Граф Монте-Крісто

І. Пан Нуартьє де Вільфор

Ось що сталося в домі королівського прокурора після того, як поїхала пані Данґляр із донькою, тоді як відбувалася розмова, яку ми допіру змалювали.

Вільфор із дружиною прийшов до покою свого батька; де була о тій порі Валентина, ми вже знаємо.

Привітавшись зі старим і відіславши Барруа, старого лакея, який служив у Нуартьє понад чверть століття, вони посідали.

Нуартьє сидів у великому фотелі на коліщатах, куди його садовили вранці і звідки піднімали увечері; перед ним було люстро, де відбивався весь покій, тож навіть не рухаючись — утім, це було й неможливо для нього, — він міг бачити, хто до нього заходить, хто виходить і що діється навкруги. Непорушний, мов небіжчик, він жваво й осмислено дивився на своїх дітей, церемонне привітання яких віщувало щось значне і незвичайне.

Зір і слух були єдині чуття, які, немов дві іскри, ще тліли в цьому тілі, що вже на три чверті було готове до могили, та й із цих двох чуттів лише одне могло свідчити про внутрішнє життя, що жевріло ще в цьому ідолі, і погляд, що відбивав те внутрішнє життя, скидався на далекий вогник, що вказує вночі мандрівцеві, який заблукав у пустелі, що десь є жива істота, яка чуває в безгомінні й мороці.

Зате в темних очах старого Нуартьє, із навислими над ними чорними бровами, тоді як його чуприна, що спадала на плечі, була геть біла, у цих очах — як буває завжди, коли тіло вже не слухається, — зосередилася вся потуга, уся воля, уся сила, весь розум, що колись оживляв його тіло і дух. Звісно, бракувало жесту руки, звуків голосу, порухів тіла, та той владний погляд заступав усе. Очі наказували, очі й дякували; то був труп, у якому жили очі; і не було часом нічого страшнішого, ніж оце мармурове лице, у верхній половині якого спалахував гнів або сяяла радість. Тільки троє вміли розуміти цю мову сердешного недвиги: Вільфор, Валентина і той старий слуга, що про нього ми вже казали. Та оскільки Вільфор бачив свого батька тільки вряди-годи і тільки тоді, коли від цього, сказати б, не можна було ухилитися, а як бачив, то ніяк не намагався догодити йому, навіть розуміючи, то все щастя старого становила його внучка. Завдяки самовідданості, любові й терпінню Валентина навчилася читати з очей усі думки Нуартьє. На ту німу й нікому не зрозумілу мову вона відповідала своїм голосом, личком і всією душею, ті жваві бесіди точилися поміж молодою дівчиною і цим тлінним тілом, що майже обернулося прахом, та все ж таки було людиною величезних знань, нечуваної проникливості і такої сильної волі, наскільки це можливо для духу, що був ув’язнений у тілі, яке перестало його слухатися.

Отож, Валентині пощастило вирішити нелегку задачу: розуміти думки старого і передавати йому свої, і завдяки тому вмінню майже не бувало випадку, щоб у повсякденних речах вона не цілком точно вгадувала бажання цієї живої душі чи потреби цього напівпритомного трупа.

Що ж до Барруа, то він, як ми вже казали, служив своєму панові майже двадцять п’ять років і так добре знав усі його звички, що Нуартьє майже не треба було про щось його просити.

Вільфорові не потрібна була чиясь допомога, щоб розпочати з батьком ту дивну розмову, для якої він туди і прийшов. Він сам, як ми вже казали, пречудово знав увесь батьків словник, і якщо він так рідко розмовляв із ним, то це відбувалося тільки від цілковитої байдужності. Тож він дав змогу Валентині спуститися в сад, вигнав Барруа і сів праворуч од свого батька, тоді як пані де Вільфор сіла ліворуч.

— Не дивуйтеся, мосьпане, — почав він, — що Валентина не прийшла з нами і що я відіслав Барруа; майбутня розмова не могла точитися у присутності доньки чи лакея. Пані де Вільфор і я хочемо сповістити вам важливу новину.

Обличчя Нуартьє під час того вступу залишалося безпристрасне, тоді як Вільфорів погляд, здавалося, хотів просягнути у самісіньке серце старого.

— Ми певні, пані де Вільфор і я, — провадив королівський прокурор звичним своїм крижаним тоном, який не допускав ніяких заперечень, — що ви співчутливо зустрінете цю звістку.

Погляд старого був, як і раніше, непорушний; він просто слухав.

— Ми віддаємо Валентину заміж, — провадив Вільфор.

Воскова маска не могла бути холодніша від цієї звістки, ніж обличчя старого.

— Весілля відбудеться за три місяці, — провадив Вільфор.

Очі старого були так само мертві.

І тоді озвалася пані де Вільфор.

— Нам здавалося, — квапливо заговорила вона, — що ця звістка має вас зацікавити, та й ви ж, здається, завжди приязно ставилися до Валентини; нам залишається тільки назвати вам ім’я юнака, що призначається їй. Це одна з найліпших партій, що на них могла розраховувати Валентина; той, кого ми їй обрали і чиє ім’я вам, певне, знайоме, родовитий і заможний, а його спосіб життя і смаки будуть для неї запорукою щастя. Ідеться про Франца де Кенеля, барона Д’Епіне.

Поки його дружина виголошувала ту невеличку промову. Вільфор просто-таки вп’явся в обличчя старого. Тільки пані де Вільфор вимовила Францове ім’я, аж в очах Нуартьє, що були такі знайомі його синові, щось здригнулося, і поміж його повіками, що розтулилися мов губи, які мають щось сказати, сяйнула блискавиця.

Королівський прокурор, що знав про відкриту ворожнечу, яка колись існувала поміж його батьком та батьком Франца, зрозумів, що означає той спалах і хвилювання, та вдав, ніби нічого не помітив, і заговорив услід за дружиною.

— Ви пречудово розумієте, мосьпане, як важливо, щоб Валентина, якій незабаром мине дев’ятнадцять років, нарешті була влаштована. Проте, обговорюючи все це, ми не забули і про вас і заздалегідь домовилися, що Валентинин чоловік погодиться якщо й не жити з нами, — утім, це ще могло б і завдавати клопоту молодому подружжю, — то принаймні погодиться на те, щоб ви жили з ними, адже Валентина вас дуже любить, і ви, напевне, любите її теж. Отож, ваше звичне життя ні в чому не зазнає змін, і різниця буде лиш у тім, що вас буде доглядати двоє дітей, а не одне.

Блискучі очі Нуартьє наллялися кров’ю.

Либонь, у душі старого відбувалося щось страшне, певне, крик болю і гніву, не знаходячи собі виходу, його душив, тому що лице його стало червоне мов буряк, а губи посиніли.

Вільфор спокійно відчинив вікно і сказав:

— Душно тут, і панові Нуартьє тяжко дихати.

Потім повернувся на місце, та лишився стояти.

— Цей шлюб, — укинула пані де Вільфор, — до душі панові Д’Епіне і його рідні, утім, яких тільки двоє — дядько й тітка. Його мати вмерла під час його народження, а батька вбили у 1815 році, коли дитині було два роки, тож він залежить лише від себе.

— Загадкове вбивство, — сказав Вільфор, — і винуватці його лишилися невідомі; підозра витала над багатьма головами, та не впала на жодну.

Нуартьє зробив таке зусилля, що губи його скривилися, наче для посмішки.

— Утім, — провадив Вільфор, — справжні винуватці, котрі знають, що то вони вчинили той злочин, котрих за життя може спіткати людське правосуддя, а по смерті правосуддя небесне, були б раді опинитися на нашому місці й мати змогу запропонувати свою доньку Францові Д’Епіне, щоб усунути навіть найменшу тінь підозри.

Нуартьє опанував себе вольовим зусиллям, якого було годі чекати від безпомічного недвиги.

— Авжеж, я розумію вас, — відказав його погляд Вільфорові, і в погляді тому відбилося глибоке презирство і гнів.

На той погляд, що його він добре збагнув, королівський прокурор лише стенув плечима.

Потім кивнув дружині, щоб вона підвелася.

— А тепер, — сказала пані де Вільфор, — дозвольте нам попрощатися. Може, хочете, щоб Едуар зайшов привітатися з вами?

Давно вже домовлено було, що старий висловлює згоду, заплющуючи очі, відмову — кліпанням, а як йому треба висловити якесь бажання, то зводить очі угору.

Якщо він хотів бачити Валентину, то заплющував праве око.

Якщо гукав Барруа, то заплющував ліве.

Почувши пропозицію пані де Вільфор, він шалено закліпав.

Пані де Вільфор побачила, що він рішуче відмовляється, і закусила губу.

— То я пришлю до вас Валентину, — сказала вона.

— Так, — відказав старий, хутко заплющивши очі.

Подружжя де Вільфорів уклонилося і вийшло, звелівши погукати Валентину, яку вже передніше попередили, що вдень вона буде потрібна дідусеві.

Рожева від хвилювання Валентина увійшла до дідового покою. Їй досить було глянути на нього, щоб збагнути, як потерпає її дід і як йому кортить побалакати з нею.

— Дідусю, — вигукнула вона, — що сталося? Тебе засмутили, і ти гніваєшся?

— Так, — відказав він, заплющивши одне око.

— На кого ж? На мого батька... ні. На пані де Вільфор... теж ні. На мене?

Старий дав на здогад, що так.

— На мене? — здивовано перепитала Валентина.

Старий знову зробив той знак.

— Що ж я вкоїла, дідусю? — вигукнула Валентина.

Жодної відповіді. Вона провадила:

— Я сьогодні ще не бачилася з тобою, значить, тобі щось про мене сказали?

— Так, — хутко відказав погляд старого.

— Спробую відгадати, у чім річ. Боже милий, запевняю тебе, дідусю... Ага, он воно що! Пан із панею де Вільфор були тут допіру, еге ж?

— Так.

— І це вони сказали тобі те, що розгнівало тебе? І що ж воно може бути? Хочеш, я піду й запитаю в них, щоб знати, за що мені просити в тебе вибачення?

— Ні, ні, — відказав погляд.

— Ти лякаєш мене! Що вони таке сказали?

І вона замислилася.

— Здогадуюся, — сказала вона тихіше і підійшла до старого. — Може, вони казали про моє заміжжя?

— Так, — відказав розгніваний погляд.

— Я розумію, ти гніваєшся за те, що я мовчала. Але, бачиш, вони мені суворо заборонили тобі казати про це, вони й мені не казали нічого, і я цілком випадково дізналася про ту таємницю, то й не була з тобою щира. Вибач, дідусю.

Погляд, що знову став непорушний і байдужий, наче казав: «Мене засмучує не лише твоє мовчання».

— У чім же річ? — запитала Валентина. — Чи ти гадаєш, ніби я покину тебе, дідусю, що вийду заміж і забуду про тебе?

— Ні, — відказав старий.

— То вони сказали тобі, що пан Д’Епіне згоден, щоб ми жили разом?

— Так.

— То чому ж ти гніваєшся?

В очах старого з’явився вираз нескінченної ніжності.

— Авжеж, — сказала Валентина, — я розумію, тому що ти любиш мене?

Старий дав на здогад, що так.

— І боїшся, що я буду нещасна?

— Так.

— Ти не любиш Франца?

— Так.

— То слухай, — сказала Валентина, опускаючись навколішки коло Нуартьє й обнімаючи його обома руками. — Мені теж дуже важко, тому що і я не люб­лю Франца Д’Епіне.

У дідовому погляді промайнув промінь радості.

— Пам’ятаєш, як ти розгнівався на мене, бо я хотіла піти в монастир?

Під висохлими повіками старого зблиснули сльози.

— Так ось, — провадила Валентина, — я хотіла так учинити, щоб ухилитися від цього шлюбу, тому що була від нього у відчаї.

Подих недвиги став уривчастий.

— То цей шлюб дуже засмучує тебе, дідусю? Ох, якби ж ти міг допомогти мені, якби ми удвох могли завадити їхнім планам! Але ти безсилий проти них, хоч у тебе такий світлий розум і така дужа воля, — коли треба боротися, ти так само кволий, як і я оце, навіть більше. Коли ти був сильний і здоровий, ти міг би захистити мене, а тепер ти можеш тільки розуміти мене і радіти або сумувати разом зі мною. Це остатнє щастя, яке Господь забув забрати від мене.

Коли вона сказала те, в очах Нуартьє з’явився вираз такого лукавства, що дівчині здалося, наче він каже:

— Помиляєшся, я ще багато можу зробити для тебе.

— То ти можеш зробити щось для мене, дідусю? — висловила його думку Валентина.

— Так.

Нуартьє звів очі вгору. То був умовний поміж ним і Валентиною знак, що висловлював бажання.

— Що ти хочеш, дідусю? Я постараюся збагнути.

Валентина почала вгадувати, висловлюючи вголос припущення, мірою того, як вони виникали в неї, та на всі її слова старий неодмінно відказував «ні».

— Що ж, — сказала вона, — треба вдатися до рішучих заходів, якщо вже я така нездогадлива!

І вона почала називати підряд всі літери абетки, він А до Н, з усмішкою пильнуючи за очима недвиги; коли ж вона сягнула літери Н, то Нуартьє подав ствердний знак.

— Ага! — мовила Валентина. — Те, що ти хочеш, розпочинається з літери Н... значить, ми маємо вдатися до літери Н? І що ж нам треба від тієї Н? На, не, ні, но...

— Так, так, так, — відказав старий.

— То це «но»?

Валентина принесла словника і, поклавши його перед Нуартьє, розгорнула його; побачивши, що погляд старого зосередився на сторінці, вона почала хутко водити пальцем згори униз, по колонках.

На слові «нотаріус» Нуартьє подав знак, щоб вона зупинилася.

— Нотаріус, — сказала вона, — ти хочеш бачити нотаріуса, дідусю?

Нуартьє дав на здогад, що справді бажає його бачити.

— То треба послати по нотаріуса? — запитала Валентина.

— Так, — дав на здогад старий.

— Треба, щоб про це знав мій батько?

— Так.

— А хутко потрібен тобі нотаріус?

— Так.

— По нього зараз пошлють. Це все, що тобі потрібно?

— Так.

Валентина підійшла до дзвоника і погукала лакея, щоб той запросив до діда пана або пані де Вільфор.

— Ти задоволений? — запитала Валентина. — А певно... ще б пак! Нелегко було здогадатися!

І вона всміхнулася дідусеві, як ото всміхаються малій дитині.

До кімнати увійшов Вільфор, якого припровадив Барруа.

— Що ви хочете, мосьпане? — запитав він недвигу.

— Тату, — сказала Валентина, — дідусь хоче бачити нотаріуса.

Почувши ту чудернацьку, а головне, таку несподівану вимогу, Вільфор обмінявся поглядом зі старим.

— Так, — дав той на здогад із твердістю, яка недвозначно свідчила про те, що з Валентининою поміччю і допомогою старого слуги, котрий знає тепер про його бажання, він ладен боротися до останку.

— Ви хочете бачити нотаріуса? — повторив Вільфор.

— Так.

— Навіщо?

Нуартьє нічого не відказав.

— Але навіщо вам здався нотаріус? — запитав Вільфор.

Погляд старого був непорушний і німий, що означало: «Я наполягаю на своєму».

— Щоб чимось допекти нам? — запитав Вільфор. — Нащо це?

— Проте, — сказав Барруа, ладен із наполегливістю, що притаманна давнім слугам, домагатися свого, — якщо мій пан бажає побачитися з нотаріусом, то він, либонь, йому й потрібен. І я піду по нотаріуса.

Барруа не визнавав інших панів, крім Нуартьє, і не дозволяв, щоб хтось у чомусь суперечив його бажанням.

— Авжеж, я хочу бачити нотаріуса, — дав на здогад старий, заплющивши очі з таким зухвалим виглядом, наче казав: «А ось подивимося, чи зважиться хтось не виконати моєї волі».

— Якщо ви так наполягаєте, то нотаріуса приведуть, та мені доведеться перепросити його за себе й за вас, тому що це буде сміх, та й годі.

— Дарма, — сказав Барруа, — я піду по нього.

І старий слуга пішов із виглядом переможця.

II. Заповіт

Коли Барруа виходив із покою, Нуартьє лукаво і значуще поглянув на внучку. Валентина зрозуміла той погляд, утямив його і Вільфор, тому що лице його спохмурніло, а брови насупилися.

Він узяв стілець і, сівши напроти батька, почав чекати.

Нуартьє дивився на нього з цілковитою байдужістю, та краєм ока він звелів Валентині не турбуватися і теж залишатися в покої.

За три чверті години Барруа повернувся разом із нотаріусом.

— Шановний пане, — сказав Вільфор, привітавшись із ним, — вас викликав присутній тут пан Нуартьє де Вільфор, загальний параліч позбавив його руху і голосу, і навіть ми самі, та й то на превелику силу, примудряємося збагнути декотрі уривки його думок.

Нуартьє глянув на Валентину, так поважно і владно, що вона відразу ж устряла до розмови.

— Я, мосьпане, розумію все, що хоче сказати мій дідусь.

— Це правда, — докинув Барруа і собі, — усе, геть-чисто все, як я вже сказав дорогою панові нотаріусові.

— Панове, — звернувся нотаріус до Вільфора й Валентини, — дозвольте сказати вам, що це якраз один із тих випадків, коли посадовець не може діяти нерозважливо, не накликаючи на себе тяжкої відповідальності. Для того щоб акт був законний, нотаріус передовсім повинен бути певен, що він достеменно передав волю того, хто її йому диктує. Я не можу бути певен у згоді чи незгоді позбавленого мови клієнта, а оскільки предмет його бажання буде для мене незрозумілий з огляду на його німоту, то моя участь марна і суперечила б законові.

Сказавши те, нотаріус зібрався було піти. Ледве помітна переможна посмішка промайнула на вустах королівського прокурора.

Нуартьє глянув на Валентину з таким розпачливим виразом, що вона перепинила нотаріуса.

— Мосьпане, — сказала вона, — та мова, якою я розмовляю з моїм дідом, така легка для засвоєння, що за декілька хвилин я можу навчити вас так само добре розуміти її, як розумію і я. Скажіть, будьте ласкаві, що вам потрібно для того, щоб ваше сумління було цілком спокійне?

— Те, що необхідне для законності наших актів, — відказав нотаріус, — певність у згоді чи незгоді. Заповідач може бути хворий тілом, але він має бути здоровий розумом.

— Так ось, шановний пане, два знаки переконають вас, що розум мого діда ніколи не був здоровіший, ніж зараз. Пан Нуартьє не має голосу і позбавлений руху, та він заплющує очі, як хоче сказати «так», і кліпає кілька разів, як хоче сказати «ні». Тепер ви знаєте достатньо, щоб побалакати з ним, от і спробуйте.

Погляд, що його кинув на Валентину старий, був переповнений такою любов’ю і вдячністю, що навіть нотаріус зрозумів його.

— Ви чули і зрозуміли все, що сказала ваша внучка, мосьпане? — запитав нотаріус.

Нуартьє помалу заплющив очі й за мить знову їх розплющив.

— І ви підтверджуєте те, що вона сказала? Тобто що знаки, які вона оце назвала, є саме ті, за допомогою яких ви передаєте вашу думку людям?

— Так, — дав на здогад старий.

— Це ви запросили мене?

— Так.

— Щоб скласти ваш заповіт?

— Так.

— І не хочете, щоб я пішов, не склавши цього заповіту?

Недвига хутко закліпав очима.

— Отож, мосьпане, тепер ви його розумієте? — запитала Валентина. — Ваше сумління може бути спокійне?

Та перш аніж нотаріус устиг відповісти, Вільфор одвів його убік.

— Пане, — сказав він, — невже ви вважаєте, що такий страшенний фізичний струс, якого зазнав пан Нуартьє де Вільфор, може не відбитися значним чином і на його розумових здібностях?

— Мене турбує не так це, — відказав нотаріус, — як те, у який спосіб ми будемо вгадувати його думки, щоб викликати відповіді.

— Ви й самі бачите, що це неможливо, — сказав Вільфор.

Валентина і старий чули ту розмову. Нуартьє зупинив пильний і рішучий погляд на Валентині; той погляд вимагав, щоб вона запе­речила.

— Не турбуйтеся про це, мосьпане, — сказала вона. — Хоч як було б важко чи радше хоч як здавалося б вам важко збагнути думку мого дідуся, я вам з’ясую її, тож у вас не залишиться ніяких сумнівів. Ось уже шість років перебуваю я коло пана Нуартьє, і нехай він сам вам скаже, чи був за оці шість років бодай один випадок, щоб якесь його бажання лишилося в нього на серці тому, що я не змогла його збагнути?

— Ні, — дав на здогад старий.

— Що ж, спробуймо, — сказав нотаріус. — Ви згодні, щоб панна де Вільфор була вашою перекладачкою?

Недвига подав знак, що згоден.

— Чудово. Отож, мосьпане, що ж ви від мене хочете і яку дію хочете здійснити?

Валентина почала називати літери абетки. Коли вони сягнули літери З, її зупинив промовистий погляд Нуартьє.

— Панові Нуартьє потрібна літера З, — сказав нотаріус, — це зрозуміло.

— Зачекайте, — сказала Валентина й обернулася до дідуся. — За...

Старий відразу ж перепинив її.

Тоді Валентина взяла словника і на очах у нотаріуса, що пильно спостерігав за нею, почала гортати сторінки.

— Заповіт, — показав її пальчик, якого зупинив погляд Нуартьє.

— Заповіт! — вигукнув нотаріус. — Це зрозуміло. Пан Нуартьє хоче скласти заповіт.

— Так, — декілька разів дав на здогад Нуартьє.

— Еге ж, це диво якесь, мосьпане, погодьтеся самі, — сказав нотаріус приголомшеному Вільфорові.

— Авжеж, — відказав королівський прокурор, — і ще більшим дивом буде цей заповіт, тому що я все ж таки сумніваюся, що його пункти, слово за словом, лягатимуть на папір без хитрого підказування моєї доньки. А Валентина, можливо, надто зацікавлена у цьому заповіті, щоб бути годящим тлумачем нікому невідомих бажань пана Нуартьє де Вільфора.

— Ні, ні, ні! — дав на здогад недвига.

— От так пак! — вигукнув де Вільфор. — То Валентина не зацікавлена у вашому заповіті?

— Ні, — дав на здогад Нуартьє.

— Мосьпане, — сказав нотаріус, що, перебуваючи у захваті від щойно учиненого досліду, уже готувався розповісти в товаристві всі подробиці цього мальовничого епізоду, — мосьпане, те, що зараз я вважав лише неможливим, видається мені тепер геть легким; і цей заповіт буде простісінько таємним заповітом, тобто тим, що передбачається і дозволяється законом, якщо тільки його виголосили у присутності сімох свідків, якщо його підтвердив у їхній присутності заповітник і якщо його запечатав нотаріус знову ж таки у їхній присутності. Часу він забере трохи більше, ніж звичайний заповіт; існують передовсім узаконені форми заповіту, що завжди незмінні, а що до подробиць, то вони випливатимуть зі стану справ заповітника, а також зі слів осіб, які ті справи провадили і знають про них. Утім, щоб цей акт був незаперечний, ми надамо йому цілковитої достеменності; один із моїх колег буде мені за помічника і, відступивши від звичаю, буде присутній під час складання цього заповіту. Чи задовольняє це вас, мосьпане? — спитався нотаріус, обернувшись до старого.

— Так, — відказав Нуартьє, радіючи, що його зрозуміли.

«Що це він собі надумав?» — спантеличено міркував Вільфор, якого його висока посада змушувала бути стриманим і який ще й досі не міг уторопати, куди гне його батько.

Він обернувся, щоб послати за другим нотаріусом, якого назвав перший, та Барруа все чув і здогадався про бажання свого пана, тож устиг уже вийти.

Тоді королівський прокурор погукав нагору свою дружину.

За чверть години всі зібралися в покої Нуартьє, і прийшов другий нотаріус.

Обидва нотаріуси швидко домовилися. Панові Нуартьє прочитали звичайний текст заповіту, потім, наче задля того, щоб випробувати його розум, перший нотаріус звернувся до нього і сказав:

— Як пишуть заповіт, мосьпане, то роб­лять це на чиюсь користь.

— Так, — дав на здогад Нуартьє.

— Чи маєте ви уявлення про величину вашого статку?

— Так.

— Я назву вам декілька чисел, що потроху зростатимуть, а ви мене зупините, коли я сягну того числа, яке ви вважатимете правильним.

— Так.

У тому допиті було щось урочисте, та хтозна, чи боротьба розуму з немічним тілом давалася б взнаки так наочно, адже то було якщо не величне видовище, як ми оце мало не сказали, то принаймні дуже цікаве.

Усі з’юрмилися довкола Нуартьє, другий нотаріус умостився за столом і наготувався писати, а перший стояв перед недвигою і ставив запитання.

— Ваш статок перевищує триста тисяч франків, чи не так? — запитав він.

Нуартьє дав на здогад, що так.

— Він становить чотириста тисяч франків? — запитав нотаріус.

Нуартьє залишався непорушний.

— П’ятсот тисяч франків?

Та ж таки непорушність.

— Шістсот тисяч? Сімсот тисяч? Вісімсот тисяч? Дев’ятсот тисяч?

Нуартьє дав на здогад, що так.

— Отже ви маєте дев’ятсот тисяч франків?

— Так.

— У нерухомості? — запитав нотаріус.

Нуартьє дав на здогад, що ні.

— У державних відсоткових паперах?

Нуартьє дав на здогад, що так.

— Ці папери у вас тут?

Нуартьє глянув на Барруа, той вийшов і за хвилю повернувся з маленькою скринькою.

— Ви дозволяєте відчинити цю скриньку?

Нуартьє дав на здогад, що так.

Скриньку відчинили і знайшли у ній на дев’ятсот тисяч франків облігацій державної скарбниці.

Перший нотаріус одну за одною передав облігації своєму колезі, і з’ясувалося, що вони становили суму, про яку вказав Нуартьє.

— Усе правильно, — сказав нотаріус, — цілком очевидно, що розум ясний і твердий.

Потім обернувся до недвиги і запитав:

— Отож, ви володієте маєтком на дев’ятсот тисяч франків, і він приносить вам, завдяки тим паперам, у який ви його вклали, десь біля сорока тисяч річного прибутку?

— Так, — дав на здогад Нуартьє.

— Кому хочете ви лишити цей статок?

— Тут не може бути жодних сумнівів, — устряла пані де Вільфор. — Пан Нуартьє любить лише свою внучку, панну Валентину де Вільфор, яка доглядає його вже понад шість років і тим безнастанним піклуванням завоювала любов свого дідуся і, я сказала б, його вдячність, тож буде цілком справедливо, якщо вона здобуде винагороду за ту відданість.

Очі Нуартьє зблиснули, показуючи, що пані де Вільфор не обманула його, удавано схвалюючи наміри, які за ним визнавали.

— То ви залишаєте ці дев’ятсот тисяч франків панні Валентині де Вільфор? — запитав нотаріус, який вважав, що йому залишається тільки вписати цей пункт, проте хотів усе ж таки пересвідчитися у згоді Нуартьє і щоб у цім упевнилися і свідки цієї незвичайної сцени.

Валентина відійшла трохи убік і плакала, понуривши голову; старий поглянув на неї з виразом глибокої ніжності; потім глянув на нотаріуса і дуже виразно закліпав.

— Ні? — запитав нотаріус. — Невже ви не панну Валентину де Вільфор призначаєте вашою єдиною спадкоємицею?

Нуартьє дав на здогад, що ні.

— Ви не помиляєтеся? — вигукнув здивований нотаріус. — Ви справді кажете «ні»?

— Ні! — повторив Нуартьє. — Ні!

Валентина звела голову, вона страшенно здивувалася, та не з того, що її позбавляють спадщини, а з того, що могла викликати почуття, яке зазвичай спричиняється до таких вчинків.

Проте Нуартьє дивився на неї з такою глибокою ніжністю, що вона вигукнула:

— Ви позбавляєте мене лише вашого статку, та не вашої любові, правда ж, дідусю?

— Авжеж, — відказали очі Нуартьє, так виразно заплющившись, що Валентина не могла сумніватися.

— Дякую, дякую! — прошепотіла вона.

Тим часом ця відмова збудила в серці пані де Вільфор несподівану надію, і вона підійшла до старого.

— То ви, любий пане Нуартьє, залишаєте ваш статок вашому внукові Едуарові де Вільфору? — запитала вона.

Щось страшне було в тому, як закліпав старий, очі його висловлювали майже ненависть.

— Ні, — пояснив нотаріус. — Тоді вашому синові, що присутній тут?

— Ні, — відказав старий.

Обидва нотаріуси приголомшено перезирнулися; Вільфор із дружиною почервоніли: перший — від сорому, друга — з люті.

— Але в чому ж ми завинили перед вами, дідусю? — запитала Валентина. — Ви нас більш не любите?

Старий мимохідь глянув на Вільфора, потім на його дружину і з глибокою ніжністю зупинив погляд на Валентині.

— Послухай, дідусю, — сказала вона, — якщо ти мене любиш, то як же узгодити твою любов із тим, що ти зараз робиш. Ти мене знаєш, ти знаєш, що я ніколи не думала про твої гроші. Та й кажуть, наче я отримала великий спадок після моєї матінки, навіть дуже великий. Поясни, у чім же річ?

Нуартьє зиркнув палаючим поглядом на Валентинину руку.

— Моя рука? — запитала вона.

— Так, — дав на здогад Нуартьє.

— Її рука! — вигукнули присутні.

— Панове, — устряв Вільфор, — ви ж бачите, що все це марно і що мій сердешний батько не при своєму розумі.

— Я розумію! — вигукнула раптом Валентина. — Моє заміжжя, правда ж, дідусю?

— Так, так, так, — тричі повторив недвига, блискаючи розгніваним поглядом щоразу, як піднімав повіки.

— Ти невдоволений нами через моє заміжжя, еге?

— Так.

— Безглуздя якесь! — сказав Вільфор.

— Перепрошую, мосьпане, — сказав нотаріус, — усе це, навпаки, дуже логічне і, як на мене, цілком випливає одне з другого.

— Ти не хочеш, щоб я виходила заміж за Франца Д’Епіне?

— Ні, не хочу, — відказав погляд старого.

— І ви позбавляєте вашу внучку спадщини за те, що вона виходить заміж проти вашого бажання? — вигукнув нотаріус.

— Так, — відказав Нуартьє.

— То якби не цей шлюб, вона стала б вашою спадкоємицею?

— Авжеж.

Довкола Нуартьє запало глибоке мовчання.

Нотаріуси радилися один з одним, Валентина із вдячною усмішкою дивилася на діда, Вільфор кусав свої тонкі вуста, його дружина не могла приховати радості, що несамохіть відбилася на її обличчі.

— Проте мені здається, — сказав нарешті Вільфор, перший урвавши мовчання, — що тільки я можу судити, наскільки потрібен нам цей шлюб. Тільки я розпоряджаюся рукою моєї доньки, я хочу, щоб вона вийшла заміж за пана Франца Д’Епіне, і вона буде його дружиною.

Валентина обіллялася сльозами й упала у фотель.

— Мосьпане, — сказав нотаріус, звертаючись до старого, — як хочете ви розпорядитися вашим маєтком у тому випадку, якщо панна Валентина вийде заміж за пана Д’Епіне?

Старий сидів непорушно.

— Але ж ви маєте намір ним розпорядитися?

— Авжеж, — дав на здогад Нуартьє.

— На користь когось із вашої родини?

— Ні.

— На користь бідняків?

— Так.

— А ви знаєте, що закон не дозволить вам зовсім обділити вашого сина? — запитав нотаріус.

— Так.

— То ви будете орудувати тільки тією частиною, якою можете розпоряджатися згідно з законом?

Нуартьє сидів непорушно.

— Ви й далі наполягаєте на тому, щоб орудувати всім вашим маєтком?

— Так.

— Але ж після вашої смерті чинність заповіту буде заперечуватися?

— Ні.

— Мій батько знає мене, мосьпане, — сказав Вільфор — Він знає, що воля його для мене свята, і розуміє, що в моєму становищі я не судитимуся з бідняками.

Погляд Нуартьє сяяв перемогою.

— То що ж ви будете вирішувати, мосьпане? — запитав нотаріус Вільфора.

— Нічого. Мій батько так вирішив, і я знаю, що він не змінює своїх рішень. Мені залишається тільки скоритися. Ці дев’ятсот тисяч франків підуть із нашої родини і збагатять притулки для вбогих, та я не буду скорятися примхам старигана і вчинятиму, як підказує мені сумління.

І Вільфор пішов собі разом із дружиною, давши батькові змогу робити так, як йому хочеться.

Того ж таки дня заповіт було укладено: припровадили свідків, документ прочитали, старий схвалив його, заповіт запечатали і віддали на зберігання панові Дешану, нотаріусові родини Вільфорів.

III. Телеграф

Повернувшись до своїх покоїв, подружжя Вільфорів дізналося, що у вітальні на них чекає граф Монте-Крісто, який прибув із візитом. Пані де Вільфор була надто збурена, щоб відразу вийти до нього, тож пішла до своєї спальні, а королівський прокурор, що був більш упевнений у собі, подався простісінько до вітальні. Та хоч як умів він панувати над собою, хоч як володів виразом свого обличчя, усе ж таки не зумів приховати своєї похмурості, і граф Монте-Крісто, на вустах якого сяяла промениста усмішка, звернув увагу на його стурбований і понурий вигляд.

— Що з вами, пане де Вільфоре? — запитав він після перших привітань. — Може, я прийшов саме тієї хвилі, як ви написали якийсь тяжкий акт звинувачення?

Вільфор спробував усміхнутися.

— Ні, пане графе, — відказав він, — у цьому випадку я сам є жертвою. Я програв справу, а над актом звинувачення попрацювали випадок, упертість і відсутність розуму.

— Що ви маєте на увазі? — запитав граф Монте-Крісто з добре удаваним співчуттям. — У вас і справді поважні прикрощі?

— Не варто й казати, пане графе, — відказав Вільфор із гірким спокоєм, — дрібниці, просто гроші втратив.

— Авжеж, — відказав граф Монте-Крісто, — втрата грошей — дрібниця, якщо володієш таким маєтком, як у вас, і таким величним філософським розумом, як ваш!

— Тим-то, — сказав королівський прокурор, — я і стурбований не через гроші, хоч усе ж таки дев’ятсот тисяч франків варті того, щоб за ними пошкодувати чи принаймні засмутитися на мить. Мене засмучує понад усе оця гра долі, випадку, наперед визначеності, хтозна, як назвати ту силу, що завдала мені такого удару, знищила мої надії на багатство і, може, зруйнувала майбутнє моєї доньки через примху старигана, що змалів на схилі віку.

— Ого! Нічогенько! — вигукнув граф Монте-Крісто. — Дев’ятсот тисяч франків, кажете? Правда ваша, ця сума варта того, щоб за нею пошкодував навіть філософ, але хто ж це так вас засмутив?

— Мій батько, я розповідав вам про нього.

— Пан Нуартьє? Та невже? Але ж ви, наскільки я пам’ятаю, казали, що він геть паралізований і втратив усі спромоги?

— Авжеж, фізичні спромоги, тому що він не може рухатися, не в змозі говорити, та попри це він мислить, він бажає, він діє, як бачите. Я пішов од нього п’ять хвилин тому, а він зараз диктує двом нотаріусам свій заповіт.

— То він що, заговорив?

— Ні, але змусив себе зрозуміти.

— У який спосіб?

— Поглядом. Очі його живуть і, як бачите, завдають смерті.

— Друже мій, — заходячи до вітальні, сказала пані де Вільфор, — мені здається, ви перебільшуєте.

— Шановна пані... — вклонився їй граф Монте-Крісто.

Пані де Вільфор відповіла йому найчарівнішою усмішкою.

— Що я чую від пана де Вільфора? — запитав граф Монте-Крісто. — Що за незрозуміла немилість?

— Незрозуміла, авжеж! — сказав королівський прокурор, стенувши плечима. — Стареча примха!

— А хіба нема способу змінити це рішення?

— Та є, — сказала пані де Вільфор, — і тільки від мого чоловіка залежить, щоб той заповіт склали не на збиток Валентині, а, навпаки, на її користь.

Побачивши, що подружжя почало говорити загадками, граф Монте-Крісто вдав байдужого і почав з величезною увагою і очевидним схваленням спостерігати за Едуаром, що наливав чорнила у пташину поїлку.

— Люба моя, — сказав Вільфор дружині, — ви знаєте, що я не схильний корчити із себе патріарха у хаті й ніколи не думав собі, ніби доля світу залежить він мого поруху. Та все ж таки потрібно, щоб моя родина рахувалася з моїми рішеннями і щоб дурість дідугана і примхи дитини не руйнували планів, які я давно задумав. Барон Д’Епіне був моїм другом, ви це знаєте, і його син був би для нашої доньки найліпшим чоловіком.

— То, як на вашу думку, — сказала пані де Вільфор, — Валентина змовилася з ним?.. Справді, вона завжди була проти цього шлюбу, і я не здивуюся, якщо все, що ми допіру бачили й чули, виявиться просто виконанням того плану, який вони заздалегідь склали.

— Повірте, — сказав Вільфор, — що так не відмовляються від капіталу в дев’ятсот тисяч франків.

— Вона відмовилася б і від світу, адже рік тому вона хотіла піти в монастир.

— Дарма, — сказав Вільфор, — кажу вам, цей шлюб відбудеться!

— Усупереч волі вашого батька? — спиталася пані де Вільфор, намагаючись зіграти на іншій струні. — Це таки не жарт!

Граф Монте-Крісто вдавав, ніби не слухає, та не пропускав жодного слова з тієї розмови.

— Шановна пані, — мовив де Вільфор, — мушу сказати, що я завжди поважав мого батька, тому що природне синівське почуття поєднувалося в мені з усвідомленням його моральної переваги, врешті, і тому що батько для нас удвічі священний: як наш творець і як наш пан, та все ж таки не можу я вважати тепер розумним старого, який, пам’ятаючи про свою ненависть до батька, ненавидить і сина, отож із мого боку було б кумедно узгоджувати мою поведінку з його примхами. Не перестану з величезною повагою ставитися до пана Нуартьє і без нарікань прийму ту грошову покару, якої він мені завдав, та рішення моє залишиться непохитним, і світ розсудить, на чиєму боці був здоровий глузд. Я видам мою доньку за барона Франца Д’Епіне, бо вважаю, що це добрий і почесний шлюб, та й, зрештою, мені хочеться видати мою доньку за того, хто мені подобається.

— Ти ба, — сказав граф Монте-Крісто, у якого королівський прокурор весь час просив схвалення, поглядаючи на нього, — ти ба! То пан Нуартьє, як випливає з ваших слів, позбавляє панну Валентину спадку за те, що вона виходить заміж за барона Франца Д’Епіне?

— Та в тім-то і причина, — стенув плечима Вільфор.

— Принаймні видима причина, — докинула пані де Вільфор.

— Дійсна причина, мосьпані. Повірте, я добре знаю мого батька.

— Можете ви це збагнути? — запитала молода жінка. — Чим, скажіть на милість, пан Д’Епіне гірший від будь-кого іншого?

— Справді, — відказав граф Монте-Крісто, — я зустрічав пана Франца Д’Епіне, це ж син генерала де Кенеля, згодом барона Д’Епіне?

— Атож, — відказав Вільфор.

— Він видався мені дуже гарним юнаком.

— Тим-то і певна я, що це тільки привід, — сказала пані де Вільфор. — Старі стають деспотами з тими, кого люблять, і пан Нуартьє просто не хоче, щоб його внучка виходила заміж.

— Та, може, у цієї ненависті є якась інша причина? — запитав граф Монте-Крісто.

— О Боже, хіба ж я знаю?

— Може, політична антипатія?

— Справді, мій батько і батько пана Д’Епіне жили в буремні роки, я застав тільки останні дні тієї пори, — сказав Вільфор.

— Ваш батько був начебто бонапартист? — запитав граф Монте-Крісто. — Пам’ятаю, ніби ви казали щось про це.

— Мій батько був передовсім якобінець, — сказав Вільфор, забувши від хвилювання про обережність, — і тога сенатора, яку накинув йому на плечі Наполеон, змінила тільки його вбрання, та не його самого. Коли мій батько брав участь у змовах, то робив це не від любові до імператора, а з ненависті до Бурбонів; найстрашніше в нім було те, що він ніколи не боровся за нездійсненні утопії, а тільки за те, що справді можливе, і при цьому дотримувався страшної теорії монтаньярів, які не зупинялися ні перед чим, щоб доскочити своєї мети.

— Ось бачите, — сказав граф Монте-Крісто, — у тім і річ. Нуартьє й Д’Епіне зіткнулися на політичному ґрунті. Хоч генерал Д’Епіне і служив у війську Наполеона, у душі він був роялістом, правда ж? Адже це той самий, котрого вбили якось уночі після того, як він вийшов із бонапартистського клубу, куди його запровадили, сподіваючись знайти в нім спільника?

Вільфор майже із жахом глянув на графа Монте-Крісто.

— Може, я помиляюся? — запитав той.

— Навпаки, — сказала пані де Вільфор, — так воно і є. Тим-то мій чоловік, щоб пустити в непам’ять усі згадки про колишню ворожнечу, вирішив поєднати любов’ю двох дітей, що їхні батьки ненавиділи один одного.

— Пречудова думка! — сказав граф Монте-Крісто. — Милосердна думка, світське товариство має зустріти її оплесками. Справді, було б чудово, якби панна Нуартьє де Вільфор стала прозиватися панею Франц Д’Епіне.

Вільфор здригнувся і глянув на графа Монте-Крісто, ніби хотів прочитати у глибині його серця той намір, який продиктував йому ті слова.

Та на графових вустах сяяла звична привітна усмішка, тож і цього разу королівський прокурор, попри його проникливість, знову не побачив нічого, крім позірності.

— Тому, — провадив Вільфор, — хоча втрата дідового маєтку і велике лихо для Валентини, я все ж таки не думаю, що це може завадити її шлюбові. Не думаю, що пана Д’Епіне може збентежити ця грошова втрата; він побачить, що я таки вартий більше цієї суми, адже я жертвую нею задля того, щоб дотриматися мого слова, та й, гадаю, він візьме до уваги й те, що Валентина й так успадкувала після матері великий маєток, який перебуває під орудою маркіза і маркізи де Cен-Меранів, її діда і баби з материнського боку, а вони обоє дуже люблять її.

— І вони заслуговують того, щоб їх любили і доглядали так само, як робить це Валентина і стосовно пана Нуартьє, — докинула пані де Вільфор. — Утім, десь за місяць, не пізніш, вони приїдуть до Парижа, і Валентині після такої образи нічого буде вічно сидіти коло Нуартьє, як оце сиділа вона досі.

Граф Монте-Крісто прихильно вислуховував безладний хор голосів, де бриніло ображене самолюбство й обманута корисливість.

— Заздалегідь прошу вибачити мені те, що зараз я скажу, — помовчавши, озвався він, — та мені здається, що як пан Нуартьє і позбавляє спадку панну де Вільфор, яка винна в тому, що хоче вийти заміж за людину, батька якої він ненавидів, усе ж таки він не може закинути цього нашому любому Едуарові.

— Правда ж, пане графе? — вигукнула пані де Вільфор із неповторним виразом на обличчі. — Це ж несправедливо, страшенно несправедливо? Бідолашний Едуар такий самий внук пана Нуартьє, як і Валентина, проте якби вона не виходила заміж за Франца Д’Епіне, Нуартьє лишив би їй свій маєток. Та й, зрештою, Едуар — носій родового прізвища, а Валентина, навіть якщо дід позбавить її спадку, усе одно буде утричі заможніша, ніж він.

Граф Монте-Крісто і слова не промовив, тільки уважно слухав.

— Знаєте, пане графе, — сказав Вільфор, — не будемо говорити про ці родинні клопоти. Авжеж, мій маєток побільшить прибутки бідняків, а за нашого часу вони і є справжнісінькими багатіями. Авжеж, батько мій позбавив мене законних надій, та ще й без вини з мого боку, проте я учиню як тверезий і шляхетний чоловік. Я обіцяв панові Д’Епіне прибутки з цього капіталу, і він отримає їх, навіть якщо мені задля цього доведеться зазнати найтяжчих поневірянь.

— А все ж таки, — устряла пані де Вільфор, весь час повертаючись до думки, що знай переслідувала її, — може, ліпше посвятити Д’Епіне в цю прикру історію, щоб він сам повернув слово, яке йому ми дали?

— Це було б велике лихо! — вигукнув Вільфор.

— Велике лихо? — перепитав граф Монте-Крісто.

— Авжеж, — трохи заспокоївшись, відказав Вільфор, — невдатний шлюб, хоч і через грошові непорозуміння, завжди кидає тінь на наречену, та й різні давні чутки оживуть, а я хотів покласти їм край. Пан Д’Епіне, якщо він порядна людина, вважатиме себе ще дужче пов’язаним тим, що Валентину позбавили спадку, а то вийшло б, що він керувався захланністю, — ні, цього й бути не може.

— Я теж так гадаю, — сказав граф Монте-Крісто, уважно дивлячись на пані де Вільфор, — і якби я був таким близьким другом пана де Вільфора, щоб можна було давати поради, то сказав би так: оскільки пан Франц Д’Епіне, здається, має повернутися, то треба орудувати справою так, щоб вона вже не зійшла на пропасть, одне слово, я розпочав би боротьбу, яка може скінчитися тільки на честь пана де Вільфора.

Королівський прокурор зрадів і підвівся, а його дружина трохи зблідла.

— Чудово, — сказав Вільфор, — оце я і хотів почути, тож я скористаюся вашою порадою, — докинув він, подавши руку графові Монте-Крісто. — Отож, прошу всіх у домі вважати, що те, що сталося сьогодні, не має ніякого значення: наші плани залишаються незмінні.

— Мосьпане, — сказав граф Монте-Крісто, — візьму на себе сміливість запевнити вас, що світське товариство, хоч яке несправедливе було б воно до вас, усе ж таки оцінить вашу рішучість: ваші друзі будуть пишатися вами, а пан Д’Епіне, навіть якби йому довелося взяти панну де Вільфор без будь-якого посагу, хоч це й не так, буде щасливий пов’язати себе з родиною, де вміють піднестися до такої самопожертви, щоб дотриматися свого слова і виконати свій обов’язок.

І, сказавши те, граф Монте-Крісто підвівся і зібрався вже йти.

— Ви покидаєте нас, пане графе? — поспиталася пані де Вільфор.

— Я мушу це зробити, шановна пані, адже я заглянув до вас лише задля того, щоб нагадати вам про вашу обіцянку бути у мене в суботу.

— Невже ви могли подумати, що ми забудемо про це?

— Ви дуже ласкаві, пані, адже пан де Вільфор клопочеться такими важливими і часом невідкладними справами...

— Мій чоловік дав слово, пане графе, — сказала пані де Вільфор, — а ви могли упевнитися, що він вірний йому навіть у тому випадку, коли він чимало втрачає від цього, тут же він може тільки виграти.

— Обід відбудеться у вашому домі на Єлисейських Полях? — запитав Вільфор.

— Ні, — відказав граф Монте-Крісто, — і тим більше цінуватиму я вашу самовідданість, тому що це станеться за містом.

— За містом?

— Атож.

— І де? На околиці Парижа?

— Коло самісінької брами, за півгодини їзди від застави: в Отеї.

— В Отеї? — вигукнув Вільфор. — Утім, правда-таки, адже дружина казала, що ви мешкаєте в Отеї, бо їй допомогу надали у вашому домі. А в якому місці Отея?

— На вулиці Фонтен.

— На вулиці Фонтен? — здушеним голосом перепитав Вільфор. — А номер будинку який?

— Двадцять вісім.

— То це вам продали дім маркіза де Сен-Мерана? — вигукнув Вільфор.

— Маркіза де Сен-Мерана? — перепитав граф Монте-Крісто. — А той дім належав маркізові де Сен-Меранові?

— Авжеж, — відказала пані де Вільфор, — і, уявіть собі, пане графе, яке диво...

— Що саме?

— Ви згодні, що це гарний дім, еге ж?

— Чудовий.

— А мій чоловік ніяк не хотів оселитися в ньому.

— Ох, мосьпане, — сказав граф Монте-Крісто, — це упередження, якого я не можу втямити.

— Не люб­лю я Отей, — насилу пробурмотів королівський прокурор.

— Та, сподіваюся, ваша антипатія не сягне так далеко, — занепокоєно мовив граф Монте-Крісто, — що я не матиму приємності бачити вас у мене.

— Ні, пане графе... сподіваюся... повірте, я постараюся... — пробурмотів Вільфор.

— Ні, жодних відмовок я й чути не хочу, — відказав граф Монте-Крісто. — У суботу, о шостій вечора, чекаю вас, і якщо ви не приїдете, я зможу подумати, що з цим маєтком, який уже двадцять років безлюдний, пов’язано щось моторошне, якась кривава легенда.

— Я приїду, пане графе, приїду, — квапливо відказав Вільфор.

— Дякую, — сказав граф Монте-Крісто. — А тепер дозвольте попрощатися.

— Справді, пане графе, ви сказали, що мусите покинути нас, — мовила пані де Вільфор, — і навіть хотіли було сказати, чому саме, та якраз мова зайшла про інше.

— Ох, люба пані, — відказав граф Монте-Крісто, — боюся навіть зізнатися вам, куди я оце подамся.

— Все одно скажіть.

— Як справжнісінький роззява, я збираюся поглянути на одну річ, про яку я часом цілі години мріяв.

— Що ж воно таке?

— Телеграф.

— Телеграф? — перепитала пані де Вільфор.

— Авжеж, телеграф. Мені часом випадало бачити гожої днини біля шляху, на пагорбі, ці чорні суглобисті руки, що здіймаються догори, немов лапи величезного жука, і, запевняю вас, я завжди дивився на них схвильовано. Я думав про те, що ті дивні знаки, які так чітко розтинають повітря і передають за сотні льє невідому волю тієї людини, що десь там сидить за столом, іншій людині, що сидить наприкінці лінії за другим столом, вимальовуються на сірих хмарах чи блакитному небосхилі тільки силою бажання цього могутнього владаря, думав я про духів, сильфів[56], гномів, — і сміявся. Та в мене ніколи не з’являлося бажання зблизька роздивитися цих величезних комах із білим черевом і кощавими чорними лапами, тому що я боявся знайти під їхніми кам’яними покрівлями маленьку людську істоту, страшенно поважну, дуже педантичну, напхану науками, кабалістикою або чаклунством. Та якось я дізнався, що будь-яким телеграфом орудує нещасний службовець, який отримує щорічно тисячу двісті франків і цілісінький день споглядає не небо, як ото астроном, не воду, як ото рибалка, не краєвид, як ото мандрівець, а таку саму комаху з білим черевом і чорними лапами, свого кореспондента, що перебуває за чотири чи п’ять льє від нього. Тоді мені стало цікаво поглянути зблизька на цю живу лялечку, на те, як вона з глибини свого кокона грається з сусідньою лялечкою, сіпаючи шворку за шворкою.

— І ви туди їдете?

— Я туди їду.

— На який телеграф? Міністерства внутрішніх справ чи Обсерваторії?

— Нізащо; там я зустріну людей, що захочуть розповісти мені те, чого не хочу я знати, і будуть силоміць пояснювати мені таємницю, якої й самі не тямлять. Нехай йому дідько, я хочу зберегти мої ілюзії про комах, досить того, що я згубив ілюзії щодо людей. Тож я не подамся ні на телеграф міністерства внутрішніх справ, ні на телеграф Обсерваторії. Мені потрібен телеграф на привіллі, щоб побачити без прикрас того нещасного чоловічину, що закам’янів у своїй вежі.

— Хоч ви і шляхетний вельможа, але чоловік ви дуже чудний, — сказав Вільфор.

— Яку лінію порадите ви мені оглянути?

— Ту, де зараз точиться найжвавіший обмін повідомленнями.

— Пречудово. Значить, іспанську?

— Авжеж. Хочете лист від міністра, щоб вам пояснили...

— Ні, ні, — відказав граф Монте-Крісто, — навпаки, я ж кажу, що нічого не хочу розуміти. Від тієї миті, як я щось уторопаю, телеграф перестане існувати для мене і залишиться тільки знак, якого послав пан Дюшатель чи пан де Монталіве і якого передали байоннському префектові у вигляді двох грецьких слів: τῆλε[57], γράφειν[58]. А я хочу лишити у всій її чистоті комаху з чорними лапами і страшне слово, і зберегти всю мою повагу до них.

— То їдьте хутчій, адже за дві години геть смеркне, і ви нічогісінько не побачите.

— Ви лякаєте мене! А який із них ближчий?

— На шляху до Байонни?

— Авжеж, хоча б на шляху до Байонни.

— Шатійонський.

— А після Шатійонського?

— Здається, на вежі Монлері.

— Дякую вам, до побачення! У суботу розповім вам про мої враження.

У дверях граф Монте-Крісто зіткнувся з нотаріусами, які допіру позбавили Валентину спадку й ішли собі, радіючи з того, що здійснили правочин, який завдав їм неабиякої честі.

IV. Як садівника порятували од вовчків, що їли його персики

Не того ж таки вечора, як він ото казав, а наступного ранку граф Монте-Крісто виїхав через заставу Анфер, попрямував Орлеанським шляхом, поминув село Ліна, не зупиняючись коло телеграфу, що натоді саме рухав своїми тонкими довгими руками, і дістався вежі Монлері, що була розташована, як усі знають, на найвищому пагорбі однойменної долини.

Біля узгір’я граф Монте-Крісто вийшов із ридвана і вузькою крутою стежиною завширшки з півтора фута почав підніматися нагору; сягнувши вершини, він опинився перед огорожею, де вже зеленіли плоди, що заступили рожеве й біле квіття.

Граф Монте-Крісто почав шукати хвіртку і незабаром знайшов її. То була дерев’яна решітка на завісах із вербової лози, а замикалася вона за допомогою цвяха і мотузка. Граф Монте-Крісто відразу ж упорався з тим причандаллям, і хвіртка відчинилася.

Він опинився у маленькому садочку футів із двадцять завдовжки і з дванадцять завширшки; із одного боку він був облямований тією частиною загороди, де було хитре причандалля, яке ми вже змалювали під назвою хвіртки, а другою прилягав до старої вежі, оповитою плющем і заквітчаної жовтими левконіями та гвоздиками.

Ніхто не сказав би, що та вежа, уся у зморшках і квітах, мов бабуня, яку прийшли привітати внуки, могла б розповісти чималенько жахливих драм, якби в неї був ще й голос на додачу до тих грізних вух, які давнє прислів’я визнає за стінами.

Через садок можна було пройти доріжкою, посипаною червоним піском і обсадженою густим самшитом, що ріс тут, либонь, уже довгенько, — його відтінки захопили зір Делякруа, нашого сучасного Рубенса. Доріжка та мала вигляд вісімки, вона повертала й перепліталася, тож на місцині, що мала площу кроків із двадцять, можна було прогулятися, ступнувши кроків із шістдесят.

Ніколи ще Флорі, веселій і юній богині добрих латинських садівників, не служили так запопадливо і щиро, як у тому маленьку садочку.

Справді, на двох десятках ружових кущів у горідчику не було ані однісінького листочка зі слідами мух, жодної жилочки, попсованої зеленими попелицями, що плюндрують і поїдають рослини на вогкому ґрунті. Адже в садку було досить-таки вогко, про що свідчила чорна, мов сажа, земля і густе листя дерев. Утім, природну вогкість швидко заступила б штучна, завдяки діжці зі стоячою водою, закопаній у кутку того саду, де у зеленій рясці непорушно завмерли ропуха і жаба, які, певне, через невідповідність характерів, постійно сиділи із протилежних боків кола, обернувшись одне до одного спинами.

На доріжках не було жодної травинки, у горідчику жодної бур’янини; жодна пані не пестить і не поливає так ретельно кактуси, герані й рододендрони у своєму квітнику, як це робив господар того садка, якого ще не видно було.

Зачинивши за собою хвіртку і зачепивши шворку за цвях, граф Монте-Крісто зупинився й уважно озирнув той маєточок.

— Напевно, телеграфіст має садівників або ж і сам захоплюється садівництвом, — сказав він собі.

Зненацька він натрапив на істоту, що зачаїлася за візком із листям, ось та істота зі здивованим вигуком випросталася, і граф Монте-Крісто побачив куцого чоловічка, якому було років із п’ятдесят, — він збирав суниці й розкладав їх на виноградному листі.

У нього було дванадцять виноградних листків і майже стільки ж ягід суниці.

Підводячись, чоловічок мало не впустив додолу ягоди, листки і полумисок.

— Збираєте врожай? — усміхнувся йому граф Монте-Крісто.

— Вибачте, пане, — відказав чоловічок, прикладаючи руку до картуза, — я, щоправда, не нагорі, але я допіру звідти зліз.

— Не турбуйтеся через мене, друже мій, — сказав граф Монте-Крісто, — збирайте ягоди, якщо це ще не всі.

— Лишилося ще десять, — відказав чоловічок, — бачите, ось одинадцять, а в мене їх двадцять одна, на п’ять більше, ніж торік. Воно й не диво, весна цього року була тепла, а суницям, пане, треба сонечко. Тим-то замість шістнадцяти, які були торік, у мене тепер, бачте, одинадцять уже зібраних, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять... О Боже, двох нема! Вони ж іще вчора були, мосьпане, вони були тут, я певен цього, я їх полічив. Либонь, це син тітоньки Сімони набешкетував, я бачив, як він сьогодні вештався тут уранці! Ото шибеник малий, краде у садку! Мабуть, не знає, чим це може скінчитися!

— Авжеж, це не жарт, — сказав граф Монте-Крісто. — Але треба взяти до уваги молодість злочинця і бажання поласувати.

— Авжеж, — відказав садівник, — та мені не легше від цього. Проте ще раз прошу вибачити мені, шановний пане... може, ви начальник, а я змушую вас чекати?

Він перелякано розглядав графа Монте-Крісто і його блакитний фрак.

— Заспокойтеся, друже мій, — відказав граф Монте-Крісто з усмішкою, що, за його бажанням, могла бути така моторошна і така зичлива, та цього разу служила виразом тільки зичливості, — я ніякий не начальник, що прийшов вас перевіряти, а просто мандрівник; мене привела сюди цікавість, і я навіть шкодую, що прийшов сюди, адже бачу, що марную ваш час.

— Мій час небагато вартий, — сумно усміхаючись, відказав чоловічок. — Щоправда, він казенний, і мені не слід було б марнувати його, та мені передали, що я можу відпочити з годину, — він глянув на сонячного годинника, бо в садку біля монлерійської вежі було все що хочеш, навіть сонячний годинник, — бачте, у мене лишилося ще десять хвилин, а ягоди мої достигли, і ще один день... Та ще й вовчки їдять їх у мене, уявіть собі, мосьпане!

— Оце я вже й не подумав би собі, — поважно відказав граф Монте-Крісто. — Вовчки — недобрі сусіди, якщо вже ми не їмо їх із медом, як ото римляни робили.

— Правда? Римляни їли їх? — запитав садівник. — Їли вовчків?

— Я читав про це у Петронія.

— Та невже? Не думаю, що це було смачно, хоч і кажуть «тлустий, ніби вовчок». Та й не диво, що вони такі тлусті, якщо сплять цілісіньку днину і прокидаються тільки задля того, щоб маламурити всеньку ніч. Знаєте, торік у мене були чотири абрикоси, то вони одну погризли. Достиг у мене і персик із тонкою шкурою (єдиний, щоправда), це рідко трапляється, то вони, мосьпане, обгризли його з одного боку, того, що до стіни був, пречудовий персик, такий смачний! Я ніколи такого не їв.

— То ви його з’їли? — запитав граф Монте-Крісто.

— Авжеж, ту половину, яка лишилася після них, що ж із ним ще було вдіяти. Ох і смакота! Авжеж, вони полюбляють обирати лагоминки. Як отой шибеник пані Сімони, який, звісно ж, обрав не найгірші ягоди! Та цього року, — провадив садівник, — такого не станеться, де там, навіть якщо мені доведеться чатувати всеньку ніч, коли плоди почнуть достигати.

Граф Монте-Крісто почув усе, що йому треба було. У кожної людини є своя пристрасть, яка точить її серце, як ото у кожного плоду є свій хробак, і пристрастю телеграфіста було садівництво.

Граф Монте-Крісто почав обривати виноградне листя, яке затуляло сонце, і цим завоював серце садівника.

— Ви прийшли поглянути на телеграф, мосьпане? — запитав він.

— Так, якщо, звісно, це не забороняється вашими правилами.

— Нітрохи не забороняється, — відказав садівник, — адже в цім нема ніякої загрози: ніхто не знає й не може знати, що ми передаємо.

— Мені справді казали, — мовив граф Монте-Крісто, — що ви повторюєте сигнали, яких самі не розумієте.

— Авжеж, мосьпане, і цим я дуже задоволений, — засміявся телеграфіст.

— Чому це?

— Тому що в такий спосіб я не зазнаю жодної відповідальності. Я механізм, та й годі, якщо я дію, то від мене нічого більше не вимагають.

«А нехай йому, — подумав собі граф Монте-Крісто, — невже я натрапив на людину, яка ні до чого не прагне? Тоді мені не пощастило».

— Мосьпане, — сказав садівник, зиркнувши на сонячного годинника, — мої десять хвилин добігають краю, я мушу повернутися на місце. Може, хочете піднятися туди разом зі мною?

— Іду за вами.

І граф Монте-Крісто увійшов до вежі, де було три поверхи. У долішньому були знаряддя для обробітку землі — заступи, граблі, поливалки, що стояли попід стінами, — а більше там не було нічого.

На другому поверсі було звичне чи радше нічне помешкання службовця, тут стояло убоге хатнє начиння, ліжко, стіл, два стільці, кам’яна умивальниця, були тут і жмути сухого зілля, що висіли на стінах, граф Монте-Крісто побачив пахучий горошок та іспанські боби, їхні зерна чоловічок зберігав разом зі стручками, і все це він зі старанням ученого оздобив відповідними наличками.

— Скажіть, добродію, а багато часу треба, щоб вивчити телеграфну справу? — запитав граф Монте-Крісто.

— Не навчання довго триває, а понадштатна служба.

— А скільки платні вам дають?

— Тисячу франків.

— Скупенько.

— Та воно так, але ж, як бачите, ще й житло дають.

Граф Монте-Крісто уважно озирнув помешкання.

— Бракує лишень, щоб він тримався за це помешкання... — пробурмотів він.

Піднялися на третій поверх, де був телеграф. Граф Монте-Крісто роздивився обидва залізні держаки, що ними службовець орудував механізмом.

— Це надзвичайно цікаво, — сказав граф Монте-Крісто, — та, зрештою, таке життя має видаватися вам трохи нудним.

— Спершу клякне шия, бо весь час придивляєшся, та за кілька років звикаєш, крім того, у нас бувають години відпочинку і вільні дні.

— Вільні дні?

— Авжеж.

— Які саме?

— А ті, як стоїть імла.

— І справді.

— У мене тоді свято: у такі дні я спускаюся у садок, починаю садити, обрізувати, підстригати, оббирати гусінь, одне слово, не помітиш, як і час минає.

— А ви тут давно вже?

— Десять років і п’ять років понадштатної служби, тож усього п’ятнадцять.

— А віку вам...

— П’ятдесят п’ять років.

— І скільки років треба прослужити, щоб здобути пенсію?

— Ох, мосьпане, двадцять п’ять років.

— А пенсія велика?

— Сто екю.

— Бідолашне людство! — пробурмотів граф Монте-Крісто.

— Що кажете, мосьпане? — запитав телеграфіст.

— Та кажу, що все це дуже цікаво.

— Що саме?

— Усе, що ви оце мені показуєте... І ви геть нічогісінько не тямите в сигналах?

— Нічогісінько.

— І ніколи не намагалися втямити?

— Ніколи. Нащо воно мені?

— Але ж є сигнали, що стосуються саме вас?

— Авжеж.

— То їх розумієте?

— Вони завжди ті самі.

— І кажуть вони?..

— «Нічого нового», «У вас вільна часина», або ж «До завтра»...

— Авжеж, це звичні сигнали, — сказав граф Монте-Крісто. — Та погляньте, здається, ваш кореспондент рухається?

— Еге, і справді. Дякую, мосьпане.

— Що ж він вам каже? Таке, що ви розумієте?

— Так, він питає, чи готовий я.

— І ви відповідаєте...

— Сигналом, який каже моєму кореспондентові праворуч, що я готовий, а кореспондентові ліворуч пропоную теж приготуватися.

— Дотепно зроблено, — зауважив граф Монте-Крісто.

— Ось зараз побачите, — з гордістю сказав чоловічок. — За п’ять хвилин він озветься.

— То в мене є п’ять хвилин, — пробурмотів граф Монте-Крісто. — Що ж, це навіть більше, ніж мені треба. Любий мій, — сказав він, — можна поставити вам одне запитання?

— Будь ласка.

— Ви любите садівництво?

— Страшенно.

— І вам хотілося б мати сад на дві десятини замість п’ятачка на двадцять футів?

— Шановний пане, у мене там був би рай земний.

— Вам кепсько живеться на тисячу франків?

— Та кепсько, але якось викручуюся.

— Так, але садок у вас мізерний.

— Правда ваша, садок малесенький.

— Та ще й вовчки у нім аж кишать і все пожирають.

— Авжеж, це справжнісіньке лихо для мене.

— Скажіть, що було б, якби, на превелике лихо, ви одвернулися тієї хвилі, як почне рухатися ваш кореспондент праворуч?

— Я не побачив би його сигналів.

— І що сталося б?

— Я не зміг би їх повторити.

— Та й що?

— І мене оштрафували б за те, що я з недбальства мого не повторив їх.

— На скільки?

— На сто франків.

— Нічогенько — на десяту частину річної платні!

— Нічого не вдієш! — відказав службовець.

— І таке з вами траплялося? — запитав граф Монте-Крісто.

— Якось було таке, мосьпане, коли я щепив жовті ружі.

— А якби вам закортіло щось змінити у сигналах чи передати інші?

— Тоді вже інша річ була б: мене зняли б з роботи і позбавили пенсії.

— У триста франків?

— Так, мосьпане, у сто екю, отож, ви розумієте, що я ніколи такого не утну.

— Навіть за суму, що дорівнює вашій п’ятнадцятирічній платні? Адже над цим варто замислитися, еге ж?

— За п’ятнадцять тисяч франків?

— Авжеж.

— Ви лякаєте мене, мосьпане.

— Де ж пак!

— Мосьпане, ви хочете спокусити мене?

— Атож. Подумайте, п’ятнадцять тисяч франків!

— Мосьпане, дозвольте мені ліпше поглянути на мого кореспондента праворуч.

— Навпаки, дивіться не на нього, а ліпше на оце погляньте.

— Що це?

— Ти ба! Ви не знаєте, що це за папірці?

— Банківські білети!

— Справжнісінькі, їх тут п’ятнадцять.

— А чиї вони?

— Ваші, якщо ви забажаєте.

— Мої! — задихаючись, вигукнув службовець.

— Авжеж, ваші, геть-чисто всі.

— Мосьпане, мій кореспондент праворуч знову рухається.

— То нехай собі й рухається.

— Ви відвернули мою увагу, мосьпане, і мене оштрафують.

— Це обійдеться вам у сто франків, самі бачите, що у ваших інтересах узяти ці п’ятнадцять тисяч франків.

— Мосьпане, мій кореспондент праворуч втрачає терпець, він повторює свої сигнали.

— Не звертайте на нього уваги і беріть.

Граф Монте-Крісто впхнув жмут грошей у долоню службовця.

— Та це ще не все, — сказав він. — Ви не зможете жити на п’ятнадцять тисяч франків.

— За мною залишається іще моя посада.

— Ні, тому що ви втратите її, адже зараз ви подасте не той сигнал, що його подав вам ваш кореспондент.

— Ох, мосьпане, що це ви мені пропонуєте?

— Дитячу витівку.

— Мосьпане, якщо мене не змусять до цього...

— А я саме збираюся вас до цього змусити.

І граф Монте-Крісто дістав із кишені ще один жмут грошей.

— Тут іще десять тисяч франків, — сказав він, — із тими п’ятнадцятьма, що у вас у кишені, це буде двадцять п’ять тисяч. За п’ять тисяч ви придбаєте собі гарну хатку і дві десятини землі, а решта двадцять дадуть вам щороку тисячу франків прибутку.

— Сад на двох десятинах!

— І тисяча франків прибутку.

— Боже милий, Боже милий!

— Беріть-но!

І граф Монте-Крісто силоміць уклав у долоню службовця ті десять тисяч франків.

— Що я мушу вчинити?

— Та нічого особливого.

— А все-таки?

— Повторіть оці сигнали.

Граф Монте-Крісто дістав із кишені папір, де були написані три сигнали і номери, що вказували, яким порядком треба їх передати.

— Як бачите, багато часу це не забере.

— Так, але...

— Тепер у вас будуть і персики з тонкою шкуркою, друже, і все, що ваша душа захоче.

Удар улучив у ціль: червоний від збурення, спливаючи потом, чоловічок надіслав один за одним усі ті три сигнали, які дав йому граф Монте-Крісто, хоч кореспондент праворуч відчайдушно намагався привернути його увагу і, не тямлячи, що відбувається, либонь, думав, що любитель персиків із глузду зсунувся.

А кореспондент ліворуч ретельно повторив його сигнали, які врешті-решт прийняло міністерство внутрішніх справ.

— Тепер ви забагатіли, — сказав граф Монте-Крісто.

— Так, — сказав службовець, — але якою ціною?

— Послухайте, друже мій, — сказав граф Монте-Крісто, — не хочу я, щоб вас мучило сумління: повірте, присягаюся вам, ви нікому не вчинили зла і тільки сприяли Божому промислові.

Службовець розглядав банківські білети, мацав їх, лічив, то блід, то шарівся, урешті він побіг до своєї кімнати, щоб випити склянку води, та, не встигнувши добігти до умивальниці, зомлів і повалився додолу поміж своїми сухими бобами.

За п’ять хвилин по тому, як телеграфне повідомлення сягнуло міністерства внутрішніх справ, Дебре звелів запрягти коней у ридван і помчав до Данґлярів.

— У вашого чоловіка є облігації іспанської позики? — запитав він баронесу.

— Ще б пак! Мільйонів на шість.

— Нехай продасть їх за будь-яку ціну.

— А чому це?

— Тому що Дон Карлос утік із Бурже і повернувся до Іспанії.

— Звідки ви про це дізналися?

— А звідти, — відказав Дебре, стенувши плечима, — звідки про все дізнаюся.

Баронеса не змусила себе умовляти і відразу ж побігла до чоловіка, той до свого маклера і звелів йому продавати ті папери за будь-яку ціну.

Коли всі побачили, що Данґляр продає, іспанські облігації відразу ж знецінилися.

Данґляр утратив на цім п’ятсот тисяч франків, та позбувся всіх своїх облігацій.

Увечері у «Мессажері» написали:

«Телеграфне повідомлення.

Попри запроваджений за ним нагляд, король Дон Карлос таємно утік із Бурже і повернувся до Іспанії через каталонський кордон. Барселона повстала і перейшла на його бік».

Цілий вечір балакали про Данґлярову передбачливість, адже він устиг продати свої облігації, про талан цього біржового гравця, що в такій халепі втратив тільки півмільйона франків.

А ті, хто зберіг свої облігації чи придбав Данґлярові папери, вважали себе зруйнованими і не спали цілісіньку ніч.

Наступного дня в «Офіційній газеті» написали:

«Учорашнє повідомлення “Мессажера” про втечу Дона Карлоса і про повстання в Барселоні безпідставне.

Король Дон Карлос не покидав Бурже, і на півострові панує цілковитий спокій.

Причиною тієї помилки став телеграфний сигнал, який хибно витлумачили через імлу».

Облігації зросли удвічі проти тієї ціни, на яку впали. Загалом, якщо взяти до уваги збитки і втрату можливого зиску, Данґляр утратив мільйон франків.

— От так пак! — сказав граф Монте-Крісто Моррелеві, який був у нього тоді, коли надійшла звістка про чудернацьку халепу на біржі, жертвою якої став Данґляр. — За двадцять п’ять тисяч франків я зробив відкриття, за яке з радістю виклав би і сто тисяч.

— І що ж то за відкриття? — запитав Максимільян.

— Я знайшов спосіб, як порятувати одного садівника від вовчків, що їли його персики.

V. Примари

Якщо поглянути зовні, в отейській кам’яниці не видно було ніякої розкоші, нічогісінько такого, що можна було б чекати від оселі, яка належала графові Монте-Крісто. Та ця простота пояснювалася бажанням самого господаря того дому: він суворо загадав нічого не міняти знадвору, і щоб упевнитися в цьому, досить було поглянути на внутрішнє опорядження. І справді, тільки варто було переступити поріг, як видовище відразу було інше.

Бертуччо перевершив самого себе — таке було опорядження покоїв і та швидкість, із якою все було зроблено. Як ото колись герцог Антенський звелів вирубати за однісіньку ніч цілу алею, що заважала зору Людовика XIV, так Бертуччо за три дні засадив голе дворисько, і пречудові тополі та клени, які привезли разом із величезними брилами коріння та землі, затіняли головний фасад кам’яниці, перед якою, замість бруківки, що поросла травою, розкинувся моріжок, застелений дерном; його пласти, які поклали не пізніш як уранці, утворювали широкий килим, де ще блищали краплі води, після того як його полляли.

Утім, усі розпорядження ішли від графа Монте-Крісто, він сам передав Бертуччо план, де вказана була кількість і розташування дерев, які слід було посадити, і розміри та форма моріжка, що мав заступити бруківку.

У такому вигляді кам’яницю стало геть не впізнати, та й сам Бертуччо запевняв, що не впізнає її в цій зеленій облямівці.

Управитель не проти був щось змінити і в саду, та граф Монте-Крісто суворо заборонив хоч щось там чіпати. Бертуччо щедро винагородив себе тим, що оздобив квіттям передпокій, східці й коминки.

Той управитель і справді обдарований був надзвичайною здібністю виконувати накази, а господар — чудесним умінням змусити служити собі. І ось дім, що двадцять років стояв пусткою, ще напередодні такий похмурий і сумний, просякнутий тим затхлим духом, який можна прозвати духом часу, за однісінький день прибрав живого вигляду, наповнився тими пахощами, які полюбляв господар, і навіть отією кількістю світла, якій він надавав перевагу, ледве увійшовши досередини, граф Монте-Крісто знаходив поруч свої книжки і зброю, перед очима — улюблені полотна, у передпокоях — відданих йому псів і улюблених співочих пташок; увесь той дім, що прокинувся від тривалого сну, наче замок сплячої красуні, жив, співав і квітнув, як ото ті оселі, що давно вже нам любі, і в яких, якщо ми, на лихо, їх покидаємо, ми несамохіть залишаємо частину нашої душі.

Двориськом весело сновигали слуги: одні клопоталися в кухні й гасали допіру полагодженими східцями з таким виглядом, наче вони завжди мешкали в цьому домі, інші поралися у хлівах, де розташовані за номерами ридвани та коляси стояли наче вже півстоліття, а також у стайнях, де коні жували овес і відповідали іржанням своїм конюхам, які розмовляли з ними шанобливіше, ніж деколи слуги розмовляють зі своїми панами.

Бібліотека містилася у двох шафах, уздовж двох стін, і в ній було понад дві тисячі книг, цілий відділ призначався для новітніх романів, і той, що з’явився напередодні, уже стояв на місці, пишаючись червоною палітуркою із позолотою.

Потойбіч кам’яниці, навпроти бібліотеки, влаштували оранжерею, де було повно рідкісних рослин у величезних японських вазах, посередині оранжереї, що чарувала зір і тішила пахощами, стояв більярд, немовби годину тому покинутий гравцями, що лишили кулі дрімати на зеленому сукні.

Тільки одного покою не торкнувся чарівник Бертуччо. Він був розташований у лівому кутку другого поверху, і в нього можна було увійти головними сходами, а вийти таємними; повз той покій слуги проходили з цікавістю, а Бертуччо — із жахом.

О п’ятій вечора граф Монте-Крісто у супроводі Алі підкотив до отейської кам’яниці. Бертуччо нетерпляче і тривожно очікував його прибуття — він сподівався, що його похвалять, та водночас боявся, що побачить насуплені брови.

Граф Монте-Крісто вийшов із ридвана, пройшов по всій кам’яниці і обійшов сад, не сказавши ні слова і ніяк не виказавши ні свого схвалення, ні невдоволення.

Тільки увійшовши до своєї спальні, що містилася у кінці, який був протилежний замкненому покоєві, він показав на маленьку шафку із рожевого дерева, що на неї він звернув увагу вже під час перших своїх відвідин.

— Вона придатна тільки для рукавичок, — сказав він.

— Атож, ваша ясновельможносте, — відказав у захваті Бертуччо, — відчиніть її: там рукавички.

У інших шафках так само виявилося те, що граф Монте-Крісто і сподівався знайти: слоїки з парфумами, сигари, коштовні оздоби.

— Гаразд! — сказав він урешті.

І Бертуччо пішов, щасливий до глибини душі, настільки великий і могутній був уплив того чоловіка на все, що його оточувало.

О шостій годині коло брами почувся тупіт кінських копит. То примчав верхи на Медеа наш капітан.

Привітно усміхаючись, граф Монте-Крісто чекав його у дверях.

— Певен, що я перший, — гукнув йому Моррель, — я навмисне поспішав, щоб побути з вами бодай хвильку вдвох, поки збереться решта гостей. Жюлі й Емманюель просили мене передати вам тисячу вітань. Знаєте, у вас тут пречудово! Скажіть, пане графе, ваші слуги добре подбають про мого коня?

— Не турбуйтеся, Максимільяне, вони своє діло знають.

— Його треба добряче витерти. Якби ви бачили, як він мчав! Справжнісінький вихор!

— Ще б пак, адже він коштує п’ять тисяч франків! — відказав граф Монте-Крісто таким тоном, як ото батько розмовляє з сином.

— Ви шкодуєте за ними? — запитав Моррель зі своєю щирою усмішкою.

— Я? Та Боже збав! — відказав граф Монте-Крісто. — Ні. Мені було б шкода лише тоді, якби кінь виявився кепський.

— Він такий добрий, любий пане графе, що Шато-Рено, найперший знавець у всенькій Франції, і Дебре, що користується арабськими кіньми міністерства, женуться за мною зараз і, як бачите, відстали, а за ними мчать слідком коні баронеси Данґляр, що роб­лять не більше ніж шість миль за годину.

— То зараз вони будуть у мене? — запитав граф Монте-Крісто.

— Авжеж. Та ось і вони.

І справді, біля брами, що відразу ж відчинилася, з’явилася вкрита піною пара і двоє засапаних коней. Ридван окреслив коло і зупинився коло дверей, а з ним і два вершники.

Дебре вмить плигнув додолу і відчинив дверцята ридвана. Він подав руку баронесі, що, виходячи, зробила порух, якого ніхто не помітив, крім графа Монте-Крісто. Та від його погляду ніщо не могло заховатися: він помітив, як із цим порухом промайнула біла записочка, так само непомітна, як і сам порух, і з легкістю, що свідчила про звичку, перейшла з руки пані Данґляр до руки міністерського секретаря.

Услід за дружиною з’явився і банкір, такий блідий, наче він вилазив не з ридвана, а з могили.

Швидким і допитливим поглядом, який зрозумілий був тільки графові Монте-Крісто, пані Данґляр озирнула дворисько, під’їзд і фасад кам’яниці, потім, погамувавши легке хвилювання, що, звісно ж, відбилося б на її обличчі, якби те обличчя здатне було бліднути, вона піднялася східцями, кажучи Моррелеві:

— Мосьпане, якби ви були моїм другом, я запитала б у вас, чи не продасте ви мені вашого коня.

Моррель насилу видушив посмішку, більше схожу на гримасу, і поглянув на графа Монте-Крісто, наче благаючи виручити його зі скрутного становища.

Той зрозумів його.

— Ох, люба пані, — сказав він, — чому не мене стосується ваше запитання?

— Коли маєш справу з вами, пане графе, — відказала баронеса, — то почуваєшся так, наче не маєш права щось бажати, тому що тоді напевне це отримаєш. Тим-то я і звернулася до пана Морреля.

— На жаль, — сказав граф Монте-Крісто, — можу засвідчити, що пан Моррель не може поступитися своїм конем: лишити його в себе — це для нього питання честі.

— Як це?

— Він заклався, що об’їздить Медеа за півроку. Розумієте, пані баронесо, якщо він розлучиться з цим конем до кінця цього терміну, то не лише програє заклад, а ще й будуть казати, що він злякався. А капітан спагі, навіть задля примхи гарної жінки — хоч це, як на мене, одне з найбільших святощів у вашому світі, — не може допустити, щоб про нього поповзли такі чутки.

— Ось бачите, пані баронесо, — із вдячністю всміхнувшись графові Монте-Крісто, сказав Моррель.

— До того ж, як мені здається, — сказав Данґляр із робленою усмішкою, що не дуже приховувала його похмурого тону, — у вас і так чимало коней.

Пані Данґляр зазвичай не пускала плазом таких витівок, та, на превеликий подив юнаків, вона вдала, ніби не чує, і нічого не сказала на те.

Граф Монте-Крісто, у якого те мовчання викликало посмішку, тому що свідчило про незвичне смирення, показував баронесі дві велетенські вази з китайської порцеляни, на них звивалися морські водорості такої величини і такої роботи, що, здавалося, тільки сама природа могла створити їх такими могутніми, соковитими і майстерно переплетеними.

Баронеса була в захваті.

— Та в них можна посадити цілий каштан із Тюїльрі! — вигукнула вона. — Як примудрилися обпалити оці озіяки?

— Люба пані, — сказав граф Монте-Крісто, — хіба можемо відповісти на це ми, люди, що вміють робити статуетки і скло, що тонше, ніж серпанок? Це робота інших століть, у певному розумінні, творіння духів землі та моря.

— Та невже? І якої епохи вони стосуються, бодай приблизно?

— Цього я не знаю, я тільки чув, що якийсь китайський імператор звелів побудувати особливу піч для обпалювання, і в тій печі одну за одною обпалили дванадцять таких ваз. Дві з них репнули у полум’ї, решту десять занурили в море на глибину трьохсот футів. Знаючи, що від нього вимагається, море оповило їх водоростями, укрило коралами, обсадило мушлями, на неймовірній глибині все це злютували два століття, тому що імператора, якому закортіло це зробити, змела революція, і після нього лишився тільки манускрипт, який свідчив про те, що вази обпалили й опустили на морське дно. За двісті років знайшли той манускрипт і вирішили дістати вази. Водолази у спеціальному обладнанні розпочали пошуки в тій бухті, куди їх опустили, та з десяти ваз вони знайшли тільки три, решту змили і розбили хвилі. Я люб­лю ці вази, часом я уявляю собі, як у глибину їхню з подивом кидали свій тьмяний і холодний погляд таємничі, жаскі, безформні чудовиська, яких можуть бачити лише водолази, і що сила-силенна рибин ховалася в них від переслідування ворогів.

Тим часом Данґляр, що був байдужий до чудасій, несамохіть обривав одну за одною квіти з пречудового помаранчевого деревця; скінчивши з тим деревцем, він узявся до кактуса, та той виявився не такий піддатливий і боляче вколов його.

Тоді банкір здригнувся і продер очі, наче прокинувшись зі сну.

— Бароне, — усміхаючись, сказав йому граф Монте-Крісто, — вам, любителеві малярства і власникові таких чудових робіт, я не зважуся вихваляти мої картини. Та ось усе ж таки два Гоббеми, Паулюс Поттер, Міріс, два Герарди Доу, Рафаель, Ван Дейк, Сурбаран і два-три Мурільйо, які гідні того, щоб їх вам представили.

— Зачекайте! — вигукнув Дебре. — Оцього Гоббему я впізнаю.

— Справді?

— Авжеж, його пропонували Музеєві.

— Там, здається, нема жодного Гоббеми? — устряв граф Монте-Крісто.

— Нема, та, попри це, Музей відмовився його придбати.

— А чому? — запитав Шато-Рено.

— Ваша наївність просто-таки чарує; а тому, що в уряду нема на це коштів.

— Перепрошую, — сказав Шато-Рено. — Я вже вісім років чую це щодня і й досі не можу звикнути.

— Згодом звикнете, — відказав Дебре.

— Ох, навряд, — відказав Шато-Рено.

— Майор Бартоломео Кавальканті, віконт Андреа Кавальканті! — доповів Батістен.

У довгій чорній єдвабній краватці допіру з крамниці, старанно поголений, із сивими вусами, із упевненим поглядом, у майорському мундирі, оздобленому трьома зірками і п’ятьма хрестами, із бездоганною поставою старого вояка, — таким з’явився майор Бартоломео Кавальканті, уже знайомий нам дбайливий батько.

Поруч, з усмішкою на вустах, ішов гарно вбраний віконт Андреа Кавальканті, точнісінько так знайомий нам його слухняний син.

Моррель, Дебре і Шато-Рено розмовляли поміж собою й позирали то на батька, то на сина і, звісно ж, затримували погляди на цьому останньому, ретельно його вивчаючи.

— Кавальканті! — мовив Дебре.

— Гучне ім’я, нехай йому всячина! — сказав Моррель і собі.

— Еге ж, — сказав Шато-Рено, — це правда. Італійці називають себе гарно, та вбираються кепсько.

— Ви надто прискіпливий, Шато-Рено, — відказав Дебре, — його вбрання чудово пошите і новісіньке.

— Оце мені й не до вподоби. У цього добродія такий вигляд, наче він вбрав його вперше в житті.

— Хто вони такі, ці панове? — запитав Данґляр у графа Монте-Крісто.

— Та ж ви чули, це Кавальканті.

— Це тільки наймення, воно нічого не каже мені.

— Авжеж, ви ж не обізнані з нашою італійською шляхтою — сказати «Кавальканті» означає сказати «вельможа».

— Великий маєток? — запитав банкір.

— Казковий.

— Що вони роб­лять?

— Марно силкуються протринькати його. До речі, вони акредитовані на ваш банк, вони мені сказали це, коли були у мене позавчора. Я навіть заради вас і запросив їх. Я познайомлю вас із ними.

— Здається, вони дуже добре балакають французькою, — сказав Данґляр.

— Син виховувався в якомусь коледжі на півдні Франції, здається, чи то в Марселі, чи десь поблизу нього. Зараз він просто-таки у захваті.

— Від чого? — запитала баронеса.

— Від француженок, мосьпані. Він дуже хоче побратися з парижанкою.

— Ти ба, що вигадав! — стенувши плечима, сказав Данґляр.

Пані Данґляр кинула на чоловіка погляд, що передніше означав би бурю, та й цього разу промовчала.

— Барон сьогодні начебто в кепському гуморі, — сказав граф Монте-Крісто пані Данґляр, — чи не хочуть його часом зробити міністром?

— Наскільки мені відомо, поки що ні. Я радше схильна гадати, що він грав на біржі і програв, а тепер не знає, на кому зірвати досаду.

— Пан і пані де Вільфор! — виголосив Батістен.

До покою увійшов королівський прокурор із дружиною.

Попри його самовладання, Вільфор був помітно схвильований. Потискаючи його долоню, граф Монте-Крісто завважив, що вона тремтить.

«Їй-богу, тільки жінки можуть приставлятися», — мовив собі граф Монте-Крісто, дивлячись на пані Данґляр, що всміхалася королівському прокуророві й цілувалася з його дружиною.

Після того, як вони привіталися, граф Монте-Крісто помітив, що Бертуччо, який до того порався в буфеті, промкнувся до маленької вітальні, що прилягала до тієї, де перебували гості.

Він підійшов до нього.

— Що вам потрібно, Бертуччо? — запитав він.

— Ваша ясновельможність не сказала мені, скільки буде гостей.

— Еге ж, справді.

— Скільки кувертів?

— Та самі полічіть.

— Усі вже зібралися, ваша ясновельможносте?

— Так.

Бертуччо зазирнув у прохилені двері.

Граф Монте-Крісто вп’явся у нього поглядом.

— О Боже! — вигукнув Бертуччо.

— У чім річ? — запитав граф Монте-Крісто.

— Та жінка! Та жінка!..

— Яка?

— Он та, у білій сукні і вся в самоцвітах... білявка!

— Пані Данґляр?

— Не знаю, як її звати, та це вона, мосьпане, вона!

— Хто «вона»?

— Жінка в саду! Та, що була вагітна! Та, що гуляла, очікуючи... очікуючи...

Бертуччо замовк із роззявленим ротом, блідий мов стіна; чуприна його наїжачилася.

— Кого очікуючи?

Бертуччо мовчки показав пальцем на Вільфора, майже таким порухом, яким Макбет показав на Банко.

— О Господе! — прошепотів він урешті. — Бачите?

— Що? Кого?

— Його!

— Кого? Пана королівського прокурора де Вільфора? Авжеж, бачу.

— То я його не забив!

— Послухайте, любий Бертуччо, здається, ви з глузду зсунулися, — сказав граф Монте-Крісто.

— То він не загинув!

— Авжеж, ні! Самі ж бачите, що не загинув, — замість того, щоб всадити йому ножа у лівий бік поміж шостим і сьомим ребром, як це роб­лять ваші співвітчизники, ви загнали його трохи нижче чи трохи вище, а ці прокурори живучі мов коти. Чи радше у всьому, що ви ото розповіли мені, нема ні слова правди, бо, напевне, то були тільки марення, галюцинації. Ви заснули, не перетравивши як слід вашої помсти, вона гнітила вам у шлунку, і вам наснилося страхіття, — та й край. Отож оговтайтеся і полічіть: пан і пані де Вільфори — два, пан і пані Данґляри — чотири, Шато-Рено, Дебре, Моррель — сім, майор Бартоломео Кавальканті — вісім душ.

— Вісім, — повторив Бертуччо.

— Та зачекайте-но! Куди ви оце поспішаєте, дідько б вас ухопив! Ви пропустили ще одного гостя. Погляньте ліворуч... он там... пан Андреа Кавальканті, юнак у чорному фраці, що розглядає картину Мурільйо... ось він обернувся.

Цього разу Бертуччо мало не заволав, та під поглядом графа Монте-Крісто крик завмер у нього на вустах.

— Бенедетто! — тихо прошепотів він. — Це доля!

— Вибило пів на сьому, пане Бертуччо, — суворо сказав граф Монте-­Крісто. — Я звелів, щоб о цій порі накрили на стіл. Ви знаєте, я не люб­лю чекати.

І граф Монте-Крісто повернувся до вітальні, де на нього чекали гості, а Бертуччо, спираючись на стіни, подався до їдальні. За п’ять хвилин відчинилися обоє дверей вітальні. З’явився Бертуччо і, зробивши останнє героїчне зусилля, немов ото Ватель у Шантії, виголосив:

— Просимо до столу, ваша ясновельможносте!

Граф Монте-Крісто подав руку пані де Вільфор.

— Пане де Вільфоре, — сказав він, — будьте кавалером баронеси Данґляр, прошу вас.

Вільфор послухався, і всі попрямували до їдальні.

VI. Обід

Було цілком очевидно, що, прямуючи до їдальні, усі гості почувалися однаково. Усі вони не розуміли, яка чудернацька сила змусила їх зібратися в цьому домі, — й усе ж таки, хоч як були здивовані декотрі поміж ними і навіть занепокоєні тим, що перебувають тут, їм не хотілося тут не бути.

А тим часом нетривале знайомство з графом Монте-Крісто, його самотнє й ексцентричне життя, його нікому не відоме і майже казкове багатство мали б змусити чоловіків бути обачнішими, а жінкам перепинити доступ у цей дім, де не було жінок, що прийняли б їх; проте чоловіки знехтували законами обачності, а жінки — правилами пристойності: непереборна допитливість підбурювала їх і все подолала.

Навіть обидва Кавальканті — батько, попри всю свою бундючність, син, попри всю його розв’язність, — здавалися стурбованими тим, що зустрілися в домі цієї людини, що її цілі були їм незрозумілі, з іншими людьми, яких вони бачили вперше.

Пані Данґляр несамохіть здригнулася, побачивши, як Вільфор, на прохання графа Монте-Крісто, пропонує їй руку, а у Вільфора в очах потьмарилося за окулярами в золотій оправі, коли він відчув, як баронесина рука лягла на його лікоть.

Та жодна ознака хвилювання не пройшла поза увагою графа Монте-Крісто; навіть дотик цих людей становив для нього страшенний інтерес.

По праву руку од Вільфора сіла пані Данґляр, а по ліву — Моррель.

Інші місця посіли Дебре, що опинився поміж батьком і сином Кавальканті, і Шато-Рено, що сидів поміж панею де Вільфор і Моррелем.

Обід був пречудовий; граф Монте-Крісто поставив собі за мету геть перевернути всі паризькі звички і задовольнити радше цікавість гостей, аніж їхній апетит. Їм запропонували східний бенкет, але такий, якими могли бути хіба що бенкети арабських чарівників.

Усі плоди чотирьох країн світу, які лишень могли бути свіжими й соковитими потрапити в європейський ріг достатку, височіли кіпами у китайських вазах і японських чашах. Рідкісні птахи в їхньому сяйливому оперенні, велетенські рибини, що простягнулися на срібних тарелях, усі вина Архіпелагу, Малої Азії та Південної Африки у коштовних суліях чудернацьких кшталтів, які, здавалося, робили їх ще більш запахущими, одне за одним, наче під час бенкету, що його влаштував Апіцій своїм гостям, пройшли перед очима цих парижан, які вважали, що обід для десяти душ, звісно, може коштувати з тисячу луїдорів, та тільки за умови, що, як ото було з Клеопатрою, ковтати перлини або ж, як ото Лоренцо Медічі, пити розтоплене золото.

Граф Монте-Крісто помітив, що гості приголомшені, зареготав і почав кепкувати сам із себе.

— Панове, — сказав він, — гадаю, ви розумієте, що за певного рівня добробуту тільки надмір стає необхідністю, а панії погодяться, що за скрайньої екзальтації реальний тільки ідеал? Розвинемо цю думку. Що таке диво? Те, чого ми не розуміємо. Що найбажаніше? Недосяжне. Отож, бачити незрозуміле, добувати недосяжне, — оце те, що йому я присвятив моє життя. І цього я досягаю двома способами — грішми і волею. Щоб задовольнити мою примху, я виявляю таку саму наполегливість, як, наприклад, ви, пане Данґляре, прокладаючи залізничну колію, ви, пане де Вільфоре, домагаючись для когось смертного вироку, ви, пане Дебре, замирюючи якусь державу, ви, пане Шато-Рено, намагаючись сподобатися жінці, а ви, Моррелю, приборкуючи коня, якого ніхто не може укоськати. Ось, наприклад, погляньте, на ці дві рибини: одна народилася за п’ятдесят льє від Санкт-Петербурга, а друга — за п’ять льє від Неаполя; хіба ж не цікаво поєднати їх на цьому столі?

— Що ж це за рибини? — поспитався Данґляр.

— Ось Шато-Рено жив у Росії, то скаже вам, як прозивається одна, — відказав граф Монте-Крісто, — а майор Кавальканті, італієць, назве другу.

— Здається, — сказав Шато-Рено, — це стерлядь.

— Правильно.

— А це, — сказав Кавальканті, — якщо я не помиляюся, мінога.

— Атож. А тепер, бароне, запитайте, де водяться такі рибини.

— Стерляді ловлять лише у Волзі, — відказав Шато-Рено.

— А я не чув, — сказав майор Кавальканті, — щоб десь, крім озера Фузаро, водилися такі великі міноги.

— Так і є; одна прибула з Волги, а друга з озера Фузаро.

— Не може бути! — вигукнули хором гості.

— Оце і приносить мені задоволення, — сказав граф Монте-Крісто. — Я, мов той Нерон, cupitor impossibilium[59], та й ви, либонь, задоволені, адже ці рибини, що насправді, може, й гірші на смак, ніж окунь чи лосось, здаються вам зараз пречудовими, а все тому що вам здавалося неможливим їх роздобути, а тим часом — ось вони, перед вами.

— А як вам пощастило доправити ці рибини до Парижа?

— Простісінько. Їх привезли у великих діжках, одна з-поміж яких була встелена річковим зіллям і очеретом, а друга — рогозою й озерними водоростями; їх поставили у спеціальні фургони; стерлядь прожила там дванадцять днів, а мінога вісім, і обидві вони були живі, коли потрапили до рук мого кухаря, який приготував одну в молоці, а другу — у вині. Ви не вірите, пане Данґляре?

— Принаймні дозволяю собі сумніватися, — із силуваною усмішкою відказав Данґляр.

— Батістене, — сказав граф Монте-Крісто, — загадайте принести сюди другу стерлядь і другу міногу, ото тих, що прибули в інших діжках і ще живі.

Данґляр страшенно витріщив очі; товариство заплескало в долоні.

Чотири слуги занесли дві діжки, устелені водоростями; у кожній билася рибина, що скидалася на ту, котру подали до столу.

— А нащо ж по дві однакового виду? — поспитався Данґляр.

— Тому що одна могла заснути, — простісінько відказав граф Монте-Крісто.

— Ви і справді дивовижна людина! — сказав Данґляр. — Хоч що там кажуть філософи, усе ж таки добре бути багатим.

— А головне, бути винахідливим, — докинула пані Данґляр.

— Це не мій винахід, пані Данґляр, це вигадали ще давні римляни. Пліній сповіщає, що з Остії до Рима, за допомогою декількох перемін рабів, які несли їх на головах, доправлялися рибини, що їх він прозиває mulus, і якщо судити з його опису, то була дорада. Отримати її живцем вважалося розкішшю ще й тому що видовище її смерті було дуже цікаве: засинаючи, вона кілька разів міняла барву і, немов та веселка, проходила крізь усі відтінки спектра, а потім її відправляли до кухні. Ця агонія належала до переліку її переваг. Якщо її не бачили живцем, то нехтували мертвою.

— Авжеж, — сказав Дебре, — та від Остії до Рима не більше восьми льє.

— Правда ваша, — відказав граф Монте-Крісто, — та хіба то заслуга народитися за тисячу вісімсот років після Лукулла, якщо не можеш його перевершити?

Обидва Кавальканті дивилися з подивом на все це, та обачно мовчали.

— Усе це дуже цікаво, — сказав Шато-Рено, — та найдужче захоплює мене швидкість, із якою виконуються всі ваші веління. Правда ж, пане графе, що ви придбали цей дім лише п’ять чи шість днів тому?

— Авжеж, не більш, — відказав граф Монте-Крісто.

— І я певен, що за цей тиждень він геть змінився: якщо не помиляюся, у нього був інший вхід, та й дворисько було бруковане й пустельне, а зараз це прегарний моріжок, обсаджений деревами, яким на взір сто років.

— Що ж тут скажеш, полюбляю я зелень і затінок, — відказав граф Монте-Крісто.

— Справді, — встряла пані де Вільфор, — передніше заїзд був через браму, що виходила на шлях, і в день мого чудесного порятунку, пам’ятаю, ви запровадили мене в дім простісінько з вулиці.

— Авжеж, пані, — сказав граф Монте-Крісто, — та потім закортіло мені мати вхід, що давав би мені змогу крізь огорожу бачити Булонський ліс.

— За чотири дні, — сказав Моррель. — Диво, та й годі!

— Справді, — сказав Шато-Рено, — зробити зі старого дому новий — це таки диво. Це був дуже старий дім, та ще й дуже похмурий. Пам’ятаю, матінка доручила мені оглянути його, коли маркіз де Сен-Меран вирішив продати його, років зо два чи й три тому.

— Маркіз де Сен-Меран? — перепитала пані де Вільфор. — То цей дім раніше належав маркізові де Сен-Меранові?

— Мабуть, так, — відказав граф Монте-Крісто.

— Як це — мабуть? То ви не знаєте, у кого придбали цей дім?

— Зізнаюся, ні; усіма цими справами клопочеться мій управитель.

— Щоправда, тут уже десять років ніхто не живе, — сказав Шато-Рено. — Сумно було бачити його зачинені віконниці, замкнені двері й дворисько, що заросло травою. Знаєте, якби він не належав тестеві королівського прокурора, то його можна було б узяти за проклятий дім, де скоївся великий злочин.

Вільфор, що досі не доторкнувся до жодного з келихів незвичайного вина, які стояли перед ним, узяв перший-ліпший і одним духом вихилив його.

Граф Монте-Крісто якусь хвилю мовчав, потім, у тиші, що настала після слів Шато-Рено, сказав:

— Дивно, бароне, але та сама думка промайнула і в мене, коли я увійшов сюди вперше: цей дім видався мені моторошним, і я нізащо не придбав би його, якби мій управитель уже не зробив би цього за мене. Либонь, цей шахрай отримав якогось хабара від нотаріуса.

— Може, і так, — пробурмотів де Вільфор, намагаючись усміхнутися, — та я, повірте, не винен у цьому підкупі. Маркіз де Сен-Меран хотів, щоб дім, який становив частину посагу його внучки, продали, адже якби він постояв ще років зо три або чотири, то геть завалився б.

Цього разу зблід Моррель.

— Надто ж один покій, — провадив граф Монте-Крісто, — на взір він звичайнісінький, покій як покій, оббитий червоною матерією, та він видався мені, хтозна й чому, дуже трагічним.

— А чому це? — поспитався Дебре. — Чому трагічним?

— Хіба можна збагнути інстинктивне почуття? — сказав граф Монте-Крісто. — Хіба не буває місцин, де на вас віє смутком? І сам не знаєш чому; завдяки поєднанню спогадів, примхою умислу, що переносить вас до інших часів, що, може, і не мають нічого спільного із часом і місцем, де ти перебуваєш... І той покій нагадав мені кімнату маркізи де Ґанж чи Дездемони. Та ми скінчили обід, то, як хочете, я покажу вам його, перш ніж ми підемо в сад пити каву: після обіду — видовище.

І граф Монте-Крісто допитливо поглянув на гостей: пані де Вільфор підвелася, граф Монте-Крісто зробив те саме, і всі попрямували за ними.

Вільфор і пані Данґляр ще із хвилю сиділи, наче прикуті до стільців; вони мовчки дивилися одне на одного, похоловши від жаху.

— Чули? — запитала пані Данґляр.

— Треба іти, — відказав Вільфор, підвівшись і простягнувши їй руку.

Допитливі гості вже вешталися всеньким будинком, бо гадали, що огляд не обмежиться однісіньким покоєм і що заразом можна буде побачити й решту цих руїн, із яких граф Монте-Крісто зробив справжнісінький палац. Отож усі поквапилися крізь відчинені двері. Граф Монте-Крісто зачекав двох, що відстали, а потім, коли й вони вийшли з їдальні, він пішов позаду, посміхаючись так, що якби гості збагнули значення тієї посмішки, то вона нагнала б на них ще дужчого жаху, аніж той покій, куди вони ото прямували.

Справді, оглядати почали всенький дім: житлові покої, убрані на східний лад, де дивани й подушки були замість ліжок, а люльки і зброя — замість умеблювання, вітальні, обвішані найліпшими полотнами давніх мистців, будуари, обіпнуті китайськими тканинами пречудової роботи, вигадливих відтінків і з фантастичними малюнками, — аж сягнули того покою.

Не було в ньому нічого особливого, якщо не брати до уваги того, що, попри сутінки, він не був освітлений і що все у ньому було старезне, тоді як решта покоїв була наново опоряджена.

— Авжеж, тут і справді моторошно! — вигукнула пані де Вільфор.

Пані Данґляр спробувала щось пробурмотіти, та її слів ніхто не почув.

Гості обмінялися зауваженнями, які зводилися до того, що в червоному покої справді є щось зловісне.

— Правда ж? — поспитав граф Монте-Крісто. — Погляньте лишень, як дивно стоїть це ліжко, які похмурі, криваві шпалери! А ці два портрети пастеллю, що потьмяніли від вогкості! Хіба вам не здається, що їхні безкровні вуста і перелякані очі кажуть: «Ми бачили!»

Вільфор зблід, як мрець, пані Данґляр знесилено опустилася на тапчан коло коминка.

— Ерміно, — усміхнувшись, сказала пані де Вільфор, — як це у вас вистарчає духу сидіти на тапчані, де, може, і скоївся злочин?

Пані Данґляр хутко підхопилася.

— І це ще не все, — сказав граф Монте-Крісто.

— А що ж іще? — запитав Дебре, від якого не сховалося хвилювання пані Данґляр.

— Авжеж, що ж іще? — запитав Данґляр. — Зізнаюся, я не бачу нічого особливого; а ви, пане Кавальканті?

— Ох, — сказав той, — у нас в Пізі є вежа Уґоліно, у Феррарі — в’язниця Тассе, а в Ріміні — кімната Паоло і Франчески.

— Так, але у вас немає цих східців, — сказав граф Монте-Крісто, відчиняючи дверцята, заховані у шпалерах, — погляньте на них і скажіть, що ви про них думаєте.

— Ох і зловісні ці кручені східці! — зареготав Шато-Рено.

— Справді, — сказав Дебре, — хтозна, може, це хіоське вино наганяє такого смутку, та мене цей дім наводить на похмурі думки.

Що ж до Морреля, то від тієї хвилі, як згадали про Валентинин посаг, він був сумний і не сказав ні слова.

— Уявіть собі, — сказав граф Монте-Крісто, — якогось Отелло чи панотця де Ґанжа, що темної, непогожої ночі спускається крок за кроком цими східцями, із якоюсь зловісною ношею, яку він квапиться приховати від людських очей, якщо не від Божого ока?

Пані Данґляр мало не впала непритомна на руки Вільфорові, який і сам мусив притулитися до стіни.

— Що з вами, пані баронесо? — вигукнув Дебре. — Ви так пополотніли!

— Та зрозуміло, що з нею, — сказала пані де Вільфор, — граф Монте-Крісто розповідає моторошні речі, певне, бажаючи, щоб ми померли від жаху.

— А й правда, — сказав Вільфор. — І справді, пане графе, ви лякаєте пань.

— Що це з вами таке? — пошепки повторив Дебре пані Данґляр.

— Нічого, нічого, — відказала вона, зібравшись на дусі, — мені просто бракує повітря, та й годі.

— Може, спустимося в сад? — запитав Дебре, пропонуючи пані Данґляр руку і прямуючи до таємних східців.

— Ні, ні, — відказала вона, — ліпше я тут залишуся.

— Та ж, мосьпані, — сказав граф Монте-Крісто, — невже ви і справді перелякалися?

— Ні, пане графе, — відказала пані Данґляр, — та ви смієте робити такі припущення, що фантазії починають здаватися дійсністю.

— Авжеж, — усміхаючись, сказав граф Монте-Крісто, — усе це просто гра уяви, бо чом не уявити собі, що цей покій — мирна, чесна спальня матері родини, це ліжко з шарлатовим балдахіном — ложе, яке ощасливила своєю появою богиня Люцина, а ці таємничі східці — просто хід, яким тихенько, щоб не потурбувати сну породіллі, спускається лікар або нянька, або й сам батько, що несе сонне немовля?..

Цього разу пані Данґляр, замість того щоб заспокоїтися від тієї мирної картини, зойкнула й остаточно зомліла.

— Пані Данґляр недобре, — затинаючись, вигукнув Вільфор, — чи не занести її до ридвана?

— О Господе! — вигукнув граф Монте-Крісто. — А я не взяв свого слоїка!

— У мене є свій, — устряла пані де Вільфор.

І вона передала графові Монте-Крісто слоїчок із червоним плином, який скидався на отой, що його цілющу дію граф випробував на Едуарові.

— Он як!... — сказав граф Монте-Крісто, узявши його з рук пані де Вільфор.

— Авжеж, — прошепотіла вона, — я зробила так, як ви казали.

— І вдалося?

— Мені здається, так.

Пані Данґляр тим часом перенесли до суміжного покою.

Граф Монте-Крісто зволожив її вуста краплею червоного плину, і вона отямилася.

— Такий моторошний сон мені наснився! — пролебеділа вона.

Вільфор стиснув її руку, давши на здогад, що то був не сон.

Почали шукати Данґляра, та він мало був схильний до поетичних переживань, тож давно вийшов у сад і балакав із Кавальканті-старшим, обговорюючи проект залізниці поміж Ліворно і Флоренцією.

Граф Монте-Крісто, здається, був у відчаї; він узяв пані Данґляр попід руку і попровадив її у сад, де вони знайшли Данґляра, що сидів за філіжанкою кави поміж батьком і сином Кавальканті.

— Невже я справді так вас налякав? — запитав граф Монте-Крісто.

— Ні, пане графе, та ви самі знаєте, що ми улягаємо враженням залежно від настрою.

Вільфор силувано засміявся.

— Тож, як ви розумієте, — сказав він, — досить простого припущення, найхимернішого...

— Хочете вірте, хочете ні, — сказав граф Монте-Крісто, — та я певен, що в цьому домі скоївся злочин.

— Будьте обережні, — сказала пані де Вільфор, — тут присутній королівський прокурор.

— Що ж, — сказав граф Монте-Крісто, — якщо все так збіглося, то скористаюся нагодою, щоб зробити заяву.

— Заяву? — перепитав де Вільфор.

— Авжеж, при свідках.

— Усе це дуже цікаво, — сказав Дебре, — і якщо справді маємо злочин, то він піде на користь нашому травленню.

— Злочин ми маємо, — сказав граф Монте-Крісто. — Прошу вас сюди, панове, прошу вас, пане де Вільфоре, — щоб моя заява була законна, я маю зробити її у присутності належного представника влади.

Граф Монте-Крісто взяв де Вільфора попід руку і, притуляючи до себе водночас руку пані Данґляр, попровадив їх до платана, де тінь була найгустіша.

Решта гостей подалася за ними.

— Погляньте, — сказав граф Монте-Крісто, — отут, на цьому самому місці, — він тупнув ногою, — щоб оновити старі дерева, я звелів їх обкопати і насипати чорнозему; і ось мої робітники, копаючи, наткнулися на скриньку чи радше на залізні клямри скриньки, поміж якими лежав скелет допіру народженого немовляти. Це вже не фантасмагорія, правда ж?

Граф Монте-Крісто відчув, як напружився лікоть пані Данґляр і як здригнулася Вільфорова рука.

— Допіру народженого немовляти? — перепитав Дебре. — А нехай йому! Здається, справа стає поважна.

— Ось бачите! — сказав Шато-Рено. — Значить, я не помилявся, коли казав, що і в будинків, як і в людей, є своя душа і своє обличчя, де відбивається їхня внутрішня сутність. Той дім був сумний, бо йому дошкуляло сумління, а сумління дошкуляло йому тому, що він приховував у собі злочин.

— Та чому ж саме злочин? — запитав де Вільфор, зробивши над собою останнє зусилля.

— Овва! Живцем похована дитина — це, на вашу думку, не злочин? — вигукнув граф Монте-Крісто. — Яку ж назву даєте ви такому вчинку, пане королівський прокуроре?

— А звідки відомо, що поховали її живцем?

— А нащо ж закопали її тут? Цей сад ніколи не був цвинтарем.

— Як у вас у Франції поводяться із убивцями дітей? — наївно запитав майор Кавальканті.

— Їм просто відрубують голову, — відтяв Данґляр.

— Ага, відрубують голову! — мовив Кавальканті.

— Здається, так. Правда ж, пане де Вільфоре? — запитав граф Монте-Крісто.

— Так, пане графе, — відказав той голосом, де вже не було нічого людського.

Граф Монте-Крісто зрозумів, що більше вже не зможуть витерпіти ці двоє, для котрих він приготував цю сцену; він не хотів сягати далеко.

— А кава, панове! — сказав він. — Ми про неї геть забули.

І він попровадив гостей назад до столу, що стояв посеред моріжка.

— Ох, пане графе, — сказала пані Данґляр, — мені соромно зізнатися в такій слабості, та всі ці моторошні історії вивели мене з рівноваги; дозвольте мені сісти, коли ваша ласка.

І вона впала на стілець.

Граф Монте-Крісто вклонився їй і підійшов до пані де Вільфор.

— Здається, пані Данґляр знову потребує вашого слоїчка, — сказав він.

Та раніше, ніж пані де Вільфор встигла підійти до подруги, королівський прокурор уже прошепотів пані Данґляр:

— Нам треба побалакати.

— Коли?

— Завтра.

— Де?

— У моєму службовому кабінеті... у суді, якщо ви нічого не маєте проти, — як на мене, це найбезпечніше місце.

— Я прийду.

Тієї миті підійшла пані де Вільфор.

— Дякую вам, люба моя, — сказала пані Данґляр, намагаючись усміхнутися, — усе минулося, мені вже набагато ліпше.

VII. Жебрак

Було вже пізно; пані де Вільфор звела річ про повернення до Парижа, на що не зважилася пані Данґляр, попри те, що їй було вочевидь недобре.

Отож, на прохання дружини, пан де Вільфор перший дав на здогад, що пора додому. Він запропонував пані Данґляр місце у своєму ландо, щоб його дружина могла доглядати її. Данґляр поринув у цікаву ділову розмову з Кавальканті, тож не звертав ніякої уваги на те, що діялося.

Прохаючи в пані де Вільфор слоїчка, граф Монте-Крісто помітив, як Вільфор підійшов до пані Данґляр, і, розуміючи його стан, здогадався про те, що він їй сказав, хоч той говорив так тихо, що й сама пані Данґляр насилу почула його.

Ні у що не втручаючись, граф Монте-Крісто дав посідати на коней і поїхати Моррелеві, Дебре й Шато-Рено, а обом паням відбути у Вільфоровому ландо; зі свого боку, Данґляр, що почував дедалі дужчий захват від старого Кавальканті, запросив його до себе в ридван.

Що ж до Андреа Кавальканті, то він попрямував до брички на двох колесах, що запряжена була великим сивим конем, якого, звівшись навшпиньки, тримав за гнуздечку слуга, що був карикатурою на англійського грума.

За обідом Андреа мало розмовляв: він був дуже кмітливий хлопчина й мимохіть остерігався бовкнути якусь дурню в товаристві таких заможних і впливових людей, крім того, його широко розплющені очі не без тривоги зупинялися на королівському прокуророві.

Потім його захопив Данґляр, який, зиркнувши на старого штивного майора і його досить несміливого сина і зіставивши ті прикмети із привітністю до них графа Монте-Крісто, вирішив, що має справу з якимось набобом, що прибув до Парижа, щоб удосконалити світське виховання свого спадкоємця.

Тож він із невимовною прихильністю зиркав на величезний самоцвіт, що сяяв на майоровому мізинці, тому що майор, як людина обережна і досвідчена, остерігаючись, щоб часом не скоїлося чогось із його асигнаціями, відразу ж обернув їх коштовностями. Потім, по обіді, буцім провадячи бесіду про промисловість і мандрівки, він розпитав батька і сина про їхній спосіб життя, а вони, оскільки їх попередили, що саме у Данґляра відкриють їм поточний рахунок, одному на сорок вісім тисяч франків одноразово, а другому на п’ятдесят тисяч ліврів щороку, були з банкіром чемні й переповнені такою люб’язністю, що ладні були потиснути долоні його слугам, аби лиш дати вихід вдячності, яка охопила їх.

Та повага, сказати б навіть, ота шанобливість, яку викликав у Данґлярові Кавальканті, посилювалася ще однією обставиною. Майор, що улягав принципові Горація nil admirari[60], як ми бачимо, задовольнився тим, що засвідчив свою обізнаність, сповістивши, в якому озері водяться оті великі міноги. А потім спокійнісінько з’їв свою порцію риби. І Данґляр виснував, що такі розкоші — звичайне діло для славетного нащадка Кавальканті, який, певне, у себе в Луцці харчується форелями, виписаними зі Швейцарії, і лангустами, яких доправляють із Бретані тим самим способом, яким граф Монте-Крісто отримав міног із озера Фузаро і стерлядь із Волги.

Тож він із очевидною прихильністю вислухав слова Кавальканті:

— Завтра, мосьпане, я буду мати за честь завітати до вас у справі.

— А я, шановний добродію, — відказав Данґляр, — вважатиму за щастя зустрітися з вами.

І запропонував старому Кавальканті, якщо той згоден позбутися синового товариства, підвезти його до готелю Принців.

Кавальканті відказав, що його син уже давно звик провадити життя самостійного парубка, має власних коней і ридвани, й оскільки сюди вони прибули порізно, то він не бачить, чому і відбути порізно не можна було б.

Отож, майор сів у Данґлярів ридван. Банкір сів поруч, дедалі дужче захоплюючись тверезими судженнями цього чолов’яги про ощадність і акуратність, що проте не заважало йому давати синові п’ятдесят тисяч франків щорічно, а задля цього потрібно було мати річний зиск у п’ятсот чи шістсот тисяч франків.

Тим часом Андреа задля дужчої пихи сварив на всі заставки свого служку за те, що той не подав коня до під’їзду, а лишився чекати коло брами і в такий спосіб змусив його зробити аж тридцять кроків, щоб дійти до брички.

Слуга покірно вислухав ту догану; щоб утримати коня, який нетерпляче бив копитом, він ухопив його лівою рукою за гнуздечку, а правою простягнув віжки Андреа, який узяв їх і вже поставив ногу в лакованому черевику на приступку.

Тут хтось поклав йому долоню на плече. Він обернувся, гадаючи, що це Данґляр або граф Монте-Крісто забули щось йому сказати і згадали про це останньої миті.

Та замість них він побачив чудернацьке, обсмалене сонцем обличчя, яке заросло густою бородою натурника, очі, що палали немов жарини, і глузливу посмішку, яка показувала тридцять два лискучі білі зуби, гострі й хижі, наче у вовка чи шакала.

Та голова, укрита шпакуватою, тьмяною чуприною, була обв’язана червоною картатою хусткою; довготелесе, марне́ і кощаве тіло було вбране у страшенно подерту і замурзану сорочку, і здавалося, із кожним порухом того чолов’яги його кістки повинні торохтіти, мов у скелета. Рука, що ляснула Андреа по плечі — то було перше, що він угледів, здалася йому велетенською.

Ми не знаємо, чи впізнав він у світлі ліхтаря те обличчя, чи й просто приголомшений був жахливим виглядом того чолов’яги, принаймні він здригнувся і позадкував.

— Що ви хочете від мене? — поспитався він.

— Перепрошую, мосьпане, — сказав чолов’яга, прикладаючи руку до червоної хустини, — може, я заважаю вам, та мені треба вам дещо сказати.

— Уночі милостині не просять, — втрутився служка, намагаючись позбавити свого пана від настирливого волоцюги.

— Я не прошу милостині, любий мій, — іронічно посміхаючись, сказав незнайомець, і в тій посмішці було щось таке страшне, що слуга відступив, — я тільки хочу сказати два слова твоєму панові, який дав мені одне доручення два тижні тому.

— Послухайте, — сказав Андреа й собі досить твердим голосом, щоб слуга не помітив, який він збурений, — що вам потрібно? Кажіть хутчій.

— Мені треба, — ледве чутно мовив чолов’яга у червоній хустці, — мені треба, щоб ви позбавили мене від необхідності повертатися до Парижа пішки. Я геть зморився, і не так добре пообідав, як ти, тож насилу тримаюся на ногах.

Андреа здригнувся, почувши, як до нього звертаються.

— Та що ж ви все-таки хочете? — поспитався він.

— Хочу, щоб ти підвіз мене у своєму гарному повозі.

Андреа пополотнів, та нічого не сказав на те.

— Авжеж, уяви собі, — сказав чоловік у червоній хустині, застромивши руки до кишень і зухвало дивлячись на юнака, — оце цього я хочу! Чуєш, маленький мій Бенедетто?

Від того імені Андреа, здається, подався; він підійшов до слуги і сказав:

— Я справді дав цьому чоловікові доручення, і він має прозвітувати мені. Дійдете до застави пішки, а там найміть бідку, щоб не дуже запізнитися.

Здивований слуга пішов собі.

— Дай принаймні мені від’їхати у затінок, — сказав Андреа.

— Та я й сам відпроваджу тебе в належне місце, ось побачиш, — сказав чолов’яга у червоній хустині.

Він узяв коня за гнуздечку і попровадив бричку в темний закут, де справді ніхто не міг побачити тої пошани, яку виявляв до нього Андреа.

— Це я роб­лю не заради того, щоб проїхати в гарному повозі, — сказав він. — Ні, просто я зморився, та й хочу побалакати з тобою про справи.

— То сідайте, — сказав Андреа.

Шкода, що було вже темно, а то цікаве видовисько становив собою той бурлака, що сидів на шовкових подушках, а поруч із ним правив конем елегантний молодик.

Андреа проїхав усеньке село, не зронивши і пари з вуст, його супутник теж мовчав і тільки посміхався, наче страшенно був задоволений тим, що їх ніхто не може ні бачити, ні чути; потім він зупинив коня і, згорнувши руки на грудях, обернувся до чолов’яги в червоній хустці.

— Послухайте, — сказав він, — що вам треба від мене? Нащо ви порушуєте мій спокій?

— Ні, хлопчино, ти скажи мені, чому ти мені не довіряєш?

— У чому я не довіряю вам?

— У чому? Ти ще й питаєш мене? Ми з тобою розлучаємося на Варському мосту, ти кажеш мені, що вирушаєш до П’ємонта і Тоскани, аж раптом опиняєшся в Парижі!

— І чим це вам стає на заваді?

— Та нічим, навпаки, я сподіваюся, це піде мені на користь.

— Ти ба! — сказав Андреа. — То ви хочете спекулювати на мені?

— Ох, нащо такі гучні слова!

— Попереджаю, що це марно, дядечку Кадрусе.

— Та не гнівайся, малюче, ти ж і сам повинен знати, що таке лихо, а воно ж робить людину заздрісною. Я гадаю собі, що ти вештаєшся П’ємонтом і Тосканою і гаруєш чичероне або носієм, і шкодую тебе, як шкодував би рідну дитину. Ти ж пам’ятаєш, я завжди прозивав тебе сином.

— А далі що? Далі?

— Ох ти ж, забіяко! Потерпи трохи.

— Я й так терплю. Закінчуйте ж бо.

— І раптом я зустрічаю тебе коло застави, у повозі з чепурним служкою. Ти що, знайшов золоте родовище чи придбав маклерський патент?

— То ви заздрите?

— Ні, я просто задоволений, такий задоволений, що хотів привітати тебе, малюче, та я був недобре вбраний, тож ужив заходів безпеки, щоб тебе не компрометувати.

— Добрі заходи безпеки! — сказав Андреа. — Забалакати зі мною в присутності слуги!

— Нічого не вдієш, синку, я забалакав, коли пощастило зустрітися. Кінь твій прудкий, повіз легенький, та й сам ти слизький, наче в’юн, — якби сьогодні я проґавив тебе, то, либонь, і не зловив би більше.

— Ви ж бачите, я не ховаюся.

— Це твоє щастя, і я дуже хотів би сказати це про себе; а ось я ховаюся. Крім того, я боявся, що ти мене не впізнаєш; але ти таки впізнав мене! — докинув Кадрус із мерзенною посмішкою. — Це так люб’язно з твого боку!

— Гаразд, — сказав Андреа, — то що ж ви хочете?

— Ти кажеш мені «ви». Недобре це, Бенедетто, адже я твій давній приятель; гляди ж бо, а то я стану вимогливий.

Та погроза погамувала гнів Андреа, і він відчув, що має поступитися.

Він знову пустив коня клусом.

— Недобре так поводитися зі мною, Кадрусе, — сказав він. — Ти сам кажеш, що ми давні приятелі, ти з Марселя, а я...

— То ти тепер знаєш, хто ти?

— Та ні, але ж я виріс на Корсиці. Ти старий і впертий, я молодий і непоступливий. Недобре, як ми почнемо погрожувати один одному, нам ліпше все вирішувати ладком. Хіба я винен, що доля усміхнулася мені, а тобі не щастить, як і раніш?

— То тобі справді поталанило? Значить, і той слуга, і бричка, й убрання не позичені? Що ж, тим ліпше! — сказав Кадрус, і очі його аж засяяли від захланності.

— Ти сам це добре бачиш і розумієш, якщо вже забалакав до мене, — дедалі дужче хвилюючись, сказав Андреа. — Якби в мене була така хустина на голові, як оце в тебе, замурзана сорочка на плечах і подерті шкарбани на ногах, то ти не підійшов би до мене.

— Бач, як ти зневажаєш мене, малюче. Недобре це! Тепер, коли я тебе знайшов, ніщо не завадить мені вбратися у найліпшу одіж. Я ж бо знаю, яке в тебе добре серденько: якщо в тебе два костюми, ти один віддаси мені, адже я віддавав тобі мою порцію бобів і юшки, як тобі хотілося їсти.

— Правда твоя, — сказав Андреа.

— Ох і апетит був у тебе! Він у тебе так само добрячий?

— Авжеж, — зареготав Андреа.

— Уявляю, як ти пообідав оце у того князя.

— Та то не князь, а тільки граф.

— Граф? Заможний?

— Так, але не чіпай його, бо з цим паном непросто мати справу.

— Та не переймайся! Ніхто не чіпає твого графа, можеш лишити його собі. Але, звісно ж, — докинув Кадрус із тією ж таки мерзенною посмішкою, — за це доведеться труснути капшуком.

— Та й скільки ж ти хочеш?

— Гадаю, на сто франків щомісяця...

— Еге?

— Я зможу існувати...

— На сто франків?

— Кепсько, звісно ж, ти сам це розумієш, але...

— Але?

— На сто п’ятдесят франків я пречудово влаштуюся.

— Ось тобі двісті, — сказав Андреа.

І тицьнув йому десять луїдорів.

— Гаразд, — сказав Кадрус.

— Заходь до швейцара кожного першого числа, і будеш отримувати стільки ж.

— От бачиш, ти знову принижуєш мене!

— Як це?

— Змушуєш мене звертатися до прислуги! О ні, я, знаєш, хочу мати діло з тобою.

— Гаразд, приходь до мене, і кожного першого числа, принаймні поки мені будуть виплачувати грошенята, ти будеш отримувати своє.

— Бачу, я не помилився в тобі. Ти непоганий хлопчина, добре, як таким людям таланить. Ну ж бо розкажи, як це тобі так пощастило?

— Нащо це тобі? — запитав Кавальканті.

— Знову не довіряєш!

— Нітрохи. Я знайшов мого батька.

— Справжнього батька?

— Ну... він дає мені грошенята...

— То ти віриш йому й шануєш його, зрозуміло. А як звати твого батенька?

— Майор Кавальканті.

— І він задоволений тобою?

— Поки що, либонь, задоволений.

— А хто це допоміг тобі його знайти?

— Граф Монте-Крісто.

— Оцей, що в нього ти допіру був?

— Ага.

— Послухай, постарайся влаштувати мене до нього дідусем, якщо вже він таким опікується.

— Мабуть, я побалакаю з ним про тебе; а поки що ти чим будеш перейматися?

— Я?

— Авжеж, ти.

— Дуже люб’язно, що ти про це турбуєшся, — сказав Кадрус.

— Мені здається, — сказав Андреа, — якщо вже ти мною цікавишся, то я теж маю право дещо розпитати в тебе.

— Правда твоя... Я винайму кімнату в гарному домі, уберуся чепурненько, щодня буду голитися і ходитиму до кав’ярні читати газети. Вечорами буду ходити в театр з якоюсь компанією клакерів. Та й узагалі буду вдавати крамаря, що пішов на відпочинок, я завжди про це мріяв.

— Що ж, добре. Якщо ти втілиш цей намір і будеш обачно поводитися, усе буде чудово.

— Погляньте лишень на цього Боссюе! А ти ким станеш? Пером Франції?

— Усе можливе! — відказав Андреа.

— Майор Кавальканті, може, й пер... та, на жаль, спадковість у цьому ділі скасована.

— Про політику не будемо, Кадрусе! Що ж, ти здобув, що тобі треба було, і ми приїхали, то вилазь і щезни.

— Боронь Боже!

— Чом це?

— Подумай сам, малюче, на голові в мене червона хустина, чоботи без підошов, жодних паперів, та ще й у кишені десять луїдорів, якщо не брати до уваги того, що було там уже — одне слово, двісті франків. Та мене неодмінно заарештують коло застави! Щоб виправдатися, я муситиму заявити, що це ти дав мені ці грошенята, тож розпочнеться дізнання, потім слідство, дізнаються, що я покинув Тулон, ні в кого не спитавшись, і мене поженуть етапом до самого Середземного моря. І я знову стану номером сто шостим, і прощавайте, мої мрії зробитися крамарем, що відійшов від справ! Нізащо, синку, я волію гідно мешкати у столиці.

Андреа спохмурнів; любий син Кавальканті був, як він сам ото зізнався, страшенно впертий. Він зупинив коня, хутко роззирнувся довкруги, і, поки його погляд допитливо озирав усе, рука мов ненавмисне сягнула до кишені й намацала колодку кишенькового пістоля.

Та водночас Кадрус, що ні на мить не зводив очей зі свого супутника, завів руки за спину і потихенько відкрив довгого іспанського ножа, якого завжди мав при собі про всяк випадок.

Приятелі були вочевидь варті один одного і зрозуміли це; Андреа спокійнісінько витяг руку з кишені й заходився гладити свої рудуваті вуса.

— Нарешті ти житимеш щасливо, дядечку Кадрусе, — сказав він.

— Старатимуся зробити все можливе задля цього, — відказав корчмар із Ґарського мосту, складаючи ножа.

— Добре, гайда до Парижа. А як ти поминеш заставу, не викликаючи підозри? Мені здається, у такому вбранні ти ризикуєш ще дужче, сидячи в повозі, ніж простуючи пішки.

— Зачекай, — сказав Кадрус, — зараз побачиш.

Він надів капелюх Андреа, убрав кирею з великим коміром, яку покинув у бричці слуга, і прибрав зосередженого вигляду, який личить доброму слузі, коли його пан сам править кіньми.

— А я так і поїду голомозий? — поспитався Андреа.

— Пусте! — пирхнув Кадрус. — Сьогодні такий вітрюган, що в тебе могло зірвати капелюха.

— Гаразд, — відказав Андреа, — завершимо цю справу.

— А хто ж тобі заважає? — запитав Кадрус. — Сподіваюся, не я?

— Цить!.. — прошепотів Кавальканті.

Заставу поминули щасливо.

Діставшись першої вулиці, Андреа зупинив коня, і Кадрус плигнув додолу.

— Зачекай, — сказав Андреа, — а кирея, а мій капелюх?

— Ти ж не хочеш, щоб я застудився. — відтяв Кадрус.

— А як же ж я?

— Ти молодий, а я вже старію. Бувай, Бенедетто!

І він зник у провулку.

— Ох, — сказав Андреа, — невже на землі неможливе цілковите щастя?

VIII. Подружня сварка

Діставшись майдану Людовика XV, юнаки розлучилися: Моррель подався на Бульвари, Шато-Рено — до мосту Революції, а Дебре попрямував набережною.

Моррель і Шато-Рено, певне, подалися до рідних домівок, як ото кажуть і досі з трибун Палати в гарно побудованих промовах і на сцені театру на вулиці Ришельє у гарно написаних п’єсах, проте Дебре вчинив інакше. Біля брами Лувра він звернув ліворуч, уклуса перетнув Карусельний майдан, попрямував вулицею Сен-Рок, звернув на вулицю Мішодьєр і під’їхав до Данґлярового дому саме тієї миті, коли Вільфорове ландо, одвізши його самого з дружиною в передмістя Сент-Оноре, доправило додому баронесу.

Як своя людина в домі, Дебре перший заїхав у дворисько, кинув повід лакеєві, а сам повернуся до повозу, допоміг пані Данґляр вийти відтіля і взяв її попідруч, щоб відпровадити до покоїв.

Тільки брама зачинилася і баронеса разом із Дебре опинилася у дворі, він сказав:

— Що з вами таке, Ерміно? Чому вам стало недобре, коли граф розповідав ту історію чи радше казку?

— Тому що я взагалі кепсько почувалася сьогодні, друже мій, — відказала баронеса.

— Та ні, Ерміно, — заперечив Дебре, — ніколи я цьому не повірю. Навпаки, ви були в доброму гуморі, коли приїхали до графа. Щоправда, пан Данґляр був трохи не в дусі, та знаю, що ви не дуже звертаєте увагу на його кепський настрій. Хтось засмутив вас. Розкажіть мені, у чім річ, ви ж знаєте, я не потерплю, щоб вас кривдили.

— Запевняю вас, Люсьєне, ви помиляєтеся, — сказала пані Данґляр. — Річ просто в самопочуванні, як я вам сказала, та ще в кепському настрої, який ви помітили і про який я вам не хотіла казати.

Було зрозуміло, що пані Данґляр перебуває під владою того нервового збудження, якого й самі жінки не усвідомлюють як слід, або ж вона, як угадав Дебре, зазнала якогось прихованого струсу, що про нього не хотіла зізнаватися. Дебре звик рахуватися з безпричинною нервозністю, як з одним зі складників жіночої натури, тож він перестав наполягати і вирішив чекати сприятливої миті, коли можна буде знову поставити це запитання чи коли вона сама надумає зізнатися.

Біля дверей свого покою баронеса зустріла панну Корнелі, свою покоївку.

— Що робить моя донька? — запитала пані Данґляр.

— Цілий вечір училася, а потім уклалася в ліжко, — відказала панна Корнелі.

— Та, мені здається, хтось грає на роялі?

— Це грає панна Д’Армії , а панна Ежені вже в ліжку.

— Гаразд, — сказала пані Данґляр, — допоможіть мені роздягнутися.

Вони ввійшли до покою. Дебре вмостився на широкому дивані, а пані Данґляр із панною Корнелі ввійшла у будуар.

— Скажіть, Люсьєне, — запитала крізь двері пані Данґляр, — Ежені й далі не хоче з вами розмовляти?

— Не лише я скаржуся на це, люба пані, — сказав Люсьєн, бавлячись із баронесиним цуциком, який визнавав його другом у домі і завжди лащився до нього. — Пам’ятаю, днями я чув, як Морсер нарікав на те, що не може домогтися жодного слова від своєї нареченої.

— Правда ваша, — сказала пані Данґляр, — та, гадаю, незабаром усе зміниться й Ежені заявиться до вашого кабінету.

— До мого кабінету?

— Я хочу сказати, до міністерського кабінету.

— Навіщо?

— Щоб попросити вас улаштувати їй ангажемент в оперу. Ох, іще ніколи не бачила я такого замилування в музиці! Для дівчини з найвищого світу це просто кумедно!

Дебре всміхнувся.

— Що ж, — сказав він, — нехай приходить, якщо ви з бароном будете згодні. Ми влаштуємо їй цей ангажемент і постараємося, щоб він відповідав її талантам, хоч ми надто вже бідні, щоб оплачувати такий талант, як ото у неї.

— Можете йти собі, Корнелі, — сказала пані Данґляр, — ви мені більше не потрібні.

Корнелі пішла, і за хвилю пані Данґляр вийшла із будуару в гарнюньому негліже. Вона сіла коло Люсьєна і почала замислено гладити цуцика.

Люсьєн мовчки дивився на неї.

— Скажіть, Ерміно, — мовив він нарешті, — відверто скажіть: ви чимось засмучені?

— Ні, нічим, — відказала баронеса.

Та їй було душно, вона підвелася, спробувала вдихнути на повні груди і підійшла до люстра.

— Я сьогодні скидаюся на опудало, — сказала вона.

Усміхаючись, Дебре підвівся, щоб підійти до неї й заспокоїти з цього приводу, аж раптом двері відчинилися.

Увійшов Данґляр. Дебре знову опустився на диван.

Почувши, як відчинилися двері, пані Данґляр обернулася і глянула на свого чоловіка з подивом, якого навіть не спробувала приховати.

— Доброго вечора, мосьпані, — сказав банкір. — Доброго вечора, пане Дебре.

Либонь, баронеса пояснила собі ці несподівані відвідини тим, що барон захотів затерти ті шпильки, які декілька разів за цю днину виривалися в нього.

Вона прибрала гордовитого вигляду і, не відповідаючи чоловікові, обернулася до Люсьєна.

— Прочитайте мені щось, пане Дебре, — сказала вона.

Дебре той візит спершу стривожив, та, побачивши, яка незворушна баронеса, він заспокоївся і простягнув руку до книжки, закладеної перламутровим ножиком із золотою оздобою.

— Перепрошую, — сказав банкір, — але ви зморені, баронесо, і вам пора відпочити. Уже одинадцята година, та й пан Дебре мешкає далеченько.

Дебре остовпів, і не тому, що Данґлярів тон не був поштивий і спокійний; та за тією чемністю і спокоєм стояла незвична готовність не зважати цього разу на бажання дружини.

Баронеса теж була здивована і висловила свій подив поглядом, що, либонь, змусив би її чоловіка замислитися, якби він не дивився у газету, де шукав відомості з біржі.

Отож той гордовитий погляд пропав марно і геть не сягнув мети.

— Пане Дебре, — сказала баронеса, — майте на увазі, що я не маю ані найменшого бажання спати, що мені багато треба розповісти вам, і що вам доведеться слухати мене всеньку ніч, хоч би як вас там хилило на сон.

— Я до ваших послуг, пані, — незворушно відказав Дебре.

— Любий пане Дебре, — устряв банкір, — прошу вас, позбавте себе сьогодні від балачок пані Данґляр; ви з тим самим успіхом можете вислухати її і завтра. Та сьогоднішній вечір належить мені, я залишаю його за мною і присвячу його, з вашого дозволу, серйозній розмові з дружиною.

Цього разу удар був простий і спрямований так влучно, що приголомшив Люсьєна і баронесу. Вони перезирнулися, наче бажаючи знайти опору одне в одному від цього нападу, та незаперечна влада господаря дому взяла гору, і перемога лишилася за чоловіком.

— Не подумайте тільки, що я виганяю вас, любий Дебре, — провадив Данґляр, — нітрохи, що ви! Та з огляду на непередбачені обставини мені треба сьогодні ж таки побалакати з баронесою: це буває не так часто, щоб гніватися за це на мене.

Дебре пробурмотів декілька слів, уклонився і вийшов, налітаючи на меблі, наче ото Натан в «Аталії».

— Просто дивно, — сказав він собі, коли за ним зачинилися двері, — як легко беруть над нами гору ці чоловіки, яких ми завжди висміюємо!

Коли Люсьєн вийшов, Данґляр сів замість нього на дивані, згорнув книжку, що лишилася розгорнута, і, прибравши надзвичайно силувану позу, теж почав гратися з цуциком. Та оскільки той цуцик, що не ставився до нього так приязно, як до Дебре, хотів був його вкусити, то він згріб його шкуру і жбурнув у протилежний кінець покою на тапчан.

Цуцик на льоту заскавучав, та, опинившись на тапчані, сховався за подушку і, здивований таким незвичним ставленням, замовк і не ворушився.

— Ви робите успіхи, мосьпане, — не моргнувши й оком, сказала баронеса. — Зазвичай ви просто брутальні, та сьогодні поводитеся немов бидло.

— А це тому, що сьогодні в мене настрій гірший, аніж звичайно, — відказав Данґляр.

Ерміна зиркнула на банкіра з величезною зневагою. Та звичка кидати зневажливі погляди зазвичай виводила із себе зарозумілого Данґляра, та сьогодні він, здавалося, не звернув на те ніякої уваги.

— А мені що до вашого кепського гумору? — відтяла баронеса, обурена чоловіковим спокоєм. — Це мене не стосується. Сидіть у себе в кімнаті з вашим недобрим настроєм або ж виявляйте його у своїй конторі, адже у вас є службовці, яким ви платите гроші, от і зривайте на них ваш настрій!

— Ні, пані, — відказав Данґляр, — ваші поради недоречні, тож я не хочу слухати їх. Моя контора — це моя золотоносна річка, як каже, здається, пан Демутьє, і я не маю наміру заважати її плину і каламутити її хвилі. Мої службовці — чесні люди, які допомагають мені наживати маєток, і плачу я їм незмірно менше, ніж вони заслуговують, якщо оцінювати їхню працю за результатами її. Мені нема за що гніватися на них, зате викликають у мене гнів люди, що годуються моїми обідами, заганяють моїх коней і спустошують мою касу.

— Що ж це за люди, які спустошують вашу касу? Скажіть ясніше, коли ваша ласка.

— Не турбуйтеся, якщо я і промовляю загадками, то вам не доведеться довго шукати ключ до них, — відказав Данґляр. — Мою касу спустошують ті, хто за однісіньку годину виймає відтіля п’ятсот тисяч франків.

— Не розумію я, — сказала баронеса, намагаючись приховати дрож у голосі й рум’янець на обличчі.

— Та ні, ви пречудово все розумієте, — сказав Данґляр, — та якщо ви такі вперті, то я скажу вам, що я втратив на іспанській позиці сімсот тисяч франків.

— Ти ба! — насмішкувато сказала баронеса. — І ви звинувачуєте в цьому мене?

— А чом би й ні?

— Я винна в тому, що ви втратили сімсот тисяч франків?

— Та вже ж не я.

— Раз і назавжди, мосьпане, — гостро сказала баронеса, — я заборонила вам розмовляти зі мною про гроші; до такої мови не звикла я ні в моїх батьків, ні в домі мого першого чоловіка.

— Ще б пак, — сказав Данґляр, — у всіх них не було і шеляга за душею.

— Тим паче я не могла познайомитися з вашим банковим жаргоном, який тут гучить мені у вухах від ранку до вечора. Ненавиджу дзенькіт монет, які лічать і перелічують. Хтозна, що гидкіше, хіба що звук вашого голосу!

— Ти ба, яке диво! — сказав Данґляр. — А я гадав, що ви навіть дуже цікавитеся моїми грошовими оборудками.

— Я? Що за дурня! Хто вам таке сказав?

— А ви самі.

— Облиште!

— Авжеж.

— Цікаво було б знати, коли таке було.

— Зараз скажу. У лютому ви перша заговорили зі мною про гаїтянську позику: наче ви бачили уві сні, що до гаврського порту увійшло судно і привезло звістку про виплату боргу, який уже начебто й виплачувати ніхто не збирався. Я знаю, що ви схильні до яснобачення, тож я звелів тихенько скупити всі облігації гаїтянської позики, які лишень можна було знайти, і отримав зиск у чотириста тисяч франків, із яких сто тисяч чесно передав вам. Ви витратили їх, як вам хотілося, я не втручався в це. У березні йшлося про залізничну концесію. Конкурентами були три компанії, що пропонували однакові гарантії. Ви сказали мені, наче ваше внутрішнє чуття підказує вам, що перевагу нададуть так званій Південній компанії. І хоч ви кажете, що справи чужі вам, ваше внутрішнє чуття в декотрих питаннях досить гостре. Отож, я негайно записав на себе дві третини акцій Південної компанії. І справді, їй надали перевагу; як ви й передбачали, акції зросли утричі, тож я нажив на цім мільйон, із якого двісті п’ятдесят тисяч передав вам на шпильки. А на що ви витратили ті двісті п’ятдесят тисяч франків?

— Та куди ви хилите зрештою? — вигукнула баронеса, здригаючись від досади й обурення.

— Потерпіть, мосьпані, я закінчую.

— Слава тобі Господе!

— У квітні ви були на обіді в міністра, там розмовляли про Іспанію, і випадково ви почули секретну розмову: ішлося про вигнання Дона Карлоса. Я придбав іспанську позику. Вигнання відбулося, і я здобув шістсот тисяч франків того дня, коли Карл V перейшов Бідассоа. Із тих шестисот тисяч франків ви отримали п’ятдесят тисяч екю; вони були ваші, ви розпорядилися ними на ваш розсуд, і я не вимагав, щоб ви звітували за них. Та хоч як там воно було, цього року ви здобули п’ятсот тисяч ліврів.

— І що ж далі?

— Далі? У тім і лихо, що далі справи поточилися гірше.

— Ви так дивно висловлюєтеся...

— Ці вислови передають мою думку, а це те, що мені й треба... Далі — це було три дні тому. Три дні тому ви розмовляли про політику з Дебре, й із його слів вам здалося, що Дон Карлос повернувся до Іспанії; тоді я продаю свою позику; новина розходиться у всіх усюдах, починається паніка, я вже не продаю, а даром віддаю; наступного дня виявляється, що звістка була неправдива, і через ту хибну звістку я втратив сімсот тисяч франків.

— Та й що ж?

— А те, що як я даю вам чверть мого виграшу, то ви повинні відшкодувати мені чверть мого програшу; четверта частка від семисот тисяч франків — це сто сімдесят п’ять тисяч франків.

— Ви чистісіньку дурню кажете, і я не розумію, чому до всієї цієї історії ви приплели ім’я Дебре.

— Та тому, що як у вас не виявиться випадково ста сімдесяти п’яти тисяч франків, які мені потрібні, вам доведеться позичити їх у ваших друзів, а Дебре ваш друг.

— Що за гидь! — вигукнула баронеса.

— Прошу вас, не треба гучних фраз, жестів і сучасної драми, люба пані. А то я муситиму сказати вам, що звідціля бачу, як Дебре собі посміхається, перелічуючи ті п’ятсот тисяч ліврів, які ви йому передали цього року, і каже собі, що нарешті знайшов те, чого не могли знайти найліпші гравці — рулетку, де виграють, нічого не ставлячи на кін і не втрачаючи від програшу.

Баронеса була в нестямі.

— Негіднику, — вигукнула вона, — посмійте лишень сказати, що ви не знали того, що сьогодні зважуєтеся закидати мені!

— Я не кажу, що знав, і не кажу, що не знав. Я тільки кажу: пригадайте мою поведінку за ті останні чотири роки, коли ви вже перестали мені бути дружиною, а я — вашим чоловіком, і ви побачите, яка вона логічна. Незадовго до нашого розриву вам закортіло вчитися музики з отим славетним баритоном, що так успішно дебютував ув Італійському театрі, а я вирішив навчитися танцювати під орудою танцівниці, що так уславилася в Лондоні. Це мені обійшлося, за вас і за себе, десь у сто тисяч франків. Я нічого не сказав, тому що в родинному житті потрібна гармонія. Сто тисяч франків за те, щоб чоловік і жінка ґрунтовно вивчили музику й танці — це недорого. Незабаром музика набридла вам, і у вас виникло бажання вивчати дипломатичне мистецтво під керівництвом міністерського секретаря; я надаю вам змогу вивчати його. Розумієте, мені нема діла до цього, якщо ви самі оплачуєте ваші уроки. Та тепер я бачу, що ви залазите в мою касу і що ваша освіта може коштувати мені сімсот тисяч франків щомісяця. Е ні, люба пані, так далі тривати не може. Або дипломат буде давати вам уроки безоплатно, і я буду терпіти його, або ж і духу його не буде в моєму домі. Зрозуміло вам, пані?

— Це вже занадто, мосьпане! — задихаючись, вигукнула Ерміна. — Ви переходите всі межі!

— Та я із задоволенням бачу, — сказав Данґляр, — що ви від мене не відлипаєте і самохіть дотримуєтеся заповіді: «Дружина за своїм чоловіком іде».

— Ви ображаєте мене!

— Правда ваша. Облишмо це і побалакаймо спокійно. Я особисто ніколи не втручався до ваших справ, хіба задля вашого добра, от і ви робіть так само. Кажете, мої грошенята не стосуються вас? Чудово, орудуйте своїми, а моїх не примножуйте і не применшуйте. Утім, це, може, якийсь підступ? Міністр має зуб на мене за те, що я в опозиції, і заздрить моїй популярності, то, може, він змовився з Дебре, щоб зруйнувати мене?

— Еге ж, скидається на правду!

— Авжеж, ще й як! Де ж таке хто бачив, адже хибна звістка телеграфом — це неможлива чи майже неможлива річ. Два останні телеграфи подали сигнали, що геть відрізнялися від інших. Авжеж, це наче задля мене все утнули!

— Здається, ви знаєте, — уже покірніше мовила баронеса, — що того службовця вигнали з праці чи навіть збиралися віддати до суду, уже й заарештувати його хотіли, та він утік. Його втеча свідчить про те, що він або навіженець, або злочинець... Ні, то була помилка.

— Авжеж, і з тієї помилки кепкують дурники, вона варта безсонної ночі міністрові, через неї державні секретарі пишуть папери, та вона коштує мені сімсот тисяч франків.

— Послухайте-но, — сказала раптом Ерміна, — якщо все це, на вашу думку, походить від Дебре, то чому ви кажете це мені, а не самому Дебре? Чому ви звинувачуєте чоловіка, а питаєте з жінки?

— А хіба я знаю Дебре? — запитав Данґляр. — Хіба я хочу його знати? Хіба я повинен знати, що це він дає вам такі поради? Хіба я граю на біржі? Ні, усе воно стосується вас, а не мене.

— Та якщо вам це так вигідно...

Данґляр стенув плечима.

— Ото дурні ці жінки! Вважають себе великорозумними, якщо їм пощастило так вдало сплести одну чи десять любовних інтриг, щоб про них балакав усенький Париж. Та майте на увазі, навіть якби ви зуміли приховати ваші походеньки від чоловіка — а це найпростіше, бо здебільшого чоловіки просто не хочуть бачити, — то й тоді ви були б жалюгідною відбиткою половини ваших світських подруг. Але й цього нема, бо я завжди все знав: за шістнадцять років ви, може, зуміли приховати від мене якусь думку, та жодного поруху не приховали, жодного переступу. Ви тішилися вашою спритністю, ви були твердо певні, що обманюєте мне, а що з того стало? Завдяки моєму вдаваному незнанню поміж вашими друзями, від де Вільфора до Дебре, не було жодного, хто не боявся б мене. Не було жодного, хто не рахувався б зі мною як із господарем дому, а це єдине, чого я від вас вимагаю; і врешті, жоден не зважився б розмовляти з вами про мене так, як я сам оце кажу зараз. Можете змальовувати мене відразливим, та я не дозволю вам робити мене кумедним, а головне, рішуче забороняю вам руйнувати мене.

Поки не прозвучало Вільфорове ім’я, баронеса ще сяк-так трималася, та, почувши те ім’я, вона пополотніла і, наче в ній була якась пружина, схопилася, простягнула руки, наче заклинаючи мару, і ступнула до чоловіка, ніби намагаючись видерти в нього останнє слово таємниці, якої він і сам не знав чи, може, за якимось розрахунком, так само мерзенним, як і всі Данґлярові розрахунки, не хотів остаточно відкрити.

— Вільфор? Що це означає? Що ви хочете сказати?

— Це означає, мосьпані, що пан де Нарґон, ваш перший чоловік, який не був ані філософом, ані банкіром, а, може, був і тим, і тим, побачивши, що не може мати ніякого зиску від королівського прокурора, помер від горя чи від гніву, заставши вас після дев’ятимісячної відсутності на шостому місяці вагітності. Чому, замість того щоб убити, він допустив, щоб його самого вбили? Тому, що в нього не було капіталу, який слід було б захищати. А я належу моєму капіталові. Із вини мого компаньйона Дебре я втратив сімсот тисяч франків. Нехай він відшкодує свою частку збитків, і ми будемо далі провадити справу разом, або ж нехай оголосить себе неплатоспроможним боржником цих ста сімдесяти п’яти тисяч франків і зробить те, що роб­лять банкрути, — щезне. Авжеж, я знаю, це приємний молодик, коли його відомості правдиві, та якщо вони хибні, то у світському товаристві знайдеться п’ятдесят інших, які варті більше, ніж він.

Пані Данґляр заклякла, та все ж таки вчинила остатнє зусилля, щоб відповісти на той удар. Вона впала у фотель, думаючи про Вільфора, про те, що сталося за обідом, про цю страшенну низку нещасть, які останніми днями одне за одним падали на її дім, обертаючи затишний спокій її родинного життя непристойними сварками.

Данґляр навіть не глянув на неї, хоч вона чимдуж намагалася зомліти. Не сказавши більше ні слова, він зачинив за собою двері покою і пішов до себе, тож пані Данґляр, отямившись від своєї гаданої непритомності, могла подумати, що їй примарилося щось недобре.

IX. Шлюбні плани

Наступного дня після тієї сцени, о тій порі, коли Дебре дорогою до міністерства заглядав зазвичай до пані Данґляр, його ридван не вкотився у дворисько.

О тій-таки порі, а саме о пів на першу пополудні, пані Данґляр звеліла подати ридван і виїхала з дому.

Заховавшись за шторою, Данґляр стежив за тим від’їздом, якого він очікував. Він звелів, щоб йому доповіли, щойно пані Данґляр повернеться, та до другої вона ще не приїхала додому.

О другій годині він погукав візника, поїхав у Палату і записався до переліку промовців, що збиралися виступати проти бюджету.

Від дванадцятої до другої він не виходив із кабінету, дедалі дужче супився, читаючи донесення, підраховував нескінченні числа і приймав відвідувачів, зокрема, і майора Кавальканті, що, як завжди, багровий, бундючний і пунктуальний, прийшов о тій порі, про яку вони домовилися напередодні, щоб залагодити свої справи з банкіром.

Вийшовши з Палати, де під час засідання він страшенно кипів і гостріше, ніж будь-коли, картав міністерство, Данґляр сів до свого ридвана і звелів кучерові їхати на Єлисейські Поля, 30.

Граф Монте-Крісто був удома, та в нього хтось сидів, тож він попросив Данґляра зачекати трохи у вітальні.

Поки банкір сидів, очікуючи, двері відчинилися й увійшов чоловік ув одязі священика; либонь, він був ближче знайомий із господарем, тож не лишився чекати, як ото Данґляр, а вклонився йому, пройшов у внутрішні покої і зник.

Майже відразу ті двері, що за ними зник священик, відчинилися знову, і з’явився граф Монте-Крісто.

— Перепрошую, любий бароне, — сказав він. — Бачте, до Парижа допіру приїхав один мій давній приятель, панотець Бузоні, ви, певне, помітили його, він проходив тут. Ми давно не бачилися, і в мене не вистачило духу відразу ж розлучитися з ним. Сподіваюся, ви мене зрозумієте і вибачите, що я змусив вас чекати.

— Облиште, — сказав Данґляр, — це звісне діло: я прийшов невчасно і зараз піду.

— Боронь Боже! Навпаки, сідайте, прошу вас. Та що це з вами таке? У вас такий стурбований вигляд, що ви лякаєте мене. Засмучений капіталіст — немов комета: він теж віщує лихо людству.

— Річ у тім, пане графе, що мене вже кілька днів переслідують невдачі, я весь час отримую лихі звістки.

— Це жахливо! — сказав граф Монте-Крісто. — Ви знову програли на біржі?

— Ні, це діло я облишив, принаймні на певний час; цього разу просто одне банкрутство у Трієсті.

— Ти ба! Ви, мабуть, маєте на увазі банкрутство Джакопо Манфреді?

— Атож. Уявіть собі, людина, яка вже бозна-відколи провадить зі мною справи на вісімсот-дев’ятсот тисяч франків щорічно. Жодної затримки не було, жодної нестачі, він розраховувався, мов князь... який платить. Я видав йому аванс у мільйон франків, аж раптом цей клятий Джакопо Манфреді зупиняє виплати!

— Та невже?

— Нечуване лихо. Я видаю на нього вексель на шістсот тисяч ліврів, який повертається без оплати, та ще й у мене лежить на чотириста тисяч франків його векселів терміном на кінець цього місяця, які повинен оплатити його паризький кореспондент. Сьогодні тридцяте, я посилаю по гроші, аж дзуськи, кореспондент ушився. Якщо взяти до уваги іспанську халепу, я гарно закінчую цей місяць.

— Хіба ви так багато згубили на тій іспанській халепі?

— Авжеж, у мене пропало сімсот тисяч франків, гарна сума!

— Як же ви так улипли, нехай йому всячина? Адже ви стріляний горобець!

— То все дружина. Їй примарилося, ніби Дон Карлос повернувся до Іспанії, і вона вірить у сни. Вона каже, що це магнетизм, і як бачить щось уві сні, то запевняє, що так воно і буде. Я дозволив їй зіграти, як вона вважає за потрібне, бо в неї свій маклер і свої кошти. Вона зіграла і програла. Щоправда, вона грала не на мої гроші, а на свої. Та ви ж розумієте, якщо дружина програє сімсот тисяч франків, це дається взнаки і чоловікові. Невже ви цього не знали? Цей випадок накоїв такого розголосу!

—Та чув я про це, тільки подробиць не знаю, крім того, я нічогісінько не тямлю в біржових оборудках.

— Ви геть не граєте на біржі?

— Я? Коли ж мені грати? Я насилу підраховую мої прибутки. Мені довелося б, крім управителя, найняти ще рахівника і касира. Та, до речі, про Іспанію. Мені здається, баронеса могла не лише уві сні побачити повернення Дона Карлоса. Хіба про це не писали в газетах?

— Жодного слова.

— Але той порядний «Мессажер», здається, виняток із правила і сповіщає тільки достеменні відомості, а також телеграфні донесення.

— Оце й незрозуміло, — сказав Данґляр, — адже звістка про повернення Дона Карлоса справді надійшла телеграфом.

— Тож за цей місяць, — сказав граф Монте-Крісто, — ви втратили десь приблизно мільйон сімсот тисяч франків?

— І не приблизно, а точнісінько стільки.

— Ото халепа! Для третьорядного статку це відчутний удар! — співчутливо зауважив граф Монте-Крісто.

— Як це — для третьорядного? — трохи ображено запитав Данґляр.

— Авжеж, — відказав граф Монте-Крісто, — я вважаю, що існує три категорії багатства: першорядні маєтки, другорядні й третьорядні. Я прозиваю першорядним такий статок, що складається з непроминущих цінностей, які перебувають напохваті, — земля, копальні, державні папери таких країн, як Франція, Австрія і Англія, якщо ті цінності, копальні й папери становлять загалом суму в сто мільйонів. Другорядним маєтком я прозиваю промислові підприємства, акціонерні компанії, намісництва і князівства, що дають не більше півтора мільйона річного зиску, за капіталу не більше як п’ятдесят мільйонів. І нарешті третьорядний статок — це капітали, які запустили в обіг, зиск, що залежить від чужої волі чи гри випадку, ті, що їм чиєсь банкрутство може завдати збитків, ті, що їх може похитнути звістка телеграфом, випадкові оборудки, одне слово, справи, що залежать від щастя, яке можна назвати найнижчою потугою, якщо порівнювати її з найвищою потугою, тобто силою природи, і вони становлять загалом фіктивний чи дійсний капітал десь на п’ятнадцять мільйонів. Ваше становище отаке, правда ж?

— Та правда-таки, — погодився Данґляр.

— Звідси випливає, — незворушно провадив граф Монте-Крісто, — що як шість місяців підряд будуть закінчуватися так само, як і цей, то третьорядна компанія опиниться у скрутному становищі.

— Ох, це вже ви перебрали міру! — сказав Данґляр.

— Нехай сім місяців... — провадив граф Монте-Крісто. — Скажіть, ви замислювалися над тим, що сім разів по мільйону сімсот тисяч франків — це майже дванадцять мільйонів? Ніколи, еге? І добре робили, тому що після таких роздумів уже не будеш ризикувати своїми грошенятами, які для фінансиста —як шкіра для цивілізованої людини. Ми носимо більш чи менш пишне убрання, і воно надає нам ваги; та коли людина вмирає, у неї залишається тільки шкіра. Отак і ви, покинувши справи, залишитеся з вашим дійсним маєтком, тобто щонайбільше з п’ятьма чи шістьма мільйонами, адже третьорядні маєтки становлять по суті лише третину чи чверть своєї позірності, як ото залізничний локомотив є тільки менш чи більш потужним механізмом, хоч він і здається могутнім у хмарах диму. Так ось, із вашого дійсного активу на п’ять мільйонів ви допіру позбулися майже двох і відповідно поменшав і ваш фіктивний маєток, тобто кредит; якщо висловитися інакше, любий пане Данґляре, вам пустили крові, і якщо повторювати цю дію чотири рази, то настане смерть. Ох, глядіть, любий друже, обережніше! Може, вам потрібні гроші? То я позичу, хочете?

— Ви так недобре рахуєте! — вигукнув Данґляр, закликаючи на поміч усю свою витримку. — Цієї самісінької миті моя каса вже наповнилась завдяки іншим, вдалішим оборудкам. Втрата крові поповнилася завдяки живленню. Я програв битву в Іспанії, мене розгромили у Трієсті, та мій індійський флот, може, загарбав декілька суден, а мої шукачі в Мексиці десь натрапили на руду.

— Чудово, що й казати! Але рана ця насилу загоїлася, і за перших утрат буде знову кровити.

— Ні, адже я дію напевне, — відтяв Данґляр із банальною хвальковитістю шахрая, що звик звеличувати себе. — Щоб повалити мене, потрібно було б повалення трьох урядів.

— Таке теж траплялося.

— Загибель усіх урожаїв.

— Згадайте про сім гладких і сім худих корів.

— Або щоб море відринуло від берегів, як ото за фараонової пори; але морів багато, а кораблі можна замінити караванами, та й годі.

— Тим ліпше, тим ліпше, любий пане Данґляре, — сказав граф Монте-Крісто, — бачу, я помилявся, і ви належите до капіталістів другого ряду.

— Гадаю, я можу претендувати на цю честь, — сказав Данґляр зі своєю стандартною усмішкою, що нагадувала графові Монте-Крісто отой каламутний місяць, який малюють художники над руїнами. — Та якщо ми вже звели річ про справи, — докинув він, щоб змінити тему розмови, — то скажіть мені, що, на вашу думку, міг би я зробити для пана Кавальканті?

— Дати йому грошенят, якщо він акредитований на вас і якщо ви цьому кредитові довіряєте.

— Ще б пак, цілком! Він прийшов до мене сьогодні вранці з чеком на сорок тисяч франків, підписаним Бузоні й адресованим на ваше ім’я, із вашим бланком на звороті. Ви розумієте, що я негайно відлічив йому сорок банкнотів.

Граф Монте-Крісто схвально кивнув.

— Та це ще не все, — провадив Данґляр, — він відкрив у мене кредит своєму синові.

— Дозвольте поставити нескромне запитання: а скільки він дає синові?

— П’ять тисяч франків щомісяця.

— Шістдесят тисяч за рік! Я так і думав, — сказав граф Монте-Крісто, стенувши плечима. — Усі Кавальканті страшенні скнари. Що таке для юнака п’ять тисяч франків щомісяця?

— Та ви розумієте, що як молодикові треба буде зайвих кілька тисяч...

— Не давайте, а то батько і не подумає вам зарахувати їх; ви не знаєте італійських мільйонерів: це чистісінькі Гарпаґони. А хто відкрив йому той кредит?

— Банк Фенці, одна з найліпших компаній Флоренції.

— Не хочу сказати, що вам загрожують збитки, нітрохи, та все ж таки не виходьте за межі кредиту.

— То ви не дуже довіряєте цьому Кавальканті?

— Я? Я дам йому під його підпис десять мільйонів. За моїм розподілом, це маєток другого ряду, любий пане бароне.

— А він такий простий! Я взяв би його за звичайного майора.

— І зробили б йому честь; маєте рацію, вигляд у нього не дуже солідний. Коли я побачив його вперше, то подумав, що це якийсь старий лейтенант, який вкрився пліснявою у своєму мундирі. Але всі італійці такі, вони скидаються на старих євреїв, якщо не вражають розкішшю, як східні чародії.

— Син має ліпший вигляд, — сказав Данґляр.

— Здається. Трохи ніяковий, але загалом цілком пристойний. Я за нього трохи боявся.

— Чому?

— Тому що, як ви його в мене бачили, то був чи не перший його вихід у світське товариство; принаймні мені так казали. Він мандрував із дуже суворим вихователем і ніколи не був у Парижі.

— Кажуть, усі ці знатні італійці одружуються зазвичай у своєму колі? — недбало запитав Данґляр. — Вони полюбляють об’єднувати багатства.

— Зазвичай, так, але Кавальканті великий оригінал і все чинить на свій лад. Він, звісно ж, привіз сина до Франції, щоб тут одружити його.

— Ви так гадаєте?

— Я певен цього.

— І тут знають про його маєток?

— Про це дуже багато балакають, але одні кажуть, що в нього мільйони, а другі, що в нього й шеляга нема за душею.

— А ваша думка яка?

— Моя думка суб’єктивна, з нею не варто рахуватися.

— Але все-таки...

— Бачте, ці Кавальканті колись орудували військами і керували провінціями. Я вважаю, що у всіх цих старих подеста і колишніх кондотьєрів є мільйони, закопані в льохах чи ще там десь, про них знають лише старші в роду й передають це знання у спадок із покоління в покоління. Тим-то вони всі жовті й тверді, як оті флорини епохи Республіки, яких вони так давно споглядають, що відблиск того золота ліг на їхні обличчя.

— Так отож, — сказав Данґляр, — і це тим паче правда, що ні в кого з них нема і клаптя землі.

— Або принаймні дуже мало; сам я бачив тільки палац Кавальканті в Луцці.

— То в нього є палац? — усміхнувся Данґляр. — Це вже дещо!

— Та й то він віддав його в оренду міністрові фінансів, а сам поселився у маленькому будиночку. Я казав вам, що він жмикрут.

— Не дуже ви хвалите його, бачу!

— Послухайте, я ж його майже не знаю; я зустрічався з ним разів зо три. Усе, що мені про нього відомо, я чув од панотця Бузоні і від нього самого. Він казав мені сьогодні про свої плани щодо сина і натякнув, що йому набридло тримати свої скарби в Італії, мертвій країні, і що він хотів би пустити свої мільйони в обіг або у Франції, або в Англії. Та майте на увазі, хоч я і ставлюся з величезною довірою до абата Бузоні, усе ж таки я ні за що не відповідаю.

— Усе одно дякую вам за клієнта; його ім’я прикрашає мої книги, і мій касир, якому я пояснив, хто такі Кавальканті, дуже пишається цим. До речі, питаю просто з цікавості, якщо ці люди одружують своїх синів, дають вони їм посаг?

— Коли як. Я знав одного італійського князя, багатого, мов золота копальня, нащадка одного з найшляхетніших тосканських родів, то він, якщо його сини одружувалися, як йому хотілося, давав їм мільйони, а якщо женилися всупереч його волі, задовольнявся тим, що давав їм тридцять екю місячно. Припустимо, Андреа одружиться згідно з батьковим бажанням, тоді майор, може, дасть йому мільйонів два чи й три. Якщо це буде, наприклад, банкірова донька, то він, може, візьме участь у справі свого свата. Та припустимо, що невістка йому не сподобається; тоді прощавайте, грошенята: татусь Кавальканті бере ключа від своєї каси, двічі обертає його в замку, і ось наш Андреа мусить провадити життя паризького жевжика, шахруючи в картярській грі або в кості.

— Цей парубок знайде собі баварську або перуанську принцесу, він захоче взяти разом із дружиною князівську корону, Ельдорадо з Потосі на додачу.

— Помиляєтеся, ці шляхетні італійці частенько беруть шлюб із простими дівчатами, вони, як ото Юпітер, полюбляють змішувати породи. Але чому це ви розпитуєте мене, любий бароне? Чи не збираєтеся ви оженити Андреа?

— А що, — сказав Данґляр, — це була б нічогенька оборудка, я ж бо ділова людина.

— Та не з панною Данґляр, сподіваюся? Ви ж не захочете, щоб Альбер перерізав горлянку сердешному Андреа?

— Альбер? — стенувши плечима, перепитав Данґляр. — Та йому байдуже!

— Хіба він не заручений із вашою донькою?

— Тобто ми розмовляли про цей шлюб із Морсером, проте пані де Морсер із Альбером...

— Невже ви вважаєте, що він їй не рівня?

— Ох, мені здається, панна Данґляр варта не менше, ніж віконт де Морсер!

— Посаг у панни Данґляр буде справді нічогенький, я в цьому не сумніваюся, надто ж як телеграф перестане хибити.

— Річ не лише у посазі. Та, до речі, скажіть-но...

— Ага?

— Чому ви не запросили Морсера і його батьків на цей обід?

— Я його запрошував, та він повинен був їхати з пані де Морсер у Дьєпп, бо їй порадили дихати морським повітрям.

— Ще б пак, ще б пак, — зареготав Данґляр, — те повітря має бути їй корисне!

— Чому це?

— Бо вона дихала ним замолоду.

Граф Монте-Крісто пустив ту шпильку плазом.

— Та все ж таки, — сказав він, — хоч Альбер і не такий заможний, як панна Данґляр, проте, погодьтеся, він носить шляхетне ім’я.

— Що ж, як на мене, і моє ім’я не гірше.

— Авжеж, ваше ім’я популярне і саме прикрасило той титул, яким гадали прикрасити його, проте ви надто вже розумний чоловік, щоб не тямити, що певні пересуди надто міцні і їх не викорінити, тож п’ятсотрічне шляхетство вище від шляхетства, якому двадцять років.

— Тим-то, — сказав Данґляр, намагаючись іронічно посміхнутися, — я і волів би Андреа Кавальканті, а не Альбера де Морсера.

— Та, як на мене, Морсери нічим не поступаються Кавальканті?

— Морсери!.. Послухайте, любий графе, — сказав Данґляр, — ви ж бо джентльмен, еге?

— Сподіваюся.

— І знаєтеся на гербах?

— Трохи.

— То погляньте на мій: він надійніший, аніж Морсерів герб.

— Чому?

— Тому що, хоч я і не барон з народження, я принаймні Данґляр.

— Та й що?

— А він ніякий не Морсер.

— Як це, не Морсер?

— Нітрохи.

— Та що ви кажете!

— Мені надали баронський титул, то я таки барон, а він сам учинив себе графом, тож ніякий він не граф.

— Не може бути!

— Послухайте, — сказав Данґляр, — Морсер мій друг чи радше давній приятель ось уже тридцять років; бачте, я не дуже пишаюся моїм гербом, тому що ніколи не забуваю, звідки я починав.

— Це ознака великого смирення або ж незмірної гордоти, — зауважив граф Монте-Крісто.

— Так ось, коли я був дрібним службовцем, Морсер був простим рибалкою.

— І як він тоді звався?

— Фернан.

— Просто Фернан?

— Фернан Мондего.

— Ви певні цього?

— Ще б пак! Я купив у нього чимало риби.

— То чому ж ви віддаєте за його сина вашу доньку?

— Тому що Фернан і Данґляр — обидва вискочні, домоглися шляхетських титулів, забагатіли і варті один одного; проте є таке, що про нього казали, а про мене ніколи.

— Що ж саме?

— Та так, пусте.

— Ага, розумію. Ваші слова нагадали мені дещо, пов’язане з іменем Фернана Мондего, я вже чув це ім’я у Греції.

— У зв’язку з історією Алі-паші?

— Авжеж.

— Це його таємниця, — сказав Данґляр, — і, зізнаюся, чимало я віддав би, щоб відкрити її.

— Як дуже кортить, то це не так важко вчинити.

— Як це?

— У вас, певне, є у Греції якийсь кореспондент?

— Ще б пак!

— У Яніні?

— Та де завгодно.

— То напишіть вашому кореспондентові в Яніні й запитайте, яку роль відіграв у падінні Алі-Тебеліна француз на ймення Фернан.

— А й правда! — рвучко підводячись, вигукнув Данґляр. — Сьогодні й напишу.

— Ото й напишіть.

— Неодмінно.

— І якщо дізнаєтеся про щось скандальне...

— Я скажу вам.

— Буду вам дуже вдячний.

Данґляр вибіг із покою і кинувся до свого ридвана.

X. Кабінет королівського прокурора

Поки барон мчить додому, попрямуємо за пані Данґляр у її ранковій прогулянці.

Ми вже казали, що пані Данґляр звеліла запрягати коней і виїхала з дому.

Вона подалася до Сен-Жерменського передмістя, звернула на вулицю Мазаріні, потім звеліла зупинитися біля пасажу Нового мосту.

Там вона вийшла і перейшла пасаж. Убрана вона була дуже просто, як і личить порядній жінці, що виходить уранці з дому.

На вулиці Ґенеґо вона взяла фіакр і звеліла прямувати на вулицю Арле.

Опинившись у ридвані, вона відразу ж дістала з кишені дуже густу чорну вуаль і причепила її до свого солом’яного брилика; потім вона знову наділа брилика і, зиркнувши в люстерко, із радістю впевнилася, що можна розгледіти тільки її білу шкіру і блискучі очі.

Фіакр поминув Новий міст і з майдану Дофіна завернув у двір Арле; тільки візник відчинив дверцята, пані Данґляр заплатила йому, попрямувала до східців, хутко побралася ними й увійшла в залу Нечутної Ходи.

Уранці в будинку суду завжди чимало клопотів і чимало стурбованих людей, тож їм ніколи розглядати жінок, і пані Данґляр пройшла всеньку залу Нечутної Ходи, привертаючи до себе не більше уваги, ніж з десяток інших жінок, які очікували своїх адвокатів.

У Вільфоровій приймальні було людно, та пані Данґляр навіть не довелося називатися: щойно вона з’явилася, до неї підійшов служка, поспитався, чи не вона та пані, якій призначив зустріч пан королівський прокурор, і, здобувши ствердну відповідь, попровадив її особливим ходом до Вільфорового кабінету.

Королівський прокурор сидів у фотелі, спиною до дверей, і писав. Він чув, як відчинилися двері, як слуга сказав: «Прошу вас, мосьпані», як двері зачинилися, і навіть не поворухнувся; та допіру завмерли кроки слуги, як він хутко підвівся, замкнув двері на ключ, опустив штори і зазирнув у всі закутки кабінету.

Упевнившись, що жодна душа не може ні підглядати, ні підслуховувати його, й остаточно заспокоївшись, він сказав:

— Дякую, що ви такі пунктуальні, мосьпані.

І посунув до неї фотель; пані Данґляр сіла, серце її калатало так, що вона ледве дихала.

— Давно вже не мав щастя я розмовляти з вами наодинці, люба пані, — сказав королівський прокурор, сідаючи і собі у фотель і обертаючи його так, щоб опинитися лицем до пані Данґляр, — і, на превеликий мій жаль, ми зустрілися задля того, щоб розпочати дуже прикру розмову.

— Проте ви бачите, що я прийшла на перший ваш поклик, хоч ця розмова має бути ще тяжча для вас, аніж для мене.

Вільфор гірко всміхнувся.

— То, значить, правда-таки, — сказав він, відповідаючи радше на власні думки, ніж на слова пані Данґляр, — правда, що всі наші вчинки залишають на нашій минувшині слід — то похмурий, а то світлий! Правда, що наші кроки життєвим шляхом скидаються на просування плазуна піском і прокреслюють борозну! І багато хто зрошує її слізьми!

— Мосьпане, — сказала пані Данґляр, — ви ж розумієте, яка я схвильована, еге ж? Змилуйтеся ж наді мною, прошу вас. У цій кімнаті, у цьому фотелі побувало стільки злочинців, що тремтіли і соромилися... а тепер тут сиджу я, і теж тремчу і соромлюся! Ох, мені потрібно зібрати всю мою волю, щоб не почуватися злочинницею й не вважати вас грізним суддею.

Вільфор похитав головою і тяжко зітхнув.

— А я, — сказав він, — я кажу собі, що моє місце не в суддівському кріслі, а на лаві підсудних.

— Ваше? — здивовано вигукнула пані Данґляр.

— Авжеж, моє.

— Гадаю, ви, з вашими пуританськими поглядами, перебільшуєте, — сказала пані Данґляр, і її гарні очі на мить зблиснули. — Оці сліди, що про них ви кажете, залишає кожна палка юність. На дні пристрастей, за всіма утіхами лежать докори сумління, тим-то Євангеліє, що є притулком усіх нещасливців, і дало нам, бідолашним жіночкам, опору у вигляді притчі про грішне дівча і дружину-невірницю. І, зізнаюся, згадуючи про захоплення моєї юності, я часом думаю, що Господь простить їх мені, бо як не виправдання, то принаймні покуту знайшла я в моїх стражданнях. Але вам чого боятися? Вас, чоловіків, світське товариство завжди виправдовує, а скандал оточує ореолом.

— Мосьпані, — сказав на те Вільфор, — ви знаєте мене; я не лицемір, принаймні я не обманюю без причини. Якщо моє обличчя суворе, то це тому що на нього ліг відбиток нескінченних лих; і якби моє серце не закам’яніло, то як витерпіло б воно всі удари, яких я зазнав? Не такий був я замолоду, не такий був у день моїх заручин, коли ми сиділи за столом, на вулиці Ґран-Кур, у Марселі. Та відтоді багато чого змінилося і в мені, і довкола мене; усеньке життя змарнував я на те, щоб долати перепони і поборювати людей, що з власної волі чи несамохіть стали мені на заваді й чинили ті перепони. Рідко трапляється, що те, чого так палко бажаєш, так само палко не боронили інші люди. Хочеш здобути від них бажане, намагаєшся видерти його у них із рук. І більшість лихих учинків виникає у людей під доброю личиною необхідності, а після того, як у хвилину збудження, страху чи навіженства лихий учинок уже скоєно, бачиш, що його легко можна було уникнути. Спосіб, згідно з яким треба було діяти і якого ми не помітили, коли були засліплені, виявляється такий простий і легкий, що ми кажемо собі: чом не вчинив я так, а вчинив інакше? Вас, жінок, каяття непокоїть рідше, бо ви рідше ухвалюєте рішення, ваші нещастя не залежать майже ніколи від вас, і винні ви тільки в чужих злочинах.

— Принаймні, — сказала пані Данґляр, — ви повинні визнати, що як я винна, якщо це я відповідаю за все, то вчора зазнала жорстокого покарання.

— Сердешна жінка! — потискаючи її руку, сказав де Вільфор. — Надто жорстоке те покарання, тому що ви двічі ладні були податися під його тягарем, а тим часом...

— Тим часом?

— Мушу вам сказати... зберіть у кулак усю вашу мужність, пані, бо це ще не край.

— Боже милосердний! — вигукнула перелякана пані Данґляр. — Та що ж іще?

— Ви думаєте тільки про минуле; звісно, воно невеселе. Та уявіть собі будучину, ще похмурішу, ще жахливішу... може, навіть облиту кров’ю!

Баронеса знала, яка зимна кров у Вільфора; вона так була налякана його словами, що хотіла було зойкнути, та крик завмер на її вустах.

— Як воскресла ця страшна минувшина? — вигукнув Вільфор. — Як із глибини могили, з безодні наших сердець вийшла ця мара, щоб змусити нас пополотніти від жаху і зашарітися від сорому!

— Це випадковість.

— Випадковість! — повторив Вільфор. — О ні, мосьпані, випадковостей не буває!

— Та ні, що ви! Хіба це не випадковість, хоч і фатальна? Граф Монте-Крісто випадково придбав цей маєток, випадково звелів копати землю. І хіба не випадковість, урешті, що під деревами викопали те сердешне немовлятко! Бідна моя крихітка, я й разу її не поцілувала, та стільки сліз пролляла за нею! Уся моя душа рвалася до графа, коли він казав про ті любі останки, які знайшов під клумбою!

— Ні, люба пані, — глухо промовив Вільфор, — ось те страхіття, яке я мушу вам сказати: під клумбою не знайшли ніяких останків, дитину не викопали. Нема чого плакати і побиватися, треба тремтіти!

— Що ви хочете сказати? — здригаючись уся, вигукнула пані Данґляр.

— Я хочу сказати, що граф Монте-Крісто, копаючи землю під тими деревами, не міг знайти ні дитячого скелета, ні клямр од скриньки, бо там не було ні того, ні того.

— Ні того, ні того? — перепитала пані Данґляр, із жахом поглядаючи на королівського прокурора широко розплющеними очима. — Ні того, ні того! — повторила вона, як ото людина, що силкується словами, звуком свого голосу закріпити думу, що втікає від неї.

— Ні, ні, ні! — повторив Вільфор, затуливши обличчя долонями.

— То ви не там поховали нещасну дитину? Навіщо ви ошукали мене? Навіщо, скажіть-бо?

— Та ні, там. Але вислухайте мене, вислухайте, і ви пожалієте мене. Двадцять років не ділився я з вами цим болісним тягарем, двадцять років ніс я його, та зараз усе вам розкажу.

— О Боже, ви мене лякаєте! Та кажіть нарешті, я слухаю вас.

— Ви пам’ятаєте, як минула та нещасна ніч, коли ви задихалися на ліжку в тому покої, оббитому червоною матерією, а я, майже так само задихаючись, як і ви, чекав, коли все воно добіжить краю. Дитина з’явилася на світ і опинилася в моїх руках непорушна, без ознак життя, німа; ми подумали, що вона мертва.

Пані Данґляр зробила такий порух, наче зібралася схопитися з місця.

Проте Вільфор зупинив її, склавши долоні докупи, наче благав слухати далі.

— Ми подумали, що дитина мертва, — повторив він. — Я поклав її у ту скриньку, що мала заступити домовину, спустився в сад, викопав могилу і хутко її закопав. Насилу встиг я закидати її землею, як на мене напав корсиканець. Переді мною промайнула чиясь тінь, і наче блискавка сяйнула. Я відчув біль, хотів було скрикнути, та крижаний дрож охопив моє тіло, здушив горлянку... Я впав додолу і вважав себе убитим. Ніколи не забуду вашої незрівнянної мужності, коли, отямившись, я насилу Божу підповз до східців, і ви, самі вмираючи, спустилися мені назустріч. Потрібно було зберегти в таємниці ту жахливу подію; у вас вистачило мужності повернутися додому зі своєю нянькою; я пояснив, що здобув ту рану на дуелі. Усупереч очікуванням, нам пощастило-таки зберегти ту таємницю; мене одвезли до Версаля; три місяці я боровся зі смертю, а потім почав помалу повертатися до життя, і мені прописали сонце і повітря півдня. Чотири носії доправляли мене з Парижа до Шалона, проходячи шість льє щодня. Пані де Вільфор їхала за ношами в ридвані. Із Шалону я поплив Соною, звідти Роною і спустився за течією до Арля; в Арлі мене знову поклали на ноші, й отак я дістався Марселя. Одужував я півроку; я нічого не чув про вас, не зважувався довідатися, що з вами. Коли я повернувся до Парижа, то дізнався, що ви стали вдовою і вийшли заміж за Данґляра.

Про що думав я відтоді, як до мене повернулася свідомість? Тільки про одне — про труп того немовлятка. Щоночі марилося мені, як воно виходить із могили і погрожує мені рукою. І ось, насилу повернувшись до Парижа, я спитався про той маєток; виявилося, що відтоді в домі ніхто не жив, одколи ми покинули його, та щойно його винайняли на дев’ять років. Я пішов до наймача, удав, ніби дуже не хочу, щоб дім, який належав рідні моєї дружини-небіжчиці, перейшов до чужих людей, і запропонував заплатити штраф за розірвання угоди. Мені назвали суму в шість тисяч франків, та я ладен був заплатити і десять, і двадцять тисяч. Гроші були в мене із собою, й угоду відразу ж розірвали; залагодивши це, я подався до Отея. Ніхто не заходив у той дім відтоді, як я вийшов із нього.

Була п’ята пополудні; я піднявся у червоний покій і почав чекати, поки настане ніч.

Поки я чекав там, усе, що цілісінький рік повторював я собі, уявлялося мені ще більш грізним.

Той корсиканець оголосив мені кровну помсту; він подався за мною з Німа до Парижа, сховався в саду і вдарив мене кинджалом. І цей корсиканець бачив, як я копав могилу, як ховав немовля, він міг пізнати, хто ви така, може, й упізнав-таки... А що, як він колись змусить нас заплатити за збереження цієї страшної таємниці? То буде для нього найсолодша помста, коли він дізнається, що не вбив мене отим кинджалом. Тож необхідно було, про всяк випадок, якомога хутчій знищити всі сліди минулого, усунути всі його речові докази, адже досить і того, що воно завжди буде жити у моїй пам’яті.

Тим-то і розірвав я угоду, тим-то приїхав туди і тепер очікував у тім покої.

Настала ніч; я чекав, щоб геть смеркло; я сидів без світла, від поривів вітру гойдалися шпалери, і мені за ними ввижалися шпигуни, які причаїлися, щоб стежити за мною; я весь час здригався, позаду стояло ліжко, мені вчувалися ваші стогони, і я боявся обернутися. У тому безгомінні я чув, як гамселить моє серце; так воно калатало, що, здавалося, моя рана знову відкриється; аж один за одним завмерли всі звуки в селі. Я зрозумів, що мені вже нема чого остерігатися, що ніхто не побачить і не почує мене, тож я зважився спуститися в сад.

Знаєте, Ерміно, я не боягузливіший від інших. Та коли я взяв ключика від дверей на східці, що висів у мене на грудях, той ключик, що такий дорогий був нам обом, той, що ви повісили його на золоте кільце, — отож, коли я відімкнув двері й побачив, як довгий білий промінь місяця, ковзнувши у вікно, стелиться крученими східцями, наче примара, я схопився за стіну і мало не заволав: мені здавалося, буцім я з глузду зсунувся.

Аж мені пощастило опанувати себе. Я почав помалу братися вниз; тільки дивного дрожу в колінах не міг я погамувати. Я чіплявся за поруччя, а то впав би.

Я дістався до дверей унизу; за ними був заступ, що стояв коло стіни. У мене був із собою потайний ліхтар; дійшовши до середини моріжка, я зупинився і запалив його, а потім пішов далі.

Був кінець листопада, сад стояв голий, дерева, мов скелети, простягали довгі, кощаві руки, опале листя й пісок шурхотіли під моїми ногами.

Такий жах здавлював моє серце, що, підходячи до гаю, я дістав із кишені пістоля і звів курок. Мені весь час ввижалося, що з кущів виглядає корсиканець.

Я посвітив у чагарі ліхтарем, там нікого не було. Я роззирнувся; я був сам; жоден звук не порушував безгоміння, тільки сова пронизливо і моторошно кричала, наче закликаючи туди нічних примар.

Я повісив ліхтаря на роздвоєну гілляку, яку помітив ще торік якраз над тим місцем, де я тоді викопав могилу.

За літо тут виросла густа трава, якої ніхто не косив. Усе ж таки мені впало в око одне місце, що не так заросло; було зрозуміло, що я копав тоді саме тут. Я заходився працювати.

Нарешті настала та хвиля, якої я чекав понад рік!

І як я сподівався, як старанно копав, як вивчав кожен кім’ях дерну, коли мені здавалося, ніби заступ на щось натрапив! Нічогісінько! А я ж бо викопав удвічі більшу яму від першої. Я подумав було, що помилився і не впізнав місця; я оглянув місцевість, удивлявся в дерева, намагався пригадати всі подробиці. Холодний, пронизливий вітер квилив у голих вітах, а з мене ллявся піт. Я пам’ятав, що мене вдарили кинджалом тієї миті, коли я втоптував землю на могилі; при цьому я тримався за кущ верболозу; позаду була величезна каменюка, що служила ослоном на прогулянках; падаючи, я торкнувся рукою холодного каменя. І тепер кущ той був по праву руку од мене, а скеля була позаду; я ліг додолу в тій самій позі, як і тоді, потім підвівся і почав знову копати, розширюючи яму. Нічого! Знову нічого! Скриньки не було.

— Не було? — прошепотіла пані Данґляр, заціпнувши від жаху.

— Не думайте, що я обмежився тією спробою, — провадив Вільфор, — ні! Я обнишпорив увесь гай; я подумав, що вбивця викопав скриньку і, сподіваючись знайти у ній скарб, міг взяти її й понести, а потім, упевнившись у помилці, знову її закопати; проте я нічого не знайшов. Потім мені спало на думку, що він міг і не вживати таких заходів безпеки, та просто закинути ту скриньку в кущі. Тож для того, щоб провадити пошуки, мені потрібно було діждатися ранку. Я повернувся до покою й почав чекати.

— О Господе!

— Тільки почало благословлятися на світ, я знову спустився в сад. Спершу я оглянув гай; я сподівався знайти там якісь сліди, котрих міг не помітити передніше. Я перекопав землю на площі у двадцять із гаком футів і на два з гаком фути завглибшки. Ніякий копач за день не зробив би того, що я утнув за годину. І я нічого не знайшов, геть нічого! Тоді я почав шукати скриньку, виходячи з припущення, що її кудись закинули. Це могло статися дорогою до хвіртки, але й ці пошуки виявилися такі ж марні, тож, згнітивши серце, я повернувся в гай, хоч і на нього не покладав більше ніяких надій.

— Було від чого зсунутися з глузду! — вигукнула пані Данґляр.

— Якусь хвилю я сподівався цього, — сказав Вільфор, — та хіба ж таке моє щастя? Усе ж таки я зібрав усі мої сили, напружив розум і запитав себе: навіщо той чоловік забрав би із собою трупа?

— Таж ви самі сказали, — устряла пані Данґляр, — щоб мати під рукою доказ.

— Ні, мосьпані, цього вже не могло бути: трупа не ховають цілий рік, його подають властям і дають показання. І нічого цього і близько не було.

— То що ж тоді було? — тремтячи, запитала Ерміна.

— Було жахливіше, фатальніше і набагато грізніше для нас: либонь, немовля було живе, і вбивця порятував його.

Пані Данґляр страшенно зойкнула і вхопила Вільфора за руки.

— Моя дитина була жива! — сказала вона. — Ви поховали мою дитину живцем! Ви не були певні, що вона мертва, і ви її поховали!

Пані Данґляр випросталася на всенький зріст і стояла перед королівським прокурором, дивлячись на нього майже погрозливо, стискаючи його руки своїми тендітними руками.

— Хіба міг я знати це напевне? Адже це тільки моє припущення, — відказав Вільфор; його застиглий погляд свідчив про те, що цей сильний чоловік стоїть на грані відчаю і божевілля.

— Моє дитинча, моє бідолашне дитинча! — вигукнула баронеса, знову падаючи у фотель і намагаючись заглушити ридання хустинкою.

Вільфор схаменувся і зрозумів, що для того, щоб відвернути від себе материнський гнів, треба викликати в пані Данґляр той самий жах, яким був охоплений і він.

— Ви ж розумієте, якщо це так, то ми з вами пропали, — сказав він, підвівшись і підійшовши до баронеси, щоб мати змогу балакати ще тихіше. — Ця дитина жива, і хтось знає про це, хтось володіє нашою таємницею; а якщо граф Монте-Крісто каже у нашій присутності про відкопану дитину, коли там тієї дитини вже нема, значить, цією таємницею володіє він.

— Боже милосердний! — прошепотіла пані Данґляр. — Це твоя помста!

Вільфор відповів чимось на кшталт гарчання.

— Але ж дитина, де дитина? — побивалася мати.

— Ох, як я шукав її! — заламуючи руки, сказав Вільфор. — Як закликав її безсонними ночами! Я прагнув володіти королівськими скарбами, щоб у мільйонів людей купити їхні таємниці й поміж тими таємницями знайти свою! Аж якось, усоте взявшись до заступа, я всоте запитав себе, що ж міг той корсиканець учинити з дитиною, адже дитина — це тягар для втікача; може, він побачив, що вона жива, і вкинув її в річку?

— Не може бути! — вигукнула пані Данґляр. — Із помсти можна забити людину, та не можна спокійнісінько втопити дитину!

— Може, — провадив Вільфор, — він одніс її в дитячий притулок?

— Так, так, — вигукнула баронеса, — авжеж, вона там!

— Я пішов у сиротинець і дізнався, що тієї самої ночі, на двадцять восьме вересня, біля входу лишили дитину; вона була загорнута в пелюшки з тонкого полотна; пелюшка, певне, навмисне роздерта була так, що на тому клапті лишилася половина баронської корони й літера Н.

— Так і є, — вигукнула пані Данґляр, — уся моя білизна була з отакими мітками; де Нарґон був барон, і це мої ініціали. Слава Богу! Моя дитина не вмерла.

— Ні, не вмерла.

— І ви кажете це! А ви не боїтеся, що я помру на радощах? Де ж вона, та дитина?

Вільфор стенув плечима.

— А я хіба знаю! — сказав він. — Невже ви гадаєте, що якби я знав, то змусив би вас пройти через усі ці хвилювання, як ото роб­лять драматурги й романісти? На жаль, я не знаю. За півроку до того по дитину прийшла якась жінка і принесла другу половину пелюшки. Та жінка надала всі докази, які вимагає закон, і їй віддали дитину.

— Ви повинні були дізнатися, хто та жінка, й відшукати її.

— А що ж я іще робив? Під личиною судового розслідування я пустив її слідами найспритніших нишпорок, найдосвідченіших поліцаїв. Її шлях простежили до Шалона, і там її слід згубився.

— Згубився?

— Так, назавжди.

Пані Данґляр вислухала Вільфорову розповідь, відповідаючи на кожну подію то зітханням, то вигуком.

— І це все? — запитала вона. — Цим ви й обмежилися?

— Ні, — сказав Вільфор, — я ніколи не переставав шукати, дізнаватися, збирати відомості. Щоправда, останні два чи три роки я дав собі пільгу. Але тепер я знову візьмуся ще наполегливіше шукати, ще упертіше, ніж будь-коли. І я доможуся успіху, чуєте; тому що тепер мене підганяє вже не сумління, а страх.

— Гадаю, граф Монте-Крісто нічого не знає, — сказала пані Данґляр, — а то, мені здається, він не хотів би зблизитися з нами, як він це робить.

— Людська злість меж не має, — сказав Вільфор, — вона безмежніша, ніж милосердя Господнє. Звернули ви увагу на очі цього чоловіка, коли він розмовляв із нами?

— Ні.

— А ви бодай колись дивилися на нього уважно?

— Авжеж. Він дуже дивний чоловік, та й годі. Одне мене вразило: за тим вишуканим обідом, яким він пригощав нас, він і не доторкнувся ні до чого, жодної страви не скуштував.

— Так, так, — сказав Вільфор, — я теж це помітив. Якби я тоді знав те, що знаю тепер, то теж ні до чого й не доторкнувся б, тому що думав би, що він хоче нас отруїти.

— І, як бачите, помилилися б.

— Так, звісно; та повірте, у цього чоловіка інші плани. Ось чому я хотів побачити вас і побалакати з вами, ось чому я хотів застерегти вас від усіх, а головне, від нього. Скажіть, — провадив Вільфор, ще уважніше, ніж передніше, дивлячись на баронесу, — ви нікому не розповідали про наш зв’язок?

— Ніколи й нікому.

— Перепрошую за мою наполегливість, — м’яко провадив Вільфор, — як я кажу «нікому», то це означає нікому на світі, розумієте?

— Авжеж, добре я розумію, — спаленівши, сказала баронеса, — ніколи, присягаюся вам!

— У вас нема звички записувати вечорами те, що сталося за день? Ви не ведете щоденника?

— Ні. Моє життя як вихор, я й сама його не пам’ятаю.

— А уві сні ви не розмовляєте?

— Я сплю мов дитина. Хіба ви не пам’ятаєте?

Баронеса знову спаленіла, а Вільфорове лице вкрилося смертельною блідістю.

— Авжеж, правда, — ледве чутно промовив він.

— А далі що? — запитала баронеса.

— Далі? Я знаю, що мені вдіяти, — відказав Вільфор. — За тиждень чи й раніш я знатиму, хто такий цей граф Монте-Крісто, звідки він тут узявся, куди прямує і чому розповідає нам про немовлят, яких викопують у нього в саду.

Вільфор виголосив ті слова таким тоном, що граф здригнувся б, якби міг їх почути.

Потім він потиснув долоню, яку неохоче подала йому баронеса, і шанобливо провів її до дверей.

Пані Данґляр узяла інший фіакр, дісталася до пасажу і на тім боці знайшла свій ридван і свого візника, що дрімав на козлах, очікуючи свою пані.

XI. Запрошення

Того ж дня, десь о тій порі, коли пані Данґляр була на змальованому нами прийнятті в кабінеті королівського прокурора, на вулиці Ельдер з’явилася дорожня коляса, яка вкотилася у браму будинку номер 27 і зупинилася у дворі.

Дверцята коляси відчинилися, і з неї вийшла пані де Морсер, що спиралася на синову руку.

Альбер одпровадив матір до покоїв, відразу ж звелів приготувати йому ванну, а потім коней, і, вийшовши від камердинера, звелів одвезти себе на Єлисейські Поля, до графа Монте-Крісто.

Граф зустрів його своєю звичною усмішкою. Дивна річ: неможливо було бодай трохи промкнутися в серце чи в розум того чоловіка. Кожен, хто намагався, якщо можна так висловитися, силоміць увійти в його душу, натрапляв на нездоланну стіну.

Морсер кинувся було до нього з відкритими обіймами, та, угледівши його, несамохіть опустив руки і, попри привітну графову усмішку, зважився тільки долоню йому потиснути.

Зі свого боку, граф Монте-Крісто, як водилося, тільки доторкнувся до його долоні, але не потис її.

— Ось і я, любий графе, — сказав Альбер.

— Ласкаво прошу.

— Я прибув лише годину тому.

— Із Дьєппа?

— Ні, з Трепора.

— А, і справді.

— І передовсім заглянув до вас.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказав граф Монте-Крісто таким байдужним тоном, як вимовив би й іншу якусь фразу.

— А що тут нового?

— Що нового? Ви питаєте це в мене, приїжджого?

— Ви мене не зрозуміли; я хотів запитати, чи зробили ви щось для мене?

— А ви щось доручали мені? — запитав граф Монте-Крісто, удавши занепокоєння.

— Ох, не вдавайте байдужого, — мовив Альбер. — Кажуть, існує симпатичний зв’язок, що діє на відстані, тож у Трепорі я відчув ото такий електричний струм; може, ви нічого й не зробили для мене, та принаймні про мене думали.

— Таке може бути, — відказав граф Монте-Крісто. — Я і справді думав про вас, проте магнетичний струм, що я його пропускав, діяв, зізнаюся, всупереч моїй волі.

— Та невже? Розкажіть, як це воно сталося.

— А просто. У мене обідав Данґляр.

— Знаю я це, адже ми з матір’ю для того й поїхали, щоб уникнути зустрічі з ним.

— Але він обідав у товаристві Андреа Кавальканті.

— Вашого італійського князя?

— Не треба перебільшувати. Андреа називає себе лише віконтом.

— Називає себе?

— Атож.

— То він не віконт?

— А я звідки знаю? Він сам себе так називає, так я його називаю, так його й інші називають, то хіба це не все одно, якби він і справді був тим віконтом?

— Цікаві думки у вас! Та й що?

— Що ви маєте на увазі?

— У вас обідав Данґляр?

— Так.

— І той віконт Андреа Кавальканті?

— Віконт Андреа Кавальканті, його батько маркіз, пані Данґляр, пан де Вільфор із дружиною, приємні юнаки — пани Дебре, Максимільян Моррель і... хто ж іще? Зачекайте... ага, Шато-Рено.

— А про мене згадували?

— Жодним словом.

— Тим гірше.

— А чому? Адже ви, здається, самі хотіли, щоб про вас забули, то ваше бажання і здійснилося.

— Любий пане графе, якщо про мене не згадували, то, значить, про мене багато думали, а мене від цього охоплює відчай.

— А вам хіба не все одно, якщо панна Данґляр не була поміж тими, хто про вас там думав? Хоч вона, втім, могла думати про вас у себе вдома.

— О, тут я спокійний; а якщо вона й думала про мене, то в тому ж таки дусі, як і я про неї.

— Ото зворушлива приязнь! — сказав граф Монте-Крісто. — То ви ненавидите одне одного?

— Бачите, — сказав Морсер, — якби панна Данґляр була здатна зглянутися на ті муки, яких я, втім, і не зазнаю через неї, і винагородити мене за них, не зважаючи на шлюбні умови, про які домовилася наша родина, то я був би у захваті. Одне слово, я вважаю, що з панни Данґляр була б гарна коханка, та дружина з неї, нехай їй усячина...

— Гарної думки ви про вашу майбутню дружину! — зареготав граф Монте-Крісто.

— Авжеж, я загрубо висловився, та це таки правда. А цю мрію неможливо втілити у життя, і задля того, щоб сягнути мети, треба, щоб панна Данґляр стала моєю дружиною, тобто жила зі мною, думала зі мною, співала зі мною, музикувала і писала вірші за десять кроків од мене, і усе це впродовж мого життя. Від цього мене охоплює невимовний жах. Із коханкою можна розлучитися, та дружина, дідько б її вхопив, це інша річ, із нею ви скуті назавжди, хоч зблизька, хоч і на відстані. А бути вічно скутим із панною Данґляр, хоч і на відстані, про це і подумати страшно.

— Вам усе недогода, віконте.

— Авжеж, тому що я частенько мрію про неможливе.

— І про що?

— Знайти таку дружину, яку знайшов мій батько.

Граф Монте-Крісто пополотнів і зиркнув на Альбера, граючись парою розкішних пістолів і швидко клацаючи курками.

— То ваш батько щасливий? — запитав він.

— Ви знаєте, якої я думки про мою матінку, пане графе, — вона янгол. Погляньте на неї: вона й досі прегарна, розумна, як завжди, добріша, ніж коли-небудь. Ми допіру були в Трепорі; зазвичай для сина супроводжувати матір означає виявити до неї поблажливу люб’язність або відбути тяжку повинність; а я перевів із нею наодинці чотири дні, і, мушу сказати, почуваюся щасливішим, свіжішим, поетичнішим, аніж якби возив я до Трепора королеву Маб чи Титанію.

— Така досконалість може викликати відчай; як оце слухаєш вас, то не на жарт кортить лишитися старим парубком.

— У тім і річ, — сказав Альбер. — Знаючи, що на світі існує бездоганна жінка, я не прагну побратися з панною Данґляр. Ви помічали, якими барвами наділяє наш егоїзм усе, що нам належить? Самоцвіт, що сяяв у вітрині Марле чи Фоссена, стає ще чудовіший, коли він опиняється у нас. Та якщо ви побачите, що є інший, ще ліпший, а вам доведеться завжди носити гірший, то це неможливо й витерпіти!

— Ох і марнота! — прошепотів граф Монте-Крісто.

— Тим-то я застрибаю з утіхи того дня, коли панна Ежені упевниться, що я тільки нікчемний атом і що в мене чи не менше сотень тисяч франків, ніж у неї мільйонів.

Граф Монте-Крісто всміхнувся.

— У мене, щоправда, промайнула одна думка, — провадив Альбер. — Франц полюбляє все ексцентричне, то я хотів змусити його закохатися в панну Данґляр. Я написав йому чотири листи, змальовуючи її найпривабливішими барвами, та Франц незворушно відписав: «Я хоч і ексцентрична людина, проте не настільки, щоб зламати своє слово».

— Ось що значить відданий друг: пропонує іншому дружиною жінку, яку сам хотів би мати тільки коханкою.

Альбер усміхнувся.

— До речі, — сказав він, — наш любий Франц повертається; утім, ви, здається, не любите його?

— Я? — спитався граф Монте-Крісто. — Облиште, любий віконте, чому це ви подумали, що я не люб­лю його? Я всіх люб­лю.

— І мене теж... Дякую.

— Не будемо змішувати понять, — сказав граф Монте-Крісто. — Я усіх люб­лю так, як ото Бог звелів нам любити наших ближніх, тобто християнською любов’ю, та від щирого серця ненавиджу тільки декотрих. Проте повернімося до Франца Д’Епіне. То ви кажете, він незабаром прибуде?

— Авжеж, його викликав Вільфор. Здається, Вільфору так само кортить видати заміж панну Валентину, як ото Данґлярові — панну Ежені. Либонь, мати дорослу доньку справа нелегка, і батька аж лихоманить від того, пульс його робить дев’яносто ударів за хвилину, аж поки він позбудеться її.

— Та пан Д’Епіне, здається, не схожий на вас, адже він покірно терпить своє становище.

— Ще й надто, Франц бере все це всерйоз: носить білу краватку і вже зводить річ про свою сім’ю. Та й Вільфорів дуже він шанує.

— Цілком заслужено, як на мене?

— Мабуть, Вільфор завжди славився як суворий, зате справедливий чоловік.

— Слава Богу, — сказав граф Монте-Крісто, — ось принаймні людина, що про неї ви відгукуєтеся не так, як про сердешного Данґляра.

— Може, тому що я не повинен брати шлюб із його донькою! — зареготав Альбер.

— Ох і жевжик ви, любий мій, — сказав граф Монте-Крісто.

— Я?

— Авжеж, ви. Та візьміть сигару.

— Охоче. А чому ви вважаєте мене жевжиком?

— Та тому, що ви так шалено боронитеся і бунтуєте проти одруження з панною Данґляр. А ви полиште все це на волю Божу. Може, ви й не перший відмовитеся від вашого слова.

— Ти ба! — витріщивши очі, мовив Альбер.

— Не поведуть же ж вас до вівтаря силоміць, нехай йому всячина! — сказав граф Монте-Крісто. — Та послухайте, віконте, — уже іншим тоном провадив граф, — ви і справді хочете розриву?

— Я дав би за це сто тисяч франків.

— То радійте. Данґляр ладен заплатити удвічі більше, щоб домогтися того самого.

— Правда? Ото щастя! — сказав Альбер, проте його лицем пробігла легенька тінь. — Та, любий пане графе, значить, Данґляр має на це підстави?

— Ось вона, пиха й егоїзм! Люди завжди такі: по самолюбству ближнього ладні сокирою гатити, а як їхні амбіції шпигонуть голкою, то вони верещать.

— Та ні ж бо! Але мені здавалося, ніби Данґляр...

— Має бути у захваті від вас, еге? Та, як відомо, у нього кепський смак, і він у ще дужчому захваті від іншого...

— Від кого ж це?

— Та хтозна; спостерігайте, слідкуйте, ловіть на льоту натяки й обертайте все це собі на користь.

— Ага, розумію. Послухайте, моя матінка... чи радше батько хоче дати бал.

— О цій порі року?

— Тепер модні літні бали.

— Хоч і не були б вони модні, то графині варто тільки побажати, і вони стали б модні.

— Добре сказано. Розумієте, це суто паризькі бали; ті, хто залишається в Парижі, це справжні парижани. Ви не візьметеся передати запрошення панам Кавальканті?

— Коли відбудеться бал?

— У суботу.

— Натоді старий Кавальканті вже поїде відціля.

— Але ж син залишиться. Може, ви привезете його?

— Послухайте, пане віконте, я ж геть не знаю його.

— Не знаєте?

— Ні. Я вперше в житті бачив його чотири дні тому і геть не відповідаю за нього.

— Але ж ви приймаєте його?

— Це інша справа; мені його рекомендував один шановний абат, який, може, і сам припускається помилки. Якщо ви запросите самі цього парубка, то це дуже чудово, а мені воно незручно; якщо він побереться з панною Данґляр, то ви буде звинувачувати мене в інтригах і захочете битися зі мною; зрештою, не знаю, чи я й сам буду.

— Де?

— На тому балу.

— Чому це?

— По-перше, ви мене ще не запросили.

— Задля того я й приїхав, щоб особисто запросити вас.

— О, це так люб’язно з вашого боку! Та, може, я буду перейматися іншими справами.

— Я скажу вам одну річ, і, сподіваюся, ви пожертвуєте вашими клопотами.

— То скажіть.

— Вас просить про це моя мати.

— Графиня де Морсер? — здригнувшись, запитав граф Монте-Крісто.

— Мушу сказати, пане графе, що моя матінка цілком відверта зі мною. І якщо у вас не тремтіли ті симпатичні струни, що про них я казав, значить, у вас їх геть нема, тому що всі чотири дні ми тільки про вас і балакали.

— Про мене? Знаєте, ви мене бентежите.

— Що ж, воно й недарма, адже ви жива загадка.

— Невже і ваша матінка вважає, що я загадка? Їй-богу, я вважав її надто розсудливою для такої гри уяви!

— Авжеж, любий пане графе, ви загадка для всіх, і для моєї матінки теж, усі це визнають, та ніхто не може її відгадати; заспокойтеся, ви й досі залишаєтеся нерозв’язаним питанням. Матінка тільки й питає весь час, як це може бути, що ви такі молоді. Гадаю, десь у глибині душі вона бере вас за Каліостро чи графа Сен-Жермена, як ото графиня Г. — за лорда Рутвена. Як зустрінетеся з графинею де Морсер, то запевніть її в цім остаточно. Вам це неважко, адже у вас є філософський камінь одного і розуміння другого.

— Дякую, що попередили, — усміхнувся граф Монте-Крісто. — Постараюся виправдати всі сподівання.

— То ви прийдете у суботу?

— Авжеж, якщо запрошує пані де Морсер.

— Дуже люб’язно з вашого боку.

— А Данґляр?

— О, йому вже надіслали потрійне запрошення; цим переймався мій батько. Ми постараємося запросити і великого Д’Аґессо, тобто пана де Вільфора, та дарма сподіватися, що він прийде.

— Прислів’я каже, що надії ніколи не слід губити.

— Ви танцюєте, пане графе?

— Я?

— Авжеж, ви. А що тут дивного, якби ви танцювали?

— Та звісно, до сорока років... Ні, не танцюю, та я люб­лю дивитися на танці. А пані де Морсер танцює?

— Теж ні. Ото будете розмовляти з нею, вона так хоче з вами побалакати.

— Та невже?

— Їй-богу! І, мушу вам сказати, ви перша людина, з якою моя матінка висловила бажання поговорити.

Альбер узяв капелюха і підвівся; граф Монте-Крісто пішов провести його.

— Ох, каюся я, — сказав він, зупиняючи Альбера на східцях.

— У чому?

— У моїй нескромності. Не повинен був я казати вам про Данґляра.

— Навпаки, кажіть про нього ще більше, кажіть частіше, завжди кажіть, та тільки в тому ж таки дусі.

— Чудово, ви заспокоїли мене. До речі, коли повертається пан Д’Епіне?

— Днів за чотири чи п’ять, не пізніш.

— А коли його весілля?

— Як прибудуть пан і пані де Сен-Мерани.

— Приведіть його до мене, як він приїде. Хоч ви й кажете, що я не люб­лю його, та я радий буду його бачити.

— Слухаю, ваша величносте, ваше бажання буде виконане.

— До побачення,

— Принаймні у суботу неодмінно, еге ж?

— Авжеж! Я дав слово.

Граф Монте-Крісто провів Альбера і помахав йому рукою. Потім, коли той сів у свій ридван, він обернувся і вгледів Бертуччо.

— Та й що ж? — запитав граф Монте-Крісто.

— Вона їздила в суд, — відказав управитель.

— І довго там була?

— Півтори години.

— А потім повернулася додому?

— Простісінько.

— Гаразд. Тепер, любий Бертуччо, раджу вам вирушити в Нормандію й пошукати там той невеликий маєток, що про нього я вам казав.

Бертуччо вклонився й, оскільки його власні бажання цілком збігалися з отриманими вказівками, того ж таки вечора він вирушив у дорогу.

XII. Пошуки

Вільфор дотримав слова, яке він дав пані Данґляр, а головне, самому собі, і постарався з’ясувати, як це граф Монте-Крісто міг знати про події, що відбулися в Отеї.

Того ж таки дня він написав панові де Бовілеві, колишньому в’язничному інспекторові, кого перевели з підвищенням у розшукову поліцію. Той попросив два дні, щоб як слід дізнатися, у кого можна здобути необхідні відомості.

За два дні Вільфор отримав таку записку:

«Особа, яку звати графом Монте-Крісто, добре відома лордові Вілморові, заможному чужинцеві, що часом буває в Парижі і зараз теж перебуває тут; відома вона й панотцеві Бузоні, сицилійському священикові, що уславився на Сході добрими справами».

У відповідь Вільфор звелів зібрати про тих чужинців найдетальніші відомості. До наступного вечора його наказ виконали, і ось що він дізнався.

Абат, що приїхав до Парижа лиш на два місяці, мешкає позаду церкви Сен-Сюльпіс, у двоповерховому будиночку; у домі лише чотири кімнати — дві внизу й дві нагорі, і там живе тільки панотець.

На долішньому поверсі розташована їдальня, зі столом, стільцями і буфетом із горіхового дерева, і вітальня, обшита деревом і пофарбована в біле, без прикрас, без килима і настінного дзиґаря. Певне, в особистому житті абат обмежується тільки найнеобхіднішим.

Щоправда, він воліє збувати час у вітальні на другому поверсі.

Той поверх чи радше бібліотека усенька завалена богословськими книгами і рукописами, у які він, за словами свого слуги, закопується на цілі місяці.

Слуга розглядає гостей через маленьке вічко у дверях, і якщо їхні обличчя йому незнайомі чи не подобаються, то він каже, що панотця в Парижі нема, і багато хто задовольняється тією відповіддю, знаючи, що абат постійно мандрує і часом дуже довго відсутній.

Утім, удома він чи ні, у Парижі він чи в Каїрі, він завжди допомагає біднякам, і вічко у дверях служить для милостині, яку від імені свого господаря роздає слуга.

Суміжна з бібліотекою кімната служить спальнею. Ліжко без запони, чотири фотелі й диван, обіпнуті утрехтським оксамитом, становлять разом із аналоєм усю її обставу.

Що ж до лорда Вілмора, то він мешкає на вулиці Фонтен-Сен-Жорж. Це один із тих англійців-мандрівників, які витрачають на подорожі весь свій маєток. Він винаймає мебльоване помешкання, де збуває дві чи три години щодня і дуже рідко ночує. Одна з його примх полягає у тому, що він рішуче відмовляється балакати французькою, хоч кажуть, пише він французькою пречудово.

Наступного дня по тому, як ті цінні відомості доправили королівському прокуророві, якийсь чоловік вийшов із ридвана на розі вулиці Феру, постукав у двері, пофарбовані в оливково-зелений колір, і запитав, чи вдома панотець Бузоні.

— Панотець зранку десь пішов, — відказав слуга.

— Я міг би не задовольнитися такою відповіддю, — сказав відвідувач, — тому що прийшов я від такої особи, для котрої всі завжди бувають удома. Та прошу вас передати абатові Бузоні...

— Я ж вам сказав, що його нема вдома, — повторив слуга.

— То як він повернеться, передайте йому оцю картку і запечатаний пакет. Чи можна буде застати панотця сьогодні ввечері о восьмій годині?

— Авжеж, мосьпане, якщо тільки він не засяде за роботу; тоді це все одно, якби його не було вдома.

— То я повернуся о цій порі, — сказав відвідувач.

І пішов собі.

Справді, о восьмій вечора той чоловік прикотив у тому ж таки ридвані, та цього разу повіз не зупинився на розі вулиці Феру, а під’їхав до самісіньких зелених дверей. Чоловік постукав, йому відчинили, і він увійшов.

Із тієї поштивості, з якою зустрів його слуга, він зрозумів, що його лист справив належне враження.

— Панотець удома? — запитав він.

— Так, він працює в бібліотеці; але він чекає вас, мосьпане, — відказав слуга.

Незнайомець побрався доволі крутими східцями, і за столом, осяяним яскравою лампою під величезним абажуром, тоді як решта кімнати тонула в темряві, побачив він абата, у священицькому вбранні, із каптуром на голові, на зразок отих, що вкривали черепи середньовічних учених.

— Я маю за честь розмовляти з паном Бузоні? — запитав відвідувач.

— Так, мосьпане, — відказав священик, — а ви та особа, яку пан де Бовіль, колишній в’язничний інспектор, скерував до мене від імені поліційного префекта?

— Атож, мосьпане.

— Один із агентів паризької поліції?

— Так, мосьпане, — відказав відвідувач, спаленівши і трохи повагавшись.

Абат поправив великі окуляри, що затуляли йому не лише очі, а і скроні, і знову сів, запросивши відвідувача вчинити так само.

— Я слухаю вас, мосьпане, — сказав він із дуже прикрою італійською вимовою.

— Завдання, що його я взяв на себе, мосьпане, — сказав відвідувач, карбуючи слова, наче вони давалися йому нелегко, — секретне як для того, кому його доручили, так і для того, до кого звертаються.

Абат мовчки вклонився.

— Авжеж, — провадив незнайомець, — ваша порядність, панотче, добре відома панові поліційному префектові, і він звертається до вас як посадова особа, щоб дізнатися у вас те, що цікавить поліцію, від імені якої я завітав до вас. Тож ми сподіваємося, панотче, що ні дружні зв’язки, ні особисті міркування не змусять вас приховати правду від правосуддя.

— Якщо, звісно, те, що ви хочете дізнатися, ні в чому не зачіпають мого сумління. Я священик, мосьпане, і таємниця сповіді, наприклад, повинна бути відома лише мені й Божому судові, а не мені й людському правосуддю.

— О, заспокойтеся, панотче, — сказав відвідувач, — ми нізащо не потурбуємо вашого сумління.

Почувши те, абат натиснув на край абажура, тож протилежний бік його піднявся і світло цілком упало на обличчя відвідувача, а священикове обличчя залишалося в тіні.

— Перепрошую, пане абате, — сказав представник поліційного префекта, — але це яскраве світло ріже мені очі.

Панотець опустив зелений ковпак.

— Тепер, мосьпане, я слухаю вас. Кажіть про справу, що привела сюди вас.

— Переходжу до неї. Ви знайомі з графом Монте-Крісто?

— Ви маєте на увазі пана Дзакконе?

— Дзакконе? Хіба його звати не Монте-Крісто?

— Монте-Крісто — це назва місцевості чи радше скелі, а не прізвище.

— Що ж, як хочете. Не будемо сперечатися про слова, і якщо Монте-Крісто і Дзакконе та сама особа...

— Безсумнівно та самісінька.

— Побалакаймо про пана Дзакконе.

— Будь ласка.

— Я запитав, чи знаєте ви його.

— Ще й дуже добре.

— Хто він такий?

— Син заможного мальтійського судновласника.

— Авжеж, чув я це; так кажуть; та ви розумієте, поліція не може задовольнятися тим, що «кажуть».

— Проте, — м’яко всміхаючись, заперечив панотець, — якщо те, що «кажуть», правда, то цим доводиться задовольнятися й поліції, як і всім.

— Та ви певні того, про що кажете?

— Тобто як це: чи певен я?

— Зрозумійте, мосьпане, я нітрохи не сумніваюся у вашій щирості, а тільки питаю, чи певні ви цього.

— Послухайте, я знав старого Дзакконе.

— Ти ба!

— Авжеж, і ще дитиною я не раз грався з його сином на корабельнях.

— А його графський титул?

— Ох, знаєте, його можна купити.

— В Італії?

— Де завгодно.

— А його багатство, таке велике, знову ж таки, як ото кажуть...

— Оце правда, — відказав панотець, — багатство і справді величезне.

— А яке воно, на вашу думку?

— Та, либонь, сто п’ятдесят чи й двісті тисяч ліврів щороку.

— Ну, це ще нічого, — сказав відвідувач, — а то кажуть про три, навіть чотири мільйони.

— Двісті тисяч ліврів річного зиску, мосьпане, якраз і становлять капітал у чотири мільйони.

— Але ж кажуть про три чи чотири мільйони за рік!

— Ну, такого не може бути.

— І ви знаєте його острів Монте-Крісто?

— Авжеж. Його знає кожен, хто з Палермо, Неаполя чи Рима прямував до Франції морем: його минають кораблі.

— Гарна місцина, кажуть?

— Це скеля.

— Навіщо ж граф його купив?

— А для того, щоб стати графом. Щоб бути графом, у Італії й досі треба володіти графством.

— Ви, либонь, щось чули про парубоцькі пригоди пана Дзакконе?

— Батька?

— Ні, сина.

— Отут я і втрачаю певність, бо саме замолоду я згубив його з уваги.

— Він воював?

— Здається, він був на військовій службі.

— У якому війську?

— На флоті.

— Скажіть, а ви не духівник його?

— Ні, мосьпане; він, здається, лютеранин.

— Як лютеранин?

— Я кажу «здається», а не стверджую цього. Утім, мені завжди здавалося, що у Франції свобода віровизнання.

— Авжеж, і нас зараз цікавлять не його вірування, а його вчинки; від імені пана поліційного префекта я пропоную вам розповісти все, що вам про них відомо.

— Його вважають великим благодійником. За видатні послуги, які він надавав східним християнам, пресвятий панотець римський зробив його лицарем Христового ордена — цією нагородою зазвичай ушановують лише найвищих осіб. У нього п’ять чи шість високих орденів за послуги, які він надав різним володарям і державам.

— І він їх носить?

— Ні, але він пишається ними, каже, що йому більш до вподоби нагороди, які вручають людським добродійникам, ніж ті, що дають винищувачам людей.

— То він квакер чи що?

— Атож, квакер, та, звісно ж, без крислатого капелюха і брунатного сурдута.

— А друзі в нього є?

— Та всі, хто його знає, його друзі.

— Але ж є в нього якийсь ворог?

— Однісінький.

— Як його звати?

— Лорд Вілмор.

— Де він перебуває?

— Зараз він у Парижі.

— І він може дати мені відомості про нього?

— Дуже цінні. Він був в Індії разом із Дзакконе.

— Ви знаєте, де він живе?

— Десь на Шосе-Д’Антен, та ні вулиці, ні номера будинку я не знаю.

— Ви не дуже любите цього англійця?

— Я люб­лю Дзакконе, а він його на дух не терпить, тож ми з ним у прохолодних стосунках.

— Як ви гадаєте, панотче, до цього свого прибуття в Париж граф Монте-Крісто бував у Франції?

— Ні, мосьпане, це я можу сказати достеменно. У Франції він ніколи не бував і півроку тому звернувся до мене, щоб зібрати необхідні йому відомості. Я ж, із мого боку, не знаючи, коли сам буду в Парижі, скерував до нього пана Кавальканті.

— Андреа?

— Ні, Бартоломео, батька.

— Чудово. Мені залишається поставити вам тільки одне запитання, і я вимагаю, в ім’я честі, людяності і релігії, щоб ви мені відповіли відверто.

— Слухаю вас.

— Чи відомо вам, навіщо граф Монте-Крісто придбав дім ув Отеї?

— Авжеж, він сам про це мені сказав.

— І навіщо?

— Він захотів улаштувати там лікарню для божевільних, на кшталт отієї, яку заснував у Палермо барон Пізані. Ви знаєте її?

— Я чув про неї.

— Чудовий заклад.

І, сказавши те, панотець уклонився відвідувачеві з виглядом людини, яка дає на здогад, що вона не проти знову повернутися до праці, від якої її відірвали.

Може, відвідувач зрозумів його бажання, може, вичерпав свої запитання, проте він підвівся.

Абат провів його до дверей.

— Ви щедро роздаєте милостиню, — сказав відвідувач, — і хоч усі знають, що ви заможна людина, я хотів би запропонувати дещо для ваших бідняків; приймете мою пожертву?

— Дякую вам, пане; та єдине, що дороге мені на світі, це те, щоб добро, яке я роб­лю, походило від мене.

— Та все ж таки...

— Це моє непохитне рішення. Але пошукайте, мосьпане, і ви знайдете. Знаєте, на шляху в кожного багатія стільки убозтва!

Панотець відчинив двері й ще раз уклонився; відвідувач відповів на поклон і вийшов.

Ридван одвіз його простісінько до Вільфора.

За годину ридван знову виїхав із двору і цього разу попрямував на вулицю Фонтен-Сен-Жорж. Коло будинку номер п’ять він зупинився. Тут мешкав лорд Вілмор.

Незнайомець писав лордові Вілморові, прохаючи побачення, яке той і призначив на десяту вечора. Представник поліційного префекта прибув за десять хвилин до десятої, і йому сказали, що лорд Вілмор, який є втіленою точністю і пунктуальністю, ще не повернувся, та неодмінно повернеться рівно о десятій годині.

Відвідувач лишився чекати у вітальні.

Ця вітальня нічим не відрізнялася від звичайних віталень мебльованих помешкань. На коминку стояли дві новочасні севрські вази, годинник з амуром, що напинає лука, люстро із двох стулок, і обабіч нього дві гравюри: на одній змальований Гомер, що несе свого поводаря, на другій — Велізарій, що просить милостині; сірі шпалери із сірим малюнком; меблі, оббиті червоним сукном із чорними розводами, — ото така була вітальня лорда Вілмора.

Вона була освітлена скляними матовими кулями, що цідили тьмяне світло, наче навмисне призначене для втомленого зору представника поліційного префекта.

Після десятихвилинного очікування дзиґар вибив десяту; після п’ятого удару відчинилися двері, й увійшов лорд Вілмор.

Лорд Вілмор був досить високий чолов’яга, з рідкими рудими бакенбардами, дуже білою шкірою і білявою, трохи шпакуватою чуприною. Убраний він був із суто англійською ексцентричністю: на ньому був блакитний фрак із золотими ґудзиками і високим пікейним коміром, які були в моді ще в 1811 році, біла казимирова камізелька й білі китайчані штани, закороткі для нього, бо холоші не задиралися до колін лише завдяки штрипкам із тієї ж таки матерії.

Перше, що він сказав, було:

— Відомо вам, шановний пане, що я не балакаю французькою?

— Принаймні я знаю, що ви не любите розмовляти нашою мовою, — відказав представник поліційного префекта.

— Але ви можете розмовляти французькою, — провадив лорд Вілмор, — бо хоч я і не балакаю, але все розумію.

— А я, — сказав відвідувач, переходячи на іншу мову, — досить вільно розмовляю англійською, щоб підтримувати розмову. Можете не церемонитися, мосьпане.

— О! — мовив лорд Вілмор з інтонацією, що притаманна тільки щирим британцям.

Представник поліційного префекта подав лордові Вілморові свого рекомендаційного листа. Той прочитав його із суто британською флегматичністю й, дочитавши до краю, сказав англійською:

— Розумію, пречудово розумію.

Відвідувач перейшов до запитань.

Вони майже цілком збігалися з тими, які він запропонував панотцеві Бузоні. Проте лорд Вілмор, як людина, що була вороже налаштована до графа Монте-Крісто, був не такий стриманий, як абат, тож відповіді його виявилися набагато ширші. Він розповів про молодість графа Монте-Крісто, який, за його словами, у десятирічному віці пішов служити до одного з індуських князьків, що завжди воювали з Англією; ото там Вілмор і зустрівся з ним, і вони зітнулися один із одним. Під час тієї війни Дзакконе взяли у полон, відправили до Англії й ув’язнили на кораблі, та він утік відтіля, скориставшись тим, що вміє плавати. Потім розпочалися його мандри, його поєдинки, його любовні пригоди. У Греції вибухнуло повстання, і він вступив у грецьке військо. Перебуваючи там на службі, він знайшов у Тессалійських горах срібну копальню, та нікому і слова про те не сказав. Після битви під Наварином, коли грецький уряд зміцнився, він попросив у короля Оттона привілей на розробку родовищ і отримав його. Звідти й попливло його незліченне багатство; за словами лорда Вілмора, та копальня дає графові від одного до двох мільйонів річного зиску. Та все ж таки може зненацька вичерпатися, якщо вичерпається руда.

— А ви знаєте, навіщо він прибув до Франції? — запитав відвідувач.

— Він хоче спекулювати на залізничному будівництві, — сказав лорд Вілмор. — Крім того, він досвідчений хімік і дуже добрий фізик, він винайшов новий вид телеграфа й хоче запровадити його в ужиток.

— Скільки приблизно витрачає він за рік? — запитав представник поліційного префекта.

— Тисяч п’ятсот чи шістсот, — відказав лорд Вілмор, — він страшенний скнара.

Було зрозуміло, що в англійцеві промовляє ненависть, і, не знаючи, що закинути графові Монте-Крісто, він звинувачує його у скнарості.

— Чи відомо вам щось про його дім в Отеї?

— Авжеж.

— І що ж ви про нього знаєте?

— Ви запитуєте, з якою метою він придбав його?

— Так.

— Цей граф — спекулянт і, немає сумніву, зазнає руїни зі своїми дослідами й утопіями: він каже, що в Отеї, неподалік від будинку, що його ото він придбав, є мінеральне джерело, що може позмагатися з цілющими водами Баньєра, Люшона і Котре. У тому домі він збирається улаштувати Badhaus, як ото кажуть німці. Він уже тричі перекопав сад, щоб знайти те кляте джерело, та нічогісінько не знайшов, тож незабаром ви побачите, як він викупить усі навколишні кам’яниці. А оскільки я маю зуб на нього, то сподіваюся, що на тій залізниці, на тому своєму електричному телеграфі чи на своїх мінеральних водах він зазнає руїни. Я їжджу за ним скрізь і хочу натішитися усмак його поразкою, що раніше чи пізніше неминуче настане.

— А за що ви так завзялися на нього? — запитав відвідувач.

— За те, — відказав лорд Вілмор, — що, перебуваючи в Англії, він звабив дружину мого приятеля.

— Та якщо ви такі люті на нього, то чом би вам не помститися йому?

— Я вже тричі виходив на поєдинок із графом, — сказав англієць. — Першого разу на пістолях, другого на шпагах, а третього на еспадронах.

— І чим усе це скінчилося?

— Першого разу він прострілив мені руку, другого разу прохромив мені легеню, а третього разу завдав оцієї рани.

Англієць відхилив комір сорочки і показав близну, що її запалений вигляд свідчив про нещодавнє її походження.

— Тож я дуже злий на нього, — повторив лорд Вілмор, — і помре він не інакше, як від моєї руки.

— Але, мабуть, до цього ще далеко, — сказав представник поліційного префекта.

— О, — сказав англієць, — я щодня їжджу в тир, а через день до мене приходить Ґрізьє!

То було все, що потрібно було дізнатися відвідувачеві, чи радше все, що, либонь, знав англієць. Тож агент підвівся, уклонився лордові Вілморові, що відповів із суто англійською холодною чемністю, і пішов собі.

А лорд Вілмор, почувши, як за ним зачинилися двері, пішов до свого покою, умить позбувся своєї білявої чуприни, рудих бакенбардів, вставної щелепи і близни, і знову набув темного чуба, матової барви обличчя і перлистих зубів графа Монте-Крісто.

Щоправда, і в дім пана де Вільфора повернувся не представник поліційного префекта, а сам пан де Вільфор.

Обидві ті зустрічі трохи заспокоїли королівського прокурора: хоч він і не дізнався нічого занадто втішного, та не дізнався і нічого особливо тривожного.

Завдяки цьому він уперше після отейського обіду більш чи менш спокійно спав уночі.

XIII. Літній бал

Стояли найспекотніші липневі дні, коли у звичному плині часу настала своєю чергою та субота, на яку був призначений Морсерів бал.

Була десята година вечора; могутні дерева графського саду чітко вимальовувалися на тлі неба, яким, відкриваючи помережану зорями блакить, пливли останні хмари, залишки нещодавньої грози.

Із зали долішнього поверху долинали звуки музики і вигуки пар, що кружляли у вихорі вальсу, а крізь ґратчасті віконниці промикалися яскраві пучки світла.

У саду поралися з десяток лакеїв, яким господиня дому, заспокоївшись від того, що погода дедалі поліпшувалася, допіру звеліла накрити там стіл на вечерю.

Досі було незрозуміло, подавати вечерю в їдальні чи під великим наметом на моріжку. Гарне блакитне небо, геть помережане зірками, схилило її зробити це надворі.

У садових алеях, за італійським звичаєм, запалювали барвисті ліхтарики, а накритий до вечері стіл прибирали квіттям і свічками, як водиться в тих країнах, де бодай трохи знаються на розкоші стола — на тому виді розкоші, що у готовому вигляді трапляється найрідше, ніж усі інші.

Тієї хвилі, як графиня де Морсер, видавши останні розпорядження, знову повернулася до віталень, кімнати почали наповнюватися гостями. Привабило їх туди не так високе графове становище, як чарівна гостинність графині; усі заздалегідь були певні, що завдяки пречудовому смакові Мерседес на тому балу буде чималенько такого, про що можна буде потім розповідати, та й навіть наслідувати його при нагоді.

Пані Данґляр, яку страшенно занепокоїли події, що їх ми змалювали передніше, не знала, чи їхати їй до пані Морсер, проте уранці її ридван зустрівся з повозом пана де Вільфора. Вільфор подав знак, ридвани підкотили один до одного, і, нахилившись до вікна, королівський прокурор запитав:

— Ви будете в пані де Морсер?

— Ні, — відказала пані Данґляр, — я недобре почуваюся.

— Дарма, — сказав Вільфор, кинувши на неї значущий погляд, — було б дуже важливо, якби вас там побачили.

— Правда? — запитала баронеса.

— Я певен цього.

— Тоді я буду.

І ридвани поїхали кожен своїм шляхом. Отож, пані Данґляр прийшла на той бал, сяючи не лише своєю природною красою, а й розкішним убранням; вона увійшла тієї самісінької миті, коли Мерседес заходила протилежними дверми.

Графиня послала Альбера назустріч пані Данґляр. Він підійшов до баронеси, зробив щодо її вбрання декілька цілком заслужених компліментів і запропонував їй руку, щоб одпровадити туди, куди їй захочеться.

При цьому Альбер шукав когось поглядом.

— Ви шукаєте мою доньку? — всміхнулася баронеса.

— Як по правді, то так, — відказав Альбер, — Невже ви такі були недобрі, що не привезли її із собою?

— Заспокойтеся, вона зустріла панну де Вільфор і пішла з нею; бачите, он вони ідуть услід за нами, обидві в білих сукнях, одна з букетом камелій, а інша з букетом незабудок; та скажіть, будь ласка...

— Ви теж когось шукаєте? — усміхнувся Альбер.

— Хіба ви не чекаєте графа Монте-Крісто?

— Сімнадцять! — відказав Альбер.

— Що це означає?

— А це означає, — засміявся віконт, — що ви сімнадцята ставите мені це запитання. Щастить графові! Його можна привітати.

— А ви всім відповідаєте, як оце мені?

— Ох, перепрошую, я ж так і не відповів вам. Не турбуйтеся, пані: цей модний чоловік буде у нас, він ушановує нас цією честю.

— А ви були вчора в Опері?

— Ні.

— А він там був.

— Ти ба! І цей ексцентричний чолов’яга знову втнув щось оригінальне?

— Хіба може він без цього? Ельслер танцювала в «Кульгавому бісові», і албанська князівна була од неї просто-таки в захваті. Після качучі[61] граф причепив до букета прегарного персня і кинув його танцівниці, а вона, на знак подяки, з’явилася з його перснем у третьому акті. А його албанська князівна теж прибуде?

— Ні, вам доведеться відмовитися від задоволення бачити її, бо її становище у графовому домі не зовсім зрозуміле.

— Знаєте, покиньте мене тут і підіть привітайтеся з пані де Вільфор, — сказала баронеса. — Бачу, вона вмирає від бажання побалакати з вами.

Альбер уклонився пані Данґляр і попрямував до пані де Вільфор, що вже заздалегідь приготувалася заговорити до нього.

— Закладаюся, — сказав Альбер, — я знаю, що ви мені скажете.

— Правда?

— Якщо я відгадаю, то ви зізнаєтеся?

— Так.

— Слово честі?

— Слово честі.

— Ви хочете запитати мене, чи тут граф Монте-Крісто або чи приїде він.

— Нітрохи. Зараз мене цікавить не він. Я хотіла запитати, чи нема у вас звісток від Франца.

— Авжеж, учора я отримав од нього листа.

— І що він вам пише?

— Що виїздить одночасно з листом.

— Чудово. А тепер про графа.

— Граф Монте-Крісто приїде, не турбуйтеся.

— Ви знаєте, що звати його не лише Монте-Крісто?

— Ні, цього я не знав.

— Монте-Крісто — це назва острова, а в нього є ще й прізвище.

— Я ніколи не чув його.

— Значить, я ліпше поінформована, ніж ви: його звати Дзакконе.

— Може, і так.

— Він мальтієць.

— Теж можливо.

— Син судновласника.

— Знаєте, вам треба розповісти про це вголос, ви зазнали б величезного успіху.

— Він служив ув Індії, розробляє срібні копальні в Тессалії і прибув до Парижа, щоб відкрити в Отеї заклад мінеральних вод.

— Ти ба, це новини! — сказав Морсер. — Ви дозволите мені їх повторити?

— Авжеж, тільки потроху, не всі гамузом, і не кажіть, що чули їх від мене.

— Чому?

— Бо це майже підслуханий секрет.

— Чий?

— Поліційний.

— То про це балакали...

— Авжеж, учора ввечері у префекта. Ви ж розумієте, Париж був схвильований цієї небаченою розкішшю, то поліція навела довідки.

— Атож! Бракує тільки, щоб графа заарештували за бродяжництво, із огляду на те, що він такий багатий.

— Як по правді, таке могло статися, якби відомості не виявилися такі сприятливі.

— Сердешний граф! А він знає, яка небезпека йому загрожувала?

— Навряд.

— То треба попередити його. Я скажу йому, щойно він приїде.

Тієї миті до них підійшов гарний чорнявий молодик зі жвавим поглядом і шанобливо вклонився пані де Вільфор.

Альбер простягнув йому руку.

— Пані, — сказав Альбер, — маю за честь представити вам Максимільяна Морреля, капітана спагі, одного з наших звитяжних, а головне, хоробрих офіцерів.

— Я вже мала задоволення познайомитися з паном Моррелем в Отеї, у графа Монте-Крісто, — відказала пані де Вільфор, одвертаючись із помітним холодом.

Та відповідь, надто ж її тон, змусили стиснутися серце бідолашного Морреля; та його очікувала винагорода: обернувшись, він побачив у дверях дівчину в білій сукні; її широко розплющені очі, що буцім нічого й не виявляли, були спрямовані на нього; вона поволі притуляла до вуст букет незабудок.

Моррель зрозумів те вітання і, з таким самим виразом в очах, притулив до вуст хусточку; й обидві ці живі статуї, із шаленим калатанням сердець і з мармурово-холодними обличчями, перебуваючи в різних кінцях зали, на хвилину забулися чи радше забули про все в безмовному спогляданні.

Довго могли б вони стояти ото так, поглинуті одне одним, і ніхто не помітив би їхнього забуття, та до зали увійшов граф Монте-Крісто.

Як ми вже казали, була то чи штучна, чи природна зваба, та хоч де з’являвся граф Монте-Крісто, він завжди привертав до себе загальну увагу. Не його фрак, щоправда, бездоганного покрою, але простий і без орденів, не біла камізелька без гаптування, не штани, які обпинали його стрункі ноги, — не це привертало увагу. Матовий колір обличчя, хвиляста темна чуприна, спокійне і ясне обличчя, глибокий і сумовитий погляд, урешті разюче окреслені вуста, що так легко виражали зневагу, — ось що приковувало до графа всі погляди.

Були там і вродливіші чоловіки, та не було, сказати б, більш значущого, ніж ото він. Усе виказувало в нім глибокий розум і почуття, постійна робота думки надавала його рисам, поглядові й найбільш незначним жестам незрівнянної виразності та ясності.

Утім, наше паризьке товариство таке чудне, що, може, й не помітило б усього цього, якби тут не крилася якась таємниця, позолочена сяєвом незліченних скарбів.

Хоч як воно там було, під вогнем допитливих поглядів і градом побіжних привітань граф Монте-Крісто попрямував до пані де Морсер; зупинившись перед коминком, що потопав у квітах, вона бачила його в люстрі, що висіло навпроти дверей, і наготувалася його зустріти.

Тож вона обернулася до нього із силуваною усмішкою тієї миті, коли він шанобливо перед нею схилився.

Либонь, вона гадала, що граф Монте-Крісто заговорить до неї; він, певне, теж думав, що вона скаже йому щось; та обоє стояли мовчки, настільки, мабуть, негідними тієї миті здавалися їм якісь банальні слова. Отож, граф Монте-Крісто вклонився їй і попрямував до Альбера, що йшов йому назустріч із простягнутою рукою.

— Ви вже бачилися з пані де Морсер? — запитав Альбер.

— Я щойно мав за честь привітатися з нею, та ще не бачив вашого батька.

— Та онде він, бачите? Балакає про політику в невеликому гурті великих знаменитостей.

— Невже всі ці пани — знаменитості? — запитав граф Монте-Крісто. — Ти ба, а я й не знав! Чим же вони уславилися? Як вам відомо, знаменитості бувають різні.

— Один із них учений, он той, довготелесий і кощавий; він відкрив на околицях Рима особливий вид ящірки, у якої на один хребець більше, ніж у інших, і зробив ув Академії доповідь про це відкриття. Повідомлення це довго спростовували, та врешті гору взяв кощавий добродій. Хребець зняв неабияку бучу в ученому світі; довготелесий кощавий добродій був лише лицарем Почесного легіону, а тепер у нього офіцерський хрест.

— Що ж, — сказав граф Монте-Крісто, — як на мене, цілком заслужена відзнака, то якщо він знайде ще один хребець, його можуть і командором учинити?

— Цілком можливо, — відказав Альбер.

— А оцей, що нап’яв на себе такий чудернацький синій фрак, гаптований зеленим, хто він?

— Він не сам вигадав так убратися: винна Республіка, бо, як відомо, у неї був прегарний художній смак, тож, прагнучи убрати академіків у мундир, доручила Давидові намалювати для них костюм.

— Ти ба, — сказав граф Монте-Крісто, — то цей пан — академік?

— Уже тиждень належить він до цього зібрання вчених мужів.

— А в чому ж полягає його заслуга, його фах?

— Фах? Здається, він заганяє кроликам голки в мозок, годує мареною курей і китовим вусом видовбує спинний мозок у псів.

— І тому він належить до Академії наук?

— Ні, до Французької академії.

— А до чого тут Французька академія?

— Зараз поясню вам. Кажуть...

— Що його досліди дуже посунули науку вперед?

— Ні, він дуже гарно пише.

— Це, певне, страшенно тішить самолюбство кроликів, яким він заганяє голки в мозок, курей, яким він фарбує кістки у червоне, і псів, у яких він видовбує спинний мозок.

Альбер зареготав.

— А отой? — запитав граф Монте-Крісто.

— Який?

— Третій відціля.

— Ага, у волошковому фраці?

— Авжеж.

— Це колега мого батька. Нещодавно він палко виступав проти того, щоб членам Палати перів присвоїли мундир. Його промова з цього приводу мала величезний успіх; він не ладнав із ліберальною пресою, та цей шляхетний протест проти намірів двору помирив його з нею. Кажуть, його призначать послом.

— А в чому полягають його права на перство?

— Він написав дві чи три комічні опери, має п’ять чи шість акцій газети «С’єкль» і п’ять чи шість років голосував за міністерство.

— Браво, віконте! — зареготав граф Монте-Крісто. — Ви чудовий чичероне, а тепер я попрошу вас про одну послугу.

— Яку?

— Ви не будете знайомити мене з цими гостями, а якщо вони захочуть познайомитися зі мною, то попередите мене.

Цієї миті граф Монте-Крісто відчув, як хтось торкнувся його руки; він обернувся й побачив Данґляра.

— Ох, це ви, бароне! — сказав він.

— Чому ви називаєте мене бароном? — запитав Данґляр. — Ви ж знаєте, що я не надаю значення моєму титулові. Не те, що ви, віконте: адже ви цінуєте його, еге?

— Авжеж, — відказав Альбер, — тому що якби я перестав бути віконтом, то став би нічим, тоді як ви можете вільно пожертвувати баронським титулом і все ж таки залишитеся мільйонером.

— Як на мене, це найліпший титул за Липневої монархії, — сказав Данґляр.

— Як на лихо, — сказав граф Монте-Крісто, — мільйонер — не довічне звання, як ото барон, пер Франції чи академік; доказом цього можуть бути франкфуртські мільйонери Франк і Пульман, які допіру зазнали банкрутства.

— Та невже? — пополотнів Данґляр.

— Авжеж, сьогодні ввечері мені привіз цю звістку кур’єр; у мене в їхньому банку лежав мільйон, та мене вчасно попередили, і я з місяць тому попросив його виплатити.

— А нехай йому всячина! — вигукнув Данґляр. — Вони переказали на мене векселів на двісті тисяч франків.

— Що ж, ви попереджені: їхній підпис коштує п’ять відсотків.

— Так, але запізніло це попередження, — сказав Данґляр. — Я вже зробив виплати за їхніми векселями.

— Що ж, — сказав граф Монте-Крісто, — ось іще двісті тисяч франків, що пішли за...

— Цитьте! — урвав його Данґляр. — Ні слова про це... надто у присутності молодого Кавальканті! — докинув банкір, підійшовши ближче до графа Монте-Крісто, а потім із усмішкою обернувся до юнака, що стояв неподалік.

Альбер відійшов від графа, щоб побалакати з матір’ю, Данґляр покинув його, щоб привітатися з молодим Кавальканті. Граф Монте-Крісто на хвилю лишився сам.

Тим часом духота ставала нестерпна.

Лакеї носили вітальнями повні таці фруктів і морозива.

Граф Монте-Крісто втер хусточкою чоло, що спливало потом, та відступив, коли повз нього несли тацю, і не взяв нічого з прохолодних напоїв.

Пані де Морсер ні на мить не втрачала графа Монте-Крісто з поля зору. Вона бачила, як повз нього несли тацю, до якої він і не доторкнувся; помітила вона й те, що він відступив.

— Альбере, — сказала вона, — ти звернув увагу на одну річ?

— Яку саме?

— Граф жодного разу не прийняв запрошення на обід до твого батька.

— Так, але він приїхав до мене снідати, і той сніданок був його вступом у світське товариство.

— У тебе — це не те саме, що в графа де Морсера, — прошепотіла Мерседес, — а я стежу за ним відтоді, як він сюди увійшов.

— Та й що ж?

— Він досі ні до чого й не торкнувся.

— Граф дуже скромний у їжі.

Мерседес сумно всміхнулася.

— Підійди до нього і, коли нестимуть тацю, попроси його щось узяти.

— Навіщо це, мамо?

— Зроби мені таке задоволення, Альбере, — сказала Мерседес.

Ось повз них пронесли тацю; пані де Морсер бачила, як Альбер наполегливо пригощав графа, навіть узяв мисочку з морозивом і запропонував йому, але той уперто відмовлявся.

Альбер повернувся до матері; графиня була бліда мов полотно.

— Бач, — сказала вона, — він відмовився.

— Так, але чому це вас засмучує?

— Знаєш, Альбере, жінки — дивні створіння. Мені було б приємно, якби граф з’їв щось у нашому домі, бодай гранатове зернятко. Утім, може, йому не подобається французька їжа, у нього, може, якісь особ­ливі смаки.

— Та ні, в Італії він їв геть усе підряд; певне, він сьогодні нездужає.

— Крім того, — сказала графиня, — якщо він усеньке життя перевів у гарячих краях, то, може, не так потерпає від спеки, як оце ми?

— Ох, навряд: він скаржився на задуху і питав, чому ми не повідчиняли і віконниці, якщо вже відчинили вікна.

— Справді, — сказала Мерседес, — у мене є спосіб упевнитися, чи навмисне він від усього відмовляється.

І вона вийшла з вітальні.

За хвилю віконниці відчинилися; крізь кущі жасмину і ломиносу, що росли попід вікнами, можна було побачити всенький сад, осяяний ліхтариками, і накритий стіл під наметом.

Танцюристи і танцюристки, гравці й балакуни радісно загомоніли; їхні легені з утіхою вдихали свіже повітря, що широкими потоками ллялося у кімнату.

Тієї ж миті знову з’явилася Мерседес, іще блідіша, ніж передніше, та з тим рішучим виглядом, який у неї часом бував. Вона попрямувала простісінько до того гурту, що оточив її чоловіка.

— Не тримайте тут наших гостей, пане графе, — сказала вона. — Якщо вони не грають у карти, то їм, либонь, приємніше буде подихати повітрям у саду, ніж душитися в кімнатах.

— Мосьпані, — сказав галантний старий генерал, який у 1809 році виспівував «Подамося у Сирію», — у сад ми самі не підемо.

— Добре, — сказала Мерседес, — тоді я подам вам приклад.

І, обернувшись до графа Монте-Крісто, сказала:

— Зробіть мені честь, пане графе, і запропонуйте мені руку.

Граф Монте-Крісто мало не похитнувся від тих простих слів; потім він пильно глянув на Мерседес. То була тільки мить, швидка, мов блискавка, та графині здалося, наче вона тривала вічність, так багато думок уклав граф Монте-Крісто в той погляд.

Він запропонував їй руку; вона сперлася на неї чи радше ледве торкнулася її своєю маленькою рукою, і вони попрямували в діл одними з камінних східців ґанку, облямованими рододендронами і камеліями.

Услід за ними, а також іншими східцями, із радісними вигуками подалося душ із двадцять, що хотіли погуляти садом.

XIV. Хліб і сіль

Пані де Морсер пройшла зі своїм супутником під зелені склепіння липової алеї, що провадила до оранжерей.

— У вітальні було надто гаряче, правда ж, пане графе? — запитала вона.

— Авжеж, пані, і добре, що ви звеліли відчинити всі двері й віконниці.

Промовляючи отак, граф Монте-Крісто помітив, що рука Мерседес тремтить.

— А вам не холодно в цій легенькій сукенці, із самим тільки газовим шаликом на плечах? — запитав він.

— Знаєте, куди я вас проваджу? — запитала вона, не відповівши на запитання.

— Ні, — відказав граф Монте-Крісто, — та, як бачите, я не опираюся.

— До оранжереї, он там, наприкінці тієї алеї.

Граф Монте-Крісто допитливо зиркнув на Мерседес, та вона мовчки прямувала далі, тож він теж мовчав.

Вони дійшли до оранжереї, де було повнісінько пречудових плодів, які на початку липня вже достигли в цій температурі, розрахованій на те, щоб замінити сонячне тепло, що так рідко буває у нас.

Графиня відпустила руку графа Монте-Крісто і, підійшовши до виноградного куща, зірвала гроно мускату.

— Візьміть, пане графе, — сказала вона з такою сумною усмішкою, що здавалося, в очах її зараз блиснуть сльози. — Знаю, наш французький виноград геть не порівняти з вашим сицилійським чи кіпрським, та ви, гадаю, будете поблажливі до нашого вбогого північного сонця.

Граф Монте-Крісто вклонився і відступив на крок.

— Ви відмовляєтеся від мого частування? — спитала Мерседес, і голос її затремтів.

— Мосьпані, — сказав граф Монте-Крісто, — уклінно перепрошую, але я ніколи не їм мускату.

Мерседес зітхнула і впустила гроно додолу.

На сусідній підпорі висів прегарний персик, що, як і виноградна лоза, виріс у штучному теплі оранжереї. Мерседес підійшла до того оксамитового плода і зірвала його.

— То візьміть цього персика, — сказала вона.

Та граф Монте-Крісто знову відмовився.

— Невже і цього не хочете! — сказала вона з таким відчаєм у голосі, наче гамувала ридання. — Ох і не щастить мені!

Запало мовчання; персик, як і виноград, упав на пісок.

— Знаєте, пане графе, — сказала нарешті Мерседес, благально дивлячись на графа Монте-Крісто, — є такий зворушливий арабський звичай: ті, що скуштували хліба й солі під тим самим дахом, навіки стають друзями.

— Я знаю це, мосьпані, — відказав граф Монте-Крісто, — але ми у Франції, а не в Аравії, а у Франції не існує вічної дружби, так само як і звичаю ділити хліб і сіль.

— Та все ж таки, — сказала графиня, затремтівши і глянувши простісінько в очі графові Монте-Крісто, а потім конвульсивно вхопила обіруч його долоню, — ми все-таки друзі, правда ж?

Усенька кров прилляла до графового серця, він зблід мов смерть, потім кров кинулася йому в обличчя і на декілька секунд затьмарила його зір імлою, як ото буває з людиною, коли її щось засліпило.

— Авжеж, мосьпані, — відказав він, — чом би нам не бути друзями?

Цей тон був такий далекий від того, якого хотілося Мерседес, що вона одвернулася, зітхнувши так, наче застогнала.

— Дякую вам, — сказала вона.

І пішла вперед.

Вони обійшли всенький сад, не сказавши одне одному ні слова.

— Пане графе, — почала раптом Мерседес, коли вони вже хвилин із десять ото так гуляли, — чи правда, що ви багато бачили, багато мандрували, багато страждали?

— Так, пані, я чимало натерпівся, — відказав граф Монте-Крісто.

— А тепер ви щасливі?

— Авжеж, — відказав він, — ніхто ж бо не чув, щоб я скаржився.

— І ваше теперішнє щастя пом’якшує вашу душу?

— Моє теперішнє щастя дорівнює моєму давнішому лихові.

— Ви не одружені?

— Одружений? — здригнувшись, перепитав граф Монте-Крісто. — Хто вам таке сказав?

— Та ніхто не казав, але вас декілька разів бачили в Опері з молодою і дуже гарною жінкою.

— Це невільниця, яку я купив у Константинополі, князівна, що стала моєю донькою, тому що на всьому світі в мене нема жодної близької душі.

— То ви живете самотньо?

— Самотньо.

— У вас нема сестри, сина, батька?

— Геть нікого.

— Як можете ви так жити, не маючи нічого, що прив’язує вас до життя?

— Це сталося не з моєї вини, мосьпані. Коли я жив на Мальті, я кохав одну дівчину і мав побратися з нею, та настала війна і звіяла мене від неї, мов той вихор. Я думав собі, що вона достатньо кохає мене, щоб чекати, щоб лишитися вірною навіть моїй могилі. Коли я повернувся, вона вже була заміжня. Це звичайна історія кожного чоловіка, якому більше, ніж двадцять років. Може, у мене було чутливіше серце, ніж у інших, і страждав я дужче, аніж страждав би інший на моєму місці, та й годі.

Графиня зупинилася, наче їй забракло повітря.

— Авжеж, — сказала вона, — і це кохання каменем лежить на вашому серці... По-справжньому кохаєш тільки раз у житті... І ви ніколи більш не бачили тієї жінки?

— Ніколи.

— Ніколи!

— Я більше не повертався туди, де вона жила.

— На Мальту?

— Так, на Мальту.

— То вона і зараз на Мальті?

— Мабуть.

— І ви простили їй ваші страждання?

— Їй — так.

— Та тільки їй; а тих, що розлучили вас із нею, ви й досі ненавидите?

— Нітрохи. За що мені їх ненавидіти?

Графиня зупинилася перед графом Монте-Крісто; у руці вона ще тримала рештки виноградного грона.

— Візьміть, — сказала вона.

— Я ніколи не їм мускату, шановна пані, — відказав граф Монте-Крісто, наче поміж ними й не було ніякої розмови на цю тему.

Графиня відчайдушним порухом кинула виноград у кущі.

— Не умовиш вас! — прошепотіла вона.

Граф Монте-Крісто лишився незворушний, наче той докір його не стосувався.

Тієї миті до них підбіг Альбер.

— Матінко, — сказав він, — таке лихо!

— Що? Що сталося? — запитала графиня, випроставшись на всенький зріст, наче повертаючись від сну до яви. — Кажеш, лихо? Справді, тепер має скоїтися не одне лихо!

— Приїхав пан де Вільфор.

— Та й що?

— Він приїхав по доньку і дружину.

— Чому?

— До Парижа прибула пані де Сен-Меран і привезла звістку про те, що маркіз де Сен-Меран помер дорогою з Марселя, на першій зупинці. Пані де Вільфор була така весела, що довго не могла збагнути і повірити в це; та панна Валентина від перших слів, попри всю обережність її батька, усе вгадала; той удар вразив її, наче грім, і вона зомліла.

— А ким маркіз де Сен-Меран доводиться панні Валентині де Вільфор? — запитав граф Монте-Крісто.

— Це її дід по матері. Він їхав сюди, щоб прискорити шлюб своєї внучки із Францом.

— Он як!

— Тепер Францові доведеться зачекати. Шкода, що маркіз де Сен-Меран не доводиться також дідом панні Данґляр!

— Альбере, Альбере! Що ти оце таке кажеш? — із ніжним докором сказала пані де Морсер. — Він так поважає вас, пане графе, скажіть йому, що такого не слід казати!

Вона відійшла на кілька кроків.

Граф Монте-Крісто глянув на неї з такою замисленою і захопленою ніжністю, що вона повернулася назад.

Вона взяла його за руку, стиснула заразом синову руку і поєднала їх.

— Ми друзі, правда ж? — запитала вона.

— Не смію претендувати на вашу дружбу, пані, — сказав граф Монте-Крісто, — та принаймні я ваш покірний слуга.

Графиня пішла з невимовним тягарем на серці; не відійшла вона і на десять кроків, як граф побачив, що вона притулила до очей хусточку.

— Ви не поладнали з моєю матінкою? — здивовано запитав Альбер.

— Навпаки, — відказав граф Монте-Крісто, — адже вона щойно у вашій присутності сказала, що ми друзі.

І вони повернулися до вітальні, яку допіру покинула Валентина і подружжя Вільфорів.

Зрозуміло, що Моррель вийшов услід за ними.

XV. Маркіза де Сен-Меран

Справді, у Вільфоровому домі незадовго до того сталася сумна подія.

Після від’їзду обох паній на бал, куди, попри всі намагання й умовляння, пані де Вільфор так і не пощастило повести чоловіка, королівський прокурор, як велося, замкнувся у себе в кабінеті, оточений стосами справ; їхня кількість жахнула б когось іншого, та зазвичай їх насилу вистачало на те, щоб погамувати його спрагу діяльності.

Та цього разу справи були тільки приводом. Вільфор замкнувся не задля того, щоб попрацювати, а щоб подумати на волі; подавшись у той кабінет і попросивши не турбувати його, якщо нічого важливого не станеться, він умостився у фотелі і знову заходився тасувати в пам’яті все, що останній тиждень переповнило чашу його похмурого смутку і гірких споминів.

І ось, замість того, щоб узятися до справ, що височіли перед ним горою, він висунув шухляду в письмовому столі, натиснув секретну кнопку і дістав жмут своїх таємних нотаток; у тих рукописах у суворому порядку, тільки йому самому відомим шифром були записані всі наймення тих, що в його політичній діяльності, у грошових справах, у судових процесах чи в таємних любовних походеньках стали його ворогами.

Тепер, коли йому було страшно, кількість їх здавалася незліченною; а тим часом усі ті наймення, навіть наймогутніші й найгрізніші, не раз викликали на його обличчі усмішку, що скидалася на посмішку мандрівника, який, піднявшись на вершину гори, бачить у себе під ногами шпичасті скелі, бездоріжжя і краї прірв — усе, що здолав він, коли довго і тяжко брався на ту гору.

Він старанно відновив ті наймення у своїй пам’яті, уважно перечитав, вивчив, перевірив їх за своїми нотатками і врешті похитав головою.

— Ні, — прошепотів він, — жоден із-поміж них не чекав так довго і терпляче, щоб тепер знищити мене цією таємницею. Часом, як ото казав Гамлет, із-під землі здіймається дудоніння того, що було глибоко в ній поховане, і, мов фосфоричне світло, лине у повітрі; та ці вогні минущі і тільки збивають зі шляху. Либонь, корсиканець розповів цю історію якомусь священикові, а той теж оповів її. Пан Монте-Крісто почув її й щоб перевірити...

— Але нащо йому перевіряти? — провадив Вільфор, подумавши із хвилину. — Нащо потрібно було мосьпанові Монте-Крісто, панові Дзакконе, синові мальтійського судновласника, власникові срібних копалень у Тессалії, чоловікові, що вперше прибув до Франції, перевіряти такий темний, таємничий і непотрібний факт? Із усього того, що розповіли мені той панотець Бузоні й той лорд Вілмор, друг і ворог, для мене зрозуміле, очевидне і безсумнівне одне: за жодної пори, у жодному випадку, ні за яких обставин у мене не могло бути з ним нічого спільного.

Та Вільфор повторював собі все це і сам не вірив своїм словам. Найстрашніше для нього було не саме викриття, тому що він міг усе заперечувати, навіть відповісти; його мало турбувало оте «мене, текел, фарес», що кривавими літерами постало раптом на стіні; проте йому болісно кортіло дізнатися, кому належить рука, що накреслила ті слова.

Тієї хвилі, коли він намагався себе заспокоїти, коли він, замість отієї будучини, що деколи уявлялася йому в честолюбних мріях, думав, щоб не розбудити ворога, який так довго спав, про будучину, обмежену родинними втіхами, у дворі пролунало торохтіння коліс.

Потім на східцях почулася повільна стареча хода, потім ридання і журливі вигуки, що ото так удаються слугам, коли вони хочуть виявити співчуття своїм панам.

Він хутко відчинив двері кабінету, і майже відразу ж до нього, без попередження, ввійшла стара пані з шаллю і капелюшком у руках. Її сиві коси облямовували чоло, тьмяне, мов пожовкла слонова кістка, і очі, які час оточив глибокими зморшками, набрякли від сліз.

— Ох, яке лихо, — сказала вона, — яке лихо! Я не зможу витерпіти його! Ні, звісно, я помру!

І, впавши у фотель коло самісіньких дверей, вона вибухнула плачем.

Слуги з’юрмилися на порозі, і не наважуючись рушити далі, поглядали на старого слугу Нуартьє, який, почувши з покою свого пана той галас, теж спустився вниз і тепер стояв позаду всіх.

Вільфор упізнав свою тещу, тож схопився з місця й підбіг до неї.

— Боже милосердний, що сталося, пані? — вигукнув він. — Чому ви у такому відчаї? А маркіз де Сен-Меран хіба не з вами?

— Маркіз де Сен-Меран помер, — відказала стара маркіза просто, без будь-якого виразу, наче її правцем поставило.

Вільфор позадкував і вдарився у поли.

— Помер!.. — прошепотів він. — Помер... так несподівано?

— Тиждень тому ми по обіді вирушили в дорогу, — провадила пані де Сен-Меран. — Маркіз уже декілька днів почувався недобре, та думка, що ми незабаром побачимо нашу любу Валентину, додавала йому мужності, і, попри те нездужання, він вирішив таки їхати. Не встигли ми від’їхати і шести льє від Марселя, як він зажив, як водилося, свої пігулки, а потім так міцно заснув, що воно видалося мені неприродним. Проте я не зважилася його розбудити. Раптом я побачила, що його лице стало червоне мов буряк, а жили на скронях страшенно набрякли. Усе ж таки я не стала його будити, бо вже настала ніч і нічого не було видно. Незабаром він глухо і страшенно зойкнув, наче йому стало боляче уві сні, і голова його рвучко відкинулася назад. Я погукала слугу, звеліла візникові зупинитися, почала будити маркіза, піднесла до його носа слоїчок із нюхальною сіллю, та вже всьому був край, він умер. Я дісталася до Екса, сидячи коло його тіла.

Вільфор стояв і вражено слухав.

— Ви, звісно ж, відразу погукали лікаря?

— Негайно. Але я вже сказала вам — то був край.

— Авжеж, та принаймні лікар визначив би, від якої недуги віддав Богу душу сердешний маркіз.

— О Боже, авжеж, він мені сказав, певне, то був апоплексичний удар.

— Що ж ви вдіяли?

— Пан де Сен-Меран завжди казав, що як він умре не в Парижі, його тіло повинні перевезти у родинний гробівець. Я звеліла покласти його в олов’яну домовину і тільки на декілька днів його випередила.

— Бідолашна матінко! — сказав Вільфор. — Такі клопоти після такого струсу, і це у вашому віці!

— Бог дав мені силу витерпіти все це; втім, і мій чоловік учинив би те саме, що зробила я для нього. Та відтоді як я його там лишила, мені весь час здається, ніби я зсунулася з глузду. Я більше не можу плакати. Щоправда, кажуть, у моєму віці вже не буває сліз, та, як на мене, поки страждаєш, доти мають бути й сльози. А де Валентина? Адже ми їхали сюди заради неї. Я хочу бачити Валентину.

Вільфор розумів, як недобре було б сказати, що Валентина пішла на бал, тож він просто відказав, що її нема вдома, що вона поїхала кудись із мачухою і зараз її погукають.

— Негайно, негайно, благаю вас! — сказала стара маркіза.

Вільфор узяв її попід руку й одпровадив до покою.

— Відпочиньте, матінко, — сказав він.

Маркіза глянула на цього чоловіка, що нагадував їй доньку, яку вона ревно оплакувала, ту доньку, яка ожила для неї у Валентині, а потім, уражена словом «матінка», вибухнула сльозами, упала навколішки перед кріслом і притулилася до нього сивою головою.

Вільфор доручив подбати про неї жіноцтву, а старий Барруа піднявся до свого пана, схвильований до самісінької глибини душі: понад усе старих лякає те, коли смерть на хвилю відходить від них, щоб закатрупити іншого старигана.

Потім, поки пані де Сен-Меран, так само навколішки, палко молилася, Вільфор винайняв ридван і сам поїхав по дружину й доньку до пані де Морсер, щоб завезти їх додому.

Він був такий блідий, коли з’явився у дверях вітальні, що Валентина кинулася до нього, скрикнувши:

— Що сталося, тату? Лихо?

— Приїхала ваша бабуня, Валентино, — відказав Вільфор.

— А дідусь? — запитала вона, здригнувшись уся.

Замість відповіді Вільфор узяв її попід руку.

І це було вчасно: Валентині стало недобре, і вона заточилася; пані де Вільфор підхопила її й допомогла чоловікові посадити падчірку у ридван, пов­торюючи:

— Оце диво! І хто б міг подумати! Справді, дуже дивно!

І засмучена родина хутко поїхала, напнувши свою скорботу, немов траурне покривало, на решту вечора.

Унизу коло східців Валентина зустріла Барруа, який чекав на неї.

— Пан Нуартьє хоче вас бачити сьогодні, — сказав він.

— Скажіть йому, що я зайду, як відвідаю бабусю, — відказала Валентина.

Своїм чуйним серденьком вона зрозуміла, що пані де Сен-Меран понад усіх потребує її о тій порі.

Валентина застала бабусю в ліжку. Безмовні цілунки, сум, що наповнював серце, уривчасті зітхання, гіркі сльози — ось єдині подробиці того побачення; тут-таки присутня була, попід руку зі своїм чоловіком, і пані де Вільфор, переповнена шанобливим співчуттям, принаймні зовнішнім, до сердешної вдови.

За якусь часину вона схилилася до чоловікового вуха.

— Із вашого дозволу, — сказала вона, — я ліпше піду відціля, тому що мій вигляд, здається, ще дужче засмучує вашу тещу.

Пані де Сен-Меран почула ті слова.

— Авжеж, авжеж, — прошепотіла вона Валентині, — нехай іде собі, але ти залишайся, неодмінно залишайся.

Пані де Вільфор пішла, і Валентина лишилася сама коло ліжка своєї бабуні, тому що королівський прокурор, засмучений цією несподіваною смертю, пішов разом із дружиною.

Тим часом Барруа повернувся нагору до пана Нуартьє; той чув гамір, що знявся в домі, тож, як ми вже казали, послав старого слугу дізнатися, що там коїться.

Після його повернення погляд старого, такий жвавий і, головне, такий розумний, допитливо зупинився на посланцеві.

— Велике лихо скоїлося, мосьпане, — сказав Барруа, — пані де Сен-Меран приїхала сама, а її чоловік віддав Богові душу.

Сен-Меран і Нуартьє ніколи особливо не дружили; проте відомо, яке враження справляє на будь-якого старигана звістка про смерть однолітка.

Нуартьє завмер, як ото людина, що засмучена горем або поринула у свої думки, а потім заплющив одне око.

— Панну Валентину? — запитав Барруа.

Нуартьє дав на здогад, що так.

— Ви хочете її бачити?

Нуартьє потвердив це.

— По неї, либонь, поїдуть зараз до пані де Морсер; я зачекаю, поки вона повернеться і попрошу її прийти до вас. Так?

— Так, — відказав недвига.

Барруа підстеріг Валентину і, як ми вже бачили, щойно вона повернулася, сповістив їй про дідусеве бажання.

Тож Валентина побралася до Нуартьє, щойно вийшла від пані де Сен-Меран, яка, хоч і була страшенно збурена, урешті поринула в неспокійний сон, бо її здолала втома.

До її узголів’я посунули столика, де поставили карафку з лимонадом — її звичним напоєм — і склянку.

Потім, як ми вже сказали, Валентина покинула сплячу маркізу й побралася до Нуартьє.

Валентина поцілувала дідуся, і він так ніжно глянув на неї, що з її очей знову покотилися сльози, які вона вважала вже вичерпаними.

Старий наполегливо дивився на неї.

— Так, так, — сказала Валентина, — ти хочеш сказати, що в мене ще лишився добрий дідусь, еге ж?

Старий дав на здогад, що саме це він і хотів висловити поглядом.

— Авжеж, це велике щастя, — провадила Валентина, — а то що було б тоді зі мною, Боже милий!

Була вже перша година ночі; Барруа хотів спати, тож зауважив, що після такого сумного вечора всім потрібен спокій. Дідусь не захотів сказати, що його спокій полягає в тому, щоб бачити свою дитину. Він попрощався з Валентиною, яка і справді від утоми та горя насилу на ногах трималася.

Наступного дня вона прийшла до бабусі й застала її у ліжку; гарячка не вщухала; навпаки, очі старенької маркізи палали похмурим полум’ям, і видно було, що вона у полоні сильного нервового збудження.

— Що з вами, бабцю, вам погіршало? — помітивши її стан, вигукнула Валентина.

— Ні, дитино моя, ні, — відказала пані де Сен-Меран, — та я дуже чекала тебе. Я хочу погукати сюди твого батька.

— Батька? — запитала занепокоєна Валентина.

— Авжеж, мені треба з ним побалакати.

Валентина не зважилася суперечити бабусиному бажанню, та й не знала вона, чим воно викликане; за хвилю до покою увійшов де Вільфор.

— Шановний пане, — без зайвої балаканини почала пані де Сен-Меран, ніби остерігаючись, що їй забракне часу, — ви мені писали, що хочете віддати нашу дівчинку заміж?

— Так, пані, — відказав де Вільфор, — це вже навіть не намір, а геть вирішене діло.

— Вашого майбутнього зятя звати Франц Д’Епіне?

— Так, пані.

— Його батько був генерал Д’Епіне, наш однодумець? Його, здається, убили за кілька днів до того, як узурпатор повернувся з Ельби?

— Атож.

— Його не бентежить шлюб із онукою якобінця?

— Наші політичні розбіжності, слава Богу, припинилися, — відказав Вільфор. — Франц Д’Епіне був майже немовля, коли загинув його батько; він дуже мало знайомий із паном Нуартьє і зустрінеться з ним як без задоволення, то принаймні байдуже.

— Це пристойна партія?

— У всьому.

— І цей юнак...

— Користується загальною повагою.

— Він добре вихований?

— Це один із найбільш достойних людей, яких я знаю.

Упродовж усієї тієї розмови Валентина не сказала жодного слова.

— Тоді, мосьпане, — трохи подумавши, сказала пані де Сен-Меран, — вам треба поквапитися, тому що мені недовго лишилося жити на світі.

— Вам, пані! Вам, бабцю! — вигукнули разом Вільфор із Валентиною.

— Знаю я, що кажу, — провадила маркіза, — ви маєте поквапитися, щоб хоч бабуня благословила її шлюб, якщо в неї немає матері. Я сама в неї лишилася з боку моєї сердешної Рене, яку ви так хутко забули, мосьпане.

— Ви забуваєте, пані, — сказав Вільфор, — що цій бідолашній дитині потрібна була мати.

— Мачуха ніколи не заступить матері, мосьпане! Та справи це не стосується, ми балакаємо про Валентину; мертвим даймо спокій.

Маркіза промовляла все це так швидко і таким голосом, що її мова ставала схожа на марення.

— Ваше бажання буде виконане, пані, — сказав Вільфор, — тим паче що воно цілком збігається з моїм, і щойно прибуде пан Д’Епіне...

— Але ж, бабусю, — устряла Валентина, — так не робиться, адже в нас траур... Та й невже ви хочете, щоб я вийшла заміж за таких лихих прикмет?

— Дитино моя, — урвала її стара, — не кажи так, ці банальності тільки заважають слабким душам надійно будувати своє майбутнє. Мене теж віддали заміж, коли моя матінка була при смерті, і я не стала від того нещасна.

— Ви знову кажете про смерть, пані! — вкинув у річ Вільфор.

— Знову? Та весь час! Кажу вам, незабаром я помру, чуєте! Та передніше я хочу побачити мого зятя, хочу вимагати від нього, щоб він зробив мою внучку щасливою, хочу прочитати в його очах, чи виконає він мою вимогу, — одне слово, я хочу його знати, авжеж, — провадила стара, і обличчя її стало страшне, — я прийду до нього з домовини, якщо він буде не тим, ким йому треба бути.

— Пані, — сказав Вільфор, — ви повинні гнати від себе ці думки, це майже безум. Мерці сплять у своїх домовинах і ніколи не встають із них.

— Авжеж, бабцю, заспокойтеся! — укинула і собі Валентина.

— А я кажу вам, мосьпане, що все це не так, як ви гадаєте. Ця ніч була для мене страшна. Я сама бачила себе сплячу, наче душа моя вже покинула мене; я намагалася розплющити очі, та вони самі заплющувалися; і ось, хоч я і знаю, що воно видасться вам неможливим, надто ж вам, пане, проте, лежачи із заплющеними очима, я побачила, як до цього покою, із кутка, де розташована вбиральня пані де Вільфор, тихо увійшла біла постать.

Валентина зойкнула.

— У вас була гарячка, пані, — сказав Вільфор.

— Можете не вірити мені, та я знаю, що кажу: я бачила білу постать, і наче Господь остерігався, що я не повірю самому зорові, я почула, як стукнула моя склянка, авжеж, оця ж таки, на столику.

— Це приснилося вам, бабуню.

— Ні, не приснилося, тому що я сягнула рукою до дзвоника, і тінь відразу зникла. Тут увійшла покоївка зі свічкою.

— І нікого не знайшла?

— Примари з’являються лише тим, що можуть їх бачити; то був дух мого чоловіка. Отож, якщо дух мого чоловіка приходив по мене, то чому мій дух не з’явиться, щоб захистити мою дитину? Наш зв’язок, мені здається, ще дужчий.

— Прошу вас, пані, — сказав Вільфор, несамохіть збурений до глибини душі, — не попускайте цим похмурим думкам: ви будете жити з нами, жити довго, щасливо, вас любитимуть і шануватимуть, і ми змусимо вас забути...

— О ні, ніколи! — урвала його маркіза. — Коли повертається пан Д’Епіне?

— Ми чекаємо його з хвилини на хвилину.

— Гаразд. Щойно він прибуде, скажіть мені про це. Треба хутчій, хутчій. І я хочу бачити нотаріуса. Я хочу впевнитися, що весь мій маєток дістанеться Валентині.

— Ох, бабуню, — прошепотіла Валентина, торкаючись вустами гарячого бабціного чола, — я не витерплю цього! Боже мій, та ви всенька палаєте. Треба гукати не нотаріуса, а лікаря.

— Лікаря? — спиталася стара пані, стенувши плечима. — Я не хвора; я хочу пити, та й годі.

— Що ви п’єте, бабцю?

— Помаранчеве питво, як завжди, ти ж знаєш. Склянка тут, на столику; дай її мені.

Валентина налляла оранжаду з карафки у склянку і передала бабуні з певним острахом, тому що тієї склянки, як сказала маркіза, торкалася примара.

Маркіза відразу випила все.

Потім вона відкинулася на подушки, повторюючи:

— Нотаріуса! Нотаріуса!

Вільфор вийшов із покою. Валентина сіла коло бабуні. Здавалося, їй теж потрібен був лікар, якого вона радила погукати до маркізи.

Щоки її пашіли, вона швидко й уривчасто дихала, пульс шалено сіпався.

Сердешна дівчина думала про те, у якому розпачі буде Максимільян, дізнавшись, що пані де Сен-Меран, замість того щоб стати його союзницею, діє, не знаючи його, як його щонайгірший ворог.

Валентина не раз думала про те, щоб усе сказати бабуні. Вона не вагалася б ні хвилини, якби Максимільяна Морреля звали Альбером де Морсером чи Раулем де Шато-Рено. Та Моррель був простого роду, а Валентина знала, як зневажає гордовита маркіза де Сен-Меран людей, що належать не до шляхетних родин. І щоразу її таємниця, що вже ладна була злетіти з її вуст, залишалася в неї на серці через сумну певність, що вона марно зрадила б її і що, тільки про неї дізнаються батько з мачухою, усьому буде край.

Так минули години зо дві. Пані де Сен-Меран поринула у неспокійний, гарячковий сон. Доповіли про те, що прийшов нотаріус.

Хоча сповістили про це пошепки, пані де Сен-Меран звела голову з подушки.

— Нотаріус? — запитала вона. — Нехай увійде, нехай увійде!

Нотаріус був на порозі; він увійшов.

— Іди собі, Валентино, — сказала пані де Сен-Меран, — покинь мене саму із цим добродієм.

— Але ж, бабусю...

— Іди, іди.

Валентина поцілувала бабуню в чоло і вийшла, притуляючи хустинку до очей.

За дверима вона зустріла покойового слугу, який сповістив їй, що у вітальні чекає лікар.

Валентина хутко спустилася вниз. Той лікар був найвідоміший на ту пору, дружив із їхньою родиною і дуже любив Валентину, яку знав ще змалечку. У нього була донька майже того самого віку, що й панна де Вільфор, та народилася вона від матері-сухотниці, і його життя минало у безнастанній тривозі за те дівча.

— Ох, любий пане Д’Авріньї, — сказала Валентина, — ми так чекаємо на вас! Та скажіть спершу, як ся мають Мадлена й Антуанетта?

Мадлена була лікарева донька, Антуанетта — його небога.

Пан Д’Авріньї сумовито всміхнувся.

— Антуанетта чудово, — сказав він, — Мадлена стерпно. Та ви гукали мене, люба? Хто у вас занедужав? Не ваш батько і не пані де Вільфор, сподіваюся? А ми самі? Я вже бачу, наші нерви не дають нам спокою. Та все ж таки не думаю, що я тут потрібен, хіба задля того, щоб порадити не дуже попускати віжки вашій уяві.

Валентина зашарілася. Д’Авріньї володів майже чудодійною здатністю все вгадувати; він належав до тих лікарів, котрі зціляють від фізичних недуг моральним упливом.

— Ні, — сказала вона, — це наша сердешна бабуня занедужала. Ви чули, яке у нас лихо скоїлося?

— Нічогісінько не чув, — сказав Д’Авріньї.

— Це такий жах, — насилу стримуючи ридання, сказала Валентина. — Помер мій дідусь.

— Маркіз де Сен-Меран?

— Авжеж.

— Раптово?

— Від апоплексичного удару.

— Від апоплексичного удару? — перепитав лікар.

— Так. І бідолашна бабуня взяла собі в голову, ніби чоловік, що з ним вона ніколи в житті не розлучалася, тепер гукає її і що вона повинна піти до нього. Благаю вас, пане, допоможіть моїй бабуні!

— Де вона?

— У своєму покої, і там зараз нотаріус.

— А як пан Нуартьє?

— Так само, як і передніш: цілком ясний глузд, але та сама непорушність і безмовність.

— І та сама ніжність до вас, правда ж?

— Авжеж, — зітхнула Валентина, — він дуже любить мене.

— Хіба ж можна вас не любити?

Валентина сумовито всміхнулася.

— А що з вашою бабунею?

— У неї надзвичайне нервове збурення, дивний, неспокійний сон; сьогодні вона запевняла, що вночі, поки вона спала, її душа літала над тілом і бачила його сонним. Вона запевняє, що бачила, як до її покою увійшла мара, і чула, як вона торкнулася її склянки.

— Це дуже дивно, — сказав лікар, — я ніколи не чув, що пані де Сен-Меран має галюцинації.

— Я вперше бачу її в такому стані, — сказала Валентина. — Вона страшенно перелякала мене сьогодні вранці; мені здавалося, ніби вона зсунулася з глузду. А ви ж знаєте, пане Д’Авріньї, який розважливий мій батько, та навіть він, мені здається, був зворушений.

— Що ж, — сказав Д’Авріньї, — зараз глянемо. Дивне все це дуже.

Нотаріус уже брався вниз; Валентині сказали, що маркіза сама.

— Підніміться до неї, — сказала вона лікареві.

— А ви?

— Ні, я боюся. Вона заборонила мені гукати вас. Та й ви самі сказали, що я схвильована, збурена, я недобре почуваюся. Пройду садом, щоб трохи оговтатися.

Лікар потиснув Валентині долоньку і подався до маркізи; дівчина спустилася в сад.

Нам нема чого казати, яка частина саду була улюбленим місцем її прогулянок. Пройшовши кілька разів біля клумби, яка облямовувала дім, зірвавши ружу, щоб застромити її за пояс чи заколоти в коси, вона прямувала в тіняву алею, що провадила до лави, а від лави — до брами.

І цього разу Валентина, як завжди, пройшла декілька разів поміж своїми квітами, та жодної не зірвала: траур, що лежав на її серденьку, хоч на зовнішності й не відбився, не дозволяв навіть такої скромної прикраси; потім вона попрямувала до своєї алеї. Що далі вона йшла, то виразніше здавалося їй, ніби її хтось гукає на ймення. Вона здивувалася й зупинилася.

Тоді вона чітко почула поклик і пізнала Максимільянів голос.

XVI. Обіцянка

То справді був Моррель, який зучора був сам не свій. Інстинктом, що притаманний закоханим і матерям, він угадав, що приїзд пані де Сен-Меран і смерть маркіза призведе в домі Вільфорів до якоїсь важливої події, котра стосуватиметься його кохання до Валентини.

Як зараз ми бачимо, передчуття не обманули його, і тепер же не простий неспокій припровадив його, такого розгубленого і тремтливого, до брами під каштанами. Та Валентина не знала, що Моррель чекає на неї: то була не та пора, коли він зазвичай приходив; тільки чистісінька випадковість чи, може, і щасливе навіяння привело його в той сад.

Угледівши її на хіднику, Моррель погукав її; вона підбігла до брами.

— Ви тут, о цій порі! — сказала вона.

— Так, — відказав Моррель. — Я прийшов дізнатися і сповістити сумні звістки.

— Мабуть, усеньке лихо вкотилося в наш дім! — сказала Валентина. — Кажіть, Максимільяне. Та, їй-богу, лиха й така доволі.

— Вислухайте мене, люба, — сказав Моррель, намагаючись погамувати збурення, щоб говорити ясніш. — Усе, що зараз я скажу, дуже важливе. Коли планують ваше весілля?

— Слухайте, Максимільяне, — сказала Валентина, — нічого не хочу я приховувати від вас. Сьогодні вранці розмовляли про мій шлюб. Бабуня, в якої я сподівалася знайти підтримку, не лише згодна на нього, а так прагне його, що очікують лише прибуття Д’Епіне, і наступного дня шлюбна угода буде вже підписана.

Моррель гірко зітхнув і зупинив на Валентині довгий, сумний погляд.

— Авжеж, — мовив він тихо, — страшно чути, як кохана дівчина спокійнісінько каже: «Час вашої страти призначили; вона станеться за кілька годин, та нічого не вдієш, так треба, й опиратися цьому я не буду». Так ось, якщо, задля того щоб підписати угоду, чекають лише Д’Епіне, якщо наступного дня після його прибуття ви будете належати йому, то, значить, вас заручать із ним завтра, тому що приїхав він сьогодні вранці.

Валентина зойкнула.

— Годину тому був я у графа Монте-Крісто, — провадив Моррель. — Ми з ним розмовляли: він — про те горе, що спіткало вашу родину, я — про ваше горе, аж у двір заїжджає ридван. Слухайте ж бо. До тієї миті я ніколи не вірив у передчуття, але тепер доводиться вірити. Почувши торохтіння коліс, я затремтів. Незабаром я почув на сходах кроки. Гучна хода командора не так налякала Дона Жуана, як ті кроки мене. Аж відчиняються двері: перший заходить Альбер де Морсер. Я вже мало не засумнівався в моєму передчутті, мало не подумав, що помилився, коли ж це за Альбером заходить ще один юнак, і граф Монте-Крісто каже: «Ага, ось і барон Франц Д’Епіне!» Я зібрав усі мої сили і всеньку мужність, щоб стриматися. Може, я зблід, може, затремтів; та принаймні я й далі усміхався. За п’ять хвилин я пішов. Я не чув ні слова, що там казали за ті п’ять хвилин; я був несамовитий.

— Сердешний Максимільяне! — прошепотіла Валентина.

— І ось я тут, Валентино. Тепер скажіть мені, адже від вашої відповіді залежить моє життя, моя смерть. Що ви збираєтеся вдіяти?

Валентина понурила голову; вона була геть пригнічена.

— Послухайте, — сказав Моррель, — адже ви не вперше замислюєтеся над тим, у яку халепу ми влипли; становище наше поважне, тяжке і розпачливе. Гадаю, зараз не пора поринати у марну скорботу; це здасться тільки для тих, котрі згодні спокійно потерпати і тішитися своїми слізьми. Такі люди є на світі, і, певне, Господь зарахує їм на небесах їхнє смирення на землі. Але той, що відчуває в собі волю до борні, той не марнує дорогого часу і відразу відповідає долі ударом на удар. Чи прагнете ви боротися з лихою долею, Валентино? Кажіть, я про це і прийшов запитати.

Валентина здригнулася й перелякано зиркнула на Морреля. Думка про те, щоб учинити наперекір батькові, бабуні, одне слово, всій родині, їй і в голову не вступала.

— Що ви хочете оце сказати, Максимільяне? — запитала вона. — Що називаєте ви боротьбою? Ліпше назвіть це блюзнірством! Щоб я порушила батьків наказ, присмертну волю бабусі? Це неможливо!

Моррель здригнувся.

— Надто вже шляхетне ваше серце, щоб не зрозуміти мене, і так добре ви це розумієте, любий Максимільяне, що мовчите. Щоб я боролася! Боже збав! Ні, ні. Мені потрібні всі мої сили, щоб боротися із собою і тішитися слізьми, як оце ви кажете. Але прикро вразити батька, посмутити останні хвилини життя моєї бабусі — ніколи!

— Правда ваша, — безпристрасно відказав Моррель.

— Як ви це кажете, Боже милий! — ображено вигукнула Валентина.

— Кажу, як людина, що в захваті від вас, панно, — відтяв Максимільян.

— Панно! — вигукнула Валентина. — Панно! Ох і егоїст ви! Ви бачите, що я в розпуці, та вдаєте, ніби не розумієте мене.

— Помиляєтеся, Валентино, навпаки, я чудово вас розумію. Ви не хочете суперечити панові де Вільфорові, не хочете не послухатися маркізи, і завтра ви підпишете шлюбну угоду, яка пов’яже вас із вашим чоловіком.

— А хіба можу вчинити я інакше?

— Не варто питати в мене про це, панно. Я кепський суддя у цій справі, і мій егоїзм може засліпити мене, — відказав Моррель; його глухий голос і зціплені кулаки свідчили про те, що роздратування його зростало.

— А що запропонували б ви мені, Моррелю, якби я могла пристати на вашу пропозицію? Відповідайте. Річ не в тім, щоб сказати: «Ви чините недобре». Треба порадити, як саме вчинити.

— Ви серйозно це кажете, Валентино? Ви хочете, щоб я порадив вам?

— Авжеж, хочу, Максимільяне, і, якщо ця порада буде добра, я послухаюся її. Ви ж знаєте, які ви дорогі для мене.

— Валентино, — сказав Моррель, відсовуючи одірвану дошку, — дайте мені вашу руку на доказ того, що ви не гніваєтеся за мій спалах. У мене голова йде обертом, і вже цілісіньку годину мені не дають спокою нісенітні думки. І якщо ви відринете мою пораду...

— То що ж це за порада?

— Слухайте, Валентино.

Валентина звела очі до неба й зітхнула.

— Я вільна людина, — провадив Максимільян, — і я достатньо заможний для нас обох. Присягаюся, що, поки не станете моєю дружиною, мої вуста не торкнуться вашого чола.

— Ви змушуєте мене тремтіти, — сказала Валентина.

— Утікаймо зі мною, — казав далі Моррель, — я одвезу вас до моєї сестри, вона гідна бути вашою сестрою. Ми подамося до Англії, до Алжиру чи до Америки, або ж, як хочете, заховаємося десь у провінції і житимемо там, аж поки наші друзі зламають опір вашої родини.

Валентина похитала головою.

— Так я і гадала, Максимільяне, — сказала вона. — Це порада навіженця, і я буду ще більш навіжена, ніж ви, якщо не зупиню вас негайно одним словом: неможливо.

— І ви підете тим шляхом, який накреслить ваша лиха доля, навіть не спробувавши боротися з нею? — спохмурнівши, запитав Моррель.

— Так, навіть якщо це принесе мені смерть!

— Що ж, Валентино, — сказав Моррель, — повторюю, правда ваша. Справді, я навіжений, і ви довели мені, що пристрасть засліплює найбільш урівноважений глузд. Дякую вам за те, що міркуєте ви безпристрасно. Що ж, нехай так і буде, завтра ви безповоротно станете нареченою Франца Д’Епіне. І не внаслідок формальності, яку вигадали для комедійних розв’язок на сцені, тієї, що зветься підписанням шлюбної угоди, а з вашої власної волі.

— Ви знову дошкуляєте мені, Максимільяне, — сказала Валентина, — ви ятрите мою рану! А що вчинили б ви, скажіть на милість, якби ваша сестра послухалася такої поради, яку ви оце мені даєте?

— Панно, — з гіркою посмішкою відказав Моррель, — я егоїст, ви самі сказали це. І, як егоїст, я думаю не про те, що вчинили б на моєму місці інші, а про те, що збираюся вчинити сам. Я думаю про те, що знаю вас уже рік; від того дня, як я познайомився з вами, усі мої надії на щастя побудовані були на вашій любові; настав день, коли ви сказали мені, що кохаєте мене; від того дня, мріючи про майбутнє, я вірив, що ви станете моєю; у цім полягало для мене всеньке моє життя. Тепер я вже ні про що не думаю; я лише кажу собі, що щастя відвернулося від мене. Сподівався я сягнути блаженства, і втратив його. Адже щодня буває так, що гравець програє не лише те, що має, а навіть і те, чого не мав.

Моррель казав усе те спокійнісінько, і Валентина допитливо дивилася на нього своїми великими очима, пильнуючи, щоб Моррелеві очі не просягали в глибину її вже збуреного серденька.

— То що ж ви хочете робити тепер? — запитала Валентина.

— Я матиму за честь попрощатися з вами, панно. Бог чує мої слова і читає у глибині мого серця, він свідок, що я бажаю вам такого спокійного, щасливого і повного життя, щоб у нім не могло бути навіть згадки про мене.

— О Господе! — прошепотіла Валентина.

— Прощавайте, Валентино, прощавайте! — низько уклонившись, мовив Моррель.

— Куди ви? — вигукнула вона, простягаючи руку крізь ґрати й хапаючи Максимільяна за рукав; із власного хвилювання вона розуміла, що зовнішній спокій її коханого не може бути правдивий. — Куди це ви прямуєте?

— Я потурбуюся про те, щоб не вносити нових прикрощів у вашу родину, і подам приклад того, як повинна поводитися чесна і віддана людина, яка опинилася в такому становищі.

— Скажіть мені, що ви хочете робити?

Моррель сумно всміхнувся.

— Кажіть-бо, благаю вас! — наполягала дівчина.

— Ви передумали, Валентино?

— Я не можу передумати, сердего, ви ж знаєте! — вигукнула вона.

— То прощавайте!

Валентина почала трясти ґрати з такою силою, якої годі було чекати від неї, а що Моррель віддалявся, то вона простягнула до нього руки і, заламуючи їх, вигукнула:

— Що ви хочете робити? Я хочу знати! Куди ви прямуєте?

— О, не переймайтеся, — відказав Моррель, зупиняючись, — я не маю наміру перекладати на іншу людину відповідальність за мою лиху долю. Інший почав би погрожувати вам, що піде до Д’Епіне, викличе його на поєдинок, буде з ним битися... Це божевілля. До чого тут Д’Епіне? Сьогодні вранці він бачив мене вперше, він уже й забув, що бачив мене. Він навіть не знав про моє існування, коли поміж вашими родинами було вирішено, що ви будете належати одне одному. Тож мені нема ніякого діла до нього, і, присягаюся вам, я не з ним буду зводити порахунки.

— А з ким тоді? Зі мною?

— З вами, Валентино? Та Боже збав! Жінка свята; а кохана жінка свята удвічі.

— Тоді із собою, навіженцю?

— Я ж сам у всьому винен, — сказав Моррель.

— Максимільяне, — сказала Валентина, — ідіть сюди, я вимагаю!

Усміхаючись своєю лагідною усмішкою, Максимільян підійшов ближче; якби він не був такий блідий, можна було б подумати, що з ним нічого не сталося.

— Послухайте, що я вам скажу, люба Валентино, — мовив він своїм мелодійним і щирим голосом, — такі люди, як оце ми з вами, у яких ніколи не було жодної думки, що змусила б червоніти перед людьми, перед ріднею й перед Богом, такі люди можуть читати одне в одного у серці, наче в розгорнутій книзі. Я не герой роману, не меланхолійний герой, не корчу ні Манфреда, ні Антоні. Та, без зайвих слів, без запевнень, без присяг, я віддав моє життя вам. Ви йдете від мене, і ви маєте рацію, я вам уже сказав це і тепер повторюю; та, хоч як воно там є, ви йдете від мене — і життю моєму край. Якщо ви покидаєте мене, Валентино, я залишаюся сам на світі. Моє сестра щаслива у шлюбі, а її чоловік мені лише зять, тобто людина, що пов’язана зі мною тільки суспільними умовностями; тож нікому більше на світі не потрібне моє життя, що стало тепер даремне. Ось що я зроб­лю. До тієї миті, поки ви не повінчаєтеся, я буду чекати: мені не хочеться пропустити навіть тіні тих непередбачених обставин, якими часом грається випадок. Адже і справді, Франц Д’Епіне може померти, або ж тієї миті, коли ви підходитимете до вівтаря, у вівтар може поцілити блискавиця. Засудженому до страти все здається можливим, навіть диво, коли йдеться про його порятунок. Отож я чекатиму до останньої миті. А коли моє лихо таки скоїться, непоправне, безнадійне, я напишу конфіденційного листа зятеві... і ще одного — поліційному префектові, доведу до їхнього відома, що я хочу вчинити, і десь у гаю чи на кручі, чи на березі річки я застрелюся. Це така сама правда, як і те, що я син найчеснішої людини, яка будь-коли жила у Франції.

Спазматичний дрож струсонув усеньке тіло Валентини; вона відпустила ґрати, що за них трималася, руки її безживно охляли, і дві великі сльози скотилися її личком.

Моррель стояв перед нею, похмурий і рішучий.

— Змилуйтеся, змилуйтеся, — вигукнула вона, — ви ж не накладете на себе руки, правда?

— Присягаюся честю, накладу, — відказав Максимільян, — та хіба вам не все одно? Ви ж бо виконаєте ваш обов’язок, і ваше сумління буде чисте.

Валентина впала навколішки, притуливши долоньки до грудей; серце її розривалося.

— Максимільяне, — мовила вона, друже мій, брате мій на землі, мій справжній дружино на небі, благаю тебе, вчини, як я оце: живи, страждаючи. Може, настане день, коли ми поєднаємося.

— Прощавайте, Валентино! — повторив Моррель.

— Боже милосердний, — сказала Валентина з невимовним виразом, здійнявши руки до неба, — ти бачиш, я зробила все, що могла, аби лишитися покірною донькою, я прохала, благала, заклинала, та він не послухав ні моїх прохань, ні благань, ні сліз. Так ось, — провадила вона твердо, витираючи сльози, — не хочу я померти від каяття — ліпше помру я від сорому. Ви будете жити, Максимільяне, і я належатиму вам і нікому іншому. Коли? Якої миті? Зараз? Кажіть, веліть, я готова.

Моррель уже відійшов на декілька кроків, та враз повернувся і, блідий від радості, із просвітленим зором, простягнув крізь ґрати руки до Валентини.

— Валентино, — сказав він, — люба, не треба так розмовляти зі мною, а якщо так, то ліпше дайте мені змогу померти. Якщо ви кохаєте мене так, як я кохаю вас, то чому повинен я забрати вас силоміць? Чи тільки з жалості хочете змусити мене жити? То я волію ліпше умерти.

— Справді, — прошепотіла Валентина, — хто єдиний на світі любить мене? Він. Хто втішав мене у стражданнях? Він. На кого покладаю я всі мої сподівання, на кому зупиняється мій розгублений погляд, на кому відпочиває моє змучене серденько? На ньому, тільки на ньому. Так ось, ти теж маєш рацію, Максимільяне; я піду за тобою, покину рідну домівку, усе покину... Усе! Ох і невдячна я, — ридаючи, вигукнула Валентина, — я ж геть про дідуся забула!

— Ні, — сказав Максимільян, — ти не покинеш його. Ти казала, що пан Нуартьє начебто ставиться до мене приязно; то перед тим, як утікати, скажеш йому про все. Його згода буде для тебе захистом перед Богом. А коли ми візьмемо шлюб, він перебереться до нас; ото й буде в нього два внуки. Ти мені розповідала, як він розмовляє з тобою і як ти йому відповідаєш; ось побачиш, я швидко вивчу цю зворушливу знакову мову. Присягаюся, Валентино, замість розпуки, яка нас очікує, я обіцяю тобі щастя!

— Ось бачиш, Максимільяне, яку владу ти взяв наді мною! Я ладна повірити в те, що ти мені оце кажеш, але ж усе це нерозсудливо. Батько прокляне мене; я знаю його, знаю його непохитне серце, він мені не простить цього ніколи в житті. Ось що, Максимільяне: якщо хитрощами чи проханнями, чи завдяки щасливій нагоді, чи не знаю ще як, — одне слово, якщо у якийсь спосіб мені пощастить відкласти весілля, ви заче­каєте, правда?

— Авжеж, присягаюся вам, а ви присягніться, що цей жахливий шлюб ніколи не відбудеться і навіть якщо вас силоміць попровадять до мера, до священика, ви все ж таки скажете «ні».

— Присягаюся тобі в цім, Максимільяне, найсвятішим для мене на світі найменням — іменем моєї матінки!

— Що ж, — сказав Максимільян, — тоді зачекаємо.

— Авжеж, зачекаємо, — відгукнулася Валентина, у якої аж від серця відлягло, — хтозна, що може порятувати нас.

— Покладаюся на вас, Валентино, — сказав Моррель. — Усе, що ви зробите, буде добре; та якщо благання ваші не слухатимуть, якщо ваш батько, якщо пані де Сен-Меран вимагатимуть, щоб Д’Епіне з’явився завтра для підписання цієї угоди...

— Тоді, Моррелю... я присягнулася вам...

— Замість того, щоб підписати...

— Я вийду до вас, і ми втечемо; та доти не будемо випробовувати долю, не будемо бачитися; адже це диво, це промисел Господній, що нас іще не застали; якби дізналися, що ми з вами зустрічаємося, то ми не мали б жодної надії.

— Правда ваша, Валентино, але як я дізнаюся...

— Через нотаріуса Дешана.

— Я знаю його.

— І від мене. Я напишу вам, повірте мені. Боже милосердний, Максимільяне, цей шлюб я так само ненавиджу, як і ви!

— Дякую, дякую вам, Валентино, кохана моя! Значить, вирішено: коли ви вкажете мені час, я приїду сюди, ви перелізете огорожу, — це буде неважко, — я підхоплю вас на руки, біля хвіртки на городі вас чекатиме ридван, і я одвезу вас до моєї сестри. Там ми заховаємося від усіх або ні від кого не будемо ховатися, як забажаєте, і там ми знайдемо підтримку в усвідомленні нашої правоти й волі до щастя і не дамо себе зарізати, мов те ягня, що борониться лише зітханнями.

— Нехай буде так! — сказала Валентина. — Я теж скажу вам, Максимільяне: усе, що ви зробите, буде добре.

— Люба моя!

— То що, задоволені ви вашою дружиною? — сумовито запитала дівчина.

— Валентино, любонько, мало сказати «так».

— Усе-таки скажіть.

Валентина наблизила вуста до ґрат, і слова її, разом із її ніжним подихом, полинули до Моррелевих вуст, а він припадав губами до холодної, невблаганної заслони.

— До побачення, — сказала Валентина, ледве відірвавшись від того щастя, — до побачення!

— Я отримаю од вас листа?

— Авжеж.

— Дякую вам, люба моя дружино, до побачення!

Пролунав звук невинного, повітряного поцілунку, і Валентина побігла липовою алеєю.

Моррель чув, як завмирав шурхіт її сукні, що торкалася кущів, як завмирало рипіння піску під її кроками; потім із невимовною усмішкою він звів очі до неба, дякуючи йому за те, що воно послало йому таке кохання, і теж пішов собі.

Він повернувся додому і чекав цілий вечір і весь наступний день, та нічого не отримав. Аж третього дня, годині о десятій вечора, коли він уже хотів було піти до нотаріуса Дешана, він урешті отримав поштою записку і відразу зрозумів, що вона від Валентини, хоч він ніколи не бачив її почерку.

У записці мовилося:

«Сльози, прохання і благання були марні. Учора я пробула дві години у церкві святого Філіпа Рульського і дві години від усієї душі молилася Богові. Та Бог так само невблаганний, як і люди, і підписання угоди призначили на сьогодні на дев’яту вечора.

Я вірна моєму слову, як вірна моєму серцю, Моррелю. Ці слова я дала вам, і це серденько ваше!

Отож, до вечора, за чверть до дев’ятої, біля брами.

Ваша дружина,

Валентина де Вільфор.

Р.S. Моїй сердешній бабуні дедалі гіршає: учора її збудження переросло у марення, а сьогодні те марення вже межує із божевіллям.

Правда ж, ви будете дуже любити мене, щоб я могла забути про те, як покинула її в такому стані?

Від дідуся Нуартьє, здається, приховують, що угоду підпишуть сьогодні ввечері».

Моррель не обмежився відомостями, які він здобув од Валентини; він пішов до нотаріуса, і той підтвердив йому, що підписання угоди призначили на дев’яту вечора.

Потім він подався до графа Монте-Крісто; там він дізнався найбільше подробиць: Франц приїздив до графа, щоб сповістити про врочисту подію; пані де Вільфор, зі свого боку, писала йому, прохаючи вибачення за те, що його не запрошує; та смерть маркіза де Сен-Мерана і недуга його вдови огортають цю врочистість хмарою суму, і вона не зважується засмучувати нею графа, якому бажає всілякого щастя.

Напередодні Франца представили пані де Сен-Меран, яка заради такої події підвелася з ліжка, та по тому відразу ж знову туди вклалася.

Неважко зрозуміти, що Моррель був страшенно збурений, і такий проникливий зір, як у графа Монте-Крісто, не міг не помітити цього, тож граф Монте-Крісто був ще лагідніший із ним, аніж звичайно, такий лагідний, що Максимільян вряди-годи вже ладен був у всьому йому зізнатися. Та він згадував про обіцянку, яку дав Валентині, і таємниця залишалася у глибині його серця.

За ту днину Максимільян разів із двадцять перечитував лист од Валентини. Уперше писала вона йому, і з якого приводу! І щоразу, перечитуючи цього листа, він знову і знову присягався собі, що зробить Валентину щасливою. Справді, яку владу може здобути над юнаком дівчина, що зважується на такий учинок. Як самовіддано має служити їй той, для кого вона всім пожертвувала! Як палко повинен поклонятися їй коханий. Вона для нього і королева, і дружина, і йому здається, замало самої душі, щоб кохати її й дякувати їй.

Із невимовним хвилюванням думав Моррель про ту хвилину, коли Валентина прийде і скаже йому: «Я прийшла, Максимільяне, я ваша».

Він усе приготував для втечі на городі, поміж люцерною: там лежали дві приставні драбини; кабріолет, яким Максимільян мав правити сам, стояв напоготові; він не взяв із собою слуги, не запалював ліхтарів, та збирався запалити їх на першому закруті, щоб через надмірну обережність не потрапити до рук поліцаїв.

Уряди-годи Морреля охоплював дрож; він думав про ту хвилину, коли буде допомагати Валентині перелазити огорожу і відчує у своїх обіймах, безпомічну і трепетливу, ту, кому він досі хіба що потискав долоньку або цілував кінчики пальчиків.

Та коли вже стало пополудні, коли Моррель відчув, що наближається призначена пора, йому закортіло бути самому. Кров його бурхала, будь-яке запитання, голос друга дратував би його; він замкнувся у себе в кімнаті, намагаючись перейнятися читанням, та очі його ковзали рядками, але не бачили їх; урешті він відкинув книжку набік і знову заходився міркувати над подробицями втечі.

Призначена година зближалася.

Ще не бувало випадку, щоб закоханий дав стрілкам годинника рухатися своїм шляхом; Моррель так шалено шарпав свого годинника, аж той о шостій вечора показав пів на дев’яту. Тоді він сказав собі, що пора вже їхати; хоч підписання угоди призначили на дев’яту, та, напевне, Валентина не буде очікувати цього марного акту. Отож, вибравшись за своїм годинником, точнісінько о пів на дев’яту з вулиці Меле, Моррель увійшов у свій город тієї хвилини, коли дзиґар на церкві Філіпа Рульського вибив восьму вечора.

Коня й кабріолет він заховав за розваленою хатиною, де зазвичай ховався сам.

Потроху почало сутеніти, і густе листя у саду зіллялося у величезні темні брили.

Тоді Моррель вийшов зі своєї схованки і, відчуваючи, як калатає його серце, глянув крізь ґрати, та в саду ще нікого не було. Вибило пів на дев’яту.

В очікуванні минуло ще півгодини. Моррель ходив туди-сюди попід огорожею і дедалі частіше поглядав у шпарину поміж дошками. У саду ставало дедалі темніше, та марно шукав він у темряві білу сукню, марно чекав, чи не пролунають у тиші кроки.

Дім, що бовванів за деревами, і далі був неосвітлений, і ніщо не свідчило про те, що тут має здійснитися така важлива подія, як підписання шлюбної угоди.

Моррель дістав свого годинника; він показував за чверть десяту, та відразу ж церковний дзиґар, що його бій він уже чув, сповістив йому про помилку його кишенькового годинника, вибивши пів на десяту.

Значить, минуло вже півгодини після терміну, який призначила сама Валентина, адже вона казала, що прийде о дев’ятій годині, навіть трохи раніш.

Для Морреля то були найтяжчі хвилини; кожна секунда била у його серце наче олов’яним молотом.

Найменший шелест листя, найменший подих вітру змушував його здригатися, і чоло його вкрилося холодним потом; тоді, тремтячи від ніг до голови, він приставляв драбину і, щоб не губити часу, ставив ногу на долішній щабель.

Поки він у такий спосіб переходив од страху до надії й у нього раз у раз завмирало серце, дзиґар на церкві вибив десяту.

— Ні, — з жахом прошепотів Максимільян, — уявити годі, що підписання угоди триває так довго, хіба що сталося щось непередбачене; адже я зважив усі можливості, облічив, скільки часу можуть забрати всі формальності. Либонь, таки сталося щось.

І він то збуджено ходив назад і вперед коло ґрат, то притулявся гарячим чолом до холодного заліза. Може, Валентина зомліла, підписавши угоду? Може, її схопили, коли вона збиралася утікати? То були єдині припущення, які виснував Моррель, і обидва кидали його у прірву розпуки.

Аж він вирішив, що сили покинули Валентину вже під час утечі й вона непритомна лежить десь у саду.

— Але якщо так, — вигукнув він, хутко спинаючись щаблями драбини, — я втрачу її й сам буду винен!

Демон, що підказав йому ту думку, вже не покидав його і нашіптував йому на вухо з тієї наполегливістю, яка за декілька хвилин потугою логічних міркувань обертає здогад у тверду певність. Він удивлявсь у пітьму, що дедалі густішала, і йому здавалося, ніби в темній алеї щось лежить на піску. Моррель зважився навіть погукати, і йому здалося, наче вітер доносить до нього невиразні стогони.

Аж вибило пів на одинадцяту; неможливо було більше чекати, усе могло статися; у Максимільянових скронях гупало, в очах стелилася імла; він перекинув ногу через огорожу і плигнув додолу.

Він був у Вільфоровому маєтку, заліз туди потайки; він знав, які можуть бути наслідки такого вчинку, та не задля того зайшов він так далеко, щоб зараз відступити.

Якусь хвилю він прямував попід муром, потім хутко перебіг алею і сховався поміж деревами.

За мить він поминув їх. Звідти, де він тепер стояв, видно було дім.

Тоді Моррель остаточно упевнився в тому, що вже підозрював, намагаючись промкнутися поглядом крізь густий сад: замість яскраво освітлених вікон, як ото водиться у святкові дні, перед ним було сіре громаддя, огорнуте на додачу тінню величезної хмари, що затулила місяць.

Тільки вряди-годи у трьох вікнах другого поверху розгублено металося кволе світло. Ті три вікна були вікнами покою пані де Сен-Меран.

Непорушно горіло світло за червоними шторами. Ті штори висіли у спальні пані де Вільфор.

Моррель усе це вгадав. Стільки разів, щоб весь час прямувати за нею подумки, він розпитував про внутрішнє розташування будинку, аж знав його дуже добре, хоч і не бачив ніколи.

Той морок і безгоміння ще дужче налякали Морреля, аніж відсутність Валентини.

Перебуваючи у нестямі, ошалівши від горя, він вирішив ні перед чим не зупинятися, аби лиш побачити Валентину і впевнитись у лихові, про яке він здогадувався, хоч і не знав, у чому воно полягає. Він дійшов до узлісся гаю і вже хотів було перетнути відкриту зусібіч клумбу, аж із вітром долинули до нього далекі голоси.

Тоді він знову позадкував у чагарі й зупинився без руху, мовчазний огорнутий пітьмою.

Він уже вирішив: якщо це Валентина і якщо вона пройде повз нього, то він її погукає; якщо вона не сама, то принаймні він побачить її і впевниться, що з нею все гаразд; якщо ж це хтось інший, то можна буде почути бодай декілька слів із розмови і розгадати ту й досі незрозумілу таємницю.

Тієї миті з-за хмар виглянув місяць, і Моррель побачив, як на ґанок вийшов Вільфор із чоловіком у чорному вбранні. Вони спустилися східцями і попрямували до алеї. Щойно вони ступнули кілька кроків, як у чоловікові у чорному вбранні Моррель упізнав лікаря Д’Авріньї.

Побачивши, що вони прямують у його бік, Моррель несамохіть почав задкувати, аж поки не наткнувся на стовбур явора, що ріс посеред чагарів, і тут зупинився.

Незабаром пісок перестав рипіти під ногами Вільфора і лікаря.

— Авжеж, любий лікарю, — сказав королівський прокурор, — бачу, Господь таки розгнівався на нас. Яка страшна смерть! Який несподіваний удар! Не намагайтеся втішати мене, надто вже свіжа рана й надто глибока. Померла! Померла!

Холодний піт виступив на Максимільяновому чолі, зуби його зацокотіли. Хто ж помер у цьому домі, що його сам Вільфор вважав проклятим?

— Любий пане де Вільфоре, — відказав лікар таким голосом, від якого Моррелів жах став ще дужчий, — я припровадив вас сюди не задля того, щоб утішати, а геть навпаки.

— Що ви маєте на увазі? — перелякано запитав королівський прокурор.

— Я хочу сказати, що за лихом, яке оце спіткало вас, може, криється ще гірше нещастя.

— О Господе! — заламуючи руки, прошепотів Вільфор. — Що ще ви мені скажете?

— Ми тут геть самі, друже мій?

— Авжеж. Але нащо ці остороги?

— А на те, що я мушу сповістити вам страшну річ, — відказав лікар. — Сядьмо.

Вільфор не сів, а радше упав на лаву. Лікар лишився стояти перед ним, поклавши йому долоню на плече.

Похоловши із жаху, Моррель притулив одну руку до чола, а другу до серця, остерігаючись, що можуть почути, як воно калатає.

«Померла, померла!» — дудонів у мізках голос його серця.

І йому здалося, ніби й сам він помирає.

— Кажіть, лікарю, я слухаю, — сказав Вільфор. — завдавайте удару, я до всього вже готовий.

— Звісно, пані де Сен-Меран була дуже немолода, та вона тішилася прегарним здоров’ям.

Уперше за десять хвилин Моррель полегшено відітхнув.

— Горе вбило її, — сказав Вільфор, — авжеж, лікарю, горе. Вона прожила з маркізом сорок років...

— Річ не у горі, любий мій друже, — відказав лікар. — Буває, хоч і рідко, що горе вбиває, та вбиває воно не за день, не за годину, не за десять хвилин.

Вільфор нічого не сказав, тільки вперше звів голову і перелякано глянув на лікаря.

— Ви ж були присутні під час агонії? — запитав Д’Авріньї.

— Авжеж, — відказав королівський прокурор, — ви ж сказали мені, щоб я не йшов.

— Завважили ви симптоми недуги, що від неї віддала Богові душу пані де Сен-Меран?

— А певно; у маркізи були три напади, один за одним через декілька хвилин, і щоразу через менший проміжок часу і дедалі тяжчі. Коли ви прийшли, вона почала задихатися; потім її спіткав напад, що його я вважав просто нервовим. Та по-справжньому почав я непокоїтися, як побачив, що вона зводиться на ліжку з неприродною напругою кінцівок і шиї. Тоді з вашого обличчя я зрозумів, що справа набагато поважніша, ніж мені здавалося. Коли напад минувся, я хотів зловити ваш погляд, та ви не дивилися на мене. Ви лічили її пульс, і вже почався другий напад, і ви так і не обернулися до мене. Цей другий напад був ще жахливіший; ті самі мимовільні порухи повторилися, губи посиніли і почали сіпатися. Під час третього нападу вона померла. Уже після першого нападу я подумав, що це правець, і ви підтвердили це.

— Так, у присутності сторонніх людей, — сказав лікар, — але тепер ми самі.

— То що ж ви хочете сказати мені?

— Що симптоми правця й отруєння рослинною трутизною геть тотожні.

Вільфор схопився на ноги, та постоявши з хвилину непорушно і мовчки, знову впав на лаву.

— Пане лікарю, — мовив він, — ви розумієте, що кажете?

Моррель не знав, чи це сон, чи дійсність.

— Послухайте, — сказав лікар, — я знаю, наскільки поважна моя заява і кому я оце роб­лю її.

— Із ким ви зараз розмовляєте, із посадовою особою чи з другом? — запитав Вільфор.

— Із другом, зараз тільки з другом. Симптоми правця так схожі на симптоми отруєння рослинною трутизною, що якби мені треба було підписатися під тим, що я оце вам кажу, то я трохи повагався б. Тож, повторюю, зараз я звертаюся не до посадової особи, а до друга. І ось другові я кажу: три чверті години спостерігав я за агонією, за конвульсіями, за смертю пані де Сен-Меран, і я не лише певен, що вона померла від отруєння, а можу навіть назвати, авжеж, назвати ту отруту, якою її спровадили на той світ.

— Лікарю, лікарю!

— Усе наявне: сонливість, що міняється нервовими нападами, надмірне мозкове збудження, оніміння центрів. Пані де Сен-Меран померла від чималої дози бруцину або стрихніну, яку їй дали, може, й помилково.

Вільфор ухопив лікаря за руку.

— Ох, про це й подумати неможливо! — сказав він. — Це сон, Боже милосердний, це сон! Страшно чути, що така людина, як ви, каже отакі речі! Заклинаю вас, лікарю, скажіть, що, може, ви помиляєтеся!

— Авжеж, таке може бути, проте...

— Проте?

— Проте я так не думаю.

— Лікарю, пожалійте мене; впродовж останніх днів зі мною відбуваються такі нечувані речі, що я боюся зсунутися з глузду.

— Хтось, крім мене, бачив пані де Сен-Меран?

— Ніхто.

— Посилали до аптеки по якісь ліки, не показавши мені рецепта?

— Ні.

— У пані де Сен-Меран були вороги?

— Не чув про них.

— Хтось був зацікавлений у її смерті?

— Та ні ж бо, Господе, ні. Моя донька — єдина її спадкоємниця, Валентина сама... Ох, якби я міг подумати про таке, то всадив би собі у груди кинджал за те, що вони бодай на мить могли ховати в собі таку думку.

— Що ви, друже мій! — вигукнув і собі Д’Авріньї. — Нехай Господь мене береже від того, щоб когось звинувачувати. Зрозумійте, кажу я тільки про лихий випадок, про помилку. Та помилка це чи ні — факт є фактом, він підказує моєму сумлінню, і моє сумління вимагає, щоб я вам голосно заявив про це. Наведіть довідки.

— У кого? Яким чином? Про що?

— Наприклад, чи не помилився Барруа, старий слуга, і чи не дав він маркізі якісь ліки, котрі наготували для його пана?

— Для мого батька?

— Так.

— Але в який спосіб могла пані де Сен-Меран отруїтися ліками, котрі наготували для пана Нуартьє?

— Та дуже просто: ви ж знаєте, що за деяких недуг ліками служать трутизни; до таких недуг належить і параліч. Місяців зо три тому, випробувавши все, щоб повернути панові Нуартьє здатність рухатися і розмовляти, я вирішив випробувати останній засіб. І ось уже три місяці я лікую його бруцином. Отож, до останніх ліків, які я йому виписав, входить шість центиграмів бруцину; ця кількість нешкідлива для паралізованих органів пана Нуартьє, який до того ж сягнув її послідовними дозами, та цього достатньо, щоб погубити іншу людину.

— Так, але покої пані де Сен-Меран і пана Нуартьє геть не сполучаються поміж собою, і Барруа жодного разу не заходив до кімнати моєї тещі. Ось що скажу я вам, лікарю. Я вважаю вас найбільш обізнаним медиком, а головне, найсумліннішою людиною на світі, і в усіх випадках життя ваші слова для мене — світло, що, немов ото сонце, осяває мій шлях. Та все ж таки, лікарю, попри те, що я так вірю у вас, я хочу знайти підтримку в аксіомі: «Еrrarе humanum est»[62].

— Послухайте, пане Вільфоре, — сказав лікар, — кому з моїх колег ви довіряєте так, як оце мені?

— Чому ви запитуєте про це? Що ви маєте на увазі?

— Погукайте його, я йому передам усе, що бачив, усе, що завважив, і ми зробимо розтин.

— І знайдете сліди трутизни?

— Ні, не трутизни, я цього не кажу; та ми констатуємо подразнення нервової системи, упізнаємо безсумнівне, очевидне удушення, і ми скажемо вам: любий пане Вільфоре, якщо це було недбальство, стежте за вашими слугами, якщо ж ненависть — пильнуйте за вашими ворогами.

— Подумайте, що ви кажете, Д’Авріньї! — відказав пригнічений Вільфор. — Щойно таємниця стане відома бодай комусь, крім вас, обов’язково буде розслідування, а розслідування в мене — про це й подумати годі! Проте, — провадив королівський прокурор, похопившись і занепокоєно зиркаючи на лікаря, — якщо ви бажаєте, якщо неодмінно цього вимагаєте, я це зроб­лю. Справді, може, я таки повинен порушити цю справу: моє становище цього вимагає. Та ви ж бачите, лікарю, я геть знищений: накликати на мій дім такий скандал після такого горя! Моя дружина і донька не витерплять цього. Що до мене, лікарю, то, знаєте, не можна сягнути такого становища, як моє, мати двадцять п’ять років поспіль посаду королівського прокурора, не набувши чималої кількості ворогів. Розголос цієї справи буде для них тріумфом і радістю, а мене вкриє ганьбою. Вибачте мені ці марнотні думки. Якби ви були священиком, то я не зважився б вам таке сказати; та ви людина, ви знаєте людей; ох, лікарю, ви нічого не казали мені, правда?

— Любий пане де Вільфоре, — схвильовано відказав лікар, — мій найперший обов’язок — любов до людей. Якби наука не була тут безсила, я порятував би пані де Сен-Меран; та вона померла; я повинен думати про живих. Поховаймо цю страшенну таємницю у самісінькій глибині серця. Якщо чийсь погляд просягне у неї, нехай моє мовчання вважатимуть наслідком мого невігластва, я згоден. Але ви шукайте, шукайте весь час, діяльно шукайте, адже справа може не обмежитися цим одним випадком... І коли ви знайдете винуватця, якщо тільки знайдете, я скажу вам: ви суддя, робіть так, як вважаєте за потрібне!

— Дякую вам, лікарю, дякую! — сказав Вільфор із невимовною радістю. — У мене ніколи не було ліпшого друга, ніж ви.

І, наче остерігаючись, щоб лікар Д’Авріньї не передумав, він підвівся і попровадив його у напрямку дому.

Вони пішли собі.

Моррель розсунув обіруч галузки, наче йому забракло повітря, і місяць осяяв його обличчя, бліде, мов у примари.

— Небо вочевидь прихильне до мене, але як це страшно! — сказав він. — А сердешна Валентина! Хіба витерпить вона стільки горя!

І, промовивши отак, він дивився то на вікно з червоними шторами, то на три вікна з білими шторами.

У вікні з червоними шторами світло майже погасло. Либонь, пані де Вільфор погасила лампу, і у вікні видно було тільки світло нічника.

Зате у другому кінці дому відчинилося одне з вікон із білими шторами.

У нічній темряві мріло тьмяне світло свічки, що стояла на коминку, і якась тінь з’явилася на балконі. Моррель здригнувся: йому здалося, ніби хтось плаче.

Не дивно, що цей дужий, мужній чоловік, схвильований і збуджений двома найпотужнішими людськими пристрастями, коханням і страхом, так занепав, що піддався забобонним галюцинаціям.

Хоч він і перебував у такому потаємному місці, що Валентина ніяк не могла б його угледіти, йому здалося, ніби тінь біля вікна гукає його; це підказував йому збурений глузд і підтверджувало його палке серце. Цей обман чуттів обернувся для нього незаперечною дійсністю, тож, улягаючи невгамовному молодечому пориванню, він вибіг із свого укриття. Не переймаючись тим, що його можуть помітити, що Валентина може перелякатися і несамохіть зойкнути, і тоді здійметься ґвалт, він двома стрибками поминув клумбу, що в місячному сяйві здавалася білою і широкою, мов озеро, добіг до діжок із помаранчевими деревцями, що стояли перед будинком, хутко піднявся східцями ґанку і пхнув двері, які легко відчинилися.

Валентина його не бачила; її зведені до неба очі стежили за сріблястою хмаринкою, що пливла в лазурній високості; своїми контурами вона скидалася на тінь, що лине у небо, і схвильованій дівчині здавалося, наче то душа її бабуні.

Тим часом Моррель пройшов передпокій і намацав поручні східців; килим, що застеляв їх, глушив його кроки; утім, Моррель був так збурений, що не злякався б і самого Вільфора. Якби перед ним постав Вільфор, він знав, що вдіяти: підійде до нього й у всьому зізнається, благаючи його зрозуміти і схвалити те кохання, що пов’язує його з Валентиною, — одне слово, він геть зсунувся з глузду.

Слава Богу, він нікого не здибав.

Тоді йому особливо стали в пригоді відомості, які сповістила Валентина про внутрішнє розташування будинку; він без перешкод дістався до горішнього майданчика сходів, і коли він зупинився, роззираючись, ридання, яке він відразу впізнав, показало йому, куди прямувати. Він обернувся: з-за прохилених дверей промикався промінь світла і чутно було плач. Він пхнув двері й увійшов.

У глибині алькова, лежала небіжчиця, укрита простиралом, під яким угадувалися контури тіла; вона здалася Моррелеві особливо страшною через таємницю, яку йому випало дізнатися.

Біля ліжка, втулившись головою в подушки широкого фотеля, стояла навколішки Валентина, здригаючись від ридань і заламавши над головою зціплені, закам’янілі руки.

Вона відійшла від вікна і молилася голосом, який зворушив би найнечуліше серце; слова злітали з її вуст, квапливі, безладні, невиразні, такий палючий біль стискав її горло.

Місячне сяєво, що цідилося крізь ґратчасті віконниці, змусило потьмяніти полум’я свічки й обливало сумовитою блакиттю цю тужну картину.

Моррель не витерпів; він не відзначався особливою набожністю, не дуже улягав подібним враженням, та бачити, як Валентина плаче, страждає, заламує руки — це було більше, ніж він міг витерпіти мовчки. Він зітхнув, прошепотів її ім’я, й обличчя, залите слізьми, із відбитками від єдвабної обшивки фотеля, обличчя Магдалини Корреджо обернулося до нього.

Валентина не здивувалася, угледівши його. Для серця, наповненого нескінченним відчаєм, уже немає хвилювання.

Моррель простягнув коханій руку.

Не пояснюючи, чому вона не вийшла до нього, Валентина показала йому на мерця, що лежав під погребовим укривалом, і знову заплакала.

Обоє не зважувалися забалакати у цій кімнаті. Кожне боялося порушити це безгоміння, наче десь у кутку стояла самісінька смерть, владно притуливши пальця до вуст.

Перша зважилася Валентина.

— Як ви увійшли сюди, друже мій? — запитала вона. — Ох, сказала б я «ласкаво прошу», якби не смерть відчинила вам двері цього дому.

— Валентино, — тремтливим голосом сказав Моррель, стискаючи руки, — я чекав із пів на дев’яту; вас не було й не було, я занепокоївся, переліз огорожу, пішов у сад; і ось розмова про це лихо...

— Яка розмова?

Моррель здригнувся; він згадав усе, про що балакали лікар із Вільфором, і йому здалося, ніби він бачить під простиралом ці закляклі руки, закам’янілу шию, сині губи.

— Розмова ваших слуг, — сказав він, — пояснила мені все.

— Але ж прийти сюди означало погубити нас, друже мій, — сказала Валентина без жаху і без гніву.

— Вибачте мені, — тим самим тоном сказав Моррель, — я зараз піду.

— Ні, — відказала Валентина, — нас можуть зустріти, залиштеся тут.

— А якщо сюди прийдуть?

Валентина похитала головою.

— Ніхто не прийде, — сказала вона, — заспокойтеся, ось наш захист.

І вона показала на контури тіла під укривалом.

— А що Д’Епіне? Скажіть-бо, благаю вас, — провадив Моррель.

— Він прийшов, щоб підписати угоду, тієї самісінької хвилини, коли бабуня віддавала Богові душу.

— Жах! — сказав Моррель із почуттям егоїстичної втіхи, бо подумав, що через цю смерть весілля відкладуть на невизначений час. Та відразу ж і був покараний за своє себелюбство.

— І вдвічі тяжче, — провадила Валентина, — що моя люба, сердешна бабуня, умираючи, звеліла, щоб це весілля сталося якомога швидше; о Боже, вона сподівалася захистити мене, а насправді теж діяла проти мене!

— Чуєте? — поспитався раптом Моррель.

Вони позамовкали.

Чутно було, як відчинилися двері, і паркет у коридорі та східці зарипіли під чиєюсь ходою.

— Це мій батько вийшов із кабінету, — сказала Валентина.

— І проводжає лікаря, — докинув Моррель.

— А звідки ви знаєте, що лікаря? — здивовано запитала Валентина.

— Здогадуюся просто, — сказав Моррель.

Валентина зиркнула на нього.

Тим часом було чути, як зачинилися парадні двері. Потім Вільфор подався, щоб замкнути на ключ двері в сад, а далі знову побрався східцями нагору.

Сягнувши передпокою, він на мить зупинився, гадаючи, либонь, чи йти до своєї кімнати, чи до покою пані де Сен-Меран. Моррель хутко заховався за штору. Валентина й не поворухнулася, наче величезне горе піднесло її над усіма повсякденними страхами.

Вільфор подався до себе.

— Тепер, — сказала Валентина, — вам уже не вийти ні парадними дверми, ні тими, що провадять у сад.

Моррель розгублено дивився на неї.

— Тепер є тільки одна можливість і надійний вихід, — провадила вона, — через дідусеві покої.

Вона підвелася.

— Ходімо, — сказала вона.

— Куди? — запитав Максимільян.

— До дідуся.

— Мені треба йти до пана Нуартьє?

— Так.

— Подумайте, Валентино!

— Я вже давно думала про це. У мене лишився один друг на білому світі, і обоє ми потребуємо його допомоги... Ходім-бо.

— Будьте обережні, Валентино, — сказав Моррель, не бажаючи слухатися її, — будьте обережні; тепер я бачу, яке то за навіженство було, що я сюди прийшов. А ви певні, люба, що міркуєте зараз тверезо?

— Цілком, — відказала Валентина, — мені совісно тільки бабуню кидати, адже я обіцяла охороняти її, сердешну.

— Смерть для кожного свята, Валентино, — сказав Моррель.

— Авжеж, — відказала дівчина, — та й ненадовго це буде. Ходімо.

Валентина вийшла у коридор і спустилася вузькими сходами, що провадили до Нуартьє, Моррель тихенько прямував за нею. На майданчику біля кімнати вони зустріли старого слугу.

— Барруа, — сказала Валентина, — замкніть за нами двері й нікого не впускайте.

І вона увійшла перша.

Нуартьє й досі сидів у фотелі, прислухаючись до щонайменшого шереху; від Барруа він знав про все, що сталося, і жадібно дивився на двері; ось він угледів Валентину, і очі його зблиснули.

У її ході й у манері триматися було щось поважне й урочисте. Це вразило старого. В його очах з’явився допитливий вираз.

— Любий дідусю, — мовила вона, — вислухай мене уважно. Ти знаєш, що бабуся де Сен-Меран годину тому померла. Крім тебе, тепер нема нікого на білому світі, хто любив би мене.

Вираз нескінченної ніжності промайнув ув очах дідугана.

— І тільки тобі можу я довіряти моє горе і мої надії, правда ж?

Недвига дав на здогад, що так.

Валентина взяла Максимільяна за руку.

— Тоді, — сказала вона, — добре поглянь на цього чоловіка.

Старий доскіпливо і трохи зачудовано поглянув на Морреля.

— Це Максимільян Моррель, син поважного марсельського негоціанта, що про нього ти, напевне, чув.

— Так, — дав на здогад старий.

— Це незаплямоване ім’я, і Максимільян прикрасить його славою, бо в тридцять років він уже капітан спагі й лицар Почесного легіону.

Старий дав на здогад, що пам’ятає це.

— Так ось, дідусю, — сказала Валентина, опускаючись навколішки перед старим і показуючи на Максимільяна, — я кохаю його і належатиму тільки йому! Якщо мене змусять вийти заміж за іншого, я помру або вкорочу собі віку.

У очах недвиги був цілий світ збурених думок.

— Тобі подобається Максимільян Моррель, еге ж, дідуню? — запитала Валентина.

— Авжеж, — дав на здогад недвига.

— І ти можеш захистити нас, твоїх дітей, від мого батька?

Нуартьє спрямував свій замислений погляд на Морреля, ніби казав: «Ну, це залежить від обставин».

Максимільян зрозумів його.

— Панно, — сказав він, — у покоях вашої бабуні вас чекає святий обов’язок; дозвольте мені побалакати декілька хвилин із паном Нуартьє.

— Авжеж, цього мені й хочеться, — очима дав на здогад старий.

Потім занепокоєно зиркнув на Валентину.

— Ти хочеш запитати, як він зрозуміє тебе, дідусю?

— Так.

— Не турбуйся; ми так часто розмовляли про тебе, що він добре знає, як я з тобою балакаю. — І, обернувшись до Морреля з чарівною усмішкою, хоч і затьмареною глибоким сумом, вона докинула:

— Він знає все, що я знаю.

Сказавши те, Валентина звелася з колін, підсунула Моррелеві стілець і звеліла Барруа нікого не впускати; потім ніжно цьомнула дідуся і, сумовито попрощавшись із Моррелем, вона пішла.

Тоді Моррель, щоб довести Нуартьє, що він користується Валентининою довірою і знає всі їхні секрети, узяв словника, перо й папір і поклав усе це на столі, біля лампи.

— Спершу, — сказав він, — дозвольте мені, мосьпане, розповісти вам про те, хто я такий, як я кохаю панну Валентину і які мої наміри.

— Слухаю вас, — дав на здогад Нуартьє.

Разюче видовище становив собою цей дідуган, що був, здавалося б, даремним тягарем для рідні, а став таємничим оборонцем, єдиною опорою, єдиним суддею двох закоханих, молодих, гарних, здорових людей, що тільки починали жити.

Весь його вигляд, переповнений надзвичайною шляхетністю і суворістю, глибоко вплинув на Морреля, і він почав промовляти з тремтінням у голосі.

Він розповів, як запізнався з Валентиною, як покохав її і як самотня й нещасна Валентина погодилася прийняти його відданість. Розповів він і про свою рідню, про своє становище, про свій маєток; не раз, коли він допитливо зиркав на недвигу, той поглядом казав йому: «Гаразд, продовжуйте».

— Отож, мосьпане, — сказав Моррель, скінчивши першу частину своєї розповіді, — я розповів вам про моє кохання і про мої надії. Чи розповідати тепер про наші плани?

— Так, — дав на здогад старий.

— Так ось що ми вирішили.

І він розповів Нуартьє, як чекав у городі, про кабріолет, як він збирався забрати Валентину, завезти її до сестри, повінчатися з нею і в шанобливому очікуванні сподіватися на прощення пана де Вільфора.

— Ні, — дав на здогад Нуартьє.

— Ні? — запитав Моррель. — Так робити не слід?

— Ні.

— Ви не схвалюєте цього плану?

— Ні.

— Тоді є інший спосіб.

Дідуган поглядом запитав: який?

— Я йду до Франца Д’Епіне, — сказав Максимільян, — і я радий, що можу сказати це за відсутності панни де Вільфор, — і буду поводитися так, що йому доведеться вчинити як порядній людині.

Погляд Нуартьє знай допитувався.

— Ви хочете знати, що я зроб­лю?

— Так.

— Зроб­лю я ось що. Як я вже казав, я піду до нього і розповім йому про те, що пов’язує мене з панною Валентиною. Якщо він чоловік спочутливий, то сам відмовиться від руки своєї нареченої, і відтоді до самісінької смерті я буду для нього найвідданішим і вірним другом. Якщо ж він не погодиться на це з корисливих міркувань чи з гордості, безглуздої після того, як я доведу йому, що це буде насильство на моєю названою дружиною, що Валентина кохає мене й ніколи не покохає нікого іншого, тоді я буду з ним битися, надавши йому всі переваги, і я уб’ю його, або ж він уб’є мене. Якщо я його уб’ю, він не зможе побратися з панною Валентиною; якщо він мене уб’є, то я певен, що панна Валентина за нього не вийде.

Нуартьє з великою втіхою дивився на це шляхетне і відкрите обличчя; воно відбивало всі почуття, про які казав Моррель, і посилювало їх своїм прегарним виразом, як ото барви посилюють враження від чіткого і виразного малюнка.

Та як Моррель скінчив, Нуартьє декілька разів заплющив очі, що, як відомо, означало в нього заперечення.

— Ні? — запитав Моррель. — Значить, ви не схвалюєте цього плану, як і першого?

— Авжеж, не схвалюю, — дав на здогад старий.

— А що ж тоді вдіяти, мосьпане? — запитав Моррель. — Останніми словами пані де Сен-Меран був наказ не відкладати весілля її внучки; невже я повинен допустити, щоб це сталося?

Нуартьє й оком не моргнув.

— Розумію, — сказав Моррель, — я повинен чекати.

— Так.

— Та будь-яке відстрочення буде згубне для нас, мосьпане. Валентина не може боротися сама, і її змусять немов дитину. Я дивом потрапив сюди і дізнався, що тут відбувається; дивом опинився я у вас, та не можу я таки розраховувати на те, що мені знову допоможе щаслива нагода. Повірте, можливий тільки якийсь із цих двох виходів, що я оце запропонував, — перепрошую за таку самовпевненість. Скажіть мені, до якого ви схиляєтеся? Чи дозволите ви панні Валентині довіритися моїй честі?

— Ні.

— Чи волієте, щоб я пішов до пана Д’Епіне?

— Ні.

— О Господе, то хто ж тоді надасть нам допомогу, яку ми прохаємо в Бога?

В очах дідугана промайнула посмішка, як бувало щоразу, коли йому казали про Бога. Старий якобінець і досі був атеїстом.

— Щаслива нагода? — запитав Моррель.

— Ні.

— Ви?

— Так.

— Ви?

— Так, — дав на здогад старий.

— Ви добре розумієте, про що я питаю, мосьпане? Перепрошую за мою наполегливість, але від вашої відповіді залежить моє життя: наш порятунок прийде від вас?

— Так.

— Ви певні цього?

— Так.

— Ви ручаєтеся?

— Так.

І в погляді, що стверджував це, було стільки непохитності, що не можна було сумніватися у волі, якщо не у владі.

— О, дякую вам, тисячу разів дякую! Але ж, шановний пане, якщо тільки Господь не поверне вам мову і рух, у який спосіб зможете ви, прикутий до цього фотеля, німий і непорушний, стати опором проти цього шлюбу?

Усмішка осяяла обличчя дідугана, чудернацька усмішка очей на цьому непорушному обличчі.

— То я повинен чекати? — запитав Моррель.

— Так.

— А шлюбна угода?

Очі знову всміхнулися.

— Невже ви хочете сказати, що її не підпишуть?

— Так, — дав на здогад Нуартьє.

— Значить, угоду навіть не підпишуть! — вигукнув Моррель. — Ох, перепрошую! Адже можна сумніватися, коли тобі заявляють про величезне щастя: угоду таки не підпишуть?

— Ні, — відказав недвига.

Попри все те Моррель і досі не вірив. Та обіцянка безпомічного дідугана була така дивна, що її можна було визнати не за силою волі, а наслідком тілесної немочі: хіба не може бути так, що навіженець, який не усвідомлює свого безуму, запевняє, ніби може здійснити те, що перевершує його сили?

Кволий тлумачить про неймовірні тягарі, які він може підняти, слабкий духом — про велетів, яких він перемагає, убогий — про скарби, якими він володіє, найпослідущий селянин, у своїй гордоті, вважає себе Юпітером.

Може, Нуартьє збагнув Моррелеві вагання, може, і не зовсім повірив у ту слухняність, яку він пообіцяв, тож пильно глянув на Морреля.

— Що ви хочете, мосьпане? — запитав Максимільян. — Щоб я ще раз пообіцяв вам нічого не робити?

Погляд Нуартьє залишався твердий і непорушний, немовби кажучи, що цього недостатньо; потім цей погляд ковзнув з обличчя на його руку.

— Ви хочете, щоб я заприсягнувся? — запитав Максимільян.

— Авжеж, — так само врочисто дав на здогад недвига, — я цього хочу.

Моррель зрозумів, що старий надає великого значення цій клятві.

Він звів руку.

— Присягаюся честю, — виголосив він, — що перш ніж учинити щось проти пана Д’Епіне, я зачекаю вашого рішення.

— Гаразд, — дав на здогад старий.

— А тепер, шановний пане, — сказав Моррель, — ви хочете, щоб я пішов?

— Так.

— Не побачившись із панною Валентиною?

— Так.

Моррель вклонився, показуючи, що слухається.

— А тепер, — мовив він, — дозвольте вашому синові поцілувати вас, як вас поцілувала донька?

Не можна було помилитися у виразі очей Нуартьє.

Моррель торкнувся вустами дідуганового чола в тому самому місці, якого передніш торкалися вуста Валентини.

Потім він ще раз уклонився старому і пішов собі.

На майданчику він зустрів старого слугу, якого попередила Валентина; той чекав на Морреля, тож попровадив його звивистим темним коридором до маленьких дверей, що виходили в сад.

Опинившись у саду, Моррель дістався до брами; хапаючись за гілляки дерева, що росло коло муру, він за однісіньку мить видерся на огорожу і за секунду побрався своєю драбиною в город із люцерною, де на нього чекав кабріолет.

Він сів туди і, геть знищений усіма тими переживаннями, та зі спокійнішою душею, повернувся десь після півночі на вулицю Меле, упав у ліжко і заснув як убитий.

XVII. Гробівець родини Вільфорів

За два дні, десь о десятій годині ранку, біля дверей пана де Вільфора юрмився чималенький натовп, а уздовж передмістя Сент-Оноре і вулиці Пепіньєр тягнулася довга низка траурних ридванів і приватних повозів.

Поміж тими возами виділявся своїми кшталтами один, що проїхав, либонь, довгий шлях. То було щось на зразок фургона, помальованого чорною фарбою; до того місця він прибув один із перших.

Виявилося, що, за чудернацьким збігом, у тому повозі якраз прибуло тіло маркіза де Сен-Мерана, тож усі, що з’явилися провести одного небіжчика, мали провести двох.

А їх було таки чимало: маркіз де Сен-Меран, один із найбільш ревних і відданих сановників Людовика XVIII і Карла Х, зберіг багато друзів, і вони, разом з тими, кого пов’язували з Вільфором світські звичаї, становили багатолюдне збіговисько.

Відразу ж сповістили властям, і ті дали дозвіл поєднати обидві процесії в одну. Другий повіз, опоряджений із такою самою похоронною пишнотою, доправили до хати королівського прокурора, і домовину перенесли з поштового фургона на траурну колісницю.

Обидва тіла мали поховати на цвинтарі Пер-Лашез, де Вільфор уже давно спорудив гробівець для поховання всіх членів його родини. У тому склепі вже покоїлося тіло сердешної Рене, із якою тепер, після десятирічної розлуки, поєдналися її батько і матінка.

Париж завжди був дуже цікавий, завжди хвилювався від пишного похорону, тож зараз у побожному мовчанні стежив за розкішною процесією, що супроводжувала до місця останнього спочинку двох представників давньої аристократії, які уславилися своєю вірністю традиціям, вірністю своїм колам і непохитною відданістю своїм принципам.

Бошан, Альбер і Шато-Рено сиділи у траурному ридвані й обговорювали цю несподівану смерть.

— Я бачив пані де Сен-Меран ще торік у Марселі, — казав Шато-Рено, — я тоді повертався з Алжиру. Цій жіночці, здавалося, судилося прожити сто років: напрочуд діяльна, із таким квітучим здоров’ям і світлим глуздом. Скільки їй було років?

— Шістдесят шість, — відказав Альбер, — принаймні так мені казав Франц. Та її погубила не старість, а горе, її глибоко струсонула маркізова смерть; кажуть, після його смерті її розум похитнувся.

— Та від чого вона таки померла? — запитав Бошан.

— Буцім від крововиливу в мозок чи від апоплексичного удару. Чи це те саме?

— Десь так.

— Від удару? — перепитав Бошан. — Навіть повірити нелегко. Я разів зо два бачив пані де Сен-Меран, вона була маленька, худорлява, нервова, та геть не повнокровна жінка. Апоплексичний удар від горя — рідкість для людей такої конституції.

— Принаймні, — сказав Альбер, — хоч яка була недуга, що погубила її, чи лікар, що заморив її, та пан де Вільфор чи радше панна Валентина, чи ще радше мій друг Франц тепер є власником незлецького спадку: вісімдесят тисяч ліврів річного зиску, здається.

— Цей спадок мало не удвічі зросте після смерті цього старого якобінця Нуартьє.

— Ото впертий дідуган! — сказав Бошан. — Tenacem propositi virum[63]. Він, либонь заклався зі смертю, що поховає усіх своїх спадкоємців. І, їй-богу, він цього таки доможеться. Видно, що це той член Конвенту дев’яносто третього року, який у 1814 році сказав Наполеонові: «Ви занепадаєте, тому що ваша імперія — молода стеблина, що стомилася від свого росту; зіпріться на республіку, дайте добрячу конституцію і поверніться на поля битв, і я обіцяю вам п’ятсот тисяч вояків, друге Маренго і другий Аустерліц. Ідеї не вмирають, ваша величносте, вони часом дрімають, та прокидаються ще дужчі, аніж були до сну».

— Напевне, люди для нього те саме, що й ідеї. Я тільки хотів би знати, як Франц Д’Епіне поладнає з дідуганом, який не може обійтися без його дружини. А де ж Франц?

— А він у першому ридвані, із Вільфором; той уже розглядає його як члена родини.

У кожному повозі, що їхав у тій процесії, точилася приблизно така сама розмова: усі дивувалися з цих двох смертей, що сталися так несподівано і одна за одною, та ніхто й не здогадувався про ту страшенну таємницю, якою під час нічної прогулянки поділився з Вільфором лікар Д’Авріньї.

За годину досягнули цвинтаря; днина була тиха, але похмура, що дуже личило сумному обряду, який мав тут здійснитися. У натовпі, що прямував до родинного склепу, Шато-Рено впізнав Морреля, який прибув окремо у своєму кабріолеті; блідий і мовчазний, він ішов сам облямованою тисом стежиною.

— А ви як тут опинилися? — запитав Шато-Рено, узявши молодого капітана попід руку. — Хіба ви знайомі з Вільфором? Чом же я вас ніколи не зустрічав у нього вдома?

Цієї миті їх наздогнали Альбер із Францом.

— Не дуже придатне місце для знайомства. — сказав Альбер, — та дарма, ми люди не забобонні. Пане Моррелю, дозвольте представити вам пана Франца Д’Епіне, мого пречудового супутника в мандрівках, із яким я їздив Італією. Любий Франце, це пан Максимільян Моррель, у особі якого я за твоєї відсутності здобув чудового друга. Його ім’я ти почуєш від мене щоразу, як мені доведеться казати про шляхетне серце, розум і ґречні манери.

Якусь мить Моррель вагався. Він питав себе, чи не буде злочинним лицемірством майже як друга вітати людину, проти якої він потайці бореться. Та потім він згадав про свою клятву і про врочистість тієї пори; він постарався нічого не виказати на своєму обличчі й, стримавшись, уклонився Францові.

— Панна де Вільфор дуже побивається? — запитав Дебре у Франца.

— Без краю, — відказав Франц, — сьогодні вранці в неї було таке обличчя, що я ледве впізнав її.

Ці начебто прості слова вдарили у Моррелеве серце. То цей чоловік бачив Валентину, розмовляв із нею?

Тієї миті молодому гарячому офіцерові потрібна була вся його сила волі, щоб стриматися і не зламати клятви.

Він узяв Шато-Рено попід руку і хутко попровадив його до гробівця, перед яким служки з похоронного бюро вже поставили домовини.

— Пречудова оселя, — сказав Бошан, зазирнувши до мавзолею, — це тобі й літній палац, і зимовий. Настане і ваша черга оселитися в нім, любий Франце Д’Епіне, адже незабаром і ви станете членом цієї родини. Як філософ, я волів би притулитися у скромній хатці, маленькому будиночку, он там, під деревами, і щоб над моїм сердешним тілом було якомога менше камінних брил. Як помиратиму то скажу те, що Вольтер писав Піронові: «Eo rus[64], та й годі...» Ох, нехай йому всячина, кріпіться, Франце, адже ваша дружина успадкує все.

— Ні, Бошане, — сказав Франц, —ви нестерпні. Ви політичний діяч, і політика привчила вас із усього кепкувати і нічому не вірити. Та все ж таки, коли ви маєте за честь бути в товаристві звичайних смертних і маєте щастя на мить позбутися політики, постарайтеся знову набути душу, яку ви завжди залишаєте у вестибюлі Палати депутатів або Палати перів.

— О Господе, — сказав Бошан, — як по правді, що таке життя? Очікування у передпокої смерті.

— Я вже починаю ненавидіти Бошана, — сказав Альбер і відійшов на декілька кроків разом із Францом, давши Бошанові нагоду провадити ті філософські розмисли з Дебре.

Родинний склеп Вільфорів був білим кам’яним чотирикутником заввишки десь двадцять футів; внутрішній мур відокремлював місце Сен-Меранів од місця Вільфорів, і в кожної половини були окремі двері.

На відміну від інших гробівців, у ньому не було тих огидних скринь, що розташовані одна над одною, де, заощаджуючи місце, кладуть небіжчиків, оздоблюючи їх написами, що схожі на налички; за бронзовими дверми відкривалося щось на кшталт суворого і похмурого передпокою, відокремленого муром од самої могили.

У тому мурі й були оті двері, що про них ми допіру казали і які провадили до місця спочинку Вільфорів та Сен-Меранів.

Тут рідня могла без перешкод перейматися скорботою, і легковажний люд, який обрав цвинтар Пер-Лашез місцем своїх пікніків або любовних побачень, не міг потурбувати піснями, галасом і біганиною мовчазне споглядання чи переповнену сльозами молитву відвідувачів склепу.

Обидві домовини занесли у правий гробівець, що належав родині Сен-Меранів, поставили на зарання споруджений поміст, що вже готовий був прийняти свій скорботний тягар; Вільфор, Франц і найближча рідня самі увійшли до того святилища.

Оскільки всі релігійні обряди назовні вже добігли краю і не було ніяких промов, присутні відразу ж розійшлися: Шато-Рено, Альбер і Моррель подалися в один бік, а Дебре з Бошаном — у інший.

Франц лишився з Вільфором. Біля цвинтарної брами Моррель під якимось приводом зупинився; він бачив, як вони удвох поїхали у траурному ридвані, і взяв це за недобру прикмету. Він повернувся до міста, і хоч сидів ув одному повозі з Шато-Рено й Альбером, не чув жодного слова з їхньої балачки.

І справді, тієї миті, коли Франц хотів було попрощатися з Вільфором, той сказав:

— Коли я вас побачу, пане бароне?

— Коли захочете, шановний пане, — відказав Франц.

— Якомога скоріш.

— Я до ваших послуг; може, поїдемо разом?

— Якщо це не буде вам незручно.

— Нітрохи.

Отак майбутній тесть і майбутній зять сіли в той самий ридван, і Моррель, повз якого вони проїхали, не без підстав стривожився.

Вільфор із Францом повернулися в передмістя Сент-Оноре.

Не заходячи ні до кого, не поговоривши з дружиною і дочкою, він попровадив гостя до свого кабінету і запропонував йому крісло.

— Пане Д’Епіне, — мовив він, — мушу вам дещо нагадати, і це, можливо, не так і недоречно, як могло б здаватися на перший погляд, тому що виконання волі померлих є найперший дарунок, який належить покласти на їхню могилу. Отож, я повинен нагадати вам про бажання, яке висловила позавчора пані де Сен-Меран на смертному ложі, а саме, щоб весілля Валентини в жодному випадку не відкладалося. Вам відомо, що справи небіжчиці перебувають у цілковитому порядку; за її заповітом, Валентині переходить весь маєток Сен-Меранів; учора нотаріус пред’явив мені папери, які дозволяють остаточно оформити шлюбну угоду. Ви можете податися до нотаріуса і від мого імені попросити його показати вам ці папери. Наш нотаріус зветься Дешан, майдан Бове, передмістя Сент-Оноре.

— Мосьпане, — відказав Д’Епіне, — панна Валентина зараз у такій скорботі, то, може, вона не захоче думати про заміжжя? Знаєте, я остерігаюся...

— Найпалкіше бажання Валентини буде вволити останню волю бабуні, — урвав його Вільфор, — тож із її боку завад не буде, запевняю вас.

— Тоді, — відказав Франц, — оскільки не буде їх і з мого боку, робіть, як ви вважатимете за потрібне; я дав слово і дотримаюся його не лише із задоволенням, а й із глибокою втіхою.

— То нема чого відкладати, — сказав Вільфор. — Угода мала бути підписана позавчора, вона цілком готова; її можна підписати вже сьогодні.

— А як бути із трауром? — нерішуче заперечив Франц.

— Не турбуйтеся, — сказав Вільфор, — у моєму домі не будуть порушені правила пристойності. Панна де Вільфор поїде на три місяці у свій маєток Сен-Меран; кажу «свій маєток», бо належить він їй. Там, за тиждень, якщо ви погодитеся на те, без жодної пишноти, скромно і тихо, ми укладемо цивільний шлюб. Після весілля ви повернетеся до Парижа, а ваша дружина перебуде траур зі своєю мачухою.

— Як вам буде завгодно, мосьпане, — сказав Франц.

— Тоді, — провадив Вільфор, — я попрошу вас зачекати з півгодини; на ту пору Валентина спуститься у вітальню. Я пошлю по Дешана, ми відразу ж оголосимо і підпишемо шлюбну угоду, і сьогодні ж увечері пані де Вільфор одвезе Валентину в її маєток, а ми приїдемо до них за тиждень.

— Мосьпане, — сказав Франц, — у мене до вас тільки одне прохання.

— Яке?

— Я хотів би, щоб під час підписання угоди присутні були Альбер де Морсер і Рауль де Шато-Рено; ви ж знаєте, це мої свідки.

— Їм можна сповістити за півгодини. Хочете самі поїхати по них чи ми когось пошлемо?

— Я волію поїхати сам.

— То я чекатиму вас за півгодини, і натоді Валентина буде готова.

Франц уклонився Вільфорові й вийшов.

Не встигли двері зачинитися за ним, як Вільфор послав попередити Валентину, що вона повинна за півгодини спуститися у вітальню, тому що прийде нотаріус і свідки барона Д’Епіне.

Ця несподівана звістка збурила всенький дім. Пані де Вільфор не хотіла їй вірити, а Валентину вона вразила, немов удар грому.

Вона окинула поглядом покій, ніби шукаючи захисту. Хотіла було спуститися до діда, та на сходах зустріла Вільфора: він узяв її за руку і попровадив до вітальні.

У передпокої Валентина зустріла Барруа і кинула на нього розпачливий погляд.

За хвилю після Валентини до вітальні увійшла пані де Вільфор із малим Едуаром. Видно було, що молоду жінку страшенно підкосило родинне горе; вона була страшенно бліда і здавалася нескінченно змореною.

Вона сіла, узяла Едуара до себе на коліна і вряди-годи майже конвульсивним порухом пригортала до себе цю дитину, у якій, здавалося, зосередилося її життя.

Незабаром пролунало торохтіння двох ридванів, що заїжджали у дворисько. В одному прибув нотаріус, у іншому — Франц із друзями.

За хвилю всі зібралися.

Валентина була така бліда, що видно було блакитні жилочки на її скронях і попід очима.

Франц був дуже схвильований.

Шато-Рено з Альбером спантеличено перезиралися; церемонія, що допіру скінчилася, здавалася їм не сумнішою, ніж та, що мала статися зараз.

Пані де Вільфор сіла в тіні, коло оксамитового драпування, і, оскільки вона весь час нахилялася до сина, нелегко було збагнути з її обличчя, що коїлося в її душі.

Вільфор, як завжди, був безпристрасний.

Із притаманною законникам методичністю нотаріус порозкладав на столі папери, сів у фотель і, поправивши окуляри, звернувся до Франца.

— Ви пан Франц де Кенель, барон Д’Епіне? — запитав він, хоч і добре знав його.

— Так, шановний пане, — відказав Франц.

Нотаріус уклонився.

— Я мушу попередити вас, мосьпане, — мовив він, — і роб­лю це від імені пана де Вільфора, що, дізнавшись про ваш майбутній шлюб із панною де Вільфор, пан Нуартьє змінив намір стосовно своєї внучки і цілком позбавив її спадку, який мав перейти до неї. Поспішаю додати, — провадив нотаріус, — що заповітник мав право орудувати тільки частиною свого маєтку і, розпорядившись усім, відкрив можливість оскаржувати заповіт, і він буде визнаний недійсним.

— Авжеж, — сказав Вільфор, — але я заздалегідь попереджаю пана Д’Епіне, що, поки я живий, заповіт мого батька не буде оскаржуватися, тому що моє становище не дозволяє мені зчиняти бодай найменший скандал.

— Шановний пане, — сказав Франц, — я дуже засмучений, що таке питання порушують у присутності панни Валентини. Я ніколи не цікавився розміром її маєтку, який, хоч як би меншав, усе ж таки набагато більший від мого. Намагаючись поріднитися з паном де Вільфором, моя родина керувалася лише міркуваннями честі; що ж до мене, то я шукав тільки щастя.

Валентина ледве помітно кивнула на знак подяки, і дві мовчазні сльозинки скотилися її щоками.

— Утім, пане, — сказав Вільфор, звертаючись до свого майбутнього зятя, — якщо не брати до уваги втрати певної частки ваших надій, у цьому несподіваному заповіті нема нічого особисто образливого для вас; він пояснюється немічним глуздом пана Нуартьє. Мій батько невдоволений не тим, що панна де Вільфор виходить заміж за вас, а тим, що вона взагалі виходить заміж; його так само засмутив би Валентинин шлюб із кимось іншим. Старість егоїстична, мосьпане, а панна де Вільфор віддавала панові Нуартьє весь свій час, що вже не зможе робити баронеса Д’Епіне. Сумний стан, у якому перебуває мій батько, не дозволяє розмовляти з ним про поважні справи, яких він не може второпати своїм немічним розумом. Я глибоко певен, що цієї хвилин він хоч і пам’ятає, що його внука виходить заміж, проте встиг навіть забути, як звати того, хто повинен стати його внуком.

Ледь Вільфор скінчив те і Франц уклонився на ті слова, двері вітальні відчинилися й увійшов Барруа.

— Панове, — виголосив він голосом, що був незвичайно твердий для слуги, котрий звертається до своїх панів такої врочистої миті, — пан Нуартьє де Вільфор бажає негайно поговорити з паном Францом де Кенелем, бароном Д’Епіне.

Так само як і нотаріус, він назвав нареченого повним титулом, щоб уникнути непорозумінь.

Вільфор здригнувся, пані де Вільфор опустила сина з колін, Валентина підвелася, бліда і безмовна, ніби статуя.

Альбер і Шато-Рено обмінялися ще більш спантеличеними поглядами, ніж першого разу.

Нотаріус глянув на Вільфора.

— Це неможливо, — сказав королівський прокурор, — крім того, пан Д’Епіне зараз не може піти з вітальні.

— Мій господар, пан Нуартьє, бажає саме зараз говорити з паном Францом Д’Епіне з важливої справи, — так само твердо виголосив Барруа.

— То дідусь Нуартьє заговорив? — зі своєю звичною зухвалістю запитав Едуар.

Та ця витівка не викликала усмішки навіть у пані де Вільфор: так усі були стурбовані й така врочиста була хвилина.

— Передайте панові Нуартьє, що його бажання не може бути виконане, — заявив Вільфор.

— Тоді пан Нуартьє попереджає, — сказав Барруа, — що він звелить перенести себе до вітальні.

Подиву не було меж.

На обличчі пані де Вільфор промайнула тінь посмішки.

Валентина несамохіть звела очі до стелі, немовби дякуючи Богові.

— Валентино, — сказав Вільфор, — підіть, прошу вас, і дізнайтеся, що це там іще узяв собі в голову ваш дідусь.

Валентина хутко попрямувала до дверей, та Вільфор передумав.

— Зачекайте, — сказав він, — я піду з вами.

— Перепрошую, мосьпане, — устряв Франц, — мені здається, якщо пан Нуартьє посилає по мене, то й мені слід було б уволити його бажання; крім того, я буду щасливий засвідчити йому мою пошану, тому що ще не мав нагоди удостоїтися цієї честі.

— О Господе, — стривожено сказав Вільфор. — Та вам нема чого турбуватися!

— Перепрошую, шановний пане, — сказав Франц тоном людини, що її рішення незмінне, — я не хочу пропустити нагоди довести панові Нуартьє, як недобре чинить він у своєму упередженні проти мене, котре я твердо поклав собі перебороти, хоч яке воно там було б, моєю глибокою відданістю.

І, не давши Вільфорові утримати себе, Франц теж підвівся і попрямував за Валентиною, що вже спускалася сходами з радістю людини, що мала ось-ось утопитися, та останньої миті вхопилася рукою за скелю.

Вільфор подався за ними.

Шато-Рено і Морсер обмінялися третім поглядом, ще більш спантеличеним, ніж перші два.

XVIII. ПРОТОКОЛ

Нуартьє чекав у своєму кріслі, убраний у темну одіж.

Коли всі троє, котрих він сподівався побачити, увійшли, він глянув на двері, і покойовий слуга відразу ж замкнув їх.

— Майте на увазі, — тихо сказав Вільфор Валентині, яка не могла приховати своєї радості, — якщо пан Нуартьє збирається сповістити вам те, що може стати на заваді вашому шлюбові, я забороняю вам розуміти його.

Валентина зашарілася, та нічого не відповіла.

Вільфор підійшов до Нуартьє.

— Ось пан Франц Д’Епіне, — сказав він йому, — ви послали по нього, і він прийшов на ваш поклик. Звичайно, ми вже давно бажали цієї зустрічі, і я буду дуже радий, якщо вона доведе вам, які необґрунтовані були ваші протидії Валентининому заміжжю.

Нуартьє відповів тільки поглядом, від якого тілом Вільфора пробігли дрижаки.

Потім він очима погукав Валентину.

За однісіньку мить, завдяки тим способам, якими вона завжди користувалася під час розмов із дідусем, вона знайшла слово «ключ».

Потім вона простежила за очима недвиги, і погляд його зупинився на шухляді бюрка, що стояло поміж вікнами.

Вона відчинила ту шухляду, і справді там був ключ.

Вона взяла його, і дідуганові очі підтвердили, що він хотів саме цю річ; потім погляд його показав на старовинний письмовий стіл, яким давно вже не користувалися, здавалося, там могли зберігатися тільки старі непотрібні папери.

— Я повинна відчинити його? — запитала Валентина.

— Так, — дав на здогад старий.

— Відімкнути шухляди?

— Так.

— Бічні?

— Ні.

— Середню?

— Так.

Валентина відімкнула її й дістала звідти жмут паперів.

— Вам потрібно це, дідусю? — запитала вона.

— Ні.

Валентина почала діставати всі папери підряд, аж у шухляді нічого вже не лишилося.

— Шухляда вже геть порожня, — сказала вона.

Нуартьє показав очима на словник.

— Так, розумію, дідусю, — сказала вона.

І вона знову почала називати одну за одною літери абетки, аж на «С» Нуартьє її перепинив.

Вона почала гортати словник і сягнула слова «секрет».

— То шухляда з секретом? — запитала вона.

— Так.

— Хто знає цей секрет?

Нуартьє звернув погляд на двері, якими вийшов слуга.

— Барруа? — запитала Валентина.

— Так, — дав на здогад Нуартьє.

— Погукати його?

— Так.

Валентина підійшла до дверей і погукала Барруа.

Тим часом від нетерпіння на Вільфоровому чолі виступив піт, а Франц стояв страшенно здивований.

До покою увійшов старий слуга.

— Барруа, — сказала Валентина, — дідусь звелів мені взяти з цієї шафки ключа, відімкнути стіл і висунути оцю шухляду; виявляється, вона із секретом; либонь, ви знаєте його; відчиніть його, будь ласка.

Барруа глянув на старого.

— Зробіть це, — сказав виразний погляд Нуартьє.

Барруа послухався; відчинилося подвійне дно, і з’явився жмут паперів, перев’язаних чорною стьожкою.

— Вам потрібно це, мосьпане? — запитав Барруа.

— Так, — дав на здогад Нуартьє.

— Кому я повинен передати ці папери? Панові де Вільфорові?

— Ні.

— Панні Валентині?

— Ні.

— Панові Францові Д’Епіне?

— Так.

Франц здивувався і підступився ближче.

— Мені, шановний пане? — запитав він.

— Так.

Франц узяв од Барруа папери і, зиркнувши на обгортку, прочитав: «Після моєї смерті передати моєму другові, генералові Дюрану, який, зі свого боку, вмираючи, повинен заповідати цей пакет своєму синові, із наказом зберігати його, як такий, у котрому містяться надзвичайно важливі папери».

— Що я повинен учинити з цими документами, шановний пане? — запитав Франц.

— Мабуть, щоб ви зберігали їх у такому самому запечатаному вигляді, — сказав королівський прокурор.

— Ні, ні! — швидко відказали очі Нуартьє.

— Може, ви хочете, щоб пан Д’Епіне прочитав їх? — запитала Валентина.

— Так, — сказали очі старого.

— Що ж, бароне, дідусь просить вас прочитати ці папери, — сказала Валентина.

— То сядьмо нарешті, — з досадою сказав Вільфор, — це забере трохи часу.

— Сідайте, — показав очима старий.

Вільфор сів, та Валентина тільки сперлася на дідовий фотель, а Франц так і лишився стояти перед ними.

Він тримав таємничий пакет у руці.

— Читайте! — звелів поглядом старий.

Франц розгорнув обгортку, і в покої запала цілковита тиша. У загальному мовчанні він прочитав:

«Витяг із протоколу засідання клубу бонапартистів на вулиці Сен-Жак, яке відбулося 5 лютого 1815 року».

Франц зупинився.

— П’яте лютого тисяча вісімсот п’ятнадцятого року! Того дня вбили мого батька!

Валентина з Вільфором мовчали; очі старого ясно казали: читайте.

— Адже мій батько зник після того, як вийшов із цього клубу, — провадив Франц.

Погляд Нуартьє, як і раніш, казав: читайте.

Франц почав читати:

«Ми, що підписалися нижче, Луї-Жак Борепер, підполковник артилерії, Етьєн Дюшампі, бригадний генерал, і Клод Лешарпаль, директор управління земельними угіддями, заявляємо, що 4 лютого 1815 року з острова Ельба надійшов лист, який доручав увазі й довірі членів бонапартистського клубу генерала Флавіяна де Кенеля, що перебував на імператорській службі від 1804 до 1815 року, отож, звісно, відданого наполеонівській династії, попри наданий йому Людовиком XVIII титул барона Д’Епіне, за назвою його маєтку.

Унаслідок цього генералові де Кенелеві надіслали записку із запрошенням на засідання, що мало відбутися наступного дня, п’ятого лютого. У записці не вказувалася вулиця, ані номер будинку, де мало відбутися засідання; вона була без підпису, та в ній мовилося, що як генерал буде готовий, по нього приїдуть о дев’ятій годині вечора.

Зазвичай засідання тривали від дев’ятої вечора до півночі.

О дев’ятій вечора президент клубу приїхав по генерала; генерал був готовий; президент сказав йому, що його можуть запровадити до клубу лише з тією умовою, що йому назавжди залишиться невідоме місце зібрань і що він дозволить зав’язати собі очі і присягнеться не скидати тієї пов’язки й не підглядати.

Генерал де Кенель погодився на ту умову і присягнувся честю, що не буде намагатися побачити, куди його провадять.

Генерал уже заздалегідь звелів подати свій ридван; та президент пояснив, що ним скористатися буде неможливо, тому що нема сенсу зав’язувати очі господареві, якщо у візника вони будуть відкриті й він знатиме вулиці, якими їхатиме.

“То як тоді вчинити?”, — запитав генерал.

“Я приїхав ридваном”, — сказав президент.

“Невже ви так певні у своєму візникові, що довіряєте йому таємницю, про яку вважаєте необережним сказати моєму?”

“Наш візник — член клубу, — сказав президент, — нас повезе статс-­секретар”.

“Що ж, — зареготав генерал, — тоді нам загрожує інше — що він перекине нас”.

Ми зазначаємо цей жарт, як доказ того, що генерала в жодному разі не силоміць припровадили на засідання і присутній він там був із власної волі.

Щойно вони сіли до ридвана, як президент нагадав генералові його обіцянку дозволити зав’язати собі очі. Генерал нітрохи не заперечував проти цієї формальності; для цього заздалегідь приготували хустину.

Дорогою президенту здалося, ніби генерал намагається глянути з-під пов’язки; він нагадав йому про присягу.

“Так, так, правда ваша”, — сказав генерал.

Ридван зупинився біля алеї на вулиці Сен-Жак. Генерал вийшов із ридвана, спираючись на руку президента, що його звання залишалося йому невідоме і якого він брав за простого члена клубу; вони перетнули алею, піднялися на другий поверх і ввійшли до кімнати нарад.

Засідання вже розпочалося. Члени клубу, яких попередили вже, що сьогодні буде знайомство з новим членом, зібралися всі. Допровадивши генерала до середини зали, йому запропонували зняти пов’язку. Він відразу ж скористався пропозицією і, здається, страшенно здивувався, побачивши так багато знайомих облич на засіданні товариства, про існування якого навіть не підозрював.

Його запитали про його погляди, та він обмежився відповіддю, що про них вже має бути відомо з листа із Ельби...»

Франц урвав читання.

— Мій батько був рояліст, — сказав він, — його нічого питати про його погляди, вони всім були відомі.

— Звідси і постав мій зв’язок із вашим батьком, любий бароне, — сказав Вільфор, — легко ладнаєш із людиною, якщо поділяєш її погляди.

— Читайте далі, — промовляли очі старого.

Франц продовжував:

«Тоді взяв слово президент і попросив генерала висловитися детальніше, та пан де Кенель відказав, що спершу хоче дізнатися, що від нього чекають.

Тоді йому прочитали того самого листа з острова Ельба, який рекомендував його клубові як людину, що на її сприяння можна покладатися. Цілий абзац того листа був присвячений можливому поверненню з острова Ельба й обіцяв нового, детальнішого листа після прибуття “Фараона” — судна, що належало марсельському судновласникові Моррелеві, із капітаном, що був цілковито відданий імператорові.

Під час читання цього листа генерал, якого розглядали як однодумця, виявляв, навпаки, ознаки невдоволення й очевидної відрази.

Коли читання скінчили, він мовчав і тільки супив брови.

“То що ж, пане генерале, — запитав президент, — що ви скажете на цей лист?”

“Скажу, — відтяв він, — що надто ще недавно склав присягу королю Людовику ХVIII, щоб ламати її на користь колишнього імператора”.

Цього разу відповідь була така ясна, що генералові переконання вже не залишали сумнівів.

“Пане генерале, — сказав президент, — для нас не існує короля Людовика XVIII, як не існує й колишнього імператора. Є тільки його величність імператор і король, якого насиллям і зрадою витурили десять місяців тому з Франції, його держави”.

“Перепрошую, панове, — сказав генерал, — може, для вас і не існує короля Людовика XVIII, проте для мене він таки існує: він дав мені баронський титул і призначив фельдмаршалом, і я ніколи не забуду, що цими обома званням зобов’язаний його щасливому поверненню до Франції”.

“Шановний пане, — підвівшись, дуже серйозно сказав президент, — думайте, що ви кажете; ваші слова недвозначно свідчать нам, що на острові Ельба помилялися стосовно вас і впровадили нас в облуду. Повідомлення вам випливало з тієї довіри, яку до вас почували, тобто почуттям, що було зависоке для вас. Виявляється, ми помилялися; титул і високе звання змусили вас прихилитися до нового уряду, який ми хочемо повалити. Ми не будемо змушувати вас сприяти нам; ми нікого не закликаємо до наших лав проти його сумління і волі, та ми змусимо вас учинити, як належить шляхетній людині, навіть якщо це і не відповідає вашим намірам”.

“Ви вважаєте це шляхетним — знати про вашу змову і не викрити її? А я вважаю це участю у змові. Як бачите, я ще відвертіший, аніж ви...”»

— Батьку, батьку, — сказав Франц, урвавши читання, — тепер я розумію, чому вони тебе убили!

Валентина несамохіть зиркнула на Франца: юнак був прекрасний у своєму синівському пориванні.

Вільфор ходив туди-сюди покоєм.

Нуартьє стежив очима за виразом обличчя кожного і зберігав свій суворий і сповнений гідності вигляд.

Франц знову взявся до рукопису і провадив:

«“Мосьпане, — сказав президент, — вас запросили з’явитися на засідання, вас не силоміць притягли сюди; вам запропонували зав’язати очі, і ви пристали на це. Виявляючи згоду на обидві ці пропозиції, ви пречудово знали, що ми не клопочемося зміцненням трону Людовика ХVIII, а то нам нічого було так старанно ховатися від поліції. Знаєте, це було б занадто просто — надіти маску, що дозволяє промкнутися у чужі таємниці, а потім скинути цю машкару і згубити людей, що довірилися вам. Ні, ви спершу відверто скажете нам, за кого ви — за випадкового короля, що владарює зараз, чи за його величність імператора”.

“Я рояліст, — відказав генерал, — я присягав Людовику XVIII, і я буду дотримуватися цієї присяги”.

Коли пролунали ті слова, усі невдоволено загомоніли, і з облич більшості членів клубу видно було, що вони хотіли б змусити пана Д’Епіне пошкодувати за його необдуманою заявою. Президент знову підвівся і відновив тишу.

“Мосьпане, — сказав він йому, — ви надто поважна і занадто розсудлива людина, щоб не усвідомлювати наслідків того становища, у якому ми з вами опинилися, і сама ваша відвертість підказує нам ті умови, які ми повинні вам поставити: ви присягнетеся честю нічого не сповіщати з того, що ви тут почули”.

Генерал схопився за ефес своєї шпаги і вигукнув: “Якщо вже казати про честь, то передовсім не порушуйте її законів і не накидайте нічого силоміць!”.

“А вам, шановний пане, — провадив президент зі спокоєм, що був чи не грізніший, ніж генералів гнів, — я раджу дати спокій вашій шпазі”.

Генерал кинув оком на присутніх, і в погляді його відбився певний неспокій. Усе ж таки він не піддавався; навпаки, він зібрав усю свою мужність.

“Я не складу перед вами такої присяги”, — заявив він.

“Тоді, мосьпане, — спокійно відказав президент, — вам доведеться померти”.

Генерал Д’Епіне страшенно зблід; він ще раз кинув оком довкруги; декотрі члени клубу перешіптувалися і шукали під плащами зброю.

“Пане генерале, — сказав президент, — не турбуйтеся; ви перебуваєте поміж людьми честі, які випробують усі засоби, щоб переконати вас, перш аніж удатися до крайнощів; у ваших руках наша таємниця, і ви повинні повернути її нам”.

Значуще мовчання настало після тих слів; генерал нічого не відповів.

“Замкніть двері”, — звелів тоді президент.

Мертве мовчання тривало і після тих слів.

Тоді генерал виступив уперед і, зробивши над собою страшенне зусилля, сказав:

“У мене є син. Перебуваючи поміж убивцями, я зобов’язаний думати про нього”.

“Пане генерале, — з гідністю відказав голова зібрання, — одна людина завжди може безкарно образити п’ятдесят душ; це привілей слабості. Та вона даремно користується цим правом. Раджу вам, пане генерале, присягнутися і не ображати нас”.

Перевага голови зібрання знову приборкала генерала, він якусь хвилю ще вагався, а потім підійшов до столу президента і запитав:

“Як звучить присяга?”

“Ось вона: “Присягаюся честю ніколи й нікому не відкривати того, що я бачив і чув 5 лютого 1815 року, від дев’ятої до десятої години вечора, і заявляю, що заслуговую на смерть, якщо зламаю цю присягу”.

Генерала, либонь, охопив нервовий дрож, що упродовж кількох хвилин заважав йому бодай щось промовити; урешті, поборовши очевидну відразу, він виголосив ту присягу, яку від нього вимагали, але так тихо, що його насилу можна було почути; тож декотрі члени клубу почали вимагати, щоб він повторив гучніше і чіткіше, що він і вчинив.

“Тепер я хотів би піти, — сказав генерал. — Я врешті вільний?”

Президент підвівся, обрав трьох членів зібрання, які повинні були супроводжувати його, і сів із генералом до ридвана, зав’язавши перед тим йому очі. Поміж тими трьома членами був і той, котрий виконував обов’язки візника.

Решта членів клубу мовчки розійшлася.

“Куди ви хочете, щоб ми завезли вас?” — запитав президент.

“Куди завгодно, аби лиш я позбувся вашої присутності”, — відказав генерал.

“Мосьпане, — сказав тоді президент, — бережіться, ви більше не на зібранні, тепер ви маєте діло з окремими людьми, то не ображайте їх, якщо не хочете, щоб вас змусили відповідати за образу”.

Та, замість того щоб збагнути ті слова, генерал Д’Епіне відказав:

“У своєму ридвані ви так само хоробрі, як і в себе у клубі, з тієї причини, пане, що четверо завжди дужчі, ніж один”.

Президент звелів зупинити ридван.

Перебували вони саме в тому місці набережної Орм, де є сходи, що провадять у діл.

“Чому ви тут зупинилися?” — запитав пан Д’Епіне.

“Тому, мосьпане, — сказав президент, — що ви образили людину, і ця людина не хоче ні кроку далі ступнути, не отримавши від вас законного відшкодування”.

“Ще один спосіб убивства”, — стенув плечима генерал.

“Припніть язика, пане, — відказав президент, — якщо ви не хочете, щоб я вважав і самого вас одним із тих людей, що про них ви допіру казали, тобто боягузом, що борониться власною слабкістю. Ви самі, і один з-поміж нас буде битися з вами сам; у вас шпага, і в мене у ціпку теж є шпага; у вас нема секунданта, і один із цих панів буде вашим секундантом. Тепер, якщо хочете, можете скинути цю пов’язку”.

Генерал відразу ж зірвав хустину з очей.

“Нарешті я дізнаюся, із ким маю діло”, — сказав він.

Дверцята ридвана відчинилися; усі четверо повиходили надвір...»

Франц знов урвав читання. Він утер холодний піт, що виступив у нього на чолі; страшно було бачити, як син, збліднувши й тремтячи, читає неві­домі подробиці смерті свого батька.

Валентина склала долоні, наче молилася.

Нуартьє дивився на Вільфора з виразом гордості і зневаги, який неможливо було змалювати.

Франц провадив:

«...Як уже згадувалося, це було п’ятого лютого. Останніми днями стояв мороз градусів із п’ять чи шість, східці геть укрилися кригою; генерал був високий і огрядний, тож, спускаючись до річки, президент пропустив його на той бік сходів, де були поручні.

Обидва секунданти ішли за ними.

Було геть темно, простір поміж сходами і річкою був мокрий від снігу й паморозі, перед ними бігла річка, чорна, глибока, де-не-де укрита кригою, що пливла за течією.

Один секундант пішов по ліхтар на баржу з вугіллям, і в світлі цього ліхтаря роздивилися зброю.

Президентова шпага, звичайнісінький клинок, який носять у ціпку, була на п’ять дюймів коротша від шпаги його супротивника і без ефесу.

Генерал Д’Епіне запропонував роздати зброю за жеребом; та президент відказав, що це він викликав його і, кидаючи виклик, мав на увазі, що кожен буде орудувати своєю зброєю.

Секунданти не хотіли погоджуватися на це, та президент змусив їх замовкнути.

Ліхтар поставили долі; супротивники стали обабіч нього, і поєдинок розпочався.

У світлі ліхтаря шпаги здавалися двома блискавицями. Людей насилу видно було, так було темно.

Генерал уславився як один із найвправніших фехтувальників у всій армії. Та від першої ж миті його так атакували, що він позадкував і, послизнувшись, упав.

Секунданти гадали, що він убитий, та супротивник, знаючи, що не вразив його, подав йому руку, щоб допомогти підвестися. Ця обставина, замість того, щоб заспокоїти генерала, ще дужче розізлила його, і він теж кинувся на суперника.

Але той не відступав ні на крок і відбивав усі його удари. Тричі відступав генерал і тричі намагався атакувати.

Третього разу він повалився додолу.

Усі гадали, що він знову послизнувся; та, побачивши, що він не підводиться, секунданти підійшли до нього і спробували звести його на ноги, але той, що узяв його попід пахви, відчув на долоні щось тепле і мокре.

То була кров.

Генерал, що зомлів було, трохи отямився.

“А, — сказав він, — на мене нацькували зарізяку, якогось мистця, що навчає в полку орудувати шпагами?”

Нічого не відповівши йому, президент підійшов до того секунданта, що тримав ліхтар, і, засукавши рукав, показав на своїй руці дві наскрізні рани, а потім, розгорнувши поли фрака і розстібнувши камізельку, оголив бік, у якому теж зяяла рана.

А проте він навіть не зітхнув.

У генерала Д’Епіне розпочалася агонія, і за п’ять хвилин він оддав Богові душу...»

Франц прочитав ті слова таким глухим голосом, що їх насилу можна було почути; потім він замовк і провів долонею по очах, наче відганяючи від них імлу.

Та після короткого мовчання він знову почав читати.

«...Президент уклав шпагу в ціпок і знову побрався східцями нагору; його шлях позначав кривавий слід на снігу. Та не встиг він до тих східців і дійти, як щось глухо шубовснуло у воді; це секунданти вкинули в річку тіло генерала, пересвідчившись, що він сконав.

Отож, генерал загинув у чесному двобої, а не в пастці, як могли б гадати.

Щоб засвідчити це, ми й підписали цей протокол, щоб з’ясувати правду, остерігаючись, що може настати хвилина, коли когось із учасників цієї страшної події звинуватять у навмисному вбивстві або в порушенні законів честі.

Підписали: Борепер, Дюшампі, Лешарпаль».

Коли Франц скінчив це таке болісне для сина читання, бліда від хвилювання Валентина втерла сльози, а Вільфор, що тремтів, забившись у куток, благально глянув на старого, намагаючись відвернути бурю.

— Шановний пане, — сказав Д’Епіне, звертаючись до Нуартьє, — вам відомі всі подробиці цього жахливого випадку, ви завірили його підписами шановних осіб; і якщо ви, вочевидь, цікавитеся мною, хоч цей інтерес і виявився поки що тільки в тому, що ви завдали мені болю, учиніть мені останню ласку: назвіть ім’я президента клубу, щоб я нарешті дізнався, хто вбив мого батька.

Вільфор геть розгубився і шукав дверну клямку. Валентина передніше від усіх угадала, що скаже старий, бо не раз бачила на його передпліччі сліди від двох ударів шпагою, тож позадкувала на крок.

— Господом Богом прошу вас, панно, — сказав Франц, звертаючись до своєї нареченої, — підтримайте моє прохання, щоб міг я дізнатися ім’я людини, яка зробила мене сиротою у дворічному віці!

Валентина стояла мовчки й не рухалася.

— Послухайте, — сказав Вільфор, — повірте мені, ми не будемо продовжувати цю тяжку сцену; та й імена приховані зумисне. Мій батько і сам не знає, хто був той президент, а як і знає, то не зможе вам сповістити, бо в словнику немає власних імен.

— Лихо моє! — вигукнув Франц. — Тільки надія, що підтримувала мене, поки я читав, додала мені сил дочитати до краю, адже я сподівався принаймні дізнатися ім’я того, хто вбив мого батька! Пане, пане, — вигукнув він, звертаючись до Нуартьє, — заради Бога, зробіть усе, що зможете... благаю вас, спробуйте вказати мені, дати мені на здогад...

— Так! — відказали очі Нуартьє.

— Панно! — ваш дідусь показав, що він може назвати... ім’я цього чоловіка... Допоможіть мені... ви ж розумієте його...

Нуартьє глянув на словника.

Франц із нервовим дрожем узяв його до рук і одну за одною назвав усі літери абетки аж до Я.

На тій літері старий подав ствердний знак.

— Я? — повторив Франц.

Палець юнака ковзав по словах, та на кожному слові Нуартьє подавав заперечний знак.

Валентина затулила обличчя долонями.

Тоді Франц повернувся до займенника «Я».

— Так, — дав на здогад старий.

— Ви! — скрикнув Франц, і чуприна його стала диба. — Ви, пане Нуартьє? Це ви убили мого батька?

— Так, — відказав дідуган, величаво дивлячись йому в обличчя.

Франц без слів повалився у фотель.

Вільфор відчинив двері й вибіг із покою, тому що йому страшенно закортіло задушити ту іскру життя, що ще жевріла в невгамовному серці старого.

XIX. Поступ молодого Кавальканті

Тим часом пан Кавальканті-батько подався з Парижа, щоб повернутися на свій пост, щоправда, не у війську його величності імператора австрійського, а біля рулетки луккських мінеральних вод; він був найзапопадливіший її шанувальник.

Звісно ж, він із надзвичайною ретельністю до останнього шеляга забрав із собою всі грошенята, які стали йому винагородою за мандрівку і за ту величність та врочистість, із якими він відігравав роль батька.

Після його від’їзду Андреа отримав усі папери, які засвідчували, що він справді має честь бути сином маркіза Бартоломео й маркізи Олівії Кавальканті.

Отож, він уже менше чи більше твердо стояв на якорі в паризьких світських колах, які так легко приймають чужоземців і ставляться до них не як до того, що вони є, а з огляду на те, чим вони хочуть бути.

Та й що вимагають у Парижі від молодика? Уміти сяк-так балакати, пристойно вбиратися, сміливо грати і розраховуватися золотом.

Звісно ж, до чужинця висувають ще менше вимог, аніж до парижанина.

Отож, тижнів за два Андреа посідав уже незлецьке становище: його прозивали графом, вважали, що в нього п’ятдесят тисяч ліврів річного зиску, і подейкували про незліченні скарби його батька, що буцім закопані в каменоломнях Саравецци.

Один учений, у присутності якого згадали про останню обставину як про незаперечний факт, заявив, що бачив на власні очі ті каменоломні, і це надало величезної ваги тим балачкам, що ще не мали під собою достатнього обґрунтування, бо тепер вони набули відчутної достеменності.

Так стояли справи у тих колах паризького товариства, куди ми запровадили наших читачів, коли якось увечері граф Монте-Крісто завітав із візитом до пана Данґляра. Самого Данґляра не було вдома, та баронеса приймала гостей, тож графа запитали, чи доповісти про нього, і він погодився.

Від обіду в Отеї й тих подій, що настали після нього, пані Данґляр не могла без трему чути ім’я графа Монте-Крісто. Якщо за звуком того наймення не з’являвся сам граф, прикре враження посилювалося; навпаки, коли граф Монте-Крісто з’являвся, його відкрите обличчя, його блискучі очі, його вишукана люб’язність, навіть галантність до пані Данґляр хутко розвіювали остатню тінь тривоги. Баронесі здавалося неможливим, щоб людина, яка зовні така чарівна, могла снувати якісь недобрі наміри щодо неї; утім, навіть найбільш зіпсовані душі не припускають, що можливе зло, за яким не стоїть якийсь зиск; безцільне і безпричинне зло гидке, немов каліцтво.

Граф Монте-Крісто увійшов у той будуар, куди ми вже якось приводили наших читачів і де зараз баронеса занепокоєним поглядом дивилася на малюнки, які передала їй донька, переглянувши їх перед тим із молодим Кавальканті. Його поява викликала звичайний ефект, і баронеса, що стривожилася спершу, почувши його ім’я, урешті зустріла його усмішкою.

Що ж до графа Монте-Крісто, то він однісіньким поглядом охопив усю ту сцену.

Біля баронеси, що злягла на дивані, сиділа Ежені, а перед нею стояв Кавальканті.

Кавальканті увесь був у чорному, як ото ґетевський герой, у лакованих черевиках і білих шовкових шкарпетках зі стрілкою, він проводив досить білою і пещеною долонею по своїй світлій чуприні, сяючи самоцвітом, якого, не втримавшись від спокуси і всупереч порадам графа Монте-Крісто, марнославний парубок таки надів на мізинець.

Ті порухи супроводжувалися вбивчими поглядами у бік панни Данґляр і зітханнями, що линули за тією ж таки адресою, що й погляди.

Панна Данґляр була вірна собі, тобто прегарна, холодна й насмішкувата. Жоден погляд, жодне зітхання Андреа не проходило поза її увагою; здавалося, вони вдарялися об панцир Мінерви, той, що, як казали декотрі філософи, часом огортає груди Сапфо.

Ежені холодно вклонилася графові Монте-Крісто і скористалася розмовою, яка відразу ж почала точитися, щоб піти у вітальню, де вона завжди вправлялася; незабаром звідтіля залунали два гучні й веселі голоси разом із звуками роялю, тож граф Монте-Крісто виснував, що панна Данґляр воліла бути не в його товаристві і пана Кавальканті, а спілкуватися з панною Луїзою Д’Армії, що була її вчителькою у співах.

Тим часом граф Монте-Крісто, який розмовляв із пані Данґляр і здавався зачарований розмовою з нею, відразу ж завважив стурбованість Андреа Кавальканті: той вряди-годи підходив до дверей послухати музику і, не зважуючись переступити поріг, жестами висловлював свій захват.

Незабаром повернувся додому й банкір. Щоправда, його найперший погляд належав графові Монте-Крісто, та другий він кинув на Андреа.

А з дружиною він привітався точнісінько так, як декотрі чоловіки часом вітаються зі своїми жінками, про що одинаки можуть скласти собі уявлення лише тоді, як видадуть чималенький опис шлюбних стосунків.

— Невже наші панни не запросили вас повправлятися в музиці разом із ними? — запитав Данґляр у Андреа.

— На жаль, ні, мосьпане, — відказав Андреа з іще глибшим зітханням, аніж передніші.

Данґляр негайно підійшов до дверей і відчинив їх.

Присутні угледіли двох дівчат, що сиділи за роялем удвох на одному ослінчику. Кожна акомпанувала собі одною рукою, то була їхня вигадка, у якій вони домоглися виняткової вправності.

Панна Д’Армії, що разом з Ежені становила тієї миті в рамці відчинених дверей одну з тих живих картин, які так полюбляють у Німеччині, була дуже вродлива, чи радше чарівна і гожа. Вона була тендітна, тоненька і золотокоса, неначе фея, із довгими пасмами волосся, що спадало їй на шию, трохи задовгу, як у мадонн Перуджино, і очима, що були затуманені втомою. Казали, у неї кволі легені й що, як ото Антонія з «Кремонської скрипки», вона якось помре співаючи.

Граф Монте-Крісто кинув швидкий допитливий погляд у те жіноче царство; він уперше бачив панну Д’Армії, про яку частенько вже чув у цьому домі.

— А що ж ми? — запитав барон свою доньку. — Нас не хочуть?

Потім він запровадив Андреа до вітальні й, випадково чи зумисне, зачинив за ним двері, аж із того місця, де сиділи граф Монте-Крісто і баронеса, нічого не було видно; та оскільки барон пішов туди вслід за Андреа, пані Данґляр, либонь, не звернула на те ніякої уваги.

Незабаром граф Монте-Крісто почув голос Андреа, який виспівував під акомпанемент рояля якусь корсиканську пісеньку.

Поки граф Монте-Крісто, усміхаючись, слухав ту пісню, забувши про Андреа і згадуючи Бенедетто, пані Данґляр із захватом розповідала йому про самовладання її чоловіка, який того ранку через банкрутство якоїсь міланської фірми втратив триста чи чотириста тисяч франків.

І справді, барон заслуговував на захват; якби граф Монте-Крісто не почув того від баронеси чи не дізнався в один зі способів, якими він дізнавався про все, то з обличчя баронового нізащо про це не здогадався б.

«Ти ба! — подумав собі граф Монте-Крісто. — Йому вже доводиться приховувати свої втрати: ще з місяць тому він хвалився ними».

Уголос він мовив:

— Але ж, мосьпані, пан Данґляр такий знавець біржі, що завжди зуміє відшкодувати на ній усе, що втратив деінде.

— Бачу, ви теж помиляєтеся, як і всі, — відказала пані Данґляр.

— Помиляюся? — запитав граф Монте-Крісто.

— Усі гадають, що пан Данґляр грає на біржі, та це неправда.

— Ох, і справді, пані, пам’ятаю, пан Дебре казав мені... До речі, куди це запропав пан Дебре? Я його вже кілька днів не бачив.

— Я теж, — із неперевершеним апломбом сказала пані Данґляр. — Та ви почали було щось казати і скінчили.

— Про що я казав?

— Що Дебре казав вам...

— Ага, справді, Дебре казав, що це ви поклоняєтеся демонові азарту.

— Авжеж, це правда, якось воно так і було, — сказала пані Данґляр, — та тепер це більш не цікавить мене.

— Дарма, пані. Знаєте, доля мінлива, а в спекуляціях усе залежить від талану й неталану. Якби я був жінкою, та ще й дружиною банкіра, то, хоч як би я вірив у талан свого чоловіка, усе ж таки неодмінно заробив би собі незалежний маєток, навіть якби мені задля цього довелося довірити мої інтереси чужим рукам.

Пані Данґляр несамохіть зашарілася.

— Ось, наприклад, — сказав граф Монте-Крісто, удавши, ніби нічого не помітив, — ви чули про вдалу комбінацію, яку вчора здійснили з неаполітанськими бонами?

— У мене їх нема, — хутко відтяла баронеса, — і навіть ніколи не було; та ми вже достатньо побалакали про біржу, пане графе; таке враження, наче ми з вами два маклери. Побалакаймо ліпше про цих бідолашних Вільфорів, яких так переслідує доля.

— А що з ними скоїлося? — запитав граф Монте-Крісто з цілковитою наївністю.

— Та ви ж знаєте, пан де Сен-Меран помер за три чи чотири дні після свого від’їзду, а тепер померла маркіза, за три чи чотири дні після свого приїзду.

— А, чув я про це, — сказав граф Монте-Крісто. — Та, як ото казав Клавдій Гамлетові, такий закон природи: батьки їхні померли раніше від них, і їм довелося їх оплакувати; вони помруть раніше від своїх синів, і їх оплакуватимуть сини.

— Та це ще не все.

— Не все?

— Ні. Ви знаєте, вони хотіли віддати заміж свою доньку...

— Авжеж, за пана Франца Д’Епіне... Невже весілля розладналося?

— Кажуть, учора вранці Франц повернув їм слово.

— Та невже? А яка причина розриву?

— Хтозна.

— Що ви кажете, Господе милосердний! А як ставиться до цих нещасть пан де Вільфор?

— За своєю звичкою, як філософ.

Цієї миті увійшов Данґляр.

— Що ж це ви, — сказала баронеса, — залишаєте пана Кавальканті самого з вашою донькою?

— А панна Д’Армії, — відказав барон, — ви її за кого тримаєте?

Потім обернувся до графа Монте-Крісто.

— Чудовий юнак цей князь Кавальканті, правда ж? Та чи князь він?

— За це не ручаюся, — сказав граф Монте-Крісто. — Мені представили його батька як маркіза, то він, вочевидь, граф, та мені здається, він сам не надто претендує на князівський титул.

— Чому ж це? — запитав барон. — Якщо він князь, то йому нема чого це приховувати. У кожного свої права. Не люб­лю, коли заперечують своє походження.

— Що ж, ви відомий демократ, — сказав граф Монте-Крісто, усміхнувшись.

— Та послухайте, — сказала баронеса, — у яке становище ви себе поставите, якщо раптом приїде де Морсер, адже він застане пана Кавальканті в кімнаті, куди йому, нареченому Ежені, не дозволялося заходити.

— Ви дуже доречно сказали «раптом», — відтяв банкір. — Як по правді, ми його так рідко бачимо, що він, сказати б, справді з’являється в нас тільки раптом.

— Одне слово, якби він з’явився і побачив цього юнака біля вашої доньки, то міг би лишитися невдоволений.

— Він, невдоволений? Ви прикро помиляєтеся! Пан віконт не виявляє нам честі ревнувати його наречену, він її не так сильно любить. Зрештою, яке мені діло до того, буде він невдоволений чи ні?

— Проте ваші стосунки...

— Ох, наші стосунки! Хочете знати, які у нас із ним стосунки? Під час балу, який давала його мати, він тільки однісінький раз танцював із нашою донькою, а пан Кавальканті тричі танцював із нею, і він того навіть не помітив.

— Пан віконт Альбер де Морсер!— виголосив покойовий слуга.

Баронеса квапливо підвелася. Вона хотіла було увійти до маленької вітальні, щоб попередити доньку, та Данґляр утримав її за руку.

— Облиште, — сказав він.

Вона зачудовано зиркнула на нього.

Граф Монте-Крісто удав, ніби не помітив тієї сцени.

Увійшов Альбер; він був гарний і дуже веселий. Він невимушено вклонився баронесі, фамільярно Данґляру і приязно графові Монте-Крісто. Потім обернувся до баронеси.

— Дозвольте запитати, шановна пані, — сказав він, — як почувається панна Данґляр?

— Пречудово, мосьпане, — хутко відказав Данґляр, — вона зараз вправляється в музиці у своїй маленькій вітальні разом із паном Кавальканті.

Альбер лишився спокійний і байдужий; може, у ньому й ворухнулося щось на кшталт досади, та він відчував, що граф Монте-Крісто дивиться на нього.

— У пана Кавальканті прегарний тенор, а в панни Ежені чудове сопрано, не кажучи вже про те, що вона грає на роялі, немов Тальберґ. Це, мабуть, чарівний концерт.

— Принаймні у них склалася пречудова гармонія, — сказав Данґляр.

Альбер наче й не помітив цієї двозначності, такої грубої, що пані Данґляр зашарілася.

— Я теж музика, — провадив він, — так принаймні казали мої вчителі; та ось яке диво, я ніколи не міг ні з ким скласти гармонію, із сопрано навіть менше, ніж із якимись іншими голосами.

Данґляр криво посміхнувся, наче казав: «Та розгнівайся ж нарешті!»

— Тож учора, — сказав він, певне, усе ж таки сподіваючись домогтися свого, — князь і моя донька викликали загальний захват. Хіба ви вчора не були у нас, мосьпане?

— Який князь? — запитав Альбер.

— Князь Кавальканті, — відказав Данґляр, уперто величаючи Андреа цим титулом.

— Ох, перепрошую, — сказав Альбер, — я й не знав, що він князь. То вчора князь Кавальканті співав разом із панною Ежені? Це і справді мало бути захопливо, страшенно шкодую, що не чув їх. Та я не міг скористатися вашими запросинами, я мусив супроводжувати мою матінку до старої баронеси Шато-Рено, де співали німці. — Потім, після короткого мовчання, він запитав, наче нічого й не сталося: — Чи можу я засвідчити мою повагу панні Данґляр?

— Ні, зачекайте, благаю вас, — мовив банкір, перепиняючи його, — ось послухайте, ця каватина чудова, — та, та, та, ті, та, ті, та, та... це просто диво, зараз кінець... ще секунда... пречудово! Браво, браво, браво!

І банкір заходився шалено плескати в долоні.

— І справді, — сказав Альбер, — це пречудово, не можна ліпше розуміти музику своєї рідної країни, ніж розуміє її князь Кавальканті. Адже ви сказали «князь», якщо я не помиляюся? Утім, якщо він не князь, то його зроб­лять князем, в Італії це неважко. Та повернімося до наших чудових співаків. Вам належало б принести нам усім задоволення, пане Данґляре: не попереджаючи про те, що тут є сторонній, попросіть панну Данґляр і пана Кавальканті заспівати щось іще. Так приємно тішитися музикою трохи здалеку, у тіні, коли тебе ніхто не бачить і ти сам нікого не бачиш, не завдаючи клопоту виконавцеві; тоді він може вільно віддатися потягові свого таланту і пориванням свого серця.

Цього разу Данґляр був збентежений Альберовою незворушністю.

Він одвів графа Монте-Крісто набік.

— І що ви скажете про нашого закоханого? — запитав він.

— Як на мене, він досить байдужий, нема чого й казати. Та що вдієш? Ви дали слово!

— Авжеж, я дав слово; та яке? Віддати свою доньку за чоловіка, який її кохає, а не за того, котрий не кохає її. Погляньте на нього: холодний, мов камінь, гордовитий, мов його батько; якби він був хоч заможний, якби в нього був маєток Кавальканті, то можна було б не звертати на це уваги. Як по правді, я ще не запитав, що думає про нього донька; та якби в неї був гарний смак...

— Ох, не знаю, — сказав граф Монте-Крісто, — може, приязнь до нього засліплює мене, та запевняю вас, що віконт де Морсер дуже добрий юнак, який зробить вашу доньку щасливою і раніше чи пізніше чогось досягне в житті; адже його батько посідає пречудове становище.

— Гм! — буркнув Данґляр.

— Ви сумніваєтеся?

— Та минуле, бачите... темне минуле.

— Але батькове минуле сина не стосується.

— Геть навпаки!

— Послухайте, не переконуйте себе в цім! Ще місяць тому ви вважали де Морсера пречудовою партією. Зрозумійте, я у відчаї: адже це ви у мене познайомилися з цим молодим Кавальканті, я його геть не знаю.

— Зате я його знаю, — сказав Данґляр, — цього цілком достатньо.

— Ви його знаєте? — запитав граф Монте-Крісто. — Хіба ви збирали про нього відомості?

— Невже це так необхідно? Хіба з першого погляду не видно, із ким маєш справу? Передовсім він багатий.

— Не певен я цього.

— Але ж ви відповідаєте за нього?

— Та то дрібниці, п’ятдесят тисяч франків.

— Він дуже освічений.

— Гм! — буркнув і собі граф Монте-Крісто.

— Він музика.

— Усі італійці музики.

— Знаєте, пане графе, ви несправедливі до нього.

— Та, зізнаюся, мене засмучує те, що, знаючи ваші зобов’язання стосовно Морсерів, він стає на заваді, користуючись тим, що багатий.

Данґляр зареготав.

— Ви надто суворі, — сказав він. — На світі завжди так буває.

— Проте ви ж не можете піти на такий розрив, любий пане Данґляре, адже Морсери розраховують на цей шлюб.

— Та невже?

— А певно!

— То нехай скажуть про це. Вам слід було б натякнути на це батькові, любий пане графе, адже вас так вітають у них.

— Мене? Це де ви таке бачили?

— Та хоча б під час балу в них. Помилуйте, пане графе, гордовита Мерседес, пихата іспанка, що ледве вшановує розмовою найдавніших знайомців, бере вас попід руку, виходить із вами в сад, обирає найтемніші закутки і повертається аж за півгодини.

— Ох, пане бароне, пане бароне! — сказав Альбер. — Ви заважаєте нам слухати; із боку такого меломана це просто-таки варварство!

— Дарма, дарма, пане насмішнику, — відказав Данґляр.

І знову обернувся до графа Монте-Крісто.

— Ви візьметеся сказати це батькові?

— Будь ласка, якщо вам так хочеться.

— Та цього разу все має бути ясно і визначено. Передовсім він має просити в мене руки моєї доньки, призначити термін, заявити свої грошові умови; одне слово, або ми остаточно про все домовимося, або розійдемося геть; та, розумієте, ніяких відстрочень не повинно бути!

— Що ж, він розпочне перемовини.

— Не скажу, що чекаю я цього з особливим задоволенням, та все ж таки чекаю; банкір, знаєте, повинен бути рабом свого слова.

І Данґляр зітхнув так само тяжко, як за півгодини до того зітхав молодий Кавальканті.

— Браво, браво, браво! — загукав Альбер, наслідуючи барона й аплодуючи романсові, який допіру скінчили.

Данґляр почав було скоса зиркати на Альбера, аж йому про щось тихо доповіли.

— Зараз повернуся, — сказав банкір, звертаючись до графа Монте-Крісто, — зачекайте мене; може, мені ще доведеться щось вам сказати.

І вийшов.

Баронеса скористалася відсутністю чоловіка, щоб відчинити двері у доччину вітальню, й Андреа, що сидів біля рояля разом із панною Ежені, підскочив, мов на пружинах.

Альбер усміхнувся і вклонився панні Данґляр, яка, нітрохи не збентежившись, відповіла йому звичним байдужим поклоном.

Кавальканті, вочевидь, почувався ніяково; він уклонився Морсерові, і той відповів на його поклон із украй зухвалим виглядом.

Потім Альбер заходився хвалити голос панни Данґляр і висловив жаль, що йому не пощастило бути на вчорашньому вечорі, який, кажуть, був такий вдалий...

Кавальканті лишився сам, тож одвів убік графа Монте-Крісто.

— Ось що, — сказала пані Данґляр, — годі з нас музики і компліментів, ходімо пити чай.

— Ходімо, Луїзо, — сказала панна Данґляр своїй подрузі.

Усі подалися до сусідньої вітальні, де вже був готовий чай.

Тієї хвилини, коли, за англійським звичаєм, гості вже залишали ложечки в чашках, двері знову відчинилися, і ввійшов Данґляр, вочевидь дуже схвильований. Граф Монте-Крісто перший зауважив те хвилювання і допитливо зиркнув на банкіра.

— Я щойно отримав листа з Греції, — сказав Данґляр.

— Тим-то вас і викликали? — запитав граф Монте-Крісто.

— Так.

— Як ся має король Оттон? — весело запитав Альбер.

Данґляр глянув на нього зизом і нічого не відповів, а граф Монте-Крісто відвернувся, щоб приховати жалість, яка промайнула на його обличчя й пропала.

— Вийдемо разом, добре? — запитав Альбер у графа.

— Авжеж, як хочете, — відказав той.

Альбер не міг уторопати, чому банкір так глянув на нього, тож запитав графа Монте-Крісто, який це пречудово зрозумів:

— Ви помітили, як він глянув на мене?

— Авжеж, — відказав граф Монте-Крісто, — та хіба в його погляді було щось незвичайне?

— Ще б пак, та що хотів він сказати, згадавши про того листа з Греції?

— А я хіба знаю?

— А мені завжди здавалося, ніби ви маєте якийсь стосунок до цієї країни.

Граф Монте-Крісто всміхнувся, як ото всміхаються, коли хочуть ухилитися од відповіді.

— Погляньте, — сказав Альбер, — він прямує до вас; я піду до панни Данґляр, щоб похвалити її камею; за цей час татусь устигне побалакати з вами.

— Якщо вже хочете хвалити, то бодай похваліть її голос, — мовив граф Монте-Крісто.

— О ні, це будь-хто вчинив би.

— Любий віконте, — сказав граф Монте-Крісто, — ви хизуєтеся вашою зухвалістю.

Альбер з усмішкою на вустах подався до Ежені.

А Данґляр нахилився до графового вуха.

— Ви дали мені пречудову пораду, — сказав він, — у цих двох словах «Фернан» і «Яніна» криється страшенна історія.

— Та невже! — сказав граф Монте-Крісто.

— Авжеж, я вам усе розкажу. Та заберіть звідціля цього парубка; його товариство зараз дуже не до речі мені.

— Я так і збираюся вчинити, ми зараз вийдемо; ви й далі хочете, щоб я скерував до вас його батька?

— Дужче, ніж будь-коли.

— Гаразд.

Граф Монте-Крісто кивнув Альберові.

Обидва попрощалися з панями і вийшли: Альбер із виглядом цілковитої байдужості до погорди панни Данґляр, а граф Монте-Крісто ще раз повторив пані Данґляр, що банкіровій дружині слід бути передбачливою і забезпечити своє майбутнє.

Поле битви лишилося за паном Кавальканті.

XX. Гайде

Ледве графові коні повернули за ріг бульвару. Альбер так зареготав, що його не можна не було запідозрити у штучності.

— Так ось, — сказав він графові Монте-Крісто, — тепер я хочу запитати вас, як поспитався король Карл ІХ у Катерини Медічі після Варфоломіївської ночі: як ви гадаєте, добре я зіграв мою маленьку роль?

— Ви про що? — запитав граф Монте-Крісто.

— Та про те, як угніздився мій суперник у домі пана Данґляра...

— Який суперник?

— Як це «який»? Та ж Андреа Кавальканті, якому ви протегуєте!

— Облиште ці нерозумні жарти, пане віконте: я нітрохи не протегую Андреа, принаймні не в пана Данґляра.

— І я докоряв би вам за це, якби він справді потребував протекції. Та, на щастя для мене, він цього не потребує.

— А що, невже вам здається, ніби він залицяється?

— Ручаюся вам: він зводить очі до неба, як зітхайло, і виспівує, як закоханий; він мріє про рученьку гордовитої Ежені. Бачите, я вже віршами забалакав! Їй-богу, я не винен у цім. Та все одно, повторюю: він мріє про рученьку гордовитої Ежені.

— А хіба не все одно, якщо думають лише про вас?

— Ох, не кажіть, любий пане графе: обидві були суворі до мене.

— Як це «обидві»?

— А просто: панна Ежені ледве вшановувала мене відповіддю, а панна Д’Армії, її приятелька, мені й геть не відповідала.

— Так, але батько вас просто-таки обожнює, — сказав граф Монте-Крісто.

— Він? Навпаки, він загнав мені в серце тисячу ножів; щоправда, тих ножів, що з лезом, яке заходить у колодку, які ото використовуються на сцені, проте сам він вважає їх справжніми,

— Ревнощі — ознака любові.

— Так, але я не ревную.

— Зате він ревнує.

— До кого? До Дебре?

— Ні, до вас.

— До мене? Закладаюся, що не мине й тижня, як він загадає не приймати мене в домі.

— Помиляєтеся, любий пане віконте.

— А як ви доведете це?

— Вам потрібні докази?

— Авжеж.

— Мені доручили попросити графа де Морсера з’явитися з остаточною пропозицією до барона.

— Хто це доручив?

— Сам барон.

— Але ж, любий пане графе, — сказав Альбер так вкрадливо, як тільки міг, — ви цього не вчините, правда ж?

— Помиляєтеся, Альбере, я це вчиню, тому що пообіцяв.

— Еге ж, — зітхнувши, сказав Альбер, — здається, ви неодмінно хочете мене одружити.

— Я хочу бути у добрих стосунках із усіма. Та, до речі, про Дебре; я його більш не бачу в баронеси.

— Вони посварилися.

— З баронесою?

— Ні, з бароном.

— То він щось помітив?

— Оце нічогенько!

— А ви гадаєте, він підозрював? — запитав граф Монте-Крісто із безпосередньою щирістю.

— От так пак! Та звідки ви взялися, любий пане графе?

— Сказати б, із Конго.

— Це ще не так і далеко.

— А хіба я знаю, як ведеться поміж паризькими чоловіками?

— Ох, любий пане графе, чоловіки скрізь ті самі; якщо ви вже вивчили цей людський різновид в одній країні, то пізнали всеньку їхню породу.

— То за що ж тоді Данґляр із Дебре мали посваритися? Вони наче добре ладнали поміж собою, — знову вдаючи наївного, поспитався граф Монте-Крісто.

— У тім і річ, що тут уже починаються таємниці Ізіди, а мене в них не посвятили. Як молодий Кавальканті стане членом їхньої родини, запитаєте в нього.

Ридван зупинився.

— Ось ми і приїхали, — сказав граф Монте-Крісто, — зараз тільки пів на одинадцяту, то загляньте до мене.

— Із превеликою охотою.

— Мій ридван потім одвезе вас додому.

— Ні, дякую, мій повіз мав їхати слідом.

— Ага, ось він, — вилазячи з ридвана, сказав граф Монте-Крісто.

Вони увійшли в дім; у вітальні було світло, і вони подалися туди.

— Дайте нам чаю, Батістене, — звелів граф Монте-Крісто.

Батістен мовчки вийшов із покою. За дві секунди він повернувся з тацею, де було все необхідне, — вона, як буває тільки у казках про чари, наче з-під землі виринула.

— Знаєте, — сказав Альбер, — мене захоплює не ваше багатство, тому що, може, знайдуться заможніші од вас люди; не ваш розум, — якщо Бомарше був і не розумніший од вас, то принаймні так само розумний; та мене захоплює ваше вміння змусити служити собі, безмовно, тієї ж таки хвилі, тієї ж миті, наче з вашого дзвінка вгадують, що ви хочете, і буцім те, що ви бажаєте, завжди напоготові.

— У цім є частка правди. Мої звички добре вивчили. Ось побачите: чи не хочете чогось за чаєм?

— Як по правді, я хотів би закурити.

Граф Монте-Крісто підійшов до дзвінка і подзвонив один раз.

За мить відчинилися бічні двері, і увійшов Алі з двома довгими люльками, натоптаними пречудовим тютюном «латакія».

— Диво, та й годі, — сказав Альбер.

— Зовсім ні, усе це дуже просто, — сказав граф Монте-Крісто. — Алі знає, що за чаєм чи кавою я звик палити; знає, що я загадав унести чаю, знає, що я повернувся разом із вами, чує, що я гукаю його, здогадується навіщо, а оскільки на його батьківщині люлька — найперша ознака гостинності, то він замість одної приносить дві.

— Авжеж, це так, усе можна пояснити, та все ж таки тільки ви... А це що?

І Морсер показав на двері, за якими лунали звуки, що скидалися на звучання струн гітари.

— Бачу, любий пане віконте, ви сьогодні приречені слухати музику; не встигли ви позбутися рояля панни Данґляр, як потрапляєте на лютню Гайде.

— Гайде! Чудесне ім’я! Невже не тільки в поемах лорда Байрона є жінки, яких звати Гайде?

— Авжеж; у Франції це наймення зустрічається дуже рідко; та в Албанії й Епірі воно досить звичайне; воно означає цноту, сором’язливість і невинність; таке саме ім’я, як і те, які у вас дають під час хрещення.

— Ох, як гарно! — сказав Альбер. — Хотілося б мені, щоб наш француженки звалися панна Доброта, панна Мовчання, панна Християнське Милосердя! От лишень подумайте, якби панна Данґляр звалася не Клер-Марі-Ежені, а панна Цнота-Сором’язливість-Невинність Данґляр! Ото був би ефект під час оголошення!

— Навіжений! — сказав граф Монте-Крісто. — Не кажіть такого заголосно, а то Гайде почує.

— Вона розгнівалася б на це?

— Та ні, звісно, — гордовито відказав граф Монте-Крісто.

— Вона добра душа? — запитав Альбер.

— Це не доброта, а обов’язок; невільниця не може гніватися на свого пана.

— Ох, тепер ви й самі жартуєте! Хіба ще існують на світі невільниці?

— Авжеж, якщо Гайде моя невільниця.

— Ні, справді, ви все робите не так, як інші, і все, що у вас є, не таке, як ото у всіх! Невільниця графа Монте-Крісто! У Франції це становище. Із огляду на те, як ви розкидаєтеся золотом, таке місце має приносити сто тисяч екю щорічно.

— Сто тисяч екю! Сердешна дівчинка мала більше. Вона народилася поміж скарбів, супроти яких скарби з «Тисячі й одної ночі» просто дрібниця.

— То вона і справді князівна?

— Авжеж, причому одна із найбільш знатних у своїм краю.

— Я так і гадав. А як сталося, що знатна князівна стала невільницею?

— А як сталося, що тиран Діонісій став шкільним учителем? Жереб війни, любий пане віконте, примха долі.

— А її походження таємниця?

— Для всіх — так; проте не для вас, любий пане віконте. Адже ви мій друг і будете мовчати, якщо пообіцяєте, правда?

— Даю чесне слово!

— Ви чули історію янінського паші?

— Алі-Тебеліна? Авжеж, мій батько заробив маєток у нього на службі.

— Ох, і справді, я забув.

— А який стосунок має Гайде до Алі-Тебеліна?

— Вона тільки його донька.

— Невже вона донька Алі-паші?

— І красуні Василікі.

— І вона ваша невільниця?

— Так.

— Як же це сталося?

— А ось як. Одного разу проходив я константинопольським ринком та й придбав її.

— Чудово! Із вами, любий пане графе, не живеш, а мариш. Скажіть, можна попросити у вас, хоч це й дуже нескромно...

— Я слухаю вас.

— Якщо вже ви з нею виходите на люди, возите її до Опери...

— І що ж далі?

— То я можу попросити вас про це?

— Можете просити мене про що завгодно.

— Тоді, любий пане графе, представте мене вашій князівні.

— Охоче. Та лише за двох умов.

— Заздалегідь пристаю на них.

— По-перше, ви нікому не розкажете про це знайомство.

— Чудово, — Альбер звів руку. — Присягаюся в цім!

— По-друге, ви їй не скажете жодного слова про те, що ваш батько був на службі у її батька.

— І в цім присягаюся!

— Пречудово, пане віконте; ви будете пам’ятати обидві свої присяги, еге ж?

— О, пане графе! — вигукнув Альбер.

— Чудово. Я знаю, що ви людина честі.

Граф Монте-Крісто знову подзвонив; увійшов Алі.

— Попередь Гайде, — сказав йому граф Монте-Крісто, — що я прийду до неї пити каву, і дай їй на здогад, що я прошу в неї дозволу представити їй одного мого друга.

Алі вклонився і вийшов.

— Отож, домовимося: ніяких прямих запитань, любий пане віконте. Якщо ви хочете про щось дізнатися, запитуйте в мене, а я запитаю в неї.

— Домовилися.

Алі з’явився втретє і підняв драпування, показуючи, що його пан з Альбером можуть увійти.

— Ходімо, — сказав граф Монте-Крісто.

Альбер провів долонею по волоссю, підкрутив вуса, а граф Монте-Крісто знову взяв до рук капелюха, надів рукавички і пройшов з Альбером до покоїв, котрі, як вірний вартівник, охороняв Алі і трохи далі, немов чата, стерегли три французькі покоївки під орудою Мірто.

Гайде чекала їх у першій кімнаті вітальні, широко розплющивши очі від подиву, адже вперше до неї приходив якийсь чоловік, окрім графа Монте-Крісто; вона сиділа на софі, підібгавши під себе ноги й намостивши собі гніздечко з чудових смугастих шовків, вигадливо оздоблених східним гаптуванням.

Біля неї лежав інструмент, що його звуки зрадили її присутність. Вона була гожа мов зоря.

Угледівши графа Монте-Крісто, вона підвелася зі своєю особливою усмішкою, то була усмішка доньки і коханої. Граф Монте-Крісто підійшов до неї і простягнув руку, якої вона, як завжди, торкнулася вустами.

Альбер лишився стояти коло дверей, захоплений цією дивною вродою, яку він бачив уперше і про яку у Франції не мали жодного уявлення.

— Кого ти привів до мене? — запитала грецькою дівчина графа Монте-Крісто. — Брата, друга, просто знайомця чи ворога?

— Друга, — тією ж таки мовою відказав граф Монте-Крісто.

— Як його звати?

— Граф Альбер; цей той хлопчина, якого я в Римі визволив із рук розбійників.

— Якою мовою хочеш ти, щоб я розмовляла з ним?

Граф Монте-Крісто обернувся до Альбера.

— Ви знаєте сучасну грецьку мову? — запитав він його.

— На жаль, навіть давньогрецької не знаю, любий пане графе, — сказав Альбер. — Ще ніколи в Гомера і Платона не було такого невдатного і, зважуся навіть сказати, такого байдужного учня, як я оце.

— Що ж, — сказала Гайде, засвідчуючи, що вона зрозуміла запитання графа Монте-Крісто й Альберову відповідь, — я розмовлятиму французькою або італійською, якщо мій пан бажає, щоб я говорила.

Граф Монте-Крісто трохи подумав.

— Ти розмовлятимеш італійською, — сказав він.

Потім звернувся до Альбера.

— Кепсько, що ви не знаєте ні новогрецької, ні давньогрецької, Гайде володіє ними досконало. Бідолашній дівчинці доведеться розмовляти з вами італійською, тим-то ви, може, матимете хибне уявлення про неї.

Він кивнув Гайде.

— Ласкаво прошу, друже, що прийшов разом із моїм паном і владарем, — сказала дівчина пречудовим тосканським наріччям, із тим ніжним римським акцентом, що робить мову Данте так само мелодійною, як і Гомерова мова. — Алі, каву і люльки!

І Гайде жестом запросила Альбера підійти ближче, тим часом як Алі пішов, щоб виконати бажання своєї пані. Граф Монте-Крісто показав Альберові на складаний стілець, сам узяв такий самий, і вони посідали за низеньким столиком, де довкола кальяну лежали живі квіти, малюнки і музичні альбоми.

Повернувся Алі з кавою і люльками; Батістенові було заборонено заходити в цю частину будинку. Альбер відсунув люльку, яку запропонував йому нубієць.

— Беріть, беріть, — сказав граф Монте-Крісто. — Гайде майже така цивілізована, як і парижанка; сигара була б неприємна їй, тому що вона терпіти не може кепського запаху; та східний тютюн — це пахощі, ви ж знаєте.

Алі пішов собі.

Кава була вже налита у філіжанки; та лиш для Альбера поставили цукорницю; граф Монте-Крісто і Гайде пили її по-арабському, тобто без цукру. Гайде простягнула руку, взяла кінчиками тоненьких рожевих пальчиків філіжанку з японської порцеляни і припала до неї губами з простодушним задоволенням дитини, що п’є чи їсть те, що дуже любить.

Тут-таки дві покоївки занесли таці з морозивом і шербетом і поставили їх на двох маленьких столиках, що для цього і призначалися.

— Любий мій господарю і ви, сеньйоро, — сказав італійською Альбер, — перепрошую за мій подив. Я геть приголомшений, бо і є чим; переді мною відкрився Схід, достеменний Схід, якого я, на жаль, ніколи не бачив, та про який я мріяв. І це в самісінькому серці Парижа! Допіру чув я торохтіння ридванів і дзеленчання дзвіночків на ятках із лимонадом... Ох, сеньйоро, чому не вмію я розмовляти грецькою! Ваша бесіда й ця чарівна обстановка — це був би такий вечір, що я зберіг би його у пам’яті на всеньке життя!

— Я досить непогано володію італійською і можу з вами балакати, — спокійно відказала Гайде. — І я постараюся, щоб ви почувалися на Сході, якщо вже він так вам припав до вподоби.

— Про що мені можна розмовляти? — пошепки запитав Альбер у графа Монте-Крісто.

— А про що хочете: про її батьківщину, про її юність, про її спогади; або ж, якщо хочете, про Рим, про Неаполь чи про Флоренцію.

— Ох, не варто було б шукати товариства грекині, щоб розмовляти з нею про те, про що можна було б балакати з парижанкою, — сказав Альбер. — Дозвольте поговорити мені з нею про Схід.

— Будь ласка, любий Альбере, це буде їй найприємніше.

Альбер обернувся до Гайде.

— У якому віці покинули ви Грецію, синьйоро?

— Мені тоді було п’ять років, — відказала Гайде.

— І ви пам’ятаєте вашу батьківщину?

— Коли я заплющую очі, переді мною постає все, що я колись бачила. В людини два зори: зір тіла і зір душі. Тілесний зір часом забуває, та духовний пам’ятає завжди.

— А з якого віку ви пам’ятаєте себе?

— Я ледве вміла ходити; моя матінка Василікі — ім’я Василікі означає «владарка», — докинула дівчина, звівши голову, — моя матінка брала мене за руку, і ми обидві, огорнувшись укривалами, поклавши у капшук усі золоті монети, що в нас були, ішли жебракувати для в’язнів; ми казали: «Хто дає вбогому, той позичає Господові». Коли капшук наповнювався, ми поверталися до палацу і, не кажучи нічого батькові, усі ті гроші, що нам давали, узявши нас за бідняків, посилали монастирському ігуменові, а він ділив їх поміж в’язнями.

— А скільки вам було тоді років?

— Років зо три, — відказала Гайде.

— І ви пам’ятаєте все, що коїлося довкола вас, із трирічного віку?

— Усе.

— Пане графе, — пошепки сказав Альбер, — дозвольте синьйорі розповісти нам щось із її життя. Ви заборонили мені розмовляти з нею про мого батька, та, може, вона й сама щось про нього розповість, а ви не можете собі уявити, як приємно було б мені почути його наймення з таких гожих вуст.

Граф Монте-Крісто обернувся до Гайде і, звівши брову, щоб звернути її особливу увагу на те, що він їй скаже, промовив грецькою:

— Про батькову долю, та не ім’я зрадника і не про зраду, розкажи нам.

Гайде тяжко зітхнула, і темна хмара лягла на її ясне чоло.

— Що ви їй оце сказали? — пошепки запитав Морсер.

— Я ще раз нагадав їй, що ви наш друг і що їй нема чого приховувати від вас.

— Отож, — сказав Альбер, — найперший ваш спогад — про те, як ви збирали милостиню для в’язнів; а наступний який?

— Наступний? Я бачу себе у затінку сікомор, на березі ставу; його дзеркальне плесо я наче зараз бачу крізь листя. Притулившись до найстарішого і гіллястого дерева, сидить на подушках мій батько; моя матінка лежить коло його ніг, а я, маленька, граюся білою бородою, що спускається йому на груди, і оздобленим самоцвітами кинджалом, що стирчить за поясом. Вряди-годи підходить до нього албанець і каже йому декілька слів; я не звертаю на них ніякої уваги, а батько каже, ніколи не міняючи голосу: «Стратьте його» або «Я йому прощаю».

— Дивно, — сказав Альбер, — чути таке з вуст молодої дівчини на не сцені театру і казати собі: це не вигадка. А якою ж вам після такого поетичного минулого, після такої чарівної далини здається Франція?

— Я вважаю, це гарна країна, — відказала Гайде, — та я бачу Францію такою, яка вона є, тому що дивлюся на неї очима дорослої людини; а моя батьківщина, яку споглядала очима дитини, здається мені завжди огорнутою то променистим ореолом, то похмурою хмарою, залежно від того, чи бачать її очі мої любою вітчизною, чи місцем тяжких поневірянь.

— Ви такі молоді, синьйоро, — сказав Альбер, несамохіть удавшись до заяложеної фрази, — коли ж ви встигли поневірятися?

Гайде глянула на графа Монте-Крісто, який, подавши їй невловний знак, прошепотів грецькою:

— Розповідай.

— Нічого не накладає такого карбу на душу, як перші спогади, а крім отих двох, що про них я сьогодні вам розповіла, решта спогадів моєї юності переповнена смутком.

— Кажіть, кажіть, синьйоро! — вигукнув Альбер. — Повірте, для мене це щастя — слухати вас.

Гайде сумовито всміхнулася.

— То ви хочете, щоб я розповіла і про інші мої спогади? — запитала вона.

— Благаю вас про це.

— Що ж, гаразд. Мені було чотири роки, аж якось увечері мене розбудила матінка. Ми тоді мешкали у палаці в Яніні; вона взяла мене на руки з подушок, де я спала, і розплющивши очі, я побачила, що вона плаче.

Вона не сказала мені ні слова, узяла і понесла.

Побачивши її сльози, я теж хотіла було заплакати.

«Мовчи, дитино», — сказала вона.

Частенько бувало, що, попри материнські пестощі чи погрози, я, вередлива, як усі дітлахи, плакала далі, та цього разу в голосі моєї сердешної матінки звучав такий жах, що я вмить замовкла.

Вона хутко несла мене.

Тут я побачила, що ми беремося широкими сходами; попереду нас ішли чи радше бігли покоївки моєї матері, що несли скрині, торбини, прикраси, коштовності й капшуки із золотом.

Услід за челяддю йшло десятків зо два охоронців із довгими рушницями і пістолями, убраних у ту одіж, яку ви у Франції знаєте відтоді, як Греція стала незалежною країною.

— Повірте мені, — сказала Гайде, хитаючи головою і збліднувши від самісінького спогаду, — було щось зловісне у довгій низці рабів і жінок, що ще не отямилися від сну, принаймні мені вони видавалися сонними, може, тому що я й сама ще добре не прокинулася.

Сходами пропливали велетенські тіні, їх відкидало колихке полум’я смолоскипів.

«Хутчій!» — сказав чийсь голос із глибини галереї.

Усі схилилися перед тим голосом, як хилиться колосся, коли над ланами віє вітер.

Я здригнулася, почувши той голос.

То був голос мого батька.

Він ішов останній, у своєму розкішному вбранні, тримаючи в руці карабін, подарунок вашого імператора; спираючись на свого улюбленця Селіма, він гнав нас перед собою, немов ото пастух гонить худобу.

— Мій батько, — сказала Гайде, високо звівши голову, — був великий чоловік, він був паша Яніни; Європа знала його під найменням Алі-Тебелін, і Туреччина тремтіла перед ним.

Альбер несамохіть здригнувся, почувши ті слова, які вона виголосила з невимовною гордістю і гідністю.

У її очах сяйнуло щось похмуре, страшне, коли вона, мов піфія, що викликає мару, воскресила криваву тінь чоловіка, якого так звеличила ув очах сучасної Європи його жахлива смерть.

— Небавом, — провадила Гайде, — усі зупинилися; ми були внизу східців, на березі озера. Тяжко дихаючи, матінка пригортала мене до грудей; за нею я побачила батька, що тривожно роззирався довкруги.

Перед нами були чотири мармурові сходинки, біля долішньої гойдався човен на воді.

Із того місця, де ми стояли, видно було темне громаддя, що височіло посеред озера; то був замок, до якого ми прямували.

Мені здалося, може, через темряву, що до нього далеченько.

Ми сіли в човен. Пам’ятаю, весла безгучно торкалися води; я нахилилася, щоб поглянути на них; вони були огорнуті поясами наших палікарів[65].

Крім веслярів, у човні були тільки жінки, мій батько, мати, Селім і я.

Палікари лишилися на березі і поставали навколішки під самісінькими східцями, щоб на випадок погоні скористатися трьома горішніми сходинками як прикриттям.

Наш човен мчав стрілою.

«Чому човен так швидко пливе?» — запитала я у матінки.

«Цить, дитино, — сказала вона, — це тому, що ми тікаємо».

Я нічогісінько не тямила. Навіщо втікати моєму батькові, адже він такий могутній владар?

Од нього завжди тікали інші, і гаслом його було: «Вони ненавидять мене, значить, бояться».

Але тепер мій батько таки втікав. Згодом він сказав мені, що залога янінського замку втомилася від тривалої служби...

Тут Гайде виразно зиркнула на графа Монте-Крісто, очі якого не відривалися від її обличчя. І провадила розповідь так повільно, як це роб­лять, коли щось вигадують або пропускають.

— Ви сказали, синьйоро, — озвався Альбер, що слухав її з величезною увагою, — що янінська залога стомилася від тривалої служби...

— І змовилася з сераскиром Куршидом, якого послав султан, щоб загарбати мого батька. Тоді мій батько, відправивши до султана французького офіцера, якому він цілком довіряв, вирішив зачинитися у заздалегідь побудованій маленькій фортеці, яку він прозивав «катафюгіон», що значить «сховище».

— А ви пам’ятаєте ім’я того офіцера, сеньйоро? — запитав Альбер.

Граф Монте-Крісто обмінявся з Гайде швидким, неначе блискавиця, поглядом; Альбер не помітив його.

— Ні, — відказала вона, — я не запам’ятала наймення; та, може, згадаю якось і тоді скажу вам.

Альбер уже хотів було назвати ім’я свого батька, та граф Монте-Крісто застережно звів пальця; Альбер згадав свою клятву і нічого не сказав.

— Ось до того сховища ми і припливли, — сказала Гайде.

— Оздоблений арабесками долішній поверх, що його тераси підіймалися над самісінькою водою, і другий поверх, що виходив вікнами на озеро, — ось і все, що було видно, коли ми підпливали до того маленького палацу.

Та під тим долішнім поверхом, поринаючи у глибину острова, було підземелля, величезна печера. Туди і запровадили мою матір, мене і наших покоївок; там лежали однією великою купою шістдесят тисяч капшуків і двісті барил; у капшуках було на двадцять п’ять мільйонів золотих талярів, а в барилах тридцять тисяч фунтів пороху.

Біля тих барил став Селім, про якого я вже казала вам, улюбленець мого батька; вдень і вночі стояв він на чатах, тримаючи в руці списа із запаленим ґнотом на кінці; у нього був наказ усе підірвати — сховище, охоронців, пашу, жінок і дітей, — за першим знаком мого батька.

Пам’ятаю, наші невільниці, знаючи про це жахливе сусідство, молилися, голосили і плакали цілісінькими днями й ночами.

Перед очима у мене завжди стоїть цей молодий вояк, блідий, із темними очима, і коли до мене прилетить янгол смерті, я, мабуть, упізнаю, у нім Селіма.

Хтозна, скільки часу пробули ми отак; тоді я ще не мала уяви про час; часом, дуже рідко, батько гукав нас, матір і мене, на терасу палацу; то була втішна пора для мене, тому що у підземеллі я бачила тільки галасливі тіні й палахкий Селімів спис. Сидячи біля великого отвору, мій батько понуро вдивлявся в далекий обрій, наглядаючи за кожною чорною крапкою, що з’являлася на озерній гладіні; прилігши біля нього, моя матінка клала голову на його плече, а я гралася коло його ніг і з дитячим подивом, від якого все довкруги видається більше, ніж насправді, милувалася узгір’ями Пінду на обрії, білими і стрункими замками Яніни, що здіймалися із блакитного озерного плеса, брилами темної зелені, що віддаля видається мохом, лишайниками на гірських бескидах, а зблизька виявляється, що то пінії чи величезні мирти.

Якось уранці батько послав по нас; він був досить спокійний, проте блідіший, аніж звичайно.

«Потерпи, Василікі, сьогодні всьому настане край; сьогодні має прибути султанів фірман, і доля моя вирішиться. Якщо я отримаю цілковите прощення, ми урочисто повернемося до Яніни; якщо звістки будуть недобрі, ми втечемо сьогодні вночі».

«А якщо вони не дадуть нам утекти?» — запитала моя матінка.

«Не турбуйся, — усміхаючись, мовив Алі, — Селім зі своїм запаленим списом відповідає мені за них. Вони дуже хотіли б, щоб я загинув, та не хочуть загинути разом зі мною».

Моя мати тільки зітхнула на ті слова втіхи, які батько казав не від душі.

Вона приготувала йому води з кригою, яку він весь час пив, бо відколи ми втекли, його палила страшенна гарячка; вона покропила парфумами його сиву бороду і запалила йому люльку, за витким димом якої він часом неуважно стежив упродовж цілих годин.

Раптом він так стрепенувся, що я перелякалася.

Потім, не зводячи очей від крапки, що привернула його увагу, він загадав подати йому підзорну трубу.

Матінка передала йому ту трубу; обличчя її стало біліше, ніж гіпсова колона, до якої вона притулилася.

Я бачила, як батькові руки затремтіли.

«Човен!.. два!.. три!... — прошепотів він. — Чотири!..»

Пам’ятаю, як він схопився на ноги, схопив рушницю і насипав пороху на полиці своїх пістолів.

«Василікі, — сказав він моїй матінці, і видно було, як він тремтить, — настала хвилина, яка вирішить нашу долю; за півгодини ми дізнаємося, що відповів великий владар. Спускайся з Гайде у підземелля».

«Не хочу я покидати вас, — відказала Василікі, — якщо вам судилася смерть, мій пане, я хочу померти разом із вами».

«Іди до Селіма!» — крикнув мій батько.

«Прощавайте, повелителю мій!» — покірно прошепотіла моя матінка і схилилася, наче вже зустрічаючи смерть.

«Одведіть Василікі», — звелів мій батько палікарам.

Та про мене вони на мить забули, тож я підбігла і простягнула до нього руки; він побачив мене, нахилився і торкнувся губами мого чола.

Той поцілунок був останній, та він і зараз палає на моєму чолі!

Спускаючись у діл, ми крізь виноградну лозу на терасі бачили човни, що ледь мріли удалині: вони росли і росли і, хоч іще недавно скидалися на чорні крапки, тепер видавалися птахами, що линуть водою.

Тим часом два десятки палікарів, сидячи коло ніг мого батька, заховавшись за поруччям, налитими кров’ю очима стежили за наближенням тих човнів і тримали напоготові свої довгі рушниці, оздоблені перламутром і сріблом; на долівці валялося чимало набоїв; мій батько весь час зиркав на годинника і тривожно походжав туди й сюди.

Оце й лишилося у мене в пам’яті, коли я ішла від батька, отримавши від нього останній цілунок.

Ми з матінкою спустилися у підземелля. Селім так само стояв на чатах; він сумно всміхнувся нам. Ми взяли на тому кінці печери подушки і сіли біля Селіма; як загрожує велика небезпека, намагаєшся бути ближче до відданого серця, а я, хоч і була геть мала, усе ж таки почувала, що над нами висить величезне лихо...»

Альбер часто чув, не від свого батька, який ніколи про це не казав, а від сторонніх, про останні хвилини янінського візира, читав чимало розповідей про його смерть. Та ця оповідь, яка ожила у погляді й голосі Гайде, ця скорботна і схвильована елегія струсонула його невимовним чаром і жахом.

Уся під владою жахливих спогадів, Гайде на мить замовкла; голова її, мов квітка, що гнеться під бурею, похилилася на руку, а вкриті імлою очі, здавалося, ще бачили на обрії зелений Пінд і блакитне плесо янінського озера, чарівне дзеркало, де відбивалася змальована нею моторошна картина.

Граф Монте-Крісто дивився на неї з виразом нескінченного співчуття і жалості.

— Продовжуй, дитино моя, — сказав він грецькою.

Гайде звела голову, наче голос графа Монте-Крісто збудив її зі сну, і провадила:

— Була четверта пополудні; та хоч надворі була ясна, гожа днина, у підземеллі стояв густий морок.

У печері була тільки одна сяйлива крапка, що, наче зоря, яка мерехтить у глибині чорного неба: Селімів смолоскип.

Матінка моя молилася: вона була християнка.

Селім уряди-годи повторював священні слова: «Бог великий!»

Усе ж таки мати ще зберігала якусь надію. Спускаючись у підземелля, вона буцім упізнала того француза, якого послали до Константинополя і якому мій батько цілком довіряв, адже він знав, що воїни французького султана зазвичай шляхетні й великодушні люди. Вона підійшла ближче до сходів і прислухалася.

«Вони наближаються, — сказала вона, — ох, якби ж то вони несли мир і життя!».

«Чого ти боїшся, Василікі? — м’яко, лагідно і заразом гордо запитав Селім. — Якщо вони не принесуть миру, то ми подаруємо їм смерть».

Він поправив смолоскип на своєму списі, і той порух робив його схожим на Діоніса зі стародавнього Криту.

Та я, мала і дурненька, боялася тієї мужності, яка видавалася мені жорстокою і навіженою, боялася тієї страшенної смерті в повітрі та полум’ї.

Моя матінка почувала те саме, і я бачила, як вона тремтить.

«Боже мій, мамо, — вигукнула я, — невже ми зараз помремо?»

І, почувши мої слова, невільниці почали ще дужче голосити й молитися.

«Нехай Господь береже тебе, дитино, — сказала мені Василікі, — від того, щоб дожити до такого дня, коли ти сама захочеш смерті, якої так боїшся сьогодні».

Потім ледве чутно запитала Селіма:

«Що звелів тобі наш пан?»

«Якщо він пошле мені свій кинджал, значить, султан відмовився простити йому, і я все підриваю, якщо ж він пришле персня, значить, султан прощає його, і я здаю пороховий льох».

«Друже мій, — сказала моя матінка, — якщо наш пан пришле тобі кинджал, не дай нам померти такою страшною смертю; ми підставимо тобі горлянку, а ти вбий нас тим кинджалом».

«Гаразд, Василікі», — спокійнісінько відказав Селім.

Раптом до нас долинули гучні голоси; ми прислухалися: то були радісні вигуки. Наші палікари вигукували ім’я француза, якого послали до Константинополя; було зрозуміло, що він привіз відповідь великого владаря і що ця відповідь сприятлива.

— І все ж таки ви не пам’ятаєте цього наймення? — запитав Морсер, ладен оживити його в пам’яті оповідачки.

Граф Монте-Крісто подав йому знак.

— Не пам’ятаю, — відказала Гайде. — Гамір дужчав, аж пролунали чиїсь кроки: хтось спускався у підземелля.

Селім тримав списа напоготові.

Незабаром якась тінь з’явилася у блакитному напівмороці, який утворювали в підземеллі кволі відблиски денного світла.

«Ти хто? — гукнув Селім. — Хоч хто б ти був, далі ні кроку!»

«Слава султанові! — гукнула тінь. — Візир Алі здобув цілковите помилування; йому не лише подарували життя, а й повернули всі його скарби та все майно».

Матінка моя радісно скрикнула і пригорнула мене до грудей.

«Зачекай! — сказав їй Селім, побачивши, що вона вже побігла до виходу. — Ти ж знаєш, я повинен отримати персня».

«А й правда», — сказала матінка і впала навколішки, а потім підняла мене угору, наче, благаючи Бога за мене, хотіла, щоб я була ближче до нього.

І знову Гайде замовкла, охоплена таким хвилюванням, що на її блідому чолі виступили краплі поту, а голос, що задихався, здавалося, не міг вирватися з пересохлого горла.

Граф Монте-Крісто налляв у склянку трохи холодної води і, подаючи її, сказав лагідно, та все ж таки із владною ноткою в голосі:

— Будь мужня, дитино моя!

Гайде втерла сльози і провадила:

— Тим часом наші очі, що звикли до пітьми, упізнали посланця паші; то був наш друг.

Селім теж упізнав його, та хоробрий юнак не забув наказу: слухатися.

«Від чийого імені прийшов ти?» — запитав він.

«Я прийшов од імені нашого пана, Алі-Тебеліна».

«Якщо ти прийшов від імені Алі, тобі має бути відомо, що ти повинен передати мені».

«Так, — відказав посланець, — я приніс тобі його перстень».

І він підняв руку над головою; та стояв він задалеко, і було не дуже видно, щоб Селім із того місця де ми стояли, міг розгледіти і впізнати предмет, що його той показував йому.

«Я не бачу, що в тебе в руці», — сказав Селім.

«Підійди, — відказав посланець, — або ж я до тебе підійду».

«Ні те, ні те, — відказав молодий вояк, — поклади те, що ти мені показуєш, там, де ти стоїш, щоб на нього впало світло, і відійди подалі, поки я не погляну на нього».

«Гаразд», — сказав посланець.

І він відійшов, поклавши на те місце предмет, який тримав у руці.

Наші серця тремтіли; нам здавалося, ніби то справді перстень. Але чи був то перстень мого батька?

Не випускаючи з рук запаленого смолоскипа, Селім підійшов, нахилився, осяяний променем світла, і взяв персня до рук.

«Перстень нашого пана, — поцілувавши його, сказав він, — добре!»

І, поклавши смолоскип долі, наступив на нього ногою й погасив.

Посланець радісно скрикнув і ляснув у долоні. На той поклик забігли чотири вояки сераскіра Куршида, і Селім повалився додолу, прохромлений чотирма кинджалами.

Сп’янівши від того вбивства, хоч іще й бліді від страху, вони кинулись у підземелля, пильнуючи, чи немає ще десь вогню і хапаючись за торби із золотом.

Тим часом моя матінка вхопила мене на руки і, легка та прудка, побігла відомими тільки нам переходами до таємних східців, що провадили до горішньої частини сховища, де панувала страшенна метушня.

Зали були переповнені чодоарами Куршида, нашими ворогами.

Тієї миті, коли моя матінка вже хотіла було відчинити двері, прогримів грізний голос паші.

Моя матінка припала обличчям до шпарини поміж дошками; перед моїми очима випадково опинився отвір, і я зазирнула в нього.

«Що вам треба?» — запитав мій батько в людей, що тримали в руках папір із золотими літерами.

«Ми хочемо сповістити тобі волю його величності, — сказав один. — Бачиш цей фірман?»

«Авжеж, бачу», — сказав мій батько.

«То прочитай; він вимагає твоєї голови».

Мій батько відповів реготом, що був страшніший від будь-якої погрози.

Він ще реготав, натискаючи на гачки двох пістолів. Гримнули два постріли, і два воїни повалилися додолу мертві.

Палікари, що лежали ницьма довкола мого батька, схопилися на ноги і відкрили вогонь; кімната наповнилася гуркотом, полум’ям і димом.

Тієї ж миті й із іншого боку заходилися стріляти, і кулі почали прошивати дошки біля нас.

О, який прекрасний, який величний був візир Алі-Тебелін, мій батько, поміж куль, із кривою шаблею, з обличчям, що почорніло від пороху! Як тікали від нього вороги!

«Селіме, Селіме! — гукав він. — Стороже вогню, виконуй свій обов’язок!»

«Селім мертвий, — відказав чийсь голос, що наче ішов із дна сховища, — і ти, пане мій Алі, теж загинеш!»

Тієї ж миті пролунав глухий залп, і підлога довкола мого батька розлетілася на друзки.

Чодоари стріляли крізь долівку. Три або чотири палікари повалилися додолу, поцілені кулями знизу, і тіла їхні були пошматовані кулями.

Мій батько заревів, учепився пальцями в дірки од куль і видер із підлоги цілу мостину.

Але тут із отвору вдарило двадцять пострілів, і полум’я, вириваючись наче із кратера вулкана, охопило шпалери на стінах і поглинуло їх.

У тому жахливому гаморі, поміж тим страшенним галасом два найгучніші постріли, два пронизливі крики змусили мене похолонути від жаху. Ті два постріли смертельно поранили мого батька, і це він двічі так страшенно зойкнув.

І все ж таки він лишився стояти, схопившись за вікно. Моя матінка чимдуж пхала двері, щоб увійти туди і вмерти разом із ним, та двері були замкнені зсередини.

Довкола нього звивалися у передсмертних конвульсіях палікари; два чи три поміж ними, не поранені чи поранені легко, вискочили у вікна.

І тоді репнула вся підлога, яку трощили знизу. Мій батько упав на одне коліно; тієї ж миті простягнулося з двадцять рук, озброєних шаблюками, пістолями, кинджалами, двадцять ударів упало на одну людину, і мій батько зник у вогненному вихорі, який запалили ці галасливі дияволи, наче пекло відкрилося у нього під ногами.

Я відчула, що падаю додолу; моя матінка зомліла.

Гайде зі стогоном опустила руки на коліна і глянула на графа Монте-Крісто, наче питала, чи задоволений він її слухняністю.

Граф Монте-Крісто підвівся, підійшов до неї, узяв її за руку і сказав грецькою:

— Відпочинь, люба, і зберися на дусі. Пам’ятай, що є Господь, який карає зрадників.

— Така жахлива історія, пане графе, — сказав Альбер, страшенно переляканий блідістю Гайде. — я так докоряю собі за жорстоку допитливість.

— Нічого, — сказав граф Монте-Крісто й, поклавши долоню на опущену голову дівчини, докинув: — У Гайде мужнє серце, тож, розповідаючи про своє лихо, вона деколи знаходить у цім полегшення.

— Це тому, повелителю мій, що моє лихо нагадує мені про твою доброчинність, — відразу ж сказала Гайде.

Альбер із цікавістю зиркнув на неї; вона ще нічого не сказала про те, що йому понад усе кортіло дізнатися, як це вона стала графовою невільницею.

У графових і в Альберових очах Гайде прочитала те саме бажання.

Вона провадила:

— Коли моя матінка отямилася, ми опинилися перед сераскіром.

«Убийте мене, — мовила вона, — та пощадіть честь удови Алі».

«Звертайся не до мене», — сказав Куршид.

«А до кого?»

«До твого нового пана».

І Куршид показав нам на одного з-поміж тих, що понад усе сприяв загибелі мого батька, — сказала Гайде, люто зблиснувши очима.

— Отож, — сказав Альбер, — ви стали власністю цього чоловіка?

— Ні, — відказала Гайде, — він не зважився лишити нас у себе, а продав работоргівцям, що прямували до Константинополя. Ми пройшли всеньку Грецію і прибули знесилені до брами імператорського палацу. Перед палацом була юрма роззяв; вони розступилися, звільняючи нам дорогу.

Моя матінка глянула в тому напрямку, куди зверталися всі погляди, і раптом зойкнула і впала, показуючи на голову, що стирчала на ратищі понад брамою.

Під тією головою були накреслені такі слова: «Ось голова Алі-Тебеліна, янінського паші».

Я з плачем намагалася звести матінку на ноги; вона була мертва!

Мене попровадили на ринок; придбав мене багатий вірменин. Він виховав мене, найняв учителів, а як минуло мені тринадцять років, продав мене султанові Махмуду.

— А я, — сказав граф Монте-Крісто, — викупив її в нього, як уже казав вам, Альбере, за такий самий смарагд, як отой, що в ньому я тримаю гашишові кульки.

— О, ти добрий, ти великий, пане мій, — сказала Гайде, цілуючи руки графові Монте-Крісто. — Я щаслива, що належу тобі!

Альбер був приголомшений усім, що допіру почув.

— Що ж, — сказав йому граф Монте-Крісто, — допивайте каву — розповідь скінчилася.