Граф Монте-Крісто

I. Гості

У домі на вулиці Ельдер, де віконт де Морсер ще в Римі призначив побачення графові Монте-Крісто, уранці 21 травня готувалися до того, щоб гідно зустріти гостей.

Альбер мешкав ув окремому флігелі в кутку великого двориська, напроти будинку, де були розташовані служби. Лише два вікна у флігелі виходили на вулицю — ще три дивилися у двір, а решта два — у садок.

Поміж двориськом і садом височіла простора і пишна оселя графа з графинею де Морсерів, збудована з кепським смаком наполеонівської пори.

На всю ширину маєтку, уздовж вулиці, тягнулася огорожа, увінчана квітковими вазами і прорізана посередині великою брамою з позолочених списів, що служила для парадних виїздів; маленька хвіртка біля воротаревої будки призначалася для слуг, а також для господарів, коли вони виходили з дому або поверталися додому пішки.

У виборі флігеля, якого відвели для Альбера, вгадувалася ніжна передбачливість матінки, що не бажала розлучатися із сином, та розуміла, що юнак його віку потребує цілковитої свободи. Із другого боку, тут давався взнаки і тверезий егоїзм віконта, що полюбляв те вільне життя нероби, яке провадять діти заможних батьків і яке йому золотили, наче пташці клітку.

Із вікон, що виходили на вулицю, Альбер міг спостерігати за світом, адже хлопцям потрібно, щоб на їхньому обрії пропливали гожі дівчата, навіть якщо той обрій — тільки вулиця, та й годі. Потім, якщо предмет вимагав глибшого дослідження, Альбер де Морсер міг вийти дверми, що були співвідносні з хвірткою поруч із воротаревою будкою і заслуговували на особливу згадку.

Здавалося, про ті двері забули відтоді, як збудували цей дім, назавжди занедбали, такі вони були непомітні й укриті порохом, та їхні завіси і замок ретельно змащувалися і свідчили про те, що ними частенько і таємно користувалися. Ці потаємні двері суперничали з іншими двома входами і кепкували з воротаря, утікаючи від його пильного ока і відчиняючись, мов печера з «Тисячі й одної ночі», мов чарівний Сезам Алі-Баби, за допомогою двох чи трьох кабалістичних слів, вимовлених ніжним голосочком, чи умовного стукотіння найтоншими пальчиками на світі.

Наприкінці просторого і тихого коридору, куди провадили ті двері, що служив ніби передпокоєм, були розташовані: праворуч — Альберова їдальня, що виходила вікнами у двір, а ліворуч — його маленька вітальня, що дивилася вікнами в садок. Зарості кущів і виткого зілля, розташовані віялом перед вікнами, приховували від нескромних поглядів внутрішню обставу цих двох покоїв, єдиних, куди можна було б зазирнути з двору і з саду, тому що вони містилися на долішньому поверсі.

На другому поверсі були точнісінько такі самі два покої і ще третій, розташований над коридором. Тут містилися вітальня, спальня і будуар.

Вітальня на долішньому поверсі була чимось на кшталт алжирської диванної і призначалася для курців.

Будуар другого поверху поєднувався зі спальнею, і потаємні двері провадили з нього простісінько на сходи. Одне слово, ужиті були всі застережні заходи.

Усенький третій поверх займала величезна студія — чи то святилище художника, чи то денді. Там цілою купою лежали одна на одній різноманітні Альберові примхи: мисливські роги, контрабаси, флейти, цілий оркестр, тому що була пора, коли Альбер почував якщо не потяг, то якесь бажання взятися до музики; мольберти, палітри, сухі фарби, тому що любитель музики незабаром уявив себе художником; і нарешті рапіри, боксерські рукавички, еспадрони і різні палиці, бо, улягаючи традиціям світської молоді тієї пори, про яку оце ми провадимо річ, Альбер де Морсер із незрівнянно дужчою впертістю, ніж до музики й живопису, брався до трьох мистецтв, що вінчали виховання світського лева, тобто до фехтування, боксу і володіння палицею, і по черзі приймав у тій студії, що призначалася для різних фізичних вправ, Ґрізьє, Кукса і Шарля Лебуше.

Решту обстави тієї кімнати становили старовинні шафи пори Франциска І, заставлені китайською порцеляною, японськими вазами, фаянсом Лукки делла Роббії й тарілками Бернара де Паліссі; фотелі, де, може, сидів собі Генріх IV або Сюллі, Людовик ХІІІ або Ришельє, бо два з тих фотелів, оздоблені різьбленим гербом, де на лазуровому полі сяяли три французькі лілії, увінчані королівською короною, походили, звісно ж, із луврських комор чи принаймні з якогось іншого королівського палацу. На тих строгих і темних фотелях були безладно розкидані розкішні тканини яскравих барв, що були просякнуті сонцем Персії або розквітли під руками калькуттських чи чандернагорських жінок.

Навіщо лежали тут ці тканини, ніхто не міг би сказати: вони тішили око і чекали на призначення, що невідоме було навіть їхньому власнику, а тим часом осявали кімнату своїм золотом і шовковистим полиском.

На чільному місці стояв рояль із рожевого дерева, роботи Роллера й Блянше, що пасує за розмірами до наших ліліпутських віталень, та все ж таки в його тісних і звучних надрах міститься цілий оркестр, і він аж стогне під тягарем шедеврів Бетховена, Вебера, Моцарта, Гайдна, Ґретрі[46] й Порпори[47].

І скрізь на стінах, над дверима, на стелі — шпаги, кинджали, ножі, палиці, сокири й кольчуги, позолочені, вороновані, із насічкою; гербарії, брили мінералів, пташині опудала, що розкинули в непорушному польоті свої вогнецвітні крила й раз і назавжди роззявили дзьобаки.

Дарма й казати, що то була улюблена Альберова кімната.

Проте того дня, що його призначили для побачення, Альбер у ранковому вбранні розташувався у маленькій вітальні долішнього поверху. На столі перед широким м’яким диваном стояли у фаянсових голландських горнятках усі відомі сорти тютюну: від жовтого петербурзького до чорного синайського, тут був і меріленд, і порторіко, й латакія. Коло них, у шухлядах із запахущого дерева, лежали, за довжиною і цінністю, пуроси, регалії, гавани й маніли. І врешті у відкритій шафі колекція німецьких люльок, цибухів із бурштиновими мундштуками і кораловим опорядженням і кальянів із золотою насічкою, із довгими сап’яновими шийками, що згорнулися немов гадюки, очікувала примхи чи схильності курців. Альбер особисто орудував улаштуванням цього симетричного безладу, який сучасні гості, після добрячого сніданку і чашки кави, полюбляють споглядати крізь дим, що чудернацькими колами підіймається до стелі.

За чверть до десятої увійшов покойовий слуга. То був, якщо не брати до уваги п’ятнадцятирічного грума Джона, що балакав тільки англійською, єдиний Морсерів слуга. Саме собою зрозуміло, що звичайними днями в Альберовому розпорядженні був кухар його батьків, у випадках урочистих — ще й батьків лакей.

Той слуга звався Жермен. Він користувався цілковитою довірою свого молодого пана. Увійшовши, він поклав на стіл стос газет і подав Альберові жмут листів.

Альбер неуважно глянув на них, обрав два надухані конверти, надписані гарненьким почерком, роздер їх і досить уважно прочитав.

— Як надійшли ці листи? — запитав він.

— Один поштою, другого приніс покойовий пані Данґляр.

— Звеліть передати пані Данґляр, що я приймаю запрошення до її ложі... Зачекайте... Потім підіть до Рози; скажіть, що після опери я заїду до неї й однесіть їй шість пляшок щонайліпшого вина — кіпрського, хересу і малаги, а також барильце остендських креветок... Креветки візьміть у Бореля і не забудьте сказати, що це для мене.

— О котрій годині подавати сніданок?

— А зараз котра година?

— За чверть десята.

— Подайте рівно о пів на одинадцяту. Дебре, може, поспішатиме до міністерства... І, крім того, — Альбер заглянув до нотатника, — я так і призначив графові: двадцять першого травня, о пів на одинадцяту, і хоч я не дуже здаюся на його обіцяння, мені хочеться бути пунктуальним. До речі, ви не знаєте, графиня вже встала?

— Якщо ви хочете, пане віконте, то я піду та дізнаюся.

— Добре... І попросіть у неї погрібець із лікерами, бо мій не повний. Скажіть, що я загляну до неї о третій годині й попрошу дозволу познайомити її з одним паном.

Коли покойовий слуга вийшов, Альбер упав на диван, розгорнув газети, зазирнув у театральний репертуар, скривився, побачивши, що йде опера, а не балет, марно пошукав поміж об’явами новий засіб для зубів, що про нього йому казали. Відкинув одну за одною всі три найпоширеніші паризькі газети і, широко позіхнувши, пробурмотів:

— Ні, ці газети що не день, то нудніші роб­ляться.

Цієї миті коло брами зупинився легкий ридван, і за хвилю камердинер доповів про Люсьєна Дебре. До кімнати мовчки, без усмішки, з напівофіційним виглядом увійшов високий молодик, білявий, блідий, із самовпевненим поглядом сірих очей, із гордовито стиснутими тонкими вустами, у блакитному фраці з карбованими золотими ґудзиками, у білій краватці, на тонкому шовковому шнурку в нього теліпався черепаховий монокль, якого йому, за допомогою бровного й зигоматичного м’яза, вряди-годи щастило вставляти в праве око.

— Добридень, Люсьєне! — сказав Альбер. — Ви просто лякаєте мене вашою надзвичайною пунктуальністю! Я чекав вас останнім, а ви приїжджаєте за п’ять до десятої, хоча сніданок призначено лише о пів на одинадцяту! Дива, та й годі! Чи не впав кабінет часом?

— Ні, любий мій, — відказав молодик, сідаючи на дивані, — можете заспокоїтися, ми завжди хитаємося, та ніколи не падаємо, і я починаю думати, що ми просто стаємо незмінними, не кажучи вже про те, що справи на півострові остаточно зміцнять наше становище в Буржі.

— У Буржі?

— Еге ж. Йому нема на що скаржитися, нехай йому всячина! Бурж — столиця Карла VII. Невже ви цього не знали? З учора це відомо всьому Парижу, а позавчора ці чутки промкнулися вже й на біржу. Данґляр (не розумію, яким чином цей чолов’яга дізнається про всі новини разом із нами) зіграв на підвищення і заробив мільйон.

— А ви, певне, заробили нову стрічечку? На вашій пряжці блакитна стьожка, якої передніше не було.

— Так, мені надіслали зірку Карла ІІІ, — недбало кинув Дебре.

— Не вдавайте байдужого, зізнайтеся, що вам приємно її отримати.

— Не приховую, навіть дуже приємно. Як додаток до вбрання, зірка гарно прикрашає застебнутий фрак, це вишукано.

— І стаєш схожий на принца Уельського або на герцога Рейхштадтського, — усміхаючись, сказав Морсер.

— Тим-то я і заявився до вас о такій ранній порі, любий мій.

— Тобто тому, що ви здобули зірку Карла ІІІ і вам кортіло сповістити мені про цю приємну новину?

— Ні, не тому. Я всеньку ніч збув за відправленням листів: двадцять п’ять дипломатичних депеш. Повернувся додому вдосвіта і хотів було заснути, та в мене заболіла голова, то я встав і вирішив проїхати верхи. У Булонському лісі я відчув нудьгу і голод. Ті два відчуття ворожі одне одному і рідко з’являються разом, та цього разу вони об’єдналися проти мене, утворивши щось на кшталт карлістсько-республіканського союзу. Тоді я згадав, що ми сьогодні вранці будемо бенкетувати у вас, і ось я тут. Я голодний, то нагодуйте мене, мені нудно, то розважте мене.

— Цей мій обов’язок господаря, любий друже, — сказав Альбер, викликаючи дзвінком покойового слугу, тоді як Люсьєн кінчиком свого ціпка з золотим наголів’ям із туркусами підкидав розгорнуті часописи. — Жермене, чарку хересу і бісквітів. А поки що, любий Люсьєне, ось сигари, перемитні, звісно ж, але раджу вам спробувати їх і запропонувати вашому міністрові продавати нам такі самі замість горіхового листя, яке добрим громадянам доводиться курити з його милості.

— Де ж пак! Тільки вони перестануть бути перемитними, як ви відмовитеся від них і будете вважати їх огидними. Утім, це не стосується міністерства внутрішніх справ, це діло міністерства фінансів; зверніться до пана Юмана, департамент непрямих податків, коридор А, кімната двадцять шість.

— Ви вражаєте мене вашою обізнаністю, — відказав Альбер. — Та ж візьміть сигару!

Люсьєн запалив манілу від рожевої свічки в позолоченому підсвічнику й відкинувся на спинку дивана.

— Щасливий ви, що нічого не робите, — сказав він. — Їй-богу, ви самі не усвідомлюєте вашого щастя!

— А що ви робили б, любий мій утихомирювачу королівства, якби вам не було чого робити? — з легенькою іронією заперечив Морсер. — Ви особистий секретар міністра, причетний заразом і до всіх хитромудрощів великої європейської політики, і до найдрібніших паризьких інтриг. Ви захищаєте королів і, що ще втішніше, королев, засновуєте партії, керуєте виборами, й у себе в кабінеті, за допомогою пера і телеграфа, досягаєте більшого, ніж Наполеон на полях битв своєю шпагою і своїми перемогами. Ви — володар двадцяти п’яти тисяч ліврів річного прибутку, не враховуючи платні, власник коня, за якого Шато-Рено пропонував вам чотириста луїдорів і якого ви не продали йому. До ваших послуг кравець, що не зіпсував вам жодної пари панталонів. Опера, Жокей-клуб і театр Вар’єте — і вам нема чим розважатися? Що ж, тоді я розважу вас.

— І чим, цікаво?

— Новим знайомством.

— Із чоловіком чи з жінкою?

— З чоловіком.

— Я й так багатьох знаю.

— Але такого ви не знаєте.

— То звідки він? Із кінця світу?

— Може, навіть і далі.

— А нехай йому! Сподіваюся, не він має привезти наш сніданок?

— Ні, заспокойтеся, сніданок готують тут, у домі. Але ви, бачу, таки голодні?

— Так, зізнаюся, хоч це і принизливо. Та вчора я обідав у пана де Вільфора, а ви помітили, що в цих суддів кепсько годують? Таке враження, наче вони потерпають від докорів сумління.

— Ганьте, ганьте чужі обіди, а як їдять у ваших міністрів?

— Так, але ми принаймні запрошуємо порядних людей, і якби нам не треба було пригощати добромисних плебеїв, що голосують за нас, то ми більше ніж смерті боялися б обідати вдома, запевняю вас.

— Тоді випийте ще чарку хересу і візьміть бісквіт.

— Із задоволенням, ваше іспанське вино чудове; ось бачите, яку слушність ми мали, коли встановлювали мир у цій країні.

— Авжеж, але як бути з доном Карлосом?

— То й що! Дон Карлос буде пити бордо, а за десять років ми повінчаємо його сина з маленькою королевою.

— За те ви отримаєте Золоте Руно, якщо натоді ще будете служити.

— Бачу, Альбере, ви сьогодні вирішили годувати мене марними балачками.

— Що ж, погодьтеся, це найліпше напихає шлунок. Та я чую Бошанів голос, ось посперечаєтеся з ним, і це вас відверне.

— Про що ж сперечатися?

— Про те, що пишуть у часописах.

— А хіба я читаю часописи? — зневажливо запитав Дебре.

— То більше підстав сперечатися.

— Пан Бошан! — доповів покойовий слуга.

— Прошу, прошу, грізне перо! — сказав Альбер, підводячись і йдучи назустріч новому гостю. Ось Дебре каже, що терпіти вас не може, хоч, за його ж таки словами, і не читає ваших статей.

— Та воно й правда, — відказав Бошан, — я теж сварю його, хоч і не знаю, що він робить. Добридень, командоре.

— А, то ви вже знаєте? — запитав особистий секретар міністра, усміхаючись і потискаючи долоню журналістові.

— Ще б пак!

— А що кажуть про це у світі?

— У якому світі? Року божого тисяча вісімсот тридцять восьмого їх чимало.

— У критико-політичному світі, де ви — один із левів його.

— Кажуть, це цілком заслужене і ви сієте доста червоного, щоб виросло трохи блакитного.

— Непогано сказано, — зауважив Люсьєн. — Чому ви не наш, любий Бошане? Із вашим розумом ви за три-чотири роки вже й кар’єру зробили б.

— Я лише одного чекаю, щоб послухатися вашої поради, — міністерства, що могло б протриматися бодай півроку. Тепер однісіньке слово, Альбере, тим паче що треба дати пільгу сердезі Люсьєнові. Ми будемо снідати чи обідати? Мені треба ще до Палати. Як бачите, у нашому ремеслі не тільки самі троянди.

— Ми тільки снідаємо і чекаємо ще двох; щойно вони приїдуть, ми сядемо за стіл.

— А кого саме ви чекаєте? — запитав Бошан.

— Одного аристократа й одного дипломата, — відказав Альбер.

— Ох, аристократа нам доведеться чекати години зо дві, а дипломата й довше. Я повернуся до десерту. Залиште мені полуниць, кави і сигар. Я щось перехоплю в Палаті.

— Облиште, Бошане: навіть якби аристократа звали Монморансі, а дипломата Меттерніх, ми все одно сядемо снідати рівно о пів на одинадцяту; а поки що беріть приклад із Дебре, випийте хересу і візьміть бісквітів.

— Гаразд, залишуся. Сьогодні мені конче треба розважитися.

— Ось і ви, як Дебре! Хоч, як на мене, коли міністерство понуре, то опозиція має бути весела.

— Так, але ви не знаєте, що мені загрожує! Сьогодні вдень, у Палаті депутатів, я буду слухати промову Данґляра, а ввечері, у його дружини, трагедію пера Франції. Нехай йому дідько, цьому конституційному ладові! Та ж кажуть, що ми могли обирати, — то як же ми могли обрати Данґляра?

— Розумію, вам треба запастися веселістю.

— Не варто нехтувати Данґляровими річами, — сказав Дебре. — Адже він голосує за вас, він теж в опозиції.

— Та в тім і лихо! І я ніяк не дочекаюся, коли ви вже відправите його розбалакувати до Люксембурзького палацу, тоді я вже нарегочуся досхочу.

— Відразу видно, що в Іспанії справи налагодилися, — сказав Бошанові Альбер. — Ви сьогодні страшенно в’їдливі. Згадайте, що в паризькому товаристві подейкують про мій шлюб із панною Ежені Данґляр. Не можу ж я, по совісті, дозволити вам знущатися з красномовності чоловіка, який колись мені скаже: «Віконте, вам відомо, що я даю за моєю донькою два мільйони посагу».

— Не бути тому весіллю, — урвав його Бошан. — Король міг зробити його бароном, може підвищити до пера, але шляхтича з нього він не зробить. А граф де Морсер надто великий аристократ, щоб за два жалюгідні мільйони погодитися на нерівний шлюб. Віконт де Морсер може одружитися лише з маркізою.

— Два мільйони! Це все ж таки незлецько, — вкинув Морсер.

— Це акціонерний капітал якогось театру на Бульварах або залізничної гілки від Ботанічного саду до Рапе.

— Не слухайте його, Морсере, — лінькувато озвався Дебре, — одружуйтеся. Ви берете шлюб із торбою з грішми. То хіба вам не все одно! Нехай на ній буде на один герб менше і на один нуль більше; у вашому гербі сім мерлеток; три ви подаруєте дружині, і вам ще залишиться чотири. Це все ж таки на одну більше, ніж у герцога Ґіза, і він мало не став французьким королем, а його двоюрідний брат був німецьким імператором.

— Авжеж, либонь, ви маєте рацію, — неуважно відказав Альбер.

— Ще б пак! Та й будь-який мільйонер родовитий, мов байстрюк.

— Ох, цитьте, Дебре, — регочучи, відказав Бошан, — ось іде Шато-Рено, він прохромить вас шпагою свого предка Рено де Монтобана, щоб зцілити вас від пристрасті до парадоксів.

— Він принизить цим свою гідність, — сказав Люсьєн, — тому що я дуже ницого походження.

— От так пак! — вигукнув Бошан. — Міністерство почало співати на мотив Беранже. Господи, куди ми йдемо!

— Пан де Шато-Рено! Пан Максимільян Моррель! — доповів камердинер.

— Ага, то вже всі зібралися! — сказав Бошан. — І ми сядемо обідати; адже, якщо не помиляюся, ви чекали ще тільки двох, Альбере?

— Моррель! — здивовано прошепотів Альбер. — Хто такий Моррель?

Та не встиг він промовити це, як пан де Шато-Рено, гарний тридцятирічний молодик, аристократ від голови до ніг, тобто із зовнішністю Ґішо і розумом Мортемара, узяв його за руку.

— Дозвольте мені, Альбере, — сказав він, — представити вам капітана спагі Максимільяна Морреля, мого друга й рятівника. Утім, такого чоловіка нема потреби рекомендувати. Вітайте мого героя, віконте.

Він відступив і дав місце високому і солідному молодикові, із широким чолом, проникливим поглядом і чорними вусами, якого наші читачі бачили в Марселі за досить драматичних обставин, щоб його, може, не забути. На нім наче влитий сидів мальовничий мундир, напівфранцузький, напівсхідний, він щільно облягав його широкі груди, прикрашені хрестом Почесного легіону, і його стрункий стан. Молодий офіцер уклонився з вишуканою поштивістю. Він був зграбний у всіх своїх рухах, тому що був дужий.

— Пане Моррелю, — привітно сказав Альбер, — барон Шато-Рено заздалегідь знав, що принесе мені особливе задоволення, познайомивши мене з вами. Ви його друг, то, сподіваюся, станете і нашим другом.

— Чудово, — сказав Шато-Рено, — і побажайте, любий віконте, щоб, як буде потреба, він учинив для вас те саме, що й для мене.

— А що ж він учинив? — запитав Альбер.

— Пан барон перебільшує, — устряв Моррель, — їй-богу, не варто про це казати!

— Як це — не варто казати? — вигукнув Шато-Рено. — Життя не варте того, щоб про нього казати? Ох, ви таки великий філософ, любий Моррелю... Ви можете казати таке, бо ви щодня ризикуєте життям, але я, що наразився на таке зовсім випадково...

— Із усього цього, пане бароне, мені зрозуміло тільки одне: капітан Моррель порятував вам життя.

— Авжеж, та й годі, — сказав Шато-Рено.

— І як воно сталося? — запитав Бошан.

— Бошане, друже мій, зрозумійте, що я помираю від голоду! — вигукнув Дебре. — Не треба довгих розмов.

— А хіба я заважаю вам сісти за стіл? — спитав Бошан. — Шато-Рено все розповість вам за сніданком.

— Панове, — сказав Морсер, — майте на увазі, що зараз тільки чверть на одинадцяту і ми чекаємо останнього гостя.

— Ага, дипломата, — сказав Дебре.

— Дипломата чи ще когось, це мені невідомо. Знаю лишень, що я завдав йому доручення, яке він виконав так вдало, що якби я був королем, то вчинив би його кавалером усіх орденів, навіть якби в моєму розпорядженні були відразу і Золоте Руно, й Підв’язка.

— Якщо так, то ми ще не сідаємо за стіл, — сказав Дебре. — Налийте собі келих хересу, як ото зробили ми, і розкажіть, що з вами сталося, бароне.

— Усі ви знаєте, що мені нещодавно закортіло податися до Африки.

— Це той шлях, що його вказали вам ваші предки, любий Шато-Рено, — люб’язно вкинув Морсер.

— Авжеж, але навряд чи ви, як вони ото, робили це задля звільнення Гробу Господнього.

— Правда ваша, Бошане, — сказав молодий аристократ, — я просто хотів собі постріляти з пістолів. Як ви знаєте, я терпіти не можу дуелі, відтоді як два мої секунданти, яких я обрав, щоб вони залагодили справу, змусили мене поцілити в руку одного з моїх найліпших друзів... сердегу Франца Д’Епіне, ви ж бо всі його знаєте.

— Еге ж, справді, — сказав Дебре, — ви з ним колись змагалися... А за що?

— Ох, їй-богу, не пам’ятаю вже, — відказав Шато-Рено. — Зате добре пам’ятаю, що, намагаючись бодай якось виявити мої таланти в тій царині, я вирішив випробувати на арабах нові пістолі, які мені нещодавно подарували. Тож я подався до Орану, із Орану дістався до Константіни й опинився там якраз тоді, коли знімали облогу. Я почав відступати разом з усіма. Дві доби я терпів удень дощ, а вночі сніг, але третього ранку мій кінь здох від холоднечі: бідолашна худобина звикла до попони, до теплої стайні... То був арабський кінь, та він не впізнав батьківщини, зустрівшись в Аравії з десятиградусним морозом.

— Ось чому хочете ви купити мого англійського коня, — встряв Дебре. — Певне, сподіваєтеся, що він ліпше від вашого араба терпітиме холод.

— Помиляєтеся, я присягнувся більше ніколи не їздити до Африки.

— Так перелякалися, еге? — спитав Бошан.

— Авжеж, зізнаюся, — відказав Шато-Рено, — та й було від чого! Отож, кінь мій сконав, я йшов пішки, аж раптом на мене налетіло шестеро арабів, щоб відрубати мені голову. Двох я застрелив із рушниці, двох — упритул із пістолів, та залишалося ще двоє, а я був беззбройний. Один згріб мене за чуба, тим-то я тепер і стрижуся так коротко, хтозна, що може статися в житті, а другий притулив мені вістря ятагана до горлянки, і я вже почув пекучий холод криці, коли ж оцей пан теж налетів на них, забив пострілом з пістоля того, що тримав мене за чуприну, і розкраяв голову тому, що хотів перерізати мені горлянку. Він вважав своїм обов’язком того дня порятувати чиєсь життя, і так сталося випадково, що то виявилося моє. Як стану багатий, то замовлю Клагманові або Марокетті статую Випадковості.

— Це було п’ятого вересня, — усміхаючись, сказав Моррель, — у роковину того дня, коли якесь диво порятувало мого батька, то щороку, по змозі, я намагаюся відзначити цю днину, зробивши щось...

— Героїчне, еге ж? — урвав його Шато-Рено. — Одне слово, мені поталанило, та це ще не все. Порятувавши мене від зарізяк, він порятував мене і від холоду, віддавши мені не половину своєї киреї, як ото вчинив святий Мартин, а всеньку кирею, а потім і від голоду, поділивши зі мною... вгадайте що?

— Паштет від Фелікса? — спитався Бошан.

— Ні, свого коня, з якого кожен із нас із великим смаком з’їв по шматку, а це було нелегко!

— З’їсти шматок коня? — регочучи, запитав Морсер.

— Ні, вдатися до такої жертви, — відказав Шато-Рено. — Запитайте в Дебре, чи пожертвує він своїм англійським коником задля незнайомця?

— Задля незнайомця — ні, — сказав Дебре, — а задля друга, може, й пожертвував би.

— Я відчував, що ви станете моїм другом, пане бароне, — сказав Моррель. — Крім того, як я вже мав честь вам казати, називайте це героїзмом або жертвою, але того дня я мав чимось відплатити долі за несподіване щастя, що колись нам перепало.

— Ця історія, що на неї натякає Моррель, — провадив Шато-Рено, — просто-таки дивовижна, і коли ви з ним ближче познайомитеся, він вам колись її розповість, а поки що досить спогадів, візьмемося до наших кендюхів. О котрій ви снідаєте, Альбере?

— О пів на одинадцяту.

— Точно? — запитав Дебре, діставши годинника.

— Подаруєте мені ще п’ять хвилин пільги, — сказав Морсер, — адже я теж чекаю рятівника.

— Чийого?

— Та мого ж таки, нехай йому всячина, — відказав Морсер. — Чи як ви гадаєте, мене не можна порятувати від когось, як і будь-яку іншу людину, і тільки араби стинають голови? Наш сніданок філантропічний, і за нашим столом будуть сидіти, сподіваюся, два людські добродійники.

— То як тут бути? — запитав Дебре. — Та ж у нас тільки одна Монтіонівська премія, еге ж?

— То її віддадуть тому, хто нічого не зробив, щоб її заслужити, — сказав Бошан. — Зазвичай Академія ото так виходить зі скрутного становища.

— А звідки з’явився наш рятівник? — запитав Дебре. — Перепрошую за мою наполегливість, пам’ятаю, ви мені вже якось відповіли, але так невиразно, що я дозволю собі перепитати вас.

— Як по правді, то я й сам не знаю, — відказав Альбер, — три місяці тому, коли я запрошував його, він був у Римі, але хто знає, де він устиг побувати за цей час?

— І ви гадаєте, він може бути пунктуальний? — запитав Дебре.

— Гадаю, він здатен на все.

— Майте на увазі, навіть із п’ятьма хвилинами пільги залишилося чекати тільки десять хвилин.

— То я скористаюся ними і розповім про мого гостя.

— Вибачте, — устряв Бошан, — а можна з вашої розповіді зробити фейлетон?

— Навіть дуже, — відказав Морсер, — ще й цікавий.

— То розповідайте, треба ж мені чимось винагородити себе, якщо вже я не потраплю до Палати.

— Я був у Римі під час останнього карнавалу.

— Це ми знаємо, — урвав його Бошан.

— Еге ж, але ви не знаєте, що мене викрали розбійники.

— Розбійників нема, — устряв Дебре.

— Та ні, таки є, ще й які, тобто, хочу сказати, пречудові. Вони здалися мені страшенно прекрасними.

— Послухайте, любий Альбере, — сказав Дебре, — зізнайтеся, що ваш кухар запізнився, що креветки ще не привезли з Маренн чи Остенде і що ви, як ото пані де Ментенон, хочете замінити їжу казкою. Зізнайтеся-таки, ми настільки поштиві, що вибачимо вам і вислухаємо вашу розповідь, хоч яка фантастична вона буде.

— А я вам кажу, що вона хоч і фантастична, проте в ній усе правда від початку до кінця. Отож, розбишаки взяли мене у полон і одпровадили у дуже незатишну місцину, що називається катакомбами Сан-Себастьяно.

— Знаю я ту місцину, — сказав Шато-Рено, — я там замало на лихоманку не заслаб.

— А я і справді заслаб, — провадив Альбер. — Мені заявили, що я в полоні й що за мене вимагають викуп — дрібниці, чотири тисячі римських піастрів, двадцять шість турських ліврів. Як на лихо, у мене залишалося тільки півтори тисячі, мандрівка моя добігала краю і кредит вичерпався. Я написав Францові... Ага, Франц був там, то ви можете запитати в нього, чи вигадав я тут бодай слово. Я написав йому, що як до шостої ранку він не привезе чотирьох тисяч піастрів, то в десять хвилин на сьому мене прилучать до розряду блаженних святих і преславних мучеників. Повірте, Луїджі Вампа — так звався ватажок тих розбійників — дотримався б свого слова.

— Але Франц привіз чотири тисячі піастрів? — спитався Шато-Рено. — Ще б пак! Роздобути чотири тисячі піастрів не штука, якщо звешся Францом Д’Епіне чи Альбером де Морсером.

— Ні, він просто приїхав у супроводі того чоловіка, що про нього я кажу і якого я сподіваюся вам відрекомендувати.

— То цей пан — Геркулес, що забив Какуса, чи Персей, що звільнив Андромеду?

— Ні, він заввишки, як я оце.

— Озброєний до зубів?

— Із ним не було і шпиці для плетіння.

— Але він заплатив викуп?

— Він сказав два слова ватажкові на вухо, і мене відпустили.

— Тебе навіть перепросили, що затримали, — докинув Бошан.

— Так отож, — підтвердив Альбер.

— Він часом не Аріосто?

— Ні, просто граф Монте-Крісто.

— Такого імені нема, — сказав Дебре.

— Мені здається, теж, — додав Шато-Рено з певністю людини, що знає напам’ять усі родословні книги Європи, — бо хто чув про графів Монте-Крісто?

— Може, він родом зі Святої землі, — сказав Бошан, — либонь, хтось із його предків володів Голгофою, як ото Мортемари Мертвим морем володіли.

— Перепрошую, панове, — сказав Моррель, — але, гадаю, я можу вивести вас із цього клопоту. Монте-Крісто — це острівець, що про нього часто розповідали моряки, які служили у мого батька, піщинка в Середземному морі, атом у нескінченності.

— Правда ваша, — сказав Альбер, — і чоловік, що про нього я вам розповідаю, — пан і володар тієї піщинки, того атома. Певне, він купив собі графський титул десь у Тоскані.

— То він багатий, цей ваш граф?

— Гадаю, багатий.

— Та ж це має бути й так видно?

— Помиляєтеся, Дебре.

— Не розумію вас.

— Читали ви «Тисячу й одну ніч»?

— Питаєте!

— То хіба можна сказати, хто перед вами — багатії чи бідняки? Що у них: пшеничні зерна чи рубіни й самоцвіти? Вам здається, це жалюгідні рибалки, аж вони запроваджують вас до якоїсь таємничої печери, — і перед вашими очима скарби, що на них можна всеньку Індію закупити.

— Та й що ж?

— А те, що граф Монте-Крісто один із таких рибалок, у нього навіть ім’я таке, бо його звати Синдбад-Мореплавець, і в нього є печера, де повнісінько золота.

— А ви бачили ту печеру, Альбере? — запитав Бошан.

— Я — ні, а Франц бачив. Тільки ж ні слова йому! Франца запровадили туди із зав’язаними очима, йому прислуговували німі й жінки, що перед ними сама Клеопатра — просто хвойда, та й годі. Утім, щодо жінок він не зовсім певен, бо вони з’явилися лише по тому, як він скуштував гашишу; то, може, він узяв за жінок якісь статуї.

Присутні дивилися на Морсера, і в їхніх очах вочевидь читалося: «Здурів ти чи нас у дурні шиєш?!».

— Справді, — замислено сказав Моррель, — я чув від одного старого моряка, якого зовуть Пенелон, щось подібне до того, про що розповідає пан де Морсер.

— Я дуже радий, що пан Моррель мене підтримує, — сказав Альбер. — Вам, певне, не подобається, що він кидає цю провідну нитку в мій лабіринт?

— Перепрошую, любий друже, — сказав Дебре, — але ви розповідаєте такі неймовірні речі...

— Неймовірні для вас, тому що ваші посланці й консули вам про це не пишуть, їм ніколи, вони тільки знай пригнічують своїх мандрівних співвітчизників.

— Ось ви й розгнівалися і нападаєте на наших сердешних представників. Як же можуть вони боронити ваші інтереси? Палата весь час урізує їхнє утримання, дійшло до того, що на ці посади ніхто не хоче йти. Хочете бути послом, Альбере? Я влаштую вам призначення в Константинополь.

— Еге ж! Щоб султан, коли я заступлюся за Магомета-Алі, прислав мені шнурок і щоб мої секретарі мене ж таки задушили!

— Ось бачите, — сказав Дебре.

— Так, але попри все це, мій граф Монте-Крісто існує...

— Усі на світі існують! Диво яке!

— Звісно, усі існують, та не у всіх є чорні невільники, князівські картинні галереї, музейна зброя, коні, що коштують по шість тисяч франків, і наложниці-грекині.

— А ви бачили ту грекиню-наложницю?

— Авжеж, і бачив, і чув: бачив у театрі Балле, а чув тільки раз, як обідав у графа.

— То він їсть, цей ваш незвичайний чоловік?

— Як по правді, їсть він так мало, що про це балакати не варто.

— Ось побачите, він виявиться упирем.

— Кепкуйте, скільки влізе, але те самісіньке сказала графиня Г., що, як вам відомо, знала лорда Рутвена.

— Вітаю, Альбере, це блискуче для людини, що не працює в журналістиці, — вигукнув Бошан. — Варте горезвісної морської змії в «Конституціоналісті». Упир — це просто розкішно!

— Червонясті очі з зіницями, що за бажанням то ширшають, то вужчають, — сказав Дебре. — Орлиний ніс, велике відкрите чоло, у лиці ні кровинки, чорна борідка, зуби блискучі й гострі, і такі самі манери.

— Так воно і є, Люсьєне, — сказав Морсер, — усі прикмети точнісінько збігаються. Авжеж, манери гострі й шорсткі. У товаристві цього чоловіка в мене часто пробігав мороз по шкірі, а якось, коли ми разом спостерігали страту, я думав, що зомлію, не так від катової роботи і від галасу засудженого, як од вигляду графа, а також від його безпристрасних розповідей про різноманітні способи страти.

— А часом не водив він вас у руїни Колізею, щоб поссати вашої крові, Морсере? — запитав Бошан.

— А як відпустив, то чи не змусив вас розписатися на якомусь шарлатовому пергаменті, що ви віддаєте йому свою душу, як Ісав первородство?

— Кепкуйте, кепкуйте, скільки влізе, — трохи образившись, сказав Морсер. — Коли я дивлюся на вас, прегарні парижани, завсідники Гентського бульвару, відвідувачі Булонського лісу, і згадую цього чоловіка, то мені, їй-богу, здається, ніби ми люди різної породи.

— І я цим пишаюся! — сказав Бошан.

— Принаймні, — докинув Шато-Рено, — ваш граф Монте-Крісто у хвилини дозвілля чудовий чоловік, якщо, звісно, не брати до уваги його справ із італійськими розбишаками.

— Ніяких італійських розбишак нема! — сказав Дебре.

— Та й упирів нема теж! — підтримав його Бошан.

— Та й графа Монте-Крісто нема, — провадив Дебре. — Знаєте що, Альбере, он уже вибиває пів на одинадцяту.

— Зізнайтеся, що вам примарилося все це жахіття, та й ходімо снідати, — сказав Бошан.

Та ще не завмерло дудоніння дзиґаря, як двері відчинилися і Жермен доповів:

— Його ясновельможність граф Монте-Крісто!

Присутні несамохіть здригнулися і цим засвідчили, наскільки просягнула їм у душу Морсерова розповідь. Навіть Альбер не міг погамувати раптового хвилювання.

Ніхто не чув ні торохтіння ридвана, ні кроків у передпокої, навіть двері відчинилися безгучно.

На порозі постав граф. Він був дуже скромно вбраний, та навіть доскіпливий погляд не знайшов би ані найменшого ґанджу в його убранні. Усе улягало найвишуканішому смаку, усе — одяг, капелюх, сорочка — було зроблене руками найліпших постачальників.

На взір йому було не більше тридцяти п’яти років, надто ж вразила всіх його схожість із портретом, що його зобразив Дебре.

Усміхаючись, граф підійшов до Альбера, який підвівся назустріч і палко потиснув йому долоню.

— Точність — королівська чемність, як казав, наскільки мені відомо, один із ваших монархів, — мовив граф Монте-Крісто, — та мандрівники, хоч як їм того кортить, не завжди можуть дотриматися цього правила. Усе ж таки я сподіваюся, любий віконте, що, враховуючи моє щире бажання бути точним, ви мені подаруєте ті дві чи три секунди, що на них я, здається, запізнився. П’ятсот льє не завжди можна проїхати без перепон, тим паче у Франції, де, кажуть, заборонено лупцювати візників.

— Пане графе, — відказав Альбер, — я саме сповіщав про ваш майбутній візит моїм друзям, яких я запросив з нагоди вашої люб’язної обіцянки відвідати мене. Дозвольте вам їх відрекомендувати: граф Шато-Рено, його шляхетство сягає дванадцяти перів, а предки сиділи за Круглим столом; пан Люсьєн Дебре, особистий секретар міністра внутрішніх справ; пан Бошан — небезпечний журналіст, гроза французького уряду, він широко відомий у себе на батьківщині, та ви в Італії, може, ніколи й не чули про нього, бо його газета там заборонена, і врешті пан Максимільян Моррель, капітан спагі.

Почувши те ім’я, граф, що обмінювався поклонами дуже чемно, та з суто англійською безпристрасністю і холодністю, несамохіть ступнув уперед, і легенький рум’янець, неначе блискавка, майнув його щоками.

— Ви носите мундир французів-переможців, — сказав він Моррелеві. — Це чудовий мундир.

Важко сказати, що за почуття надало такої глибокої звучності голосові графа і викликало, ніби мимохіть, особливий полиск у його очах, таких гарних, спокійних і ясних, коли ніщо їх не затьмарювало.

— Ви ніколи не бачили наших африканців? — запитав Альбер.

— Ніколи, — відказав граф, знову опанувавши себе.

— Під цим мундиром б’ється одне з найшляхетніших і найбезстрашніших сердець нашого війська.

— О віконте! — урвав його Моррель.

— Дозвольте мені скінчити, капітане... І ми оце дізналися, — провадив Альбер, — про такий героїчний вчинок пана Морреля, що, хоч я його бачу сьогодні вперше у житті, усе ж таки прошу в нього дозволу відрекомендувати вам його, графе, як мого друга.

І тоді непорушний погляд, перебіжний рум’янець і легеньке тремтіння повік знову зрадили хвилювання Монте-Крісто.

— Он як! — сказав він. — Значить, капітан — шляхетна людина. Що ж, тим ліпше!

Той вигук, що відповідав радше графовій думці, ніж Альберовим словам, здався усім чудернацьким, надто ж Моррелеві, який здивовано поглянув на Монте-Крісто. Та заразом це сказано було так м’яко і навіть ніжно, що, попри всю химерність того вигуку, не було змоги на нього розгніватися.

— Які у нього могли бути підстави, щоб сумніватися в цьому? — запитав Бошан у Шато-Рено.

— Справді, — відказав той, відразу оцінивши кмітливим і пильним оком у Монте-Крісто все, що можна було визначити, — Альбер не обманув нас, цей граф незвичайний чоловік, як вам здається, Моррелю?

— Мені здається, у нього відкритий погляд і приємний голос, тож він мені подобається, попри чудернацьке зауваження про мене.

— Панове, — сказав Альбер, — Жермен доповідає, що сніданок на столі. Любий пане графе, дозвольте показати вам дорогу.

Усі мовчки увійшли до їдальні і посідали на своїх місцях.

— Панове, — сівши, озвався граф, — дозвольте мені зробити вам зізнання, що може послужити мені вибаченням за можливі мої похибки: я тут чужий, мало того, ще й уперше в Парижі, тож із французьким життям геть незнайомий; досі я завжди провадив східний спосіб життя, що геть суперечить французьким звичаям і моралі. І я заздалегідь прошу вибачити мені, якщо ви знайдете в мені забагато турецького, неаполітанського чи арабського. А тепер візьмімося до сніданку.

— Як він промовляє! — прошепотів Бошан. — Це справжнісінький пан!

— Пан із чужих земель, — докинув Дебре.

— Пан у всіх країнах світу, любий Дебре, — виснував Шато-Рено.

II. Сніданок

Як, либонь, пам’ятають читачі, граф був дуже стриманий у їжі, тож Альбер висловив застереження, що паризький спосіб життя від самого початку справить на нього недобре враження своїм найбільш матеріальним, хоч заразом і найбільш необхідним боком.

— Любий пане графе, — сказав він, — я дуже боюся, що кухня вулиці Ельдер сподобається вам менше, ніж кухня П’яцца-ді-Спанья. Мені слід було заздалегідь довідатися про ваші смаки і замовити страви, які ви полюбляєте.

— Якби ви ліпше знали мене, — усміхаючись, відказав граф, — то вас не турбували б такі дрібниці. У моїх мандрах мені доводилося їсти макарони в Неаполі, поленту в Мілані, олья подріду в Валенсії, плов у Константинополі, каррі в Індії й ластів’ячі гнізда в Китаї. Для такого космополіта, як я оце, питання кухні не існує. Хоч де я був би, я їм усе, тільки їм його потроху, а якраз сьогодні, коли ви нарікаєте на мою стриманість, я страшенно голодний, тому що з учорашнього ранку нічогісінько не їв.

— Як, з учорашнього ранку? — вигукнули всі. — Невже ви й ріски в роті не мали цілісіньку добу?

— Авжеж, — відказав Монте-Крісто, — мені довелося звернути з дороги, щоб зібрати певні відомості в околицях Німа, це трохи затримало мене, і я не хотів ніде зупинятися.

— І ви перекусили в ридвані? — запитав Морсер.

— Та ні, я спав; я завжди засинаю, коли мені нудно і не хочеться розважатися або коли я голодний і нема бажання їсти.

— То ви, значить, можете змусити себе заснути? — запитав Моррель.

— Майже так і є.

— І у вас є для цього якийсь засіб?

— Найпевніший.

— Ось що згодилося б нам, африканцям, — сказав Моррель, — адже в нас не завжди буває, що попоїсти, а вже попити, то й геть рідко.

— Ще б пак, — сказав Монте-Крісто, — але, на жаль, мій засіб, що пречудовий для такого чоловіка, як я оце, котрий живе зовсім особливим життям, було б небезпечно застосувати у війську, бо воно не прокинулося б потрібної хвилини.

— А можна дізнатися, що це за засіб такий? — поспитався Дебре.

— Авжеж, — відказав Монте-Крісто. — Я не тримаю його в таємниці: це суміш пречудового опіуму, що по нього я сам їздив до Китаю, щоб бути певним у його якості, та найліпшого гашишу, який збирають поміж Тигром і Євфратом; їх змішують рівними частинами і роб­лять із них пігулки, які ви й ковтаєте, коли вам треба. Діяти вони починають за десять хвилин. Запитайте в барона Франца Д’Епіне, він, здається, куштував їх якось.

— Ага, — відказав Альбер, — він казав мені і зберіг про них найприємніші згадки.

— Значить, — сказав Бошан, що, як і належить журналістові, був страшенно недовірливий, — той трунок завжди з вами?

— Завжди, — відказав Монте-Крісто.

— А не буде нескромним з мого боку попросити вас показати мені ці дорогі пігулки? — провадив Бошан, сподіваючись застати чужинця неготовим.

— Будь ласка.

І граф дістав із кишені гарненьке пудельце, виточене з цілого смарагда, із золотою накривочкою, що відгвинчувалася, а всередині була зеленкувата кулька завбільшки з горошину. У тієї кульки був гострий, в’їдливий дух. У смарагдовому пудельці було чотири чи п’ять кульок, та можна було там помістити й десять.

Пудельце помандрувало за столом, та гості брали його один в одного радше для того, щоб поглянути на пречудовий смарагд, аніж подивитися на пігулки чи понюхати їх.

— І цей трунок готує ваш кухар? — запитав Бошан.

— О ні, — відказав Монте-Крісто, — я не довіряю найвищих моїх насолод чужим рукам. Я непоганий хімік і сам роб­лю ці пігулки.

— Чудовий смарагд! — сказав Шато-Рено. — Такого великого я не бачив, хоч у моєї матінки є незлецькі родинні коштовності.

— У мене було їх три, — відказав граф Монте-Крісто. — Одного я подарував падишахові, який оздобив ним свою шаблю, другого — його святості панотцеві римському, який загадав уставити його у свою тіару, біля майже рівноцінного, та все ж таки не такого гарного смарагда, якого подарував його попередникові Пію VII імператор Наполеон, а третього я лишив собі і звелів видовбати. Це наполовину знецінило його, але так було зручніше для того вжитку, що його я хотів із нього вчинити.

Усі приголомшено дивилися на графа Монте-Крісто. Промовляв він так просто, що зрозуміло було: або його слова щира правда, або ж маячня навіженця, проте смарагд, якого він тримав у руках, змушував дотримуватися все ж таки першого припущення.

— І що ж дали вам ці два володарі за ваш многоцінний дарунок? — запитав Дебре.

— Падишах подарував свободу жінці, — відказав граф, — пресвятий панотець — життя чоловікові. Отак один раз у житті мені довелося бути таким самим могутнім, наче я народився для трону.

— І той, кого ви порятували, був Пеппіно, правда ж? — вигукнув Морсер. — Це ж до нього ви застосували ваше право на помилування?

— Може, і так воно було, — усміхаючись, відказав граф Монте-Крісто.

— Пане графе, ви уявити собі не можете, як мені приємно слухати вас, — сказав Альбер. — Я вже рекомендував вас моїм друзям як незвичайну людину, чарівника з «Тисячі й одної ночі», середньовічного чаклуна, та парижани настільки схильні до парадоксів, що беруть за плід уяви найбільш беззаперечні істини, коли ті істини не вкладаються в рамки їхнього повсякденного існування. Ось, наприклад, Бошан щодня друкує, а Дебре читає, що на Бульварі зупинили й пограбували запізнілого члена Жокей-клубу, що на вулиці Сен-Дені, або в Сен-Жерменському передмісті вбили чотирьох людей, що зловили десять, п’ятнадцять, двадцять злодюжок у кав’ярні на бульварі Тампль або в Термах Юліана, а водночас вони заперечують існування розбійників у Мареммах, у римській Кампаньї або в Понтійських болотах. Прошу вас, графе, скажіть їм самі, що мене взяли в полон ці розбійники й що, якби не ваше великодушне втручання, то я, напевне, зараз чекав би в катакомбах Сан-Себастьяно воскресіння мертвих, замість того, щоб пригощати їх у моїй убогій хатині на вулиці Ельдер.

— Облиште, — відказав граф Монте-Крісто, — ви обіцяли мені ніколи не згадувати про цю дрібничку.

— Не обіцяв я, — вигукнув Морсер. — Ви плутаєте мене з кимось іншим, кому надали таку саму послугу. Навпаки, прошу вас, побалакаймо про цю подію. Може, ви не тільки повторите щось із того, що мені вже відоме, а й розповісте чимало того, про що я не знаю.

— Але ж, як на мене, — усміхнувшись, сказав граф, — ви відігравали в цій історії досить важливу роль, то не гірше від мене знаєте все, що сталося.

— А якщо я розповім те, що знаю, то ви обіцяєте мені розповісти все, чого я не знаю? — запитав Морсер.

— Це буде справедливо, — відказав граф Монте-Крісто.

— Так ось, панове, — провадив Морсер, — розповім, хоч усе воно не дуже гарне для мого самолюбства. Я гадав собі упродовж трьох днів, що до мене залицяється якась маска, котру я брав за аристократку, що походить прямісінько від Туллії чи Поппеї, тоді як мені крутила голову якась контадинка чи й просто сільська дівка. Ще й надто, я виявився геть уже простаком і взяв за селянку молодого розбишаку, стрункого й безбородого хлопчину, якому було років із п’ятнадцять. Коли я настільки зважився, що вирішив закарбувати на його невинному плечі палкий цілунок, він притулив мені до грудей пістоля і за допомогою семи чи восьми товаришів попровадив чи радше потягнув мене в катакомби Сан-Себастьяно. Там я побачив їхнього ватажка, надзвичайно вченого чолов’ягу. Він якраз уважно читав Цезареві «Записки» і зволив урвати читання, щоб заявити мені, що як наступного дня, до шостої ранку, я не заплачу до його скарбниці чотирьох тисяч піастрів, то у чверть на сьому мене вже не буде на світі. У Франца є мій лист із припискою маестро Луїджі Вампи. Якщо ви сумніваєтесь у цьому, я напишу Францові, щоб він дав засвідчити підписи. Ось і все, що мені відомо, проте я не знаю, у який спосіб, графе, вам поталанило заслужити таку глибоку повагу римських розбійників, які мало кого поважають у своєму ремеслі. Мушу зізнатися, ми із Францом були у захваті.

— Усе це дуже просто. Я знаю славетного Луїджі Вампу вже понад десять років. Якось, коли він був ще пастушком, я дав йому золотого дуката за те, що він показав мені шлях, а він, щоб не бути в боргу переді мною, подарував мені у відповідь кинджал із різьбленою колодкою, яку сам виготовив; той кинджал ви, певне, бачили у моїй зброярні. Потім він чи то забув про цей обмін подарунками, що був запорукою дружби поміж нами, чи то не впізнав мене і спробував узяти мене в полон, та вийшло навпаки: я узяв його із десятьма розбійниками. Я, звісно, міг віддати його до рук правосуддя, що завжди діє швиденько, а для нього особливо постаралося б, та я не вчинив цього, а відпустив їх на волю всіх.

— За умови, щоб вони більше не грішили, — зареготав журналіст. — І я із задоволенням бачу, що вони чесно дотрималися слова.

— Ні, — заперечив граф Монте-Крісто, — лише за умови, що вони ніколи не чіпатимуть ні мене, ні моїх друзів. Може, мої слова видадуться вам дивними, панове соціалісти, прогресисти та гуманісти, але я ніколи не піклуюся про ближніх, ніколи не намагаюся захищати суспільство, яке не захищає мене і взагалі береться за мене лише тоді, коли може мені нашкодити. Якщо я відмовляю суспільству і ближньому в повазі і лише зберігаю нейтралітет, вони все-таки залишаються в неоплатному боргу переді мною.

— Слава Богу! — вигукнув Шато-Рено. — Нарешті я чую хороброго чоловіка, який чесно і неприховано проповідує егоїзм. Пречудово, браво, графе!

— Принаймні відверто, — сказав Моррель, — та я певен, що граф не кається, зрадивши одного разу свої принципи, що їх він так рішуче оце висловив.

— Як же це я зрадив їх? — запитав граф Монте-Крісто, що вряди-годи так уважно поглядав на Морреля, що безстрашний молодий вояк уже кілька разів опускав очі під світлим і ясним графовим поглядом.

— Та ж мені здається, — сказав Моррель, — що, рятуючи пана де Морсера, який був геть вам незнайомий, ви служили і ближньому, і суспільству.

— Якого він є щонайкращою оздобою, — урочисто заявив Бошан, одним духом вихиливши келих шампанського.

— Ви самі собі суперечите, графе, — вигукнув Альбер, — ви, найлогічніша людина, яку я знаю, і зараз я доведу вам, що ви нітрохи не егоїст, а навпаки, філантроп. Ви називаєте себе сином Сходу, кажете, що ви левантинець, малаєць, індус, китаєць, дикун, на ймення ви — Синдбад-Мореплавець, граф Монте-Крісто, аж насилу ви потрапили до Парижа, у вас дається взнаки основна чеснота чи основний ґандж, що притаманний нам, ексцентричним парижанам — ви приписуєте собі не притаманні вам пороки і приховуєте свої чесноти.

— Любий віконте, — заперечив граф Монте-Крісто, — у моїх словах і вчинках я не бачу нічого, що було б гідне такої похвали. Ви були не чужий для мене: я знав вас, я поступився вам двома покоями, пригощав вас сніданком, надав вам одну з моїх коляс, ми разом милуватися масками на Корсо й разом дивилися з вікна на П’яцца-дель-Пополо на страту, що так збурила вас, що ви мало не зомліли. І ось, питаю я вас усіх, чи міг я покинути мого гостя в руках цих страшенних розбишак, як ви їх оце прозиваєте? Крім того, як вам відомо, коли я рятував вас, у мене була потаємна думка, що ви теж надасте мені послугу, і коли я приїду до Франції, запровадите мене до паризьких світських кіл. Передніше ви могли думати, що це просто минуще припущення, але зараз ви бачите, що це чистісінька дійсність, і вам доведеться скоритися, щоб не порушувати вашого слова.

— І я дотримаюся його, — сказав Морсер, — та боюся, любий графе, що ви будете страшенно розчаровані, адже ви звикли до мальовничих краєвидів, до незвичайних пригод, до фантастичних обріїв. У нас немає нічого і близько подібного до того, до чого вас привчило ваше багате на події життя. Монмартр — наш Чимборасо, пагорб Валер’ян — наші Гімалаї, Гренельська рівнина — це наша Велика пустеля, та й на ній копають артезіанську криницю для караванів. У нас є злодюги, і навіть багато, хоч і не так багато, як кажуть, та ці злодюги бояться навіть найменшого нишпорки набагато дужче, ніж найшляхетнішого вельможі, Франція — настільки прозаїчна країна, а Париж — настільки цивілізоване місто, що у всіх наших вісімдесятьох п’ятьох департаментах (звісно ж, я вилучаю Корсику із французьких провінцій) ви не знайдете навіть невеличкої гори, де не було б телеграфа і менш чи більш темної печери, куди поліційний комісар не провів би газу. Тож я можу надати вам лише одну послугу, любий графе, і тут я цілком у вашому розпорядженні — запровадити вас усюди, чи особисто, чи через друзів. Утім, вам для цього ніхто не потрібен: із вашим іменем, із вашим багатством (Монте-Крісто вклонився з легенькою іронічною усмішкою) людина не потребує того, щоб її рекомендували, і її скрізь добре приймуть. По суті, я можу бути вам корисний лише в одному. Якщо вам може згодитися моє знайомство з паризьким життям, сякий-такий досвід у питаннях комфорту і знання крамниць, то я цілком у вашому розпорядженні, щоб допомогти вам пристойно влаштуватися. Не зважуся запропонувати вам розділити зі мною це помешкання, як ви зі мною розділили своє (хоч я і не проповідую егоїзм, та все ж таки я запеклий егоїст): тут, окрім мене самого, не помістилася б і тінь, хіба що жіноча.

— Ця обмовка наводить мене на думку про одруження, — сказав граф. — Справді, у Римі ви мені натякали на певні шлюбні плани, то чи повинен я привітати вас із прийдешнім щастям?

— Це ще тільки плани.

— І вкрай невизначені, — докинув Дебре.

— Нітрохи, — сказав Морсер, — мій батько дуже бажає цього, і я сподіваюся незабаром познайомити вас як не з моєю дружиною, то з нареченою — панною Ежені Данґляр.

— Ежені Данґляр! — повторив граф Монте-Крісто. — Дозвольте, її батько — барон Данґляр?

— Авжеж, — відказав Морсер, — але барон новітньої формації.

— Та хіба не все одно, — заперечив граф Монте-Крісто, — якщо він надав такі послуги державі, що заслужив таку відзнаку.

— Величезні, — сказав Бошан. — Хоч він і був у душі ліберал, та в 1829 році надав Карлові Х позику на шість мільйонів. За це король учинив його бароном і кавалером Почесного легіону, тож свою нагороду він носить не в кишені камізельки, як можна було б подумати, а у петлиці фрака, як і належить.

— Ох, Бошане, Бошане, — зареготав Морсер, — збережіть це для «Корсара» і для «Шаріварі», та при мені пощадіть мого майбутнього тестя.

Потім він обернувся до Монте-Крісто.

— Ви оце так промовили його наймення, наче ви знайомі з бароном.

— Ох, не знайомий я з ним, — недбало сказав граф Монте-Крісто, — та, либонь, незабаром познайомлюся, тому що мені в його банку відкрито кредит банкірськими домами «Річард і Блаунт» у Лондоні, «Арштайн і Ескелес» у Відні й «Томсон і Френч» у Римі.

Промовивши ті два останні наймення, граф скоса зиркнув на Морреля.

Якщо чужинець хотів справити враження на Максимільяна Морреля, то він не помилився. Максимільян здригнувся, наче від електричного розряду.

— «Томсон і Френч»? — запитав він. — Ви знаєте цей банкірський дім, графе?

— Це мої банкіри у столиці християнського світу, — спокійно відказав граф Монте-Крісто. — Я можу бути вам чимось корисний у них?

— Можливо, пане графе, ви могли б допомогти нам у пошуках, що виявилися досі марними. Цей банкірський дім колись надав нашій фірмі величезну послугу, та чомусь завжди це заперечував.

— Я у вашому розпорядженні, — уклонившись, відказав граф Монте-Крісто.

— Проте, — озвався Морсер, — забалакавши про пана Данґляра, ми надто ухилилися вбік. Ішлося про те, щоб пошукати графові Монте-Крісто пристойне приміщення. Подумаймо, де можна поселитися новому гостеві великого Парижа?

— У Сен-Жерменському передмісті пан граф може знайти непогану кам’яницю із садком, — сказав Шато-Рено.

— Ви тільки й знаєте, що своє нестерпне Сен-Жерменське передмістя, Шато-Рено, — сказав Дебре. — Не слухайте його, пане графе, влаштуйтеся на Шосе-Д’Антен: це достеменний Париж.

— Бульвар Опери, — устряв Бошан, — другий поверх, дім із балконом. Пан граф загадає покласти там свої подушки зі сріблястої парчі й, із цибухом у зубах або ж ковтаючи свої пігулки, буде милуватися столицею, що проходить перед ним.

— А хіба вам нічого не спадає на думку, що ви нічого не пропонуєте? — запитав Шато-Рено.

— Та ні, навпаки, — усміхаючись, відказав молодик, — у мене є одна думка, але я чекав, чи не привабить графа якась із ваших блискучих пропозицій. А тепер я візьму на себе сміливість запропонувати йому невеличке помешкання в гарненькій помпадурській кам’яниці, яку вже з рік винаймає на вулиці Меле моя сестра.

— У вас є сестра? — запитав граф.

— Так, графе, і прегарна сестра.

— Заміжня?

— Уже дев’ятий рік.

— І щаслива? — знову запитав граф.

— Така щаслива, як тільки взагалі можливо, — відказав Моррель, — тому що вийшла заміж за чоловіка, якого кохала, за того, хто не покинув нас у нашій біді, — за Емманюеля Ербо.

Монте-Крісто ледве помітно всміхнувся.

— Я мешкаю в неї, коли перебуваю у відпустці, — провадив Максимільян, — і радий служити вам, графе, разом із моїм зятем, як вам щось буде потрібно.

— Одну хвилину! — урвав Альбер, перш аніж граф Монте-Крісто встиг відповісти. — Подумайте, що ви робите, Моррелю. Ви хочете ув’язнити мандрівника, Синдбада-Мореплавця, у родинному гнізді. Чоловіка, який приїхав поглянути на Париж, ви хочете обернути патріархом.

— Нітрохи, — усміхнувся Моррель, — моїй сестрі двадцять п’ять років, зятеві тридцять, вони молоді, веселі і щасливі. До того ж, граф житиме окремо й зустрічатиметься з ними, коли сам того захоче.

— Дякую вам, дякую, — сказав граф Монте-Крісто, — я буду радий познайомитися з вашою сестрою і зятем, та не можу я пристати на жодне із ваших запрошень просто тому, що приміщення для мене вже готове.

— Леле! — вигукнув Морсер. — Невже ви будете мешкати в готелі? Вам буде там дуже незатишно!

— Хіба мені кепсько жилося в Римі? — запитав граф Монте-Крісто.

— Ще б пак, у Римі ви потратили на обставу ваших покоїв п’ятдесят тисяч піастрів; але ж не хочете ви щоразу тринькати такі гроші!

— Мене це не зупинило, — відказав граф Монте-Крісто, — та я хочу мати в Парижі свій дім. Я послав уперед мого камердинера, і він, либонь, уже придбав дім і звелів його обладнати.

— То у вас є камердинер, що знає Париж? — вигукнув Бошан.

— Він, як і я, уперше у Франції, він мурин, та ще й німий, — відказав граф Монте-Крісто.

— То це Алі? — вигукнув Альбер, поки всі дивувалися.

— Авжеж, Алі, мій німий нубієць, його ви, здається бачили в Римі.

— А певно, — відказав Морсер, — я його чудово пам’ятаю. Але як же це ви доручили нубійцеві придбати дім у Парижі, а німому — обладнати його? Бідолаха, мабуть, геть усе переплутає.

— Дарма ви так гадаєте, навпаки, я певен, що він усе улаштував за моїм смаком, а в мене, як ви знаєте, смак досить незвичайний. Він уже з тиждень як приїхав і, певне, оббігав усеньке місто, виявляючи нюх добрячого пса, що полює сам; він знає мої примхи, мої смаки, мої потреби, то, либонь, уже все влаштував як слід. Він знав, що я приїду сьогодні о десятій ранку, і чекав мене від дев’ятої коло застави Фонтенбло. Ось передав мені цидулку, це моя нова адреса, прочитайте-бо.

І граф Монте-Крісто передав Альберові папірця.

— Єлисейські Поля, тридцять, — прочитав Морсер.

— Оце оригінально! — вигукнув Бошан.

— І чистісінько по-князівському! — докинув Шато-Рено.

— Як, ви ще не знаєте свого дому? — запитав Дебре.

— Ні, — відказав граф Монте-Крісто, — я вже казав, що не хотів запізнюватися на визначену пору. Я вбрався у ридвані й вийшов з нього вже біля віконтових дверей.

Молодики перезирнулися: вони не могли второпати, чи не розігрує граф Монте-Крісто комедію, та всі слова цього чоловіка, попри їхню незвичайність, дихали такою простотою, що не можна було вбачати у них брехні, та й навіщо було йому брехати?

— Отож, — сказав Бошан, — доведеться нам задовольнятися тими маленькими послугами, які ми можемо надати графові. Як журналіст, я відкрию йому доступ у всі паризькі театри.

— Дякую вам, — усміхаючись, сказав граф Монте-Крісто, — уже загадав моєму управителеві абонувати ложу в кожному театрі.

— А ваш управитель теж нубієць і німий? — запитав Дебре.

— Ні, він просто ваш співвітчизник, якщо тільки корсиканець може вважатися комусь співвітчизником; ви його знаєте, пане де Морсере.

— Либонь, це достойний синьйор Бертуччо, який так вправно винаймає вікна?

— Та він-таки, і ви бачили його, коли виявили мені честь поснідати в мене. Це непоганий чолов’яга, що побував і вояком, і перемитником, одним словом, усім потроху. Не поручився б, що в нього не було колись негараздів із поліцією через якусь дрібницю, на кшталт удару ножем.

— І цього чесного громадянина світу ви взяли собі управителем, графе? — запитав Дебре. — Скільки він краде у вас?

— Та не більше, ніж інші, я певен цього; проте він мені годиться, не визнає неможливого, то я й тримаю його.

— У такий спосіб, — сказав Шато-Рено, — лад у вас у всьому: ви маєте дім на Єлисейських Полях, прислугу, управителя, і вам бракує тільки коханки.

Альбер усміхнувся: він згадав прегарну чи то албанку, чи то грекиню, яку бачив у графовій ложі в театрі Балле і в театрі Арджентіна.

— У мене є навіть ліпше — у мене є невільниця, — відказав граф Монте-Крісто. — Ви наймаєте своїх коханок в Опері, у Водевілі, у Вар’єте, а я купив свою в Константинополі. Мені це обійшлося дорожче, зате мені більше нема чим перейматися.

— Та забуваєте, — регочучи, зауважив Дебре, — що ми вільні франки і що ваша невільниця, ступнувши на французьку землю, стала вільна.

— А хто їй це скаже? — запитав граф Монте-Крісто.

— Та перший, кого вона зустріне.

— Вона балакає тільки новогрецькою.

— Тоді це інша справа!

— Та ми, сподіваюся, побачимо її? — запитав Бошан. — Чи у вас, крім того німака, ще і євнухи є?

— Та ні, — відказав граф Монте-Крісто, — я ще не дійшов до цього в моєму орієнталізмі: усі, що мене оточують, можуть будь-якої хвилі покинути мене і, вчинивши це, уже не будуть мати потреби ні в мені, ні в комусь іншому, тим-то вони мене, може, і не кидають.

Співрозмовники давно вже взялися до солодкого і до сигар.

— Любий мій, — підводячись, сказав Дебре, — уже пів на третю. Гість ваш прецікавий, та немає такого приємного товариства, з яким не треба було б розлучатися, деколи його навіть доводиться міняти на неприємне, тож мені пора до міністерства. Я побалакаю про графа з міністром, треба ж нам дізнатися, хто він такий.

— Стережіться, — відказав Морсер, — найпроникливіші люди відступили перед цією загадкою.

— Нам виділяють три мільйони на поліцію, щоправда, їх завжди витрачають передчасно, та на це діло п’ятдесят тисяч франків принаймні знайдеться.

— А як дізнаєтеся, хто він, ви мені скажете?

— Неодмінно. До побачення, Альбере. Панове, бувайте.

І, вийшовши до передпокою, Дебре гукнув:

— Загадайте подати ридван!

— Бачу, — сказав Бошан Альберові, — я так і не потраплю до Палати, та моїх читачів почастую дечим ліпшим, ніж промова пана Данґляра.

— Заради Бога, Бошане, — відказав Морсер, — благаю, ані словечка, не позбавляйте мене привілею показати його. Еге ж, заклопотаний чоловіче?

— Ще й надто, — вкинув Шато-Рено, — це справді один із найнезвичайніших людей, яких я зустрічав у моєму житті. Ви йдете, Моррелю?

— Зараз, тільки передам мою картку графові, адже він люб’язно обіцяє заглянути до нас, на вулицю Меле, чотирнадцять.

— Запевняю вас, що обов’язково це зроб­лю, — уклонившись, відказав граф.

І Максимільян Моррель вийшов із бароном Шато-Рено, покинувши графа Монте-Крісто удвох із Морсером.

III. Знайомство

Лишившись на самоті з графом Монте-Крісто, Альбер сказав:

— Графе, дозвольте мені взятися до моїх обов’язків чичероне і показати вам зразкове помешкання одинака. Ви звикли до італійських палаців, тож вам цікаво буде облічити, на просторі скількох квадратних футів може поміститися молодий парижанин, що, за тутешніми поняттями, живе не так і погано. Переходячи від покою до покою, ми відчинятимемо вікна, щоб ви не задихнулися.

Граф Монте-Крісто вже бачив їдальню і долішню вітальню. Альбер передовсім попровадив його до своєї студії, бо, як пам’ятає читач, то була його улюблена кімната.

Граф Монте-Крісто міг належно оцінити все те, що зібрав у ній Альбер: старовинні скрині, японську порцеляну, східні тканини, венеційське скло, зброю з усіх країн; усе воно було йому знайоме, і він із першого ж погляду визначав століття, країну і походження речі. Морсер гадав, що йому доведеться давати пояснення, а сталося так, що він сам, під орудою графа, відбував курс археології, мінералогії й природничої історії. Вони спустилися на другий поверх. Альбер запровадив свого гостя до вітальні. Стіни тут були обвішані витворами сучасних мистців. Там були пейзажі Дюпре: високі комиші, стрункі дерева, корови, що мукали, і чудесні небеса; були арабські вершники Делякруа в довгих білих бурнусах, із блискучими поясами, з воронованим оружжям; коні несамовито гризлися, а люди билися залізними палицями; були акварелі Буланже — «Собор Паризької Матері Божої», змальований з тією силою, що ставить мистця нарівні з поетом; були полотна Діаса, де квіти ще гарніші од живих квітів і сонце сліпучіше від сонця; були тут і малюнки Декана, так само яскраві, як і в Сальватора Рози, проте поетичніші; були пастелі Жіро і Мюллера, де змальовані були дітлахи з янгольськими голівками і жінки з цнотливими обличчями; були сторінки, видерті зі східного альбому Доза, ескізи олівцем, які він зробив за декілька секунд, верхи на верблюді чи під куполом мечеті, — одне слово, усе, що сучасне мистецтво може дати замість запропащого і зниклого мистецтва минулих століть.

Альбер сподівався бодай чимось вразити дивного чужинця, та, на превеликий його подив, граф, не читаючи підписів, що були до того ж ще й просто короткими ініціалами, відразу ж називав автора кожної роботи, і видно було, що він не лише знає кожне ім’я, а й устиг оцінити і вивчити талант кожного мистця.

Із вітальні перейшли до спальні. То був зразок витонченості і заразом суворого смаку: тут сяяв у матово-золотій рамі лише один портрет, проте підписаний він був Леопольдом Робером.

Портрет відразу ж привернув увагу графа Монте-Крісто, тож він хутко підійшов і зупинився перед ним.

То був портрет жінки років двадцяти п’яти, смаглявої, з полум’яним поглядом з-під опущених повік, вона була в мальовничому вбранні каталонської рибалки, у червоному з чорним корсажі й із золотими шпильками в косах, дивилася вона в море, і її струнка постать чітко вирізнялася на лазуровому тлі неба і хвиль.

У кімнаті було темно, а то Альбер помітив би, як смертельно зблід граф і як нервовий дрож пробіг його плечима і грудьми.

Минула хвилина мовчання, граф Монте-Крісто невідступно дивився на картину.

— Ваша кохана чудова, віконте, — сказав він урешті спокійно, — та й це вбрання, либонь, маскарадне, дуже личить їй.

— Я не вибачив би вам цієї помилки, — сказав Альбер, — якби біля цього портрета висів якийсь інший. Ви не знаєте моєї матінки, графе; це її портрет, змалювали його, за її бажанням, років шість чи вісім тому. Убрання, певне, вигадане, та схожість просто-таки приголомшлива, я наче бачу мою матір такою, яка вона була в 1830 році. Графиня замовила цей портрет, коли батько мій був відсутній. Певне, хотіла зробити йому приємний сюрприз, та батькові портрет чомусь не припав до вподоби, навіть майстерність художника не могла здолати його антипатії, а це ж, як самі ви бачите, одне з найкращих творінь Леопольда Робера. Щоправда, між нами кажучи, пан де Морсер — один із найбільш запопадливих перів, що засідають у Люксембурзькому палаці, відомий знавець військової справи, та вельми пересічний шанувальник мистецтва. Зате моя матінка знається на мистецтві й сама пречудово малює, тож надто цінувала вона цей мистецький твір, щоб розлучитися з ним геть, і подарувала його мені, щоб він рідше потрапляв на очі батькові. Його портрет роботи Ґро я теж вам покажу. Вибачте, що передаю вам ці домашні дрібниці, та оскільки я матиму честь познайомити вас із графом, то кажу вам усе це, щоб ви часом не похвалили при ньому материн портрет. Та й він згубно діє на мою матір: як вона приходить до мене, то не може без сліз дивитися на нього. Утім, непорозуміння, що постало через цей портрет поміж графом і графинею, було єдине поміж ними: у шлюбі вони вже понад двадцять років, та прихильні одне до одного, як ото й першого дня.

Граф Монте-Крісто кинув швидкий погляд на Альбера, ніби намагаючись відшукати потаємний зміст у його словах, та було цілком очевидно, що юнак промовляв їх від щирого серця.

— Тепер, — сказав Альбер, — ви бачили мої скарби, мосьпане, тож дозвольте запропонувати їх вам, хоч які мізерні вони є; будьте як удома. Щоб ви ще ліпше призвичаїлися, я проведу вас до пана де Морсера. Я ще з Рима написав йому про те, що ви для мене зробили, і про вашу обіцянку мене відвідати; мої батьки нетерпляче очікують нагоди подякувати вам. Знаю, графе, ви чоловік пересичений, і родинні сцени не дуже зворушують Синд­бада-Мореплавця, адже ви стільки бачили. Та пристаньте на мою пропозицію і дивіться на неї як на вступ до паризького життя: воно все складається з люб’язностей, візитів і представлень.

Граф Монте-Крісто мовчки вклонився; певне, він приймав ту пропозицію без радощів і без невдоволення, як одну зі світських умовностей, що їх ото належить виконувати кожній вихованій людині. Альбер погукав свого камердинера і звелів доповісти графові й графині де Морсерам, що до них бажає завітати граф Монте-Крісто.

Альбер із графом попрямували за ним.

Увійшовши до графового передпокою, ви спершу помічали над дверима гербовий щит, що своєю розкішною оправою і цілковитою відповідністю опорядженню всієї кімнати свідчив про те значення, якого власник дому надавав тому гербові.

Граф Монте-Крісто зупинився перед щитом і уважно розглянув його.

— Сім золотих мерлеток снопом на лазурному полі, віконте? — запитав він. — Це, звісно ж, ваш фамільний герб, віконте? Якщо не брати до уваги того, що я знайомий із геральдичними фігурами і трохи знаюся на гербах, я кепський знавець геральдики; адже я граф несправжній, сфабрикований у Тоскані за встановлення командорства святого Стефана, то, певне, і не взяв би титулу, якби мені не казали, що, як багато мандруєш, це конче необхідно. Треба ж мати щось на дверцятах ридвана, бодай для того, щоб митні чиновники тебе не переглядали. Тож перепрошую, що я пропоную вам таке запитання.

— У ньому нема нічого нескромного, — відказав Морсер з простотою цілковитої певності. — Ви вгадали: це наш герб, тобто родовий герб мого батька, та він, як бачите, поєднаний з іншим гербом — срібною вежею, а це родовий герб моєї матінки. По жіночій лінії я іспанець, та рід Морсерів — французький, і, як мені доводилося чувати, один із найдавніших на півдні Франції.

— Авжеж, — відказав граф Монте-Крісто, — це і засвідчують мерлетки. Майже всі озброєні пілігрими, що вирушали на завоювання Святої землі, обирали своїм гербом або хрест, знак їхньої місії, або перелітних птахів, знак далекої дороги, що чекала на них і що її вони сподівалися здолати на крилах віри. Хтось із ваших предків із батькового боку, либонь, брав участь в одному з хрестових походів. Якщо навіть то був похід Людовика Святого, то й тоді ми сягнемо ХІІІ століття, що й геть непогано.

— Дуже навіть можливо, — сказав Морсер, — у мого батька в кабінеті є наше родовідне дерево, яке все це пояснює. Я колись склав до нього коментарі, де навіть Озьє і Жокур знайшли би для себе чимало повчального. Тепер я вже збайдужів до цього, та мушу вам сказати, як чичероне, що в нас, за нашого демократичного уряду, починають дуже цікавитися цими речами.

— Тоді ваш демократичний уряд мав би обрати щось ліпше від тих двох вивісок, які я бачив на ваших пам’ятниках і які позбавлені будь-якого геральдичного сенсу. Що ж до вас, віконте, то ви щасливіші од вашого уряду, бо герб ваш прегарний і збуджує уяву. Так, ви і провансалець, і іспанець, цим і пояснюється, — якщо портрет, який ви мені показали, схожий, — чудесна смаглява барва обличчя шляхетної каталонки, яка так захопила мене.

Треба було бути Едіпом чи навіть самим Сфінксом, щоб відгадати іронію, яку вклав граф у ті слова, що, здавалося б, просякнуті були найвишуканішою поштивістю, тож Морсер подякував йому усмішкою і, пройшовши вперед, щоб показати йому шлях, відчинив двері під гербом, які провадили, як ми вже казали, до вітальні.

На чільному місці в тій вітальні висів портрет чоловіка років тридцяти п’яти, чи й трохи більше, у генеральському мундирі, з еполетами жмутом, що було прикметою високого звання, із хрестом Почесного легіону на шиї, що свідчило про командорський ранг, і з зірками на грудях: праворуч — ордена Спасителя, а ліворуч — Карла ІІІ, із чого можна було виснувати, що змальована на тім портреті особа воювала у Греції й Іспанії або, що в царині знаків розрізнення однаково, виконувала в тих країнах дипломатичну місію.

Граф Монте-Крісто заходився так само, як і першого, розглядати того портрета, аж відчинилися бічні двері, й увійшов сам граф де Морсер.

То був чоловік років сорока п’яти, та на взір йому було щонайменше п’ятдесят; його чорні вуса і брови мали дивний вигляд у контрасті з геть білою, по-вояцькому підстриженою чуприною; він був у цивільному, і смугаста стьожка в його петлиці нагадувала про різні ордени, які йому вручили. Постава його була досить шляхетна, та й увійшов він із дуже привітним та щирим виглядом. Граф Монте-Крісто не зробив жодного кроку йому назустріч, враження було таке, наче ноги його приросли до землі, а очі вп’ялися в обличчя графа де Морсера.

— Батьку, — сказав Альбер, — маю честь рекомендувати вам графа Монте-Крісто, великодушного нашого друга, якого, як ви знаєте вже, я мав за щастя зустріти скрутної пори.

— Граф у нас бажаний гість, — з усмішкою вітаючи графа Монте-Крісто, мовив граф де Морсер. — Він зберіг нашій родині її єдиного спадкоємця, і ми йому за це безмежно вдячні.

Сказавши те, граф де Морсер показав графові Монте-Крісто на фотель і самі сів коло вікна.

Сідаючи у той запропонований йому фотель, граф Монте-Крісто постарався лишитися в затінку широких оксамитових штор, щоб непомітно читати на змореному і заклопотаному графовому обличчі повість потаємних страждань, що закарбувалися у кожній передчасній зморшці.

— Графиня вбиралася, коли віконт передав їй, що вона матиме задоволення познайомитися з вами, — сказав Морсер. — За десять хвилин вона прийде сюди.

— Для мене велика честь, — сказав граф Монте-Крісто, — першого ж дня мого прибуття до Парижа зустрітися з людиною, заслуги якої дорівнюють її славі й до якої доля, як виняток, була справедлива, та, може, на рівнинах Мітіджії чи в Атлаських горах вона готує вам і маршальський жезл?

— О ні, — трохи зашарівшись, відказав Морсер, — я покинув службу, графе. Під час першої Реставрації мене вшанували званням пера, я брав участь у перших походах і служив під орудою маршала де Бурмона, тож, звісно, міг розраховувати на найвищу командну посаду, і хтозна, що сталося б, якби на престолі залишалася старша гілка! Та, либонь, Липнева революція була така блискуча, що могла дозволити собі бути невдячною до всіх заслуг, що не сягали імператорського періоду. Тож мені довелося подати у відставку; такий чоловік, що, як я оце, добув еполети на полі бою, не вміє маневрувати на слизькій долівці віталень. Я покинув військову службу, узявся до політики, промисловості, до вивчення прикладних мистецтв. Мене завжди цікавили ці речі, та за двадцять років служби не було часу до них узятися як слід.

— Тим-то ваша нація і має перевагу над іншими народами, графе, — відказав Монте-Крісто. — Ви, нащадок шляхетного роду, володар величезного маєтку, подалися заслуговувати перші посади, вступивши на службу простим вояком, а це рідко трапляється, та й ставши генералом, пером Франції, командором Почесного легіону, ви починаєте вчитися чомусь новому, причому не задля нагород, а лише для того, щоб прислужитися своїм ближнім... Що ж, це чудово, це навіть вражає.

Альбер дивився і слухав з величезним подивом: такий ентузіазм у графа Монте-Крісто був для нього несподіванкою.

— На жаль, ми, в Італії, не такі, — провадив граф, наче намагаючись розвіяти ледь помітну тінь, яку викликали його слова на Морсеровому обличчі, — ми ростемо, як годиться нам рости, і впродовж усього життя зберігаємо те саме листя, ту саму подобу і часом ту ж таки непотрібність.

— Проте для такої людини, як ви оце, Італія — підходяща батьківщина, — заперечив граф де Морсер. — Франція відкриває вам свої обійми, то відгукніться на її заклик. Вона не завжди невдячна: вона недобре обходиться зі своїми дітьми, та здебільшого радо зустрічає чужинців.

— Видно, що ви не знаєте графа Монте-Крісто, батьку, — устряв до балачки Альбер. — Те, що може задовольнити його, перебуває за межами нашого світу; він не женеться за почестями й бере від них лише те, що поміщається на сторінках паспорта.

— Оце найправдивіше судження про мене, яке я чув у моєму житті, — сказав граф Монте-Крісто.

— У графа була спромога облаштувати своє життя, як йому хотілося, — зітхнувши, сказав граф де Морсер, — тож він обрав стежину, прикрашену квітами.

— Так отож, — відказав граф Монте-Крісто з усмішкою, якої не зумів би змалювати жоден маляр і не пояснив би жоден фізіономіст.

— Якби я не боявся стомити вас, — мовив генерал, вочевидь зачарований поведінкою гостя, — то повів би вас до Палати: сьогоднішнє засідання цікаве для кожного, хто не знайомий із нашими чудесними сенаторами.

— Буду вам дуже вдячний, якщо ви запропонуєте мені це іншого разу, та сьогодні я сподіваюся, що мене відрекомендують графині, тож усе-таки зачекаю.

— А ось і матінка! — вигукнув віконт.

І граф Монте-Крісто, хутко обернувшись, угледів на порозі вітальні пані де Морсер; непорушна і бліда, вона стояла у дверях, що були напроти тих, якими увійшов її чоловік, і коли граф Монте-Крісто обернувся до неї, вона опустила руку, якою спиралася на позолочену лутку дверей.

Вона стояла там уже декілька секунд і чула останні графові слова.

Той підвівся і низько вклонився графині, яка мовчки й шанобливо відповіла на його поклон.

— Що з вами, графине? — запитав граф де Морсер. — Вам недобре? Може, тут занадто душно?

— Матінко, вам недобре? — вигукнув віконт, підходячи до Мерседес.

Вона вдячно всміхнулася.

— Ні, — мовила вона, — мене схвилювала зустріч із графом. Адже якби не він, то ми тепер були б охоплені смутком і носили траур. Графе, — провадила вона, підходячи до нього з королівською величністю, — я зобов’язана вам життям мого сина, і за цю доброчинність я від усього серця благословляю вас. Я щаслива, що можу нарешті висловити вам мою вдячність.

Граф знову вклонився, ще нижче, ніж першого разу, він був ще блідіший, ніж Мерседес.

— Ви занадто великодушні, графине, — надзвичайно лагідно і шанобливо відказав він, — я нічого особливого не вчинив. Порятувати людину, позбавити батька страждань, а жінку сліз — не добра справа, це людський обов’язок.

— Щасливий мій син, що в нього є такий друг, як ви, графе, — щиро відказала пані де Морсер. — Дякую Богові, що він так розсудив.

І Мерседес звела до неба свої прегарні очі, де сяяв вираз нескінченної вдячності, графові навіть здалося, ніби в них зблиснули сльози.

Пан де Морсер підійшов до неї.

— Я вже перепросив графа, що мушу покинути його, — сказав він. — Сподіваюся, ви теж попросите його вибачити мені. Засідання розпочинається о другій годині, зараз третя, а я маю виступати.

— Їдьте, я постараюся, щоб наш гість не нудьгував за вашої відсутності, — сказала графиня ще й досі схвильованим голосом. — Графе, — провадила вона, звертаючись до Монте-Крісто, — чи не виявите ви нам честі пробути у нас цілий день?

— Я дуже вдячний вам, графине, повірте мені. Та я вийшов коло ваших дверей з дорожнього ридвана. Я ще не знаю, як мене влаштували в Парижі, навіть майже не знаю де. Це, звісно, дрібниці, та все ж таки я трохи непокоюся.

— Але ви обіцяєте принаймні принести нам це задоволення іншого разу? — запитала графиня.

Граф Монте-Крісто мовчки вклонився, і той поклон можна було взяти за згоду.

— Тоді я не тримаю вас, — відказала графиня, — мені не хочеться, щоб моя вдячність оберталася неделікатністю або настирливістю.

— Любий графе, — сказав Альбер, — якщо дозволите, я постараюся віддячити вам у Парижі за вашу люб’язність у Римі й надам вам до розпорядження мій ридван, поки ви ще не завели собі, на чому їздити.

— Дуже вдячний, віконте, — сказав граф Монте-Крісто, — та сподіваюся, Бертуччо не без користі перевів чотири з половиною години, які були у нього в запасі, тож біля ваших дверей мене чекає якийсь повіз.

Альбер звик до графової поведінки, він знав, що той, мов Нерон, завжди має на оці неможливе, тож більше нічому не дивувався, тільки хотів особисто пересвідчитися в тому, як виконуються графові веління, і провів його до дверей.

Граф Монте-Крісто не помилився: тільки він вийшов до передпокою графа де Морсера, як лакей, той самий, що приніс у Римі Альберові з Францом графову візитну картку, вибіг надвір, і коли шляхетний мандрівець вийшов на ґанок, на нього вже і справді чекав повіз. То був двомісний ридван роботи Келлера і в нього була запряжена ота пара коней, яку Дрей напередодні, як відомо було вже усім паризьким жевжикам, відмовився продати за вісімнадцять тисяч франків.

— Віконте, — сказав граф Альберові, — я не запрошую вас зараз до себе, бо там усе зробили поспіхом, а, як вам відомо, мені дорога репутація людини, що вміє зручно влаштуватися навіть у тимчасовій оселі. Дайте мені день, а потім дозвольте запросити вас. Тоді я буду цілком певен, що не порушу законів гостинності.

— Якщо ви просите один день, графе, то я можу бути певен, що ви покажете мені не дім, а палац. Їй-богу, вам служить якийсь добрий дух.

— Що ж, нехай думають так, — відказав граф Монте-Крісто, ставляючи ногу на оббиту оксамитом приступку свого чудового ридвана, — це забезпечить мені успіх у пань.

Граф Монте-Крісто сів у ридван, дверцята зачинилися, і коні пішли учвал, та він усе ж таки встиг помітити, як ледь помітно гойднулися фіранки у вікні вітальні, де він покинув пані де Морсер.

Повернувшись до матінки, Альбер застав її у глибокому оксамитовому фотелі; у покої панував напівморок, тільки де-не-де мерехтіли блищики на вазах і на кутах позолочених рам.

Альбер не міг роздивитися обличчя графині, що губилося під газовою вуаллю, яку вона напнула на голову, та йому здалося, ніби голос її тремтить; до пахощів руж і геліотропів, що наповнювали жардиньєрку[48], долучався гострий і їдкий дух нюхальної солі; і справді, Альбер занепокоєно помітив, що графинин слоїчок уже вийнятий із сап’янового чохла і лежить в одній із плескатих ваз, що стоять на коминку.

— Ви занедужали? — вигукнув він, підходячи до матінки. — Вам стало недобре, поки мене не було?

— Нітрохи, Альбере, та всі ці троянди, туберози й помаранчеве квіття так гостро пахнуть тепер, коли настали спекотні дні...

— То треба їх винести, — сказав Морсер, сіпаючи за шнурок дзвоника. — Вам і справді недобре, уже як ви увійшли до вітальні, то були дуже бліді.

— Дуже бліда?

— Це вам до лиця, але з ми батьком полякалися.

— Батько сказав тобі про це? — хутко запитала Мерседес.

— Ні, та він сказав це вам самій, хіба не пам’ятаєте?

— Ні, не пам’ятаю, — відказала графиня.

За покликом Альберового дзвінка увійшов лакей.

— Винесіть квіти у передпокій, — звелів віконт, — вони турбують графиню.

Лакей послухався. Поки він переносив квіти, тривало мовчання.

— Що це за ім’я — Монте-Крісто? — запитала графиня, коли лакей забрав останню вазу. — Прізвище чи назва маєтку, чи просто титул?

— Здається, лише титул. Граф придбав острів у Тосканському архіпелазі, а також, якщо судити з того, що він казав сьогодні вранці, заснував командорство. Адже ви знаєте, що так треба для ордена Святого Стефана у Флоренції, Святого Георгія в Пармі й навіть для Мальтійського Хреста. Утім, він і не хизується своїм шляхетством, прозиває себе випадковим графом, хоч у Римі всі переконані, що він дуже знатний вельможець.

— У нього пречудові манери, — сказала графиня, — принаймні так мені здалося упродовж тих кількох хвилин, що я його бачила.

— О, його манери бездоганні, вони перевершують усе, що бачив я найбільш аристократичного поміж представниками трьох найпишніших європейських шляхт — англійської, іспанської й німецької.

Графиня замислилася, та після короткого вагання провадила:

— Адже ти бачив, любий... я питаю, як мати, ти ж розумієш... ти бачив графа Монте-Крісто у нього вдома, ти проникливий, знаєш світ, у тебе більше такту, ніж буває зазвичай у твоєму віці, то чи вважаєш ти графа тим, чим він здається?

— А чим він здається?

— Ти й сам сказав оце: знатним вельможцем.

— Так про нього думають.

— А ти що думаєш про нього?

— Я, зізнатися, не маю про нього певної думки, гадаю, він мальтієць.

— Я питаю не про його походження, а про нього самого як про людину.

— А, це інша річ. Мені в ньому випало бачити стільки чудернацького, що я схильний розглядати його як байронівського героя, якого лихо позначило фатальним карбом, мов якогось Манфреда, чи Лару, чи, може, Вернера, — одне слово, як уламок давнього роду, якого позбавили спадку його батьки, та він знову набув багатства силою свого могутнього духу, що поставив його понад законами суспільства.

— Ти хочеш сказати...

— Я хочу сказати, що Монте-Крісто — це острів у Середземному морі, без мешканців, без гарнізону, притулок для перемитників усіх національностей і піратів з усього світу. Хтозна, може, ці шановні пани платять господареві за гостинність?

— Можливо... — замислено сказала графиня.

— Та перемитник він чи ні, — провадив Альбер, — граф Монте-Крісто все ж таки чоловік особливий. Певен, ви погодитеся з цим, тому що самі бачили його. Він буде мати величезний успіх у паризьких вітальнях. Уже сьогодні вранці він почав свій вступ у світ із того, вразив усіх, навіть самого Шато-Рено.

— Скільки ж йому років? — запитала Мерседес, яка, либонь, надавала цьому великого значення.

— Тридцять п’ять або тридцять шість.

— Отакий молодий! Не може бути! — сказала Мерседес, відповідаючи заразом і на Альберові слова, і на свої думки.

— Проте це так. Кілька разів казав він мені, і, звісно ж, не навмисне: «Тоді мені було п’ять років, тоді десять, а тоді п’ятнадцять». Я з допитливості порівнював дати, і вони завжди збігалися. Певне, цьому дивному чоловікові, що його вік визначити неможливо, і справді тридцять п’ять років. Та й пригадайте, які жваві його очі, який темний чуб, він блідий, але на чолі його нема жодної зморшки, це не лише дужий чоловік, а й молодий іще.

Графиня схилила голову, наче понурилася під тягарем гірких думок.

— І цей чоловік приязно ставиться до тебе, Альбере? — схвильовано запитала вона.

— Мені здається, так.

— А ти... ти теж його любиш?

— Він подобається мені, хоч що там казав би Франц Д’Епіне, який запевняє, що це людина з того світу.

Графиня здригнулася.

— Альбере, — мовила вона тремтливим голосом, — я завжди застерігала тебе від нових знайомств. Тепер ти вже дорослий і сам міг би давати мені поради, та я повторюю: будь обережний.

— І все-таки, щоб ваша порада стала мені корисна, люба матінко, мені слід було б заздалегідь знати, чого боятися. Граф не грає в карти, п’є тільки воду, насилу обарвлену краплею іспанського вина, заможний він настільки, що якби він попросив у мене позичити грошенят, то я щиро засміявся б, та й годі. То чого ж мені остерігатися від нього?

— Правда твоя, — відказала графиня, — мої побоювання безпідставні, тим паче що йдеться про чоловіка, який порятував тобі життя. До речі, Альбере, чи добре прийняв його батько? Нам треба бути винятково уважними до графа. Твій батько часто зайнятий, заклопотаний справами, то, може, несамохіть...

— Він був бездоганний, — урвав Альбер. — Ще й надто: йому, вочевидь, дуже припали до смаку надзвичайно вдалі компліменти, які граф виголосив так, наче знає його тридцять років. Усі ті хвальні зауваження були страшенно приємні батькові, — докинув Альбер, усміхаючись, — тож вони розлучилися найліпшими друзями, і батько навіть хотів попровадити графа до Палати, щоб той послухав його промову.

Графиня нічого не відказала на те — вона так глибоко замислилася, що навіть очі заплющила. Альбер стояв перед нею, дивився на неї з тією синівською любов’ю, що буває особливо ніжна і прониклива, коли матінка ще молода і гарна; побачивши, що вона заплющила очі, і прислухавшись до її рівного подиху, він подумав собі, що вона заснула, навшпиньки вийшов і обережно причинив за собою двері.

— Це не людина, а диявол, — хитаючи головою, прошепотів він, — я ще в Римі передбачав, що його поява стане сенсацією у світському товаристві, а тепер про міру його впливу свідчить непогрішний термометр: якщо моя матінка звернула на нього увагу, то він, звісно ж, особлива людина.

І він подався до стайні, із прикрою думкою про те, що граф Монте-Крісто, навіть пальцем не ворухнувши, добув запряг, перед яким, ув очах знавців, його гніді відступали на друге місце.

— Ох, справді, — сказав він собі, — нема на світі рівності людської; треба буде попросити, щоб батько розвинув цю думку у Верхній палаті.

IV. Пан Бертуччо

Тим часом граф Монте-Крісто прибув до своєї оселі; їхав він туди хвилин із шість. Тих шести хвилин було доста, щоб на нього звернули увагу десятки зо два молодиків, що знали ціну того запрягу, якого самі вони не могли придбати. Вони пустили чвалом своїх коней, щоб хоч мимохідь поглянути на того вельможу, що дозволяє собі купувати коней по десять тисяч франків за голову.

Дім, що його обрав Алі для міського помешкання графа Монте-Крісто, був розташований на правому боці Єлисейських Полів, якщо братися під гору, і містився поміж двориськом і садом. Густа купа дерев, що височіли посеред двору, затуляла частину фасаду; праворуч і ліворуч тієї купи лежали, немов дві руки, дві алеї, що служили для проїзду ридванів і коляс від брами до подвійного ґанку, де на кожній сходинці стояли в кутках порцелянові вази з квітами. Дім самотньо височів посеред великого відкритого простору; крім парадного ґанку, був ще й другий вихід, на вулицю Понтьє.

Перш аніж візник устиг погукати воротаря, тяжка брама відчинилася — графа побачили здалеку, а в Парижі, так само, як і в Римі, та й узагалі скрізь, йому прислуговували з блискавичною швидкістю. Тож кучер, не стримуючи коней, заїхав у двір і окреслив півколо, а брама за ним зачинилася раніше, ніж завмерло рипіння коліс на спуску алеї.

Ридван зупинився ліворуч від ґанку, і коло його дверцят опинилося двоє людей: один був Алі, що з найщирішою втіхою всміхався своєму панові, за що заслужив тільки однісінький позирк графа Монте-Крісто, другий шанобливо вклонився і простягнув руку, наче хотів було допомогти графові вилізти з ридвана.

— Дякую вам, Бертуччо, — мовив граф Монте-Крісто, легенько зіскочивши з трьох сходинок приступки. — А що нотаріус?

— Чекає в маленькій вітальні, ваша ясновельможносте, — відказав Бертуччо.

— А візитні картки, які ви повинні були замовити, тільки дізнаєтеся номер будинку?

— Вони вже готові, ваша ясновельможносте, я був у найліпшого літографа в Пале-Роялі, і він зробив їх при мені; першу виготовлену картку відразу ж доправили панові баронові Данґляру, як ви і звеліли, депутатові, вулиця Шосе-Д’Антен, номер сім, решта лежить у спальні вашої світлості на коминку.

— Гаразд. Котра година?

— Четверта.

Граф Монте-Крісто віддав рукавички, капелюха і ціпка тому лакею-французові, що побіг із передпокою графа де Морсера погукати ридван, потім він увійшов до маленької вітальні вслід за Бертуччо, що показував йому, куди йти.

— Що за бридкі статуї в передпокої... — сказав граф Монте-Крісто. — Сподіваюся, їх приберуть відціля.

Бертуччо мовчки вклонився.

Як і сказав управитель, нотаріус очікував у передпокої.

То був чоловік із зовнішністю столичного конторника, що доскочив до блискучого становища приміського нотаріуса.

— Вам доручили провадити перемовини про продаж будинку за містом, якого я збираюся придбати? — запитав граф Монте-Крісто.

— Так, пане графе, — відказав нотаріус.

— Угода купівлі-продажу готова?

— Так, пане графе.

— Вона у вас із собою?

— Ось вона.

— Чудово. А де той дім, що його я купую? — недбало запитав граф Монте-Крісто, звертаючись чи то до нотаріуса, чи до Бертуччо.

Управитель стенув плечима, давши на здогад, що не знає.

Нотаріус здивовано глянув на графа Монте-Крісто.

— Як? — вигукнув він. — Пан граф не знає, де міститься той дім, що його він купує?

— Їй-богу, не знаю, — відказав граф.

— Пан граф не бачив його?

— Як міг я його бачити? Я тільки сьогодні вранці приїхав з Кадікса, ніколи раніше не бував у Парижі, навіть у Франції я вперше.

— То це інша річ, — сказав нотаріус. — Дім, що його пан граф збирається придбати, розташований в Отеї.

Бертуччо пополотнів, почувши те.

— А де він, той Отей? — спитався граф Монте-Крісто.

— За кілька кроків звідси, — відказав нотаріус. — Відразу ж за Пассі, прегарна місцинка, у Булонському лісі.

— Так близько? — сказав граф Монте-Крісто. — Який же це дім за містом? Якого дідька ви, Бертуччо, обрали мені дім коло самісінької брами Парижа?

— Я?! — вигукнув Бертуччо з незвичайною поспішністю. — Змилуйтеся! Ваша ясновельможність ніколи не доручали мені обрати вам дім за містом; може, ваша ясновельможність зволить усе-таки згадати.

— Еге ж, правда ваша, — відказав граф Монте-Крісто, — тепер пригадую: я прочитав у газеті об’яву, і мене спокусили оманливі слова «дім за містом».

— Ще не пізно, — хутко підхопив Бертуччо, — і якщо ваша ясновельможність доручить мені пошукати деінде, то я знайду щось ліпше, або в Анґієні, або в Фонтене-о-Роз, або ж у Бельвю.

— Утім, це неважливо, — недбало сказав граф Монте-Крісто, — якщо вже цей дім є, то нехай він і буде.

— І ваша ясновельможність має цілковиту рацію, — озвався нотаріус, що боявся позбутися винагороди, — це пречудовий маєток: проточна вода, густі гаї, затишний дім, хоч і давно покинутий, не кажучи вже про обставу: вона хоч і не нова, та становить досить велику цінність, надто ж за нашого часу, коли старовинні речі в моді. Перепрошую, але мені здається, ваша ясновельможність теж поділяє сучасні смаки.

— Продовжуйте, не соромтеся, — сказав граф Монте-Крісто. — То це пристойний дім?

— Пане графе, він не лише пристойний, він просто-таки чудовий.

— Що ж, такої нагоди не можна проґавити, — сказав граф Монте-Крісто. — Давайте сюди угоду, пане нотаріусе.

І він хутко підписав папір, зиркнувши тільки на той пункт, де значилося місцезнаходження будинку та імена власників.

— Бертуччо, — сказав він, — принесіть панові нотаріусу п’ятдесят п’ять тисяч франків.

Управитель хибкою ходою вийшов із передпокою і повернувся зі жмутом банкових білетів; нотаріус перелічив їх із ретельністю чоловіка, який знає, що до цієї суми належить і його гонорар.

— Тепер, — запитав граф Монте-Крісто, — ми залагодили всі формальності?

— Усі, пане графе.

— Ключі у вас?

— Вони у воротаря, що сторожує там, але ось розпорядження, згідно з яким він запровадить вас до маєтку.

— Дуже добре.

І граф Монте-Крісто кивнув нотаріусові, давши на здогад, що він, мовляв, уже йому не потрібен.

— Проте мені здається, — зважився сказати чесний нотаріус, — пан граф помилився, адже мені, з усіма видатками, належить лише п’ятдесят тисяч франків.

— А ваша винагорода?

— Вона входить до цієї суми, пане графе.

— Але ж ви приїхали сюди з Отея?

— Авжеж.

— То треба ж заплатити вам за клопіт, — сказав граф Монте-Крісто.

І махнув рукою, відпускаючи його.

Нотаріус вийшов, задкуючи і вклоняючись до самісінької землі: уперше, відколи його залучили до переліку нотаріусів, зустрічав він такого клієнта.

— Проведіть пана нотаріуса, — сказав управителеві граф Монте-Крісто.

Бертуччо вийшов.

Залишившись на самоті, граф Монте-Крісто відразу ж дістав із кишені капшука, що замикався на ключик, якого він носив на шиї й із яким ніколи не розлучався.

Попорпавшись у капшуці, він зупинився на аркушику, де було дещо занотоване, і порівняв ті нотатки з угодою про купівлю, наче хотів перевірити свою пам’ять.

— Отей, вулиця Фонтен, двадцять вісім... так воно і є! — урешті сказав він. — Тепер запитання: наскільки можна вірити зізнанню, зробленому під впливом релігійного страху чи страху фізичного? Утім, за годину я про все дізнаюся.

— Бертуччо! — погукав він, ударивши чимось на кшталт маленького молоточка зі складаним держаком по дзвінку, що озвався гострим протяжним звуком, схожим на гуркіт бубона. — Бертуччо!

На порозі постав управитель.

— Пане Бертуччо, — сказав граф Монте-Крісто, — ви колись мені казали, що бували вже у Франції?

— Авжеж, ваша ясновельможносте, подекуди бував.

— То ви, либонь, знайомі з паризькими околицями?

— Ні, ваша ясновельможносте, ні, — відказав управитель з нервовим дрожем, аж Монте-Крісто, який пречудово знався на таких речах, збагнув, що причиною того є надзвичайне емоційне збурення.

— Кепсько, що вам не довелося бувати на паризьких околицях, — сказав він, — тому що я хочу сьогодні ввечері оглянути мій новий маєток, тож ви могли б, напевне, надати мені цінні вказівки, супроводжуючи мене.

— В Отей! — вигукнув Бертуччо, і його смагляве обличчя стало мертвотно-бліде. — Мені їхати в Отей?!

— А що ж дивного в тім, що ви поїдете зі мною в Отей, скажіть на милість? Як я житиму в Отеї, то вам доведеться там бувати, якщо вже ви служите мені.

Під владним поглядом свого пана Бертуччо похнюпився і стояв непорушно й безмовно.

— Що це означає? Що з вами, га? Звеліть дзвонити двічі, щоб мені негайно подали ридван! — сказав граф Монте-Крісто тим тоном, яким ото Людовик XIV мовив своє знамените: «Мені мало не довелося чекати».

Бертуччо побіг із вітальні до передпокою і глухо погукав:

— Ридван його ясновельможності!

Граф Монте-Крісто написав декілька листів. Коли він запечатав останнього, у дверях з’явився управитель.

— Ридван вашої ясновельможності біля ґанку, — сказав він.

— Гаразд. Візьміть капелюха і рукавички, — сказав граф Монте-Крісто.

— То я їду з вашою ясновельможністю? — вигукнув Бертуччо.

— Звісно, адже вам треба впорядкувати все, якщо я вже збираюся там жити.

Не було ще такого, щоб графові хтось суперечив, тож управитель покірно попрямував за ним. Монте-Крісто сів у ридван і запропонував Бертуччо зробити те саме.

Управитель шанобливо вмостився на передньому сидінні.

V. Дім в Отеї

Граф Монте-Крісто помітив, що, спускаючись із ґанку, Бертуччо перехрестився по-корсиканському, тобто накреслив великим пальцем хреста в повітрі, а сідаючи до ридвана, пробурмотів коротеньку молитву. Будь-хто інший, не такий допитливий, зглянувся б на дивну відразу, яку статечний управитель виявляв до задуманої графом прогулянки extra muros[49], та, певне, граф Монте-Крісто був надто допитливий, щоб звільнити Бертуччо від цієї мандрівки. За двадцять хвилин вони вже були в Отеї. Хвилювання управителя дедалі дужчало. Коли вони заїхали туди, Бертуччо зашився в куток ридвана і заходився гарячково вдивлятися в кожен дім, який вони минали.

— Звеліть зупинитися на вулиці Фонтен коло двадцять восьмого будинку, — сказав граф, невблаганно дивлячись на управителя.

Піт здоровими краплями виступив на обличчі Бертуччо, проте він послухався, вистромився з ридвана і гукнув кучерові:

— Вулиця Фонтен, двадцять вісім!

Той дім стояв наприкінці селища. Поки вони їхали, геть смеркло, чи радше небо запнули темні хмари, насичені електрикою, вони надавали цим передчасним сутінкам урочистості драматичної сцени.

Ридван зупинився, і лакей підбіг, щоб відчинити дверцята.

— Що ж, Бертуччо, — сказав граф, — ви хіба не виходите? Чи ви збираєтеся сидіти у ридвані? Що це з вами таке сьогодні коїться?

Бертуччо плигнув із ридвана і підставив графові плече, а той на нього сперся, помалу спускаючись трьома сходинками приступки.

— Постукайте, — сказав граф Монте-Крісто, — і скажіть, що я вже прибув.

Бертуччо постукав, двері прохилилися, і з них виглянув воротар.

— Що вам треба? — поспитався він.

— Приїхав новий ваш пан, — сказав лакей.

І простягнув воротареві свідоцтво, завірене нотаріусом.

— То дім продано? — здивувався воротар. — І цей пан буде тут мешкати?

— Так, друже мій, — втрутився граф Монте-Крісто, — я постараюся, щоб ви не шкодували за переднішим господарем.

— Зізнаюся, мосьпане, — сказав воротар, — нам не доводилося за ним шкодувати, бо ми його майже ніколи й не бачили. Ось уже п’ять років, як він тут і разу не бував, тож добре вчинив, продавши цей маєток, що не давав йому ніякого зиску.

— А як звали вашого колишнього пана? — запитав граф Монте-Крісто.

— Маркіз де Сен-Меран. Певен, йому не довелося взяти за дім тих грошей, що їх він вартий.

— Маркіз де Сен-Меран... — повторив граф Монте-Крісто. — Мені це ім’я наче і знайоме... Маркіз де Сен-Меран...

І він удав, ніби намагається згадати.

— Із давніх дворян, — провадив воротар, — вірний слуга Бурбонів. У нього була єдина донька, яку він видав за пана де Вільфора, який був королівським прокурором спершу в Німі, потім у Версалі.

Граф Монте-Крісто зиркнув на Бертуччо; той був білий мов стіна, до якої притулився, щоб не впасти.

— І донька його вмерла? — запитав граф. — Пригадую, чув я про це.

— Так, мосьпане, уже двадцять один рік минув. Відтоді ми і трьох разів не бачили бідолашного маркіза.

— Авжеж, дякую вам, — сказав граф Монте-Крісто, глянувши на Бертуччо, що був у відчаї, і зміркувавши, що більш не варто напинати струну, щоб вона часом не урвалася. — Дякую. А тепер принесіть нам вогню.

— Провести вас?

— Ні, не варто. Бертуччо мені світитиме.

І граф Монте-Крісто долучив до тих слів дві золоті монети, що викликали цілий вибух подяк і зітхань.

— Ох, мосьпане, — сказав воротар, понишпоривши на виступі коминка і на полицях, — у мене тут немає жодної свічки.

— Візьміть ліхтар із ридвана, Бертуччо, та й оглянемо покої, — сказав граф Монте-Крісто.

Управитель мовчки послухався, та з тремтіння ліхтаря в його руці видно було, чого воно йому коштувало.

Вони обійшли просторий долішній поверх, потім другий поверх, що складався з вітальні, ванної кімнати і двох спалень. Одна з тих спалень сполучалася з гвинтовими східцями, що виходили в сад.

— Погляньте, ось окремий вихід, — сказав граф Монте-Крісто, — це досить зручно. Посвітіть мені, Бертуччо. Ідіть уперед, і ми поглянемо, куди ж провадять ці східці.

— У сад, ваша ясновельможносте, — сказав Бертуччо.

— А ви звідки це знаєте, скажіть, будь ласка?

— Я хочу сказати, що вони повинні провадити в сад.

— Що ж, перевіримо.

Бертуччо тяжко зітхнув і пішов уперед. Східці справді провадили в сад.

Біля зовнішніх дверей управитель зупинився.

— Чого це ви? — сказав граф Монте-Крісто.

Але той, до кого він звертався, не рушав із місця, він був приголомшений, остовпілий і геть пригнічений. Зір його блукав туди-сюди, наче шукав округ себе сліди жахливої минувшини, а його конвульсивно зціплені руки, здавалося, відштовхували якісь страшні згадки.

— Ну ж бо! — повторив граф Монте-Крісто.

— Ні, ні, — вигукнув Бертуччо, опускаючи ліхтаря і притуляючись до стіни, — ні, ваша ясновельможносте, далі я не піду, це понад мої сили!

— Що це означає? — непохитним голосом поспитався граф Монте-Крісто.

— Та ви ж самі бачите, мосьпане, — вигукнув управитель, — тут якась чортівня коїться: збираючись придбати в Парижі маєток, ви купуєте його саме в Отеї, й ув Отеї потрапляєте саме на дім номер двадцять вісім на вулиці Фонтен. Ох, чому я ще вдома не сказав вам, мосьпане, що ви все ж таки придбали не той дім. Наче немає в Отеї інших маєтків, крім оцього, де скоїлося убивство!

— Що це ви таке верзете! — раптом зупинившись, сказав граф Монте-Крісто. — Ох і людина! Справжнісінький корсиканець. Завжди якісь у вас таємниці та забобони! Беріть ліхтаря, та й оглянемо сад: сподіваюся, зі мною вам не буде страшно.

Бертуччо підняв ліхтаря і послухався. Двері відчинилися, відкриваючи тьмяне небо, у якому місяць марно боровся з цілим морем хмар’я, що запинало його темними бурунами, — вряди-годи місяць осявав їх, а потім ті буруни ще дужче тьмяніли, зникаючи в безоднях нескінченності.

Управитель хотів було завернути ліворуч.

— Ні, — сказав граф Монте-Крісто, — нащо ж нам іти алеями? Ось пречудовий моріжок, то ходімо туди.

Бертуччо втер піт, що котився його лицем, проте послухався, однак усе-таки взяв ліворуч.

Граф Монте-Крісто, навпаки, попрямував праворуч: підійшовши до кількох дерев, він зупинився.

Управитель уже не міг стримуватися.

— Ідіть звідтіля, ваша ясновельможносте, — вигукнув він, — ідіть звідти, благаю вас, ви ж стоїте саме на тому місці!

— На якому це?

— На тому місці, де він упав.

— Любий мій Бертуччо, — регочучи, сказав граф Монте-Крісто, — отямтеся, прошу вас, ми ж не в Сартені чи в Корті. Тут не лісові хащі, а англійський сад, щоправда, страшенно занедбаний, та все ж таки нема чого за це зводити на нього наклеп.

— Не стійте тут, мосьпане, не стійте, благаю вас!

— Здається, ви зсунулися з глузду, пане Бертуччо, — суворо відказав граф Монте-Крісто. — Якщо це так, то скажіть, і я відправлю вас у лікарню, поки не сталося лиха.

— Ох, мосьпане, — затряс головою Бертуччо, ударяючись у поли з таким застрашеним виглядом, що, либонь, насмішив би графа, якби тієї миті той не переймався важливішими думками, — лихо вже сталося...

— Бертуччо, — сказав граф Монте-Крісто, — вважаю моїм обов’язком попередити вас, що, махаючи руками, ви їх ще й відчайдушно заламуєте і водите очима, як шаленець, у якого вселився біс, а я давно вже помітив, що найупертіша річ поміж бісами — таємність. Я знав, що ви корсиканець, я завжди бачив, що ви понурі й весь час думаєте про якусь вендету, але в Італії я не звертав на це уваги, тому що в Італії це звичайнісінька річ; проте у Франції убивство завжди вважали дуже недобрим учинком: тут є жандарми, що ним цікавляться, судді, що судять за нього, і шибениця, що за нього є відплатою.

Бертуччо благально стулив долоні, а що він і досі тримав ліхтаря, то світло впало на його спотворене жахом обличчя.

Граф Монте-Крісто зиркнув на нього тим поглядом, яким він у Римі споглядав страту Андреа, потім промовив пошепки, аж сердегу управителя знову затрясло всього:

— Значить, абат Бузоні мені збрехав, коли, після мандрівки до Франції в 1829 році, прислав до мене вас із рекомендаційним листом, де так вас вихваляв? Що ж, я напишу абатові, адже він має відповідати за свою рекомендацію, і я, певне, дізнаюся, про яке вбивство йдеться. Тільки попереджаю вас, Бертуччо, що, живучи в якійсь країні, я зазвичай поважаю її закони і нітрохи не хочу сваритися через вас із французьким правосуддям.

— Не робіть цього, мосьпане! — у відчаї вигукнув Бертуччо. — Хіба не служив я вам вірою і правдою? Завжди був я чесною людиною і намагався чимдуж робити людям добро.

— Цього я не заперечую, — відказав граф Монте-Крісто, — та чому ж тоді ви, нехай вам усячина, такі схвильовані? Це недобра прикмета: якщо сумління чисте, людина не блідне так і руки її не трусяться...

— Таж, ваша ясновельможносте, — нерішуче заперечив Бертуччо, — ви казали мені, що абат Бузоні, якому я покаявся в німській в’язниці, попередив вас, скеровуючи мене до вас, що на моєму сумлінні лежить важкий тягар?

— Авжеж, та оскільки він рекомендував вас як чудового управителя, то я подумав, що йдеться про якусь крадіжку, та й годі.

— Де ж пак, мосьпане! — зневажливо вигукнув Бертуччо.

— Або що ви, як водиться у корсиканців, не втерпіли і «злупили шкуру», як висловлюються в тім краю, коли ту шкуру справді з когось спускають.

— Ох, ваша ясновельможносте, авжеж, у тім же й річ! — падаючи до графових ніг, вигукнув Бертуччо. — То була помста, присягаюся вам, просто помста!

— Та розумію я це, не розумію лишень, чому саме цей дім викликає у вас отакий стан.

— Таж це природно, ваша ясновельможносте, — відказав Бертуччо, — адже саме в цім маєтку воно і сталося.

— Як, у моєму маєтку?

— Та ж він тоді ще ваш не був, — простодушно сказав Бертуччо.

— А чий він був? Воротар сказав, здається, наче маркіза де Сен-Мерана? За що ж, нехай вам усячина, могли ви помщатися маркізові де Сен-Меранові?

— Мосьпане, я помщався не йому, а іншому чоловікові.

— Чудернацький збіг, — сказав граф Монте-Крісто, либонь, міркуючи вголос, — що ви отак, випадково, опинилися в тому самому маєтку, де сталася подія, котра викликала у вас таке болісне каяття.

— Ваша ясновельможносте, — сказав управитель, — це доля, я знаю. Почалося з того, що ви купуєте маєток саме в Отеї, а він виявляється тим самим, де я здійснив убивство, ви спускаєтеся в сад саме тими східцями, якими спустився і він, ви зупиняєтеся на тому самому місці, де я завдав удару, за два кроки відціля, під оцим платаном, була яма, де він закопав немовля, — ні, усе воно не випадково, бо тоді випадок надто скидався б на суд провидіння.

— Добре, пане корсиканцю, припустимо, що це суд провидіння; я завжди ладен припускати що завгодно, аби лиш поступитися людям, які хворі на голову. А тепер зберіться з думками і розкажіть мені все.

— Я розповідав усе це тільки один раз у житті, та й то абату Бузоні. Такі речі, — хитаючи головою, докинув Бертуччо, — розповідають лише на сповіді.

— Тоді, любий мій, — сказав граф Монте-Крісто, — я відішлю вас до вашого духівника, і ви зможете стати, як він ото, картезіанцем чи бернардинцем і розмовляти з ним про ваші таємниці. Що ж до мене, то я боюся маршалка, якого опосіли такі химери, мені не подобається, коли мої слуги бояться гуляти вночі садом. Та й, скажу вам, я геть не хочу, щоб до мене прийшов поліційний комісар, бо, майте на увазі, Бертуччо, в Італії правосуддя отримує гроші за бездіяльність, а у Франції, навпаки, лише тоді, коли воно діє. Я вважав вас почасти корсиканцем, почасти перемитником, та все ж таки надзвичайно спритним управителем, а зараз бачу, що ви більш різнобічний чоловік, пане Бертуччо. Ви мені більше не потрібні.

— Ваша ясновельможносте, паночку милостивий! — вигукнув управитель із жахом від тієї погрози. — Якщо ви тільки тому хочете мене звільнити, то я все розповім, у всьому зізнаюся, адже ліпше мені піти на шибеницю, аніж розлучитися з вами.

— Це інша річ, — сказав граф Монте-Крісто, — та подумайте: якщо ви збираєтеся мені брехати, то ліпше не розповідайте нічого.

— Присягаюся спасінням моєї душі, я все вам скажу! Адже навіть абат Бузоні знав тільки частину моєї таємниці. Та передовсім благаю вас, відійдіть від цього платана. Ось місяць виходить із-за хмари, а ви стоїте тут, загорнувшись у кирею, вона ховає вашу постать, і вона так схожа на кирею пана де Вільфора...

— Та невже, — вигукнув граф Монте-Крісто, — то це Вільфор...

— Ваша ясновельможність його знає?

— Він був королівським прокурором у Німі?

— Так.

— І одружився з донькою маркіза де Сен-Мерана?

— Так.

— І користувався репутацією найчеснішого, найсуворішого і найбільш непохитного судді?

— Так ось, мосьпане, — вигукнув Бертуччо, — цей чоловік із бездоганною репутацією...

— Так?

— ...був негідник.

— Це неможливо, — сказав граф Монте-Крісто.

— І все ж таки це правда.

— Та невже! — сказав граф Монте-Крісто. — І у вас є докази?

— Принаймні були.

— І ви, дурнику такий, згубили їх?

— Так, але як добре пошукати, то їх можна знайти.

— Он як! — сказав граф Монте-Крісто. — Розкажіть-но про це, Бертуччо. Це і справді стає цікавим.

І грайливо, насвистуючи мелодію з «Лючії», подався до лави й сів; Бертуччо попрямував за ним, намагаючись розібратися у своїх спогадах.

Він лишився стояти перед графом.

VI. Вендета

— Із чого скажете розпочати, ваша ясновельможносте? — запитав Бертуччо.

— Та з чого завгодно, — відказав граф Монте-Крісто, — я ж узагалі нічогісінько не знаю.

— Мені проте здавалося, що панотець Бузоні розповів вашій ясновельможності...

— Авжеж, певні подробиці; та минуло вже сім чи вісім років, і я все забув.

— То я можу не боятися, що набридну вашій ясновельможності...

— Розповідайте, Бертуччо, розповідайте, ви заміните мені вечірню газету.

— Це розпочалося в 1815 році.

— Ти ба! — сказав граф Монте-Крісто. — Давня це історія.

— Так, мосьпане, проте подробиці такі свіжі в моїй пам’яті, наче воно сталося вчора. У мене був старший брат, він служив ув імператорському війську і дослужився до звання лейтенанта у полку, що складався всуціль із корсиканців. Брат цей був мій єдиний друг; ми осиротіли, коли йому було вісімнадцять років, а мені п’ять, і він виховував мене як сина. У 1814 році, за Бурбонів, брат одружився. Імператор повернувся з острова Ельба, і брат знову подався воювати, був легко поранений під Ватерлоо і відступив із військом за Луару.

— Ви розповідаєте мені історію Ста Днів, Бертуччо, — урвав граф Монте-Крісто, — а вона, якщо не помиляюся, уже давно написана.

— Перепрошую, мосьпане, та ці подробиці необхідні задля початку, і ви обіцяли терпляче вислухати мене.

— Що ж, розповідайте. Я дав слово, тож дотримаюся його.

— Якось ми отримали листа, — мушу вам сказати, ми натоді мешкали в маленькому селі Рольяно, на самісінькому краю рогу Коре, — лист був од брата, він писав нам, що військо розпустили, що він повертається додому через Шатору, Клермон-Ферран, Пюї й Нім, і просив, якщо в мене є гроші, надіслати йому в Нім, знайомому корчмареві, із яким у мене були декотрі справи.

— Із перемитництва, — вкинув граф Монте-Крісто.

— Ох, мосьпане, жити ж якось треба.

— Авжеж; продовжуйте.

— Я вже сказав, що дуже любив брата, то вирішив гроші йому не посилати, а завезти. У мене була тисяча франків, п’ятсот я лишив Ассунті, моїй невістці, а з рештою подався до Німа. Це було неважко: у мене був човен, мені треба було переправити в море вантаж, — усе складалося добре. Та коли я взяв той вантаж, вітер змінився, і чотири дні ми не могли увійти в Рону. Аж нам пощастило в цьому. І ми піднялися до Арля; човна я лишив поміж Бельґардом і Бокером, а сам попрямував до Німа.

— Ми підходимо до суті справи, еге ж?

— Авжеж, ваша ясновельможносте, перепрошую, та, як самі ви упевнитеся, я розповідаю тільки необхідне. За того часу на півдні Франції тривала різанина. Там були три розбійники, їх прозивали Трестальйон, Трюфемі й Ґраффан — вони вбивали на вулицях усіх, кого підозрювали в бонапартизмі. Мосьпане, ви, певне, чули про ті вбивства?

— Дещо чув; я був тоді далеко від Франції. Продовжуйте.

— У Німі доводилося просто-таки брести калюжами крові, на кожному кроці валялися трупи, убивці вешталися цілими ватагами, вони різали, грабували і палили. Побачивши ту різанину, я затремтів: не за себе, бо мені, простому корсиканському рибалці, не було чого боятися, навпаки, для нас, перемитників, то була золота пора, та я боявся за брата: він, імператорський вояк, повертався з Луарської армії в мундирі з еполетами, і йому треба було всього остерігатися. Я побіг до нашого корчмаря. Передчуття не обмануло мене. Брат мій напередодні прибув до Німа, і його вбили на порозі того самого дому, де він сподівався знайти притулок. Я чимдуж намагався дізнатися, хто були вбивці, та ніхто не зважував назвати їх, тому що всі боялися. Тоді я згадав про славетне французьке правосуддя, що нікого не боїться, і пішов до королівського прокурора.

— І королівського прокурора звали де Вільфор? — недбало спитався граф Монте-Крісто.

— Так, мосьпане, він прибув із Марселя, де був помічником прокурора. Він здобув підвищення за старанну службу. Казали, він перший сповістив Бурбонам про висадження Наполеона.

— Отож, ви пішли до нього, — урвав граф Монте-Крісто.

«Пане прокуроре, — сказав я йому, — мого брата вчора вбили на вулиці Німа, хто вбив, — не знаю, та ваш обов’язок знайти вбивцю. Ви тут голова правосуддя, а воно має помщатися за тих, кого не зуміло захистити».

«Хто він був, той ваш брат?» — запитав королівський прокурор.

«Лейтенант корсиканського батальйону».

«Тобто солдат узурпатора?»

«Вояк французького війська».

«То й що? — сказав він. — Він дістав меча, то від меча й загинув».

«Ви помиляєтеся, мосьпане — він загинув від кинджала».

«То що ж ви хочете від мене?» — запитав прокурор.

«Я вже сказав вам: щоб ви відплатили за нього».

«Кому?»

«Його вбивцям».

«А хіба я їх знаю?»

«Розшукайте їх».

«Навіщо? Ваш брат, либонь, посварився з кимось і бився на дуелі. Усі ці старі бійці схильні до бешкету, за імператора воно їм обходилося, та зараз інша річ, а наші південці не люблять ні вояк, ні бешкету».

«Пане прокуроре, — сказав я, — клопочуся я не за себе. Буду я сумувати чи помщатися — це моє діло. Та мій нещасний брат був у шлюбі. Як зі мною щось станеться, сердешна жінка помре від голоду: її годував тільки мій брат. Призначте їй бодай невелике утримання».

«Кожна революція призводить до жертв, — відказав де Вільфор. — Ваш брат став жертвою останнього перевороту — це лихо, та уряд не зобов’язаний платити за це вашій родині. Якби нам довелося судити всіх прибічників узурпатора, що помщалися роялістам, які були при владі, то, може, тепер вашому братові ухвалили б смертний вирок. Те, що сталося, цілком природне — це закон відплати».

«Та що ж це таке? — вигукнув я. — І оце таке кажете ви, представник правосуддя!..»

«Їй-богу, всі ці корсиканці — божевільні й гадають, ніби їхній співвітчизник і досі імператор, — відказав Вільфор. — Ви проґавили час, любий мій. Вам слід було б розмовляти отак зі мною два місяці тому. А тепер уже пізно. Забирайтеся відціля, а то я скажу, щоб вас випровадили».

Я дивився на нього, гадаючи, чи допоможуть нові прохання.

Та то був не чоловік, а камінь. Я підійшов до нього.

«Гаразд, — неголосно сказав я, — якщо ви так добре знаєте корсиканців, то мусите знати, як вони дотримуються свого слова. На вашу думку, убивці правильно вчинили, що вбили мого брата, тому що він був бонапартист, а ви рояліст. Гаразд! Я теж бонапартист, і я попереджаю вас: я вас уб’ю. Від цієї миті я оголошую вам вендету, тож бережіться: першого ж дня, коли ми з вами зустрінемося віч-на-віч, настане ваша остання година».

І, перш ніж він устиг оговтатися, я відчинив двері й утік.

— Он як, Бертуччо, — сказав граф Монте-Крісто. — Ви з вашим чесним обличчям здатні казати таке, та ще й королівському прокуророві. Недобре! А він бодай знав, що воно таке, та вендета?

— Знав, та ще й так добре, що відтоді ніколи не виходив сам і замкнувся вдома, звелівши шукати мене у всіх усюдах. Слава Богу, у мене був такий добрий притулок, що він не міг знайти мене. Тоді він злякався; він боявся лишатися в Німі, то попросив, щоб його перевели деінде, а оскільки він впливовий чоловік, то його перевели до Версаля; та, як ви знаєте, для корсиканця, що заприсягнувся відплатити ворогові, відстані не існує. Хоч як він поспішав, його ридван жодного разу не випередив мене більше ніж на півдня шляху, хоч я йшов пішки.

Важливо було не просто убити його — не раз мав я таку нагоду, — а вбити так, щоб мене не помітили і не затримали. Адже я більше не належав собі — я повинен був утримувати невістку. Три місяці пантрував я за Вільфором, і за ті три місяці він і кроку не ступнув, щоб погляд мій не стежив за ним. Аж я дізнався, що він потайці їздить до Отея. Я далі стежив за ним і побачив, що він відвідує оцей маєток, де ми зараз перебуваємо, та заходить не чільною брамою, як усі, а приїздить верхи або ридваном, кидає коня або колясу в готелі й заходить он тією хвірткою, бачите?

Граф Монте-Крісто кивнув, давши на здогад, що він бачить у темряві вхід, про який каже Бертуччо.

— Мені більше не було чого робити у Версалі, я переселився до Отея і почав збирати відомості. Звісно ж, якщо я хотів його злапати, саме тут потрібно було лаштувати пастку.

Дім належав, як ото сказав вам воротар, маркізові де Сен-Мерану, Вільфоровому тестеві. Маркіз мешкав у Марселі, цей дім за містом був йому не потрібен; ходили чутки, що маркіз здав його у найм молодій удові, яку знали тут під іменем баронеси.

Якось увечері, зазирнувши через огорожу, я угледів у саду жінку, вона гуляла, вряди-годи позираючи на хвіртку. Я зрозумів, що того вечора вона чекала Вільфора. Коли вона підійшла до мене так близько, що я зміг розгледіти її обличчя, я побачив, що це молода і гарна вісімнадцятирічна жінка, висока й білява. На ній була проста сукня, ніщо не сковувало її стану, то я помітив, що вона вагітна і що, либонь, пологи вже мають настати.

За кілька хвилин хвіртка відчинилася, і ввійшов чоловік; жінка пішла йому назустріч, квапливо, як могла, вони обнялися, ніжно поцілувалися і разом увійшли в дім.

Той чоловік був Вільфор. Я розраховував, що, повертаючись, надто ж уночі, він має сам пройти через сад.

— А ви дізналися потім ім’я тієї жінки? — запитав граф Монте-Крісто.

— Ні, мосьпане, — відказав Бертуччо, — ви зараз самі побачите, що я не мав для того часу.

— Далі.

— Того вечора я міг би, либонь, забити королівського прокурора, та я ще не вивчив до ладу сад. Я боявся, що не вб’ю його наповал, і якщо на його галас хтось прибіжить, то я не зможу втекти. Я вирішив відкласти це до наступного побачення і, щоб ліпше за всім стежити, винайняв кімнату, що виходила вікнами на ту вулицю, що йшла уздовж садового муру.

За три дні по тому, десь о сьомій вечора, я побачив, як із дому виїхав верхи слуга і подався в бік Севрського шляху; я здогадався, що він поїхав до Версаля, і не помилився. За три години він повернувся, усенький у куряві, виконавши доручення. Минуло хвилин із десять, і загорнутий у кирею чоловік відімкнув хвіртку, увійшов у сад і замкнув її за собою.

Я кинувся до маєтку. Я не бачив Вільфорового обличчя, та впізнав його з калатання мого серця. Я перейшов через вулицю до тумби, що стояла на розі садового муру і за допомогою якої я вперше заглядав у сад.

Цього разу я не лише туди зазирнув, а й дістав із кишені ножа, перевірив, чи гострий він, і переплигнув огорожу.

Спершу я підбіг до хвіртки; він лишив ключ у замку і тільки завбачливо обернув його двічі.

Отож, ніщо не заважало мені тікати цим шляхом. Я почав роззиратися довкруги. Посеред саду був чималий рівний моріжок, обабіч росли дерева з густим листям і кущі осінніх квітів. Щоб пройти з дому до хвіртки чи дійти від хвіртки до того дому, Вільфор повинен був поминути ті дерева.

Був кінець вересня, віяв сильний вітер. Блідий місяць затуляли весь час темні хмари, що линули по небу; той місяць осявав тільки пісок на алеях, що провадили до кам’яниці, а тіні під деревами були такі густі, що там могла цілком заховатися людина й не боятися, що її хтось побачить.

Я заховався там, де найближче мав пройти Вільфор; насилу я встиг сховатися, як у квилінні вітру, що нагинав дерева, мені вчувся стогін. Та ви знаєте, ваша ясновельможносте, або радше й не знаєте, що тому, хто готується до вбивства, завжди вчуваються глухі зойки.

Минули дві години, і за той час мені кілька разів учувалися ото такі стогони.

Вибило північ.

Ще не завмер понурий і гучний звук остатнього удару, як я побачив кволе світло у вікнах тих потаємних східців, якими ото ми з вами допіру спустилися.

Двері відчинилися, і знову з’явився чоловік у киреї.

Настала страшна хвиля, та так я довго до неї готувався, що ніщо й не здригнулося в мені; я дістав ножа, відкрив його і стояв наготові.

Чоловік у киреї йшов простісінько на мене; поки він підходив відкритим простором, мені здалося, наче він тримає в руці якусь зброю; я злякався, проте не боротьби, а невдачі. Проте коли він опинився за декілька кроків навпроти мене, я розгледів, що то не зброя, а заступ.

Не встиг я ще збагнути, нащо йому той заступ, аж Вільфор зупинився коло самісінького узлісся, роззирнувся навсібіч і заходився копати яму. Тільки тепер я побачив, що під киреєю, яку він поклав на моріжку, щоб вона не заважала йому, щось заховано. Я стояв, не рухаючись і затамувавши подих, і чекав.

І тоді, мушу зізнатися, до моєї ненависті долучилася цікавість: мені закортіло дізнатися, що він ото надумав.

Потім у мене промайнула думка, і я ще дужче упевнився в ній, як побачив, що королівський прокурор дістав із-під киреї маленького ящика футів зо два завдовжки і дюймів сім завшир.

Я дав йому опустити скриньку в яму, яку він потім засипав землею, а далі він почав затоптувати свіжу землю ногами, щоб приховати сліди своєї нічної праці. Тоді я кинувся на нього і всадив йому в груди ножа. І сказав:

«Я Джованні Бертуччо! За смерть мого брата ти платиш твоєю смертю, твій скарб дістанеться його вдові; як бачиш, помста моя вдалася мені навіть ліпше, ніж я сподівався».

— Хтозна, чи чув він мої слова, гадаю, не чув, бо повалився додолу, навіть не зойкнувши. Я відчув, як його гаряча кров бризнула мені на руки і в обличчя, та я сп’янів, ошалів, — та кров освіжала мене, а не палила. За хвилину я відкопав скриньку, потім, щоб не помітили, що я її дістав, я знову засипав яму, перекинув заступа через мур, вибіг із хвіртки, замкнув її ззовні, а ключа забрав із собою.

— Он як, — сказав граф Монте-Крісто, — я бачу, що це було банальне убивство, та ще й обтяжене крадіжкою.

— Ні, ваша ясновельможносте, — відказав Бертуччо, — то була вендета з поверненням боргу.

— То хоч сума була чимала?

— То були не гроші.

— Ох, справді, — сказав граф Монте-Крісто, — ви щось казали про дитину.

— Саме так, мосьпане. Я побіг до річки, сів на березі й, поспішаючи побачити, що там у скриньці, відчинив замок ножем.

Там, у пелюшках із найтоншого батисту, лежало допіру народжене немовля. Обличчя його було багрове, рученята посиніли — певне, воно умерло від того, що пуповина обмоталася довкола шиї й задушила його. Проте воно ще не захололо, і я не зважився вкинути його у річку, що бігла коло мене.

За хвилю мені здалося, наче серце його тихенько калатає. Я звільнив його шию від пуповини, а що колись я був санітаром у шпиталі в Бастії, то зробив те, що вчинив би у цьому випадку лікар: я заходився вдувати йому в легені повітря, і за чверть години моїх зусиль дитина почала дихати і заквилила. Я й сам скрикнув, та від радощів. «Значить, Бог не прокляв мене, — подумав я, — якщо дозволяє мені повернути життя його створінню, замість того, яке я забрав ув іншого!»

— А що ж ви вчинили з дитиною? — запитав граф Монте-Крісто. — Такий тягар не зовсім зручний для чоловіка, що мусить утікати.

— Тим-то в мене й на мить не виникло думки лишити його собі, та я знав. що в Парижі є притулок для таких дітей. На заставі я сказав, що знайшов дитину на шляху, і запитав, де той притулок. Скринька підтверджувала мої слова, батистові пелюшки свідчити про те, що дитина належить до багатої родини, а кров, якою я був замурзаний, так само могла бути кров’ю тієї дитини, як і будь-кого іншого. Моя розповідь не зустріла ніяких заперечень, тож мені сказали, що притулок розташований наприкінці вулиці Анфер. Я розрізав пелюшку навпіл, тож одна літера на ній лишилася в дитини, а друга в мене, потім поклав мою ношу коло порога, подзвонив і втік.

За два тижні я вже був у Рольяно і сказав Ассунті:

«Утішся, сестро. Ізраель помер, та я помстився за нього».

Тоді вона запитала в мене, що це означає, і я розповів їй усе!

«Джованні, — сказала мені Ассунта, — тобі треба було взяти дитину з собою; ми замінили б їй батьків, яких вона втратила, ми назвали б її Бенедетто, і за це добре діло Господь благословив би нас».

Замість відповіді я простягнув їй половину пелюшки, яку зберіг, щоб забрати дитину, коли ми станемо заможніші.

— А які літери були на пелюшках? — запитав граф Монте-Крісто.

— H і N під баронською короною.

— То ви наче знаєтеся на геральдиці, Бертуччо? Де це ви, нехай вам усячина, вивчали її?

— У вас на службі, ваша ясновельможносте, усьому можна навчитися.

— Продовжуйте. Мені хочеться дізнатися про дві речі.

— Які, ваша ясновельможносте?

— Що сталося з тим хлопчиком? Здається, ви казали, що то був хлопчик.

— Ні, мосьпане, я не пам’ятаю, щоб казав таке.

— Значить, мені вчулося. Я помилився.

— Ні, ви не помилилися, то і справді був хлопчик. Та ваша світлість бажали дізнатися про дві речі, то яка друга?

— Я хотів ще знати, в якому злочині вас звинувачували, коли ви попросили духівника і до вас у німську в’язницю прийшов абат Бузоні.

— Це, мабуть, буде дуже довга розповідь, мосьпане.

— То й що? Зараз допіру десята година, а я сплю мало, та й вам, гадаю, зараз не до того.

Бертуччо вклонився і попровадив далі.

— Почасти задля того, щоб погамувати спогади, що переслідували мене, почасти щоб заробити бідолашній удові на життя, я знову взявся до перемиту; це стало легше, бо закони зробилися м’якші, як завше буває після революції. Найгірше охоронялося південне узбережжя через безперервні заворушення то в Авіньйоні, то в Німі, то в Юзесі. Ми скористалися тією пільгою, яку давав нам уряд, і зав’язали стосунки з мешканцями всього узбережжя. Відтоді як мого брата забили в Німі, я більш не хотів повертатися до того міста. Тож корчмар, із яким ми мали справи, побачив, що ми його покинули, сам прийшов до нас і відкрив відділ своєї корчми (на шляху з Бельґарда до Бокера, під вивіскою «Ґарський міст»). Ми мали на шляхах в Еґ-Морт, Мартіґ і Бук із десяток комор, де ховали товари, а на випадок потреби знаходили притулок від митників і жандармів. Ремесло перемитника дуже вигідне, як берешся до нього розумно і з енергією. Я жив у горах: тепер я удвічі остерігався жандармів і митників, бо якби мене зловили, то розпочалося б слідство, а будь-яке слідство цікавиться минулим, у якому в мене могли б знайти дещо важливіше, ніж безмитні сигари чи перемитні барильця спирту. Тож, тисячу разів воліючи смерть, аніж арешт, я діяв сміливо і не раз упевнювався в тому, що перебільшений клопіт за свою шкуру понад усе заважає успіху в ділі, що потребує швидкого рішення і відваги. І справді, якщо поклав собі не дорожити життям, то стаєш не схожий на інших людей чи радше інші люди не схожі на тебе. Той, хто вдався до такого рішення, відразу ж відчуває, як більшає його снага і розширюються його обрії.

— Ви філософствуєте, Бертуччо! — урвав його граф Монте-Крісто. — Певне, ви бралися в житті до всього потроху.

— Перепрошую, ваша ясновельможносте.

— Та будь ласка, тільки філософствувати о пів на одинадцяту ночі запізно. Утім, інших заперечень я не маю, тому що вважаю вашу філософію цілком справедливою, це можна сказати не про кожну філософську систему.

— Мандрував я чимраз далі, і ті мандрівки давали мені дедалі більше зиску. Ассунта була добра господиня, і наш невеличкий маєток зростав. Якось я збирався у мандрівку, і вона сказала: «Їдь, а до твого повернення я приготую тобі сюрприз».

Хоч як я її розпитував, вона нічого не хотіла казати, то я й поїхав.

Не було мене понад півтора місяця. Ми взяли в Луцці олію, а в Ліворно — англійську бавовну. Розвантажили ми все це дуже вдало, продали з чималим зиском і з утіхою повернулися додому.

Перше, що, ввійшовши до хати, побачив я на чільному місці в Ассунтиній кімнаті, було немовля в розкішній, якщо порівняти її з рештою обстави, колисці. Я скрикнув з радості. Відтоді як я забив королівського прокурора, мене переслідувала тільки одна думка — про покинуту дитину. Треба сказати, що за самим убивством я нітрохи не шкодував.

Сердешна Ассунта все вгадала; вона скористалася моєю відсутністю і, прихопивши половину пелюшки й записавши точний день і пору, коли дитину лишили на порозі сиротинця, подалася по нього в Париж. Їй без ніяких заперечень оддали дитину.

Мушу вам зізнатися, ваша ясновельможносте, що, угледівши те сердешне створіння, яке спало в колисочці, я навіть заплакав.

«Ассунто, — сказав я, — ти хороша жінка, і Господь благословить тебе».

— Оце вже не таке правдиве, як ваша філософія, — сказав граф Монте-Крісто. — Щоправда, це вже питання віри.

— Правда ваша, мосьпане, — зітхнув Бертуччо. — Господь обрав цю дитину знаряддям моєї кари. Не знаю прикладу, щоб недобрі схильності виявилися так рано, як у нього, а проте не можна сказати, що його кепсько виховували, адже невістка моя гляділа його мов князівського сина. Це був гарнесенький хлопчик, з очима світло-блакитної барви, яка ото буває на китайській порцеляні й так гармонійно узгоджується з молочно-білою шкірою, тільки золотаве, надто вже яскраве волосся надавало його личку трохи чудернацького вигляду, особливо з його жвавим поглядом і лукавою посмішкою. Існує прислів’я, що руді люди або дуже добрі, або дуже погані, як на лихо, прислів’я це цілком виправдалося на Бенедетто, і з самого малку він виявляв тільки погані схильності.

Щоправда, і лагідність його названої матінки сприяла цим схильностям у зародку; дитя, задля якого моя сердешна невістка не раз ходила на ринок за п’ять льє купувати перші фрукти і найдорожчі ласощі, воліло не пальські помаранчі та сушені генуезькі фрукти, а каштани, украдені в сусідському садку, або сушину із сусідського горища, хоча мало каштани і яблука з нашого саду.

Якось, коли Бенедетто було не більше шести років, наш сусід Василіо поскаржився, що в нього з капшука зник луїдор. За нашим корсиканським звичаєм, Василіо ніколи не замикав ні свого капшука, ні своїх коштовностей, бо, як ви знаєте, мосьпане, на Корсиці злодіїв нема. Ми подумали, що він недобре полічив гроші, та він казав, що не помилився. Того ж таки дня Бенедетто ще зранку пішов із дому, і ми страшенно потерпали за нього, аж увечері він повернувся, провадячи за собою мавпочку — він сказав, що вона була припнута ланцюжком до дерева. Уже з місяць недобрий хлопчина, що завжди був переповнений різними примхами, неодмінно хотів мати в себе мавпу. Либонь, ту дурнувату фантазію викликав у нього штукар, що побував у Рольяно, — у нього було декілька мавпочок, що витинали різні фокуси, і Бенедетто був у захваті від них.

«У наших гаях немає мавп, надто ж таких, що на ланцюгу сидять, — сказав я йому. — Ану зізнавайся, де ти її доп’яв».

Бенедетто наполягав на своєму і розповів цілу купу подробиць, що свідчили радше про його винахідливість, аніж правдивість; я розгнівався, він зареготав, тоді я став йому погрожувати, і він позадкував.

«Не можеш ти лупцювати мене, — сказав він, — права не маєш: ти мені не батько».

Ми й досі не знаємо, хто відкрив йому цю фатальну таємницю, яку ми так ретельно приховували від нього. Хоч як воно там було, та відповідь, що в ній утілився весь характер дитини, майже налякала мене, і рука в мене сама опустилася, не доторкнувшись до нього. Він зрадів, і та перемога додала йому сміливості. Відтоді всі Ассунтині гроші, яка любила його тим дужче, чим менш він того вартий був, ішли на задоволення його примх, яким вона не могла опиратися, і дурнуватих бажань, яким у неї бракувало духу відмовити. Коли я жив у Рольяно, усе ще було сяк-так, та тільки варто було мені поїхати, як Бенедетто починав панувати в хаті, і все було кепсько. Йому було ледве одинадцять років, а приятелів він собі обирав поміж вісімнадцятирічними парубками, найзапеклішими пройдисвітами Бастії й Корти; за декотрі витівки, що заслуговували поважнішої назви, ми вже кілька разів отримували попередження від місцевої влади.

Я почав непокоїтися: будь-яке розслідування могло мати для мене найтяжчі наслідки. Якраз на мене чекала дуже важлива мандрівка. Я довго міркував і, відчуваючи, що уникну в такий спосіб великого лиха, вирішив узяти Бенедетто із собою. Я сподівався, що суворе і діяльне життя перемитників, непохитна корабельна дисципліна гарно вплинуть на той зіпсований, якщо ще не до краю розбещений, характер.

Я погукав Бенедетто і запропонував йому їхати зі мною, супроводжуючи ту пропозицію різними обіцянками, що могли привабити дванадцятирічного хлопчака.

Він вислухав мене і, коли я скінчив, зареготав.

«Та ви з глузду зсунулися, дядьку! — сказав він (так він прозивав мене, коли бував у доброму гуморі). — Невже я стану міняти моє життя, моє добряче неробство на вашу жахливу працю! Уночі мерзнути, удень смалитися на сонці, завжди ховатися, трохи висунеш голову — потрапляти під кулі, і все це, щоб заробити трохи грошенят! Грошей у мене скільки завгодно, Ассунта дає їх мені, коли я попрошу. Ви самі бачите, що я б дурнем був, якби подався з вами».

Я вражений був тією зухвалістю. Бенедетто повернувся до своїх приятелів, і я чув, як він показує їм на мене і кепкує з мене.

— Чарівна дитина! — прошепотів граф Монте-Крісто.

— О, якби ж то він був мій, — провадив Бертуччо, — якби він був моїм сином чи бодай небожем, я навернув би його на правильну стежину, бо усвідомлення права додає сили. Та думка про те, що я лупцюватиму сина людини, яку я вбив, позбавляла мене будь-якої спромоги його поправити. Я давав добрі поради невістці, яка під час наших суперечок завжди боронила сердешного хлопчину, а оскільки вона вже не раз казала мені, що в неї пропадають значні суми грошей, то я показав їй місце, куди вона могла ховати наші скромні заощадження. Що ж до мене, то я вже вирішив. Бенедетто добре читав, писав і лічив, тому що як у нього з’являлося бажання навчатися, то він за один день міг навчитися тому, на що іншому потрібен був тиждень. Тож я вирішив: я хотів улаштувати його писарем на якомусь судні далекого плавання і, ні про що не попереджаючи, забрати якогось ранку і доправити на корабель; я віддав би його під опіку капітана, і, в такий спосіб, його майбутнє цілком залежало б від нього самого.

Вирішивши отак, я подався до Франції.

Того разу наші операції могли відбуватися у Ліонській затоці; вони стали тепер набагато важчі й небезпечніші, бо йшов уже 1829 рік. Спокій відновили цілком, і береговий нагляд провадили правильніше і суворіше, ніж будь-коли. Нагляд той ще й посилився, тому що в Бокері відкрився ярмарок.

Спершу все йшло як слід. Нашу барку, в якої було подвійне дно, де ми ховали заборонені товари, ми покинули поміж іншими суднами, яких чимало було коло обох оберегів Рони, від Бокера до Арля. Прибувши туди, ми заходилися ночами розвантажувати наш перемит і переправляти до міста через людей, що підтримували з нами зв’язок, або корчмарів, у яких ми мали комори. Може, успіх змусив нас забути про обережність, а може, нас продали, та якось, годині о п’ятій вечора, коли ми зібралися вечеряти, до нас прибіг наш малий юнга і сповістив, що він бачив цілу чоту митників, що прямували у наш бік. Власне, налякала нас не ця чота — берегами Рони, надто ж за тієї пори, вешталися цілі сотні, — а та обережність, із якою, як сказав той хлопчина, та чота скрадалася, щоб її не помітили. Ми відразу ж схопилися на ноги, та було пізно: нашу барку, що, звісно ж, була предметом розшуку, оточили з усіх боків. Поміж митниками я помітив жандармів, їхній вигляд завжди лякав мене, тоді як просто вояків я ніколи не боявся, тож я хутко спустився в трюм і, прослизнувши у вантажну ляду, плигнув у річку. Я плив під водою, тільки вряди-годи хапаючи повітря, тож не помічений ніким доплив до нещодавно викопаного рову, що поєднував Рону з каналом, який ішов із Бокера до Еґ-Морта. Насилу допливши до того місця, я почав почуватися порятованим, тому що у рові міг пливти так, що мене ніхто не помітив би. У такий спосіб я без пригод дістався до каналу. Обрав я той шлях не випадково: я вже розповідав вашій світлості про одного німського корчмаря, що мав на дорозі з Бельґарда до Бокера невеличку корчму.

— Пречудово це пам’ятаю, — сказав граф Монте-Крісто. — Цей шановний чоловік, якщо не помиляюся, був навіть вашим компаньйоном.

— Так отож! Та років за сім до того він передав свій заклад одному колишньому кравцеві з Марселя, який, розорившись на своєму ремеслі, вирішив спробувати щастя в іншому. Звісно, ті зв’язки, які були в нас із першим власником, продовжувалися і з наступним, й у того чоловіка я і хотів знайти притулок.

— А як його звали? — поспитався граф Монте-Крісто, який, напевне, знову зацікавився розповіддю Бертуччо.

— Ґаспар Кадрус, він був одружений із жінкою з села Карконта, і всі ми її тільки тим іменем і прозивали. Ця бліда молодиця потерпала від болотяної лихоманки і поволі вмирала від виснаження. Сам він був здоровезний чолов’яга, мав років сорок п’ять, і в скрутні для нас хвилини вже не раз виявлялося, що він чоловік дуже кмітливий і хоробрий.

— І коли, ви кажете, це відбувалося? — запитав граф Монте-Крісто.

— У 1829 році, мосьпане.

— У якому місяці?

— У червні.

— На початку чи наприкінці?

— Це було увечері третього червня.

— Ага, — сказав граф Монте-Крісто, — 3 червня 1829 року... Продовжуйте.

— Так ось, у того Кадруса я і збирався попросити притулку, та оскільки, навіть за спокійної пори, ми ніколи не заходили до нього дверми, що виходили на шлях, то я вирішив не зраджувати тому правилу, тож переплигнув через паркан, проповз попід низенькими оливами і дикими фігами й, остерігаючись, що в Кадрусовій корчмі може перебувати якийсь подорожанин, дістався до комори, де я вже не раз ночував не гірше, ніж у найкращому ліжку.

Та комора відокремлювалася від кімнати на долішньому поверсі тільки дощатою стіною, де для нас навмисне лишили шпарини, щоб ми могли вилучити сприятливу хвилину і дати на здогад, що ми перебуваємо поруч. Я розраховував, на той випадок, як у Кадруса нікого не буде, сповістити його про моє прибуття, закінчити в нього вечерю, яку урвала поява митних урядників, і, користуючись близькою грозою, повернутися на берег Рони і дізнатися, що сталося з баркою і з тими, хто в ній був. Отож, я тихенько промкнувся у комору; це було дуже до речі, бо тієї ж таки миті до хати повернувся Кадрус і привів із собою незнайомця.

Я зачаївся і почав чекати, не тому, що хотів підслухати таємниці корчмаря, а просто тому, що не міг учинити інакше; до того ж, так бувало вже разів із десять.

Чоловік, що прийшов ото з Кадрусом, звісно ж, не належав до мешканців Південної Франції; то був один із тих гендлярів, що приїздять на ярмарок до Бокера, щоб торгувати коштовностями, і за місяць, поки триває той ярмарок, що притягує гендлярів і покупців з усіх країв Європи, укладають часом угоди на сто чи навіть і на сто п’ятдесят тисяч франків.

Кадрус увійшов перший швидкою ходою. Потім побачив, що долішня кімната порожня, як завжди, і її вартує тільки пес, він погукав жінку.

«Гей, Карконто, — гукнув він, — священик не обманув нас: самоцвіт справжній».

Пролунав радісний вигук, і сходинки зарипіли під кволими від недуги і млявості кроками.

«Що ти кажеш?» — поспитала Карконта.

«Кажу, що самоцвіт справжній, і ось цей пан, один із найперших паризьких золотарів, ладен дати нам за нього п’ятдесят тисяч франків. Та він тільки хоче остаточно упевнитися в тім, що камінь справді наш, то ти розкажи йому, як розповів і я, яким дивовижним способом він потрапив нам до рук. А поки що, добродію, посидьте, прошу вас: надворі так душно, то я принесу чогось, щоб освіжитися трохи».

Золотар уважно розглядав обставу корчми й разючу вбогість людей, котрі пропонували йому самоцвіт, що був гідний князівської скарбниці.

«Розповідайте, паніматко», — сказав він, бажаючи, напевне, скористатися відсутністю чоловіка, щоб той не міг якось уплинути на жінку і щоб подивитися, наскільки обидві розповіді збігаються.

«О Господе, — заторохтіла жінка, — це Бог нас благословив, ми нічого такого й не сподівалися. Уявіть собі, любий пане, мій чоловік дружив у 1814 чи 1815 році з одним моряком, якого звали Едмон Дантес; той сердешний хлопчина, якого Кадрус геть забув, пам’ятав про нього, і, вмираючи, лишив йому той самоцвіт, що його ви ото бачили».

«А в який же спосіб опинився в нього той самоцвіт? — запитав золотар. — Чи він був у Дантеса, як той потрапив до в’язниці?»

«Ні, добродію, — відказала жінка, — та у в’язниці він познайомився з дуже заможним англійцем, той занедужав, і Дантес доглядав його, як рідного брата, за те англієць, виходячи на волю, лишив йому оцей самоцвіт. Сердезі Дантесові не поталанило, він так у тій в’язниці й помер, а самоцвіт заповів перед смертю нам і доручив шановному абатові, який був у нас сьогодні вранці, передати його нам».

«Вона каже те саме, — прошепотів золотар. — Зрештою, може, воно так і було, хоч на перший погляд здається неправдоподібним. У цьому разі, — сказав він уголос, — річ тільки в ціні, про яку ми ще не домовилися».

«Як це не домовилися! — вигукнув Кадрус, який допіру ввійшов. — Я певен був, що ви згодні на мою ціну».

«Тобто, — відказав золотар, — я запропонував вам за нього сорок тисяч».

«Сорок тисяч! — обурилася Карконта. — Та вже ж, звісно, ми за такі гроші його не віддамо. Абат сказав нам, що він коштує п’ятдесят тисяч, не кажучи вже про оправу».

«А як звали того абата?»

«Панотець Бузоні».

«То він чужинець?»

«Він італієць, здається, з околиць Мантуї».

«Покажіть мені самоцвіт, — сказав золотар, — я хочу ще раз на нього глянути: часом з першого погляду помиляєшся в камінцях».

Кадрус дістав із кишені маленьке пудельце з шагреневої шкіри, відкрив його і передав золотареві. Угледівши самоцвіт, який був завбільшки з лісовий горішок, Карконтині очі аж заяріли від захланності.

— А що ви думали про все те, пане підслухачу? — запитав граф Монте-Крісто. — Ви повірили тій казці?

— Авжеж, мосьпане, я ж бо вважав Кадруса непоганим чоловіком і гадав, що він нездатний вчинити злочин чи вкрасти.

— Це свідчить радше про ваше шляхетне серце, ніж про обізнаність із життям, пане Бертуччо. А ви знали цього Едмона Дантеса, що про нього йшлося?

— Ні, мосьпане, я ніколи нічого про нього не чув ні передніш, ні потім; тільки ще один раз від самого абата Бузоні, коли він приходив до мене у німську в’язницю.

— Гаразд, продовжуйте.

— Золотар узяв у Кадруса перстень і дістав із кишені маленькі сталеві обценьки й крихітні мідні терези; потім поодгинав золоті гачки, що тримали камінь, добув самоцвіт з оправи й обережно поклав його на стіл.

«Я дам сорок п’ять тисяч франків, —— сказав він, — і ні шеляга більш; самоцвіт стільки й вартий, та й суму цю я взяв із собою, більше грошей нема».

«Дарма, — сказав Кадрус, — я піду з вами в Бокер, і ви віддасте мені ще п’ять тисяч».

«Ні, — відказав золотар, повертаючи Кадрусові оправу і самоцвіт, — ні, це скрайня ціна, я навіть шкодую, що запропонував вам цю суму, тому що в каменя є ґандж, якого я спершу не помітив, та нічого не вдієш, я не беру назад свого слова: сказав сорок п’ять тисяч франків і не відмовляюся від цього числа».

«Принаймні вставте камінь назад», — сердито сказала Карконта.

«Правда ваша», — відказав золотар.

І вставив камінь в оправу.

«Нічого, — буркнув Кадрус, ховаючи пудельце до кишені, — продамо комусь іншому».

«Авжеж, — сказав золотар, — та з іншим ви так не домовитеся, як зі мною оце; йому недостатньо буде тих відомостей, що їх ви сповістили мені, адже неприродно, щоб чоловік у вашому становищі володів перснем вартістю п’ятдесят тисяч франків, тож він сповістить властям, доведеться шукати абата Бузоні, а шукати абатів, що роздають камінці вартістю дві тисячі луїдорів, діло нелегке: правосуддя спершу забере самоцвіт, вас запроторять до в’язниці, а як виявиться, що ви ні в чому не винні, і вас за три чи чотири місяці випустять, то вам скажуть, що перстень загубився в якійсь канцелярії, або ж вам віддадуть фальшивий камінь, що вартий франків зо три, замість самоцвіта, що вартий п’ятдесят або й, може, п’ятдесят п’ять тисяч франків, та продати якого, погодьтеся, трохи ризиковано».

Кадрус із дружиною перезирнулися.

«Ні, — заявив Кадрус, — ми не такі багаті, щоб утрачати п’ять тисяч франків».

«Як хочете, любий друже. — відказав золотар, — а проте я, як бачите, приніс із собою готівку».

І він дістав з одної кишені жменю золотих монет, що засяяли перед захопленими очима корчмаря, а з другої жмут банкнотів.

У Кадрусовій душі вочевидь точилася тяжка боротьба: було зрозуміло, що маленьке пудельце з шагреневої шкіри, яке він крутив у руках, здавалося йому таким, що не відповідає за своєю цінністю величезній сумі грошей, що так вабила його око.

Він обернувся до дружини.

«Що ти скажеш?» — тихо спитався він.

«Віддавай, — відказала вона, — бо як він повернеться до Бокера без самоцвіта, то викаже нас; та й правду він каже: хтозна, чи пощастить нам колись знайти абата Бузоні».

«Що ж, нехай буде так! — сказав Кадрус. — беріть камінь за сорок п’ять тисяч франків, та моїй дружині хочеться мати золотого ланцюжка, а мені дві срібні пряжки».

«Беріть, — сказав він, — у справах я на дрібниці не розмінююся, обирайте».

Дружина вибрала золотого ланцюжка, що коштував, либонь, луїдорів з п’ять, а чоловік дві пряжки, яким ціна була франків із п’ятнадцять.

«Гадаю, тепер ви задоволені», — сказав золотар.

«Панотець казав, що цей камінь коштує п’ятдесят тисяч франків», — пробурмотів Кадрус.

«Та добре вже, добре! Ото нестерпний чолов’яга, — провадив золотар, узявши у нього перстень, — я даю йому сорок п’ять тисяч франків, дві з половиною тисячі ліврів річного прибутку, тобто капітал, від якого я й сам не відмовився б, а він ще й незадоволений!»

«А сорок п’ять тисяч франків? — хрипко запитав Кадрус. — Де вони у вас?»

«Ось, будь ласка», — відказав золотар.

І він відлічив на столі п’ятнадцять тисяч золотом і тридцять тисяч асигнаціями.

«Зачекайте, я запалю лампу, — сказала Карконта, — уже смеркло, то легко помилитися».

І справді, поки вони сперечалися, настала ніч, а з нею прийшла і гроза, що вже з півгодини насувалася. Десь далеко гуркотів грім, та ні золотар, ні Кадрус, ні Карконта не звертали на те уваги, охоплені жадобою зиску.

Я й сам був у дивному чарівному полоні від споглядання того золота і паперових грошей. Здавалося, наче я бачу все це уві сні й, наче уві сні, я почувався, ніби прикутим до місця.

Кадрус полічив і перелічив гроші й банкноти, передав їх дружині, яка теж полічила їх і перелічила.

Тим часом золотар крутив персня у світлі лампи, і самоцвіт так яскрів, що золотар не помічав блискавиць, які спалахували у вікнах, віщуючи грозу.

«То що, правильно?» — поспитав золотар.

«Так, — відказав Кадрус. — Принеси капшук, Карконто, і знайди яку-небудь торбину».

Карконта підійшла до шафи і принесла старого шкіряного капшука; з нього дістали декілька старих заяложених листів і натомість поклали банкноти; принесла вона і торбу, де лежало два чи три екю по шість ліврів, певне, весь мізерний набуток цього подружжя.

«Що ж, — сказав Кадрус, — хоч ви нас і обдерли, може, тисяч на десять франків, та, може, повечеряєте з нами? Від щирого серця пропоную».

«Дякую, — відказав золотар, — та вже, мабуть, пізня пора, і мені час прямувати до Бокера, а то дружина хвилюватиметься. — Він зиркнув на годинника. — А нехай йому! — вигукнув він. — Уже незабаром дев’ята, а я раніше, ніж опівночі, додому не доб’юся. Прощавайте, друзі; якщо до вас ще раз приб’ється якийсь абат Бузоні, то не забудьте про мене».

«За тиждень вас уже не буде в Бокері, — сказав Кадрус, — адже ярмарок закривається наступного тижня».

«Авжеж, та це нічого не означає, напишіть мені в Париж: панові Жоаннесові, Пале-Рояль, галерея П’єр, сорок п’ять, то я навмисне приїду, як треба буде».

Загуркотів грім, і блискавиця сяйнула так яскраво, що майже не стало видно світла каганця.

«А щоб йому, — сказав Кадрус, — як же ви підете в таку негоду?»

«Грози я не боюся», — відказав золотар.

«А грабіжників? — запитала Карконта. — Під час ярмарку на шляхах завжди неспокійно».

«Ну, — сказав Жоаннес, — для грабіжників у мене дещо є в запасі».

І дістав з кишені два невеличкі пістолі, набиті до самої мушки.

«Оце, — сказав він, — песики, що і гавкають, і кусаються добряче; це для перших двох, котрі зазіхнули б на ваш самоцвіт, дядечку Кадрусе».

Кадрус із дружиною понуро перезирнулися.

«Що ж, тоді нехай щастить вам у дорозі», — сказав Кадрус.

«Дякую», — відказав золотар.

Він узяв свого ціпка, що був спертий на стару скриню, і вийшов надвір. Коли він відчиняв двері, до корчми вдерся такий дужий вітер, що мало не погасив каганця.

«Ох і погода, — сказав золотар, — а мені ж іти два льє пішки!»

«То залишайтеся в нас, — сказав Кадрус, — переночуєте».

«Авжеж, залишайтеся, — із тремтінням у голосі докинула Карконта, — ми подбаємо, щоб вам було зручно».

«Ох, ні. Мушу повернутися до ночі в Бокер. Бувайте!»

Кадрус помалу підійшов до порога.

«Хоч в око стрель, нічогісінько не видно, — мовив золотар за дверми. — Куди мені звертати, ліворуч чи праворуч?»

«Праворуч, — сказав Кадрус, — ви не схибите з дороги, шлях обабіч обсаджений деревами».

«Бачу вже, бачу», — долинув здалеку кволий голос.

«Зачини ж бо двері! — сказала Карконта. — Терпіти не можу, як гуркоче грім, а двері настіж».

«Та ще й як у хаті грошенята, еге?» — поспитав Кадрус, двічі обертаючи ключ у замку.

Він підійшов до шафи, знову дістав торбину і папірці, й обоє заходилися втретє лічити свої дукати й асигнації.

Ніколи не доводилося мені бачити такої жадоби, яка вимальовувалася на тих двох обличчях, осяяних тьмяним каганцем. Надто ж бридкою видавалася жінка: гарячковий дрож, який зажди її тряс, ще дужче посилився, обличчя, що й так було мов крейда, стало як у мерця, запалі очі горіли.

«Нащо ти пропонував йому ночувати у нас?» — глухо запитала вона.

«Ну... щоб позбавити його тяжкої мандрівки до Бокера», — здригнувся Кадрус.

«Ти ба! — сказала жінка з неповторним виразом обличчя. — А я гадала собі, що не для цього!»

«Ох, жінко! — вигукнув Кадрус. — Звідки взялися в тебе ці думки, і чому ти не тримаєш їх у собі?»

«Хоч що там кажи, — помовчавши, сказала Карконта, — а ти не чоловік».

«А то чом?» — запитав Кадрус.

«Якби ти був чоловіком, то не дав би йому піти відціля».

«Жінко!»

«Або він не дійшов би до Бокера».

«Жінко!»

«Шлях повертає, і він іншого шляху не знає, а біля каналу є стежка нав­прошки».

«Жінко, не гніви Бога. Чуєш он?»

Усеньку корчму осяяла блакитна блискавиця, тієї ж миті пролунав страшенний удар грому, і повільне гуркотіння, мовби неохоче, відкотилося від проклятої хати.

«Господе милосердний!» — перехрестилася Карконта.

І тоді, у моторошному безгомінні, що зазвичай настає після громового удару, хтось постукав у двері.

Кадрус із дружиною здригнулися і перелякано глянули одне на одного.

«Хто там?» — гукнув Кадрус, підводячись із місця, і, позгрібавши на купу золото й папірці, розкидані на столі, затулив їх обома руками.

«Це я!» — відказав хтось за дверми.

«Хто?»

«Та я ж бо! Золотар Жоаннес!»

«От бач! А ще казав, що я гнівлю Бога!.. — з мерзенною посмішкою мовила Карконта. — Сам Господь повернув його до нас».

Кадрус побілів мов стіна, затрясся, а потім упав на стілець.

Карконта вчинила навпаки: вона підвелася і твердою ходою пішла відчиняти.

«Заходьте, мосьпане Жоаннесе», — сказала вона.

«Їй-богу, — сказав золотар, усенький мокрий мов хлющ, — видається, ніби сам дідько заважає мені повернутися сьогодні до Бокера. Із двох лих треба обирати менше, пане Кадрусе: ви запропонували мені гостинність, то я приймаю її і повертаюся до вас переночувати».

Кадрус витер піт із чола і щось промимрив.

Карконта впустила золотаря і двічі обернула ключ у замковій шпарині.

VII. Кривава злива

Увійшовши до корчми, золотар озирнув її доскіпливим поглядом, але там не було нічого, що могло б викликати підозру чи зміцнити її.

Кадрус і досі затуляв обіруч банкноти і золоті дукати.

«Он воно що, — сказав золотар, — ви, либонь, боялися, чи не помилилися в лічбі, то як я пішов, знову почали лічити свій скарб, еге?»

«Та ні, — відказав Кадрус, — та ця нагода, що подарувала нам його, така несподівана, що ми ніяк не можемо повірити в наше щастя, і якщо перед очима у нас нема речового доказу, то нам і досі здається, ніби це марення якесь».

Золотар усміхнувся.

«У кормі хтось ночує?» — запитав він.

«Ні, — відказав Кадрус, — у нас так не водиться: до міста недалечко, то на ніч у нас ніхто не залишається».

«То я вас не дуже посуну?»

«Що ви, мосьпане! — люб’язно сказала Карконта. — Нітрохи ви нас не посунете, запевняю вас».

«Де ж ви мене помістите?»

«У кімнаті нагорі».

«Але ж то ваша кімната?»

«Дарма, у нас є ще одне ліжко в кімнаті поруч зі спальнею».

Кадрус здивовано зиркнув на дружину.

Золотар почав мугикати якусь пісеньку, ставши біля коминка, у який Карконта підкинула дров, щоб гість міг обсохнути.

Тим часом вона постелила на столі серветку і поставила на столі рештки убогого обіду і пряжену яєшню.

Кадрус знову заховав банкноти до капшука, дукати — в торбину, і все разом — до шафи. Він понуро ходив туди-сюди корчмою, вряди-годи зиркаючи на золотаря, який парував біля коминка і, висохнувши з одного боку, обертався другим.

«Ось! — мовила Карконта, поставивши на столі пляшку вина. — Можете вечеряти, коли ваша ласка».

«А ви?» — запитав Жоаннес.

«Ми запізно пообідали», — хутко докинула Карконта.

«То мені доведеться вечеряти самому?» — запитав золотар.

«Ми будемо вам прислуговувати», — відказала Карконта з готовністю, якої вона не виявляла навіть до гостей, які платили за все.

Вряди-годи Кадрус кидав на неї швидкий, мов блискавка, погляд.

Гроза й досі тривала.

«Ото чуєте? — поспиталася Карконта. — Бачте, добре ви вчинили, що таки повернулися».

«Та якщо буря вщухне, поки я вечеряю, то я все-таки піду», — сказав золотар.

«Це містраль, — сказав Кадрус, хитаючи головою, — він до завтрашнього дня віятиме».

І скрушно зітхнув.

«Нічого не вдієш, — сказав золотар, сідаючи до столу, — тим гірше для того, хто зараз у дорозі».

«Еге ж, — відказала Карконта, — кепська ніч у них буде».

Золотар почав вечеряти, а Карконта всіляко прислуговувала йому, як і личить добрій господині; завжди сварлива і дурнувата, вона тепер була зразком запобігливості та пошани. Якби золотар знався з нею передніш, то така разюча зміна, звісно ж, здивувала б його і не могла б не викликати підозри. Що ж до Кадруса, то він знай вештався туди й сюди кімнатою і, здавалося, уникав навіть дивитися на гостя.

Коли золотар повечеряв, Кадрус прохилив двері.

«Гроза наче минається», — сказав він.

Та цієї хвилі оглушливий громовий удар струсонув хату, наче для того, щоб показати, що він помиляється; вітер із дощем удерся до корчми і погасив каганця. Кадрус знову замкнув двері, а його жінка жаруком із майже згаслого коминка запалила свічку.

«Ви, либонь, зморилися, — сказала вона золотареві, — то я постелила чисті простирала, ідіть нагору і спіть собі».

Жоаннес зачекав ще трохи, щоб поглянути, чи не вщухне буря, і, впевнившись, що гроза з дощем тільки дужчає, сказав господарям «На добраніч» і подався нагору.

Він ішов східцями в мене над головою, і я чув, як сходинки рипіли під його ходою.

Карконта провела його жадібним поглядом, а Кадрус, навпаки, стояв до нього спиною і навіть не глянув на нього.

Усі ті подробиці, що про них я згадав потім, нітрохи не вразили мене, поки все воно відбувалося перед моїми очима; одне слово, усе, що сталося, було цілком природне, і, якщо не брати до уваги історії з самоцвітом, що видалася мені досить неправдоподібною, усе випливало одне з одного.

Я страшенно стомився, та збирався скористатися першою хвилиною, коли перестане дощити й ущухне буря, тож вирішив поспати кілька годин і забратися відціля вночі.

Чутно було, як нагорі золотар улаштовується спати. Незабаром під ним рипнуло ліжко, він уклався.

Я відчував, що очі мої злипаються, а що жодної підозри в мене не виникло, то я й не намагався боротися зі сном і востаннє зазирнув до корчми. Кадрус сидів коло столу на дерев’яному ослоні, що служить у сільській корчмі стільцем, сидів він спиною до мене, тож я не міг бачити його обличчя, та й навіть якби інакше він сидів, то все одно не зміг би його розгледіти, бо він похилив голову на руки.

Карконта якусь хвилю дивилася на нього, потім стенула плечима і сіла навпроти.

Тієї миті майже згасле полум’я охопило суху галузку, до якої воно ще не дісталося передніш, і в темній корчмі стало трохи видніше. Карконта не зводила очей із чоловіка, а що сидів він у тій самій позі, вона простягнула до нього свої гачкуваті пальці й торкнулася його чола.

Кадрус здригнувся. Мені здалося, наче Карконтині губи поворухнулися, однак чи то балакала вона тихо, чи, може, сон уже притлумив мої чуття, тільки звук її голосу не долинав до мене. Очі мої теж застилало імлою, і я вже не тямив, чи справді я бачу це, чи воно мені мариться. Аж повіки мої стулилися, і я перестав усвідомлювати, що коїться навкруги.

Я спав як убитий, аж мене розбудив постріл і за ним страшенний крик. Над головою задудоніли непевні кроки, і щось тяжко гупнуло на сходах, якраз над моєю головою.

Я не зовсім оговтався. Мені вчувався стогін, потім якийсь приглушений галас, наче там борюкалися.

Останній зойк, довший, ніж інші, урешті переріс у стогін і остаточно вивів мене із заціпеніння.

Я звівся на лікоть, розплющив очі, та не зміг у пітьмі нічого розгледіти, тож доторкнувся до свого чола, що на нього, як мені видалося, падали крізь дошки сходів рясні краплі теплого дощу.

За тим галасом, що збудив ото мене, настала цілковита тиша. Я чув над головою чоловічу ходу, ось рипнули східці. Чоловік спустився в корчму, підійшов до коминка і запалив свічку.

То був Кадрус, він був страшенно блідий, а його сорочка всенька була у крові.

Запаливши свічку, він хутко побрався східцями, і я знову почув його швидкі, тривожні кроки.

За хвилю він знову спустився вниз. У руці він тримав пудельце; упевнившись, що самоцвіт лежить там, він почав запихати його то в одну, то у другу кишеню, потім вирішив, либонь, що кишеня — місце ненадійне, замотав його у червону хустину і зав’язав її на шиї.

Далі він кинувся до шафи, дістав звідти золото і банкноти, порозпихав їх у кишені штанів та в кишені піджака, прихопив кілька сорочок і вибіг у двері. Тоді мені все стало зрозуміло; я докоряв самому собі за те, що сталося, наче сам був у тім винен. Мені здалося, наче я чую стогони, то, може, сердешний золотар був ще живий, може, я прийду йому на поміч і хоч почасти відпокутую те зло, якого я не вкоїв, то принаймні дав змогу скоїтися. Я навалився спиною на сяк-так збиті дошки, що відокремлювали від корчми ту комору, де я лежав, дошки відірвалися, і я ввійшов у дім.

Я взяв свічку і побрався сходами; упоперек них лежало чиєсь тіло — то була Карконта.

Той постріл, що його я почув, був у неї, куля прошила їй шию наскрізь, кров цебеніла з подвійної рани і цівкою бігла з рота.

Вона була мертва.

Я переступив тіло і побіг далі.

У спальні був страшенний рейвах. Частина меблів була перекинута, простирала, що за них чіплявся бідолашний золотар, валялися по всій кімнаті, сам він лежав долі, головою до стіни, у калюжі крові, що вибігла з трьох великих ран у грудях.

Із четвертої стирчала колодка великого кухонного ножаки.

Під ноги мені трапився другий пістоль, нерозряджений, певне, порох виявився вогкий.

Я підійшов до золотаря, він був ще живий і, почувши мої кроки, а головне, як здригнулася підлога, розплющив каламутні очі, глянув на мене й поворушив губами, наче хотів сказати щось, а потім оддав Богу душу.

Від того страшенного видовиська я наче здурів; якщо вже я не міг нікому допомогти, то мені закортіло тільки одного — утікати. Я схопив голову в долоні й, волаючи з жаху, вибіг на східці.

У долішній кімнаті виявилося душ із шість митних урядників і два чи три жандарми, цілий озброєний рій.

Мене скрутили, і я навіть не намагався опиратися, тому що вже більше не панував над собою. Я намагався балакати, та з горлянки моєї виривалися тільки невиразні звуки.

Я побачив, що митники і жандарми тицяють на мене пальцями, й оглянув себе — я був геть у крові. Той теплий дощ, який цебенів на мене крізь дошки східців, був Карконтиною кров’ю.

Я показав пальцем на те місце, де ото ховався.

«Що він хоче сказати нам?» — запитав хтось із жандармів.

Один митник зазирнув туди.

«Він дає на здогад, що промкнувся відтіля», — відказав він.

І показав на пролом, яким я і справді промкнувся.

Тоді я втямив, що мене беруть за вбивцю. Умить до мене повернувся голос, повернулася і снага; я видерся з рук людей, що тримали мене, і заволав:

«Це не я! Не я!»

Два жандарми націлили на мене рушниці.

«Якщо поворухнешся, — сказали вони, — тобі край».

«Але ж я вам кажу, — вигукнув я, — що це не я!»

«Розкажеш усе це суддям у Німі, — сказали вони. — А зараз іди за нами, і ми радимо тобі не опиратися».

Та я й гадки не мав чинити опір, я був охоплений жахом і пригнічений. На мене наділи кайдани, припнули до конячого хвоста і попровадили до Німа.

Виявляється, за мною стежив один митник; біля корчми він утратив мене з поля зору й подумав, що я там переночую, тож пішов попередити товаришів, і вони заявилися сюди саме тоді, коли гримнув постріл, і загарбали мене з такими очевидними доказами, що я відразу зрозумів, як нелегко буде мені довести мою невинність.

Тоді всі мої зусилля звелися до одного: спершу я попросив слідчого, щоб він загадав розшукати панотця Бузоні, який того ж таки дня приїздив до корчми «Ґарський міст». Якщо Кадрус усе вигадав і того абата не існувало, значить, мені клямка, хіба що зловили б самого Кадруса і він сам у всьому зізнався б.

Минуло два місяці, упродовж яких, мушу про це сказати, мій слідчий ужив усіх заходів для розшуку абата. Я вже й надію згубив. Кадруса не знайшли. Мене мали судити найближчої сесії, аж восьмого вересня, тобто за три місяці й п’ять днів після вбивства, до в’язниці прийшов абат Бузоні, якого я вже й не чекав, і сказав, що чув, ніби хтось із в’язнів хоче з ним побалакати. За його словами, він почув про це в Марселі й поспішив на мій поклик.

Можете собі уявити, з якою радістю я його зустрів; я розповів йому все, що бачив і чув; хвилюючись, заходився я розповідати про самоцвіт; усупереч будь-яким моїм очікуванням, усе воно виявилося щирою правдою; і, знову ж таки всупереч будь-яким очікуванням, він цілком повірив усьому, що я розповів.

Я був захоплений його лагідним милосердям, бачив, що він добре обізнаний зі звичаями моєї батьківщини, і тоді, сподіваючись, що, може, з цих милосердних вуст я здобуду прощення за єдиний мій злочин, я розповів йому на сповіді, у всіх деталях, що сталося в Отеї. Те, що вчинив я від щирого серця, дало такий самий вислід, якби я вчинив це з розрахунку: моє зізнання в тому першому вбивстві, до якого ніщо не примушувало, переконало його, що я не вчинив другого, і, покидаючи мене, він порадив мені надіятися і пообіцяв зробити все, що від нього залежить, аби лиш переконати суддів у моїй невинності.

Я збагнув, що він клопочеться за мене, як побачив, що для мене потроху пом’якшується в’язничний режим, і дізнався, що мою справу відклали до наступної сесії.

У тому відтинку часу доля розсудила так, що за кордоном зловили Кадруса і доправили до Франції. Він у всьому зізнався, завдавши на дружину-небіжчицю весь тягар злочинного задуму і заохочення до злочину. Його засудили на довічну каторгу, а мене звільнили.

— І тоді, — сказав граф Монте-Крісто, — ви з’явилися до мене з рекомендаційним листом від абата Бузоні.

— Авжеж, ваша ясновельможносте, він дуже перейнявся мною.

«Ваше перемитницьке ремесло приведе вас до згуби, — сказав він. — Як вийдете звідси, облиште його».

«Та ж, панотче, — запитав я, — а як мені жити й утримувати мою сердешну невістку?»

«Один із моїх духовних синів, — відказав він, — ставиться до мене з великою повагою і доручив мені знайти такого чоловіка, якому він міг би довіряти. Хочете бути таким чоловіком? Я йому вас рекомендуватиму».

«Панотченьку! — вигукнув я. — Ви такі добрі!»

«А ви пообіцяєте мені, що я ніколи про це не пошкодую?»

Я звів руку, щоб заприсягнутися.

«Цього не треба, — сказав він, — я знаю і люб­лю корсиканців, ось ваша рекомендація».

І він написав декілька рядків, які я вам передав і на основі яких ваша ясновельможність узяли мене до себе на услуги. Тепер я можу з гордістю запитати, чи мали ви бодай раз причину для невдоволення мною?

— Ні, — відказав граф Монте-Крісто, — я із задоволенням визнаю, що ви добрий слуга, Бертуччо, хоч і не зовсім довіряєте мені.

— Я, ваша ясновельможносте?

— Авжеж, ви. Як могло статися таке, що у вас є невістка і названий син, а ви мені про них ніколи і словом не обмовилися?

— Ох, мосьпане, мені залишається розповісти вам найсумнішу частину мого життя. Я подався на Корсику. Самі розумієте, що я квапився побачити і втішити мою сердешну невістку, та в Рольяно мене чекало лихо: у моєму домі скоїлося таке жахіття, що про нього й досі пам’ятають сусіди. Улягаючи моїм порадам, моя бідолашна невістка відмовляла Бенедетто, який весь час вимагав грошей. Якось уранці він погрожував їй, а потім зник на цілісінький день. Сердешна Ассунта, що любила цього негідника, як рідну дитину, гірко плакала. Настав вечір, вона чекала його і не лягала спати. Об одинадцятій вечора він прийшов із двома приятелями, які були його товаришами у всяких витівках; вона хотіла обняти його, та хтось із них — боюся, то і був цей клятий парубчак — вигукнув:

«Ми пограємося в катівню, і їй доведеться сказати, де вона заховала гроші».

Наш сусіда Василіо подався до Бастіди, і вдома у нього була тільки його жінка.

Крім неї, ніхто не міг би ні побачити, ні почути того, що коїлося в хаті у невістки. Два негідники міцно тримали Ассунту, яка й гадки не мала про злочин і лагідно всміхалася майбутнім катам, а третій добряче забарикадував двері й вікна, потім повернувся, і всі троє, намагаючись заглушити страшенний крик, що виривався в Ассунти, яка спостерігала за цими грізними приготуваннями, застромили її ногами у палаючу грубу. Вони сподівалися, що це змусить її сказати, де заховано наші гроші, та поки вона боролася з ними, на ній спалахнув одяг, і тоді вони покинули сердегу, остерігаючись, щоб полум’я і їх не охопило. Палаючи вся, вона кинулася до дверей, та ті були замкнені. Вона побігла до вікна, та воно було забите.

І тоді сусідка почула страшенний крик: Ассунта волала на ґвалт.

Потім голос її став тихіший і переріс у стогін. Наступного дня, після цілої ночі жаху і тривоги, дружина Василіо нарешті зважилася вийти надвір, і судові урядники, яких вона сповістила про лихо, висадили двері нашої хати. Ассунта геть обгоріла, та ще була жива, шафи були розтрощені, гроші зникли. Що ж до Бенедетто, він назавжди пропав із Рольяно, я відтоді його не бачив і навіть не чув про нього.

— Дізнавшись про цю сумну подію, — провадив Бертуччо, — я й подався до вашої ясновельможності. Мені вже не треба було розповідати вам ні про Бенедетто, бо він зник, ні про мою братову, бо вона померла.

— Та й що ви гадаєте про цю подію? — запитав граф Монте-Крісто.

— Що це була покара за мій злочин, — відказав Бертуччо. — Ох, ці Вільфори, прокляте поріддя!

— Я теж так гадаю, — понуро відказав граф Монте-Крісто.

— Тепер, — казав Бертуччо, — ваша ясновельможність розуміє, чому цей маєток, де я відтоді не бував, цей сад, де я несподівано опинився, це місце, де я вбив людину, могли збудити в мені таке болісне хвилювання, причину якого ви вже знаєте; мушу зізнатися, я не певен, що тут, біля моїх ніг, у цій самій могилі, яку він викопав для своєї дитини, не лежить пан де Вільфор.

— Що ж, усе можливо, — підводячись, мовив граф Монте-Крісто, — навіть і те, — ледве чутно докинув він, — що королівський прокурор ще живий. Абат Бузоні добре вчинив, що прислав вас до мене. І ви теж добре зробили, що розповіли мені вашу історію, бо тепер я вже не матиму поганої думки про вас. А що ж той Бенедетто, якого ви так невдало назвали? Ви так і не намагалися натрапити на його слід, не силкувалися дізнатися, що з ним сталося?

— Ніколи. Якби я навіть знав, де він, то не намагався б побачити його, а втікав би від нього, як од чудовиська. Ні, слава Богу, я ніколи ні від кого нічогісінько про нього не чув і сподіваюся, його вже нема живого.

— Не сподівайтеся, Бертуччо, — відказав граф Монте-Крісто. — Злочинці так просто не вмирають: Господь береже їх, щоб учинити знаряддям своєї помсти.

— Нехай і так, — сказав Бертуччо. — Я тільки благаю Бога, щоб мені не довелося зустрітися з ним. Тепер, — провадив він, понурившись, — ви знаєте все, мосьпане, на землі ви мій суддя, як сам Господь ото на небі, то чи не скажете ви чогось, щоб утішити мене?

— Так, правда ваша, і я можу повторити те, що сказав би вам абат Бузоні: цей Вільфор, на якого ви звели руку, заслуговував відплати за те, що вчинив із вами, і, може, ще за щось. Якщо Бенедетто живий, то він послужить, як я вам уже й казав, знаряддям Господньої кари, а потім і сам буде покараний. А ви можете закинути собі тільки одне: запитайте у себе, чому ви, порятувавши ту дитину, не оддали її матері, ось у чому винні ви, Бертуччо.

— Авжеж, ваша ясновельможносте, у цьому я винен, і вчинив я недобре. Коли повернув я дитину до життя, мені залишалося, як ви оце кажете, тільки віддати її матері. Та задля цього мені потрібно було зібрати декотрі відомості, привернути до себе увагу, може, і виказати себе. Мені не хотілося умирати, мене прив’язувала до життя моя невістка, моє природжене корсиканське самолюбство, коли хочеться помщатися переможно і до самісінького краю, та й життя я любив, що там казати. Не такий я хоробрий, як мій сердешний брат!

Бертуччо затулив обличчя долонями, а граф Монте-Крісто зупинив на ньому довгий, загадковий погляд.

Потім, після недовгої мовчанки, якій пора і місце надавали ще дужчої врочистості, граф Монте-Крісто сказав із незвичним для нього смутком у голосі:

— Щоб гідно закінчити нашу розмову, останню про всі ці події, Бертуччо, запам’ятайте мої слова: «Від будь-якого лиха є два ліки — час і мовчання». А зараз мені хочеться погуляти садом. Те, що так гнітить вас, учасника тих страшних подій, викличе в мене радше втішні почуття і подвоїть для мене цінність цього маєтку. Розумієте, Бертуччо, дерева любі тільки тим, що дають затінок, а затінок любий лише тому, що будить мрії й марення.

Оце я придбав сад, бо гадав, що купую тільки обгороджену місцину, а ця обгороджена місцина раптом виявляється садом, де вештаються привиди, що не передбачені в угоді. А я полюбляю привидів, я ніколи не чув, щоб небіжчики за шість тисяч років накоїли стільки лиха, скільки його коять живі за однісінький день. Повертайтеся додому, Бертуччо, і спіть собі спокійно. Якщо останньої вашої години духівник ваш буде до вас не такий милосердний, як абат Бузоні, то погукайте мене, якщо я ще житиму на світі, я знайду слова, які тихо заколишуть вашу душу, коли вона готова буде до тяжкої мандрівки, що називається словом Вічність.

Бертуччо шанобливо вклонився графові Монте-Крісто і, скрушно зітхнувши, пішов собі.

Граф Монте-Крісто лишився сам; він ступнув кілька кроків.

— Тут, біля цього платана, могила, в яку поклали немовля, — прошепотів він, — там хвіртка, якою заходили в сад, у тім кутку потаємні східці, що провадять до спальні. Гадаю, не варто записувати все це до нотатника, тому що в мене тут перед очима, під ногами, скрізь — рельєфний живий план.

І граф Монте-Крісто ще раз пройшов садом, а потім подався до ридвана. Бертуччо побачив, у якій він задумі, і мовчки вмостився коло візника.

Ридван попрямував до Парижа.

Того ж таки вечора, повернувшись у свій дім на Єлисейських Полях, граф Монте-Крісто обійшов усе помешкання, як могла це вчинити людина, що знайома з ним уже довгі роки, і хоч ішов він попереду інших, та жодного разу не помилився дверми і не попрямував тими східцями чи коридором, які не припровадили б його простісінько туди, куди йому й хотілося потрапити. Алі супроводжував його в цім нічнім обході. Граф дав Бертуччо декотрі вказівки щодо прикрас чи призначення покоїв, і, глянувши на годинника, сказав нубійцеві, який уважно слухав його:

— Уже пів на дванадцяту. Гайде має незабаром прибути. Ти попередив французьких покоївок?

Алі тицьнув пальцем на половину, що призначалася для красуні албанки — вона була так ретельно прихована, що, завісивши двері килимом, можна було обійти все помешкання і не здогадатися, що там ще є вітальня і два покої; Алі, як ми вже казали, тицьнув пальцем на ті двері, підняв три пальці лівої руки і, поклавши голову на долоню, заплющив очі, наче спить.

— Ага, — сказав граф Монте-Крісто, що звик до такого способу розмови, — всі вони очікують у її спальні, правда?

«Так», — дав на здогад Алі.

— Пані сьогодні буде зморена, — провадив граф Монте-Крісто, — і, либонь, відразу захоче вкластися до ліжка, тому не треба ні про що з нею балакати: покоївки повинні тільки привітатися з новою панею і піти собі; простеж, щоб покоївка-грекиня не спілкувалася із француженками.

Алі вклонився.

Незабаром почулося, як гукають воротаря; брама відчинилася, до алеї заїхав ридван і зупинився.

Граф спустився униз; дверцята ридвана вже були відчинені; він подав руку дівчині, що була від ніг до голови вбрана у шовкову зелену хламиду, геть цілком гаптовану золотом.

Дівчина взяла простягнуту їй руку, з любов’ю і повагою поцілувала її й мовила декілька лагідних слів, на які граф Монте-Крісто відповів із ніжною поважністю тією мелодійною мовою, якою старий Гомер нагородив своїх богів.

Потім, із Алі попереду, який ніс рожеву воскову свічку, дівчина — та сама красуня албанка, що була супутницею графа Монте-Крісто в Італії — пішла у свої покої, а граф подався до своєї спальні.

О пів на першу в помешканні погасли всі вогні, і можна було виснувати, що всі вже поснули.

VIII. Необмежений кредит

Наступного дня, десь о другій пополудні, запряжений двома прегарним англійськими кіньми ридван зупинився коло брами графа Монте-Крісто.

Чоловік у блакитному сурдуті з шовковими ґудзиками такої самої барви, у білій камізельці з величезним золотим ланцюгом упоперек, у панталонах горіхової барви, із такою темною чуприною, яка спадала низько на чоло, аж легко було засумніватися, чи природна вона, тим паче що вона не дуже узгоджувалася з глибокими зморшками над бровами, яких ніяк не могла вона приховати, — одне слово, чоловік, якому було років п’ятдесят п’ять, та йому хотілося здаватися сорокарічним, визирнув із ридвана, де на дверцятах була зображена баронська корона, і послав грума запитати воротаря, чи вдома граф Монте-Крісто.

Очікуючи на відповідь, чоловік із цікавістю, яка межувала з неделікатністю, розглядав дім, доступну для огляду частину саду і ліврею прислуги, що проходила за огорожею. Очі у нього були жваві, та радше хитрі, ніж розумні. Вуста були такі тонкі, що замість того, щоб випинатися уперед, западали до рота; і нарешті його широкі й дуже випнуті вилиці, нехибна прикмета підступності, низьке чоло, випукла потилиця, величезні вуха, у яких не було нічогісінько шляхетного, змусили б будь-якого фізіономіста назвати майже відразливим характер цього чоловіка, що справляв на невігласів чимале враження його пречудовою запряжкою з ридваном, величезним самоцвітом, що був замість запонки в маніжці, і червоною орденською стрічкою, що сягала від одної петлиці до другої.

Грум постукав до воротаря і запитав:

— Тут мешкає граф Монте-Крісто?

— Авжеж, його ясновельможність мешкає тут, — відказав воротар, — проте...

Він допитливо зиркнув на Алі.

Алі похитав головою.

— Проте?.. — запитав грум.

Алі заперечно покрутив головою.

— Проте його ясновельможність не приймає, — відказав воротар.

— Тоді ось вам картка мого пана, барона Данґляра. Передайте її графові Монте-Крісто і скажіть йому, що мій пан приїздив сюди, щоб мати честь побачитися з ним.

— Я не маю права розмовляти з його ясновельможністю, — сказав воротар, — ваше доручення виконає покойовий слуга.

Грум пішов до ридвана.

— Та й що? — запитав Данґляр.

Присоромлений тією відповіддю хлопчина передав її своєму панові.

— Ти ба, — сказав той, — певне, велике цабе цей заброда, якого величають його ясновельможністю, якщо з ним має право розмовляти тільки його покойовий; та дарма: якщо він акредитований на мій банк, мені доведеться з ним зустрітися, коли йому потрібні будуть гроші.

І Данґляр відкинувся вглиб ридвана і так, щоб чутно було через шлях, гукнув візникові:

— У Палату депутатів!

Крізь жалюзі свого флігеля граф Монте-Крісто, якого вчасно попередили, бачив барона і встиг розгледіти його в сильний бінокль, причому виявляв не менше цікавості, ніж сам Данґляр, коли той вивчав дім, сад і лівреї.

— Їй-богу, — сказав він із відразою, загвинчуючи знову рурки бінокля в кістяну обслону, — їй-богу, цей чоловік мерзенний; як можна побачити його і не впізнати в ньому від першого ж разу гадюку з його плескатого чола, кібця з випуклого черепа і яструба з гачкуватого дзьоба!

— Алі! — погукав він і вдарив один раз у мідний гонг. Увійшов Алі. — Погукай Бертуччо, — сказав граф Монте-Крісто.

Тієї ж миті ввійшов Бертуччо.

— Ви гукали мене, ваша ясновельможносте? — запитав він.

— Так, — відказав граф Монте-Крісто. — Ви бачили коней, що допіру стояли коло моєї брами?

— Авжеж, ваша ясновельможносте, і вважаю їх пречудовими.

— То як же сталося, — насупившись, запитав граф Монте-Крісто, — коли я звелів, щоб ви придбали мені найкращу пару коней у Парижі, у тому ж таки Парижі виявилася ще одна пара, така, як у мене, і ті коні не стоять у моїй стайні?

Побачивши насуплені графові брови і почувши його суворий голос, Алі понурив голову.

— Ти тут ні до чого, любий мій Алі, — сказав арабською граф Монте-Крісто, та ще й із такою лагідністю в голосі й у виразі обличчя, якої нелегко було від нього чекати, — ти ж не знаєшся на англійських конях.

Обличчя Алі знову поясніло.

— Ваша ясновельможносте, — сказав Бертуччо, — коні, що про них ви кажете, не продавалися.

Граф Монте-Крісто стенув плечима.

— Знаєте, пане управителю, нема нічого, що не продавалося б, як умієш запропонувати потрібну ціну.

— Пан Данґляр заплатив за них шістнадцять тисяч франків, ваша ясновельможносте.

— То треба було запропонувати йому тридцять дві тисячі франків; він банкір, а банкір ніколи не проґавить нагоди подвоїти свій капітал.

— Ви кажете серйозно, ваша ясновельможносте? — запитав Бертуччо.

Граф Монте-Крісто глянув на управителя поглядом людини, котра дивується, що їй зважуються ставити запитання.

— Сьогодні увечері, — сказав він, — я поїду з візитом і хочу, щоб ці коні були запряжені до мого ридвану, причому в новій збруї.

Бертуччо вклонився і пішов, та коло дверей знову зупинився.

— О котрій ви поїдете з візитом, ваша ясновельможносте? — запитав він.

— О п’ятій годині, — відказав граф Монте-Крісто.

— Дозволю собі зауважити, ваша ясновельможносте, що зараз уже друга година, — нерішуче сказав управитель.

— Знаю, — коротко відказав граф Монте-Крісто.

Потім обернувся до Алі.

— Проведи всіх коней перед панею, нехай вона обере ту запряжку, яка їй буде до вподоби; дізнайся, чи бажає вона пообідати зі мною, і тоді нехай обід подадуть у неї в покоях. Іди і пришли мені покойового.

Щойно Алі пішов, як увійшов покойовий слуга.

— Батістене, — сказав граф Монте-Крісто, — ви служите в мене вже рік; цей термін я призначаю для випробування моїх слуг; ви мене задовольняєте.

Батістен вклонився.

— Залишається тільки дізнатися, чи задовольняю я вас.

— О пане графе!

— Зачекайте і вислухайте, що я скажу, — провадив граф Монте-Крісто. — Ви отримуєте півтори тисячі франків, тобто платню доброго, хороброго офіцера, який щодня ризикує своїм життям, ви маєте стіл, якому позаздрило б чимало начальників канцелярій, нещасних чиновників, які мають устократ більше праці, ніж ми. Ви слуга, але й самі маєте слуг, що клопочуться про вашу білизну й убрання. Крім півтори тисячі франків, ви, купуючи причандалля для мого туалету, крадете в мене ще півтори тисячі франків.

— О ваша ясновельможносте!

— Я не скаржуся, Батістене, це скромно, проте мені хотілося б, щоб ви не перевищували цієї суми. Отож, ви ніде не знайдете місця, що буде ліпше від того, на яке вам пощастило потрапити. Я ніколи не лупцюю моїх слуг, ніколи не сварюся на них, ніколи не гніваюся, завжди прощаю помилки і ніколи не прощаю недбалості чи забудькуватості. Мої накази короткі, але зрозумілі й точні; мені ліпше тричі повторити їх, аніж бачити, що їх не зрозуміли. Я досить заможний, щоб знати все, що мене цікавить, а я дуже допитливий, попереджаю вас. Тож якщо я бодай раз дізнаюся, що ви про мене казали, байдуже, добре чи погано, обговорювали мої вчинки, стежили за моєю поведінкою, я вас тієї ж миті вижену. Я попереджаю моїх слуг тільки раз. Вас я попередив, ідіть собі!

Батістен уклонився і подався було до дверей.

— До речі, — провадив граф Монте-Крісто, — я забув вам сказати: щороку кладу певну суму на ім’я моїх слуг. Ті, кого я виганяю, звісно ж, утрачають ці гроші на користь решти слуг, які отримають їх після моєї смерті. Ви служите мені вже рік, і початок вашого маєтку закладений; тільки від вас залежить, чи він побільшає.

Ця промова, яку виголосив граф у присутності Алі, що залишався незворушний, бо ні в зуб ногою не тямив французькою, справила на Батістена враження, що зрозуміле кожному, хто знайомий із психологією французького лакея.

— Я постараюся узгоджуватися у всьому з бажаннями вашої ясновельможності, — сказав він. — Та ще й керуватимуся прикладом пана Алі.

— Нізащо, — крижаним тоном відтяв граф Монте-Крісто, — в Алі, хоч він і добрий слуга, дуже багато недоліків; не беріть із нього прикладу, бо Алі є винятком: платні він не одержує, це не слуга, це мій раб, мій пес, і якщо він відступиться від свого обов’язку, я його не вижену — я його уб’ю.

Батістен страшенно витріщив очі.

— Не вірите? — запитав граф Монте-Крісто.

І він повторив Алі те, що передніше сказав французькою Батістенові.

Алі послухав, усміхнувся, підійшов до свого пана, став на одне коліно і шанобливо поцілував йому руку.

Цей наочний урок остаточно переконав Батістена.

Граф Монте-Крісто кивнув йому іти. Алі пішов за своїм паном.

Вони увійшли до кабінету і довго там балакали.

О п’ятій годині граф Монте-Крісто тричі вдарив у дзвінок. Одним дзвоником він викликав Алі, двома Батістена, трьома Бертуччо.

Увійшов управитель.

— Коней! — звелів граф Монте-Крісто.

— Коней подано, — відказав Бертуччо. — Чи повинен я супроводжувати вас, ясновельможносте?

— Ні, тільки візник, Батістен і Алі.

Граф Монте-Крісто вийшов на ґанок і побачив свій ридван, запряжений тими самими кіньми, якими він милувався вранці, коли ними приїздив Данґляр.

— Вони і справді пречудові, — сказав він, — і ви добре вчинили, що придбали їх, щоправда, зробили це трохи запізно.

— Ваша ясновельможносте, — сказав Бертуччо, — мені дуже нелегко було роздобути їх, і обійшлися вони страшенно дорого.

Граф Монте-Крісто стенув плечима.

— Хіба коні від цього стали гірші?

— Якщо ви, ваша ясновельможносте, задоволені, — сказав Бертуччо, — то все гаразд. Куди волієте їхати?

— На вулицю Шосе-Д’Антен, до барона Данґляра.

— Ага, ось що, Бертуччо, — згадав граф Монте-Крісто. — Мені потрібна ділянка на морському березі, наприклад, у Нормандії, поміж Гавром і Булонню. Як бачите, я не обмежую вашого вибору. Треба, щоб на тій ділянці, яку ви придбаєте, була невеличка гавань, бухта або затока, де міг би стояти мій корвет; його осадка лише п’ятнадцять футів. Судно має бути готове вийти у море о будь-якій порі дня і ночі. Ви розпитаєте про таку ділянку всіх нотаріусів, а як зберете всі відомості, то поїдете, щоб поглянути, і придбаєте на своє ім’я. Корвет, певне, вже на шляху до Фекана?

— Того вечора, коли ми покидали Марсель, я бачив, як він вийшов у море.

— А яхта?

— Яхта має наказ стояти в Мартіґу.

— Чудово! Вряди-годи зв’язуйтеся з капітанами, щоб вони не дрімали.

— А як із пароплавом?

— Що стоїть у Шалоні?

— Ті ж таки розпорядження, що й для обох вітрильників.

— Гаразд.

— Коли ви придбаєте ділянку, потурбуйтеся, щоб на північному і південному шляхах були наготовані підставні коні через кожні десять льє.

— Ви можете здатися на мене, ваша ясновельможносте.

Граф Монте-Крісто кивнув, сів до ридвана, пречудові коні взяли з місця і зупинилися тільки біля банкірового дому.

Данґляр головував на засіданні залізничної комісії, коли йому доповіли про візит графа Монте-Крісто. Утім, засідання вже добігало краю.

Почувши графове ім’я, Данґляр підвівся з місця.

— Панове, — сказав він, звертаючись до колег, із-поміж яких дехто був членом Верхньої чи Нижньої палат, — перепрошую, що мушу покинути вас, та, уявіть собі, компанія «Томсон і Френч» у Римі скерувала до мене якогось графа Монте-Крісто, відкривши йому необмежений кредит. Такого безглуздого жарту мої кореспонденти ще й разу не дозволяли собі. Звісно ж, мене охопила допитливість, і сьогодні вранці я звернувся до того майже-графа. Якби він був справжній граф, то, самі розумієте, не був би такий багатий. І, уявіть собі, мене не захотіли прийняти! Що ви на це скажете? Адже тільки найвищі особи або вродливі жінки поводяться отак із людьми, як оцей пан Монте-Крісто! Утім, дім його на Єлисейських Полях і справді належить йому й начебто нічогенький. Але необмежений кредит, — провадив він із мерзенною посмішкою, — дуже підвищує вимоги того банкіра, в якого він відкритий. Тож мені кортить глянути на цього добродія. Здається, мене містифікують. Бо вони там не знають, із ким мають діло, — ще поглянемо, хто буде сміятися останній.

Виголосивши ті слова з такою виразністю, що навіть ніздрі його роздималися, пан барон покинув гостей і попрямував до білої із золотом вітальні, що уславилася на всеньке Шосе-Д’Антен. Туди він і звелів запровадити відвідувача, щоб відразу ж вразити його.

Граф Монте-Крісто стояв, розглядаючи копії з полотен Альбані й Фаторе, що їх продали банкірові як оригінали, та навіть у вигляді копій вони геть не узгоджувалися з неоковирними золотими завитками, що прикрашали стелю.

Почувши Данґлярові кроки, граф Монте-Крісто обернувся.

Данґляр ледь кивнув йому і показав за фотель із позолоченого дерева, оббитий білим оксамитом, гаптованим золотом. Граф Монте-Крісто сів.

— Я маю честь розмовляти з паном де Монте-Крісто?

— А я, — запитав граф Монте-Крісто, — з паном бароном Данґляром, кавалером Почесного легіону, членом Палати депутатів?

Граф Монте-Крісто повторив усі титули, які прочитав на візитній картці барона.

Данґляр зрозумів ту насмішку і прикусив губу.

— Перепрошую, — сказав він, — що я не назвав вас відразу тим титулом, під яким мені доповіли про вас, та, як вам відомо, живемо ми за демократичного урядування, і я є представником народних інтересів.

— Тож, зберігши звичку називати себе бароном, — відказав граф Монте-Крісто, — ви одвикли йменувати інших графами.

— Ох, я й сам байдужий до цього, — недбало відказав Данґляр, — мені дали баронський титул і вчинили кавалером Почесного легіону завдяки декотрим моїм заслугам, але...

— Але ви відмовилися від цих титулів, як ото колись Монморансі й Лафаєт? Похвальний приклад.

— Не зовсім, звісно, — відказав збентежений Данґляр, — ви ж розумієте, через прислугу...

— Авжеж, ваші слуги прозивають вас мосьпаном, журналісти — милостивим добродієм, а виборці — громадянином. Ці відтінки дуже притаманні конституційному ладові. Чудово вас розумію.

Данґляр стиснув губи; він упевнився, що на цім ґрунті граф Монте-Крісто дужчий, тож вирішив повернутися до звичніших питань.

— Графе, — уклонившись, сказав він, — я отримав повідомлення від банкірського дому «Томсон і Френч».

— Дуже приємно, бароне. Дозвольте мені величати вас так, як величають вас ваші слуги; це кепська звичка, якої набув я в тих країнах, де ще існують барони лиш тому, що там не роб­лять нових. Отож, повторюю, мені це дуже приємно, бо це позбавляє необхідності представлятися самому, що завжди досить незручно. То ви, значить, отримали повідомлення?

— Так, — відказав Данґляр, — та, мушу зізнатися, я не зовсім зрозумів його зміст.

— Та невже!

— І я навіть мав честь приїздити до вас, щоб попросити певних пояснень.

— Будь ласка, я слухаю вас.

— Повідомлення, — сказав Данґляр, — здається, зі мною, — він понишпорив у кишені, — ага, ось воно... Це повідомлення відкриває графові Монте-Крісто необмежений кредит у моєму банку.

— То в чім же річ, пане бароне? Що вам тут незрозуміле?

— Та нічого, тільки слово «необмежений»...

— Невже це хибно сформульовано? Ви ж розумієте, пишуть англійці...

— Ні, ні, з граматикою тут усе добре, та з бухгалтерією все не так просто.

— Невже банкова компанія «Томсон і Френч», на вашу думку, не дуже надійна, пане бароне? — якомога наївніше запитав граф Монте-Крісто. — От халепа, це було б дуже прикро, у мене там лежать невеличкі грошенята...

— Та ні, вона цілком надійна, — майже насмішкувато відказав Данґляр, — та самісінький зміст слова «необмежений» стосовно фінансів настільки невиразний...

— Що не має меж, еге? — поспитався граф Монте-Крісто.

— Оце я і хотів сказати. Усе невиразне викликає сумніви, а якщо сумніваєшся, кажуть мудрі, то утримайся ліпше.

— Із чого випливає, — сказав граф Монте-Крісто, — що як банкова компанія «Томсон і Френч» учинила необдумано, то Данґлярова компанія не буде йти за її прикладом.

— Тобто?

— Та все дуже просто: пани Томсон і Френч не обмежені розміром суми, а для пана Данґляра існує межа, бо він мудра людина, як оце допіру сказав.

— Пане графе, — пихато відказав банкір, — моєї каси ще ніхто не полічив.

— Що ж, — крижаним тоном відтяв граф Монте-Крісто, — напевне, я буду перший, кому доведеться це зробити.

— Чому ви так гадаєте?

— Тому що пояснення, яких ви від мене вимагаєте, дуже скидаються на вагання.

Данґляр насупився: уже вдруге цей чоловік брав над ним гору, та ще й у такому питанні, де він почувався як удома. Його насмішкувата поштивість була вдавана і межувала з цілковитою протилежністю їй, тобто із зухвалістю. А граф Монте-Крісто, навпаки, дуже привітно всміхався і за бажанням удавав наївного, що надавало йому немалу перевагу.

— Одне слово, мосьпане, — помовчавши, сказав Данґляр, — мені хотілося б, щоб ви мене зрозуміли, і прошу призначити ту суму, яку ви хотіли б від мене отримати.

— Але ж, мосьпане, — сказав граф Монте-Крісто, який вирішив ні на п’ядь не поступатися у цій суперечці, — якщо я просив необмежений кредит, то саме тому що я не можу знати заздалегідь, які суми можуть бути мені потрібні.

Банкірові здалося, ніби настала пора і йому брати гору; із поблажливою посмішкою він відкинувся на спинку фотеля.

— Кажіть сміливо, — мовив він, — ви зможете упевнитися, що готівка компанії Данґляр хоч і обмежена, проте може задовольнити найвищі вимоги, навіть якщо ви попросите й мільйон...

— Прошу? — запитав граф Монте-Крісто.

— Я кажу, мільйон, — з дурнуватим апломбом повторив Данґляр.

— А нащо мені мільйон? — вигукнув граф Монте-Крісто. — Господе милосердний! Якби мені потрібен був тільки мільйон, то через таку дрібницю я й балакати не став би про кредит. Мільйон! Та в мене з собою завжди є мільйон у гаманці або дорожньому несесері.

І граф Монте-Крісто дістав із маленького футляра, де він завжди тримав візитні картки, дві облігації державної скарбниці на пред’явника, по п’ятсот тисяч франків кожна.

Такого чолов’ягу, як ото Данґляр, треба було ошелешити обухом по голові, а не вколоти. Удар обухом уплинув-таки на нього: банкір похитнувся і відчув, як голова його пішла обертом, а потім безтямно витріщився на графа Монте-Крісто, і зіниці його аномально розширилися.

— Послухайте, — сказав граф Монте-Крісто, — зізнайтеся, що ви просто не довіряєте банковій компанії «Томсон і Френч». Що ж, я передбачав це, і хоч не дуже тямлю у справах, усе ж таки вдався до певних заходів безпеки: ось у мене ще два такі самі повідомлення, як і те, що заадресоване вам; одне від віденської банкової компанії «Арштайн і Есколес» до барона Ротшильда, а друге від лондонського банку Берінга до пана Ляффіта. Варто вам тільки слово сказати, і я позбавлю вас будь-яких клопотів, звернувшись ув один із цих банків.

Це вирішило суперечку: Данґляр здався. Він із помітним трепетом розгорнув віденське й лондонське повідомлення, які з відразою простягнув йому граф Монте-Крісто, і перевірив достеменність підписів із такою ретельністю, що вона могла здатися графові Монте-Крісто образливою, якби він не склав це на рахунок розгубленості банкіра.

— Так, ці три підписи варті багатьох мільйонів, — нарешті сказав Данґляр, підвівшись, наче бажаючи вшанувати могутність золота, утілену в чоловікові, що сидів перед ним. — Три необмежені кредити. Даруйте, графе, але й переставши сумніватися, можна все ж таки лишитися здивованому.

— О, ваш банкірський дім нічим не здивувати, — з усією можливою поштивістю сказав граф Монте-Крісто. — То, значить, ви могли б надіслати мені певну грошову суму?

— Назвіть її, пане графе, і я до ваших послуг.

— Що ж, — сказав граф Монте-Крісто, — якщо ми дійшли згоди... а ми дійшли згоди, правда?

Данґляр кивнув.

— І ви більш не сумніваєтеся? — провадив граф Монте-Крісто.

— Що ви, пане графе! — вигукнув банкір. — Я ніколи й не сумнівався.

— Ні, ви тільки хотіли здобути докази, та й годі. Отож, — повторив граф Монте-Крісто, — якщо ми дійшли згоди, якщо у вас більше немає сумнівів, призначимо, якщо ви не проти, якусь загальну суму на перший рік — наприклад, шість мільйонів.

— Шість мільйонів? Чудово! — задихаючись, мовив Данґляр.

— Якщо мені треба буде більше, — недбало провадив граф Монте-Крісто, — ми призначимо більше, але я не збираюся залишатися у Франції понад рік і не думаю, що за рік перевищу цю суму... але там побачимо... Для початку, будь ласка, загадайте доправити мені завтра п’ятсот тисяч франків, я буду вдома до півдня, утім, якщо мене і не буде, то я залишу записку моєму управителеві.

— Гроші будуть у вас завтра о десятій годині ранку, пане графе, — відказав Данґляр. — Як ви бажаєте, золотом, папірцями чи сріблом?

— По половині золотом і папірцями, будь ласка.

І граф Монте-Крісто підвівся.

— Мушу вам зізнатися, графе, — сказав Данґляр, — я гадав, ніби добре обізнаний із усіма великими статками Європи, а тим часом ваш маєток, либонь, дуже великий, мені був геть невідомий; він недавнього походження?

— Ні, мосьпане, — відказав граф Монте-Крісто, — навпаки, він дуже давнього походження; це було щось на кшталт родового скарбу, який заборонено було чіпати, аж нагромаджені відсотки потроїли капітал; призначений у заповіті термін сплив кілька років тому, тож я користуюся ним віднедавна; природно, що ви нічого про нього не знаєте; утім, незабаром ви з ним познайомитеся.

І, сказавши те, граф Монте-Крісто посміхнувся тією мертвотною посмішкою, що наводила такий жах на Франца Д’Епіне.

— Із вашими смаками і намірами, — сказав Данґляр, — ви у нашій столиці заведете таку розкіш, що затьмарите всіх нас, жалюгідних мільйонерів, та оскільки ви, здається, любитель мистецтва, — пам’ятаю, як я ввійшов, ви розглядали мої картини, — то все ж таки дозволите показати вам мою галерею: все давні полотна славетних майстрів, із гарантією достеменності; я не люб­лю нових.

— Правда ваша, у них у всіх один недолік: вони ще не встигли зробитися давніми.

— Я покажу вам декілька скульптур Торвальдсена, Бартолоні, Канови — усі чужоземних скульпторів. Як бачите, я не прихильник французьких мистців.

— Ви маєте право бути несправедливими до них, адже вони ваші співвітчизники.

— Та все це ми відкладемо то того часу, як познайомимося ближче, сьогодні ж я задовольнюся тим, що представлю вас, якщо дозволите, баронесі Данґляр; вибачте мені за поспішність, пане графе, але такий клієнт, як ви, стає майже членом родини.

Граф Монте-Крісто вклонився, давши на здогад, що приймає ту принадну пропозицію фінансиста.

Данґляр подзвонив; увійшов лакей у розкішній лівреї.

— Баронеса в себе? — запитав Данґляр.

— Так, пане бароне.

— Вона сама?

— Ні, в баронеси гості.

— Сподіваюся, пане графе, не буде нескромністю, якщо я представлю вас у присутності друзів? Ви не збираєтеся зберігати інкогніто?

— Ні, пане бароне, — усміхнувшись, мовив граф Монте-Крісто, — я не почуваю за собою права на це.

— А хто в баронеси? Пан Дебре? — простодушно запитав Данґляр, що змусило подумки всміхнутися графа Монте-Крісто, що вже був обізнаний із прозорими таємницями родинного життя Данґляра.

— Так, пане бароне.

Данґляр кивнув. Потім обернувся до графа Монте-Крісто.

— Пан Люсьєн Дебре, — сказав він, — це наш давній друг, особистий секретар міністра внутрішніх справ; що ж до моєї дружини, то вона, виходячи за мене, погоджувалася на нерівний шлюб, тому що вона дуже давнього роду, — у дівоцтві де Серв’є, а за першим шлюбом — удова маркіза де Нарґона.

— Я не маю честі бути знайомим із баронесою Данґляр, та я вже зустрічався з паном Люсьєном Дебре.

— Ти ба! — сказав Данґляр. — І де ж це сталося?

— У пана де Морсера.

— Ви знайомі з віконтом?

— Ми зустрічалися з ним у Римі під час карнавалу.

— Ох, справді, — сказав Данґляр, — я щось чув про якусь незвичайну пригоду з розбійниками і грабіжниками в якихось руїнах. Він якимось дивом урятувався. Він розповідав про це моїй дружині й доньці, як повернувся з Італії.

— Пані баронеса просить вас, — доповів лакей.

— Я піду попереду, щоб показати вам дорогу, — уклонившись, сказав Данґляр.

— Іду за вами, — відказав граф Монте-Крісто.

IX. Сіра в яблуках запряжка

У супроводі графа Монте-Крісто барон пройшов довгим рядом покоїв, що відзначалися пишною розкішшю і великим несмаком, і дійшов до будуару пані Данґляр, невеличкого восьмикутного покою, де стіни були оббиті рожевим єдвабом і задраповані індійським тюлем. Тут стояли старосвітські позолочені фотелі, обтягнуті старовинною парчею; над дверима були намальовані пастуші сцени в манері Буше; дві прегарні пастелі у вигляді медальйона гармонували з рештою обстави і надавали цьому маленькому покоїку, єдиному в усьому домі, певної своєрідності; щоправда, йому не пощастило потрапити до єдиного плану, що його розробив Данґляр зі своїм архітектором, однією із найбільших знаменитостей Імперії, — її опорядженням клопоталася сама баронеса і Люсьєн Дебре. Тож Данґляр, великий шанувальник старосвітчини, як її розуміли за часів Директорії, досить зневажливо ставився до цього грайливого куточка, де його, утім, приймали тільки за тією умовою, щоб він виправдав свою присутність, привівши когось, тож насправді не Данґляр представляв інших, а, навпаки, його приймали ліпше або гірше, залежно від того, наскільки зовнішність гостя була приємна чи неприємна баронесі.

Пані Данґляр, що її врода ще заслуговувала на те, щоб про неї говорили, хоч їй було вже тридцять шість років, сиділа за роялем у стилі маркетрі, маленьким мистецьким дивом, а Люсьєн Дебре гортав альбом на столику.

Ще до приходу графа Монте-Крісто Люсьєн Дебре встиг чимало розповісти про нього баронесі. Читачі вже знають, яке потужне враження справив граф Монте-Крісто під час сніданку в Альбера на його гостей; і попри те, що Дебре нелегко було чимось вразити, це враження у нього не пропало, що й відбилося на відомостях, які він сповістив баронесі. Отож, цікавість пані Данґляр, розбурхана переднішими розповідями Морсера і новими подробицями, почутими від Люсьєна, сягнула вже самісінького краю. І рояль, і альбом були тільки світським вивертом, що допомагав приховати справжнє хвилювання. Внаслідок усього цього баронеса зустріла пана Данґляра усмішкою, а такого за нею не водилося. Граф Монте-Крісто вклонився їй, а йому зробили у відповідь церемонний, та заразом і зграбний реверанс.

Зі свого боку, Люсьєн привітав графа, як недавнього знайомця, а Данґляра по-дружньому.

— Баронесо, — сказав Данґляр, — дозвольте представити вам графа Монте-Крісто, якого дуже рекомендують мені мої римські кореспонденти; я особисто можу додати тільки одне, та це відразу ж зробить його улюбленцем усіх наших прегарних пань: він прибув до Парижа, збираючись пробути тут рік і за цей час витратити шість мільйонів; це обіцяє нам цілу низку балів, обідів і вечерь; сподіваюся, граф Монте-Крісто не забуде і про нас, так само як не забудемо і ми його, як трапиться якесь невеличке свято у нашому домі.

Хоч та промова і була пересичена грубими лестощами, але так рідко буває зустріти чоловіка, який приїздить до Парижа, щоб витратити за однісінький рік князівський маєток, тож пані Данґляр озирнула графа Монте-Крісто поглядом, що не був позбавлений певного інтересу.

— І коли ви прибули, пане графе...? — запитала вона.

— Учора вранці, пані баронесо.

— І приїхали ви, згідно з вашою звичкою, що про неї я вже чула, з самісінького краю світу?

— Цього разу лише з Кадіксу.

— Але ви прибули найгіршої пори року. Улітку Париж огидний: нема ні балів, ні раутів, ні свят. Італійська опера подалася до Лондона, Французька вештається бозна-де, а Французького театру, як вам відомо, узагалі більше нема. Для розваги у нас лишилися тільки поганенькі перегони на Марсовому полі й у Саторі. Ваші коні будуть брати учать у перегонах?

— Я робитиму все, що роб­лять у Парижі, — відказав граф Монте-Крісто, — якщо мені поталанить зустріти когось, хто викладе мені необхідні знання про французькі звичаї.

— Ви любите коней?

— Частину життя я пробув на Сході, пані баронесо, а східні народи цінують лише дві речі на світі: породистих коней і жіночу вроду.

— Задля ґречності, вам слід було б назвати спершу жінок.

— Ось бачите, пані баронесо, як мав я рацію, коли висловив бажання мати наставника, який міг би навчити мене французьких звичаїв.

Тієї миті увійшла покоївка баронеси Данґляр, підійшовши до своєї пані, прошепотіла їй на вухо декілька слів.

Пані Данґляр зблідла.

— Не може такого бути! — вигукнула вона.

— Щира правда, пані, — відказала покоївка.

Пані Данґляр обернулася до чоловіка.

— Невже це правда?

— Що саме? — запитав помітно схвильований Данґляр.

— Те, що мені сповістила допіру покоївка...

— А що вона сповістила?

— Вона каже, що коли мій візник пішов запрягати моїх коней, їх не виявилося у стайні. Що це означає, скажіть мені?

— Пані, — сказав Данґляр, — вислухайте мене.

— Авжеж, я слухаю вас, мосьпане, тому що мені кортить дізнатися, що ви мені скажете; нехай ці добродії розсудять нас, а я почну з того, що розповім їм усе від початку. Панове, — провадила баронеса, — у барона Данґляра у стайні стоїть десятеро коней, з них двоє належать мені — пречудові коні, найкраща пара в Парижі, та ви їх знаєте, Дебре, мої сірі в яблуках. І ось того самого дня, коли пані де Вільфор просить мене надати їй мою запряжку, коли я вже пообіцяла їх їй на завтра в Булонському лісі, ця пара зникає! Панові Данґляру, певне, трапилася нагода заробити на них декілька тисяч франків, і він їх продав. Господе милосердний, ото вже гидкий люд, ці гендлярі!

— Пані, — відказав Данґляр, — ті коні були занадто жваві, адже їм по чотири роки, і я завжди боявся за вас.

— Ви пречудово знаєте, — сказала баронеса, — що в мене вже з місяць служить найліпший візник у Парижі, якщо тільки ви не продали його разом із кіньми.

— Люба моя, та я вам знайду таку саму пару, навіть ще ліпшу, якщо це можливо, але то будуть смирні коні, спокійні, що не будуть так непокоїти мене, як оці.

Баронеса з глибокою зневагою стенула плечима.

Данґляр удав, ніби не помітив того поруху, що зачіпав його подружню честь, і звернувся до графа Монте-Крісто.

— Їй-богу, графе, я шкодую, що не познайомився з вами раніше, — сказав він. — Ви ж зараз улаштовуєте свої справи?

— Авжеж, — відказав граф Монте-Крісто.

— Я запропонував би їх вам. Уявіть собі, я продав їх за безцінь, та, як я вже казав, радий був їх позбутися, бо такі коні годяться лише для молодого чоловіка.

— Дуже вдячний вам, — сказав граф Монте-Крісто, — я придбав сьогодні досить непогану запряжку, та ще й недорого. Та ось погляньте, пане Дебре, ви ж, здається, знавець?

Поки Дебре прямував до вікна, Данґляр підійшов до дружини.

— Розумієте, — сказав він їй пошепки, — мені запропонували за ту пару шалені гроші. Не знаю, хто цей дурень, що вирішив розоритися на них і послав сьогодні до мене свого управителя, та я заробив на них шістнадцять тисяч франків; не гнівайтеся, я дам вам із них чотири тисячі й дві дам Ежені.

Пані Данґляр кинула на чоловіка вбивчий погляд.

— Боже милосердний! — вигукнув Дебре.

— Що там таке? — запитала баронеса.

— Ні, я не помиляюся, це ваша пара, ваші коні запряжені у графів ридван.

— Мої сірі в яблуках! — вигукнула пані Данґляр.

І побігла до вікна.

— Справді, це таки вони, — сказала вона.

Данґляр роззявив рота.

— Бути такого не може! — з удаваним подивом сказав граф Монте-Крісто.

— Неймовірно! — пробурмотів банкір.

Баронеса прошепотіла два слова Дебре, і той підійшов до графа Монте-Крісто.

— Баронеса просить вас сказати, скільки її чоловік узяв із вас за її коней, — сказав він.

—Їй-богу, не знаю, — відказав граф Монте-Крісто. — Це мій управитель зробив для мене сюрприз, і... здається, він обійшовся мені тисяч у тридцять.

Дебре пішов передати ту відповідь баронесі.

Данґляр був такий блідий і засмучений, що граф Монте-Крісто удав, ніби жаліє його.

— Ось бачите, — сказав він йому, — які невдячні вони, ці жінки: ваша турботливість нітрохи не зворушила баронесу, невдячні — це не те слово, варто було б сказати — безрозумні. Та що тут удієш! Усе, що небезпечне, вабить до себе, повірте, любий пане бароне, найпростіше — нехай вони чинять, як їм заманеться: якщо вони розіб’ють собі голову, то принаймні будуть нарікати лиш на себе.

Данґляр нічого не відповів; він передчував, що в недалекому майбутньому його чекає прикра сцена, бо брови баронеси вже насупилися і, немов чоло Юпітера Громовержця, віщували грозу. Почуваючи, що вона насувається, Дебре послався на справи і пішов собі. Граф Монте-Крісто не хотів зашкодити становищу, яке він розраховував посісти, тож вирішив не залишатися надовше, попрощався з пані Данґляр і пішов, лишивши барона на поталу гніву його дружини.

«Пречудово! — ідучи, думав собі граф Монте-Крісто. — Сталося саме те, що я й хотів; тепер я маю нагоду відновити родинний мир і оволодіти зараз серцем чоловіка і серцем дружини. Оце пощастило! Проте, — докинув він подумки, — мене не познайомили з панною Ежені Данґляр, а мені дуже кортить із нею зазнайомитися. Та дарма, — провадив він зі своєю звичною усмішкою, — ми в Парижі, і часу в нас чимало... Воно від нас не втече!..»

Із тими думками граф Монте-Крісто сів до ридвана і подався додому.

За дві години по тому пані Данґляр отримала від графа Монте-Крісто пречудового листа: він писав, що, не бажаючи розпочинати своє паризьке життя з того, щоб засмучувати прегарну жінку, він благає її прийняти від нього коней назад.

Вони були в тій самій збруї, у якій вона бачила їх удень, тільки в кожну розетку на вухах граф Монте-Крісто звелів уставити самоцвіти.

Данґляр теж отримав листа. Граф Монте-Крісто просив його дозволити баронесі виконати цю примху мільйонера і вибачити його східні манери, за якими він повертає коней.

Увечері граф Монте-Крісто подався до Отея у супроводі Алі.

Наступного дня, десь о третій пополудні, він викликав дзвоником Алі до себе в кабінет.

— Алі, — сказав граф Монте-Крісто, — ти часто казав мені, що спритно кидаєш ласо.

Алі кивнув і гордовито випростався.

— Чудово! Отож за допомогою ласо ти зумів би зупинити бугая?

Алі знову кивнув.

— І тигра?

Алі кивнув.

— І лева?

Алі зробив такий жест, наче жбурляє ласо, і здушено загарчав.

— Авжеж, я розумію, — сказав граф Монте-Крісто, — ти полював на левів. А зумієш ти зупинити переляканих коней?

Алі всміхнувся.

— То слухай, — сказав граф Монте-Крісто. — Незабаром повз нас промчить коляса із двома нестямними кіньми, сірими в яблуках, тими, що були у мене вчора. Нехай там що, нехай тебе й розчавлять, але ти мусиш зупинити їх біля моїх воріт.

Алі вийшов на вулицю і провів поперек бруківки риску, потім повернувся в дім і показав її графові, що стежив за ним поглядом.

Граф Монте-Крісто легенько поплескав його по плечу; цим він зазвичай висловлював йому свою вдячність. Потім нубієць знову вийшов із дому, сів на тумбі на розі й запалив люльку, а граф Монте-Крісто пішов до свого кабінету, нічим більш не переймаючись.

Проте годині о п’ятій, коли граф Монте-Крісто очікував ту колясу, у його поведінці стали помічатися легенькі ознаки нетерпіння: він ходив туди й сюди кімнатою, що її вікна виходили на вулицю, вряди-годи прислухаючись і підходячи до вікна, з якого видно було Алі, що випускав хмари диму з періодичністю, яка свідчила, що нубієць цілком поринув у те важливе діло.

Аж раптом пролунало далеке торохтіння коліс, воно наближалося зі швидкістю блискавиці, потім з’явилася коляса, а на ній візник, що марно силкувався втримати змилених коней, що шалено мчали учвал.

У колясі сиділа молода жінка з дитиною, якій було років із сім; вони тісно притулилися одне до одного і від незмірного жаху не могли навіть кричати; коляса тріщала, і якби колесо налетіло на камінь чи зачепилося за дерево, то вона, звісно ж, розлетілася б на друзки. Вона котилася серединою бруківки, і зусібіч лунав переляканий галас.

І тоді Алі відкладає свій чубук, дістає з кишені ласо, кидає його і потрійною петлею охоплює передні ноги лівого коня; той тягне його за собою ще декілька кроків, потім падає, спутаний ласо, ламає дишло і заважає тому коневі, що лишився на ногах, мчати далі. Візник скористався тією затримкою і плигнув додолу, та Алі вже стиснув своїми залізними пальцями ніздрі другого коня, і він, заіржавши з болю, конвульсивно сіпаючись, повалився поруч із лівим.

На все те потрібно було не більше часу, ніж треба кулі, щоб улучити в ціль.

Проте того часу виявилося достатньо, щоб із дому, перед яким усе воно сталося, встиг вибігти чоловік у супроводі кількох слуг. Ледве візник відчинив дверцята, як він виніс із коляси пані, яка одною рукою ще чіплялася за подушку, а другою притуляла до грудей зомлілого сина. Граф Монте-Крісто заніс обох до вітальні й поклав на диван.

— Вам більше нема чого боятися, пані, — сказав він, — ви порятовані.

Жінка оговталася і замість відповіді показала йому очима на сина; погляд її благав дужче від будь-яких слів.

Справді, дитина й досі була непритомна.

— Розумію, пані, — сказав граф Монте-Крісто, оглядаючи дитину, — та не турбуйтеся, із ним нічого не сталося, це від страху.

— Заради Бога, — вигукнула мати, — може, ви тільки заспокоюєте мене? Погляньте, який він блідий! Дитино моя! Едуаре! Відгукнися! Хутчій погукайте лікаря. Я все віддам, щоб порятувати мого сина!

Граф Монте-Крісто зробив знак рукою, намагаючись її заспокоїти, потім відчинив якусь скриньку, дістав оздоблений золотом слоїчок із богемського кришталю, наповнений червоною, мов кров, рідиною, і зронив одну краплю на губи дитини.

Хоч дитина й досі була бліда, вона відразу ж розплющила очі.

Побачивши те, мати мало не збожеволіла з утіхи.

— Де ж це я? — вигукнула вона. — І кому я зобов’язана цим щастям після такого жаху?

— Ви перебуваєте в домі людини, яка щаслива, що змогла позбавити вас від горя, — відказав граф Монте-Крісто.

— Ох, клята моя цікавість! — сказала пані. — Усенький Париж балакає про коней пані Данґляр, і я була така безрозумна, що захотіла покататися на них.

— Ти ба! — вигукнув граф Монте-Крісто з віртуозно вдаваним подивом. — Невже це баронесині коні?

— Авжеж, мосьпане; ви знайомі з нею?

— Із панею Данґляр? Я маю честь бути з нею знайомим, і я удвічі радий, що ви уникнули небезпеки, якої ви зазнавали через цих коней, тому що ви могли б звинувачувати в цім нещасті мене: цих коней я вчора придбав у барона, та баронеса так засмутилася, що я вчора ж таки відіслав їх назад, прохаючи прийняти їх від мене.

— То це ви той граф Монте-Крісто, про якого так багато розповідала мені Ерміна?

— Так, пані, — відказав граф Монте-Крісто.

— А мене звати Елоїза де Вільфор.

Граф Монте-Крісто вклонився з виглядом людини, яка чує геть незнайоме ім’я.

— Пан де Вільфор буде такий вдячний вам! — провадила Елоїза. — Адже ви порятували нам обом життя, ви повернули йому дружину й сина. Якби не ваш хоробрий слуга, ми обоє загинули б.

— Пані, мені страшно подумати, яка небезпека вам загрожувала.

— Та, сподіваюся, ви дозволите мені дати гідну винагороду тому самовідданому чоловікові?

— Ні, прошу вас, — відказав граф Монте-Крісто, — не псуйте мені Алі ні похвалами, ні винагородами — я не хочу привчати його до цього. Алі мій раб; рятуючи вам життя, він у такий спосіб служить мені, а служити мені його обов’язок.

— Але ж він ризикував життям! — заперечила пані де Вільфор, приборкана тим владним тоном.

— Те життя врятував йому я, — відказав граф Монте-Крісто, — тож воно належить мені.

Пані де Вільфор замовкла; може, вона замислилася над тим, чому цей чоловік із першого погляду справляв таке сильне враження на людей.

Тим часом граф Монте-Крісто оглядав дитину, яку весь час цілувала мати. Хлопчина був маленький і тендітний, із білою шкірою, яка буває у рудих дітей, проте його випукле чоло затуляло темне волосся, що не знало завивки, і, облямовуючи його личко, падало на плечі, увиразнюючи жвавість погляду, де вгадувалася затаєна бешкетність і вередливість; у нього був великий рот із тонкими вустами, що насилу порожевіли. Із виразу його обличчя тому восьмирічному хлопчикові можна було дати принаймні дванадцять років. Насилу отямившись, він хутко видерся з материних обіймів і побіг до скриньки, з якої граф Монте-Крісто дістав еліксир; потім, ні в кого не питаючи дозволу, як дитина, що звикла задовольняти всі свої примхи, почав одкривати слоїки.

— Не чіпай того, друже, — квапливо сказав граф, — декотрі з-поміж цих трунків небезпечно не лише пити, а навіть нюхати.

Пані де Вільфор зблідла і відштовхнула синову руку, пригорнувши його до себе, та, заспокоївшись, кинула на скриньку швидкий, та виразний погляд, якого граф Монте-Крісто відразу ж завважив.

Тієї миті ввійшов Алі.

Пані де Вільфор лагідно глянула на нього і ще дужче пригорнула до себе дитину.

— Едуаре, — сказала вона, — поглянь на цього доброго слугу: він дуже хоробрий, ризикував своїм життям, щоб зупинити наших несамовитих коней і колясу, що вже мала розбитися. Подякуй йому, бо якби не він, то нас, либонь, зараз уже й живих не було б.

Хлопчина закопилив губи й одвернувся.

— Ох і потвора! — сказав він.

Граф Монте-Крісто усміхнувся, наче дитина вчинила саме так, як він і очікував; пані де Вільфор насварила сина, але так м’яко, що воно хтозна чи було б до вподоби Жанові-Жаку Руссо, якби малого Едуара звали б Емілем.

— Бачиш, — сказав граф Монте-Крісто арабською Алі, — ця пані просить сина подякувати тобі за те, що ти порятував їм життя, а дитина каже, що ти бридка потвора.

Алі обернув своє розумне обличчя і глянув на дитину, не міняючи виразу, та з тремтіння ніздрів граф Монте-Крісто втямив, що араб страшенно образився.

— Пане графе, — сказала пані де Вільфор, підводячись і збираючись іти, — ви завжди мешкаєте в цім домі?

— Ні, пані, — відказав граф Монте-Крісто, — тут я буваю лише вряди-годи, а мешкаю я на Єлисейських Полях у будинку номер тридцять. Та я бачу, що ви й геть отямилися і збираєтеся йти вже. Я вже загадав, щоб тих-таки коней запрягли у мій ридван, і Алі, ця бридка потвора, — сказав він, усміхаючись хлопчині, — завезе вас додому, а ваш візник залишиться тут, щоб наглянути за направою коляси. Тільки це зроб­лять, одна з моїх запряжок доправить її простісінько до пані Данґляр.

— Та я нізащо не зважуся їхати цими кіньми, — сказала пані де Вільфор.

— Ось побачите, — відказав граф Монте-Крісто, — у руках Алі вони будуть слухняні, як вівці.

І справді, Алі підійшов до коней, яких ледве звели на ноги. У руці він тримав маленьку губку, просякнуту запахущим оцтом, — він протер нею ніздрі та скроні вкритих піною і потом коней, і вони відразу ж почали хоркати й декілька секунд тремтіли всеньким тілом.

Потім, на очах у гомінкої юрби, що зібралася біля воріт, приваблена видовиськом поламаної коляси і чутками про те лихо, Алі звелів запрягти коней до графового ридвана, узяв до рук віжки і виліз на передок. На превеликий подив роззяв, що бачили, як допіру ті коні мчали мов несамовиті, йому довелося добряче шмагати їх пугою, щоб вони рушили з місця, та й то від тих пречудових сірих коней, що наче аж поклякли, заціпли і смертельно охляли, йому пощастило домогтися тільки непевного і млявого клусу, тож пані де Вільфор потрібно було дві години, щоб добитися до передмістя Сент-Оноре, де вона мешкала.

Тільки вона повернулася додому і перше хвилювання в родині ущухло, як вона написала пані Данґляр такого листа:

«Люба Ерміно!

Мене і мого сина допіру чудесним чином порятував од смерті той самий граф Монте-Крісто, що про нього ми так багато розмовляли вчора увечері і якого я нітрохи не сподівалася зустріти сьогодні. Учора ви розповідали мені про нього із захватом, із якого я кепкувала з усією моєю дотепністю, та сьогодні я вважаю, що ваш захват ще замалий для оцінки людини, що викликала його у вас. У Ранелазі ваші коні зірвалися учвал, і ми, звісно ж, повбивалися б об перше-ліпше дерево чи першу тумбу в селі, аж якийсь араб, негр чи нубієць, одне слово, мурин, графів слуга, здається, за його наказом, зупинив несамовитих коней, ризикуючи своїм життям, і просто диво, що він сам уцілів при цім. Тут нагодився граф, який заніс нас до свого дому і повернув мого Едуара до життя. Додому нас доправили у графовому ридвані, вашу колясу повернуть завтра. Ваші коні страшенно охляли після тої лихої пригоди, вони наче почамріли, враження таке, ніби вони не можуть собі вибачити, що дали людині приборкати їх. Граф Монте-Крісто доручив мені передати вам, що як вони постоять спокійно днів зо два у стайні, їстимуть лише ячмінь, то знову будуть у такому квітучому, тобто страхітливому стані, як ото вчора.

До побачення! Не дякую вам за прогулянку, проте з мого боку було б невдячністю гніватися на вас за примхи ваших коней, бо завдяки цій пригоді я запізналася з графом Монте-Крісто, а цей шляхетний чужинець здається мені, навіть якщо забути про його мільйони, настільки цікавою загадкою, що я постараюся відгадати її, навіть якби задля цього мені довелося знову проїхати Булонським лісом вашими кіньми.

Едуар витерпів усю ту пригоду з разючою мужністю. Щоправда, він зомлів, та до того й разу не зойкнув, а потім не пролляв жодної сльози. Ви знову скажете мені, що я засліплена материнською любов’ю, та в цьому тендітному і ніжному тілі витає залізний дух.

Валентина передає щире вітання ваші любій Ежені, а я від усієї душі вас цілую.

Елоїза де Вільфор.

Р.S. Дайте мені нагоду якось зустрітися у вас із цим графом Монте-­Крісто, я неодмінно хочу його ще побачити. До речі, мені пощастило умовити пана де Вільфора піти до нього з візитом; сподіваюся, таки зробить це».

Увечері подія в Отеї була у всіх на вустах: Альбер розповідав про неї своїй матері, Шато-Рено — у Жокей-клубі, Дебре — у міністерському салоні, навіть Бошан виявив увагу до графа Монте-Крісто, присвятивши йому у своїй газеті двадцять рядків у відділі пригод, що вчинило шляхетного чужинця героєм у очах усіх світських жінок. Чимало з-поміж них залишало свої візитні картки у пані де Вільфор, щоб дістати нагоду, як пощастить, повторити свій візит і почути з її вуст достеменну розповідь про ту незвичайну подію.

Що ж до пана де Вільфора, то, як писала Елоїза, він убрався в чорний фрак, білі рукавички, звелів лакеям надіти найкращі лівреї і, сівши у свій парадний ридван, того ж таки вечора подався у дім номер тридцять на Єлисейських Полях.

X. Філософія

Якби граф Монте-Крісто довше бував у паризьких світських колах, він належним чином оцінив би вчинок пана де Вільфора. Того завжди цінували при дворі, дарма, чи був на троні король зі старшого покоління, чи з молодшого, чи був перший міністр доктринером, лібералом чи консерватором, вважали його всі чоловіком спритним, як ото буває з людьми, що ніколи не зазнавали політичних невдач, багато хто ненавидів його, та дехто й палко захищав, хоч не любив його ніхто, — Вільфор посідав дуже високе становище у судовому відомстві і тримався на тій висоті, немов якийсь Арле чи Моле. Його салон, хоч і пожвавлений присутністю молодої дружини і вісімнадцятирічної доньки від першого шлюбу, був одним із тих суворих паризьких салонів, де панує культ традицій і релігія етикету. Холодна поштивість, цілковита відданість урядовим принципам, глибока зневага до теорій і теоретиків — ось що було видимою сутністю приватного і суспільного життя пана де Вільфора. Він був не лише судовим урядником, а й добрим дипломатом. Його ставлення до переднішого двору, про який він завжди відгукувався з пошаною і гідністю, змушували і теперішній ставитися до нього з повагою, і він стільки знав, що з ним не лише рахувалися, а й часом просили в нього поради. Може, все було б інакше, якби трапилася нагода позбутися Вільфора, та він, як ото феодал, що повстав проти свого сюзерена, замкнувся в неприступній фортеці. Тією твердинею було його становище королівського прокурора, що його перевагами він пречудово вмів користуватися і з яким він розлучився б тільки задля депутатського крісла, що дозволило б йому змінити нейтралітет на опозицію.

Зазвичай Вільфор мало кого вшановував візитами, та й віддячував ними теж мало кому. Це робила за нього дружина; у світських колах уже звикли до цього і гадали, що причиною такої стриманості є численні й важливі суддівські справи, та насправді робилося все воно з обдуманої зарозумілості, з підкресленого аристократизму, згідно з аксіомою «Показуй, що поважаєш себе, — й інші будуть тебе поважати», і ця аксіома набагато корисніша в нашому світі, аніж грецьке «Пізнай самого себе», що його нині заступило не таке тяжке і набагато вигідніше мистецтво пізнавати інших. Друзям Вільфор був могутнім покровителем, ворогам — таємним, але непримиренним супротивником, байдужим — радше статуєю, що втілює закон, аніж живою людиною; погордливий вигляд, безпристрасне обличчя, безбарвний, тьмавий або ж зухвало пронизливий і доскіпливий погляд — отакий був той чоловік, що його постамент спершу спорудили, а потім зміцнили чотири вдало нагромаджені одна на іншу революції.

Вільфор користувався репутацією найменш допитливої й найменш банальної людини у Франції; він щороку влаштовував бал, де з’являвся лише на чверть години, тобто менше на сорок п’ять хвилин, аніж король на придворних балах; його ніколи не бачили ні в театрах, ні на концертах, одне слово, у жодному громадському місці; деколи він грав у віст, і тоді йому намагалися підібрати гідних партнерів: якогось посланця, архієпископа, князя, якогось президента чи принаймні герцогиню-вдову.

Ото такий був чоловік, що його ридван зупинився біля воріт графа Монте-Крісто.

Покойовий слуга доповів про пана де Вільфора тієї миті, як граф Монте-Крісто, схилившись над великим столом, вивчав на мапі шлях із Санкт-Петербурга в Китай.

Королівський прокурор увійшов до покою тією ж таки поважною, розміреною ходою, якою заходив до зали суду; то був той самісінький чоловік, котрого ми знали в Марселі як помічника прокурора. Завжди послідовна природа нічого не змінила і для нього у своєму плині. Із худорлявого він зробився худий, із блідого — жовтий; його глибоко посаджені очі тепер наче позападали, тож його окуляри в золотій оправі, зливаючись із очницями, здавалися частиною його обличчя; за винятком білої краватки, усеньке його вбрання було чорне, і той траурний колір порушувала тільки ледь помітна червона стьожка в петлиці, що скидалася на кривавий мазок пензлем.

Хоч як панував над собою граф Монте-Крісто, усе ж таки, відповідаючи на уклін, він із цікавістю поглянув на прокурора. Зі свого ж боку, Вільфор, що завжди був недовірливий і не мав звички сліпо захоплюватися чудесами світського життя, був схильний розглядати шляхетного чужинця — так уже прозвали графа Монте-Крісто, — як пройдисвіта, який обрав нову арену діяльності, або як злочинця-втікача, ніж князя папського престолу чи султана з «Тисячі й одної ночі».

— Мосьпане, — сказав Вільфор тим верескливим голосом, що до нього вдаються прокурори у своїх ораторських виступах і від якого вони не хочуть чи не можуть відмовитися й у розмові, — мосьпане, виняткова послуга, яку ви надали вчора моїй дружині й моєму синові, накладає на мене стосовно вас обов’язок, який я і прийшов виконати. Дозвольте висловити вам мою глибоку вдячність.

Навіть із тими словами суворий Вільфорів погляд був переповнений повсякчасною його погордою. Він виголосив їх своїм звичним тоном головного прокурора, із тією закоцюблістю шиї та плечей, яка завжди спонукала його підлизників казати, що він жива статуя закону.

— Мосьпане, — з тією ж таки крижаною холодністю відказав граф Монте-Крісто, — я щасливий, що зміг зберегти матері її дитину, адже материнська любов, кажуть, найсвятіше почуття, і це щастя, що мені випало нещодавно, позбавляло вас необхідності виконувати те, що ви називаєте обов’язком і що для мене є честю, яку я, звісно ж, дуже ціную, бо знаю, що пан де Вільфор мало кого нею вшановує, та для мене вона, хоч як високо її я ціную, набагато цінніша, ніж внутрішнє задоволення.

Вільфора здивував цей несподіваний для нього випад, він здригнувся, наче вояк, що відчув удар, який промкнувся крізь панцир, і біля його вуст з’явилася зневажлива бганка, яка свідчила про те, що він ніколи й не вважав графа Монте-Крісто дуже поштивим чоловіком. Угледівши мапу, яку граф Монте-Крісто вивчав, коли він увійшов, Вільфор сказав:

— Цікавитеся географією? Це широке поле для вивчення, надто ж для вас, адже ви, як дехто каже, відвідали стільки країн, скільки їх змальовано в цім атласі.

— Авжеж, — відказав граф Монте-Крісто, — я поставив собі за мету здійснити над людством у цілому те, що ви щодня здійснюєте на винятках, тобто психологічне дослідження. Я гадав, що потім мені легше буде перейти від цілого до частин, аніж від частини до цілого. Алгебраїчна формула вимагає, щоб од відомого виводили невідоме, а не від невідомого відоме... Але сідайте, прошу вас.

І граф Монте-Крісто показав королівському прокуророві на фотель, якого той мусив сам власноруч підсунути до столу, а сам просто сів у те, що на нього він спирався коліном, коли Вільфор увійшов; у такий спосіб граф Монте-Крісто тепер сидів упівоберта до свого гостя, спиною до вікна і спираючись ліктями на географічну мапу, що про неї точилася розмова. Балачка набула характеру, що була цілком аналогічна тій бесіді, яка була у Морсера і в Данґляра, тільки місце було інше.

— Бачу, ви філософствуєте, — почав Вільфор після паузи, упродовж якої він збирався з силами, немов атлет, що зустрів небезпечного супротивника. — Слово честі, якби мені, як вам оце, не було чого робити, я обрав би собі не таке нудне діло.

— Правда ваша, — відказав граф Монте-Крісто, — адже як при сонячному світлі вивчаєш людську натуру, то вона має мерзенний вигляд. Та ви, здається, сказали, що мені нема чого робити? А скажіть, до речі, як ви гадаєте, ви щось робите? Простіше кажучи, ви вважаєте, що те, що ви робите, гідне прозиватися ділом?

Вільфорів подив подвоївся від цього нового випаду чудернацького супротивника, адже прокурор давно вже не чув такого сміливого парадоксу чи радше чув його вперше в житті.

Королівський прокурор вирішив відповісти.

— Ви чужинець, — сказав він, — і ви, здається, самі казали, що частина вашого життя минула на Сході, тож ви не можете знати, наскільки людське правосуддя, таке швидке у варварських країнах, діє у нас обережно і методично.

— А певно ж, певно: це pede claudo[50] старосвітчини. Я все це знаю, тому що в кожній країні понад усе цікавився правосуддям і порівнював кримінальне судочинство кожної нації з природним правосуддям, і мушу сказати, закон первісних народів, закон відплати, як на мене, найдужче до вподоби Богові.

— Якби цей закон запровадили, — сказав королівський прокурор, — то він вельми спростив би наші карні кодекси, тож нашим суддям, як ви ото сказали, справді не було б чого робити.

— Може, цього ми ще сягнемо, — відказав граф Монте-Крісто, — ви ж бо знаєте, що людські винаходи від складного переходять до простого, а просте завжди досконаліше.

— Та поки що, — сказав прокурор, — існують наші закони з їхніми суперечливими статтями, запозиченими з галлських звичаїв, із римського права, із франкських традицій, і ви повинні погодитися з тим, що знання всіх цих законів набувається дуже нелегко і потрібно довго працювати, щоб набути це знання, а також потрібні й неабиякі розумові здібності, щоб вивчити цю науку й не забути її.

— Я теж такої думки, та все, що ви знаєте про французькі закони, я знаю про закони всіх націй — індуські, англійські, турецькі, японські закони так само добре мені відомі, як і французькі, тож я мав рацію, коли казав, що, порівняно з тим, що я вивчив, ви знаєте мало і вам багато чому ще треба навчитися.

— Але навіщо вивчали ви все це? — приголомшено запитав Вільфор.

Граф Монте-Крісто всміхнувся.

— Знаєте, — сказав він, — я бачу, що, попри вашу репутацію незвичайної людини, ви дивитеся на речі із суспільного погляду, матеріального і звичного, того, що починається і закінчується людиною, тобто з найвужчого і найбільш обмеженого погляду, що можливий у людського розуму.

— Що ви хочете цим сказати? — дедалі дужче дивуючись, запитав Вільфор. — Я... я не зовсім вас розумію.

— Я хочу сказати, що поглядом, який скерований на соціальну організацію народів, ви бачите тільки механізм, а не того досконалого майстра, що її урухомлює, ви помічаєте довкола себе тільки чиновників, призначених на посади міністрами чи королем, а люди, яких Бог поставив вище чиновників, міністрів чи королів, доручивши їм виконання місії, а не виконання обов’язків згідно з посадою, — ті люди не потрапляють до поля зору наших короткозорих очей. Це загалом притаманне нікчемній людській істоті з її недосконалими і кволими органами. Товій узяв янгола, що прийшов повернути йому зір, за простого юнака. Народи вважали Аттилу, що прийшов знищити їх, таким самим завойовником, як і всі інші. Обом їм довелося відкрити своє божисте призначення, щоб їх упізнали, одному довелося сказати «Я — Господній янгол», а другому: «Я — бич Божий», щоб відкрилася їхня Божиста сутність.

— І ви, — сказав здивований Вільфор, гадаючи, що він розмовляє з фанатиком чи шаленцем, — ви вважаєте себе одним із цих незвичайних істот, що про них оце допіру казали?

— А чом би й ні? — холодно поспитався граф Монте-Крісто.

— Перепрошую, — заперечив збитий із пантелику Вільфор, — та, йдучи до вас, я не знав, що запізнаюся з чоловіком, що його знання й розум настільки перевершують звичайні знання і звичайний розум людини. У нас, нещасних людей, що зіпсовані цивілізацією, не водиться, щоб такі, як ви, знатні власники величезних маєтків — так принаймні запевняють: як бачите, я ні про що не питаю, а тільки повторюю чутки, — так ось, у нас не водиться такого, щоб ці улюбленці фортуни гаяли час на соціальні проблеми, на філософські мрії, що створені хіба що для втішання тих, кому доля відмовила в земних благах.

— Скажіть, — мовив граф Монте-Крісто, — невже ви сягнули вашого високого становища, жодного разу не подумавши й не побачивши, що можливі винятки, і невже ви вашим зором, якому належить бути надзвичайно пильним і гострим, ніколи не намагалися промкнутися в самісіньку сутність людини, до якої він звернувся? Невже суддя не повинен бути не лише найліпшим застосовником закону, не лише найхитромудрішим тлумачем темних статей, а й крицевим зондом, що досліджує людські серця, пробним каменем для того золота, з якого зроблена будь-яка душа, із великою чи меншою домішкою лігатури?

— Їй-богу, ви заганяєте мене у безвихідь, — сказав Вільфор, — ніколи ще я не чув, щоб хтось казав таке оце, як ви.

— А це тому що ви ніколи не виходили за межі звичайних життєвих умов і ніколи не зважувалися полинути у найвищі сфери, які Господь заселив невидимими і винятковими створіннями.

— І ви припускаєте, що сфери ті існують, що виняткові й невидимі створіння оточують нас?

— А чом би й ні? Хіба ви бачите повітря, яким дихаєте і без якого не могли б існувати?

— То, значить, ми не бачимо тих, про кого ви кажете?

— Ні, ви бачите їх, коли Богові це хочеться, коли він хоче, щоб вони утілилися, ви їх торкаєтеся, зіштовхуєтеся з ними, розмовляєте з ними, і вони вам відповідають.

— Зізнаюся, — усміхнувшись, відказав Вільфор, — дуже хотілося б, щоб мене попередили, як одне таке створіння зустрінеться мені.

— Ваше бажання уволили: вас уже попередили, і я ще раз попереджаю вас.

— То це ви самі...

— Авжеж, я одне з цих виняткових створінь, і, гадаю, досі жодна людина на світі не була в такому становищі, як я оце. Держави царів обмежені, хоч горами, хоч річками, хоч чужими звичаями і порядками, хоч іншою мовою. А моє царство неохопне, як білий світ, адже я ні італієць, ні француз, ні індус, ні іспанець — я космополіт. Жодна держава не може себе вважати моєю батьківщиною, і тільки Господь знає, в якій країні я помру. Я приймаю всі звичаї, я розмовляю всіма мовами. Вам здається, буцім я француз, правда ж, тому що я розмовляю французькою так само вільно, як і ви? А ось Алі, мій нубієць, бере мене за араба, Бертуччо, мій управитель, — за родовитого римлянина, Гайде, моя невільниця, вважає мене греком. Я не належу жодній країні, не шукаю захисту в жодного уряду, жодної людини не вважаю моїм братом, тому жоден із тих сумнівів, що сковують можновладців, жодна з тих перепон, що зупиняють пересічних людей, не зупиняють мене і не сковують. Маю я лише двох супротивників, не скажу — переможців, тому що моєю наполегливістю поборюю я їх, — це час і відстань. Третій і найстрашніший — це моє становище смертної людини. Лише смерть може зупинити мене на моєму шляху, причому раніше, ніж сягну я призначеної мети, а все інше я облічив. Те, що прозивають люди злигоднями долі — розорення, зміни, випадковості, — усе це я передбачив, дещо може зачепити мене, та жодне не може мене побороти. Поки я не помру, я завжди залишатимуся тим самим, що й зараз, тим-то я й кажу вам такі речі, яких ви ніколи не чули навіть із королівських вуст, адже королі потребують вас, а люди вас бояться. Бо ж хто не каже собі в нашому, так кумедно влаштованому суспільстві: «Ану ж бо й мені доведеться мати справу з королівським прокурором!»

— А хіба самого вас воно не стосується? Якщо вже ви живете у Франції, то, звісно ж, улягаєте французьким законам.

— Знаю я це, — відказав граф Монте-Крісто. — Та збираючись до якоїсь країни, я починаю з того, що відомими мені шляхами намагаюся вивчити всіх тих людей, що можуть бути мені чимось корисні або небезпечні, аж пізнаю їх так добре, а може, й ліпше, ніж знають вони самі себе. Це призводить до того, що будь-який королівський прокурор, з яким мені доведеться зіткнутися, виявиться у скрутнішому становищі, ніж я.

— Ви хочете сказати, — з певним ваганням поспитався Вільфор, — що, оскільки природа людська слабка, то будь-яка людина, як ви гадаєте собі, вчиняла в житті... помилки?

— Помилки... або ж злочини, — недбало відказав граф Монте-Крісто.

— Що ви єдиний із-поміж усіх людей, яких ви, за вашими ж словами, не визнаєте братами, — провадив Вільфор із легким тремтінням у голосі, — ви єдиний бездоганний?

— Не бездоганний, — відказав граф Монте-Крісто, — а непросяжний, та й годі. Та припинімо цю балачку, якщо вона вам не до вподоби; мені не більше загрожує ваше правосуддя, ніж вам моя прозірливість.

— Ні, ні, — хутко заперечив Вільфор, який, увочевидь, остерігався, що графові може здаватися, що він хоче облишити цю тему, — чом же! Ваша блискуча і майже натхненна бесіда піднесла мене над пересічним рівнем, і ми вже не розмовляємо, а міркуємо. А богослови із Сорбоннської кафедри чи філософи у своїх суперечках, самі ж бо знаєте, часом кажуть одне одному прикрі істини, то припустімо, що ми переймаємося соціальним богослів’ям чи богословською філософією, і я скажу вам таку істину, хоч яка гірка виявиться вона для вас: «Брате мій, вас охопила гордота: ви стоїте вище од усіх, але Господь вищий од вас».

— Вище од усіх, — так проникливо мовив граф Монте-Крісто, аж Вільфор несамохіть здригнувся, — моя гордота — для людей, цих гадюк, що завжди ладні повстати на того, хто вищий од них і хто не втоптує їх у порох. Та я складаю мою гордоту перед Богом, що вивів мене із нікчемства і вчинив тим, ким я є тепер.

— Що ж, пане графе, тоді я захоплююсь вами, — сказав Вільфор, уперше за всю розмову назвавши співрозмовника цим титулом. — Авжеж, якщо ви справді володієте силою, якщо ви найвища істота, якщо ви святий або ж непросяжна людина — маєте рацію, адже це по суті те саме, — тоді ваша гордота зрозуміла: на цім базується влада. Але є все ж таки бодай щось, чого ви домагаєтеся?

— Так, було.

— І що ж?

— Мене теж, так само, як трапляється воно бодай раз у житті з кожною людиною, сатана підніс на найвищу гору на світі, показав звідтіля мені світ і, як ото колись Христові, мовив: «Скажи мені, сину людський, що ти просиш, щоб уклонитися мені?» І тоді я поринув у тривалі роздуми, тому що вже довго душу мою точила страшенна мрія. А потім я відказав йому: «Послухай, завжди казали мені, що існує провидіння, та ніколи не бачив я нічого такого — ні його, ні чогось, що було б схоже на нього, і почав гадати, що його не існує, тож хочу я стати провидінням, тому що не знаю нічого вищого на цім світі, нічого прекраснішого й досконалішого, ніж винагороджувати і карати». Та сатана схилив голову і зітхнув. «Помиляєшся, — сказав він, — провидіння існує, тільки ти не бачиш його, бо це дитя Господнє і діє воно потайці, і прямує недовідомими шляхами, тож усе, що можу я вчинити для тебе, це вчинити тебе одним зі знарядь його». Отак ми уклали з ним угоду; що ж, може я й погубив мою душу. Та дарма, — провадив граф Монте-Крісто, — якби довелося знову укладати угоду, то я уклав би її знову.

Вільфор приголомшено дивився на нього.

— Пане графе, — спитався він, — у вас є рідня?

— Ні, я сам на світі.

— Що ж, тим гірше!

— Чому? — запитав граф Монте-Крісто.

— Тому що, може, вам довелося б стати свідком видовища, яке поскромило б вашу гордоту. Кажете, лякає вас лише смерть?

— Я не кажу, що вона мене лякає, — вона може лише завадити мені.

— А старість?

— Моя місія скінчиться, поки настане старість.

— А божевілля?

— Я вже був на краю божевілля, а ви знаєте правило: non bis idem[51] — належить воно до карного права, тож стосується вашої компетенції.

— Страшні не лише смерть, старість чи божевілля, — сказав Вільфор, — існує, наприклад, апоплексія, що, немов удар грому, поціляє у вас, та не знищує, а проте після неї всьому край. Це ще ви, але вже й не ви, немов той Арієль, були ви майже янголом, а тепер стали непорушною грудомахою, що, немов той Калібан, уже сливе худобина, — і людською мовою, як я вже сказав, це зветься апоплексія. Прошу вас заглянути якось до мене, пане графе, якщо у вас буде бажання зустрітися із супротивником, що здатний зрозуміти вас і прагне спростувати вас, і я покажу вам мого батька, пана Нуартьє де Вільфора, одного з найзапекліших якобінців пори першої революції, він поєднував у собі блискучу відвагу і був міцний мов дуб, цей чолов’яга якщо не побував, як ви оце, у всіх державах світу, то брав участь у поваленні однієї з наймогутніших, він, як і ви, вважав себе одним із посланців як не Бога, то верховної істоти, як не провидіння, то долі, та й що ж? — луснула кровоносна судина в мізках, знищивши все це, причому не за день, не за годину, за однісіньку мить. Ще напередодні Нуартьє, що бавився революціями, Нуартьє, що для нього Франція була тільки однією великою шахівницею, де мали щезнути й пішаки, і слони, і коні, і королева, аби лиш королю зробили мат, — цей грізний Нуартьє наступного дня став сердегою Нуартьє, непорушним дідуганом, що залежить від найслабшого члена родини, його внучки Валентини, став німим і закляклим трупом, що живе без страждань, щоб тільки дати час матерії потроху сягнути остаточного тління.

— На жаль, — відказав граф Монте-Крісто, — у цьому видовиську не буде нічого нового ні для мого зору, ні для мого розуму — я трохи лікар, і так само, як і мої колеги, не раз шукав душу в живій матерії або ж у матерії мертвій, та, як і провидіння, вона залишалася невидима для моїх очей, хоч серце й відчувало її. Сотні авторів услід за Сократом, за Сенекою, за святим Августином чи Галлем наводили у віршах і в прозі те ж таки порівняння, що й ви, та я розумію, що батькові страждання можуть дуже змінити спосіб синових думок. Оскільки ви робите мені честь, запрошуючи мене, я приїду до вас, щоб повчитися смирення на тому сумному видовиську, що так засмучує вашу родину.

— Це, звісно, так і було б, якби Господь не подарував мені щедрого відшкодування. Біля цього старого, що повільною ходою спускається у могилу, на порозі життя стоять двоє дітей — Валентина, моя донька від першого шлюбу з панною Рене де Сен-Меран, та Едуар, мій син, якого ви порятували від смерті.

— І який висновок ви зробили з цього відшкодування? — запитав граф Монте-Крісто.

— Той висновок, — відказав Вільфор, — що мій батько, охоплений пристрастями, учинив одну з тих помилок, що уникають людського правосуддя, та не втікають від Божого суду! Тож Господь, бажаючи укарати тільки одну душу, вразив лиш його.

Усміхаючись, граф Монте-Крісто у глибині своєї душі так загарчав із люті, що якби Вільфор почув його, то втік би не озираючись.

— До побачення, мосьпане, — сказав королівський прокурор, що вже підвівся з фотеля і якусь часину розмовляв навстоячки, — покидаю я вас із почуттям глибокої поваги, яка, сподіваюся, буде вам приємна, коли ви ближче запізнаєтеся зі мною, тому що я принаймні не пересічна людина. Та й в особі пані Вільфор ви набули друга на всеньке життя.

Граф Монте-Крісто вклонився і провів Вільфора лиш до дверей кабінету, і королівський прокурор спустився до свого ридвана у супроводі двох слуг, що за його знаком хутко відчинили дверцята.

Коли королівський прокурор зник із поля зору, граф Монте-Крісто звів дух і посміхнувся.

— Ні, — мовив він, — ні, доста отрути, і якщо вже серце моє наповнене нею вщерть, треба пошукати протиотрути.

Він ударив один раз у мідну тарілку.

— Я іду до пані, — сказав він Алі, що ввійшов до кабінету, — а за півгодини нехай мені подадуть ридван.

XI. Гайде

Читач пам’ятає, хто були нові чи радше давні знайомці графа Монте-Крісто, що мешкали на вулиці Меле, — то були Максимільян, Жюлі й Емманюель.

Тільки Вільфор поїхав, очікування цієї втішної зустрічі, цих декількох щасливих хвилин, цього райського променя, що осявав пекло, куди він самохіть укинув себе, наклало пречудову ясність на обличчя графа Монте-Крісто. Алі прибіг на дзвінок і, побачивши те обличчя, що світилося такою невимовною втіхою, затамував подих і пішов звідти навшпиньки, наче остерігався сполохати приємні думки, що, як йому здавалося, охопили його пана.

Був уже полудень; граф Монте-Крісто лишив собі вільну часину, щоб перебути її з Гайде; утіха не відразу охоплювала цю змучену душу, якій потрібно було немовби підготуватися до солодких відчуттів, як ото буває іншим душам необхідно підготуватися до відчуттів гострих.

Молода грекиня, як ми вже казали, мала покої, що були відокремлені від графових кімнат. Усі вони були опоряджені на східний лад: підлогу застелили грубими турецькими килимами, стіни обвішали парчею, і в кожному покої попід стінами стояв широкий диван із безладно розкиданими подушками.

У Гайде були три служниці француженки й одна грекиня. Усі три француженки перебували в першому покої, ладні прибігти на перше дзеленчання золотого дзвоника і виконати накази невільниці грекині, яка досить добре володіла французькою мовою, щоб передавати бажання своєї пані її трьом покоївкам, яким граф Монте-Крісто звелів ставитися до Гайде з такою шанобою, як до королеви.

Дівчина перебувала в найдальшому своєму покої, тобто у круглому будуарі, куди денне світло просягало тільки згори, крізь рожеві шиби. Вона лежала долі, на подушках із блакитного оксамиту, гаптованих сріблом, трохи притулившись спиною до дивана; заклавши за голову м’яким згином праву руку, лівою вона підносила до вуст кораловий чубук із прикріпленою до нього гнучкою руркою кальяну, щоб тютюновий дим потрапляв до її рота тільки просякнутий бензойною водою, що крізь неї його змушував промикатися її ніжний подих.

Її поза, що була цілком звична для східної жінки, видалася б пристрасно-грайливою, якби замість неї там була француженка.

На ній було звичайне убрання епірських жінок: білі оксамитові шаровари, виткані ружовим квіттям, що сягали її маленьких дитячих ступней, які здавалися б виточеними з пароського мармуру, якби вони не бавилися двома невеличкими капцями із загнутими носаками, гаптованими золотом і перлами; сорочка з повздовжніми білими і блакитними пасмугами, із широкими відкидними рукавами, що давали волю рукам, зі срібними клямрами і перловими ґудзиками; і врешті щось на кшталт горсету з трикутним вирізом дозволяла бачити шию і горішню частину грудей. Унизу, там де горсет сягав шароварів, стан її охоплював яскравий пояс із довгими шовковими френзлями, якому позаздрили б усі наші французькі модниці.

На голові в неї була золота шапочка, гаптована перлами, трохи збита набакир, і в темні коси заколота була прегарна жива шарлатова ружа.

Що ж до вроди цього обличчя, то це була грецька врода у всій її довершеності: великі чорні оксамитові очі, прямий ніс, коралові вуста і перлисті зуби.

І весь той чар осяяний був весною молодості, у всьому її блиску й запахущості: Гайде було років із дев’ятнадцять чи, може, із двадцять.

Граф Монте-Крісто погукав покоївку-грекиню і звелів запитати, чи дозволить Гайде йому ввійти.

Замість відповіді Гайде загадала покоївці підняти штору, що затуляла двері, й у її чотирикутній рамі, наче прегарну картину, стало видно молоду дівчину, що лежить долі.

Граф Монте-Крісто увійшов до покою.

Не покидаючи кальян, Гайде звелася на лікоть і, усміхаючись, простягнула графові руку.

— Чому, — спиталася вона мелодійною мовою спартанських і афінських жінок, — чому ти просиш у мене дозволу увійти до моїх покоїв? Хіба ти більше не пан мій, хіба я вже не твоя рабиня?

Граф Монте-Крісто теж усміхнувся.

— Гайде, — мовив він, — ви ж знаєте...

— А чому це ти не кажеш мені «ти», як завжди було? — урвала його молода грекиня. — Хіба я завинила чимось? Тоді мене треба покарати, але не казати мені «ви».

— Гайде, — провадив граф Монте-Крісто, — ти ж знаєш, що ми перебуваємо у Франції, отже ти вільна людина.

— У чому вільна? — поспиталася дівчина.

— Щоб покинути мене.

— Покинути тебе!.. А чому це я маю покидати тебе?

— Хтозна! Ми будемо бачитися з людьми...

— Я не хочу нікого бачити.

— І якщо поміж тими гарними юнаками, з якими тобі доведеться бачитися, хтось припаде тобі до вподоби, я не буду настільки недобрий...

— Нікого не бачила я гарнішого від тебе і нікого не любила, крім мого батька і тебе.

— Сердешна дитино, — сказав граф Монте-Крісто, — ти ж ніколи ні з ким і не балакала, крім твого батька і мене.

— То й що! Більше ні з ким і не хочу я балакати. Мій батько прозивав мене «втіхо моя», ти називаєш мене «моя любове», і обоє ви називаєте мене «моя дитино».

— Ти ще пам’ятаєш свого батька, Гайде?

Дівчина всміхнулася.

— Він тут і отут, — сказала вона, притуливши долоньку до очей і до серця.

— А я де? — усміхнувся граф Монте-Крісто.

— Ти, — відказала вона, — скрізь.

Граф Монте-Крісто взяв її руку і хотів було поцілувати її, та наївна дитина забрала її й підставила чоло.

— Тепер ти знаєш, Гайде, — сказав він, — що ти вільна, що ти пані, що ти княгиня, ти можеш, як і раніш, носити своє вбрання і можеш розлучитися з ним, якщо хочеш, залишайся вдома, як хочеш — виходь на люди, для тебе завжди буде готовий ридван, Алі й Мірто будуть супроводжувати тебе скрізь і виконувати твої накази, та прошу я тебе тільки про одне...

— Слухаю тебе.

— Бережи таємницю твого народження, ні словом не обмовся про твоє минуле, ніколи не вимовляй імен твого славетного батька і твоєї сердешної матінки.

— Я вже сказала тобі, пане мій, що ні з ким не буду бачитися.

— Послухай, Гайде, можливо, таке східне усамітнення в Парижі буде неможливе, вивчай і далі звичаї північних країв, як ти робила це в Римі, Флоренції, у Мілані й Мадриді, — це піде тобі на користь, хоч житимеш ти тут, хоч повернешся на Схід.

Дівчина звела на графа Монте-Крісто свої великі вогкі очі й відказала:

— Або ми повернемося на Схід, це ти хочеш сказати, пане мій?

— Так, дитино моя, — сказав граф Монте-Крісто, — ти ж знаєш, я ніколи тебе не покину. Не дерево розлучається з квіткою, а квітка покидає дерево.

— Я ніколи не покину тебе, пане мій, — сказала Гайде, — бо знаю, що не зможу жити без тебе.

— Бідолашна дитино! За десять років я буду вже старий, а ти за десять років іще будеш молода.

— У мого батька була довга сива борода. Це не заважало мені любити його, моєму батькові було шістдесят років, і він здавався мені вродливішим від усіх молодиків, яких я зустрічала.

— Та скажи, як ти гадаєш, звикнеш ти до цієї країни?

— А я бачитиму тебе?

— Щодня.

— То про що ж ти питаєш мене, пане мій?

— Я боюся, що ти занудьгуєш.

— Ні, пане мій, адже вранці я думатиму про те, що ти прийдеш, а вечорами згадуватиму, що ти приходив, та коли я сама, я згадую, я бачу величезні картини, широкі обрії, з Піндом і Олімпом удалині, а в серденьку моєму живуть три почуття, з якими ніколи не занудьгуєш, — сум, любов і вдячність.

— Ти гідна донька Епіра, Гайде, ніжна й поетична, і видно, що походиш ти від богинь, яких породив твій край. Заспокойся ж, дитино моя, я зроб­лю все, щоб твоя молодість не минула марно, бо якщо ти любиш мене, як батька, то я люб­лю тебе, як свою дитину.

— Ти помиляєшся, пане мій: я любила батька не так, як тебе, моя любов до тебе — не така любов: мій батько помер, а я лишилася жити, а якщо ти помреш, то помру і я.

Із ніжною усмішкою граф Монте-Крісто простягнув їй руку, і дівчина, як водилося, притулила її до вуст.

Підготувавшись у такий спосіб до зустрічі з родиною Моррелів, граф Монте-Крісто пішов собі, шепочучи рядки з Піндара:

«Юність — квіт, і любов — його плід... Щасливий виноградар, для котрого він достиг!»

Як він і звелів, ридван уже очікував його. Він сів досередини, і коні, як завше, помчали учвал.

XII. Родина Моррелів

За кілька хвилин граф Монте-Крісто прибув на вулицю Меле, 7.

Дім був білий, веселий, і дворисько перед ним прикрашали невеликі квіткові клумби.

Браму відчинив воротар, у якому граф Монте-Крісто впізнав старого Коклеса. Та оскільки той чоловічина, як пам’ятаємо, був сліпий на одне око, друге око в нього за дев’ять років дуже підупало, то Коклес не впізнав графа Монте-Крісто.

Щоб підкотити до ґанку, ридван мав обігнути невеликий водограй, що струмував із басейну, облицьованого мушлями і камінням, то була розкіш, яка викликала поміж сусідами неабияку заздрість і стала причиною того, що той маєток прозвали Маленький Версаль. Мабуть, зайве казати, що в басейні була сила-силенна червоних і золотавих рибок.

У самому домі, якщо не брати до уваги долішнього поверху, де містилися кухні та льохи, були ще два поверхи і горище. Молодята придбали його разом із величезною майстернею і садом із двома павільйонами. Емманюель відразу ж утямив, що з цього розташування споруд можна мати невеликий зиск. Він лишив собі дім і половину саду і відокремив усе це муром поміж своїм володінням і майстернею, а потім здав її в оренду разом із павільйонами і рештою саду, тож улаштувався він недорого та ще й так відокремлено, як найприскіпливіший мешканець Сен-Жерменського передмістя.

Їдальня була вся з дуба, вітальня — з червоного дерева й оббита блакитним оксамитом, спальня — з цитринового дерева й оббита зеленим полотном, окрім того, був там ще робочий кабінет Емманюеля, який не переймався жодною роботою, і музична кімната для Жюлі, яка не вміла грати на жодному інструменті.

Увесь третій поверх належав Максимільянові й був точнісінькою копією помешкання його сестри, тільки у їдальні була більярдна, куди він приводив друзів. Він дивився, як чистять його коня, і курив сигару, стоячи біля входу в сад, коли біля брами зупинився графів ридван.

Як ми вже казали, Коклес відчинив браму, а Батістен плигнув додолу і спитався, чи може граф Монте-Крісто бачити пана й пані Ербо і пана Максимільяна Морреля.

— Граф Монте-Крісто! — вигукнув Моррель, покинувши сигару і поспішивши назустріч відвідувачеві. — Де ж пак не раді ми його бачити! Дякую вам, пане графе, дуже вам удячний за те, що ви не забули про вашу обіцянку.

І молодий офіцер так палко потиснув графову долоню, що той не зміг засумніватися в його щирості й побачив, що чекали його з нетерпінням і зустрічають із радістю.

— Ходімо, ходімо, — сказав Максимільян, — я сам познайомлю вас; про такого чоловіка, як ви оце, не повинен доповідати лакей: сестра у саду, вона зрізає ружі, що повідцвітали, а зять читає свої газети, «Пресу» і «Дебати», кроків за шість від неї, бо хоч де перебувала б пані Ербо, можете бути заздалегідь певні, що не далі, ніж за чотири метри від неї й Емманюеля зустрінете, і навпаки, як ото кажуть у Політехнічній школі.

Молода жінка в шовковій сукні, що ретельно обскубувала зів’ялі пелюстки з ружових кущів, почула їхні кроки і звела голову.

То була вже знайома нам маленька Жюлі, що стала, як і провіщав їй уповноважений компанії «Томсон і Френч», панею Емманюель Ербо. Угледівши стороннього, вона зойкнула. Максимільян зареготав.

— Не полохайся, сестро, — сказав він, — хоч пан граф лише кілька днів у Парижі, та він уже знає, що таке рантьє з Маре, а якщо ще не знає, то зараз побачить.

— Ох, мосьпане, — сказала Жюлі, — припровадити вас отак — це зрада з боку мого брата, йому геть начхати на те, який вигляд у його бідолашної сестри... Пенелоне! Пенелоне!...

Дідуган, що обкопував бенгальські ружі, застромив заступа в землю і, скинувши картуза, підійшов до них, ремигаючи жуйку, яку він відразу ж запхав подалі за щоку. У його ще густій чуприні сріблилося декілька білих пасем, а брунатне лице і сміливий, гострий погляд виказували в ньому бувалого моряка, що засмаг під сонцем екватора і знайомий із бурями.

— Ви гукали мене, панно Жюлі? — поспитався він. — Що бажаєте?

За давньою звичкою Пенелон прозивав доньку свого господаря панною Жюлі й ніяк не міг звикнути називати її панею Ербо.

— Пенелоне, — мовила Жюлі, — скажіть панові Емманюелеві, що в нас дорогий гість, а Максимільян проведе пана графа до вітальні.

Потім обернулася до графа Монте-Крісто.

— Сподіваюся, ви дозволите мені покинути вас на хвилину?

І, не чекаючи графового дозволу, вона оббігла клумбу і подалася до хати бічною доріжкою.

— Ох, любий пане Моррелю, — сказав граф Монте-Крісто, — мені так незручно, адже я порушив спокій вашої родини.

— Погляньте, погляньте, — регочучи, відказав Максимільян, — он і Емманюель побіг міняти куртку на сурдут! Вас знають на вулиці Меле, на вас чекали, повірте мені.

— Здається, ви щаслива родина, — мовив граф Монте-Крісто, наче відповідаючи на власні думки.

— Авжеж, пане графе. Бачте, у них є все, що треба для щастя: вони молоді, життєрадісні, люблять одне одного, і хоч їм доводилося бачити величезні маєтки, вони зі своїми двадцятьма п’ятьма тисячами ліврів ренти вважають себе заможними, наче Ротшильд.

— Хоч двадцять п’ять тисяч ліврів зиску — це небагато, — сказав граф Монте-Крісто, і в голосі його було стільки ніжності, що він відгукнувся в Максимільяновому серці, мов батьківський голос, — але ж це не межа для нашого молодого подружжя, вони ж бо, либонь, теж стануть мільйонерами. Ваш зять адвокат чи лікар?

— Він був купець, пане графе, і провадив справу мого батька-небіжчика. Пан Моррель помер, лишивши після себе капітал у п’ятсот тисяч франків, із них половина дісталася мені й половина сестрі, тому що нас було тільки двійко. Її чоловік, узявши з нею шлюб, не мав нічого, крім шляхетної чесності, ясного розуму і незаплямованої репутації. Він захотів мати стільки, скільки має його дружина і працював, аж зібрав двісті п’ятдесят тисяч франків, а для цього потрібно було йому шість років. Присягаюся вам, пане графе, зворушливо було дивитися на них — такі працьовиті, такі дружні, вони, з їхніми здібностями, могли б сягнути чималого багатства, та не захотіли нічого міняти у звичаях батькової фірми і шість років витратили на те, на що людям нового штибу потрібно було б роки два чи три; весь Марсель і досі в захваті від їхньої мужньої самовідданості. Аж якось Емманюель підійшов до дружини, що закінчувала виплату за зобов’язаннями.

«Жюлі, — сказав він, — ось пакет із останньою сотнею франків, його передав мені допіру Коклес, і він доповнює ті двісті п’ятдесят тисяч франків, що їх ми призначили собі межею. Чи задовольнишся ти тією мализною, якою нам тепер доведеться обмежитися? Наша фірма робить за рік мільйонний обіг і може давати сорок тисяч франків зиску. Якщо ми захочемо, то за годину продамо нашу клієнтуру за триста тисяч: ось лист від пана Делоне, він пропонує нам цю суму за нашу фірму, яку він хоче приєднати до своєї. Вирішуй, як учинити».

«Друже мій, — відказала моя сестра, — компанією Морреля може орудувати тільки Моррель. Невже ж не варто відмовитися від трьохсот тисяч франків, щоб раз і назавжди захистити ім’я нашого батечка від поворотів долі?»

«І я так гадав, — сказав Емманюель, — та тільки хотів дізнатися твою думку».

«То тепер знаєш уже. Ми здобули все, що нам потрібно, виплатили за всіма нашими зобов’язаннями, тепер ми можемо підвести риску і закрити касу, — підведімо ж її та й закриємо рахунок».

І вони відразу ж це зробили. Це було о третій пополудні; у чверть на четверту прийшов клієнт, щоб застрахувати два судна, що становило п’ятнадцять тисяч чистого зиску.

«Пане, — сказав йому Емманюель, — прошу вас, зверніться з цим страхуванням до нашого колеги, пана Делоне. Бо ми вже ліквідували нашу справу».

«Давно це сталося?» — запитав здивований клієнт.

«Чверть години тому».

— І отак сталося, — усміхаючись, провадив Максимільян, — що в моєї сестри й зятя лише двадцять п’ять тисяч річного прибутку.

Ледве він скінчив оту розповідь, що дедалі дужче тішила графове серце, аж прийшов Емманюель, який уже встиг причепуритися і був у сурдуті й капелюсі. Він уклонився з виглядом людини, що високо цінувала честь, яку виявив йому гість, а потім, обійшовши з графом Монте-Крісто свій квітучий садок, запровадив його в дім.

У вітальні пахло квітами, що наповнювали величезну японську вазу. На порозі, вітаючи графа Монте-Крісто, стояла Жюлі, як слід убрана і кокетливо зачесана (на те вона примудрилася змарнувати не більше десяти хвилин!). У вольєрі весело цвірінчали пташки, галузки несправжнього ебенового дерева і рожевої акації з їхніми квітучими кетягами заглядали у вікно з-за блакитних єдвабних штор. Усе в тому чарівному куточку дихало супокоєм — від пташиного щебету до усмішки господарів.

Ледь увійшовши в цей дім, граф Монте-Крісто відчув, як і його торкнулося щастя цих людей; він зупинився, мовчазний і замислений, забувши про те, що слід було б повернутися до розмови після перших вітань.

Тільки помітивши ніякове мовчання, він насилу відірвався від своїх мрій.

— Пані, — озвався він нарешті, — перепрошую за моє хвилювання. Либонь, воно видалося вам дивним — ви ж бо звикли до цього спокою і щастя, та для мене так незвично бачити задоволене обличчя, що я не можу відвести очей від вас і вашого чоловіка.

— Ми справді дуже щасливі, — сказала Жюлі, — та нам випали великі страждання, і небагато з-поміж людей заплатило так дорого за своє щастя.

На графовому обличчі з’явилася цікавість.

— Це довга родинна історія, як вам уже казав Шато-Рено, — озвався Максимільян. — Ви, пане графе, звикли бачити великі катастрофи і величні радощі, вам ця хатня картина не дуже цікава. Та Жюлі каже правду: ми зазнали немало прикрощів, хоч вони й обмежувалися вузькими межами родини...

— І Господь, як завжди, послав вам утіху в стражданнях? — запитав граф Монте-Крісто.

— Так, пане графе, — відказала Жюлі, — ми повинні це визнати, тому що він учинив з нами, як зі своїми обранцями: він послав нам свого янгола.

Граф Монте-Крісто зашарівся і, щоб приховати своє хвилювання, закашлявся і притулив до вуст хустинку.

— Той, що народився в багряниці й ніколи нічого не бажав, — сказав Емманюель, — не знає щастя в житті, як ото не вміє цінувати ясного неба той, що ніколи не довіряв свого життя чотирьом дошкам, які жбурляє розбурхане море.

Граф Монте-Крісто підвівся і, нічого не відповівши, тому що тремтіння голосу зрадило б оте збурення, яке охопило його, почав помалу ходити назад і вперед вітальнею.

— Вам, певне, кумедною видається наша розкіш, пане графе, — сказав Максимільян, що стежив за графом Монте-Крісто.

— Ні, ні, — відказав блідий граф Монте-Крісто, притуливши одну руку до серця, що страшенно калатало, а іншою показуючи на кришталеву накривку, під якою на чорній велюровій подушці лежав шовковий плетений капшук, — я просто дивлюся, що це за капшук, у якому наче з одного боку лежить якийсь папірець, а з другого незлецький самоцвіт.

Максимільянове обличчя споважніло, і він сказав:

— Тут, пане графе, найкоштовніший скарб нашої родини.

— Справді, самоцвіт нічогенький, — сказав граф Монте-Крісто.

— Ні, мій брат має на увазі не вартість каменя, хоч його й оцінюють на сто тисяч франків, він хоче сказати, що речі, які лежать у цім капшуці, дорогі для нас: їх лишив нам той добрий янгол, що про нього ми вам казали.

— Я не розумію ваших слів, пані, проте не зважуюся просити, щоб ви пояснили їх мені, — уклонившись, відказав граф Монте-Крісто. — Перепрошую, але я не хотів бути нетактовним.

— Нетактовним, пане графе? Навпаки, ми з радістю розповімо про це! Якби ми хотіли зберегти в таємниці шляхетний учинок, що про нього нагадує цей капшук, то не виставляли б його, щоб усі бачили. Ні, нам хочеться по всьому світові розповісти, щоб наш невідомий добродійник бодай трепетом крил відкрився.

— Ти ба! — глухо мовив граф Монте-Крісто.

— Пане графе, — сказав Максимільян, піднімаючи накривку і побожно торкаючись вустами того капшука, — цю річ тримала в руках людина, що мого батька порятувала від смерті, нас від руїни, а наше ім’я від ганьби, людина, завдяки якій ми, нещасні діти, що були приречені на горе і злигодні, тепер звідусіль чуємо, як люди захоплюються нашим щастям. Цей лист, — Максимільян дістав із капшука цидулку і простягнув її графові Монте-Крісто, — написаний був ним того дня, коли мій батько ухвалив розпачливе рішення, а щедрий незнайомець подарував цей самоцвіт на посаг моїй сестрі.

Граф Монте-Крісто розгорнув цидулку і прочитав її з почуттям невимовного щастя; то був лист, що про нього наші читачі вже знають, призначався він Жюлі й підписаний був Синдбадом-Мореплавцем.

— Незнайомець, кажете? То чоловік, що надав цю послугу, лишився для вас невідомий?

— Авжеж, нам так і не випало щастя потиснути йому долоню, — відказав Максимільян, — і не тому, що ми не благали в Бога цієї ласки. Та у всій тій події було стільки таємничості, що ми й досі не можемо в ній порозумітися: усе скеровувала невидима рука, могутня, немов рука чарівника.

— Та я й досі не згубила надії поцілувати колись цю руку, як я цілую капшука, якого вона торкалася, — упала в річ Жюлі. — Чотири роки тому Пенелон був у Трієсті — це той старий моряк, пане графе, якого ви бачили із заступом у руках, він із боцмана став садівником. У Трієсті він бачив на набережній англійця, що збирався вирушати яхтою, і впізнав у нім чоловіка, що відвідав мого батька 5 липня 1829 року і надіслав мені 5 вересня цю записочку. То був, немає в цім жодного сумніву, той самісінький незнайомець, як наполягає Пенелон, та він не зважився забалакати до нього.

— Англієць! — замислено мовив граф Монте-Крісто, якого тривожив кожен погляд Жюлі. — Кажете, англієць?

— Так, — сказав Максимільян, — англієць, що з’явився до нас як уповноважений компанії «Томсон і Френч». Тим-то я і здригнувся, як ви сказали в Морсера, що «Томсон і Френч» ваші банкіри. Усе воно сталося, як ми вже казали, у 1829 році; скажіть, будьте ласкаві, пане графе, ви не знали цього англійця?

— Але ж ви казали, що компанія «Томсон і Френч» завжди заперечувала, що надавала вам таку послугу?

— Авжеж.

— То, може, той англієць просто був вдячний вашому батькові за якийсь добрий учинок, що про нього батько ваш геть забув, тож і скористався нагодою надати цю послугу?

— Тут можна припустити що завгодно, навіть диво.

— Як його звали? — запитав граф Монте-Крісто.

— Він не назвав іншого імені, — уважно вдивляючись у графа Монте-Крісто, відказала Жюлі, — лиш те, що ним він підписав цидулку: Синдбад-Мореплавець.

— Та ж це, либонь, не ім’я, а псевдонім.

Помітивши, що Жюлі ще уважніше дивиться на нього і вслухається в його голос, граф Монте-Крісто докинув:

— Послухайте, а чи не був він десь однакового зросту зі мною, хіба трохи вищий, трохи тендітніший, у високому комірці, туго зав’язаній краватці, у щільному і наглухо застебнутому сурдуті й із олівцем у руці завжди?

— То ви його знаєте? — вигукнула Жюлі, й очі її аж засяяли на радощах.

— Та ні, — відказав граф Монте-Крісто, — я лише висловлюю припущення. Знав я лорда Вілмора, що був щедрий на отаку доброчинність.

— І не виявляв, хто він?

— То був дивний чоловік, він не вірив у вдячність.

— Боже милий, — вдарившись у поли, із неповторним виразом на обличчі вигукнула Жюлі, — у що ж він вірить, цей бідолаха?

— Принаймні не вірив за тієї пори, коли я з ним бачився, — сказав граф Монте-Крісто, якого той щирий вигук страшенно збурив. — Може бути й таке, що відтоді йому таки довелося упевнитися в тому, що вдячність таки існує.

— І ви знайомі з цим чоловіком, пане графе? — запитав Емманюель.

— Якщо ви знайомі з ним, — вигукнула Жюлі, — скажіть, чи можете ви припровадити нас до нього, показати нам його, сказати, де він перебуває? Послухай, Максимільяне, послухай, Емманюелю, якщо ми зустрінемося з ним, він не зможе не повірити в пам’ять серця!

Граф Монте-Крісто відчув, що в очах у нього закипають сльози, і знову пройшов вітальнею.

— На Бога, пане графе, — сказав Максимільян, — якщо ви знаєте бодай щось про цього чоловіка, то скажіть нам усе, що ви знаєте!

— Ох, — відказав граф Монте-Крісто, намагаючись приховати збурення, що звучало в його голосі, — якщо ваш добродійник справді лорд Вілмор, то, боюся, вам ніколи в житті не доведеться з ним зустрітися. Я розлучився з ним років з кілька тому в Палермо, він збирався в далекі краї, і я дуже сумніваюся, що він звідти повернеться.

— Так жорстоко звучить те, що ви кажете! — вигукнула Жюлі у відчаї, й очі її наповнилися слізьми.

— Якби лорд Вілмор побачив те, що бачу я, — проникливо сказав граф Монте-Крісто, дивлячись на прозорі перлини сліз, що котилися щоками Жюлі, — то він знову полюбив би життя, тому що сльози, які ви оце проливаєте, помирили б його з людством.

Він простягнув їй руку, вона подала йому свою, зачарована його поглядом і голосом.

— Але ж у цього лорда Вілмора, — сказала вона, хапаючись за останню соломинку надії, — має бути родина, батьківщина, рідня, знав його бодай хтось? Хіба ми не могли б...

— Не шукайте, — відказав граф Монте-Крісто, — не будуйте солодких мрій на словах, які вирвалися в мене. Навряд чи лорд Вілмор є той чоловік, якого ви шукаєте, тому що ми з ним були друзі, я знав усі його таємниці, то він і про цю мені розповів би.

— А він нічого не казав про неї? — вигукнула Жюлі.

— Нічогісінько.

— Ані жодного слова, з якого ви могли б припустити?...

— Ані однісінького.

— Проте ви відразу назвали його ім’я.

— Ну, знаєте... мало що спаде на думку.

— Сестро, — сказав Максимільян, намагаючись допомогти графові Монте-Крісто, — певне, наш гість має рацію. Згадай, що нам так часто казав батько: не англієць приніс нам це щастя.

Граф Монте-Крісто здригнувся.

— Ваш батько, пане Моррелю, казав вам?.. — жваво вигукнув він.

— Мій батько розглядав цю подію як диво. Мій батько вірив, що наш добродійник встав із домовини. То була така зворушлива віра, що я не хотів убивати її в його шляхетному серці! Так часто замислювався він, повторюючи ім’я любого запропащого друга! І на порозі смерті, коли близькість вічності надала його думкам якогось потойбічного осяяння, те припущення переросло у певність, і останні слова, що їх він виголосив умираючи, були: «Максимільяне, то був Едмон Дантес!».

Від тих слів граф Монте-Крісто зблід іще дужче. Уся кров припливла до його серця, він і слова не зміг промовити вже; глянув на годинника, наче згадавши про час, узяв капелюха, якось раптово і збентежено попрощався з панею Ербо і потиснув долоні Емманюелеві й Максимільянові.

— Пані, — сказав він, — дозвольте мені деколи відвідувати вас. Мені добре у вашій родині, і я вдячний вам за те, як ви прийняли мене, тому що у вас я вперше забув про час.

І хутко вийшов.

— Дивний він чоловік, цей граф Монте-Крісто, — сказав Емманюель.

— Авжеж, — відказав Максимільян, — та мені здається, у нього золоте серце, і я певен, що ми сподобалися йому.

— Голос його промкнувся у самісіньке моє серденько, — сказала Жюлі, — і мені навіть здалося, буцім я чую його не вперше.

ХІІІ. Пірам і Фісба

Поминувши дві третини передмістя Сент-Оноре, можна побачити позаду прегарної кам’яниці, що вирізняється навіть поміж розкішними будинками цього кварталу, чималий сад; його густі каштани височать над величезними, майже фортечними мурами, кожної весни гублячи свої білі й рожеві квіти у дві великі камінні вази, що стоять на квадратних стовпах, у які вмуровані залізні ґрати епохи Людовика ХІІІ.

Хоч у тих вазах ростуть пречудові герані, що хилять під вітром свої шарлатові квіти і краплисте листя, тим величним входом не користуються від тієї вже давньої пори, коли власники кам’яниці вирішили собі лишити тільки дім, обсаджений деревами, двір із виходом у передмістя і сад, обгороджений ґратами, за якими передніше був прегарний горóд, що належав до того ж таки маєтку. Та з’явився демон спекуляції, запланував біля городу вулицю, що мала скласти конкуренцію величезній паризькій артерії, яка прозивається передмістям Сент-Оноре. І оскільки та нова вулиця, що здобула назву завдяки залізній табличці ще до свого народження, мала забудуватися, то горóд продали.

Та коли йдеться про спекуляцію, людина крутить, а Господь розкручує: вже охрещена вулиця померла ще в колисці. Покупцеві городу, що заплатив за нього кругленьку суму, не пощастило перепродати його за бажані грошенята, тож він мусив чекати зростання ціни, що раніше чи пізніше мало щедро винагородити його за втрачені гроші й марно вкладений капітал, а поки що він обмежився тим, що здав ділянку в оренду городникам за п’ятсот франків щорічно.

У такий спосіб він здобував од своїх грошенят лише піввідсотка, що замало як на нинішню пору, коли багато хто має по п’ятдесят відсотків зиску та ще й скаржиться, що гроші приносять убогий прибуток.

Хоч як воно там було, садові ворота, що колись виходили у город, зачинені, і завіси їхні точить іржа, ще й надто: щоб нікчеми-городники не паплюжили своїми плебейськими поглядами внутрішність шляхетського саду, ворота на шість футів од землі забили дошками. Щоправда, дошки не так щільно поприбивали одна коло одної, щоб не можна було хутенько зиркнути у шпарину, та той маєток — поважний маєток, тож нескромних поглядів йому нема чого боятися.

У тому городі замість капусти, моркви, редиски, гороху і динь росте висока люцерна — єдине свідчення про те, що хтось іще пам’ятає про цю пустельну місцину. Низенька хвіртка, що виходить на заплановану вулицю, служить входом у ту оточену мурами ділянку, яку орендарі нещодавно покинули через її неродючість, тож уже з тиждень замість колишнього піввідсотка вона не дає нічогісінько.

Із боку кам’яниці над огорожею схиляються вже згадані нами каштани, що не заважає й іншим деревам із пишним квіттям та листям простягати поміж ними свої гілляки, що теж прагнуть повітря. В одному закуті, де крізь густе листя ще промикається світло, широкий кам’яний ослін і декілька садових стільців свідчать про місце зустрічей чи улюблений притулок когось із мешканців кам’яниці, що розташована кроків за сто відтіля й ледве мріє у зелених хащах. Одне слово, вибір цього куточка для усамітнення пояснюється і його недоступністю для сонячного проміння, і неодмінною прохолодою, переповненою пташиним щебетанням, що стоїть навіть спекотними літніми днями, та ще й віддаленістю і від хати, і від вулиці, тобто від ділових клопотів і гамору.

Надвечір однієї найспекотнішої днини, подарованої парижанам цієї весни, на тому камінному ослоні лежала книжка, парасолька, кошичок для шиття і батистова хустинка, яку вже почали гаптувати, а недалечко від ослона, біля забитих дошками воріт, нагнувшись до шпарини, стояла дівчина, що дивилася у знайомий нам порожній город.

Майже тієї миті тихенько відчинилася хвіртка на город, і ввійшов мужній на вигляд молодик у блузі із сирового полотна й оксамитовому картузі, хоч із тим простакуватим виглядом трохи не узгоджувалася густа темна чуприна, охайні вуса та борода; квапливо кинувши поглядом доокруж, щоб упевнитися, що ніхто за ним не стежить, він зачинив хвіртку і хутко попрямував до воріт.

Угледівши того, кого вона очікувала, та, либонь, не в такому костюмі, дівчина перелякано відсахнулася.

Та прибулець метким поглядом закоханого встиг помітити крізь шпарини огорожі, як у саду майнула біла сукня і довгий блакитний пояс. Він підбіг до воріт і притулився вустами до шпарини.

— Не бійтеся, Валентино, — сказав він, — це я.

Дівчина підійшла ближче.

— Чому так пізно прийшли ви сьогодні? — запитала вона. — Ви ж знаєте, що незабаром обід і що мені знадобиться чимало дипломатії та обережності, щоб відкараскатися від мачухи, яка пантрує за кожним моїм кроком, від покоївки, що шпигує за мною, від брата, що набридає мені, і прийти сюди з моєю роботою, — боюся, не швидко я закінчу її. А коли ви поясните мені, чому затрималися, то скажіть іще, що означає це вбрання, адже через нього я спершу навіть не впізнала вас.

— Люба Валентино, — відказав молодик, — ви такі недосяжні для мого кохання, що я не зважуюся навіть казати вам про нього, і все-таки коли я вас бачу, я не можу втерпіти і не сказати, що я обожнюю вас. І відлуння моїх слів тішить потім мене в розлуці з вами. А тепер дякую вам за цю догану, вона чарівна, вона свідчить про те, що ви, я не зважуюся цього сказати, чекали на мене, що ви думали про мене. Ви хочете знати, чому я запізнився й чому на мені таке вбрання? Я зараз скажу вам це і, сподіваюся, ви мені вибачите: я обрав собі ремесло.

— Ремесло!.. Що ви маєте на увазі, Максимільяне? Невже ми з вами такі щасливі вже, щоб жартувати з того, що так близько стосується нас?

— Боронь Боже, жартувати з того, що для мене дорожче від життя, — сказав юнак, — та я стомився вештатися полями і перелазити через огорожі й мене серйозно лякала думка про те, що ваш батько віддасть мене до суду як злодія — це зганьбило б усю французьку армію! — і заразом я остерігаюся, що постійна присутність капітана спагі в цій місцевості, де немає навіть маленької фортеці в облозі й жодного форту, що потребує захисту, може збудити підозри. Тому я зробився городником і вбрався як належить для цього звання.

— Божевілля, та й годі!

— Навпаки, я вважаю, що це найрозумніший учинок в усьому моєму житті, адже так ми будемо в цілковитій безпеці.

— Поясніть урешті, в чім же річ.

— Та будь ласка! Я пішов до власника цієї ділянки; термін угоди з переднішим орендарем уже вибіг, і я сам його винайняв. Уся ця люцерна тепер належить мені, тож ніщо не заважає побудувати в цій траві курінь і жити за кілька кроків од вас! Я щасливий, я не в змозі стримати радість мою! І подумайте, Валентино, усе це можна придбати за гроші. Неймовірно, правда ж? Усе це блаженство, щастя, радість, що за них віддав би я десять років мого життя, коштують мені — ось вгадайте, скільки? — п’ятсот франків щорічно з виплатою третинами! Тож, як бачите, мені нема чого боятися. Я тут удома, я можу поставити драбину під муром, дивитися у ваш сад і, не остерігаючись жодних патрулів, маю право балакати з вами про моє кохання, якщо тільки ваша гордість не обуриться з того, що слова ці линуть із вуст убогого поденника у блузі та картузі.

Із радісного подиву Валентина зойкнула, а потім зненацька, наче заздрісна хмарина неждано затьмарила сонячний промінь, що засяяв у її серденьку, вона засмучено мовила:

— Тепер ми матимемо забагато свободи, Максимільяне. Боюся, що наше щастя — спокуса, і якщо ми уживатимемо на зле нашу безпеку, вона погубить нас.

— Як можете ви казати таке! Адже відтоді, як запізнався я з вами, щодня засвідчую я вам, що всі мої думки і самісіньке моє життя підпорядкував я вашому життю й вашим помислам. Що допомогло вам довіритися мені? Моя честь. Правда ж? Ви сказали мені, що вас тривожить незрозуміле передчуття небезпеки, яка загрожує вам, і я запропонував вам мою допомогу і відданість, не вимагаючи від вас ніякої винагороди, крім щастя служити вам. Хіба відтоді я бодай словом, бодай однісіньким знаком дав вам привід шкодувати за тим, що ви обрали мене з-поміж усіх тих, що були б щасливі оддати за вас життя?

Ви сказали мені, бідолашко, що заручені з паном Д’Епіне, що шлюб той накинув ваш батько, тож він неминучий, бо ухвали пана де Вільфора незворотні. То й що, я залишаюся в тіні, завдавши усі надії не на мою волю, не на вашу, а на час, на долю, на Бога... а тим часом ви кохаєте мене, Валентино, жалієте мене, і ви сказали мені про це; дякую вам за ці неоціненні слова і прошу тільки про те, щоб ви бодай інколи повторювали їх мені, це додасть мені снаги не про інше й не думати.

— Оце й додало вам сміливості, Максимільяне, це зробило моє життя і радісним, і нещасним. Я навіть частенько питаю себе, що ж ліпше для мене: горе, якого завдає мені мачушина суворість і її сліпа любов до сина, чи повне небезпек щастя, якого я зазнаю у ваші присутності?

— Небезпеки! Як можете ви промовляти це жорстоке і несправедливе слово! Хіба я не найпокірніший поміж рабами? Ви дозволили мені деколи розмовляти з вами, Валентино, та заборонили шукати зустрічі з вами, і я скорився. Відтоді як знайшов я спосіб промикатися в цей город і розмовляти з вами крізь цю браму, одне слово, бути так близько від вас, не бачачи вас, невже прохав я бодай раз дозволу доторкнутися крізь ці ґрати до вашої сукні? Невже намагався я бодай раз перелізти цю огорожу, що була б сміховинною перепоною для молодого й дужого хлопця? Невже докоряв я вам бодай колись за суворість, невже казав вам про мої бажання? Я був пов’язаний моїм словом, немов лицар за старосвітчини. Визнайте хоча б це, щоб не вважав я вас несправедливою.

— Це таки правда, — сказала Валентина, просуваючи у шпарину кінчик пальця, до якого Максимільян відразу ж припав вустами, — правда, ви чесний друг. Таж врешті чините ви так у ваших-таки інтересах, любий мій Максимільяне: ви ж добре знаєте, що того дня, коли раб стане вимагати, він усе втратить. Ви обіцяли мені братню дружбу, мені, у котрої немає друзів, котру забув батько, а мачуха переслідує, мені, у котрої тільки й утіхи — непорушний дідусь, німий, холодний, що не може навіть рукою поворухнути, щоб стиснути мою руку, розмовляє він зі мною тільки очима, і в його серці, либонь, іще є для мене трохи ніжності. Авжеж, доля гірко пожартувала зі мною, вона вчинила мене ворогом, жертвою всіх, що дужчі від мене, і другом та підтримкою лишила мені трупа! Справді, Максимільяне, я дуже нещаслива, і ви добре робите, що, кохаючи мене, думаєте про мене, а не про себе!

— Валентино, — з глибоким збуренням відказав Максимільян, — не скажу я вам, що тільки вас люб­лю я на світі, бо люб­лю я і мою сестру й зятя, та це ніжна любов, спокійна, вона геть не схожа на моє почуття до вас. Коли я думаю про вас, уся кров у мені бурхає, мені забиває дух, серце калатає мов несамовите, усю мою снагу, весь запал, усю надлюдську могуть укладаю я в любов до вас. Та того дня, як ви мені скажете, я віддам їх для вашого щастя. Кажуть, Франц Д’Епіне буде відсутній ще з рік, а стільки щасливих нагод може трапитися, стільки сприятливих обставин! Сподіваймося, адже надія така чудесна, така солодка! Ви закидаєте мені егоїзм, Валентино, а чим були ви для мене? Прегарною і холодною статуєю цнотливої Венери. Що обіцяли ви мені за мою відданість, слухняність, стриманість? Нічогісінько. Що дарували мені? Крихти. Ви кажете мені про вашого нареченого, пана Д’Епіне, і гірко зітхаєте від того, що будете колись йому належати. Послухайте, Валентино, невже це все, що є у вас у душі? Справді, я віддаю вам моє життя, усеньку мою душу, тільки для вас б’ється моє серце, і ось, коли я цілком належу вам, коли я подумки кажу собі, що помру, якщо втрачу вас, то вас навіть не лякає думка, що ви належатимете іншому! Ні, якби я був на вашому місці, якби я відчував, що мене люблять так, як я вас люб­лю, я вже сто разів простягнув би руку поміж цими ґратами і потиснув долоню сердеги Максимільяна, сказавши: «Я буду вашою, тільки вашою, Максимільяне, на цьому білому світі й на тому».

Валентина нічого не сказала, та Максимільян почув, як вона зітхає і хлипає. Він відразу ж схаменувся.

— Валентино, Валентино! — вигукнув він. — Забудьте мої слова, якщо я засмутив вас!

— Та ні, — відказала вона, — усе це правда, та хіба ви не бачите, яка нещасна я і самотня. Я мешкаю майже в чужому домі, тому що мій батько майже чужий мені, і ось уже мою волю щодня, щогодини і щохвилини гнітить залізна воля моїх володарів. Ніхто не бачить моїх страждань, та й сказала я про них лише вам. Здається, наче всі добрі зі мною, усі мене люблять, та насправді всі вороже до мене ставляться. Люди кажуть: пан де Вільфор надто поважний і занадто суворий чоловік, щоб виявляти велику ніжність до своєї доньки, зате вона має бути щаслива, що знайшла у пані де Вільфор другу матінку. Так ось, вони помиляються: батько геть байдужий до мене, а мачуха страшенно ненавидить мене, і ця ненависть ще страшніша від того, що прикривається постійною усмішкою.

— Ненавидить вас, Валентино? Як це можна вас ненавидіти?

— Друже мій, — сказала Валентина, — мушу вам сказати, що ненависть її до мене пояснюється дуже просто. Вона любить свого сина, мого братика Едуара.

— Та й що?

— Ох, мені якось дивно долучати сюди грошові питання, проте мені здається, що її ненависть випливає саме з цього. У неї самої немає ніякого маєтку, а я здобула велику спадщину від моєї матінки, і це багатство ще подвоїться тим, що колись успадкую я від пана і пані де Сен-Меранів, отож, мені й здається, що вона заздрить мені. Боже милий, та я віддала б їй половину мого маєтку, аби лиш почуватися рідною донькою в домі мого батька, простісінько зараз оце вчинила б.

— Сердешна моя Валентино!

— Авжеж, я почуваюся скутою і зараз такою кволою, що мені здається, буцім пута мої підтримують мене, і я боюся їх позбутися. Та й батько мій не належить до тих людей, яких можна не послухатися безкарно: він владає мною, він і вами владав би, і самим королем, тому що він дужий своїм незаплямованим минулим і своїм майже недоступним становищем. Присягаюся вам, Максимільяне, я не встрягаю в боротьбу, тому що остерігаюся в такий спосіб погубити вас разом із собою.

— І все ж таки, Валентино, — сказав Максимільян, — не можна поринати в таку розпуку і так похмуро дивитися в майбутнє!

— Друже мій, я оцінюю його за минулим.

— Та послухайте-но, якщо з аристократичного погляду я й не є блискучою партією, то все ж таки я в багатьох відношеннях належу до того світу, в якому ви живете. Минулася та пора, коли у Франції існували дві Франції: панство часів монархії зіллялося з панством Імперії, аристократи меча поріднилися з аристократією гармати... А я належу до цієї останньої: у війську мене чекає пречудове майбутнє, у мене хоч і невеличкий, зате незалежний маєток, урешті у нашім краю пам’ятають і шанують мого батька як одного з найшляхетніших купців, які коли-небудь існували. Я кажу «в нашім краю», Валентино, адже ви теж майже з Марселя.

— Не кажіть мені про Марсель, Максимільяне, саме це слово нагадує мені про мою матінку, цього янгола, за яким усі побиваються, вона недовго охороняла свою доньку на землі й, вірю, і далі охороняє її, дивлячись на неї зі свого вічного притулку. Ох, Максимільяне, якби жива була моя сердешна матінка, то мені не треба було б боятися: я сказала б їй, що кохаю вас, і вона оборонила б нас.

— Якби вона була жива, — відказав Максимільян, — я не знав би вас, тому що ви самі сказали, що були б тоді щасливі, а щаслива Валентина й не глянула б на мене.

— Друже мій, — вигукнула Валентина, — тепер ви несправедливі до мене... Але скажіть...

— Що ви хочете, щоб я сказав вам? — помітивши, що вона вагається, запитав Максимільян.

— Скажіть мені, — провадила дівчина, — чи не було в Марселі якогось непорозуміння поміж вашим батьком і моїм?

— Ні, я ніколи не чув про це, — відказав Максимільян, — якщо не брати до уваги того, що ваш батько був дуже ревним прихильником Бурбонів, а мій батько відданий був імператорові. Гадаю, у цім і була їхня єдина розбіжність. Тільки чому ви про це запитуєте?

— Зараз поясню, — сказала дівчина, — вам належить усе знати. Це сталося того дня, коли в газетах опублікували звістку про ваше відзначення кавалером Почесного легіону. Ми всі були в дідуся Нуартьє, і ще там був Данґляр, ну, той банкір, що його коні позавчора мало не вбили на смерть мою мачуху і братика. Я читала дідусеві газету, а всі інші обговорювали шлюб панни Данґляр. Коли я сягнула того місця, що стосувалося вас і що про нього я вже знала, тому що напередодні вранці ви сповістили мені цю приємну новину, так ось, коли я сягнула того місця, я почувалася дуже щасливою... і була дуже схвильована, адже треба було вимовити ваше ім’я вголос, я, звісно, пропустила б його, якби не остерігалася, що це хибно витлумачать, тож зібрала всю мою мужність і прочитала його.

— Люба Валентино!

— І ось, насилу пролунало ваше ім’я, мій батько обернувся. Я була так певна, що ваше ім’я вразить усіх, немов удар грому (бачите, яка я несамовита!), що мені здалося, ніби мій батько здригнувся, як і пан Данґляр (а то вже, я певна, тільки в уяві моїй було).

«Моррель, — сказав мій батько, — зачекайте-но! — І насупився. — Чи не з тих він марсельських Моррелів, запеклих бонапартистів, із котрими нам довелося мати стільки мороки у 1815 році?»

«Авжеж, — відказав Данґляр, — мені навіть здається, що це син того корабельного власника».

— Ти ба! — сказав Максимільян. — І що ж на те ваш батько?

— Він сказав таке... не зважуся навіть повторити.

— То скажіть-таки, — усміхнувшись, попросив Максимільян.

«Їхній імператор, — провадив батько, насупивши брови, — умів їх ставити на місце, усіх цих шаленців: він прозивав їх гарматним м’ясом, і це була правдива назва для них. Я з радістю бачу, що новий уряд знову втілює в життя цей рятівний принцип. Якби воно тільки задля цього зберегло Алжир, я вітав би цей уряд, хоч Алжир і задорого нам коштує».

— Це справді досить груба політика, — сказав Максимільян. — та нехай вас не бентежить те, що сказав пан де Вільфор: мій батько не поступався тут вашому і завжди казав: «Не розумію, чому імператор, що завжди так розсудливо чинить, не набере полку із суддів і адвокатів, щоб посилати їх щоразу на передові позиції?». Як бачите, любий друже, обидві сторони не поступаються одна одній мальовничістю своїх висловів і добросердістю. А що ж відказав Данґляр на випад королівського прокурора?

— Він, як водиться, вишкірився своєю понурою посмішкою, що видається мені такою жорстокою, а за хвилю вони підвелися і вийшли з покою. І тільки тоді я помітила, що дідусь дуже схвилювався. Мушу сказати вам, Максимільяне, що тільки я помічаю, коли бідолашний недвига хвилюється. Утім, здогадуюся, та розмова мусила справити на нього прикре враження. Адже на сердешного дідуся вже ніхто уваги не звертає: засуджували його імператора, а він, либонь, був дуже відданий йому.

— Його ім’я справді було одне з найвідоміших за часів Імперії, — сказав Максимільян. — Він був сенатором і, як ви знаєте, Валентино, чи, може, й не знаєте, брав участь майже у всіх бонапартистських змовах епохи Реставрації.

— Авжеж, інколи я чую, як пошепки кажуть про це, і воно видається мені дуже дивним: дід бонапартист, батько рояліст — диво та й годі, правда ж? Отож я обернулася до нього. Він поглядом показав мені на газету.

«Що з вами, дідусю? — запитала я. — Ви задоволені?»

Він дав на здогад, що так.

«Із того, що сказав мій батько?» — запитала я.

Він дав на здогад, що ні.

«Із того, що сказав пан Данґляр?»

Він знову дав на здогад, що ні.

«Тоді з того, що пан Моррель, — я не зважилася сказати Максимільян, — став кавалером ордена Почесного легіону?»

Він дав на здогад, що так.

— Подумайте, Максимільяне, він був задоволений, що ви стали кавалером Почесного легіону, а він же ж вас не знає. Може, це у нього прикмета втрати розуму, бо, кажуть, він поринає в дитинство, та мені він завдав великої втіхи отим «так».

— Ти ба, яке диво! — замислено сказав Моррель. — Значить, ваш батько ненавидить мене, а дідусь, навпаки... Дивна річ, усі оці політичні симпатії й антипатії!

— Цитьте! — вигукнула раптом Валентина. — Ховайтеся, втікайте, сюди хтось іде!

Максимільян ухопив заступа і заходився безжально обкопувати люцерну.

— Панно! Панно! — гукав хтось за деревами. — Вас гукає пані де Вільфор: у вітальні сидить гість.

— Гість? — перепитала схвильована Валентина. — Хто ж це може бути?

— Шляхетний гість! Кажуть, можновладець, граф Монте-Крісто.

— Іду, йду, — голосно сказала Валентина.

Чоловік потойбіч воріт, для котрого оте «іду, йду» Валентини було прощанням після кожного побачення, здригнувся, почувши те наймення.

«Ти ба! — подумав Максимільян, замислено спершись на заступа. — Звідки граф Монте-Крісто знає Вільфора?»

ХІV. Токсикологія

Це і справді був граф Монте-Крісто, що завітав до пані де Вільфор, щоб віддячити візитом королівському прокуророві, тож цілком зрозуміло, що, почувши те ім’я, усенький дім захвилювався.

Пані де Вільфор перебувала у вітальні, коли їй доповіли про відвідувача, і вона відразу ж звеліла погукати сина, щоб хлоп’я могло знову подякувати графові Монте-Крісто. Едуар за ті два дні наслухався балачок про ту шляхетну особу й відразу ж прибіг, та не тому, що послухався матінку, і не для того, щоб подякувати рятівникові, а з цікавості і бажаючи щось укмітити на льоту і вкинути якесь дурнувате слівце, на що матінка кожного разу вигукувала: «Ох, що за нестерпна ця дитина! Але я не можу гніватися на неї, вона така розумненька!».

Обмінявшись звичними привітаннями, граф Монте-Крісто запитав про пана де Вільфора.

— Мій чоловік обідає в міністра юстиції, — відказала молода пані, — він допіру поїхав і, я певна, він дуже шкодуватиме, що йому не пощастило побачитися з вами.

Два відвідувачі, яких граф Монте-Крісто застав у вітальні, не зводили з нього очей, а потім підвелися і пішли, побувши декілька хвилин не так задля пристойності, як із цікавості.

— До речі, що робить твоя сестра Валентина? — поспиталася в Едуара пані де Вільфор. — Нехай її погукають, я хочу познайомити її з паном графом.

— У вас є донька, пані? — запитав граф Монте-Крісто. — Але ж вона, здається, ще дитина?

— Це донька пана де Вільфора від першого шлюбу, гарна доросла дівчина.

— Тільки меланхолійна, — вкинув малий Едуар, вискубуючи для султана на капелюсі пір’я із хвоста пречудового папуги, що репетував із болю на позолоченому сідалі.

Пані де Вільфор обмежилася докором.

— Замовкни, Едуаре!

І докинула:

— Цей малий шибеник правду каже: він повторює те, що не раз казала я з сумом у його присутності — у панни де Вільфор, попри всі наші намагання звеселити її, сумний і мовчазний характер, це трохи порушує чар її вроди. Та вона чомусь не йде; ану ж бо дізнайся, у чім річ, Едуаре.

— А її шукають там, де її нема.

— А де її шукають?

— У дідуся Нуартьє.

— А її, кажеш, там нема?

— Ні, ні, ні, ні, ні, ні, там її немає, — проспівав Едуар.

— То де ж вона? Як знаєш, то скажи.

— Вона під великими каштанами, — відказав злий хлопчак, не звертаючи уваги на материні докори і годуючи папугу живими мухами, яких той, певне, страшенно полюбляв.

Пані де Вільфор уже простягнула було руку до дзвінка, щоб загадати покоївці припровадити Валентину, аж до вітальні ввійшла вона сама.

Вона справді видавалася дуже сумною, й уважний погляд помітив би, що вона допіру плакала.

Валентина, яку ми в нашій квапливій оповіді представили нашим читачам, не змалювавши її зовнішності, була висока, струнка дев’ятнадцятирічна дівчина, зі світло-каштановими кісьми, із темно-синіми очима, із млосною ходою, наповненою тією незрівнянною зграбністю, що була притаманна її матінці; тонкі білі руки, матова, мов перлина, шия, ніжний рум’янець на личку робили її на перший погляд схожою на тих прегарних англійок, яких так поетично порівнюють із лебідками, що видивляються у дзеркало водяного плеса.

Вона ввійшла до покою і, вгледівши поруч із мачухою чужинця, про якого вже стільки чула, уклонилася йому без будь-якої дівочої манірності і не опускаючи очей, але з такою грацією, що граф Монте-Крісто ще уважніше глянув на неї.

Він підвівся.

— Панна де Вільфор, моя падчерка, — мовила пані де Вільфор, відкидаючись на подушки дивана і показуючи рукою на Валентину.

— І граф Монте-Крісто, король китайський, імператор кохінхінський, — убовтнувся в річ малий паливода, що крадькома розглядав сестру.

Цього разу пані де Вільфор зблідла і ладна була розгніватися на сина, що був справжнісіньким лихом у родині, та граф Монте-Крісто, навпаки, усміхнувся і, здавалося, лагідно зиркнув на дитину, що наповнило материне серце безмежною втіхою.

— Але ж, милостива пані, — сказав граф Монте-Крісто, відновлюючи розмову і по черзі зиркаючи на пані де Вільфор і Валентину, — я начебто вже мав за честь бачити вас і панну де Вільфор? У мене вже промайнула було ця думка, а як увійшла панна, то її вигляд, мов промінь світла, прояснив мій невиразний спогад, якщо зважуся так сказати.

— Хтозна, чи це так було: панна де Вільфор не любить товариства, і ми рідко кудись їздимо, — сказала пані де Вільфор.

— Я бачив панну де Вільфор не в світському товаристві, так само як і вас, пані, і цього чарівного бешкетника. Та паризьке світське товариство геть мені незнайоме, бо, як я, здається, уже мав за честь вам казати, перебуваю я в Парижі тільки кілька днів. Ні, якщо ви дозволите мені пригадати... будь ласка...

Граф Монте-Крісто притулив руку до чола, немовби намагаючись зосередитися на своїх згадках.

— Ні, це було на повітрі... було воно... ох, не знаю... чомусь у зв’язку з цим пригадується мені сонячна днина і якесь церковне свято... У панни де Вільфор були в руках квіти, хлопчик ганявся у садку за гарним павичем, а ми сиділи в альтанці, повитій виноградом... Ну ж бо допоможіть мені, пані! Невже те, що я оце сказав, нічого вам не нагадує?

— Їй-богу, нічогісінько, — відказала пані де Вільфор, — а я певна, пане графе: якби я десь зустрічалася з вами, то ваш образ не міг би стертися з моєї пам’яті.

— Може, пан граф бачився з нами в Італії? — несміливо запитала Валентина.

— Справді, в Італії... Може, й так, — сказав граф Монте-Крісто. — Ви бували в Італії, панно?

— Ми були там з панею де Вільфор два роки тому, Лікарі боялися за мої легені, то порадили мені пожити трохи в Неаполі. Ми проїздили Болонью, Перуджу і Рим.

— От так пак! — вигукнув граф Монте-Крісто, наче та проста вказівка допомогла йому впорядкувати спогади. — У Перуджі, у день Тіла Господнього, у садку Поштового готелю, де випадок звів нас усіх — вас, пані, панну де Вільфор, вашого сина і мене — я й мав за честь вас бачити.

— Я добре пам’ятаю Перуджу, і Поштовий готель, і свято, що про нього ви кажете, пане графе, — мовила пані де Вільфор, — хоч як я порпаюся у спогадах і соромлю себе за кепську пам’ять, усе ж таки не можу згадати, що мала за честь бачитися з вами.

— Диво дивнеє, і я теж, — сказала Валентина, зводячи на графа Монте-Крісто свої гарні очі.

— А я пречудово пам’ятаю, — встряв Едуар.

— Зараз я допоможу вам, — сказав граф Монте-Крісто. — Днина стояла спекотна, ви чекали коней, яких не квапилися запрягати через те свято. Панна пішла в сад, а ваш син зник, ганяючись за павичем.

— Я таки зловив його, мамо, пам’ятаєш, — сказав Едуар. — Ще й видер у нього із хвоста три пір’їни.

— Ви, пані, сиділи тоді у виноградній альтанці. Невже ви не пам’ятаєте, що сиділи на камінному ослоні й, поки вашої доньки й сина, як я ото казав, не було, довго з кимось балакали?

— Авжеж, правда, — зашарівшись, мовила пані де Вільфор, — пригадую, то був чоловік у довгій вовняній киреї... здається, лікар.

— Так отож. Той чоловік був я, мешкав я в тому готелі тижнів зо два, вилікував свого камердинера від лихоманки, а господаря готелю від жовтяниці, тож мене вважали славетним лікарем. Ми довгенько балакали з вами на різні теми: про Перуджіно, про Рафаеля, про звичаї, про вбрання, про славетну аква-тофану, що її секретом, як вам казали, ще володіє дехто у Перуджі.

— Так, так, — поспішно і з певним занепокоєнням сказала пані де Вільфор, — пригадую я.

— Не пам’ятаю вже до ладу ваших слів, — спокійнісінько провадив граф Монте-Крісто, — та добре в пам’ятку мені, як, поділяючи загальне враження про мене, що було помилкове, ви радилися зі мною про здоров’я панни де Вільфор.

— Таж ви справді були лікарем, якщо вилікували кілька хворих, — відказала пані де Вільфор.

— Мольєр і Бомарше відказали б вам, що це саме тому, що я ним не був, адже не я вилікував хворих, а вони просто одужали: сам я можу лише сказати вам, що я досить ґрунтовно студіював хімію і природничі науки, проте робив це як любитель...

Годинник вибив шосту.

— Ох, уже шоста година, — сказала вочевидь схвильована пані де Вільфор, — може, ви підете та дізнаєтеся, Валентино, чи не хоче ваш дідусь обідати?

Валентина підвелася і, вклонившись графові Монте-Крісто, мовчки вийшла з вітальні.

— О Боже, пані, невже це через мене ви відіслали панну де Вільфор? — запитав граф Монте-Крісто, коли дівчина вийшла.

— Нітрохи, пане графе, — хутко відказала жінка, — та о цій порі ми годуємо пана Нуартьє тим скупим обідом, який підтримує його жалюгідне існування. Вам відомо, в якому сумному стані перебуває батько мого чоловіка?

— Пан де Вільфор казав мені про це, здається, його спіткав параліч?

— Авжеж, як на лихо. Сердешний дідок не може й поворухнутися, тільки душа ще жевріє в цих людських останках, квола і тремтлива, мов пломінець у каганці, що майже згас. Та перепрошую, пане графе, що я розповідаю вам про наші родинні нещастя, адже я урвала вас тієї хвилі, коли ви казали мені, що ви непоганий хімік.

— Не казав я цього, — усміхнувшись, відказав граф Монте-Крісто, — навпаки, я вивчав хімію лише тому, що, вирішивши жити переважно на Сході, хотів піти за прикладом царя Мітридата.

— Mithridates, rex Ponticus[52], — мовив малий бешкетник, витинаючи силуети з листків пречудового альбома, — той цар, що кожнісінького ранку випивав кварту вершків із отрутою.

— Едуаре, капосна ти дитино! — вигукнула пані де Вільфор, видираючи у нього з рук понівечену книжку. — Ти нестерпний, ти нам набрид. Іди звідціля, до сестри, у кімнату діда Нуартьє.

— Альбом... — сказав Едуар.

— Що альбом?

— Я хочу альбом...

— Нащо ти порізав малюнки?

— Бо мені це подобалося.

— Іди звідціля, хутчій!

— Не піду, поки не даси альбома, — заявив хлопчина, сідаючи в глибокому фотелі, бо мав звичку ні в чому не поступатися.

— Бери ось, і дай нам спокій, — сказала пані де Вільфор.

Вона дала йому альбом і попровадила до дверей.

Граф Монте-Крісто стежив очима за пані де Вільфор.

— Продивимося, чи причинить вона за ним двері... — пробурмотів він.

Пані де Вільфор старанно зачинила двері за сином, і граф Монте-Крісто удав, ніби не помітив того.

Потім, ще раз озирнувшись навсібіч, вона знову сіла на дивані.

— Дозвольте сказати вам, — мовив граф Монте-Крісто зі знайомим нам простодушним виглядом, — що ви занадто суворі з цією чарівною дитиною.

— Інакше й не можна! — з суто материнським апломбом заявила пані де Вільфор.

— Едуар цитував нам Корнелія Непота, кажучи про царя Мітридата, — сказав граф Монте-Крісто, — і ви урвали його на цитаті, яка свідчить про те, що його учитель часу дарма не згаяв і що ваш син дуже розвинений, як на свій вік.

— Правда ваша, пане графе, — відказала потішена мати, — він дуже здібний хлопчина і запам’ятовує все, що захоче. У нього тільки один ґандж: свавільний дуже... а повертаючись до того, що він сказав, пане графе, то чи вірите ви, що Мітридат уживав цих заходів безпеки і що вони діяли?

— Я так вірю в це, що сам удавався до цього способу, щоб мене не отруїли в Неаполі, Палермо і Смирні, тобто у трьох випадках, коли мені довелося б розпрощатися з життям, якби я не вжив цих заходів.

— І це допомогло?

— Цілком.

— Ох, справді: пам’ятаю, ви щось таке вже казали мені в Перуджі.

— Ти ба! — сказав граф Монте-Крісто, майстерно вдаючи подив. — Я й геть цього не пам’ятаю.

— Я питала вас, чи впливають трутизни однаково на північан і південців, і ви мені навіть відповіли, що холодний і лімфатичний темперамент північан менш зазнає дії отрути, ніж палка й енергійна природа південців.

— Це правда, — відказав граф Монте-Крісто, — я бачив, як росіяни ковтали без жодної шкоди для здоров’я рослинні речовини, що неодмінно спровадили б на той світ неаполітанця чи араба.

— І ви вважаєте, що у нас у цьому сенсі можна ще надійніше домогтися результату, ніж на Сході, і що людина легше звикне ковтати отрути, якщо вона живе поміж туманами і дощами, ніж у гарячому кліматі?

— Авжеж, але це вбереже її лише від тієї отрути, до якої вона привчила свій організм.

— Так, я розумію, а як ви стали б себе привчати чи радше, як ви привчилися?

— Дуже просто. Припустимо, що вам заздалегідь відомо, яку отруту вам збираються дати... припустимо, що нею буде... наприклад, бруцин...

— Бруцин, здається, видобувають із несправжньої ангустури, — сказала пані де Вільфор.

— Правда ваша, — відказав граф Монте-Крісто, — та, бачу, мені нема чому вас навчати, то дозвольте привітати вас: жінки рідко мають такі знання.

— Мушу зізнатися, — сказала пані де Вільфор, — я страшенно захоплююся окультними науками, що збурюють уяву, мов поезія, і надаються зводитися до чисел, мов алгебраїчне рівняння, та прошу вас, продовжуйте, мене дуже цікавить те, що ви оце кажете.

— Так ось, — провадив граф Монте-Крісто, — уявіть собі, що тією трутизною буде, наприклад, бруцин і що першого дня ви зажили міліграм, другого — два міліграми, а за десять днів сягнете вже до центаграма; за двадцять днів, додаючи ще по міліграму, ви дійдете до трьох центаграмів, тобто будете поглинати без шкідливих для себе наслідків досить чималу дозу, що була б надзвичайно небезпечна для будь-якої людини, що не вжила тих заходів безпеки; а за місяць, випивши склянку отруєної води з карафки, яка вбила б людину, що пила б її одночасно з вами, самі ви тільки за легким нездужанням відчули б, що в ту воду додали трутизну.

— І ви не знаєте іншої протиотрути?

— Ні, не знаю.

— Я не раз читала і перечитувала це оповідання про Мітридата, — замислено сказала пані де Вільфор, — та вважала його казкою.

— Ні, усупереч тому, до чого звикли історики, це таки правда. Та, бачу, тема нашої розмови для вас не випадкова примха, адже два роки тому ви ставили мені такі самі запитання і самі кажете, що розповідь про Мітридата вас давненько вже цікавить.

— Це правда, пане графе, замолоду я понад усе цікавилася ботанікою та мінералогією, а як дізналася, що вивчення способів ужитку лікарських трав часто дає ключ до розуміння всенької історії східних народів і всього життя східних людей, як ото різні квіти служать виразом їхнього кохання, я пошкодувала, що не вродилася чоловіком, щоб зробитися яким-небудь Фламелем, Фонтаною чи Кабанісом.

— Тим паче, милостива пані, — відказав граф Монте-Крісто, — що на Сході люди роб­лять із трутизни не лише панцир для себе, як ото Мітридат, а ще й кинджал; наука стає в їхніх руках не лише захисним оружжям, а й наступальним: першим вони бороняться від тілесних страждань, другим борються зі своїми ворогами — опіум, беладонна, несправжня ангустура, вужева чилибуха, лавровишня допомагають їм приспати того, хто хотів би їх збудити. Нема такої єгиптянки, туркені чи грекині, яких ви тут прозиваєте добрими бабцями, яка своїми знаннями в хімії не приголомшила б хоч якого медика, а своїми відомостями в царині психології не жахнула б хоч якого духівника.

— Ти ба! — сказала пані де Вільфор, очі якої палали чудернацьким полум’ям упродовж тієї розмови.

— Авжеж, — провадив граф Монте-Крісто, — усі таємничі драми Сходу зав’язуються в любовному трунку і розв’язуються у смертельному зіллі чи в трунку, що розкриває перед людиною небеса, і в напої, що кидає її простісінько до пекла. Тут стільки ж різних відтінків, скільки примх і химер у фізичній і моральній природі людини, навіть більше, мистецтво цих хіміків уміє пречудово поєднувати недуги і ліки зі своїми любовними устремліннями і жадобою помсти.

— Але ж, пане графе, — заперечила пані де Вільфор, — це східне суспільство, у якому ви пробули частину вашого життя, либонь, так само фантастичне, як і казки цих дивовижних країв. І там можна безкарно вбити людину? То, значить, справді існує Багдад і Басра, змальовані Галляном? Значить, оті султани й візирі, що орудують тим суспільством і є тим, що у Франції прозивають урядом, справді Гаруни-аль-Рашиди і Джафари: вони не лише прощають отруйника, а й роб­лять його першим міністром, якщо злочин його був хитрий і майстерний, і загадують викарбувати історію того злочину золотими літерами, щоб утішатися нею, коли їм стане нудно?

— Ні, пані, пора незвичайного минулася навіть на Сході, там, під іншими назвами і в іншому вбранні, теж існують поліційні комісари, слідчі, королівські прокурори й експерти. Там дуже добре вміють вішати, відтинати голову, садити на кілок злочинців, та ті злочинці, спритні шахраї, уміють ухилитися від людського правосуддя і забезпечити успіх своїм хитромудрим планам. У нас дурник, якому не дає спокою демон зненависті чи захланності, бажаючи покінчити з ворогом чи послати на той світ старенького родича, іде до аптекаря, називає себе вигаданим ім’ям, за яким його ще легше знайти, аніж якби він назвав своє справжнє прізвище, і, під тим приводом, що йому не дають спокою щурі, купує п’ять чи шість грамів миш’яку; якщо він обачний, то заходить у п’ять чи шість аптек, що у п’ять чи шість разів полегшує спромогу його знайти. Роздобувши потрібний засіб, він дає його своєму ворогові чи старенькому родичеві, причому таку дозу, що вона закатрупила б і мамонта чи мастодонта, і від якої бідолаха, без очевидної причини, починає так репетувати, що збігається всенька вулиця. Тоді налітає ціла купа поліцаїв та жандармів, приводять лікаря, той розтинає небіжчика і цілими жменями починає діставати миш’як із його кендюха і тельбухів. Наступного дня у всіх газетах з’являється розповідь про подію з іменами жертви і вбивці. Увечері аптекар чи аптекарі приходять сказати: «Це він придбав у мене миш’як», адже їм простісінько впізнати вбивцю навіть поміж двадцятьма покупцями; тоді злочинця-дурника хапають, садовлять до в’язниці, допитують, роб­лять йому очні ставки, доводять його вину, засуджують і відтинають йому голову гільйотиною, або ж, якщо це пані шляхетного роду, кидають до в’язниці довічно. Отак ваші північани поводяться з хімією. Утім, Дерю, треба визнати, був розумніший.

— Що ви хочете, пане графе, — засміялася пані де Вільфор, — люди роб­лять, що можуть. Не всі ж володіють таємницями Медічі чи Борджіа.

— А тепер, — провадив граф Монте-Крісто, стенувши плечима, — хочете, я скажу вам, чому коїться ця дурня? Тому що у ваших театрах, наскільки можу я судити, читаючи п’єси, які там ставляють, люди весь час одним духом випивають вміст слоїка чи ковтають трутизну, що міститься в персні, і падають мертві; за п’ять хвилин завіса падає, і глядачі йдуть собі додому. Наслідки убивства залишаються невідомі: ви ніколи не побачите ні поліційного комісара, огорнутого шарфом, ні капрала з чотирма вояками, тож нерозумні люди вірять, буцім у житті так воно все і буває. Та поїдьте за межі Франції, подайтеся до Алеппо, Каїра чи бодай до Неаполя або Рима, і ви побачите на вулицях струнких людей зі свіжим, рожевим кольором обличчя, що про них кульгавий дідько, якби ви зустрілися з ним випадково, сказав би вам: «Цей пан уже три тижні носить у собі трутизну, і за місяць із нього буде холодний мрець».

— Значить, — сказала пані де Вільфор, — вони знайшли секрет отієї славетної аква-тофани, про яку мені в Перуджі казали, буцім він утрачений?

— Та хіба на світі щось утрачається? Мистецтва мандрують і обходять довкола світу, речі здобули тільки інші назви, та й годі, а простолюд не знається на цьому, та результат той самий: трутизни вражають той чи той орган — ті впливають на шлунок, ті на мозок, ті на тельбухи. І ось отрута викликає кашель, кашель переростає у запалення легень чи в якусь іншу недугу, що є в книжці науки, що не заважає їй безумовно бути смертельною, а якби вона й не була смертельна, то неодмінно стала б такою завдяки лікам: наші немудрі медики частенько дуже пересічні хіміки, то чи борються їхні ліки з недугою, чи допомагають їй — це справа випадку. І ось людину вбивають за всіма правилами мистецтва, а закон безсилий, як казав один мій друг, всечесний панотець Адельмонте з Таорміни, найліпший хімік у Сицилії, що добре вивчив ці національні явища.

— Ох, страшно так усе це, але чудесно, — сказала пані де Вільфор, завмерши у напруженій увазі. — Зізнаюся, я вважала всі ці історії вигадками Середньовіччя.

— Авжеж, так і є, та за нашого часу вони ще вдосконалилися. Нащо ж і плин часу існує, різні методи заохочення, медалі, ордени, Монтіонівські премії, як не для того, щоб провадити суспільство до найвищої досконалості? А людина сягне досконалості тільки тоді, коли зможе, як ото Бог, створювати і знищувати за своїм бажанням; знищувати вона вже навчилася, то половину шляху вже подолала.

— Отож, — сказала пані де Вільфор, уперто повертаючись до своєї мети, — трутизни Борджіа, Медічі, Рене, Рудж’єрі й, можливо, згодом барона Тренка, якими так уживала на зле сучасна драма і роман...

— Були мистецькими витворами, — відказав граф Монте-Крісто. — Невже ви гадаєте, що справжній учений візьметься до потрібної йому людини? Нізащо. Наука полюбляє рикошети, фокуси, сказати б, фантазію. Ось, наприклад, всечесний абат Адельмонте, що про нього я вам уже казав, здійснював тут дивовижні досліди.

— Справді?

— Авжеж, і я наведу вам приклад. У нього був прегарний сад, там росли різні квіти, садовина й городина, і з-поміж тієї садовини він обирав якусь геть невинну, наприклад, головку капусти. Три дні поливав він ту головку розчином миш’яку, третього дня капуста почала жовкнути, і настала пора зрізати її; для всіх вона мала вигляд стиглого овоча і той-таки невинний вигляд, і тільки панотець Адельмонте знав, що він отруєний. Тоді він приносив головку додому, брав кролика — у нього була ціла колекція кроликів, котів і морських свинок, що нічим не поступалася його колекції городини, садовини і квітів, — отож, панотець Адельмонте брав кролика і давав йому з’їсти капустяний листок; звісно ж, кролик здихав. Який слідчий закинув би йому щось злочинне? Якому королівському прокуророві спало б на думку порушити справу проти Маженді чи Флуранса із приводу вбитих ними кролів, котів та морських свинок? Жодному.

Отож, кролик здихає, не привертаючи уваги правосуддя. Потім абат Адельмонте загадує кухарці вительбушити мертвого кролика і кидає тельбухи на купу гною. Тією купою вештається курка, вона клює ті тельбухи і наступного дня теж здихає. Поки вона б’ється в передсмертних корчах, повз неї пролітає яструб (в абатовім краю яструбів сила-силенна), кидається на курку, заносить її на вершину гори і з’їдає. За три дні той сердешний яструб, якому відтоді нездужається, раптом відчуває, як голова в нього іде обертом і простісінько з-під хмар падає мов камінь до вас у ставочок, а щука, вугор і мурена, як ви знаєте, страшенно хижі, то вони кидаються на того яструба і роздирають його на шматки. І ось уявіть собі, наступного дня до вашого столу подають ту щуку, вугра чи мурену, отруєних у четвертому поколінні; ваш гість буде отруєний у п’ятому, тож за вісім чи десять днів помре від болю в тельбухах, від серцевого нападу чи від нариву у шлунку. Після розтину лікарі скажуть: «Смерть настала від пухлини в печінці чи від тифу».

— Але ж, — сказала пані де Вільфор, — весь оцей ваш збіг обставин може легко урватися: адже яструб може не пролетіти потрібної миті або впасти за сто кроків од ставка.

— А ось у цьому й полягає мистецтво. На Сході, щоб бути великим хіміком, треба вміти керувати випадковостями, — і там це вміють.

Пані де Вільфор замислено слухала.

— Але ж, — мовила вона урешті, — сліди миш’яку не зникають: хоч яким способом потрапить він у людське тіло, його все ж таки виявлять, якщо його там достатньо, щоб викликати смерть.

— Так отож, — відказав граф Монте-Крісто, — саме це я і сказав панотцеві Адельмонте. Він усміхнувся і відказав мені сицилійським прислів’ям, що є, здається й у французькій мові: «Сину мій, світ створено було не за один день, а за сім; прийдіть у неділю». У неділю я знову прийшов до нього; замість того, щоб поливати капусту миш’яком, він поливав його розчином солі, настояним на стрихніні — strychnos colubrina, як прозивають його вчені. Цього разу та капустяна головка нітрохи не здавалася хворою, і в кролика не виникло сумнівів, за п’ять хвилин він здох; курка поклювала його і віддала Богові душу наступного дня. Тоді ми взяли на себе роль яструба, забрали курку і розітнули її. Цього разу всі окремі симптоми зникли і помітні були тільки загальні. У жодному органі не виявилося ніяких специфічних ознак: тільки подразнення нервової системи і сліди припливу крові до мозку: курка здохла не від отруєння, а від апоплексії. Із курми це трапляється, хоч і дуже рідко, та в людей це явище звичайне.

Пані де Вільфор замислювалася ще дужче.

— Слава Богу, — сказала вона, — що такі препарати можуть виготовляти тільки хіміки, а то одна половина людства отруїла б другу.

— Хіміки або люди, що цікавляться хімією, — недбало відказав граф Монте-Крісто.

— Та й крім того, — сказала пані де Вільфор, насилу відриваючись від своїх думок, — хоч як хитро був би скоєний злочин, він усе ж таки залишиться завжди злочином, і якщо його не покарає людське правосуддя, то йому не заховатися від Божої кари. У східних народів не така чуйна совість, як у нас, і вони завбачливо скасували пекло; у цім і річ.

— У такій чистій душі, як ваша, звісно ж, мають поставати такі сумніви, та зрілі роздуми змусять вас відринути їх. Темний бік людської думки цілком знаходить вираз у відомому парадоксі Жана-Жака Руссо, знаєте: «Мандарин, якого вбивають за п’ять тисяч миль, тільки поворухнувши пальцем». Усе життя людське наповнене такими вчинками, і людський розум постійно породжує такі мрії. Ви мало знайдете людей, що спокійнісінько всадять ножа в серце свого ближнього чи дають йому, щоб звести зі світу, таку дозу миш’яку, як ми ото з вами казали. Це і справді було ексцентрично або ж по-дурному. Для цього необхідно, щоб кров несамовито бурхала, щоб пульс шалено кидався, щоб уся душа стала догори коренем. Та якщо, заміняючи слово, як робиться це у філології, пом’якшеним синонімом, ви здійснюєте просто усунення, якщо замість того щоб здійснити підле убивство, ви просто усуваєте з вашої дороги того, хто вам заважає, і робите це тихо, без насильства, без того, щоб це супроводжувалося стражданнями, тортурами, що роб­лять із жертви мученика, а з вас — у повному розумінні кровожерну звірюку, якщо нема ні крові, ні стогонів, ні корчів, ні, головне, того жахливого і підозрілого миттєвого скону, то ви уникаєте відплати людських законів, що кажуть вам: «Не порушуй суспільного спокою!» У такий спосіб діють і сягають мети на Сході, де люди поважні та флегматичні й не шкодують часу, коли йдеться про якісь важливі обставини.

— А сумління? — схвильовано запитала пані де Вільфор, затамувавши дух.

— Авжеж, — відказав граф Монте-Крісто, — авжеж, слава Богу, існує сумління, або ми були б дуже нещасні. Після будь-якого енергетичного вчинку нас рятує наше сумління — воно знаходить нам тисячу вибачень, а суддями їх виступаємо ми самі; і хоч ці докази і зберігають нам мирний сон, вони, либонь, не убезпечили б наше життя від вироку кримінального суду. Певне, сумління пречудово заспокоїло Ричарда ІІІ після вбивства обох синів Едварда IV, адже він міг сказати собі: «Ці діти жорстокого короля-переслідувача успадкували всі пороки свого батька, яких, крім мене, ніхто не впізнав у їхніх юнацьких схильностях; ці діти заважали мені забезпечити добробут англійському народові, якому вони неодмінно завдали б лиха». Так само втішала сумління і леді Макбет, яка, хоч що там казав би Шекспір, хотіла посадити на престолі свого сина, а не чоловіка. Авжеж, материнська любов — це така велика чеснота, такий могутній рушій, що вона багато що виправдовує; та й після смерті Дункана леді Макбет була б дуже нещасна, якби не її сумління.

Пані де Вільфор жадібно вбирала в себе ті страшні висновки і цинічні парадокси, які граф Монте-Крісто виголошував із притаманною йому простодушною іронією.

Помовчавши із хвильку, вона сказала:

— Знаєте, пане графе, ваші аргументи жахливі й ви бачите світ у досить-таки похмурому світлі! Або ж ви так судите про людство, тому що дивитеся на нього крізь колби й реторти! Адже ви і справді вдатний хімік, і той еліксир, що його ви дали моєму синові, так хутко повернув його до життя...

— Не дуже довіряйте йому, пані, — сказав граф Монте-Крісто, — краплі того еліксиру було достатньо, щоб повернути до життя дитину, що вже стоїть на порозі смерті, та три краплі викликали б у нього такий приплив крові до легень, що в нього почало б страшенно калатати серце, шість крапель забили б йому дух і викликали б набагато серйознішу непритомність, ніж та, що в ній він перебував, а десять крапель убили б його на місці. Пам’ятаєте, як я відхилив його від слоїка, коли він хотів було його вхопити?

— То це така сильна отрута?

— Нітрохи. Передовсім з’ясуємо, що отрут самих по собі не існує: медицина використовує найдужчі отрути, та коли їх уміло застосувати, вони обертаються рятівними ліками.

— То що ж то було?

— То був препарат, що його винайшов мій друг, превелебний панотець Адельмонте, який навчив мене і застосовувати його.

— Мабуть, це пречудовий засіб од корчів! — сказала пані де Вільфор.

— Дуже добрий, ви самі впевнилися в нім, — відказав граф Монте-Крісто, — і я часто користуюся ним, звісно ж, дуже обережно, — докинув він, усміхаючись.

— Ще б пак! — тим самим тоном сказала пані де Вільфор. — От ось мені, такій нервовій і схильній до млості, був би дуже помічний лікар на кшталт Адельмонте, який вигадав би щось таке, щоб я могла вільно дихати і не боялася померти від ядухи. Та оскільки у Франції такого лікаря знайти неможливо, а ваш панотець навряд чи захоче задля мене помандрувати до Парижа, то я поки що мушу задовольнятися ліками пана Плянша; зазвичай я вживаю м’ятні й гофманські краплі. Погляньте, ось пілюлі, які для мене виготовляють на особливе замовлення — у них міститься подвійна доза.

Граф Монте-Крісто відчинив черепахове пудельце, яке простягнула йому пані де Вільфор, і з виглядом любителя, що знається на таких препаратах, понюхав пілюлі.

— Вони пречудові, — сказав він, — та їх треба ковтати, а це не завжди можливо, коли знепритомнієш. Я волію користуватися моїми ліками.

— Та і я, звісно, воліла б їх, тим паче що сама бачила, як вони діють, проте, либонь, це секрет, і я не настільки нескромна, щоб розпитувати вас про них.

— Проте я настільки ґречний, — підводячись, мовив граф Монте-Крісто, — що вважаю моїм обов’язком сповістити його вам.

— Ох, пане графе!

— Та пам’ятайте: у маленькій дозі це ліки, у великій — трутизна. Одна крапля повертає до життя, як ви самі в цім упевнилися, п’ять або шість неодмінно завдадуть смерті, там паче що в келисі вина вони нітрохи не міняють його смаку. Та я замовкаю, пані, а то можна подумати, що я даю вам поради.

Годинник вибив пів на сьому; доповіли про приїзд приятельки пані де Вільфор, яка мала обідати в неї.

— Якби я мала честь бачити вас уже третій або четвертий раз, пане графе, а не вдруге, — сказала пані де Вільфор, — якби я мала за честь бути вашим другом, а не тільки зобов’язана вам, то я наполягала б на тому, щоб ви лишилися в мене обідати і не захотіла б чути ніяких відмовок.

— Дуже вдячний вам, — відказав граф Монте-Крісто, — та я пов’язаний обіцянкою, якої не можу не виконати. Я маю супроводжувати до театру одну грецьку князівну, мою приятельку, яка ще не бачила опери і розраховує на мене, щоб відвідати виставу.

— Що ж, тоді до побачення, пане графе, та не забудьте про мої ліки.

— Нізащо, пані, задля цього потрібно було б забути ту годину, яку збув у розмові з вами, а це геть неможливо.

Граф Монте-Крісто вклонився і вийшов.

Пані де Вільфор замислилася.

— Ото дивний чоловік, — сказала вона собі, — і здається, ім’я його Адельмонте.

Що ж до графа Монте-Крісто, результат розмови перевершив усі його сподівання. «Еге, — думав він собі, виходячи з того дому, — це вдячний ґрунт, певен, що кинуте в нього насіння дарма не пропаде».

І наступного дня, як і пообіцяв, послав їй той рецепт.

XV. Роберт-Диявол

Посилання на Оперу було тим більш поважне, що того вечора в королівській Музичній академії мали відбутися великі урочистості.

Уперше після довгої недуги Левассер виступав у ролі Бертрама, і твір модного композитора, як завжди, приваблював верхи паризького світського товариства.

Як і в більшості заможних молодих людей, у Альбера було крісло в оркестрі, крім того, для нього завжди знайшлося б місце в десяти ложах близьких знайомців, якщо не брати до уваги того, що на нього він мав законне право в ложі світської молоді.

Сусіднє крісло належало Шато-Рено. Як і належить журналістові, Бошан був король усієї зали і міг сидіти, де йому хотілося.

Того вечора Люсьєн Дебре мав у розпорядженні міністерську ложу і запропонував її графові де Морсеру, який, оскільки Мерседес відмовилася, передав її Данґлярові, сповістивши йому, що згодом він відвідає баронесу з донькою, якщо пані захочуть узяти ту ложу. Пані, звісно ж, не відмовилися. Ніхто так не ласий на безоплатні ложі, як мільйонери.

Що ж до Данґляра, то він заявив, що його політичні принципи і становище депутата опозиції не дозволяють йому сидіти в міністерській ложі. Тож баронеса надіслала Люсьєнові записку й попросила заїхати по неї, бо не могла ж вона їхати до Опери удвох із Ежені.

Справді, якби панії сиділи у ложі вдвох, то це, либонь, хибно витлумачили б, та якщо панна Данґляр поїде до театру з матінкою і її коханцем, то за це ніхто їх не осудить — треба сприймати світ, яким він є.

Завіса піднялася, як завжди, у майже порожній залі. Це, знову ж таки, звичай нашого світського товариства — приїздити до театру після початку вистави; у такий спосіб під час першої дії ті, що приїхали вчасно, не можуть дивитися і слухати п’єсу: вони дивляться тільки на тих, що прибувають потім, і чують лише грюкання дверей та балачки.

— Ти ба! — сказав Альбер, побачивши, як відчинилися двері в одній із долішніх бічних лож. — Ти ба! Графиня Г.

— Хто вона така, ця графиня Г.? — запитав Шато-Рено.

— Ох, пане бароне, що за непробачне запитання! Ви не знаєте, хто така графиня Г.?

— А, справді, — сказав Шато-Рено, — це, либонь, та сама чарівна венеціанка?

— Авжеж.

Цієї хвилі графиня Г. помітила Альбера й, усміхнувшись, кивнула, відповідаючи на його поклон.

— Ви знайомі з нею? — запитав Шато-Рено.

— Так, — відказав Альбер, — Франц познайомив нас у Римі.

— А ви не відмовитеся надати мені ту саму послугу, яку в Римі надав вам Франц?

— Охоче.

— Цитьте!— гукнув хтось із публіки.

Юнаки балакали собі далі, нітрохи не звертаючи уваги на бажання партеру слухати музику.

— Вона була на перегонах на Марсовому полі, — сказав Шато-Рено.

— Сьогодні?

— Так.

— Справді, сьогодні були перегони. Ви робили ставки?

— Та дрібниці, на п’ятдесят луїдорів.

— І хто виграв?

— Наутілус. Я ставив на нього.

— Але ж були три заїзди?

— Так. Був приз Жокей-клубу, золотий кубок. Сталася навіть дивна подія.

— Яка?

— Цитьте! — знову гукнув хтось.

— Ті перегони виграв геть невідомий кінь із невідомим жокеєм.

— Як це?

— Отак собі. Ніхто не звернув уваги на коня, записаного під іменем Вампа, і на жокея, записаного під іменем Йов, аж потім побачили прегарного гнідого жеребця і малого жокея; довелося напхати йому в кишені фунтів із двадцять олова, що не завадило йому випередити на три корпуси Арієля і Барбаро, що йшли разом із ним.

— І ви так і не дізналися, чий то кінь?

— Ні.

— Кажете, записали його під іменем...

— Вампа.

— Тоді, — сказав Альбер, — я знаю більше, ніж ви; я знаю, кому він належить.

— Та замовкніть нарешті! — утретє гукнули з партера.

Цього разу обурення було настільки велике, що юнаки врешті второпали, що той вигук стосується таки їх. Вони обернулися, шукаючи в юрмі того зухвальця, та ніхто не гукав більш, тож вони знов обернулися до сцени.

Тієї миті відчинилися двері до міністерської ложі, і пані Данґляр, її донька та Люсьєн Дебре посідали на свої місця.

— А ось і ваші знайомі, віконте, — сказав Шато-Рено. — Чому це дивитеся ви праворуч? Вас он шукають.

Альбер обернувся і справді зустрівся поглядом із баронесою Данґляр, що помахала віялом, вітаючи його. Що ж до панни Ежені, то вона ледве зиркнула на крісла оркестру.

— Ні, любий друже, — сказав Шато-Рено, — якщо не брати до уваги мезальянсу, — а я не думаю, що ця обставина вас непокоїть, — я не розумію, що ви можете мати проти панни Данґляр: вона дуже гарна.

— Дуже гарна, авжеж, — сказав Альбер, — та, зізнаюся, я волів би ніжнішу, м’якшу красу, сказати б, жіночнішу.

— Ох, ці сучасні юнаки, — сказав Шато-Рено, що з висоти своїх тридцяти літ поводився з Альбером як батько, — ніколи їм не догодиш. Змилуйтеся, любий друже, вам пропонують наречену, створену за образом Діани-мисливиці, а ви ще й скаржитеся!

— Авжеж, я волів би щось на кшталт Венери Мілоської чи Капуанської. Та Діана-мисливиця, постійно оточена своїми німфами, трохи лякає мене, боюся, щоб мене не спіткала доля Актеона.

Справді, глянувши на панну, можна було зрозуміти те почуття, у якому зізнавався Альбер. Панна Данґляр була гарна, та, як сказав Альбер, у її вроді було щось суворе: коси її були прегарної чорної барви, од природи виткі, та в їхніх кучерях відчувався буцім опір тій руці, що намагалася підкорити їх; очі її, так само темні, як і коси, під чудовими бровами, єдиним недоліком яких було те, що вони весь час супилися, вражали виразом твердої волі, що не притаманний жіночому поглядові; ніс її був точнісінько такий, яким би скульптор надав Юноні; тільки рот був трохи завеликий, зате прегарні були зуби, що відтінювали ще дужче яскравість вуст, що гостро виділялися на її блідому личку; урешті темна родимка в куточку вуст, більша, ніж бувають ото ті примхи природи, ще дужче підкреслювала рішучий характер того обличчя, що трохи лякало Альбера.

Та й статура Ежені відповідала обличчю, яке ми намагалися змалювати. Вона, як сказав Шато-Рено, нагадувала Діану-мисливицю, та тільки у вроді її було ще більше твердості й міці.

Якщо в отриманій нею освіті можна було і відшукати якийсь ґандж, то це те, що, як ото декотрі риси її зовнішності, вона радше личила б особі іншої статі. Вона розмовляла кількома мовами, дуже добре малювала, писала вірші й музику; мистецтву цьому вона віддавалася з особливою пристрастю і вивчала його з однією своєю шкільною подругою, убогою дівчиною, що володіла, як запевняли, усіма необхідними даними, щоб стати пречудовою співачкою. Один славетний композитор ставився до неї, як казали, з майже батьківською турботою і навчав її, сподіваючись, що колись голос принесе їй багатство.

Можливість того, що Луїза Д’Армії — так звали ту молоду співачку — виступить згодом на сцені, заважала панні Данґляр з’являтися з нею на людях, хоч вона і приймала її вдома. Та й користуючись у банкіровому домі незалежним становищем подруги, Луїза була більше, ніж проста викладачка.

За кілька секунд після з’яви пані Данґляр у ложі завіса опустилася, і можна було під час півгодинного антракту погуляти у фойє чи відвідати в ложі знайомих, тож крісла оркестру відразу ж спорожніли.

Альбер і Шато-Рено перші покинули свої місця. Одну хвилю пані Данґляр гадала, що та Альберова поспішність викликана бажанням одвідати їх, і вона вже нахилилася було до доньки, щоб попередити її про це, але та лише похитала головою й усміхнулася: тієї ж хвилі, наче зміцнюючи недовіру Ежені, Альбер подався до бічної ложі першого ярусу. То була ложа графині Г.

— Ага, ось і ви, пане мандрівнику! — сказала графиня, простягаючи йому руку з привітністю давньої знайомої. — Дуже люб’язно з вашого боку, що ви впізнали мене, а головне, що вирішили одвідати мене першу.

— Повірте, пані графине, — відказав Альбер, — якби я знав, що ви в Парижі й мені відома була ваша адреса, то я не чекав би так довго. Але дозвольте представити вам мого друга, барона Шато-Рено, одного з небагатьох аристократів, що ще збереглися у Франції; він допіру сповістив мені, що ви були на перегонах на Марсовому полі.

Шато-Рено вклонився.

— Ви були на перегонах? — з цікавістю поспитала графиня.

— Так, пані.

— То чи не можете ви мені сказати, — жваво провадила вона, — чий то кінь виграв приз Жокей-клубу?

— Не знаю, — відказав Шато-Рено, — я щойно про те саме питав Альбера.

— Для вас це так важливо, пані графине? — запитав Альбер.

— Що?

— Дізнатися, чий то кінь?

— Ще б пак! Уявіть собі... Та, може, ви його знаєте, віконте?

— Пані графине, ви хотіли щось розповісти. «Уявіть собі», — сказали ви.

— Авжеж, уявіть собі, той прегарний гнідий жеребець і той гарнюній маленький жокей у рожевому вбранні з першого ж погляду викликали в мене таку прихильність, що я від щирого серця бажала, щоб вони перемогли, наче я поставила на них половину мого маєтку, а коли побачила, що вони прийшли перші, випередивши решту на три корпуси, я так зраділа, що почала несамовито плескати. Уявіть собі мій подив, коли, прийшовши додому, я зустріла на сходах маленького жокея в рожевому вбранні! Я подумала було, що переможець, певне, мешкає в одному домі зі мною, та, відчинивши двері вітальні, відразу ж побачила золотий кубок, що його виграли сьогодні невідомий кінь і невідомий жокей. У кубкові лежала записка: «Графині Г., лорд Рутвен».

— Так і є, — сказав Альбер.

— Тобто як це? Що ви хочете сказати?

— Я хочу сказати, що це той самий лорд Рутвен.

— Який лорд Рутвен?

— А наш упир, якого ми бачили в театрі Арджентіна.

— Та невже? — вигукнула графиня. — Хіба він тут?

— Авжеж.

— І ви бачитеся з ним? Він у вас буває? Ви відвідуєте його?

— Цей мій близький друг, і навіть пан Шато-Рено має за честь бути знайомим з ним.

— Чому ви гадаєте, що це саме він виграв приз?

— Його коня записали під іменем Вампа.

— Та й що?

— Хіба ви не пам’ятаєте, як звали славетного розбійника, що загарбав мене в полон?

— Авжеж, справді.

— І від якого мене дивом порятував граф?

— Так, так.

— Його звали Вампа. Тепер ви самі бачите, що це він.

— Але чому він надіслав той кубок мені?

— По-перше, пані графине, тому, що я, повірте мені, чимало розповідав йому про вас, а по-друге, певне, тому, що він був дуже радий зустріти співвітчизницю і щасливий, що ви такий інтерес до нього виявили.

— Сподіваюся, ви нічого не розповідали йому про ту дурню, яку ми верзли про нього?

— Як по правді, я за це не ручаюся, а те, що він підніс вам той кубок від імені лорда Рутвена...

— Це жахливо! Він мене буде ненавидіти!

— Хіба його вчинок ворожий?

— Та наче ні...

— Ось бачите!

— То, значить, він у Парижі!

— Так.

— І яке враження він тут справив?

— Та яке, — устряв Альбер, — про нього побалакали з тиждень, а потім сталася коронація англійської королеви і крадіжка самоцвітів у панни Марс, то балакати почали про це.

— Любий друже, — сказав Шато-Рено, — відразу видно, що граф Монте-Крісто ваш друг, то ви й ставитеся до нього відповідно. Не вірте йому, пані графине, у Парижі тільки й балакають про графа Монте-Крісто. Він почав із того, що подарував пані Данґляр пару коней, які коштують тридцять тисяч франків, потім урятував життя пані де Вільфор, а потім, напевне, завоював кубок Жокей-клубу. Хоч що там каже Морсер, я, навпаки, можу сміливо сказати, що й зараз усі страшенно цікавляться графом Монте-Крісто і ще цілий місяць тільки про нього й балакатимуть, якщо він і далі буде таке витинати; утім, здається, для нього це звичне діло.

— Може, і так воно, — сказав Альбер. — До речі, хто це посів колишню ложу російського посла?

— Це яку? — запитала графиня.

— У першому ярусі поміж колонами, здається, її наново опорядили.

— Справді, — сказав Шато-Рено. — Був там хтось під час першої дії?

— Де?

— У тій ложі.

— Ні, — відказала графиня, — я нікого там не помітила... То, кажете, — провадила вона, обертаючись до Альбера, — це ваш граф Монте-Крісто взяв приз?

— Я певен цього.

— І це він надіслав мені кубок?

— Авжеж.

— Та ж я з ним не знайома, — сказала графиня, — мені хотілося б повернути йому той кубок.

— Ох, не робіть цього: він надішле вам інший, виточений із цілого сапфіра чи з рубіна. Він завжди так робить, із цим доведеться змиритися.

Тут дзвоник сповістив про початок другої дії. Альбер підвівся, щоб повернутися на своє місце.

— Я ще побачу вас? — запитала графиня.

— В антракті, з вашого дозволу, я зайду запитати, чи не можу я бути вам чимось корисний у Парижі.

— Панове, — сказала графиня, — по суботах, увечері, я вдома для друзів, вулиця Ріволі, двадцять два. Відвідайте мене.

Юнаки вклонилися і вийшли з ложі.

Увійшовши до партера, вони побачили, що вся публіка стоїть і дивиться в залу; вони й собі глянули туди, і їхні очі зупинилися на колишній ложі російського посла. Туди допіру ввійшов убраний у чорне пан років тридцяти п’яти чи сорока у супроводі молодої дівчини у східному вбранні. Вона була дуже вродлива, а вбрання її таке розкішне, що, як ми вже сказали, усі погляди відразу ж звернулися до неї.

— Та це ж Монте-Крісто зі своєю албанкою, — сказав Альбер.

І справді, то був граф із Гайде.

За кілька хвилин Гайде привернула до себе увагу не лише партеру, а й усієї глядацької зали: панії висувалися зі своїх лож, щоб побачити, як ряхтить у вогнях люстри іскристий водограй самоцвітів. Ніхто й не думав дотримуватися тиші. Та дівчина, така юна, така вродлива, така сліпуча, була дивовижним видовищем.

Цього разу Альберові подали знак, який недвозначно засвідчував, що пані Данґляр хоче бачити його у своїй ложі у наступному антракті.

Альбер був добре вихований, тож не змушував себе чекати, якщо йому чітко давали на здогад, що на нього чекають. Ледве дія скінчилася, він квапливо подався до літерної ложі.

Він уклонився паням і потиснув долоню Дебре.

Баронеса зустріла його чарівною усмішкою, а Ежені — з притаманною їй холодністю.

— Любий друже, — сказав йому Дебре, — ви бачите перед собою людину, що сягнула скрайнього відчаю і гукає вас на поміч. Баронеса засипає мене запитанням про графа Монте-Крісто і вимагає, щоб я взнав, хто він, звідки він, куди прямує. Їй-богу, я не Каліостро, то щоб вивернутись якось, відказав: «Запитайте про це Морсера, він знає графа Монте-Крісто як облупленого». То вас і погукали.

— Це неймовірно, — сказала баронеса, — мати секретний фонд у півмільйона і нічогісінько не знати!

— Повірте, пані баронесо, — сказав Люсьєн, — якби в мене було півмільйона, то я використав би його на щось інше, а не на збирання відомостей про графа Монте-Крісто, який, на мою думку, тільки тим відзначається, що вдвічі багатший, ніж набоб, проте я поступаюся місцем моєму другові Морсерові: питайте в нього, мене все це більше не стосується.

— Навряд чи й набоб прислав би мені пару коней, що коштують тридцять тисяч франків, із чотирма самоцвітами у вухах, по п’ять тисяч кожен.

— Самоцвіти він полюбляє, — зареготав Альбер. — Мені здається, у нього, як ото у Потьомкіна, їх завжди повні кишені, і він сипле ними наліво і направо.

— Він знайшов десь копальню самоцвітів, — сказала пані Данґляр. — Ви знаєте, що в бароновому банку в нього необмежений кредит?

— Ні, не знаю, — відказав Альбер, — та мене це не дивує.

— Він заявив панові Данґляру, що збирається перевести в Парижі рік і витратити шість мільйонів.

— Певне, це персидський шах, що мандрує інкогніто.

— А яка гарна та дівчина! — сказала Ежені. — Ви помітили це, пане Люсьєне?

— Знаєте, ви єдина жінка з-поміж усіх, кого я знаю, котра віддає належне іншим жінкам.

Люсьєн вставив ув око монокль.

— Чарівна, — сказав він.

— А ви, пане Морсере, знаєте, хто вона?

— Тільки приблизно знаю, як і все, що стосується таємничої особи, про яку ми говоримо, — сказав Альбер, відповідаючи на те настирливе запитання. — Ця дівчина — албанка.

— Це й видно із її вбрання, і те, що ви оце кажете, уже знає уся публіка.

— Мені дуже шкода, що я такий неосвічений чичероне, — сказав Альбер, — та, мушу зізнатися, на цім відомості мої й закінчуються: знаю ще тільки, що вона муз'ика: якось обідав я у графа Монте-Крісто і чув звуки лютні, на ній нікому було грати, крім неї.

— То він вітає в себе гостей, той граф? — запитала пані Данґляр.

— І дуже розкішно, запевняю вас.

— Треба змусити пана Данґляра дати йому обід або бал, щоб він у відповідь і нас запросив до себе.

— І ви поїхали б до нього? — засміявся Дебре.

— А чом би й ні? Разом із чоловіком!

— Та ж він одинак, цей таємничий граф!

— Ви ж бачите, що ні, — засміялася і баронеса, показуючи на красуню албанку.

— Ця дівчина — невільниця, пам’ятаєте, Морсере, він сам про це сказав нам за обідом.

— Погодьтеся, любий Люсьєне, — сказала баронеса, — що вона скидається радше на князівну.

— Із «Тисячі й одної ночі», — вкинув Альбер.

— Згоден. Але що створює князівен, друже мій? Самоцвіти, а вона просто-таки обсипана ними.

— Їх аж забагато, — сказала Ежені, — без них вона була б ще вродливіша, бо тоді видно було б її шию й руки, а вони прегарні.

— Ох, ці художниці! — сказала пані Данґляр. — Погляньте. Вона вже перейнялася.

— Я люб­лю все прекрасне, — відказала Ежені.

— Тоді що ви скажете про графа Монте-Крісто? — запитав Дебре. — Здається, він теж нічого.

— Граф? — запитала Ежені, наче їй досі й на думку не спадало глянути на нього. — Граф занадто блідий.

— Так отож, — сказав Морсер, — ото та блідість нас і цікавить. Знаєте, графиня Г. каже, що він упир.

— А хіба графиня Г. повернулася вже? — запитала баронеса.

— Вона сидить у бічній ложі, матінко, — сказала Ежені, — майже напроти нас. Он бачите, жінка з гарними золотавими кісьми, це вона.

— Ага, бачу, — сказала пані Данґляр. — Знаєте, що вам треба вчинити, Морсере?

— Наказуйте, баронесо.

— Вам треба було б піти у ложу до того графа Монте-Крісто і припровадити його сюди.

— Навіщо, питається? — сказала Ежені.

— А щоб побалакати з ним. Хіба тобі не цікаво побачити його?

— Нітрохи.

— Чудне дівча! — пробурмотіла баронеса.

— Він, либонь, і сам прийде, — сказав Альбер. — Он він побачив вас, баронесо, і вклоняється.

Любо всміхнувшись, баронеса відповіла графові Монте-Крісто на його поклон.

— Гаразд, — сказав Альбер, — я пожертвую собою: покину вас і погляну, чи не можна з ним поговорити.

— Підійдіть до нього в ложу, це найпростіше.

— Але ж мене не представили.

— Кому?

— Красуні албанці.

— Таж ви кажете, що це невільниця.

— Так, але ж ви кажете, що це князівна... Та, може, він побачить, що я йду, то вийде теж.

— Таке може бути. Ідіть.

— Іду.

Альбер уклонився і вийшов. Справді, коли він минав графову ложу, двері її відчинилися і вийшов граф Монте-Крісто; він сказав кілька слів арабською Алі, що стояв у коридорі, й узяв Альбера під руку. Алі зачинив двері й став перед ними; довкруг нубійця в коридорі зібралася ціла юрба.

— Знаєте, — сказав граф Монте-Крісто, — ваш Париж чудернацьке місто, і парижани чудні люди. Можна подумати, наче вони вперше бачать мурина. Погляньте, як вони з’юрмилися довкола сердеги Алі, який не може ніяк уторопати, у чім річ. Мушу вас запевнити, що як парижанин приїде в Туніс, Константинополь чи Каїр, довкола нього ніколи не збереться юрба.

— Це тому, що на Сході люди відзначаються здоровим глуздом і дивляться лише на те, на що варто поглянути, — але, повірте, Алі користується таким успіхом лише тому що належить вам, а ви зараз наймодніша людина в Парижі.

— Справді? А чим я зобов’язаний таким щастям?

— Та самому собі. Ви даруєте запряжки по тисячі луїдорів ціною, ви рятуєте життя дружинам королівських прокурорів, під іменем майора Блека ви посилаєте на перегони расових жеребців і жокеїв завбільшки з мавпочку уїстіті, нарешті ви здобуваєте золоті кубки і посилаєте їх гарненьким жінкам.

— Хто це розповів вам отакі байки?

— Першу — пані Данґляр, якій страшенно кортить бачити вас у її ложі чи радше щоб інші вас там бачили, другу — Бошанова газета, а третю — моя здогадливість. Нащо ви називаєте свого коня Вампа, якщо хочете лишитися невідомим?

— Ох, справді, — сказав граф Монте-Крісто, — це було необережно. Та скажіть, хіба граф де Морсер не буває в Опері? Я уважно дивився, та ніде не побачив його.

— Він буде сьогодні.

— Де?

— Гадаю, у баронесиній ложі.

— А та чарівна особа поруч із нею, либонь, її донька?

— Так.

— Дозвольте привітати вас.

Альбер усміхнувся.

— Ми побалакаємо про це детальніше іншого разу. Як вам подобається музика?

— Яка музика?

— А та, що її ми зараз чули.

— Пречудова музика, якщо взяти до уваги, що створила її людина і виконують двоногі й безкрилі птахи, як казав небіжчик Діоген.

— Он як, любий пане графе? Можна подумати, за бажання ви можете тішити ваш слух співом семи янгольських хорів?

— Майже так, пане віконте. Коли мені хочеться послухати пречудову музику, таку, якої ніколи не чуло вухо людське, я засинаю.

— То ви якраз потрапили у таке місце: спіть собі здоровий, любий пане графе, опера для того й існує.

— Ні, бо, як по правді, ваш оркестр зчиняє забагато галасу. Щоб заснути отим сном, що про нього я кажу, мені потрібен спокій і тиша, та ще й певна підготовка...

— Славетний гашиш?

— Еге ж. Як вам захочеться послухати музику, пане віконте, приходьте до мене вечеряти.

— Я вже чув її, як снідав у вас.

— У Римі?

— Авжеж.

— А, то була лютня Гайде. Так, сердешна вигнанка часом тішиться тим, що грає мені пісні своєї батьківщини.

Альбер не розпитував далі, замовк і граф Монте-Крісто.

Тієї миті задзеленчав дзвоник.

— Ви мені вибачите? — сказав граф Монте-Крісто, прямуючи до своєї ложі.

— Авжеж.

— Прошу вас передати графині Г. привіт від її упиря.

— А баронесі?

— Передайте, що, з її дозволу, я упродовж вечора буду мати за честь засвідчити їй мою пошану.

Розпочався третій акт. Під час нього граф де Морсер, згідно з його обіцянкою, з’явився в ложу пані Данґляр.

Граф був не з тих людей, що збурюють глядацьку залу, тож ніхто, крім людей, що сиділи в тій-таки ложі, не помітив його появи.

Граф Монте-Крісто все ж таки зауважив його, і ледве помітна посмішка промайнула в нього на вустах.

Що ж до Гайде, то тільки підняли завісу, вона вже нічого не бачила довкруги. Як і всі безпосередні натури, її цілком захоплювало те, що промовляє до слуху і зору.

Третій акт минув як завжди: балерини Нобле, Жюлія й Леру витнули свої звичні антраша, Робер-Маріо кинув виклик принцові Гренадському, і врешті величний король, тримаючи доньку за руку, пройшов сценою, щоб показати глядачам свою оксамитову мантію, а потім завіса опустилася, і публіка розійшлася по фойє та коридорах.

Граф Монте-Крісто вийшов зі своєї ложі й за декілька секунд з’явився у ложі баронеси Данґляр.

Баронеса не могла втриматися від радісного здивованого вигуку.

— Ох, пане графе, я така рада вас бачити! — вигукнула вона. — Мені так хотілося долучити мою усну подяку до тієї записки, яку я вам надіслала.

— Ви й досі пам’ятаєте про ту дрібницю, баронесо? Я вже геть забув про неї.

— Так, але не можна забути, що наступного дня ви порятували мою любу подругу, пані де Вільфор, від лиха, якого вона зазнала від тих-таки коней.

— І за це, милостива пані, не заслуговую я подяки, бо ту послугу мав за щастя надати пані де Вільфор мій нубієць Алі.

— А мого сина з рук римських розбишак теж Алі вирятував? — устряв граф де Морсер.

— Ні, пане графе, — відказав Монте-Крісто, потискаючи долоню, яку простягнув йому генерал, — ні, цього разу я приймаю подяку, але ж ви вже висловили її, я її вислухав, то мені незручно, що ви ще згадуєте про це. Уклінно прошу, виявіть мені честь, пані баронесо, і представте мене вашій доньці.

— Вона вже знає вас, принаймні на ім’я, адже декілька днів ми тільки про вас і балакаємо. Ежені, — сказала баронеса, звертаючись до доньки, — це граф Монте-Крісто!

Граф Монте-Крісто вклонився, панна Данґляр насилу кивнула головою.

— Із вами в ложі сидить така вродливиця, пане графе, — сказала вона. — То ваша донька?

— Ні, панно, — сказав граф Монте-Крісто, здивувавшись тій винятковій наївності чи разючому апломбові, — це нещасна албанка; я її опікун.

— А зовуть її?

— Гайде, — відказав граф Монте-Крісто.

— Албанка! — пробурмотів граф де Морсер.

— Авжеж, пане графе, — сказала йому пані Данґляр, — і скажіть, чи бачили ви при дворі Алі-Тебеліна, якому ви так добре служили, таке прегарне вбрання, як ото у неї?

— То ви служили в Яніні, пане графе? — запитав граф Монте-Крісто.

— Я був генералом-інспектором військ, — відказав де Морсер, — і мушу сказати, отим незначним маєтком, що ним я володію, зобов’язаний щедротам славетного албанського владаря.

— Та гляньте ж на неї, — сказала пані Данґляр.

— Де ж вона? — запитав де Морсер.

— Ось! — мовив граф Монте-Крісто.

І, поклавши долоню графові на плече, нахилився з ним через край ложі.

Тієї миті Гайде, що шукала поглядом графа Монте-Крісто, угледіла його бліде обличчя поруч із Морсеровим лицем, якого він обнімав за плечі. Це видовисько справило на неї таке враження, наче вона побачила голову Медузи; вона схилилася трохи наперед, наче вп’явшись у них поглядом. Потім відразу ж хитнулася назад, ледве чутно зойкнувши, проте той вигук відразу ж почули сусіди й Алі, який негайно відчинив двері.

— Погляньте, — сказала Ежені, — що це сталося з вашою вихованкою, пане графе? Здається, їй недобре.

— Справді, — сказав граф Монте-Крісто, — та не бійтеся: Гайде дуже нервова, тож дуже чутлива до всіляких запахів: неприємний запах викликає млість у неї, та, — провадив він, діставши з кишені слоїка, — у мене є лік на це.

І, вклонившись баронесі та її доньці, він ще раз потиснув долоні графові де Морсерові й Дебре, а потім вийшов із ложі.

Повернувшись до своєї ложі, він побачив, що Гайде й досі біла мов стіна; не встиг він увійти, як вона вхопила його за руку.

Граф Монте-Крісто помітив, що руки у дівчини вогкі й холодні, мов крига.

— Із ким це ти розмовляв, пане мій? — запитала вона.

— А з графом де Морсером, — відказав граф Монте-Крісто, — він служив у твого славетного батька і каже, що зобов’язаний йому своїм маєтком.

— Негідник! — вигукнула Гайде. — Це він продав його туркам і заробив на тім маєток. Невже ти не знав цього, пане мій?

— Щось чув я про це в Епірі, — сказав граф Монте-Крісто, — та не знаю всіх подробиць цієї історії. Ходімо, дитино моя, ти мені все розповіси, це, мабуть, дуже цікаво.

— Так, так, ходімо хутчій, мені здається, я помру, якщо ще трохи побуду коло цієї людини.

Гайде квапливо підвелася, загорнулась у свій бурнус із білої вовни, гаптований перлами й коралами, і швидко вийшла з ложі тієї миті, як підіймалася завіса.

— Погляньте, — сказала графиня Г. Альберові, який знову повернувся до неї, — той чоловік нічого не робить, як усі! Він побожно слухає третю дію «Роберта» і йде якраз тоді, коли починається четверта.

XVI. Зростання і падіння

За декілька днів після тієї зустрічі Альбер де Морсер відвідав графа Монте-Крісто в його кам’яниці на Єлисейських Полях, що вже прибрала того палацового вигляду, якого граф, завдяки своєму величезному багатству, надавав усім своїм оселям, навіть тимчасовим. Він з’явився ще раз висловити йому від імені пані Данґляр вдячність, яку вона вже висловила йому в листі, підписаному баронесою Данґляр, зроду Ерміною де Серв’є.

Із Альбером був Люсьєн Дебре, що долучив до слів свого друга трохи люб’язностей, що, звісно, не мали офіційного характеру, проте спостережливий граф Монте-Крісто вгадав, звідки вони походять.

Йому навіть здалося, ніби Люсьєн приїхав до нього, бо спонукала його подвійна цікавість, і що половина того почуття походить від мешканців вулиці Шосе-Д’Антен. Справді, він міг не боятися помилитися і легко міг припустити, що пані Данґляр, позбавлена можливості на власні очі побачити, як живе чоловік, що дарує коней за тридцять тисяч франків і їздить у театр з невільницею, обсипаною самоцвітами, доручила очам, яким вона звикла довіряти, щоб вони зібрали сякі-такі відомості про його приватне життя.

Проте граф Монте-Крісто не дав на здогад, що йому зрозумілий зв’язок цього Люсьєнового візиту з баронесиною цікавістю.

— Часто ви бачитеся з бароном Данґляром? — запитав він Альбера.

— Авжеж, пане графе, ви ж пам’ятаєте, що я вам казав.

— То все, як і раніше?

— Більше ніж будь-коли, — встряв Люсьєн, — справа вже вирішена.

І, вважаючи, либонь, що він уже достатньої участі взяв у розмові, Люсьєн вставив ув око черепаховий монокль і, кусаючи золоте наголів’я ціпка, почав ходити кімнатою, розглядаючи зброю й картини.

— Та, якщо судити з ваших слів, мені здалося, ніби остаточне рішення ще не запало, — сказав граф Монте-Крісто Альберові.

— Нічого не вдієш. Справи йдуть так швидко, що й не помічаєш того, не думаєш про них, а вони думають про тебе, а як озирнешся, то тільки дивуєшся, як далеко вони зайшли. Мій батько і пан Данґляр служили разом в Іспанії: мій батько — у війську, а пан Данґляр — інтендантом із продовольства. Отам мій батько, що був розорений революцією, поклав початок своїй непоганій політичній і військовій кар’єрі, а пан Данґляр, що ніколи не був заможний, — своїй дивовижній політичній і фінансовій кар’єрі.

— Справді, — сказав граф Монте-Крісто, — пригадую, пан Данґляр, як бував я в нього, розповідав мені про це. — Він глянув на Люсьєна, що гортав альбом, і докинув: — А вона нічогенька, панна Ежені! Адже звати її Ежені, еге?

— Дуже нічогенька чи радше дуже вродлива, — відказав Альбер, — та я не шанувальник такої вроди. Негідний я.

— Ви кажете про це так, наче вона вже стала вашою дружиною!

— Ох, — зітхнув Альбер, і собі поглянувши, що там робить Люсьєн.

— Мені здається, — трохи тихіше сказав граф Монте-Крісто, — що ви не дуже в захваті від майбутнього шлюбу.

— Панна Данґляр, як на мене, надто вже багата, і це лякає мене.

— Знайшли причину! — відказав граф Монте-Крісто. — А ви хіба не багаті?

— Мій батько має десь п’ятдесят тисяч ліврів річного прибутку, і після мого одруження він виділить мені, може, тисяч десять або дванадцять.

— Звісно, це дуже скромно, — сказав граф Монте-Крісто, — надто ж для Парижа, та багатство це ще не все, бо шляхетне ім’я і становище теж чимало важать у суспільстві. Ви маєте славетне ім’я і пречудове суспільне становище, та й граф де Морсер — вояк, тож приємно бачити, як Баярова непідкупність поєднується з Дюгескленовою бідністю. Безкорисність — це той сонячний промінь, у якому найбільш яскраво сяє шляхетний меч. Ось я, навпаки, вважаю цей шлюб дуже доречним, адже панна Данґляр принесе вам багатство, а ви їй — шляхетне ім’я!

Альбер замислено похитав головою.

— Існує ще одна обставина, — сказав він.

— Зізнаюся, — провадив граф Монте-Крісто, — мені нелегко збагнути, чому така відраза у вас до цієї заможної і вродливої дівчини.

— Знаєте, — відказав Альбер, — якщо це можна вважати відразою, то не тільки я відчуваю її.

— А хто ж іще? Адже ви казали, що ваш батько хоче цього шлюбу.

— Моя матінка, а в неї пильне око. І ось моїй матері цей шлюб не подобається, вона має якусь упередженість проти Данґлярів.

— Ох, це зрозуміло, — сказав граф Монте-Крісто трохи штучним тоном, — графиню де Морсер, утілення вишуканості, аристократичності, душевної тонкості, трохи лякає дотик тяжкої і грубої плебейської руки, це природно.

— Їй-богу, не знаю, чи це справді так, — відказав Альбер, — та знаю, що як шлюб цей відбудеться, вона буде нещасна. Уже півтора місяця тому вирішили було зібратися й обговорити діловий бік питання, та мене спіткали такі мігрені...

— Справжні? — всміхнувся граф Монте-Крісто.

— Справжнісінькі, певне, зі страху... і через них ту нараду відклали на два місяці. Ви ж розумієте, справа не термінова: мені ще нема двадцяти одного року, а Ежені тільки сімнадцять, проте цей термін спливає на наступному тижні. Доведеться взяти участь у тій нараді. Ви не можете собі уявити, любий графе, як воно мене бентежить... Ох, ви такі щасливі, адже ви вільна людина!

— А хто ж заважає вам теж бути таким вільним?

— Батько мій дуже розчарувався б, якби я не одружився з панною Данґляр.

— То одружіться з нею, — сказав граф Монте-Крісто, якось по-особливому стенувши плечима.

— Та воно так, — сказав Альбер, — та для моєї матінки це буде вже не розчарування, а справжнісіньке горе.

— То не одружуйтеся, — сказав граф Монте-Крісто.

— Я подумаю і спробую це вчинити... а ви ж не відмовите мені в порадах, правда ж? Може, ви могли б виручити мене? Знаєте, щоб не засмучувати мою матінку, я, либонь, зважуся на сварку з батьком.

Граф Монте-Крісто відвернувся, здавалося, він був схвильований.

— Чим це ви так захопилися? — запитав він Дебре, який сидів у глибокому фотелі на другому кінці вітальні, тримаючи в одній руці олівця, а в другій записника, — перемальовуєте Пуссена?

— Перемальовую? Де ж пак! — спокійно відказав той. — Надто вже люб­лю я живопис, щоб робити таке. Ні, я роб­лю якраз протилежне, я підраховую.

— Підраховуєте?

— Авжеж, здійснюю підрахунки; це стосується трохи і вас, віконте: я підраховую, скільки заробив Данґлярів банк на останньому підвищенні Гаїті, адже за три дні акції зросли з двохсот шести до чотирьохсот дев’яти, а передбачливий банкір купив велику партію по двісті шість. За моїми підрахунками, він мав заробити з триста тисяч.

— Це ще не найбільш вдала його оборудка, — сказав Альбер, — адже цього року він заробив мільйон на іспанських паперах.

— Послухайте, любий друже, — сказав Люсьєн Дебре, — граф Монте-Крісто міг би відповісти вам разом з італійцями:

Danaro e santia

Meta della meta.[53]

І це ще багато. Тож як мені розповідають щось подібне, я тільки знизую плечима.

— Але ж ви самі розповіли про Гаїті, — сказав граф Монте-Крісто.

— Гаїті — це інша річ, Гаїті — це біржове екарте. Можна полюбляти бульот[54], захоплюватися вінтом**, любити бостон** і все ж таки охолонути до них, але екарте** ніколи не губить свого чару — це приправа. Отож, Данґляр продав учора по чотириста шість і поклав до кишені триста тисяч франків, а якби зачекав до сьогодні, то папери упали б до двохсот п’яти і замість того, щоб виграти триста тисяч франків, він згубив би тисяч двадцять-двадцять п’ять.

— А чому вони впали з чотирьохсот дев’яти до двохсот п’яти? — запитав граф Монте-Крісто. — Перепрошую, але я геть не знаюся на цих біржових інтригах.

— А тому, — зареготав Альбер, — що звістки чергуються і не збігаються.

— А нехай йому! — вигукнув граф Монте-Крісто. — То пан Данґляр може за однісінький день виграти або програти триста тисяч франків? Значить, він страшенно багатий?

— Грає не він, а пані Данґляр, — жваво відгукнувся Люсьєн, — це на диво хоробра жінка.

— Але ж ви обачний чоловік, Люсьєне, і, перебуваючи біля самісінького першоджерела, добре знаєте, чого варті звістки, то мусили б зупиняти її, — усміхаючись, сказав Альбер.

— Як це я можу, коли навіть чоловік її не потрапить того вчинити? — запитав Люсьєн. — Ви ж знаєте баронесин характер: вона не скоряється нічиєму впливу і робить те, що їй хочеться.

— Ох, якби я був на вашому місці... — сказав Альбер.

— Та й що?

— Я вилікував би її, і то була б велика послуга її майбутньому зятеві.

— Як це?

— А просто. Провчив би її.

— Провчив?

— Авжеж. Ваше становище особистого секретаря міністра робить вас авторитетом у тім, що стосується різних новин і звісток, то вам варто тільки рота розтулити, як усі ваші слова стенографуються біржовими маклерами; змусьте її за однісінький раз програти сто тисяч франків, то вона й стане обережніша.

— Не розумію я вас... — пробурмотів Люсьєн.

— Та тут все ясно як білий день, — з непідробною щирістю відказав Альбер, — сповістіть їй якось щось таке нечуване, наприклад, про телеграму, яку читали тільки ви, скажімо, про те, що напередодні в Габрієль бачили Генріха IV, це викличе підвищення на біржі, вона захоче скористатися цим і, звісно ж, програє, бо наступного дня Бошан у своїй газеті напише:

«Твердження обізнаних людей, буцім короля Генріха IV бачили позавчора в Габрієль, не відповідають дійсності; такого не було; король Генріх IV не покидав Нового мосту».

Люсьєн криво посміхнувся. Граф Монте-Крісто тримався байдуже упродовж усієї тієї розмови, та насправді не проґавив ні слова, і від його проникливого погляду не сховалося таємне збентеження особистого секретаря міністра.

Унаслідок того збентеження, що його геть не помітив Альбер, Люсьєн скоротив свою гостину у графа Монте-Крісто. Йому було вочевидь ніяково. Проводячи його до дверей, граф Монте-Крісто сказав йому тихенько декілька слів, і той відказав:

— Авжеж, пане графе, я згоден.

Граф Монте-Крісто обернувся до молодого Морсера.

— А вам не здається, як добре подумати, — сказав він йому, — що в присутності пана Дебре не слід було такого казати про вашу тещу?

— Ох, пане графе, прошу вас, — відказав Морсер, — не вживайте передчасно цього слова.

— Послухайте, невже графиня і справді так налаштована проти цього шлюбу?

— Настільки, що баронеса дуже рідко буває у нас, а моя матінка, гадаю, і двічі за життя не була у пані Данґляр.

— Тоді, — сказав граф Монте-Крісто, — я зважуся розмовляти з вами відверто: пан Данґляр мій банкір, пан де Вільфор дуже люб’язно ставиться до мене у відповідь на послугу, яку щаслива нагода допомогла мені йому надати, тож я передбачаю цілу лавину обідів і гостин. А щоб не здалося, ніби я з погордою нехтую всім цим і навіть, якщо хочете, щоб самому випередити інших, я запрошую на мою віллу в Отеї пана й пані Данґляр, пана й пані де Вільфорів. Якщо я на цей обід запрошу й вас, як ото графа і графиню де Морсерів, то чи не буде це скидатися на якісь оглядини перед весіллям? Принаймні чи не здаватиметься воно так графині де Морсер, надто ж якщо барон Данґляр виявить мені честь і приведе із собою доньку? Графиня може тоді мене зненавидіти, а я не хотів би цього, адже я — прошу вас при нагоді запевнити її в цім — завжди високо ціную її добру думку про мене.

— Повірте, пане графе, — відказав Морсер, — я дуже вдячний вам за вашу відвертість і згоден не бути присутнім на вашому обіді. Ви кажете, що вам дорога думка моєї матінки, — вона дуже добре ставиться до вас.

— Ви так гадаєте? — зацікавлено запитав граф Монте-Крісто.

— Я певен цього. Після того, як ви ото в нас були, ми цілу годину про вас розмовляли; та повернімося до нашої розмови. Ото якби моя мати дізналася про вашу увагу до неї, — а я візьму на себе сміливість їй розповісти про це, — я певен, вона була б вам надзвичайно вдячна. Щоправда, батько розлютився б.

Граф Монте-Крісто зареготав.

— Що ж, — сказав він Альберові, — тепер ви знаєте, як воно все насправді. До речі, не лише ваш батько розлютиться — пан із панею Данґляр будуть дивитися на мене як на дуже невиховану людину. Вони знають, що ми бачимося з вами просто, що в Парижі ви мій найдавніший знайомець, і раптом вас не буде на обіді, то вони запитають, чому я вас не запросив. Спробуйте принаймні заручитися заздалегідь якимось правдоподібним запрошенням і попередьте мене запискою. Ви ж знаєте, для банкірів тільки письмові докази важать.

— Я зроб­лю ще ліпше, пане графе, — сказав Альбер. — Моя матінка хоче поїхати куди-небудь, щоб подихати морським повітрям. Якого дня має відбутися той обід?

— У суботу.

— Чудово. Сьогодні у нас вівторок. Ми поїдемо завтра ввечері, а післязавтра будемо в Трепорі. Знаєте, пане графе, дуже люб’язно з вашого боку, що ви рятуєте людей із незручної ситуації.

— Ох, ви мене переоцінюєте: просто я хочу бути приємним для вас.

— Коли ви порозсилали запрошення?

— Сьогодні.

— Чудово! Я зараз же піду до Данґляра і скажу йому, що ми з матінкою завтра вирушаємо з Парижа. Я вас не бачив, то й про обід нічого не знаю.

— Схаменіться! А Дебре, що бачив допіру вас у мене?

— Ох, і правда.

— Навпаки, я вас бачив і тут-таки, без будь-якої офіційності, запросив на обід, а ви щиро відповіли мені, що не можете бути моїм гостем, бо вирушаєте до Трепора.

— Отак і буде. Та, може, ви одвідаєте мою матінку до від’їзду?

— До від’їзду це нелегко зробити буде, та й збиратися у дорогу я вам заважатиму.

— То зробіть ще ліпше! Досі ви були тільки чарівною людиною, то заслужіть на те, щоб ми ще й обожнювали вас.

— І що маю я учинити, щоб сягнути такої досконалості?

— Що ви повинні вчинити?

— Так, мені хочеться знати це.

— Здається, ви сьогодні вільні, то їдьмо до нас обідати; ми будемо самі — ви, матінка і я. Ви бачили графиню тільки мимохідь, а тепер познайомитеся з нею ближче. Це дивовижна жінка, і я шкодую тільки про те, що на світі нема іншої такої самої, тільки молодшої років на двадцять, тоді, присягаюся, крім графині де Морсер, незабаром з’явилася б ще й віконтеса де Морсер. Мого батька ви не побачите: у нього сьогодні комісія, то він обідає у великого референдарія. Поїдьмо, поговоримо про мандрівки. Ви бачили всенький світ — розповісте нам про ваші пригоди, розкажете історію тієї красуні албанки, яка була з вами в Опері і яку ви прозиваєте вашою невільницею, а поводитеся з нею, як із князівною... Ми будемо розмовляти італійською й іспанською. Ну ж бо, погоджуйтеся! Графиня буде рада.

— Я дуже вам вдячний, — відказав граф Монте-Крісто, — ваша пропозиція дуже лестить мені, тож я страшенно шкодую, що не можу її прийняти. Дарма ви гадаєте, ніби я вільний — навпаки, у мене дуже важливе побачення.

— Стережіться, ви допіру навчили мене, як позбутися неприємного запрошення. Мені потрібні докази. Слава Богу, я не банкір, як ото Данґляр, та попереджаю: я так само недовірливий, як і він.

— Тоді я дам вам докази, — сказав граф Монте-Крісто.

Він подзвонив.

— Ви вже вдруге відмовляєтеся обідати в моєї матінки, пане графе, — сказав Морсер. — Либонь, у вас є підстави для цього.

Граф Монте-Крісто здригнувся.

— Сподіваюся, ви так не гадаєте, — сказав він, — до речі, ось іде мій доказ.

Увійшов Батістен і спинився на порозі.

— Мене ж не попередили про ваш прихід.

— А хтозна! Ви такий незвичайний чоловік, що тут усе може бути.

— Принаймні я не міг передбачати, що ви запросите мене на обід.

— Оце, мабуть, таки правда.

— Чудово. Послухайте, Батістене, що сказав я вам сьогодні вранці, як погукав у кабінет?

— Не приймати нікого, хто прийде після п’ятої вечора.

— А потім?

— Ох, пане графе... — устряв Альбер.

— Ні, ні, я будь-що хочу позбутися цієї таємничої репутації, яку ви створили мені, любий віконте. Дуже прикро весь час корчити із себе Манфреда. Я хочу бути зрозумілим для всіх. Потім?... Продовжуйте, Батістене.

— Потім прийняти тільки пана майора Бартоломео Кавальканті із сином.

— Ви чуєте: майора Бартоломео Кавальканті, нащадка одного з найдавніших родів, його генеалогією клопотався сам Данте... як ви пам’ятаєте чи, може, й не пам’ятаєте, у десятій пісні «Пекла»; крім того, ще і його сина, дуже хорошого парубка, віконте, йому стільки ж, як і вам, та й титул він носить такий самий; він вступає в паризьке світське товариство, спираючись на батькові мільйони. Майор приведе до мене сьогодні свого сина, контіно, як кажуть у нас в Італії. Він доручає його мені. Я буду скеровувати його, якщо він того вартий. Ви допоможете мені, гаразд?

— Авжеж! То цей майор Кавальканті ваш давній друг? — запитав Альбер.

— Нітрохи. Це дуже шанований добродій, дуже поштивий, дуже скромний, дуже тактовний, таких в Італії сила-силенна, це нащадки занепалих старовинних родів. Я декілька разів із ним зустрічався й у Флоренції, і в Болоньї, і в Луцці, аж раптом він сповістив, що приїде сюди. Дорожні знайомі дуже вимогливі люди: вони скрізь чекають від вас того приязного ставлення, що його ви якось випадково виявили до них, наче в культурної людини, що вміє з кожним перевести приємну часину, не буває прихованих спонук! Любий майор Кавальканті збирається знову поглянути на Париж, який він бачив лише мимохідь, за часів Імперії, коли вирушав мерзнути до Москви. Я маю пригостити його добрячим обідом, він доручить мені свого сина, я пообіцяю наглянути за ним і дам йому змогу розважатися, як йому закортить, — у такий спосіб ми і поквитаємося.

— Пречудово! — сказав Альбер. — Бачу, ви неоціненний опікун. Тоді до побачення, ми повернемося у понеділок. До речі, я отримав листа від Франца Д’Епіне.

— Ти ба! — сказав граф Монте-Крісто. — Він так само задоволений Італією?

— Гадаю, так, та він шкодує, що вас там нема... Каже, що ви були сонцем Рима і що без вас там похмуро. Не гарантуватиму навіть, що він не стверджує, ніби там іде дощ.

— То ваш друг змінив думку про мене?

— Навпаки, він і далі вважає, що ви передовсім фантастична істота, тож він і шкодує, що вас там нема.

— Дуже приємний чоловік! — сказав граф Монте-Крісто. — Я відчув до нього приязнь першого ж вечора нашого знайомства, коли він шукав вечерю й люб’язно погодився повечеряти зі мною. Якщо не помиляюся, він син генерала Д’Епіне?

— Авжеж.

— Того самого, якого так підло вбили в 1815 році?

— Ага, бонапартисти.

— Так отож! Справді, він дуже мені сподобався. А його не збираються одружити?

— Авжеж, він одружується з панною де Вільфор.

— Це напевно?

— Так само, як і мій шлюб із панною Данґляр, — зареготав Альбер.

— Ви жартуєте?

— Так.

— Чому?

— Мені здається, у цім шлюбі стільки обопільної приязні, як і в моєму з панною Данґляр. Ох, пане графе, ми балакаємо про жінок, як ото жінки пліткують про чоловіків, так не можна.

Альбер підвівся.

— Ви вже йдете?

— Нічого собі! Уже дві години забираю я ваш час, а ви такі люб’язні, що питаєте мене, чи йду я. Ні, пане графе, ви таки найлюб’язніший чоловік на світі! А ваші слуги такі вимуштрувані! Надто ж Батістен. Ніколи не щастило мені здобути такого. У мене вони завжди наче мавпують лакеїв із Французького театру, котрі задля того щоб вимовити однісіньке слово, щоразу підходять до самісінької рампи. Тож як захочете розлучитися з Батістеном, віддайте його мені.

— Домовилися, віконте.

— Зачекайте, це ще не все. Передайте, коли ваша ласка, моє вітання вашому скромному гостеві з Лукки, синьйорові де Кавальканті, і якби виявилося, що він не проти одружити свого сина, постарайтеся знайти йому дружину, дуже багату, дуже шляхетну, бодай по жіночій лінії, і баронесу по батькові. Я вам у цім допоможу.

— Ого, — вигукнув граф Монте-Крісто, — невже справа аж так далеко зайшла?

— Авжеж.

— Не зарікайтеся, усе може ще статися.

— Ох, пане графе, — вигукнув Морсер, — ви таку послугу надали б мені! Я у сто разів дужче полюбив би вас, якби завдяки вам лишився парубком ще років хоч із десять!

— Що ж, усе можливо, — поважно відказав граф Монте-Крісто.

І, попрощавшись із Альбером, повернувся до себе і тричі подзвонив.

Увійшов Бертуччо.

— Бертуччо, — сказав граф Монте-Крісто, — майте на увазі, в суботу я вітаю гостей у моїй віллі в Отеї.

Бертуччо здригнувся.

— Слухаю, ваша ясновельможносте, — сказав він.

— Ви необхідні мені, щоб усе там опорядити як слід, — провадив граф Монте-Крісто. — Це пречудовий дім чи принаймні він може стати чудовим.

— Задля цього його треба геть поновити, ваша ясновельможносте: шпалери на стінах геть зблякли.

— То поміняйте їх скрізь, крім спальні, оббитої червоною матерією; її треба лишити точнісінько такою, яка вона є зараз.

Бертуччо вклонився.

— Так само нічого не чіпайте в саду, зате із двориськом робіть усе, що хочете, — мені навіть приємно було б, якби воно стало невпізнанне.

— Я зроб­лю все, щоб догодити вашій ясновельможності, та мені було б спокійніше, якби ваша ясновельможність зволили дати мені вказівки щодо обіду.

— Ох, любий Бертуччо, — сказав граф Монте-Крісто, — бачу, відтоді як ми в Парижі, ви почуваєтеся ніяково і весь час сумніваєтеся. Невже ви розучилися розуміти мене?

— Та, може, ваша ясновельможносте, ви бодай скажете мені, кого запросили туди?

— Я ще й сам не знаю, та й вам нема чого це знати. Лукулл обідає в Лукулла, та й годі.

Бертуччо вклонився і вийшов.

XVII. Майор Кавальканті

Ні граф Монте-Крісто, ні Батістен не брехали, коли казали Альберові про відвідини майора з Лукки, через якого граф Монте-Крісто відмовився від запрошення на обід.

Допіру вибило сьому вечора і минуло вже дві години відтоді, як Бертуччо, виконуючи графів наказ, подався до Отея, коли біля брами зупинився візник і, наче збентежившись, квапливо поїхав звідтіля, висадивши чолов’ягу років п’ятдесяти двох, убраного в один із тих зелених сурдутів із чорними шнурами, які, либонь, ніколи не переведуться в Європі.

На приїжджому були також широкі блакитні суконні панталони, а також високі, ще досить нові, хоч і трохи тьмяні, чоботи на занадто грубій підошві, замшеві рукавички, капелюх, що скидався на жандармську шапку, і чорний комірець із білим хутром, який можна було б узяти за крицевий нашийник, якби власник не носив його самохіть.

Особа в такому мальовничому вбранні подзвонила біля хвіртки, запитала, чи тут мешкає граф Монте-Крісто, і коли воротар ствердно відповів на те, увійшла хвірткою, зачинила її за собою і попрямувала до ґанку.

Батістен заздалегідь отримав опис зовнішності гостя і вже чекав його у передпокої, тож відразу ж упізнав його малу кутасту голову, шпакуватого чуба і густі білі вуса, і не встиг той назватися тямущому камердинерові, як про його прибуття вже доповіли графові Монте-Крісто.

Чужинця запровадили до найскромнішої з віталень. Граф Монте-Крісто вже чекав на нього й, усміхаючись, пішов йому назустріч.

— А, це ви, любий майоре, — сказав він. — Прошу, прошу! Я вас чекав.

— Правда? — запитав гість із Лукки. — Ви чекали на мене, ваша ясновельможносте?

— Авжеж, мене попередили, що ви з’явитеся до мене сьогодні о сьомій вечора.

— Що я до вас з’явлюся? Попередили?

— Атож.

— Що ж, тим ліпше. Як по правді, я боявся, що про це забудуть.

— Про що?

— Попередити вас.

— Ну що ви!

— Але ви впевнені, що не помиляєтеся?

— Певен.

— І ви чекали саме на мене сьогодні о сьомій вечора, ваша ясновельможносте?

— Саме на вас. Утім, це можна й перевірити.

— Та ні, якщо ви на мене чекали, — сказав гість із Лукки, — то не варто.

— Але чому ж? — сказав граф Монте-Крісто.

Гість із Лукки начебто занепокоївся.

— Послухайте, — сказав граф Монте-Крісто, — ви ж маркіз Бартоломео Кавальканті?

— Бартоломео Кавальканті, — з радістю повторив гість із Лукки, — авжеж.

— Відставний майор австрійського війська?

— А хіба я був майором? — несміливо запитав старий вояка.

— Авжеж, — сказав граф Монте-Крісто, — ви були майором. Так прозивають у Франції те звання, яке ви мали в Італії.

— Тоді добре, — відказав гість із Лукки, — мені, як ви розумієте, байдужісінько...

— Утім, ви приїхали сюди не з власного бажання, — провадив граф Монте-Крісто.

— Ще б пак!

— Вас до мене скерували, правда ж?

— Правда.

— Всечесний абат Бузоні?

— Так, так! — радісно вигукнув майор.

— І ви привезли із собою листа?

— Ось він.

— Так отож! Дайте його мені.

І граф Монте-Крісто узяв того листа, відкрив його і прочитав. Майор здивовано вирячився на графа, погляд його зацікавлено блукав покоєм, та весь час повертався до його власника.

— Так і є... абат пише... «майор Кавальканті, шляхетний луккський патрицій, нащадок флорентійських Кавальканті, — казав граф Монте-Крісто, пробігаючи очима по рядках, — що володіє річним прибутком у півмільйона...»

Граф Монте-Крісто урвав читання й уклонився.

— Півмільйона! — вигукнув він. — Нічогенько, любий пане Кавальканті!

— А там написано півмільйона? — запитав гість із Лукки.

— Чорним по білому, і так воно, звісно ж, і є, адже панотець Бузоні ліпше, ніж будь-хто, знає про всі великі маєтки в Європі.

— Що ж, нехай буде півмільйона, — сказав гість із Лукки, — та, їй-богу, я й не гадав, що так багато буде...

— А це тому, що ваш управитель краде у вас; нічого не вдієш, любий пане Кавальканті, така наша з вами доля!

— Ви відкрили мені очі, — поважно сказав гість із Лукки, — доведеться нагнати мерзотника.

Граф Монте-Крісто провадив:

— «Для цілковитого щастя йому бракує лише одного».

— Боже милосердний, авжеж! Лише одного! — зітхнувши, сказав гість із Лукки.

— «Знайти коханого сина».

— Ох, коханого сина!

— «Його вкрали в дитинстві вороги його шляхетної родини або цигани».

— Йому було п’ять років, мосьпане, — гірко зітхнувши, сказав гість із Лукки, звівши очі догори.

— Сердешний батько! — мовив граф Монте-Крісто, і читав далі:

— «Я повернув йому надію, я повернув його до життя, пане графе, сповістивши, що ви допоможете йому знайти сина, якого він марно шукає ось уже п’ятнадцять років».

Гість із Лукки зиркнув на графа Монте-Крісто з якимось невиразним неспокоєм.

— Я можу це зробити, — відказав граф Монте-Крісто.

Майор випростався.

— Ага, — сказав він, — то все в листі, виявляється, правда?

— Невже ви сумнівалися у цьому, любий пане Кавальканті?

— Ні, ні, що ви, ні на мить! Що ви! Такий поважний чоловік, у духовному званні, як панотець Бузоні, не дозволив би собі так жартувати, та ви ще не все прочитали, ваша ясновельможносте.

— Справді, — сказав граф Монте-Крісто, — є ще постскриптум.

— Атож, — сказав гість із Лукки, — він є...

— «Щоб не затрудняти майора Кавальканті переказом грошей з одного банку до іншого, я надсилаю йому на дорожні видатки чек на дві тисячі франків і переказую на нього суму в сорок вісім тисяч франків, яку ви були мені винні».

Майор із помітною тривогою стежив за читанням того постскриптуму.

— Отак, — сказав граф Монте-Крісто.

— Він сказав мені, — пробурмотів гість із Лукки, — тож, пане графе...

— То що? — запитав граф Монте-Крісто.

— То постскриптум... Ви так само прихильно ставитеся до нього, як і до листа?

— Та звісно ж. У нас свої справи з панотцем Бузоні. Не пам’ятаю вже до ладу, чи винен я йому саме сорок вісім тисяч ліврів, та кілька банкнотів у той чи той бік нас не стурбують. А що, ви надавали таке велике значення тому постскриптуму, любий пане Кавальканті?

— Мушу зізнатися, — відказав гість із Лукки, — що, цілком довіряючи підписові абата Бузоні, я не взяв із собою інших грошей, і якби мої надії на цю суму не справдилися, то я опинився б у скрутному становищі.

— Облиште, хіба така людина, як ви, може десь потрапити у скрутне становище? — сказав граф Монте-Крісто.

— Ох, як нікого не знаєш... — сказав гість із Лукки.

— Зате вас усі знають.

— Авжеж, мене всі знають, отож...

— Я слухаю вас, любий пане Кавальканті.

— То ви дасте мені ті сорок вісім тисяч ліврів?

— На першу ж вашу вимогу.

Майор страшенно витріщив очі від подиву.

— Та сядьте, прошу вас, — мовив граф Монте-Крісто, — їй-богу, сам не втямлю, що це зі мною... Я тримаю вас на ногах уже чверть години.

— Нічого!

Майор посунув фотеля й сів.

— Дозвольте щось запропонувати вам, — сказав граф Монте-Крісто, — келих портвейну, хересу, аліканте?

— Аліканте, з вашого дозволу, це моє улюблене вино.

— У мене є пречудове аліканте. І кусник бісквіту, еге?

Граф Монте-Крісто подзвонив. Увійшов Батістен.

Граф підійшов до нього.

— То що? — запитав він тихо.

— Молодик уже тут, — так само тихо відказав камердинер.

— Чудово. Куди ви його запровадили?

— У блакитну вітальню, як ви і звеліли, ваша ясновельможносте.

— Добре. Принесіть пляшку аліканте і бісквіти.

Батістен вийшов.

— Ох, пане графе, — сказав гість із Лукки, — мені дуже незручно, що я так турбую вас.

— Ну що ви! — відказав граф Монте-Крісто.

Увійшов Батістен із пляшкою, келихами й бісквітами.

Граф Монте-Крісто наповнив один келих, а в другий налляв лише декілька крапель того рідкого рубіну, який був у пляшці, геть поснованій павутинням та іншими прикметами, що ліпше свідчать про вік вина, ніж зморшки про людський вік.

Майор із вибором не схибив: він узяв повного келиха і бісквіт.

Граф Монте-Крісто звелів Батістенові поставити тацю коло гостя, який спершу тільки пригубив вино, а потім схвально кивнув і обережно вмочив у келиха бісквіт.

— Отож, мосьпане, — сказав граф Монте-Крісто, — ви жили в Луцці, були заможною людиною шляхетного роду, користувалися загальною повагою, у вас було все, щоб бути щасливим?

— Усе, ваша ясновельможносте, — відказав майор, наминаючи бісквіт, — геть-чисто все.

— І для цілковитого щастя вам бракувало тільки одного?

— Тільки одного, — відказав гість із Лукки.

— Знайти вашого сина?

— Еге ж, — сказав шановний майор, узявши другого бісквіта, — оце цього мені страшенно бракувало.

Він звів очі до неба і спробував зітхнути.

— А тепер скажіть мені, любий пане Кавальканті, — мовив граф Монте-Крісто, — що це за син, за яким ви так побиваєтеся? Бо мені казали, що ви одинак.

— Усі так думали, — відказав майор, — я й сам...

— Авжеж, — підхопив граф Монте-Крісто, — ви й самі не спростовували тих чуток. Гріх молодості, і його ви хотіли приховати.

Гість із Лукки випростався у фотелі, прибрав дуже спокійного і поважного вигляду, скромно опустивши при цьому очі додолу, — чи для того, щоб почуватися певніше, чи то задля того, щоб допомогти своїй уяві, а заразом він спідлоба зиркав на графа Монте-Крісто, проте усмішка, що була в того на вустах, і далі свідчила про доброзичливу увагу.

— Авжеж, пане графе, — нарешті сказав він, — я хотів приховати ту помилку.

— Не заради себе, — сказав граф Монте-Крісто, — чоловіків не звинувачують у цьому.

— Ні, звісно ж, не заради себе, — сказав майор, усміхаючись і хитаючи головою.

— А заради його матінки, — сказав граф Монте-Крісто.

— Заради його матінки! — вигукнув гість із Лукки, узявшись до третього бісквіта. — Заради його сердешної матінки!

— Пийте, прошу вас, любий пане Кавальканті, — сказав граф Монте-Крісто, наливаючи йому ще один келих аліканте. — Від хвилювання вам дух забиває.

— Заради його бідолашної матінки! — вигукнув гість із Лукки, намагаючись вольовим зусиллям уплинути на сльозову залозу, щоб в очах заблищало бодай трохи сліз.

— Як я пам’ятаю, вона походила з одної із найшляхетніших італійських родин?

— Патриційка із Ф’єзоле, пане графе!

— І звалася вона?..

— Вам хочеться знати, як вона звалася?

— Боже милосердний, — сказав граф Монте-Крісто, — можете й не казати, бо ж її ім’я мені відоме.

— Вашій ясновельможності відомо все, — уклонився гість із Лукки.

— Олівія Корсінарі, правда ж?

— Олівія Корсінарі!

— Маркіза?

— Маркіза!

— І, попри те, що родина була проти цього шлюбу, ви все ж таки побралися з нею?

— Усе ж таки побрався.

— І привезли із собою всі необхідні папери? — запитав граф Монте-Крісто.

— Які папери? — запитав гість із Лукки.

— А ваше шлюбне свідоцтво і синову метрику.

— Синову метрику?

— Метрику Андреа Кавальканті, вашого сина. Хіба його звати не Андреа?

— Здається, так, — відказав гість із Лукки.

— Тобто як це «здається»?

— Ох, я не можу цього сказати напевне, адже він так давно зник.

— Правда ваша, — сказав граф Монте-Крісто. — Але ж папери у вас із собою?

— Пане графе, мушу вам із сумом заявити, що мене не попередили про необхідність мати ці папери, то я й не взяв їх із собою.

— А нехай йому дідько! — сказав граф Монте-Крісто.

— Хіба вони так потрібні?

— Необхідні!

Гість із Лукки почухав потилицю.

— Ох, per Baccho! — сказав він. — Необхідні!

— Звичайно, а ну ж бо тут виникнуть сумніви в тому, чи дійсний ваш шлюб, чи законне народження вашого сина?

— Маєте рацію, можуть виникнути сумніви.

— Вашому синові це була б велика прикрість.

— Це було б для нього фатальним ударом.

— Через це він може втратити чудову наречену.

— О, peccato![55]

— Бачте, у Франції до цього суворо ставляться: тут не можна, як ото в Італії, піти до священика і сказати: «Ми кохаємо одне одного, повінчайте нас». У Франції існує цивільний шлюб, а для цивільного шлюбу потрібні папери, що засвідчують особу.

— Оце халепа! Нема в мене тих паперів.

— Добре, що в мене вони є, — сказав граф Монте-Крісто.

— У вас?

— Авжеж.

— Вони у вас є?

— Є.

— Оце і справді, — сказав гість із Лукки, який, побачивши, що відсутність паперів позбавляє його мандрівку будь-якого сенсу, перелякався, щоб той недогляд не викликав часом труднощів із отриманням сорока восьми тисяч, — оце і справді велике щастя. Авжеж, — провадив він, — таки велике воно, адже про ті папери я й не подумав.

— Ще б пак, охоче вірю вам, бо про все не подумаєш. Та, слава Богу, пан­отець Бузоні про це подумав.

— Ох, цей любий панотець!

— Завбачливий чоловік.

— Чудовий чоловік, — сказав гість із Лукки. — І він надіслав їх вам?

— Ось вони.

Гість із Лукки од захвату молитовно склав долоні.

— Ви повінчалися з Олівією Корсінарі у церкві Сан-Паоло в Монте-Каттіні, ось свідоцтво священика.

— Еге ж, справді, ось воно, — сказав майор, здивовано розглядаючи документ.

— А це — свідоцтво про хрещення Андреа Кавальканті, видане священиком у Саравецці.

— Усе гаразд, — сказав майор.

— Тоді візьміть ці папери, вони мені не потрібні, і передайте їх вашому синові, він їх збереже.

— Ще б пак! Якби він їх згубив...

— Еге? Якби він їх згубив?.. — повторив граф Монте-Крісто.

— То довелося б писати туди, — сказав гість із Лукки, — і дуже довго чекати інших.

— Авжеж, це було б нелегко, — потвердив граф Монте-Крісто.

— Майже неможливо, — сказав гість із Лукки.

— Я дуже радий, що ви розумієте цінність цих паперів.

— Гадаю, вони просто неоціненні.

— А тепер, — сказав граф Монте-Крісто, — зведемо річ про матір молодого хлопця...

— Про матір молодого хлопця... — занепокоєно повторив майор.

— Про маркізу Корсінарі...

— А нехай йому! — вигукнув гість із Лукки, бо під ногами в нього виростали нові перешкоди. — Невже й вона потрібна буде тут?

— Ні, — відказав граф Монте-Крісто. — Утім, вона ж...

— Так, так... вона ж бо...

— Віддала данину природі.

— На жаль, це правда, — сказав гість із Лукки.

— Я знав про це, — провадив граф Монте-Крісто, — адже вона померла десять років тому.

— І я й досі побиваюся за нею, — сказав гість із Лукки, діставши з кишені картату хустину і втираючи спершу ліве око, а потім праве.

— Нічого тут не вдієш, — сказав граф Монте-Крісто, — усі ми смертні. Тепер ви розумієте, любий пане Кавальканті, що у Франції нема чого розповідати про те, що ви були п’ятнадцять років розлучені із сином. Усі ці історії про циганів, що крадуть дітей, у нас не в моді. Він у вас виховувався в провінційному коледжі, а тепер ви хочете, щоб він закінчив свою освіту у світському паризькому середовищі. Тим-то й покинули ви Віа-Реджо, де мешкали після смерті дружини. Цього буде достатньо.

— Ви так вважаєте?

— Авжеж.

— Тоді все чудово.

— Якщо раптом поповзуть чутки про ту розлуку...

— То що я тоді скажу?

— Що віроломний гувернер, який запродався ворогам вашої родини...

— Отим Корсінарі, еге?

— Атож... украв дитину, щоб рід ваш згас.

— Правильно, адже він єдиний син.

— А тепер, коли ми про все вже домовилися, коли ви освіжили ваші спогади і вони вас уже не зрадять, ви, сподіваюся, здогадуєтеся, що я приготував вам сюрприз?

— Приємний? — запитав гість із Лукки.

— Бачу, — сказав граф Монте-Крісто, — не можна обманути батьківський зір і серце.

— Гм! — буркнув майор.

— Хтось уже обмовився вам чи радше ви здогадалися, що він тут?

— Хто тут?

— Ваша дитина, ваш син, ваш Андреа.

— Я здогадався, — незворушно відказав гість із Лукки. — То він тут?

— Тут, поруч, — сказав граф Монте-Крісто, — як мій камердинер заходив сюди, то доповів мені про нього.

— Чудово! Чудово! — сказав майор, поправляючи за кожним вигуком лацкани свого сурдута.

— Любий пане Кавальканті, — сказав граф Монте-Крісто, — ваше хвилювання мені зрозуміле. Треба дати вам час, щоб ви оговталися, та й мені треба підготувати до цієї зустрічі хлопчину, який, гадаю, теж нетерпляче очікує її, як і ви оце.

— Не сумніваюся, — сказав Кавальканті.

— Отож, за чверть години ми й постанемо перед вами.

— То ви припровадите його до мене? Ви такі ласкаві, що хочете самі його мені представити?

— Ні, я не хочу ставати поміж батьком і сином, та не турбуйтеся: навіть якби голос крові мовчав, ви не зможете помилитися, бо він увійде цими дверми. Це гарний юнак, білявий, мабуть, аж надто білявий, із ґречними манерами; ну, та ви самі побачите.

— До речі, — вкинув майор, — бачте, я взяв із собою тільки дві тисячі франків, які отримав через всечесного панотця Бузоні. Трохи я потратив на дорогу, тож...

— Тож вам потрібні гроші... цілком природно, любий пане Кавальканті. Ось вам, для рівної лічби, вісім тисячофранкових банкнотів.

Майорові очі засяяли немов карбункули.

— Тож з мене ще сорок тисяч франків, — сказав граф Монте-Крісто.

— Може, ваша ясновельможність хоче отримати розписку? — запитав майор, ховаючи гроші у внутрішню кишеню сурдута.

— Навіщо? — запитав граф Монте-Крісто.

— А задля підтвердження під час ваших розрахунків з панотцем Бузоні.

— Ви дасте мені загальну розписку, як отримаєте ще сорок тисяч франків. Поміж чесними людьми ці застороги зайві.

— Еге ж, і справді, поміж чесними людьми, — сказав майор.

— І ще одне слово, маркізе.

— До ваших послуг.

— Ви дозволите дати вам невеличку пораду?

— Ще б пак! Прошу вас!

— Було б добре, якби ви розлучилися з цим сурдутом.

— Справді? — поспитався майор, самовдоволено розглядаючи свою одіж.

— Авжеж, такі ще носять у Віа-Реджо, та в Парижі, попри всю його елегантність, цей сурдут уже давно не в моді.

— Ото халепа, — сказав гість із Лукки.

— Але якщо він вам так подобається, можете вбрати його під час від’їзду.

— А що я носитиму?

— Те, що знайдете у ваших валізах.

— Як це у валізах? У мене з собою тільки дорожня торбина.

— Із собою, авжеж. Нащо обтяжувати себе зайвими речами? Та й старий вояка полюбляє ходити порожняком.

— Тим-то...

— Але ви передбачливий чоловік і відправили ваші речі вперед. Вони вчора прибули у готель Принців, на вулиці Ришельє, де ви замовили собі номер.

— То у валізах?...

— Гадаю, ви звеліли, щоб ваш камердинер поклав туди все необхідне: цивільне вбрання, мундири. Для особливо врочистих випадків надівайте мундир, це справляє велике враження. Не забудьте і про нагороди. У Франції з них сміються, але все ж таки носять.

— Чудово, чудово, чудово! — сказав майор, дедалі дужче дивуючись.

— А тепер, — сказав граф Монте-Крісто, — коли серце ваше загартоване для бурхливих почуттів, готуйтеся, пане Кавальканті, побачити вашого сина Андреа.

І, з чарівливою усмішкою вклонившись захопленому майорові, граф Монте-Крісто зник за шторою.

XVIII. Андреа Кавальканті

Граф Монте-Крісто увійшов до вітальні, яку Батістен прозивав блакитною; там уже чекав на нього досить вишукано вбраний молодик, якого за півгодини до того підвіз до маєткової брами найманий кабріолет.

Батістен відразу ж упізнав його: то був саме той високий юнак зі світлим чубом, рудуватою борідкою і темними очима, із дуже білою шкірою, якого змалював камердинерові його пан. Тієї миті, коли граф Монте-Крісто увійшов до вітальні, молодик недбало сидів на дивані, неуважно стукаючи по черевику ціпком із золотим наголів’ям.

Угледівши, як увійшов граф Монте-Крісто, він хутко підвівся.

— Граф Монте-Крісто? — поспитався він.

— Так, — відказав той, — а я, здається, маю за честь балакати з віконтом Андреа Кавальканті?

— Із віконтом Андреа Кавальканті, — потвердив молодик, невимушено вклоняючись.

— У вас має бути лист, що заадресований мені? — запитав граф Монте-Крісто.

— Я не згадав про нього через підпис, він видався мені досить чудним.

— Синдбад-Мореплавець, еге?

— Авжеж. А оскільки я ніколи не чув про іншого Синдбада-Мореплавця, крім того, що змальований у «Тисячі й одній ночі»...

— А це один із його нащадків, мій друг, дуже заможний чоловік, англієць, страшенний дивак, майже божевільний, його звати лорд Вілмор.

— Ага, — сказав Андреа, — тепер я все розумію. Тоді все добре. Це той самий англієць, що з ним я познайомився в... Еге ж, добре все. Я до ваших послуг, пане графе.

— Якщо те, що я маю за честь чути від час, відповідає істині, — усміхнувся граф Монте-Крісто, — то, сподіваюся, ви не відмовитеся сповістити мені деякі подробиці про вас і про вашу рідню.

— Охоче, пане графе, — відказав молодик із легкістю, що свідчила про його добру пам’ять. — Отож, як самі ви сказали, я віконт Андреа Кавальканті, син майора Бартоломео Кавальканті, нащадок тих Кавальканті, що записані в Золоту книгу Флоренції. Наша родина досі дуже заможна, тому що в мого батька півмільйона річного прибутку, та зазнала чималого лиха; я сам, коли було мені п’ять чи шість років, був викрадений зрадником-гувернером і цілісіньких п’ятнадцять років не бачив мого батька. Відтоді, як я став дорослий, як зробився вільний і залежу тільки від себе, я шукаю його, але марно. І ось лист вашого друга Синдбада сповіщає мені, що він у Парижі й дозволяє мені звернутися до вас, щоб дізнатися про нього.

— Справді, усе, що ви оце розповідаєте, дуже цікаве, — відказав граф Монте-Крісто, із похмурим задоволенням розглядаючи хвацького молодика, що був гарний якоюсь диявольською вродою. — Ви добре вчинили, що послухалися поради мого друга Синдбада, тому що ваш батько тут, він шукає вас.

Увійшовши до вітальні, граф Монте-Крісто не відводив очей від молодика: він захоплювався упевненістю його погляду і твердістю його голосу, та, почувши такі природні слова, як: «Ваш батько тут, він шукає вас», Андреа підскочив на місці й вигукнув:

— Мій батько! Мій батько тут!..

— Авжеж, — відказав граф Монте-Крісто, — ваш батько, майор Бартоломео Кавальканті.

Жах, що з’явився було на обличчі того молодика, відразу ж зник.

— Ох, і справді, — сказав він, — майор Бартоломео Кавальканті. То ви кажете, пане графе, що любий батенько тут?

— Авжеж, мосьпане. Я допіру навіть розмовляв із ним; усе, що він розповів про свого любого і давно втраченого сина, мене страшенно зворушило, адже його страждання, його побоювання, його надії могли б виллятися в цілісіньку поему. І ось одного разу йому сповістили, що викрадачі його сина пропонують повернути його або сповістити, де він перебуває, за досить чималу суму. Та люблячого батька ніщо не могло зупинити: він надіслав ту суму до п’ємонтського кордону, а разом із нею і завізований паспорт для Італії. Ви тоді були начебто на півдні Франції?

— Так, пане графе, — трохи збентежено відказав Андреа, — так, я був на півдні Франції.

— У Ніцці вас мав чекати ридван?

— Авжеж, і він доправив мене з Ніцци до Генуї, із Генуї до Турина, із Турина до Шамбері, із Шамбері до Пон-де-Бовуазена, із Пон-де-Бовуазена до Парижа.

— Чудово. Батько весь час надіявся зустріти вас у дорозі, бо їхав тим самим шляхом, тим-то для вас і розробили такий маршрут.

— Але ж, — зауважив Андреа, — якби мій любий батько мене й зустрів, то сумніваюся, що впізнав би мене: я трохи змінився, відколи ми розлучилися.

— А голос крові! — сказав граф Монте-Крісто.

— Справді, — відказав молодик, — про голос крові я й не подумав.

— Лиш одне турбує маркіза Кавальканті, — провадив граф Монте-Крісто, — що ви робили, поки були в розлуці з ним? Як поводилися з вами ті викрадачі? Чи ставилися вони до вас із тією повагою, якої потребувало ваше походження? Чи не затьмарилися внаслідок моральних страждань, устократ тяжчих, аніж фізичні муки, ті таланти, якими так щедро обдарувала вас природа, і чи вважаєте ви себе гідним знову посісти те високе становище, що на нього маєте беззаперечне право?

— Сподіваюся, мосьпане, — пробурмотів розгублено юнак, — що ніякі брехливі чутки...

— Та що ви! Уперше почув я про вас від мого друга Вілмора, добродійника. Він сказав мені, що застав вас у скрутному становищі, не знаю, у якому саме, я не став допитуватися — мені нецікаво. Якщо він виявив співчуття до вас, значить, у вас щось було гідне того, щоб виявити його. Він сказав, що хоче повернути вам те світське становище, якого ви позбулися, що буде шукати вашого батька і знайде його, і він почав його шукати й, либонь, таки знайшов, тому що батько ваш тут, аж учора він попередив мене про ваше прибуття і дав мені певні вказівки щодо вашого майна, та й край. Знаю, друг мій Вілмор великий оригінал, та оскільки він заразом чоловік надійний, багатий, мов золоте родовище, а отже має змогу бути оригінальним, не остерігаючись руїни, то я пообіцяв улягати його вказівкам. Тепер, мосьпане, я прошу вас, не ображайтеся на моє запитання: оскільки я буду почасти протегувати вам, мені хотілося б знати, чи не зробили вас ваші злигодні, у яких ви не винні, злигодні, які нітрохи не применшують моєї поваги до вас, трохи чужим тому товариству, у якому ваш маєток і ваше ім’я дають вам право посісти таке значне становище?

— Із цього приводу можете не турбуватися, пане графе, — відказав молодик, до якого, поки граф Монте-Крісто говорив, повернувся його апломб. — Викрадачі, мабуть, хотіли, як вони це і вчинили, згодом продати мене йому, вони гадали, що для того, щоб здобути з мене найбільший зиск, їм треба не применшувати моєї цінності, а наскільки можливо навіть побільшити її. Тож я здобув непогану освіту, і ті викрадачі дітлахів поводилися зі мною приблизно так, як малоазійські рабовласники поводилися з невільниками, вчинивши з них учених граматиків, лікарів і філософів, щоб дорожче їх продати.

Граф Монте-Крісто задоволено усміхнувся. Певне, він очікував меншого від Андреа Кавальканті.

— Утім, — провадив Андреа, — якби в мені й давався взнаки брак виховання чи радше звички до світського товариства, я сподіваюся, що до мене будуть поблажливо ставитися, якщо братимуть до уваги ті злигодні, що спіткали мене змалку і за юних літ.

— Що ж, — недбало мовив граф Монте-Крісто, — ви будете чинити, як захочете, пане віконте, це ваша особиста справа, і лише вас вона стосується. Та повірте, на вашому місці я й словом не прохопився би про всі ті пригоди: ваше життя скидається на роман, а світське товариство полюбляє романи в жовтій палітурці, проте страшенно недовірливо ставиться до тих, кого життя оправило живою шкірою, навіть якщо вона й позолочена, як оце у вас. Ось на цю перешкоду я й дозволю собі вказати вам, пане віконте: не встигнете ви розповісти комусь зворушливу історію вашого життя, аж вона облетить весь Париж у геть спотвореному вигляді. Вам доведеться корчити із себе Антоні, а пора Антоні вже минулася. Може, вами й зацікавляться, і ви матимете певний успіх, та не кожному хочеться бути об’єктом для пліток. Вам це може здатися набридливим.

— Гадаю, ви маєте рацію, ваша ясновельможносте, — сказав Андреа, несамохіть збліднувши під пильним поглядом графа Монте-Крісто, — це поважна незручність.

— Ох, не варто перебільшувати, — сказав граф Монте-Крісто, — адже як хочеш уникнути помилки, можна вчинити дурницю. Ні, треба просто поводитися обачно, а для такого розумного юнака, як ви, це легко зробити, адже воно збігається з вашими ж таки інтересами. Усе недобре у вашому минулому треба спростовувати доказами і свідченнями гідних друзів.

Андреа помітно збентежився.

— Я охоче був би вашим ручителем, — провадив граф Монте-Крісто, — проте маю звичку сумніватися в найліпших друзях і якусь потребу викликати сумніви в інших людей, тож був би не у своєму амплуа, як кажуть актори, і наразився би на освистування, а це вже зайве.

— Проте, пане графе, — зважився заперечити Андреа, — з поваги до лорда Вілмора, який мене вам рекомендував...

— Та звісно, — сказав граф Монте-Крісто, — однак лорд Вілмор не приховував від мене, що у вас була таки бурхлива молодість... Ні, ні, — сказав він, побачивши, як Андреа занепокоєно поворухнувся, — я не вимагаю від вас сповіді, утім, задля того й викликав я з Лукки вашого батька, щоб ви більше нікого й не потребували. Зараз ви його побачите, він трохи скутий, тримається трохи неприродно, та це через мундир, а як дізнаються, що він уже вісімнадцять років на службі в австрійському війську, то з нього не будуть вимагати багато: ми взагалі не вимогливі до австрійців. Зрештою, батько з нього цілком пристойний, будьте певні.

— Ви заспокоїли мене, пане графе, адже ми так давно не бачилися, що я геть не пам’ятаю його.

— Та й, щоб ви знали, великий маєток змушує до багатьох речей ставитися поблажливо.

— То мій батько справді багатій?

— Мільйонер він. П’ятсот тисяч ліврів річного прибутку.

— Значить, — з надією в голосі поспитався юнак, — моє становище буде... досить утішне?

— Ще й як утішне, любий друже, він призначив вам п’ятдесят тисяч ліврів за рік на весь час, поки ви будете мешкати в Парижі.

— Що ж, тоді я мешкатиму тут завжди.

— Гм! Хто може ручатися за будучину, любий пане віконте? Чоловік стріляє, а Бог кулі носить.

Андреа зітхнув.

— Та принаймні, — сказав він, — поки я в Парижі й... поки обставини не спонукають мене виїхати відціля, ці грошенята, що про них ви казали, будуть мені забезпечені?

— Авжеж.

— Моїм батьком? — занепокоєно запитав Андреа.

— Так, але під порукою лорда Вілмора, який, на прохання вашого батька, відкрив вам щорічний кредит на п'ятдесят тисяч франків у пана Данґляра, одного з найбільших паризьких банкірів.

— А довго збирається пробути в Парижі мій батько?

— Лише декілька днів, — сказав граф Монте-Крісто. — Він не може покинути службу надовше, ніж на два чи три тижні.

— Ох, любий батенько! — вигукнув Андреа, вочевидь зрадівши, що той так швидко поїде.

— Тому, — провадив граф Монте-Крісто, удавши, ніби не втямив тону тих слів, — не буду більше зволікати з вашим побаченням. Чи готові ви обняти шановного синьйора Кавальканті?

— Гадаю, ви не сумніваєтеся в цьому?

— То ходімо до цієї вітальні, друже мій, і там ви знайдете свого батька, він чекає на вас.

Андреа вклонився графові Монте-Крісто і подався до вітальні.

Граф Монте-Крісто провів його поглядом і, коли він вийшов, натиснув пружину, що була в одній картині, вона вистромилася з рами, й утворилася шпарина, яка давала змогу побачити все, що коїлося у вітальні.

Андреа зачинив за собою двері й підійшов до майора, що підвівся, насилу почувши кроки.

— О любий мій батеньку! — голосно сказав молодик, щоб граф Монте-Крісто міг почути його за дверми. — Невже це ви?

— Добридень, любий мій синку, — поважно відказав майор.

— Яке це щастя, знову побачитися з вами після стількох літ розлуки, — сказав Андреа, зиркаючи на двері.

— Еге ж, довга була розлука.

— Може, обіймемося? — поспитався Андреа.

— Атож, любий синку, — відказав майор.

І вони поцілувалися, як ото цілуються у Французькому театрі, притулившись один до одного щоками.

— Слава Богу, ми знову разом, — сказав Андреа.

— Ми знову разом, — повторив майор.

— Щоб ніколи не розлучатися?

— Навпаки, любий синку, адже для вас, гадаю, Франція стала другою батьківщиною?

— Мушу зізнатися, — сказав Андреа, — я був би у відчаї, якби мені довелося податися з Парижа.

— А я не міг би жити без Лукки. Тож я за першої спромоги повертаюся до Італії.

— Та перш аніж поїхати, ви, звісно ж, передасте мені папери, якими я міг би довести моє походження?

— Авжеж, для того я й прибув сюди, і мені було так непросто відшукати вас, щоб передати їх вам, що вдруге вчинити це було б немислимо. На те змарнувалися б останні дні мого життя.

— То ці папери...

— Ось вони.

Андреа хутко вхопив шлюбне свідоцтво свого батька і свою метрику й, розгорнувши їх із цілком природним синівським нетерпінням, пробіг обидва документи швидким і звичним поглядом, що свідчив про неабиякий досвід, а також про жвавий інтерес.

Коли він урешті скінчив проглядати їх, його обличчя засяяло невимовною втіхою, і він із чудернацькою посмішкою зиркнув на майора.

— Ти ба! — сказав він чистісіньким тосканським наріччям. — А що, в Італії скасували каторгу?

Майор гордо випростався.

— А це до чого? — запитав він.

— А до того, що там безкарно фальшують такі папери. За половину такої витівки, любий мій батеньку, вас у Франції запроторили б у Тулон років на п’ять подихати свіжим повітрям.

— Що ви сказали? — запитав майор, намагаючись прибрати величного вигляду.

— Любий пане Кавальканті, — сказав Андреа, узявши майора за лікоть, — скільки вам платять за те, щоб ви були моїм батьком?

Майор хотів було відповісти.

— Цитьте, — сказав Андреа тихо, — дам вам приклад довіри: мені платять п’ятдесят тисяч франків щорічно, щоб я вдавав вашого сина, тож, як ви розумієте, у мене геть нема бажання заперечувати, що ви мій батько.

Майор занепокоєно озирнувся.

— Не бійтеся, тут нікого нема, — сказав Андреа, — та й ми італійською балакаємо.

— Мені, — сказав гість із Лукки, — дають за раз п’ятдесят тисяч франків.

— Пане Кавальканті, — сказав Андреа, — ви вірите в чарівні казки?

— Раніш не вірив, а зараз доводиться повірити.

— То у вас з’явилися докази?

Майор дістав із кишені жменю луїдорів.

— Як бачите, відчутні докази.

— То, на вашу думку, я можу довіряти обіцянкам, що їх мені дали?

— Гадаю, так.

— І цей люб’язний граф їх виконає?

— Дуже ретельно, але, самі розумієте, щоб досягнути цього, ми повинні добре зіграти нашу роль.

— Ще б пак!

— Я — ніжного батька...

— А я — поштивого сина, якщо вже їм хочеться, щоб я був вашим сином.

— Хто це — вони?

— Ох, не знаю... ті, хто вам писав, адже ви отримали листа?

— Отримав.

— Од кого?

— Од якогось панотця Бузоні.

— Ви знайомі з ним?

— Ніколи його не бачив.

— А що було в тім листі?

— А ви не зрадите мене?

— Нащо мені зраджувати вас? У нас спільні інтереси.

— То читайте.

І майор дав молодикові листа.

Андреа тихо прочитав:

«Ви вбогі, вас чекає гірка старість. Хочете стати як не заможною, то принаймні незалежною людиною?

Негайно вирушайте до Парижа і завітайте до графа Монте-Крісто, Єлисейські Поля, 30. Запитайте його про вашого сина, якого ви мали у шлюбі з маркізою Олівією Корсінарі, викраденого у вас у п’ятирічному віці.

Того сина звати Андреа Кавальканті.

Щоб у вас не виникло сумнівів у тім, що підписана нижче особа хоче вам добра, ви знайдете такі додатки до цього листа:

1) чек на дві тисячі чотириста тосканських ліврів, виписаний на банк п. Ґоцці у Флоренції;

2) рекомендаційний лист до графа Монте-Крісто, який за моїм дорученням виплатить вам сорок вісім тисяч франків.

З’явіться до графа 26 травня о сьомій годині вечора.

Панотець Бузоні».

— Так і є!

— Що значить «так і є»? Що ви маєте на увазі? — запитав майор.

— Що отримав майже такого самого листа.

— Ви?

— Так, я.

— Від абата Бузоні?

— Ні.

— А від кого?

— Від одного англійця, такого собі лорда Вілмора, який прозиває себе Синдбад-Мореплавець.

— І якого ви знаєте не більше, ніж я панотця Бузоні?

— Ні, я більш обізнаний, ніж ви.

— Ви з ним бачилися?

— Авжеж, один раз.

— Де?

— Не можу вам цього сказати, а то ви знали б тоді стільки ж, як і я, а це зайве.

— І що ж у тому листі було?

— Ось прочитайте.

— «Ви вбогі, будучина ваша непевна. Хочете здобути шляхетне ім’я, бути вільним і багатим?»

— А нехай йому, — розгойдуючись на закаблуках, сказав Андреа, — наче про це питають!

«Сідайте у поштовий ридван, що буде чекати вас біля виїзду з Ніцци, коло Генуезької брами. Прямуйте через Турин, Шамбері й Пон-де-Бовуазен. З’явіться до графа Монте-Крісто, Єлисейські Поля, 30, 26 травня о сьомій годині вечора, і запитайте у нього про вашого батька.

Ви син маркіза Бартоломео Кавальканті й маркізи Олівії Корсінарі, як це засвідчують папери, які передасть вам маркіз і які дозволять вам з’явитися під цим ім’ям у паризькому світі.

Що ж до вашого становища, то річний прибуток у вигляді п’ятдесяти тисяч ліврів дозволить вам гідно його підтримувати.

Сюди додаю чек на п’ять тисяч ліврів, виписаний на банк п. Ферреа в Ніцці, і рекомендаційний лист до графа Монте-Крісто, якому я доручив потурбуватися про ваші потреби.

Синдбад-Мореплавець».

— Незлецько! — сказав майор.

— Еге?

— Ви бачили графа?

— Я допіру від нього.

— І він підтвердив те, що написане в листі?

— Цілком.

— Ви щось у цім тямите?

— Як по правді, то ні.

— Тут когось шиють у дурні.

— Принаймні не нас із вами?

— Та ні, звісно.

— Ну, тоді...

— Та нам хіба не все одно?

— Оце я і хотів сказати: зіграємо нашу роль до краю й узгоджено.

— Гаразд, і побачите, що я гідний бути вашим партнером.

— Я й на мить не сумнівався в цім, любий батеньку.

— Це велика честь для мене, любий синку.

Цієї миті до вітальні ввійшов граф Монте-Крісто. Почувши його ходу, співрозмовники мерщій обнялися, і так їх він і застав.

— То що, маркізе? — запитав граф Монте-Крісто. — Бачу, ви задоволені вашим сином?

— Ох, пане графе, така радість мене пойняла, що я сам не свій.

— А ви, юначе?

— Ох, пане графе, я шаленію з радості.

— Щасливий батько! Щаслива дитина! — сказав граф Монте-Крісто.

— Одне мене засмучує, — сказав майор, — необхідність так швидко покинути Париж.

— Проте, любий пане Кавальканті, — сказав граф Монте-Крісто, — сподіваюся, ви не поїдете, не давши мені можливості познайомити вас із деякими людьми?

— Я весь до послуг вашої ясновельможності, — сказав майор.

— Тепер, юначе, можете сповідатися.

— Кому?

— А вашому батькові, скажіть йому, в якому стані ваші грошові справи.

— Нехай їм усячина! — вигукнув Андреа. — Ви зачепили болюче місце.

— Чуєте, пане майоре? — запитав граф Монте-Крісто.

— Авжеж, чую.

— Так, але чи розумієте ви?

— Дуже добре розумію.

— Він каже, що йому потрібні гроші, цей любий хлопчина.

— І що я повинен учинити?

— Дати їх йому.

— Я?

— Так, ви.

Граф Монте-Крісто став поміж ними.

— Візьміть, — сказав він Андреа, тицьнувши йому в руку жмут банкнотів.

— Що це?

— Відповідь вашого батька.

— Мого батька?

— Авжеж. Адже ви натякнули йому, що вам потрібні гроші?

— Так. Та й що?

— Та й ось вони. Він доручив мені передати вам оце.

— За рахунок моїх прибутків?

— Ні, на поточні видатки.

— Любий, любий татусь!

— Цитьте! — сказав граф Монте-Крісто. — Ви ж бачите, що він не хоче, щоб я казав, що це від нього.

— Я дуже ціную його делікатність, — сказав Андреа, ховаючи гроші в кишеню.

— Гаразд, — сказав граф Монте-Крісто, — а тепер ідіть!

— А коли ми матимемо за честь знову побачитися з вашою ясновельможністю? — запитав Кавальканті.

— Еге ж, і справді, — вкинув Андреа й собі, — коли ми матимемо таку честь?

— Якщо хочете, то в суботу... авжеж, чудово... у суботу, так. У мене на віллі в Отеї, вулиця Фонтен, двадцять вісім, буде обідати декілька душ, і поміж ними пан Данґляр, ваш банкір. Я вас із ним познайомлю, треба ж йому знати вас обох, якщо вже він буде виплачувати вам гроші.

— У парадній формі? — запитав тихо майор.

— У парадній формі: мундир, ордени, короткі штани.

— А я? — запитав Андреа.

— Ви геть просто: чорні штани, лаковані черевики, біла камізелька, чорний або блакитний фрак, довга краватка; одіж замовте в Блена або Вероніка. Якщо не знаєте їхніх адрес, Батістен вам скаже. Що простіше ви будете вбрані, при вашому багатстві, то ліпше буде. Як будете купувати коней, зверніться до Деведе, а ридван замовте в Батіста.

— О котрій годині ми маємо з’явитися? — запитав Андреа.

— Десь о пів на сьому.

— Гаразд, — сказав майор і взяв капелюха.

Обидва Кавальканті вклонилися і пішли собі.

Граф Монте-Крісто підійшов до вікна і став дивитися, як вони йдуть двориськом, узявшись попід руки.

— Ох і негідники обоє! — сказав він. — Так шкода, що це не насправді батько й син!

Якусь хвилю він стояв, поринувши в похмурі думи.

— Подамся до Моррелів, — сказав він. — Здається, відраза діймає мене ще дужче, ніж ненависть.

XIX. Город з Люцерною

А тепер повернімося в той город, що межує з маєтком пана де Вільфора, і біля огорожі, що потонула в каштановому галуззі, знову зустрінемо наших знайомців.

Максимільян цього разу прийшов перший. Це він притулився лицем до огорожі й пильнує, чи не промайне у глибині саду знайома тінь, чи не зашурхотить під єдвабним черевичком пісок на алеї.

Аж пролунали кроки, та замість однієї тіні з’явилися дві. Валентина запізнилася через візит пані Данґляр та Ежені, що тривав довше за ту годину, коли вона мала прийти на побачення. Тоді, щоб не пропустити його, Валентина запропонувала панні Данґляр пройти садом, щоб показати Максимільянові, що вона не винна у тій затримці.

Максимільян так і втямив, зі швидкістю інтуїції, що притаманна закоханим, і йому стало легше на душі. Крім того, хоч і не наближаючись на ту відстань, коли вже чутно голос, Валентина скеровувала свою ходу так, щоб Моррель весь час міг бачити її, і щоразу, як вона проходила повз нього, погляд, що його вона непомітно для супутниці кидала до брами, казав йому: «Потерпіть, друже мій, ви ж бачите, що я не винна».

І Максимільян терпів, захоплюючись тим контрастом, що був поміж тими двома дівчатами: білявка з млосним поглядом, гнучка, мов та верба, і чорнявка з гордовитим поглядом, струнка мов тополя; звісно ж, усі переваги, як гадав собі Моррель, були за Валентиною.

Погулявши трохи, дівчата пішли собі, і Максимільян утямив, що візит пані Данґляр добіг краю.

І справді, за хвилю Валентина повернулася вже сама. Остерігаючись, щоб хтось не підглядав за її поверненням, вона ішла помалу і, замість того, щоб просто підійти до брами, сіла на лаві, немовби несамохіть озирнувши кущі і зазирнувши у всі алеї. Уживши тих заходів безпеки, вона підбігла до брами.

— Валентино! — озвався голос із-за огорожі.

— Добридень, Максимільяне. Я змусила вас чекати, але ж ви бачили, чому так воно сталося.

— Авжеж, я впізнав панну Данґляр — не думав я, що ви такі друзі з нею.

— А хто вам сказав, що ми друзі?

— Ніхто, але мені воно здалося з того, як ви гуляли попід руки, як балакали, наче шкільні подруги, що діляться своїми таємницями.

— Ми справді балакали щиро, — відказала Валентина, — вона зізналася мені, що їй не хочеться виходити заміж за пана де Морсера, а я їй сказала, яким лихом стане для мене шлюб із паном Д’Епіне.

— Люба Валентино!

— Тим-то вам і здалося, ніби ми з Ежені близькі подруги, — провадила дівчина. — Адже кажучи про того, кого я не кохаю, я думала про чоловіка, якого кохаю.

— Яка ж ви хороша, Валентино, і як багато у вас того, чого ніколи не буде в панни Данґляр, отого невимовного чару, який для дівчини те саме, що пахощі для квітки і солодкість для плоду, адже квітці й плодові мало самої краси.

— Це вам лишень здається, тому що ви кохаєте мене.

— Ні, Валентино, присягаюся вам. Ось і зараз дивився я на вас обох і, слово честі, хоч і захоплювався вродою панни Данґляр, усе ж таки не розумів, як можна в неї закохатися.

— Це тому що, як ото ви самі кажете, я була тут, і моя присутність робила вас упередженим.

— Ні... але скажіть... питаю тільки з цікавості, що пояснюється моєю думкою про панну Данґляр...

— І, мабуть, несправедливою думкою, хоч я й не знаю, про що йдеться. Коли ви судите нас, бідолашних дівчат, нам нічого розраховувати на поблажливість.

— Можна подумати, як ви балакаєте поміж собою, то дуже справедливі одна до одної!

— Це тому, що наші судження майже завжди бувають упереджені. А що ви хотіли запитати?

— Хіба панна Данґляр когось кохає, що не хоче виходити заміж за пана де Морсера?

— Максимільяне, я вже казала, що Ежені не подруга мені.

— Та ж дівчата діляться таємницями, навіть якщо вони й не подруги, — сказав Максимільян. — Зізнайтеся, адже ви розпитували її про це. Ага, бачу, ви всміхаєтеся!

— Певне, ця огорожа не дуже заважає вам...

— То що ж вона вам сказала?

— Сказала, що нікого не кохає, — відказала Валентина, — що з жахом думає про заміжжя, що понад усе їй хотілося мати вільне і незалежне життя й що вона майже бажає, щоб її батько зазнав руїни, тоді вона зможе стати акторкою, як ото її приятелька Луїза Д’Армії.

— Так отож!

— Та й що з цього? — запитала Валентина.

— Нічого, — усміхнувся Максимільян.

— То чому ж ви усміхаєтеся?

— Ось бачите, ви теж дивитеся сюди, — сказав Максимільян.

— Може, мені відійти?

— Боронь Боже! Поговорімо про вас.

— Правда ваша: нам лишилося десять хвилин.

— Це жахливо! — засмучено вигукнув Максимільян.

— Авжеж, маєте рацію, поганий із мене друг, — сумовито сказала Валентина. — Що за життя у вас через мене, сердешний Максимільяне, а ви ж бо створені для щастя! Повірте, я гірко докоряю собі за це.

— Та чи не все одно, Валентино, адже в цьому моє щастя! Адже це вічне очікування відшкодовують оті п’ять хвилин, які я збуваю з вами, оті кілька слів, що злітають із ваших вуст. Я глибоко певен, що Бог не міг створити два співзвучні серця і не міг поєднати їх таким чудовним способом лишень для того, щоб розлучити їх.

— Дякую, Максимільяне. Надійтеся й далі за нас обох, це робить мене майже щасливою.

— Що там у вас знову скоїлося, Валентино, чому ви повинні так хутко піти?

— Хтозна. Пані де Вільфор просила мене зайти до неї: вона хоче сповістити мені щось таке, від чого, як вона каже, залежить частина мого маєтку. О Боже, я занадто багата, нехай візьмуть собі мій маєток, а мені покинуть лиш спокій і свободу, — ви ж і вбогою будете кохати мене, Максимільяне?

— Я завжди кохатиму вас! Що мені та бідність, що мені багатство, аби лиш моя Валентина була зі мною і я певен був, що ніхто не зможе її в мене забрати! Та скажіть-но, це повідомлення не може стосуватися вашого заміжжя?

— Гадаю, ні.

— Послухайте, Валентино, і не лякайтеся, тому що, поки я живий, я не буду належати іншій.

— Гадаєте, це заспокоює мене, Максимільяне?

— Ох, перепрошую! Правда ваша, я невдало висловився. Ага, то я хотів сказати, що днями зустрів Морсера.

— Еге?

— Ви знаєте, що вони друзі з Францом?

— Так, та й що ж?

— Він отримав од Франца листа, і той пише, що незабаром приїде.

Валентина зблідла і притулилася до брами.

— Боже милосердний, — мовила вона, — невже? Та ні, про це мені сповістила б не пані де Вільфор.

— Чому?

— Та я й сама не знаю... мені здається, пані де Вільфор, хоч вона буцім і не проти цього шлюбу, насправді йому не співчуває.

— Знаєте, Валентино, я, здається, почну обожнювати пані де Вільфор!

— Не кваптеся, Максимільяне, — сумно усміхнувшись, мовила Валентина.

— Та якщо цей шлюб їй неприємний, то, може, щоб завадити йому, вона прихильно поставиться до якоїсь іншої пропозиції?

— Не сподівайтеся на це, Максимільяне, бо пані де Вільфор не проти чоловіків, а проти самісінького заміжжя.

— Як це — проти заміжжя? Якщо вона проти шлюбу, то нащо ж сама вийшла заміж?

— Бачу, ви не розумієте, Максимільяне. Коли я рік тому звела річ про те, що хочу піти в монастир, вона, хоч і заперечувала ніби, проте зустріла ту думку з радістю, навіть мій батько погодився, причому завдяки її умовлянням, я певна цього; утримав мене тільки мій бідолашний дідусь. Ви не можете собі уявити, Максимільяне, які виразні очі в цього нещасного старенького, який на всьому світі любить лише мене і — нехай простить мені Господь, якщо я кажу неправду! — якого люб­лю тільки я. Якби ви знали, як він дивився на мене, коли почув про моє рішення, стільки докору було в тих очах і стільки відчаю в його сльозах, що котилися без скарг, без зітхань його непорушним обличчям. Мені стало соромно, я впала до його ніг і вигукнула: «Вибачте! Вибачте, дідусю! Хоч що там станеться зі мною, я ніколи не розлучуся з вами». Тоді він звів очі до неба... може, мені доведеться багато страждати, Максимільяне, та за всі страждання мене винагородив заздалегідь той погляд мого старого дідуся.

— Люба Валентино, ви янгол, і я, їй-богу, не знаю, чим я заслужив, коли шалено рубав бедуїнів, — хіба що Господь узяв до уваги, що то невіри, — чим заслужив я щастя запізнатися з вами. Та послухайте, чому ж пані де Вільфор може не хотіти, щоб ви вийшли заміж?

— Хіба ви не чули, як допіру я сказала, що багата, занадто багата? Після матінки я успадкувала п’ятдесят тисяч ліврів річного прибутку. Мої дідусь і бабуся, маркіз і маркіза де Сен-Мерани, залишать мені теж стільки, та й пан Нуартьє, либонь, зробить мене єдиною своєю спадкоємицею. Отож, порівняно зі мною, мій брат Едуар бідний. Від пані де Вільфор йому нема чого чекати. А вона просто-таки обожнює цього хлопчину. Якщо я піду в монастир, весь мій маєток дістанеться моєму батькові, який буде спадкоємцем маркіза, маркізи і моїм, а потім дістанеться його синові.

— Дивно, звідки така захланність у молодій, гарній жінці.

— Майте на увазі, вона думає не про себе, а про свого сина, і те, що ви ставите їй за вину, із погляду материнської любові, майже чеснота.

— Послухайте, Валентино, — сказав Моррель, — а якби ви віддали частину свого майна її синові?

— А як запропонувати це жінці, яка постійно торочить про свою безкорисність?

— Валентино, любов моя була для мене завжди священна і, як і все священне, я ховав її під покровом святобливості і беріг у глибині серця; ніхто на світі, навіть моя сестра, не підозрює про цю любов, її таїну я не довіряю жодній людині. Ви дозволите розповісти про неї другові, Валентино?

Валентина здригнулася.

— Другові? — перепитала вона. — Мені страшно навіть чути про це, Максимільяне. Хто ж цей ваш друг?

— Послухайте, Валентино, чи відчували ви до когось таку нездоланну приязнь, що, побачивши ту людину вперше, почуваєте, наче знаєте її вже давно, і питаєте в себе, де й коли ви її бачили, і, не в змозі пригадати, починаєте вірити, що це було передніше, у іншому світі, і що ця приязнь — тільки спогад, який допіру ожив?

— Авжеж.

— Так ось, я відчув це від першого ж разу, як побачив ту незвичайну людину.

— Незвичайну людину?

— Так.

— І ви давно з нею знайомі?

— Тиждень чи, може, днів із десять.

— І ви прозиваєте другом людину, яку знаєте лише тиждень? Я гадала, Максимільяне, що ви не так щедро роздаєте це прегарне ім’я — друг.

— Якщо логічно мислити, то ви кажете правду, Валентино, та кажіть що завгодно, я все ж таки не відмовлюся від цього інстинктивного почуття. Я певен, що ця людина відіграє роль у всьому, що станеться зі мною доброго надалі, і часом мені здається, що своїм глибоким поглядом вона просягає в це майбутнє і скеровує його своєю владною рукою.

— То це віщун? — усміхаючись, запитала Валентина.

— Ох, — відказав Максимільян, — часом я ладен повірити, що він провіщає майбутнє... надто ж добре майбутнє.

— Познайомте мене з ним, нехай він мені скаже, чи знайду я в коханні винагороду за всі мої страждання!

— Сердешний мій друже! Та ви його знаєте.

— Я?

— Авжеж, Він урятував життя вашій мачусі та її синові.

— Граф Монте-Крісто?

— Так, це він.

— О ні, — вигукнула Валентина, — він ніколи не буде моїм другом, бо він занадто дружить із моєю мачухою.

— Граф — друг вашої мачухи, Валентино? Ні, моє почуття не може настільки мене обманювати, я певен, що ви помиляєтеся.

— Аби ж то ви знали, Максимільяне! У нас у домі панує вже не Едуар, а граф Монте-Крісто. Мачуха поклоняється йому і вважає його скарбницею всіх людських знань. Батько від нього у захваті, чуєте, у захваті, він каже, що ніколи не чув, щоб хтось так промовисто висловлював такі високі думки. Едуар обожнює його і, хоч і боїться його темних очей, біжить до нього назустріч, насилу його побачить, і завжди отримує з його рук якусь чудову іграшку; а в нашому домі граф Монте-Крісто вже не гість мого батька чи пані де Вільфор — граф Монте-Крісто у себе вдома.

— Що ж, якщо все воно так, як ви оце розповідаєте, то ви повинні були вже відчути або ж незабаром відчуєте його магічний вплив. Він зустрічає в Італії Альбера де Морсера і визволяє його з рук розбійників, він знайомиться з пані Данґляр — і робить їй князівський подарунок, ваша мачуха із сином мчать у колясі повз його дім — і його нубієць рятує їм життя. Цей чоловік, вочевидь, володіє талантом упливати на оточення. Ні в кого не зустрічав я поєднання простіших уподобань із великою розкішшю. Коли він мені всміхається, у його усмішці стільки ніжності, що я не можу втямити, чому інші вважають її гіркою. Скажіть, Валентино, усміхався він вам отак? Якщо всміхався, то ви будете щасливі.

— Я? — вигукнула дівчина. — Максимільяне, він навіть не дивиться на мене чи радше одвертається, якщо я проходжу повз нього. Ні, він не великодушний або ж не відзначається проникливістю, яку ви за ним визнаєте, і не вміє читати в людських серцях. Якби він був великодушною людиною, то, побачивши, яка я сумна і самотня в цім домі, він захистив би мене своїм впливом, і якщо він справді, як ви оце кажете, грає роль сонця, то він зігрів би моє серденько своїм промінням. Ви кажете, що він любить вас, Максимільяне, а звідки ви це знаєте? Люди привітно всміхаються дужому офіцерові п’яти футів і шести дюймів на зріст, із довгими вусами і шаблюкою, та вони не замислюючись розчавлять бідолашну заплакану дівчину.

— Присягаюся, Валентино, ви помиляєтеся!

— Подумайте, Максимільяне, якби це було інакше, якби він поводився зі мною дипломатично, як людина, що так чи інак намагається стати своїм у домі, він хоч раз подарував би ту свою усмішку, яку ви так вихваляєте. Та ні, він бачить, що я нещасна, він розуміє, що не може мати з мене якогось зиску, і навіть не звертає на мене уваги. Хтозна, може, намагаючись догодити батькові, пані де Вільфор чи моєму братові, цей чоловік теж буде переслідувати мене, якщо зможе? Будьмо відверті, адже я не така дівчина, яку можна отак, без причини зневажати, ви самі це казали. Вибачте мені, — провадила вона, помітивши, яке враження справили її слова на Максимільяна, — я недобра і висловлюю вам зараз думки, яких сама в собі не підозрювала. Авжеж, не заперечую, що в цьому чоловікові є сила, про яку ви кажете, і вона діє навіть на мене, та, як бачите, впливає шкідливо і губить добрі почуття.

— Гаразд, — зітхнув Моррель, — не будемо розмовляти про це. Я нічого йому не скажу.

— Ох, я вас засмучую, друже мій, — сказала Валентина. — Чому не можу я потиснути вам долоню, щоб попросити у вас вибачення? Та я й сама була б рада, якби ви переконали мене. Скажіть, що ж такого зробив для вас той граф Монте-Крісто?

— Зізнаюся, ви ставите мене в нелегке становище, коли питаєте, що саме вчинив для мене граф Монте-Крісто, бо нічого конкретного він не вчинив, і я це розумію. Моє почуття до нього цілком позасвідоме, у ньому немає нічого розумно обґрунтованого. Хіба сонце щось учинило для мене? Ні. Воно гріє мене, і в сяєві його бачу я вас, та й годі. Хіба ті чи ті пахощі зробили щось для мене? Ні. Вони просто приємні. Мені більше нема чого сказати, якщо мене запитують, чому я полюбляю ті пахощі.

Так і в моєму приязному почутті до графа Монте-Крісто є щось непоясненне, як і в його ставленні до мене. Внутрішній голос каже мені, що ця взаємна і несподівана приязнь не випадкова. Я почуваю якийсь зв’язок поміж найменшими його вчинками, поміж найпотаємнішими його думками і моїми думками та вчинками. Ви знову будете сміятися з мене, Валентино, та відтоді, як я запізнався з цим чоловіком, у мене виникла безглузда думка, що все, що відбувається зі мною доброго, походить від нього. А я ж прожив на світі тридцять років, не відчуваючи ніякої потреби в такому покровителі, правда? Усе одно, ось вам приклад: він запросив мене в суботу на обід, і це цілком природно за наших стосунків, еге ж? І що ж я потім дізнався? На той обід запросив він і вашого батька та мачуху. Я зустрінуся з ними, і хто знає, до чого може призвести ця зустріч? Здавалося б, найпростіший випадок, та я почуваю в нім щось незвичайне: він вселяє в мене якусь чудернацьку певність. Я кажу собі, що цей незвичайний чоловік, який усе знає і все розуміє, хотів улаштувати мені зустріч із паном та панею Вільфор. Часом навіть, присягаюся вам, я намагаюся прочитати в його очах, чи не вгадав він мою любов.

— Друже мій, — сказала Валентина, — я вважала б вас духовидцем і не на жарт перелякалася б за ваш глузд, якби чула від вас тільки такі міркування. Невже вам здається, ніби та зустріч — не випадковість? Подумайте добре, прошу вас. Мій батько, який ніколи ніде не буває, разів із десять намагався змусити пані де Вільфор відмовитися від того запрошення, та вона, навпаки, палає бажанням побувати в домі цього незвичайного набоба і, хоч на превелику силу, домоглася все ж таки, щоб він її супроводжував. Ні, ні, повірте, на цім світі, крім вас, Максимільяне, мені нема від кого чекати допомоги, хіба що від дідуся, живого трупа, нема від кого чекати підтримки, крім моєї матінки, безтілесної тіні!

— Відчуваю, що ви маєте рацію, Валентино, і що логіка на вашому боці, — сказав Максимільян, — та ваш ніжний голос, що завжди так владно діяв на мене, сьогодні не переконує мене.

— А ваш мене, — сказала Валентина, — і, зізнаюся, якщо у вас нема іншого прикладу...

— У мене є ще один приклад, — нерішуче сказав Максимільян, — та мушу сам зізнатися, що він ще безглуздіший, аніж перший.

— Що ж, — усміхаючись, мовила Валентина, — тим гірше.

— А все ж таки, — провадив Моррель, — для мене він переконливий, бо я людина почуття, інтуїції й за десять років служби не раз уже завдячував життям раптовому навіянню, що раптом підказує відхилитися ліворуч або праворуч, щоб смертоносна куля минула мене.

— Любий Максимільяне, а може, це мої молитви зробили так, що кулі відхиляються від їхнього шляху? Коли ви там, я благаю Господа і мою матінку не за себе вже, а за вас.

— Авжеж, відколи ми пізнали одне одного, — усміхнувшись, мовив Максимільян, — а передніше, коли я ще не знав вас, Валентино?

— Ох, який ви недобрий! Що ж, якщо не хочете бути мені чимось зобов’язаним, то повернімося до прикладу, що його ви вважаєте безглуздим.

— То зазирніть у шпарину: бачите, он там, під деревом, новий кінь, що на ньому я приїхав?

— Ох і гарний! Чому ви не припровадили його сюди? Я побалакала б із ним.

— Ви самі бачите, що це дуже дорогий кінь, — сказав Максимільян. — А коштів у мене небагато, Валентино, і я, сказати б, чоловік обачний. Отож побачив я в одного гендляра цього пречудового Медеа, як я його прозиваю. Я запитав про ціну, і мені сказали: чотири з половиною тисячі франків; звісно ж, я мусив перестати ним захоплюватися і пішов собі, мушу зізнатися, засмучений, тому що кінь дивився на мене привітно, лащився до мене і гарцював піді мною дуже грайливо і просто-таки чарівливо. Того вечора в мене зібралися приятелі — Шато-Рено, Дебре і ще душ із кількоро гуляк, яких ви, слава Богу, не знаєте навіть на імена. Вирішили пограти в бульот; я ніколи не граю в карти, тому що я не такий багатій, щоб програвати, і не такий убогий, щоб намагатися виграти. Та це відбувалося у мене в домі, тож мені не залишалося нічого іншого, як послати по карти.

Коли ми сідали грати, приїхав граф Монте-Крісто. Він сів за стіл, ми почали грати, і я виграв — ледве зважуюся вам зізнатися в цім, Валентино, — виграв я п’ять тисяч франків. Гості розійшлися десь опівночі. Я не втерпів, узяв кабріолет і подався до того гендляра. Тремтячи від хвилювання, я подзвонив, і той, хто відчинив мені, либонь, узяв мене за причиннуватого. Я побіг у стайню, зазирнув у стійло. О щастя! Медеа спокійнісінько жував собі сіно. Я хапаю сідло, сідлаю коня і гнуздаю його.

Медеа скоряється всьому тому охоче. Потім, тицьнувши приголомшеному гендляреві чотири з половиною тисячі франків, я повертаюся додому чи радше цілу ніч гасаю туди й сюди Єлисейськими Полями. І знаєте, що?

У графових вікнах світилося, і мені здалося, наче я бачу на шторах його тінь.

Так ось, Валентино, я ладен присягнутися, що граф знав, як мені кортить мати того коня, і навмисне програв, щоб я міг його придбати.

— Любий Максимільяне, — сказала Валентина, — ви, бачу, великий фантазер... Недовго будете ви мене любити... Людина, котра, як ви оце, живе поетичними мріями, не зможе скніти у такій монотонній любові, як наша... Та, Боже мій, мене гукають... Чуєте?...

— Валентино, — сказав Моррель, — крізь шпарину... ваш найменшенький пальчик... щоб я міг поцілувати його.

— Максимільяне, ми ж домовилися, що будем одне для одного лише двома голосами, двома тінями!

— Як хочете, Валентино.

— Ви будете раді, якщо я вволю ваше бажання?

— О, так!

Валентина вилізла на лаву і простягнула не мізинчик у шпарину, а всеньку руку над огорожею.

Максимільян зойкнув, плигнув на тумбу, схопив те любе рученя і припав до нього палкими вустами, та тієї ж миті та рученька вислизнула з його долонь, і Моррель почув лишень, як Валентина побігла, може, наполохана тим відчуттям, якого щойно зазнала.