Граф Монте-Крісто

I. Корчма «Дзвін і плящина»

Полишимо поки що панну Данґляр і її подругу на шляху до Брюсселя і повернімося до бідолашного Андреа Кавальканті, так недобре затриманого в погоні за щастям.

Той Андреа Кавальканті, попри свій юний вік, був досить спритний і кмітливий хлопчина.

Тож як у вітальні захвилювалися всі, він, як ми ото бачили, почав потроху посуватися до дверей, пройшов двома покоями і зник.

Ми забули згадати про невеличку подробицю, яку проте гріх пропустити: в одному з тих двох покоїв, якими пройшов юний Кавальканті, стояли скриньки з самоцвітами, лежали кашмірові шалі, мережива валансьєн, англійські тканини — одне слово, увесь той набір спокусливих речей, що самісінька згадка про них змушує трепетати дівочі серця і називається посагом.

Проходячи тією кімнатою, Андреа засвідчив, що він хлопчина не лише спритний і кмітливий, а ще й передбачливий, і тим він довів це, що прихопив найбільші з виставлених коштовностей.

Ото так запомігшись трохи, Андреа відчув, що спритність його зросла удвічі, тож він плигнув з вікна і втік від жандармів.

Високий, збудований мов античний силань, мускулястий, мов спартанець, Андреа мчав чверть години, сам не знаючи, куди він біжить, аби лиш віддалитися від тієї місцини, де його мало не згребли.

Звернувши з вулиці Монблан і керуючись тим чуттям, котре провадить зайця до нори, а злодія до міської застави, він урешті опинився наприкінці вулиці Лафаєт.

Задихаючись і спливаючи потом, він зупинився.

Він самісінький, ліворуч від нього лежало пустельне поле Сен-Лазар, а праворуч — увесь величезний Париж.

— Невже я пропав? — спитався він у себе. — Та ні, якщо я виявлю більше сприту, ніж мої вороги. Мій порятунок став просто питанням відстані.

Коли ж це він угледів фіакр, що їхав од передмістя Пуассоньєр. На передку сидів понурий візник із люлькою в зубах і, певне, прямував до передмістя Сен-Дені.

— Агов, чоловіче! — гукнув Бенедетто.

— Що скажете, паночку? — запитав візник.

— Ваш кінь зморився?

— Зморився, де ж пак! Цілісінький день нічого не робив. Чотири нещасні поїздки і двадцять су на чай, усього сім франків, а з них десять треба віддати господареві.

— А не хочете до тих семи докинути ще двадцять франків?

— Охоче, двадцять франків — це гроші. А що треба зробити?

— Та важкого нічого нема, якщо ваш кінь не зморився.

— Я ж кажу, що він полетить, наче вітер, тільки скажіть, куди їхати.

— До Лувра.

— А, це там, де роб­лять наливку, знаю.

— Атож. Треба просто наздогнати одного мого приятеля, я з ним домовився пополювати завтра в Шапель-ан-Сервалі. Він мав чекати на мене тут у своїй бричці до пів на дванадцяту, а зараз північ, тож, либонь, йому набридло, і він сам поїхав.

— Мабуть.

— Так ось, хочете спробувати його наздогнати?

— Чом би й ні.

— Якщо ми не наздоженемо його до Бурже, ви отримаєте двадцять франків, якщо не наздоженемо до Лувра — тридцять.

— А якщо наздоженемо?

— Сорок, — сказав Андреа, повагавшись якусь мить та подумавши собі, що нічим не ризикує, як пообіцяє цю суму.

— Гаразд! — відказав візник. — Сідайте.

Андреа сів у фіакр, і той хутко проїхав передмістя Сен-Дені, потім передмістя Сен-Мартен, поминув заставу і покотив нескінченною вулицею Віллет.

Нелегко було наздогнати того міфічного приятеля. Кавальканті раз у раз питав у запізнілих перехожих і в ще не зачинених шинках про зелений кабріолет і рябого коня, а що шляхом до Голландії проїздить чималенько кабріолетів і з-поміж десяти повозів дев’ять мають зелений колір, то йому відповідали на кожному кроці.

Усі зустрічали той кабріолет, він був кроків за п’ятсот, двісті чи й сто попереду, та коли його врешті наздоганяли, то виявлялося, що це не той повіз.

Якось їх самих випередили, то був ридван, який учвал мчала пара поштових коней.

«Якби ж то мені той ридван, — подумав собі Кавальканті, — та пару добрячих коней, а головне — дорожні папери!»

І глибоко зітхнув.

То був той ридван, що віз панну Данґляр і панну Д’Армії.

— Хутчій, хутчій! — сказав Андреа. — Тепер ми вже, либонь, наздоженемо його небавом.

І бідолашний кінь знову помчав шаленим клусом, яким він біг від самісінької застави, і, геть у милі, примчав до Лувра.

— Бачу, — сказав Андреа, — що не наздожену я приятеля і тільки коня вашого заморю. Гадаю, ліпше зупинитися. Ось вам ваші тридцять франків, а я заночую в «Рудому коні» і сяду в перший-ліпший поштовий ридван. На добраніч, друже.

І, тицьнувши візникові шість монет по п’ять франків, легко плигнув на бруківку.

Візник весело заховав гроші до кишені і навтрюхи попрямував до Парижа.

Андреа вдав, ніби йде до корчми «Рудий кінь». Він постояв коло дверей, прислухаючись до торохтіння коліс, що потроху затихало, потім рушив далі шляхом і швидкою ходою пройшов два льє.

Тут він відпочив. Був він уже, мабуть, близько від Шапель-ан-Серваля, куди, як ото і казав, він простував.

Та не втома змусила Андреа Кавальканті зупинитися, а необхідність щось вирішити і скласти план дій.

Сісти в диліжанс було неможливо, найняти поштових коней теж. Щоб мандрувати в такий спосіб, потрібен був паспорт.

Залишатися в департаменті Уаза, тобто в одному з найбільш чільних департаментів, які пильно охоронялися, було теж неможливо, надто ж для такого чоловіка, як Андреа, який знав чим це пахне.

Андреа сів на краю рова і, опустивши голову на руки, замислився.

За десять хвилин він звів голову: рішення знайшлося.

Він замурзав у пилюгу пальто, яке встиг зняти з вішалки у передпокої і надіти на фрак, потім дійшов до Шапель-ан-Серваля і впевнено постукав у двері єдиної місцевої корчми.

Господар відчинив йому.

— Друже мій, — сказав Андреа, — я їхав верхи з Морфонтена до Санліса, та мій кінь норовистий, він закомизився та й скинув мене додолу. Мені треба сьогодні ж уночі прибути до Комп’єні, а то моя родина буде непокоїтися, то, може, у вас знайдеться кінь?

У будь-якого корчмаря завжди знайдеться кінь, хоч добрячий, хоч і поганенький.

Корчмар погукав конюха, загадав йому осідлати Білого і збудив свого сина, семирічного хлопчину, який мав сісти позаду Андреа і припровадити коня назад.

Андреа дав корчмареві двадцять франків і, добуваючи їх із кишені, впустив додолу візитну картку.

То була картка одного з-поміж його друзів у «Кафе де Парі», тож корчмар, знайшовши її після від’їзду Андреа, упевнився, що він дав свого коня графові де Молеону, вулиця Сен-Домінік, 25, таке було прізвище з адресою на тій картці.

Білий мчав не швидким, але рівним і впертим клусом. За три з половиною години Андреа проїхав дев’ять льє, що відокремлювали його від Комп’єня. На ратуші вибило четверту, коли він виїхав на майдан, де зупиняються диліжанси.

У Комп’єні є пречудова корчма, про неї пам’ятають навіть ті, хто зупинявся в ній однісінький раз.

Під час мандрівок околицями Парижа Андреа якось у ній ночував, тож він згадав про «Дзвін і плящину», озирнув майдан, угледів у світлі ліхтаря вивіску і, відпустивши хлопчака, якому дав усі дрібняки, що в нього були, постукав у двері, слушно зміркувавши, що в нього попереду ще є чотири години, тож не завадить покріпитися добрячою вечерею і трохи поспати.

Йому відчинив слуга.

— Я прийшов із Сен-Жан-о-Буа, там я обідав, — сказав Андреа. — Хотів було сісти на диліжанс, що проїздить опівночі, та заблукав і, мов дурнуватий, вештався лісом чотири години. Дайте мені кімнату, яка виходить у двір, і нехай принесуть мені холодної курятини і плящину бордо.

Слуга нічого не запідозрив. Розмовляв Андреа спокійно, тримаючи руки в кишенях пальта, з цигаркою в зубах, убрання його було вишукане, борода підстрижена, взуття бездоганне, тож він скидався на звичайнісінького запізнілого міщука.

Поки слуга готував йому кімнату, увійшла корчмарка. Андреа зустрів її найчарівнішою усмішкою і запитав, чи не дали б йому кімнату номер три, де він ночував, коли нещодавно був у Комп’єні. На жаль, третя кімната була зайнята молодиком, що мандрував із сестрою.

Андреа страшенно засмутився і втішився тільки тоді, коли господиня запевнила його, що сьома кімната, яку йому готують, розташована так само, як і третя: гріючи ноги біля коминка і балакаючи про останні перегони в Шантії, він чекав, поки скажуть, що кімната готова.

Андреа недарма згадав про кімнати, що виходять у двір. Те корчемне дворисько, із потрійним рядом галерей, що надають йому вигляду глядацької зали, із жасмином і ломиносом, що живими прикрасами плетуться довкола легкої колонади, було одним із найкращих дворів, які лишень можуть бути в корчми.

Курятина була смачна, вино старе, вогонь весело палахтів у коминку; Андреа сам здивувався, що їсть усмак, наче нічого й не сталося.

Потім він уклався до ліжка й відразу ж заснув нездоланним сном, як ото засинає людина у двадцять років, навіть якщо у неї гріх на душі.

Утім, ми повинні зізнатися, що хоч Андреа й міг би почувати докори сумління, він їх нітрохи не відчув.

Ось який був у нього план, що переповнив його такою впевненістю.

Він устане вдосвіта, вийде з корчми, заплативши по рахунку як порядна людина, дістанеться до лісу, оселиться у якогось селянина, ніби задля того, щоб узятися до живопису, роздобуде одяг лісоруба і сокиру, поміняє вигляд світського лева на вигляд наймита; потім, коли руки його почорніють, чуприна стане темна від олов’яного гребінця, обличчя вкриється засмагою, яку він наведе за способом, якому навчили його товариші з Тулона, він дістанеться до найближчого кордону, простуючи вночі й відсипаючись удень у хащах та ярах і заходячи в села й містечка лише задля того, щоб купити хліба.

Перетнувши кордон, він оберне самоцвіти на гроші, вартість їхню долучить до десятка банкових білетів, які він про всяк випадок завжди мав у кишені, тож у нього в такий спосіб набереться щонайменше п’ятдесят тисяч ліврів, а це зрештою не так і погано.

Та й ще він дуже сподівався на те, що Данґляри постараються розсіяти чутки про те лихо, що їх спіткало.

Оце та ще втома й допомогли Андреа так хутко і солодко заснути.

Утім, щоб прокинутися якомога раніш, Андреа не зачинив віконниці, а тільки замкнув двері на засув і покинув на столику свого відкритого ножа з гострим лезом, що в його пречудовому гарті він уже мав нагоду впевнитися і з яким ніколи не розлучався.

Десь о сьомій годині ранку Андреа розбудив теплий і яскравий сонячний промінь, що ковзнув його обличчям.

У будь-яких мізках, що правильно діють, завжди є чільна думка, що засинає остання і перша осяває пробуджену свідомість.

Не встиг Андреа ще розплющити очі, як та панівна думка вже оволоділа ним і підказала, що спав він задовго.

Він схопився на ноги і підбіг до вікна.

Двориськом ішов жандарм.

Жандарм узагалі одне з найбільш помітних явищ на білому світі, навіть для безгрішних людей, а для нечистого сумління, що має всі підстави бути таким, жовтий, блакитний і білий колір його мундира — найбільш зловісні барви на світі.

— Чому жандарм? — запитав себе Андреа.

І відразу ж сам собі відповів, з тією логікою, яку читач уже встиг у нього помітити:

— Нічого страшного нема в тому, що жандарм прийшов у корчму, та пора вже вбиратися.

І він убрався з тією швидкістю, від якої не відучив його лакей за декілька місяців світського життя в Парижі.

— Гаразд, — одягаючись, казав собі Андреа, — я зачекаю. Аж поки він піде, і тоді втечу.

Ото так сказавши, він уже вбраний підійшов до вікна і знову підняв тюлеву штору.

Та перший жандарм не пішов, а з’явився й іще один блакитний, жовтий і білий мундир біля єдиних сходів, що ними Андреа міг спуститися, а третій, верхи на коні, із рушницею в руці, вартував коло єдиної брами, якою він міг вийти надвір.

Той третій жандарм був дуже знаменний, бо перед ним юрмилися роззяви, щільно заступаючи браму.

«Мене шукають! — сяйнула перша думка в Андреа. — От халепа!».

Він пополотнів і занепокоєно роззирнувся.

Його кімната, як і всі кімнати того поверху, мала вихід тільки на зовнішню галерею, відкриту для всіх поглядів.

«Я пропав», — сяйнула йому друга думка.

І справді, для людини в його становищі арешт означав суд, вирок і смерть — безпощадну і невідкладну смерть.

Він конвульсивно стиснув голову руками.

Тієї миті він мало не збожеволів од страху.

Та незабаром у вихорі думок, що вирували в його голові, сяйнула і надія, тож на вустах його з’явилася квола усмішка.

Він озирнув кімнату; усе, що було йому потрібно, виявилося на столі — ручка, чорнило і папір.

Він умочив ручку в чорнило і, намагаючись писати впевнено, написав на папері такі рядки: «У мене немає грошей, щоб оплатити рахунок, та я чесна людина. Залишаю під заставу цю шпильку, що вдесятеро перевищує мій борг. Нехай вибачать мені, що я утік: мені було соромно».

Він вийняв із краватки ту шпильку і поклав її на папір.

Потім, замість того щоб лишити двері замкненими, він одсунув засув і навіть прохилив двері, буцім забув їх причинити, як ішов, заліз у коминок, як людина, що звикла до такого, знову затулив його паперовою закривкою, де був намальований Ахілл у Дендамії, загорнув ногами свої сліди в попелі й почав підійматися вигнутим комином, що був останнім шляхом до порятунку, на який він міг розраховувати.

Тим часом той жандарм, що то його помітив Андреа, ішов східцями у супроводі поліційного комісара, а сходи охороняв другий жандарм, що міг отримати поміч від третього жандарма, який вартував браму.

Ось якою обставиною Андреа зобов’язаний був цим візитам, яких він із такими труднощами намагався уникнути.

Від самого ранку паризький телеграф почав діяти у всіх напрямках, і у всіх довколишніх містах і селах, які отримали звістку, заворушилися власті, які послали озброєних людей на пошуки Кадрусового убивці.

Королівська резиденція Комп’єнь, що була улюбленим місцем для полювання і гарнізонним містом, аж кишіла чиновниками, жандармами і поліційними комісарами, тож відразу після отримання телеграфного наказу почалися облави, а оскільки «Дзвін і плящина» була перша корчма у місті, то почали з неї.

Та й згідно з донесеннями вартових, що чатували тієї ночі коло ратуші, яка прилягала до корчми, тієї ночі у корчму прибуло декілька подорожніх.

Вартівник, якого поміняли о шостій ранку, згадав навіть, що коли він заступив на стійку, тобто десь на початку п’ятої, то побачив молодика на білому коні із селянським хлопчаком іззаду. Той молодик зліз із коня на майдані й постукав у «Дзвін», куди його і впустили.

На того мандрівця й упала підозра.

Той мандрівець був не хто інший, як Андреа.

На основі тих даних поліційний комісар і жандармський унтер-офіцер і попрямували до кімнати, де спав Андреа.

Двері виявились прохилені.

— Еге, — сказав жандарм, старий лис, що знав усі злодійські виверти, — недобра прикмета ці відчинені двері! Волів би я бачити їх замкненими на три замки!

І справді, записка і шпилька, що їх лишив Андреа на столі, підтверджували чи радше вказували на сумну істину.

Андреа втік.

Ми кажемо «вказували», бо жандарм був не той чоловік, щоб задовольнитися першим-ліпшим поясненням.

Він роззирнувся, зазирнув під ліжко, відхилив штору, повідчиняв шафи і врешті підійшов до коминка.

Завдяки обачності Андреа у попелі не лишилося ніяких слідів.

Та все ж таки то був вихід, а за таких обставин будь-який вихід мав стати предметом ретельного огляду. Тому жандарм звелів принести хмизу й соломи, запхав усе те в комин, наче зарядив гармату, і підпалив.

Полум’я заревло у бовдурі, густий дим повалив угору і стовпом полинув у небо, та злочинець не гепнув униз, як того сподівався жандарм.

Андреа ззамолоду воював із суспільством і вартий був хоч якого жандарма, навіть якщо той мав шановний чин унтер-офіцера, тож, передбачивши те випробування вогнем, він виліз на дах і принишк за димарем.

У нього навіть промайнула думка про порятунок, коли він почув, як той унтер-офіцер голосно гукнув двом жандармам надворі:

— Його там нема!

Та обережно витягнувши шию, він побачив, що жандарми не пішли собі, що було б цілком природно після такого пояснення, а подвоїли пильність.

Він теж роззирнувся довкруги: ратуша, чималенька споруда XVI століття, височіла праворуч від нього, немов похмура твердиня, а з її вікон можна було розгледіти всі кутки і закутки на даху, де він ото зачаївся, немов долину з високої гори.

Андреа зрозумів, що в одному з тих вікон негайно з’явиться жандармова голова. Якщо його побачать, то він пропав; утеча дахами не дасть йому ніякого успіху.

Тоді він вирішив спуститися, тільки не тим шляхом, яким піднявся, а подібним.

Він пошукав димар, з якого не валив дим, доповз до нього і пірнув усередину, що його ніхто й не помітив.

Тієї ж таки миті в ратуші відчинилося вікно і звідти вистромилася жандармова голова.

Десь із хвилю голова була непорушна, наче кам’яний бовван, що прикрашав ту споруду, потім розчаровано зітхнула і сховалася.

Спокійний і величавий, немов закон, що його ото він представляв, унтер-офіцер, не відповідаючи на запитання пройшов крізь юрму і повернувся до корчми.

— Та й що? — спиталися обидва жандарми.

— А те, хлопці, — відказав унтер-офіцер, — що розбишака, либонь, і справді чкурнув од нас ще вдосвіта, але ми вирядимо людей у бік Вілле-Котре і до Нуайона, обнишпоримо ліс і обов’язково його злапаємо.

Не встиг шановний охоронець закону вимовити з суто унтер-офіцерською інтонацією те разюче слово, аж усеньке корчемне дворисько наповнили перелякані зойки і шалене дзеленчання дзвоника.

— Ого, — вигукнув жандарм, — а це що?

— Певне, хтось квапиться, мов на пожежу! — сказав корчмар. — Із якої кімнати дзвонять?

— Із третьої.

— Біжи-но, Жане.

Тим часом галас і дзеленчання подужчали удвічі.

Слуга кинувся до східців.

— Ні, ні, — мовив жандарм, перепиняючи його, — тому, хто дзвонить, потрібні, бачу, не ваші послуги, то ми самі йому послужимо. Хто у третій кімнаті?

— Молодик, що приїхав із сестрою сьогодні вночі поштовими і взяв кімнату з двома ліжками.

Тривожне дзеленчання пролунало утретє.

— Сюди, пане комісаре! — вигукнув унтер-офіцер. — Ідіть за мною, в ногу!

— Зачекайте, — сказав корчмар, — туди провадить двоє сходів — зовнішні та внутрішні.

— Гаразд, — сказав унтер-офіцер, — я піду внутрішніми, це моє діло. Карабіни заряджені?

— Атож.

— А ви чатуйте на зовнішніх сходах і, якщо він вирішить утікати, стріляйте, це важливий злочинець, якщо судити з телеграми.

Унтер-офіцер із комісаром відразу ж зникли на внутрішніх сходах, а натовп гомонів, схвильований його словами.

Ось що сталося.

Андреа дуже спритно спустився комином на дві третини, та потім зірвався і хоч упирався руками в стіни, ковзнув униз швидше, а головне з більшим галасом, аніж йому хотілося.

То було б ще нічого, якби кімната була порожня, та, на жаль, вона була заселена.

Дві жінки спали в тому самому ліжку. Гамір їх збудив.

Вони глянули туди, звідки долинав гамір, і побачили, як ув отворі коминка з’явився чоловік.

Одна з тих жінок, білявка, страшенно заверещала, аж у всенькому домі було чутно, а друга, чорнява, ухопилася за шворку дзвоника і заходилася чимдуж сіпати, здійнявши ґвалт.

Лиха доля вочевидь переслідувала Андреа.

— Заради Бога! — вигукнув він, пополотнівши і розгубившись, навіть не втямивши, до кого звертається. — не гукайте, не губіть мене! Я не зроб­лю вам нічого недоброго.

— Андреа, убивця! — вигукнула одна з тих дівчат.

— Ежені! Панна Данґляр! — прошепотів Андреа, відчуваючи, як його жах переростає у приголомшення.

— На поміч! Рятуйте! — заверещала панна Д’Армії й, вихопивши дзвоник із рук Ежені, задзеленчала ним ще дужче.

— Порятуйте мене, за мною женуться, — вигукнув благально Андреа. — Згляньтеся, не зраджуйте мене!

— Пізно, вони вже йдуть, — відказала Ежені.

— То заховайте мене. Скажіть, що перелякалися без причини. Ви відведете підозру й порятуєте мені життя.

Попритулявшись одна до одної й загорнувшись у ковдру, обидві дівчини із жахом і відразою слухали той благальний голос.

— Гаразд, — сказала Ежені, — вертайтеся тим самим шляхом, яким і прийшли сюди, ідіть, нещасливцю, ми нічого не скажемо.

— Ось він! Ось він! Я його бачу! — вигукнув чийсь голос.

Той голос належав унтер-офіцерові, який зазирнув у замкову шпарину і вгледів Андреа з благально складеними долонями.

Дужий стусан прикладом вивалив замок, ще два зірвали завіси, й виламані двері впали у кімнату.

Андреа кинувся до других дверей, що виходили в галерею, і відчинив їх.

Жандарми, що стояли на галереї, звели карабіни.

Андреа завмер на місці; блідий, трохи відхилившись назад, він стискав у руці непотрібного ножа.

— Тікайте ж бо! — вигукнула панна Д’Армії, бо в її серденько повернулася жалість, поки потроху минав страх. — Тікайте!

— Або убийте себе! — докинула Ежені, немов та весталка, що подає в цирку знак гладіаторові, щоб той рішив переможеного супротивника.

Андреа здригнувся і глянув на неї зі зневажливою посмішкою, яка свідчила про те, що його ницій душі незрозумілі ті величні жертви, котрих вимагає невблаганний кодекс честі.

— Убити себе? — сказав він, покинувши ножа. — Навіщо це?

— Та ж ви самі сказали, — вигукнула Ежені Данґляр, — що вас засудять на смерть, скарають на горло, немов найостаннішого злочинця!

— Дрібниці, — згорнувши руки, сказав Кавальканті, — на те є друзі!

Унтер-офіцер підійшов до нього з шаблею в руці.

— Ох, дядечку, — сказав Кавальканті, — заховайте ви ту шаблюку, якщо вже я здаюся вам!

І він простягнув руки. На нього відразу ж наділи кайдани. Дівчата з жахом дивилися на ту відразливу зміну: простісінько на очах у них людина скидала маску світського юнака й оберталася злочинцем.

Андреа глянув на них із нахабною посмішкою.

— Може, будуть якісь доручення татусеві, панно Ежені? — запитав він. — Як бачите, я повертаюсь у Париж.

Ежені затулила обличчя долонями.

— Та не соромтеся так, — сказав Андреа. — Я не ображаюся, що помчали наздоганяти мене… Адже я був майже вашим чоловіком.

І, сказавши отак, вийшов, лишивши втікачок, що не знали куди подітися від сорому і пригнічених ущипливими зауваженнями присутніх.

За годину обидві були в жіночому й сідали у ридван.

Щоб сховати їх від сторонніх поглядів, браму корчми замкнули, та коли вона відчинилася, їм довелося проїхати крізь натовп роззяв, що перешіптувалися і проводили їх насмішкуватими поглядами.

Ежені опустила шторки, та хоч нічого вона й не бачила, усе ж таки все чула, і ті кпини сягали її слуху.

— І чого світ не пустеля! — вигукнула вона, обіймаючи подругу.

Очі її яріли тією люттю, яка ото змушувала Нерона шкодувати, що в римського люду не одна голова й не можна відітнути її однісіньким ударом.

Наступного дня вони прибули до Брюсселя і зупинилися в «Отель де Фляндрі».

Андреа ще напередодні кинули до в’язниці Консьєржері.

II. Закон

Ми бачили, як щасливо втекли з дому панна Данґляр із панною Д’Армії; усі були надто заклопотані своїми справами, щоб перейматися дівчатами.

Поки банкір, із краплями холодного поту на чолі і примарою близького банкрутства, виводить довжелезні стовпчики свого пасиву, ми попрямуємо до баронеси, що, насилу оговтавшись від того разючого удару, поспішила до свого постійного порадника, пана Люсьєна Дебре.

Баронеса з нетерпінням чекала на шлюб своєї доньки, щоб урешті звільнитися від обов’язку опікати її, що було надто вже обтяжливо, з огляду на характер Ежені; із мовчазної згоди, що на ній тримається родинна ієрархія, мати може розраховувати на безоглядну покірливість доньки лиш тоді, якщо вона неодмінно служить їй прикладом обачності і зразком досконалості.

Слід сказати, що пані Данґляр трохи боялася проникливості Ежені й порад панни Д’Армії; вона помічала зневажливі погляди, якими її донька обдаровувала Дебре. Ті погляди, здавалося їй, свідчили про те, що Ежені відома таємниця її любовних і грошових стосунків з особистим секретарем міністра. Та якби баронеса була проникливіша трохи, то збагнула б, що Ежені ненавидить Дебре зовсім не за те, що в домі її батька він служить каменем спотикання і приводом для пліток; просто вона зараховувала його до тієї категорії двоногих істот, яких Діоген не погоджувався прозивати людьми, а Платон алегорично прозивав тваринами на двох ногах і без пір’я.

Отож, із погляду пані Данґляр — а, на жаль, на білому світі кожне має свій погляд, що заважає йому бачити, як дивиться на речі інше, — було дуже сумно, що доньчине весілля не відбулося, і не тому, що той шлюб був би досить вдалий і міг би принести Ежені щастя, а тому, що він дав би пані Данґляр цілковиту свободу.

І тоді, як ми вже сказали, вона побігла до Дебре, що, як і всенький Париж, був на заручинах у Данґлярів і бачив увесь той скандал.

Він хутко втік у клуб, де його друзі вже розмовляли про ту подію, що була того вечора предметом пересудів для трьох чвертей міста-пліткаря, що прозивається столицею світу.

Поки пані Данґляр, у чорній сукні, під густою вуаллю, бралася східцями, що провадили до помешкання Дебре, попри запевнення воротаря, що його нема вдома, Люсьєн сперечався з приятелем, котрий намагався довести йому, що після такого скандалу він, як друг родини, зобов’язаний одружитися з панною Ежені Данґляр і її двома мільйонами.

Дебре мляво боронився, як людина, котра цілком готова, щоб її переконали; та думка не раз спливала в його голові, проте, знаючи Ежені з її незалежним і гордовитим характером, він вряди-годи огризався, казав, що шлюб той неможливий, і заразом несамохіть тішився грішною думкою, яка, якщо вірити моралістам, завжди криється навіть у найчеснішій і непорочній людині, ховаючись у глибині її душі, мов дідько за хрестом. Чаювання, гра, балачки — як бачимо, цікавенькі балачки, адже стосувалися вони таких важливих питань, — усе тривало до першої години ночі.

Тим часом пані Данґляр, яку Люсьєнин лакей припровадив у маленьку зелену вітальню, очікувала, непокоячись, не скидаючи вуалі, поміж квітами, які вона прислала вранці і які Дебре, ніде правди подіти, порозставляв і повлаштовував скрізь так дбайливо, що сердешна жінка вибачила йому ту його відсутність.

За двадцять хвилин до дванадцятої пані Данґляр набридло чекати, тож вона взяла фіакр і поїхала додому.

Панії з відомих верств мають те спільне з добре влаштованими гризетками, що ніколи не повертаються додому після півночі.

Баронеса повернулася до себе з такими самими осторогами, з якими Ежені допіру покинула батьківський дім; відчуваючи, як гучно калатає її серце, вона нечутно піднялася у свою кімнату, що, як ми знаємо, прилягала до кімнати Ежені.

Так боялася вона поговору, так твердо вірила — і принаймні за це гідна була поваги — у доньчину чистоту і її вірність батьківському дому!

Повернувшись до свого покою, вона підійшла до дверей Ежені й прислухалася, та, не почувши ані найменшого звуку, спробувала ввійти, але двері були замкнені.

Пані Данґляр подумала, що Ежені, зморившись від болісних вражень того вечора, вклалася у ліжко і заснула.

Вона погукала покоївку і розпитала її.

— Панна Ежені, — відказала покоївка, — повернулася до своєї кімнати з панною Д’Армії, вони разом пили чай, а потім відпустили мене, сказавши, що я їм більше не потрібна.

Відтоді покоївка не виходила з буфетної і гадала, як і всі, що обидві панни у себе в кімнаті.

Отож, пані Данґляр уклалася спати без щонайменшої підозри, бо покоївчині слова розвіяли її тривогу за доньку.

Що більше вона думала, то ясніше ставали для неї розміри катастрофи: то був уже не скандал, а розгром, не ганьба, а безчестя.

Тоді вона мимохіть згадала, яка безжальна була вона до Мерседес, яку через сина і чоловіка спіткало таке самісіньке лихо.

«Ежені пропала, — подумала вона собі, — і ми теж. Ця історія в тому вигляді, в якому її будуть переказувати, погубить нас, тому що в наших колах сміх завдає страшенних, невиліковних ран».

— Ото щастя, — прошепотіла вона, — що Господь обдарував Ежені таким чудернацьким характером, який завжди мене так лякав!

І вона звела очі до неба, дякуючи провидінню, що недовідомо скеровує будучину і недолік, навіть порок, обертає людині на добро.

Потім думка її перелетіла простір, немов ото птах, що, розгорнувши крила, перелітає прірву, і зупинилася на Кавальканті.

Той Андреа виявився негідником, злодієм, убивцею, проте відчувалося, що він добре вихований, та й у світських колах з’явився він як власник чималенького статку, а покровителями його були шановні люди.

Як упоратися з цим заплутаним клубком? Хто допоможе знайти вихід із цього страшенного становища?

Дебре, що до нього вона кинулася у першому пориванні, як жінка, що шукає підтримки у чоловіка, котрий її кохає, міг дати їй тільки пораду, а треба було звернутися до когось могутнішого.

І тоді баронеса згадала про Вільфора.

Вільфор загадав заарештувати Кавальканті, Вільфор безжально вчинив сум’яття в її родині, наче був їй чужісінький.

— Ні, — поправила вона себе, — королівський прокурор не безсердечна людина — він представник правосуддя, раб свого обов’язку; чесний і непохитний друг, який хоч і безжально, проте упевнено різонув скальпелем по гнійнику, не кат він, а хірург; він усе зробив, щоб честь Данґлярів не потерпіла від ганьби, яка укрила цього пропащого юнака, що його вони представили світським колам як майбутнього зятя.

Якщо Вільфор, друг родини Данґлярів, діяв так, то не можна було припустити, що він міг щось знати заздалегідь і сприяти підступам Андреа.

Отак Вільфорова поведінка почала уявлятися баронесі в новому світлі, і вона витлумачила її в бажаному для себе сенсі.

Проте на цьому королівський прокурор повинен зупинитися. Завтра вона поїде до нього і доможеться від нього, якщо не порушення службового обов’язку, то принаймні якомога дужчої поблажливості.

Баронеса нагадає йому про минуле, воскресить його згадки, буде благати його в ім’я грішної, та щасливої пори їхнього життя; Вільфор закриє справу чи принаймні дасть Кавальканті нагоду втекти, адже задля цього йому варто тільки звернути погляд в інший бік: караючи злочин, він уразить лише тінь злочинця заочним вироком.

Заспокоївшись отак, вона заснула.

Наступного дня, о десятій ранку, вона встала і, не гукаючи покоївки, нікому не показуючись на очі, убралась так само просто, як і напередодні, вийшла з дому, дійшла до вулиці Прованс, там узяла фіакр і звеліла одвезти її до Вільфорового дому.

Уже цілий місяць той клятий дім скидався на чумний барак; частина кімнат була зачинена знадвору і зсередини, віконниці відчинялися тільки ненадовго, щоб впустити свіжого повітря, і тоді у вікні з’являлася перелякана голова лакея; потім вікно зачинялося, як могильна плита, і сусіди казали одне одному:

— Невже сьогодні знову винесуть домовину з дому королівського прокурора?

Пані Данґляр здригнулася, угледівши той похмурий дім. Вона вийшла з фіакра, і коліна її дилькотіли, коли вона подзвонила біля замкненої брами.

Аж тоді як вона утретє сіпнула дзвоник, що задзеленчав так, наче підспівував загальній печалі, з’явився воротар і прохилив хвіртку.

Він побачив жінку, світську пані, вишукано вбрану, та попри це, хвіртка була ледве прохилена.

— Відчиніть-бо! — сказала баронеса.

— Спершу скажіть, хто ви така, мосьпані, — мовив воротар.

— Хто я? Таж ви мене добре знаєте.

— Ми тепер нікого не знаємо, шановна пані.

— Ви з глузду зсунулися, голубе! — вигукнула баронеса.

— Ви від кого?

— Ні, це вже занадто!

— Мосьпані, перепрошую, але так мені звеліли. Ваше ім’я?

— Баронеса Данґляр. Та ви сто разів мене бачили!

— Може, і так, пані. А тепер скажіть, що ви хочете?

— Оце зухвальство! Я поскаржуся панові де Вільфорові!

— Мосьпані, це не зухвальство, а обережність: сюди заходять лише із запискою від пана Д’Авріньї або з дозволу пана королівського прокурора.

— Ага, то в мене справа до пана королівського прокурора.

— Термінова?

— Напевне, якщо я й досі тут. Та досить, ось моя візитна картка, передайте її вашому панові.

— Ви зачекаєте, поки я повернуся?

— Так, ідіть.

Воротар зачинив хвіртку, лишивши пані Данґляр на вулиці.

Щоправда, чекала баронеса недовго — незабаром хвіртка відчинилася настільки, щоб вона могла ввійти. Щойно вона увійшла, хвіртка за нею зачинилася.

Увійшовши у двір, воротар, не зводячи очей із брами, дістав свисток і пронизливо свиснув.

На ґанку з’явився лакей Вільфора.

— Шановна пані, вибачте цьому чесному чоловікові, — сказав він, ідучи назустріч баронесі, — але йому так звеліли робити, і пан де Вільфор доручив мені сказати вам, що він не міг учинити інакше.

У дворі стояв постачальник, якого впустили з тими ж таки осторогами, і якийсь слуга оглядав його товари.

Баронеса піднялася на ґанок; та скорбота, що поглиблювала її печаль, струсонула її до глибини душі; у супроводі лакея, що ні на мить не втрачав її з поля зору, вона увійшла до кабінету королівського прокурора.

Хоч як була заклопотана пані Данґляр тим, що привело її сюди, проте зустріч, яку влаштували їй слуги, здалася їй такою обурливою, що розпочала вона зі скарг.

Та Вільфор помалу звів голову і глянув на неї з такою сумною усмішкою, що скарги завмерли на її вустах.

— Вибачте моїм слугам той страх, у якому я не можу їх звинувачувати: їх запідозрили, то вони й самі стали підозрювати.

Пані Данґляр частенько чула у світських колах балачки про панічний страх у домі Вільфорів, та вона ніколи не повірила б, що це почуття могло сягнути таких крайнощів, якби не упевнилася в цьому сама.

— То ви теж нещасні? — запитала вона.

— Так, люба пані, — відказав королівський прокурор.

— І вам шкода мене?

— Від усієї душі шкода, мосьпані.

— Ви розумієте, чому я прийшла?

— Ви прийшли, щоб поговорити зі мною про те, що сталося у вашому домі?

— Це страшенне лихо, пане.

— Тобто прикрість.

— Прикрість! — вигукнула баронеса.

— Шановна пані, — відказав королівський прокурор із незворушним спокоєм, — я тепер прозиваю лихом тільки непоправне.

— Невже ви гадаєте, що це забудеться?

— Усе забувається, мосьпані: ваша донька вийде заміж завтра, якщо не сьогодні, за тиждень, як не завтра. А що до нареченого панни Ежені, то я не думаю, щоб ви за ним шкодували.

Пані Данґляр глянула на Вільфора, приголомшена цим майже насмішкуватим спокоєм.

— Я прийшла до друга чи ні? — запитала вона із сумовитою гідністю.

— Ви ж знаєте, що це так, — відказав Вільфор, і щоки його зашарілися.

Те запевнення нагадало їм про інші події, ніж ті, що хвилювали обох цієї миті.

— То будьте сердечніші, любий Вільфоре, — сказала баронеса, — поводьтеся зі мною, як друг, а не як суддя, я глибоко нещасна, не кажіть мені, що я маю бути весела.

Вільфор уклонився.

— За останні три місяці в мене завелася егоїстична звичка, шановна пані, — сказав він. — Коли я чую про лихо, то я згадую про моє лихо, це порівняння спадає мені на думку навіть незалежно від мого бажання. Ось чому поруч із моїм лихом ваше лихо здається мені простісінькою прикрістю, ось чому поруч із моїм трагічним становищем ваше становище здається мені принадним; проте ви гніваєтеся, тож облишимо це. Отож, ви казали, пані?..

— Я прийшла, щоб дізнатися у вас, друже мій, що чекає на цього самозванця.

— Самозванця? — перепитав Вільфор. — Бачу, мосьпані, ви, мов навмисне, то применшуєте, то перебільшуєте. Андреа Кавальканті чи радше Бенедетто — самозванець? Ви помиляєтеся, мосьпані: Бенедетто справжнісінький убивця.

— Шановний пане, я не заперечую вашої поправки, та що суворіше покараєте ви цього бідолаху, то тяжче це відгукнеться на нашій родині. Забудьте про нього на якийсь час, дайте йому втекти.

— Пізно, мосьпані: я вже дав наказ.

— Тоді, якщо його заарештують… Гадаєте, його таки заарештують?

— Сподіваюся.

— Якщо його заарештують, — а я вже не раз чула, що в’язниці напхом напхані, — залиште його у в’язниці.

Королівський прокурор похитав головою.

— Бодай доти, доки моя донька не вийде заміж! — докинула баронеса.

— Неможливо, мосьпані; у правосуддя свій лад.

— Навіть для мене? — напівжартома, напівповажно запитала баронеса.

— Для всіх, — відказав Вільфор, — і для мене, як і для інших.

— Ага… — сказала баронеса, не пояснюючи словами тієї думки, що викликала цей вигук.

Вільфор зиркнув на неї своїм допитливим поглядом.

— Знаю, що хочете ви сказати, — провадив він, — ви натякаєте на чутки, що поширилися містом про те, що смерть, яка ось уже третій місяць вбирає у траур мій дім, смерть, від якої дивом порятувалася Валентина, — не випадкова смерть.

— Я геть не думала про це, — хутко сказала пані Данґляр.

— Ні, ви про це думали, пані, й це справедливо, тому що ви не могли не подумати про це і не сказати собі: ти, що караєш за злочини, скажи: чому злочини довкола тебе кояться безкарно?

Баронеса зблідла.

— Ви казали собі це, правда ж, пані?

— Так, мушу зізнатися.

— Я вам відповім.

Вільфор підсунув свій фотель до стільця пані Данґляр і, впершись обома руками на письмовий стіл, голосом, що звучав глухіше, ніж звичайно, заговорив:

— Існують злочини, що залишаються без кари, тому що злочинці невідомі, і замість винного міг би потерпіти невинний; та коли тих злочинців виявлять, — і Вільфор простягнув руку до великого розп’яття, що висіло навпроти його столу, — щойно їх виявлять, — повторив він, — Господом Богом клянуся, хоч хто вони там будуть, вони помруть! Тепер, після клятви, яку я дав і якої дотримаюся, зважтеся попросити в мене пощади цьому негідникові!

— Та чи певні ви, мосьпане, — запитала пані Данґляр, — що він такий вже злочинець, як це кажуть?

— Ось його справа: Бенедетто отримав п’ять років каторги за фальшування, — як бачите, хлопчина вже подавав надії, — потім утеча, потім убивство.

— А хто ж він… цей бідолаха?

— А хтозна! Бурлака, корсиканець.

— Ніхто до нього не признався?

— Ніхто, батьки його невідомі.

— А той чоловік, що приїздив із Лукки?

— Такий самий шахрай, як і він, може, спільник.

Баронеса благально склала долоні.

— Вільфоре! — сказала вона своїм найніжнішим і найвкрадливішим голосочком.

— Заради Бога, пані, — твердо, навіть трохи жорстко відказав королівський прокурор, — ніколи не просіть у мене пощади винному! Хто я? Закон. Хіба у закону є очі, щоб бачити вашу печаль? Хіба у закону є вуха, щоб чути ваш ніжний голос? Хіба у закону є пам’ять, щоб відгукнутися на ваші злагідні думки? Ні, шановна пані, закон повеліває. І коли закон повеліває, він карає. Ви скажете мені, що я жива істота, а не кодекс, людина, а не книжка. Погляньте на мене, пані, погляньте довкола мене: хіба люди бачили в мені брата? Хіба вони мене любили? Хіба вони щадили мене? Чи просив хтось зглянутися над Вільфором і чи подарував йому якусь провину? Ні, і ще раз ні! Мене переслідували, завжди переслідували! А ви, жінка, сирена, дивитеся на мене своїм чарівливим поглядом, який нагадує мені про те, за що я повинен червоніти. Авжеж, червоніти за те, про що ви знаєте, і, може, не лише за це. Та відтоді, як сам я опустився, може, і нижче від інших, відтоді здираю я з людей їхнє вбрання, щоб знайти гнійники, і знаходжу їх завжди, навіть більше: знаходжу їх із радістю, із захватом, ці прикмети людської слабкості чи людської злоби!

Адже кожна людина і кожен злочинець, якого я караю, здається мені живим доказом, зайвим доказом того, що я не мерзенний виняток! Що ж, на жаль, усі люди злі, мосьпані, тож доведімо це і покараймо негідника.

Вільфор промовив ті останні слова з надзвичайним шалом, майже люттю.

— Та ви кажете, — заперечила пані Данґляр, зробивши останню спробу, — що цей хлопчина — бурлака, сирота, його всі покинули?

— Тим гірше чи радше тим ліпше. Провидіння вчинило його таким, щоб не було кому побиватися за ним.

— Ви завзялися на слабкого, мосьпане!

— Убивця — слабкий?

— Його ганьба заплямує мій дім.

— А хіба мій дім не затаврований смертю?

— Ви безжальні до інших, — вигукнула баронеса. — То запам’ятайте мої слова: до вас теж будуть безжальні.

— Нехай буде так! — виголосив Вільфор, погрозливо здійнявши руки до неба.

— Бодай відкладіть справу цього бідолахи, якщо його заарештують, до наступної сесії, адже мине півроку і все забудеться.

— Ні, — відказав Вільфор, — у мене ще п’ять днів попереду; слідство скінчилося; п’ять днів мені цілком вистачить; та й хіба ви не розумієте, мосьпані, що й мені треба забутися? Коли я працюю, а я працюю вдень і вночі, бувають такі хвилини, коли я нічогісінько не пам’ятаю, а як я не пам’ятаю, то я щасливий, як ото щасливі небіжчики, — та все ж таки це ліпше, ніж страждання.

— Таж він утік, то дайте йому сховатися, адже бездіяльність — найлегший спосіб виявити милосердя.

— Я вже сказав вам, що вже запізно: телеграфом на світанку розіслали наказ, і тепер…

— Пане, — входячи до кабінету, мовив покойовий слуга, — телеграма з міністерства внутрішніх справ.

Вільфор ухопив конверт і хутко його відкрив.

Пані Данґляр здригнулася від жаху, а Вільфор аж затремтів з утіхи.

— Заарештований! — вигукнув він. — Його затримали в Комп’єні, усьому край.

Пані Данґляр підвелася, її обличчя було бліде.

— Прощавайте, мосьпане, — сухо сказала вона.

— Прощавайте, мосьпані, — відказав королівський прокурор, майже радісно проводячи її до дверей.

І повернувся до письмового столу.

— Так! — сказав він, ударивши долонею по телеграмі. — У мене є фальшування, три крадіжки, два підпали, бракувало мені тільки убивства, і ось воно, тож сесія буде чудова.

III. Привиддя

Як ото казав королівський прокурор пані Данґляр, Валентина й досі нездужала.

Вона була геть знесилена і не вставала з ліжка; про втечу Ежені, про арешт Андреа Кавальканті чи радше Бенедетто, а також про звинувачення його в убивстві вона дізналася у себе в кімнаті, від пані де Вільфор.

Проте вона була така квола, що та розповідь не справила на неї того враження, яке, либонь, справила б, якби вона була здорова.

До чудернацьких дум і плинних примар, що народжувалися в її хворому мозку чи пропливали перед очима, тільки додалося ще кілька невиразних думок, декілька розмитих образів, та й ті незабаром розтанули, бо їх витіснили власні відчуття.

Удень Валентину ще пов’язувала з дійсністю присутність Нуартьє, який вимагав, щоб його крісло переносили до внуччиного покою, й цілісінький день збував там, не зводячи з недужої батьківського погляду; повернувшись із суду, Вільфор сидів годину чи й дві з батьком і донькою. О шостій годині Вільфор ішов до свого кабінету, о восьмій приходив Д’Авріньї й сам приносив мікстуру, яку готували Валентині на ніч, потім Нуартьє заносили до його покою.

Доглядачка, яку найняв лікар, заступала всіх і йшла аж о десятій чи одинадцятій годині, коли Валентина засинала.

Перш аніж піти, вона віддавала ключ від Валентининої кімнати самому Вільфорові, тож до покою недужої можна було пройти тільки через спальню пані де Вільфор і кімнату малого Едуара.

Щоранку Моррель приходив до Нуартьє питатися про здоров’я Валентини; хоч як це було дивно, він із кожним днем ставав дедалі спокійніший.

Адже Валентина, хоч вона й досі була у сильному нервовому збудженні, почувалася дедалі краще; та й хіба не сказав йому граф Монте-Кріс­то, коли він прибіг до нього в нестямі, що як за дві години вона не помре, то буде порятована?

І ось Валентина жива, і минули вже два дні.

Нервове збудження, що про нього ми казали, не покидало Валентину навіть уві сні чи радше в тій дрімоті, яка увечері охоплювала її; тоді, у нічній тиші, у тьмяному світлі нічника, що жеврів на коминку, під алебастровим ковпачком, перед нею пропливали тіні, що наповнюють кімнати недужих і хвилюються від уривчастих помахів невидимих крил гарячки.

Тоді їй увижалася то мачуха з грізними полум’яними очима, то Моррель, що простягав до неї руки, то граф Монте-Кріс­то, навіть меблі, як марила вона, оживали і пересувалися по кімнаті, і так тривало години до третьої ночі, коли її охоплював тяжкий, олов’яний сон, що тривав до самісінького ранку.

Увечері того дня, коли Валентина дізналася про втечу Ежені й арешт Бенедетто, після того як пішли від неї Вільфор, Д’Авріньї й Нуартьє, допіру на церкві святого Філіпа Рульського вибило одинадцяту, доглядачка поставила коло недужої приготований напій і, зачинивши двері, пішла в буфет, де з тремтінням слухала розповіді про похмурі події, які вже третій місяць хвилювали слуг королівського прокурора. І тоді в ретельно замкненій кімнаті Валентини розігралася несподівана сцена.

Після того, як доглядачка пішла, минуло хвилин із десять.

Валентина вже годину лежала в гарячці, що поверталася до неї щоночі, і в її голові, попри її волю, тривала вперта, одноманітна і невблаганна праця, що без угаву і намарне відтворювала ті самі думки і породжувала ті самі образи.

Аж раптом у таємничому, хибкому світлі нічника Валентині здалося, ніби книжкова шафа, що стояла в ніші коло коминка, помалу і безгучно відсунулася.

За іншої пори вона сягнула б до дзвоника і погукала на поміч, та вона була в напівзабутті, тож ніщо її вже не дивувало.

Вона розуміла, що видива, які її оточували, породжені її маренням, адже вранці від тих нічних примар, які зникали з першими променями сонця, не залишалося і сліду.

Із шафи вийшов чоловік.

Валентина так звикла до гарячкових видінь, що не злякалася, а тільки широко розплющила очі, сподіваючись угледіти Морреля.

Видіння наблизилося до ліжка, потім зупинилося, наче прислухаючись.

Тієї миті промінь від нічника пробіг його обличчям.

— Ні, не він, — прошепотіла Валентина.

І, певна того, що це тільки сон, вона почала чекати, коли ж цей чоловік, як ото трапляється уві сні, зникне або ж набуде іншого вигляду.

Вона помацала свій пульс і, слухаючи його швидкі удари, згадала, що ті набридливі видіння зникають, якщо випити трохи мікстури — той освіжальний напій, що його приготував лікар, якому Валентина скаржилася на лихоманку, збивав гарячку і прояснював свідомість; щоразу, як вона його пила, їй трохи ставало легше.

Валентина простягнула руку, щоб узяти склянку з кришталевої тарілочки, та примара швидко ступнула до ліжка і зупинилася так близько від Валентини, що вона почула її подих і навіть відчула дотик її руки.

Ніколи ще примари, які ввижалися Валентині, не скидалися так на дійсність, тож вона почала розуміти, що все це діється насправді, що глузд її не потьмарився, і здригнулася.

Дотик, що його вона відчула, зупинив її простягнуту руку.

Валентина помалу забрала її.

Тоді видіння, що від нього не могла вона відвести очей, та все ж таки почувала до нього радше довіру, ніж страх, узяло склянку, підійшло до нічника і поглянуло на той напій, наче оцінюючи його прозорість і чистоту.

Та цього поспішного дослідження, либонь, виявилося не досить.

Той чоловік чи радше примара, бо ступав він так легко, що килим геть скрадав його кроки, зачерпнув ложкою трохи плину і покуштував.

Валентина дивилася на все те зі страшенним подивом.

Вона ще сподівалася, що видиво зараз щезне і поступиться місцем іншому, але таємничий гість не розвіявся мов тінь, а підійшов до неї й, подавши їй склянку, схвильовано мовив:

— Тепер пийте!

Валентина здригнулася.

Уперше примара промовляла до неї, немов жива людина.

Вона хотіла було крикнути.

Чоловік притулив пальця до вуст.

— Граф Монте-Кріс­то! — прошепотіла вона.

Із переляку, що відбився в її очах, із тремтіння її рук, із того, як вона квапливо напнула на себе ковдру, видно було, що останні сумніви ладні поступитися очевидності; водночас присутність графа Монте-Кріс­то у її покої, о такій порі, його таємнича, фантастична і непоясненна поява через стіну здавалася неможливою її приголомшеному розумові.

— Не лякайтеся, не гукайте, — сказав граф, — нехай у вашому серці не залишається і тіні підозри, й іскри неспокою: чоловік, якого ви бачите перед собою, — маєте рацію, Валентино, цього разу це не примара, — найніжніший батько і найпоштивіший друг, про якого ви могли б мріяти.

Валентина не відповіла на той голос, який підтверджував, що перед нею не примара, а жива людина — він викликав у неї такий жах, що вона боялася долучити до нього свій голос, і її переляканий погляд ніби казав: якщо ваші наміри чисті, то чому ви тут?

Граф Монте-Кріс­то був дуже проникливий чоловік, тож відразу збагнув усе, що коїлося в її душі.

— Послухайте мене, — мовив він, — чи радше погляньте на мене, на мої запалені очі, на моє обличчя, що ще блідіше, ніж звичайно: чотири ночі я й на мить не звів повіки, чотири ночі я вартую, оберігаю вас, охороняю для нашого Максимільяна.

Щоки недужої зашарілися радісним рум’янцем; ім’я, що його промовив граф Монте-Кріс­то, знищило останню тінь недовіри.

— Максимільян! — повторила Валентина, так солодко було їй вимовляти це ім’я. — Максимільян! То він вам у всьому зізнався?

— У всьому. Він сказав мені, що ваше життя — це його життя, і я пообіцяв йому, що ви житимете.

— Ви обіцяли йому, що я житиму?

— Так.

— Ви казали, що охороняєте, оберігаєте мене. Хіба ви лікар?

— Авжеж, і повірте, ліпшого не могло послати навіть небо.

— Ви кажете, що не спали ночами, — сказала Валентина. — Де ж ви були? Я вас не бачила.

Граф Монте-Кріс­то показав на книжкову шафу.

— За тими дверми, — сказав він. — Вони провадять у сусідній дім, що його я винайняв.

Валентина відвернулася, спалахнувши вся від сорому й обурення.

— Мосьпане, — сказала вона з непідробним жахом, — ваш учинок — нечуване навіженство, а ваша опіка — справжнісінька образа.

— Валентино, — сказав граф Монте-Кріс­то, — тими довгими безсонними ночами єдине, що я бачив, це те, хто до вас заходить, яку їжу вам готують, які напої вам подають; і коли напої здавалися мені небезпечними, я заходив, як оце зараз, виливав їх з вашої склянки і заміняв трутизну шляхетним плином, який замість смерті, яку вам наготували, вливав у вас життя.

— Трутизна! Смерть! — вигукнула Валентина, гадаючи, що вона знову марить у гарячці. — Про що ви оце кажете, пане?

— Тихіше, дитино моя, — сказав граф Монте-Кріс­то, знову притуливши палець до вуст, — авжеж, я сказав «трутизна», авжеж, я сказав «смерть», і я повторюю: смерть. Та випийте ось це. — Він дістав із кишені слоїчок із червоним плином і вточив декілька крапель у склянку. — Випийте оце і потім більше нічого не пийте всеньку ніч.

Валентина простягнула руку, та, ледве торкнувшися склянки, відсмикнула її.

Граф Монте-Кріс­то взяв склянку і, випивши половину, подав її Валентині, яка усміхнулася і допила решту.

— Упізнаю смак мого нічного напою, — сказала вона. — Він завжди освіжає мені груди і заспокоює мене. Дякую вам, пане.

— Отак збули ви чотири ночі, панно Валентино, — сказав граф Монте-Кріс­то. — А як було мені? Такі жорстокі години я тут перевів! Таких страшенних мук я зазнавав, спостерігаючи, як наливають у вашу склянку смертельну отруту! Так тремтів я, що ви її вип’єте передніше, ніж я встигну вихлюпнути її в коминок!

— Ви кажете, мосьпане, — провадила Валентина, охоплена невимовним жахом, — що ви зазнали таких мук, дивлячись, як наливають у мою склянку смертельної отрути? То виходить, ви бачили й того, хто це робив?

— Так.

Валентина звелася на ліжку й, затуляючи груди, що були біліші від снігу, гаптованою сорочкою, ще вогкою від холодного поту гарячки, запитала:

— То ви бачили його?

— Так, — відказав граф Монте-Кріс­то.

— Це жахливо мосьпане, таж ви хочете, щоб я повірила в якісь пекельні вимисли. У домі мого батька, в моїй кімнаті, на страдному ложі, мене й далі вбивають? Ідіть, мосьпане, ви бентежите моє сумління, ви зводите наклеп на милосердя Господнє, про це й подумати годі, цього не може бути!

— Хіба вас першої сягнула ця рука, панно Валентино? Хіба ви не бачили, як загинули маркіз де Сен-Меран, маркіза де Сен-Меран і Барруа? Хіба не загинув би і пан Нуартьє, якби ті ліки, які дають йому вже три роки, не оберігали його, перемагаючи отруту звичкою до отрути?

— Боже мій, — сказала Валентина, — так ось чому дідусь останнім часом вимагає, щоб я пила все те, що він п’є!

— І в цих напоїв гіркий смак, як ото у висушеної помаранчевої шкурки?

— Так, так!

— Тепер мені все зрозуміло, — сказав граф Монте-Кріс­то. — Він знає, що тут отруюють і, може, навіть знає хто. Він почав привчати вас, любу свою дитину, до вбивчого ліку, і дія того ліку послабилася. Тим-то ви ще й живі, — я ніяк не міг собі цього пояснити, — після того, як чотири дні тому вам підлили трутизну, яка зазвичай убиває відразу.

— А хто ж убивця, хто ж отруйник?

— Тепер я вас запитаю: бачили ви, щоб хтось заходив уночі до вашої кімнати?

— Авжеж. Часто мені здавалося, ніби я бачу якісь тіні, бачу, вони підходять, відходять, зникають, та я гадала, що то видива, і сьогодні, коли ви ввійшли сюди, мені довго здавалося, ніби в мене маячня або мені снить щось.

— То ви не знаєте, хто зазіхає на ваше життя?

— Ні, — відказала Валентина, — хто ж може хотіти моєї смерті?

— Зараз дізнаєтеся, — прислухавшись, мовив граф Монте-Кріс­то.

— Як? — запитала Валентина, із жахом роззираючись навсібіч.

— Бо зараз у вас нема гарячки, ви не марите, бо свідомість ваша проясніла, бо вже б’є північ, а це пора убивці, — сказав він провівши долонею по вогкому чолу.

Помалу й похмуро вибило північ, і кожен удар наче молотом бив у дівоче серце.

— Валентино, — сказав граф Монте-Кріс­то, — зберіться на силі, погамуйте калатання серця у грудях, стримайте зойк у горлі, вдавайте, ніби спите, і ви побачите.

Валентина вхопила графа Монте-Кріс­то за руку.

— Я чую кроки, — сказала вона, — ідіть!

— Прощавайте чи радше до побачення, — відказав граф Монте-Кріс­то.

І з сумовитою, батьківською усмішкою, від якої дівоче серце наповнилося вдячністю, він нечутною ходою попрямував до ніші, де стояла шафа.

Та перш аніж зачинити за собою двері, він обернувся до Валентини.

— Ні поруху, ні слова, — сказав він, — нехай гадають, що ви спите, а то вас уб’ють передніше, ніж я устигну цьому завадити.

І, промовивши те страшне напучування, граф Монте-Кріс­то зник за дверми, що безгучно за ним зачинилися.

IV. Локуста

Валентина лишилася сама, і ще два годинники, що трохи відставали від годинника з церкви Філіпа Рульського, теж один за одним вибили північ. Потім усе затихло, і тільки вряди-годи долинало далеке торох­тіння коліс.

Уся Валентинина увага зосередилася на годиннику в її кімнаті, де маятник відлічував секунди.

Вона заходилася лічити секунди і помітила, що серденько її калатає вдвічі швидше.

І все-таки вона сумнівалася. Валентина нікому в житті не вчинила зла, то ніяк не могла повірити в те, що хтось бажає її смерті. За що? З якою метою? Що недоброго вчинила вона, здобувши собі такого ворога?

Про сон вона й думати не могла.

Єдина страшна думка не давала їй спокою: на світі є людина, що намагалася її вбити і знову спробує вчинити це.

А що, як цього разу вбивця побачить, що трутизна не подіяла і, як ото сказав граф Монте-Кріс­то, візьметься за ножа? І що, як граф Монте-Кріс­то не встигне йому завадити?

Що, як це останні її хвилини і вона більше не побачить Морреля?

Від тієї думки Валентина похолола з жаху і ладна була подзвонити й погукати на поміч.

Та їй здалося, що крізь двері книжкової шафи вона бачить очі графа Монте-Кріс­то; не могла вона не думати про ті очі й не знала, чи допоможе їй колись почуття вдячності забути про прикрий сором, що його викликало нескромне графове піклування.

Так минуло хвилин із двадцять, двадцять вічностей; потім ще десять хвилин; врешті дзиґар засичав і гучно вибив один раз.

Тієї миті тихеньке шкрябання нігтем по дверцятах шафи дало на здогад Валентині, що граф не дрімає і їй радить теж не дрімати.

І відразу ж із протилежного боку, де була Едуарова кімната, рипнув паркет; Валентина насторожилася і завмерла, затамувавши подих, ось клацнула клямка, і двері відчинилися. Валентина ледве встигла відкинутися на подушку і затулити ліктем обличчя.

Уся вона тремтіла, серденько її стискалося від невимовного жаху. Вона чекала.

Хтось підійшов до ліжка і торкнувся запони.

Валентина зібрала всю свою мужність і почала дихати рівно, наче спала.

— Валентино! — погукав чийсь голос.

Дівчина вся затремтіла, та не відповіла.

— Валентино! — погукав голос.

Мовчання. Валентина пообіцяла графові Монте-Кріс­то не прокидатися.

І тоді вона почула майже невловне дзюрчання плину, що ллявся у склянку, з якої вона нещодавно пила.

Тоді вона зважилася розтулити повіки і глянути з-під руки.

Жінка в білому пеньюарі наливала у її склянку якийсь плин зі слоїчка.

Тієї короткої миті Валентина, мабуть, поворухнулася або затримала подих; жінка перелякано зупинилася і нагнулася до ліжка, щоб глянути, спить вона чи ні.

То була пані де Вільфор.

Упізнавши мачуху, Валентина так задригоніла, що те тремтіння передалося й ліжкові.

Пані де Вільфор притулилася до стіни і, сховавшись по той бік запони, мовчки й уважно стежила за щонайменшим порухом Валентини.

Дівчина згадала застереження графа Монте-Кріс­то, і їй здалося, ніби в мачушиній руці сяйнуло лезо довгого, гострого ножа.

Тоді Валентина величезним вольовим зусиллям змусила себе заплющити очі, і той несміливий і зазвичай такий неважкий порух виявився майже не по силі їй, бо допитливість і намагання дізнатися правду не давали змоги стулитися повікам.

Тим часом пані де Вільфор заспокоїла тиша, де знову почувся рівний подих Валентини, тож вона вирішила, що дівчина таки спить. Вона знову простягнула руку і, наполовину затулена запоною, що була зсунута до узголів’я, вилляла у Валентинину склянку решту плину зі слоїчка.

Вона пішла так тихо, що Валентина не чула її рухів.

І тільки побачила, як зникла рука, витончена кругляста рука гожої двадцятип’ятирічної жінки, що лляла смерть.

Неможливо висловити, чого зазнала Валентина за ті півтори хвилини, що їх збула у її покої пані де Вільфор.

Тихеньке подряпування у шафі вивело дівчину із заціпеніння.

Вона ледве звела голову.

Дверцята безгучно відчинилися, і знову з’явився граф Монте-Кріс­то.

— Та й що, — запитав він, — ви ще сумніваєтеся?

— Боже милосердний! — прошепотіла Валентина.

— Бачили?

— Атож!

— Упізнали?

Валентина застогнала.

— Так, — сказала вона, — та я повірити не можу.

— Волієте померти і в такий спосіб убити Максимільяна?

— Боже мій, Боже мій! — казала Валентина; їй здавалося, наче вона з глузду зсунулася. — Та хіба не можу я піти з дому, утекти?..

— Панно Валентино, рука, що переслідує вас, дістане вас усюди: золото купить ваших слуг, і смерть чекатиме вас під будь-якою личиною, — у ковтку води зі струмка, у плоді, який ви зірвете з дерева.

— Таж ви самі сказали, що дідусь призвичаїв мене до трутизни.

— Так, до одної трутизни, та ще й у малій дозі, але отруту поміняють або ж збільшать дозу.

Він узяв склянку і покуштував плин, ледве вмочивши губи.

— Так отож! — мовив він. — Вас хочуть отруїти вже не бруцином, а простим дурманом. Я впізнаю смак спирту, у якому його розчинили. Якби ви випили те, що пані де Вільфор налляла оце у склянку, панно Валентино, то загинули б!

— Господе! — вигукнула дівчина. — Та за що ж вона завзялася на мене?

— Невже таке чисте ваше серденько, невже такі далекі від будь-якого зла, що ще не збагнули?

— Ні, — відказала Валентина, — я нічого їй не зробила.

— Таж ви багаті, панно Валентино! У вас двісті тисяч ліврів річного зиску, і ці двісті тисяч ви забираєте в її сина.

— Але що ж це таке? Це ж не її гроші, вони дісталися мені від моєї рідні!

— Та звісно. Тим-то й померли маркіз і маркіза де Сен-Мерани: треба було, щоб ви отримали після них спадок; тим-то й пан Нуартьє, зробивши вас його спадкоємицею, був приречений того ж таки дня; тим-то й ви повинні були теж померти, панно Валентино; тоді ваш батько успадкує від вас, а ваш брат, його єдиний син, успадкує після батька.

— Едуар, бідолашний хлопчина! І всі ці злочини здійснюють через нього!

— Нарешті ви все збагнули!

— Боже, тільки б усе це не окошилося на ньому!

— Ви янгол, Валентино.

— То вона пощадила дідуся?

— Вирішила, що після вашої смерті його майно все одно перейде до вашого брата, якщо тільки дід не позбавить його спадку, і що зрештою той злочин був би даремний, а значить, особливо небезпечний.

— І в жінки міг виникнути такий план! Боже, Боже мій!

— Згадайте Перуджу, оповиту виноградом альтанку в Поштовому готелі й чоловіка у брунатній киреї, якого ваша мачуха розпитувала про аква-тофану. Уже тоді той пекельний задум зрів у її голові.

— Ох, пане графе, — вигукнула дівчина, обливаючись сльозами, — якщо так, то мені край!

— Ні, панно Валентино, ні. Я все передбачив, і ваш ворог переможений, тому що розгаданий. Ні, ви житимете, панно Валентино, житимете, щоб кохати і бути коханою, щоб стати щасливою і подарувати щастя, та задля цього ви маєте цілком довіритися мені.

— Загадуйте, пане графе, що мені робити?

— Зажити те, що я вам дам.

— Господь свідок, — вигукнула Валентина, — якби я була сама, то воліла б умерти.

— І не скажете нікому ні слова, навіть вашому батькові.

— Та ж мій батько не причетний до цього переступу, правда ж, пане графе? — запитала Валентина, благально склавши долоні.

— Ні. Проте ваш батько, який знається на викриванні злочинів, повинен був узяти до уваги, що всі ці злочини у його домі неприродні. Ваш батько сам повинен був би охороняти вас, він мав сам би о цій порі бути на моєму місці, він сам повинен був би вихлюпнути цю рідину, сам повинен був би взятися до злочинця. Примара проти примари… — прошепотів він, закінчуючи ту думку.

— Я зроб­лю, що зможу, пане графе, — сказала Валентина, — щоб жити, адже є двоє людей, котрі люблять мене, що помруть, якщо я помру, — дідусь і Максимільян.

— Я буду їх охороняти, як ото й вас охороняв.

— Скажіть, що я повинна вчинити? — запитала Валентина. — Боже милосердний, що зі мною буде? — прошепотіла вона.

— Хоч що з вами сталося б, панно Валентино, не бійтеся. Якщо ви будете страждати, якщо втратите зір, слух, дотик, нічого не бійтеся; якщо ви отямитеся й не будете знати, де ви, не бійтеся, навіть якщо прокинетеся в могильному склепі, у домовині; зберіться з думками і скажіть собі: цієї миті мене охороняє друг, батько, людина, що бажає щастя мені й Максимільянові.

— Господе, невже так треба?

— Може, ви хочете виказати вашу мачуху?

— Ні, ні, ліпше померти!

— Ви не помрете, панно Валентино. Хоч що з вами станеться, обіцяйте мені не нарікати й сподіватися!

— Я думатиму про Максимільяна.

— Я люб­лю вас, як рідну доньку, панно Валентино, тільки я можу порятувати вас, і я вас порятую.

Валентина склала долоні, наче до молитви, бо відчувала, що тільки Бог може порятувати в цю страшну пору. Вона шепотіла невиразні слова, забувши про те, що плечі її вкриті лиш довгими косами і крізь тонке мереживо пеньюара видно, як калатає її серце.

Граф Монте-Кріс­то обережно торкнувся її руки, накинув на неї оксамитову ковдру і сказав із батьківською усмішкою:

— Дитино моя, вірте у мою відданість, як ви вірите у милість Божу і Максимільянове кохання.

Валентина сумирно і вдячно поглянула на нього, наче слухняна дитина.

Тоді граф Монте-Кріс­то дістав із кишені смарагдове пудельце, відчинив золоту кришечку і поклав їй на долоньку пігулку завбільшки з горошину.

Валентина взяла її й уважно поглянула на графа Монте-Кріс­то — на обличчі її безстрашного захисника сяяв відблиск божистої могуті й величі.

Погляд її запитував.

— Так, — сказав граф Монте-Кріс­то.

Валентина піднесла до вуст пігулку і проковтнула її.

— До побачення, дитино моя, — сказав він. — Тепер я спробую заснути, бо ви порятовані.

— Ідіть, — відказала Валентина, — обіцяю вам, що не боятимуся, хоч що там станеться зі мною.

Граф Монте-Кріс­то довго дивився на дівчину, яка потроху засинала під впливом дурману.

Потім він узяв склянку, вилляв три чверті у коминок, щоб можна було подумати, ніби Валентина пила з неї, знову поставив її на нічному столику, потім підійшов до книжкової шафи і зник, востаннє глянувши на Валентину.

Вона засинала безтурботно, мов янгол біля ніг творця.

V. Валентина

Нічник і далі горів на коминку, спалюючи останні краплі олії, що плавали ще на поверхні води. Алебастровий ковпачок уже забарвлений був червоним кружальцем, уже тріскучий пломінець спалахував останніми іскрами, тому що і в неживих предметів бувають передсмертні корчі, які можна порівняти з людською агонією, тьмяне, зловісне світло кидало опалові відблиски на біле запинало Валентининого ліжка.

Вуличний гамір ущух і запало моторошне безгоміння.

Аж ось двері з Едуарової кімнати прохилилися, й обличчя, що ми його вже бачили, відбилося у дзеркалі, що висіло навпроти, — то була пані де Вільфор, що прийшла поглянути на дію напою.

Вона зупинилася на порозі, прислухаючись до потріскування нічника, єдиного звуку в тій кімнаті, що здавалася безлюдною, а потім тихенько підійшла до нічного столика, щоб поглянути, чи порожня склянка.

У ній була ще чверть напою, як ми вже казали.

Пані де Вільфор взяла її, вилляла рештки у коминок і перемішала попіл, щоб рідина ліпше всоталася; потім старанно виполоскала склянку, витерла її своєю хусточкою і поставила на колишнє місце.

Вона довго не зважувалася підійти до ліжка й поглянути на Валентину.

Те похмуре світло, безгоміння, темні чари ночі, либонь, знайшли відгук у глибинах її душі: отруйниця боялася того, що вона вчинила.

Урешті вона зібралася на дусі, відхилила запинало, нахилилася над узголів’ям і поглянула на Валентину.

Дівчина не дихала; найлегша пушинка не гойднулася б на її розтулених, непорушних вустах, повіки її вкрилися бузковою тінню і трохи набрякли, і її довгі темні вії вже виділялися на тлі шкіри, що пожовкла, наче віск.

Пані де Вільфор довго дивилася на те промовисте у своїй непорушності обличчя, нарешті зважилася і, піднявши ковдру, притулила долоню до серця дівчини.

Воно не калатало.

Трепет, який вона відчула в пальцях, був ударами її власного пульсу; вона здригнулася і забрала руку.

Валентинина рука звісилася з ліжка; від плеча до зап’ястя вона здавалася виліпленою Жерменом Пілоном, та п’ясть була трохи спотворена конвульсією, і тонкі пальці, заклякнувши, завмерли на червоному дереві ліжка.

Лунки нігтів посиніли.

У пані де Вільфор не залишалося сумнівів: усьому був край; остання страшна справа, з-поміж тих, що вона задумала, нарешті здійснилася.

Отруйниці вже не було чого робити в тім покої; не випускаючи запони з рук, вона обережно позадкувала, певне, остерігаючись звуку своїх кроків по килиму; вона була зачарована виглядом смерті, в якому криється непереборна приваба, поки смерть ще не гниття, а тільки непорушність, поки вона ще таїна, а не тлінь.

Спливали хвилини, а пані де Вільфор не могла випустити запинала, яке вона тримала над головою Валентини, мов саван. Вона платила данину думам, а думи злочинця — це муки сумління.

Нічник затріщав гучніш.

Пані де Вільфор здригнулася і випустила запону.

Тієї ж миті нічник погас, і кімната поринула у непроглядний морок.

Затремтівши, злочинниця навпомацки дісталася до дверей і повернулася до свого покою з краплями холодного поту на чолі.

Ще дві години в кімнаті стояла темрява.

Потім потроху її залляло бліде світло, що цідилося крізь віконниці; воно стало яскравіше і повернуло предметам барви й контури.

Незабаром на сходах почулося покашлювання, і до Валентининого покою ввійшла доглядачка з кухликом у руці.

Батькові чи коханому варто було поглянути, щоб сказати: Валентина померла, та для тієї наймички вона тільки спала.

— Ага, — сказала вона, підійшовши до нічного столика, — вона випила трохи мікстури, склянка порожня на дві третини.

Потім вона підійшла до коминка, затопила, сіла у фотель і, хоч вона допіру встала з ліжка, скористалася Валентининим сном, щоб іще трохи подрімати.

Прокинулася вона, коли дзиґар вибив восьму.

Тоді, здивувавшись із того, що недужа так непробудно спить, перелякана тією рукою, яка звісилася з ліжка і якою та навіть не поворухнула, доглядачка підійшла до ліжка й тільки тоді помітила, що губи заклякли, а груди вже захололи.

Вона хотіла було звести Валентинину руку, та рука так заков’язла і була така непіддатлива, що доглядачка все зрозуміла.

Вона зойкнула від жаху і кинулася до дверей.

— На поміч! — заволала вона. — На поміч!

— Що сталося? — почувся голос Д’Авріньї. Була якраз пора його щоденного візиту.

— Що сталося? — пролунав голос Вільфора, що хутко вибіг із кабінету. — Лікарю, ви чуєте, гукають на поміч!

— Так, так, — відказав Д’Авріньї, — ходімо, ходімо швидше до Валентини.

Та перш аніж підійшли батько з лікарем, слуги, що були і в покоях, і в коридорах того самого поверху, уже позаходили і, вгледівши бліду й непорушну Валентину, що лежала на ліжку, у розпачі заламували руки.

— Погукайте пані де Вільфор, збудіть пані де Вільфор! — волав королівський прокурор, стоячи на порозі, якого він, видавалося, боявся переступити.

Та слуги, не відповідаючи, дивилися на Д’Авріньї, що ввійшов до покою, кинувся до Валентини і звів її.

— І ця! — прошепотів він, опускаючи тіло. — О Боже, коли ж цьому буде край!

Вільфор забіг до кімнати.

— Господе милосердний, що ви оце сказали! — розпачливо вигукнув він. — Лікарю, лікарю!..

— Я сказав, що Валентина померла, — урочисто і суворо виголосив Д’Авріньї.

Вільфор повалився навколішки, мов підтятий, упавши головою на Валентинине ліжко.

Почувши лікареві слова, почувши батьків вигук, охоплені панікою слуги вибігли відтіля, глухо вигукуючи прокляття; на сходах і в коридорах лунали їхні квапливі кроки, потім вони пролунали і надворі; потім усе затихло; усі до одного повтікали з того клятого дому.

Тоді пані де Вільфор у накинутому на плечі пеньюарі підняла штору; вона зупинилася на порозі, вдавши подив і намагаючись видушити з себе бодай кілька непокірних сльозинок.

Раптом вона пополотніла і, простягнувши руки, підбігла до нічного столика.

Вона побачила, що Д’Авріньї нахилився й уважно розглядає склянку, яку вона власноруч спорожнила тієї ночі.

У склянці було точнісінько стільки ж плину, скільки вона вилляла в попіл.

Навіть якби Валентинин дух постав зараз перед нею, отруйниця не була б така ошелешена.

Барва того напою, якого вона налляла Валентині у склянку і який та випила, а також та отрута не може обманути очі Д’Авріньї, он він уважно розглядає його, це диво, що його вчинив Господь, щоб, усупереч хитрощам убивці, лишився слід, речовий доказ, свідчення про злочин.

Поки пані де Вільфор стояла непорушно, мов утілення жаху, а Вільфор, притулившись головою до ліжка небіжчиці, не бачив більше нічого довкола себе, Д’Авріньї підійшов до вікна. Ще раз уважно глянувши на вміст тієї склянки, він умочив у плин кінчик пальця.

— Це вже не бруцин, — сказав він. — Ану ж бо гляньмо, що воно таке!

Він підійшов до одної шафи, де була аптечка, дістав зі срібного покрівця слоїк із азотною кислотою, налляв декілька крапель в опаловий плин, і той відразу ж набув криваво-червоної барви.

— Ага! — сказав Д’Авріньї, з відразою судді, що з’ясував правду, і з радістю вченого, що розв’язав складну задачу.

Пані де Вільфор роззирнулася довкруги; очі її сяйнули, потім згасли, і вона, заточуючись, намацала рукою двері й пішла.

Наступної миті за дверми щось гупнуло — вона повалилася додолу.

Проте ніхто на те не звернув уваги. Доглядачка стежила за діями лікаря, Вільфор і далі перебував у тому забутті.

Тільки Д’Авріньї провів поглядом пані де Вільфор і помітив, як поспішно вона вийшла.

Він підняв штору, і через Едуарову кімнату його погляд просягнув у спальню, де на долівці нерухомо лежала пані де Вільфор.

— Ідіть туди, — сказав він доглядачці, — пані де Вільфор недобре.

— А панна Валентина? — затнувшись, запитала доглядачка.

— Панна Валентина більше не потребує допомоги, — відказав Д’Авріньї. — Вона померла.

— Померла? Померла? — стогнав Вільфор у пориванні душевної муки, яка страшенно мордувала його, тому що була недовідома, нова, нечувана для цього крицевого серця.

— Що я чую! Померла! — вигукнув ще один голос. — Хто сказав, що Валентина померла?

Вільфор із лікарем обернулися. На порозі стояв Моррель, блідий, приголомшений і страшний.

Ось що сталося.

Звичної пори, маленькими дверми, що провадили до Нуартьє, прийшов Моррель.

Проти звичаю, двері не були замкнені. Йому не довелося дзвонити, і він увійшов.

Він постояв у передпокої, гукаючи слугу, щоб той провів його до Нуартьє. Та ніхто не відгукнувся; як відомо, слуги покинули дім.

Моррель не мав особливих підстав, щоб турбуватися: граф Монте-Кріс­то обіцяв йому, що Валентина житиме, і досі та обіцянка виконувалася. Щовечора граф приносив йому добрі звістки, які наступного дня підтверджував і Нуартьє.

Усе ж таки те безлюддя видалося йому дивним. Він погукав ще раз, уже втретє, та відповіддю була та сама тиша.

І він вирішив піднятися нагору.

Двері до Нуартьє були відчинені, як і всі інші двері.

Перше, що кинулося у вічі, був старий, що сидів у кріслі, на своєму звичному місці; він був дуже блідий, і в його широко розплющених очах завмер переляк.

— Як ся маєте, пане? — запитав Моррель, почуваючи, як завмерло його серце.

— Добре, — дав на здогад старий, — добре.

Та на його обличчі читалася дедалі дужча тривога.

— Ви стурбовані чимось, — провадив Моррель. — Може, погукати когось зі слуг?

Моррель почав чимдуж дзвонити, та хоч як сіпав він за шнурок, ніхто не приходив.

Він обернувся до Нуартьє; обличчя старого ставало дедалі блідіше й тривожніше.

— Боже мій! — вигукнув Моррель. — Чому ніхто не йде? Ще хтось занедужав?

Очі Нуартьє, здавалося, ладні були на лоба вилізти.

— Та що з вами? — допитувався Моррель. — Ви лякаєте мене! Валентина?..

— Так, так! — дав на здогад Нуартьє.

Моррель розтулив рота, проте не зміг і слова промовити; він заточився і притулився до стіни.

Потім показав на двері.

— Так! Так! Так! — дав на здогад старий.

Максимільян кинувся до маленьких сходів і спустився ними двома стрибками, а Нуартьє наче кричав йому очима:

— Швидше, швидше!

Моррель за однісіньку хвилю пробіг декілька покоїв, порожніх, як і всенький дім, і сягнув Валентининого покою.

Йому не довелося відчиняти двері, бо вони були розчахнуті навстіж.

Перше, що він почув, було ридання. Він, мов у тумані, побачив темну постать, що стояла навколішки, уткнувшись головою в купу білих, зжужмлених укривал. Жах, смертельний жах прикував його до порога.

І тоді він почув голос, що сказав:

— Валентина померла, — і ще один, який відгукнувся луною:

— Померла! Померла!

VI. Максимільян

Вільфор підвівся, майже соромлячись того, що його застали в такому розпачі.

Посада грізного обвинувача, яку він мав упродовж двадцяти п’яти років, учинила з нього щось більше чи, може, менше, ніж людина.

Погляд його спершу був розгублений і неуважний, та ось він упав на Максимільяна.

— Хто ви, пане? — запитав він. — Звідки ви? Так не заходять у дім, який спіткала смерть. Ідіть звідси!

Моррель не рухався, він не міг відвести очей від страшенного видовища — від зім’ятого ліжка і блідого обличчя на подушках.

— Ідіть! Чуєте? — крикнув Вільфор.

Д’Авріньї теж підійшов, щоб змусити Максимільяна піти.

Той окинув шаленим поглядом Валентину, обох чоловіків, кімнату, хотів було щось сказати, врешті, не знайшовши, що відповісти, попри вихор скорботних дум, що роїлися у нього в свідомості, він узявся за голову і кинувся до виходу; Вільфор і Д’Авріньї, що на хвилю відволіклися від своїх думок, поглянули йому вслід і перезирнулися, ніби кажучи: «Навіжений».

Та не минуло і п’яти хвилин, як східці зарипіли під тяжкими кроками, і з’явився Моррель, який, із надлюдською силою піднявши крісло Нуартьє, ніс його на другий поверх.

Сягнувши сходового майданчика, він поставив крісло на долівку і швидко покотив його до Валентининого покою.

Усе він учинив із нестямним розпачем, що вдесятеро збільшив його сили.

Та найстрашніше було обличчя Нуартьє, коли Моррель підкотив його до ліжка, де лежала Валентина: на тому обличчі напружено жили тільки очі, й у них зосередилися всі сили і почуття недвиги.

І, уздрівши те бліде обличчя з палючим поглядом, Вільфор перелякався.

Усе своє життя, щоразу, як він зустрічався з батьком, відбувалося щось жахливе.

— Погляньте, що вони вчинили! — вигукнув Моррель, спираючись однією рукою на спинку крісла, яке він підкотив до ліжка, а другою показуючи на Валентину. — Погляньте, батьку!

Вільфор позадкував на крок і здивовано поглянув на майже незнайомого молодика, який прозивав Нуартьє своїм батьком.

Здавалося, тієї миті всенька душа старого перейшла в його налляті кров’ю очі: жили на лобі набрякли, шия, щоки і скроні посиніли, як ото буває в епілептиків, і тому внутрішньому вибухові, що струсонув усеньку його істоту, бракувало тільки крику.

Той крик неначе спливав із усіх пор його тіла, страшний у своїй німоті, несамовитий у своїй безгучності.

Д’Авріньї кинувся до старого і дав йому понюхати спирту.

— Пане, — вигукнув тоді Моррель, ухопивши нерухому руку старого, — мене питають, хто я такий і за яким правом я тут. Ви знаєте, то скажіть їм, скажіть!

Ридання заглушили його голос.

Уривчастий подих стрясав груди старого. Те збурення скидалося на початок агонії.

Нарешті сльози ринули з грудей Нуартьє, що був щасливіший від Морреля, бо той ридав без сліз. Старий не міг схилити голову і тільки заплющив очі.

— Скажіть, що був я її нареченим, — провадив Моррель. — Скажіть, що була вона моїм другом, моїм єдиним коханням на білому світі! Скажіть, що її неживе тіло належить мені!

І він упав навколішки перед ліжком, конвульсивно вчепившись у нього руками.

Так тяжко було бачити цього великого, дужого чоловіка, якого пригнітило горе, що Д’Авріньї відвернувся, приховуючи хвилювання. Вільфор більше не вимагав пояснень, упокорившись тому тяжінню, що вабить нас до людей, котрі любили тих, за ким і ми побиваємося, тож він простягнув Моррелеві руку.

Та Максимільян нічого не бачив; він ухопив крижану руку Валентини і, не вміючи плакати, глухо стогнав, учепившись зубами за край простирадла.

Декілька хвилин у тій кімнаті чутно було тільки ридання, прокльони і молитви.

І все ж таки один звук горував над усім — то був хрипкий, страшний подих Нуартьє. Здавалося, із кожним подихом у грудях старого уривалися якісь життєві пружини.

Зрештою Вільфор, що панував над собою ліпше, ніж інші, й наче поступився тимчасово своїм місцем Максимільянові, зважився заговорити.

— Мосьпане, — сказав він, — ви кажете, що кохали Валентину, що були її нареченим. Я не знав про те кохання, про вашу змову, і все ж таки я, її батько, прощаю вам, тому що, бачу, ваше горе велике і невдаване. Адже і моє горе таке велике, що в душі моїй немає місця для гніву. Та ви бачите, що янгол, який обіцяв вам щастя, покинув цю землю; не треба їй земного поклоніння, адже тепер вона постала перед Творцем; отож, попрощайтеся з її тлінними останками, торкніться востаннє її руки, яку ви чекали, і розлучіться з нею назавжди. Тепер Валентині потрібен тільки священик, який благословить її.

— Ви помиляєтеся, шановний пане, — вигукнув Моррель, зводячись на одне коліно, і серце його прошив такий біль, якого він ніколи ще не зазнавав, — помиляєтеся! Валентина померла, та померла вона такою смертю, що потребує не лише священика, а й месника! Погукайте священика, пане де Вільфоре, а месником буду я!

— Що ви маєте на увазі, мосьпане? — пробурмотів Вільфор, здригнувшись від того напівбожевільного крику.

— Я хочу сказати, що у вас — двоє людей, пане! — відтяв Моррель. — Батько вже достатньо наплакався — нехай тепер постане королівський прокурор!

Очі Нуартьє зблиснули, Д’Авріньї підійшов ближче.

— Я знаю, що кажу, пане, — провадив Моррель, читаючи на обличчях присутніх усі їхні почуття, — ви знаєте незгірше від мене те, що я скажу: Валентину вбили!

Вільфор понурив голову, Д’Авріньї підійшов ще на крок, Нуартьє ствердно опустив повіки.

— За нашого часу, — провадив Моррель, — жива істота, навіть не така юна і гожа, як Валентина, не може померти не своєю смертю так, щоб ніхто не вимагав звіту про її загибель. Пане королівський прокуроре, — дедалі палкіше скінчив Моррель, — тут немає місця для жалості! Я вказую вам на злочин, то шукайте убивцю!

І його невблаганний погляд допитувався у Вільфора, який і собі шукав погляду то Нуартьє, то Д’Авріньї.

Та замість того, щоб підтримати Вільфора, лікар і батько відповіли йому такими самими непохитними поглядами.

— Так! — дав на здогад старий.

— Авжеж! — сказав Д’Авріньї.

— Ви помиляєтеся, мосьпане, — сказав Вільфор, намагаючись подолати волю трьох людей і своє хвилювання, — у моєму домі не кояться злочини — мене тяжко карає доля, мене тяжко випробовує Бог, — та в мене нікого не вбивають!

Очі Нуартьє зблиснули, Д’Авріньї розтулив рота, щоб заперечити.

Моррель звів руку, закликаючи до мовчання.

— А я вам кажу, що тут убивають! — неголосно, проте грізно відказав він. — Я вам кажу, що це вже четверта жертва за чотири місяці! Я вам кажу, що чотири дні тому вже намагалися отруїти Валентину, та їм не пощастило, завдяки обачності пана Нуартьє! Я вам кажу, що дозу подвоїли або ж поміняли отруту, і цього разу злочин удався! Я вам кажу, що ви знаєте це так само добре, як і я, тому що пан Д’Авріньї попереджав вас про це як лікар і як друг.

— Ви марите, мосьпане, — сказав Вільфор, марно силкуючись звільнитися від петлі, що захльоснула його.

— Я марю? — вигукнув Моррель. — Тоді я звертаюся до самого пана Д’Авріньї. Запитайте у нього, шановний пане, чи пам’ятає він слова, які промовив у вашому саду, перед цим домом у вечір смерті пані де Сен-Меран. Тоді обидва ви думали, що ви самі, і розмовляли про цю трагічну смерть; ви посилаєтеся на долю, ви несправедливо звинувачуєте Бога, та доля й Бог брали в цій смерті участь лише в той спосіб, що створили вбивцю Валентини!

Вільфор і Д’Авріньї перезирнулися.

— Авжеж, пригадайте, — сказав Моррель, — ви гадали, що ті слова були сказані в тиші й на самоті, загубилися у пітьмі, та вони сягли мого слуху. Звісно ж, після того вечора, упевнившись у злочинній поблажливості пана де Вільфора до своїх близьких, я повинен був відкрити все властям. Тоді я не був би одним із винуватців твоєї смерті, Валентино, кохана моя! Та винуватець стане месником; це четверте убивство очевидне для кожного, і якщо твій батько покине тебе, Валентино, присягаюся, я сам переслідуватиму вбивцю!

І наче природа зглянулася врешті над цим сильним чоловіком, що ладен був зламатися під тягарем своєї сили, — останні слова його завмерли в горлі, із грудей його вирвалося ридання, непокірні сльози ринули з очей, він заточився і, плачучи, знову повалився на коліна біля ліжка.

Тоді зняв річ і Д’Авріньї.

— Я поділяю почуття пана Морреля і теж вимагаю правосуддя, — голосно заявив він. — Серце моє роздирається, коли я думаю, що моя легкодуха поблажливість заохотила убивцю!

— Господе милосердний! — прошепотів Вільфор.

Моррель звів голову і, читаючи в очах старого, що палали надлюдським полум’ям, сказав:

— Погляньте, ось пан Нуартьє хоче щось сказати.

— Так, — дав на здогад Нуартьє з особливо жахливим виразом, тому що всі спроможності цього сердешного, безпомічного дідугана зосередилися у його погляді.

— Ви знаєте, хто вбивця? — запитав Моррель.

— Так, — відказав Нуартьє.

— І ви нам покажете на нього? — вигукнув Максимільян. — Ми слухаємо! Пане Д’Авріньї, слухайте!

Очі Нуартьє усміхнулися нещасному Моррелеві сумовито й ніжно, однією з тих усмішок, що так часто тішили Валентину.

Потім, немовби прикувавши погляд співрозмовника до своїх очей, він перевів їх на двері.

— Ви хочете, щоб я вийшов? — болісно вигукнув Моррель.

— Так, — дав на здогад Нуартьє.

— Пожалійте мене!

Очі старого невблаганно дивилися на двері.

— А потім мені можна буде повернутися? — запитав Максимільян.

— Так.

— Я повинен вийти сам?

— Ні.

— Кого ж повинен я забрати з собою? Пана де Вільфора?

— Ні.

— Лікаря?

— Так.

— Ви хочете лишитися наодинці з паном де Вільфором?

— Так.

— А він збагне вас?

— Так.

— Не турбуйтеся, — сказав Вільфор, зрадівши, що слідство буде точитися віч-на-віч, — я добре розумію батька.

Хоч він і казав це з майже радісним виразом, зуби його цокотіли.

Д’Авріньї взяв Максимільяна попід руку і попровадив до сусіднього покою.

І в усьому домі запало мовчання, ще глибше, ніж безгоміння смерті.

Аж за чверть години пролунали хибкі кроки, і Вільфор постав на порозі вітальні, де перебували Д’Авріньї з Моррелем: один — поринувши у задуму, а інший — не тямлячись від горя.

— Ходімо, — сказав Вільфор.

І підвів їх до Нуартьє.

Моррель уважно глянув на Вільфора.

Обличчя королівського прокурора було бліде як у мерця; багрові плями повиступали на його чолі; пальці його конвульсивно торгали ручку, ламаючи її на друзки.

— Панове, — здушеним голосом сказав він Д’Авріньї й Моррелеві, — дайте мені чесне слово, що ця страшенна таємниця залишиться похована у ваших серцях!

Обоє несамохіть поворухнулися.

— Благаю вас! — вигукнув Вільфор.

— А як же винуватець!.. — сказав Моррель. — Убивця! Отруйник!..

— Не турбуйтеся, мосьпане, правосуддя здійсниться, — відказав Вільфор. — Мій батько відкрив мені ім’я винуватця, він прагне відплати, як і ви, та він, як і я, заклинає вас зберігати злочин у таємниці. Правда, батьку?

— Так, — недвозначно дав на здогад Нуартьє.

Моррель несамохіть відсахнувся з недовірливим і нажаханим порухом.

— Мосьпане, — вигукнув Вільфор, утримуючи Морреля за руку, — ви знаєте, мій батько людина непохитна, і якщо він звертається до вас із таким проханням, значить, він вірить, що за Валентинину смерть страшенно помстяться. Правда ж, батьку?

Старий дав на здогад, що так.

Вільфор провадив:

— Він мене знає, і я дав йому слово. Можете не турбуватися, панове: я прошу у вас три дні, це менше, ніж попросив би суд, і за три дні відплата, що спіткає убивцю моєї доньки, змусить здригнутися найнечуліше серце. Правда, батьку?

І сказавши те, він заскреготів зубами і струснув мертву руку старого.

— Ця обіцянка буде виконана, пане Нуартьє? — запитав Моррель; Д’Авріньї поглядом запитав про те саме.

— Так! — дав на здогад Нуартьє з похмурою втіхою в очах.

— То присягніться, панове, — сказав Вільфор, поєднавши руки Д’Авріньї й Морреля, — присягніться, що ви пощадите честь мого дому і помсту віддасте мені.

Д’Авріньї одвернувся і неохоче пробурмотів «так», а Моррель висмикнув руку з Вільфорової долоні й вибіг із покою з протяглим стогоном розпуки.

Як ми вже казали, слуги всі повтікали.

Тож Вільфорові довелося прохати Д’Авріньї взятися до тих численних і складних клопотів, що пов’язані зі смертю в наших великих містах, надто ж смертю за таких підозрілих обставин.

Що ж до Нуартьє, то страшно було дивитися на це непорушне горе, цю закам’янілу розпуку, ці безгучні сльози.

Вільфор замкнувся у своєму кабінеті; Д’Авріньї пішов по міського лікаря, що його обов’язком було засвідчувати смерть, за що його виразно прозивають мертвецьким лікарем.

Нуартьє не захотів розлучатися із внучкою.

За півгодини Д’Авріньї повернувся зі своїм колегою; двері з вулиці були замкнені, а що воротар утік разом із іншими слугами, то Вільфор пішов одчиняти сам.

Та біля Валентининого покою він зупинився — не було в нього сили, щоб знов увійти туди.

Обидва лікарі ввійшли самі.

Нуартьє сидів біля ліжка, блідий, як і сама небіжчиця, непорушний і безмовний, як вона.

Мертвецький лікар підійшов до ліжка з байдужим виглядом чоловіка, що півжиття пробув коло трупів, відкинув простирало з її обличчя і розтулив їй губи.

— Так, — зітхнувши, сказав Д’Авріньї, — бідолашна дівчина мертва, нема сумніву.

— Авжеж, — коротко відказав мертвецький лікар, знову затуливши простиралом обличчя Валентини.

Нуартьє глухо захарчав.

Д’Авріньї обернувся; очі старого блищали.

Лікар збагнув, що він хоче побачити внучку; він підійшов до ліжка і, поки другий лікар полоскав у хлористій воді пальці, що торкалися вуст небіжчиці, він відтулив те спокійне, бліде личко, що скидалося на обличчя сонного янгола.

Сльози, що забриніли в очах Нуартьє, сказали Д’Авріньї, як глибоко вдячний йому нещасний дідуган.

Мертвецький лікар написав свідоцтво тут-таки у Валентининій кімнаті, на краю стола, і, вчинивши ту останню формальність, вийшов у супроводі Д’Авріньї.

Вільфор почув, як вони спускалися сходами, і вийшов зі свого кабінету.

Подякувавши тому лікареві, королівський прокурор звернувся до Д’Авріньї.

— Тепер потрібен священик, — сказав він.

— Може, хочете запросити якогось знайомого священика? — запитав Д’Авріньї.

— Ні, — відказав Вільфор, — зверніться до того, хто ближче.

— Найближче, — сказав міський лікар, — є італійський абат, який оселився в домі поруч із вашим. Хочете, я попрошу його, як проходитиму там?

— Коли ваша ласка, Д’Авріньї, — сказав Вільфор, — підіть із паном лікарем. Ось ключ, щоб ви могли заходити й виходити, коли вам треба. Приведіть панотця і влаштуйте його в кімнаті моєї бідолашної дівчинки.

— Ви хочете з ним побалакати?

— Я хочу побути сам. Ви мені вибачите, правда ж? Священик повинен розуміти всі страждання, тим паче батькові.

Вільфор дав Д’Авріньї ключа, ще раз уклонився міському лікареві й, увійшовши до свого кабінету, взявся до праці.

Існують на світі люди, для котрих праця служить ліком від усіх лих.

Вийшовши на вулицю, обидва лікарі помітили чоловіка в чорній сутані, що стояв на порозі сусіднього дому.

— Оце той, про кого я казав, — озвався мертвецький лікар.

Д’Авріньї підійшов до панотця.

— Шановний пане, чи не погодилися б ви надати послугу бідолашному батькові, який допіру втратив свою доньку, королівському прокуророві де Вільфорові?

— Авжеж, мосьпане, — з прикрим італійським акцентом відказав абат, — я знаю, смерть увійшла в його дім.

— Тоді мені нема чого казати вам, якої допомоги він од вас чекає.

— Я саме збирався запропонувати мої послуги, пане, — сказав священик, — адже нам призначено йти назустріч нашим обов’язкам.

— Це молода дівчина.

— Так, я знаю; слуги сказали мені, я бачив, як вони тікали з дому. Я дізнався, що звати її Валентина, і я вже молився за неї.

— Дякую вам, — сказав Д’Авріньї, — якщо ви вже взялися до вашого святого служіння, то будьте ласкаві й продовжувати його. Будьте коло покійниці, і вам подякує невтішна рідня.

— Ходімо, пане, — сказав священик, — і зважуся запевнити, що не буде палкішої молитви, ніж моя.

Д’Авріньї взяв абата за руку і, не зустрівши Вільфора, що зачинився у себе в кабінеті, припровадив його до небіжчиці, яку мали огорнути в саван тільки уночі.

Коли вони заходили до покою, очі Нуартьє зустрілися з панотцевими очима; певне, щось незвичайне угледів у них Нуартьє, тому що погляд його більше не відривався від священикового обличчя.

Лікар доручив абатовій опіці не лише небіжчицю, а й живого, і священик пообіцяв йому молитися за Валентину і потурбуватися про Нуартьє.

Абатова обіцянка звучала врочисто; і, певне, для того, щоб йому не заважали у його молитвах і не турбували Нуартьє в його скорботі, ледве Д’Авріньї пішов, панотець замкнув на засув не лише двері, якими вийшов лікар, а й ті, що провадили до покоїв пані де Вільфор.

VII. Данґлярів підпис

Ранок був похмурий і сумний.

Уночі гробарі виконали свій печальний обов’язок і зашили в саван тіло, що лежало на ліжку, у скорботне вбрання небіжчиків, яке, хоч що там кажіть про рівність усіх перед смертю, служить останнім нагадуванням про розкіш, яку вони любили за життя.

Той саван був клапоть тонкого батисту, що його придбала Валентина два тижні тому.

Нуартьє ще ввечері перенесли з Валентининого покою до його кімнати; всупереч очікуванням, старий не протестував, що його розлучають із тілом внучки.

Абат Бузоні пробув до ранку і вдосвіта пішов собі, не сказавши нікому ні слова.

О восьмій прибув Д’Авріньї; він зустрів Вільфора, який ішов до Нуартьє, і подався разом із ним, щоб дізнатися, як старий перебув ніч.

Вони застали його у великому фотелі, що був йому за ліжко; дідуган спав спокійним, майже безтурботним сном.

Обоє здивовано завмерли на порозі.

— Погляньте, — сказав лікар Вільфорові, — природа вміє погамувати навіть найбільше горе; звісно, ніхто не скаже, що пан Нуартьє не любив своєї внучки, проте він спить.

— Авжеж, правда ваша, — спантеличено відказав Вільфор, — він спить, і це дуже дивно, адже через найменшу прикрість він може цілими ночами не спати.

— Горе здолало його, — відказав Д’Авріньї.

І обоє, поринувши в думки, повернулися до кабінету королівського прокурора.

— А ось я не спав, — сказав Вільфор, показуючи Д’Авріньї на незаймане ліжко, — горе не може здолати мене, уже дві ночі не лягав я, та погляньте на мій стіл: стільки написав я за ці два дні й дві ночі!.. Стільки порпався у цій справі, стільки зауваг робив на звинувачувальному акті вбивці Бенедетто! О праце, моя пристрасте, моє щастя, мій безуме, тільки ти можеш перемогти всі мої страждання!

І він конвульсивно стиснув руку Д’Авріньї.

— Я потрібен вам? — запитав лікар.

— Ні, — відказав Вільфор, — та поверніться, прошу вас, до одинадцятої години, тому що опівдні буде винесення… Боже милосердний, моє дівча, моє сердешне дівча!

І королівський прокурор, знову ставши людиною, звів очі до неба і зітхнув.

— Ви будете приймати співчуття?

— Ні, один мій родич бере на себе цей болісний обов’язок. А я працюватиму, лікарю, адже як я працюю, усе зникає.

І не встиг лікар дійти до дверей, як королівський прокурор знову взявся за свої папери.

На ґанку Д’Авріньї зустрів родича, про якого йому казав Вільфор, незначну особистість як у цій оповісті, так і в родині, одне з тих створінь, які з народження відіграють у житті роль статиста.

Убраний у чорне, із крепом на рукаві, той родич прийшов у Вільфорів дім з відповідним виразом обличчя, збираючись зберегти його, поки треба буде, і негайно скинути після церемонії.

Об одинадцятій годині траурні ридвани заторохтіли брукованим двориськом, і передмістя Сент-Оноре наповнилося гомоном натовпу, який однаково жадібний і до радості, і до печалі багатіїв, тож біжить, витріщивши очі, й на похорони, й на весілля.

Потроху вітальня, де стояла труна, наповнилася відвідувачами. Спершу прийшли наші давні знайомці — Дебре, Шато-Рено і Бошан, потім усі очільники судового, літературного і військового світу, тому що пан Вільфор не так навіть за своїм суспільним становищем, як завдяки особистим чеснотам, посідав одне з перших місць у паризьких світських колах.

Родич стояв коло дверей і зустрічав прибульців, тож для байдужих людей, треба зізнатися, було великим полегшенням бачити байдуже обличчя, що не вимагало лицемірного суму, вдаваних сліз, як це мало бути у присутності батька, брата чи нареченого.

Ті, що були знайомі поміж собою, гукали поглядами один одного і збиралися в гурти. Один такий гурт складався з Дебре, Шато-Рено і Бошана.

— Бідолаха, — сказав Дебре, несамохіть, як ото й усі, віддаючи данину сумній події, — така заможна! Така красуня! Хіба могли ми й подумати про це, Шато-Рено, коли ото прийшли… нещодавно, еге ж?.. та три тижні, місяць тому щонайбільш… підписувати її шлюбну угоду, яка так і не була підписана?

— Зізнатися, ні, — відказав Шато-Рено.

— Ви її знали?

— Я розмовляв із нею разів зо два на балу в пані де Морсер, і вона видалася мені чарівною, хоча трохи сумовитою. А де мачуха, не знаєте?

— Вона пробуде цілий день у дружини цього шановного пана, який нас зустрічав.

— Хто він такий?

— Про кого ви?

— Про того пана, що нас зустрічав. Він депутат?

— Ні, — відказав Бошан, — я приречений бачити наших законодавців кожнісінького Божого дня, та ця фізіономія мені незнайома.

— Ви згадали про цю смерть у вашій газеті?

— Допис не мій, та він накоїв галасу, і я сумніваюся, що він був приємний Вільфорові. Наскільки я знаю, у нім сказано, що якби чотири смерті сталися одна за одною в якомусь іншому домі, а не в домі королівського прокурора, то королівський прокурор, мабуть, був би дужче схвильований.

— Але лікар Д’Авріньї, що лікує і мою матір, каже, що Вільфор не тямиться від горя, — зауважив Шато-Рено.

— Кого це ви шукаєте, Дебре?

— Графа Монте-Кріс­то.

— Я зустрів його на бульварі, як ішов сюди. Він, здається, збирається їхати, то йшов до свого банкіра, — сказав Бошан.

— Його банкір Данґляр? — запитав Шато-Рено в Дебре.

— Ніби так, — відказав із певним збентеженням особистий секретар, — але тут бракує не лише графа Монте-Кріс­то. Я не бачу Морреля.

— Морреля? А хіба він із ними знайомий? — запитав Шато-Рено.

— Мені здається, його представили тільки пані де Вільфор.

— Усе одно йому слід було б прийти, — сказав Дебре. — Про що він балакатиме увечері? Цей похорон — злоба дня. Але цитьте, помовчимо; ось міністр юстиції й віросповідань; він вважатиме себе зобов’язаним звернутися з маленькою промовою до скорботного родича.

І молодики підійшли до дверей, щоб почути промову міністра юстиції й віросповідань.

Бошан казав правду: йдучи на похорон, він зустрів графа Монте-Кріс­то, що прямував до Данґляра, на вулицю Шосе-Д’Антен.

Банкір із вікна побачив графову колясу, що заїжджала у двір, і вийшов йому назустріч із сумним, та привітним обличчям.

— Бачу, пане графе, — сказав він, простягаючи руку графові Монте-Кріс­то, — ви заїхали висловити мені співчуття. Авжеж, таке лихо спіткало мій дім, що, угледівши вас, я навіть запитав себе, чи не побажав я нещастя тим бідолашним Морсерам, — це виправдало б прислів’я: «Не копай іншому яму, а то сам у неї потрапиш». Та ні, слово честі, я не бажав зла Морсерові; може, він був трохи загордий для людини, що розпочала з порожніми руками, як і я, зобов’язаної всім самій собі, як і я оце; та в кожного свій ґандж. Будьте обережні, пане графе: людям нашого покоління… утім, перепрошую, ви не з нашого покоління, адже ви ще молодий… людям мого покоління не щастить цього року: свідок того — наш пуританин, королівський прокурор, який допіру втратив доньку. Погляньте: у Вільфора дивним чином пропадає всенька родина; Морсер укритий ганьбою і вкорочує собі віку; я став посміховиськом через цього негідника Бенедетто та ще й…

— Що ще? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Ох, а ви хіба не знаєте?

— Якесь нове лихо?

— Моя донька…

— Панна Данґляр?

— Ежені покидає нас.

— От так пак!

— Атож, любий пане графе. Щасливий ви, що не маєте ні дружини, ні дітей…

— Гадаєте?

— Авжеж!

— І ви кажете, що панна Ежені…

— Вона не змогла витерпіти ганьби, якою вкрив нас цей негідник, і попросила мене, щоб я відпустив її в мандрівку.

— І вона поїхала?

— Минулої ночі.

— Із пані Данґляр?

— Ні, з одною нашою родичкою… Та все ж таки ми втратили нашу любу Ежені, бо сумніваюся, щоб із її характером вона погодилася колись повернутися до Франції!

— Нічого не вдієш, любий пане бароне, — сказав граф Монте-Кріс­то. — Усі ці родинні лиха — катастрофа для бідняка, в якого дитина — єдиний скарб, та не страшні вони для мільйонера. Хоч що казали б там філософи, ділові люди завжди доведуть їм протилежне; гроші втішають у будь-якому нещасті, а ви повинні втішитися швидше, ніж будь-хто, якщо вірите в цілющу силу цього бальзаму; ви — король фінансів, точка перетину всіх могутніх сил.

Данґляр зиркнув скоса на графа Монте-Кріс­то, намагаючись уторопати, чи він глузує з нього, чи й справді каже все це серйозно.

— Авжеж, — сказав він, — якщо багатство втішає, то я повинен утішитися, адже я багатий.

— Так багаті, любий пане бароне, що ваше багатство — як піраміди: якби хотіли їх зруйнувати, то не зважилися б, а якби зважилися, то не зруйнували б.

Данґляр посміхнувся з довірливої простодушності графа Монте-Кріс­то.

— До речі, як ви увійшли, то я саме виписував п’ять папірців. Два я вже підписав, то дозволите мені підписати ще три?

— Прошу вас, любий пане бароне, прошу.

Запало мовчання, тільки чутно було, як рипить баронове перо; граф Монте-Кріс­то розглядав позолочене ліплення на стелі.

— Іспанські? — запитав граф Монте-Кріс­то. — Чи гаїтянські, чи, може, неаполітанські?

— Ні, — відказав Данґляр, самовдоволено посміхаючись, — чеки на пред’явника, чеки у Французький банк, Ось, пане графе, — докинув він, — якщо я король фінансів, то ви імператор; часто доводилося бачити вам такі клаптики паперу, що кожен вартий мільйона?

Граф Монте-Кріс­то поклав на долоню, наче хотів їх зважити, п’ять клаптиків паперу, які гордовито передав йому Данґляр, і прочитав: «Пане директоре банку, виплатіть, будь ласка, пред’явникові за мій рахунок один мільйон франків. Барон Данґляр».

— Один, два, три, чотири, п’ять, — полічив граф Монте-Кріс­то, — п’ять мільйонів! А нехай йому, пане Крезе, нічогенькі грошенята!

— Отак роб­лю я справи! — сказав Данґляр.

— Це дивно, надто ж якщо цю суму, в чому я не сумніваюся, виплатять готівкою.

— Так і буде, — сказав Данґляр.

— Добре мати такий кредит, адже тільки у Франції бачиш такі речі — п’ять клаптиків паперу, що варті п’ять мільйонів; щоб повірити в таке, треба це побачити.

— А ви сумніваєтеся?

— Ні.

— Таким тоном ви це кажете… Можете зробити собі задоволення, як хочете: підіть із моїм довірником у банк, і ви побачите, як він вийде відтіля з облігаціями державної скарбниці на ту саму суму.

— Ні, справді, це так цікаво, — сказав граф Монте-Кріс­то, складаючи ті чеки докупи, — то я сам поставлю дослід. Мій кредит у вас був на шість мільйонів; я взяв дев’ятсот тисяч франків, за вами залишається п’ять мільйонів сто тисяч. Я беру ваші клаптики паперу, які служать валютою від самого погляду на ваш підпис, і ось вам загальна розписка на шість мільйонів, що рівняє наші розрахунки. Приготував я її заздалегідь, адже мушу зізнатися, що мені дуже потрібні гроші.

І, поклавши чеки до кишені, він іншою рукою простягнув Данґлярові розписку.

Якби Данґлярові до ніг упала блискавиця, він менше перелякався б, ніж зараз.

— Та ж як це, га? — пробурмотів він. — Ви берете ці гроші, пане графе? Але ж, перепрошую, ці кошти я винен притулкам, це внесок, і я пообіцяв виплатити його сьогодні.

— А, тоді це інша річ, — сказав граф Монте-Кріс­то. — Мені не потрібні обов’язково ці чеки, заплатіть мені якимись іншими цінностями, адже я просто з цікавості взяв їх, щоб мати змогу розповідати скрізь, що без будь-якого попередження, не попросивши у мене і п’яти хвилин відстрочення, Данґлярів банк виплатив мені п’ять мільйонів готівкою. Це було б чудово! Та ось ваші чеки; кажу ж вам, дайте мені щось інше.

Він подав чеки Данґлярові, й той, блідий мов смерть, простягнув було руку, як ото коршак простягає пазурі крізь ґрати клітки, щоб учепитися у м’ясо, яке від нього забирають.

Та раптом він похопився, зробив над собою зусилля і стримався. Потім усміхнувся, і його спотворене обличчя пом’якшало.

— Утім, — сказав він, — ваша розписка — ті ж таки гроші.

— Авжеж, якби ви були в Римі, «Томсон і Френч» заплатили б вам за моєю розпискою так само легко, як ви самі робите це зараз.

— Перепрошую, пане графе, перепрошую.

— То я можу лишити ці грошенята собі?

— Так, так, залиште, — утираючи спітніле чоло, відказав Данґляр.

Граф Монте-Кріс­то знову поклав чеки до кишені, причім обличчя його ніби промовляло: «Що ж, подумайте; якщо ви шкодуєте, то ще не пізно».

— Ні, ні, — сказав Данґляр, — залиште чеки собі. Але, знаєте, ми, грошові мішки, ще й величезні формалісти. Я призначав ці грошенята для притулків, і мені здавалося, ніби я обікрав їх, не виплативши саме цими чеками, наче гроші не всі однакові. Перепрошую!

І він гучно, проте істерично зареготав.

— Вибачаю, — люб’язно відказав граф Монте-Кріс­то, — і кладу грошенята до кишені.

І він поклав чеки в гаманець.

— Але ж у вас тут залишається ще сто тисяч франків? — запитав Данґляр.

— О, дрібниці! — сказав граф Монте-Кріс­то. — Комісійні становлять, певне, десь таку суму, то залиште це собі, та й ми розквитаємося.

— Ви серйозно, пане графе?

— Я ніколи не жартую з банкірами, — відказав граф Монте-Кріс­то так поважно, що це межувало майже із зухвалістю.

І подався до дверей тієї миті, коли лакей доповідав:

— Пан де Бовіль, головний скарбник Управління притулків.

— Бачите, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я вчасно прийшов, щоб скористатися вашими чеками; вони просто нарозхват у вас.

Данґляр знову зблід і хутко попрощався з ним.

Граф Монте-Кріс­то обмінявся церемонним поклоном із паном де Бовілем, що чекав у передпокої й після того, як граф пішов собі, увійшов до кабінету в супроводі лакея.

На обличчі графа Монте-Кріс­то, що було завжди таке поважне, мимохідь промайнула посмішка, коли він побачив у руці скарбника притулків капшук.

Біля дверей на нього чекала коляса, і він звелів відразу ж їхати у банк.

Тим часом Данґляр, гамуючи хвилювання, ішов назустріч своєму відвідувачеві.

Дарма й казати, що на вустах його завмерла привітна усмішка.

— Добридень, любий кредиторе, — сказав він, — адже закладаюся, що до мене прийшов саме кредитор.

— Ви вгадали, пане бароне, — відказав Бовіль, — у моїй особі до вас з’явилися притулки: вдови й сироти моєю рукою просять у вас милостині на п’ять мільйонів.

— А ще кажуть, що сиротам треба співчувати! — продовжуючи жарт, сказав Данґляр. — Бідолашні діти!

— Ото я і прийшов од їхнього імені, — сказав Бовіль. — Ви мали отримати вчора мого листа…

— Авжеж.

— Так ось і я, із розпискою про одержання.

— Любий пане де Бовілю, — сказав Данґляр, — ваші вдови й сироти, якщо ви нічого не маєте проти, можуть зачекати двадцять чотири години, тому що граф Монте-Кріс­то, який допіру вийшов звідціля… ви ж бо з ним зустрілися, правда?

— Ага, та й що?

— То цей Монте-Кріс­то і забрав їхні п’ять мільйонів!

— Як це?

— Граф мав у мене необмежений кредит, відкритий банковою компанією «Томсон і Френч». Він попросив у мене відразу п’ять мільйонів, і я дав йому чека на банк, де я тримаю мої гроші; бачте, я боюся, що як вимагатиму в управителя банку десять мільйонів за один день, це може видатися йому дуже дивним. За два дні — інша річ, — усміхнувшись докинув Данґляр.

— Ти ба! — недовірливо вигукнув Бовіль. — П’ять мільйонів цьому панові, який допіру вийшов звідціля та ще й уклонився мені, наче ми з ним знайомі?

— Може, він вас і знає, хоч ви з ним і не знайомі. Граф Монте-Кріс­то знає всіх.

— П’ять мільйонів!

— Ось його розписка. Зробіть, як апостол Хома: погляньте і помацайте.

Бовіль узяв папір, який простягав йому Данґляр і прочитав: «Отримав од барона Данґляра п’ять мільйонів сто тисяч франків, які, за бажанням, виплатить йому банковий дім “Томсон і Френч”».

— Усе так! — сказав він.

— Вам відома компанія «Томсон і Френч»?

— Авжеж, — відказав Бовіль, — у мене була якось із ними оборудка на двісті тисяч франків, та відтоді я нічого про них не чув.

— Одна з найліпших банкових компаній у Європі, — сказав Данґляр, недбало кинувши на стіл розписку, яку він узяв із Бовілевих рук.

— І на його рахунку було п’ять мільйонів тільки у вас? Та він якийсь набоб, цей граф Монте-Кріс­то!

— Ох, не знаю, хто він, та в нього були три необмежені кредити: один у мене, другий у Ротшильда, третій у Ляффіта. І як бачите, — недбало докинув Данґляр, — він обрав мене і лишив мені сто тисяч франків ажіо.

Бовіль був у величезному захваті.

— Треба буде заглянути до нього, — сказав він. — Постараюся, щоб він заснував у нас якийсь благочинний заклад.

— І це справа нехибна: він тільки милостині роздає більше, ніж на двадцять тисяч франків щомісяця.

— Та це просто чудово! А ще поставлю йому за приклад пані де Морсер із її сином.

— В якому стосунку?

— Вони пожертвували всенький свій статок притулкам.

— Який статок?

— А свій-таки, маєток покійного генерала де Морсера.

— А чому?

— Не хотіли користуватися майном, набутим такими ницими способами.

— За що ж вони житимуть?

— Мати їде в провінцію, а син вступає на військову службу.

— Ти ба, які делікатні! — вигукнув Данґляр.

— Не далі як учора я зареєстрував дарчу.

— І скільки в них було?

— Та небагато, мільйон двісті тисяч із гаком. Але повернімося до наших грошенят.

— Будь ласка, — спокійнісінько сказав Данґляр. — То вам дуже терміново потрібні ці гроші?

— Дуже, бо завтра в нас касова ревізія.

— Завтра! Чому ж ви відразу не сказали цього? До завтра ще ціла вічність! О котрій годині ревізія?

— О другій.

— Пришліть когось пополудні, — всміхнувшись, мовив Данґляр.

Бовіль тільки головою кивнув, жмакаючи гаманець.

— Або ось що, — сказав Данґляр, — можна зробити ще ліпше.

— А що?

— Розписка графа Монте-Кріс­то — ті самі гроші. Пред’явіть цю розписку Ротшильду чи Ляффіту, і вони відразу візьмуть її до оплати.

— Попри те, що їм доведеться розраховуватися з Римом?

— Авжеж. Ви тільки втратите тисяч п’ять або шість на дисконті.

Скарбник відсахнувся.

— Ох, знаєте, я ліпше до завтра зачекаю. Ви так просто про це кажете!

— Перепрошую, — з дивовижним нахабством сказав Данґляр, — я подумав, що вам треба покрити невелику невистачу.

— Та де! — вигукнув скарбник.

— У нас буває таке, то доводиться йти на жертви.

— Слава Богу, ні, — сказав Бовіль.

— Тоді до завтра. Згодні, любий пане?

— Гаразд, до завтра; але щоб уже напевне.

— Та ви жартуєте! Пришліть когось опівдні, в банку вже чекатимуть.

— Я сам прийду.

— Тим ліпше, я буду мати задоволення бачити вас.

Вони потиснули одне одному долоні.

— До речі, — сказав Бовіль, — хіба не будете на похороні бідолашної панни де Вільфор? Я зустрів процесію на бульварі.

— Ні, — відказав банкір, — я ще трохи кумедний після цієї халепи з Бенедетто і ховаюся.

— Дарма. Хіба ж ви винні?

— Знаєте, любий мій, коли носиш незаплямоване ім’я, як моє, то стаєш вимогливий.

— Усі співчувають вам, повірте, надто ж усі жаліють вашу доньку.

— Сердешна Ежені! — зітхнувши, сказав Данґляр. — Ви знаєте, що вона подалася в черниці?

— Ні.

— Ох, на жаль, це так. Наступного дня після скандалу вона вирішила поїхати відціля з подругою-черницею; вона хоче пошукати якийсь суворий монастир в Італії чи Іспанії.

— Це жах!

І пан де Бовіль пішов собі, висловлюючи свої співчуття нещасному батькові.

Та щойно він вийшов, як Данґляр із виразним жестом, що про нього можуть скласти уявлення лише ті, хто бачив, як Фредерік грає Робер-Макера, вигукнув:

— Бевзь!

І, заховавши розписку графа Монте-Кріс­то в маленький гаманець, докинув:

— Приходь опівдні! Опівдні я вже далеко буду!

Потім він замкнув двері на ключ, спорожнив усі шухляди своєї каси, зібрав п’ятдесят тисяч кредитними білетами, спалив декотрі папери, інші поклав на видноті й заходився писати лист. Скінчивши, він запечатав конверт і надписав: «Баронесі Данґляр».

— Увечері я сам покладу його їй на туалетному столику, — пробурмотів він.

Потім дістав із шухляди стола паспорт.

— Чудово, — сказав він, — дійсний ще два місяці.

VIII. Цвинтар Пер-Лашез

Бовіль і справді зустрів похоронну процесію, яка проводжала Валентину до місця останнього спочинку.

Днина була похмура і хмарна; вітер був іще теплий, та вже згубний для жовтого листя, він зривав його з гілляк, що вже оголялися, і носив над величезним натовпом, що наповнив Бульвари.

Як справжній парижанин, Вільфор дивився на цвинтар Пер-Лашез як на єдине кладовище, що гідне було прийняти останки одного із членів паризької родини; всі інші цвинтарі здавалися йому надто провінційними, якимись наче мебльованими кімнатами смерті. Тільки на цвинтарі Пер-Лашез небіжчик із доброї родини був у себе вдома.

Тут, як ми бачили, він придбав у вічну власність місце, де височіла усипальниця, що так швидко заселилася всіма членами його першої родини.

Напис на фронтоні мавзолею сповіщав: «Родина Сен-Меранів і Вільфорів», така була остання воля бідолашної Рене, Валентининої матінки.

Отож, пишний кортеж від передмістя Сент-Оноре посувався до Пер-Лашез. Він перетнув усенький Париж, пройшов передмістям Тампль, потім зовнішніми бульварами до цвинтаря. Понад п’ятдесят власних ридванів простували за двадцятьма траурними повозами, за тими п’ятдесятьма ридванами ішли пішки понад п’ятсот людей.

То були майже всуціль молоді люди, яких, наче грім, уразила звістка про смерть Валентини; попри крижаний подих століття і прозаїчність доби, вони улягали поетичному чарові цієї прегарної, непорочної, привабливої дівчини, що загинула в розквіті сил.

Коли процесія наближалася до застави, з’явився повіз, запряжений чотирма жвавими кіньми, які відразу ж зупинилися; їхні нервові ноги напнулися, мов сталеві пружини — то прибув граф Монте-Кріс­то.

Він вийшов із коляси і долучився до натовпу, що пішки супроводжував похоронну колісницю.

Шато-Рено угледів його й відразу ж виліз зі свого ридвана і приєднався до нього. Бошан теж покинув свій найнятий кабріолет.

Граф Монте-Кріс­то уважно озирав юрму; певне, він когось шукав. Урешті він не втерпів.

— Де Моррель? — запитав він. — Хтось із вас, панове, знає, де він?

— Ми теж питалися в себе про це ще в домі небіжчиці, — відказав Шато-Рено. — Ніхто з нас його не бачив.

Граф Монте-Кріс­то замовк і тільки далі озирався.

Нарешті прийшли на цвинтар. Граф Монте-Кріс­то пильно озирнув тисові й соснові гаї і незабаром перестав непокоїтися: поміж темними деревами промайнула тінь, і він, либонь, упізнав того, кого шукав.

Усі знають, що таке похорон у цьому розкішному некрополі: чорні гурти людей на білих алеях; безгоміння неба й землі, що вряди-годи порушується тріском галузок або живоплоту біля якоїсь могили; скорботні голоси священиків, що перемежовуються то тут, то там риданням із-за купи квітів, де уклякла жінка з молитовно складеними долонями.

Тінь, яку помітив граф Монте-Кріс­то, хутко перейшла гаєм за могилою Елоїзи й Абеляра, порівнялася зі смолоскипниками, що йшли на чолі процесії, і разом із ними підійшла до місця поховання.

Усі погляди ковзали з предмета на предмет.

Але граф Монте-Кріс­то дивився тільки на цю тінь, якої майже не помітили ті, хто був довкруги.

Двічі виходив граф Монте-Кріс­то з юрми, щоб поглянути, чи не шукає рука того чоловіка зброї у складках убрання.

Коли кортеж зупинився, у тій тіні впізнали Морреля; блідий, зі впалими щоками, у наглухо застебнутому сурдуті, конвульсивно бгаючи капелюх у руках, він стояв, притулившись до дерева, на пагорбі, що височів над мавзолеєм, тож міг бачити всі подробиці дійства, що мало зараз відбутися.

Усе точилося згідно зі звичаєм. Декілька людей — як завжди, найменш засмучені — виголосили промови. Ті оплакували цю передчасну смерть, ті розбалакували про батькову скорботу, були й такі, що запевняли, ніби Валентина не раз прохала пана де Вільфора зглянутися над винним, що над його головою він уже замірявся мечем правосуддя, — одне слово, не шкодували кучерявих метафор і сльозливих зворотів, на всі заставки переінакшуючи чотиривірші від Малерба до Дюпер’є.

Граф Монте-Кріс­то нічого не чув, бачив він тільки Морреля, що його спокій і незворушність становили страшне видовище для того, хто знав, що коїться в нього на душі.

— Погляньте, — сказав раптом Бошан, звертаючись до Дебре, — он і Моррель! Куди це він заліз?

І показав на нього Шато-Рено.

— Він такий блідий, — здригнувся той.

— Йому холодно, — сказав Дебре.

— Ні, — помалу мовив Шато-Рено, — здається, він приголомшений. Максимільян дуже вразливий.

— Де ж пак! — сказав Дебре. — Та ж він майже не був знайомий із панною де Вільфор, ви самі це казали.

— Та й правда. Усе ж таки, пам’ятаю, на балу в пані де Морсер він тричі танцював із нею, знаєте, ото на тім балу, пане графе, де ви справили на всіх таке враження.

— Ні, не знаю, — відказав граф Монте-Кріс­то, не помічаючи навіть, на що й кому він відповідає, так перейнявся він Моррелем, у якого зашарілися щоки, як у людини, що старається не дихати.

— Промови скінчилися, бувайте, панове, — раптом озвався граф Монте-Кріс­то.

І подав знак вирушати назад, зникнувши й сам, причому ніхто й не завважив, куди він подався.

Церемонія похорону добігла краю, присутні попрямували зворотною дорогою.

Тільки Шато-Рено пошукав очима Морреля; та поки він проводив поглядом графа Монте-Кріс­то, який уже віддалявся, Моррель покинув своє місце, і Шато-Рено, так і не знайшовши його, попрямував за Дебре і Бошаном.

Граф Монте-Кріс­то ввійшов у чагарі й, заховавшись за широкою могилою, пильнував за кожним порухом Морреля, який наближався до мавзолею, покинутого роззявами, а потім і могильниками.

Моррель помалу роззирнувся довкруги і, поки погляд його звернувся у протилежний бік, граф Монте-Кріс­то підійшов ще кроків на десять.

Максимільян став на коліна.

Граф Монте-Кріс­то і далі наближався до нього, пригнувшись, із широко розплющеними очима, напружений і ладен щомиті кинутися вперед.

Моррель торкнувся чолом кам’яної огорожі, ухопився обіруч за ґрати і прошепотів:

— Валентино!

Графове серце не витримало звуку його голосу; він ступнув ще крок і торкнув Морреля за плече.

— Ви тут, друже мій, — сказав він. — Я вас шукав.

Граф Монте-Кріс­то сподівався скарг, докорів, та помилився.

Моррель глянув на нього з удаваним спокоєм і сказав:

— Ви ж бачите, я молився!

Граф Монте-Кріс­то озирнув Максимільяна від ніг до голови. Той огляд наче заспокоїв його.

— Хочете, я одвезу вас до міста? — запитав він.

— Ні, дякую.

— Може, вам треба щось?

— Дайте мені помолитися.

Граф Монте-Кріс­то мовчки відійшов, та тільки задля того, щоб знову заховатися на новому місці, з якого він так само не втрачав Морреля з очей; аж той підвівся, обтрусив пилюгу з колін і попрямував шляхом до Парижа, жодного разу не обернувшись.

Він помалу пройшов вулицею Рокет.

Граф Монте-Кріс­то відпустив свою колясу, що чекала коло цвинтарної брами, і йшов кроків за сто позаду Морреля.

Максимільян перетнув канал і Бульварами дістався до вулиці Меле.

За п’ять хвилин по тому, як хвіртка зачинилася за Моррелем, вона відчинилася для графа Монте-Кріс­то.

Жюлі була в саду й уважно наглядала, як Пенелон, що дуже серйозно ставився до свого фаху садівника, нарізував живці бенгальських руж.

— Граф Монте-Кріс­то! — вигукнула вона зі щирою втіхою, якої зазнавав кожен член родини, коли Монте-Кріс­то з’являвся на вулиці Меле.

— Максимільян допіру прийшов, еге ж? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Авжеж, здається, він тут, — сказала Жюлі. — Але, прошу вас, погукайте Емманюеля.

— Перепрошую, пані, але мені треба зараз же пройти до Максимільяна, — сказав граф Монте-Кріс­то, — у мене до нього надзвичайно важлива справа.

— То йдіть, — сказала вона, усміхаючись йому вслід, поки він не зник на сходах.

Граф Монте-Кріс­то хутко побрався на третій поверх, де мешкав Максимільян, зупинився за майданчику і прислухався: усе було тихо.

Як і в більшості старовинних кам’яниць, де мешкали самі господарі, на майданчик виходили тільки одні засклені двері.

Але в тих засклених дверях не було ключа.

Максимільян замкнувся зсередини, а крізь двері нічого не можна було побачити, тому що вони були запнуті червоною шовковою шторою.

Граф аж зашарівся від неспокою, а то була ознака, що цей безпристрасний чоловік надзвичайно хвилюється.

— Що робити? — прошепотів він.

На хвилю він замислився.

— Подзвонити? — спитався він. — Ні! Часом дзвінок або чийсь прихід прискорює рішення людини, що перебуває в такому стані, як Максимільян, і тоді у відповідь на дзвінок лунає інший звук.

Граф Монте-Кріс­то здригнувся від ніг до голови, а що його рішення завжди були блискавичні, то він стусонув ліктем у скло на дверях, і воно розлетілося на друзки. Він підняв штору і вгледів Морреля, який сидів коло письмового столу з пером у руці і рвучко обернувся, коли забряжчало скло.

— Пусте, — сказав граф Монте-Кріс­то, — вибачте, заради Бога, любий друже, я послизнувся і поцілив ліктем у ваше скло; якщо вже воно розбилося, я скористаюся цим і ввійду; не турбуйтеся, не турбуйтеся.

І, простягнувши руку в діру, він відімкнув двері.

Моррель із досадою підвівся і пішов назустріч графові Монте-Кріс­то, не скільки, щоб вітати його, стільки щоб заступити йому шлях.

— Ох, це слуги ваші винні, — потираючи лікоть, сказав граф Монте-Кріс­то, — у вас у домі паркет навощений, аж лиснить мов дзеркало.

— Ви не поранилися, мосьпане? — сухо запитав Моррель.

— Хтозна. А що ви робили? Писали?

— Я?

— У вас пальці в чорнилі.

— Так, писав, — мовив Моррель. — Зі мною таке трапляється, хоч я й вояк.

Граф Монте-Кріс­то ступнув кілька кроків кімнатою. Максимільян не міг не впустити його, проте йшов за ним.

— Ви писали? — знову спитав граф Монте-Кріс­то, дивлячись на нього допитливим і пильним поглядом.

— Я вже мав за честь сказати вам, що так, — відказав Моррель.

Граф Монте-Кріс­то роззирнувся довкруги.

— Поклавши пістолі біля каламаря? — сказав він, показуючи на зброю, що лежала на столі.

— Я вирушаю в мандрівку, — відказав Максимільян.

— Друже мій! — сказав граф Монте-Кріс­то з безмежною ніжністю.

— Мосьпане!

— Любий Максимільяне, не треба скрайніх рішень, благаю вас!

— У мене скрайнє рішення? — стенув плечима Моррель. — Чому мандри — це скрайнє рішення, скажіть на милість?

— Скиньмо маски, Максимільяне, — сказав граф Монте-Кріс­то. — Ви не ошукаєте мене вашим удаваним спокоєм, як і я не обманю вас моїм поверховим співчуттям. Адже ви самі розумієте: якщо я вчинив оце так, як зараз, якщо я розбив скло і вдерся до замкненої кімнати свого друга, значить, у мене серйозні остороги чи радше страшна певність. Моррелю, ви хочете збавити собі віку.

— Де ж пак! — сказав Моррель. — Звідки ви взяли таке, пане графе?

— А я вам кажу, що ви хочете збавити собі віку, — тим самим тоном сказав граф Монте-Кріс­то, — й ось доказ.

І, підійшовши до столу, він підняв білий аркуш, якого юнак поклав на розпочатий лист, і взяв листа до рук.

Моррель кинувся до нього, щоб видерти листа.

Проте граф Монте-Кріс­то знав, що так буде, і випередив його: вхопивши Максимільяна за п’ясть, він зупинив його, як ото крицевий ланцюг зупиняє пружину, що почала розпрямлятися.

— Ви хотіли вкоротити собі віку, Максимільяне, — сказав він. — Ось це написано тут чорним по білому!

— Та й що ж! — вигукнув Моррель, умить відкинувши свій удаваний спокій. — Якщо навіть і так, якщо я вирішив скерувати собі в голову дуло пістоля, то хто мені завадить? У кого вистачить хоробрості мені завадити? Коли я скажу: усі мої надії зійшли унівеч, моє серце розбите, моє життя згасло, довкола мене тільки пітьма і гидь, земля стала тліном, чути людські голоси мені нестерпно. Коли я скажу: дайте мені померти, це милосердя, бо якщо ви не дасте мені померти, я згублю розум, я зсунуся з глузду. Коли я це скажу, коли побачать, що кажу я це з розпукою і сльозами в серці, хто відповість мені: «Ви неправі!», хто завадить мені бути найнещаснішим понад нещасними? Скажіть, пане графе, чи не ви часом зважитеся сказати таке?

— Так, Моррелю, — твердо відтяв граф Монте-Кріс­то, що його спокій був таким дивним контрастом до Моррелевого хвилювання. — Так, я.

— Ви! — скрикнув Моррель, з дедалі дужчим гнівом і докором. — Ви тішили мене безглуздими надіями, ви утримували, заколисували, присипляли мене пустими обіцянками, коли я міг би учинити щось рішуче, відчайдушне і порятував би її чи бодай побачив би, як вона умирає в моїх обіймах; ви хвалилися, ніби володієте всіма засобами розуму, усіма природними силами; ви вдаєте, ніби все можете, ви розігруєте роль провидіння, і ви навіть не змогли дати ліків отруєній дівчині! Ні, знаєте, мосьпане, ви були б жалюгідні для мене, якби не викликали відрази!

— Моррелю!

— Авжеж, ви запропонували мені скинути маску, то радійте, що я її скинув. Авжеж, як ви подалися за мною на цвинтар, то я ще відповідав вам, із доброти душевної; коли ви ввійшли сюди, я дозволив вам увійти… Але ви вживаєте на зле моє терпіння, ви переслідуєте мене в моїй кімнаті, у яку я заховався, як у могилу, ви завдаєте мені нової муки — мені, який думав, що вже всіх їх зазнав… То слухайте, пане графе Монте-Кріс­то, мій удаваний добродійнику, рятівнику від усіх лих, ви можете бути задоволені: ваш друг помре на ваших очах!..

І Моррель із навіженим реготом знову кинувся до пістолів.

Граф Монте-Кріс­то, блідий, мов примара, та з очима, що метали блискавиці, поклав руку на пістолі і сказав навіженому:

— А я повторюю: ви не вкоротите собі віку!

— Ану не дайте мені! — вигукнув Моррель в останньому пориванні, що, як і перше, розбилося об крицеву графову руку.

— Не дам!

— Та хто ви такий урешті? Звідки у вас право деспотично орудувати вільними і мислячими людьми? — вигукнув Максимільян.

— Хто я? — перепитав граф Монте-Кріс­то. — Слухайте. Я єдина людина на світі, котра має право сказати вам: Моррелю, я не хочу, щоб син твого батька сьогодні вмер!

І граф Монте-Кріс­то, величний, преображений, нездоланний, згорнувши руки, підійшов до Максимільяна, що весь тремтів, а той, несамохіть підкорившись божистій могуті того чоловіка, відступив на крок.

— Чому ви кажете про мого батька? — прошепотів він. — Навіщо пам’ять мого батька поєднувати з тим, що коїться сьогодні?

— Тому що я той, що порятував життя твоєму батькові, коли він захотів збавити собі віку, як оце ти сьогодні; тому що я той, що послав капшука твоїй юній сестрі і «Фараон» старому Моррелеві; тому що я Едмон Дантес, у якого ти грався на колінах ще дитиною!

Приголомшений Моррель заточився і, тяжко дихаючи, ступнув ще крок назад, потім сили його покинули, і він з гучним криком повалився до ніг графа Монте-Кріс­то.

І раптом у цій шляхетній душі сталося раптове і цілковите переродження: Моррель схопився на ноги, вибіг із кімнати і кинувся на сходи, волаючи на всеньку горлянку:

— Жюлі! Емманюелю!

Граф Монте-Кріс­то хотів було кинутися за ним навздогін, та Максимільян радше дав би себе вбити, ніж випустив би клямку дверей, які він замикав перед графом.

На той галас прибігли перелякані Жюлі й Емманюель разом із Пенелоном і слугами.

— На коліна! — вигукнув він голосом, що був здушений од сліз. — Ось наш добродійник, рятівник нашого батька…

Він хотів було сказати: «Ось Едмон Дантес!»

Граф Монте-Кріс­то зупинив його, ухопивши за руку.

Жюлі припала вустами до графової руки, Емманюель цілував його, мов бога-покровителя, а Моррель знову став навколішки і вклонився до самісінької землі.

Тоді цей залізний чоловік відчув, що серце його роздирається, пекуче полум’я ринуло з його грудей до очей, і він схилив голову й заплакав.

Декілька хвилин у тій кімнаті ллялися сльози і лунали зітхання, той хор утішив би слух навіть улюблених янголів Господніх.

Насилу отямившись після того струсу, Жюлі вибігла з кімнати, спустилася на долішній поверх, із дитячою радістю забігла у вітальню і підняла скляний ковпак, де лежав капшук, якого подарував незнайомець із Меянських алей.

Тим часом Емманюель уривчастим голосом казав графові Монте-Кріс­то:

— Ох, пане графе, ви знаєте, що ми так часто балакаємо про нашого невідомого ласкавця, знаєте, якою вдячністю і яким обожнюванням оточуємо ми пам’ять про нього. Як могли ви так довго чекати, щоб відкритися нам? Ох, це було так жорстоко і до нас, і, сказати б, до самих вас теж!

— Зрозумійте, друже мій, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я можу називати вас так, тому що, самі того не знаючи, ви мені друг ось уже одинадцять років. Цю таємницю змусила мене відкрити важлива подія, та я не можу вам сказати яка.

Господь свідок, я хотів усеньке життя зберігати цю таємницю у глибині душі, та ваш брат Максимільян видер її у мене погрозами, у яких, я певен, він уже кається.

Максимільян і досі стояв на колінах, трохи оддалік, притулившись лицем до фотеля.

— Пильнуйте його, — тихо докинув граф Монте-Кріс­то, значуще потиснувши Емманюелеві долоню.

— Чому? — здивовано поспитався той.

— Не можу пояснити вам, але пильнуйте.

Емманюель окинув поглядом кімнату й угледів Моррелеві пістолі.

Очі його перелякано зупинилися на зброї, і він показав на неї графові Монте-Кріс­то, помалу звівши руку на рівень столу.

Граф Монте-Кріс­то помалу кивнув.

Емманюель простягнув було руку до пістолів.

Та граф Монте-Кріс­то перепинив його.

Потім підійшов до Морреля і взяв його за руку; бурхливі почуття, що допіру стрясали Максимільянове серце, заступило глибоке заціпеніння.

Повернулася Жюлі. Вона тримала в руці шовковий капшук, і дві сяйливі радісні сльозинки котилися її щоками, мов дві краплі ранкової роси.

— Ось наша реліквія, — сказала вона, — не думайте, що вона мені менш дорога, відтоді як ми дізналися, хто наш рятівник.

— Дитино моя, — зашарівшись, відказав граф Монте-Кріс­то, — дозвольте мені взяти цей капшук. Тепер, коли ви знаєте мене, я хочу, щоб вам нагадувала про мене тільки дружня прихильність, якою ви вшановуєте мене.

— Ні, ні, благаю вас, — вигукнула Жюлі, притуляючи капшук до серця, — адже ви можете поїхати, адже прийде скорботна днина, і ви покинете нас, правда?

— Ви вгадали, — усміхнувшись, відказав граф Монте-Кріс­то, — за тиждень я покину цю країну, де стільки людей, що заслуговують небесної покари, жили щасливо, а мій батько вмирав з голоду і від горя.

Сповіщаючи про свій від’їзд, граф Монте-Кріс­то поглянув на Морреля і побачив, що слова: «Я покину цю країну» не вивели Морреля з його летаргії; він зрозумів, що йому належить витримати ще одну битву з горем свого друга, тож він узяв за руки Жюлі й Емманюеля і сказав їм м’яко і владно:

— Любі друзі, прошу вас, покиньте мне наодинці з Максимільяном.

Жюлі скористалася нагодою, щоб однести коштовну реліквію, про яку забув граф Монте-Кріс­то.

Вона поквапила чоловіка.

— Покиньмо їх, — сказала вона.

Граф Монте-Кріс­то лишився з Моррелем, що був непорушний, наче бовван.

— Послухай, Максимільяне, — сказав він, владно торкнувшись його плеча, — ти нарешті станеш людиною чи ні?

— Так, я знову починаю страждати.

Граф Монте-Кріс­то спохмурнів; здавалося, він був у полоні тяжкого сумніву.

— Максимільяне, — сказав він, — такі думки не гідні християнина.

— Заспокойтеся, друже мій, — звівши голову й усміхаючись безмежно сумовитою усмішкою, сказав Максимільян, — я не буду шукати собі смерті.

— Отож, — сказав граф Монте-Кріс­то, — не буде більше пістолів, не буде відчаю?

— Ні, адже у мене є ліпше, ніж цівка пістоля чи лезо ножа, щоб зцілитися від мого болю.

— Бідолашний навіженцю! І що ж воно таке?

— Мій біль — він сам уб’є мене.

— Друже, вислухай-но мене, — так само сумно сказав граф Монте-Кріс­то. — Якось, коли мене охопив такий самий відчай, як і тебе оце, бо призвів він до такого самого рішення, я, як і ти оце, хотів укоротити собі віку; якось і батько, у такій само розпуці, теж хотів завдати собі смерті. Якби твоєму батькові, тієї миті, коли він притуляв цівку пістоля до чола, або мені, коли я відсував од свого ліжка в’язничний хліб, якого не торкався вже три дні, сказав хтось: «Живіть! Настане така днина, коли ви будете щасливі й благословлятимете життя», — хоч звідки линув би той голос, ми зустріли б його з посмішкою сумніву, із тугою невіри. А тим часом стільки разів, цілуючи тебе, батько благословляв життя, стільки разів я сам…

— Та ж ви втратили тільки свободу, — вигукнув Моррель, урвавши його, — батько мій утратив багатство, — а я втратив Валентину!

— Поглянь на мене, Максимільяне, — сказав граф Монте-Кріс­то з тією врочистістю, яка часом робила його таким величавим і переконливим. — Немає в мене ні сліз на очах, ні жару в крові, серце моє не б’ється похмуро, а я ж бачу, що ти потерпаєш, Максимільяне, ти, якого люб­лю я, мов рідного сина! Хіба це не каже тобі, що страждання — немов життя: попереду завжди чекає невідомість. Я прошу тебе, і я наказую тобі жити, бо я знаю: настане день, коли ти подякуєш мені за те, що я зберіг тобі життя.

— Боже милий, — вигукнув молодик, — навіщо ви кажете таке, пане графе? Бережіться! Може, ви ніколи не любили?

— Дитино! — відказав граф Монте-Кріс­то.

— Не кохали, хочу я сказати, — провадив Моррель. — Зрозумійте, із-замолоду я вояк; я дожив до двадцяти дев’яти років, не кохавши, бо ті почуття, яких я передніше зазнавав, не можна назвати коханням; і ось у двадцять дев’ять років я побачив Валентину; майже два роки кохаю я її, два роки читаю я в тім серденьку, що відкрите для мене, мов книга, накреслені рукою самісінького Бога найвищі чесноти дівчини і жінки. Пане графе, Валентина була для мене безмежним щастям, величезним, невідомим щастям, занадто великим, надто повним, надто божистим для цього світу; і якщо в цьому світі воно не судилося мені, то без Валентини для мене на землі залишається тільки розпука і скорбота.

— Я вам сказав: надійтеся, — повторив граф Монте-Кріс­то.

— Бережіться, кажу вам, — вигукнув Моррель, — ви намагаєтеся переконати мене, а якщо ви мене переконаєте, я здурію, бо думатиму, що побачуся з Валентиною.

Граф Монте-Кріс­то усміхнувся.

— Друже мій, батьку мій! — вигукнув Моррель у нестямі. — Бережіться, втретє кажу вам! Ваша влада наді мною мене лякає; бережіться значення ваших слів, очі мої оживають і серце воскресає; бережіться, а то я ладен повірити в надприродне! Готовий я послухатися, якщо ви скажете мені відкотити камінь із могили Яірової доньки, я піду по воді, як ото апостол, якщо ви кивнете мені йти, — бережіться, я готовий слухатися!

— Надійтеся, друже мій, — повторив граф Монте-Кріс­то.

— Ні, — вигукнув Моррель, падаючи з височини свого піднесення у безодню відчаю, — ви граєтеся мною, ви чините, як ото добра матінка чи радше як мати-егоїстка, яка солодкими речами втішає недужу дитину, тому що їй набридає її лемент. Ні, не мав я рації, кажучи, щоб ви береглися: не бійтеся, так заховаю я моє горе у глибині душі, таким далеким зроб­лю його, таким таємним, що вам навіть співчувати йому не доведеться. Прощавайте, друже мій, прощавайте.

— Навпаки, Максимільяне, — сказав граф Монте-Кріс­то, — від сьогодні ти будеш жити зі мною, ми вже не розлучимося, а за тиждень нас уже не буде у Франції.

— І ви й далі кажете, щоб я надіявся?

— Кажу, щоб ти надіявся, бо знаю спосіб, як тебе зцілити.

— Пане графе, ви засмучуєте мене ще дужче, якщо це взагалі можливо. У нещасті, яке спіткало мене, ви бачите тільки звичайне горе, і ви сподіваєтеся розрадити мене звичайним ділом — мандрівкою.

І Моррель зневажливо й недовірливо похитав головою.

— Що ти хочеш, щоб я сказав тобі? — запитав граф Монте-Кріс­то. — Я вірю в мої обіцянки, то дозволь мені спробувати.

— Ви тільки сповільнюєте мою агонію.

— Отож, легкодухий, — сказав граф Монте-Кріс­то, — тобі бракує снаги подарувати твоєму другові декілька днів, щоб він міг спробувати?

Та ти знаєш, на що здатен граф Монте-Кріс­то?

Знаєш, які земні сили підвладні мені?

У мене доста віри в Бога, щоб домогтися дива від того, хто сказав, що віра гори пересуває!

Ото й чекай дива, котрого я сподіваюся, або…

— Або… — повторив Моррель.

— Або бережися, Моррелю, — я назву тебе невдячним.

— Згляньтеся наді мною!

— Послухай, Максимільяне: мені дуже шкода тебе. Так шкода, що як я не зцілю тебе за місяць, день у день, година в годину, то запам’ятай мої слова: я сам покладу перед тобою заряджені пістолі або поставлю чашу з отрутою, нехибною італійською отрутою, більш надійною і швидкою, повір моїм словам, ніж та, що вбила Валентину.

— Обіцяєте?

— Так, бо я теж людина, бо я теж хотів умерти, і часто, навіть тоді, як лихо вже покинуло мене, я мріяв про раювання вічного сну.

— То ви направду обіцяєте це мені, пане графе? — захоплено вигукнув Максимільян.

— Я не обіцяю, я присягаюся, — звівши руку, виголосив граф Монте-Кріс­то.

— Ви даєте слово, що за місяць, якщо я не знайду розради, ви надасте мені право розпоряджатися моїм життям, і, хоч що б там я вчинив, ви не назвете мене невдячним?

— За місяць, день у день, Максимільяне, за місяць, година в годину, і число це святе — не знаю, чи ти подумав про це. Адже сьогодні п’яте вересня. Сьогодні десять років, як я порятував твого батька, який хотів померти.

Моррель ухопив графову руку і поцілував її. Той не опирався, бо розумів, що вартий такого поклоніння.

— За місяць, — провадив граф Монте-Кріс­то, — ти знайдеш на столі, довкола якого будемо сидіти, добру зброю і легку смерть, та чи обіцяєш мені за те чекати до цього дня і жити?

— Я теж присягаюся! — вигукнув Моррель.

Граф Монте-Кріс­то пригорнув його до себе й обняв.

— Відтепер ти мешкатимеш у мене, — сказав він, поселишся в покоях Гайде: принаймні син заступить мені доньку.

— А де ж Гайде? — запитав Моррель.

— Вона поїхала сьогодні вночі.

— Покинула вас?

— Ні, вона чекає на мене… То будь готовий перебратися до мене на Єли­сейські Поля і дай мені вийти відціля так, щоб ніхто мене не бачив.

Максимільян схилив голову й послухався, як ото дитина слухається батька або апостол Господа Бога.

IX. Дільба

У домі на вулиці Сен-Жермен-де-Пре, що його Альбер де Морсер обрав для своєї матінки і для себе, весь другий поверх, що був окремим невеличким помешканням, винаймала дуже загадкова особа.

То був чоловік, що його обличчя воротар жодного разу не міг розгледіти, коли той заходив чи виходив: узимку він ховав підборіддя в червону хустку на шиї, що ото носять візники з багатих домів, які очікують своїх панів біля театрального під’їзду, а влітку сякався якраз тієї хвилі, коли минав кімнату воротаря. Треба зауважити, що, усупереч звичці, за тим мешканцем ніхто не стежив: його таємницю змушували поважати чутки, що за тим інкогніто ховається високий посадовець із великими зв’язками.

Приходив він зазвичай у тій самісінькій порі, деколи трохи раніше чи пізніше; проте майже завжди, хоч узимку, хоч улітку, приходив у те помешкання десь о четвертій годині дня, і ніколи там не ночував.

Узимку, о пів на четверту, мовчазна служниця, що гляділа помешкання, топила коминок; улітку, о пів на четверту, та сама наймичка подавала морозиво.

О четвертій годині, як ми вже сказали, прийшов той таємничий мешканець.

За двадцять хвилин до кам’яниці під’їжджав ридван; із нього виходила жінка в темному або в гранатовому вбранні, з опущеною на обличчя густою вуаллю, прослизала, мов тінь, біля комірки воротаря і легкою, нечутною ходою підіймалася сходами.

Жодного разу не було такого, щоб хтось запитав її, куди вона йде.

Тож обличчя її, так само як і обличчя незнайомця, було невідоме обом воротарям, цим зразковим охоронцям, може, єдиним у величезному братстві столичних воротарів, які здатні були до такої скромності.

Звісно ж, вона піднімалася не вище другого поверху. Вона тихенько стукала умовним стукотом; двері відчинялися, потім щільно зачинялися, та й годі.

Під час виходу з дому відбувався той самий маневр, що й на вході. Незнайомка виходила перша, так само під вуаллю, і сідала в ридван, який прямував то в один кінець вулиці, то в другий; за двадцять хвилин виходив незнайомець, огорнувшись шаликом або затуливши обличчя хусткою, і теж зникав.

Наступного дня після візиту графа Монте-Кріс­то до Данґляра і похорону Валентини таємничий мешканець прийшов не о четвертій годині, як водилося, а о десятій ранку.

Майже відразу, без звичної перерви, підкотив найнятий ридван, і пані під вуаллю хутко побралася сходами.

Двері відчинилися і зачинилися знову.

Та перш ніж двері встигли зачинитися, пані вигукнула:

— Люсьєне, друже мій!

У такий спосіб воротар несамохіть почув той вигук і вперше дізнався, що його мешканця звати Люсьєн; та оскільки то був зразковий воротар, то він дав собі слово не казати про це навіть дружині.

— Що сталося, люба? — запитав той, що його ім’я зрадило сум’яття і квапливість пані під вуаллю. — Кажіть-бо швидше.

— Можу я здатися на вас?

— Та певно, ви ж знаєте. Але що сталося? Ваша записка геть спантеличила мене. Така квапливість, жахливий почерк… Заспокойте ж мене або вже й геть перелякайте!

— Сталося ось що! — сказала пані, допитливо глянувши на Люсьєна. — Данґляр сьогодні вночі поїхав.

— Поїхав? Данґляр поїхав? Куди?

— Не знаю.

— Та ба! Не знаєте? То він назовсім поїхав?

— Напевно. О десятій вечора він подався своїми кіньми до Шарантонської застави; там його чекав поштовий ридван; він сів у нього зі своїм лакеєм і сказав нашому візникові, що їде у Фонтенбло.

— Та й що! А ви кажете…

— Зачекайте, друже мій. Він покинув мені лист.

— Лист?

— Авжеж. Прочитайте.

І баронеса простягнула Дебре розпечатаний конверт.

Перш ніж узятися до читання, Дебре трохи подумав, наче намагався відгадати, що буде в тому листі, чи радше наче хотів заздалегідь ухвалити рішення, хоч що було б у тім листі.

За декілька секунд він, певне, на чомусь зупинився і заходився читати.

Ось що було в тому листі, який так збурив пані Данґляр.

«Шановна пані, вірна наша дружино».

Дебре несамохіть зупинився і поглянув на баронесу, яка зашарілася наче маківка.

— Читайте! — сказала вона.

Дебре провадив:

«Коли ви отримаєте цей лист, у вас уже не буде чоловіка. Не тривожтеся надміру; не буде у вас чоловіка, як нема і доньки; інакше мовлячи, я буду на одному з тридцяти чи сорока шляхів, якими покидають Францію.

Ви чекаєте від мене пояснень, і оскільки ви жінка, що цілком здатна їх зрозуміти, я вам їх і надаю.

То слухайте:

Сьогодні в мене вимагали виплати п’яти мільйонів, що я і вчинив; майже безпосередньо після цього потрібна була ще одна виплата, у такій само сумі; я відклав її на завтра; сьогодні я їду, щоб уникнути того завтрашнього дня, що міг би бути для мене надто прикрий.

Ви розумієте це, правда ж, шановна пані й люба дружино?

Я кажу: “ви розумієте” адже ви знаєте мої справи незгірше від мене; ви знаєте їх навіть ліпше, ніж я, бо якби потрібно було пояснити, куди поділася добряча половина мого статку, що ще недавно був чималенький, то я не міг би зробити цього, тоді як ви, певен, пречудово впоралися б із цим завданням.

Жінки відзначаються непомильним чуттям, у них є власна алгебра, за допомогою якої вони можуть пояснити хоч яке диво.

А я знав тільки мої числа і перестав геть усе розуміти, коли мої числа пошили мене в дурні.

Чи не почували ви захвату від раптовості мого падіння?

Чи не дивувалися ви тому, із якою швидкістю тануть мої золоті зливки?

Мушу зізнатися, мене це засліпило мов блискавиця; що ж, буду сподіватися, ви знайшли трохи золота в попелі.

Із цією втішною надією я і вшиваюся, шановна пані й обачна моя дружино, і моє сумління нітрохи не докоряє мені за те, що я вас покидаю; адже у вас залишаються друзі, той попіл і, на довершення втіхи, свобода, яку я поспішаю вам повернути.

Усе ж таки, шановна пані, тут доречно буде сказати декілька слів цілком відверто.

Поки я сподівався, що ви дієте на користь нашого дому, в інтересах нашої доньки, я по-філософському заплющував очі; та оскільки ви внесли в цей дім цілковиту руїну, я не бажаю служити підвалиною для чужого добробуту.

Коли ми з вами брали шлюб, ви були заможні, та не дуже заслуговували на пошану.

Вибачте мені цю відвертість; та оскільки, гадаю, кажу я це тільки для нас двох, то не бачу підстав щось прикрашати.

Я примножував наш статок, який упродовж п’ятнадцяти з гаком років весь час ріс, аж раптом недовідомі й незрозумілі мені самому лиха спіткали мене і звели унівеч той статок, та ще й, сміливо можу сказати, без моєї вини.

Ви, шановна пані, намагалися примножити тільки свій власний маєток, у чому, я певен, зазнали неабиякого успіху.

Тож я покидаю вас такою, якою і взяв, — заможною, але малошанованою.

Прощавайте.

Від сьогодні я теж піклуватимуся тільки про себе.

Повірте, я дуже вдячний вам за приклад і обов’язково наслідуватиму його.

Ваш вірний чоловік

барон Данґляр».

Упродовж цього тривалого і прикрого читання баронеса уважно стежила за Дебре; вона помітила, що він, попри все його самовладання, двічі мінився з лиця.

Скінчивши, він помалу згорнув листа і знову замислився.

— Та й що? — поспиталася пані Данґляр із цілком зрозумілою тривогою.

— Що, пані? — мимоволі перепитав Дебре.

— Що ви гадаєте про це?

— Гадаю, у Данґляра були підозри, мосьпані.

— Авжеж, зрозуміло; та невже це все, що ви можете сказати мені?

— Я вас не розумію, — з крижаною байдужістю сказав Дебре.

— Він поїхав! Назовсім поїхав! Поїхав, щоб не вертатися!

— Не вірте цьому, баронесо, — відказав Дебре.

— Та ні ж бо, не повернеться він; я його знаю, це чоловік непохитний, якщо йдеться про його інтереси. Якби він вважав, що я можу бути йому корисна, то забрав би мене із собою. Він покидає мене в Парижі, значить, наша розлука входить у його плани; а якщо так, то вона безповоротна, і я назавжди вільна, — докинула пані Данґляр із благанням у голосі.

Та Дебре не відповів і лишив її з тим самим тривожним запитанням у погляді й душі.

— І що ж? — озвалася вона урешті. — Ви мовчите?

— Я можу запитати у вас тільки одне: що ви збираєтеся робити далі?

— Я й сама хотіла у вас запитати про це, — відказала пані Данґляр, відчуваючи, як натужно калатає її серце.

— То ви питаєте в мене поради?

— Авжеж, поради, — відказала пані Данґляр, і серце її завмерло.

— Тоді, — сухо сказав Дебре, — я пораджу вам вирушити у мандрівку.

— У мандрівку! — прошепотіла пані Данґляр.

— Атож. Як сказав Данґляр, ви заможні й цілком вільні. Мені здається, після подвійного скандалу — після весілля панни Ежені, що не відбулося, і Данґлярового зникнення — вам необхідно поїхати з Парижа.

Треба тільки знати, що вас покинули, і щоб вас вважали вбогою: дружині банкрута ніколи не вибачать багатства і життя на широку ногу.

Щоб домогтися першого, вам досить лишитися в Парижі ще на два тижні, повторюючи всім і кожному, що Данґляр кинув вас, і розповідаючи подругам, як це сталося; а вже вони рознесуть це по всьому світові.

Потім ви поїдете зі свого дому, покинувши там ваші самоцвіти, відмовитеся від вашої частки майна, і всі будуть звеличувати вашу безкорисність і всіляко вас вихваляти.

Усі знатимуть, що вас покинули, і всі будуть вважати, що ви лишилися без шеляга за душею; тільки я знаю ваше фінансове становище і готовий надати вам звіт, як чесний компаньйон.

Бліда, вражена баронеса слухала ту промову з жахом і розпукою, а Дебре був спокійнісінький і байдужий.

— Покинув! — повторила вона. — Правда ваша, покинув!.. Ніхто не засумнівається в моїй самотності!

То були єдині слова, якими та жінка, така горда, здатна так гаряче кохати, могла відповісти Дебре.

— Зате ви багаті, дуже багаті, — провадив він, дістаючи з капшука якісь папери і розкладаючи їх рядком на столі.

Пані Данґляр мовчки дивилася, намагаючись погамувати серце, що шалено калатало. І стримати сльози, які бриніли в її очах. Зрештою почуття власної гідності взяло гору, і хоч їй не пощастило погамувати калатання серця, та вона не пролляла жодної сльозинки.

— Мосьпані, — сказав Дебре, — ми з вами стали компаньйонами майже півроку тому. Ви внесли сто тисяч франків. Це було у квітні поточного року.

У травні розпочалися наші операції. У травні ми заробили чотириста п’ятдесят тисяч франків. У червні зиск сягнув дев’ятисот тисяч. У липні ми додали до цього ще мільйон сімсот тисяч франків; як пам’ятаєте, то був місяць іспанських паперів.

У серпні, на початку місяця, ми втратили триста тисяч франків; та до п’ятнадцятого числа ми відшкодували збитки, а наприкінці місяця ще й заробили; я підвів риску нашим операціям від травня до сьогодні. Ми маємо актив у два мільйони чотириста тисяч франків, тобто частка кожного дорівнює мільйон двісті тисяч.

— Потім, — провадив Дебре, гортаючи свій нотатник із методичністю і спокоєм біржового маклера, — ми маємо вісімдесят тисяч франків складних відсотків на цю суму, що лишилася у мене.

— А звідки ті відсотки? — урвала його баронеса. — Адже ви ніколи не пускали ці гроші в обіг.

— Перепрошую, мосьпані, — сухо заперечив Дебре, — я мав од вас повноваження пустити їх у обіг, і я цим скористався.

Отож, ваша частка становить сорок тисяч франків відсотків, а також первинний внесок у сто тисяч франків, інакше мовлячи, мільйон триста сорок тисяч франків. До того ж, шановна пані, уже позавчора я потурбувався, щоб обернути вашу частку у готівку; як бачите, я наче передчував, що мені доведеться дати вам звіт.

Ваші гроші тут: половина — банковими білетами, половина — чеками на пред’явника. Вони саме тут: мій дім здавався мені не досить надійним, та й нотаріуси не вміють мовчати, а нерухомість волає ще гучніше, ніж нотаріуси; крім того, ви не маєте права нічим володіти, крім того майна, що належало вам спільно з чоловіком; тим-то я зберігав цю суму, що становить віднині єдиний ваш статок, у сховку, вмонтованому в цю шафу; задля більшої надійності я зробив його власноруч.

Отож, пані, — провадив Дебре, відімкнувши спершу шафу, а потім і схованку, — ось вісімсот тисячофранкових білетів; як бачите, вони скидаються на грубий альбом у крицевій палітурці; до нього я долучаю купон ренти на двадцять п’ять тисяч франків; залишається десь близько ста десяти тисяч франків, тож ось чек на пред’явника для мого банкіра; а оскільки мій банкір не Данґляр, то можете не перейматися: чек оплатять.

Пані Данґляр несамохіть узяла чек на пред’явника, купон ренти і жмут банкових білетів.

Те величезне багатство, коли його розклали на столі, здавалося просто купкою нікчемних папірців.

Із сухими очима, гамуючи ридання, пані Данґляр поклала альбом і чек у гаманець і, бліда, безмовна, чекала на лагідне слово, яке утішило б її в тому, що вона така багата.

Та чекала вона дарма.

— Тепер, шановна пані, — сказав Дебре, — ви пречудово забезпечені, у вас десь близько шістдесяти тисяч ліврів річного зиску, величезна сума для жінки, якій не можна буде жити відкрито ще принаймні рік.

Ви можете дозволити собі будь-яку примху, яка спаде вам на думку; крім того, якщо ваша частка здасться вам недостатньою порівняно з тим, що ви втратили, то ви можете звернутися до моєї частки, мосьпані, і я готовий запропонувати вам, звісно ж, у позику, усе, що я маю, тобто мільйон шістдесят тисяч франків.

— Дякую вам, пане, — відказала баронеса, — ви самі розумієте, що моя частка — це набагато більше, ніж потрібно бідолашній жінці, яка вже не розраховує, принаймні надовго, з’являтися у світських колах.

Дебре здивувався, проте опанував себе і зробив жест, який можна було витлумачити як найбільш ввічливий вираз думки: «Як хочете!»

Пані Данґляр, може, ще на щось надіялася, та, побачивши той недбалий жест і ухильний погляд Дебре, а також глибокий поклон і значуще мовчання, які настали по тому, вона звела голову, відчинила двері і без гніву, без тремтіння, але й не вагаючись, побігла східцями, навіть не кивнувши тому, хто давав їй отак піти.

— Пусте! — сказав Дебре, коли вона пішла. — Усе це балачки; вона залишиться у своєму домі, читатиме романи і гратиме в ландскнехт, якщо вже не може грати на біржі.

І, знову взявши свій нотатник, він заходився старанно викреслювати суми, які вже виплатив.

— Мені залишається мільйон шістдесят тисяч франків. Шкода, умерла панна де Вільфор! Це для мене була б нічогенька дружина!

І, як завжди, флегматично, він почав чекати, поки по тому, як пішла пані Данґляр, мине двадцять хвилин, щоб піти самому.

Упродовж тих двадцяти хвилин Дебре робив підрахунки, поклавши перед собою годинника. Асмодей, цей диявольський персонаж, якого створила бурхлива людська уява і вперше змалював у своєму творі Лесаж, цей дідько, що піднімав дахи кам’яниць, щоб зазирнути досередини, побачив би прецікаве видовище, якби зняв дах зі скромного будинку на вулиці Сен-Жермен-де-Пре тієї миті, коли Дебре лічив свій зиск.

Над тією кімнатою, де ото Дебре поділив із пані Данґляр два з половиною мільйони, була ще одна кімната, і мешканці її знайомі нам і заслуговують на нашу увагу.

У тій кімнаті перебували Мерседес із Альбером.

Мерседес дуже змінилася за останні дні; не тому, що в багатстві вона оточувала себе гордовитою розкішшю і її стало не впізнати, коли вона прибрала скромного вигляду; і не тому, що вона сягнула такої вбогості, що доводиться вбиратися за жебрачку; ні, Мерседес змінилася тому, що погляд її погас, вуста більш не усміхалися, тому, що невідступна гнітюча думка опанувала її колись меткий розум і позбавила її мову колишнього блиску.

Не бідність заступила її розум; не тому, що була вона легкодуха, гнітила її та бідність. Покинувши звичне середовище, Мерседес загубилася в чужому середовищі, яке сама й обрала, як ото людина, що, вийшовши із яскраво освітленої зали, раптом потрапляє у пітьму. Вона здавалася королевою, що переселилася з палацу до вбогої хатини і сама себе не впізнає, коли дивиться на матрац, який заміняє їй м’яке ліжко, і на череп’яний глек, який сама повинна ставити на стіл.

Гожа каталянка чи радше шляхетна графиня втратила свій гордий вигляд і привітну усмішку тому, що бачила довкола себе тільки похмурі предмети: стіни, обліплені сірими шпалерами, яким зазвичай надають перевагу ощадні господарі, бо вони не так брудняться; гола кам’яна долівка; недоладні меблі, що ріжуть око убогою розкішшю; одне слово, все те, що засмучує зір, який звик до витонченості та гармонії.

Пані де Морсер мешкала тут відтоді, як покинула свій дім; у неї голова йшла обертом від тієї вічної тиші, як ото в мандрівника, що підійшов до краю прірви; вона помітила, що Альбер вряди-годи зиркає на неї, намагаючись прочитати її думки, і навчилася усміхатися самісінькими вустами, і застигла усмішка, позбавлена ніжного сяєва очей, скидалася на відбите світло без живодайного тепла.

Альбер теж був пригнічений і збентежений; його гнітили рештки розкоші, що заважали йому звикнути до нового становища; він хотів би вийти з дому без рукавичок, та руки його були занадто білі; йому хотілося б ходити пішки, та його черевики надто вже лисніли.

І все ж таки ці дві шляхетні й розумні душі, нерозривно пов’язані материнською й синівською любов’ю, розуміли одне одного без слів і могли обійтися без зайвої балаканини, що завжди буває навіть поміж близькими друзями, коли йдеться про матеріальну основу нашого життя.

Одне слово, Альбер міг сказати матері, не налякавши її:

— Матінко, у нас більше нема грошей.

Мерседес ніколи не зазнавала справжньої вбогості; замолоду вона часто прозивала себе бідною; та це було не те саме: бідність і вбогість — синоніми, та поміж ними справжнісінька прірва.

У Каталянах у Мерседес багато чого не було, але багато що й було. Неводи були цілі, то риба ловилася; а як ловилася риба, то були і нитки, щоб ті неводи лагодити.

Коли нема близьких, а є тільки любов, що ніяк не стосується повсякденних дрібниць, думаєш тільки про себе й відповідаєш лише за себе.

Тією мализною, що в неї була, Мерседес щедро ділилася з усіма, а тепер у неї нічогісінько не було, а доводилося дбати про двох.

Наближалася зима; у графині де Морсер калорифер із сотнями труб зігрівав дім від передпокою до будуару; тепер їй не було чим затопити в цій незатишній і вже холодній кімнаті; її покої тонули в рідкісних квітах, що були на вагу золота, а тепер у неї не було навіть однісінької мізерної квіточки.

Але в неї був син…

Екзальтація зречення, може, навіть надмірна, і досі підносила їх над прозою життя.

Екзальтація межує з ентузіазмом, а він підносить душу над земними клопотами.

Проте ентузіазм першого поривання згас, тож потроху довелося спуститися з країни мрій у світ дійсності.

Після багатьох розмов про ідеальне настала пора побалакати про повсякденне.

— Матінко, — казав Альбер тієї миті, коли пані Данґляр спускалася сходами, — підрахуймо наші кошти, я мушу знати залишок, щоб удатися до чогось.

— Залишок: нуль, — гірко всміхнулася Мерседес.

— Ні, матінко. Залишок три тисячі франків, і на ті три тисячі я збираюся добряче влаштуватися.

— Дитино моя! — зітхнула Мерседес.

— Люба матінко, — сказав Альбер, — на жаль, я розтринькав чимало ваших грошей, щоб знати їм ціну. Три тисячі франків — це величезна сума, і я звів на ній чарівну споруду вічного добробуту.

— Ти жартуєш, друже мій. Та й хіба ми беремо ці три тисячі франків? — запитала Мерседес.

— Та ж ми вже вирішили, гадаю, — твердо сказав Альбер, — ми їх беремо, тим паче що в нас їх нема, тому що, як ви знаєте, вони закопані в саду маленького будинку, на Меянських алеях у Марселі. На двісті франків ми поїдем у Марсель.

— На двісті франків! Що ти кажеш оце, Альбере! — сказала Мерседес.

— Авжеж, я дізнався про все і на поштовій станції, й у пароплавній компанії й усе підрахував. Ви замовляєте собі місце до Шалона в поштовому ридвані; як бачите, мамо, ви будете мандрувати мов королева.

Він узяв ручку й написав:

Ридван — 35 франків.

Пароплав од Шалона до Ліона — 6 франків.

Пароплав од Ліона до Авіньйона — 16 франків.

Пароплав од Авіньйона до Марселя — 7 франків.

Дорожні видатки — 50 франків.

Загалом — 114 франків.

— Ну, нехай сто двадцять, — усміхнувшись, докинув Альбер. — Бачите, який я щедрий, правда ж, матінко?

— А ти, сердешна дитино?

— Я? Ви ж бачите, я лишив собі вісімдесят франків. Юнак не потребує стількох зручностей; крім того, я досвідчений мандрівник.

— У власному ридвані з лакеєм.

— Усіма способами, мамо.

— Гаразд, — сказала Мерседес, — а де ж узяти двісті франків?

— Ось вони, а ось іще двісті. Я продав годинника за сто франків і брелоки — за триста. Подумайте лишень! Брелоки виявилися утричі дорожчі від годинника. Давня історія: те, що зайве, коштує найдорожче! Тепер ми багаті: замість ста чотирнадцяти франків, які треба нам у мандрівку, у нас двісті п’ятдесят.

— Але ж і тут потрібно буде заплатити?

— Тридцять франків, але я їх плачу з моїх ста п’ятдесяти. Та й край. А що мені на дорогу потрібно буде тільки вісімдесят франків, то я просто-таки тону в розкошах. Та це ще не все. Що ви про це скажете, матінко?

І Альбер дістав із записника із золотою застібкою — давня примха чи, може, згадка про якусь із таємничих незнайомок під вуаллю, що тихенько стукали в маленькі двері, — Альбер дістав із записника тисячофранкову банкноту.

— Що це? — спиталася Мерседес.

— Тисяча франків, матінко. Справжнісінькі.

— Та звідки вони в тебе?

— Вислухайте мене, мамо, і не хвилюйтеся.

І Альбер підійшов до матері й поцілував її в обидві щоки; потім одхилився і глянув на неї.

— Ви навіть не уявляєте собі, матінко, яка ви красуня! — сказав він із глибоким почуттям синівської любові. — Ви найпрекрасніша, найшляхетніша жінка на світі!

— Любий мій хлопчино! — сказала Мерседес, марно намагаючись утримати сльозу, що бриніла на її віях.

— Їй-богу, вам залишається тільки стати нещасною, щоб моя любов стала обожнюванням.

— Не буду я нещасна, поки є у мене син, — відказала Мерседес, — і не буду нещасна, поки він зі мною.

— Так воно так — але в цім і річ. Ви пам’ятаєте, що ми вирішили?

— Хіба ми щось вирішили? — запитала Мерседес.

— Авжеж, ми вирішили, що ви оселитеся в Марселі, а я подамся до Африки, де, замість імені, від якого я відмовився, я заслужу ім’я, котре я взяв.

Мерседес зітхнула.

— Із учора мене записали до спагі, — докинув Альбер, засоромлено опустивши очі, адже він і сам не знав, скільки доблесті було в його приниженні. — Я вирішив, що тіло моє належить лише мені, тож я можу його продати; від учора я заступаю іншого. Я, сказати б, продався, та ще й, — докинув він, намагаючись усміхнутися, — як на мене, дорожче, ніж я вартий: за дві тисячі франків.

— І ця тисяча? — здригнулася Мерседес.

— Половина вояцької платні; решту я отримаю за рік.

Мерседес звела очі до неба з виразом, який годі змалювати словами,

— Ціна його крові! — мовила вона.

— Так, якщо мене вб’ють, — засміявшись, сказав Альбер. — Та запевняю вас, матінко, що я збираюся шалено боронити моє життя; ніколи ще не кортіло мені жити так, як оце тепер.

— Боже милосердний! — зітхнула Мерседес.

— Та й чому ви гадаєте, що мене уб’ють? Хіба Ляморсьєр, цей південний Ней, убитий? Хіба Шангарньє загинув? Хіба Бедо вбили? Хіба Моррель, якого ми знаємо, убитий? Подумайте лишень, як ви утішитеся, матінко, побачивши мене у гаптованому мундирі? Майте на увазі, я розраховую бути неперевершеним у цім однострої, я обрав цей полк, щоб покрасуватися.

Мерседес зітхнула, намагаючись усе ж таки всміхнутися: ця свята жінка переймалася тим, що її син завдав на себе всенький тягар їхньої жертви.

— Отож, мамо, — сказав Альбер, — у нас є вже чотири з гаком тисячі франків; на ці чотири тисячі ви зможете років зо два й горя не знати.

— Ти так гадаєш? — спиталася Мерседес.

Ті слова вихопилися в неї з таким невдаваним болем, що їхній справжній зміст не сховався від Альбера; серце його стиснулося. І він ніжно взяв материну руку.

— Так, ви будете жити! — сказав він.

— Я житиму, — вигукнула Мерседес, — але ти не поїдеш від мене, Альбере?

— Поїду, мамо, — твердо і спокійно відказав Альбер. — Надто любите ви мене, щоб змусити мене провадити коло вас марне життя нероби. Та й угоду я вже підписав.

— Ти вчиниш згідно зі своєю волею, синку, а я — за волею Божою.

— Ні, не згідно з моєю волею, а згідно з розумом і необхідністю. Обоє ми пізнали, що таке відчай. Що тепер означає для вас життя? Ніщо. Що означає життя для мене? Повірте, матінко, якби вас не було, то воно було б для мене дрібницею й урвалося б тієї миті, коли я дізнався про вчинок мого батька і зрікся його! І все ж таки я житиму, якщо ви обіцяєте мені надіятися; а якщо ви доручите мені піклуватися про ваше майбутнє щастя, то це подвоїть мої сили. Тоді я піду до алжирського губернатора — це чесна людина, справжній вояк, — розповім йому свою сумну історію, попрошу його вряди-годи звертати на мене увагу, і якщо він дотримає свого слова, то або за півроку я повернуся офіцером, або не повернуся зовсім. Якщо я повернувся офіцером, ваше майбутнє буде забезпечене, мамо, тому що в мене вистачить грошей для нас обох; та ще й ми будемо пишатися моїм новим іменем, тому що це ваше справжнє ім’я. А якщо я не повернуся… що ж, тоді, матінко, ви розлучитеся з життям, якщо не захочете жити, і тоді все наше лихо скінчиться саме.

— Гаразд, — відказала Мерседес, — правда твоя, сину мій, доведемо ми людям, які дивляться на нас і стежать за нашими вчинками, щоб судити нас, доведемо їм, що ми гідні жалю.

— Проженіть похмурі думи, матінко! — вигукнув Альбер. — Повірте, ми щасливі, принаймні можемо бути щасливі. Ви мудра і злагідна; я став невибагливий і, сподіваюся, обачний. Я на службі, то я заможний; ви у домі пана Дантеса, значить, ви знайдете спокій. Спробуймо, мамо, прошу вас!

— Авжеж, спробуймо, адже ти повинен жити, сину мій. Ти повинен бути щасливий, — відказала Мерседес.

— Отож, матінко, нашій дільбі край, — з удаваною невимушеністю провадив Альбер. — Ми можемо виїхати вже сьогодні. Я замовлю вам місце.

— А собі, сину мій?

— Мені треба лишитися ще на два чи три дні; це початок розлуки, то до неї треба звикнути. Мені потрібно роздобути рекомендації, навести довідки про Алжир; я наздожену вас у Марселі.

— Гаразд, вирушаймо! — сказала Мерседес, накинувши на плечі єдину шаль, яку взяла із собою і яка виявилася дуже дорогою шаллю з темного кашміру. — Вирушаймо!

Альбер нашвидкуруч зібрав свої папери, погукав господаря, заплатив йому тридцять франків, подав матері руку і вийшов з нею на сходи.

Попереду хтось спускався, та, почувши шурхіт шовкової сукні об поруччя, обернувся.

— Дебре! — прошепотів Альбер.

— Це ви, Морсере? — зупинившись, поспитав міністерський секретар.

Цікавість узяла гору в Дебре попри бажання зберегти інкогніто; крім того, його й так упізнали. Справді, кумедно було зустріти в цьому нікому невідомому домі чоловіка, що його лиха доля накоїла такого галасу в Парижі.

— Морсере! — повторив Дебре.

Та, угледівши в напівтемряві струнку постать пані де Морсер, загорнуту в шаль, він усміхнувся й докинув:

— Ох, перепрошую, Альбере! Не заважатиму вам.

Альбер зрозумів, про що він подумав, тож обернувся до Мерседес.

— Матінко, — сказав він, — це пан Дебре, секретар міністра внутрішніх справ, колишній мій друг.

— Чому колишній? — пробурмотів Дебре. — Що ви хочете сказати?

— Хочу сказати, пане Дебре, — провадив Альбер, — що в мене більше нема друзів, і я не повинен їх мати. Я дуже вдячний вам за те, що ви були такі люб’язні, впізнавши мене.

Дебре піднявся на дві сходинки і міцно потиснув Альберову долоню.

— Повірте, любий мій, — сказав він із усією щирістю, до якої був здатний, — я глибоко співчуваю горю, яке спіткало вас, і я завжди у вашому розпорядженні,

— Дякую вам, добродію, — усміхнувся Альбер, — та в нашому нещасті ми ще достатньо заможні, щоб ні до кого не звертатися по допомогу, ми їдемо з Парижа, і після всіх дорожніх видатків у нас іще залишається п’ять тисяч франків.

Дебре зашарівся, тому що у нього в капшуці лежав мільйон; і, хоч який далекий від поезії був його тверезий розум, він мимохіть подумав, що в тому самому домі нещодавно перебували дві жінки, з якої одна, зазнавши заслуженої ганьби, пішла звідси вбогою, заховавши під накидкою півтора мільйона франків, а інша, яка зазнала незаслуженого приниження, проте велична у своєму нещасті, почувалася багатою, хоч володіла мізерними грішми.

Це порівняння відразу ж змусило його забути про свої лицарські спонуки, наочність прикладу вразила його; він пробурмотів декілька загальних фраз і хутко побрався сходами в діл.

Того дня міністерські службовці, його підлеглі, зазнали неабиякого лиха від його кепського гумору.

Зате ввечері він зробився власником пречудової кам’яниці на бульварі Мадлен, яка давала п’ятдесят тисяч ліврів зиску.

Наступного дня, о п’ятій вечора, коли Дебре підписував купчу угоду, пані де Морсер, ніжно поцілувавшись із сином, сіла в поштовий ридван.

На антресолях поштового двору Ляффіт, за одним із напівкруглих вікон, стояв чоловік; він бачив, як Мерседес сідала в ридван, бачив, як той поїхав, бачив, як пішов собі Альбер.

Тоді він провів долонею затьмареним сумнівами чолом і сказав:

— Як повернути мені цим двом те щастя, яке я забрав у них? Що ж, Господь допоможе мені!

X. Лев’яча яма

Один із відділів в’язниці Ля-Форс, той, де тримають найгірших і найнебезпечніших злочинців, називається відділом святого Бернара.

Мешканці в’язниці образно прозвали його Лев’яча Яма, певне, тому, що в тамтешніх в’язнів були зуби, якими вони часом гризли ґрати, а деколи і наглядачів.

То в’язниця у в’язниці. Стіни тут подвійної товщини; щодня тюремник ретельно оглядає грубі ґрати, а з геркулесової статури, з холодного, проникливого погляду наглядачів видно, що тут добирали людей, котрі могли б керувати своїми підданцями, тримаючи їх у страхові й покорі. Дворисько того відділу оточене високими мурами, якими ковзають скісні промені сонця, коли воно зважується заглянути у цю прірву морального і фізичного каліцтва. Тут вештаються завжди стурбовані й бліді, мов тіні, люди, над якими висить меч правосуддя.

По двоє, по троє, а найчастіше самотою стоять вони або сидять, притулившись до того муру, який найдужче нагріває сонце, і раз у раз позирають на браму, яка відчиняється лише тоді, коли викликають когось із мешканців цієї похмурої в’язниці або ж коли кидають у цю діру новий шмат окалини, яку вивергнуло горно, що зветься суспільством.

Відділ святого Бернара має свою особливу приймальню — це довга зала, поділена навпіл двома ґратами, що розташовані паралельно за три фути одні від одних, щоб відвідувач не міг потиснути в’язневі долоню або щось йому передати. Ця приймальня темна, вогка і загалом відразлива, надто ж як подумати про ті страшні зізнання, що просякали крізь ці ґрати і вкрили іржею їхні залізні штаби.

А проте, хоч яке страшне те місце, усе ж таки це рай, де можуть знову натішитися присутністю близьких людей, яким лишилося недовго жити на білому світі; адже із Лев’ячої Ями виходять лишень задля того, щоб вирушити до застави Сен-Жак, або на каторгу, або до одиночної камери.

Тим двориськом, що ми оце його допіру змалювали, гуляв, застромивши руки до кишень, молодик, на якого мешканці Ями позирали з великою цікавістю.

Його можна було б назвати елегантним, якби його вбрання не було всеньке подерте; новісіньке тонке, шовковисте сукно легко набувало полиску під його рукою, коли він його розгладжував, щоб надати йому свіжого вигляду.

Із таким самим старанням застібав він батистову сорочку, що значно поміняла барву за той час, що він перебував у в’язниці, і проводив по лакованих черевиках кінчиком носової хустини, де були вигаптувані ініціали, увінчані короною.

Декілька мешканців Лев’ячої Ями з очевидною цікавістю стежили за тим, як той в’язень наводить лад у своєму одязі.

— Ти ба, князь чепуриться, — сказав хтось із-поміж злодіїв.

— Він і так нічого, — відказав другий, — якби в нього був гребінець і помада, то він затьмарив би всіх панів у білих рукавичках.

— Либонь, його фрак був новісінький, а черевики так і лиснять. Аж тішить, що така пташка залетіла до нас; а наші жандарми — розбишаки, та й годі. Подерти таке вбрання!

— Кажуть, він бувалий хлопчина, — сказав третій. — Дрібницями не переймався… Такий молодий, і вже з Тулона! Це вам не жарт.

А предмет цього страшенного захвату, здавалося, тішився відгуками тих похвал, хоч самих слів розібрати він не міг.

Скінчивши чепуритися, він підійшов до віконця в’язничної крамниці, біля котрої, притулившись до стіни, стояв наглядач.

— Послухайте, мосьпане, — сказав він, — позичте мені двадцять франків, я незабаром їх вам оддам; ви нічим не ризикуєте, бо в моєї рідні більше мільйонів, ніж у вас шелягів… Прошу вас. Із двадцятьма франками я можу перейти на платну половину і купити собі халат. Мені страшенно незручно весь час бути у фраці. Та й хіба це фрак для князя Кавальканті!

Наглядач стенув плечима й обернувся до нього спиною. Він навіть не зареготав на ті слова, які багатьох могли б розвеселити; той чолов’яга і не такого наслухався чи радше чув завжди те саме.

— Ви черства людина, — сказав Андреа. — Зачекайте, ви дограєтеся, вас виженуть.

Наглядач обернувся і тепер гучно зареготав.

В’язні підійшли і з’юрмилися довкола них.

— Кажу вам, — провадив Андреа, — на цю нікчемну суму я зможу вбратися і перейти в окрему камеру: мені треба гідно зустріти важливого відвідувача, якого я чекаю з дня на день.

— Правда, правда! — загомоніли в’язні. — Відразу видно, що він із благородних.

— Ото і дайте йому двадцять франків, — сказав наглядач, притулившись до муру іншим своїм кремезним плечем. — Хіба ви не повинні вчинити це для товариша?

— Не товариш я цим людям, — гордовито відтяв Андреа, — і ви не маєте права ображати мене.

В’язні перезирнулися і глухо загомоніли; над головою аристократа почала збиратися буря, яку викликали не стільки слова Андреа, як наглядачеве зауваження.

Наглядач був певен, що зуміє приборкати її, коли вона занадто розбурхається, тож давав поки що волю, бо хотів провчити настирливого прохача і трохи пожвавити розвагою своє довге чергування.

В’язні вже підходили до Андреа; дехто казав:

— Черевика йому дати!

Цей жорстокий жарт полягає в тому, що в’язня, який зазнав немилості, гамселять не черевиком, а підкованим чоботом.

Інші пропонували в’юна; то була ще одна забава, яка полягала в тому, що хустку наповнювали піском, камінцями, мідними дрібняками, якщо такі знаходилися, зав’язують її добряче і, наче ціпом, молотять нею жертву по плечах і по голові.

— Ану відлупцюймо цього жевжика! — лунали голоси. — Ану втремо маку цьому паненяті!

Та Андреа обернувся до них, підморгнув, надув щоку і клацнув язиком — то був знак, за яким упізнають один одного розбійники, що мусять мовчати.

То було масонське гасло, якому навчив його Кадрус.

В’язні впізнали свого.

Хустки відразу ж поховали, кутий чобіт повернувся на ногу. Пролунали голоси, які казали, що цей пан правду каже, що він може поводитися, як захоче, і що в’язні хочуть подати приклад свободи совісті.

Буча вщухла. Наглядач так здивувався, що відразу ж ухопив Андреа за руки і заходився його обшукувати, бо гадав, що та зміна в поведінці мешканців Лев’ячої Ями сталася, либонь, через якусь набагато суттєвішу обставину, ніж особиста приваба.

Андреа бурчав, та не опирався.

Раптом за ґратованими дверми пролунав голос іншого наглядача:

— Бенедетто!

Наглядач випустив свою здобич.

— Мене гукають! — сказав Андреа.

— У приймальню! — гукнув наглядач.

— От бачите, до мене прийшли. Ви ще побачите, любий мій, чи можна поводитися з князем Кавальканті, як із простим смертним!

І, промайнувши двориськом, ніби чорна тінь, Андреа кинувся у прохилені двері, лишивши наглядача і своїх товаришів у захваті.

Його і справді гукали до приймальні, і тому не можна було дивуватися, як дивувався і сам Андреа, тому що, потрапивши до в’язниці Ля-Форс, він, замість того щоб писати листи і прохати допомоги, з обережності зберігав стоїчне мовчання.

«Звісно ж, у мене є могутній покровитель, — думав собі він. — Усе свідчить про це: раптове щастя, легкість, із якою я подолав усі перепони, батько, що несподівано знайшовся, гучне ім’я, золотий дощ, блискуча партія, що чекала на мене. Випадкова невдача, відсутність мого покровителя погубили мене, та не безповоротно. Доброчинна рука на хвильку відхилилася; вона знову простягнеться і підхопить мене на краю прірви. Нащо вдаватися до необережних спроб? Мій покровитель може відвернутися від мене. У нього є два способи прийти мені на поміч: таємна втеча, куплена золотом, і вплив на суддів, щоб домогтися мого виправдання. Зачекаємо, не будемо говорити, не будемо діяти, поки не побачимо, що мене всі покинули, й тоді…»

У Андреа вже був хитромудрий план: цей негідник умів безстрашно нападати і стійко боронитися.

Поневіряння у в’язниці, різні злигодні були йому добре знайомі. Проте потроху природа чи радше звичка взяла гору. Андреа потерпав од того, що він обдертий, брудний, голодний; терпіння його вичерпувалося.

Такий був у нього настрій, коли голос наглядача погукав його до приймальні.

У Андреа радісно закалатало серце. Для слідчого було ще зарано, для начальника в’язниці чи лікаря запізно; значить, то був той відвідувач, що його так довго він чекав.

За ґратами приймальні, у яку запровадили Андреа, він побачив широко розплющеними від жадібної допитливості очима розумне, суворе обличчя Бертуччо, який із сумовитим подивом розглядав ґрати, замки на дверях і тінь, що рухалася за крицевими штабами.

— Це хто? — перелякано вигукнув Андреа.

— Добридень, Бенедетто, — сказав Бертуччо своїм гучним, грудним голосом.

— Ви! Ви! — зойкнув молодик, перелякано роззираючись.

— Ти не впізнаєш мене, сіромахо? — запитав Бертуччо.

— Мовчіть! Мовчіть-бо! — вигукнув Андреа, що знав, який гарний слух у цих стін. — Заради Бога, не балакайте до мене так голосно!

— Ти хотів би побалакати зі мною віч-на-віч? — запитав Бертуччо.

— Так, так, — відказав Андреа.

— Гаразд.

І Бертуччо понишпорив у кишені й подав знак наглядачеві, що стояв за скляними дверми.

— Прочитайте! — сказав він.

— Що це? — поспитав Андреа.

— Наказ надати тобі окрему кімнату і дозвіл для мене побачитися з тобою.

Андреа скрикнув на радощах, та відразу ж стримався і подумав: «Знову загадковий покровитель! Не забувають мене, бач! Тут якась таємниця криється, якщо зі мною хочуть розмовляти в окремій кімнаті. Вони у мене в руках… Бертуччо послав мій покровитель!».

Наглядач побалакав зі своїм начальником, потім відчинив двері й запровадив Андреа, що на радощах аж не тямився, до кімнати на другому поверсі,

Кімната, що була побілена, як водиться ото у в’язницях, мала досить веселенький вигляд і видалася в’язневі просто-таки сліпучою; її розкішна обстава складалася з печі, ліжка, стільця і стола.

Бертуччо сів на стілець, Андреа упав на ліжко.

— То що ти хотів сказати мені? — запитав управитель графа Монте-Кріс­то.

— А ви?

— Спершу ти кажи.

— Оце вже ні! Розпочинайте ви, якщо вже прийшли до мене.

— Що ж, нехай буде так. Ти йшов собі злочинним шляхом: ти украв, ти вбив.

— Якщо ви припровадили мене в окрему кімнату лишень задля того, щоб сповістити мені це, то шкода вашої праці. Усе це я знаю. Та є ж іще й таке, чого я не знаю. Про це й побалакаймо, якщо захочете. Хто вас прислав?

— Ох і квапитеся ви, пане Бенедетто!

— Авжеж, я ж бо йду простісінько до мети. Головне, без зайвих балачок. Хто вас прислав?

— Ніхто.

— Як ви дізналися, що я у в’язниці?

— Я давно впізнав тебе в тому блискучому нахабі, який так вправно керував тільбюрі[71] на Єлисейських Полях.

— На Єлисейських Полях!.. Гаряче, як ото кажуть дітлахи. На Єлисейських Полях! Що ж, побалакаймо про мого батька, га?

— А я хто ж тобі?

— Ви, шановний, ви мій названий батько… Але ж не ви, гадаю, надали у моє розпорядження сто тисяч франків, які я розтринькав за п’ять місяців; не ви знайшли мені родовитого італійського татуся; не ви запровадили мене до світських кіл і запросили на бенкет, від якого й досі я аж облизуюся. Пам’ятаєте, в Отеї, де були найліпші люди Парижа і навіть королівський прокурор, із яким я, на жаль, не підтримував знайомства, а воно ж бо тепер було б мені ой яке помічне; не ви ручалися за мене на два мільйони, перш ніж мене спіткало лихо і хтось вивів мене на чисту воду… Кажіть, шановний корсиканцю, кажіть…

— Що ти хочеш почути?

— Допоможу тобі. Ти допіру казав про Єлисейські Поля, шановний мій татку-годувальнику.

— Еге, та й що ж?

— А те, що на Єлисейських Полях живе один багатий, страшенно багатий пан.

— Той, що в його домі ти вкрав і увбив?

— Мабуть.

— Граф Монте-Кріс­то?

— Ти сам назвав його, як ото казав Расін… І що ж, повинен я кинутися в його обійми, пригорнути його до серця і вигукнути, мов Піксерекур: «Тату, тату!»?

— Не жартуй, — суворо сказав Бертуччо, — нехай це ім’я не промовляється тут так, як ти оце промовив його.

— Ти ба! — сказав Андреа, трохи збентежившись від урочистого тону Бертуччо. — А чом би й ні?

— Бо того, хто носить це ім’я, благословило самісіньке небо, тож не може він бути батьком такого мерзотника, як ти.

— Ой, які грізні слова…

— І справи будуть грізні, якщо не прикусиш язика.

— Залякуєте? А я не боюся… я скажу он…

— Може, тобі здається, що ти маєш справу з таким пігмеєм, як і сам оце? — так спокійно і впевнено сказав Бертуччо, що Андреа в душі аж здригнувся. — Може, ти гадаєш, що маєш справу з каторжниками чи довірливими світськими простаками? Бенедетто, ти в могутній руці; ця рука згодна відпустити тебе, то скористайся цим. Не грайся з блискавками, які вона відклала набік, та може знову вхопити, якщо ти спробуєш завадити її намірам.

— Хто мій батько?.. Я хочу знати. Хто мій батько?.. — уперто повторив Андреа. — Я здохну, але дізнаюся. Що мені скандал? Тільки зиск від цього… відомість… реклама, як ото каже газетяр Бошан. А вам, людям великого світу, вам скандал завжди небезпечний, попри ваші мільйони й герби… То хто мій батько?

— Я прийшов, щоб назвати тобі його.

— Нарешті! — вигукнув Бенедетто, й очі його заяріли з радості.

Але зненацька двері відчинилися й увійшов наглядач.

— Перепрошую, мосьпане, — сказав він Бертуччо, — але в’язня чекає слідчий.

— Сьогодні останній допит, — сказав Андреа управителеві. — От халепа!

— Я прийду завтра, — сказав Бертуччо.

— Гаразд, — сказав Андреа. — Панове жандарми, я йду… Прошу вас, пане, залиште з десяток екю в конторі, щоб мені тут видали все, що я потребую.

— Зроб­лю, — відказав Бертуччо.

Андреа простягнув йому руку, та Бертуччо не витяг руки з кишені і тільки побряжчав у ній дрібняками.

— Це я і мав на увазі, — кисло посміхнувшись, сказав Андреа, пригнічений дивним спокоєм Бертуччо.

«Невже я помилився? — подумав він, залазячи до великого ридвана з ґратами, який прозивали салатним кошиком. — Що ж, подивимося!»

— Прощавайте, мосьпане, — сказав він Бертуччо,

— До завтра! — відказав управитель.

XI. Суддя

Читачі, напевне, пам’ятають, що панотець Бузоні лишився удвох із Нуартьє у Валентининій кімнаті і що старий зі священиком сиділи біля небіжчиці.

Може, абатові християнські настанови, його проникливе милосердя, його переконливі слова повернули Нуартьє мужність: після того, як абат поговорив із ним, у Нуартьє замість переднішої розпуки з’явилось якесь безмежне смирення, його охопив дивний спокій, що дуже дивувало тих, котрі пам’ятали, як глибоко любив він Валентину.

Вільфор не бачив старого, відколи померла донька. Усенький дім оновився: для королівського прокурора найняли іншого лакея, для Нуартьє — іншого слугу; пані де Вільфор отримала для услуг двох покоївок; усі довкола, аж до воротаря і візника, були нові люди; вони наче стали поміж господарями цього проклятого дому і перейнялися холодними стосунками, які існували поміж їхніми панами. Та й сесія судового засідання відкривалася за три дні, тож Вільфор замкнувся в кабінеті й гарячково, невтомно готував звинувачення Кадрусовому вбивці. Ця справа, як і все, до чого мав стосунок граф Монте-Кріс­то, зняла чималеньку бучу. Докази були не беззаперечні: вони зводилися до кількох слів, які перед смертю написав каторжник, колишній товариш звинувачуваного, якого він міг огудити з ненависті або з помсти; певність була тільки в серці королівського прокурора; він внутрішньо певен був, що Бенедетто винен, і сподівався, що ця нелегка перемога втішить його самолюбство, адже то було єдине, що ще вселяло життя в його крижану душу.

Слідство добігало краю завдяки безнастанній праці королівського прокурора, який хотів тим процесом відкрити майбутню сесію; і йому довелося усамітнюватися на довше, ніж будь-коли, щоб ухилитися від численних прохань надати квиток на засідання.

Тільки раз, наступного дня по тому, як Бертуччо вдруге прийшов до Бенедетто, щоб назвати йому ім’я його батька, у неділю, Вільфор мимохідь побачив старого Нуартьє; зморившись від тієї праці, Вільфор вийшов у сад і похмурий, понурившись під тягарем невідступних дум, як ото Тарквіній, що збивав києм найвищі маківки, збивав своїм ціпком довгі зів’ялі стеблини руж, які стирчали над алеєю, наче примари прегарного запахущого квіття, що цвіло тут улітку.

Уже декілька разів приходив він до кінця саду, до брами коло порожнього городу, що про неї пам’ятає читач, і повертався тією самою ходою тією ж таки алеєю, аж раптом очі його звернулися до будинку, де з галасом грався його син.

І ось в одному з відчинених вікон він угледів Нуартьє, який попросив підкотити своє крісло до вікна, щоб погрітися в останніх променях ще теплого сонця: м’яке вечорове світло осявало зів’яле квіття кручених паничів і багряне листя дикого винограду, що оповив балкон.

Погляд старого був прикутий до чогось такого, що Вільфор не міг розгледіти. Той погляд був переповнений такою шаленою ненавистю, палав таким нетерпінням, що королівський прокурор, який умів переймати всі вирази того обличчя, яке він так добре знав, одійшов трохи убік, щоб поглянути, на кого ж скерований цей нищівний погляд.

І він побачив під липами з майже голим уже гіллям пані де Вільфор, що сиділа з книжкою в руках; уряди-годи вона уривала читання, щоб усміхнутися синові чи кинути йому назад гумовий м’ячик, що його він уперто жбурляв із вітальні у сад.

Вільфор пополотнів: він знав, що хоче старий.

Раптом погляд Нуартьє ковзнув на сина, і Вільфорові самому довелося витерпіти натиск цього полум’яного зору, який змінив напрямок і промовляв уже про інше, але так само грізно.

Не знаючи про перехресний вогонь поглядів над її головою, пані де Вільфор допіру зловила м’ячик і махала синові, щоб він прийшов по нього, а заразом щоб і поцілувати його; та Едуар змусив довго себе умовляти, тому що материнські пестощі здавалися йому, либонь, недостатньою винагородою за ті зусилля; але згодом поступився, плигнув із вікна простісінько на клумбу з геліотропами і китайськими айстрами і підбіг до пані де Вільфор. Пані де Вільфор поцілувала його в чоло, і хлопчина з м’ячиком ув одній руці і жменею цукерок у іншій побіг назад.

Улягаючи нездоланній силі, наче ото птах, зачарований поглядом гадюки, Вільфор попрямував до кам’яниці; поки він наближався, очі Нуартьє опускалися, пильнуючи за ним, і полум’я його зіниць аж палило Вільфорове серце. У тому погляді він читав жорстокий докір і нещадну загрозу. І ось Нуартьє звів до неба очі, ніби нагадуючи синові про забуту клятву.

— Знаєте, пане, — відказав Вільфор, — потерпіть. Потерпіть ще одну днину; я пам’ятаю про мою обіцянку.

Ті слова, либонь, заспокоїли Нуартьє, і він одвів погляд.

Вільфор рвучко розстібнув коміра, що душив його, провів тремтливою долонею по чолу і повернувся у свій кабінет.

Ніч минула як звичайно; у домі всі спали; тільки Вільфор не лягав і, як завжди, працював до п’ятої ранку, переглядаючи останні допити, які здійснили напередодні слідчі, зіставляючи показання свідків і вносячи ще більше ясності у свій акт звинувачення, один із найпереконливіших і блискучих, які він досі складав.

Уранці в понеділок мало відбутися перше засідання сесії. Вільфор бачив, як заяснів той блідий і зловісний ранок, і в тому блакитному світлі засяяли на папері рядки, написані червоним чорнилом. Королівський прокурор ліг подрімати декілька хвилин; лампа догоряла; він прокинувся від її потріскування і помітив, що пальці його вогкі й червоні, наче замурзані кров’ю.

Він відчинив вікно; довга помаранчева стяга перетнула небо і наче розтинала навпіл стрункі тополі, що виділялися темними силуетами на овиді. Над занедбаним городом, потойбіч брами, високо пурхнув жайворонок і завів дзвінку ранкову пісеньку.

На Вільфора дихнула ранкова прохолода, і думки його пояснішали.

— Настав день суду, — насилу мовив він, — і сьогодні меч правосуддя вразить усіх винуватців.

Його погляд несамохіть упав на вікно Нуартьє, на те вікно, де напередодні він бачив старого.

Штора була опущена.

І все ж таки батьків образ був для нього такий живий, що він звернувся до його темного вікна, наче воно було відчинене і з нього дивився грізний дідуган.

— Так, — прошепотів він, — так, не турбуйся!

Понурившись, він декілька разів пройшов кабінетом, потім, не роздягаючись, упав на диван, не так щоб заснути, як щоб дати відпочинок тілові, що заклякло від утоми й безсонної ночі за письмовим столом.

Потроху в домі всі попрокидалися; зі свого кабінету Вільфор один за одним чув звичні звуки, із яких складається повсякденне життя: грюкання дверей, дзеленчання дзвоника пані де Вільфор, яка гукає покоївку, перші Едуарові вигуки, який прокинувся радісний і веселий, як ото завжди прокидаються в його віці.

Вільфор теж подзвонив. Новий покойовий слуга увійшов і приніс газети.

Разом із газетами він приніс чашку шоколаду.

— Що це? — запитав Вільфор.

— Шоколад.

— Я не просив його. Хто це про мене потурбувався?

— Пані де Вільфор. Вона сказала, що вам потрібно підкріпитися, тому що сьогодні слухатиметься справа вбивці Бенедетто і ви будете багато говорити.

І покойовий слуга поставив позолочену філіжанку на столі коло дивана, що, як і всі столи, був захаращений паперами.

Потім він вийшов.

Вільфор понуро глянув на філіжанку, потім зненацька взяв її нервовим порухом і одним духом вихилив шоколад. Здавалося, він сподівався, що напій смертельний, і закликав смерть, щоб позбутися обов’язку, виконати який для нього було тяжче, ніж умерти. Потім він підвівся і почав ходити кабінетом, із усмішкою, яка жахнула б того, хто її побачив.

Шоколад виявився нешкідливий.

Коли настала пора сніданку, Вільфор не з’явився за столом.

Покойовий слуга знов увійшов до кабінету.

— Пані де Вільфор звеліла нагадати, що вибило одинадцяту і що засідання призначене на дванадцяту…

— Та й що? — запитав Вільфор.

— …і питає, чи поїде вона з вами?

— Куди?

— У суд.

— Навіщо?

— Ваша дружина каже, що їй дуже хочеться бути на тому засіданні.

— Ти ба, їй хочеться! — зловісно мовив Вільфор.

Покойовий слуга позадкував.

— Якщо ви хочете їхати самі, то я так і передам, — сказав він.

Вільфор мовчав, нервово шкрябаючи нігтями бліду щоку.

— Передайте пані де Вільфор, — відказав він урешті, — що я хочу з нею побалакати і прошу її зачекати мене у себе.

— Слухаюся, пане.

— А потім прийдете поголити мене.

— Зараз.

Покойовий слуга вийшов, потім повернувся, поголив Вільфора і вбрав у чорну одіж.

Відтак доповів:

— Пані де Вільфор сказала, що вона чекає вас.

— Іду.

І Вільфор із теками під пахвою, із капелюхом у руці попрямував у покої дружини.

Біля дверей він зупинився і втер піт на чолі.

Потім відчинив двері.

Пані де Вільфор сиділа на оттоманці, нетерпляче гортаючи журнали і брошури, які Едуар шматував на клапті, навіть не дозволяючи матері їх дочитати.

Вона була готова до виїзду; руки її були в рукавичках, капелюшок лежав на фотелі.

— Ага, ось і ви, — сказала вона природним і спокійним тоном. — Боже мій, ви такий блідий! Знову працювали всеньку ніч? Чому ви не прийшли поснідати з нами? То що, берете мене з собою чи я поїду сама з Едуаром?

Як бачимо, пані де Вільфор поставила чимало запитань, та Вільфор стояв перед нею непорушний і німий, мов статуя.

— Едуаре, — сказав він урешті, владно глянувши на дитину, — піди та пограйся собі у вітальні, мені треба побалакати з твоєю матір’ю.

Пані де Вільфор здригнулася: холодна чоловікова стриманість і його рішучий тон перелякали її. Едуар звів голову, глянув на матір, і побачивши, що вона не підтверджує батькового наказу, і далі одтинав голови своїм олов’яним воякам.

— Едуаре, — так гостро скрикнув Вільфор, аж хлопчина сахнувся. — Ти чуєш, іди звідціля!

Дитина не звикла до такого поводження і пополотніла, та хтозна від чого — від злості чи зі страху.

Батько підійшов до нього, узяв його за лікоть і поцілував у чоло.

— Іди, сину мій, іди! — сказав він.

Едуар вийшов.

Вільфор підійшов до дверей і замкнув їх на засув.

— Боже мій, — сказала пані де Вільфор, намагаючись прочитати чоловікові думки; на вустах її промайнула усмішка, та відразу ж заклякла під безпристрасним Вільфоровим поглядом. — Боже мій, та що сталося?

— Мосьпані, де ви тримаєте отруту, якою звичайно користуєтеся? — чітко і без передмов запитав королівський прокурор.

Пані де Вільфор уся затремтіла, наче той жайворонок, над котрим звужує смертельні кола яструб.

Хрипкий, надсадний стогін, не крик і не зітхання, вихопився з грудей пані де Вільфор, яка так зблідла, що аж посиніла.

— Я… я не розумію вас, — відказала вона тихо.

Вона хотіла було підвестися, та сили зрадили її, і вона знову впала на оттоманку.

— Я питаю вас, — провадив Вільфор спокійно, — де ви ховаєте отруту, якою ви отруїли мого тестя маркіза де Сен-Мерана, мою тещу, Барруа і мою доньку Валентину.

— Що ви кажете, мосьпане? — заламуючи руки, вигукнула пані де Вільфор.

— Не запитуйте, а відповідайте.

— Чоловікові чи судді? — пролебеділа пані де Вільфор.

— Судді, мосьпані!

Смертельно бліда, тремтлива, із розпукою в очах, ця жінка була страшенним видовищем.

— О пане… — прошепотіла вона.

І то було все.

— Ви не відповідаєте мені, мосьпані! — вигукнув грізний викривач. І докинув, із ще страшнішою посмішкою, ніж його гнів: — Це правда. І ви не заперечуєте.

Вона поворухнулася.

— Та ви й не могли б заперечувати вашу вину, — простягнувши до неї руку, наче збираючись ухопити, сказав Вільфор, — адже ви вчинили всі ці злочини з нечуваною підступністю, яка, проте, могла ввести в оману тільки людей, що засліплені приязними почуттями до вас. Уже тоді, коли померла маркіза де Сен-Меран, я знав, що в моєму домі є отруйник; Д’Авріньї попередив мене про це; після смерті Барруа, нехай простить мені Господь, мої підозри впали на янгола! Навіть якщо нема очевидного злочину, підозра завжди жевріє в моїй душі; та після смерті Валентини у мене вже не лишалося сумнівів, мосьпані, і не лише в мене, а і в інших; тож ваш злочин, що про нього знають тепер двоє, а підозрює багато хто, стане прилюдним; і, як я вже сказав вам, пані, з вами говорить тепер не чоловік, а суддя!

Пані де Вільфор затулила обличчя долонями.

— Не вірте позірним прикметам, прошу вас, — прошепотіла вона.

— Невже ви така легкодуха? — зневажливо вигукнув Вільфор. — Щоправда, я завжди помічав, що всі отруйниці легкодухі. Адже вам вистачило мужності бачити, як умирає двоє старих людей і невинна дівчина, яку ви отруїли!

— Пане!

— Невже ви така легкодуха? — дедалі палкіше провадив Вільфор. — Та ж ви лічили хвилини чотирьох агоній, ви здійснили ваш пекельний задум, ви готували ваше мерзенне зілля з таким приголомшливим мистецтвом і такою певністю! Ви все так гарно розрахували, то чому ж ви забули про те, куди може припровадити розвінчання ваших злочинів? Цього не може бути; ви, напевне, приховали найсолодшу, найшвидшу і найпевнішу трутизну, щоб уникнути заслуженої покари… Сподіваюся, ви це зробили?

Пані де Вільфор заламала руки і впала на коліна.

— Бачу, ви зізнаєтеся, — сказав він, — та зроблене суддям зізнання, зізнання, що зроблене останньої миті, коли заперечувати вже неможливо, — таке зізнання нітрохи не може пом’якшити покару.

— Покару? — вигукнула пані де Вільфор. — Ви вже вдруге промовляєте це слово!

— Авжеж. Може, ви сподівалися уникнути її лише тому, що вже чотири рази винні? Може, ви гадали, що вона помине вас, бо ви дружина того, хто вимагає цієї покари? Ні, мосьпані! Хоч хто була б отруйниця, на неї чекає шибениця, якщо тільки, кажу ще раз, отруйниця не потурбувалася приховати для себе декілька крапель найпевнішої трутизни.

Пані де Вільфор дико зойкнула, і огидний, небачений жах спотворив її обличчя.

— Не бійтеся, я не вимагаю, щоб ви зійшли на шибеницю, — сказав королівський прокурор, — не хочу я вашої ганьби, бо вона була б і моєю ганьбою; навпаки, ви мали збагнути з моїх слів, що ви не можете вмерти на шибениці.

— Ні, я не зрозуміла; що ви хочете сказати? — ледве чутно пробелькотіла нещасна.

— Я хочу сказати, що дружина королівського прокурора не захоче заплямувати своєю ницістю бездоганне ім’я і не зганьбить свого чоловіка і сина.

— Ні, о ні!

— У такий спосіб ви зробите добре діло, мосьпані, я буду вдячний вам.

— Вдячні? За що?

— За те, що ви оце сказали.

— Що я там сказала? Я не знаю, не пам’ятаю, Боже мій!

І вона схопилася на ноги, страшна, розпатлана, із піною на вустах.

— Ви не відповіли на моє запитання, яке я вам поставив, коли ввійшов сюди: де отрута, якою ви зазвичай користуєтеся?

Пані де Вільфор конвульсивно заламала руки.

— Ні, ні, ви не хочете цього! — вихопився зойк із її грудей.

— Не хочу я тільки одного, пані, — щоб ви повисли на шибениці, чуєте? — відказав Вільфор.

— Змилуйтеся!

— І хочу, щоб здійснилося правосуддя. Мій обов’язок на землі — карати, — докинув він, аж очі його заяріли. — Будь-яку іншу жінку, хоч би й королева вона була, я віддав би катові; але до вас я буду милосердний. Кажу вам: пані, ви приховали декілька крапель вашої найніжнішої, найшвидшої і найпевнішої трутизни?

— Змилуйтеся, залиште мені життя!

— Вона все-таки була легкодуха! — сказав Вільфор.

— Згадайте, я ж ваша дружина!

— Ви отруйниця!

— В ім’я Господнє!..

— Ні.

— Заради вашого колишнього кохання до мене!

— Ні, ні!

— Заради нашої дитини! Заради неї, залиште мене жити!

— Ні, ні, ні; якщо я вам залишу життя, ви, може, колись і його уб’єте.

— Я? Я уб’ю мого сина? — вигукнула та навіжена мати, кинувшись до Вільфора. — Убити мого Едуара! Ха-ха-ха!

І дикий, чортячий регіт, регіт навіженої, пролунав у покої й урвався хрипким стогоном.

Пані де Вільфор упала навколішки.

Вільфор підійшов до неї.

— Затямте, мосьпані, — сказав він, — якщо до мого повернення правосуддя не здійсниться, я сам вас оскаржу і сам заарештую.

Задихаючись, вражена, пригнічена, вона слухала ті слова; здавалося, тільки очі жили на тім обличчі.

— То ви зрозуміли? — запитав Вільфор. — Зараз я їду в суд вимагати кари на горло для вбивці… Якщо після повернення я застану вас живу, то ви цю ніч пробудете в Консьєржері.

Пані де Вільфор глибоко зітхнула і знесилено повалилася додолу.

У душі королівського прокурора, здавалося, поворухнулася жалість, погляд його злагіднів і, трохи схиливши голову, він помалу промовив:

— Прощавайте, пані!

Те слово впало на пані де Вільфор, наче гільйотина.

Вона зомліла.

Королівський прокурор вийшов і, зачинивши двері, двічі обернув ключ у замку.

XII. Сесія

Справа Бенедетто, як ото її прозивали в судовому світі та світських колах, викликала неабияку сенсацію. Завсідник «Кафе де Парі», Гентського бульвару і Булонського лісу, удаваний Кавальканті за ті два чи три місяці, що він збув у Парижі і знаний був у світі, завів чималенько знайомств.

Газети сповіщали чимало подробиць про його паризьке життя і його життя на каторзі; усе це викликало неабияку цікавість, надто ж поміж тими, хто особисто знав князя Андреа Кавальканті: усі вони зі шкури вилазили, аби лиш побачити на лаві підсудних Бенедетто, убивцю свого приятеля-каторжника.

Для багатьох Бенедетто був якщо не жертвою правосуддя, то принаймні жертвою судової помилки; старого Кавальканті знали в Парижі, і всі були певні, що він з’явиться і виручить із халепи свого бравого нащадка. На багатьох людей, що не бачили, в якому костюмі постав він перед графом Монте-Кріс­то, неабияке враження справила велична зовнішність, лицарська постава і світські манери старого патриція, який, слід визнати, і справді скидався на чистісінького вельможу, поки він мовчав і не вдавався до арифметичних викладок.

Що ж до самого підсудного, то чимало людей пам’ятали його таким люб’язним, гарним і щедрим, що вони воліли бачити у тому, що сталося, підступи якогось ворога, як це часом трапляється на білому світі, де багатство дає владу, щоб чинити добро і зло і наділяє людей справді нечуваною могутністю.

Отож, усі намагалися потрапити на судове засідання: одні — щоб натішитися видовиськом, інші — щоб побалакати про нього. Від сьомої години ранку біля дверей зібралася юрма, і за годину до початку засідання судова зала вже була наповнена вибраною публікою.

Коли точаться гучні процеси, до виходу суддів, а частенько і після цього, судова зала дуже скидається на вітальню, де зустрілися знайомі, які то підходять один до одного, якщо не бояться, що хтось посяде їхнє місце, то обмінюються знаками, якщо поміж ними забагато глядачів, адвокатів та жандармів.

Була одна з тих чудесних осінніх днин, котрі винагороджують нас за дощове і надто вже коротке літо; хмари, що вранці затуляли сонечко, розвіялися, мов за помахом чарівної палички, і тепле проміння осяяло один із останніх, один із найясніших вересневих днів.

Король преси Бошан, для котрого скрізь є готовий престол, розглядав крізь лорнет публіку. Він угледів Шато-Рено й Дебре, які допіру умовили поліцая стати позаду них замість того, щоб затуляти їх, як він мав право вчинити. Гідний охоронець ладу чуттям угадав міністерського секретаря і мільйонера, тож виявив до своїх знатних сусідів велику запобігливість і навіть дозволив їм піти побалакати з Бошаном, пообіцявши постерегти їхні місця.

— Ви теж прийшли побачитися з нашим другом? — запитав Бошан.

— Авжеж! — відказав Дебре. — Наш любий князь! А нехай їм дідько, цим італійським князям!

— Генеалогією цього чоловіка переймався сам Данте, рід його сягає «Божественної комедії»!

— Шибенична шляхта, — флегматично зауважив Шато-Рено.

— Гадаєте, його засудять? — запитав Дебре в Бошана.

— Мені здається, у вас треба запитати, — відказав газетяр, — вам ліпше знати, чим дихає суд; ви бачили голову на останньому засіданні в міністра?

— Бачив.

— І що ж він вам сказав?

— Ви здивуєтеся.

— То кажіть хутчій; я так давно не дивувався.

— Він сказав мені, що Бенедетто, якого вважають неабияким спритником і мастаком підступності, насправді дрібний шахрай, досить посереднього штибу і не вартий тих дослідів, які після його смерті робитимуть над опуклостями його черепа.

— А він досить непогано відігравав роль князя, — сказав Бошан.

— Тільки на вашу думку, Бошане, адже ви ненавидите бідолашних князів і завжди тішитеся, коли вони кепсько поводяться; та мене в дурні не пошиєш: як нишпорка від геральдики, я нюхом відчуваю достеменного аристократа.

— То ви ніколи не вірили у його князівський титул?

— У його князівський титул? Вірив… але в його князівську гідність — ніколи.

— Непогано сказано, — мовив Бошан, — та запевняю вас, для будь-кого іншого він цілком міг бути князем… Я зустрічав його у міністерських вітальнях.

— Та хіба вони знаються на князях, ті міністри! — сказав Шато-Рено.

— Коротко і влучно, — зареготав Бошан. — Дозволите вставити цю фразу в мій звіт?

— Прошу вас, любий Бошане, — відказав Шато-Рено. — Продам вам цей вислів поцінно.

— Та якщо я балакав із головою, — сказав Бошанові Дебре, — то ви мали говорити з королівським прокурором?

— Неможливо було це зробити. Уже з тиждень Вільфор ховається від усіх, що й не дивно після низки дивних родинних нещасть, що скінчилися так само незрозумілою смертю його доньки…

— Незрозумілою? Що ви хочете цим сказати?

— Ви, звісно, розігруєте невігласа під тим приводом, що все воно стосується судової аристократії, — сказав Бошан, вставляючи в око монокль і намагаючись утримати його.

— Любий мій, — сказав Шато-Рено, — дозвольте сказати вам, що в мистецтві носити монокль вам далеко до Дебре. Дебре, покажіть Бошанові, як це робити.

— Авжеж, я таки не помилився, — сказав Бошан.

— А що?

— Це вона.

— Хто?

— А казали, ніби вона поїхала.

— Панна Ежені? — запитав Шато-Рено. — А вона що, уже повернулася?

— Ні, не вона, а її мати.

— Пані Данґляр?

— Не може такого бути, — сказав Шато-Рено, — на десятий день після втечі дочки, на третій день після чоловікового банкрутства!

Дебре трохи зашарівся і глянув у той бік, куди дивився Бошан.

— Де ж пак, — сказав він, — ця пані під густою вуаллю якась знатна чужоземка, може, мати князя Кавальканті; але ви, здається, хотіли розповісти щось цікаве, Бошане.

— Я?

— Так, ви казали про дивну смерть Валентини.

— Ага справді. Але чому ж не видно пані де Вільфор?

— Бідолашка! — сказав Дебре. — Вона, либонь, випарює мелісу для лікарень або робить помади для себе і своїх приятельок. Кажуть, на це діло вона витрачає три тисячі екю щороку. І справді, чому це її не видно? Я із задоволенням побачив би її, вона мені дуже подобається.

— А я її терпіти не можу, — сказав Шато-Рено.

— Чому це?

— Хтозна. Чому ми любимо? Чому ненавидимо? Я терпіти її не можу, тому що вона мені антипатична.

— Або й інстинктивно.

— Може, і так… Та повернімося до вашої розповіді, Бошане.

— Невже, панове, — провадив Бошан, — ви не запитували в себе, чому так рясно мруть у Вільфорів?

— Рясно? Добряче сказано, — укинув Шато-Рено.

— Цей вислів трапляється у Сен-Сімона.

— А факт — у Вільфора. Тож побалакаймо про Вільфорів.

— Зізнаюся, мене дуже цікавить ця родина, — сказав Дебре, — ось уже три місяці вони не вилазять із трауру; позавчора зі мною про це розмовляла «сама», із приводу Валентининої смерті.

— Хто така «сама»? — запитав Шато-Рено.

— Міністрова дружина, звісно!

— Перепрошую, — відказав Шато-Рено, — я до міністра не їжджу, нехай князі це роб­лять.

— Раніше ви бризкали іскрами, бароне, а тепер ви метаєте блискавиці; згляньтеся над нами, а то ще спалите нас, наче новоз’явлений Юпітер.

— Замовкаю, — сказав Шато-Рено, — але й ви наді мною змилуйтеся і не дратуйте мене.

— Послухайте, Бошане, годі розважатися; я вже вам казав, що «сама» позавчора просила у мене пояснень із цього приводу; скажіть, що ви знаєте, то я їй передам.

— Так ось, панове, — сказав Бошан, — якщо в домі рясно мруть, — мені подобається цей вислів, — то це означає, що в домі є вбивця.

Його співрозмовники стрепенулися; їм і самим не раз уже спливала в голові така думка.

— А хто ж убивця? — спиталися вони.

— Малюк Едуар.

Шато-Рено і Дебре зареготали; проте Бошан не збентежився, а казав далі.

— Авжеж, панове, малюк Едуар — феноменальна дитина, тому що вбиває незгірше від дорослого.

— Це жарт?

— Нітрохи; я вчора найняв лакея, котрий щойно пішов од Вільфорів, зверніть на це увагу.

— Звернули.

— Завтра я звільню його, тому він забагато їсть, щоб відшкодувати собі за той піст, якого він там з переляку завдав собі. Отож, він каже, що та чарівна дитина ніби роздобула десь пляшечку з якимось зіллям, яким вона вряди-годи частує всіх тих, що не догодили їй. Спершу не догодили їй дідусь і бабуся де Сен-Мерани, тож хлопчина налляв їм по три краплі свого еліксиру, трьох крапель цілком вистачає; потім Барруа, старий слуга дідуся Нуартьє, який часом бурчав на малого шибеника; малий шибеник налляв і йому три краплі свого плину; те саме сталося і з сердешною Валентиною, яка, щоправда, не сварила його, але він їй заздрив; хлопчина і їй налляв три краплі свого еліксиру, і їй, як і тим бідолахам, запала клямка.

— Облиште казки розповідати, — сказав Шато-Рено.

— Страшна казка, еге? — запитав Бошан.

— Дурня, — сказав Дебре.

— Просто ви боїтеся поглянути правді у вічі, — сказав Бошан. — Поспитайте у мого лакея чи радше в того, хто завтра вже не буде моїм лакеєм; про це всі в домі балакали.

— І що ж то за зілля? Де воно?

— Хлопчина його ховає.

— А де він його вискіпав?

— У лабораторії своєї матінки.

— То його матінка тримає в лабораторії отрути?

— А я хіба знаю? Ви допитуєте мене, мов королівський прокурор. Я повторюю те, що мені сказали, та й годі; я вам називаю джерело; більшого я вчинити не можу. Сердешний чоловік зі страху й ріски в роті не мав.

— Неймовірно!

— Та ні ж бо, любий мій, тут нічого неймовірного нема; пам’ятаєте ту дитину з вулиці Ришельє, що минулого року бавилася, заганяючи голку у вухо своїм братикам і сестричкам, коли вони спали? Юне покоління не за віком розвинене.

— Закладаюся, що ви самі не вірите жодному вашому слову, — сказав Бошан. — Проте я не бачу графа Монте-Кріс­то. Невже його тут нема?

— Він людина пересичена, — сказав Дебре, — та йому і неприємно було б тут з’явитися. Адже ці Кавальканті його пошили в дурні; кажуть вони прийшли до нього із фальшивими акредитивами, тож він утратив добрячих сто тисяч франків, які позичив їм під запоруку княжої гідності.

— До речі, Шато-Рено, — запитав Бошан, — як ся має Макс Моррель?

— Я заглядав до нього разів зо три, — відказав Шато-Рено, — та про нього нічого й не чутно. Проте його сестра, либонь, так само знає, як і я, за нього, бо сказала, що три дні його не бачила, проте певна, що з ним нічого не станеться.

— Ох, та граф Монте-Кріс­то й не може тут бути, — раптом сказав Бошан.

— Чому це?

— Тому що він сам дійова особа у цій драмі.

— Хіба він когось убив? — запитав Дебре.

— Ні, навпаки, це його хотіли вбити. Відомо, що того шановного Кадруса убив його друг Бенедетто саме тієї хвилі, коли він виходив од графа Монте-Кріс­то. Відомо, що у графовому домі знайшли оту горезвісну камізельку з листом, що через нього потім не підписали шлюбну угоду. Бачили ту камізельку? Он вона, всенька замурзана кров’ю, на столі. Речовий доказ.

— Та бачу, бачу!

— Тихо, панове, розпочинається! По місцях!

Усі в залі затупотіли й завешталися; поліцай значущим «Гм!» погукав своїх підопічних, а судовий виконавець, що з’явився у дверях, верескливим голосом, яким усі ті виконавці відзначалися ще за часів Бомарше, виголосив:

— Суд іде!

XIII. Акт звинувачення

Судді посідали за столом у глибокій тиші; присяжні теж запосіли свої місця.

Вільфор, що був предметом загальної уваги, сказати б, навіть захвату, опустився у свій фотель, окинувши залу спокійним поглядом.

Усі з подивом дивилися на його суворе, безпристрасне обличчя, яке нічим не виказувало батьківського горя; цей чоловік, якому чужі були всі людські почуття, майже викликав страх.

— Запровадьте звинуваченого, — звелів голова.

І тоді всі погляди звернулися до дверей, якими повинен був увійти Бенедетто.

Незабаром двері відчинилися, і з’явився звинувачуваний.

На всіх він справив те саме враження, і ніхто не обманувся з виразом його обличчя.

Його риси не мали на собі відбитку того глибокого хвилювання, що від нього кров припливає до серця, а обличчя блідне. Руки його — одну він поклав на капелюха, іншу застромив за пройму пікейної камізельки — не тремтіли; очі були спокійнісінькі й навіть блищали. Допіру ввійшовши в залу, він почав розглядати суддів і публіку а потім довше, ніж на інших, зупинився поглядом на голові й королівському прокуророві.

Поруч із Андреа був його адвокат, призначений судом захисник (Андреа не захотів перейматися такими дрібницями, бо, здавалося, не надавав їм ніякого значення), білявий молодик, обличчя його почервоніло і схвильований він був устократ більше, ніж сам підсудний.

Голова попросив виголосити акт звинувачення, що його, як відомо, накреслило вправне і невблаганне Вільфорове перо.

Під час того довгого читання, що для іншого було б дуже болісне, увага публіки зосередилася на Андреа, який терпів те випробування з душевною бадьорістю спартанця.

Мабуть, ще ніколи не був Вільфор такий лаконічний і промовистий; він змалював злочин найяскравішими барвами; усе минуле підсудного, постійні зміни його внутрішнього складу, послідовність його вчинків, од самісінького раннього дитинства, подавалися з усією тією силою, яку міг почерпнути зі знання життя і людської душі величний розум королівського прокурора.

Уже сама та вступна промова назавжди знищила Бенедетто в очах громадської думки ще до того, як його скарав закон.

Андреа не звертав жодної уваги на ті грізні звинувачення, які одне за одним падали на нього. Вільфор часто зиркав у його бік і, либонь, провадив психологічні спостереження, які він уже стільки років здійснював над злочинцями, та жодного разу не міг змусити Андреа опустити очі, хоч який пильний і впертий був його погляд.

Урешті звинувачувальний акт добіг краю.

— Звинувачуваний, — сказав голова, — яке ваше прізвище та ім’я?

Андреа підвівся.

— Перепрошую, пане голово, — ясним і дзвінким голосом сказав він, — проте я бачу, ви збираєтеся пропонувати мені запитання таким ладом, яким було б нелегко мені відповісти на них. Гадаю, та й зобов’язуюся довести це трохи згодом, що я можу вважатися винятком поміж звичайними підсудними. Прошу вас, дозвольте мені відповідати, дотримуючись іншого ладу; у такий спосіб я відповім на всі запитання.

Голова здивовано глянув на присяжних, ті поглянули на королівського прокурора.

Публіка була спантеличена.

Проте Андреа це, вочевидь, не збентежило.

— Скільки вам років? — запитав голова? — На це запитання ви можете дати відповідь?

— І на це запитання, і на решту, пане голово, я відповім, коли настане їхня черга.

— Скільки вам років? — повторив суддя.

— Мені двадцять один рік чи радше мені буде двадцять один рік за декілька днів, тому що народився я у ніч з двадцять сьомого на двадцять восьме вересня тисяча вісімсот сімнадцятого року.

Вільфор щось записував, та, почувши ті слова, звів голову.

— Де ви народилися? — запитав голова.

— В Отеї, під Парижем, — відказав Бенедетто.

Вільфор удруге глянув на Бенедетто і пополотнів, наче побачив голову Медузи.

А Бенедетто тільки граціозно втер губи гаптованим кінцем тонкої батистової хусточки.

— Ваша професія? — запитав голова.

— Спершу я фальшував, — незворушно відказав Андреа, — потім почав красти, а нещодавно став убивцею.

Гомін чи радше обурений і здивований гук пролунав у залі; навіть судді здивовано перезирнулися, а присяжні, вочевидь, обурені були цинізмом, якого важко було очікувати від світської людини.

Вільфор провів долонею по чолу; його блідість заступив багровий рум’янець; раптом він підвівся, розгублено озираючись; він задихався.

— Ви щось шукаєте, пане королівський прокуроре? — запитав Бенедетто, шанобливо всміхаючись.

Вільфор нічого не сказав і знову сів чи радше впав у фотель.

— Може, тепер ви назветеся, звинувачений? — запитав голова. — Та зухвала безсоромність, з якою ви перелічили ваші злочини, прозиваючи їх вашою професією і навіть буцім пишаючись ними, уже сама варта того, щоб в ім’я моральності й поваги до людства суд суворо вас засудив; проте ви, мабуть, навмисно не відразу назвалися: вам кортить відтінити ваше ім’я всіма вашими титулами.

— Просто неймовірно, пане голово, — покірно і шанобливо сказав Бенедетто, — як точно вгадали ви мою думку; правда ваша, саме тому і просив я вас змінити лад ваших запитань.

Подив сягнув своїх меж; у словах підсудного вже не вчувалося ні хвастощів, ні цинізму; схвильована аудиторія відчула, що з цієї чорної хмари зараз ударить грім.

— Отож, — сказав голова, — яке ваше ім’я?

— Я не можу назвати вам мого імені, тому що я його не знаю; та знаю я ім’я мого батька, і це ім’я можу я назвати.

Вільфорові потьмарилося увіччю; обличчям його котився піт, він конвульсивно перебирав папери.

— Тоді назвіть ім’я вашого батька, — сказав голова.

У залі запала мертва тиша. Усі затамували подих і чекали.

— Мій батько — королівський прокурор, — спокійно відказав Андреа.

— Королівський прокурор! — приголомшено повторив голова, не помічаючи спотвореного Вільфорового обличчя.

Крик обурення, що його так довго стримували присутні з поваги до суду, вихопився із усіх вуст, мов буря; навіть судді не відразу похопилися, щоб закликати до порядку обурену публіку. Вигуки, лайка, скерована до незворушного Бенедетто, погрозливі жести, крики жандармів, регіт тієї ницої частини публіки, що в будь-якій юрмі завжди опиняється зверху, коли настає сум’яття і скандал, — воно тривало хвилин із п’ять, аж поки суддям і виконавцям пощастило врешті навести лад і тишу.

У загальному гаморі чутно було голос голови, який вигукував:

— Ви, здається, знущаєтеся із суду, звинувачений? Ви зухвало виставляєте напоказ перед вашими співвітчизниками таку безмежну зіпсованість, що навіть за нашої розбещеної доби їй немає рівних!

Душ із десять метушилися коло королівського прокурора, який охляв у своєму фотелі, утішаючи його, підбадьорюючи і запевняючи у відданості та співчутті.

У залі знову запала тиша, тільки в одному кутку ще хвилювалися і перешіптувалися.

Казали, якась жінка зомліла; їй дали понюхати солі, і вона отямилася.

Під час того сум’яття Андреа з усмішкою обернувся до публіки, потім, зграбно спершись на дубове поруччя облавка, сказав:

— Панове, Бог свідок, що я й не думаю ображати суд і зчиняти в цьому шановному зібранні непотрібний скандал. Мене питають, скільки мені років, я кажу; питають, яке моє ім’я, та цього я не можу сказати: у мене його нема, тому що мої батьки покинули мене. Зате я можу назвати ім’я мого батька, і я повторюю, що мого батька звати де Вільфор, і я готовий довести це.

У голосі підсудного вчувалася така певність, така сила переконаності, що загальний гамір заступила тиша. Усі погляди звернулися до королівського прокурора. Вільфор сидів німий і непорушний, наче його покинуло життя.

— Панове, — провадив Андреа, — я мушу пояснити мої слова і підтвердити їх доказами.

— Та під час слідства ви дали показання, що звати вас Бенедетто, — розгнівано вигукнув голова, — ви заявили, що ви сирота і що ваша батьківщина — Корсика.

— Під час слідства я дав такі показання, які вважав за потрібне дати; я не хотів, щоб мені завадили — а це обов’язково сталося б — урочисто виголосити для всіх мою таємницю.

Отож, повторюю, я народився в Отеї, у ніч із двадцять сьомого на двадцять восьме вересня тисяча вісімсот сімнадцятого року, я син королівського прокурора пана де Вільфора. Хочете знати подробиці? Я скажу їх вам.

Я народився на другому поверсі дому номер двадцять вісім на вулиці Фонтен, у кімнаті, оббитій червоним шовком. Мій батько взяв мене на руки, сказав моїй матері, що я помер, загорнув мене в рушник з ініціалами Н. і N. й одніс у сад, а потім закопав у землю живцем.

Хвилювання пробігло юрмою, коли вона побачила, що разом із упевненістю підсудного росло і Вільфорове сум’яття.

— Звідки вам відомо про ці подробиці? — запитав голова.

— Зараз поясню, пане голово. До саду, де мене закопав мій батько, тієї ночі промкнувся один корсиканець, який смертельно його ненавидів і вже давно пантрував за ним, щоб учинити вендету. Той чоловік заховався в кущах і бачив, як мій батько закопував у землю скриньку, тож відразу вдарив його ножем; потім, гадаючи, що в тій скриньці заховано якийсь скарб, він розкопав могилу і знайшов мене ще живого. Він одніс мене в дитячий притулок, де мене записали під номером п’ятдесят сім. За три місяці по тому його сестра приїхала по мене з Рольяно до Парижа, заявила, що я її син, і забрала мене з собою. Ось чому, народившись в Отеї, я виріс на Корсиці.

Запала тиша, така глибока, що, якби не схвильований подих тисячі людей, можна було б подумати, що зала порожнісінька.

— Далі, — сказав голова суду.

— Звісно, — провадив Бенедетто, — я міг би жити в тих людей, що любили мене, мов сина, та моя вроджена розбещеність узяла гору над чеснотами, які намагалася мені прищепити моя названа мати.

Я виріс у злі й дійшов до злочину. Якось, коли я проклинав Бога за те, що він створив мене таким, давши таку страшну долю, мій названий батько сказав:

«Не блюзни, сердего! Бог не у гніві створив тебе! У твоєму злочині винен твій батько, а не ти; твій батько прирік тебе на вічні муки, якби ти умер, і на вбогість, якби ти дивом повернувся до життя».

Відтоді я перестав проклинати Бога, я проклинав мого батька; ось чому я виголосив тут ті слова, що викликали ваш гнів, пане голово, і так збурили це шановне зібрання. Якщо це ще один злочин, то покарайте мене, та якщо я вас переконав, від мого народження доля моя була тяжка, гірка й болісна, то пожалійте мене!

— А хто ваша мати? — запитав голова суду.

— Моя мати гадала, що мертвий; вона ні в чому не винна переді мною. Я не хотів знати імені моєї матері; я не знаю його.

Пронизливий зойк, що переріс у ридання, пролунав у тому кутку зали, де сиділа незнайомка, яка допіру оговталася від млості.

Її спіткав нервовий напад, і її понесли із судової зали; коли її підняли, густа вуаль, що затуляла її обличчя, відкинулася, і всі впізнали пані Данґляр.

Попри цілковите виснаження, попри шум у вухах, попри те, що думки переплуталися у нього в голові, Вільфор теж упізнав її й підвівся.

— Доказів! — сказав голова. — Звинувачений, пам’ятайте, що це нагромадження мерзот повинне дістати підтвердження у вигляді найбільш неспростовних доказів.

— Вам потрібні докази? — посміхнувся Бенедетто.

— Так.

— Погляньте на пана де Вільфора і скажіть, чи потрібні ще якісь докази?

Усенька зала обернулася до королівського прокурора, який аж захитався під тягарем тієї тисячі очей, що втупилися у нього; чуб його був розпатланий, обличчя подерте нігтями.

Залою прокотився гомін.

— У мене вимагають доказів, батьку, — сказав Бенедетто, — хочете, я надам їх?

— Ні, — хрипко відказав Вільфор, — це зайве.

— Чому зайве? — вигукнув голова. — Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, — мовив королівський прокурор, — дарма намагався б я видертися зі смертельних лабет, які чавлять мене; так, я в руці бога-месника! Не потрібно доказів! Усе, що сказав цей чоловік, правда.

Похмура, гнітюча тиша, від якої аж волосся ворушилося на голові, безгоміння, що передує стихійному лихові, огорнуло своїм олов’яним покривалом усіх присутніх.

— Що ви кажете оце таке, пане Вільфоре! — вигукнув голова. — Ви, певне, марите! Вас підводить розум! Неважко зрозуміти, що таке нечуване, несподіване, жахливе звинувачення могло потьмарити ваш глузд; отямтеся врешті, оговтайтеся!

Королівський прокурор похитав головою. Зуби його цокотіли, немов у лихоманці, обличчя було мов крейда.

— Глузд мій ясний, пане голово, — сказав він, — лиш тіло потерпає. Я визнаю себе винним у всьому, що закидає мені цей чоловік; я повертаюся в мій дім і буду чекати розпоряджень пана королівського прокурора, мого наступника.

І, промовивши ті слова глухим, ледве чутним голосом, Вільфор хибкою ходою попрямував до дверей, які перед ним несамохіть відчинив черговий виконавець.

Зала мовчала, приголомшена тим страшним викриттям і не менш страшним зізнанням, трагічною розв’язкою загадкових подій, що вже два тижні хвилювали паризькі світські кола.

— А ще кажуть, що в житті не буває драм, — озвався Бошан.

— Зізнаюся, — сказав Шато-Рено, — я все ж таки волів би закінчити з усім цим, як ото генерал Морсер; куля в лоба — просто втіха порівняно з такою катастрофою.

— До того ж, вона вбиває, — докинув Бошан.

— А я хотів одружитися з його донькою! — сказав Дебре. — Бідолашна дівчинка добре вчинила, що вмерла!

— Засідання суду закрите, — сказав голова, — справа відкладається до наступної сесії. Призначається нове слідство, яке доручать іншій особі.

Так само спокійний і вже зазнавши неабиякої пошани публіки, Андреа покинув залу в супроводі жандармів, які мимоволі ставилися до нього з повагою.

— Та й що ви скажете про все це, друже мій? — запитав Дебре поліцая, тицьнувши йому дуката.

— Врахують пом’якшувальні обставини, — відказав той.

XIV. Покута

Вільфор ішов до виходу; усі розступалися перед ним. Будь-яке велике горе викликає повагу, і ще не було прикладу, навіть за найжорстокіших часів, щоб першої хвилини люди не поспівчували тому, кого спіткало непоправне лихо. Люта юрба може убити того, хто їй ненависний, та рідко трапляється, щоб люди, присутні під час оголошення смертного вироку, образили нещасливця, навіть якщо він учинив злочин.

Вільфор пройшов крізь лави глядачів, сторожу, судових чиновників та й подався додому, сам собі ухваливши вирок, проте охороною була йому його скорбота.

Бувають трагедії, які люди можуть осягнути почуттями, та не можуть охопити розумом; і тоді найбільший поет — це той, у якого вихопиться найпалкіший і найщиріший вигук. Той вигук заступає натовпові цілу повість, і він слушно робить, що задовольняється ним, і ще більшу рацію має, якщо визнає його довершеним, коли в ньому звучить істина.

Утім, нелегко було б змалювати те заціпеніння, у якому ішов із суду Вільфор, ту гарячку, що від неї сіпалася кожна його артерія, напинався кожнісінький нерв, набрякала кожна жилка, гарячку, що мільйонами терзань катувала кожнісіньку частину його тлінного тіла.

Тільки сила звички допомогла Вільфорові насилу доплентатися до виходу; він скинув із себе суддівську тогу не тому, що цього вимагали правила пристойності, а тому, що вона важенним тягарем пекла його плечі, немов страшне убрання Несса.

Заточуючись, дійшов він до двору Дофана, знайшов там свій ридван, збудив візника, сам відчинив дверцята і впав на сидіння, показуючи рукою в бік передмістя Сент-Оноре.

Коні рушили з місця.

Страшенним тягарем обвалилася на нього споруда його життя, яку він сам і звів; він був геть розчавлений тим обвалом; він ще не думав про наслідки, не оцінював їх; він їх тільки відчував; не думав він про букву закону, як ото думає байдужий убивця, що тлумачить добре знайому йому статтю.

Бог вступив у його серце.

— Боже! — мимоволі шепотіли його вуста. — Боже!

За тією катастрофою, що спіткала його, він бачив тільки руку Божу.

Ридван їхав швидко. Відкинувшись на сидінні, Вільфор відчув, що йому заважає якийсь предмет.

Він простягнув руку; то було віяло, яке забула тут пані де Вільфор, воно впало поміж спинкою і подушками; вигляд того віяла збудив у ньому спогад, і той спогад сяйнув, наче блискавиця у нічній пітьмі.

Вільфор згадав про дружину.

Він застогнав, наче в серце йому загнали розпечене залізо.

Весь час він думав тільки про своє нещастя, аж раптом перед очима його постало ще одне, не менш страшне лихо.

Його дружина! Допіру стояв він перед нею як невблаганний суддя; він прирікав її на смерть; і вона, охоплена жахом, розчавлена соромом, убита каяттям, яке він розбудив у ній своєю незаплямованою чесністю, вона, бідолашна, слабка жінка, беззахисна перед лицем цієї необмеженої, найвищої влади, цієї миті, може, готувалася померти!

Уже година минула відтоді, як він ухвалив їй той вирок; і, може, цієї миті вона згадувала всі свої злочини, благала у Бога милосердя, писала листа, принижено благаючи у свого бездоганного судді прощення, яке вона купувала ціною свого життя.

Вільфор глухо застогнав од шалу й болю і засовався на єдвабних подушках ридвана.

— Ця жінка стала злочинницею лишень тому, що доторкнулася до мене! — вигукнув він. — Я — самісінький злочин! І вона заразилася ним, як ото заражаються тифом, холерою, чумою!.. І я караю її!.. Я зважився їй сказати: покайся і помри… я! Ні, ні, вона житиме… вона піде зі мною… Ми втечемо, ми поїдемо із Франції, ми будемо вештатися по землі, поки вона носитиме нас. Я казав їй про шибеницю!.. Господе всевишній! Як посмів я виголосити це слово! Адже й на мене чекає шибениця!.. Ми втечемо… Авжеж, я покаюся їй у всьому, щодня буду я смиренно повторювати їй, що такий самісінький я злочинець… Спілка тигра і гадюки! О жоно, що гідна свого мужа!... Вона повинна жити, мій злочин повинен затьмарити її переступи!

І він рвучко опустив чільне скло ридвана.

— Хутчіш, хутчіш! — гукнув він так голосно, аж візник підстрибнув на передку.

Перелякані коні вихором помчали додому.

— Так, так, — торочив собі Вільфор, — ця жінка має жити, вона повинна покаятися і виховати мого сина, мого сердешного хлопчину. Тільки він разом із тим, наче аж залізним, дідуганом пережив загибель моєї родини! Вона любила сина; задля нього вона пішла на злочин. Ніколи не треба губити віру в серце жінки, що любить свою дитину; вона покається, і ніхто не дізнається, що вона злочинниця. Усі злочини, що здійснилися в моєму домі і що про них уже балакають у світських колах, згодом забудуться, а якщо і знайдуться недоброзичливці, що згадають про них, то я візьму вину на себе. На одного більше, на двох чи на трьох, усе одно! Моя дружина візьме всеньке наше золото, а головне, сина, і втече подалі від цієї безодні, у яку разом зі мною, здається, ладен провалитися цілий світ. Вона буде жити, вона ще буде щаслива, адже вся любов її належить синові, а син залишиться з нею. Я зроб­лю добру справу, і від цього на душі полегшає.

І королівський прокурор зітхнув вільніше.

Ридван зупинився у дворі його дому.

Вільфор плигнув з підніжки на сходинки ґанку; він бачив, що слуги здивовані його швидким поверненням. Нічого іншого він не прочитав на їхніх обличчях; ніхто не забалакав до нього; перед ним, як завжди, розступалися, та й годі.

Він поминув кімнату Нуартьє, помітивши крізь прохилені двері дві невиразні тіні, проте не замислився над тим, хто ж прийшов до його батька; його гнала вперед тривога.

«Тут усе, як і було передніш», — подумав він, беручись малими сходами, що провадили до покоїв його дружини і порожньої Валентининої кімнати.

Він замкнув за собою двері на сходовий майданчик.

— Нехай ніхто не заходить сюди, — сказав він собі, — я повинен побалакати з нею безперешкодно, сказати їй усе, попросити у неї вибачення…

І він увійшов до маленької вітальні, де вечорами вкладали спати Едуара; хлопчина навчався в пансіоні, та щовечора повертався додому; мати нізащо не хотіла з ним розлучатися.

Вільфор озирнув кімнату.

— Нікого нема, — мовив він, — вона у спальні.

І кинувся до дверей.

Та ті двері були замкнені.

Він зупинився, відчуваючи, як його тіпає всього.

— Елоїзо! — гукнув він.

— Хто там? — почувся голос його дружини.

Йому здалося, ніби той голос лунав слабше, ніж звичайно.

— Відчиніть, відчиніть, — вигукнув Вільфор, — це я!

Та попри владний і заразом тривожний тон цього наказу ніхто не відчинив.

Вільфор висадив двері ногою.

На порозі будуара стояла пані де Вільфор із блідим, перехнябленим обличчям і дивилася на чоловіка непорушним поглядом, що викликав жах.

— Елоїзо! — вигукнув він. — Що з вами? Кажіть!

Вона простягнула до нього безкровну, закляклу руку.

— Усе зроблено, мосьпане, — сказала вона з глухим харчанням, що наче роздирало їй горлянку. — Що ви ще хочете?

І, немов підкошена, повалилася додому.

Вільфор підбіг до неї й ухопив її за руку. Та рука конвульсивно стискала кришталевий слоїчок із золотою кришкою.

Пані де Вільфор була мертва.

Ошалівши з жаху, Вільфор позадкував до дверей, не відриваючи очей від тіла дружини.

— Едуаре! — раптом вигукнув він. — Де мій син?

І він вибіг із кімнати, волаючи на всеньке горло:

— Едуаре! Едуаре!

Той крик був такий страшенний, що на нього звідусіль позбігалася челядь.

— Мій син! Де мій син? — допитувався Вільфор. — Заберіть його, щоб він не бачив…

— Пана Едуара нема внизу, мосьпане, — відказав покойовий слуга.

— Він, певне, в саду, ідіть по нього!

— Ні, пане. Пані де Вільфор із півгодини тому погукала його до себе; пан Едуар пішов до неї й відтоді не виходив.

Холодний піт виступив на Вільфоровому чолі, ноги його задилькотіли, думки закружляли в голові, немов розхитані коліщата зіпсованого годинника.

— Пішов до неї! — прошепотів він. — До неї!

І помалу пішов назад, утираючи однією рукою чоло, а іншою тримаючись за стіну.

Він повинен увійти в ту кімнату і знову побачити тіло нещасниці.

Він повинен погукати Едуара, збудити відлуння тієї кімнати, яка стала домовиною; забалакати тут означало спаплюжити безгоміння могили.

Вільфор відчув, що язик не слухається його.

— Едуаре! Едуаре! — погукав він.

Ніякої відповіді; де ж хлопчина, що, як сказали йому слуги, пішов до матері й не виходив од неї?

Вільфор ступнув ще крок уперед.

Труп пані де Вільфор лежав перед дверима до будуара, де тільки й міг бути син; труп наче стеріг порога, у розплющених, непорушних очах, на мертвих вустах заклякла загадкова посмішка.

За відхиленою шторою видно було ніжку рояля і край дивана, оббитого блакитним єдвабом.

Вільфор ступнув ще декілька кроків уперед і на дивані угледів свого сина.

Він, либонь, заснув.

Бідолаху охопила невимовна радість; сонячний промінь осяяв мерзенне пекло, де він корчився у страшенних муках.

Він переступить труп, увійде до кімнати, візьме дитину на руки і втече з нею далеко-далеко.

То був уже не той Вільфор, що у своєму витонченому лицемірстві був прикладом цивілізованої людини; то був смертельно поранений тигр, що ламає зуби, востаннє зціплюючи страшну пащеку.

Він боявся вже не пересудів, а примар. Він позадкував на крок і переплигнув тіло, наче палахке вогнище.

Він ухопив сина, пригорнув його до грудей, тряс його, гукав на ім’я; хлопчик не відповідав. Вільфор жадібно припав вустами до його обличчя, воно було холодне і мертвотно-бліде; він обмацав заков’язле дитяче тіло, притулив долоню до його серця: воно не калатало.

Дитина була мертва.

Учетверо згорнутий папірець упав на килим.

Вільфор опустився на коліна, ніби його громом поцілило; дитина вислизнула з неживих його рук і покотилася до матері.

Вільфор узяв того аркуша, упізнав почерк своєї дружини і жадібно прочитав його.

Ось що там було написано:

«Ви знаєте, що я була добра мати: заради мого сина я стала злочинницею. Добра мати не розлучається із сином!»

Вільфор не вірив своїм очам, Вільфор не вірив своєму глуздові. Він порачкував до Едуарового тіла і ще раз оглянув його з тією увагою, з якою левиця оглядає тіло свого мертвого левеняти.

Із грудей його вихопився страшенний крик.

— Бог! — застогнав він. — Знову Бог!

Вигляд обох жертв наповнював його жахом, він відчував, що задихається на самоті, у цій пустці, наповненій двома трупами.

Ще недавно його підтримувала лють, цей великий дар сильних людей, підтримувала його розпука, остання доблесть страченців, яка спонукала Титанів штурмувати самісіньке небо, Аякса — погрожувати кулаками богам.

Вільфорова голова схилилася під непосильним тягарем; він звівся з колін, провів тремтливою долонею по волоссю, що злиплося від поту; він, що ніколи не знав жалості, подався до свого батька, щоб хоч комусь розповісти про своє горе, бодай перед кимось вилляти свою муку.

Він спустився знайомими нам сходами і ввійшов до Нуартьє.

Коли він увійшов, Нуартьє з усією увагою і приязню, яку тільки міг висловити його погляд, слухав панотця Бузоні, що був, як завше, спокійний і незворушний.

Угледівши абата, Вільфор підніс руку до чола. Минуле накотилося на нього, немов грізна хвиля, що здіймає більше піни, ніж інші.

Він згадав, як був у священика за два дні після обіду в Отеї і як той з’явився до нього того дня, коли померла Валентина.

— Ви тут, панотче! — сказав він. — Ви завжди приходите разом зі смертю?

Бузоні випростався. Побачивши спотворене Вільфорове обличчя, його нестямний погляд, він зрозумів, що скандал у залі суду вже вибухнув; про решту він не знав.

— Я приходив молитися коло тіла вашої доньки, — відказав Бузоні.

— А сьогодні ви навіщо прийшли?

— Я прийшов, щоб сказати, що ви цілком заплатили мені ваш борг. Віднині я благатиму Бога, щоб він зупинився на ньому, як і я оце.

— Боже милосердний, — вигукнув Вільфор, відступивши на крок, — цей голос… ви не панотець Бузоні!

— Ні.

Абат здер із себе перуку з тонзурою, струснув головою, і довге темне волосся розсипалося на плечах, облямувавши його мужнє обличчя.

— Граф Монте-Кріс­то! — вигукнув приголомшений Вільфор.

— І навіть не він, пане королівський прокуроре, згадайте-но, понишпорте у вашій пам’яті.

— Цей голос! Де я його чув?

— Ви чули його у Марселі, двадцять три роки тому, у день ваших заручин із Рене де Сен-Меран. Пошукайте у своїх ділових теках.

— Ви не Бузоні? Ви не Монте-Кріс­то? Боже мій, то це ви мій ворог, таємний, невблаганний, смертельний! Я вчинив вам якесь зло в Марселі, горе мені!

— Авжеж, ти вгадав, — відказав граф Монте-Кріс­то, згорнувши руки на грудях. — То згадай-таки, згадай!

— Та що ж я тобі зробив? — вигукнув Вільфор, і думки його заметалися на тому порозі, розум і безум зливаються в імлі, котра вже не сон, але ще й не пробудження. — Що я тобі вчинив? Кажи!

— Ти прирік мене на страшну, повільну смерть, ти вбив мого батька, ти разом зі свободою забрав у мене кохання і разом із коханням — щастя!

— Та хто ж ти? Хто?

— Я примара того бідолахи, якого ти живцем поховав у підземеллях замку Іф. Коли та примара вийшла з могили, Господь заховав її під маскою графа Монте-Кріс­то і обсипав його самоцвітами й золотом, щоб ти не впізнав його до цієї миті.

— Я впізнаю тебе, впізнаю! — сказав королівський прокурор. — Ти…

— Я Едмон Дантес!

— Ти Едмон Дантес! — вигукнув королівський прокурор, ухопивши графа за руку. — То ходімо!

І він попровадив його до сходів; здивований граф Монте-Кріс­то попрямував із ним, не знаючи, куди провадить його королівський прокурор, і передчуваючи нове лихо.

— Поглянь, Едмоне Дантесе! — сказав Вільфор, показуючи на трупи дружини і сина. — Поглянь! Ти задоволений?..

Граф Монте-Кріс­то зблід мов смерть; він зрозумів, що в тій помсті перейшов межу; він збагнув, що тепер уже він не зважиться сказати: «Бог за мене й зі мною».

Холодний жах охопив його душу; він кинувся до дитини, підняв її повіки, помацав пульс і, вхопивши її на руки, вибіг із нею до Валентининої кімнати й замкнув за собою двері.

— Мій син! — заволав несамовито Вільфор. — Він украв тіло мого сина! Горе, прокляття, смерть тобі!

І хотів було кинутися за графом Монте-Кріс­то, та ноги прикипіли до підлоги, наче вві сні, очі мало не вилізли з лоба, скорчені пальці дедалі дужче впивалися в тіло, аж із-під нігтів бризнула кров, жили на скронях набрякли, череп мало не лускав од думок, що роїлися в ньому, аж мозок його затопило полум’я.

Це заціпеніння тривало кілька хвилин, і врешті непроглядна пітьма божевілля поглинула Вільфора.

Він скрикнув, дико зареготав і побрався сходами в діл.

За чверть години двері Валентининої кімнати відчинилися, і на порозі постав граф Монте-Кріс­то.

Він був блідий, погляд його потьмянів, груди тяжко дихали; риси його завжди шляхетного обличчя були спотворені стражданням.

Він тримав на руках дитину, яку вже ніщо не могло повернути до життя.

Граф Монте-Кріс­то став на одне коліно, побожно опустив дитину на килим біля матері й поклав голову сина їй на груди.

Потім підвівся, вийшов із кімнати і, зустрівши на сходах когось зі слуг, запитав:

— Де пан Вільфор?

Слуга мовчки показав пальцем на сад.

Граф Монте-Кріс­то спустився з ґанку, попрямував у тому напрямку і поміж слуг, що там з’юрмилися, угледів Вільфора, який несамовито копав заступом землю.

— Ні, не тут, — гарячково повторював він, — ні, не тут.

І копав далі.

Граф Монте-Кріс­то підійшов до нього і ледве чутно, майже смиренно мовив:

— Ви втратили сина, мосьпане, та у вас лишилася…

Не слухаючи, Вільфор урвав його.

— Я його знайду, — сказав він, — не кажіть, що тут його нема, я його знайду, навіть якщо мені доведеться шукати його до Страшного суду.

Граф Монте-Кріс­то сахнувся.

— Він із глузду зсунувся! — вигукнув він.

І, наче злякавшись, що на нього обваляться мури цього клятого дому, вибіг на вулицю, уперше засумнівавшись у тому, чи мав право так учинити, як він ото вкоїв.

— Досить, досить, — сказав він, — зглянемося над останнім!

Удома граф Монте-Кріс­то застав у себе Морреля; той вештався покоями, наче мовчазна примара, що чекає призначеної для неї пори, щоб повернутися в свою домовину.

— Приготуйтеся, Максимільяне, — усміхнувшись, мовив йому граф Монте-Кріс­то, — завтра ми покидаємо Париж.

— А що, вам нема вже чого тут робити? — запитав Моррель.

— Нема чого, — відказав граф Монте-Кріс­то. — боюся, я й так зробив забагато.

XV. Від’їзд

Події останніх тижнів збурили всенький Париж. Сидячи в маленькій вітальні на вулиці Меле, Емманюель із дружиною обговорювали їх із цілком зрозумілим спантеличенням; вони відчували, що існує якийсь зв’язок поміж трьома раптовими і непередбачуваними катастрофами, що спіткали Морсера, Данґляра й Вільфора.

Максимільян, що прийшов їх одвідати, слухав їх чи радше був присутній під час їхньої розмови, поринувши у свою звичну байдужість.

— Ох, Емманюелю, — казала Жюлі, — таке враження, наче ці люди, що ще вчора були такі заможні, такі щасливі, забули заплатити за своє багатство і щастя данину лихій долі; і ось, наче в казці Перро, з’являється зла фея, яку не запросили на весілля чи на хрестини, щоб відплатити за цю забудькуватість.

— Такий розгром! — казав Емманюель, думаючи про Морсера і Данґляра.

— Таке лишенько! — казала Жюлі, думаючи про Валентину, якій жіноче чуття не дозволяло їй назвати у присутності брата.

— Якщо їх покарав Господь, — казав Емманюель, — значить, він, що є найвищим милосердям, не знайшов у минулому тих людей нічого, що заслуговувало б для пом’якшення кари; значить, ці люди були прокляті.

— Ти надто вже суворо судиш, Емманюелю, — сказала Жюлі. — Якби тієї миті, коли мій батько вже тримав у руках пістоля, хтось мовив, як ти оце: «Цей чоловік заслуговує своєї долі», то хіба не помилився б він?

— Так, але Господь не допустив, щоб наш батько загинув, як не допустив, щоб Авраам приніс у жертву свого сина; як і патріархові, послав він янгола, який зупинив смерть на півдорозі.

Ледве він промовив ті слова, як задзеленчав дзвоник.

То воротар сповіщав про гостя.

Майже відразу відчинилися двері, і на порозі постав граф Монте-Кріс­то.

Жюлі й Емманюель зустріли його радісними вигуками.

Максимільян звів голову і знову понурив її.

— Максимільяне, — сказав граф Монте-Кріс­то, удавши, ніби не помічає його байдужості, — я приїхав по вас.

— По мене? — запитав Максимільян, ніби отямившись від сну.

— Авжеж, — сказав граф Монте-Кріс­то, — адже ми вирішили, що ви поїдете зі мною, і я попередив вас ще учора, щоб ви приготувалися.

— Я готовий, — сказав Максимільян, — я зайшов попрощатися з ними.

— А куди ви їдете, пане графе? — запитала Жюлі.

— Спершу до Марселя, пані.

— До Марселя? — перепитала Жюлі.

— Так, і забираю вашого брата.

— Пане графе, поверніть нам його здорового, — сказала Жюлі.

Моррель одвернувся, щоб не бачили, як він геть зашарівся.

— А ви помітили, що він хворий? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Так, і я боюся, чи не нудно йому з нами.

— Я постараюся розважити його, — сказав граф Монте-Кріс­то.

— Я до ваших послуг, мосьпане, — сказав Максимільян, — прощавайте, любі мої, — прощавай, Емманюелю, прощавай, Жюлі!

— То ти вже прощаєшся? — вигукнула Жюлі. — Хіба ви зараз їдете? А речі, а паспорти?

— Завжди легше розлучитися відразу, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я певен, Максимільян про все вже потурбувався, як я його просив.

— Паспорт у мене є, і речі я спакував, — тихо, спокійно мовив Моррель.

— Чудово, — всміхнувся граф Монте-Кріс­то, — ось що значить військова точність.

— І ви нас так і покинете? — спиталася Жюлі. — Простісінько зараз? Ні дня не подаруєте нам, ані годинки?

— Мій ридван коло брами, мосьпані; за п’ять днів я маю бути в Римі.

— А хіба Максимільян прямує в Рим? — запитав Емманюель.

— Я прямую туди, куди пан граф завезе мене, — сумовито всміхнувшись, відказав Максимільян. — Я належу йому ще на місяць.

— Чому він так сумно каже про це, пане графе?

— Ваш брат їде зі мною, — лагідно сказав граф Монте-Кріс­то, — то не тривожтеся за нього.

— Прощавай, сестро! — повторив Максимільян. — Прощавай, Емманюелю!

— У мене серденько роздирається, як я бачу, який він став байдужий до всього, — сказала Жюлі. — Ти щось приховуєш від нас, Максимільяне!

— Ось побачите, — сказав граф Монте-Кріс­то, — він повернеться до вас веселий, усміхнений і радісний!

Максимільян зневажливо, навіть із гнівом зиркнув на графа Монте-Кріс­то.

— Гайда! — сказав граф Монте-Кріс­то.

— Та перш ніж ви поїдете, пане графе, — мовила Жюлі, — хочу висловити вам усе, що минулого разу…

— Пані, — сказав граф Монте-Кріс­то, узявши її руки у свої долоні, — усе, що ви скажете мені, буде менше від того, що можу прочитати я у ваших очах, менше від того, що каже вам ваше серденько і що чує моє серце. Мені слід було б учинити, як ото доброчинцеві з роману, і поїхати, не побачившись із вами; але такий добрий учинок не по силі мені, тому що я людина слабка і марнославна; я радію, зустрічаючи ніжний, розчулений погляд моїх ближніх. Тепер я їду, і такий я себелюб, що кажу вам: не забувайте мене, друзі мої, бо, напевне, ми з вами більше ніколи не побачимося.

— Більше ніколи не побачимося! — вигукнув Емманюель, а щоками Жюлі покотилися сльози. — Ніколи більше не побачимо вас! То ви не людина, а Бог, що спустився на землю, щоб учинити добро, а тепер повертається на небо!

— Не кажіть так, — хутко відказав граф Монте-Кріс­то, — ніколи не кажіть, друзі мої; боги не коять лиха, боги зупиняються там, де хочуть зупинитися; випадок не владний над ними, навпаки, вони самі керують випадком. Ні, Емманюелю, я людина, а ваш захват блюзнірський, та й не заслуговую я на нього.

І граф Монте-Кріс­то, із жалем покидаючи цей дім, де мешкало щастя, припав губами до руки Жюлі, що кинулася в його обійми, і простягнув руку Емманюелеві; потім кивнув Максимільянові, що був так само байдужий і засмучений.

— Поверніть моєму братові радість! — сказала Жюлі графові на вухо.

Граф Монте-Кріс­то потиснув їй долоньку, як одинадцять років тому, на сходах, що провадили до кабінету судновласника Морреля.

— Ви так само вірите Синдбадові-Мореплавцю? — усміхаючись, запитав він.

— Авжеж.

— Тоді ні про що не думайте, а сподівайтеся на Бога.

Як ми вже казали, коло брами чекав поштовий ридван, і четверо прудких коней, стрясаючи гривами, нетерпляче били копитами в землю.

Біля ґанку чекав Алі. Він був геть захеканий, спітнілий, наче довго біг.

— То що, — спитався арабською в нього граф Монте-Кріс­то, — ти був у старого?

Алі кивнув.

— І ти розгорнув перед ним листа, як ото я тобі звелів?

Невільник знову кивнув.

— І що ж він сказав чи радше що він вчинив?

Алі обернувся до світла, щоб пан міг ліпше його бачити, і, старанно та вправно наслідуючи міміку старого, заплющив очі, як це робив Нуартьє, коли хотів сказати: так.

— Пречудово, він згоден, — сказав граф Монте-Кріс­то, — їдьмо!

Насилу він промовив те слово, коні рвонули з місця, і з-під копит бризнув цілий сніп іскор.

Максимільян мовчки забився в куток.

Минуло з півгодини; раптом ридван зупинився: граф Монте-Кріс­то сіпнув за шовковий шнурок, прив’язаний до пальця Алі.

Нубієць плигнув додолу, відчинив дверцята, і граф Монте-Кріс­то вийшов.

Ніч сяяла зорями. Граф Монте-Кріс­то стояв на вершині пагорба Вільжюїф, на плисковатому майданчику, із якого видно було всенький Париж, що скидався на темне море, де, немов фосфоресцентні хвилі, мерехтять мільйони вогнів; авжеж, хвилі, та бурхливіші, шаленіші, мінливіші, хвилі, та ще більш навіжені й поглинущі, ніж буруни розгніваного океану, хвилі, що не знають ніколи супокою, завжди наштовхуються одна на одну, завжди піняві, завжди згубні!..

За знаком графа Монте-Кріс­то ридван од’їхав на декілька кроків, і він лишився сам.

Згорнувши руки на грудях, граф Монте-Кріс­то довго дивився на те горнило, де розжарюються, топляться і відливаються всі думки, що, вихлюпуючись із тієї клекотливої безодні, збурюють усенький білий світ. Потім, наситивши свій зір видовиськом того Вавилону, який чарує і побожних мрійників, і насмішкуватих матеріалістів, він схилив голову і склав долоні, наче до молитви.

— Велике місто, — прошепотів він, — ще й півроку не минуло, як я ступив на твою землю. Вірю я, що Божа воля привела мене сюди, і покидаю я тебе переможцем; таїну перебування у твоїх стінах довірив я Богові, і він єдиний читав у моєму серці: тільки він знає, що йду звідси я без ненависті і без гордоти, та не без жалю; тільки він знає, що не заради себе і не заради марних цілей користувався я могутністю, яку подарував він мені. Велике місто, у твоєму тремтливому лоні знайшов я те, що шукав; немов терплячий гірняк, перекопав я твої надра, щоб добути з них зло; тепер справа моя завершена, і призначення моє виконане; тепер ти вже не можеш ні втіхи мені завдати, ні горя. Прощавай, Париже, прощавай!

І він ще раз, немов дух ночі, окинув поглядом широку рівнину; потім провів долонею по чолу, сів усередину, дверцята за ним зачинилися, і ридван поволі сховався потойбіч пагорба у хмарі куряви і торохтінні коліс.

Вони проїхали два льє, не сказавши один одному і слова. Моррель поринув у свої думи; граф Монте-Кріс­то довго дивився на нього.

— Моррелю, — нарешті запитав він, — чи не шкодуєте ви, що поїхали зі мною?

— Ні, пане графе; але розлучитися з Парижем…

— Якби я думав, що щастя чекає на вас у Парижі, то не забрав би вас відтіля.

— У Парижі покоїться Валентина, і розлучитися з Парижем означає вдруге втратити її.

— Максимільяне, — сказав граф Монте-Кріс­то, — друзі, яких ми втратили, покояться не в землі, а в наших серцях, так хоче Господь, щоб вони завжди були з нами. У мене є двоє друзів, що завжди зі мною; одному я зобов’язаний життям, другому — розумом. Їхній дух завжди живе в моєму серці. Коли мене долають сумніви, я завжди раджуся з ними, і якщо мені пощастило зробити трохи добра, то тільки завдяки їхнім порадам. Прислухайтеся до голосу вашого серця, Моррелю, і запитайте його, чи добре, що ви такі непривітні зі мною.

— Друже мій, — сказав Максимільян, — голос мого серця переповнений скорботою і віщує мені тільки страждання.

— Слабкі духом завжди все бачать крізь траурну вуаль; душа сама створює свої обрії; ваша душа похмура, вона запинає ваше небо хмарами.

— Може, правда й ваша, — відказав Максимільян.

І знову поринув у задуму.

Мандрівка точилася з тією швидкістю, що була підвладна графові Монте-Кріс­то; міста на їхньому шляху мигтіли, немов тіні; дерева, що коливалися під першими поривами осіннього вітру, здавалося, мчали їм назустріч, наче кудлаті велети, і вмить зникали. Наступного ранку вони прибули до Шалона, де їх чекав графів пароплав; не гаючи ні хвилини, ридван повантажили на пароплав, а мандрівники піднялися на борт.

Пароплав створений був для швидкого ходу; він скидався на індійську пірогу; його два колеса були мов крила, і він летів по воді, мов перелітний птах; навіть Морреля сп’янив цей стрімкий рух, і вряди-годи вітер, що розвівав його чуба, мало не розганяв хмари на його чолі.

У міру того як вони віддалилися від Парижа, графове обличчя світлішало, яснішало, від нього струмувала майже божиста ясність. Він здавався вигнанцем, що повертався на батьківщину.

Незабаром перед їхніми очима відкрився Марсель, білий, теплий, повний життя Марсель, молодший брат Тира і Карфагена, їхній спадкоємець на Середземному морі, Марсель, що, старіючи, дедалі молодшає. Для обох мандрівників були повні спогадами і кругла вежа, й форт Сен-Ніколя, і ратуша, й гавань із кам’яними набережними, де обидва вони гралися дітьми.

Обоє вирішили вийти на вулиці Каннеб’єр.

Якийсь корабель вирушав до Алжира; паки з товаром, пасажири, що наповнювали палубу, натовп рідні та друзів, прощання, вигуки і сльози, видовище, що завжди хвилювало навіть тих, що бачили його щодня, — уся та метушня не могла відвернути Максимільяна від думки, що заволоділа ним від тієї миті, коли нога його ступила на широкі плити набережної.

— Погляньте, — сказав він, узявши графа Монте-Кріс­то під руку, — ось на цім місці стояв мій батько, коли «Фараон» заходив у порт; ось тут цей чесний чоловік, якого ви порятували від смерті і ганьби, кинувся в мої обійми; я й досі чую на обличчі його сльози; і плакав не лише він, багато хто плакав, дивлячись на нього.

Граф Монте-Кріс­то усміхнувся.

— Я стояв он там, — сказав він, показавши на ріг однієї з вулиць.

Не встиг він сказати того, як у тому напрямку, що він ото показував, пролунав гіркий стогін, і вони побачили жінку, яка махала рукою одному з пасажирів корабля. Обличчя її було під вуаллю; граф Монте-Кріс­то стежив за нею з таким хвилюванням, що Моррель не міг би не помітити цього, якби погляд його не був спрямований на палубу.

— Погляньте! — вигукнув Моррель. — Он той юнак у військовому однострої, що махає рукою, це Альбер де Морсер!

— Так, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я теж упізнав його.

— Та невже! Ви ж дивилися в інший бік!

Граф Монте-Кріс­то всміхнувся, як він ото завжди всміхався, коли не хотів відповідати.

І очі його знову звернулися до жінки під вуаллю; вона вже зникла за рогом.

Тоді він обернувся.

— Любий друже, — запитав він, — чи немає у вас тут якої справи?

— Я відвідаю батькову могилу, — глухо мовив Моррель.

— Гаразд, ідіть і чекайте на мене там; я туди прийду.

— Ви йдете?

— Так… мені теж треба відвідати святе для мене місце.

Моррель мляво потиснув простягнуту йому долоню, потім сумовито кивнув і попрямував у східну частину міста.

Граф Монте-Кріс­то зачекав, поки Максимільян пропав з очей, і подався до Меянських алей, де стояв той скромний будиночок, що з ним наші читачі познайомилися на початку вашої оповісті.

Дім той так само затіняло гіллясте листя алеї, де полюбляли гуляти марсельці; усенький він заріс диким виноградом, що оповив чорними корчуватими стеблами його кам’яні мури, які пожовкли під полум’яним промінням південного сонця. Дві вичовгані кам’яні сходинки провадили до вхідних дверей, збитих із трьох дощок, які щороку розсихалися, та не бачили ні глини, ні фарби, і терпляче очікували осінньої негоди, щоб знову набрякнути.

Цей дім, такий привабливий, попри свою старість, такий веселий, попри свій злиденний вигляд, був той самий, де колись мешкав старий Дантес.

Проте він сидів на мансарді, а граф Монте-Кріс­то надав Мерседес для мешкання всенький дім.

Туди і ввійшла жінка в довгій вуалі, яку граф Монте-Кріс­то бачив на пристані; тієї миті, коли він з’явився з-за рогу, вона зачиняла за собою двері, тож ледве він її наздогнав, вона знову зникла.

Він добре був знайомий із тими вичовганими сходинками, ліпше від усіх знав, як відімкнути ті старі двері; засувка піднімалася за допомогою цвяха з широкою головкою.

І він увійшов, не постукавши, не попередивши нікого про свій прихід, увійшов, як друг, як господар.

За домом був заллятий сонцем і теплом садок, той самий, де у вказаному місці Мерседес знайшла гроші, які граф Монте-Кріс­то буцімто поклав там двадцять чотири роки тому; із порога вхідних дверей видно було перші дерева того садка.

Переступивши той поріг, граф Монте-Кріс­то почув зітхання, що скидалося на ридання; він глянув у той бік, звідки воно долинуло, і під кущами віргінського жасмину з густим листям і довгими пурпуровими квітами побачив Мерседес; вона сиділа на лаві й плакала.

Вуаль вона відкинула і, перебуваючи сама під куполом небес, затуливши обличчя долонями, вона попустила віжки риданням і зітханням, що їх вона так довго гамувала в присутності сина.

Граф Монте-Кріс­то ступнув кілька кроків, і під його ногою рипнув пісок.

Мерседес звела голову і перелякано зойкнула.

— Мосьпані, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я не владний дати вам щастя, та хотів завдати вам утіхи; чи приймете ви її від мене як від друга?

— Авжеж, я така нещасна, — відказала Мерседес, — сама на білому світі… Був у мене тільки син, та й той покинув мене.

— Він добре вчинив, мосьпані, — відказав граф Монте-Кріс­то, — у нього шляхетне серце. Він зрозумів, що кожна людина повинна віддати данину батьківщині; одні віддають їй талант, інші — свою працю; одні віддають свої безсонні ночі, інші — свою кров. Залишаючись із вами, він розтринькав би своє життя, що стало б марне, і не зміг би примиритися з вашими стражданнями. Безсилля озлобило б його, а борючись зі своїми знегодами, які він зуміє обернути на успіх, він стане сильний і могутній. Дозвольте йому наново збудувати своє і ваше майбутнє, мосьпані; зважуся запевнити вас, що воно в надійних руках.

— Щастям, яке ви йому пророкуєте і якого я від усієї душі благаю Бога подарувати йому, мені вже не доведеться натішитися, — сказала сердешна жінка, — сумно хитаючи головою. — Так багато зруйновано в мені й довкола мене, що я почуваюся на краю могили. Ви добре зробили, пане графе, що допомогли мені повернутися туди, де була я така щаслива; умирати треба там, де зазнав щастя.

— Ваші гіркі слова, пані, — сказав граф Монте-Кріс­то, — печуть моє серце, ще й тим дужче печуть, що ви справедливо ненавидите мене; я винуватець усіх ваших страждань; чому ви, замість того, щоб звинувачувати, не жалієте мене? Ви завдали б мені ще дужчого болю…

— Ненавидіти вас, звинувачувати вас, Едмоне?.. Ненавидіти, звинувачувати чоловіка, що пощадив життя мого сина, бо хіба ж не правда, що у вас був намір забрати у графа де Морсера сина, яким він так пишався? Погляньте на мене, і ви побачите, чи є в моєму обличчі бодай тінь докору.

Граф Монте-Кріс­то звів очі й зупинив їх на Мерседес, яка простягала йому обидві руки.

— Погляньте на мене, — провадила вона з безмежним сумом, — врода моя зів’яла і в моїх очах уже немає блиску, минула та пора, коли я приходила з усмішкою до Едмона Дантеса, який чекав мене там, біля вікна мансарди, де мешкав його батько… Відтоді минуло чимало болісних днів, вони вчинили прірву поміж мною й минулим. Звинувачувати вас, Едмоне, вас ненавидіти, друже мій? Ні! Себе я ненавиджу і себе звинувачую! У мене була віра, невинність, любов — ці три дарунки, якими Господь наділяє янголів, а я, нещасна, засумнівалася в Богові!

Граф Монте-Кріс­то простягнув їй руку.

— Ні, друже мій, — сказала вона, м’яко забравши руку, — не торкайтеся мене. Ви мене пощадили, а з-поміж усіх, кого ви покарали, тільки я не заслуговувала на пощаду. Решта діяла з ненависті, захланності, себелюбства, а я — з легкодухості. У них була мета, а я… я просто злякалася. Ні, не потискайте мою руку, Едмоне; я відчуваю, що ви хочете сказати мені добре слово, та не треба, збережіть його для іншої, бо я негідна його. Погляньте, — вона зовсім відкинула вуаль, — мої коси посивіли від горя, мої очі пролляли стільки сліз, що вони оточені бузковими колами, чоло моє поорали зморшки. А ви, Едмоне, так само молодий, вродливий і гордий. Це тому, що у вас була віра, у вас була мужність, ви надіялися на Бога, і Бог підтримав вас. А я була легкодуха, я зреклася; Господь покинув мене, і ось що зі мною сталося.

Мерседес заридала; серце її роздиралося від болісних згадок.

Граф Монте-Кріс­то взяв її за руку і шанобливо поцілував; та вона сама відчула, що в тім цілунку не було вогню, наче він закарбований був на мармуровій руці святої.

— Існує таке приречене життя, — сказала вона, — що перша ж помилка розбиває всеньку його будучину. Я вважала, що ви померли, і я повинна була теж померти; дарма, що в серці моєму я весь час оплакувала вас. У тридцять дев’ять років я стала стара, та й годі. Що з того, що, єдина з-поміж усіх упізнавши вас, я врятувала життя моєму синові? Хіба не повинна була я порятувати і людину, котру обрала я своїм чоловіком, хоч яка велика була б її провина? А я дозволила йому померти. Ще й надто! Я сама наблизила його смерть моєю бездушністю, моєю зневагою, не думаючи, не бажаючи подумати про те, що через мене він став кривоприсяжником і зрадником! І, зрештою, який зиск із того, що я приїхала з моїм сином сюди, якщо я покинула його, відпустила його самого, віддала його смертоносній Африці? Авжеж, я була легкодуха! Я зреклася мого кохання, тож, як усі відступники, я завдаю лиха тим, хто мене оточує.

— Ні, Мерседес, — мовив граф Монте-Кріс­то, — ви не повинні судити себе так суворо. Ви шляхетна, свята жінка, ви обеззброїли мене силою вашого горя; та за мною, невидимий, невідомий, гнівний, стояв сам Господь, що послав мене, і він не захотів зупинити ту блискавицю, яку я кинув. Присягаюся Богом, перед яким я вже десять років падаю ницьма, закликаю його у свідки, що я пожертвував вам моє життя і, разом із життям, усі мої задуми! Та, Мерседес, і я кажу це з гордістю, я потрібен був Богові, тож він повернув мене до життя. Вдумайтеся в минуле, вдумайтеся в теперішність, постарайтеся вгадати будучину і скажіть: хіба я не знаряддя Всевишнього? У найстрашнішому лихові, у найжорстокіших стражданнях, забутий усіма, хто мене любив, гнаний тими, хто не знав мене, я прожив половину мого життя; і раптом, після ув’язнення, самотності, злигоднів — повітря, воля, багатство; таке сліпуче, таке чарівне, таке неймовірне, що я мусив повірити, що це Бог посилає його мені для великих звершень. Відтоді я ніс це багатство як служіння; відтоді мене вже ніщо не вабило в цім житті, у якому ви, Мерседес, часом знаходили усолоду; ні години спочинку не мав я; якась потуга тягла мене вперед; я був наче полум’яна хмара, що лине у небі, щоб спопелити прокляті Богом міста. Буцім оті відважні капітани, що споряджають свої кораблі у тяжку мандрівку, у небезпечний похід, збирав я запаси, рихтував зброю, привчав своє тіло до найтяжчих випробувань, привчав душу до найдужчих струсів, щоб моя рука вміла вбивати, мої очі — споглядати страждання, мої вуста — усміхатися від найстрашніших видовищ; із доброго, довірливого парубка, що не пам’ятав зла, я зробився мстивий, потайний, злий чи радше безпристрасний, мов глуха і сліпа доля. Тоді я ступив на призначений мені шлях, перетнув простори і сягнув мети; лихо тим, кого зустрів я на моєму шляху.

— Досить, — сказала Мерседес, — досить, Едмоне! Повірте, якщо я єдина з-поміж усіх упізнала вас, то тільки я і могла вас зрозуміти. І якби ви зустріли мене на вашому шляху і розбили мене, мов скляну посудину, то й тоді не могла б я не захоплюватися вами, Едмоне! Як ото поміж мною і минулим лежить прірва, так лежить прірва поміж вами і рештою людей; і найболісніше мені порівнювати вас із іншими; адже нема на світі нікого, хто був би рівний вам. А тепер попрощайтеся зі мною, Едмоне, та й ми розлучимося.

— Перш аніж ми розлучимося, скажіть мені, що можу я вчинити для вас, Мерседес? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Я хочу тільки одного, Едмоне: щоб мій син був щасливий.

— Моліться Богові, щоб він одвів од нього смерть, адже тільки він тримає у своїй руці людське життя; про все інше я потурбуюся.

— Дякую вам, Едмоне.

— А ви, Мерседес?

— Нічого мені не треба, я живу поміж двома могилами; одна — це могила Едмона Дантеса, що давно помер; я його кохала! Моїм зів’ялим вустам не випадає промовляти це слово, та серденько моє нічого не забуло, і ні за які скарби світу не віддала б я цю пам’ять серця. У другій могилі лежить чоловік, якого Едмон Дантес убив; я виправдовую це вбивство, мій обов’язок молитися за вбитого.

— Ваш син буде щасливий, — повторив граф Монте-Кріс­то.

— То і я буду щаслива, наскільки це можливо для мене.

— Але… все ж таки… як ви житимете?

Мерседес журливо всміхнулася.

— Якщо я скажу, що житиму тут так, як ото колишня Мерседес, тобто працею, ви не повірите цьому; тепер я вмію тільки молитися, проте мені й не треба працювати; закопаний вами скарб знайшовся в тому самісінькому місці, про яке ви й казали; люди будуть допитуватися, хто я, що я тут роб­лю, на які кошти я живу, та хіба не все одно мені! Це стосується лишень Бога, вас і мене.

— Мерседес, — мовив граф Монте-Кріс­то, — не докоряю я вам, та ви принесли надто велику жертву, відмовившись від того статку, що його здобув граф де Морсер, адже половина його належить вам по праву.

— Здогадуюся я про те, що хочете ви мені запропонувати, та я не можу взяти його, Едмоне, мій син не дозволив би мені.

— Тож я нічого й не зважуся зробити для вас, не заручившись Альберовим схваленням. Я дізнаюся, що він хоче, і буду улягати його бажанням. Та якщо він погодиться на те, що я пропоную зробити, ви не будете проти?

— Ви маєте знати, Едмоне, що я вже не в змозі міркувати; не в змозі я ухвалювати рішення, крім одного — ніколи нічого не вирішувати. Господь наслав на мене бурі, що зламали мою волю. Безсила я в його руках, мов горобець у пазурах орла. Якщо я ще живу, значить, така його воля.

— Обережніше, пані, — сказав граф Монте-Кріс­то, — не так поклоняються Богові! Бог вимагає, щоб його розуміли і свідомо приймали його могутність; тим-то він і дав нам свободу волі.

— Ні! — вигукнула Мерседес. — Не кажіть такого! Якби я гадала, що Бог дав мені свободу волі, то що порятувало б мене від розпуки?

Граф Монте-Кріс­то пополотнів трохи і понурив голову, пригнічений пристрасною силою того горя.

— Ви не хочете сказати мені: до побачення? — простягнувши їй руку, запитав він.

— Навпаки, я кажу вам: до побачення, — заперечила Мерседес, урочисто показуючи на небо, — як бачите, в мені ще живе надія.

І, потиснувши тремтливою рукою графову долоню, Мерседес побігла до східців і зникла.

Тоді граф Монте-Кріс­то помалу вийшов із дому і знову попрямував до гавані.

Та Мерседес не бачила, як він ішов звідтіля, хоч і стояла біля вікна мансарди, де мешкав старий Дантес. Очі її шукали вдалині корабель, що віз її сина у відкрите море.

Щоправда, вуста її несамохіть, тихо шепотіли:

— Едмоне! Едмоне! Едмоне!

XVI. Минуле

Зі щемливою журбою на серці вийшов граф Монте-Кріс­то з того дому, де він покинув Мерседес, яку бачив, може, й востаннє в житті.

Після смерті маленького Едуара в ньому зайшла глибока зміна. Він ішов довгим, звивистим шляхом помсти, і коли сягнув вершини, перед ним зненацька розверзлася прірва сумніву.

Ще й надто: розмова з Мерседес розбудила в його душі ті згадки, котрі він чимдуж намагався подолати.

Граф Монте-Кріс­то був не з тих людей, що надовго поринають у меланхолію: це діло для пересічного розуму, що черпає в цім позірну самобутність, та воно згубне для сильних натур. Граф сказав собі: якщо він сумнівається і мало не картає себе, значить, у його розрахунках є якась помилка.

«Я хибно оцінюю минуле, — казав він собі, — не можу я так прикро помилитися. Невже я поставив перед собою божевільну мету? Невже десять років ішов я хибним шляхом? Невже будівничому досить було однісінької години, щоб упевнитися в тому, що творіння рук його, у яке він уклав усі свої надії, якщо й не неможливе, то принаймні блюзнірське?

Не можу я допустити такої думки, вона із глузду мене зведе.

Минуле уявляється мені в хибному світлі, бо я дивлюся на нього надто вже здалеку. Коли йдеш уперед, минуле, немов краєвид, зникає, поки проходиш повз нього. Я наче поранився уві сні; я бачу кров, відчуваю біль, та не пам’ятаю, як заробив цю рану.

Ти, що повернувся до життя, багатий шаленцю, що спить наяву, всемогутній провидцю, всесильний мільйонере, повернися на мить до похмурого видовиська жалюгідного і голодного життя, знову пройти той шлях, що на нього рокувала тебе доля, шлях, куди припровадило тебе нещастя, де на тебе чекала розпука; забагато самоцвітів, золота і втіхи сяє на поверхні того свічада, у яке граф Монте-Кріс­то дивиться на Дантеса; заховай ті самоцвіти, заплямуй те золото, зітри те сяєво; багатію, згадай бідняка; вільний, згадай в’язня; воскреслий, згадай небіжчика».

Поринувши в ті думи, граф Монте-Кріс­то помалу прямував вулицею Кессрі. То була та сама вулиця, якою двадцять чотири роки тому його провадили мовчазні жандарми; ці будинки, тепер веселі й людні, були тоді темні й мовчазні.

— Це ті самі будинки, — бурмотів граф Монте-Кріс­то, — але тоді була ніч, а зараз білий день; сонце все осяває і всьому надає втішного вигляду.

Він спустився вулицею Сен-Лоран до набережної і підійшов до Управління порту; отут його тоді посадили в баркас.

Коло берега плив човен з полотняним наметом; граф Монте-Кріс­то погукав човняра, і той поквапився до нього, передчуваючи щедру винагороду.

Днина була гожа, прогулянка чудова. Розпечене червоне сонце хилилося до обрію, кидаючи полум’яні відблиски на хвилі; морем, що було гладеньке мов люстро часом пробігали брижі — то риба, яку переслідував невидимий ворог, вискакувала з води, шукаючи порятунку в чужій стихії; вдалині линули білі й легенькі, мов чайки, рибальські човни, що прямували в Мартіґ, і торгові судна, що везли вантаж на Корсику чи в Іспанію.

Та граф Монте-Кріс­то не помічав ні безхмарного неба, ні тих човнів, ні золотого світла, що заливало все довкола. Загорнувшись у кирею, він одну за одною згадував усі віхи свого страшного шляху: самотній вогник, що жеврів у Каталянах, грізний силует замку Іф, що вказав йому, куди його провадять, боротьбу з жандармами, коли він хотів кинулися в море, свою розпуку, коли він відчув себе переможеним, і холод рушничної цівки, що вперлася йому в скроню.

І потроху, як ото струмки, що попересихали за літо, наповнюються вологою, коли насуваються осінні хмари, і починають крапля по краплі оживати, граф Монте-Кріс­то відчув, як у грудях його крапля за краплею починає точитися жовч, що колись затопила серце Едмона Дантеса.

Від цієї хвилі не було для нього більше ні ясного неба, ні легких човнів, ні золотого сяєва; небо запнуло траурними хмарами, а коли перед ним виросла темна озіяка, що прозивалася замком Іф, він здригнувся, наче угледів примару смертельного ворога.

Вони були коло мети.

Граф Монте-Кріс­то несамохіть забився аж у кінець човна, хоча човняр лагідно повторював йому:

— Прибули, пане.

Граф Монте-Кріс­то згадав, як на цьому ж таки місці, цією скелястою стежиною провадили його вартові, підганяючи вістрями багнетів.

Колись той шлях здавався Дантесові нескінченним; граф Монте-Кріс­то вважав його дуже коротким; кожен помах весла, разом із бризками води, породжував мільйони думок і згадок.

Від часу Липневої революції замок Іф уже перестав бути в’язницею; тепер там була сторожа, що не давала возити контрабанду; біля брами стояв воротар, який зустрічав відвідувачів, що приїздили оглядати цей монумент Жаху, що став тепер просто визначною пам’яткою.

Граф Монте-Кріс­то знав усе це і все ж таки, коли він увійшов під ті склепіння, спустився темними сходами, коли його попровадили у підземелля, яке він захотів оглянути, мертвотна блідість укрила його чоло, і крижаний холод пронизав його серце.

Він запитав, чи не лишилося тут якогось давнього тюремника часів Реставрації, та виявилося, що всі вони пішли на пенсію або посіли інші посади.

Воротар, що водив його скрізь, був тут лише від 1830 року.

Його провели у його камеру.

Він знову побачив тьмяне світло, що промикалося крізь вузьку продухвину, побачив те місце, де стояло ліжко, яке вже забрали відтіля, а за ліжком ту діру, яку пробив панотець Фаріа, — хоч вона була й замурована, проте виділялася світлішим камінням.

Граф Монте-Кріс­то відчув, як ноги його задилькотіли, тож підсунув дерев’яний ослін і сів.

— Що розповідають про в’язнів цього замку, якщо не враховувати Мірабо? — запитав він. — Чи є якісь перекази про ці похмурі підземелля, адже як дивишся на них, то навіть не віриться, що люди могли ув’язнити сюди живу людину?

— Авжеж, мосьпане, — відказав воротар,— про цю самісіньку камеру мені розповідав тюремник Антуан.

Граф Монте-Кріс­то здригнувся. Той Антуан був його наглядач. Він майже забув його наймення і риси його обличчя, та коли прозвучало це ім’я, він побачив його, наче живого: бородате обличчя, темну куртку і в’язку ключів, що їхнє бряжчання він, здавалося, й досі чув.

Граф Монте-Кріс­то обернувся, і йому здалося, ніби Антуан стоїть у глибині коридору, що здавався ще похмурішим у світлі смолоскипа, якого тримав воротар.

— Як хочете, я розповім, — сказав воротар.

— Еге ж, розкажіть, — відказав граф Монте-Кріс­то.

І притулив долоню до серця, щоб погамувати його несамовите калатання, із острахом готуючись вислухати оповість про самого себе.

— В оцій самій камері, — сказав воротар, — багато років тому жив один в’язень, дуже небезпечний чоловік, як мені казали, а головне, відчайдушний. І тією ж таки порою тут перебував ще один в’язень, священик, але той був смирний; він, бідолаха, із глузду зсунувся.

— Зсунувся? — перепитав граф Монте-Кріс­то. — А на чому?

— Він усім пропонував мільйони, якщо його випустять.

Граф Монте-Кріс­то звів очі до неба, та не побачив його: поміж ним і небесами була кам’яна перепона. Він подумав про те, що поміж очима тих, кому абат Фаріа пропонував скарби, і тими скарбами була не менша завада.

— Ті в’язні могли бачитися? — запитав він.

— Ні, пане, це було суворо заборонено; проте вони обминули ту заборону і прокопали хід з одної камери до іншої.

— А хто з них прокопав той хід?

— Молодий, звісно ж, — сказав воротар, — адже він був спритний і дужий, а сердешний панотець був уже старий, та й думки його плуталися.

— Сліпці!.. — пробурмотів граф Монте-Кріс­то.

— Одне слово, — провадив воротар, — молодий прокопав лазівку; а чим, то бозна, але все ж таки прокопав. Ось погляньте, сліди і зараз видно.

І він наблизив смолоскип до стіни.

— Еге ж, бачу, — сказав граф Монте-Кріс­то глухим від хвилювання голосом.

— Потім вони почали ходити один до одного. Чи довго це тривало? Ніхто цього не знає. Потім старий занедужав і помер. І що ж учинив молодий, як ви гадаєте?

— Розкажіть.

— Він переніс небіжчика до себе, поклав його на своє ліжко, обличчям до стіни, повернувся до порожньої камери, замурував отвір і заліз у лантух, де лежав мрець. Що ви про це скажете?

Граф Монте-Кріс­то заплющив очі і знову відчув на своєму обличчі дотик грубого полотна, ще й досі просякнутого смертним холодом.

— Він, бачите, гадав, — провадив воротар, — що в замку Іф мерців хоронять і, звісно ж, не кладуть їх у домовину; тож він збирався вилізти з-під землі; та, на його лихо, у замку був інший звичай; небіжчиків не ховали в землю, а простісінько припинали до ніг ядро і кидали в море; так і цього разу було. Нашого в’язня жбурнули в море; наступного дня в ліжку знайшли справжнього мерця, і все відкрилося; вартівники, що вкинули його в море, розповіли про те, про що не зважувалися сказати передніш: коли той лантух полетів униз, вони почули страшенний крик, який відразу ж заглушила вода.

Граф Монте-Кріс­то тяжко дихав, серце його болісно стискалося.

— Ні! — прошепотів він. — Ні! Я сумнівався тільки тому, що почав забувати; але тут рани мого серця знову відкрилися, і я знову прагну помсти.

— А більш нічого не відомо про того в’язня? — запитав він.

— Геть нічого, нічогісінько; бачите, або він упав плазом з висоти п’ятдесят футів і вбився…

— Ви сказали, що до ніг йому припнули ядро, то він мав упасти ставма.

— Або ж упав ставма, — провадив воротар, — і тоді ядро потягнуло його на дно, де він і лишився, сердега!

— Шкода вам його?

— Як по правді, шкода, хоч у морі він був як удома.

— Чому?

— А кажуть, ніби цей нещасний хлопчина був передніше моряком, якого посадили до в’язниці за бонапартизм.

— Правдо, — прошепотів граф Монте-Кріс­то, — із волі Божої спливаєш ти над водами і над полум’ям! Пам’ять про бідолашного моряка ще жива, про його лиху долю розповідають вечорами біля коминка, і всі здригаються, коли він розтинає повітря і поринає в морську безодню.

— А його наймення ви знаєте? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Та де ж там! — сказав воротар. — Він тут значився просто за номером тридцять чотири.

— Вільфоре, Вільфоре! — пробурмотів граф Монте-Кріс­то. — Оце ти, либонь, і повторював собі, коли моя примара тривожила тебе безсонними ночами.

— Хочете далі поглянути, мосьпане? — запитав воротар.

— Так, покажіть мені камеру божевільного священика.

— Номера двадцять сьомого?

— Еге ж, двадцять сьомого, — повторив граф Монте-Кріс­то.

І йому здалося, ніби він знову чує голос Фаріа, який, у відповідь на прохання назватися, гукнув йому крізь мур той номер.

— Ходімо.

— Зачекайте, — сказав граф Монте-Кріс­то, — мені хочеться ліпше розгледіти цю буцегарню.

— Це дуже до речі, — сказав воротар, — а то я забувся взяти ключі від тієї камери.

— То підіть по них.

— Я залишу вам смолоскип.

— Ні, візьміть його з собою.

— Але ж вам буде темно.

— Я пречудово бачу в пітьмі.

— Ти ба! Геть як він ото.

— Хто?

— Номер тридцять чотири. Кажуть, він так звик до пітьми, що міг би розгледіти голку в найтемнішому закутку своєї камери.

— Йому потрібно було десять років, щоб дійти до цього, — прошепотів граф Монте-Кріс­то.

Провідник пішов, забравши із собою смолоскип.

Граф Монте-Кріс­то сказав правду: за декілька секунд він почав розрізняти все у пітьмі, наче в денному світлі. Тоді він роззирнувся довкруги і по-справжньому впізнав свою камеру.

— Авжеж, — сказав він, — ось той камінь, що на ньому я сидів. Ось і слід від моїх плечей на стіні! Ось і сліди моєї крові, вони лишилися тут від того дня, коли я хотів розтрощити собі голову об мур!.. Ось числа… я пам’ятаю їх… якось накреслив я їх, коли лічив роки життя мого батька, думаючи, застану я його живого чи ні, і роки Мерседес, думаючи, буде вона ще вільна чи ні… Коли я скінчив ті підрахунки, у мене промайнула надія… Ні голоду не передбачав я, ні зради!

І гіркий регіт вихопився з його грудей. Наче уві сні, промайнули перед ним похорони його батька… Мерседес, що йде до вівтаря!

На іншому мурі йому впав ув око напис. Він і досі чітко білів на зеленкуватому тлі.

— «Боже, — прочитав граф Монте-Кріс­то, — збережи мені пам’ять».

— Так, так, — вигукнув він, — ось що благав я в Бога останніми роками. Не волі я просив у молитвах, а благав зберегти мені пам’ять, адже я боявся збожеволіти і все забути; і ти зберіг мені пам’ять, Господе милосердний, і я нічого не забув. Дякую тобі, Господе!

Цієї миті на стінах затанцювало світло смолоскипа; то брався сходами воротар.

Граф Монте-Кріс­то пішов йому назустріч.

— Ідіть за мною, — сказав той.

Підземним коридором вони пройшли до інших дверей.

В абатовій камері спогади знову накотили на графа Монте-Кріс­то.

Спершу йому впав ув око меридіан на стіні, за допомогою якого панотець Фаріа вираховував час; потім він помітив рештки ліжка, де вмер бідолашний в’язень. Замість жаху, що його він відчував у своїй камері, тут його охопило ніжне й тепле почуття, почуття безмежної вдячності, і в очах його забриніли сльози.

— Оце тут мешкав божевільний абат, — сказав провідник, — а он відтіля приходив його сусіда. — І він показав на пролом, який із цього краю не замурували. — Із кольору каміння, — провадив він, — один учений зробив висновок, що в’язні ходили один до одного років із десять. Що ж, не дуже весело збули ці бідолахи десять років!

Дантес дістав із кишені декілька дукатів і простягнув тому чоловікові, який, нітрохи не знаючи його, двічі його пожалів.

Воротар узяв гроші, та, у світлі смолоскипа, побачив, що гість замість кількох дрібняків чомусь дав йому чималеньку суму.

— Пане, — сказав він, — ви помилилися.

— Як?

— Ви дали мені золото.

— Знаю.

— Знаєте?

— Так.

— Ви даєте мені ці дукати?

— Так.

— І можу лишити їх собі по совісті?

— І по честі, — відказав граф Монте-Кріс­то, зацитувавши Гамлета.

Воротар приголомшено глянув на нього.

— Пане, — сказав він, не вірячи своєму щастю, — я не розумію, чим це заслужив на таку щедрість.

— Дуже просто, друже мій, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я сам був моряком, і ваша розповідь дуже зацікавила мене.

— Якщо ви вже такі щедрі, мосьпане, — сказав воротар, — то я можу вам дещо запропонувати.

— А що ви мені запропонуєте? Мушлі, плетені кошички? Ні, дякую.

— Ні, ні, пане; ці речі стосуються моєї розповіді.

— Та невже? — вигукнув граф Монте-Кріс­то. — І що ж воно таке?

— Було так, — сказав воротар. — Я собі подумав: у камері, де людина збула п’ятнадцять років, завжди можна щось знайти, і почав обстукувати мури.

— А й правда, — сказав граф Монте-Кріс­то, згадавши абатові схованки.

— Після довгих пошуків, — провадив воротар, — я помітив, що біля узголів’я ліжка і під коминком камінь дудонить лунко.

— Ага, — сказав граф Монте-Кріс­то.

— Я вийняв камінці і знайшов…

— Мотузяну драбинку і знаряддя? — вигукнув граф Монте-Кріс­то.

— А ви звідки знаєте? — здивувався воротар.

— Я не знаю, а просто здогадався, — сказав граф Монте-Кріс­то, — бо зазвичай у схованках в’язнів знаходять отакі речі.

— Авжеж, мосьпане, — сказав провідник, — мотузяну драбинку і знаряддя.

— То вони у вас? — вигукнув граф Монте-Кріс­то.

— Ні, пане, я продав їх відвідувачам; проте дещо в мене й лишилося.

— І що ж воно таке? — нетерпляче запитав граф Монте-Кріс­то.

— Якась книга, написана на клаптях полотна.

— Та невже, — вигукнув граф Монте-Кріс­то, — в тебе є ця книга?

— Може, це і не книга, — сказав воротар, — та принаймні вона в мене.

— Біжи по неї, друже мій, — сказав граф Монте-Кріс­то, — і якщо це те, про що я думаю, то ти не пошкодуєш.

— Біжу, мосьпане.

І воротар вийшов.

Тоді граф Монте-Кріс­то став навколішки перед рештками того ліжка, яке смерть учинила для нього вівтарем.

— О другий мій батьку, — сказав він, — ти, якому я завдячую свободою, знаннями і багатством; ти, що, немов найвища істота, володів таємницею добра і зла; якщо у глибині могили від нас залишається те, що відгукується на голос тих, що живуть на землі; якщо після перетворення тіла щось живе ще літає там, де ми так любили і так страждали, то заклинаю тебе, шляхетне серце, високий розуме, прониклива душе, в ім’я батьківської любові, яку ти подарував мені, у ім’я синівської відданості, яку я почував до тебе, єдиним словом, знаком, об’явленням розвій мої сумніви, бо якщо не заступить їх віра, вони обернуться на каяття.

Граф Монте-Кріс­то схилив голову і склав долоні.

— Ось вона, пане, — пролунав позаду голос.

Граф Монте-Кріс­то здригнувся й обернувся.

Воротар простягав йому клапті полотна, що на них абат Фаріа закарбував усі скарби свого знання. То був рукопис його великої праці про державну владу в Італії.

Граф Монте-Кріс­то вхопив їх, і погляд його впав на епіграф: він прочитав: «Ти вирвеш зуби драконові й розчавив левів, — сказав Господь».

— Ось відповідь! — вигукнув він. — Дякую тобі, батьку, дякую.

І, діставши з кишені гаманця, де було десять тисяч франків, він сказав:

— Тримай.

— Це мені?

— Так, але за умови, що ти відкриєш його, аж як я поїду звідси.

І, сховавши за пазухою віднайдену реліквію, що дорожча була для нього понад усі світові скарби, він вибіг із підземелля і плигнув у човен.

— У Марсель! — звелів він.

Човен рушив. Граф Монте-Кріс­то глянув на похмурий замок.

— Лихо тим, — сказав він, — що кинули мене в цю похмуру в’язницю, і тим, хто забув, що я був ув’язнений у ній!

Пропливаючи біля Каталян, він одвернувся, і, затуливши лице полою киреї, прошепотів жіноче ім’я.

То була цілковита перемога: граф Монте-Кріс­то подолав і другий сумнів. Ім’я, що його він так ніжно промовив, було наймення Гайде.

Вийшовши на берег, він подався на цвинтар, де на нього чекав Моррель.

Десять років тому він теж побожно шукав на тім цвинтарі могилу, та все було марно. Повернувшись до Франції мільйонером, він не міг знайти могили свого батька, який умер від голоду.

Щоправда, старий Моррель звелів поставити на ній хрест, та хрест упав, і цвинтарний сторож узяв його на дрова, як ото зазвичай роб­лять цвинтарники з усіма уламками, що валяються на гробках.

Шановний судновласник виявився щасливіший: він умер на руках у своїх дітей, і його поховали коло дружини, що віддала Богові душу за два роки до нього.

Дві широкі мармурові плити, де були викарбувані їхні наймення, лежали поруч під чотирма кипарисами, обгородженими залізною решіткою.

Максимільян стояв, притулившись до дерева і втупившись у могили невидющим поглядом.

Здавалося, він зсунувся з глузду від горя.

— Максимільяне, — сказав йому граф Монте-Кріс­то, — дивитися треба не сюди, а туди!

І він показав на небо.

— Мертві завжди з нами, — сказав Моррель, — ви самі казали це мені, коли забирали мене з Парижа.

— Максимільяне, — казав граф Монте-Кріс­то, — ви казали дорогою, що вам хотілося б пробути в Марселі декілька днів, то ваше бажання не змінилося?

— У мене більше немає бажань, пане графе, та мені здається, що мені легше буде чекати тут, аніж деінде.

— Тим ліпше, Максимільяне, бо я покидаю вас і забираю із собою ваше слово, правда ж?

— Я можу й забути його, пане графе, — сказав Моррель.

— Ні, не забудете, бо передовсім ви людина честі, Моррелю, тому що ви присягалися, тому що ви ще раз присягнетеся.

— Пане графе, згляньтеся наді мною! Я такий нещасний!

— Я знав людину, що була ще нещасніша, ніж ви, Моррелю.

— Це неможливо.

— Жалюгідна людська пиха, — сказав граф Монте-Кріс­то, — кожен вважає, що він нещасніший, аніж інший нещасливець, що стогне і плаче коло нього.

— Хто може бути нещасніший від чоловіка, який позбувся єдиного, що він любив і чого бажав на білому світі?

— Послухайте, Моррелю, — сказав граф Монте-Кріс­то, — і зосередьте ваші думки на тому, що я вам скажу. Я знав чоловіка, що жив так само, як і ви, побудувавши всі свого мрії на коханні до одної дівчини. Той чоловік був молодий, у нього був старий батько, якого він любив, і наречена, яку він обожнював; незабаром мало відбутися весілля. Та раптом примха долі, із тих, що змушують засумніватися в милості Божій, якби Господь потім не відкривав нам, що все на світі служить лише його промислові, — так ось, ота примха лихої долі забрала в нього свободу, кохану, майбутнє, яке він уже вважав своїм (адже він, сліпець такий, бачив тільки теперішність), і кинула його до в’язниці.

— Із в’язниці виходять за тиждень, за місяць, за рік, — сказав Моррель.

— Він збув у ній чотирнадцять років, Моррелю, — сказав граф Монте-Кріс­то, поклавши йому долоні на плечі.

Максимільян здригнувся.

— Чотирнадцять років! — прошепотів він.

— Чотирнадцять років, — повторив граф Монте-Кріс­то. — І в нього за ті довгі роки були хвилини відчаю; так само, як оце й ви, Моррелю, він вважав себе найнещаснішим поміж людьми і хотів укоротити собі віку.

— Та й що ж? — запитав Моррель.

— І ось останньої хвилини Бог послав йому спасіння у вигляді людини, тому що він більше не чинить див; може, спершу він не розумів безмежної добрості Господньої (потрібен час, щоб затуманені сльозами очі знову стали видющі); проте він усе ж таки вирішив терпіти й чекати. Настала така днина, коли він дивом вийшов із могили, цілковито змінився, став багатий, могутній, став напівбогом; і перше, що він учинив, це пішов до батька; батько вмер.

— Мій батько теж умер, — сказав Моррель.

— Так, але ваш батько помер у вас на руках, він був щасливий, його любили, шанували, він дожив до глибокої старості; а його батько вмер убогий, у відчаї, засумнівавшись у милості Господній; і коли за десять років після його смерті син почав шукати його могилу, то вона зникла, і ніхто не міг йому сказати: тут покоїться серце, що так любило тебе.

— О Боже! — вигукнув Моррель.

— Той син був нещасніший, ніж ви, Моррелю, адже він не знав, де шукати батькову могилу.

— Так, але в нього залишалася дівчина, яку він кохав, — заперечив Моррель.

— Помиляєтеся, Моррелю: ця дівчина…

— Померла? — вигукнув Максимільян.

— Гірше: вона зрадила його, вийшовши заміж за одного з ворогів свого нареченого. Як бачите, Моррелю, той чоловік був ще нещасніший у своєму коханні, ніж ви!

— І Бог послав утіху тому чоловікові? — запитав Моррель.

— Він послав йому спокій.

— І цей чоловік ще може пізнати щастя?

— Він сподівається цього, Максимільяне.

Моррель мовчки понурив голову.

— Я дотримаю свого слова, — сказав він, простягаючи долоню графові Монте-Кріс­то, — та пам’ятайте…

— П’ятого жовтня, Моррелю, я чекаю на вас на острові Монте-Кріс­то. Четвертого в Бастії вас чекатиме яхта «Євро»; ви назветеся капітанові, і він одвезе вас до мене. Домовилися, Максимільяне?

— Домовилися, пане графе, я дотримаю мого слова. Та пам’ятайте, що п’ятого жовтня….

— Ви дитина, Максимільяне, ви ще не розумієте, що таке обіцянка дорослої людини. Я вже двадцять разів казав вам, що того дня я допоможу вам, якщо ви ще будете прагнути смерті. Прощавайте.

— Ви покидаєте мене?

— Так, у мене є ще справа в Італії; я залишаю вас наодинці з вашим горем, наодинці з цим ширококрилим орлом, якого Бог посилає своїм обранцям, що він приніс їх до його ніг; історія Ганімеда, Максимільяне, це не казка, це алегорія.

— Коли ви відбуваєте?

— Простісінько зараз; мене вже чекає пароплав, за годину я вже буду далеко; проведете мене до гавані?

— Я цілком у вашому розпорядженні, пане графе.

— Обніміть мене.

Моррель провів графа Монте-Кріс­то до гавані; дим, наче величезне віяло, уже здіймався у небо, вихоплюючись із чорного димаря. Як і казав граф Монте-Кріс­то, пароплав незабаром відчалив, і за годину те ж таки ледве помітне віяло білястого диму звивалося на східній частині овиду, де вже западав вечірній присмерк.

XVII. Пеппіно

О тій-таки порі, коли графів пароплав зникав за рогом Моржіон, мандрівник, що їхав поштовим шляхом із Флоренції до Рима, допіру покинув позаду містечко Аквапенденте. Їхав він так хутко, як тільки міг, не викликаючи підозр.

Він був у сурдуті чи радше в пальті, що добряче таки пошарпалось у дорозі, проте на ньому була ще зовсім свіжа стрічечка Почесного легіону; така сама стрічка була і в петлиці його костюма. За тією прикметою, та ще із того, як він вимовляв слова, звертаючись до візника, той чоловік, звісно ж, був француз. Доказом того, що він уродився у країні універсальної мови, було ще й те, що італійською він знав тільки слова, що використовуються в музиці, котрі, як ото «goddam» Фігаро, можуть заступити собою всі тонкощі будь-якої мови.

— Allegro! — казав він візникові під час кожного підйому.

— Moderate! — казав під час кожного спуску.

А тільки Господь знає, скільки підйомів і спусків на шляху із Флоренції до Рима, якщо братися через Аквапенденте!

До речі, ті слова викликáли страшенний регіт у тих, до кого він звертався.

Угледівши Вічне місто, тобто добившись до Сторти, звідкіля вже видно Рим, подорожанин не відчув тієї захопливої цікавості, що змушує кожного чужинця звестися в колясі, щоб побачити славетний купол собору Святого Петра, який видно передовсім, коли під’їжджаєш до Рима.

Ні, він тільки дістав із кишені гаманця, а з гаманця — складений учетверо аркуш, якого він шанобливо й обережно розгорнув, а потім знову згорнув, сказавши тільки:

— Чудово, вона тут.

Повіз минув браму Пополо, завернув ліворуч і зупинився біля готелю «Лондон».

Наш давній знайомець, маестро Пастріні, зустрів мандрівника на порозі, із капелюхом у руці.

Мандрівник вийшов із ридвана, замовив добрячий обід і спитався, де міститься банкова компанія «Томсон і Френч», про що йому відразу ж сказали, тому що то була одна з найславетніших банкових компаній у Римі.

Розташована вона була на Банковій вулиці, неподалік від собору Святого Петра.

Як і скрізь, у Римі прибуття поштового ридвана привертає загальну увагу. Декілька юних нащадків Марія та Ґракхів, босоногих, із продертими ліктями, та взявшись у бік однією рукою, а іншу мальовничо закинувши за голову, розглядали мандрівця, ридван і коней; до тих вуличних хлопчаків, юних громадян Вічного міста, долучилося з півсотні роззяв, віропідданців його святості, із тих, котрі ото знічев’я плюють із мосту Святого Янгола в Тибр, милуючись тим, як ідуть кола по воді, — звісно, коли в Тибрі є вода.

Оскільки вуличні дітлахи в Римі й роззяви щасливіші від паризьких, бо розуміють усі мови, надто ж французьку, то вони почули, що мандрівник винайняв кімнату, потім замовив обід і врешті спитався адресу банкової компанії «Томсон і Френч».

Тож як він вийшов із готелю в супроводі обов’язкового чичероне, від гурту роззяв відокремився чоловік, якого не помітив ні мандрівник, ні, здається, його проводар і попрямував за ним, тримаючись на певній відстані й пильнуючи за ним так спритно, що втер би носа будь-якому паризькому нишпорці.

Француз так поспішав відвідати банкову компанію «Томсон і Френч», що не захотів чекати, поки запряжуть коней, і ридван мав наздогнати його дорогою чи вже чекати біля дверей банку.

Проте дорогою ридван не наздогнав його.

Француз пішов у банк, проводар лишився чекати в передпокої, де відразу ж звів балачку з кількома особами без певної праці чи радше такими, що беруться до всього, що їм скажеш, — у Римі вони завжди вештаються під банками, коло церков, у руїнах, у музеях і в театрах.

Разом із французом увійшов і той чоловік, що відокремився від гурту роззяв; француз подзвонив коло віконця контори і ввійшов до першої кімнати; його тінь прослизнула за ним.

— Я можу бачити панів Томсона і Френча? — запитав мандрівець.

Службовець, що поважно сидів у першій кімнаті, подав знак, і підійшов лакей.

— Як про вас доповісти? — запитав він, збираючись попровадити із собою чужинця.

— Барон Данґляр.

— Прошу вас.

Двері відчинилися, і лакей із бароном зникли за ними.

Чоловік, що увійшов услід за Данґляром, сів на лаву для відвідувачів.

Хвилин із п’ять службовець писав; упродовж тих п’яти хвилин чоловік сидів на лаві, зберігаючи глибоке мовчання, і навіть не поворухнувся.

Нарешті службовець перестав рипіти пером; він звів голову, уважно роззирнувся довкруги і, впевнившись, що вони самі, сказав:

— А, це ти, Пеппіно?

— Ага! — коротко відказав той.

— Ти відчув, що цей товстун чогось вартий?

— Цього разу нашої заслуги тут нема, нас попередили.

— То ти знаєш, чому він сюди прийшов?

— Ще б пак! Він прийшов по гроші; треба тільки дізнатися, яка там сума.

— Зараз дізнаєшся, друже.

— Чудово; тільки, прошу тебе, не бреши, як ото минулого разу!

— Ти це про що? Про того англійця, який нещодавно отримав три тисячі екю?

— Ні, у нього справді було три тисячі, ми їх у нього знайшли. Я кажу про того російського князя.

— А що?

— А те, що ти сказав нам про тридцять тисяч ліврів, а ми знайшли тільки двадцять дві.

— Либонь, кепсько шукали.

— Його обшукував сам Луїджі Вампа.

— Тоді він або виплатив борги…

— Росіянин?

— Або ж розтринькав ті грошенята.

— Може, і так.

— Не може, а напевне; та нехай-но я піду та гляну, а то француз отримає гроші, а я й не знатиму скільки.

Пеппіно кивнув і, діставши з кишені вервицю, почав бурмотіти молитви, а службовець подався тими дверми, що за ними зник і лакей із бароном.

Ще й десяти хвилин не спливло, як службовець повернувся із сяючим обличчям.

— Та й що? — поспитався Пеппіно.

— Alerte, alerte![72] — сказав службовець. — Незлецькі грошенята!

— Мільйонів п’ять чи шість.

— Авжеж. То ти знав?

— За розпискою його ясновельможності графа Монте-Кріс­то.

— Ти хіба знаєш пана графа?

— І з кредитом у Римі, Венеції й Відні.

— Правильно! — вигукнув службовець. — Звідки ти все це знаєш?

— Я ж казав тобі, що нас попередили заздалегідь.

— Нащо ж ти запитував мене?

— Щоб упевнитися, що це той самий чоловік.

— Це він і є… П’ять мільйонів. Незлецько, еге ж, Пеппіно?

— Так.

— У нас із тобою ніколи стільки не буде!

— Хоч як воно там буде, — розважливо сказав Пеппіно, — щось і нам перепаде.

— Цить! Ось він іде.

Службовець знову взявся до писання, а Пеппіно — до вервиці; і коли двері відчинилися, один писав, а інший молився.

З’явився радісний Данґляр і банкір, що провів його до дверей.

Услід за Данґляром спустився сходами й Пеппіно.

Як і домовлено було, біля дверей банкової компанії «Томсон і Френч» стояв ридван. Чичероне, що був дуже запобігливий чоловічок, відчинив дверцята.

Данґляр плигнув у ридван з легкістю двадцятирічного парубка.

Чичероне зачинив дверцята і сів на передку біля візника.

Пеппіно причепився ззаду.

— Може, ваша ясновельможність хоче оглянути собор Святого Петра? — запитав чичероне.

— А навіщо?

— А щоб подивитися.

— Я приїхав до Рима не задля того, щоб дивитися, — відказав Данґляр і тихенько докинув зі своєю захланною посмішкою: — А щоб одержати.

І помацав свого гаманця, у якого допіру поклав акредитив.

— Тоді ваша ясновельможність прямує…

— У готель.

— У готель Пастріні, — сказав чичероне візникові.

І ридван помчав зі швидкістю власного повозу.

За десять хвилин барон уже був у своїй кімнаті, а Пеппіно вмостився на лаві біля входу в готель, спершу прошепотівши декілька слів одному з отих нащадків Марія та Ґракхів; нащадок прудко помчав до Капітолію.

Данґляр геть зморився. Він був задоволений і хотів спати. Він уклався в ліжко, поклав гаманця під подушку й заснув.

Пеппіно не було куди квапитися; він зіграв із носіями в морру, програв три екю і, щоб утішитися, вихилив плящину орвієтського вина.

Наступного ранку Данґляр прокинувся пізно, хоча напередодні й рано ліг; уже шість ночей він кепсько спав, навіть якщо йому й щастило заснути.

Він добряче поснідав і, не збираючись, як і сказав ото, оглядати цікавинки Вічного міста, звелів, щоб опівдні йому подали поштових коней.

Проте він не взяв до уваги, які прискіпливі поліційні власті та які ледачі станційні доглядачі.

Коней подали тільки о другій годині пополудні, а чичероне приніс завізований паспорт тільки о третій.

Уся та біганина привабила до дверей маестро Пастріні чималенько роззяв.

Не бракувало і нащадків Марія та Ґракхів.

Барон переможно попрямував крізь натовп глядачів, що прозивали його ясновельможним паном, сподіваючись отримати на чай.

Оскільки Данґляр, що дотримувався, як ми знаємо, демократичних поглядів, досі задовольнявся титулом барона і ніколи ще не чув, щоб його прозивали ясновельможним, йому це дуже припало до вподоби, і він роздав із десяток срібняків усій тій галайстрі, яка ладна була прозивати його «величністю», якби він сипнув їм ще з десяток тих талярів.

— Яким шляхом подамося? — запитав італійською візник.

— До Анкони, — відказав барон.

Пастріні переклав запитання й відповідь, і коні помчали учвал.

Данґляр збирався заїхати до Венеції й узяти там частину грошей, а з Венеції податися до Відня і там отримати решту.

Він хотів осісти в тому місті, бо йому казали, що то місто веселощів.

Не встиг він проїхати і три льє римською рівниною, як почало смеркати; Данґляр не припускав, що виїде такої пізньої пори, а то лишився б у готелі; він запитав у візника, чи далеко до найближчого міста.

— Non capisco![73] — відтяв той.

Данґляр кивнув, що мало означати: чудово.

І ридван помчав далі.

«На першій же станції зупинюся», — подумав собі Данґляр.

Його ще не покинув учорашній добрий гумор, та й виспався він добряче. Він розсівся на м’яких подушках пречудового англійського ридвана з подвійними ресорами; його мчала пара добрячих коней; він знав, що до найближчої станції сім льє. Про що ще думати банкірові, який допіру дуже вдало збанкрутував?

Хвилин із десять Данґляр думав про дружину, що лишилася в Парижі, ще десять — про доньку, яка мандрувала світами у товаристві панни Д’Армії; потім він присвятив десять хвилин своїм кредиторам і міркував над тим, як ліпше використати їхні грошенята; зрештою, за відсутністю інших думок, він заплющив очі й заснув.

Утім, інколи, прокинувшись від особливо сильного поштовху, він на мить розплющував очі; щоразу він бачив, що з тією ж таки швидкістю мчить римською рівниною, де бовваніють руїни акведуків, що здаються гранітними велетами, які закам’яніли на ходу. Та ніч була холодна, темна, дощова, і було набагато приємніше дрімати в кутку ридвана, ніж висовувати голову в вікно і допитуватися, коли вже вони приїдуть, у візника, який відповідав тільки: «Non capisco!»

І Данґляр знову засинав, подумавши, що завжди встигне прокинутися, діставшись до поштової станції.

Ридван зупинився; Данґляр вирішив, що він урешті сягнув бажаної мети.

Він розплющив очі і глянув вікно, гадаючи, що прибули до якогось міста чи принаймні села; та побачив тільки самотню халупу і трьох чи чотирьох людей, що вешталися довкола неї, мов тіні.

Данґляр чекав, що візник, який доправив його сюди, підійде і буде вимагати платню, яка йому належала; він сподівався скористатися зміною візників, щоб розпитати нового кучера; проте запрягли нових коней, а платні ніхто й не вимагав. Страшенно здивувавшись, Данґляр відчинив дверцята, та чиясь дужа рука відразу ж зачинила їх, і ридван помчав далі.

Приголомшений банкір остаточно прочумався.

— Гей! — гукнув він візникові. — Гей! Mio caro![74]

Ті слова Данґляр пам’ятав ще відтоді, як його донька співала дуетом із князем Кавальканті.

Та mio caro нічого не сказав.

Тоді Данґляр відчинив вікно.

— Гей, чоловіче! Куди це ми прямуємо? — висунувшись, запитав він.

— Dentro la testa! — гукнув суворий і владний голос.

Данґляр збагнув, що той вислів означає «прибери голову». Як бачимо, він робив неабиякі успіхи в італійській мові.

Він послухався, хоч і не без певного неспокою; той неспокій зростав із хвилини на хвилину, і незабаром у його мізках замість тієї порожнечі, яку ми вже зазначили на початку мандрівки і наслідком якої стала його дрімота, заворушилося чималенько гадок, що дуже були здатні загострити увагу мандрівця, тим паче мандрівця, який перебував у такому становищі, як ото Данґляр.

У темряві, що оповила все навколо, зір його набув тієї гостроти, яка зазвичай супроводжує перші хвилини потужних душевних збурень і від напруги потім згасає. Перш аніж перелякатися, людина бачить ясно; від переляку в очах у неї двоїться, а після переляку все каламутніє.

Данґляр побачив, що біля правих дверцят мчить на коні чоловік у киреї.

«Мабуть, жандарм, — сказав собі він. — Невже французька поліція сповістила про мене телеграфом папським властям?»

Він вирішив покласти край невідомості.

— Куди ви провадите мене? — спитався він.

— Dentro la testa! — погрозливо повторив той самий голос.

Данґляр обернувся до лівого вікна.

І коло нього мчав вершник.

— Злапали мене, — здригнувшись, пробурмотів Данґляр.

І він відкинувся углиб ридвана, проте не задля того, щоб подрімати, а щоб зібратися з думками.

Трохи згодом зійшов місяць.

Із глибини ридвана Данґляр зиркнув на рівнину і знову вгледів оті велетенські акведуки, ті кам’яні примари, що їх він уже помітив передніш; тільки тепер вони були не з правого боку, а з лівого.

Він зрозумів, що ридван повернув назад і його тепер везуть до Рима.

— Клямка мені! — прошепотів він. — Вони домоглися моєї видачі.

Ридван і далі мчав з карколомною швидкістю. У невідомості минула година, кожна нова примара на його шляху безсумнівно підтверджувала втікачеві, що його везуть назад. Аж ось він побачив якесь темне громаддя, і йому здалося, що ридван зараз налетить на нього. Проте коні завернули і попрямували попід тією темною озіякою; то була стіна укріплень, яка оперізувала Рим.

— Та що це таке! — пробурмотів Данґляр. — Ми не заїжджаємо до міста; то це не поліція затримала мене. Господе милосердний! Невже…

І в нього чуприна стала дибом на голові.

Він згадав розповіді про римських розбійників, яким не вірили в Парижі; згадав, як Альбер де Морсер розважав ними пані Данґляр і Ежені ще тоді, як він мав стати зятем першої й чоловіком другої.

— Невже грабіжники! — пробурмотів він.

Раптом колеса застукотіли по чомусь твердішому, ніж піскуватий шлях. Данґляр зібрався на дусі й визирнув із вікна; він пам’ятав чимало подробиць, про які згадував Альбер, тож зараз утямив, що перебуває на Аппієвому шляху.

Ліворуч, у низині, виднів круглий паділ.

То був цирк Каракалли.

За наказом чоловіка, що їхав праворуч, ридван зупинився.

Відразу ж із лівого боку відчинилися дверцята.

— Scendi![75] — звелів хтось.

Данґляр одразу ж виліз із ридвана; він ще не міг балакати італійською, але розумів геть усе.

Потім роззирнувся навсібіч, не тямлячи себе від жаху.

Його оточували четверо, не рахуючи візника.

— Di qua[76], — сказав хтось із них, спускаючись стежиною, що провадила вбік від Аппієвого шляху, звиваючись поміж нерівними пагорбами римської рівнини.

Данґляр слухняно подався за тим проводарем і, навіть не обертаючись, відчував, що ті троє йдуть слідом.

Проте йому здавалося, ніби тут люди, як ото вартівники, що стають на чати, один за одним зупиняються через однакові проміжки.

Пройшовши отак хвилин із десять, під час яких він і словом не перекинувся з проводарем, Данґляр опинився поміж невеличким пагорбом і заростями високої трави; троє мовчазних чоловіків утворювали трикутник, у центрі якого був він сам.

Він хотів було озватися, та язик його не слухався.

— Avanti![77] — звелів той самий гострий і владний голос.

Цього разу Данґляр збагнув те слово, бо його підтвердили ділом: хтось іззаду дав йому такого копняка, що він налетів на проводаря.

Той проводар був наш знайомець Пеппіно, ото він і рушив крізь високу траву такою звивистою стежиною, що тільки куниці та ящірки могли взяти її за протоптану дорогу.

Пеппіно зупинився перед невисокою скелею, що заросла густими чагарями; у шпарину тієї скелі, що нагадувала напіврозплющену повіку, він і ковзнув точнісінько так, як ото у феєріях провалюються крізь ляду чорти.

Голос і порух чоловіка, що йшов за Данґляром, змусили банкіра вчинити так само. Не було вже ніяких сумнівів, що паризький банкір потрапив до рук римських розбійників.

Данґляр послухався, бо, як людина, що потрапила поміж двох вогнів, він від страху зробився сміливий. Хоч його черево й було чималеньке і заважало пролазити в такі шпарини, він пропхався туди услід за Пеппіно, заплющив очі й поїхав униз, а потім звівся на ноги.

Торкнувшись землі, він розплющив очі.

Лаз був широкий, але там було геть поночі. Пеппіно вже не ховався, тому що був тут як удома, тож викресав вогню й запалив смолоскип.

Услід за Данґляром туди спустилося ще двоє, котрі пішли ззаду і, пхаючи банкіра в карк, якщо він зупинявся, спадистим лазом припровадили його до похмурого перехрестя.

Білі стіни з ярусами гробівців у них наче зизили на людей темними, бездонними проваллями очей, що скидалися на очниці у черепах.

Чатовий, що стояв тут, звів рушницю.

— Хто йде? — поспитався він.

— Та свої! — сказав Пеппіно. — Де ватажок?

— Там, — відказав чатовий, показавши через плече на вирубану у скелі залу, що світло з неї цідилося в коридор крізь широкі склепінчаті отвори.

— Добряча здобич, пане ватажку, — сказав італійською Пеппіно.

І, згрібши банкіра за комір, припровадив його до отвору, що служив дверми, крізь які проходили до зали, де, либонь, мешкав той ватажок.

— Це той самісінький чолов’яга? — запитав отаман, що читав життєпис Александра, написаний Плутархом.

— Той самий, пане ватажку.

— Чудово; ану покажіть його мені.

Щоб виконати той нечемний наказ, Пеппіно так хутко підніс смолоскип до Данґлярового обличчя, аж той відсахнувся, злякавшись, що полум’я обсмалить йому брови.

— Бачу, він зморився. — сказав отаман, — покажіть йому, де спати.

— То, певне, домовина, вирубана у скелі, — прошепотів собі Данґляр. — Сон, що чекає на мене, це смерть від одного з тих кинджалів, що блищать он у пітьмі.

І справді, у глибині величезної зали, зводилися із оберемків сіна і вовчих шкур приятелі чоловіка, якого Альбер де Морсер застав за читанням «Записок» Цезаря, а Данґляр — за життєписом Александра.

Банкір глухо застогнав і подався за проводарем; не намагався він ні кричати, ні благати, щоб його пощадили. У нього ні сили більше не було, ні волі, ні бажань, ні почуттів; ішов він тому, що його змушували йти.

Ось він спіткнувся об сходинку, зрозумів, що перед ним сходи, несамохіть нагнувся, щоб не буцнутися лобом, і опинився у якійсь келії, вирубаній простісінько у скелі.

Там було чисто і сухо, дарма що вона була глибоко під землею.

У кутку лежав оберемок сіна, укритого козячими шкурами.

Побачивши те ложе, Данґляр узяв його за осяйний символ порятунку.

— Слава тобі, Господе! — прошепотів він. — Це і справді ліжко.

Удруге за годину називав він ім’я Господнє, а цього не випадало йому вже років із десять.

— Ессо[78], — сказав проводар.

І, пхнувши Данґляра до тієї камери, він замкнув за ним двері.

Загарчав засув; Данґляр був у полоні.

Та хоч би й не було того засува, треба було б бути святим Петром і за провідника дістати янгола Господнього, щоб прокрастися повз ту залогу, що сиділа в катакомбах Сан-Себастьяно, розташувавшись довкола свого отамана, що в ньому читачі, звісно ж, упізнали славетного Луїджі Вампу.

Данґляр також упізнав того розбишаку, що в його існування він відмовлявся вірити, коли Альбер намагався познайомити з ним парижан. Упізнав він не лише його, а й ту келію, де сидів колись Морсер і яка, либонь, призначалася для чужоземців.

Ті спогади повернули Данґлярові спокій. Якщо розбишаки не вбили його відразу, то вони узагалі не збираються його вбивати.

Його зайняли у полон, щоб пограбувати, а оскільки в нього у кишені лише кілька дукатів, то за нього вимагатимуть викуп.

Він згадав, що Морсера оцінили десь у чотири тисячі екю; а оскільки він вважав, що вигляд у нього солідніший, то подумав собі, що за нього вимагатимуть вісім тисяч.

Вісім тисяч екю — це сорок вісім тисяч ліврів.

А в нього десь п’ять мільйонів п’ятдесят тисяч франків. Із такими грошима можна виплутатися хоч із якої халепи.

Отож, майже не сумніваючись, що він виплутається, бо ще не було такого, щоб за людину вимагали викупу в п’ять мільйонів п’ятдесят тисяч франків, Данґляр уклався на тому ліжку і, пововтузившись трохи, заснув зі спокоєм героя, що ото його життєпис вивчав Луїджі Вампа.

XVIII. Меню Луїджі Вампи

Після будь-якого сну, за винятком того, що його так боявся Данґляр, настає пробудження.

Данґляр прокинувся.

Парижанинові, що звик до шовкових штор, до стін, обтягнутих м’якими тканинами, до запаху живиці від соснових дров, що тріщать у коминку, до пахощів од єдвабної запони, пробудження у крейдяній печері має здаватися страшним маренням.

Торкнувшись козячих шкур, що на них він ото лежав, Данґляр, либонь, подумав, що потрапив уві сні до самоїдів чи лапландців.

Та за таких обставин досить однісінької миті, щоб сумніви обернулися твердою певністю.

«Авжеж, — подумав він собі, — я ж бо в розбійників, що про них ото розповідав нам Альбер де Морсер».

Спершу він глибоко вдихнув повітря, щоб упевнитися, чи не поранений він; він вичитав це в «Дон Кіхоті», єдиній книжці, яку прочитав за всеньке життя і з якої дещо запам’ятав.

«Ні, — сказав він собі, — вони не вбили мене й навіть не поранили; та, може, вони обдерли мене?»

І він заходився хутко порпатися у кишенях. У них ніхто й не заглядав; ті сто луїдорів, що їх він лишив собі на дорогу з Рима до Венеції, лежали, як і раніш, у кишені його штанів, а гаманець, де він тримав акредитив на п’ять мільйонів п’ятдесят тисяч франків, і досі був у кишені його сурдута.

«Чудернацькі якісь ці розбишаки! — сказав він собі. — Вони покинули мені гаманця і капшука! Я правильно вирішив учора, коли вкладався спати; вони вимагатимуть викуп за мене. Ти ба, і годинник на місці! А погляньмо, котра година».

Данґлярів годинник, справжнісінький шедевр Бреґе, що його він перед тим, як вирушати в дорогу, ретельно завів, продзвонив пів на шосту ранку.

У інший спосіб Данґляр не зміг дізнатися, котра година, бо до келії денне світло не просягало.

То що, вимагати від розбишак пояснень? Чи радше терпіти й чекати, аж поки вони самі до нього забалакають? Останнє видалося йому обережнішим; Данґляр вирішив чекати.

Він чекав до півдня.

Упродовж того часу біля його дверей стояв чатовий. О восьмій ранку його змінив інший вартівник.

Данґлярові закортіло поглянути, хто ж його вартує.

Він помітив, що промені світла, не денного, щоправда, а від каганця, просягають крізь шпарини поміж кепсько припасованими дошками дверей; він підійшов до одної шпарини саме тієї миті, коли розбійник цмулив горілку з бурдюка, від якого так тхнуло, що Данґляр аж носом покрутив.

— Тьху! — сплюнув він, відступаючи вглиб келії.

Опівдні любителя горілки заступив інший чатовий. Данґляр і тут вирішив поглянути на нового свого сторожа; він підійшов до шпарини.

Цього разу він побачив кремезного хлоп’ягу, справжнісінького Голіафа, у нього були витрішкуваті очі, капшукуваті губи і кирпатий ніс; густі пасма рудої чуприни падали йому на плечі, звиваючись, мов гадюки.

«Цей радше скидається на людожера, ніж на людину, — подумав собі Данґляр. — Слава Богу, я старий і м’ясо моє цупке; старий, несмачний гладун».

Як бачите, Данґляр іще здатний був жартувати.

Тієї ж таки миті, наче задля того, щоб довести, що він не людожер, чатовий сів коло дверей, дістав із торби кусень чорного хліба, декілька цибулин, шмат сиру й заходився смаковито наминати все те.

— А нехай йому всячина! — вигукнув Данґляр, наглядаючи крізь шпарину за розбишакою. — І як можна їсти таку гидоту!

І він умостився на козячих шкурах, що своїм огидним духом нагадували йому ту горілку, яку цмулив перший чатовий.

Та хоч як він кріпився, а таємниці природи годі збагнути: у найбільш невибагливій їжі криється приваба, що здатна спокусити голодний шлунок.

Данґляр зненацька відчув, що його кендюх порожній; чатовий здався йому уже не таким потворним, хліб не таким і чорним, а сир не таким і висхлим. Та й сира цибуля, те огидне дикунське їдло, нагадувало йому соуси Робера і поливки, які так добре готував його кухар, коли Данґляр бувало казав йому: «А приготуйте-но мені, пане Денізо, щось гостреньке».

Він підвівся і постукав у двері.

Вартівник звів голову.

Данґляр знову постукав,

— Che cosa?[79] — запитав розбишака.

— Послухай, чоловіче, — сказав Данґляр, стукаючи у двері кісточками пальців, — здається, пора було б і мені щось кинути на зуб!

Та чи той велет не зрозумів його, чи не мав ніяких вказівок із цього приводу, тільки він знову взявся до свого обіду.

Данґляр образився і, не маючи бажання балакати далі з таким невігласом, знову вклався на козячих шкурах і не сказав більше й слова.

Минули ще чотири години; велета заступив інший розбійник. Данґляр, якому давно вже дошкуляв голод, крадькома підвівся, знову припав до дверної шпарини і впізнав метикувату мармизу свого проводаря.

То був Пеппіно, який, певне, вирішив перебути своє чергування зі смаком; він сів коло дверей і поставив долі череп’яне горня, де парував гарячий запахущий турецький горох, підсмажений із салом.

Коло горняти Пеппіно поставив кошик із велетрійським виноградом і плящину орвієтського вина.

Він такий гурман був, той Пеппіно!

«Що ж, — подумав собі бранець, — може, із цим зарізякою пощастить домовитися».

І він тихенько постукав у двері.

— Іду вже, — сказав французькою розбишака, тому що бував у готелі Пастріні й умів балакати тією мовою.

Він підійшов і відімкнув двері.

Данґляр упізнав у нім чоловіка, що так несамовито гукав йому прибрати голову з вікна. Та зараз не пора була докоряти йому; навпаки, він зробив чемне обличчя і з ґречною усмішкою мовив:

— Перепрошую, мосьпане, а хіба мені не дадуть їсти?

— Ти ба! — сказав Пеппіно. — Невже ви, ваша ясновельможносте, зголодніли?

— Це ваше «невже» вражає мене! — вигукнув Данґляр. — Я вже добу й ріски в роті не мав.

— І ваша ясновельможність бажає попоїсти?

— Негайно, якщо це тільки можливо.

— Завиграшки, — сказав Пеппіно. — Тут можна отримати все, що душа ваша забажає; звісно, за гроші, як водиться поміж християнами.

— Авжеж! — сказав Данґляр. — Хоч, відверто скажу, якщо ви тримаєте людей у келії, то принаймні мали б і годувати їх.

— Ні, ваша ясновельможносте, — відказав Пеппіно, — у нас такого не водиться.

— Цей доказ безпідставний, та менше з тим, — відказав Данґляр, що сподівався люб’язними речами уласкавити свого тюремника. — То загадайте, щоб подали мені обід.

— Зараз, ваша ясновельможносте, що бажаєте?

І Пеппіно поставив миску долі, аж пара вдарила Данґлярові простісінько в ніздрі.

— Замовляйте, — сказав він.

— Хіба у вас є тут кухня? — запитав Данґляр.

— Що? Авжеж, є. Пречудова кухня, на будь-який смак!

— І кухарі?

— Пречудові.

— Тоді принесіть мені курча, або рибу, або дичину якусь — усе одно, аби лиш попоїсти.

— Усе, що скажете, ваша ясновельможносте; отож, наприклад, курча?

— Авжеж, курча давайте.

Пеппіно випростався і гукнув на всеньке горло:

— Курча для його ясновельможності!

Голос Пеппіно ще дудонів під склепінням, як з’явився юнак, гарний, стрункий і голий до пояса, наче античний торговець рибою; він ніс на голові срібну тацю, не притримуючи її руками.

— Наче в «Кафе де Парі», — пробурмотів Данґляр.

— Прошу, ваша ясновельможносте, — сказав Пеппіно, узявши тацю з рук молодого розбишаки і поставивши її на темному, поточеному шашелями столі, який разом із ослоном і лігвом із козячих шкур становив усе умеблювання келії.

Данґляр попросив ножа і виделку.

— Будь ласка, ваша ясновельможносте, — сказав Пеппіно, простягаючи йому маленького ножика з тупим кінцем і дерев’яну виделку.

Данґляр узяв ув одну руку ножа, у другу виделку і вже зібрався було різати те курча.

— Перепрошую, ваша ясновельможносте, — сказав Пеппіно, поклавши долоню банкірові на плече, — у нас платять наперед, а то, може, гостеві їжа не припаде до смаку.

«Це вже не так, як у «Кафе де Парі», — подумав Данґляр, — якщо не брати до уваги ще й того, що вони обдеруть мене до нитки. Але не будем скупі. Я завжди чув, що в Італії життя дешеве, то курча в Римі коштує, мабуть, дванадцять су».

— Тримай! — мовив він і кинув Пеппіно дуката.

Пеппіно підібрав долі монету. Данґляр націлився ножем на страву.

— Хвилинку, ваша ясновельможносте, — випроставшись, мовив Пеппіно, — ваша ясновельможність ще не все мені заплатила.

— Я так і знав, що вони всі кишені в мене вивернуть! — пробурмотів Данґляр.

Та він вирішив не опиратися тому здирству.

— Скільки ж я ще винен вам за цього кощавого птаха? — запитав він.

— Ваша ясновельможність дала мені луїдор за рахунок оплати.

— Луїдор за рахунок оплати за курку?

— Авжеж, за рахунок оплати.

— Гаразд… Та й що далі?

— Тепер ваша ясновельможність винна мені тільки чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять луїдорів.

Данґляр вирячив очі, почувши той брутальний жарт.

— Нічогенько, — пробурмотів він, — нічогенько собі!

І знову хотів було взятися до курчати, та Пеппіно лівою рукою перепинив його, а праву простягнув долонею вгору.

— Платіть, — сказав він.

— У чім річ? Ви не жартуєте? — запитав Данґляр.

— Ми тут ніколи не жартуємо, ваша ясновельможносте, — відказав Пеппіно, поважний, мов квакер.

— От так пак! Сто тисяч франків за це курча?

— Ви уявити собі не можете, ваша ясновельможносте, як тяжко глядіти курей у цих печерах.

— Усе це дуже кумедно, — сказав Данґляр, — і дуже весело, я згоден. Але я голодний, то не заважайте мені обідати. Ось вам ще один луїдор, друже мій.

— Тоді за вами тепер залишається тільки чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто вісім луїдорів! — сказав Пеппіно тим самим незворушним тоном. — Потерпіть ось трохи, і ми розрахуємося.

— Нізащо! — сказав Данґляр, обурений тим упертим знущанням. — Забирайтеся до дідька, ви не знаєте, з ким зв’язалися!

Пеппіно кивнув, і юнак спритно прибрав курку. Данґляр повалився на своє ліжко з козячих шкур. Пеппіно замкнув двері і знову взявся наминати той горох із салом.

Данґляр не бачив, що він робить, та розбишака так гучно чвакав, що не залишалося ніяких сумнівів у тому, яке там у нього діло.

— Дурень! — вилаявся Данґляр.

Пеппіно вдав, ніби не чує й, навіть не обернувшись, їв із тією ж таки незворушною повільністю.

Данґлярові здавалося, ніби його кендюх бездонний, мов діжка данаїд; навіть не вірилося, що він колись його напхає.

Проте він терпів ще з півгодини; та треба зізнатися, що ті півгодини видалися йому вічністю.

Нарешті він підвівся і знову підійшов до дверей.

— Послухайте, мосьпане, — сказав він, — не мучте мене більше і скажіть відразу, що ви хочете від мене.

— Заради Бога, ваша ясновельможносте, це ви скажіть, що вам од нас треба? Звеліть, і ми геть усе виконаємо.

— Тоді передовсім відчиніть мені двері.

Пеппіно відімкнув двері.

— Я їсти хочу, дідько б вас ухопив! — сказав Данґляр.

— Ви голодні?

— Ви це й так знаєте.

— Що ваша ясновельможність бажає з’їсти?

— Шмат черствого хліба, якщо вже курчата такі дорогі в цьому проклятому підземеллі.

— Хліба? Будь ласка! — відказав Пеппіно. — Гей, хліба дайте! — гукнув він.

Парубок приніс невеличку паляничку.

— Прошу! — сказав Пеппіно.

— Скільки? — запитав Данґляр.

— Чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто вісім луїдорів. Ви вже заплатили наперед два луїдори.

— Ого! За одну паляничку сто тисяч франків?

— Сто тисяч франків, — потвердив Пеппіно.

— Таж у вас сто тисяч франків коштує курча!

— У нас немає цінника, у нас на все та сама ціна. Мало ви з’їсте чи багато, десять страв замовите чи одну — ціна не міняється.

— Ви знову жартуєте! Це безглуздо, це дурня якась! Ліпше відразу скажіть, що ви хочете заморити мене голодом, та й край.

— Та ні, ваша ясновельможносте, це ви хочете себе голодом заморити. Заплатіть і їжте на здоров’я.

— Та чим же ж я заплачу, тварюко? — в нестямі вигукнув Данґляр. — Ти що, гадаєш, ніби я ношу сто тисяч франків у себе в кишені?

— У вас у кишені п’ять мільйонів п’ятдесят тисяч франків, ваша ясновельможносте, — сказав Пеппіно. — Це буде п’ятдесят курей по сто тисяч франків і півкурки за п’ятдесят тисяч франків.

Данґляр затремтів, полуда впала з його очей: звісно, то був жарт, але тепер він збагнув його.

Треба сказати, що він уже не вважав його таким банальним, як передніше.

— Послухайте, — сказав він, — якщо я дам вам ці сто тисяч франків, ми поквитаємося? Я зможу спокійно попоїсти?

— Авжеж, — відказав Пеппіно.

— А як я їх заплачу вам? — полегшено зітхнувши, запитав Данґляр.

— Просто. У вас є рахунок у компанії «Томсон і Френч», на Банковій вулиці в Римі; дайте мені чек на їхній банк на чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто вісім луїдорів, і наш банкір його візьме.

Данґляр хотів удавати, ніби ще діє з власної волі; він узяв ручку й папір, які приніс йому Пеппіно, написав записку й поставив свій підпис.

— Ось вам чек на пред’явника, — сказав він.

— А вам ось курчатко.

Данґляр зітхнув і розрізав курча; воно здавалося йому дуже пісним порівняно з такою тлустою сумою.

А Пеппіно уважно прочитав цидулку, поклав її до кишені і знову почав наминати турецький горох.

XIX. Прощення

Наступного дня Данґляр знову відчув, що він голодний; певне, повітря у тій печері страшенно збуджувало апетит; бранець гадав, що того дня йому не доведеться витрачатися, бо, як ощадлива людина, він заховав у кутку своєї келії півкурчати і півпаляниці.

Та не встиг він попоїсти, як йому закортіло пити; цього він не врахував.

Він боровся зі спрагою, аж поки відчув, що пересохлий язик прилип до піднебіння.

Тоді, не в змозі вже опиратися полум’ю, що палило його, він погукав чатового.

Той відімкнув двері; обличчя його було незнайоме.

Данґляр вирішив, що ліпше мати справу з давнім знайомцем. Він почав гукати Пеппіно.

— Ось я, ваша ясновельможносте, — сказав розбишака, з’явившись із такою квапливістю, що Данґлярові це видалося доброю прикметою. — Що бажаєте?

— Пити, — сказав бранець.

— Ваша ясновельможність, либонь, знає, що вино на околицях Рима страшенно дороге, — сказав Пеппіно.

— То дайте мені води, — відказав Данґляр, щоб відбити удар.

— Ох, ваша ясновельможносте, вона ще рідше трапляється, як вино, адже зараз така посуха!

— Бачу, усе розпочинається наново! — вигукнув Данґляр.

І всміхнувся, удавши, ніби жартує, хоч на скронях його виступив піт.

— Послухайте, друже мій, — сказав він, побачивши, що Пеппіно так само незворушний, — я прошу у вас склянку вина; невже ви мені відмовите?

— Я вже казав вам, ваша ясновельможносте, — поважно мовив Пеппіно, — що ми не торгуємо уроздріб.

— Тоді дайте мені пляшку вина.

— Якого?

— Котре дешевше.

— Ціна на всі вина та сама.

— І яка?

— Двадцять п’ять тисяч франків пляшка.

— Скажіть ліпше, що ви хочете мене пограбувати! — вигукнув Данґляр, та ще й так гірко, що тільки Гарпаґон зумів би оцінити це. — Це буде простіше, ніж дерти з мене шкуру стьожками.

— Певне, так хоче ватажок, — сказав Пеппіно.

— Ватажок? А хто він?

— Вас водили до нього позавчора.

— І де він?

— Тут.

— Я можу побачити його?

— Завиграшки.

І хвилини не минуло, аж перед Данґляром постав Луїджі Вампа.

— Ви хотіли мене бачити? — запитав він.

— Це ви, мосьпане, ватажок тих, що доправили мене сюди?

— Авжеж, ваша ясновельможносте. А що?

— Який викуп ви за мене вимагаєте?

— А ті п’ять мільйонів, які у вас із собою.

Данґляр відчув, як серце його стиснула крижана рука.

— Це все, що у мене є, пане, це залишок величезного статку; якщо ви заберете його у мене, то заберете й життя.

— Нам заборонили проливати вашу кров.

— Хто заборонив?

— Той, кому ми улягаємо.

— То ви комусь улягаєте?

— Авжеж, ватажкові.

— Мені здавалося, ви і є ватажок.

— Я ватажок цих людей, та в мене теж є ватажок.

— А той ватажок улягає комусь?

— Так.

— Та й кому?

— Богові.

Данґляр на мить замислився.

— Не розумію, — сказав він.

— Може, й так.

— То цей ватажок і звелів вам отак зі мною поводитися?

— Так.

— І що він хоче?

— Не знаю.

— А як мій гаманець вичерпається?

— Таке може бути.

— Послухайте, — сказав Данґляр, — хочете мільйон?

— Ні.

— Два мільйони?

— Ні.

— Три мільйони? Чотири?... Хочете чотири, га? Я вам їх віддаю, якщо ви відпустите мене.

— Чому ви пропонуєте нам чотири мільйони за те, що коштує п’ять? — запитав Вампа. — Ви справжнісінький лихвар, пане бароне, як на мене.

— Беріть усе! Чуєте, все! — закричав Данґляр. — І вбийте мене!

— Заспокойтеся, мосьпане. Не гарячкуйте, а то у вас з’явиться такий апетит, що ви будете проїдати по мільйону щодня; заощаджуйте, дідько б вас ухопив!

— А як у мене вже не буде грошей, щоб вам платити? — вигукнув у нестямі Данґляр.

— То будете голодувати.

— Голодувати? — пополотнівши, перепитав Данґляр.

— Мабуть, — байдужно відказав Вампа.

— Таж ви кажете, що не хочете вбивати мене?

— Так.

— І дасте мені вмерти від голоду?

— Це не те саме.

— То начувайтеся, негідники, — зарепетував Данґляр, — я пошию вас у дурні! Якщо мені судилося померти, то чим швидше, тим ліпше; катуйте мене, та мого підпису ви більш не здобудете!

— Як хочете, мосьпане, — відказав Вампа.

І вийшов із келії.

Заревівши з жалю, Данґляр повалився на козячі шкури. Хто вони були, ті люди? Хто був їхній невидимий ватажок? Які їхні наміри? І чому всі можуть викупитися в них, а він не може?

Авжеж, смерть, швидка, ґвалтовна смерть — це найліпший спосіб обманути розрахунки його запеклих ворогів, які, певне, вчинили його жертвою якоїсь незрозумілої мсти.

Так, але вмерти!

Може, уперше за своє довге життя Данґляр думав про смерть, і закликаючи її, і лякаючись заразом; настала пора поглянути в обличчя невблаганній примарі, що криється в кожній живій істоті, що каже собі з кожним ударом серця: «Ти помреш!»

Данґляр скидався на дику звірюку, яку цькування збуджує, потім кидає в розпуку і силою тієї розпуки їй деколи щастить порятуватися.

Він подумав про втечу. Та стіни, що оточували його, були грубші від скелі, біля єдиного виходу з келії сидів чоловік і читав, а за спиною цього чоловіка сновигали озброєні рушницями тіні.

Його духу вистачило тільки на два дні, потім він сказав, щоб йому дали попоїсти, і заплатив мільйон.

Йому принесли чудову вечерю і взяли за неї мільйон.

Відтоді життя бідолашного бранця стало безперервним відступом. Він так натерпівся, що вже не міг страждати, і робив усе, що від нього хотіли; минуло дванадцять днів, і ось, пообідавши, не гірше, ніж за днів найліпшого свого добробуту, він полічив, скільки видав чеків; виявилося, у нього залишається тільки п’ятдесят тисяч франків.

Тоді в ньому зайшла чудернацька зміна: віддавши п’ять мільйонів, Данґляр вирішив урятувати останні п’ятдесят тисяч франків; він зважився на життя, сповнене злигоднів, аби лиш не віддавати отих п’ятдесяти тисяч; у мізках його проблискували надії, що вже радше скидалися на безум. Давно забувши про Бога, він почав тепер думати про нього; він казав собі, що Бог часом чинить дива: печера може завалитися, папські карабінери можуть викрити цю кляту криївку і прийти йому на допомогу; тоді у нього залишиться ще п’ятдесят тисяч франків, цих грошей досить, щоб не померти від голоду; і він слізно благав Бога, щоб той лишив йому ті п’ятдесят тисяч франків.

Отак він перевів три дні, і ті три дні ім’я Боже весь час було у нього як не в серці, то принаймні на вустах; проте деколи його охоплювало марення, і він ніби бачив крізь вікно, як у вбогому покоїку, на жалюгідному тапчані, лежить старий чоловік. І помирає він теж із голоду.

Четвертого дня Данґляр був уже не людина, а живий мрець; він позбирав крихти від своїх колишніх обідів і почав гризти підстилку, що вкривала кам’яну долівку.

Тоді він почав благати Пеппіно, як ото благають янгола-охоронця, щоб той дав йому попоїсти; він пропонував йому тисячу франків за кусник хліба.

Пеппіно мовчав.

П’ятого дня Данґляр порачкував до дверей.

— Ви не християнин! — сказав він, ставши навколішки. — Ви хочете заморити людину, вашого брата перед Богом!

— Де всі мої друзі? — пробурмотів він.

І повалився ницьма.

Потім звівся і крикнув у нестямі:

— Ватажка! Ватажка мені!

— Я тут! — сказав Вампа, зненацька поставши перед ним. — Що бажаєте?

— Візьміть моє останнє золото, — пробурмотів Данґляр, простягнувши йому свого капшука, — і покиньте мене жити в цій печері; не прошу я вже свободи, а прошу тільки лишити мені життя.

— Ви дуже страждаєте? — запитав Вампа.

— Авжеж, я страшенно страждаю!

— А є люди, котрі страждали ще дужче.

— Не може такого бути!

— А це так! Ті, що померли від голоду.

Данґляр згадав того старого, якого він під час марень бачив у вбогому покоїку, на жалюгідному тапчані.

Він застогнав і припав чолом до кам’яної долівки.

— Так, це правда, були такі, що ще дужче потерпали, ніж я, та то були мученики.

— Ви каєтеся? — запитав чийсь похмурий і врочистий голос, що від нього в Данґляра й чув став диба.

Своїм ослаблим зором він спробував розгледіти, що коїться довкола нього, і побачив позаду Луїджі чоловіка в киреї, що насилу виднів у тіні кам’яного стовпа.

— У чому повинен я каятися? — тихо пробурмотів Данґляр.

— У скоєному злі, — відказав той самий голос.

— Так, я каюся, каюся! — вигукнув Данґляр.

І він почав бити себе в груди рукою, що вже добряче схудла.

— Тоді я прощаю вам, — сказав незнайомець, скинувши кирею і ступнувши крок уперед, щоб вийти на освітлене місце.

— Граф Монте-Кріс­то! — перелякано вигукнув Данґляр, і обличчя його, що було бліде від голоду і страждань, зблідло ще дужче.

— Помиляєтеся, я не граф Монте-Кріс­то.

— Та хто ж ви?

— Я той, кого ви продали, зрадили, зганьбили; я той, що його наречену ви розбестили, той, кого ви розчавили, щоб доскочити багатства; я той, що його батько помер від голоду з вашої вини. Я прирік вас на голодну смерть, та я вам прощаю, бо й сам потребую прощення; я — Едмон Дантес!

Данґляр зойкнув і повалився до його ніг.

— Встаньте, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я дарую вам життя; ваші спільники були не такі щасливі: один здурів, другий загинув! Залиште собі ваші п’ятдесят тисяч франків, я дарую їх вам; а п’ять мільйонів, що їх ви украли в сиріт, уже повернулися їм. А тепер їжте і пийте; сьогодні ви мій гість. Вампо, коли цей чоловік наїсться, він вільний.

Поки граф Монте-Кріс­то не пішов, Данґляр так і лежав ницьма; коли він звів голову, то побачив тільки невиразну тінь, що зникала у проході, а розбійники шанобливо вклонялися їй.

Вампа виконав усе, що звелів граф Монте-Кріс­то, і Данґлярові принесли найліпші італійські страви й вина; потім його посадили в ридван, повезли шляхом і висадили біля якогось дерева.

Він просидів під ним до самісінького ранку, не знаючи, де він.

Коли почало дніти, він побачив поблизу джерело; йому закортіло води, і він порачкував до нього.

Нахилившись, щоб напитися, він побачив, що чуб його посивів.

XX. П’яте жовтня

Була шоста година вечора; опалове світло, пронизане золотим промінням осіннього сонця, струмувало з неба на блакитні хвилі моря.

Денна спека потроху вщухала, і вже віяв той легенький вітерець, котрий здається подихом самісінької природи, що прокидається після спекотного полуденного сну, солодкий легіт, який освіжає береги Середземного моря і несе від узбережжя до узбережжя пахощі дерев, перемішані з терпким запахом моря.

Тим велетенським озером, що тягнулося від Гібралтара до Дарданелл і від Туніса до Венеції, линула в першій вечірній імлі легка, струнка яхта. Здавалося, то лине морською гладінню лебідь із розгорнутими крильми.

Стрімка і зграбна, мчала вона, залишаючи за собою фосфоресцентний слід.

Останні сонячні промені згасли на виднокраї; та, ніби воскрешаючи сліпучі вимисли античної міфології, його нескромні відблиски ще мерехтіли на гребенях бурунів, зраджуючи таємницю Амфітріти: полум’яний бог зачаївся на її грудях, і вона марно силкувалася заховати коханого в лазурових бганках своєї киреї.

Яхта хутко линула вперед, хоча, здавалося, вітер був такий млявий, що не розкуйовдив би і пасма на дівочій голові.

На кормі стояв високий чоловік, із бронзовою барвою обличчя, і непорушним поглядом дивився, як назустріч йому наближається суходіл, що темним конусом виступав із хвиль, наче велетенський каталонський капелюх.

— Оце і є острів Монте-Кріс­то? — замислено і сумовито запитав той мандрівець, що, певне, орудував тією яхтою.

— Так, мосьпане, — відказав капітан, — ми вже коло мети.

— Ми коло мети! — прошепотів мандрівець з якоюсь невимовною журбою.

І тихо докинув:

— Авжеж, тут моя гавань.

І знову поринув у задуму; на вустах його з’явилася усмішка, що була сумніша від сліз.

За кілька хвилин на березі спалахнуло кволе світло, що відразу ж згасло, і до яхти долинув звук пострілу.

— Мосьпане, — сказав капітан, — із берега нам подають гасло; може, самі відповісте на нього?

— Яке гасло? — запитав мандрівець.

Капітан показав на острів: до його вершини здіймався самотній білий димок, що помалу розпливався в повітрі.

— Авжеж! — сказав мандрівець, наче отямившись від сну. — Гаразд.

Капітан дав йому заряджену рушницю; мандрівець узяв її, помалу звів і вистрілив.

Хвилин за десять вони вже згорнули вітрила і кинули якір за п’ятсот кроків од невеличкої гавані. На хвилях уже погойдувалася шлюпка з чотирма веслярами і стерновим; мандрівець спустився в неї, та замість того, щоб сісти на кормі, де для нього застелили блакитний килим, згорнув руки на грудях і лишився стояти.

Веслярі чекали команди, звівши весла, наче птахи, що сушать крила.

— Уперед! — звелів мандрівець.

Чотири пари весел відразу, навіть не хлюпнувши, поринули у воду, і шлюпка полинула до берега, улягаючи їхнім поштовхам.

За хвилю вони вже були в невеличкій бухті поміж бескидами, і човен врізався в піщане дно.

— Мосьпане, — сказав стерновик, — два веслярі перенесуть вас на берег.

Мандрівець байдуже махнув рукою, спустив ноги за борт і занурився у воду, що сягнула йому попід пахви.

— Дарма ви так, мосьпане, — сказав стерновик, — господар буде сварити нас за це.

Мандрівець мовчки попрямував до берега, вслід за двома моряками, які обирали найзручніший шлях.

Кроків за тридцять вони дісталися суходолу; мандрівець обтрусився і почав озиратися, намагаючись угадати, куди його попровадять, бо вже геть смеркло.

Насилу він обернув голову, на плече йому лягла чиясь долоня, і пролунав голос, від якого він здригнувся.

— Ласкаво просимо, Максимільяне, — сказав той голос, — ви вчасно, дякую вам.

— Це ви, пане графе! — вигукнув Моррель і рвучко, майже радісно потиснув долоню графа Монте-Кріс­то.

— Як бачите, я так вчасно прийшов, як і ви; та ви геть намокли, друже мій; вам треба перебратися, як сказала б Каліпсо Телемахові. Ходімо, тут для вас мешкання наготували, де ви забудете і про втому, і про холод.

Граф Монте-Кріс­то помітив, що Моррель обернувся, і трохи зачекав.

І справді, Моррель здивувався. Що люди, які ото привезли його сюди, нічого не сказали і зникли, перш аніж він устиг їм заплатити. Він почув удари весел; шлюпка поверталася до яхти.

— Ви шукаєте тих моряків? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Так, вони поїхали, а я ж їм ні шеляга не дав.

— Не переймайтеся, Максимільяне, — засміявся граф Монте-Кріс­то, — у мене з моряками угода, за якою товари і мандрівників на цей острів доправляють безоплатно. Абонування, як ото кажуть у цивілізованих країнах.

Моррель здивовано глянув на графа Монте-Кріс­то.

— Ви тут геть інший, ніж у Парижі, — сказав він.

— Чому?

— Тут ви смієтеся.

Граф Монте-Кріс­то відразу ж спохмурнів.

— Правда ваша, Максимільяне, я забувся, — відказав він. — Зустріч із вами для мене щастя, а я й забувся, що будь-яке щастя минається.

— Ні, ні, пане графе! — вигукнув Моррель, знову стискаючи долоні свого друга. — Навпаки, смійтеся, будьте щасливі й доведіть мені вашою байдужістю, що життя нелегке лише для тих, котрі страждають. Ви милосердні, ви добрі, великодушні, і ви вдаєте веселощі, щоб закликати мене до мужності.

— Помиляєтеся, Моррелю, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я і справді почуваюся щасливим.

— То ви забули про мене; що ж, тим ліпше.

— Чому?

— Таж ви знаєте, друже мій, що я, немов той гладіатор, який вітає на арені великого імператора, кажу вам: «Ідучи на смерть, вітаю тебе».

— То ви не втішилися? — загадково зиркнувши на нього, запитав граф Монте-Кріс­то.

— Невже ви подумали, що це можливо? — гірко відказав Моррель.

— Зрозумійте мене, Максимільяне, — сказав граф Монте-Кріс­то. — Ви ж не вважаєте мене базікою, що кидає слова на вітер? Я маю право запитувати, чи не втішилися ви, адже для мене людське серце не має таємниць. Погляньмо ж разом, що криється у глибині вашого серця. Чи дошкуляє йому, як і передніш, отой нестерпний біль, від якого здригається всеньке тіло, як ото лев, якого вкусив москіт? Чи мордує, як і раніш, палюча жага, яку погамувати може тільки могила, те невтішне горе, що викидає людину з життя і жене його назустріч смерті? Може, у вашому серці вичерпалася мужність, скорбота погасила в нім останній промінь надії, і воно, згубивши пам’ять, уже не в змозі плакати? Якщо так, якщо у вас більше нема сліз, якщо вам здається, ніби серце ваше вже померло, якщо у вас немає іншої опори, окрім Бога, і погляд ваш звернений тільки до неба, тоді, друже мій, ви втішилися, вам нема вже на що нарікати.

— Пане графе, — злагідно і заразом твердо відказав Моррель, — вислухайте мене, як людину, що пальцем показує в землю, а очі зводить до неба. Я прийшов до вас, щоб померти в обіймах друга. Звісно, є люди, яких я люб­лю; я люб­лю мою сестру, люб­лю її чоловіка; та мені треба, щоб останньої хвилини хтось усміхнувся мені й відкрив дужі обійми. Жюлі заллялася б сльозами і зомліла; я побачив би її страждання, а я й так досить натерпівся; Емманюель почав би забирати в мене пістоля і зняв би галас на всенький дім. А ви, пане графе, дали мені слово, і оскільки ви більше, ніж людина, і я вважав би вас за бога, якби ви не були смертні, ви тихо і лагідно попровадите мене до брами вічності.

— Друже мій, — сказав граф Монте-Кріс­то, — у мене залишається ще один сумнів: може, ви такий легкодухий, що хизуєтеся вашим горем?

— Ні, пане графе, ось погляньте на мене: усе просто, і в мені нема легкодухості, — сказав Моррель, простягаючи руку графові Монте-Кріс­то, — мій пульс б’ється ні швидше, ні повільніше, як завжди. Я сягнув кінця мого шляху; далі я не піду. Ви вважаєте себе мудрецем, ви казали мені, що треба чекати і надіятися; та й до чого це призвело? Я чекав цілісінький місяць, і цілий місяць я страждав! Людина жалюгідне і нещасне створіння; я надіявся бозна на що, на щось незнане, немислиме, безглузде. На диво… а яке? Тільки Господь це знає, Господь, що, затьмарив наш глузд шаленою надією. Авжеж, я чекав; і за ті чверть години, що ми оце розмовляємо, ви, самі того не знаючи, змучили моє серце, адже кожне ваше слово свідчило мені, що для мене вже немає надії. Так лагідно, так ніжно заколисує мене смерть!

Останні слова Моррель промовив із такою пристрастю, що граф Монте-Кріс­то здригнувся.

— Пане графе, — провадив Моррель, побачивши, що той не відповідає. — П’ятого вересня ви у мене вимагали відстрочення. Я погодився… Друже мій, сьогодні п’яте жовтня. — Моррель глянув на годинника. — Зараз дев’ята година; мені лишилося жити ще три години.

— Гаразд, — відказав граф Монте-Кріс­то, — ходімо.

Моррель мимоволі подався за ним; він навіть не помітив, як вони увійшли до печери.

Він відчув під ногами килим; відчинилися двері, повітря наповнилося пахощами, яскраве світло засліпило очі. Моррель нерішуче зупинився: він боявся тієї млосної розкоші.

Граф Монте-Кріс­то по-дружньому підштовхнув його до столу.

— Чом би нам не перевести ті три години, як ото робили давні римляни, — сказав він. — Засуджені на смерть Нероном, їхнім повелителем і спадкоємцем, вони лежали за столом увінчані квіттям і вдихали смерть разом із пахощами геліотропів та руж.

Моррель усміхнувся.

— Як хочете, — відказав він. — Смерть завжди смерть: забуття, супокій, відсутність життя, а отже, і страждань.

Він сів за столом; граф Монте-Кріс­то сів напроти.

То була та казкова їдальня, яку ми вже якось змалювали; мармурові статуї, як і тоді, тримали на головах кошики, де було повно квітів та плодів.

Увійшовши туди, Моррель неуважним поглядом окинув залу, та, либонь, нічого там не помітив.

— Я хочу запитати у вас, як чоловік у чоловіка, — сказав він, уважно глянувши на графа Монте-Кріс­то.

— Питайте.

— Пане графе, — сказав Моррель, — ви володієте всіма скарбами людського знання, і мені здається, ніби ви з’явилися з іншого, вищого і мудрішого світу, ніж наш.

— У ваших словах, Моррелю, є частка правди, — мовив граф Монте-Кріс­то, з усмішкою, що так личила йому, — я зійшов із планети, наймення якої — Страждання.

— Я вірю кожному вашому слову, навіть не намагаючись просягнути в його прихований зміст, пане графе; ви сказали мені — живи, і я жив далі; ви сказали мені, то я майже й надіявся. Тепер я питаю вас так, наче ви вже пізнали смерть: пане графе, це дуже болісно?

Граф Монте-Кріс­то глянув на Морреля з батьківською ніжністю.

— Так, — відказав він, — авжеж, це дуже болісно, адже ви руйнуєте смертну обслону, яка уперто не бажає вмирати. Якщо ви пошматуєте ваше тіло невидними для ока зубами кинджала, якщо сліпою кулею, що завжди ладна схибити у польоті, прошиєте ваш мозок, що такий чутливий до кожнісінького дотику, то ви будете дуже страждати і кепсько розлучитеся із життям; під час тих мук воно буде здаватися вам ліпшим, ніж супокій, що його ви купите такою ціною.

— Розумію, — сказав Моррель, — смерть, як і життя, несе в собі страждання і втіху; треба тільки знати її таємниці.

— Правда ваша, Максимільяне. Залежно від того, привітно чи вороже зустрічаємо ми її, смерть для нас або друг, що ніжно нас заколисує, або ворог, що брутально видирає нашу душу з тіла. Минуть тисячоліття, і настане така пора, коли людина опанує всі руйнівні сили природи і змусить їх служити на добро людству, коли людям стануть відомі, як ви ото сказали, таємниці смерті; тоді смерть буде така солодка і втішна, мов сон у обіймах коханої.

— І якби ви захотіли, пане графе, то зуміли б отак померти?

— Авжеж.

Моррель простягнув йому руку.

— Тепер я розумію, — сказав він, — чому ви призначили мені побачення тут, на цьому самотньому острові, посеред океану, у цьому підземному палаці, у цьому гробівці, якому позаздрив би і фараон; тому що ви любите мене, пане графе, правда ж? Так любите, аж хочете, щоб я помер отією смертю, що про неї ви оце казали, — смертю без мук, смертю, котра дозволила б мені згаснути, промовляючи ім’я Валентини і потискаючи вашу долоню.

— Авжеж, ви вгадали, Моррелю, — просто відказав граф Монте-Кріс­то, — цього я й хочу.

— Дякую вам: думка про те, що завтра я вже не буду страждати, тішить моє поранене серце.

— Ви ні за чим не шкодуєте? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Ні! — відказав Моррель.

— Навіть за мною? — схвильовано запитав граф Монте-Кріс­то.

Моррель мовчав; його ясний погляд раптом затуманився, потім спалахнув незвичним блиском; велика сльоза скотилася його щокою.

— Та невже! — сказав граф Монте-Кріс­то. — Вам ще шкода чогось на землі й ви хочете померти?

— Благаю вас, пане графе, більше ні слова, — сказав Моррель кволим голосом, — досить вам уже катувати мене.

Граф Монте-Кріс­то подумав, що Моррель слабне.

І в душі його ожив страшний сумнів, що його він уже подолав у замку Іф.

«Я хочу повернути цьому чоловікові щастя, — подумав він собі, — я хочу кинути це щастя на шальку терезів, щоб вона переважила ту шальку, в яку поклав зло. А що, як я помилився і цей чоловік не настільки нещасний, щоб заслужити щастя? Що буде тоді зі мною? Адже тільки згадуючи добро, я можу забути зло».

— Послухайте, Моррелю, — сказав він, — ваше горе безмежне, я знаю; та ви вірите в Бога і не захочете погубити свою душу.

Моррель сумовито всміхнувся.

— Пане графе, — сказав він, — я не люб­лю гарних слів, та, присягаюся вам, моя душа більше не належить мені.

— Ви знаєте, Моррелю, що я сам на світі, — сказав граф Монте-Кріс­то. — Я звик дивитися на вас, як на сина; і щоб порятувати свого сина, я ладен пожертвувати життям, а статком і поготів.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, Моррелю, що ви поклали собі розлучитися з життям, тому що вам не знайомі втіхи, які воно може подарувати заможній людині. У мене приблизно сто мільйонів, і я дарую їх вам; із таким статком ви можете осягнути все, що вам захочеться. Якщо ви честолюбні, перед вами будуть відкриті всі сфери діяльності. Переверніть світ, змініть його обличчя, пориньте з головою в нечувані розваги, учиняйте злочини, але живіть!

— Ви дали мені слово, пане графе, — сухо відтяв Моррель і глянув на свій годинник, — а вже пів на дванадцяту.

— Моррелю, подумайте! У мене на очах, у моєму домі!

— То відпустіть мене, — понуро сказав Максимільян, — а то я подумаю, що ви мене любите не заради мене, а задля себе.

І він підвівся.

— Гаразд, — сказав граф Монте-Кріс­то, і обличчя його посвітліло, — бачу, рішення ваше непохитне; авжеж, ви глибоко нещасні, тож, як самі ви оце сказали, зцілити вас могло б тільки диво; то сідайте і чекайте, друже.

Моррель послухався; тоді граф Монте-Кріс­то підвівся, підійшов до замкненої шафи, ключ від якої носив при собі на золотому ланцюжку, і дістав звідти срібну скриньку, вкриту вишуканим карбуванням, а по кутках там були чотири стрункі жіночі фігурки, що вигнулися у скорботному пориванні, наче янголи, що тужать за небом.

Він поставив скриньку на столі.

Потім одімкнув її й дістав золоте пудельце, віко якого відкидалося, якщо натиснути на приховану пружину.

Пудельце було наповнене тістуватою масною патокою; відблиск золота і самоцвітів, які оздоблювали те пудельце, заважав розгледіти його барву.

Воно мінилося блакиттю, пурпуром і золотом.

Граф Монте-Кріс­то зачерпнув позолоченою ложечкою трохи тієї речовини і простягнув Моррелеві, спрямувавши на нього допитливий погляд.

Тепер стало видно, що патока ця зеленкуватого кольору.

— Ось те, що ви просили в мене, — сказав він. — Ось те, що я вам обіцяв.

— Перш аніж померти, — сказав Максимільян, узявши ложечку з рук графа Монте-Кріс­то, — я хочу від усієї душі подякувати вам, друже.

Граф Монте-Кріс­то взяв другу ложечку і вдруге зачерпнув із золотого пудельця.

— Що ви робите, друже мій! — вигукнув Моррель, хапаючи його за руку.

— Нехай простить мені Господь, Моррелю, — усміхнувшись, мовив граф Монте-Кріс­то, — та, знаєте, життя набридло мені не менше, ніж вам, і якщо вже мені випадає така нагода…

— Зупиніться! — вигукнув Максимільян. — Ви любите, вас люблять, ви не згубили надії, то не робіть цього! Це був би злочин! Прощавайте, мій шляхетний, великодушний друже! Я розповім Валентині про все, що ви вчинили для мене.

І поволі, проте не вагаючись, тільки стискаючи лівою рукою графову руку, Моррель з утіхою проковтнув таємничу речовину.

Обидва замовкли. Безмовний і уважний Алі приніс тютюн, кальяни, подав каву і пішов собі.

Потроху потьмяніли лампи в руках статуй, і Моррелеві здалося, ніби пахощі диму слабнуть.

Граф Монте-Кріс­то сидів навпроти, дивився на нього з напівмороку, і Моррель бачив тільки його сяйливі очі.

Безмежна змора охопила Максимільяна; кальян випав у нього з рук; предмети губили свої контури і барви; його затьмареному зору здавалося, ніби в стіні навпроти відчиняються якісь двері й відхиляються штори.

— Друже мій, — сказав він, — я відчуваю, що помираю. Дякую вам!

Він спробував востаннє простягнути руку графові Монте-Кріс­то, та рука безсило охляла.

Тоді йому здалося, ніби граф Монте-Кріс­то всміхається, та не тією чудернацькою, страхітливою посмішкою, що деколи відкривала йому таємниці тієї бездонної душі, а з тим лагідним співчуттям, з яким ото батьки дивляться на безрозсудства їхніх дітей.

І водночас граф Монте-Кріс­то наче аж виріс; він видавався велетнем на тлі червоної обшивки стін; його темна чуприна була закинута назад, і він стояв, гордий, грізний, немов янгол, що зустріне грішні душі в день Страшного суду.

Приголомшений, охлялий Моррель відкинувся у фотелі; солодка знемога розіллялася всіма його жилами. Усе перемінилось у його свідомості, як ото міняються строкаті візерунки в калейдоскопі.

Задихаючись, знесилівши, повалившись на спину, Моррель уже не відчував у собі нічого живого, крім одного марення: йому здалося, ніби він щодуху мчить до того невиразного маячіння, яке кладе початок іншій недовідомості, що називається смертю.

Він знову спробував простягнути руку графові Монте-Кріс­то, та цього разу рука навіть не поворухнулася; він хотів попрощатися востаннє, та язик не слухався його і був наче камінь, що затуляє гробівець.

Його втомлені очі несамохіть заплющилися; та крізь стулені повіки йому марився невиразний образ, і він упізнав його, хоч було і темно.

То був граф Монте-Кріс­то; він підійшов до якихось дверей і відчинив їх.

І тієї миті сліпуче світло, що сяяло в сусіднім покої чи радше в казковому замку, залляло залу, де конав у солодкій агонії Моррель.

На порозі, що поділяв ті дві кімнати, з’явилася дівчина неймовірної вроди.

Бліда, із ніжною усмішкою, вона здавалася янголом милосердя, що заклинає янгола-месника.

«Невже мені відкривається небо? — подумав Максимільян, розтуляючи повіки. — Цей янгол скидається на того, якого я втратив».

Граф Монте-Кріс­то показав дівчині на фотель, де лежав Моррель.

Вона підійшла до нього, згорнувши руки, з усмішкою на вустах.

— Валентино! — із самісінької глибини душі гукнув Моррель.

Та з вуст його не вихопилося жодного звуку; і, наче вклавши всі свої сили в той вигук, він глибоко вдихнув повітря і заплющив очі.

Валентина кинулася до нього.

Моррелеві вуста ще раз поворухнулися.

— Він гукає вас, — мовив граф Монте-Кріс­то. — Вас гукає із глибини свого сну той, кому ви довірили свою долю, той, із ким смерть мало не розлучила вас. Та, слава Богу, я був на чатах, і я переміг смерть! Валентино, віднині ніщо на землі не повинне вас розлучити, адже він кинувся в могилу, щоб поєднатися з вами. Якби не було мене, ви обоє вмерли б; я повертаю вас одне одному; нехай Господь зарахує мені, що я порятував життя двох людей!

Валентина вхопила руку графа Монте-Кріс­то і, не тямлячись на радощах, притулила її до вуст.

— Так, дякуйте мені! — сказав граф Монте-Кріс­то. — Безнастанно дякуйте мені, що я завдав вам щастя! Ви самі не знаєте, як потрібна мені ця певність!

— Я вдячна вам від усієї душі, — сказала Валентина, — а якщо ви не вірите у мою щирість, то спитайтеся в Гайде. Нехай моя люба сестра Гайде скаже вам, що відтоді, як ми покинули Францію, тільки її розповіді про вас допомогли мені терпляче очікувати щасливої пори, що тепер засяяла для мене.

— То ви любите Гайде? — запитав граф Монте-Кріс­то, марно намагаючись приховати хвилювання.

— Усією душею!

— Послухайте, Валентино, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я попрошу вас про одну милість.

— Мене, Божечку! Невже мені випадає таке щастя?..

— Авжеж. Ви назвали Гайде вашою сестрою; нехай вона і справді стане вашою сестрою, Валентино: відплатіть їй за все, чим ви вважаєте себе зобов’язаною мені: бережіть її і ви, і Моррель, тому що, — графів голос насилу стало чутно, — віднині вона сама на білому світі…

— Сама на світі! — повторив голос позаду. — Чому це?

Граф Монте-Кріс­то обернувся.

Перед ним, похолонувши, стояла бліда Гайде, що дивилася на нього зі смертельним переляком.

— Тому що від завтрашнього дня, доню моя, ти будеш вільна, — відказав він, — і посядеш те становище, яке тобі личить; тому що я не хочу, щоб моє призначення затьмарило твою долю. Донько великого паші, я повертаю тобі твої скарби й ім’я твого батька.

Гайде пополотніла, звела свої прозорі руки, наче діва, що вручає себе Богові, а потім хрипким від сліз голосом запитала:

— То ти покидаєш мене, пане мій?

— Ти молода, Гайде, ти гарна; забудь моє наймення і будь щаслива.

— Гаразд, — відказала Гайде, — твої веління будуть виконані, пане мій: я забуду твоє наймення і буду щаслива.

І вона позадкувала до дверей.

— Боже мій! — вигукнула Валентина, підтримуючи Моррелеву голову, що безсило звисла, — хіба ви не бачите, яка вона бліда, хіба не розумієте, як вона страждає?

Гайде сказала розпачливим голосом:

— Навіщо йому розуміти мене? Він пан, а я невільниця, він має право нічогісінько не помічати.

Граф Монте-Кріс­то здригнувся від того голосу, що торкнувся найпотаємніших струн його душі; очі його зустрілися з очима Гайде і не змогли витримати їхнього вогню.

— Господе милосердний! — сказав граф Монте-Кріс­то. — Невже те, що ти дозволив мені запідозрити, правда? То ти не хотіла б розлучитися зі мною, Гайде?

— Я молода, — коротко відказала вона. — Я люб­лю життя, яке ти зробив для мене таким солодким, і мені було б шкода померти.

— А якщо я покину тебе, Гайде…

— Я помру, пане мій!

— То ти так мене любиш?

— Він питає, чи люб­лю я його! Валентино, скажи йому, чи любиш ти Максимільяна!

Граф Монте-Кріс­то відчув, як серце його шалено закалатало; він простягнув руки, і Гайде, скрикнувши, упала йому в обійми.

— Так, я люб­лю тебе! Я люб­лю тебе, як ото люблять батька, брата, чоловіка! Я люб­лю тебе, як саме життя. Я люб­лю тебе, як Бога, тому що ти для мене найпрекрасніший, найліпший, найвеличніший поміж людьми!

— Нехай твоє бажання збудеться, янголе мій, — сказав граф Монте-Кріс­то. — Богові, що воскресив мене і дав мені перемогу над ворогами, не потрібно, щоб перемога моя завершилася каяттям; я хотів покарати себе, а Господь хоче мені простити. То кохай мене, Гайде! Хтозна, може, твоє кохання допоможе мені забути про те, що я повинен забути.

— Про що ти кажеш, пане мій? — запитала дівчина.

— Кажу, що однісіньке твоє слово, Гайде, навчило мене більшому, ніж уся моя мудрість, яку я нагромадив за двадцять років. На світі в мене лишилася тільки ти, Гайде, лиш ти прив’язуєш мене до життя, лише ти можеш завдати мені страждань, лишень ти завдати можеш мені щастя!

— Чуєш, Валентино? — вигукнула Гайде. — Він каже, що я можу завдати йому страждань, а я ж бо ладна життя віддати за нього!

Граф Монте-Кріс­то поринув у глибоку задуму.

— Невже я вбачаю істину? — нарешті мовив він сам до себе. — О Боже, я скоряюся моїй долі, хоч винагорода вона, хоч відплата буде. Що ж, ходімо, Гайде…

І, обнявши дівчину за ніжний стан, він потиснув Валентині долоньку і пішов собі.

Минуло з годину; Валентина мовчки, майже не дихаючи, сиділа коло Морреля, втупившись у нього непорушним поглядом. Аж раптом вона відчула, як серце його закалатало, легесенький подих вилетів із його розтулених вуст, і ледь помітний дрож, який віщував про повернення до життя, пробіг усеньким його тілом.

Урешті очі його розплющилися, та погляд був непорушний і невидющий; потім до нього повернувся ясний, чіткий зір; разом із ним повернулася і свідомість, а разом зі свідомістю і скорбота.

— Я ще живий! — розпачливо вигукнув він. — Граф Монте-Кріс­то мене обманув!

І він рвучко вхопив ножа зі столу.

— Друже мій, — мовила Валентина з чарівною своєю усмішкою, — отямся ж бо й поглянь на мене.

Моррель зойкнув і повалився навколішки, бурмочучи щось невиразне, не вірячи власним очам, наче його засліпило небесне видіння…

Наступного дня, ледь благословлялося на світ, Моррель із Валентиною побачили, що двері печери відчинені й вийшли надвір. Вони гуляли попід руку морським берегом, і Валентина розповідала Моррелеві, як граф Монте-Кріс­то з’явився в її покої, як він відкрив їй усе, як дав їй змогу навіч упевнитися в тому, що коїться злочин, і врешті як дивом порятував її від смерті, хоч усі вважали її небіжчицею.

У ранковій небесній блакиті ще мерехтіли останні зорі.

Раптом Моррель помітив у затінку під бескидом чоловіка, що неначе очікував, щоб його погукали; він показав на нього Валентині.

— Це Джакопо, — сказала вона, — капітан яхти.

І кивнула, щоб він підійшов.

— Ви хочете щось нам сказати? — запитав Моррель.

— Я маю передати вам лист від графа Монте-Кріс­то.

— Від графа Монте-Кріс­то! — повторили обоє.

— Авжеж, ось прочитайте.

Моррель відкрив лист і прочитав:

«Любий Максимільяне!

Коло берега на вас чекає фелука. Джакопо доправить вас у Ліворно, де пан Нуартьє чекає свою внучку, щоб благословити її, перш аніж вона піде з вами до вівтаря. Усе, що є у цій печері, мій дім на Єлисейських Полях і моя вілла в Трепорі — це весільний подарунок Едмона Дантеса синові його господаря, Морреля. Сподіваюся, панна де Вільфор не відмовиться узяти половину цього подарунку, тому що я благаю її віддати паризьким біднякам той статок, що його вона успадкує від батька, який збожеволів, і від брата, що віддав Богу душу разом із мачухою, у вересні цього року.

Попросіть янгола, який віднині береже ваше життя, Моррелю, не забувати в молитвах людину, котра, як ото сатана, уявила, що вона рівня Богові, й із усім смиренням християнина збагнула, що тільки в руці Господній найвища могутність і найвища мудрість. Може, ці молитви пом’якшать покуту, яку я несу в моєму серці.

Вам, Моррелю, я хочу відкрити таємницю того випробування, якому я вас завдав: у цьому світі нема ні щастя, ні лиха, і те, і те пізнається лиш у порівнянні. Тільки той, що був безмежно нещасний, здатний зазнати безмежної втіхи. Потрібно зажадати смерті, Максимільяне, щоб збагнути, яке гарне життя.

Ото живіть і будьте щасливі, мої любі діти, і ніколи не забувайте: поки не настане той день, коли Господь відсуне перед людиною завісу майбутнього, уся людська мудрість полягатиме у двох словах:

ЧЕКАТИ І НАДІЯТИСЯ.

Ваш друг Едмон Дантес,

граф Монте-Кріс­то».

Слухаючи того листа, де сповіщалося про батькове божевілля і братову смерть, що про них вона дізналася уперше, Валентина пополотніла, болісне зітхання вихопилося з її грудей, і безмовні, проте гіркі сльози покотилися її обличчям; дорогою ціною перепало їй те щастя.

Моррель занепокоєно роззирнувся довкруги.

— Ох, пан граф далеченько зайшов у своїй щедрості, — сказав він. — Валентині досить буде і мого скромного статку. Де граф Монте-Кріс­то? Проведіть мене до нього, друже мій.

Джакопо показав на обрій.

— Що ви хочете сказати? — вигукнула Валентина? — Де граф Монте-Кріс­то? Де Гайде?

— Погляньте ж бо, — сказав Джакопо.

Вони звернули погляд туди, куди показував капітан, і вдалині, на темно-синій крайці, що відокремлювала небо від моря, побачили біле вітрило, що було вже не більше, ніж крило морської чайки.

— Поїхав! — вигукнув Моррель. — Прощавай, друже мій, батьку мій!

— Поїхала! — прошепотіла Валентина. — Прощавай, Гайде! Прощавай, сестро!

— Хтозна, чи побачимося ми ще колись! — утираючи сльозу, сказав Моррель.

— Друже мій, — відказала Валентина, — та ж хіба не казав нам граф Монте-Кріс­то, що вся мудрість людська полягає у двох словах:

ЧЕКАТИ І НАДІЯТИСЯ!