятдесят сім франків.

— Читай! — звелів Моррель.

Максимільян прочитав і приголомшено завмер.

Батько і слова не казав — що ж міг він додати до невблаганного вироку чисел?

— І ви, батьку, зробили все можливе, — озвався нарешті Максимільян, — щоб відвернути крах?

— Усе, — відказав Моррель.

— Ви не чекаєте жодних надходжень?

— Жодних.

— Усі засоби вичерпані?

— Усі.

— І за півгодини, — похмуро провадив Максимільян, — наше ім’я буде вкрите ганьбою!

— Кров змиє безчестя, — відказав Моррель.

— Правда ваша, батьку, я вас розумію.

Він простягнув руку до пістолів.

— Один для вас, другий для мене, — сказав він. — Дякую.

Моррель перепинив його.

— А мати?.. А сестра?.. Хто буде їх глядіти?

Максимільян здригнувся.

— Батьку! — вигукнув він. — Невже ви хочете, щоб я жив?

— Так, хочу, — відказав Моррель, — тому що це твій обов’язок. Максимільяне, у тебе твердий і сильний характер, ти чоловік неабиякого розуму; я не змушую тебе, не наказую тобі, тільки кажу: «Обдумай становище, буцім ти стороння людина, і вирішуй сам».

Максимільян замислився; потім в очах його сяйнула шляхетна рішучість, та при цьому він поволі й зі смутком зняв із себе погони.

— Добре, — сказав він, подаючи руку Моррелеві, — ідіть з Богом, батьку. Я буду жити.

Моррель хотів упасти синові до ніг, та Максимільян обняв його, і два шляхетні серця стали битися разом.

— Ти ж знаєш, що я не винен?

Максимільян усміхнувся.

— Я знаю, батьку, що ви — найчесніша людина.

— Добре, тоді ми все сказали один одному, іди тепер до матері й сестри.

— Батьку, — сказав юнак, опустившись навколішки, — благословіть мене.

Моррель узяв сина обома руками за голову, поцілував його і сказав:

— Благословляю тебе моїм іменем та іменем трьох поколінь бездоганних людей, тож слухай, що промовляють вони до тебе моїми вустами: доля може повернути те, що сплюндрувало лихо. Побачивши, якою смертю я загинув, найчерствіші люди пожаліють тебе; може, тобі дадуть відстрочення, у якому відмовили б мені, то зроби все, щоб знову не пролунало ганебне слово, візьмися до діла, працюй, борися мужньо і палко, живіть якомога скромніше, щоб день крізь день маєток тих, кому я винен, ріс і примножувався під твоєю орудою. Пам’ятай, який буде чудовий день, великий, урочий день, коли честь моя буде відновлена, коли в цьому ж таки кабінеті ти зможеш сказати: «Батько мій помер, тому що не в змозі був учинити те, що сьогодні зробив я, та він помер спокійно, бо знав, що я це зроб­лю».

— Ох, батьку, — вигукнув Максимільян, — якби ж ви могли з нами лишитися!

— Якщо я залишуся, усе буде інакше. Якщо я залишуся, співчуття обернеться недовірою, жалість — переслідуваннями, якщо я залишуся, я буду людиною, що порушила своє слово, не виконала своїх зобов’язань, одне слово, буду просто неоплатним боржником. Якщо ж я помру, Максимільяне, подумай про це, тіло моє буде тілом нещасної, зате чесної людини. Я живий, і найліпші друзі будуть уникати мого дому, мертвий, і весь Марсель зі слізьми проводитиме мене до останнього притулку. Я живий, і ти соромишся мого імені, я мертвий, і ти гордо зводиш голову і кажеш: «Я син того, хто вбив себе, тому що вперше в житті мусив порушити своє слово».

Максимільян гірко застогнав, та, либонь, скорився долі. І цього разу якщо не серцем, то розумом він погодився із батьковими аргументами.

— А тепер, — сказав Моррель, — покинь мене самого і постарайся, щоб мати й сестра були подалі звідціля.

— Ви не хочете ще раз побачити Жюлі? — запитав Максимільян.

Остання невиразна надія крилася для нього в цьому побаченні, та Моррель похитав головою.

— Я бачив її вранці, — відказав він. — І попрощався з нею.

— Чи немає у вас іще доручень, батьку? — запитав Максимільян глухим голосом.

— Авжеж, сину, є одне, священне.

— Кажіть, батьку.

— Банковий дім «Томсон і Френч» — єдиний, що з гуманних міркувань чи, може, з егоїзму, не мені читати в людських серцях, — змилувався наді мною. Його порученець, що за десять хвилин прийде сюди отримати гроші за векселем у двісті вісімдесят сім тисяч п’ятсот франків, не надав, а сам запропонував мені три місяці пільги. Нехай ця компанія перша отримає те, що їй належить, сину мій, нехай той чоловік буде для тебе священний.

— Добре, батьку, — сказав Максимільян.

— А тепер ще раз прости, — сказав Моррель. — Іди, іди, мені треба побути самому; мій заповіт ти знайдеш у шухляді в моїй спальні.

Максимільян стояв непорушно, він хотів піти, та не міг.

— Іди, Максимільяне, — сказав батько, — уяви собі, що я вояк, як і ти, що я дістав наказ узяти редут, і ти знаєш, що мене уб’ють, то невже ти не сказав би мені, як сказав зараз: «Ідіть, батьку, а то вас чекає безчестя, ліпше смерть, аніж ганьба!»

— Авжеж, — сказав Максимільян, — авжеж.

Він міцно обняв батька.

— Ідіть, батьку, — сказав він.

І вибіг із кабінету.

Лишившись наодинці, Моррель якусь хвилю стояв непорушно, дивлячись на двері, що зачинилися за сином, потім простягнув руку, знайшов шворку від дзвінка і подзвонив.

Увійшов Коклес. За три дні його було годі впізнати. Від думки про те, що Моррелева фірма припинить оплати, він постарів на двадцять років.

— Коклесе, друже мій, — сказав Моррель, — ти будеш у передпокої. Коли прийде отой пан, що був тут три місяці тому, — ти знаєш, порученець компанії «Томас і Френч», — доповіси мені про нього.

Коклес нічого не відказав, лише кивнув, вийшов у передпокій і сів на стільці.

Моррель упав у крісло. Він глянув на стінного дзиґаря: залишалося сім хвилин. Стрілка бігла з неймовірною швидкістю; йому здавалося, наче він бачить, як вона рухається.

Що коїлося в ці останні хвилини в душі сердеги, який, улягаючи переконанню, може, й облудному, та для нього правильному, готувався у розповні літ до вічної розлуки з усім, що він любив, і розлучався із життям, що дарувало йому всі радощі родинного щастя, — цього не вимовити вголос. Щоб збагнути це, потрібно було бачити його обличчя, укрите краплями поту, та виразом, що свідчив про покірність долі, його очі, переповнені сльозами, та зведені до неба.

Стрілка дзиґаря бігла; пістолі були набиті; він простягнув руку, узяв одного і прошепотів доньчине ім’я.

Потім знову поклав смертоносну зброю, узяв перо і написав декілька слів. Йому здавалося, що він не досить ніжно попрощався зі своєю улюбленицею.

Потім знову обернувся до годинника; тепер він лічив уже не хвилини, а секунди.

Він знову взяв пістоля, розтулив рота і втупився у годинну стрілку; звів курок і несамохіть здригнувся, почувши, як той клацнув.

Тієї миті піт струмками цебенів його лицем, смертельна туга стиснула його серце: внизу, коло сходів, рипнули двері.

Потім відчинилися двері кабінету.

Стрілка дзиґаря наближалася до одинадцятої.

Моррель не обернувся; він чекав, що Коклес зараз доповість йому: «Порученець компанії “Томсон і Френч”».

І він притулив пістолет до рота.

Позаду пролунав гучний вигук — то був голос його доньки. Він обернувся й побачив Жюлі; пістоль випав у нього з рук.

— Тату! — заволала вона, ледве дихаючи від утоми й щастя. — Ви порятовані! Порятовані!

І вона кинулася йому в обійми, піднімаючи в руці червоного шовкового капшука.

— Порятований, дитино моя? — вигукнув Моррель. — Ким або чим?

— Авжеж, порятовані! Ось погляньте, погляньте! — волала Жюлі.

Моррель узяв капшука і здригнувся: йому здалося, ніби той капшук належав колись йому.

В одному його кутку лежав вексель на двісті вісімдесят сім тисяч п’ятсот франків.

Вексель був погашений.

У другому був самоцвіт завбільшки з ліщиновий горіх із записом на клапті пергаменту: «Посаг для Жюлі».

Моррель провів долонею по чолі: йому здавалося, ніби то сон.

Дзиґар почав бити одинадцяту.

Кожен удар відлунював у ньому так, наче по його серцю гамселив залізний обушок.

— Зачекай, дитино моя, — сказав він, — поясни мені, що сталося. Де ти знайшла цього капшука?

— У будинку номер п’ятнадцять, у Меянських алеях, на коминку, в убогій комірчині на п’ятому поверсі.

— Але ж це не твій капшук! — вигукнув Моррель.

Жюлі простягнула йому листа, якого отримала вранці.

— І ти ходила туди сама? — запитав Моррель, прочитавши листа.

— Мене проводив Емманюель. Він обіцяв зачекати мене на розі Музейної вулиці, та ось яке диво: коли я вийшла, його вже там не було.

— Пане Моррелю! — пролунало на східцях. — Пане Моррелю!

— Це він! — сказала Жюлі.

Тієї ж миті до кабінету забіг Емманюель, що аж не тямився на радощах.

— «Фараон»! — вигукнув він. — «Фараон»!

— Як «Фараон»? Ви з глузду зсунулися, Емманюелю! Ви ж знаєте, що він загинув!

— «Фараон», пане Моррелю! Подали сигнал, до порту заходить «Фараон».

Моррель упав у крісло, він був геть знесилений, розум відмовлявся сприйняти ті неймовірні, нечувані казкові звістки.

Та відчинилися двері, і до кімнати увійшов Максимільян.

— Батьку, — сказав він, — чому ж ви казали, що «Фараон» потонув? Зі сторожової вежі подали сигнал, що він заходить у порт.

— Друзі мої, — сказав Моррель, — якщо це так, то це диво Господнє! Але ж це неможливо, неможливо!

Однак те, що він тримав у руках, було не менш неймовірне: капшук із погашеним векселем і сяйливим самоцвітом.

— Пане Моррелю, — сказав Коклес, що теж увійшов до кабінету, — що це означає? «Фараон»!

— Ходімо, друзі мої, — сказав Моррель, підводячись, — ходімо та й поглянемо, і нехай Господь нас милує, якщо це неправдива звістка!

Вони вийшли і на східцях зустріли пані Моррель. Сердешна жінка не зважувалася піднятися нагору.

За кілька хвилин вони вже були на вулиці Каннеб’єр.

На пристані було повнісінько людей.

Натовп розступився перед Моррелем.

— «Фараон»! «Фараон»! — волали всі.

І справді, на очах у юрми коїлося справжнісіньке диво: навпроти вежі святого Івана корабель, де на кормі було написано білими літерами «Фараон» (Моррель і син, Марсель), геть-чисто такий, як і давніший «Фараон», і так само напханий кошеніллю й індиго, опускав якір і згортав вітрила. На палубі орудував капітан Ґомар, а Пенелон уклонявся панові Моррелю. Не було вже сумніву: Моррель, його родина, його службовці бачили це на власні очі, і те саме бачили очі десяти тисяч людей.

Коли Моррель і його син обнялися тут-таки, на березі, під радісні вигуки присутніх, непомітний свідок того дива, з обличчям, до половини затуленим чорною бородою, який зворушено наглядав за тією сценою із-за вартової халабуди, прошепотів:

— Щасливий будь, чоловіче добрий, нехай Господь благословить тебе за все те добро, що вчинив ти і ще вчиниш, і нехай моя вдячність залишається у таємниці, як і твоя добрість.

Зі щасливою, зворушеною усмішкою на вустах він покинув свій сховок і, не привертаючи нічиєї уваги, бо всі були захоплені подією дня, спустився східцями причалу і тричі вигукнув:

— Джакопо! Джакопо! Джакопо!

До нього підпливла шлюпка, узяла його на борт і повезла до розкішно обладнаної яхти, на яку він плигнув легко, мов справжній моряк. Відтіля він ще раз глянув на Морреля, що з радісними сльозами приязно потискав простягнуті зусібіч долоні й затуманеним поглядом дякував невідомому доброчинцеві, якого наче шукав на небесах.

— А тепер, — сказав незнайомець, — прощавай, любове до людей, прощавай, вдячносте... Прощавайте, всі почуття, що тішать серце! Я заступив долю, подарувавши винагороду добру... Тепер нехай бог помсти поступиться мені місцем, щоб покарав я зло!

Сказавши те, він подав знак, і яхта, що, либонь, тільки й чекала того, відразу ж вирушила у море.

X. Італія. Синдбад-мореплавець

На початку 1838 року у Флоренції жили два юнаки, що належали до найвищих світських кіл у Парижі — віконт Альбер де Морсер і барон Франц Д’Епіне. Вони домовилися провести карнавал у Римі, де Франц, що мешкав ув Італії вже четвертий рік, мав служити Альберові провідником.

Провести карнавал у Римі справа поважна, надто ж як не хочеш ночувати під латаною зорею на П’яцца-дель-Пополо чи на Кампо Ваччіно, тож вони написали маестро Пастріні, господареві готелю «Лондон» на П’яцца-ді-Спанья, щоб він лишив для них добру кімнату.

Маестро Пастріні відповів, що може надати їм тільки дві спальні й вітальню al secondo piano[25], за помірну платню — по луїдору денно. Молодики погодилися. Щоб не гаяти часу, що лишився до карнавалу, Альбер подався до Неаполя, а Франц залишився у Флоренції.

Натішившись життям міста славетних Медічі, нагулявшись у раю, який зовуть Кашина, пізнавши гостинність могутніх можновладців, господарів Флоренції, він, уже знаючи Корсику, Бонапартову колиску, вирішив одвідати острів Ельба, де відбував заслання Наполеон.

І ось якось увечері він звелів одв’язати вітрильну барку від залізного кільця, що припинало його до ліворнської пристані, ліг на дно, загорнувшись у кирею, і сказав матросам лише три слова: «До острова Ельба». Наче морський птах, що вилітає з гнізда, полинув човен у відкрите море і другого дня висадив Франца в Порто-Феррайо.

Франц перетнув острів імператора, прямуючи слідами, які закарбувала хода велета, і в Марчані знову подався в море.

За дві години він знову вийшов на берег на острові П’яноза, де, як йому казали, його чекали цілі стада червоних куріпок. Полювання виявилося невдале. Франц насилу вполював кілька мізерних пташок і, як і будь-який мисливець, що дарма згаяв час і сили, сів до човна в кепському гуморі.

— Якби ваша ясновельможність захотіла, — сказав господар барки, — то можна було б незлецько пополювати.

— Де ж це?

— Бачите отой острів? — спитався господар, показуючи на південь, на конічне громаддя, що височіло посеред темно-блакитного моря.

— Що це за острів? — запитав Франц.

— Острів Монте-Крісто, — відказав господар.

— Таж я не маю дозволу, щоб полювати на цьому острові.

— А його й не треба, острів безлюдний.

— От так пак! — сказав Франц. — Безлюдний острів у Середземному морі! Цікаво.

— Нічого дивного, ваша ясновельможносте. Той острів — суцільне каміння, там і клаптя родючої землі не знайти.

— Та й кому він належить?

— Тоскані.

— І яка ж там дичина?

— Сила-силенна диких кіз.

— І вони живляться тим, що лижуть каміння, — з недовірливою усмішкою сказав Франц.

— Ні, вони обгризають верес, миртові й мастикові дерева, що ростуть у шкалубинах.

— А де ж я буду спати?

— У печерах на острові або в човні, загорнувшись у кирею. Утім, якщо ваша ясновельможність захоче, ми зможемо відчалити відразу ж після полювання, бо, як ви знаєте, ми ходимо під вітрилами й удень, і вночі, а як треба, то й на веслах підемо.

У Франца було чимало часу до призначеної зустрічі з приятелем, а притулок у Римі був готовий, тож він погодився на ту пропозицію й вирішив винагородити себе за невдале полювання.

Коли він сказав про це, моряки почали перешіптуватися.

— Про що це ви? — поспитався він. — Якісь завади є?

— Та ніяких, — відказав господар. — Проте ми мусимо попередити вас, що острів перебуває під наглядом.

— Що це означає?

— А те, що Монте-Крісто безлюдний і там часом ховаються перемитники й пірати з Корсики, Сардинії та Африки, і якщо дізнаються, що ми там побували, нас у Ліворно замкнуть на шість днів до карантину.

— А нехай йому! Це інша справа. Шість днів! Рівнісінько стільки потрібно було Господові Богу, щоб створити світ. Це забагато, друзі мої.

— А хто ж скаже, що ваша ясновельможність побувала на Монте-Крісто?

— Принаймні не я, — вигукнув Франц.

— Та й не ми, — сказали моряки.

— То гайда на Монте-Крісто!

Господар подав команду. Обернувшись до Монте-Крісто, барка полинула як вітер.

Франц зачекав, аж повернули, і, коли вже пішли новим напрямком, коли вітер напнув вітрило і всі чотири матроси посідали на своїх місцях — троє на носі й один коло стерна, — він знову озвався.

— Любий Ґаетано, — сказав він господареві, — здається, ви сказали мені, що острів Монте-Крісто служить притулком для піратів, а це дичина іншого штибу, ніж дикі кози.

— Еге ж, ваша ясновельможносте, так воно і є.

— Я знав, що існують перемитники, та гадав, що, відколи взяли Алжир і впало берберійське Регентство, пірати трапляються тільки в романах Купера і капітана Марієтта.

— Ваша ясновельможність помиляється: з піратами сталося те саме, що з розбійниками, яких панотець Лев ХІІ буцім винищив дощенту і які проте грабують мандрівців біля самісіньких римських застав. Хіба ви не чули, що півроку тому французького порученця у справах при найсвятішому престолі пограбували за п’ятсот кроків од Веллетрі?

— Та чув.

— Якби ваша ясновельможність мешкала, як оце ми, у Ліворно, то часто чула б, що якесь судно з товарами чи ошатна англійська яхта, яку чекали в Бастії, у Порто-Феррайо чи в Чівіта-Веккії, пропала безвісти і що вона, либонь, розбилася об скелю. А скеля та насправді — лиш вузька й низенька барка, із шістьма чи вісьмома людьми, які загарбали і пограбували її темної бурхливої ночі біля якогось пустельного острівця, як ото розбійники зупиняють і грабують поштовий ридван на узліссі.

— Проте, — сказав Франц, загортаючись у кирею, — чому ж пограбовані не скаржаться? Чому вони не закликають на тих піратів помсти французького, чи сардинського, чи тосканського уряду?

— Чому? — всміхнувся Ґаетано.

— Еге ж, чому?

— А тому що спершу із судна чи з яхти переносять усе добро на барку, потім тим морякам скручують руки і ноги, на шию кожному прив’язують двадцятичотирифунтове ядро, у днищі загарбаного судна пробивають дірку завбільшки з барило, вилазять на палубу і переходять на барку. За десять хвилин судно починає схлипувати, стогнати і помалу занурюється у воду спершу одним боком, потім другим. Воно піднімається. Потім знов опускається і дедалі глибше поринає у воду. Раптом лунає наче гарматний постріл — це повітря проламує палубу. Судно борсається, немов топільник, хляне з кожною хвилиною. Незабаром вода, що не знаходить собі виходу в перегородках, виривається з отворів, буцім якийсь велетенський кашалот пускає з ніздрів водяний струмінь. Аж судно передсмертно харчить, ще раз перевертається і врешті поринає у морську безодню, утворюючи величезний вир: спершу видно кола, потім поверхня вирівнюється, і все зникає. За п’ять хвилин тільки Боже око може знайти на дні те судно.

— Тепер ви розумієте, — усміхнувшись, докинув господар, — чому судно не повертається в порт і чому залога не подає скарги.

Якби Ґаетано розповів усе те передніше, ніж запропонувати полювання на Монте-Крісто, то Франц, певне, подумав би, чи варто вдаватися до такої прогулянки, та вони вже були в дорозі, і він вирішив, що відступати означало б виказати себе боягузом. Він був одним із тих людей, котрі самі не шукають небезпеки, та якщо зіткнуться з нею, то незворушно дивляться їй в очі: то був чоловік твердої волі, що для нього небезпека — мов суперник на дуелі: він угадує всі його порухи. Оцінює його силу, зволікає рівно стільки, щоб звести дух і водночас не здатися боягузом, і, вміючи одним поглядом оцінити всі свої переваги, убиває одним ударом.

— Я проїхав усю Сицилію і Калабрію, — сказав він, — двічі плавав архіпелагом і жодного разу не зустрічав навіть сліду розбійника чи пірата.

— Та ж я не тому розповів усе це вашій ясновельможності, — відказав Ґаетано, — щоб вас відмовити, ви запитали мене, і я відповів, та й годі.

— Та й правда, любий Ґаетано, і розмова з вами дуже цікава мені. Хочеться послухати вас іще, тож їдьмо на Монте-Крісто.

Тим часом вони хутко рухалися до мети своєї мандрівки, вітер віяв добрячий, і барка йшла зі швидкістю шість чи й сім миль за годину. Мірою того, як вони наближалися до острова, він буцім виростав із моря: у вечірньому небі чітко вимальовувалися, наче ядра в арсеналі, нагромаджені одна на другу скелі, а в шпаринах бескидів червонів верес і зеленіло деревляччя.

Хоч моряки й не виказували тривоги, проте вочевидь вони були насторожі й пильно вдивлялися у дзеркальну гладінь, якою линув човен, і оглядали обрій, де біліли тільки вітрила рибальських човнів, що скидалися на чайок, які гойдаються на гребенях хвиль.

До Монте-Крісто залишалося миль із п’ятнадцять, аж сонце почало спускатися за Корсику, що її гори бовваніли праворуч, упираючись у небо своїми похмурими зубцями, це камінне громаддя, що скидалося на велета Адамстора, загрозливо виростало над морем, гонячи перед собою прозоре світло згасаючої днини: останні промені, сягнувши вершини скелястого конуса, затрималися на мить і спалахнули, мов огненний султан вулкана. Аж пітьма, здіймаючись дедалі вище, поглинула вершину, як передніше поглинула підніжжя, і острів обернувся сірою брилою, що помалу почала чорніти. За півгодини настав непроглядний морок.

На щастя, гребцям той шлях був знайомий: вони вздовж і впоперек знали тосканський архіпелаг, а то Франц не без тривоги дивився би на глибоку пітьму, що огортав човна. Корсика зникла, навіть острів Монте-Крісто несила було побачити, та моряки бачили у пітьмі, мов коти, і стерновий провадив барку упевнено і твердо.

Минуло з годину після заходу сонця, аж Франц помітив по ліву руку, на відстані у чверть милі, якусь темну купу, та обриси її були такі невиразні, що він побоявся насмішити моряків, узявши хмару за тверду землю, і волів мовчати. Раптом на березі зблиснуло яскраве світло: земля могла скидатися на хмару, та вогонь, звісно ж, не був метеоритом.

— Що то за полум’я? — запитав Франц.

— Цитьте! — прошепотів господар барки. — То багаття.

— А ви казали, що острів безлюдний!

— Я казав, що там нема постійних мешканців, та казав і про те, що він служить притулком для перемитників.

— І для піратів!

— І для піратів, — підтвердив Ґаетано, — тим-то я звелів поминути їх: як бачите, багаття позаду нас.

— Та мені здається, — сказав Франц, — що багаття радше має заспокоїти нас, аніж стривожити: якби люди боялися, що їх побачать, то не розклали б вогнища.

— Це ще нічого не означає, — сказав Ґаетано. — У пітьмі ви не можете розгледіти положення острова, а то помітили б, що багаття не можна розгледіти ні з берега, ні з П’янози, а тільки з відкритого моря.

— То ви гадаєте, це вогнище провіщає нам недобре товариство?

— А ось ми дізнаємося, — відказав Ґаетано, не зводячи очей із того земного світила.

— А як ви про це дізнаєтеся?

— А ось побачите.

Ґаетано почав перешіптуватися зі своїми приятелями, і після короткої наради човен тихенько ліг на інший галс і знову подався у зворотному напрямку; за кілька секунд вогонь зник за якоюсь височиною.

Тоді стерновий покерував далі, і маленьке судно помітно наблизилося до острова, аж небавом опинилося від нього за якихось п’ятдесят кроків.

Ґаетано згорнув вітрило, і човен зупинився.

Усе це вчинили у цілковитому мовчанні, втім, відтоді як човен повернув назад, ніхто і слова не промовив.

Ґаетано, що запропонував цю прогулянку, узяв усю відповідальність на себе.

Четверо моряків не спускали з нього очей, тримаючи напоготові весла, щоб налягти на них і сховатися, скориставшись пітьмою, якщо станеться лихо.

Що ж до Франца, то він із відомою вже нам незворушністю оглядав свою зброю. У нього були дві рушниці з двома цівками і карабін, він їх набив, перевірив затравки і почав чекати.

Тим часом Ґаетано скинув куртку і сорочку, підтягнув очкур на шароварах, а оскільки він був босий, то роззуватися йому не довелося. У такому вбранні (чи радше без нього) він плигнув у воду, передніше притуливши палець до вуст, і так обережно поплив до острова, що не чутно було ані однісінького хлюпання. Тільки за світляною стягою, що залишалася за ним на воді, можна було за ним стежити. Незабаром і та стяга зникла. Певне, Ґаетано був уже на березі.

Півгодини ніхто на човні й не поворухнувся, потім од берега простягнулася та сама світляна стяга і почала наближатися. За хвилю Ґаетано був у човні.

— Та й що? — поспиталася хором Франц і моряки.

— Та це іспанські перемитники, і з ними два корсиканські розбишаки.

— А як це корсиканські розбишаки опинилися у товаристві іспанських перемитників?

— Ох, ваша ясновельможносте, — сказав Ґаетано тоном щирого християнського милосердя, — треба ж помагати один одному! Розбійникам часом не з медом доводиться на суходолі від жандармів і карабінерів, от вони і знаходять коло берега човна, а в човні таких добрих людей, як ми оце. Вони просять притулку в наших плавучих оселях. Хіба ж можна не прийти на поміч неборакові, якого переслідують? Ми його приймаємо і задля дужчої певності виходимо в море. Для нас воно дрібниця, а чоловікові зберігає життя чи принаймні волю. За це він колись відплатить нам, показавши затишну місцину, де можна розвантажити товар подалі від допитливого ока.

— Он як, друже Ґаетано! — усміхнувся Франц. — То й ви заробляєте на хліб перемитництвом?

— Нічого не вдієш, ваша милосте! — сказав Ґаетано з неповторною усмішкою. — Перебиваємося всім потроху, бо треба ж той шмат хліба заробити.

— То ті люди на Монте-Крісто для вас не чужі?

— Та звісно ж, бо ми, моряки, як ті масони: упізнаємо один одного за знаками.

— І, гадаєте, можна спокійно вийти на берег?

— Авжеж, перемитники не злодії.

— А корсиканські розбійники? — запитав Франц, передбачаючи всі можливі небезпеки.

— Не винні вони, що стали розбійниками, — сказав Ґаетано, — винна влада.

— Чому ж?

— Та чому: їх ловлять за те, що вони втерли маку комусь, та й годі, — наче корсиканець не повинен помщатися.

— Що ви розумієте під оцим «утерли маку»? Убити людину? — запитав Франц.

— Знищити ворога, — відказав господар, — то зовсім інша річ.

— Що ж, — сказав Франц, — підемо просити гостинності у перемитників і зарізяк. А приймуть вони нас?

— Авжеж.

— Скільки їх?

— Четверо, ваша ясновельможносте, і два розбишаки, отож шестеро.

— Нас теж шестеро. Якщо ці пани виявляться недобрими, то сили у нас рівні, і ми зможемо упоратися з ними. Отож, вирішили, гайда на Монте-Крісто.

— Добре, ваша ясновельможносте, та ви дозволите нам ужити ще декотрих заходів безпеки?

— Звісно ж, любий мій! Будьте мудрі, як Нестор, і хитрі, мов Улісс. Я не лише дозволяю вам, а навіть прошу про це.

— Гаразд. Тоді цитьте всі! — сказав Ґаетано.

Усі позамовкали.

Такому чоловікові, як Франц, що завжди тверезо дивився на речі, становище видавалося якщо не загрозливим, то принаймні досить ризикованим. Він перебував у відкритому морі, у цілковитій пітьмі, із незнайомими моряками, які не мали ніяких причин бути відданими йому, пречудово знали, що в нього декілька тисяч франків у капшуці, і разів із десять хоч і не заздрісно, та все ж таки з цікавістю розглядали його пречудову зброю. Ще й надто, у супроводі цих людей він приставав до острова, що мав таку набожну назву, та завдяки присутності перемитників і розбишак не обіцяв йому ніякої іншої гостинності, ніж та, що чекала Христа на Голгофі. Та й розповідь про потоплені судна, що вдень видалася йому перебільшеною, тепер, уночі, здавалася правдоподібнішою. Перебуваючи отаким чином у подвійній небезпеці, хоч, може, і надуманій, він пильно стежив за моряками і не випускав рушниці з рук.

Тим часом матроси знову підняли вітрила і подалися тим шляхом, що його вони вже двічі пройшли. Франц, що вже трохи звик до темряви, розрізняв у мороці гранітне громаддя, уздовж якого нечутно линула барка; коли вона обігнула ріг якогось бескида, він побачив багаття, що палало ще яскравіше, ніж раніше, і декількох людей, що сиділи довкола нього.

Відблиски вогню падали кроків на сто у море. Ґаетано пройшов повз освітлений простір, намагаючись усе ж таки, щоб човен не потрапив у світляну стягу, а потім, коли барка опинилася якраз напроти багаття, він повернув її простісінько до вогнища і сміливо ввійшов ув освітлене коло, завівши рибальську пісню, що її приспів відразу ж підхопили моряки.

Тільки пролунали перші звуки тієї пісні, люди біля багаття повставали, підійшли до причалу й почали вдивлятись у барку, либонь, намагаючись розгледіти її розміри і вгадати її наміри. Незабаром вони, певне, задовольнилися оглядом, і всі, крім одного, що лишився на березі, повернулися до вогнища, де пеклося ціле козеня.

Коли човен підіплив до берега на відстань двадцяти кроків, чоловік, що там стояв, звів рушницю, ніби вартовий під час зустрічі з патрулем, і гукнув сардинським наріччям:

— Хто йде?

Франц незворушно звів обидва курки.

Ґаетано обмінявся з тим чоловіком кількома словами, з-поміж яких Франц нічого не втямив, хоч ішлося, мабуть, про нього.

— Ваша ясновельможність зволить назватися чи ви бажаєте не називати свого імені? — поспитався Ґаетано.

— Моє ім’я нічого нікому не скаже. — відповів Франц. — Поясніть їм просто, що я француз і мандрую задля своєї втіхи.

Коли Ґаетано передав його відповідь, вартовий щось звелів одному з тих, що сиділи коло багаття, і той відразу ж підвівся і зник поміж скелями.

Усі мовчали. Кожен, мабуть, цікавився своїм ділом: Франц висадкою на острів, моряки — вітрилами, перемитники — козеням, та хоч усе виглядало мирно, усі потихеньку наглядали одні за одними.

Чоловік, що пішов ото, повернувся, проте з протилежного боку від того, куди він подався було, потім кивнув чатовому, той обернувся до барки і промовив одне слово:

— S’accomodi.

Італійське «s’accomodi» не перекладається. Воно означає заразом «будь ласка, увійдіть, ласкаво просимо, будьте як удома, ви тут господар». Це скидається на турецьку фразу в Мольєра, що так дивувала міщанина-шляхтича кількістю тих понять, що містилися в ній.

Матроси не змусили себе припрошувати, разів чотири махнули веслами і пристали до берега. Ґаетано плигнув на землю, тихо перекинувся словом із вартовим, один за одним повилазили з барки моряки, потім настала і Францова черга.

Одну свою рушницю він повісив через плече, друга була в Ґаетано, матрос ніс карабін. Убраний він був із вишуканістю дженджика, змішаною з недбалістю маляра, тож це не викликало в господарів ніяких підозр, а отже, і осторог.

Човна припнули до берега і подалися на пошуки зручного місця для ночівлі, та, либонь, їхній напрямок не припав до вподоби чатовому, бо він гукнув Ґаетано:

— Ні, не туди!

Ґаетано щось пробурмотів і, не сперечаючись, подався у протилежний бік, а два матроси тим часом запалили смолоскипи від багаття.

Пройшовши кроків із тридцять, вони зупинилися на майданчику, довкола якого у скелях були вирубані примітивні сідала, що скидалися на халабуди, де можна було вартувати навсидячки. Довкола на вузьких смужках родючої землі росли падуби і густі миртові запусти. Франц опустив смолоскип і, вгледівши купки попелу, зрозумів, що не він перший оцінив зручність цієї місцини і що вона, певне, слугувала звичним притулком для мандрівних відвідувачів острова Монте-Крісто.

Якихось незвичайних подій він уже не чекав. Тільки він ступнув на берег і впевнився якщо не в приязному, то принаймні в байдужному гуморі господарів, його неспокій розвіявся і запах козеняти, що пеклося на багатті, нагадав йому про те, що він голодний.

Він сказав про це Ґаетано, і той відповів, що вечеря — це найпростіше діло, адже у човні в них є хліб, вино, шість куріпок, а вогонь поруч.

— Утім, — докинув він, — якщо вашій ясновельможності так сподобався запах козеняти, то я можу запропонувати нашим сусідам двох куріпок за кусень печені.

— Чудово, Ґаетано, чудово, — сказав Франц, — у вас просто-таки природний талант провадити перемовини.

Тим часом матроси нарвали вересу, наламали дубового та миртового галуззя і розклали чималеньке багаття.

Ухлинаючи запах печені, Франц нетерпляче очікував повернення Ґаетано, аж той підійшов до нього з досить заклопотаним виглядом.

— Які звістки? — запитав він. — Вони не згодні?

— Навпаки, — відказав Ґаетано, — дізнавшись, що ви француз, їхній ватажок запрошує вас повечеряти з ним.

— Він дуже люб’язний, — сказав Франц, — і я не бачу причини, щоб відмовлятися, тим паче що я теж докладаю до вечері свій шмат.

— Не в тім річ: у нього їжі вистачає, навіть більше ніж достатньо цього добра, та він може вітати вас у себе лише за одної дуже дивної умови.

— Вітати в себе? — перепитав молодик. — Він що ж, побудував собі дім?

— Ні, але в нього є дуже зручна оселя, принаймні таке кажуть.

— То ви знаєте цього ватажка?

— Чув про нього.

— Добре чи погане?

— І те, і те.

— А нехай йому! І яка ж та умова?

— Дозволити собі зав’язати очі і зняти пов’язку лише тоді, коли він сам скаже.

Франц намагався прочитати в Ґаетанових очах, що ж ховається за тією пропозицією.

— Так, так, — відказав той, вгадуючи його думки, — я й сам розумію, що тут треба помізкувати.

— А як ви учинили б на моєму місці?

— Мені втрачати нема чого, я пішов би.

— Ви погодилися б на запрошення?

— Авжеж, бодай із цікавості.

— А в нього можна побачити щось цікаве?

— Послухайте, — пошепки сказав Ґаетано, — не знаю лишень, чи правда це...

Він роззирнувся, щоб хтось не підслухав.

— А що кажуть?

— Кажуть, він живе у підземеллі, поруч із яким палац Пітті геть нічого не вартий.

— Ви марите? — сідаючи, поспитав Франц.

— Ні, не марю, — наполягав Ґаетано, — це щира правда. Кама, стерник «Святого Фердинанда», був там якось і вийшов звідтіля геть приголомшений, казав, такі скарби тільки в казках бувають.

— Ти ба! А ви знаєте, що такими словами ви змусите мене спуститися до печери Алі-Баби?

— Я повторюю вашій ясновельможності лише те, що сам чув.

— То ви радите мені погодитися?

— Цього я не кажу. Як вашій ясновельможності буде завгодно. Не зважуюся радити в такому випадку.

Франц подумав трохи, зміркував, що такий багатій не стане зазіхати на його кілька тисяч франків, і, вгледівши за всім цим тільки пречудову вечерю, вирішив іти. Ґаетано пішов, щоб передати його відповідь.

Та, як ми вже казали, Франц був передбачливий, тож захотів більше дізнатися про того дивного і таємничого пана. Він обернувся до моряка, що під час його розмови з Ґаетано скуб куріпок із таким поважним виглядом, наче пишався тим ділом, і запитав, на чому ж припливли ті люди, якщо ніде не видно ні човна, ні сперонари, ні тартани.

— Дарма, — відказав моряк. — Я знаю їхнє судно.

— І гарне судно?

— Бажаю вашій ясновельможності такого самого, щоб об’їхати довкола світу.

— І велике воно?

— Тонн на сто. Утім, це судно на любителя, це яхта, як ото кажуть англійці, але така міцна, що витерпить будь-яку бурю.

— Де ж його побудували?

— Хтозна, либонь, у Генуї.

— Як же оце, — провадив Франц, — ватажок перемитників не боїться замовляти собі яхту в генуезькому порту?

— Я не казав, що господар яхти перемитник, — відказав моряк.

— Таж Ґаетано ніби каже таке.

— Ґаетано бачив залогу здалеку і ні з ким не балакав поміж ними.

— Але якщо цей чоловік не ватажок перемитників, то хто він?

— Багатий дука, що мандрує задля своєї втіхи.

«Певне, якась дуже таємнича особа, — подумав собі Франц, — якщо всі кажуть про неї по-різному».

— А як його звати?

— Коли його питають таке, він каже, що звати його Синдбад-Мореплавець. Та сумніваюся, що це справжнє його ім’я.

— Синдбад-Мореплавець?

— Ага.

— А де живе цей дука?

— У морі.

— Звідки він?

— Хтозна.

— Бачили ви його бодай раз?

— Бувало.

— Який він з обличчя?

— Самі побачите, ваша ясновельможносте.

— А де він мене прийматиме?

— Напевне, у тому підземному палаці, що про нього вам казав Ґаетано.

— І ви ніколи не намагалися промкнутися в той зачарований палац?

— Ще б пак, ваша милість, — відказав моряк, — ще й не раз, та все було марно: ми обшукали всеньку печеру і не знайшли навіть вузенької лазівки. Та й кажуть, що двері відмикаються не ключем, а чарівним словом.

— Ні, — прошепотів Франц, — я таки потрапив у казку з «Тисячі й одної ночі».

— Його ясновельможність чекає вас, — озвався за його спиною голос, у якому він упізнав голос вартового.

Його супроводжували два матроси із яхтової залоги.

Франц замість відповіді вийняв із кишені носову хустинку і дав її вартовому.

Йому мовчки зав’язали очі, причому дуже ретельно, певне, остерігалися якогось обману з його боку, потім запропонували присягнутися, що він нізащо не буде намагатися скинути ту пов’язку.

Франц заприсягнувся.

Тоді моряки взяли його попід руки і попровадили, а вартовий подався вперед.

Кроків за тридцять, зі смаковитого запаху печені, він здогадався, що його провадять коло багаття, потім його провели ще кроків із тридцять, певне, у тому напрямку, яким заборонили йти Ґаетано, і тепер та заборона стала йому зрозуміла. Незабаром повітря змінилося, і Франц збагнув, що увійшов під землю. За декілька секунд ходи він почув легенький тріск, і на нього дихнуло запахущим теплом, аж він відчув, що ноги ступають м’якеньким килимом, і провідники випустили його руки. Запала тиша, і чийсь голос промовив бездоганною французькою мовою, хоч і з чужинною вимовою:

— Ласкаво прошу, тепер можете скинути пов’язку.

Звісно ж, Франц не змусив себе просити двічі, скинув хустинку і побачив перед собою чоловіка років сорока, у туніському вбранні, тобто у червоній шапочці з блакитною китицею, у чорній суконній камізельці, гаптованій золотом, у широких яскраво-шарлатових шароварах, такої ж барви панчохах, теж гаптованих золотими нитками, і жовтих черевиках. Підперезаний він був кашміровою шаллю, за нею стирчав невеличкий кривий кинджал.

Попри мертвотну блідість, обличчя його вражало красою, очі були жваві й пронизливі, проста лінія носа, що майже зливалася із чолом, нагадувала про чистоту грецького типу, а зуби, білі мов перлини, в облямівці чорних вусів сліпуче блищали.

Та блідість того обличчя була неприродна, ніби той чоловік довгі роки перебував у могилі, і барви життя вже не могли повернутися до нього.

Він був не дуже високий на зріст, але добре збудований, і, як у всіх південців, руки й ноги в нього були малі.

Та найдужче вразила Франца, що взяв Ґаетанову розповідь за байку, розкішна обстановка.

Уся кімната була оббита пурпуровим турецьким шовком, гаптованим золотим квіттям. У ніші стояв широкий диван, над яким висіло арабське оружжя в золотих піхвах, з руків’ями, що були інкрустовані шляхетним камінням, зі стелі спускалася гарна лампа з венеційського скла, а ноги по кісточки потопали в турецькому килимі. Двері, якими увійшов Франц, затуляли штори, так само як і другі двері, що провадили до сусідньої кімнати, певне, яскраво освітленої.

Господар не заважав Францові дивитися, та сам відповідав оглядом на огляд і теж не зводив із нього очей.

— Мосьпане, — озвався він урешті, — прошу вибачити мені за ті остороги, з якими припровадили вас до мене, та цей острів здебільшого безлюдний і якби хтось промкнувся в таємницю мого притулку, то, повернувшись, я, певне, знайшов би його в дуже убогому стані, а це було б для мене дуже недобре, не тому, що я шкодував би за тими збитками, а тому, що позбувся б можливості усамітнюватися. А тепер я постараюся відшкодувати цю невеличку прикрість, запропонувавши вам те, що ви навряд чи розраховували тут знайти, — непогану вечерю і зручне ліжко.

— Облиште, — відказав Франц, — не варто перепрошувати! Усі знають, що людям, які переступають поріг зачарованих замків, очі зав’язують, згадайте бодай Рауля з «Гугенотів», та скаржитися мені нема чого: усе, що ви мені показуєте, таки варте чудес «Тисячі й одної ночі».

— Ох, скажу вам, як Лукулл: якби я знав, що ви зробите мені честь відвідати мене, то приготувався б до цього. Та хоч який скромний мій притулок, він у вашому розпорядженні, хоч яка убога моя вечеря, я прошу вас її скуштувати. Алі, на стіл накрито?

Тієї ж миті штори на дверях розсунулися і чорний, мов ебенове дерево, нубієць, убраний у просту білу хламиду, знаком запросив господаря до їдальні.

— Хтозна, чи погодитеся ви зі мною, — сказав незнайомець Францові, — та для мене нічого нема нестерпнішого, аніж годинами сидіти один напроти одного за столом і не знати, як називати співрозмовника. Прошу зауважити, що, дотримуючись правил гостинності, я не питаю ні вашого імені, ні звання, і хотів би тільки знати, як ви хочете, щоб я до вас звертався. Щоб зі свого боку не завдавати вам клопоту, скажу, що мене зазвичай прозивають Синд­бадом-Мореплавцем.

— А мені, — відказав Франц, — щоб бути у становищі Аладдіна, бракує тільки його славетної лампи, тож не бачу ніяких завад тому, щоб прозиватися сьогодні Аладдіном. Таким чином ми залишимося у царстві Сходу, куди мене, бачу, перенесли чари якогось доброго духа.

— Отож, шановний Аладдіне, — сказав таємничий господар, — ви чули, що вечерю подано. Тож прошу вас пройти до їдальні, а ваш покірний слуга піде вперед, щоб показати вам шлях.

І Синдбад, піднявши штору, пішов попереду гостя.

Франців захват зростав: стіл був просто-таки розкішний. Упевнившись у цій важливій обставині, він почав роззиратися довкруги. Їдальня була не менш чудова, ніж вітальня, з якої він допіру вийшов: була вона уся з мармуру, із цінними античними барельєфами, а в обох кінцях довгастої зали стояли прегарні статуї з кошиками на головах. У кошиках пірамідами лежали рідкісні плоди: сицилійські ананаси, малазькі гранати, балеарські помаранчі, французькі персики і туніські фініки.

Вечеря складалася зі смаженого фазана, обкладеного корсиканськими шпаками, заливного кабанячого окосту, печеного козеняти з підлевою тартар і велетенського лангуста. Поміж великими тарелями стояли полумиски із закусками. Тарелі були срібні, полумиски — з японської порцеляни.

Франц тільки очі протирав — усе воно здавалося йому сном.

Алі прислуговував сам і пречудово виконував свої обов’язки.

Гість похвалив його.

— Авжеж, — відказав господар, зі світською невимушеністю пригощаючи Франца, — сердега дуже відданий мені й дуже старається. Він пам’ятає, що я порятував йому життя, а оскільки голова його, мабуть, була йому дорога, то він удячний мені за те, що я зберіг її йому.

Алі підійшов до господаря, узяв його руку й поцілував.

— Чи не буде нескромністю з мого боку, — сказав Франц, — якщо я запитаю, за яких обставин ви учинили цю добру справу?

— Усе просто було, — відказав господар. — Здається, цей шибеник вештався коло сералю туніського бея ближче, ніж воно дозволяється муринові, тож бей звелів одрізати йому язика, руку і голову: першого дня — язика, другого — руку, а третього — саму голову. Мені завжди кортіло мати німого слугу, тож я зачекав, аж йому одчикрижать язика, і запропонував беєві поміняти його на чудову рушницю на дві цівки, що напередодні, як мені здалося, дуже припала до вподоби його величності. Він вагався, бо страшенно кортіло йому закатрупити того сердегу. Та я додав до рушниці англійського мисливського ножа, яким я перетнув ятаган його величності, і тоді бей погодився залишити бідоласі руку й голову, та за умови, що й духу його не буде більше в Тунісі. Напучування було зайве. Тільки цей невіра угледить здаля береги Африки, як ховається у трюм, на самісіньке дно, і його не виманити відтіля, аж третя частина світу щезне з очей.

Франц замислився, не тямлячи, як витлумачити жорстоку добротливість, із якою той пан розповів йому про цю подію.

— Отож, як і той шляхетний моряк, що його ім’я ви собі прибрали, — сказав він, звертаючи балачку на інше, — ви весь час мандруєте?

— Так. Цю обітницю дав я за тієї пори, коли й на помислах не мав, що в мене буде колись нагода виконати її, — усміхаючись, відказав незнайомець. — І ще декілька обітниць я дав і, сподіваюся, у мене буде нагода і їх виконати.

Хоч Синдбад промовив ті слова на взір спокійно, та в очах його промайнув вираз жорстокої ненависті.

— Ви, мабуть, зазнали великого страждання? — запитав Франц.

Синдбад здригнувся і пильно глянув на нього.

— Що навело нас на таку думку? — запитав він.

— Та все, — відказав Франц. — Ваш голос, погляд, ваша блідість, та й саме життя, що його ви провадите.

— Я? У мене найщасливіше життя, яке лиш може бути на землі, — я живу, мов паша. Я володар світу: якщо мені подобається якась місцина, я там залишаюся; якщо ж занудьгую, то їду відтіля; я вільний мов птах; у мене крила, як у нього; люди, що мене оточують, слухаються, ледве я кивну пальцем. Часом я розважаюся, збиткуючись із людського правосуддя, себто викрадаю в нього розбишаку, якого воно шукає, або злочинця, якого воно переслідує. Крім того, у мене є власне правосуддя, з усіма інстанціями, без відстрочень і апеляцій, воно засуджує і виправдовує, і до нього ніхто не втручається. Якби ви спробували мого життя, то не захотіли б іншого і ніколи не повернулися б у світ, хіба що задля втілення якогось великого задуму.

— Наприклад, помсти! — сказав Франц.

Незнайомець кинув на нього один із тих поглядів, що просягають до самісіньких глибин розуму і серця.

— Чому саме помсти? — запитав він.

— Тому що, — сказав Франц, — ви здаєтеся мені чоловіком, що зазнає переслідувань від суспільства і готується звести з ним якісь страшенні порахунки.

— Помиляєтеся, — сказав Синдбад і зареготав своїм чудернацьким сміхом, показавши гострі білі зуби, — я, в певному розумінні, філантроп і, може, колись подамся до Парижа і вступлю в суперництво з паном Аппером або з паном у блакитному плащі.

— І це буде перша ваша мандрівка до Парижа?

— На жаль, так! Я не дуже допитливий, правда ж? Та запевняю вас, не моя в тім вина, пора для цього ще настане.

— І коли ж ви гадаєте бути в Парижі?

— Хтозна, усе залежить від збігу обставин.

— Мені хотілося б бути там тієї самої пори і постаратися, наскільки буде моя змога, відплатити вам за гостинність, яку ви так щедро виявляєте мені на Монте-Крісто.

— Я з величезним задоволенням прийняв би вашу пропозицію, — відказав господар, — та, на жаль, якщо я подамся до Парижа, то, либонь, інкогніто.

Тим часом вечеря тривала; утім, здавалося, її наготували тільки для Франца, бо незнайомець тільки доторкнувся до розкішного бенкету, що його він улаштував для неочікуваного гостя і якому той запопадливо віддавав належне.

Аж ось Алі приніс десерт чи радше зняв кошики зі статуй і поставив на столі.

Поміж ними він поставив невеличку чашу з позолоченого срібла, накриту кришкою з того ж таки металу.

Повага, з якою Алі приніс ту чашу, викликала у Францові цікавість. Він підняв накривку і побачив якесь зеленкувате тісто, що скидалося на шербет, та було йому геть незнайоме.

Він збентежено поклав накривку на місце і, глянувши на господаря, побачив, що той усміхається.

— Ви не можете здогадатися, що в цій чаші, і вам кортить про це дізнатися?

— Зізнаюся, що це так.

— Цей зелений шербет — справжнісінька амброзія, що її Геба подавала на стіл Юпітерові.

— Але ж ця амброзія, — сказав Франц, — побувавши в людських руках, либонь, поміняла свою небесну назву на земну? Як зветься цей наїдок, якого мені, утім, не дуже кортить, людською мовою?

— Ось неспростовний доказ нашого матеріалізму! — вигукнув Синдбад. — Частенько минаємо ми наше щастя, не помічаючи його і навіть на нього не глянувши, а якщо і глянемо, то не впізнаємо його. Якщо ви людина позитивна і ваш бог — золото, скуштуйте цього шербету, і перед вами відкриються скарби Перу, Гузерата і Голконди; якщо ви людина уяви, поет, скуштуйте його — і межі можливого зникнуть: безмежні далі розгорнуться перед вами, і, вільний серцем, вільний душею, ви блукатимете у безкраїх просторах мрії. Якщо ж ви честолюбні, намагаєтеся доскочити земної величі, то скуштуйте його, і за годину ви будете володарем не маленької країни у кутку Європи, як ото Англія, Франція чи Іспанія, а владарем усієї землі, владарем усенького всесвіту. Трон ваш стоятиме на тій горі, яку Сатана звів для Ісуса і, не вклоняючись нечистому, не цілуючи його пазуряк, ви будете верховним повелителем усіх земних царств. Погодьтеся, що це спокусливо, тим паче що для цього варто лиш... Ось гляньте.

Сказавши те, він підняв накривку маленької чаші, узяв ложечкою для кави кусничок чарівного шербету, підніс його до рота і помалу проковтнув, приплющивши очі й закинувши голову.

Франц не заважав господареві тішитися улюбленими ласощами; коли ж той трохи оговтався, він запитав:

— Та що ж це за чарівний наїдок?

— А ви чули про Старця з Гори, — запитав господар, — отого, що хотів забити Філіппа Августа?

— Авжеж.

— Вам відомо, що він володів розкішною долиною біля підніжжя гори, якій він зобов’язаний отим поетичним прізвиськом. У тій долині цвіли пречудові сади, посаджені Гасаном-ібн-Сабба, а в садах були затишні альтанки. У ті альтанки він запрошував обранців і пригощав їх, як писав Марко Поло, якимось зіллям, що переносило їх до раю, де їх чекали вічно квітучі трави, вічно стиглі плоди, вічно юні діви. Те, що ті щасливі юнаки вважали дійсністю, було мрією, але такою солодкою, такою втішною, такою пристрасною, що вони продавали за неї душу і тіло тому, хто її дарував їм, слухалися його, як бога, ішли на край світу вбивати вказану їм жертву і без слів умирали болісною смертю, сподіваючись, що це лиш перехід до того блаженного життя, яке обіцяло їм священне зілля.

— То це гашиш! — вигукнув Франц. — Чув я про нього.

— Так отож, любий Аладдіне, це гашиш, найліпший, найщиріший александрійський гашиш, від Абугора, незрівнянного мастака, великого чоловіка, якому варто було б спорудити палац із написом: «Продавцеві щастя від удячного людства».

— А знаєте, — сказав Франц, — мені самому кортить упевнитися в тому, що ви по правді його хвалите.

— Посудіть самі, любий гостю, самі судіть, та не зупиняйтеся на першому досвіді. Почуття треба привчати до кожного нового враження, ніжного чи гострого, сумного чи радісного. Природа бореться з цим божистим зіллям, бо вона не створена для втіхи і чіпляється за страждання. Треба, щоб переможена природа проступилася у цій борні, щоб дійсність пішла за мрією, і тоді мрія бере гору, мрія стає життям, а життя — мрією. Та які ж різні ті перетворення! Порівнявши злигодні достеменного життя з утіхами життя уявного, ви відвернетеся від життя і поринете у вічну мрію. Коли ви покинете власний світ задля світу інших, вам здаватиметься, що ви поміняли неаполітанську весну на лапландську зиму. Вам здаватиметься, що ви спустилися з раю на землю, з неба у пекло. Скуштуйте гашишу, любий гостю, скуштуйте.

Замість відповіді Франц узяв ложку, зачерпнув чудесного шербету стільки ж, скільки взяв і господар, і підніс до рота.

— А нехай йому всячина! — сказав він, проковтнувши божистий наїдок. — Не знаю, чи приємні будуть наслідки, та воно не таке смачне, як ви запевняєте.

— Тому що ваш язик ще не пристосувався до незвичайного смаку цього трунку. Скажіть, хіба вам із першого разу сподобалися креветки, чай, портер, трюфелі, усе те, до чого ви потім так приохотилися? Хіба ви розумієте римлян, що приправляли фазанів ассою-фетидою, і китайців, що їдять ластів’ячі гнізда? Звісно ж, ні. Те саме і з гашишем. Потерпіть тиждень, і ніщо інше на світі не зрівняється для вас із ним, хоч яким прісним і позбавленим смаку він здається вам зараз. Утім, перейдімо до іншої кімнати, до вашої. Алі принесе нам люльки і каву.

Вони повставали, і поки той, що прозивав себе Синдбадом і кого ми теж вряди-годи наділяли цим найменням, щоб якось називати його, давав якісь накази Алі, Франц увійшов до сусіднього покою.

Опоряджений він був простіше, та не менш багато. Був він круглісінький, і весь облямований величезним диваном. Та диван, стіни і стеля були оббиті дорогими хутрами, м’якими й ніжними, мов найпухнастіший килим, — то були шкури африканських левів з величними гривами, смугастих бенгальських тигрів, шкури капських пантер, у яскравих плямах, що скидалися на ту, що її бачив Данте, шкури сибірських ведмедів і норвезьких лисів, і всі вони лежали одна на одній, аж здавалося, наче ступаєш по густій траві чи лежиш на пуховій перині.

Гість із господарем полягали на диванах; люльки з ясминового дерева із довгими бурштиновими цибухами були у них під рукою вже натоптані тютюном, щоб не натоптувати двічі ту саму. Вони взяли по люльці. Алі дав їм припалити і пішов по каву.

Запало мовчання. Синдбад поринув у думки, що, здавалося, не покидали його навіть під час розмови, а Франц опинився у тому стані супокою, що завжди огортає курця добрячого тютюну, коли разом із димом вивітрюються всі сумні думки і в душі рояться чарівні марення.

Алі приніс каву.

— Яку ви полюбляєте, — озвався незнайомець, — по-французькому чи по-турецькому, міцну чи слабку, з цукром чи без нього, настояну чи кип’ячену? Обирайте, яка завгодно мається.

— По-турецькому, — відказав Франц.

— Чудовий вибір, — сказав господар, — це засвідчує, що у нас є схильність до східного життя. О, тільки на Сході вміють жити. Що до мене, — докинув він із чудернацькою усмішкою, яку помітив Франц, — коли я закінчу зі своїми справами в Парижі, то подамся доживати віка на Схід, і якщо захочете відвідати мене, то доведеться шукати мене в Каїрі, Багдаді чи в Ісфагані.

— Це неважко, — відказав Франц, — бо мені мариться, наче у мене виросли орлині крила і на них я облечу всенький світ за однісіньку добу.

— А, то це вже діє гашиш! Що ж, розгортайте ваші крила і полиньте у небеса: не бійтеся, вас охороняють, і якщо ваші крила, як ото крила Ікара, розтопляться від палючого сонця, ми зловимо вас коло землі.

Він кинув Алі кілька слів арабською, той уклонився і вийшов.

Франц відчував, що з ним коїться дивне перетворення. Уся утома, що накопичилася за день, вивітрилася, як буває у ту першу хвилю відпочинку, коли ще настільки притомний, що відчуваєш наближення сну. Тіло стало таке легке, наче й не було його, думки надзвичайно посвітлішали, почуття загострилися удвічі.

Овид його дедалі ширшав, проте був то не отой похмурий небосхил, що його він бачив увіч і в якому відчувалася якась невиразна загроза, а блакитний, прозорий і неоглядний обрій, у морській лазурі, у сонячному сяєві, у запахущому леготі. Потім він почув, як заспівали його матроси, і ті їхні співи були такі чисті та прозорі, що їх можна було б вважати божистою мелодією, якби пощастило записати їх, і під ті звуки він побачив, що перед ним постає острів Монте-Крісто, але був то не грізний бескид поміж бурунами, а немовби оаза в пустелі, і що ближче підпливав човен, то ширше розливалися співи, бо з острова до небес линула таємнича і чарівна мелодія, наче якась Лорелея хотіла заманити рибалку або чаклун Амфіон прагнув спорудити там місто.

Аж барка торкнулася берега, однак без зусиль, без поштовху, як ото вуста торкаються вуст, і він увійшов до печери, а чарівлива мелодія знай звучала. Він спустився чи радше йому здалося, наче він спускається сходами, вдихаючи свіже запахуще повітря, яке скидалося на оте, що віяло довкола грота Цирцеї, просякнуте такими пахощами, що душа від нього розчиняється у мріяннях, насичене таким полум’ям, що від нього розпалюються почуття; і він побачив усе, що було з ним до того, як він заснув, і Синдбада, свого казкового господаря, й Алі, німого слугу; потім усе скаламутилося і зникло, мов останні тіні у напівзгаслому чарівному ліхтарі, і він опинився у залі зі статуями, осяяній однією з тих тьмяних ліхтарень, що за стародавньої пори оберігали ночами сон або втіху.

То були ті ж таки статуї, з пишними формами, хтиві й заразом повні поезії, із магнетичними поглядами, зі спокусливими усмішками, із буйними кучерями. То були Фріна, Клеопатра, Мессаліна, три великі куртизанки; і поміж тими безсоромними видіннями, мов сяйливий промінь, мов янгол на язичницькому Олімпі, постало цнотливе створіння, світла примара, що соромливо ховала від мармурових розпусниць своє чоло.

І всі ті три статуї об’єдналися у пристрасній пожаді до того самого коханця, і тим коханцем був він; вони підійшли до його ложа у довгих білих сорочках, що спадали до п’ят, з оголеними персами, у хвилях розпущених кіс, ось вони прибирають поз, що спокушали богів, та перед якими не здригнулися святі, ось окидають його тим невблаганним і полум’яним зором, яким дивиться на пташку гадюка, і в нього немає снаги опиратися тим поглядам, болісним, немов обійми, і ласим, неначе цілунки.

Франц заплющує очі й, кидаючи довкола себе остатній погляд, невиразно бачить цнотливу статую, загорнуту у своє покривало, аж очі його стулилися для дійсності, а почуття розкрилися для нечуваних відчуттів.

І тоді його охопила нескінченна втіха, безнастанна пристрасть, яку пророк обіцяв своїм обранцям. Мармурові вуста ожили, перса потепліли, і для Франца, що вперше потрапив під владу гашишу, пристрасть стала мукою, а втіха — тортурами; він відчував, як до його гарячкових вуст притуляються мармурові вуста, пругкі й зимні, мов гадючі кільця; та коли його руки намагалися відіпхнути ту потворну пристрасть, почуття його скорилися чарові таємничого марення, аж після боротьби, за яку не шкода віддати душу, він упав горізнач, не тямлячись із утіхи, віддаючись цілункам мармурових любасок і чарам несамовитого марення.

XI. Пробудження

Коли Франц оговтався, предмети довкола здалися йому продовженням марення. Йому здавалося, наче він у могильному склепі, куди, наче співчутливий погляд, насилу проглядає сонячний промінь; він простягнув руку і намацав голе каміння, звівся трохи, і побачив, що лежить у своїй киреї на оберемку сухого вересу, дуже сухому і запахущому.

Видива зникали, і статуї, наче то були примари, що повиходили з могил, поки він спав, поховалися, коли він прокинувся.

Він ступнув кілька кроків, прямуючи до сонячного променя, і бурхливе марення заступила спокійна дійсність. Він збагнув, що перебуває у печері, підійшов до напівкруглого виходу і побачив блакитне небо і лазурове море. Проміння вранішнього сонця пронизувало хвилі й повітря; на березі сиділи моряки, вони розмовляли й реготали; кроків за десять від берега давно погойдувалася барка на якорі.

Кілька хвилин він тішився прохолодним леготом, що пестив його чоло, слухав тихеньке хлюпання хвиль, що розбивалися об берег і залишали на скелях піняве мереживо, біле, мов срібло; несамохіть, не замислюючись, віддався він божистому чарові ранку, який особливо відчувається після фантастичного марення, аж потроху, дивлячись на життя природи, що поставало перед його очима, таке спокійне, таке чисте і величне, він відчув усю неправдоподібність своїх марень, тож пам’ять повернула його до дійсності.

Йому згадалося прибуття на острів, відвідання ватажка перемитників, підземний палац, повен розкоші, пречудову вечерю і ложку гашишу.

Та у світлі білого дня йому здалося, ніби минув щонайменше рік від тих пригод, таке живе було в його пам’яті те марення й так поглинало воно його думки. Деколи йому здавалося, нібито поміж моряками, то поміж камінням, то у човні на мить спалахують оті примари, що пестили його всеньку ніч. Утім, голова його була свіжа, тіло пречудово відпочило; ані найменшого тягаря, навпаки, почувався він пречудово і з особливою втіхою вдихав свіже повітря й підставляв обличчя під тепле сонячне проміння.

Бадьорою ходою попрямував він до матросів.

Угледівши його, вони попідводилися, а господар барки підійшов до нього.

— Його ясновельможність Синдбад-Мореплавець, — сказав він, — передає низький уклін вашій ясновельможності й просить сказати, що він дуже шкодує, що не зміг попрощатися з вами; він сподівається, що ви йому вибачите, дізнавшись, що він мусив із дуже термінової справи податися до Малаги.

— То це таки правда, друже Ґаетано? — запитав Франц. — Таки існує чоловік, що по-царському вітав мене на цьому острові й поїхав, поки я спав?

— Існує, і он його яхта, що вирушила під усіма вітрилами. І якщо ви глянете у підзорну трубу, то, либонь, знайдете поміж залогою вашого господаря.

І Ґаетано показав на маленьке судно, що прямувало до південної частини Корсики.

Франц узяв підзорну трубу, націлив її й глянув у тому напрямку.

Ґаетано не помилився. На палубі, обернувшись лицем до острова, стояв таємничий незнайомець і так само, як і Франц, тримав у руці підзорну трубу; він був у тому ж таки вбранні, у якому напередодні постав перед своїм гостем, і махав хустиною прощаючись.

Франц дістав хустину і теж помахав йому. За хвилю на яхті з’явилася хмарка диму. Гарно відокремилася від корми і помалу полинула вгору, потім пролунав ледве чутний постріл.

— Чуєте? — запитав Ґаетано. — Це він прощається з вами.

Франц узяв карабін і вистрілив у повітря, не сподіваючись утім, що звук того пострілу міг подолати простори, що відокремлювали його від яхти.

— Що тепер накажете, ваша ясновельможносте? — запитав Ґаетано.

— Спершу запаліть смолоскип.

— Ага, — сказав моряк, — вам кортить знайти вхід до чарівного палацу. Що ж, бажаю вам успіху, ваша ясновельможносте, якщо це може послужити вам розвагою; смолоскип я вам зараз принесу. Мені теж не давала спокою ця думка, і разів три чи чотири пробував пошукати, та врешті облишив це діло. Джованні, — докинув він, — запали смолоскип і дай його милості.

Джованні послухався, Франц узяв смолоскипа і пішов до підземелля, за ним подався і Ґаетано.

Він упізнав місце, де прокинувся на оберемку вересу, та марно освітлював стіни печери, тільки з кіптяви на них бачив, що раніше багато хто брався до пошуків.

І все ж таки він оглянув кожен відтинок гранітної стіни, непросяжної, мов майбутнє, заганяв лезо мисливського ножа до кожнісінької шпарини, натискав на кожен виступ, сподіваючись, що той зрушиться, та все було дарма, і він марно згаяв дві години.

А коли він зрештою відмовився від того наміру, Ґаетано тішився.

Коли Франц повернувся на берег, яхта здавалася вже тільки білою цяткою на овиді. Він знову взяв підзорну трубу, та навіть крізь неї нічого не можна було розгледіти.

Ґаетано нагадав йому, що він приплив сюди полювати на диких кіз; Франц геть забув про те. Він узяв рушницю і подався вештатися островом з виглядом людини, що радше виконує обов’язок, аніж бавиться, і за чверть години забив козу і двох козенят. Та ті кози, так само дикі і спритні, мов козулі, так скидалися на наших домашніх кіз, що Франц не вважав їх дичиною.

Крім того, він клопотався зовсім іншими думками. Від учорашнього вечора він став героєм казки з «Тисячі й одної ночі», і його думки весь час поверталися до печери.

Попри невдачу перших пошуків, Франц знову вдався до них, звелівши Ґаетано тим часом спекти козеня. Ті другі пошуки тривали так довго, що як він повернувся, козеня вже спекли і сніданок був готовий.

Франц сів на тому самому місці, де напередодні до нього прийшли із запрошенням повечеряти в таємничого господаря, і знову побачив, ніби чайку на гребені хвилі, маленьку яхту, що прямувала до Корсики.

— Як же це? — глянув він на Ґаетано. — Ви казали мені, що пан Синдбад відбув до Малаги, а він, здається, подався просто до Порто-Веккіо.

— Хіба ви забули, — відказав господар барки, — що поміж його залогою зараз два корсиканські розбійники?

— Справді! То він хоче висадити їх на берег? — запитав Франц.

— Атож. Цей чоловік, кажуть, ні Бога не боїться, ні чорта і ладен накинути гак у п’ятдесят миль, щоб прислужитися неборакам!

— Але ж такі послуги можуть посварити його із владою тієї країни, де він здійснює отаку доброчинність, — зауважив Франц.

— То й що! — регочучи, відтяв Ґаетано. — Яке йому діло до тієї влади? Вона йому анідесь! Нехай спробує наздогнати його! По-перше, його яхта — не корабель, а птах, вона будь-якому фрегатові дасть три вузли з дванадцяти, по-друге, варто йому тільки зійти на берег, як він скрізь знайде друзів.

Із того всього було зрозуміло, що Синдбад, гостинний Франців господар, має стосунки з перемитниками і розбійниками всього узбережжя Середземного моря, що визначало його з дещо дивного боку.

Ніщо вже не тримало Франца на Монте-Крісто, бо він геть утратив надію відкрити таємницю печери, тож поспішив узятися до сніданку, звелівши матросам приготувати барку.

За півгодини він уже був у човні.

Востаннє глянув він на яхту: вона ховалася з очей у затоці Порто-Веккіо.

Він подав знак, що можна вирушати.

Яхта зникла тієї хвилі, коли човен рушив у відкрите море.

Разом з яхтою щез останній слід минулої ночі — вечеря, Синдбад, гашиш і статуї, усе потонуло для Франца в єдиному маренні.

Човен плив цілий день і всеньку ніч, і наступного ранку, коли зійшло сонце, зник і острів Монте-Крісто.

Ледве ступивши на берег, Франц принаймні на якийсь час забув про свої пригоди і поспішив залагодити останні світські обов’язки у Флоренції, щоб вирушити до Рима, де його чекав Альбер де Морсер.

Потім він вирушив у дорогу і в суботу ввечері прибув поштовим ридваном на Митний майдан.

Кімнати, як ми казали, були для них облаштовані, залишалося тільки дістатися до маестро Пастріні, та це було не так просто, бо на вулицях юрмилися цілі натовпи, і Рим був уже охоплений глухим і тривожним збуренням, провісником великих подій. А в Римі щороку бувають чотири значні події: карнавал, Страсний тиждень, свято Тіла Господнього і празник Святого Петра.

Решту часу місто поринає у сплячку і перебуває у стані, що проміжний поміж життям і смертю, що робить його схожим на відпочинок поміж цим і тим світом, пречудовий спочин, переповнений поезією і самобутністю, Франц відвідував його вже разів із шість і щоразу вважав дедалі чарівнішим і привабливішим.

Урешті він промкнувся крізь юрбу, що дедалі більше росла і хвилювалася, і добився до готелю. На перше його запитання йому відповіли з брутальністю, що притаманна візникам і господарям переповнених готелів: мовляв, у готелі «Лондон» для нього помешкання нема. Тоді він передав візитну картку маестро Пастріні й послався на Альбера де Морсера.

Це подіяло. Маестро Пастріні сам вибіг до нього, перепросив, що змусив його ясновельможність чекати, насварив прислугу, вихопив підсвічника з рук чичероне[26], що вже заволодів гостем, і хотів було вже провадити його до Альбера, коли ж той сам вийшов назустріч.

Замовлені кімнати складалися з двох невеличких спалень і приймальні. Спальні виходили вікнами на вулицю, і маестро Пастріні відзначив цю обставину, як неоціненну перевагу. Решту кімнат на тому поверсі наймав якийсь дука, чи то сицилієць, чи то мальтієць, господар і не знав до ладу.

— Усе це добре, маестро Пастріні, — сказав Франц, — але нам бажано зараз повечеряти, а на завтра і наступними днями нам потрібна коляса.

— Що до вечері, — відказав господар, — то вам її зараз подадуть, а ось із колясою...

— Що? — вигукнув Альбер. — Стривайте-но, маестро Пастріні, це що за жарти? Нам потрібна коляса.

— Ваша ясновельможносте, — сказав господар готелю, — я зроб­лю все, щоб вам її розшукати. Це все, що можу я обіцяти вам.

— А коли ми матимемо відповідь? — запитав Франц.

— Завтра вранці, — відказав господар.

— Та що тут балакати! — сказав Альбер. — Заплатимо дорожче, та й годі. Звісна річ: у Дрека й Арона беруть двадцять п’ять франків у будні й тридцять чи тридцять п’ять у неділю чи у свято; докиньте п’ять франків зверху, то й буде сорок, і вся балачка.

— Боюся, вони нічим не зарадять вам навіть за подвійну плату.

— То нехай запряжуть коней у мою дорожню колясу. Вона трохи обшарпалася дорогою, та це дрібниця.

— Коней неможливо знайти.

Альбер глянув на Франца, немов чоловік, який не тямить, що йому кажуть.

— Як воно вам подобається, Франце? Нема коней, — сказав він, — та хіба не можна роздобути бодай поштових?

— Їх уже порозбирали тижнів зо два тому, і тепер лишилися ті, що необхідні для пошти.

— Що ви на це скажете? — запитав Франц.

— Ось що: коли щось виявляється понад моє розуміння, я не зупиняюся на ньому, а беруся до наступного. Як там у нас із вечерею, маестро Пастріні?

— Вечеря готова, ваша ясновельможносте.

— То почнемо з того, що повечеряємо.

— А коляса й коні? — запитав Франц.

— Не турбуйтеся, друже мій. Вони знайдуться, треба буде тільки ширше роззявити капшука.

І Морсер із дивовижною філософією людини, яка все вважає можливим, поки в неї у кишені грубі гроші чи напханий капшук, повечеряв, уклався в ліжко, спав, мов той бабак, і снилося йому, що він катається на карнавалі в колясі, запряженій шістьма прудкими кіньми.

XII. Римські розбійники

Наступного дня Франц прокинувся перший і відразу ж подзвонив.

Ще не встиг замовкнути дзвоник, як увійшов сам маестро Пастріні.

— Ось бачите, — переможно сказав господар, навіть не чекаючи, аж Франц його запитає, — учора я вгадав, ваша ясновельможносте, коли не зважився нічого обіцяти вам: ви запізно похопилися, і в усьому Римі нема жодної коляси, тобто на найближчі три дні, звісно.

— Авжеж! — відказав Франц. — Якраз на ті дні, коли вона понад усе потрібна.

— Про що це ви? — заходячи, поспитався Альбер. — Коляси нема?

— Ви вгадали, друже мій, — відказав Франц.

— Нема чого й балакати, гарне воно, ваше вічне місто!

— Я хочу сказати, ваша ясновельможносте, — заперечив маестро Пастріні, щоб підтримати гідність столиці християнського світу в очах чужинців, — що нема коляси з неділі вранці до вівторка ввечері, та до неділі, якщо захочете, знайдете хоч сотню.

— Це вже ліпше! — сказав Альбер. — Сьогодні у нас четвер, і хто знає, що може статися до неділі?

— Станеться лиш те, що приїдуть ще тисяч із десять чи дванадцять люду, — відказав Франц, — і становище буде ще гірше.

— Любий друже, — відказав Морсер, — тішмося теперішністю і не думаймо похмуро про будучину.

— То хоч вікно в нас буде? — запитав Франц.

— Вікно? Куди?

— На Корсо, звісно ж!

— Ви жартуєте? Вікно? — вигукнув маестро Пастріні. — Неможливо! Геть неможливо! Було одне вільне, на шостому поверсі палаццо Доріа, та й те віддали російському князеві за двадцять цехінів денно.

Юнаки приголомшено перезирнулися.

— Знаєте, любий друже, — сказав Франц Альберові, — що нам тепер удіяти? Їдьмо до Венеції на карнавал; там хоч і коляс нема, то принаймні є гондоли.

— Нізащо! — вигукнув Альбер. — Я вирішив побачити римський карнавал, і я побачу його, навіть якщо на диби доведеться зіп’ястися.

— Пречудова думка, — підхопив Франц, — надто ж якщо гасити мокколетті: ми повбираємося полішинелями[27], упирями чи мешканцями Ляндів[28] і зазнаємо шаленого успіху.

— Ваші милості все ж таки бажають здобути колясу бодай до неділі?

— Авжеж! — відказав Альбер. — Невже ви гадаєте, що ми будемо вештатися вулицями Рима, наче якісь простаки?

— Веління ваших милостей виконано, — сказав маестро Пастріні. — Та попереджую, що коляса буде коштувати вам шість піастрів денно.

— А я, любий синьйоре Пастріні, — підхопив Франц, — не є вашим сусідою мільйонером і попереджаю вас, що я вчетверте у Римі і знаю ціну повозам у будні, у свята й у неділю; ми дамо вам дванадцять піастрів за три дні, сьогоднішній, завтрашній і післязавтрашній, і ви ще добряче заробите на цім.

— Стривайте, ваша ясновельможносте!..

— Як хочете, любий пане, як хочете, — сказав Франц, — або я сам поторгуюся з вашим abettatore[29], якого я добре знаю, це мій давній приятель, він уже добряче заробив на мені, тож, сподіваючись іще заробити, він візьме з мене меншу ціну, ніж я пропоную вам, і ви втратите зиск із власної вини.

— Нащо ж вам клопотатися, ваша милосте? — сказав маестро Пастріні з усмішкою італійського здирника, що визнає себе переможеним. — Постараюся прислужитися вам і сподіваюся, ви будете задоволені.

— Ото й добре! Давно б так.

— Коли волієте колясу?

— За годину.

— За годину вона буде коло брами.

І справді, за годину коляса чекала юнаків; то була звичайна бричка візника, яку з нагоди врочистості величали колясою. Та попри її дуже убогий вигляд, їм хотілося б мати її для себе упродовж останніх днів карнавалу.

— Ясновельможний пане! — гукнув чичероне Францові, що вистромився у вікно. — Подавати ридван до палацу?

Хоч Франц і звик до тріскучих зворотів італійців, та все ж таки роззирнувся довкруги; проте слова чичероне вочевидь стосувалися таки його.

Його світлістю був він сам, ридваном прозивали бричку, а палацом звався готель «Лондон».

Уся дивовижна схильність італійців до перебільшення відбилася у цій фразі.

Франц із Альбером спустилися вниз. Ридван підкотив до палацу. Їхні світлості посідали у бричці, а чичероне примостився на приступці.

— Куди зволять їхати ваші ясновельможності?

— Спершу до собору Святого Петра, а потім до Колізею, — як щирий парижанин, сказав Альбер.

Та він не знав, що для огляду собору Святого Петра потрібен день, а для цілковитого його вивчення — цілісінький місяць, тож вони ходили ним цілий день.

Аж похопилися, що заноситься вже на вечір.

Франц дістав годинника: було пів на п’яту.

Довелося вирушити додому. Вилазячи з брички, Франц звелів кучерові бути коло брами о восьмій вечора. Він хотів показати Альберові Колізей у місячному сяєві, як показав йому собор Святого Петра у сонячному промінні. Коли показуєш приятелеві місто, де сам уже побував, то це так, наче показуєш комусь жінку, яку сам кохав колись.

Тож Франц визначив кучерові маршрут. Він повинен був поминути браму Пополо, попрямувати попід зовнішнім муром і заїхати брамою Сан-Джованні. І Колізей тоді сам виросте перед ними, і велич його нітрохи не поскромить ні Капітолій, ні Форум, ні арка Септимія Севера, ні храм Антоніна і Фаустини, ні віа Сакра, що їх вони могли побачити дорогою до нього.

Заходилися вони обідати. Маестро Пастріні пообіцяв їм чудовий обід, і той таки виявися нічогенький, не було чого закинути господареві.

Маестро Пастріні прийшов наприкінці обіду. Франц подумав було, що він хоче вислухати, як його хвалитимуть, і вже зібрався полестити йому, та господар відразу ж урвав його.

— Ваша ясновельможносте, — сказав він, — мені дуже подобається хвала, та прийшов я не задля цього.

— Може, ви прийшли сказати, що знайшли нам колясу? — запитав Альбер, запалюючи сигару.

— Нітрохи, і раджу вашій милості облишити й думати про неї і змиритися зі становищем. У Римі є речі можливі або неможливі. Коли вам кажуть, що це неможливо, то ділу край.

— У Парижі набагато зручніше: коли вам кажуть, що це неможливо, ви платите удвічі й відразу ж отримуєте все, що вам треба було.

— Так кажуть усі французи, — відказав маестро Пастріні, якого те зауваження аж за живе зачепило, — я, їй-богу, не розумію, нащо вони мандрують?

— Тим-то, — сказав Альбер, флегматично пускаючи дим у стелю і розгойдуючись у фотелі, — тим-то мандрують лише такі навіженці й бевзі, як ми оце, а розумні люди воліють залишатись у своїй кам’яниці на вулиці Ельдер, гуляти Гентським бульваром та обідати в «Кафе де Парі».

Годі й казати, що Альбер мешкав на тій вулиці, щодня гуляв фешенебельним бульваром і обідав у тій єдиній кав’ярні, де подають обід, та й то тільки за умови добрих стосунків із прислугою.

Маестро Пастріні нічого не відповів, вочевидь міркуючи над Альберовою відповіддю, що видалася йому не зовсім зрозумілою.

— Проте, — сказав Франц, уриваючи географічні роздуми господаря, — ви все ж таки прийшли до нас із якоюсь метою. То з якою саме?

— Правда ваша. Ідеться ось про що: ви звеліли подати колясу до восьмої вечора?

— Авжеж.

— Ви хочете поглянути на Колоссо?

— Ви хочете сказати: на Колізей?

— Це те саме.

— Напевно.

— Ви звеліли кучерові виїхати брамою Пополо, проїхати попід зовнішнім муром і повернутися брамою Сан-Джованні?

— Так і є.

— Цей шлях неможливий.

— Неможливий?

— Або принаймні дуже небезпечний.

— Небезпечний? Чому?

— Через славетного Луїджі Вампу.

— Дозвольте, любий маестро, — озвався Альбер, — передовсім хто він такий, цей ваш славетний Луїджі Вампа? Може, він уславився в Римі, та, запевняю вас, він геть невідомий у Парижі.

— Як?! Ви його не знаєте?

— Не маю такої честі.

— Ви ніколи не чули його імені?

— Ніколи.

— То знайте, що це розбійник, перед яким Дечезаріс і Ґаспароне просто хлопчаки з церковного хору.

— Увага, Альбере! — вигукнув Франц. — Нарешті на сцені з’являється розбійник.

— Любий господарю, попереджаю вас, я не повірю жодному вашому слову, тож говоріть, скільки вам завгодно буде, я вас слухаю. «Жив собі...» Що ж, починайте!

Маестро Пастріні обернувся до Франца, що здавався йому обачнішим. Треба віддати належне цьому чолов’язі: упродовж його життя в готелі побувало чимало французів, та декотрі особливості їхнього розуму так і лишилися для нього загадкою.

— Ваша ясновельможносте, — дуже поважно сказав він, звертаючись, як ми вже сказали, до Франца, — якщо ви вважаєте мене брехуном, то марно казати вам те, що хотів я вам сповістити, проте зважуся запевнити вас, що я мав на увазі вашу ж таки користь.

— Альбер не сказав, що ви брехун, любий пане Пастріні, — відказав Франц, — він сказав, що не повірить вам, та й годі. Та я вам повірю, не турбуйтеся. Отож кажіть.

— Проте, ваша ясновельможносте, ви розумієте, що як моя правдивість під сумнівом...

— Любий мій, — урвав його Франц, — ви уразливіші, ніж Касандра, але ж вона була пророчиця, і її ніхто не слухав, а вам забезпечена увага половини аудиторії. Сідайте й розкажіть нам, хто такий той пан Вампа.

— Я вже казав вашій ясновельможності, що це розбійник, якого ми не знали від часів славетного Мастрильї.

— Але що спільного поміж цим розбійником і моїм наказом візникові виїхати брамою Пополо і повернутися брамою Сан-Джованні?

— А те, — відказав маестро Пастріні, — що ви можете спокійно виїхати одною брамою, та я сумніваюся, що вам пощастить повернутися іншою.

— Чому? — запитав Франц.

— Тому що як смеркне, навіть на п’ятдесят кроків за мурами небезпечно.

— Та невже? — укинув Альбер.

— Пане віконте, — відказав маестро Пастріні, ще й досі до глибини душі вражений Альберовою недовірою, — кажу це не для вас, а для вашого друга: він бував у Римі й знає, що тут із цим не жартують.

— Друже мій, — сказав Альбер Францові, — нам сама пливе до рук пречудова пригода. Ми беремо повну колясу пістолів, мушкетонів і рушниць із двома цівками. Луїджі Вампа приходить, та не він загарбує нас, а ми його, потім ми доправимо його до Рима, підносимо славетного розбійника його святості панотцеві римському, і той питає, яку винагороду бажаємо ми за таку послугу. Ми без церемонії просимо у нього ридван і двох коней із його стаєнь і спостерігаємо за карнавалом із ридвана, не кажучи вже про те, що вдячний римський люд, либонь, увінчає нас лаврами на Капітолії й проголосить, як ото Курція і Горація Коклеса, рятівниками батьківщини.

Обличчя маестро Пастріні під час тієї Альберової заяви варте було пензля великого маляра.

— По-перше, — відказав Франц, — де ви візьмете пістолів, мушкетонів та рушниць на дві цівки, якими ви збираєтеся закидати нашу колясу?

— Та, звісно ж, не в моїй зброярні, бо у мене в Туреччині забрали навіть кинджал, а у вас?

— Зі мною те самісіньке вчинили в Аква-Пенденте.

— А ви знаєте, любий маестро, — сказав Альбер, запалюючи другу сигару від недогарка першої, — що така засторога дуже зручна для грабіжників і, мені здається, запровадили її навмисне, змовившись із ними?

Певне, той жарт видався господареві ризикованим, бо він пробурмотів щось невиразне у відповідь, звертаючись лише до Франца, як єдиного розважливого чоловіка, з яким можна було домовитися.

— Вашій ясновельможності, звичайно ж, відомо, що як на вас нападають розбійники, боронитися не варто.

— Що? — вигукнув Альбер, хоробрість якого повставала від думки, що можна дати себе обдерти. — Як це «не варто»?!

— А ось так. Будь-який опір буде марний. Що ви вдієте з десятком зарізяк, які вилазять із рову, із якоїсь халупи чи з акведука і всі націлюють на вас рушниці?

— А нехай йому дідько! Та нехай мене уб’ють! — вигукнув Альбер.

Маестро Пастріні поглянув на Франца очима, у яких читалося: «Їй-богу, мосьпане, ваш друг навіжений».

— Любий Альбере, — сказав Франц, — ваша відповідь чудова і варта корнелівського «qu’il mourut»[30], але там ішлося про порятунок Рима, і Рим вартий був того. Що ж до нас, то йдеться тільки про задоволення звичайної примхи, а жертвувати життям заради примхи кумедно.

— Per Bacco![31] — вигукнув маестро Пастріні. — Золоті слова!

Альбер налляв собі склянку лякрима-крісті й заходився смакувати його, бурмочучи щось під носа.

— Що ж, маестро Пастріні, — провадив Франц, — тепер, коли мій друг заспокоївся і ви впевнилися в моїх мирних схильностях, розкажіть нам, хто такий цей пан Луїджі Вампа. Хто він, пастух чи можновладець? Куций чи високий? Змалюйте нам його, щоб ми могли принаймні впізнати його, як випадково зустрінемо десь, як ото Жана Сбогара чи Лару.

— Ліпше від мене ніхто не розповість вам про нього, ваша ясновельможносте, тому що я знав Луїджі Вампу ще дитиною, і якось, коли потрапив йому до рук дорогою з Ферентино в Алятрі, він згадав, на превелике моє щастя, про наше давнє знайомство і не лише відпустив мене й не взяв викупу, а навіть подарував прегарного годинника і розповів мені свою історію.

— Покажіть годинника, — звелів Альбер.

Пастріні дістав із кишені камізельки пречудовий бреґет з іменем майстра і графською короною.

— Оце він.

— Ого! — вигукнув Альбер. — Вітаю вас! У мене майже такий самий, — він дістав свого годинника з кишені камізельки, — і він обійшовся мені у три тисячі франків.

— Розкажіть історію, — сказав Франц, посуваючи фотеля і запрошуючи маестро Пастріні сісти.

— Ви дозволите? — запитав господар

— Облиште, любий мій, — відказав Альбер, — ви ж не священик, щоб промовляти навстоячки.

Господар сів, шанобливо вклонившись спершу кожному слухачеві, що мало підтвердити його готовність сповістити їм усі відомості про Луїджі Вампу.

— Зачекайте, — сказав Франц, зупиняючи маестро Пастріні, що вже було й рота розтулив, — ви сказали, що знали Вампу дитиною. То він ще молодий?

— Чи молодий він? Та йому тільки двадцять два роки виповнилося. О, цей хлопчина далеко піде, будьте певні!

— І що ви скажете про це, Альбере? Уславитися у двадцять два роки!.. Не жарт це.

— Авжеж, і в цьому віці Александр, Цезар і Наполеон менше встигли, хоч згодом про них і заговорили.

— Отож, — провадив Франц, — звертаючись до господаря, — героєві вашої історії всього двадцять два роки?

— Щойно виповнилося, як я вже казав вашій ясновельможності.

— Який він на зріст, високий чи низький?

— Середній, десь ото такий, як його милість — відказав господар, показуючи на Альбера.

— Дякую за порівняння, — уклонився йому Альбер.

— Розповідайте, маестро Пастріні, — сказав Франц, посміхнувшись із того, як образився його друг. — А до якого суспільного класу він належав?

— Він був простий собі пастух у маєтку графа Сан-Феліче, поміж Палестриною й озером Ґабрі. Народився він у Пампінарі й із п’яти років служив у графа. Батько його, теж пастух, мав ув Ананьї своє маленьке стадо й торгував овечою вовною й сиром у Римі. Малий Вампа ще змалечку мав чудернацький характер. Якось, коли йому було сім років, він прийшов до палестринського священика і попросив навчити його читати. Це було нелегко, малий пастух не міг покинути стадо, та добрий священик ходив служити відправу в містечко, що було надто вже убоге, щоб утримувати священика, і навіть назви не мало, тож усі прозивали його Борго. Він запропонував Луїджі очікувати його біля шляху й тут-таки, на узбіччі, брати уроки, та попередив, що вони будуть дуже короткі й учневі доведеться дуже старатися.

Хлопчина з радістю пристав на це.

Луїджі щодня гонив стадо на шлях із Палестрини до Борго. Щодня о дев’ятій ранку проходив тут священик, він сідав із хлопчиком на краю рова, і малий пастух навчався грамоти із Псалтиря.

За три місяці він навчився читати.

Та цього було мало: він хотів навчитися писати.

Священик замовив учителеві з каліграфії в Римі три прописи: один великими літерами, другий середніми й третій дрібними, і показав хлопчині, як переписувати їх на грифельній дошці гострою залізячкою.

Того ж таки вечора, пригнавши стадо до обори, Вампа побіг до палестринського слюсаря, узяв великого цвяха, розпік його, викував, закруглив і зробив із нього щось на кшталт античного стилоса.

Наступного дня він набрав дощечок і взявся до діла.

За три місяці він навчився писати.

Священик здивувався, що він такий кмітливий і старанний, тож подарував йому декілька зошитів, жмут пер і ножика.

Хлопчині знову треба було навчатися, та цього разу діло пішло легше.

За тиждень він орудував пером так само легко, як і стилосом.

Священик розповів про ту притичину графові Сан-Феліче. Той захотів побачити пастуха, змусив його при собі читати й писати, звелів управителеві годувати його разом із слугами і призначив йому платню — два піастри місячно.

На ті гроші Луїджі купував книжки й олівці.

У нього був хист до малярства, тож він малював на дощечках своїх овець, хати і дерева.

Ножиком він почав стругати дерево й надавати йому різних кшталтів. Так брався до діла й Пінеллі, славетний скульптор.

Дівчинка років шести, трохи менша від Луїджі, теж стерегла стадо неподалік від Палестрини; вона була сирота, народилася у Вальмонтоні і звали її Терезою.

Діти зустрічалися, сідали одне коло одного і, поки їхні стада, перемішавшись, паслися разом, вони балакали, сміялися і гралися, а ввечері відрізняли стадо графа Сан-Феліче від стада барона Черветрі й ішли собі в різні боки, домовившись знову зустрітися наступного ранку. Вони завжди дотримувалися тієї умови, тож росли вкупі.

Луїджі виповнилося дванадцять років, а Терезі — одинадцять.

Тим часом із роками їхні природні схильності розвивалися.

Хоч Луїджі так само вправлявся у мистецтвах, наскільки це було можливо на самоті, та характер у нього був свавільний: він то був сумний без причини, то поривчастий, запальний і впертий і завжди насмішкуватий. Жоден хлопчина з Пампінари, Палестрини і Вальмонтони не лише не мав на нього впливу, а й не міг стати його приятелем. Його свавільність, вимогливість, небажання поступитися бодай на цаль відштовхували від нього будь-який вияв приязні чи бодай симпатії. Тільки Тереза однісіньким поглядом, порухом приборкувала його загонистий норов. Він скорявся помаху жіночої руки, а чоловіча рука, хоч там чия вона була б, могла тільки зламати його, та не нагнути.

Тереза, навпаки, була жвавим дівчам, прудким і веселим, та страшенно марнославним: два піастри, що їх давав Луїджі управитель графа Сан-Феліче, усі гроші, що їх він здобував од продажу різних дрібничок римським гендлярам іграшками, тринькалися на сережки з фальшивих перлів, скляні намиста і золоті шпильки. Завдяки щедрості свого юного друга Тереза була найчепурнішою дівчиною в римській окрузі.

Діти росли, збуваючи цілі дні вкупі й тішачись розвагами простих своїх натур. У їхніх розмовах, бажаннях і мріях Вампа завжди уявляв себе капітаном корабля, полководцем чи губернатором якоїсь провінції, а Тереза бачила себе заможною, у пишних шатах, у супроводі прислуги в лівреях. Переводячи цілий день у зухвалих мріях про свою майбутню пишноту, вони розлучалися, щоб загнати свої отари до обори, і спускалися з вершини мрій до тоскної й убогої дійсності.

Якось молодий пастух сказав управителеві, що бачив, як із Сабинських гір вийшов вовк і вештався довкола його отари. Управитель дав йому рушницю, а Вампі тільки цього й треба було.

Рушницю виготовив умілий зброяр із Брешії, і поціляла вона незгірш од англійського карабіна, та граф якось добивав пораненого лиса і потрощив приклад, тож рушницю покинули.

Для такого мастака в різьбі, як Вампа, це не становило труднощів. Він поміряв старе підложжя, облічив, що треба додати, і вистругав новий приклад із такою гарною різьбою, що якби захотів продати у місті лиш дерево, то заробив би напевне п’ятнадцять чи й двадцять піастрів.

Та він і не збирався робити того: мати зброю було його давньою мрією. У всіх краях, де незалежність заступає волю, першою потребою будь-якої хороброї людини, будь-якого потужного згромадження є мати зброю, що може слугувати для нападу й оборони і, наділяючи грізною силою свого власника, змушує інших зважати на нього.

Відтоді усе своє дозвілля Вампа вправлявся у стрілянині. Він придбав пороху й куль, і все стало для нього ціллю: убогий сірий стовбур оливи, що росла на Сабинських узгір’ях, лисиця, що вилазила надвечір з нори у пошуках здобичі, орел, що ширяв у височині. Незабаром він так набив руку, що Тереза подолала страх, який вона почувала під час кожного пострілу, і милувалася, як її юний приятель садить кулю за кулею, куди йому заманеться, так само влучно, немов би вкладав її туди рукою.

Якось увечері вовк і справді вибіг із гаю, біля якого вони полюбляли сидіти. Не пробіг він і десяти кроків, як упав мертвий.

Вампа страшенно запишався, завдав вовка на плечі й поніс до маєтку.

Завдяки цьому Луїджі Вампа трохи уславився: якщо людина вища на голову од усіх, то хоч де вона буває, завжди у неї знаходяться шанувальники. У всій окрузі про молодого пастуха балакали, як про найспритнішого, найдужчого і найхоробрішого парубка на десять льє довкруги, і хоч Тереза вважалася чи не найпершою красунею поміж сабинськими дівчатами, ніхто не зважувався залицятися до неї, бо всі знали, що кохає її Луїджі Вампа.

А тим часом Луїджі й Тереза й не думали розмовляти поміж собою про кохання.

Вони виросли одне біля одного, немов два дерева, що переплелися під землею корінням, над землею гіллям і пахощами у повітрі, у них було тільки одне бажання — бути вкупі, це бажання стало потребою, і вони радше погодилися б умерти, аніж розлучитися бодай на днину.

Терезі минуло шістнадцять років, а Луїджі — сімнадцять.

За тої пори почали подейкувати про ватагу розбишак, що зібралася в Лепінських горах. Розбій ніколи не щастило виполонити в околицях Рима. Часом бракувало ватажка, та нехай-но він з’являвся, як біля нього відразу ж збиралася ватага.

Славетний Кукуметто, якого вистежили в Абруццьких горах і витурили з неаполітанських володінь, де він зчинив справжнісіньку бучу, перейшов, як ото Манфред, через Ґарільяно і знайшов собі притулок поміж Сонніно і Піперно, на берегах Амазіне.

Тепер він скликав ватагу, прямуючи слідами Дечезаріса і Ґаспароне і сподіваючись незабаром перевершити їх. Із Палестрини, Фраскаті й Пампінари зникло декілька парубків. Спершу за них стривожилися, та потім дізналися, що вони подалися у ватагу Кукуметто.

Незабаром Кукуметто став предметом загальної уваги. Розповідали про його надзвичайну хоробрість та обурливу жорстокість.

Якось він викрав дівчину, доньку землеміра із Фрозіноне. Розбійницький закон непохитний: дівчина спершу належить викрадачеві, а потім решта кидає жереб, і бідолашка служить забавою для всієї ватаги, аж набридне їм чи помре.

Якщо батьки її достатньо заможні, щоб заплатити викуп, до них посилають гінця, і полонянка головою відповідає за безпеку посланця. Якщо викупу не дають, доля бранки вирішена.

У викраденої дівчини у Кукуметтовій ватазі був коханий, звали його Карліні.

Угледівши його, вона простягнула до нього руки і вважала себе порятованою, та сердега Карліні, упізнавши її, відчув, що серце його розривається: він не сумнівався в тому, яка доля готується їй.

Та оскільки він був улюбленцем Кукуметто, три роки ділив із ним усі злигодні та небезпеки і якось навіть порятував йому життя, застреливши карабінера, що вже замахнувся над ним шаблюкою, то сподівався, що Кукуметто змилується над ним.

Він одвів ватажка набік, тоді як дівчина, сидячи під високою сосною посеред лісової галявини, затуляла обличчя яскравою хустиною, яку ото носять римські селянки, щоб заховати його від сласних поглядів розбишак.

Карліні про все розповів ватажкові: про їхнє кохання, про клятви вірності і як вони щоночі, відколи ватага розташувалася в цій місцині, зустрічаються в руїнах.

Саме того вечора Карліні послали до сусіднього села, тож він не міг прийти на побачення, та Кукуметто наче випадково там з’явився і викрав дівчину.

Карліні благав ватажка зробити заради нього виняток і пощадити Ріту, запевняючи, що її батько дасть добрячий викуп.

Кукуметто вдав, ніби зглянувся на благання його друга, і доручив йому знайти пастуха, якого можна було б послати до Рітиного батька у Фрозіноне.

Карліні з радістю побіг до дівчини, сказав, що вона порятована, і попросив її написати батькові листа, щоб сповістити про те, що з нею сталося, і повідомити, що за неї вимагають триста піастрів викупу.

Батькові давали дванадцять годин, до дев’ятої ранку наступного дня.

Узявши листа, Карліні побіг у долину шукати гінця.

Він знайшов молодого пастуха, що заганяв овець до обори. Пастухи, що мешкали поміж містом і горами, на межі поміж диким і цивілізованим життям, були зазвичай посланцями розбійників.

Пастух негайно вирушив у дорогу, пообіцявши, що за годину буде у Фрозіноне.

Радісний Карліні повернувся до коханої, щоб передати їй ту втішну звістку.

Він застав ватагу на галявині, за веселою вечерею: вона поглинала харчі, які збирала із селян як данину, та марно шукав він поміж бенкетниками Ріту і Кукуметто.

Він запитав, де вони, та розбишаки тільки хором зареготали. Холодний піт виступив на чолі Карліні, чуб на голові став диба.

Він повторив запитання. Один із бенкетників налляв склянку орвієтського вина і простягнув її Карліні.

«За здоров’я хороброго Кукуметто і красуні Ріти!»

Тієї ж миті Карліні почув жіночий зойк. Він усе збагнув. Ухопив склянку, жбурнув її в лице розбишаки й побіг на крик.

Пробігши кроків зі сто, він уздрів за кущем Кукуметто, що тримав ув обіймах непритомну Ріту.

Угледівши Карліні, Кукуметто схопився на ноги й націлив на нього два пістолі.

Розбійники глянули один на одного: перший із похітливою посмішкою, другий — смертельно блідий.

Здавалося, поміж цими людьми зараз станеться бійка. Та потроху риси Карліні розгладилися, рука його, що схопилася за один із пістолів, які були за поясом, повисла у повітрі.

Ріта лежала долі поміж ними.

Місячне світло осявало ту сцену.

«То що, — озвався Кукуметто, — ти виконав моє доручення?»

«Авжеж, — відказав Карліні, — завтра до дев’ятої ранку Рітин батько буде тут із грішми».

«Чудово. А поки що ми добряче потішимося вночі. Нічогенька дівчина, вмієш ти обирати, Карліні. А оскільки я не себелюбець, то ми зараз повернемося до товаришів і будемо тягнути жеребок, щоб знати, кому вона тепер дістанеться».

«То ви вирішили вчинити з нею як звичайно?» — запитав Карліні.

«А чому я повинен робити для неї виняток?»

«Мені здавалося, з уваги до мого прохання...»

«А ти що, ліпший од інших?»

«Правда ваша».

«Та ти не турбуйся, — регочучи, провадив Кукуметто, — врешті настане і твоя черга».

Карліні зціпив зуби, аж вони залущали.

«Що ж, ходімо?» — сказав Кукуметто, ступнувши крок у бік вогнища.

«Я прийду за вами».

Кукуметто пішов собі, озираючись на Карліні, бо, напевне, остерігався, що той нападе на нього ззаду, та ніщо в молодому розбійникові не свідчило про ворожі наміри.

Він стояв, згорнувши руки, над непритомною Рітою.

Кукуметто подумав собі, що він хоче вхопити її на руки й дременути відтіля. Та воно його не турбувало, тому що він уже отримав од дівчини все, що йому треба було, а що ж до грошей, то триста піастрів на всю ватагу були такою нікчемною сумою, що вони геть його не цікавили.

Отож, він подався до галявини, і, на його подив, Карліні з’явився там майже разом із ним.

«Жереб! Жереб!» — заволали розбишаки, угледівши ватажка.

І очі всіх їх спалахнули похіттю, а в червонястих відблисках багаття скидалися вони на чортів.

Вимога їхня була справедлива, тож ватажок згідно кивнув. Записки з іменами, зокрема, Карліні, поклали до капелюха, і наймолодший з-поміж розбійників дістав із тієї скриньки першу записку.

На ній було ім’я Дьяволяччо.

То був той самий зарізяка, що запропонував Карліні випити за здоров’я ватажка і якому Карліні у відповідь жбурнув склянку в пику.

Із широкої рани, що розтяла йому обличчя від скроні до підборіддя, цебеніла кров.

Коли прочитали його ім’я, він страшенно зареготав.

«Пане ватажку, — сказав він, — Карліні оце відмовився випити за ваше здоров’я, то нехай вип’є за моє: може, він вас послухається швидше, ніж мене».

Усі чекали, що Карліні кинеться на нього, та, на превеликий їхній подив, він узяв одною рукою склянку, другою баклагу і налляв собі вина.

«За твоє здоров’я, Дьяволяччо», — спокійнісінько відказав він.

І вихилив склянку, причому рука його й не затремтіла. Потім сів коло багаття і сказав:

«Дайте й мені повечеряти! Довго гасав, то голодний як вовк».

«Слава Карліні!» — заволали розбишаки.

«Так і треба! Оце по-товариському!»

І всі знову посідали кружком біля вогнища, а Дьяволяччо пішов.

Карліні їв і пив, наче нічого не сталося.

Розбійники здивовано позирали на нього, збентежені його байдужністю, аж позаду почули тяжкі кроки.

Вони обернулися: до багаття підходив Дьяволяччо з молодою бранкою на руках.

Голова її звисала донизу, довгі коси волочилися по землі.

Що ближче підходив він до світлого кола біля багаття, то помітнішою ставала блідість дівчини і блідість розбишаки.

Така зловісна і врочиста була та поява, що всі повставали, крім Карліні, який спокійнісінько лишився сидіти й пив собі та їв, наче нічого не сталося.

Усі мовчали. Дьяволяччо підходив дедалі ближче, аж поклав Ріту до ніг ватажка. Тоді всі втямили, чому такий блідий був розбійник і така бліда дівчина: під її лівою груддю стирчала колодка ножа.

Усі очі звернулися до Карліні: на поясі в нього висіли порожні піхви.

«Еге, — сказав ватажок, — тепер я розумію, чому відстав Карліні».

Дикі натури вміють оцінити мужній учинок, — хоч, може, ніхто з-поміж розбійників не вчинив би того, що утнув Карліні, та всі його зрозуміли.

Карліні теж підвівся і підійшов до тіла, поклавши руку на держак пістоля.

«А тепер, — сказав він, — хтось буде змагатися зі мною за цю дівчину?»

«Ніхто, — відказав ватажок, — вона твоя».

Карліні взяв її на руки і виніс із освітленого кола, що його відкидало полум’я. Кукуметто, як водилося, поставив вартових, і розбійники, загорнувшись у киреї, вклалися спати коло вогню.

Опівночі вартові зняли тривогу, і ватажок із розбійниками схопилися на ноги.

То був Рітин батько, що приніс викуп за доньку.

«Бери, — сказав він ватажкові, показуючи йому торбу зі сріблом, — тут триста піастрів. Віддай мені доньку».

Але ватажок грошей не взяв, а натомість звелів іти за ним. Старий послухався; вони попрямували за дерева, крізь гілля яких промикалося місячне сяйво. Аж Кукуметто зупинився, простягнув руку і показав старому на дві постаті під деревом.

«Ось, — мовив він, — вимагай свою доньку в Карліні, він дасть тобі звіт із усього».

І повернувся до товаришів.

Батько завмер на місці. Він відчував, що якесь невідоме лихо, величезне, непоправне, нависло над його головою. Урешті він ступнув кілька кроків, намагаючись розгледіти, що коїться під тим деревом.

Почувши людську ходу, Карліні звів голову, старий зміг чітко побачити двох людей.

На землі була дівчина; голова її лежала на колінах чоловіка, що схилився над нею; звівши голову, він відкрив обличчя дівчини, яке притуляв до грудей.

Старий упізнав свою доньку, а Карліні впізнав її батька.

«Я чекав тебе», — сказав розбійник Рітиному батькові.

«Мерзотнику! — вигукнув старий. — Що ти накоїв?»

І він із жахом глянув на Ріту, непорушну, закривавлену, із ножем у грудях. Місячний промінь падав на неї, осяваючи її тьмяним світлом.

«Кукуметто збезчестив твою доньку, — відказав Карліні, — я кохав її, тож убив, а то після нього вона стала б іграшкою для всієї ватаги».

Старий нічого не сказав, та зблід мов примара.

«Якщо я винен, — провадив Карліні, — відплати за неї».

Він вирвав ножа із грудей дівчини й одною рукою подав його старому, а другою оголив собі груди.

«Ти добре вчинив, — глухо сказав батько, — обніми мене, сину мій!»

Карліні заридав і впав ув обійми батька своєї коханої. То були перші сльози в житті цього заплямованого кров’ю чоловіка.

«А тепер, — сказав старий, — допоможи мені поховати мою доньку».

Карліні приніс два заступи, і батько разом із коханим його доньки почали копати могилу під густими вітами сторічного дуба.

Коли могила була викопана, батько перший поцілував убиту, потім її коханий; далі той узяв її за ноги, той за плечі й опустили в могилу.

Обоє уклякли навколішки і прочитали молитви над небіжчицею.

Потім знову взялися до заступів і засипали могилу.

Старий простягнув Карліні руку.

«Дякую тобі, сину мій, — сказав він, — а тепер покинь мене самого».

«Але ж...» — почав було той.

«Покинь мене, кажу тобі».

Карліні послухався, пішов до вогнища, загорнувся у кирею і заснув, мабуть, так само міцно, як і решта розбишак.

Ще напередодні вирішили отаборитися в іншому місці.

Тільки почало благословлятися на світ, Кукуметто побудив усіх і звелів вирушати.

Та Карліні не хотів іти з лісу, не дізнавшись, що сталося з Рітиним батьком.

Він подався до того місця, де розлучився з ним.

Старий висів на гілці дуба, що височів коло могили його доньки.

Над тілом батька і над могилою доньки Карліні присягнувся помститися за обох.

Та він не встиг дотриматися тієї клятви: за два дні його вбили у сутичці з римськими карабінерами.

Усі дивувалися, що стояв він лицем до ворога, а куля поцілила йому в спину.

Та коли один розбишака пригадав, що Кукуметто був за десять кроків позаду Карліні тієї хвилі, коли той упав, дивуватися перестали.

Того ранку, коли ватага покидала Фрозінонський гай, Кукуметто в темряві подався за Карліні, почув його клятву і, як чоловік обачний, випередив його.

Про того страшного ватажка розповідали ще чимало інших не менш дивних історій.

Тим-то від Фонді до Перуджі всі тремтіли від самого наймення Кукуметто.

Ті розповіді часом були предметом балачок поміж Луїджі та Терезою.

Тереза трусилася від жаху, та Вампа з усмішкою заспокоював її, поплескуючи по прикладу своєї добрячої рушниці, що так влучно поціляла; коли ж вона заспокоювалася, він показував їй на крука, що сидів кроків за сто від них на сухій гілляці, націлювався, натискав гачок — і птах падав убитий.

Потроху час минав, аж вони вирішили повінчатися, коли Луїджі буде двадцять років, а Терезі — дев’ятнадцять.

Обоє були сироти, тож просити дозволу на шлюб їм треба було тільки в своїх господарів; вони звернулися до них із проханням, і ті погодилися.

Якось, мріючи про майбутнє, вони раптом почули стрілянину; потім із гаю, біля якого вони зазвичай пасли свої отари, вибіг чоловік і помчав у їхній бік.

Підбігши, він гукнув:

«Мене переслідують! Заховайте мене!»

Молодята відразу ж здогадалися, що то розбійник, та поміж римським селянином і римським розбишакою завжди існує вроджена дружба, — перший завжди ладен допомогти другому.

Вампа мовчки побіг до брили, що затуляла вхід до їхньої печери, відкотив її, впустив утікача до сховку, про який ніхто не знав, затулив діру і сів на своє місце коло Терези.

Майже відразу ж на узлісся виїхали чотири карабінери на конях; троє, здається, шукали втікача, а четвертий провадив за чуприну розбійника.

Карабінери хутко окинули поглядом місцевість, угледіли молодят, учвал помчали до них і заходилися розпитувати.

Ті нікого не бачили.

«Шкода, — сказав командир, — той, кого ми оце шукаємо, ватажок».

«Кукуметто?» — несамохіть вигукнули Луїджі з Терезою.

«Еге ж, — відказав карабінер, — а оскільки за його голову призначили винагороду в тисячу римських скудо, то п’ятсот із них дісталися б вам, якби ви допомогли нам зловити його».

Молодята перезирнулися. У карабінера промайнула надія. П’ятсот римських скудо — це три тисячі франків, а три тисячі франків становлять цілий маєток для двох сиріт, що збираються побратися.

«Шкода, — відказав Луїджі, — та ми його не бачили».

Карабінери роз’їхалися врізнобіч, та нікого не знайшли.

Потім один за одним вони зникли з поля зору.

Тоді Вампа одкотив брилу, і Кукуметто виліз надвір.

Він бачив у шпарину гранітних дверей, як молодята балакали з карабінерами; він здогадався, про що вони розмовляли; він прочитав на лицях Луїджі й Терези тверду рішучість не виказувати його. Діставши з кишені капшука із золотом, він простягнув їм його.

Вампа гордовито відвернувся, та в Терези аж оченята спалахнули, як вона подумала, скільки коштовностей можна придбати на ті гроші і скільки убрання.

Кукуметто був чортом у людській подобі, змієм, що прибрав образ розбійника; він перехопив той погляд, угадав у Терезі гідну доньку Єви і, перш аніж зникнути у гаю, декілька разів озирнувся, немовби прощаючись зі своїми рятівниками.

Минуло декілька днів. Кукуметто й духу не було, і про нього ніхто нічого не чув.

Наближався карнавал. Граф Сан-Феліче вирішив улаштували великий костюмований бал і запросив туди верхи світського товариства.

Терезі дуже кортіло поглянути на те святкування. Луїджі умовив управителя дозволити йому бути присутнім на тім балу разом із Терезою, загубившись у юрмі слуг.

Граф улаштував те святкування, щоб повеселити свою доньку Кармелу, яку дуже любив.

Кармела була одноліткою Терези й однакового зросту з нею, а Тереза красою не поступалася графській дочці.

Святкового вечора Тереза вбрала свою найкращу одіж, заколола у зачіску найдорожчі шпильки, почепила на шию найсяйливіше намисто. Вона була у вбранні, яке носять дівчата у Фраскаті.

Луїджі надів мальовничу святкову одіж тосканського селянина.

Обоє, як і домовлено було, загубились у юрмі прислуги.

Свято було надзвичайно бучне. Графський палац сяяв сотнями огнів, а на деревах у парку висіли строкаті ліхтарики. Тож численні гості незабаром висипали з розкішних покоїв на тераси, а з терас на паркові алеї.

На кожному перехресті грав оркестр, стояли столи із ласощами й винами, гості зупинялися, створювали кадрилі й танцювали, де їм закортіло.

Кармела була у вбранні дівчини із Соніно. Чепчик її був гаптований перлами, золоті шпильки ряхтіли самоцвітами, пояс із турецького шовку, витканий лапатими квітками, охоплював її стан, сорочка і спідниця були з кашміру, плахта — з індійського мусліну, а замість ґудзиків на корсажі сяяло шляхетне каміння.

Дві подруги її теж були відповідно вбрані: одна — селянкою з Неттуно, друга — з Річчіа.

Чотири юнаки з найзаможніших і найшляхетніших родин у Римі супроводжували їх із тією суто італійською невимушеністю, якої не зустрінеш у жодній іншій країні: вони теж були вбрані селянами — з Альбано, Веллетрі, Чівіта-Кастелляни й Сори.

Годі й казати, що чоловіча одіж, як і жіноча, ряхтіла золотом і самоцвітами,

Кармела захотіла скласти кадриль із однорідних костюмів, та бракувало четвертої панни.

Вона озирнула юрму, проте жодна гостя не була в підходящій одежі.

Граф Сан-Феліче показав їй на Терезу, що стояла оподаль поміж селянами під руку з Луїджі.

«Дозволите, батьку?» — запитала Кармела.

«Авжеж, — відказав граф, — таж зараз карнавал!»

Кармела нахилилася до свого кавалера і тихо сказала йому декілька слів, показуючи на Терезу. Юнак простежив за тим, куди показувала рученька його панни, згідно вклонився і подався запросити Терезу на кадриль, яку склала графова донька.

Тереза аж зашарілася. Вона допитливо глянула на Луїджі; відмовитися було ніяк. Луїджі помалу випустив її руку, і вона, тремтячи всеньким тілом, дала себе повести галантному кавалерові й стала на місце у панській кадрилі.

Звісно, на мистецький смак, скромна і проста Терезина одіж була краща, ніж сукні Кармели та її подруг, але Тереза була дівчина легковажна і марнотна: гаптований індійський шовк, витканий квітами пояс, розкішний кашмір — усе воно нестримно вабило її, а сяйво туркусів і самоцвітів просто-таки в голову вдарило.

Проте і Луїджі зазнав нового, невідомого почуття: то був щемкий біль, що спалахнув у серці, а потім побіг жилами й охопив усеньке тіло. Він стежив за найменшими порухами Терези; коли вони бралися за руки, у нього аж голова обертом ішла, кров стугоніла у жилах, а у вухах наче подзвіння лунало. Коли вони розмовляли і Тереза, скромно опустивши очі, слухала, що каже їй кавалер, Луїджі читав у палких поглядах гожого юнака, що він лестить дівчині; тоді йому здавалося, ніби земля хитається у нього під ногами і всі голоси пекла нашіптують йому про смерть і вбивство. Він боявся, що шал охопить його мов полум’я, тож одною рукою хапався за живопліт, а іншою конвульсивно стискав руків’я кинджала за поясом, сам не помічаючи, що знай майже витягає його з піхов.

Луїджі ревнував! Він відчував, що може втратити марнославну і себелюбну Терезу.

А Тереза тим часом потроху отямилася від збентеження, хоч спершу була несмілива і перелякана. Ми вже казали, що була вона вродлива. Ще й надто, їй притаманна була зграбність, ота зграбність дикої звірини, що в тисячу разів привабливіша від нашої манірної і штучної зграбності.

Вона стала королевою кадрилі, і хоч вона заздрила доньці графа Сан-Феліче, та ми не зважимося стверджувати, що Кармела дивилася на неї не без ревнощів.

Коли кадриль скінчилася, галантний кавалер зі щедрими компліментами одвів її туди, де стояв Луїджі.

Декілька разів під час кадрилі Тереза зиркала на Луїджі й бачила його бліде обличчя з болісним виразом. Якось перед її очима зловісною блискавицею сяйнуло лезо кинджала.

Майже із трепетом узяла вона під руку свого коханого.

Кадриль мала великий успіх, усі гості просили повторити її, тільки Кармела відмовлялася, та граф Сан-Феліче так наполегливо умовляв її, що врешті вона погодилася.

Відразу ж хтось із кавалерів пішов запросити Терезу, без якої не можна було скласти кадриль, та вона вже зникла.

Відчуваючи, що не витерпить такого видовиська ще раз, Луїджі трохи умовив, а трохи і змусив Терезу перейти у іншу половину саду. Тереза неохоче послухалася; проте вона бачила з похмурого обличчя Луїджі, із його мовчання і руки, що конвульсивно здригалася, що в ньому відбувається. Сама вона теж була збурена і хоч не вчинила нічого недоброго, усе ж таки розуміла, що Луїджі має право докоряти їй, — за що, вона не знала, та почувала однак, що це був би заслужений докір.

Проте, на превеликий її подив, Луїджі мовчав і впродовж усього вечора й слова не промовив. Аж як вечірня прохолода змусила гостей покинути сад і вони пішли танцювати до вітальні, Луїджі одпровадив Терезу додому і сказав:

«Про що ти думала, Терезо, як танцювала коло молодої графині?»

«Я думала, — відверто відказала дівчина, — що віддала б півжиття за такі шати, як у неї!».

«А що тобі казав твій кавалер?»

«Він казав мені, що лише від мене залежить мати таке вбрання і що задля цього мені варто тільки слово сказати».

«Правду він казав, — мовив Луїджі. — То ти хочеш мати такі шати?»

«Ага».

«Ти одержиш їх!»

Тереза здивовано звела голову і хотіла запитати; проте обличчя його було таке понуре і страшне, що слова завмерли на її вустах.

Після цього Луїджі відразу ж пішов.

Тереза глянула йому вслід. Коли він зник у пітьмі, вона зітхнула і ввійшла до хати.

Тієї ж ночі скоїлося лихо: певне, з необережності слуг, що забули погасити вогні, спалахнула пожежа на віллі Сан-Феліче, у флігелі, де були покої прекрасної Кармели. Прокинувшись уночі, вона побачила полум’я, схопилася з ліжка і, накинувши на себе шляфрок, побігла до дверей, та коридор, яким їй треба було пробігти, уже горів. Тоді вона повернулася до покою і почала кричати на ґвалт. Раптом вікно, що було на висоті двадцяти футів од землі, відчинилося, до покою плигнув якийсь селянський парубок, вхопив її в оберемок і спритно виніс на моріжок. Кармела зомліла. Коли вона отямилася, коло неї був батько. Довкола юрмилися слуги, навперебій намагаючись допомогти їй. Весь флігель згорів; та хто переймався цим, якщо Кармела вціліла?

Її рятівника шукали скрізь, та він не з’являвся. Розпитували усіх, та ніхто його не бачив. Сама Кармела була така перелякана, що не встигла розгледіти його обличчя.

Граф був страшенно заможний, і, якщо не враховувати небезпеки, якої зазнала Кармела, пожежа не завдала йому якихось відчутних збитків, тим паче що чудесний порятунок доньки здався йому ще одною Божою милістю.

Наступного дня, о звичній порі, Тереза зустрілася з Луїджі на узліссі. Луїджі прийшов перший і радісно привітався з Терезою; він, здавалося, геть забув про вчорашнє. Тереза була замислена; та побачивши, що Луїджі такий лагідний і безтурботний, вона теж повеселіла; утім, такою безтурботною була вона завжди, якщо тільки якесь палке бажання не позбавляло її спокою.

Луїджі взяв її під руку, привів до печери й зупинився. Дівчина збагнула, що відбувається щось незвичайне й уважно глянула на нього.

«Терезо, — сказав Луїджі, — учора ти мені сказала, що віддала б усе на світі, щоб мати таке вбрання, як у графської доньки?»

«Так, — відказала здивована Тереза. — Але це бажання було пусте».

«А я тобі відказав: “Гаразд, ти матимеш його”».

«Авжеж, — відказала дівчина, дедалі дужче дивуючись його словам. — Але ж ти, либонь, так сказав, щоб утішити мене».

«Я ніколи нічого не обіцяв тобі дарма, Терезо, — гордо сказав Луїджі. — Увійди до печери й уберися».

І, відкотивши камінь, показав Терезі печеру, осяяну двома свічками, що горіли обабіч пречудового люстра; на грубому столі, що його він власноруч змайстрував, лежало перлове намисто і шпильки із самоцвітами, а поруч, на ослоні, було й убрання.

Тереза скрикнула на радощах і, навіть не запитавши, звідки ж узялося те вбрання, навіть не подякувавши Луїджі, кинулася до печери.

Луїджі відразу ж затулив каменем вхід, бо на гребені невисокого пагорба, що затуляв йому краєвид на Палестрину, він помітив вершника, який зупинився, немовби обираючи шлях. Вершник так чітко вимальовувався на тлі блакитного неба, як ото в південних краях вимальовуються предмети.

Угледівши Луїджі, він пустив коня чвалом і під’їхав до нього.

Луїджі не помилився: чоловік прямував з Палестрини до Тіволі й поплутав дорогу.

Луїджі показав йому, куди їхати, та що попереду шлях знову розгалужувався, то вершник, щоб знову не заблукати, попросив Луїджі провести його.

Луїджі скинув кирею, поклав її додолу, закинув карабін за плечі і пішов коло вершника тією швидкою ходою горянина, що може позмагатися з кінським клусом.

За десять хвилин Луїджі з вершником дісталися до середохрестя.

Тут парубок величним порухом простягнув руку і показав на той із трьох шляхів, що ним треба було прямувати вершникові.

«Ото ваша дорога, — сказав він. — Ваша ясновельможність тепер не заблукає».

«А ось твоя винагорода», — сказав вершник, простягаючи йому декілька дрібняків.

«Дякую, — відказав Луїджі, відсмикуючи руку. — Я надаю послуги, а не продаю їх».

«Якщо ти відмовляєшся від платні, — сказав вершник, що, певне, знав, яка різниця поміж запобігливістю городян і гордістю селян, — то, може, ти візьмеш подарунок?»

«Що ж, це інша річ».

«То візьми ці два венеційські цехіни і зроби з них сережки для твоєї дівчини».

«А ви візьміть цей кинджал, — сказав молодий пастух, — від Альбано до Чівіта-Веккії ви не знайдете колодки із кращою різьбою».

«Я приймаю твій подарунок, — сказав вершник. — Але тепер я заборгував тобі: цей кинджал вартий більше, ніж два цехіни».

«Якщо купити його; але я сам його зробив, і мені він обійшовся не більше піастра».

«Як тебе звати?» — запитав вершник.

«Луїджі Вампа, — відказав пастух із таким виглядом, наче сказав: Александр Македонський. — А вас як?»

«Мене звати Синдбад-Мореплавець», — сказав вершник.

Франц Д’Епіне здивовано скрикнув.

— Синдбад-Мореплавець? — перепитав він.

— Авжеж, — відказав Пастріні, — так він назвався.

— А що? — упав у річ Альбер. — Чим вам не до вподоби це ім’я? Дуже гарне, та й, зізнаюся, пригоди справжнього Синдбада мене колись дуже цікавили.

Франц промовчав. Ім’я Синдбад-Мореплавець, із цілком зрозумілих причин, збудило у ньому цілу бурю спогадів.

— Продовжуйте, — сказав він господареві.

Вампа недбало поклав до кишені ті цехіни і помалу пішов назад. Коли він був за триста кроків од печери, почувся якийсь галас.

Він завмер, наслухаючи.

За мить він чітко почув голоси.

Крик долинав од печери.

Він помчав як вітер, набиваючи на ходу рушницю, аж вихопився на вершину пагорба.

Тут галас лунав ще дужче.

Він глянув у діл: якийсь чоловік викрав Терезу, як ото кентавр Несс украв Деніяру.

Викрадач біг у гай і вже пройшов три чверті шляху, що лежав поміж гаєм і печерою.

Вампа на око зміряв відстань і побачив, що поміж ним і викрадачем було принаймні двісті кроків: він зрозумів, що той заховається з Терезою в гаю раніше, ніж він устигне наздогнати його.

Молодий пастух наче прикипів до землі. Він звів рушницю, помалу націлився і натиснув гачок.

Викрадач раптом зупинився; коліна його зігнулися, і він повалився додолу разом із Терезою.

Але Тереза відразу ж схопилася на ноги; викрадач так і лишився долі: він корчився в передсмертних конвульсіях.

Вампа побіг до Терези; вона відбігла кроків на десять од смертельно пораненого розбишаки і впала навколішки. Луїджі перелякався, що куля, яка завдала смерті його ворогові, зачепила і його наречену.

Слава Богу, того не сталося, бо Тереза впала з переляку. Упевнившись, що вона неушкоджена, Вампа підійшов до пораненого.

Той уже оддав Богу душу; кулаки його були конвульсивно зціплені, рот перехняблений, чуприна скуйовджена і вогка від передсмертного поту.

Очі були розплющені та ще і досі грізні.

Вампа впізнав Кукуметто.

Відтоді як молодята порятували його, він закохався в Терезу і заприсягнувся, що дівчина буде належати йому. Він весь час пантрував за нею; скориставшись тим, що Луїджі покинув її саму, щоб показати дорогу вершникові, Кукуметто викрав дівчину і вже вважав її своєю, аж куля, яку випустив неперевершений стрілець Вампа, пробила йому серце.

Вампа дивився на нього і на обличчі його не видно ані найменшого хвилювання, тоді як Тереза, здригаючись, ледве зважилася підійти до вбитого і боязко дивилася на нього через плече свого коханого.

Вампа обернувся до неї.

«Бачу, ти вже вбралася, — сказав він. — Тепер і мені пора одягнутися як слід».

Тереза і справді від голови до ніг була вбрана у шати дочки графа Сан-Феліче.

Вампа взяв труп Кукуметто й одніс його до печери, та цього разу Тереза не пішла туди.

Якби цієї миті там проїхав ще один вершник, то побачив би дивну картину — дівчину, що пасла отару в кашміровій сукні, у сережках і перловому намисті, із самоцвітними шпильками у косах і рубіновими ґудзиками на корсажі.

Він, звісно ж, подумав би, що перенісся в епоху Флоріана і, повернувшись до Парижа, запевняв би, що бачив альпійську пастушку біля підніжжя Сабинських гір.

За чверть години Вампа вийшов із печери. Він був одягнутий ще краще, ніж Тереза.

На нім була гранатова велюрова куртка з карбованими золотими ґудзиками, гаптована шовкова камізелька, римська хустка на шиї, зелений із червоним шовковий пояс, витканий золотом, блакитні оксамитові штани до колін, із самоцвітним пряжками, замшеві панчохи зі строкатими візерунками й капелюх із барвистими стьожками. При боці висіли два годинники, а за поясом стирчав прегарний кинджал.

Тереза скрикнула від захвату. Вампа в Кукуметтовому вбранні скидався на героя картини Леопольда Робера чи Шнеца.

Помітивши, яке враження він справив на дівчину, він гордо всміхнувся.

«Чи готова ти ділити мою долю, хоч яка вона буде в мене?» — запитав він.

«Авжеж!» — вигукнула Тереза.

«І ти скрізь підеш за мною?»

«Навіть на край світу!»

«То давай руку й підемо: не будемо гаяти часу».

Дівчина подала руку коханому, не питаючи навіть, куди він її попровадить. Тієї хвилі він здавався їй прегарним, гордим і всемогутнім, як бог.

Вони попрямували до лісу і за кілька хвилин зникли за деревами.

Дарма й казати, що Вампа знав усі стежини в горах; він дедалі дужче заглиблювавсь у ліс, не вагаючись жодної секунди, хоч там не було жодної второваної стежки, і він упізнавав шлях за чагарниками та деревами; отак ішли вони години з півтори.

Аж зайшли вони у самісіньку гущавину. Висохле річисько провадило до темної ущелини. Вампа подався тим неходженим шляхом, що звивався глибоко поміж двома берегами, затінений густими кронами сосон; якби не спадисте узгір’я, його можна було б узяти за стежку в Аверні, про яку згадує Вергілій.

Тереза знову перелякалася в цій дикій, пустельній місцині і мовчки тулилася до свого проводаря, та побачивши, що він іде рівною ходою й обличчя його спокійне, вона зуміла приховати свою тривогу.

Раптом за десять кроків од них із-за дерева вийшов чоловік, який націлив на Луїджі рушницю.

«Далі ні кроку, — вигукнув він, — а то застрелю!»

«Облиш! — сказав Вампа, зневажливо піднявши руку, тоді як Тереза, не приховуючи більше свого страху, уся трусилася і притулялася до нього. — Хіба вовки гризуться поміж собою?»

«Ти хто?» — запитав чатовий.

«Я — Луїджі Вампа, пастух із маєтку Сан-Феліче».

«Що тобі треба?»

«Побалакати із твоїми товаришами на галявині Рокка-Б’янка».

«То йди за мною, — відказав чатовий, — чи ліпше йди вперед, як знаєш куди».

Вампа зневажливо всміхнувся, вийшов наперед разом із Терезою і попрямував тією ж таки твердою і спокійною ходою, якою йшов досі.

За п’ять хвилин розбійник звелів їм зупинитися.

Вони послухалися його.

Розбійник тричі каркнув круком.

У відповідь пролунало таке саме каркання.

«Добре, — сказав розбишака. — Тепер можеш іти далі».

Луїджі з Терезою попрямували далі.

Та що далі рухалися вони, то дужче притулялася Тереза до коханого: поміж деревами стало видно цівки рушниць.

Галявина Рокка-Б’янка була на вершині невисокої гори, що, певне, була колись вулканом, який погас ще давніше, ніж Ромул із Ремом покинули Альбу і заснували Рим.

Тереза з Луїджі піднялися на вершину й опинилися віч-на-віч із двома десятками розбійників.

«Цей хлопчина шукає вас, він хоче побалакати з вами», — сказав чатовий.

«Що він хоче нам сказати?» — запитав розбійник, що заступав ватажка під час відсутності.

«Хочу сказати, що мені набридло бути пастухом», — відказав Вампа.

«Ага, розумію, — сказав помічник ватажка, — і ти прийшов проситися до нас!»

«Вітаємо, друже!» — закричали розбишаки з Феррузіно, Пампінари і Ананьї, що впізнали Луїджі.

«Так, але я хочу бути не просто вашим товаришем».

«А що ж ти хочеш?» — із подивом запитали розбійники.

«Я хочу бути вашим ватажком», — відказав Луїджі Вампа.

Розбишаки зареготали.

«А що ти вчинив, щоб заслужити на таку честь?» — запитав заступник ватажка.

«Я вбив Кукуметто, ось на мені його одіж, і підпалив віллу Сан-Феліче, щоб подарувати шлюбну сукню моїй дівчині».

За годину Луїджі Вампу обрали ватажком замість Кукуметто.

— То якої ви тепер думки про пана Луїджі Вампу, Альбере? — запитав Франц у свого друга.

— Гадаю, це міф, — відказав Альбер, — його й на світі ніколи не було.

— А що воно таке, той міф? — поспитався Пастріні.

— Довго казати, любий господарю, — сказав Франц. — То ви кажете, пан Вампа орудує тепер в околицях Рима?

— І з такою зухвалістю, якої не знати було за жодним розбишакою.

— І поліція марно намагається зловити його?

— Нічого вона не вдіє! Він дружить і з пастухами в долині, й із тібрськими рибалками, і з береговими перемитниками. Його шукають у горах, а він на річці, його переслідують на річці, а він виходить у відкрите море, а потім, коли гадають, що він утік на острів Джильйо, Джаннуті чи Монте-Крісто, він знову з’являється в Альбані, Тіволі чи в Річчії.

— А як він поводиться з мандрівниками?

— Та просто. Залежно від того, як далеко місто, він дає їм вісім або дванадцять годин, або й добу, щоб заплатити викуп. Потім, як той термін спливає, дає ще годину. На шістдесятій хвилині тієї години, якщо гроші не надійшли, він пускає бранцеві кулю в голову або заганяє йому кинджал у серце, та й квит!

— То що, Альбере, — запитав Франц, — вам ще кортить їхати до Колізею зовнішніми шляхами?

— Авжеж, — відказав Альбер, — якщо той шлях мальовничий.

Тієї миті вибило дев’яту годину. Двері відчинилися, й увійшов кучер.

— Карету подано, ваша ясновельможносте, — сказав він.

— То їдьмо до Колізею, — сказав Франц.

— Через браму Пополо, ваша милосте, чи вулицями?

— Вулицями, нехай їм дідько, вулицями! — вигукнув Франц.

— Друже мій, — сказав Альбер, підводячись і запалюючи третю сигару, — мушу зізнатися, я вас вважав хоробрішим.

Юнаки спустилися східцями й посідали у бричку.

XIII. Видиво

Франц усе ж таки знайшов спосіб, щоб привезти Альбера до Колізею, не проїжджаючи повз пам’ятки давнини і нічим не применшуючи враження від велетенських розмірів тієї споруди. Для цього треба було прямувати по віа Систініа, звернути під прямим кутом перед Санта-Марія-Маджоре і під’їхати по віа Урбана і Сан-П’єтро-ін-Вінколі до віа Колоссо.

Той шлях мав ще одну перевагу: він нічим не відволікав Францових думок від розповіді маестро Пастріні, де згадувався його таємничий господар із острова Монте-Крісто. Він відкинувся у куток брички і знову поринув у нескінченні запитання, які сам собі ставив, та на жодне не зумів знайти задовільної відповіді.

До речі сказати, ще одна обставина в тій розповіді нагадала йому про Синдбада-Мореплавця, а саме таємничі стосунки поміж розбійниками й моряками. Коли маестро Пастріні казав про те, що Вампа знаходить притулок на рибальських барках і в контрабандистів, Франц згадав про корсиканських розбишак, що вечеряли разом із залогою маленької яхти, що звернула зі свого курсу і зайшла до Порто-Веккіо лиш для того, щоб висадити їх на берег. Ім’я, що ним назвався його господар на острові Монте-Крісто і яке згадував господар готелю «Лондон», свідчило, що той чоловік виступав у ролі добродійника на берегах Пйомбіно, Чівіта-Веккії, Остії й Ґаети, а також на корсиканському, тосканському й іспанському узбережжях; а оскільки він сам, як пам’ятав Франц, казав про Туніс і Палермо, то в нього, либонь, було чималенько знайомців у всіх усюдах.

Та хоч як мізкував він над усім отим, ті думки відразу зникли, коли перед ним виріс похмурий велетенський силует Колізею, що крізь його діри цідилося бліде місячне сяєво, немов проміння, що просягає крізь очниці примари. Бричка зупинилася за декілька кроків од фонтану Мета Суданс. Візник відчинив дверцята, юнаки спустилися додолу й опинилися віч-на-віч із чичероне, що наче з-під землі виріс.

Їх уже супроводжував один чичероне з готелю, то тепер їх стало двоє.

Утім, у Римі неможливо уникнути великої кількості проводарів: крім головного чичероне, що загарбує вас відтоді, як ви переступили готельний поріг, і розлучається з вами, аж як ви їдете з міста, є ще й окремі чичероне, що вештаються біля кожної пам’ятки, я сказав би навіть, біля кожної її частини. Із цього можна судити, чи бракує проводарів по Колізею, цій пам’ятці поміж пам’яток, що про неї Марціал сказав:

«Нехай не похваляється перед нами Мемфіс варварським дивом своїх пірамід, нехай не оспівують чудес Вавилону, — усе має схилитися перед незмірною спорудою амфітетатру Цезарів, і всі хвальні голоси мають зіллятися водно, щоб проспівати славу цій пам’ятці».

Франц із Альбером навіть не намагалися позбутися тиранії римських чичероне, та й лише вони мають право ходити Колізеєм зі смолоскипами. Тож вони не опиралися і віддалися під цілковиту владу тих проводарів.

Франц був уже знайомий з тією прогулянкою, бо здійснив її разів із десять. Та його менш досвідчений супутник уперше відвідав цю будівлю, споруджену Флавієм Веспасіаном, і треба сказати, що, попри дурнувату балаканину чичероне, враження від Колізею було величезне. Справді, не побачивши це видовисько на власні очі, не можна було скласти собі уявлення про велич давніх руїн, надто ж як вони здаються ще більш велетенськими від таємничого сяєва південного місяця, що може позмагатися з вечірнім світлом заходу сонця.

Замислено пройшовши кроків сто під внутрішніми портиками, Франц віддав Альбера проводарям, що наполягали на своєму невід’ємному праві показати йому у всіх подробицях лев’ячий рів, приміщення для гладіаторів і подіум цезарів, а сам побрався напіврозваленими східцями і, поки ті йшли своїм щоденно второваним шляхом, просто сів у затінку колони, напроти отвору, крізь який можна було бачити гранітного велета у всій його величі.

Франц просидів із чверть години у тіні колони, стежачи за Альбером і його носіями смолоскипів, що, вийшовши з воміторію[32], який був на протилежному кінці Колізею, спускалися, немов тіні за блудним вогником, зі сходинки на сходинку до місць, що були призначені для весталок.

Раптом йому вчулося, ніби у глибину Колізею скотився камінець, відокремившись від східців, розташованих біля тих сходів, якими він піднявся. Камінь, що скотився під ногою часу у прірву, звісно, діло звичайне, та цього разу Францові здалося, ніби камінець скотився від людської ноги, йому навіть вчулися невиразні кроки; було зрозуміло, що хтось іде сходами, намагаючись не здіймати галасу.

І справді, за мить з’явилася людська постать, що виринула з тіні, мірою того, як вона підіймалася; горішні східці осявав місяць, тоді як решта, що далі йшли вони у діл, то дужче поринали у пітьму.

То міг бути такий самий мандрівець, як і він, що волів самотнього споглядання, а не дурнуватої балаканини чичероне, тож у його з’яві не було нічого дивного; але з того, як нерішуче підіймався він на останні сходинки, із того, як він, прислухаючись, зупинився на майданчику, Франц збагнув, що він прийшов сюди з якоюсь метою і когось виглядає.

Франц інстинктивно заховався за колону.

На висоті десяти футів од землі була кругла діра, крізь яку видніло зоряне небо.

Довкола того отвору, крізь який, може, вже декілька століть цідилося місячне сяєво, ріс миршавий чагарник, його ніжне зелене листя чітко вимальовувалося на блідій блакиті небосхилу; із горішнього виступу звисали великі ліани і довгі батоги плюща, схожі на снасті, що розвіваються за вітром.

Відвідувач, що його таємнича з’ява привернула Францову увагу, стояв у напівтемряві, що ховала його риси, та все ж таки можна було розгледіти його вбрання: він був у довгій темній киреї, — одна пола, перекинута через ліве плече, затуляла нижню частину його обличчя, а лоб і очі були приховані капелюхом із широкими полями.

У світлі скісного проміння, що просягало в діру, видно було чорні штани, що елегантно спадали на лаковані черевики.

Той чоловік, звісно ж, належав до якщо не шляхетного, то принаймні до найвищого світського товариства.

Він простояв ще декілька хвилин і вже почав було досить помітно виявляти нетерплячку, аж на горішньому виступі пролунав слабкий гамір.

Тієї ж миті якась тінь затулила місячне світло, над дірою з’явився чоловік, пильно глянув у темряву і, либонь, помітив незнайомця в киреї. Тоді він ухопився за ліани, спустився ними й, опинившись футів за три від землі, легко плигнув униз. Він був у вбранні транстеверинця[33].

— Перепрошую вашу ясновельможність за те, що змусив вас чекати, — сказав він римською говіркою. — Та я запізнився лише на декілька хвилин. Допіру вибило десяту на вежі Сан-Джованні-ін-Латерано.

— Ви не запізнилися. Це я прийшов раніше, — відказав незнайомець чистісіньким тосканським наріччям. — Тож не бентежтеся, якби ви запізнилися, то це було б не з вашої вини, я знаю.

— І ваша ясновельможність не помилилася, я щойно із замку Святого Янгола, мені на превелику силу пощастило побалакати з Беппо.

— Хто цей Беппо?

— Це наглядач у в’язниці; я плачу йому невеличкі гроші, і він сповіщає мені про все, що коїться у замку його святості.

— Бачу, ви чоловік передбачливий!

— А як же інакше, ваша ясновельможносте! Статися може що завгодно. Може, і мене зловлять, як сіромаху Пеппіно, і мені потрібен буде щур, що перегризе пута.

— То що ви дізналися?

— Дві страти призначили на вівторок, о другій годині, як водиться у Римі перед великими святами: одного буде mazzolato[34], це негідник, що убив священика, який його виглядів, а другого буде decapitato[35], і це наш бідолашний Пеппіно.

— Нічого не вдієш, друже мій! Ви так налякали не лише уряд святого панотця, а й сусідніх країн, що влада хоче будь-що покарати його як слід.

— Таж Пеппіно навіть не був у моїй ватазі, це бідний пастух, він винен лише в тім, що носив нам харчі.

— Це і вчинило його вашим спільником. Але ви бачите, що до нього виявили поблажливість. Якщо колись вас зловлять, вам розтрощать голову, а йому тільки відітнуть її. До того ж, це трохи врізноманітнить таке захопливе видовище і задовольнить усі смаки.

— Проте видовище, яке я наготував глядачам і якого вони геть не чекають, буде ще захопливіше, — заперечив транстеверинець.

— Любий друже, — відказав чоловік у киреї, — дозвольте сказати вам, що ви, здається, надумали якусь дурню.

— Я готовий на все, аби лиш порятувати Пеппіно, який потрапив у халепу за те, що служив мені. Клянуся Матір’ю Божою, я вважав би себе боягузом, якби нічого не зробив для цього хлопчини.

— І що ж ви надумали?

— Поставлю душ із двадцять біля шибениці, і, коли попровадять Пеппіно, я подам знак, ми кинемося на варту з кинджалами і викрадемо його.

— Це дуже ризикований спосіб, мені здається, мій план ліпший.

— А який план у вашої ясновельможності?

— Я дам дві тисячі піастрів одному чоловікові, і він поклопочеться, щоб страту Пеппіно відклали на той рік, а впродовж наступного року дам ще тисячі піастрів іншому чоловікові, і він допоможе Пеппіно втекти з в’язниці.

— І ви певні, що все буде гаразд?

— Pardieu![36] — відказав чоловік у киреї.

— Що? — перепитав транстеверинець.

— Кажу, друже мій, що я сам, за допомогою мого золота, зроб­лю більше, ніж ви і всі ваші люди з кинджалами, пістолями, карабінами й мушкетами. Тож розраховуйте на мене.

— Нехай буде так; але якщо вам не пощастить, ми все ж таки будемо напоготові.

— Будьте напоготові, якщо вам кортить, та можете не сумніватися, що я доможуся помилування.

— Не забудьте, що вівторок — це післязавтра, вам залишається лише один день.

— То й що? День складається з двадцяти чотирьох годин, година з шістдесяти хвилин, хвилина з шістдесяти секунд, а за вісімдесят шість тисяч чотириста секунд можна чимало утнути.

— Якщо вашій ясновельможності пощастить, то як ми про це дізнаємося?

— Дуже просто. Я тримаю троє крайніх вікон у кафе Росполі; якщо буде помилування, то два бічні вікна будуть запнуті жовтою камкою, а середнє білою з червоним хрестом.

— Чудово. А як ви передасте указ про помилування?

— Пошліть до мене когось із своїх людей в одязі прочанина. Завдяки цьому вбранню він промкнеться до шибениці і передасть буллу голові братства, який і вручить її катові. Тим часом сповістіть якось Пеппіно, а то він ще умре від жаху або здуріє, і станеться так, що ми дарма на нього витратилися.

— Послухайте, ваша ясновельможносте, я відданий вам усією душею, ви ж знаєте.

— Сподіваюся, що так воно.

— Так ось, якщо ви порятуєте Пеппіно, то це буде вже не відданість, а покора.

— Не кажи необдуманих слів, друже мій. Може, колись я тобі нагадаю про них, тому що й ти мені колись можеш стати потрібний.

— Я прийду в потрібну пору, як оце ви прийшли сьогодні; хоч би й на краю світу ви були, варто вам тільки написати мені: «Зроби оте й оте», — і я це зроб­лю так само достеменно, як мене звати...

— Цить! — прошепотів чоловік у киреї. — Я чую кроки...

— Це мандрівники зі смолоскипами оглядають Колізей.

— Не треба, щоб вони бачили нас разом. Усі ці чичероне працюють на поліцію, вони можуть упізнати вас. І хоч як ціную я вашу дружбу, любий мій, та якщо дізнаються, що ми з вами так добре знайомі, мій престиж підупаде, а мені цього не хочеться.

— Отож, якщо ви доможетеся відстрочення страти...

— Середнє вікно буде запнуте білою камкою з червоним хрестом.

— А якщо ні?

— Усі три вікна будуть жовті.

— І тоді...

— Тоді, любий друже, застосовуйте ваші кинджали, я навіть сам прийду помилуватися вами.

— Бувайте, ваша ясновельможносте. Я здаюся на вас, і ви здайтеся на мене.

І, сказавши те, транстеверинець зник на сходах, а чоловік у киреї, ще нижче насунувши капелюха, пройшов за два кроки від Франца і спокійно спустився на арену.

За хвилю з темряви пролунало Францове ім’я: його гукав Альбер.

Франц зачекав трохи, аж обидва незнайомці відійшли далі, бо не хотів їм відкривати, що вони розмовляли при свідкові, який, щоправда, не бачив їхніх облич, зате і слова не пропустив.

За десять хвилин він уже сидів у бричці. Дорогою до готелю він, забувши про чемність, насилу слухав учену Альберову дисертацію, у якій на основі писань Плінія й Кальпурнія ішлося про ґрати з гострими залізними шпичками, що не давали дикій звіроті кидатися на глядачів.

Франц не заперечував другові. Йому кортіло хутчій лишитися самому і, не відволікаючись ні на що, подумати над тим, що він допіру почув.

Із-поміж двох тих чоловіків один був йому геть незнайомий, та з іншим було інакше: хоч Франц і не розгледів його обличчя, що залишалося в тіні й затулене було киреєю, та звук того голосу так уразив його того разу, як він почув його уперше, що він не міг не впізнати його вмить. Надто ж у насмішкуватих інтонаціях того голосу було щось гостре й металічне, аж змусило здригнутися Франца в Колізеї, як ото здригався він у печері Монте-Крісто.

Він ні на мить не сумнівався, що той чоловік — Синдбад-Мореплавець.

За інших обставин він виявив би свою присутність цьому чоловікові, що збудив у ньому страшенну цікавість, та бесіда, яку він почув, мала надто вже інтимний характер, тож він остерігався, і не без підстав, що не завдасть їм утіхи своєю появою. Тим-то він дав Синдбадові змогу піти, не зупинивши його, та твердо поклав собі, що під час наступної зустрічі не пропустить такої нагоди.

Франц так поринув у свої думки, що не міг заснути. Цілу ніч перебирав він подумки різні обставини, що стосувалися господаря печери і незнайомця в Колізеї і свідчили про те, що ті два чоловіки — та сама особа; і що більше думав Франц, то дужче упевнювався в цьому.

Заснув він аж над ранок і прокинувся пізно. Як щирий парижанин, Альбер уже встиг потурбуватися про вечір і послав по ложу в театрі Арджентіна.

Францові треба було написати листа до Парижа, тож він на цілий день надав бричку Альберові.

О п’ятій Альбер повернувся: він розвіз рекомендаційні листи, отримав запрошення на всі вечори й оглянув римські цікавинки.

На все те йому вистачило одного дня.

Він навіть устиг дізнатися, яка п’єса йде і які актори там грають.

Ішла «Парізіна»; грали Козеллі, Моріані й пані Шпех.

Юнакам пощастило: на них чекала вистава однієї з найкращих опер автора «Лючії з Ляммермура» у виконанні трьох найліпших італійських акторів.

Альбер, що мав свій фотель у Буффі й місце в ложі бенуара в Опері, ніяк не міг змиритися з італійськими театрами, де не можна сидіти в оркестрі й нема ні балконів, ні відкритих лож.

Проте це не заважало йому вишукано вбиратися щоразу, як він їздив із Францом до театру; однак усе було марно, — на превеликий сором одного з найчільніших представників паризької світської молоді, треба зізнатися, що за чотири місяці мандрів по Італії Альбер не зав’язав ані однісінької інтриги.

Часом він намагався жартувати з цього приводу, та в душі почував прикру досаду: як це так, що він, Альбер де Морсер, один із найвишуканіших паризьких юнаків, і досі перебуває в очікуванні. Невдача була тим відчутніша, що, зі скромності, яка притаманна нашим любим співвітчизникам, Альбер не сумнівався, що буде мати в Італії величезний успіх і після повернення до Парижа всенький Гентський бульвар захопить розповідями про свої перемоги.

Що ж, він жорстоко помилявся: гожі генуезькі, флорентійські й римські графині стійко зберігали вірність якщо не своїм чоловікам, то принаймні коханцям, і Альбер скрушно впевнився, що італійки таки вірні невірниці й у цьому полягає їхня перевага перед француженками.

Звісно, не можна стверджувати, що в Італії, як і скрізь на світі, немає винятків.

Тим часом Альбер був молодик не лише винятково елегантний, а й дуже дотепний, та ще й віконтом був, щоправда, із нової шляхти, та за нашого часу, коли не треба доводити свою доблесть, чи не все одно вважати свій рід із 1399 чи з 1815 року? Крім того, він мав п’ятдесят тисяч ліврів річного прибутку. Отож, він володів усім, що потрібно, щоб стати улюбленцем паризького світу. І йому було трохи соромно усвідомлювати, що в жодному місті, де він побував, на нього не звернули належної уваги.

Утім, він розраховував знайти винагороду в Римі, адже карнавал у всіх країнах світу, що берегли той похвальний звичай, виступає порою свободи, коли люди найсуворіших правил дозволяють собі попустити віжки. А оскільки карнавал розпочинався наступного дня, то Альберові слід було показати себе у всьому блиску. Із цією метою він узяв одну з найпомітніших лож у першому ярусі й убрався з особливою ретельністю. До речі, перший ярус вважається так само аристократичним, як і бенуар та бельетаж.

Утім, та ложа, що в ній вільно могли вміститися дванадцять душ, коштувала друзям дешевше, ніж ложа на чотирьох у театрі Амбіґю.

Альбер плекав ще одну надію: якщо йому пощастить заволодіти серцем прегарної римлянки, то йому, либонь, запропонують місце в ридвані, тож він матиме змогу бачити карнавал зі шляхетського повозу чи з князівського балкона.

Завдяки всім тим міркуванням, Альбер був особливо жвавий того вечора. Він сидів спиною до сцени, висовувався до половини з ложі й розглядав усіх гарненьких жінок у шестидюймовий бінокль.

Та хоч як він старався, жодна красуня не вшанувала його поглядом бодай із цікавості.

Глядачі розмовляли про справи, про свої любовні походеньки, про звані обіди, про завтрашній карнавал, не звертаючи уваги ні на співаків, ні на виставу, крім окремих місць, коли всі оберталися обличчям до сцени, щоб послухати речитатив Козеллі, або поплескати Моріані, або гукнути «браво» співачці Шпех, а потім знову поверталися до розмов.

Наприкінці першого акту двері ложі, що була досі порожня, відчинилися і туди ввійшла пані, у якій Франц упізнав свою знайому — його познайомили з нею в Парижі, і він гадав, що вона ще у Франції. Альбер помітив несвідомий порух свого приятеля і, обернувшись до нього, запитав:

— Ви знаєте цю пані?

— Так. Вона подобається вам?

— Вона чарівна, друже мій, та ще й білявка. Такі довгі коси! Француженка вона?

— Ні, венеціанка.

— А як її звати?

— Графиня Г.

— Я знаю її з ім’я, — сказав Альбер, — кажуть, вона не лише гарна, а й розумна. Подумати лишень, я міг познайомитися з нею на останньому балу в пані де Вільфор і не зробив цього! Ото вже дурню я втнув!

— Хочете, я поправлю цю помилку? — запитав Франц.

— Ви так близькі з нею, що можете привести мене до її ложі?

— Я мав честь тричі розмовляти з нею. Ви знаєте, що цього цілком досить, щоб такий візит не здався нахабством.

Тієї миті графиня помітила Франца і привітно помахала йому рукою, а він шанобливо їй уклонився.

— Бачу, ви з нею у найліпших стосунках, — сказав Альбер.

— Отут ви й помиляєтеся. Тим-то й роб­лять французи тисячі дурниць за кордоном, що все підганяють під паризькі мірки. Перебуваючи в Іспанії чи особливо в Італії, не судіть ніколи про близькість людей за тією свободою, з якою вони обходяться одне з одним. Нас із графинею просто вабить одне до одного.

— Це сердечний потяг? — регочучи, запитав Альбер.

— Ні, розумовий, та й годі, — поважно відказав Франц.

— І коли це виявилося?

— Під час прогулянки Колізеєм, на кшталт отої, яку ми з вами здійснили.

— У сяйві місяця?

— Так.

— Удвох?

— Майже.

— І ви розмовляли про...

— Про мертвих.

— О, звісно ж, це цікаво, — сказав Альбер. — Та якщо я буду мати щастя стати кавалером прегарної графині під час такої прогулянки, то, мушу вас запевнити, розмовлятиму з нею лише про живих!

— І, може, прогадаєте.

— А поки що ви познайомите мене з нею, як ото обіцяли?

— Коли впаде завіса.

— Коли ж скінчиться той клятий перший акт?

— Послухайте фінал, він чудесний, і Козеллі пречудово його виконує.

— Так, але що за статура!

— Шпех просто-таки за душу хапає...

— Знаєте, після того, як чув Зонтаґ і Малібран...

— Хіба ви не вважаєте, що в Моріані пречудова школа?

— Не люб­лю, коли брюнети співають, як білявці.

— Ох, любий мій, — сказав Франц, одвертаючись од Альбера, що не зводив бінокля з ложі графині, — вам усе недогода.

Аж, на превелике задоволення віконта де Морсера, завіса опустилася; Альбер узяв капелюха, поправив волосся, краватку й манжети і сказав Францові, що чекає його.

Оскільки на допитливий Франців погляд графиня дала на здогад, що чекає його, то він не гаявся, щоб задовольнити нетерпляче Альберове бажання; разом зі своїм другом, що на ходу розправляв бганки на сорочці й вилогах фрака, він обігнув амфітеатр і постукав до четвертої ложі, де була графиня.

Молодик, що сидів коло графині в аванложі, відразу ж підвівся, і, за італійським звичаєм, поступився місцем новому гостю, який теж мав поступитися ним, якби з’явився інший відвідувач.

Франц відрекомендував Альбера як одного з найблискучіших за суспільним становищем і розумом юнаків, що, утім, було й чистісінькою правдою, тому що в Парижі, у тім товаристві, де бував Альбер, він вважався світським левом. Франц додав, що Альбер у відчаї від того, що проґавив нагоду познайомитися з нею в Парижі, благав його поправити те упущення і що він прохає графиню вибачити йому його сміливість.

У відповідь графиня чемно вклонилася Альберові й потиснула Францові руку, потім запросила Альбера сісти на вільному місці коло неї, а Франц умостився у другому ряду, позаду графині.

Альбер знайшов прегарну тему для бесіди: він зняв річ про Париж і спільних знайомих. Франц зрозумів, що друг його на правильному шляху і, взявши у нього з рук велетенського бінокля, почав і собі вивчати глядачів.

Біля бар’єра однієї з лож першого ярусу сиділа надзвичайно вродлива жінка, убрана у східний костюм, який вона носила з такою невимушеністю, із якою носять лише звичний одяг.

Позаду неї, у напівтемряві, виднів чоловік, що його обличчя неможливо було розгледіти.

Франц урвав Альберову балачку з графинею і запитав у неї, чи не знає вона цю чарівну албанку, що ладна привернути увагу не лише чоловіків, а й жінок.

— Ні, — відказала вона, — знаю лишень, що в Римі вона від початку сезону. На відкритті театру я бачила її в тій самій ложі, і за цілий місяць вона не пропустила жодної вистави; часом її супроводжує отой чоловік, що зараз із нею, а деколи тільки слуга-мурин.

— Як вона подобається вам, графине?

— Дуже гарна. Медора, певне, скидалася на неї.

Франц і графиня обмінялися усмішками: потім графиня знову заговорила з Альбером, а Франц почав розглядати в бінокль красуню албанку.

Розпочався балет, пречудовий італійський балет, поставлений славетним Анрі, що завоював ув Італії величезну славу, що загинула у плавучому театрі; то був один із тих балетів, де всі, від першого танцівника до останнього статиста, беруть таку діяльну участь, що півтори сотні людей роб­лять одночасно той самий жест і всі разом зводять ту саму руку чи ногу. Балет звався «Поліска».

Франц занадто захопився прегарною незнайомкою, щоб звертати увагу на балет, нехай і пречудовий. Що ж до неї, то вона з помітним задоволенням дивилася на сцену, чого не можна було сказати про її супутника, який за весь час, поки тривало це диво хореографічного мистецтва, навіть не поворухнувся і, попри страшенний гамір, який зчиняли сурми, цимбали і турецькі дзвіночки, здавалося, тішився неземною насолодою спокійного сну.

Аж балет скінчився, і завіса опустилася під шалені оплески захопленого партеру.

Завдяки похвальній звичці вставляти до опери балет, антракти в Італії дуже недовгі: співаки встигають відпочити і перебратися, поки танцівники витинають свої піруети й антраша.

Розпочалася увертюра другого акту. Коли смички уперше витнули по струнах, сонливий кавалер албанки поволі звівся і нахилився до неї, вона обернулася, сказала йому декілька слів і знову сперлася на край ложі.

Обличчя її співрозмовника так само залишалося в тіні, і Франц не міг розгледіти його рис.

Піднялася завіса, Францова увага несамохіть звернулася до акторів, і погляд його на хвилю відірвався від ложі незнайомки і перенісся на сцену.

Другий акт розпочинається, як відомо, дуетом: Парізіна уві сні обмовляється Аццо про своє кохання до Уґо, обманутий чоловік проходить усі ступені ревності і врешті, певний у зраді дружини, будить її й заявляє про майбутню помсту.

Це один із найгарніших, найвиразніших і найдраматичніших дуетів, написаних плодовитим пером Доніцетті. Франц чув його уже втретє, і хоч він не був запеклим меломаном, усе ж таки дует справив на нього глибоке враження. Тож він уже збирався було долучити свої аплодисменти до тих, якими вибухнула публіка, аж його зведені руки зупинилися і «браво», що ладне було злетіти з вуст, завмерло.

Чоловік у ложі звівся на повний зріст, обличчя його потрапило у світляну смугу, і Франц побачив таємничого мешканця острова Монте-Крісто, що його поставу і голос він, як йому здавалося, упізнав напередодні поміж руїнами Колізею.

Не було сумнівів: дивний мандрівник живе в Римі.

Либонь, на Францовому обличчі цілком відбилося те збентеження, яке викликав у нього вигляд незнайомця, тому що графиня засміялася, поглянувши на нього, і запитала, що з ним.

— Графине, — відказав Франц, — щойно я запитав у вас, чи знаєте ви цю албанку. Тепер я хочу запитати, чи знаєте ви її чоловіка.

— Не більше, ніж її, — відказала графиня.

— Ви не звернули на нього уваги?

— Оце суто французьке запитання! Ви ж знаєте, що для нас, італійок, існує лиш той, кого ми кохаємо.

— Це правда, — відказав Франц.

— Принаймні, — провадила графиня, наводячи Альберів бінокль на ложу напроти, — його, здається, щойно викопали з могили, це якийсь мрець, що з дозволу гробаря встав із домовини. Гляньте, який він блідий.

— Він завжди такий, — відказав Франц.

— То ви його знаєте? — запитала графиня. — Тоді я вас запитаю, хто він такий.

— Мені здається, я його вже десь бачив.

— Я розумію, — сказала графиня, наче від холоду звівши прегарними плечима, — що як раз побачиш цього чоловіка, то його вже ніколи не забудеш.

Франц подумав, що, мабуть, не лише на нього справив моторошне враження таємничий незнайомець.

— Що ви скажете? — запитав Франц, після того як графиня зважилася ще раз націлити на нього бінокля.

— Здається, це сам лорд Рутвен живцем.

Це нове нагадування про Байрона вразило Франца; як хтось і міг змусити його повірити в існування упирів, то саме цей чоловік.

— Я мушу дізнатися, хто він, — підводячись, сказав Франц.

— Ні, ні! — вигукнула графиня. — Не йдіть, я розраховую, що ви проведете мене, і не відпущу вас.

Франц нахилився до її вушка.

— Невже ви і справді боїтеся?

— Послухайте! — відказала вона. — Байрон присягався мені, що вірить в упирів, запевняв, що й сам бачив їх, змальовував мені їхні обличчя... Вони точнісінько такі: темне волосся, великі палючі очі, мертвотна блідість, та й, дивіться, його супутниця не така, як усі... це якась грекиня чи... либонь, така сама чаклунка, як і він... Благаю вас, не йдіть туди. Завтра можете розпитувати, якщо вже так вам кортить, та цього разу я вас нізащо не пущу.

Франц і далі наполягав.

— Ні, ні, — сказала вона, підводячись, — я їду вже; мені не можна залишатися до кінця вистави; невже ви будете такі нечемні, що відмовите мені у вашому товаристві?

Францові нічого не залишалося, як узяти капелюха, відчинити двері ложі й подати графині руку, що він і зробив.

Графиня справді була дуже схвильована, та й сам Франц не міг позбутися забобонного трепету, тим паче що графиня лише піддалася несвідомому страхові, а його враження посилювалося спогадами.

Допомагаючи їй сісти до ридвана, він відчув, що вона вся тремтить.

Він провів її додому; ніяких гостей у неї не було, і ніхто її не чекав; він сказав, що вона обманула його.

— Мені й справді недобре, — сказала вона, — і я хочу побути сама; зустріч із цим чоловіком геть засмутила мене.

Франц пробував засміятися.

— Не смійтеся, — сказала графиня, — та вам і не смішно зовсім. І пообіцяйте мені...

— Що?

— Спершу присягніться.

— Обіцяю виконати все, що завгодно, тільки не відмовитися від спроби дізнатися, хто цей чоловік. Із певних причин, про які я не можу казати, я повинен дізнатися, хто він, звідки і куди прямує.

— Звідки він, я не знаю, та куди прямує, можу вам сказати: простісінько в пекло.

— Повернімося до обіцянки, яку ви хотіли взяти у мене, графине, — сказав Франц.

— Ох, справді; їдьте просто в готель і сьогодні не намагайтеся зустрітися з цим чоловіком. Існує якийсь зв’язок поміж тими, з ким розлучаєшся, і з ким зустрічаєшся. Не будьте посередником поміж мною і цим чоловіком. Завтра ганяйтеся за ним, скільки захочете, та ніколи не знайомте мене з ним, якщо не хочете, щоб я померла зі страху. Тепер прощавайте, постарайтеся заснути, а я знаю, що й повік не зведу до ранку.

На цім графиня розлучилася із Францом, що так і не втямив, пожартувала вона з ним чи й справді перелякалася.

Повернувшись до готелю, Франц застав Альбера в халаті й у хатніх штанах — він зручно розсівся у фотелі із сигарою в зубах.

— А, це ви, — сказав він. — Не думав, що побачу вас раніше завтрашнього ранку.

— Послухайте, Альбере, — відказав Франц, — я радий, що трапилася нагода довести вам раз і назавжди, що у нас дуже хибне уявлення про італійок, хоч, як на мене, ваші любовні невдачі мали б трохи нагнати вам розуму.

— А що ж тут удієш? Дідько їх знає, цих жінок! Беруть тебе за руку, тиснуть її, перешіптуються з тобою, змушують тебе проводити їх; десятої частки таких загравань вистачило б, щоб парижанка згубила своє добре ім’я.

— У тім і річ. Їм нема чого приховувати; вони живуть у своїй прекрасній країні, де звучить «si», як писав Данте, не ховаючись, під яскравим сонцем. Тож вони не знають манірності. Та й ви ж самі бачили, графиня перелякалася.

— Кого? Того шановного добродія, що сидів напроти нас із гожою грекинею? Мені самому кортіло дізнатися, хто вони, і я навмисне зіткнувся з ними в коридорі. Не можу втямити, де ви взяли всю ту чортівню! Це гарний чоловік, пречудово вбраний, здається, для нього шиє наш Блен або Юмані. Він трохи блідий, це правда; та ви ж знаєте, що блідість — ознака шляхетності.

Франц усміхнувся: Альбер думав собі, що в нього дуже блідий колір обличчя.

— Я й сам певен, — сказав йому Франц, — що страх графині перед цим чоловіком — просто фантазія. Він щось казав?

— Казав, та тільки новогрецькою. Я здогадався про це з кількох спотворених грецьких слів. Мушу вам сказати, любий мій, що в коледжі я дуже добре знав грецьку.

— То він балакав новогрецькою?

— Напевне.

— Можна не сумніватися, — прошепотів Франц, — таки це він.

— Що ви кажете?

— Нічого. Що ви тут робили?

— Готував вам сюрприз.

— Який?

— Ви знаєте, що колясу роздобути неможливо.

— Ще б пак! Ми зробили все, що можна було, і нічого не роздобули.

— Мені спала на думку блискуча ідея.

Франц недовірливо глянув на Альбера.

— Любий мій, — сказав Альбер, — ви так зиркнули на мене, що мені хочеться вимагати від вас сатисфакції.

— Я ладен її вам дати, якщо ваша ідея справді така добра, як ви оце кажете.

— То слухайте.

— Слухаю.

— Колясу роздобути не можна?

— Не можна.

— Коней теж?

— Теж.

— Але можна роздобути воза?

— Можливо.

— І паровицю волів?

— Еге ж.

— Так ось, любий мій! Оце нам і треба. Я загадаю прикрасити воза, ми вберемося неаполітанськими женцями і натурально зобразимо славетну картину Леопольда Робера. Якщо, для більшої схожості, графиня погодиться вбратися селянкою з Пуццоле чи Сорренте, маскарад буде ще більше вдалий; вона така гарна, що її візьмуть за оригінал «Жінки з немовлям».

— Їй-богу, — вигукнув Франц, — цього разу ви маєте рацію, і це справді непогана думка.

— І найпатріотичніша, бо воскресить часи наших королів-ледарів! Ага, панове римляни, ви гадали, ми будемо вештатися вашими вулицями пішки, мов якісь лаццароні, лише тому, що у вас бракує коляс і коней! Ну, то ми їх винайдемо!

— І ви вже поділилися з кимось цим геніальним винаходом?

— Із нашим господарем. Повернувшись із театру, я погукав його сюди і виклав йому наші бажання. Він запевняє, що це дуже легко, я хотів, щоб волам позолотили роги, та він каже, що на це потрібно три дні, то нам доведеться відмовитися від цієї розкоші.

— А де він?

— Хто?

— Господар.

— Пішов шукати воза. Завтра, може, буде запізно.

— То він дасть нам відповідь ще сьогодні?

— Я чекаю на нього.

Цієї миті двері прохилилися, і в щілині з’явилася голова маестро Пастріні.

— Permesso?[37] — поспитався він.

— Авжеж, можна, — вигукнув Франц.

— Та й що? — запитав Франц. — Знайшли ви воза й волів?

— Я ліпше знайшов, — відказав господар, вочевидь задоволений собою.

— Ох, стережіться, любий господарю, — сказав Альбер, — добра від добра не шукають.

— Ваша ясновельможність може звіритися на мене, — самовпевнено відказав господар.

— Але в чому ж усе-таки річ? — запитав Франц.

— Ви знаєте, що граф Монте-Крісто мешкає разом із вами на тому самому майданчику?

— Як же ж нам не знати цього, — сказав Альбер, — це через нього ми живемо в тісноті, мов два студенти з Латинського кварталу.

— Він дізнався про вашу халепу і пропонує вам два місця у своїй колясі й два місця у вікнах, які він найняв у палаццо Росполі.

Альбер із Францом перезирнулися.

— Та чи можемо ми пристати на пропозицію людини, якої геть не знаємо... — відказав Альбер.

— Хто він такий, цей граф Монте-Крісто? — запитав Франц.

— Сицилійський або мальтійський можновладець, до ладу й не знаю, та знатний, мов Борґезе, і багатий, мов золота копальня.

— Мені здається, — сказав Франц Альберові, — що, як вірити маестро Пастріні, така людина, як цей граф, міг би запросити нас інакше, ніж...

Цієї миті у двері постукали.

— Увійдіть, — сказав Франц.

Лакей у чепурній лівреї зупинився на порозі.

— Від графа Монте-Крісто баронові Францу Д’Епіне і віконтові Альберу де Морсеру, — виголосив він.

І він простягнув господареві дві візитні картки, а той передав їх юнакам.

— Граф Монте-Крісто, — провадив лакей, — просить вас дозволити йому як сусідові одвідати вас завтра вранці; він хотів би запитати у вас, о котрій годині ви зможете прийняти його.

— Нічого закинути, — прошепотів Альбер Францові, — усе зроблено як слід.

— Передайте графові, — відказав Франц, — що ми самі будемо мати честь прийти до нього з першим візитом.

Лакей вийшов.

— Змагання з чемності, — сказав Альбер, — правда ваша, маестро Пастріні, ваш граф Монте-Крісто дуже вихований чоловік.

— То ви погоджуєтеся на його пропозицію? — запитав маестро Пастріні.

— Авжеж, — відказав Альбер, — та, зізнаюся, мені жаль нашого воза; і якби вікно в палаццо Росполі не винагородило нас за цю втрату, то я, либонь, таки тримався б мого попереднього наміру. Як ви гадаєте, Франце?

— Зізнаюся, мене теж спокусило тільки вікно в палаццо Росполі, — відказав Франц.

Пропонування двох місць біля вікна в палаццо Росполі нагадало Францові про підслухану ним у Колізеї розмову поміж незнайомцем і транстеверинцем. Якщо чоловік у киреї, як припускав Франц, був тією самою особою, чия поява у театрі Арджентіна так зацікавила його, то він, звісно ж, його побачить, і тоді ніщо не завадить йому задовольнити цікавість.

Заснув Франц пізно. Думки про незнайомця й очікування ранку хвилювали його. Авжеж, уранці все мало з’ясуватися; цього разу таємничий господар з острова Монте-Крісто вже не міг утекти від нього, якщо тільки він не володів перснем Гігеса і, завдяки тому перстеню, здатністю ставати невидимцем.

Коли Франц прокинувся, не було ще й восьмої.

Альбер не мав причини нетерпляче очікувати ранку, то міцно спав.

Франц послав по господаря. Той з’явився до нього і вклонився зі звичною запобігливістю.

— Маестро Пастріні, — сказав Франц, — якщо не помиляюся, сьогодні когось мають стратити?

— Так, ваша ясновельможносте, але якщо хочете, щоб я дістав вам вікно, то тепер уже запізно.

— Ні, — заперечив Франц, — утім, якби я дуже хотів би побачити це видовище, то, певне, знайшов би місце на пагорбі Пінчо.

— О, гадаю, ваша милість не захотіла б мішатися з простолюдом, що завжди юрмиться на Пінчо.

— Напевне, я не піду, — сказав Франц, — та мені хотілося б мати певні відомості.

— Які?

— Про кількість засуджених, про їхні імена і спосіб страти.

— Нема нічого легшого, ваша ясновельможносте. Мені якраз принесли tavolette.

— А що таке tavolette?

— Це дерев’яні дощечки, що розвішуються на вулицях напередодні страти: на них наклеєні імена злочинців, їхні злочини і спосіб страти. Це своєрідне прохання до віруючих помолитися Богові, щоб він послав тим винуватцям щире каяття.

— І вам приносять оті tavolette, щоб ви долучили ваші молитви до молитов віруючих? — недовірливо запитав Франц.

— Ні, ваша ясновельможносте, я домовився з розклеювачем афіш, і він приносить їх мені так само, як приносить театральні афіші, щоб мої гості були обізнані, якби хтось із них захотів бути присутнім від час виконання вироку.

— Ви такі люб’язні, — сказав Франц.

— Можу сказати, — з усмішкою мовив маестро Пастріні, — я роб­лю все, що можу, для зручності шляхетних чужоземців, що вшановують мене своєю довірою.

— Бачу, любий господарю, і всі будуть розповідати про це, будьте певні. А тепер мені хотілося б прочитати одну з цих дощечок.

— Зараз, — сказав господар і відчинив двері, — я звелів, щоб одну повісили на сходовому майданчику.

Він вийшов із кімнати, зняв із цвяха таволетту і приніс її Францові.

Ось дослівний переклад тієї смертної об’яви:

«Цим доводимо до загального відома, що у вівторок, 22 лютого, першого дня карнавалу, за вироком верховного суду, на П’яцца-дель-Пополо зазнають кари на смерть: Андреа Рондоло, засуджений за вбивство вельмишановного і високоповажного дона Чезаре Торліні, каноніка церкви святого Івана Лютеранського, і Пеппіно, на прізвисько Рокка Пріорі, викритого у спільництві з мерзенним розбійником Луїджі Вампою і членами його ватаги.

Першого буде mazzolato.

Другого буде decapitato.

Просимо побожні душі благати Господа про дарування щирого каяття цим двом нещасним злочинцям».

Це й було те, що чув Франц два дні тому поміж руїнами Колізею, у програмі не сталося ніяких змін: імена засуджених, їхні злочини, спосіб страти — усе було таке саме.

Тож транстеверинцем був, либонь, сам Луїджі Вампа, а чоловік у киреї — то був Синдбад-Мореплавець, що і в Римі, як і Порто-Веккіо і Тунісі, провадив свою філантропічну діяльність.

Тим часом вибило дев’яту годину, і Франц хотів уже будити Альбера, коли ж той, на превеликий його подив, раптом вийшов зі спальні, причому був навіть добре вбраний. Думки про карнавал не давали йому спокою і підняли з ліжка раніше, ніж Франц того очікував.

— Як ви гадаєте, маестро Пастріні, — звернувся Франц до господаря, — якщо ми обидва готові, то чи не заявитися нам до графа Монте-Крісто?

— Авжеж, — відказав той, — граф Монте-Крісто має звичку вставати зарання, і я певен, що він уже години зо дві, як не спить.

— І ви вважаєте, що ми не потривожимо його?

— Певен.

— У цьому разі, Альбере, якщо ви готові...

— Я цілком готовий, — сказав Альбер.

— То ходімо і висловимо нашому сусідові вдячність за його люб’язну увагу.

— Ходімо.

Францові й Альберові варто було тільки перетнути сходовий майданчик. Господар випередив їх, подзвонив, і лакей відчинив їм.

— I signory francesi,[38] — сказав Пастріні.

Лакей уклонився й запросив їх увійти.

Вони пройшли через два покої, опоряджені з розкішшю, якої вони не сподівалися знайти у готелі маестро Пастріні, і ввійшли нарешті до бездоганно обладнаної вітальні. На підлозі лежав турецький килим, а зручні фотелі наче запрошували гостей відпочити на їхніх пругких подушках і вигнутих спинках. На стінах висіли полотна відомих мистців упереміш із розкішною зброєю, на дверях гойдалися пишні штори.

— Якщо ваші ясновельможності зволять сісти, — сказав лакей, — я піду доповісти графові.

І він вийшов іншими дверми.

Коли ті двері відчинилися, звідтіля долинули звуки лютні, які відразу ж замовкли. До юнаків долетів тільки подих мелодії.

Франц із Альбером перезирнулися і знову почали розглядати меблі, полотна і зброю. Що далі дивилися вони на ту розкіш, то чудовнішою вона їм здавалася.

— Та й що ви про це скажете? — запитав Франц свого друга.

— Скажу, любий мій, що наш сусід або біржовий маклер, який зіграв на зниження іспанських фондів, або князь, що мандрує інкогніто.

— Цитьте! — сказав Франц. — Ми зараз про це дізнаємося: ось і він.

Пролунало рипіння дверей, штори розсунулися, і на порозі постав власник усіх тих багатств. Альбер рушив йому назустріч, та Франц так і лишився стояти, наче прикутий до підлоги.

То був не хто інший, як чоловік у киреї, незнайомець у ложі, таємничий господар з острова Монте-Крісто.

XIV. Mazzolato

— Панове, — мовив граф Монте-Крісто, — уклінно перепрошую, що не прийшов перший, та я боявся потурбувати вас, якби заявився до вас о вранішній порі. До того ж, ви сповістили, що самі завітаєте до мене, то я погодився з вашим бажанням.

— Ми дуже вдячні вам, пане графе, — сказав Альбер, — ви справді виручили нас із халепи. Ми вже вигадували найфантастичніші повози, аж нам передали ваше люб’язне запрошення.

— У всьому винен цей бевзень Пастріні, — відказав граф, запрошуючи юнаків сісти на дивані. — Він і не обмовився мені про ваші труднощі. А я, перебуваючи тут геть на самоті, тільки й шукав нагоди зазнайомитися із моїми сусідами. Ледве я дізнався, що можу бути вам чимось корисний, то, як бачите, відразу ж скористався нагодою відрекомендуватися вам.

Юнаки відповіли глибоким поклоном. Франц і слова не сказав; він перебував у нерішучості: оскільки ніщо не вказувало на бажання графа впізнати його чи бути впізнаним, то він не знав, чи натякнути йому на першу їхню зустріч, чи дочекатися нових доказів. Та й сам він не був певен, що напередодні в ложі бачив саме цього чоловіка, то не міг би стверджувати, що це той, хто за день до того був у Колізеї, тож він вирішив не забігати наперед і нічого не казати графові. До того ж, у Франца була та перевага перед Монте-Крісто, що він володів його таємницею, тоді як той не мав ніякої влади над Францом, якому нічого було приховувати.

Усе ж таки він вирішив звести розмову на предмет, що міг би розв’язати декотрі його сумніви.

— Ви надали нам місця у вашій колясі й у вікнах палаццо Росполі, — сказав він, — то чи не навчите нас, як здобути якийсь пост, як ото кажуть в Італії, на П’яцца-дель-Пополо?

— А, справді, — недбало відказав граф, пильно вдивляючись у Морсера, — сьогодні на П’яцца-дель-Пополо, здається, стратять когось?

— Так, — сказав Франц, зрадівши, що граф сам зачіпає цю бажану для нього тему.

— Дозвольте, я вчора начебто звелів моєму управителеві взятися до цього діла, то, може, і тут я зможу надати вам невеличку послугу.

Він простягнув руку до шнурка і тричі подзвонив.

— Ви коли-небудь замислювалися над правильним розподілом свого часу і над можливістю спростити вашим слугам ходіння туди й сюди? — запитав він Франца. — Я вивчив це питання: тепер я дзвоню камердинерові один раз, маршалкові — два рази й управителеві — три рази. Отак не гаю я жодної зайвої хвилини й жодного зайвого слова. А ось і мій управитель.

До кімнати увійшов чоловік років сорока п’яти, мов дві краплі води схожий на того перемитника, що водив Франца до Синдбадової печери, але той і на здогад не дав, що впізнав його. Франц зрозумів, що так звелів граф.

— Пане Бертуччо, — мовив граф, — ви пам’ятаєте, що я вчора доручив вам найняти вікно на П’яцца-дель-Пополо?

— Так, ваша ясновельможносте, — відказав управитель, — та оскільки було вже запізно...

— Що?! — насупивши брови, вигукнув граф. — Я ж сказав вам, що мені потрібне вікно!

— Ваша ясновельможність і отримає його, та оскільки його здали князеві Лобаньєву, то мені довелося заплатити за нього...

— Добре, добре, пане Бертуччо, позбавте моїх гостей господарських подробиць: ви роздобули вікно, і це все, що від вас вимагалося. Скажіть адресу кучерові й чекайте нас на сходах, щоб провести нас; ідіть собі.

Управитель уклонився й обернувся до дверей.

— Ага, ось іще що, — провадив граф. — Дізнайтеся, будь ласка, у Пастріні, чи отримав він таволетту і чи не можна мені надіслати програму страти.

— Не турбуйтеся, — сказав Франц, дістаючи з кишені записника, — я сам бачив цю табличку і переписав із неї все, ось погляньте.

— Чудово. Тоді, пане Бертуччо, можете іти, ви мені більше не потрібні. Тільки розпорядіться, щоб нам доповіли, коли подадуть сніданок. Сподіваюся, ви, панове, виявите мені честь поснідати зі мною? — додав він, звертаючись до гостей.

— Але ж, заради Бога, графе, — сказав Альбер, — ми не можемо так уживати на зле вашу гостинність.

— Ні, ні, навпаки, ви зробите мені велике задоволення, і колись один із вас чи, може, й обидва відплатять мені тим самим у Парижі. Пане Бертуччо, звеліть, щоб поставили три куверти.

Він узяв у Франца записник.

— Ага, — недбало провадив він, ніби читав театральну афішу, — «...22 лютого... зазнають кари на смерть: Андреа Рондоло, засуджений за вбивство вельмишановного і високоповажного дона Чезаре Торліні, каноніка церкви святого Івана Лютеранського, і Пеппіно, на прізвисько Рокка Пріорі, викритого у спільництві з мерзенним розбійником Луїджі Вампою і членами його ватаги». Гм! «Першого буде mazzolato. Другого буде decapitato». Авжеж, — сказав граф, — вочевидь усе воно так і мало статися, та вчора, здається, сталися певні зміни в ході цієї церемонії.

— Он як? — сказав Франц.

— Авжеж, я чув учора в кардинала Роспільйозі, де збув цілий вечір, що страту одного злочинця відклали.

— Котрого? Андреа Рондоло? — запитав Франц.

— Ні, — відказав граф, — іншого... — він зазирнув до записника, наче не міг згадати імені, — ...Пеппіно, на прізвисько Рокка Пріорі. Це позбавляє вас гільйотини; проте у вас залишається mazzolato, а це дуже цікава страта, як бачиш її уперше, і навіть удруге; тоді як гільйотина, яка вам, утім, либонь, знайома, надто вже проста, надто одноманітна, і в ній не буває нічого несподіваного. Ніж не обривається, не тремтить, не б’є мимо, не береться до діла по тридцять разів, як отой вояк, що відтинав голову графові де Шале, хоч, звісно, можливо, Ришельє доручив катові виявити до того клієнта особливу увагу. Ні, — зневажливо провадив граф, — не кажіть мені за європейців, коли ідеться про тортури: вони нічогісінько не тямлять у них, вони геть як дітлахи чи радше старигани у всьому, що стосується жорстокості.

— Можна подумати, графе, — сказав Франц, — що ви здійснювали порівняльне вивчення страт у різних народів земної кулі.

— Принаймні мало знайдеться таких, яких би я не бачив, — незворушно відтяв граф.

— Невже ви знаходили задоволення в таких жахливих видовищах?

— Першим моїм почуттям була відраза, потім байдужність, наприкінці була цікавість.

— Цікавість? Страшенне слово!

— Чому? У житті найголовніше — смерть. То хіба не цікаво дізнатися, яким чином душа може розлучатися з тілом і як, відповідно до свого характеру, темпераменту і навіть місцевих звичаїв, люди терплять цей останній перехід від буття до небуття? Мушу запевнити вас: що більше бачиш умираючих, то легше помирати, тож я певен, що смерть може бути стратою, та не покутою.

— Я не зовсім вас розумію, — відказав Франц. — Поясніть вашу думку, ви не можете собі уявити, наскільки те, що ви кажете, цікаве для мене.

— Послухайте, — сказав граф, і обличчя його наллялося жовчю, як ото в інших наливається воно кров’ю. — Якби хтось змусив померти в нечуваних тортурах, у нескінченних муках вашого батька, або матір, або кохану, одне слово, когось із тих близьких людей, що, видерті з вашого серця, залишають у ньому вічну пустку і вічно криваву рану, невже ви вважали б, що суспільство завдало вам достатнього задоволення, тому що ніж гільйотини пройшов поміж основою потиличної кістки і трапеційними м’язами вбивці і той, що з його вини ви зазнали довгих років душевних страждань, упродовж кількох секунд зазнає фізичних страждань?

— Так, я знаю, — відказав Франц, — людське правосуддя — погано втішає, воно може пролляти кров за кров, та й годі; не варто вимагати у нього більшого, ніж може воно дати.

— І ще кажу я про той випадок, — провадив граф, — коли суспільство, у якому вбивство одного з його членів струсонуло до самісіньких основ, відплачує смертю за смерть. Та існують мільйони мук, що роздирають людське серце, якими суспільство нехтує, і за яке воно не помщається навіть тим незадовільним способом, що про нього ми допіру казали. Хіба нема злочинів, що гідні страшніших тортур, аніж кілок, що на нього садять у турків, аніж сотання жил, що водиться в ірокезів, а тим часом байдуже суспільство залишає їх безкарними? Скажіть, хіба нема таких злочинів?

— Та є, — відказав Франц, — і заради них і виходять на дуель.

— Дуель! — вигукнув граф. — Годі й казати, гарний спосіб сягнути мети, коли та мета — помста! Чоловік украв у вас кохану, спокусив вашу дружину, збезчестив вашу доньку — усеньке ваше життя, що мало право чекати од Бога тієї дрібки щастя, яку він обіцяв кожному своєму творінню, той чоловік обернув стражданням, мукою і ганьбою! І ви почуватиметеся відомщеним, якщо цьому чоловікові, котрий затьмарив розум ваш безумом, а серце переповнив відчаєм, ви прохромите шпагою груди або всадите кулю в лоба? Облиште! Не кажучи вже про те, що нерідко він бере гору і стає переможцем, а це виправдовує його в очах світських кіл і його наче сам Господь прощає. Ні, ні, — провадив граф, — якщо мені судилося помщатися, то я буду робити це не так.

— То ви заперечуєте дуель? Ви відмовилися б виходити на поєдинок? — запитав і Альбер, якого страшенно здивувала графова теорія.

— Та ні, чому ж? — відказав граф. — Зрозумійте мене: я битимуся за дрібницю, за образу, за спробу зробити мене брехуном, за ляпаса і зроб­лю це тим більше з легким серцем, що завдяки набутому мною мистецтву в усьому, що стосується фізичних вправ і тривалої звички до небезпеки, я можу не сумніватися, що уб’ю суперника. Звичайно ж, за все це я став би змагатися; та за глибоке, довге, безмежне і вічне страждання я відплатив би точнісінько такими самими муками, око за око, зуб за зуб, як кажуть люди на Сході, наші одвічні наставники, ці обранці, що зуміли обернути життя маренням, а яву земним раєм.

— Але мені здається, — заперечив Франц, — оскільки ви стаєте заразом і суддею, і катом у ваші справі, нелегко втриматися на межі закону і самому не потрапити під його владу. Ненависть сліпа, гнів нерозсудливий, і той, що тішиться помстою, ризикує випити гіркої.

— Авжеж, якщо він убогий і дурний, ні — якщо в нього мільйонний статок і він розумний. Утім, щонайгірше йому загрожує тільки та страта, про яку ми оце казали і якою гуманна французька революція замінила четвертування й колесування. А що для нього страта, якщо відомщений він? Їй-богу, мені майже шкода, що цей сердега Пеппіно, либонь, не буде decapitato, як вони ото висловлюються: бачили б ви, скільки часу на це витрачають і чи варто про це навіть казати. Та, їй-богу, панове, дивна балачка звелася у нас першого дня карнавалу! Із чого вона почалася? Ага, пам’ятаю! Ви ж бо виявили бажання дістати місце в моєму вікні; що ж, прошу вас; та спершу сядемо за стіл, бо, здається, і сніданок уже подали.

І справді, одні з чотирьох дверей вітальні відчинилися, і лакей виголосив сакраментальні слова:

— Al suo commodo.[39]

Юнаки попідводилися і попрямували до їдальні.

Під час сніданку, пречудового і вишукано сервірованого, Франц намагався зловити Альберів погляд і прочитати в ньому враження, яке, він не сумнівався, мали на нього справити господареві слова; та чи тому, що той, із властивої йому безпечності, не звернув на них особливої уваги, чи тому, що поступка графа Монте-Крісто в питанні про дуель примирила з ним Альбера, чи зрештою тому, що давніші обставини, які відомі були тільки Францові, лише для нього загострювали значення висловлених графом поглядів, проте він не помітив, щоб його друг був бодай чимось стурбований — навпаки, він запопадливо виявляв честь сніданку, як людина, що впродовж майже п’яти місяців мусила задовольнятися італійською кухнею, як відомо, однією з найгірших на світі. Що ж до графа, то він ледве торкнувся страв; здавалося, він сів за стіл з гостями лише для того, щоб віддати належне поштивості й чекав, аж коли вони підуть, щоб звеліти подати собі якусь чудернацьку або особливу страву.

Це мимохідь нагадало Францові той жах, що його викликав граф у графині Г., і її певність, що граф, тобто чоловік, який сидів у ложі напроти, — упиряка.

Після сніданку Франц поглянув на годинника.

— Чого це ви? — запитав його граф.

— Ох, перепрошуємо, графе, — відказав Франц, — та у нас іще тисяча справ.

— Яких?

— У нас ще нема костюмів, а сьогодні їх обов’язково треба мати.

— Про це не турбуйтеся. На П’яцца-дель-Пополо у нас, здається, окрема кімната, то я загадаю принести які хочете костюми, і ми переберемося у них там-таки.

— Після страти? — вигукнув Франц.

— Авжеж, після, до або й під час страти, як вам захочеться.

— Неподалік від шибениці?

— Шибениця належить до програми свята.

— Знаєте, графе, я передумав, — сказав Франц, — я дуже вдячний вам за вашу люб’язність, та я ліпше задовольнюся місцем у вашій колясі й вікном у палаццо Росполі й попрошу вас розпоряджатися моїм місцем на П’яцца-дель-Пополо.

— Та мушу попередити вас, що ви позбавляєте себе досить цікавого видовища, — відказав граф.

— Ви мені про нього розповісте, — сказав Франц, — і я певен, що у ваших вустах розповідь справить на мене не менше враження, ніж учинило б саме видовище. Утім, я вже кілька разів хотів подивитися на страту; а ви, Альбере?

— Я бачив, як страчували Кастена, — відказав віконт, — та, здається, я був тоді напідпитку: це було того дня, коли я скінчив коледж, і ми всеньку ніч гуляли в якомусь шинку.

— Якщо ви чогось не робили в Парижі, то це не причина не робити цього в чужім краю, — відказав граф. — Мандруємо, щоб набути знань; міняємо місця, щоб побачити нове. Подумайте, як незручно вам буде, як у вас запитають: «А як страчують у Римі?», а ви відкажете: «Хтозна». Та й засуджений, кажуть, ще той негідник, що вбив таганом для коминка шановного каноніка, який виховав його, як сина. А нехай йому всячина, як убиваєш духовну особу, треба обирати пристойніше знаряддя, ніж таган, надто ж якщо ця духовна особа, може, твій батько. Якби ви мандрували Іспанією, то пішли б поглянути на бій биків, правда ж? То уявіть собі, що ми йдемо глянути на бій биків; згадайте про цирк давніх римлян, про полювання, де вбивали триста левів і сотню людей. Згадайте про вісімдесят тисяч глядачів, що плескали в долоні, про статечних пань, що приводили із собою дочок на виданні, про гожих білявих весталок, що подавали гарнюнім пальчиком знак, який немовби промовляв: «Не гайтеся, добийте хутчій цього чоловіка, він і так уже майже мрець».

— Ви поїдете, Альбере? — запитав Франц.

— Та мабуть. Як і ви, я вагався, але графова красномовність мене переконала.

— То їдьмо, якщо хочете, — сказав Франц, — та дорогою до П’яцца-дель-Пополо мені хотілося б побувати на Корсо, це можливо?

— Пішки можливо, а ридваном ні.

— То я піду пішки.

— А вам необхідно потрапити на Корсо?

— Авжеж, мені треба там подивитися дещо.

— Гаразд, підемо пішки на Корсо, а ридван поїде вулицею Бабуїно і буде чекати нас на П’яцца-дель-Пополо; я сам не маю нічого проти, щоб пройти по Корсо і поглянути, чи виконали декотрі мої розпорядження.

— Ваша ясновельможносте, — відчинивши двері, доповів лакей, — якийсь чоловік в одязі прочанина просить дозволу побалакати з вами.

— Так, знаю, — відказав граф. — Чи не хочете пройти до вітальні, панове? Там на столі ви знайдете пречудові гаванські сигари... За хвилю я повернуся до вас.

Юнаки підвелися і вийшли одними дверми, а граф, ще раз перепросивши їх, вийшов іншими. Альбер був неабияким знавцем добрих сигар і вважав, що приносить тяжку жертву, обходячись без сигар «Кафе де Парі», тож, підійшовши до столу, він аж скрикнув на радощах, угледівши справжні «пурос».

— То що ви гадаєте про графа Монте-Крісто? — запитав його Франц.

— Що я про нього гадаю? — відказав Альбер, вочевидь здивований таким запитанням свого друга. — Я гадаю, що це добрячий чоловік, гостинний господар, який багато бачив на віку, багато чого вивчав, багато думав і належить, мов той Брут, до школи стоїків, а на довершення до всього, — докинув він, з утіхою видихаючи тютюновий дим, що спіраллю полинув до стелі, — у нього пречудові сигари.

Такої думки був він про графа. А оскільки Альбер завжди хвалився, що тільки після довгих роздумів складає собі думку про когось чи про щось, то Франц і не намагався йому суперечити.

— А ви звернули увагу на одну дивну обставину? — запитав Франц.

— Яку це?

— Ви помітили, як пильно він на вас дивився?

— На мене?

— Авжеж, на вас.

Альбер замислився.

— Що ж, — сказав він, — нічого дивного тут нема. Я вже рік, як поїхав із Парижа, і, либонь, убраний, мов опудало. Граф, певне, взяв мене за провінціала; переконайте його, любий мій, і за першої ж нагоди скажіть йому, що це не так.

Франц усміхнувся. За хвилю повернувся граф.

— Ось і я, панове, і весь до ваших послуг, — сказав він. — Я вже розпорядився; ридван прямує своїм шляхом до П’яцца-дель-Пополо, а ми подамося туди вулицею Корсо, якщо ви так хочете. Візьміть трохи сигар, пане де Морсере.

— Охоче, графе, дякую, — відказав Альбер, — італійські сигари ще гірші, ніж французькі. Як приїдете до Парижа, я поквитаюся з вами.

— Не відмовляюся; сподіваюся колись побувати в Парижі, й, із вашого дозволу, з’явлюся до вас. Що ж, панове, час не стоїть, уже пів на першу. Гайда!

Усі троє спустилися вниз. Кучер вислухав останні загади свого пана й подався віа Бабуїно, а граф із юнаками попрямував до П’яцца-ді-Спанья по віа Фраттіна, що вивела їх на Корсо поміж палаццо Ф’яно і палаццо Росполі.

Франц знай дивився на вікна того палацу: він не забув про гасло, що про нього домовилися транстеверинець і чоловік у киреї.

— Котрі з-поміж цих вікон ваші? — запитав він графа якомога природнішим тоном.

— Три останні, — відказав той з невдаваною безпечністю, не вгадавши достеменного значення того запитання.

Франц швидко окинув поглядом вікна. Бічні були запнуті жовтим полотном, а середнє — білим із червоним хрестом.

Чоловік у киреї дотримався свого слова, і сумнівів уже не було: той чоловік і був граф Монте-Крісто.

Ті три вікна ще були порожні.

Скрізь уже готувалися до карнавалу, розставляючи стільці, будували примістки, запинали вікна. Маски ще не з’являлися, а повози не їздили, поки не бовкне дзвін, та маски вгадувалися за всіма вікнами, а повози — за всіма брамами.

Франц, Альбер і граф ішли собі по Корсо. Що ближче були вони до П’яцца-дель-Пополо, то густіший ставав натовп. Над юрмою у середині майдану височів обеліск із хрестом на вершині, на середохресті трьох вулиць — Бабуїно, Корсо і Ріпетта, — два стовпи шибениці, поміж якими лиснів напівкруглий ніж мандаї — італійської гільйотини.

На розі вони побачили графського управителя, що чекав на свого пана.

Вікно, яке найняли, мабуть, за таку незмірну ціну, що граф не хотів, щоб гості знали про це, було розташоване на третьому поверсі великого палацу поміж віа Бабуїно й пагорбом Пінчо.

Кімната була чимось на кшталт будуара, що прилягав до спальні, тож, зачинивши двері спальні, гості в будуарі були як у себе вдома. На стільцях лежали вельми елегантні костюми блазнів із блакитного і білого єдвабу.

— Оскільки ви дозволили мені самому обрати костюми, — сказав граф юнакам, — то я звелів, щоб вам приготували оці. По-перше, вони цього року найбільш у моді, по-друге, вони дуже зручні для конфетті, бо на них борошна не видно.

Франц майже не чув графових слів і, може, навіть недостатньо оцінив його люб’язність — усенька його увага зосередилася на тому видовищі, яке становила собою П’яцца-дель-Пополо, і на страшному знарядді, що було на ту пору її головною прикрасою.

Франц уперше в житті бачив гільйотину. Ми кажемо «гільйотину», тому що римська mandaia дуже скидається на французьке знаряддя смерті. Такий самий ніж, що скидається на півмісяць, ріже він випуклим боком, та падає з меншої висоти, ото й уся різниця.

Два чоловіки сиділи на відкидній дошці, що на неї кладуть засудженого, і полуднували, поки не було страти, — наскільки міг розгледіти Франц, їли вони хліб із ковбасою. Один підняв дошку, дістав з-під неї баклагу з вином, ковтнув звідтіля і передав баклагу приятелеві; то були катові помічники.

Дивлячись на них, Франц відчував, як у нього аж чуб змокрів.

Засуджених напередодні перевели з Нової в’язниці до маленької церкви Санта-Марія-дель-Пополо, і вони пробули там ніч, кожен із двома священиками, що готували їх до смерті, в осяяній свічками каплиці, біля якої ходили назад і вперед чатові, яких щогодини міняли.

Подвійна лава карабінерів вишикувалася від церковних дверей до шибениці й оточила її зусібіч, лишивши вільним прохід футів із десять завширшки, а довкола гільйотини — простір кроків зі сто зокола. Решту майдану наповнила юрба. Чимало жінок тримали на плечах дітлахів, звідки тим юним глядачам добре видно було шибеницю.

Пагорб Пінчо здавався просторим амфітеатром, де на всіх уступах з’юрмився люд; балкони обох церков, на розі віа Бабуїно та віа Ріпетта, переповнені були привілейованою публікою; сходи папертей скидалися на морські хвилі, які підганяв до портика безперервний приплив; кожен виступ стіни, досить широкий, щоб на нім могла стати людина, був п’єдесталом для живої статуї.

Графові слова справджувалися: либонь, немає у житті цікавішого видовища, ніж смерть.

А тим часом замість тиші, що, здавалося, відповідала урочистості майбутньої церемонії, від юрми линув гучний гамір, що складався із реготу, галасу і радісного крику, — певне, і тут граф казав правду: страта була для натовпу початком карнавалу.

Аж наче за помахом чарівної палички, гамір ущух; церковні двері відчинилися.

Попереду простувало братство прочан-покутників, убраних у сірі мішки з дірами для очей, у руках вони тримали запалені свічі; першим ішов голова братства.

За прочанами прямував височенний чолов’яга. Він був майже голий, якщо не брати до уваги куцих полотняних штанів; при лівому боці в нього висів здоровецький ніж у піхвах, а на правому плечі він ніс важкого залізного кия.

То був кат.

На ногах у нього були сандалі, припнуті до щиколоток мотузками.

Услід за катом, тим ладом, яким їх мали стратити, ішли Пеппіно й Андреа.

Кожного супроводжували два священики.

Ні в того, ні в того очі не були зав’язані.

Пеппіно йшов досить твердою ходою; либонь, його вже попередили, що на нього чекає.

Андреа священики провадили попід руки.

Страченці вряди-годи цілували розп’яття, яке їм притуляли до вуст.

Насилу вгледівши їх, Франц відчув, як у нього підгинаються ноги; він зиркнув на Альбера. Той був блідіший, аніж його маніжка, і несамохіть відкинув сигару, хоч викурив її ледве до половини.

Тільки граф був незворушний. На його мертвотно-блідому обличчі навіть виступив легенький рум’янець.

Ніздрі його роздималися, мов у хижого звіра, що завітрив кров, а розтулені вуста оголяли ряд зубів, білих і гострих, немов у шакала.

І водночас на його обличчі лежав вираз м’якої привітності, якого Франц ще ніколи в нього не зустрічав; надто ж дивували його лагідні оксамитові очі.

Тим часом страченці наблизилися до шибениці, і вже можна було розгледіти їхні обличчя. Пеппіно був гарний смаглявий парубок років двадцяти п’яти з гордовитим і несамовитим поглядом. Він високо тримав голову, наче виглядав, з якого боку надійде порятунок.

Андреа був куций і тлустий; із його жорстокого, мерзенного обличчя нелегко було визначити вік; йому можна було дати років із тридцять. У в’язниці в нього виросла борода. Голова його звішувалася набік, ноги підгиналися, і здавалося, весь він рухається покірно і механічно, без участі волі.

— Здається, ви казали, що стратять лише одного, — сказав Франц графові.

— І я не збрехав вам, — відтяв той.

— А втім страченців двоє.

— Авжеж, але один стоїть на порозі смерті, а другий проживе ще чималенько.

— Як на мене, якщо мають помилувати, то вже саме пора це зробити.

— Так і є, он погляньте, — відказав граф.

І справді, тієї хвилі, коли Пеппіно підходив до підніжжя шибениці, прочанина, що, либонь, трохи загаявся, ніхто не зупинив і він промкнувся крізь лави вояків, підійшов до голови братства і передав йому згорнуту вчетверо цидулу.

Від гострого погляду Пеппіно не втекла жодна подробиця тієї сцени; голова братства розгорнув цидулу, прочитав і звів руку.

— Нехай святиться ім’я Господнє, слава його святості панотцеві римському! — голосно і виразно виголосив він. — Одного зі страченців помилували.

— Помилували! — вигукнула юрма, немов однісінька душа. — Одного помилували!

Почувши те слово, Андреа стрепенувся і звів голову.

— Кого помилували? — вигукнув він.

Пеппіно тяжко сапав, мовчки завмерши на місці.

— Помилували Пеппіно, що прозивається Рокка Пріорі, — сказав голова братства.

І передав цидулу ватажкові карабінерів; той прочитав її й оддав назад.

— Пеппіно помилували! — заволав Андреа, відразу ж струснувши із себе заціпеніння. — Чому помилували його, а не мене? Ми мали обидва умерти, мені обіцяли, що він умре раніше за мене, не маєте ви права убивати мене самого, не хочу я вмирати сам, не хочу!

Він видирався із рук священиків, корчився, репетував, гарчав, мов навіжений, і намагався розірвати пута, що зв’язували його руки.

Кат кивнув помічникам, вони зіскочили з шибениці й ухопили страченця.

— Що там коїться? — поспитав Франц у графа.

Усі балакали римським діалектом, то він не зовсім тямив, про що там ідеться.

— Що там коїться? — перепитав граф. — Невже ви не здогадуєтеся? Цей чоловік, що зараз умре, шаліє від того, що інший чоловік не помре разом із ним; якби була змога, то він роздер би його нігтями й зубами, аби тільки не залишити його при житті, якого сам позбувається. О люди, люди! Крокодиляче поріддя, як сказав Карл Моор! — вигукнув граф, махаючи кулаками над юрмою. — Упізнаю я вас, за всіх часів гідні ви самі себе!

Андреа і катові помічники борсалися в куряві, і страченець знай волав: «Він повинен умерти! Я хочу, щоб він умер! Ви не маєте права вбивати мене самого!».

— Погляньте, — сказав граф, ухопивши юнаків за руки, — погляньте, адже, присягаюся, на це варто подивитися! Ось людина, що скорилася долі, що йшла на шибеницю, ладна була померти, мов боягуз, щоправда, та без опору і скарг. Знаєте, що надавало їй сили? Що втішало її? Знаєте, чому вона покірно чекала страти? Тому що інший теж потерпав, тому що інший теж мав умерти, тому що інший мав умерти передніше від неї! Поведіть двох баранів, поведіть двох бичків на заріз і дайте на здогад одному, що його товариш не помре — баран забекає на радощах, бугай замукає від щастя, а людина, що створена за образом і подобою Божою, людина, якій Бог заповідав найпершим, єдиним і найвищим законом любов до ближнього, людина, якій Бог дав мову, щоб вона висловлювала свої думки, — який буде найперший її вигук, як вона дізнається, що її товариш порятований? Прокляття!

Хвала людині, вінцеві природи, цареві творіння!

І граф зареготав, та таким страшенним реготом, яким може сміятися лише той, хто багато витерпів.

Тим часом боротьба коло гільйотини тривала, і дивитися на те було геть несила. Катові помічники тягнули Андреа на шибеницю; він збурив проти себе всеньку юрму, і двадцять тисяч голосів волали: «Стратити його! Стратити!»

Франц сахнувся, та граф знову вхопив його за руку й утримував коло вікна.

— Що з вами? — запитав він. — Вам шкода його? Годі й казати, доречна жалість! Якби ви дізналися, що під вашим вікном гасає скажений пес, ви вхопили б рушницю, вискочили надвір і без жодного жалю забили б упритул бідолашне звіря, котре тільки тим і винне, що його вкусив інший скажений пес, і воно платить так само, а тут ви шкодуєте людину, яку ніхто не кусав, проте вона убила свого доброчинця, і тепер, коли вона не може вбивати, бо руки її зв’язані, вона несамовито вимагає смерті свого товариша в нещасті! Ні, дивіться, дивіться!

Графова вимога була майже зайва: Франц не міг відірвати очей від страшенного видовиська. Катові помічники затягли страченця на шибеницю і, попри його стусани, укуси і зойки, змусили його стати на коліна. Кат став збоку від нього, тримаючи наготові кия; він кивнув, і помічники відскочили. Страченець хотів було підвестися, та не встиг: кий глухо гупнув його у ліву скроню; Андреа повалився ниць мов бичок, потім перевернувся горізнач. Тоді кат покинув кия, вихопив ножа, одним махом перерізав йому горлянку, став на живіт і заходився топтати його ногами. Від кожного натиску з горлянки страченця бризкала кривава цівка.

Франц не міг більше витерпіти; він кинувся вглиб кімнати і майже безтямно впав у фотель.

Альбер учепився у штору, заплющивши очі.

Граф стояв, високо звівши голову, немов переможний дух зла.

XV. Карнавал у Римі

Коли Франц отямився, він побачив, що Альбер, блідий мов смерть, п’є воду, а граф уже вбирається у блазенський костюм. Франц мимоволі глянув на майдан: гільйотина, кати, страченець — усе зникло, залишалася тільки юрба, галаслива, збурена, весела. Дзвін Монте-Чіторіо, що сповіщає тільки про смерть пресвятого панотця й відкриття карнавалу, гучно дудонів.

— Що діється? — запитав він графа.

— Нічого, геть нічогісінько, як бачите, — відказав той. — Лиш карнавал відкрився. Одягайтеся хутчій.

— Ото диво, — сказав Франц, — цей жах розвіявся мов сон.

— Та це й був тільки сон, вам привиділося жахіття.

— Мені так, а страченому?

— І йому так само; тільки він заснув назавжди, а ви прокинулися; і хто скаже, котрий із-поміж вас щасливіший?

— А де ж Пеппіно, — запитав Франц, — з ним що сталося?

— Пеппіно хлопчина розсудливий, без зайвого самолюбства; замість того щоб образитися, що за нього забули, він скористався цим і пірнув у юрбу, не подякувавши навіть шановним священикам, що супроводжували його до шибениці. Ох, людина — це невдячна й егоїстична тварюка... Та вбирайтеся, мосьпане, погляньте, як ваш друг подає вам приклад.

І справді, Альбер уже надів єдвабні штани на чорні панталони і лаковані черевики.

— То що, Альбере, — запитав Франц, — ви схильні веселитися? Тільки кажіть правду.

— Ні, не схильний, — відказав Альбер, — та, як по правді, я радий, що побачив це. Я згоден із графом: якщо бодай раз вистачило сили витерпіти це видовище, то врешті воно виявляється єдиним, яке ще здатне завдати гострих відчуттів.

— Не кажучи вже про те, що в такі хвилини можна вивчати людей, — докинув граф. — На першій сходинці шибениці смерть зриває машкару, яку людина носила всеньке життя, і тоді видно справжнє її обличчя. Треба сказати, обличчя Андреа було досить непривабливе... Ох і мерзотник!.. Убирайтеся, панове, убирайтеся!

Францові соромно було б розігрувати панну і не піти за прикладом супутників. Він убрав костюм і надів маску, що була не блідіша від його обличчя.

Скінчивши те діло, вони спустилися вниз. Біля дверей на них чекала коляса, повна конфетті й букетів.

Вони зайняли своє місце у низці повозів.

Важко було собі уявити гострішу зміну. Замість похмурого і безмовного видовища смерті П’яцца-дель-Пополо обернулася веселою і галасливою оргією. Маски натовпами збігалися з усіх усюд, вискакували з дверей, вилазили з вікон; з усіх вулиць виїжджали повози, напхані п’єро, арлекінами, доміно, маркізами, транстеверинцями, блазнями, лицарями і селянами; усе це галасувало, вимахувало руками, жбурляло яйця з борошном, конфетті, букети, сипало жартами на своїх і чужих, знайомих і незнайомих, і ніхто не мав права ображатися — усі відповідали реготом.

Франц із Альбером скидалися на людей, яких припровадили до шинку, щоб розвіяти їхню тугу, і які, п’яніючи, почувають, що минуле помалу огортає імла. Вони ще були під владою того, що допіру побачили, та потроху перейнялися загальними веселощами, їм почало здаватися, ніби глузд їхній ось-ось затьмариться, їм кортіло з головою поринути в цей гамір, у цю юрбу, у цей несамовитий вихор. Жменя конфетті, яку жбурнули із сусіднього повозу на Морсера, засипала Альбера і його супутників, він відчув, як кольнуло в шиї й у незахищеній частині обличчя, наче в нього кинули сотню голок, і воно змусило його взяти участь у загальній битві, до якої долучилися всі маски, що зустрічалися їм дорогою. Як і всі, він теж звівся у бричці й, із усією доступною йому силою і спритністю, заходився теж кидати в сусідів яйцями і драже.

Розпочалося шалене змагання. Згадки про страту геть зникли із думок обох друзів. Барвиста, мінлива, запаморочлива картина, що була в них перед очима, поглинала їх до останку. Що ж до графа Монте-Крісто, то він, як ми вже казали, під час тої страти ні на хвилину не губив спокою.

Уявіть собі довгу гарну вулицю Корсо, облямовану від краю до краю ошатними палацами, де всі балкони обвішані килимами і всі вікна задраповані, а на балконах і у вікнах триста тисяч глядачів — римлян, італійців, чужинців, що поприбували з усіх кінців світу, суміш будь-якого шляхетства — шляхетства крові, грошей таланту, — гожі дівчата, приваблені мальовничим видовищем, нахиляються з балконів, висовуються з вікон, засипають усіх конфетті, а їм відповідають букетами, повітря насичене драже, що падає униз, і квітами, що летять угору, а на хідниках пливе безтурботна, гуляща юрма в найбезглуздішому вбранні: простують велетенські головки капусти, бичачі голови, що, мукаючи, хилитаються на людських ногах, пси на задніх лапах; аж раптом, у всьому тому сум’ятті, під зсунутою на лоба маскою, наче ото зі спокуси святого Антонія, що примарилася Калло, на мить з’являється гоже личко якоїсь Астарти, за якою кидаєшся слідом, та на шляху тобі стають якісь меткі біси, як ото ті, що маряться ночами, — уявіть собі все це, і ви матимете бодай якусь уяву про те, що таке карнавал у Римі.

Після того, як вони двічі проїхали вулицею Корсо, граф скористався зупинкою повозів і попросив у своїх супутників дозволу покинути їх, лишивши колясу в їхньому розпорядженні. Франц звів очі й побачив фасад палаццо Росполі. У середньому вікні, запнутому білим полотном із червоним хрестом, видно було блакитне доміно, у якому Францова уява відразу ж намалювала гожу незнайомку, яку він бачив у театрі Арджентіна.

— Панове, — сказав граф, виходячи з коляси, — коли вам набридне бути акторами і закортить стати глядачами, не забудьте, що на вас чекають місця біля моїх вікон, а доти орудуйте моїм кучером, колясою і слугами.

Ми забули сказати, що графів кучер був убраний чорним ведмедем, точнісінько як Одрі у «Ведмеді й Паші», а лакеї, що стояли на примостках, були вбрані зеленими мавпами; у їхніх масках були пружини, і за допомогою них вони корчили гримаси перехожим.

Франц подякував графові за його люб’язну пропозицію, що ж до Альбера, то він саме засипав квітами колясу, де сиділи вельми грайливо вбрані селянки.

Як на лихо, потік повозів знову рушив уперед, і поки його понесло до П’яцца-дель-Пополо, то коляса, що так зацікавила Альбера, попрямувала до Венеційського палацу.

— Бачили? — запитав він Франца.

— Що? — запитав Франц.

— Ото ту колясу із селянками?

— Ні.

— Шкода! Я певен, це чарівні дівчата.

— Ото лихо, що ви в машкарі, — сказав Франц, — адже це слушна нагода винагородити себе за ваші любовні невдачі!

— Сподіваюся, карнавал таки чимось винагородить мене, — напівжартома, напівсерйозно відказав Франц.

Усупереч Альберовим надіям, день минув без особливих пригод, якщо не брати до уваги декількох зустрічей із тією колясою. Під час однієї такої зустрічі чи то випадково, чи, може, й ні розв’язалася Альберова маска.

Тоді він ухопив усі квіти, що лишилися в нього, і оберемком жбурнув їх у колясу.

Певне, одну з тих гарнюніх дівчат, яких Альбер вгадував під чепурними селянськими костюмами, зворушила його увага; коли коляса знову порівнялася з повозом юнаків, вона кинула їм букет фіалок.

Альбер зловив його. Оскільки Франц не мав ніяких підстав гадати, що букет кинули йому, то він і не заважав Альберові заволодіти ним. Альбер переможно застромив букетика в петлицю, і повіз урочисто покотив далі.

— Ось і початок любовної пригоди! — сказав Франц.

— Смійтеся, скільки хочете, — відказав Альбер, та я гадаю, що це і справді так, і з цим букетом я вже не розлучуся.

— Де ж пак! — реготав й далі Франц. — Хіба ж інакше можна буде впізнати одне одного!

Утім, жарт уже почав скидатися на правду: коли Франц із Альбером знову зустрілися з тією ж таки колясою, маска, що кинула Альберові букет, угледівши, що він застромив його до петлиці, заплескала в долоні.

— Браво, браво! — сказав Франц. — Усе йде як слід. Може, ви хочете, щоб я покинув вас самого?

— Ні, ні, не будемо квапитися! Не хочу, щоб вона думала, що мене варто тільки поманити. Якщо гожій селянці кортить провадити цю гру, то ми знайдемо її завтра чи радше вона сама знайде нас; вона якось озветься, і тоді я вирішу, що вдіяти.

— Браво, Альбере, ви мудрі, мов Нестор, і хитрі, мов Улісс, і якщо вашій Цирцеї пощастить обернути вас якоюсь звіриною, то вона або дуже майстерна, або дуже могутня.

Альбер мав рацію: гожа незнайомка, либонь, вирішила того дня не продовжувати тієї гри; юнаки зробили ще декілька кіл, та більш не побачили коляси із селянами — певне, вона звернула в якусь бічну вулицю.

Тоді вони повернулися до палаццо Росполі, але там уже не було ні графа, ні блакитного доміно, а біля запнутих жовтим вікон ще стояли глядачі, яких, мабуть, запросив граф.

Тієї ж хвилини дзвін, що провістив початок карнавалу, сповістив і про його закінчення. Низка повозів на Корсо відразу ж розпалася, і вони вмить зникли в поперечних вулицях.

Франц із Альбером саме були якраз напроти віа Мюратте.

Візник мовчки звернув за ріг, поминувши палаццо Полі, виїхав на П’яцца-ді-Спанья й підкотив до готелю.

Маестро Пастріні вийшов на поріг зустріти своїх гостей.

Франц спершу запитав про графа і висловив жаль, що вони вчасно не заїхали по нього, та Пастріні заспокоїв його, сказавши, що граф Монте-Крісто замовив собі ще одну колясу, що й заїхала по нього до палаццо Росполі. Крім того, граф доручив йому передати юнакам ключ від ложі в театрі Арджентіна.

Франц запитав Альбера про його плани на вечір, проте той більше думав про те, як утілити певний задум, аніж про театр; замість того, щоб відповісти Францу, він звернувся до маестро Пастріні із запитанням, чи не може той напитати йому кравця.

— Кравця? — запитав господар. — Навіщо?

— Щоб пошити нам до завтра селянську одіж, — відказав Альбер.

Маестро Пастріні похитав головою.

— Пошити вам до завтра селянську одіж! — вигукнув він. — Оце вже не ображайтеся, ваша ясновельможносте, суто французьке бажання. Два селянські костюми! Та ви за весь карнавальний тиждень не знайдете жодного кравця, що погодиться пришити півдесятка ґудзиків до камізельки, навіть якщо ви заплатите йому по цілому скудо за кожен!

— То що, неможливо дістати таке вбрання?

— Чому ж неможливо? Можна роздобути готове. Доручіть це мені, і завтра вранці, прокинувшись, ви знайдете цілісіньку гору капелюхів, курток і штанів. Не турбуйтеся, будете задоволені.

— Друже мій, — сказав Франц Альберові, — здаймося на нашого любого господаря: він уже засвідчив, що він людина винахідлива. Пообідаймо, а потім їдьмо слухати «Італійку в Алжирі».

— Що ж, нехай буде «Італійка в Алжирі», — сказав Альбер. — Та тільки пам’ятайте, маестро Пастріні, що для мене і для мого друга, — показав він на Франца, — надзвичайно важливо вже завтра мати одіж, про яку я вам казав.

Господар ще раз підтвердив, що їхнім милостям нема про що непокоїтися і що все зроб­лять згідно з їхніми побажаннями, після чого Франц із Альбером подалися до свого помешкання, щоб поскидати блазенські костюми.

Альбер дбайливо заховав букетик фіалок — то була та прикмета, за якою могла його впізнати гожа селяночка.

Друзі посідали за стіл; Альбер не пропустив нагоди звернути увагу на суттєву різницю поміж кухнею маестро Пастріні й кухнею графа Монте-Крісто. І хоч Франц ставився до графа з певною упередженістю, мусив таки визнати, що те порівняння було далеко не на користь готельного кухаря.

Коли їм подали десерт, лакей запитав, о котрій годині юнакам потрібна коляса. Альбер із Францом нерішуче перезирнулися. Лакей угадав їхні думки.

— Його ясновельможність граф Монте-Крісто, — сказав він, — звелів, щоб коляса цілий день була у розпорядженні ваших милостей. Ваші милості можуть орудувати нею на власний розсуд.

Юнаки вирішили скористатися люб’язною увагою графа: вони звеліли запрягати, а самі пішли перевдягатися, тому що їхня одіж трохи пожмакалася під час численних боїв, у яких вони брали участь.

Перебравшись, вони поїхали у театр і влаштувалися у графовій ложі.

Під час першої дії до своєї ложі ввійшла графиня Г.; спершу вона поглянула туди, де напередодні сидів граф, і вгледіла Франца з Альбером у ложі того чоловіка, про якого вона ще день тому висловила Францові таке дивне враження.

Вона так наполегливо спрямовувала бінокля на Франца, що той відчув, що було б недобре не задовольнити відразу ж її цікавості, тож, скориставшись привілеєм італійських театралів, яким дозволяється обертати глядацьку залу на власну вітальню, друзі вийшли з ложі й подалися засвідчити графині свою повагу.

Тільки вони ввійшли, графиня показала Францові на почесне місце коло себе.

Альбер сів позаду.

— Отож, — сказала вона, ледве давши Францові змогу сісти, — ви, певне, часу не гаяли і поквапилися познайомитися з цим новим лордом Рутвеном і навіть заприятелювали з ним?

— Не так тісно, як ви гадаєте, графине, — відказав Франц, — та не зважуся заперечувати, що ми сьогодні цілий день користувалися його люб’язністю.

— Цілий день?

— Авжеж, саме цілий день; уранці ми снідали у нього, удень каталися по Корсо в його колясі, а тепер, увечері, сидимо в його ложі.

— То ви з ним знайомі?

— І так, і ні.

— Як це?

— Це довга історія.

— Ви розкажете мені її?

— Вона перелякає вас.

— Ото й добре.

— Зачекайте принаймні до розв’язки.

— Гаразд, я люб­лю закінчені розповіді. Та все ж таки розкажіть, як ви зустрілися. Хто вас познайомив?

— Ніхто. Він сам зазнайомився з нами.

— Коли?

— Учора ввечері, після того, як ми розлучилися.

— У який спосіб?

— За прозаїчною посередністю господаря готелю.

— То він теж мешкає в готелі «Лондон»?

— Так, і навіть на тому самому майданчику, що й ми.

— Як його звати? Ви мусите знати це.

— Авжеж. Граф Монте-Крісто.

— Що це таке? Це не родове ім’я.

— Ні, це ім’я острова, якого він придбав.

— І він граф?

— Тосканський граф.

— Що ж, проковтнемо й це, — сказала графиня, що належала до одного з найдавніших тосканських родів. — Що він за чоловік?

— Запитайте віконта де Морсера.

— Чуєте, віконте, — сказала графиня, — мене посилають до вас.

— Ми були б надто вимогливі, графине, якби не вважали його добрячим чоловіком, — відказав Альбер. — Людина, з якою ми дружили б десять років, не вчинила б для нас того, що він учинив. І з такою люб’язністю, чуйністю і увагою! Не доводиться сумніватися, що це цілком світський чоловік.

— Ось побачите, — засміялася графиня, — що мій упир якийсь скоробагатько, який хоче, щоб йому вибачили його мільйони, тож намагається здаватися Ларою, щоб його не переплутали з паном Ротшильдом. А її ви бачили?

— Кого?

— Учорашню кралю грекиню.

— Ні. Ми ніби чули звуки її лютні, та вона лишилася невидною.

— Не напускайте туману, любий Франце, — озвався Альбер. — Як ви гадаєте, хто був у блакитному доміно біля запнутого білим вікна?

— А де було те вікно? — запитала графиня.

— У палаццо Росполі.

— То у графа було вікно у палаццо Росполі?

— Авжеж. Ви були на Корсо?

— Звісно ж, була.

— То, може, ви помітили два вікна, запнуті жовтим полотном, і одне, запнуте білим із червоним хрестом? Ті три вікна й належали графові.

— То це справжнісінький багатій! Ви знаєте, скільки коштують три такі вікна під час карнавалу, та ще в палаццо Росполі, у найліпшому місці на Корсо?

— Двісті або триста римських скудо.

— Ага, дві або три тисячі.

— А нехай йому всячина!

— І він має такий зиск із того острова?

— З острова? Він не дає ані шеляга.

— То нащо ж він його купив?

— Із примхи.

— То він оригінал?

— Мушу зізнатися, — сказав Альбер, — що він видався мені трохи ексцентричним. Якби він жив у Парижі й з’являвся у світському товаристві, то я сказав би, що він або мартопляс, що клеїть дурника, або неборак, якого погубила література, бо він сьогодні виголосив два чи три монологи, що були гідні Дідьє або Антоні.

У ложу ввійшов новий гість, і Франц згідно з етикетом поступився йому своїм місцем. Розмова, звісно, звернула на інше.

За годину друзі повернулися до готелю. Маестро Пастріні вже потурбувався про їхні костюми і запевняв, що вони будуть задоволені його кмітливою діяльністю.

І справді, наступного дня, о десятій ранку, він увійшов до Францового покою з кравцем, навантаженим селянською одіжжю. Друзі обрали собі два однакові за зростом костюми і звеліли нашити на кожного капелюха метрів по двадцять стяжок, а також роздобути їм дві шовкові хустки з поперечними строкатими пасмугами, якими селяни підперізуються на свята.

Альберові кортіло поглянути, чи личить йому новий костюм; він складався з куртки і штанів із блакитного оксамиту, панчіх зі стрілками, черевиків із пряжками і шовкової камізельки. Альберова зовнішність могла тільки виграти в цьому мальовничому вбранні, і коли він підперезав поясом свій стрункий стан і збив набакир капелюха, на якому аж майоріли стяжки, Францові спало на думку, що фізична перевага, яку ми визнаємо за деякими народами, частенько залежить від убрання. Наприклад, турки, що колись були такі мальовничі у довгих різнобарвних халатах, хіба не відразливі тепер у блакитних, наглухо застебнутих сурдутах і грецьких фесках, що роб­лять їх схожими на пляшки з вином, залиті червоним сургучем?

Франц трохи полестив Альберові, який, стоячи перед люстром, дивився на себе з усмішкою, значення якої легко можна було вгадати.

Увійшов граф Монте-Крісто і застав їх за тим ділом.

— Панове, — сказав він, — хоч як приємно ділити з кимось веселощі, та свобода ще приємніша, тож я прийшов, щоб сказати вам, що на сьогодні й на решту днів надаю вам у цілковите розпорядження колясу, у якій ви вчора їздили. Наш господар, либонь, сказав вам, що я тримаю в нього три чи чотири повози, тож ви не завдасте мені клопоту, користуйтеся нею спокійнісінько і для розваг, і для справ. Якщо вам потрібно буде побачитися зі мною, ви завжди знайдете мене в палаццо Росполі.

Юнаки почали було відмовлятися, та, як по правді, у них не було ніяких поважних причин відкидати пропозицію, що була така приємна для них, тож вони врешті погодилися на неї.

Граф Монте-Крісто просидів у них із чверть години, невимушено розмовляючи на різні теми. Як ми вже казали, він був знайомий із літературою всіх народів. Та й картини на стінах його вітальні засвідчили Францові з Альбером, що він полюбляє мистецтво. Декілька побіжних зауважень, які він укинув при нагоді, довели їм і те, що він знається в науці, вочевидь, надто ж цікавила його хімія.

Юнаки не претендували на те, щоб відплатити графові гостинністю за гостинність — з їхнього боку було б недоречно, у відповідь на його вишуканий сніданок, запропонувати йому вельми пересічного їдла, яке готували в маестро Пастріні.

Вони відверто висловили йому це, і він цілком оцінив їхню тактовність.

Альбер захоплювався графовими манерами і визнав би його справжнісіньким джентльменом, якби той не був такий учений. Понад усе тішила його змога вільно орудувати колясою. У нього були свої плани щодо тих гожих селяночок, а оскільки напередодні вони каталися у вельми елегантному повозі, то йому дуже кортіло не поступатися їм у цьому.

О пів на другу юнаки вийшли на ґанок; кучер і лакеї понадягали лівреї на свої звірячі шкури, аж стали ще кумедніші, ніж учора, і Франц із Альбером похвалили їх.

Зів’ялий букет фіалок зворушливо укляк в Альберовій петлиці.

Із першим ударом дзвону вони попрямували по віа Вітторіа й подалися на Корсо.

На другому колі в їхню колясу впав букетик свіжих фіалок, який кинули з повозу, де сиділи дівчата, убрані мартоплясами. Альбер зрозумів, що за їхнім прикладом селяночки поміняли вбрання і що, може, випадково, а, може, і з тих самих галантних міркувань учорашні контадинки[40] стали блазнями.

Альбер замінив зів’ялий букетик свіжим, але знай тримав його у руці, і, порівнявшись із колясою, ніжно торкнувся його вустами, що, либонь, завдало неабиякої втіхи не лише пані, яка його кинула, а й її веселим подругам.

Пожвавлення на Корсо було не менше, ніж напередодні, і, можливо, уважний спостерігач помітив би навіть зростання галасу та веселощів. Граф на хвильку з’явився у своєму вікні, та коли коляса вдруге проїздила повз палаццо, його вже не було там.

Загравання поміж Альбером і пані з фіалками тривало, звісно ж, цілісінький день.

Увечері, повернувшись додому, Франц побачив листа з посольства: йому сповіщали, що завтра його святість виявить йому честь і прийме його. Щоразу, буваючи в Римі, він просив про цю милість, тож і зараз, коли його спонукала не лише набожність, а й удячність, він не хотів покидати столицю християнського світу, не вклонившись із щирою подякою намісникові собору Святого Петра, що був рідкісним зразком усіх чеснот.

Тож він і не думав про завтрашню свою участь у карнавалі. Адже ніхто, попри сердечну доброту, що супроводжує його велич, не готується без побожного трепету стати навколішки перед шляхетним дідком, що зветься Григорієм XVI.

Вийшовши з Ватикану, Франц простісінько повернувся в готель, уникаючи навіть мимохідь пройти по Корсо. Він був переповнений набожними думками і боявся спаплюжити їх карнавальним шалом.

О десятій хвилині на шосту повернувся Альбер. Він геть був у захваті; його пані знову з’явилася у селянському вбранні й, зустрівшись із Альберовою колясою, підняла маску.

Вона була чарівної вроди.

Франц щиро привітав Альбера, і той зустрів його привітання як належне. Він запевняв, що, за деякими ознаками, гожа незнайомка, звісно ж, належить до найвищої шляхти.

Він твердо поклав собі наступного дня написати їй.

Почувши те зізнання, Франц здогадався, що Альбер хоче про щось попросити його, та соромиться. Він почав розпитувати свого друга, запевняючи, що заради його щастя ладен піти на будь-яку жертву. Альбер змусив себе просити рівно стільки, скільки вимагала поштивість, а потім зізнався, що той надасть йому велику послугу, якщо погодиться наступного дня поступитися колясою для нього самого.

Альбер гадав, що гожа селяночка підняла маску лише тому, що він був сам у повозі.

Звісно ж, Франц не був таким егоїстом, щоб заважати Альберові у самісінькому розпалі любовної пригоди, що обіцяла зробитися приємною і хвальною. Він добре знав безоглядну балакучість свого легковажного друга і не сумнівався, що той розповість йому про свій роман з усіма подробицями, а оскільки, об’їздивши Італію вздовж і впоперек, сам він за три роки жодного разу не мав нагоди навіть зав’язати якусь інтригу, то був би не проти дізнатися, як воно робиться.

Він пообіцяв Альберові задовольнитися роллю глядача і сказав, що буде милуватися карнавалом із вікна палаццо Росполі.

Франц дотримав свого слова і, стоячи наступного дня біля вікна, дивився, як Альбер катається туди-сюди вулицею Корсо. У руках він тримав великий букет, куди, певне, застромив любовну записку. Це припущення стало певністю, коли Франц побачив той букет в руках гожої дівчинки, убраної у рожеву блазенську одіж.

Додому Альбер повернувся вже не у захваті, а просто-таки в екстазі. Він не сумнівався, що гожа незнайомка відповість йому тим самим. Франц пішов назустріч його бажанням і заявив, що вже зморився від того стовписька і вирішив увесь наступний день присвятити своєму альбомові й нотаткам.

Альбер не помилився у своїх передбаченнях: наступного дня увечері він забіг до Францової кімнати, тримаючи за ріжок згорнуту вчетверо цидулку і переможно вимахуючи нею.

— І що? — вигукнув він. — Що я казав?

— Вона відповіла! — вигукнув Франц.

— Читайте.

Тон, яким це було сказано, годі було і змалювати.

Франц узяв цидулку і прочитав:

«У вівторок увечері, о сьомій годині, вийдіть із коляси напроти віа Понтефічі й ідіть за селянкою, що вихопить у вас мокколетто. Як вийдете на першу сходинку церкви Сан-Джакомо, не забудьте прив’язати до рукава вашого блазенського вбрання рожевий бант.

До вівторка ви мене не побачите.

Вірність і мовчання».

— То що, любий друже, — сказав Альбер, коли Франц прочитав листа, — що ви про це скажете?

— Що ж, — відказав Франц, — справа обертається приємним боком.

— І я так гадаю, — сказав Альбер, — і дуже боюся, що вам доведеться їхати самому на бал до герцога Браччано.

Франц із Альбером уранці отримали запрошення на бал до славетного французького банкіра.

— Стережіться, любий Альбере, — сказав Франц, — у герцога збереться все шляхетне товариство, і якщо ваша гожа незнайомка і справді шляхетного роду, то вона повинна там бути.

— Буде вона там чи ні, думка моя про неї не зміниться, — сказав Альбер. — Ви прочитали цидулку?

— Авжеж.

— Знаєте, яку освіту здобувають в Італії жінки mezzo cito?[41]

— Авжеж, — відказав Франц.

— То перечитайте цидулку, зверніть увагу на почерк і знайдіть бодай одну стилістичну чи орфографічну помилку.

І справді, почерк був гарний, орфографія бездоганна.

— Щастить вам! — сказав Франц, повертаючи цидулку Альберові.

— Смійтеся скільки влізе, жартуйте, як захочеться, — відказав Альбер, — а я закохався.

— Боже мій, ви мене лякаєте, — сказав Франц, — бачу, мені доведеться не лише їхати без вас на бал до герцога, а ще, не дай Боже, і до Флоренції самому повертатися.

— Принаймні якщо моя незнайомка так само люб’язна, як гарна на вроду, то я заявляю, що залишаюся в Римі щонайменше на шість тижнів. Я страшенно люб­лю Рим, та й схильність до археології в мене завжди була.

— Ще дві чи три такі пригоди, і я почну сподіватися, що побачу вас членом Академії написів і красного письменства.

Либонь, Альбер заходився б серйозно обговорювати свої права на академічне крісло, та слуга доповів, що обід на столі. Альбер ніколи не губив апетиту від кохання. Тож він вирішив сісти за стіл разом із приятелем, маючи завести цю розмову по обіді.

Та після обіду доповіли про прихід графа Монте-Крісто. Юнаки вже два дні не бачили його. Від маестро Пастріні вони дізналися, що він подався у справах до Чівіта-Веккії. Поїхав він напередодні увечері й тільки з годину тому повернувся.

Граф був надзвичайно люб’язний. Він чи то стримувався, чи то цього разу не знайшлося приводу для висловлювання в’їдливих і гірких думок, та того вечора він був такий, як усі. Францові він здавався нерозв’язною загадкою. Граф, звісно, добре знав, що його гість на острові Монте-Крісто впізнав його, проте від часу їхньої другої зустрічі він і словом не обмовився про те, що вже якось бачив його. А Франц, хоч йому дуже кортіло натякнути на їхню першу зустріч, боявся дозолити чоловікові, що виявився таким люб’язним до нього і до його друга, тож він провадив ту саму гру, що і граф.

Дізнавшись, що Франц із Альбером хотіли придбати ложу в театрі Арджентіна і що всі ложі виявилися зайнятими, Монте-Крісто приніс їм ключа від своєї ложі, принаймні так він пояснив свої відвідини.

Франц із Альбером почали відмовлятися, кажучи, що не хочуть позбавляти його задоволення, та граф заперечив, що збирається до театру Паллі і його ложа в театрі Арджентіна буде порожня, якщо вони нею не скористаються.

Після цього юнаки погодилися.

Франц потроху звик до графової блідості, що так вразила його першого разу. Він не міг не віддати належного красі його обличчя, головним недоліком чи, може, головною перевагою якого була ота блідість. Граф був справжнісіньким байронівським героєм, і Францові варто було не лише побачити його, а й бодай подумати про нього, щоб уявити собі його похмуру голову на Манфредових плечах чи під капелюхом Лари. Його чоло було пооране зморшками, що свідчили про невідступні гіркі думки, полум’яний погляд його просягав до самісінької глибини душі, насмішкуваті й горді вуста надавали всьому, що він казав, особливого відтінку, завдяки якому його слова назавжди закарбовувалися у пам’яті слухачів.

Графові було, певне, років із сорок, та ніхто не засумнівався б, що він візьме гору над будь-яким молодшим супротивником. На додачу до схожості з фантастичними героями англійського поета він відзначався величезною привабою.

Альбер знай торочив про щасливу випадковість, завдяки якій вони зазнайомилися з таким неоціненним чоловіком. Франц був стриманіший, але й він улягав потроху тому впливу, що його завжди справляє на оточення непересічна людина.

Він згадав про те, що граф уже декілька разів висловлював намір відвідати Париж, і не сумнівався, що зі своєю ексцентричністю, характерною зовнішністю й величезним багатством граф стане там сенсацією.

Проте в нього не було ніякого бажання опинитися у Парижі разом із ним.

Вечір минув так, як минають зазвичай вечори в італійських театрах: замість того щоб слухати співаків, глядачі ходили один до одного у гості.

Графиня Г. хотіла звести розмову на графа, та Франц сказав, що в нього є набагато цікавіша новина, і попри вдавані Альберові протести, сповістив їй про велику подію, що вже три дні була в думках у друзів.

Такі пригоди, якщо вірити мандрівникам, у Італії частенько трапляються, тож графиня не висловила ніякого подиву і привітала Альбера з початком любовної пригодки, що мала скінчитися великою приємністю.

Юнаки відкланялися, домовившись зустрітися із графинею на балу в герцога Браччано, куди запросили весь Рим. Пані з фіалками дотрималася слова: ні наступного, ні третього дня вона геть ніде не з’являлася.

Аж настав вівторок, останній, найгаласливіший день карнавалу. Того вівторка театри відчиняються зранку, о десятій годині, тому що о восьмій вечора розпочинається піст. У вівторок усі ті, що за браком грошенят, часу чи бажання не брали участі у святі, долучаються до тієї вакханалії і вносять свою частку в загальну метушню і гамір.

Від другої до п’ятої години Франц із Альбером кружляли в низці повозів і перекидалися жменями конфетті із зустрічними колясами і пішаницями, що пропихалися поміж ногами коней і колесами коляс так спритно, що, попри страшенну тісноту, не сталося жодної лихої пригоди, жодної сварки чи бійки. Італійці в цьому стосунку дивовижний люд. Для них свято — це справжнє свято. Автор цієї оповісті прожив ув Італії понад шість років і не пам’ятає, щоб якусь урочисту подію порушив один із тих випадків, що неодмінно супроводжують наші святкування.

Альбер пишався у своєму блазенському костюмі, на плечі майорів рожевий бант, а кінці його звисали аж до колін. Щоб їх не поплутали, Франц убрав селянську одіж.

Що ближче було до вечора, то гучніший ставав гамір. На бруківці, у повозах, не було рота, що мовчав би, не було руки, що не діяла; то був справжнісінький людський ураган, що складався із грому вигуків і граду конфетті, драже, яєць із борошном, помаранчів і квітів.

О третій годині звуки пострілів насилу перекрили той страшенний галас, вони пролунали заразом на П’яцца-дель-Пополо та біля Венеційського палацу і сповістили про початок перегонів.

Перегони, так само як і мокколі, є невід’ємною особливістю останнього дня карнавалу. Ледь прозвучали постріли, як повози вийшли з лави і розсипалися бічними вулицями.

Усі ті маневри, слід зауважити, здійснюються з надзвичайною спритністю і швидкістю, хоч поліція нітрохи не опікується тим, щоб показувати місця чи спрямовувати рух.

Пішоходи поставали впритул до палаців, пролунав тупіт кінських копит і брязкіт шабель.

Загін карабінерів, по п’ятнадцять у лаві, розгорнувшись на всеньку ширину вулиці, промчав учвал вулицею Корсо, щоб очистити її для перегонів. Коли загін дістався Венеційського палацу, нові постріли сповістили, що вулиця вільна.

Тієї ж хвилі під несамовитий оглушливий рев, наче тіні, промчали восьмеро коней, підбадьорювані галасом трьохсот тисяч глядачів і залізними колючками, що плигали на їхніх спинах. Трохи згодом із замку Святого Янгола пролунали три гарматні постріли — це означало, що виграв третій номер.

Відразу ж, без будь-якого іншого гасла, повози знову ринули на Корсо з усіх сусідніх вулиць, наче на мить перегороджені греблями струмки разом побігли у русло, що його вони живили, і величезна річка ще дужче полинула поміж гранітними берегами.

Та тепер до шаленого виру долучилося ще одне джерело гамору і шарпанини — на сцену вийшли продавці мокколі.

Мокколі або мокколетті — то воскові свічки різної товщини, від грубої великодньої свічі до найтоншої свічечки, і для дійових осіб останнього карнавального акту в Римі вони є предметом двох протилежних клопотів:

1) не давати гасити своє мокколетто;

2) гасити чужі мокколетті.

У цьому розумінні мокколетто скидається на життя: людина знайшла лише один спосіб передавати його, та й той здобула від Бога.

Проте вона знайшла тисячі способів губити його, щоправда, у тому випадку їй допомагав диявол.

Щоб запалити мокколетто, його достатньо піднести до полум’я.

Та як змалювати тисячі способів, що їх винайшли для гасіння мокколетті: величезні міхи, небачені гасильники, велетенські віяла?

Мокколетті вмить розкупили. Франц із Альбером теж покупили їх, як усі.

І ось настав вечір, і під пронизливий галас тисяч продавців: «Мокколі!» над юрмою спалахнули перші зорі. Це послужило гаслом.

Не минуло й десяти хвилин, як од Венеційського палацу до П’яцца-дель-Пополо засяяло п’ятдесят тисяч пломінців.

То було наче свято блудних вогнів.

Важко уявити собі це видовище.

Уявіть, що всі зорі спустилися з неба і закружляли на землі у несамовитому танці. А в повітрі стоїть такий галас, якого ніколи не чуло людське вухо на решті земної кулі.

Натоді остаточно зникають усі станові відмінності. Факкіно переслідує князя, князь — транстеверинця, транстеверинець — купця, і всі дмухають, гасять і знову запалюють. Якби тієї миті з’явився прадавній Еол, то його проголосили б королем мокколі, а Аквілона — спадковим принцом.

Цей шалений вогненний бій тривав понад дві години, на Корсо стало видно як удень, і можна було розгледіти обличчя глядачів у вікнах на четвертому і п’ятому поверхах.

Кожні п’ять хвилин Альбер дивився на годинника, аж поки він показав сьому.

Друзі проїздили саме біля віа Понтефічі. Альбер вискочив із коляси, тримаючи в руці мокколетто.

Декілька масок оточило його, дмухаючи на його свічку, та він був спритним бійцем і, відкинувши їх кроків на десять, помчав до церкви Сан-Джакомо.

Паперть кишіла роззявами і масками, що навперебій намагалися вихопити чи погасити одне в одного свічку. Франц стежив поглядом за Альбером і бачив, як той ступив на першу сходинку; майже відразу ж маска у знайомому селянському вбранні простягнула руку, і цього разу Альбер без опору віддав мокколетто.

Франц був задалеко, щоб чути слова, якими вони обмінялися, та, либонь, розмова була мирна, тому що Альбер і селянка пішли собі рядочком. Франц ще з хвилину дивився їм услід, та незабаром згубив їх із очей.

Раптом ударив дзвін, що сповіщав про кінець карнавалу, і тієї ж миті, мов за помахом чарівної палички, всі мокколетті погасли, наче могутній вітер одним подихом їх усі погасив.

Франц опинився у непроглядній темряві.

Разом із вогнями зник і гамір, наче отой порив вітру поніс із собою у галас. Чутно було тільки торохтіння повозів, що розвозили масок додому, видно було тільки поодинокі вогники у вікнах.

Карнавал добіг краю.

XVI. Катакомби Сан-Себастьяно

Може, ніколи в житті не зазнавав Франц такого наглого переходу від веселощів до суму, наче якийсь нічний дух одним помахом обернув усенький Рим величезною могилою. Пітьма була тим глибша, що місяць-підповня ще не з’явився на небі, тож вулиці, якими проїздив Франц, були геть темні. Утім, їхати було недалечко, і за десять хвилин його коляса, чи радше коляса графа Монте-Крісто, зупинилася біля дверей готелю.

Обід уже був на столі. Оскільки Альбер казав, що рано не повернеться, Франц сів за стіл сам.

Маестро Пастріні звик їх бачити разом, тож запитав, чому нема Альбера. Франц відказав, що його запросили в гості.

Раптове зникнення вогнів, пітьма, що заступила яскраве світло. Тиша, що поглинула гамір, — усе воно викликало у Францовій душі незрозумілий смуток упереміш із невиразною тривогою. Обід минув у мовчанні, попри запобігливу турботливість господаря, що весь час заходив дізнатися, чи всім задоволений його гість. Франц вирішив чекати Альбера до останньої хвилини. Потім він звелів подати колясу лише до одинадцятої години і попросив маестро Пастріні негайно сповістити його, якщо Альбер прийде до готелю. До одинадцятої години Альбер ще не повернувся. Франц одягнувся і поїхав, попередивши господаря, що пробуде ніч на балу в герцога Браччано.

Дім герцога Браччано був один із найприємніших у Римі, а дружина його, що належала до старовинного роду Колона, була пречудовою господинею, і їхні прийняття славилися на всеньку Європу. Франц із Альбером приїхали до Рима з рекомендаційними листами до герцога, тож перше запитання, яке він поставив Францові, було про його супутника. Франц відказав, що вони розлучилися тієї хвилини, коли гасили мокколетті, і він згубив його з очей біля віа Мачелло.

— То він і досі не повернувся додому? — запитав герцог.

— Я чекав його до одинадцятої години, — відказав Франц.

— А ви знаєте, куди він подався?

— Достеменно й не знаю, здається, на побачення.

— А нехай йому! — вигукнув герцог. — Сьогодні недобра днина чи радше погана ніч для пізніх походеньок, правда ж, графине?

Останні слова стосувалися графині Г., що допіру з’явилася під руку з паном Торлоніа, герцоговим братом.

— Як на мене, то, навпаки, я вважаю, що це чудова ніч, — відказала графиня. — І ті, хто тут зібрався, будуть шкодувати лиш за тим, що пролетіла вона зашвидко.

— Я й не кажу про тих, що тут зібралися, — усміхнувся герцог. — Єдина небезпека, що їм загрожує, це закохатися у вас, якщо це чоловік, а якщо жінка, то занедужати від заздрощів до вашої вроди. Я про тих кажу, що вештаються вулицями Рима.

— А хто ж вештається о цій порі вулицями, якщо тільки не на бал поспішає? — запитала графиня.

— Наш друг Альбер де Морсер, я розлучився з ним о сьомій годині, — сказав Франц. — Він побіг за незнайомкою, і відтоді я його не бачив.

— Що? І ви не знаєте, де він?

— Геть не знаю.

— У нього є зброя?

— Він у блазенському вбранні.

— Не треба було вам його відпускати, — сказав герцог, — ви ж бо знаєте Рим ліпше від нього.

— Де ж пак! Легше було б зупинити третього номера, що виграв сьогодні перегони, — відказав Франц. — Та й що може з ним статися?

— Хто там знає! Ніч дуже темна, а від віа Мачелло до Тибру шапкою докинути.

Францові аж холодок по спині пробіг, як він побачив, що герцог із герцогинею поділяють його тривогу.

— Я попередив у готелі, що їду до вас, — сказав Франц, — і мені повинні сповістити, тільки він повернеться.

— Еге ж, — сказав герцог, — он вас, здається, уже шукає мій лакей.

Герцог не помилився: угледівши Франца, лакей підійшов до нього.

— Ваша милосте, — сказав він, — господар готелю «Лондон» сповіщає, що вас очікує якийсь чоловік із листом від віконта де Морсера.

— Із листом од віконта! — вигукнув Франц.

— Авжеж.

— А що за чоловік?

— Не знаю.

— Чому ж він сам не приніс сюди листа?

— Посланець не пояснив цього мені.

— А де посланець?

— Він пішов, як побачив, що я подався до зали сповістити це вам.

— Божечку! — вигукнула графиня. — Ідіть же хутчій. Сердега! Із ним, певне, сталося лихо.

— Біжу, — сказав Франц.

— Ви повернетеся сюди і розповісте про все? — запитала графиня.

— Авжеж, якщо нічого поважного не сталося, а то я ні за що не можу ручатися.

— Принаймні залишайтеся на зв'язку, — сказала графиня.

— О, не турбуйтеся.

Франц узяв капелюха і квапливо вийшов. Приїхавши на бал, він відправив колясу назад, звелівши кучерові повернутися о другій годині ночі, та, на щастя, герцогів палац, що виходив одним боком на Корсо, а другим до майдану святих Апостолів, був розташований за десять хвилин ходи від готелю «Лондон».

Підійшовши до дверей, Франц побачив чоловіка, що стояв посеред вулиці; він і хвильки не сумнівався, що це Альберів посланець. Чоловік був загорнутий у простору кирею. Франц попрямував до нього, та, на превеликий його подив, той перший забалакав до нього.

— Що вам потрібно від мене, мосьпане? — запитав він, відступивши на крок.

— Це ви принесли мені листа від віконта де Морсера? — поспитався Франц.

— Ваша ясновельможність мешкає в готелі Пастріні?

— Так.

— Ваша ясновельможність мандрує разом із віконтом?

— Так.

— Як звати вашу ясновельможність?

— Барон Франц Д’Епіне.

— Значить, лист адресований вашій ясновельможності.

— Потрібна відповідь? — запитав Франц, узявши з його рук листа.

— Так. Принаймні ваш друг сподівається на неї.

— То підніміться до мене.

— Ні, я ліпше зачекаю тут, — усміхнувшись, відказав посланець.

— Чому?

— Ваша ясновельможність зрозуміє, прочитавши цього листа.

— То я знайду вас тут?

— Обов’язково.

Франц увійшов до готелю і на східцях зустрів маестро Пастріні.

— Ну що? — запитав той.

— Про що ви? — відказав Франц.

— Ви бачили чоловіка, що прийшов до вас за дорученням вашого друга?

— Так, бачив, — відказав Франц, — він передав мені листа. Загадайте, будь ласка, принести світла.

Господар звелів слузі принести свічку. Францові здалося, наче у маестро Пастріні дуже розгублений вигляд, і йому ще дужче закортіло хутчій прочитати листа. Тільки слуга запалив свічку, він швидко розгорнув аркуш паперу. Лист був написаний Альберовою рукою, під ним стояло його ім’я. Франц прочитав його двічі, такий несподіваний виявився його зміст.

Ось він дослівно:

«Любий друже, відразу ж після отримання цього листа візьміть із мого гаманця, якого ви знайдете у шухляді письмового столу, мій акредитив, долучіть до нього і свій, якщо мого буде недостатньо. Біжіть до Торлоніа, візьміть у нього чотири тисячі піастрів і вручіть їх чоловікові, що приніс цього листа. Необхідно, щоб ці гроші принесли мені негайно.

Обмежуся цим, бо звіряюся на вас так само, як ви могли б звіритися і на мене.

Р.S. I believe now in Italian bandits.[42]

Ваш друг Альбер де Морсер»

Під тими рядками іншим почерком було написано італійською:

«Se alle sei della mattina le quattro mila piastre non sono nelle mie mani, alle sette il conte Alberto avra cessato di vivere.

Luigi Vampa»[43]

Другий підпис усе пояснив Францові, і він збагнув, чому посланець не захотів піднятися до його кімнати: він вважав, що безпечніше буде залишатися надворі. Альбер потрапив до лабет того самого славетного розбійника, що в його існування ніяк не хотів повірити.

Не можна було гаяти жодної хвилини. Франц кинувся до письмового столу, відімкнув його, знайшов гаманця в шухляді, а в гаманці акредитив: акредитив був на шість тисяч піастрів, та з них Альбер витратив уже три тисячі.

Що до самого Франца, то в нього й геть не було акредитива, бо він мешкав у Флоренції і, приїхавши до Рима тільки на тиждень, узяв із собою сотню луїдорів, і з цієї сотні в нього залишалося не більше половини. Отож бракувало сім чи вісім сотень піастрів до необхідної суми. Щоправда, за таких незвичайних обставин Франц міг сподіватися на люб’язність пана Торлоніа.

Він уже хотів було негайно повернутися до палацу Браччано, аж йому спала на думку блискуча ідея. Він згадав про графа Монте-Крісто.

Франц простягнув руку до дзвінка, щоб послати по маестро Пастріні, аж двері відчинилися, і господар з’явився на порозі.

— Пане Пастріні, — швидко сказав він, — як ви гадаєте, граф у своєму помешканні?

— Так, ваша ясновельможносте, він допіру прийшов.

— Він ще не встиг укластися до ліжка?

— Та навряд.

— То зайдіть до нього, будь ласка, і попросіть для мене дозволу з’явитися до нього.

Маестро Пастріні поспішно виконав те доручення; за п’ять хвилин він повернувся.

— Пан граф чекає вашу ясновельможність, — сказав він.

Франц перетнув майданчик, і лакей запровадив його до графа. Той був у невеличкому покої, якого Франц ще не бачив, попід стінами там стояли дивани. Граф підвівся йому назустріч.

— Який щасливий випадок привів вас до мене? — запитав він. — Може, ви повечеряєте зі мною? Це було б дуже люб’язно з вашого боку.

— Ні, я прийшов у важливій справі.

— У справі? — перепитав граф, глянувши на Франца своїм пронизливим поглядом. — І в якій?

— Ми тут самі?

Граф підійшов до дверей і повернувся.

— Геть самі.

Франц простягнув йому Альберового листа.

— Прочитайте, — сказав він.

Граф прочитав листа.

— От так пак! — сказав він.

— Ви прочитали, що там приписано?

— Авжеж, — відказав граф, — бачу: «Se аlle sei della mattina le quattro mila piastre non sono nelle mie mani, alle sette il conte Alberto avra cessato di vivere. Luigi Vampa».

— І що ви про це скажете? — запитав Франц.

— У вас є така сума?

— Так, бракує тільки вісімсот піастрів.

Граф підійшов до бюрка, відімкнув і витяг шухляду, де було повно золотих дукатів.

— Сподіваюся, — сказав він Францові, — ви не образите мене і не звернетеся ні до кого іншого?

— Ви ж бачите, я прийшов простісінько до вас, — відказав Франц.

— Я дякую вам за це. Беріть.

І він показав Францові на шухляду.

— А хіба необхідно віддавати Луїджі Вампі цю суму? — запитав Франц, теж пильно дивлячись на графа.

— Ще б пак! — відказав той. — Самі посудіть, там усе чітко сказано.

— Мені здається, якби ви захотіли, то ви знайшли би простіший спосіб, — сказав Франц.

— Який це? — здивовано поспитався граф.

— Наприклад, якби ми разом подалися до Луїджі Вампи, то, певен, він вам не відмовив би і звільнив Альбера.

— Мені? А який вплив я можу мати на цього розбишаку?

— Хіба ви не надали йому одну з тих послуг, що ніколи не забуваються?

— Яку?

— Хіба ви не врятували життя Пеппіно?

— А-а! — сказав граф. — Хто вам сказав?

— Хіба не все одно? Я це знаю.

Граф помовчав, насупивши брови.

— А якщо я поїду до Луїджі, ви поїдете зі мною?

— Якщо моє товариство не буде вам прикре.

— Що ж, нехай так і буде. Погода гарна, то прогулянка римськими околицями принесе нам тільки задоволення.

— Зброю треба брати?

— Навіщо?

— Гроші?

— Не треба. Де чоловік, що приніс листа?

— Надворі.

— Він чекає на відповідь?

— Авжеж.

— Треба все-таки дізнатися, куди ми поїдемо. Я погукаю його.

— Марно: він не захотів увійти.

— До вас, може, й ні, а до мене зайде.

Граф підійшов до вікна, що виходило на вулицю, і по-особливому свиснув. Чоловік у киреї відокремився од муру і вийшов насеред вулиці.

— Salite![44] — сказав граф тоном, яким гукають слугу.

Посланець негайно, не вагаючись, навіть квапливо послухався і, піднявшись на ґанок, увійшов до готелю. За кілька секунд він стояв коло дверей покою.

— А, це ти, Пеппіно? — сказав граф.

Замість відповіді Пеппіно впав навколішки і, вхопивши графову руку, кілька разів поцілував її.

— Ти ба! — сказав граф. — То ти не забув, що я врятував тобі життя? Дивно, уже цілісінький тиждень минув.

— Ні, ваша ясновельможносте, я ніколи цього не забуду, — відказав Пеппіно голосом, у якому звучала глибока вдячність.

— Ніколи? Це дуже довго! Але добре вже те, що ти так думаєш. Устань і відповідай.

Пеппіно занепокоєно глянув на Франца.

— Ти можеш говорити при його ясновельможності, — сказав граф, — це мій друг. Ви дозволите мені так називати вас? — докинув він французькою, звертаючись до Франца. — Це необхідно, щоб викликати в нього довіру.

— Можете говорити при мені, — сказав Франц, — я графів друг.

— Гаразд, — відказав Пеппіно, звертаючись до графа, — нехай ваша ясновельможність запитує, я відповідатиму.

— Як потрапив до рук Луїджі віконт Альбер?

— Ваша ясновельможносте, французова коляса кілька разів зустрічалася з бричкою, де сиділа Тереза.

— Отаманова подруга?

— Ага. Француз почав залицятися, Тереза жартома відповідала йому, француз кидав їй букети, вона теж йому їх кидала, звісно ж, усе робилося з дозволу отамана, що сидів у тій-таки колясі.

— Що? — вигукнув Франц. — Луїджі Вампа сидів у колясі з селянками?

— Він убрався за візника і правив повозом, — відказав Пеппіно.

— Далі, — звелів граф.

— А далі француз скинув маску, Тереза, з дозволу ватажка, теж відкрила обличчя, француз попросив побачення, і Тереза призначила час і місце, тільки замість Терези на паперті церкви Сан-Джакомо чекав Беппо.

— Що? — знов урвав Франц. — Ота селяночка, що видерла у нього мокколетто?..

—То був п’ятнадцятирічний хлопчина, — відказав Пеппіно. — Та вашому другові нема чого соромитися, що він так улип. Не перший він, кого пошив у дурні Беппо.

— То Беппо випровадив його з міста? — запитав граф.

— Авжеж. Наприкінці віа Мачелло стояв ридван, Беппо сів туди і запросив француза, і той не змусив себе просити. Він люб’язно поступився Беппо правим боком і сів поруч. Тоді Беппо сказав йому, що повезе його на віллу, за милю від Рима. Француз відказав, що ладен їхати навіть на край світу. Ридван покотив по віа Ріпетта, поминув браму святого Павла, та коли вони опинилися у полі, француз попустив собі віжки, і Беппо націлив на нього два пістолети. Візник зупинив коней, обернувся і зробив те саме. Тут-таки до ридвана підбігло четверо наших людей, що ховалися на березі Альмо. Француз вирішив боронитися і навіть трохи задавив Беппо, але що вдієш проти п’ятьох озброєних людей? Залишалося тільки здатися. Його витягли з ридвана, допровадили до берега річки і привели до Терези з Луїджі, що чекали на нього у катакомбах Сан-Себастьяно.

— Що ж, — сказав Францові граф, — як на мене, ця історія варта будь-якої іншої. Що ви скажете? Ви ж знаєтеся на цім ділі?

— Скажу, що добряче потішився б, — відказав Франц, — якби це сталося з кимось іншим, а не з сердегою Альбером.

— Авжеж, якби ви мене не застали, то ця любовна пригода обійшлася б вашому другові досить дорого, та не турбуйтеся, він тільки страху набереться.

— То поїдемо по нього? — запитав Франц.

— Неодмінно. Тим паче що він перебуває в дуже мальовничому місці. Ви бували в катакомбах Сан-Себастьяно?

— Ні, я ніколи не спускався туди, та давно вже збираюся це зробити.

— Оце якраз і нагода, ліпшої й чекати не варто. Ваша коляса внизу?

— Ні.

— Та дарма, мій ридван завжди напоготові — і вдень, і вночі.

— І коні запряжені?

— Так. Мушу сказати вам, я людина непосидюча і часом, уставши з-за столу або з ліжка посеред ночі, я раптом вирішую податися кудись на край світу, ото й їду.

Граф подзвонив один раз, і до покою ввійшов слуга.

— Загадайте, щоб ридван випровадили з повітки, — звелів він, — і вийміть відтіля пістолі. Кучера не будіть, нас повезе Алі.

За хвилю пролунало торохтіння ридвана, який підкотив до ґанку. Граф поглянув на годинника.

— Пів на першу, — сказав він. — Ми могли б вирушити о п’ятій ранку і все-таки встигли б вчасно, та, може, через це зволікання ваш приятель збув неспокійну ніч, тож ліпше буде видерти його хутчій із розбишацьких лабет. Ви ще хочете їхати зі мною?

— Більше, ніж будь-коли.

— То їдьмо.

Франц із графом вийшли з покою. Пеппіно пішов за ними.

Біля ґанку стояв ридван. На козлах сидів Алі. Франц упізнав німого раба з печери Монте-Крісто.

Франц із графом сіли до двомісного ридвана, Пеппіно вмостився біля Алі, і коні помчали учвал.

Певне, Алі заздалегідь попередили, тому що він попрямував вулицею Корсо, перетнув Кампо Ваччіно, піднявся по страда Сан-Ґреґоріо і зупинився коло брами Сан-Себастьяно. Сторож не хотів пропускати їх, та граф показав дозвіл, виданий римським губернатором на безперешкодний в’їзд і виїзд із міста будь-якої пори дня і ночі; ґрати відразу ж підняли, сторож отримав за клопіт дуката, і ридван помчав далі.

Вони попрямували давнім Аппієвим шляхом, поміж двома рядами гробівців.

Деколи Францові здавалося, ніби у примарному місячному світлі від руїн відокремлюється постать вартового, та, за знаком Пеппіно, вона відразу ж зникала в пітьмі.

Трохи не доїжджаючи цирку Каракалли, ридван зупинився. Пеппіно відчинив дверцята, граф із Францом вийшли.

— За десять хвилин будемо там, — сказав граф супутникові.

Потім погукав убік Пеппіно, пошепки щось загадав йому, і той, діставши з ридвана смолоскип, пішов собі.

Минуло ще п’ять хвилин, і Франц побачив, як Пеппіно іде вузенькою стежиною, що звивається горбистою римською рівниною; потім він зник у високій червонястій траві, що скидалася на скуйовджену гриву велетенського лева.

— Ходімо за ним, — сказав граф.

Вони рушили тією стежиною і, пройшовши кроків сто пологим узгір’ям, опинилися в маленькій долині. Незабаром вони помітили двох людей, що балакали у пітьмі.

— Іти далі, — спитав Франц, — чи, може, зачекати?

— Ходімо, ходімо! Пеппіно, либонь, попередив вартового.

І справді, один зі співрозмовників був Пеппіно, а другий — розбійником, що стояв на чатах.

Граф із Францом підійшли до них, і розбійник уклонився.

— Ваша ясновельможносте, — сказав Пеппіно, — може, зволите піти за мною? Вхід до катакомб за два кроки звідціля.

— Добре, — сказав граф, — іди вперед.

Незабаром за кущами, поміж камінням, з’явився отвір, куди насилу могла пропхнутися людина.

Пеппіно перший проліз у ту шпарину, і вже за кілька кроків той лаз почав розширюватися. Тоді він зупинився, запалив смолоскипа й обернувся.

Граф перший промкнувся до тієї віддушини, Франц поліз за ним.

Дорога ішла під укіс і потроху ширшала, проте Франц із графом ще мусили йти нагинці й насилу могли б рухатися поруч. Отак пройшли вони ще кроків півтораста, а потім їх зупинив вигук: «Хто йде?».

І в світлі смолоскипа вони побачили, яка у темряві зблиснула цівка рушниці.

— Друг, — відказав Пеппіно.

Він пройшов уперед і сказав декілька слів чатовому, що, як і перший, уклонився і зробив нічним відвідувачам знак, щоб вони йшли далі.

Чатовий стояв на майданчику східців, яких було із дванадцять; Франц із графом спустилися ними в діл і опинилися немовби у гробівці. Звідси променями розбігалоcя п’ять відгалужень, а в камінних стінах ярусами були вирубані ніші на кшталт домовин. Вони зрозуміли, що нарешті опинилися в катакомбах.

У одне з тих відгалужень, що глибину його неможливо було вгадати, вдень просягало світло.

Граф поклав долоню Францові на плече.

— Хочете побачити розбійницький табір на відпочинку? — запитав він.

— Навіть дуже, — відказав Франц.

— То йдіть за мною... Пеппіно, погаси смолоскип.

Пеппіно послухався, і Франц із графом опинились у непроглядній пітьмі; тільки попереду, кроків за п’ятдесят від них, танцювали на стінах червонясті відблиски, що стали ще більш виразні, коли Пеппіно погасив смолоскип.

Вони мовчки попрямували вперед, причому граф упевнено провадив Франца, наче бачив у темряві як удень. Утім, і Франц дедалі краще розрізняв дорогу, що ближче підходили вони до миготливих пломінців, які служили їм провідними вогнями.

Перед ними постали три арки, з-поміж яких середульша була брамою.

Ті арки відокремлювали галерею, у якій перебували граф із Францом, від великої квадратної зали, оточеної нішами, що скидалися на ті, про які ми вже казали. Посеред зали височіли чотири камені, що колись були вівтарем, про що свідчив хрест, який їх увінчував.

Однісінька лампа на цоколі колони осявала слабеньким, хибким світлом чудернацьку картину, що постала перед очима відвідувачів, які перебували в пітьмі.

Спершись на цоколь, спиною до арок сидів чоловік і читав.

То був ватажок розбійників Луїджі Вампа.

Довкола нього, розташувавшись кому як закортіло, лежали загорнуті в киреї або й сиділи, притулившись до чогось на кшталт кам’яного ослона, що тягнувся уздовж стін цього склепу, душ із двадцять розбійників. У кожного під рукою була рушниця.

У глибині, мовчазний і ледве помітний, мов тінь, туди-сюди походжав чатовий перед якимось заглибленням у стіні, яке вгадувалося лише з того, що в тому місці темрява здавалася густішою.

Граф дав Францові досхочу намилуватися тим мальовничим видовиськом. Потім притулив пальця до вуст і, піднявшись трьома сходинками, що провадили до зали, увійшов середульшою аркою і наблизився до Луїджі, що так поринув у читання, що навіть не почув його кроків.

— Хто йде? — вигукнув чатовий, угледівши у світлі каганця якусь тінь, що виросла за спиною ватажка.

Ледве пролунав той вигук, як Вампа схопився на ноги, вихопивши з-за пояса пістолет. За мить усі розбишаки були на ногах, і двадцять рушниць націлилися в графа.

— Ого, — сказав той спокійно, причому жоден м’яз на його обличчі не здригнувся, — любий Вампо, чи не забагато церемоній, щоб зустріти друга?

— Геть зброю! — звелів ватажок, владним порухом здіймаючи одну руку, а іншою шанобливо скидаючи капелюха.

Потім, звертаючись до графа, що, здавалося, орудував усіма дійовими особами цієї сцени, сказав:

— Перепрошую, графе, та я й не сподівався, що ви вшануєте мене своїми відвідинами, тож не впізнав вас.

— Либонь, у вас узагалі коротка пам’ять, Вампо, і ви не лише не пам’ятаєте людських облич, а й забуваєте угоди, що їх ви уклали з людьми.

— Які ж це угоди я забув, графе? — запитав розбійник тоном людини, що ладна негайно поправити свою помилку.

— Хіба ми не домовилися, — сказав граф, — що не лише я, а й усі мої друзі будуть для вас недоторканні?

— Чим же порушив угоду, ваша ясновельможносте?

— Ви сьогодні викрали і доправили сюди віконта Альбера де Морсера, а цей юнак, — провадив граф таким тоном, що Франц несамохіть здригнувся, — належить до моїх друзів: він мешкає в одному готелі зі мною, він цілий тиждень катався вулицею Корсо у моїй колясі, а тим часом, повторюю, ви його викрали, доправили сюди і, — докинув граф, діставши з кишені листа, — вимагали з нього викуп, наче це перший-ліпший зустрічний чоловік!

— Чому мені не сказали про це? — спитався ватажок, обертаючись до своїх людей, що позадкували перед його поглядом. — Чому ви змусили мене порушити слово, яке я дав такому чоловікові, як граф, що тримає у руках життя кожного з нас? Присягаюся Христовою кров’ю! Якби я гадав, що хтось із вас знав про те, що цей молодик друг його ясновельможності, я власноруч убив би його!

— Ось бачите, — сказав граф, звертаючись до Франца, — я ж вам казав, що це непорозуміння.

— А ви не самі? — занепокоєно запитав Вампа.

— Зі мною той, кому був скерований лист. Я хотів довести йому, що Луїджі Вампа ніколи не зраджує свого слова. Підійдіть, бароне, — сказав він Францові, — Луїджі сам скаже вам, що він у відчаї від цієї помилки.

Франц наблизився, і ватажок ступнув кілька кроків йому назустріч.

— Прошу бути моїм гостем, ваша ясновельможносте, — сказав він. — Ви чуєте, що сказав граф і що я йому відповів; можу тільки додати, що я охоче віддав би чотири тисячі піастрів, ціну викупу, аби лиш цього не сталося.

— А де ж бранець? — запитав Франц, занепокоєно озираючись. — Я його не бачу.

— Сподіваюся, із ним нічого не сталося? — насупивши брови, запитав граф.

— Бранець там, — відказав Вампа, кинувши на заглиблення, біля якого ходив чатовий. — Я сам піду сказати йому, що він вільний.

Ватажок подався до Альберової келії. Франц із графом попрямували за ним.

— Що робить бранець? — запитав Вампа чатового.

— Ох, не знаю, — відказав той, — він уже понад годину і не поворухнувся.

— Прошу, ваша ясновельможносте, — сказав Вампа.

Граф із Францом і ватажок попереду побралися східцями. Вампа відсунув засув і відчинив двері.

І тоді, у світлі каганця, що скидався на той, який осявав залу, вони уздріли Альбера. Загорнувшись у кирею, яку позичив йому один із розбишак, він спокійнісінько собі спав.

— От так пак! — сказав граф із усмішкою, що притаманна була лише йому. — Незлецько для людини, яку мають розстріляти о сьомій годині ранку.

Вампа із захватом дивився на сонного Альбера, видно було, що мужність юнака справила на нього неабияке враження.

— Правда ваша, графе, — сказав він урешті, — цей чоловік, звісно ж, ваш друг.

Потім він підійшов до Альбера і торкнувся його плеча.

— Ваша ясновельможносте! — сказав він. — Чи зволите ви прокинутися?

Альбер потягся, протер очі й розплющив їх.

— А, це ви, ватажку? — сказав він. — Нехай йому дідько, нащо ви збудили мене? Мені снився такий гарний сон: наче я танцюю галоп у Торлоніа з графинею Г.

Він дістав із кишені годинника, якого лишив у себе, щоб самому стежити за часом.

— Пів на другу, — сказав він, — нащо ви будите мене о такій порі?

— Щоб сказати вашій ясновельможності, що ви вільні.

— Любий мій, — незворушно відказав Альбер, — на майбутнє запам’ятайте Наполеонів вислів: «Будіть мене лише тоді, як будуть недобрі звістки». Якби ви не збудили мене, я дотанцював би галоп і всеньке життя вдячний був би вам... То за мене вже принесли викуп?

— Ні, ваша ясновельможносте.

— А як же це ви мене звільняєте?

— Чоловік, якому я не можу ні в чому відмовити, приїхав по вас.

— Сюди?

— Сюди.

— Слово честі, це дуже люб’язний чоловік!

Альбер роззирнувся довкруги і вгледів Франца.

— Невже! — вигукнув він. — То це ви, любий Франце, виявили таку відданість?

— Не я, а наш сусіда, граф Монте-Крісто, — відказав Франц.

— Ох, пане графе, — весело сказав Альбер, поправляючи краватку і манжети. — Ви і справді неоціненний чоловік, і я навіки залишаюся вашим боржником: по-перше, за ваш ридван, а по-друге, за моє звільнення! — і він простягнув графові руку.

Той здригнувся, та все ж таки подав свою.

Луїджі Вампа з подивом стежив за тією сценою: він звик бачити бранців, що тремтять перед ним наче осикові листки, аж знайшовся такий, що його жартівливий гумор і на крихту не змінився; що ж до Франца, то він був у захваті: навіть у розбишацьких лабетах Альбер не поганьбив національної честі.

— Любий Альбере, — сказав він, — якщо ви поквапитеся, ми ще встигнемо скінчити вечір у Торлоніа: ви продовжите свій галоп і вибачите синьйорові Луїджі, який, звісно ж, у всій цій ситуації поводився вищою мірою шляхетно.

— Правда ваша, — відказав Альбер, — ми встигнемо туди до другої години. Синьйоре Луїджі, — провадив він, — які ще формальності мушу я виконати, перш ніж попрощатися з вашою милістю?

— Жодних, — відказав розбійник, — ви вільні, як вітер.

— Тоді бажаю вам щасливого і веселого життя. Ходімо, панове!

І Альбер у супроводі графа і Франца перетнув велику квадратну залу; усі розбишаки стояли без капелюхів.

— Пеппіно, — сказав ватажок, — дай-но мені смолоскипа.

— Що ви хочете зробити? — запитав граф.

— Хочу провести вас, — відказав ватажок. — Це найменша почесть, якою я можу вшанувати вашу милість.

І, узявши запалений смолоскип у Пеппіно, він пішов попереду своїх гостей не як слуга, що виконує обов’язок, а немов король, що провадить за собою послів.

Дійшовши до виходу, він уклонився.

— Пане графе, — сказав він, — я ще раз прошу у вас вибачення і сподіваюся, ви більше не маєте на мене урази за те, що сталося.

— Ні, любий Вампо, — сказав граф, — ви вмієте так люб’язно поправляти свої помилки, аж кортить подякувати вам за те, що ви їх утнули.

— Панове, — сказав розбійник, звертаючись до юнаків, — може, моє запрошення здасться вам непривабливим, та якщо вам колись захочеться ще раз одвідати мене, то, хоч де я був би, я завжди радий буду вас бачити.

Франц із Альбером уклонилися. Граф вийшов перший. За ним Альбер; Франц зволікав.

— Вашій ясновельможності хочеться щось у мене запитати? — усміхнувся Вампа.

— Та, зізнаюся, хочеться, — відказав Франц. — Мені хотілося б знати, яку книжку ви читали так уважно, коли ми увійшли?

— «Записки» Цезаря, — сказав розбійник, — це моя улюблена книга.

— А ви що, Франце? — запитав Альбер.

— Та йду вже, — відказав Франц.

І теж виліз із тієї шпарини.

Вони пройшли декілька кроків.

— Перепрошую, — сказав раптом Альбер, повертаючись назад, — із вашого дозволу...

І запалив сигару від Луїджового смолоскипа.

— А тепер, графе, — сказав він, — не будемо гаяти часу. Мені кортить пробути решту ночі у герцога Браччано.

Коляса чекала їх на тому самому місці, де її й лишили. Граф щось сказав Алі арабською, і коні помчали учвал.

О другій годині друзі увійшли до танцювальної зали.

Їхня поява викликала сенсацію, та що були вони удвох, то тривога за Альбера відразу ж зникла.

— Графине, — сказав віконт де Морсер, підходячи до графині Г., — вчора ви ласкаво обіцяли мені галоп; я запізно нагадую вам про вашу любу обіцянку, та мій друг, правдивість якого вам відома, підтвердить вам, що це не моя вина.

І оскільки тієї миті зазвучала музика, Альбер обняв графиню за стан і закружляв із нею поміж парами, що танцювали.

А Франц думав про те, як дивно здригнувся граф Монте-Крісто, коли йому довелося подати руку Альберові.

XVII. Домовленість

Наступного ранку, уставши з ліжка, Альбер перш за все запропонував Францові піти з візитом до графа; він уже подякував йому напередодні, та розумів, що послуга, яку надав йому граф, потребує подвійного вияву вдячності. Франц, що відчував до графа потяг, змішаний зі страхом, пішов разом із другом, і їх запровадили до вітальні; хвилин за п’ять з’явився і граф.

— Мосьпане, — сказав Альбер, підходячи до нього, — дозвольте мені сьогодні повторити те, що я не зовсім виразно висловив учора; я ніколи не забуду, за яких обставин ви прийшли мені на поміч, і завжди буду пам’ятати, що завдячую вам життям чи майже життям.

— Любий мій сусідо, — засміявся граф, — ви перебільшуєте мою послугу; я зберіг вам двадцять тисяч франків, та й годі; ви бачите, що тут нема про що і балакати. Та дозвольте висловити вам і мій захват: ви трималися з чарівливою невимушеністю.

— А що було мені вдіяти, графе? — відказав Альбер. — Я уявив собі, що сталася сварка, що призвела до дуелі, і мені хотілося показати цим розбишакам, що у всіх країнах на світі виходять на дуель, та лише французи беруть участь у ній зі сміхом. Проте це нітрохи не применшує моєї вдячності вам, і я прийшов запитати, чи не можу я сам або через моїх друзів, завдяки моїм зв’язкам, бути вам у чомусь корисним.

Батько мій, граф де Морсер, родом іспанець, користується великим впливом у Франції й ув Іспанії, то можете бути певні, що я і всі, що люблять мене, у вашому цілковитому розпорядженні.

— Мушу зізнатися, пане де Морсере, — відказав граф, — що я чекав од вас такої пропозиції і приймаю її від усього серця. Я вже й сам хотів просити вас про велику послугу.

— Яку саме?

— Я ніколи не бував у Парижі й геть його не знаю.

— Та невже? — вигукнув Альбер. — Як могли ви жити, не побачивши Парижа? Неймовірно!

— Тим часом це так; але, як і ви, я вважаю, що мені пора познайомитися зі столицею цивілізованого світу. Скажу більше: може, я давно вже здійснив би цю мандрівку, якби знав когось, хто міг би запровадити мене в паризькі світські кола, де я не маю ніяких зв’язків.

— Така людина, як ви! — вигукнув Альбер.

— Ви дуже люб’язні, та оскільки я не маю інших чеснот, окрім можливості змагатися в кількості мільйонів із паном Агуадо чи паном Ротшильдом, і їду до Парижа не для того, щоб грати на біржі, то ця обставина мене і втримувала. Та ваша пропозиція міняє справу. Чи візьметеся ви, любий пане Морсере, — тут на графових вустах промайнула чудернацька посмішка, — якщо я приїду до Франції, відчинити мені двері товариства, якому я буду так само чужий, як отой гурон чи кохінхінець?

— О, що до цього, графе, то з величезною радістю і від усього серця! — відказав Альбер. — І тим охочіше (любий Франце, прошу не сміятися з мене), що мене викликають до Парижа листом, якого я отримав не раніше як сьогодні вранці, де мовиться про дуже добру для мене партію в пречудовій родині, що має найліпші зв’язки в паризькому світі.

— То ви одружуєтеся? — усміхаючись, запитав Франц.

— Мабуть. Тож як ви повернетеся до Парижа, то, може, я буду вже одруженим чоловіком і, може, батьком родини. За моєї вродженої солідності воно буде мені личити. Принаймні, графе, повторюю вам: я і всі мої близькі ладні служити вам і тілом, і душею.

— Я згоден, — сказав граф, — і зважуся вас запевнити, що мені бракувало тільки цієї нагоди, щоб узятися до здійснення деяких планів, які я вже давно задумав.

Франц і на однісіньку мить не сподівався, що це ті самі плани, на які натякав граф у печері Монте-Крісто, тож він уважно глянув на графа, намагаючись прочитати на його обличчі бодай щось стосовно тих планів, які спонукали його завітати до Парижа; та нелегко було промкнутися в думки того чоловіка, надто ж як він приховував їх за ґречною усмішкою.

— Але, може, пане графе, — сказав Альбер, який був у захваті від того, що йому доведеться запровадити до світського товариства такого оригінала, як Монте-Крісто, — може, ваші наміри як ото ті, що спадають на думку під час мандрів і, збудовані на піску, щезають від однісінького пориву вітру?

— Ні, запевняю вас, це не так, — сказав граф, — я і справді хочу побувати в Парижі, мені навіть необхідно це вчинити.

— Та й коли саме?

— А коли ви самі там будете?

— Я? — запитав Альбер. — Тижнів за два, може, за три, найдовше, одне слово, скільки треба буде згаяти часу на дорогу.

— Що ж, — сказав граф, — даю вам три місяці, як бачите, я не скупий.

— І за три місяці ви будете в мене? — радісно вигукнув Альбер.

— Як хочете, то ми призначимо день і час побачення, — сказав граф. — Тільки попереджаю, що я страшенно пунктуальний.

— День і час! — сказав Альбер. — Чудово.

— Зараз глянемо.

Граф простягнув руку до календаря, що висів коло люстра.

— Сьогодні у нас двадцять перше лютого, — сказав він і глянув на годинника, — зараз пів на одинадцяту. Чи згодні ви чекати мене двадцять першого травня о пів на одинадцяту ранку?

— Чудово! —вигукнув Альбер. — Сніданок буде на столі.

— А де ви мешкаєте?

— Вулиця Ельдер, двадцять сім.

— Ви живете самі, одинаком? Я не поставлю вас у незручне становище?

— Я мешкаю в домі мого батька, але в окремому флігелі, у дворі.

— Чудово.

Граф узяв нотатника і записав: «Вулиця Ельдер, двадцять сім, двадцять перше травня, о пів на одинадцяту ранку».

— А тепер, — сказав він, ховаючи нотатника до кишені, — не турбуйтеся, я буду точний, як стрілка вашого годинника.

— Я ще побачу вас до мого від’їзду? — запитав Альбер.

— Це залежить від того, коли ви вирушаєте.

— Я вирушаю завтра, о п’ятій годині вечора.

— Тоді я з вами прощаюся. Мені треба побувати у Неаполі, і я повернуся не раніше ніж у суботу ввечері або в неділю вранці. А ви, — обернувся він до Франца, — ви теж їдете звідси, бароне?

— Так.

— До Франції?

— Ні, у Венецію. Я побуду в Італії ще рік чи й два.

— То ми не побачимося в Парижі?

— Боюся, що буду позбавлений цієї честі.

— Що ж, панове, тоді нехай вам щастить у дорозі, — сказав граф, простягаючи обидві руки Францові й Альберу.

Уперше торкався Франц руки цієї людини, тож несамохіть здригнувся: вона була холодна, мов рука мерця.

— Отож, вирішили, — сказав Альбер, — ви дали слово. Вулиця Ельдер, двадцять сім, двадцять першого травня, о пів на одинадцяту ранку.

— Двадцять першого травня, о пів на одинадцяту ранку, вулиця Ельдер, двадцять сім, — повторив граф.

Відразу ж по тому юнаки вклонилися і вийшли.

— Що з вами? — запитав Альбер Франца, повернувшись до своєї кімнати. — У вас такий стурбований вигляд.

— Так, — сказав Франц, — мушу зізнатися, граф чудернацький чоловік, і мене непокоїть це побачення, яке він вам призначив у Парижі.

— Непокоїть?.. Це побачення? Та ви з глузду зсунулися! — вигукнув Альбер.

— Нічого не вдієш! — відказав Франц. — Може, я і зсунувся з глузду, але це так.

— Послухайте, — сказав Альбер, — я радий, що мені випала нагода висловити вам мою думку; я давно помітив у вас якусь неприязнь до графа, а він, навпаки, завжди був із вами надзвичайно люб’язний. Ви щось маєте проти нього?

— Можливо.

— Ви зустрічалися з ним раніше?

— Еге ж.

— Де?

— А ви обіцяєте мені, що нікому ні слова не скажете про те, що я вам розповім?

— Обіцяю.

— Слово честі?

— Слово честі.

— Гаразд. Тоді слухайте.

І Франц розповів Альберові про свою мандрівку на острів Монте-Крісто і про те, як він зустрів там ватагу перемитників і поміж ними двох корсиканських розбишак. Він детально розповів, із якою казковою гостинністю вітав його граф у своїй печері з «Тисячі й одної ночі», розповів про вечерю, про гашиш, про статуї, про те, що було уві сні й наяву, і як уранці від того всього лишилася тільки маленька яхта на обрії, що йшла до Порто-Веккіо. Потім він перейшов до Рима, до ночі в Колізеї, до підслуханої ним розмови поміж графом і Луїджі Вампою, під час якої граф обіцяв виклопотати помилування Пеппіно, що й зробив, як бачили наші читачі.

Урешті він дійшов до пригоди, що сталася минулої ночі, розповів, у якому непростому становищі він опинився, побачивши, що йому бракує до суми викупу сімсот піастрів, і як йому спало на думку звернутися до графа, що і призвело до такої щасливої й ефектної розв’язки. Альбер дуже уважно слухав Франца.

— То й що ж? — сказав він, коли той скінчив. — Що ж лихого бачите ви у всьому цьому? Граф полюбляє мандрувати, він заможний і хоче мати власну яхту. Поїдьте он у Портсмут чи Саутгемптон і побачите, що в гавані повнісінько яхт, які належать багатим англійцям, які дозволяють собі таку саму розкіш. Щоб завжди мати якийсь притулок, щоб не їсти оту гидоту, якою ми труїмося, я — вже чотири місяці, а ви — чотири роки, щоб не спати в цих бридких ліжках, де неможливо заснути, він улаштовує собі помешкання на Монте-Крісто, а влаштувавши, остерігається, що тосканський уряд забере його і видатки підуть унівеч; отож, він купує острів і присвоює йому своє ім’я. Любий мій, понишпоріть у вашій пам’яті і скажіть мені, скільки ваших приятелів називають себе іменами місцевостей, якими вони ніколи не володіли?

— А корсиканські розбійники у його почті? — запитав Франц.

— А що тут дивного? Ви добре знаєте, що корсиканські розбійники не грабіжники, а просто втікачі, яких родова помста вигнала з рідного міста або з рідного села, у їхньому товаристві можна перебувати без ніякого збитку для своєї честі. Що ж до мене, то я заявляю: якщо мені доведеться побувати на Корсиці, то перш аніж заявитися до губернатора і префекта, я попрошу познайомити мене з розбійниками Коломби, якщо, звісно, пощастить розшукати їх, — я вважаю, що вони ваблять до себе.

— А Вампа з його ватагою? — запитав Франц. — Це вже справжнісінькі розбишаки, що просто грабують, і з цим ви, сподіваюся, не будете сперечатися. Що ви скажете про графів уплив на таких людей?

— Скажу, любий мій, таке: оскільки цьому впливові я, либонь, завдячую життям, то мені не випадає бути надто прискіпливим. Тож я не маю наміру, як оце ви, ставити його графові на карб, і ви вже дозвольте вибачити нашого сусіду за те, що він якщо й не порятував мені життя, — може, це було б перебільшення, — то принаймні зберіг мені чотири тисячі піастрів, а на наші гроші це становить усе ж таки двадцять чотири тисячі франків — у Франції хтозна чи й оцінили б мою голову на таку суму, що свідчить, — регочучи, докинув Альбер, — що нема пророка у своїй вітчизні.

— До речі, про вітчизну: де графова батьківщина? Яка його рідна мова? На які кошти він живе? Звідки взялися його незліченні дóбра? Якою була перша половина його таємничого, недовідомого життя, що накинуло на другу половину похмуру тінь. Ось що на вашому місці я постарався б дізнатися.

— Любий Франце, — відказав Альбер, — коли ви отримали мого листа і побачили, що ми потребуємо графа, ви пішли і сказали йому: «Мій друг Альбер де Морсер у небезпеці, допоможіть порятувати його». Правда ж?

— Правда.

— А він запитав у вас, хто такий Альбер де Морсер? Звідки він узяв своє наймення? На які кошти він живе? Де його батьківщина? Де він народився? Скажіть, запитував він про це?

— Та ні, мушу зізнатися, не запитував.

— Він просто взяв та й поїхав. Він видер мене з лабет сеньйора Луїджі, де, попри мій, як ви ото кажете, надзвичайно невимушений вигляд, я почувався, як по правді, кепсько. І ось коли за таку послугу він просить мене зробити те, що робиш день крізь день для будь-якого московита чи італійського князя, що приїздить до Парижа, то якщо просить зазнайомити його з паризьким світським товариством, то ви хотіли, щоб я йому відмовив! Облиште, Франце, ви із глузду зсунулися!

Не можна було не зізнатися, що тієї миті логіка була таки на боці Альбера.

— Одне слово, робіть, як хочете, любий віконте, — зітхнувши, відказав Франц. — Усе, що ви кажете, дуже переконливе, і все ж таки граф Монте-Крісто — дуже дивний чоловік.

— Граф Монте-Крісто — філантроп. Він не сказав вам, нащо він їде до Парижа, так ось: для того, щоб стати претендентом на Монтіонівську премію[45]. І якщо йому, щоб здобути її, потрібен мій голос і сприяння того миршавого чоловічини, від якого залежить її присудження, то перше я йому даю, а друге запевняю. На цьому, друже мій, закінчимо нашу розмову і сядемо за стіл, а потім поїдемо востаннє глянути на собор Святого Петра.

Альберову програму виконали, і наступного дня, о п’ятій годині пополудні, друзі розлучилися. Альбер де Морсер повернувся до Парижа, а Франц Д’Епіне подався на два тижні до Венеції.

Але Альбер так боявся, щоб його гість не забув про призначене побачення, що, сідаючи до ридвана, передав лакеєві для передачі графові Монте-­Крісто візитну картку, де під словами «Віконт Альбер де Морсер» написав олівцем: «21 травня, о пів на одинадцяту ранку, вулиця Ельдер, 27».