Граф Монте-Крісто

I. Нам сповіщають із Яніни

Франц вийшов із покоїв Нуартьє такий приголомшений і розгублений, що навіть Валентині стало шкода його.

Вільфор, що упродовж тієї незручної сцени пробурмотів лише декілька недоладних слів і потім хутко втік до себе у кабінет, отримав за дві години по тому такого листа:

«Після того, що сьогодні виявилося, пан Нуартьє де Вільфор навряд чи припускає думку про родинні стосунки поміж його родиною і родиною Франца Д’Епіне. Франц Д’Епіне із жахом думає про те, що пан де Вільфор напевне знав про події, що їх виголосили сьогодні, але не попередив про це його сам».

Того, хто побачив би тієї миті королівського прокурора, що аж похилився під тягарем цього удару, міг би припустити, що Вільфор цього не сподівався; та й справді, Вільфор і на думці не мав, що його батько міг дійти до такої відвертості чи радше нещадності. Щоправда, Нуартьє, який не дуже зважав на синову думку, не знайшов за потрібне сповістити його про цю подію, і Вільфор завжди думав, що генерал де Кенель чи, радше, барон Д’Епіне, загинув од рук убивці, а не в чесному двобої.

Той жорстокий лист завжди шанобливого юнака страшенно вразив Вільфорове самолюбство.

Ледве він устиг увійти до свого кабінету, як до нього зайшла дружина.

Коли Франц пішов до пана Нуартьє з вітальні, це так усіх здивувало, що становище пані де Вільфор, яка лишилася з нотаріусом і свідками, ставало дедалі незручніше. Нарешті вона рішуче підвелася і вийшла з кімнати, заявивши, що піде та дізнається, у чім там річ.

Вільфор сповістив їй лиш те, що після розмови поміж ним, Нуартьє та Д’Епіне шлюб Валентини і Франца не може відбутися.

Оголосити це людям, що чекали у вітальні, було неможливо, тож пані де Вільфор повернулася туди і сказала, що пана Нуартьє спіткав ще один напад хвороби, тож підписання угоди доведеться відкласти на декілька днів.

Ця звістка, хоч і цілком облудна, так дивно доповнювала два однорідні випадки в тому домі, що присутні зачудовано перезирнулися і мовчки пішли собі відтіля.

Тим часом щаслива і наполохана Валентина ніжно цьомнула дідугана, який однісіньким ударом розбив окови, які вона вже вважала нерозривними, попросила дозволу піти до своєї кімнати й відпочити. Нуартьє поглядом відпустив її.

Та замість того, щоб побратися до свого покою, Валентина вийшла з дідусевих покоїв, подалася коридором і маленькими дверми вибігла у сад. У всій тій зміні подій серденько її здригалося від таємної тривоги. Із хвилини на хвилину вона чекала, що з’явиться Моррель, блідий і грізний, немов ото лорд Равенсвуд у «Ламмермурській нареченій».

Вона вчасно підійшла до ґрат. Побачивши, що Франц поїхав із цвинтаря разом з Вільфором, Максимільян здогадався про те, що мало статися, тож подався услід за ними. Він бачив, як Франц увійшов у дім, потім вийшов і за якусь часину повернувся з Альбером і Шато-Рено. Отож, сумнівів у нього більше не залишалося. Тоді він побіг у город, ладен на все і не сумніваючись, що Валентина за першої ж нагоди прийде до нього.

Він не помилився; зазирнувши у шпарину, він угледів Валентину, що, не вдаючись до звичних заходів безпеки, бігла простісінько до брами.

Ледве побачивши її, він умить заспокоївся; коли вона озвалася, він підстрибнув на радощах.

— Урятовані! — вигукнула Валентина.

— Урятовані! — повторив Моррель, не вірячи своєму щастю. — Хто ж нас порятував, скажіть?

— Дідусь. Любіть його, любіть, Моррелю!

Моррель присягнувся любити старого всією душею; та йому й неважко було в цім присягнутися, тому що тієї миті він не лише любив його як друга чи батька, а й поклонявся йому, як Богові.

— А як це сталося? — запитав Моррель. — Що він таке учинив?

Валентина вже хотіла було розповісти йому про все, аж згадала, що за цим криється страшна таємниця, яка належить не лише її дідусеві.

— Колись я вам усе розповім, — відказала вона.

— Коли саме?

— Як стану вашою дружиною.

Тими словами можна було змусити Морреля погодитися на все, тож він слухняно втішився почутим і навіть погодився негайно піти відтіля, та тільки з тією умовою, що побачиться з Валентиною наступного дня ввечері.

Валентина пристала на це. Усе змінилося для неї, і їй легше було повірити тепер, що вона віддасться за Максимільяна, ніж годину тому повірити, що вона не вийде за Франца.

Тим часом пані де Вільфор піднялася до Нуартьє.

Як водилося, старий зустрів її похмурим і суворим поглядом.

— Мосьпане, — сказала вона йому, — либонь, зайве казати вам, що Валентинине весілля розладналося, якщо вже все це сталося тут.

Нуартьє незворушно слухав.

— Проте ви не знаєте, — провадила пані де Вільфор, — що я завжди була проти цього шлюбу і влаштовували його без моєї участі.

Нуартьє глянув на невістку, наче вимагаючи пояснення.

— А оскільки цей шлюб, якого ви не схвалювали, тепер не відбудеться, то я прийшла до вас із проханням, з яким ні мій чоловік, ні Валентина не можуть звернутися до вас.

Очі Нуартьє допитливо глянули на неї.

— Я прийшла попросити вас, — провадила пані де Вільфор, — і лише я маю на це право, тому що тільки я нічого від цього не здобуваю, — щоб ви повернули вашій внучці не любов, яка завжди їй належала, а ваш маєток.

Із очей Нуартьє видно було, що він вагається, певне, він шукав причини того прохання і не знаходив їх.

— Чи можу я сподіватися, шановний пане, — запитала пані де Вільфор, — що ваші наміри збігаються з моїм проханням?

— Так, — дав на здогад Нуартьє.

— Тоді, мосьпане, — відказала пані де Вільфор, — я йду від вас щаслива і вдячна.

І, вклонившись, вийшла з покоїв.

Наступного дня Нуартьє викликав нотаріуса. Перший заповіт знищили і склали новий, за яким він залишав увесь свій маєток Валентині з тією умовою, що його не розлучать із нею.

Знайшлися люди, котрі підрахували, що панна де Вільфор, спадкоємиця маркіза й маркізи де Сен-Меранів, повернувши до того ж і прихильність свого діда, стане колись власницею трьохсот тисяч ліврів річного зиску.

Тим часом граф Монте-Крісто відвідав графа де Морсера, і той, щоб довести Данґлярові свою готовність, убрався у парадний мундир генерал-лейтенанта з усіма нагородами і звелів подати найкращий свій ридван.

Він подався на вулицю Шосе-Д’Антен і звелів доповісти про себе Данґлярові, що саме підбивав місячний баланс.

Останнім часом, щоб застати банкіра в доброму гуморі, ліпше було обрати іншу пору.

Угледівши давнього друга, Данґляр прибрав величного вигляду і випростався у фотелі.

Морсер, що був зазвичай такий бундючний, намагався, навпаки, бути веселим і привітним. Майже певен того, що його пропозицію зустрінуть із радістю, він відкинув усі церемонії й відразу перейшов до діла.

— Я до вас, пане бароне, — сказав він. — Ми з вами вже давно ходимо околяса в тім, що стосується наших давніх планів...

Морсер очікував, що після цих слів баронове обличчя засяє, бо гадав, що похмурий вигляд є наслідком його довгого мовчання; проте, навпаки, те обличчя стало ще байдужіше і холодніше.

Тим-то Морсер і зупинився на середині свої фрази.

— Які плани, пане графе? — запитав банкір, наче не тямив, про що йдеться.

— Ви такий педант, любий бароне, — сказав граф. — Я й забув, що треба здійснити церемонію за всіма правилами. Що ж, перепрошую. Адже в мене тільки один син, а оскільки я вперше збираюся його одружити, то я новачок у цій справі; тоді слухаюся.

І, силувано всміхаючись, Морсер глибоко вклонився Данґлярові, а потім виголосив:

— Пане бароне, я маю за честь просити руки панни Ежені Данґляр, вашої доньки, для мого сина, віконта Альбера де Морсера.

Та замість того, щоб зустріти ті слова прихильно, як мав підстави сподіватися Морсер, Данґляр спохмурнів і, не запрошуючи графа знову сісти, відказав:

— Перш ніж відповісти вам, пане графе, мені потрібно подумати.

— Подумати? — перепитав приголомшений Морсер. — Хіба у вас не було часу подумати? Та ж вісім років минуло, відколи ми з вами вперше зняли річ про цей шлюб.

— Щодня виникають нові обставини, пане графе, — відказав Данґляр, — і вони змушують людей міняти рішення, що вже були ухвалені.

— Що це означає? — запитав Морсер. — Не розумію вас, пане бароне!

— Я хочу сказати, мосьпане, що ось уже два тижні, як нові обставини...

— Зачекайте, — урвав його Морсер, — нащо нам корчити цю комедію?

— Яку це комедію?

— Поговорімо відверто.

— Будь ласка.

— Ви бачили графа Монте-Крісто?

— Я частенько його бачу, — поважно відказав Данґляр, — ми з ним дружимо.

— Під час останньої з ваших із ним зустрічей ви сказали йому, що вас дивує моя забудькуватість і моя нерішучість у тім, що стосується цього шлюбу.

— Правда ваша.

— Так ось, як бачите, з мого боку нема ні забуття, ні нерішучості, навпаки, я прийшов просити вас виконати вашу обіцянку.

Данґляр нічого не сказав на те.

— Може, ви встигли передумати, — докинув Морсер, — чи, може, викликали мене на цей чин, щоб мати втіху принизити мене?

Данґляр зрозумів, що як він буде продовжувати розмову в такому самому тоні, це може загрожувати йому прикрощами.

— Пане графе, — сказав він, — ви маєте цілковите право дивуватися з моєї стриманості, я цілком вас розумію. Повірте, я сам дуже засмучений, та мене змушують до цього дуже поважні обставини.

— Усе це балачки, мосьпане, — сказав граф, — хтось інший, може, і задовольнився б ними, проте граф де Морсер — не будь-хто. Коли він приходить до людини і нагадує їй про слово, яке вона дала йому, і ця людина не хоче його дотриматися, то він має право вимагати бодай пояснення цьому.

Данґляр був боягуз, та не хотів здаватися ним; Морсерів тон зачепив його за живе.

— Пояснення в мене, звісно, є, — сказав він.

— Що ви маєте на увазі?

— А те, що хоч воно і є, проте дати його нелегко.

— Та погодьтеся, — сказав Морсер, — що я не можу задовольнитися вашими недомовками; принаймні для мене зрозуміло, що ви відмовляєтеся поріднитися зі мною.

— Ні, шановний пане, — відказав Данґляр, — я тільки відкладаю моє рішення.

— Та не сподіваєтеся ж ви, що я виконуватиму вашу примху і буду слухняно чекати, аж поки ви повернете мені вашу прихильність?

— Що ж, пане графе, якщо ви не хочете чекати, то будемо вважати, що наші плани не здійснилися.

Граф до болю прикусив губу, щоб не попустити віжки своєму гордовитому і запальному характерові, адже він розумів, що за цих обставин, лише він опиниться в кумедному становищі. Він попрямував було до дверей, та раптом повернувся.

Його чолом пробігла тінь, і вираз ображеної гордості заступили ознаки невиразної тривоги.

— Послухайте, любий Данґляре, — сказав він, — ми з вами знаємося не перший рік, тож повинні бодай трохи зважати один на одного. Прошу вас пояснити все. Принаймні повинен я знати, яка прикра обставина змусила вас змінити ваше ставлення до мого сина.

— Це нітрохи не стосується особисто віконта, оце все, що можу я вам сказати, — відказав Данґляр, до якого повернулося його нахабство, коли він побачив, що Морсер трохи злагіднів.

— А кого це стосується? — пополотнівши, запитав Морсер глухо.

Данґляр помітив його хвилювання, тож глянув на нього упевненіше, ніж передніш.

— Подякуйте мені за те, що я не висловлююся ясніше, — відказав він.

Нервовий дрож, викликаний, либонь, ледве стримуваним гнівом, охопив Морсера.

— Я маю право, — відказав він, насилу зібравшись на дусі, — і вимагаю, щоб ви пояснили все. Може, ви маєте щось проти пані де Морсер? Може, ви вважаєте, що я не досить заможний? Може, ваші погляди не збігаються з моїми?

— Ні те, ні те, ні те, — сказав Данґляр, — це було б непростимо з мого боку, тому що коли я давав слово, то все про це знав. Не допитуйтеся. Я дуже шкодую, що так стривожив вас. Повірте, ліпше облишити це. Ухвалимо компромісне рішення: ні зобов’язання, ні скасування. Куди нам квапитися? Моїй доньці сімнадцять років, вашому синові двадцять один рік. Зачекаємо. Нехай мине час, і, може, те, що зараз нам здається незрозумілим, завтра стане занадто зрозуміле; буває, що за один день спростовується найгірший наклеп.

— Наклеп? — вигукнув Морсер, пополотнівши мов смерть. — То на мене звели наклеп?

— Повторюю, пане графе, не вимагайте пояснень.

— Отож, мосьпане, я повинен мовчки проковтнути відмову?

— Вона особливо болісна для мене, шановний пане. Авжеж, для мене вона тяжча, ніж для вас, тому що я сподівався поріднитися з вами, а шлюб, що не відбувся, завжди кидає більшу тінь на наречену, ніж на нареченого.

— Гаразд, пане, припинимо цю балачку, — сказав Морсер.

І, люто бгаючи рукавички, він вийшов із кімнати.

Данґляр зазначив подумки, що Морсер жодного разу не зважився запитати, чи не через нього самого Данґляр відмовляється від свого слова.

Увечері він довгенько радився з кількома друзями; Кавальканті, що весь час перебував з паннами у вітальні, останній покинув його дім.

Наступного дня, ледве прокинувшись, Данґляр погукав, щоб принесли газети; коли їх принесли, він відкинув усі, а відразу вхопив «Енпарс’яль».

Редактор тієї газети був Бошан.

Данґляр хутко здер обгортку, нетерпляче розгорнув газету, зневажливо пропустив передовицю і, сягнувши хроніки, з лютою посмішкою прочитав допис, що починався словами: «Нам сповіщають із Яніни».

— Чудово, — сказав він, прочитавши її, — ось маленька заміточка про полковника Фернана, яка, певне, позбавить мене від необхідності давати якісь пояснення графові Морсеру.

О тій-таки порі, а саме о дев’ятій годині ранку, Альбер де Морсер, убраний у темну одіж, блідий і схвильований, прийшов у дім на Єлисейських Полях.

— Пан граф пішов із дому із півгодини тому, — сказав воротар.

— А Батістен із ним пішов? — запитав Морсер.

— Ні, пане віконте.

— Погукайте Батістена, я хочу побалакати з ним.

Воротар пішов за хвилю повернувся з покойовим слугою.

— Друже мій, — сказав Альбер, — перепрошую за мою настирливість, та мені хотілося б особисто від вас дізнатися, чи справді графа нема вдома.

— Так, мосьпане, — відказав Батістен.

— Навіть для мене?

— Я знаю, наскільки пан граф завжди радий вас бачити, і я ніколи не зважився б рівняти вас із іншими.

— Маєш рацію, мені треба побачити його у важливій справі. Чи скоро він повернеться?

— Гадаю, незабаром; він замовив сніданок на десяту.

— Чудово, я пройду Єлисейськими Полями й о десятій годині повернуся сюди; якщо пан граф повернеться раніше, передай, що прошу його зачекати на мене.

— Гаразд, мосьпане.

Альбер лишив коло брами свою бричку, яку винайняв для цієї поїздки, і попрямував пішки.

Коли він проходив коло Вдовиної алеї, йому здалося, наче коло тиру Ґоссе стоїть графів ридван; він підійшов і впізнав візника.

— Пан граф у тирі? — запитав його Морсер.

— Так, мосьпане, — відказав візник.

І справді, ще не сягнувши тиру, Альбер почув стрілянину.

Він увійшов. У присадку він зустрів служника.

— Перепрошую, пане віконте, — сказав той, — та чи не могли б ви трохи зачекати?

— Чому, Філіпе? — запитав Альбер; він був завсідником тиру, і та несподівана завада здивувала його.

— Тому що та особа, яка зараз там вправляється, наймає всенький тир тільки для себе і ніколи не стріляє у присутності інших людей.

— І навіть у вашій присутності, Філіпе?

— Ви ж бачите, мосьпане, що я стою тут.

— А хто заряджає пістолі?

— Його слуга.

— Нубієць?

— Мурин.

— Так і є.

— Ви знаєте цього пана?

— Я прийшов до нього; це мій друг.

— Тоді це інша річ. Зараз скажу йому.

І Філіп, якого підбурювала цікавість, подався до тиру. За мить на порозі з’явився граф Монте-Крісто.

— Перепрошую, любий пане графе, що я вдираюся до вас сюди, — сказав Альбер. — Та передовсім мушу вам сказати, що ваші слуги не винні, — це я сам такий настирливий. Я був у вас, мені сказали, що ви подалися на прогулянку, та о десятій повернетеся, щоб поснідати. Я теж вирішив до десятої погуляти і випадково побачив ваш ридван.

— Із цього я із задоволенням роб­лю висновок, що ви приїхали поснідати зі мною.

— Дякую, та мені зараз не до сніданку; може, згодом ми і поснідаємо, та тільки у трохи неприємному товаристві!

— А що сталося, не розумію?..

— Любий пане графе, у мене сьогодні дуель.

— У вас? А навіщо?

— Та щоб битися, звісно!

— Я це розумію, але заради чого? Битися можна з різних приводів.

— Зачепили мою честь.

— Це діло серйозне.

— Настільки серйозне, що я приїхав просити вас про одну послугу.

— Про яку?

— Бути моїм секундантом.

— Це не жарт; не будемо балакати про це тут, їдьмо до мене. Алі, дай мені води.

Граф Монте-Крісто закатав рукави і подався до маленької кімнатки, де відвідувачі тиру зазвичай мили руки.

— Увійдіть, пане віконте, — пошепки сказав Філіп, — вам цікаво буде поглянути на це.

Морсер увійшов. На прицільній планці замість мішені були приліплені гральні карти. Здалеку Морсерові здалося, ніби там уся колода, крім фігур, — від туза до десятки.

— Ви грали в пікет? — запитав Альбер.

— Ні, — відказав граф Монте-Крісто, — я складав колоду.

— Колоду?

— Авжеж. Бачите, це тузи і двійки, та мої кулі поробили з них трійки, п’ятірки, сімки, вісімки, дев’ятки і десятки.

Альбер підійшов ближче.

І справді, за прямісінькою лінією і на точнісінькій відстані кулі замінили собою відсутні знаки і прошили картон у тих місцях, де ті знаки мали стояти.

Підходячи до планки, Альбер ще й підібрав долі трьох ластівок, що мали необережність пролітати за пістолетний постріл од графа Монте-Крісто.

— А нехай йому! — вигукнув він.

— Нічого не вдієш, любий пане віконте, — сказав граф Монте-Крісто, втираючи руки рушником, якого подав йому Алі, — треба ж чимось наповнювати дозвілля. Та ходімо, я чекаю на вас.

Вони сіли у ридван графа Монте-Крісто, і за кілька хвилин він доправив їх до брами будинку номер тридцять.

Граф Монте-Крісто запровадив Морсера до свого кабінету і показав йому на крісло.

Обоє посідали.

— Тепер поговорімо спокійно, — сказав граф Монте-Крісто.

— Ви бачите, що я цілком спокійний.

— З ким ви хочете битися?

— З Бошаном.

— З вашим другом?

— Б’ються завжди з друзями.

— Та для цього потрібна причина.

— Причина є.

— Що він учинив?

— Учора ввечері в його газеті... Та прочитайте самі.

Альбер простягнув графові Монте-Крісто газету, і той прочитав:

«Нам сповіщають із Яніни.

До нашого відома дійшов факт, що нікому досі не був відомий чи принаймні не оприлюднений ніким: фортеці, що боронили місто, зрадив туркам один французький офіцер, якому цілком довіряв візир Алі-Тебелін і якого звали Фернан».

— Та й що? — запитав граф Монте-Крісто. — Що тут таке образливе для вас?

— Як це, що образливе?

— Яке вам діло до того, що у фортеці Яніни зрадив офіцер на ймення Фернан?

— А таке, що мого батька, графа де Морсера, звати Фернан.

— Послухайте, любий пане віконте, поговорімо тверезо.

— Будь ласка.

— Скажіть мені, хто у Франції знає, що офіцер Фернан і граф де Морсер та сама особа, і кого зараз цікавить Яніна, яку взяли, якщо не помиляюся, в 1822 чи 1823 році?

— Оце й підло, бо стільки часу мовчали, а тепер згадують про давно минулі події, щоб викликати скандал і зганьбити чоловіка, що посідає високе становище. Я спадкоємець батькового імені й не хочу, щоб на нього падала навіть тінь підозри. Я пошлю секундантів до Бошана, адже в його газеті опублікована та замітка, і він спростує її.

— Бошан нічого не спростує.

— Тоді ми будемо битися.

— Ні, ви не будете битися, тому що він вам скаже, що у грецькій армії було з півсотні офіцерів на ймення Фернан.

— Усе одно ми вийдемо на поєдинок. Я так цього не облишу... Мій батько такий шляхетний воїн, таке славетне ім’я...

— А якщо він напише: «Ми маємо підстави вважати, що цей Фернан не має нічого спільного з графом де Морсером, якого теж звати Фернан»?

— Мені потрібне справжнє, цілковите спростування, а таке мене не задовольняє!

— І ви пошлете до нього секундантів?

— Так.

— Дарма.

— Отож, ви не хочете надати мені послугу, про яку я вас прошу?

— Ви ж знаєте, як я дивлюся на дуель; я вам уже висловлював мій погляд на неї в Римі, пам’ятаєте?

— Проте, любий пане графе, сьогодні я застав вас за вправами, які не дуже узгоджуються з вашими поглядами.

— Любий мій друже, ніколи не треба бути винятком. Якщо живеш поміж навіженими, треба й самому навчитися бути шаленцем; щохвилини можеш зустріти якогось зайдиголову, у якого буде стільки ж підстав сваритися зі мною, як оце у вас із Бошаном, і за якусь дурню він викличе мене або пошле до мене секундантів, або ж образить мене прилюдно; такого йолопа мені доведеться убити.

— То ви припускаєте для себе можливість поєдинку?

— Ще б пак!

— То чому ж ви не хочете, щоб я бився?

— Я не кажу, що вам не слід битися, я кажу тільки, що поєдинок — серйозна річ і над нею треба добре подумати.

— А Бошан думав, коли образив мого батька?

— Якщо не думав і якщо він визнає це, вам не варто гніватися на нього.

— Любий пане графе, ви надто поблажливі!

— А ви занадто суворі. Припустимо... ви чуєте: припустимо... Тільки не збирайтеся розгніватися на те, що я вам скажу.

— Я слухаю вас.

— Припустимо, що той факт мав місце...

— Син не може дозволити припущення, які зачіпають честь його батька.

— За нашого часу багато дозволяється.

— Тим-то наш час і недобрий.

— А ви хочете виправити його?

— Авжеж, у тому, що стосується мене.

— Я й не знав, що ви такий непохитний.

— Такий я вже від народження.

— І ви ніколи не слухаєте добрих порад?

— Ні, слухаю, якщо їх дає друг.

— То мене ви вважаєте вашим другом?

— Так.

— То передніше ніж посилати секундантів до Бошана, довідайтеся добре.

— У кого?

— Бодай у Гайде.

— Уплутувати сюди жінку? Що вона може сказати мені?

— Запевнити вас, наприклад, у тому, що ваш батько не винен у поразці та смерті її батька або надати вам потрібні пояснення, якби ото виявилося, що ваш батько мав нещастя...

— Я вже сказав вам, любий пане графе, що не можу навіть припускати такого.

— То ви відмовляєтеся вдатися до цього способу?

— Відмовляюся.

— Рішуче?

— Рішуче!

— Тоді ось вам остання моя порада.

— Гаразд, але тільки остання.

— Може, ви не хочете її слухати?

— Навпаки, прошу її.

— Не посилайте Бошанові секундантів.

— Чому?

— Підіть до нього самі.

— Це суперечить усім правилам.

— Ваша справа не така, як усі.

— А чому ви вважаєте, що мені слід піти до нього особисто?

— Тому що в цьому випадку все залишиться поміж Бошаном і вами.

— Я вас не розумію.

— Та все тут зрозуміло: якщо Бошан схильний буде взяти свої слова назад, ви дасте йому зробити це з доброї волі й у результаті все ж таки доможетеся спростування. Якщо ж він відмовиться, ви завжди зумієте посвятити у вашу таємницю сторонніх.

— Не сторонніх, а друзів.

— Сьогодні друзі — завтра вороги.

— Облиште!

— А Бошан?

— Отож...

— Отож, будьте обережні.

— Тож ви вважаєте, що я сам повинен піти до Бошана?

— Авжеж.

— Сам?

— Сам. Якщо хочеться, щоб людина поступилася своїм самолюбством, треба захистити його від зайвих ураз.

— Мабуть, ваша правда.

— Я дуже радий.

— Поїду сам.

— Їдьте; а ще ліпше, зовсім не їдьте.

— Це неможливо.

— Як хочете, та це все ж таки ліпше від того, що ви хочете вчинити.

— Та якщо, попри всю обережність і всі ті заходи, до яких я вдамся, дуель все ж таки відбудеться, ви будете моїм секундантом?

— Любий пане віконте, — поважно сказав граф Монте-Крісто, — якось ви мали нагоду впевнитися у моїй готовності надати вам послугу, та зараз ви просите неможливого.

— Чому?

— Може, колись дізнаєтеся.

— А доти?

— Дозвольте зберегти це в таємниці.

— Гаразд. Я попрошу Франца і Шато-Рено.

— Чудово, попросіть Франца і Шато-Рено.

— Та якщо я буду битися, ви не відмовитеся дати мені урок фехтування чи стрілянини з пістоля?

— Ні, це теж неможливо.

— Чудернацький ви чоловік! То ви не хочете ні в що встрявати?

— Ні в що.

— Тоді не будемо про це балакати. До побачення, пане графе.

Альбер узяв капелюха і вийшов.

Коло воріт на нього чекала бричка; намагаючись стримати гнів, Альбер подався до Бошана; той був у редакції.

Альбер поїхав у редакцію.

Бошан сидів у темному, закуреному кабінеті, якими ото завжди були й будуть редакційні кабінети.

Йому доповіли про прихід Альбера де Морсера. Він двічі змусив повторити те наймення; потім, іще не вірячи, гукнув:

— Прошу!

Альбер увійшов.

Бошан охнув од подиву, угледівши свого друга.

Альбер переступав через стоси паперу, незграбно промикаючись поміж газетами усіх розмірів, що валялися на пофарбованих мостинах кабінету.

— Сюди, сюди, любий друже, — сказав він, простягаючи Альберові руку. — Як це вас занесло сюди? Ви заблукали, немов Хлопчик-Мізинчик, чи просто хочете зі мною поснідати? Пошукайте собі стільця; он там стоїть один, коло горщика з геранню, тільки вона ще нагадує мені, що листок може бути не тільки газетний.

— Якраз через вашу газету я і приїхав, — сказав Альбер.

— Ви? Та в чім річ?

— Я вимагаю спростування.

— Спростування? З якого приводу? Та сядьте нарешті!

— Дякую, — стримано відказав Альбер, насилу вклонившись.

— То поясніть.

— Я хочу, щоб ви спростували одне повідомлення, що зачіпає честь члена моєї родини.

— От так пак! — вигукнув страшенно здивований Бошан. — Яке повідомлення? Такого не може бути!

— Повідомлення, яке ви отримали з Яніни.

— З Яніни?

— Авжеж. Хіба ви не розумієте, про що я кажу?

— Слово честі... Батісте, дайте-но мені вчорашню газету! — гукнув Бошан.

— Не треба, у мене ось вона.

Бошан прочитав:

— «Нам пишуть із Яніни...» тощо.

— Тепер ви розумієте, що справа серйозна, — сказав Морсер, коли Бошан дочитав той допис.

— А той офіцер ваш родич? — запитав газетяр.

— Так, — зашарівшись, відказав Альбер.

— То що ж ви хочете, щоб я вчинив для вас? — лагідно запитав Бошан.

— Я хотів би, Бошане, щоб ви помістити в газеті спростування.

Бошан уважно і приязно глянув на Альбера.

— Що ж, поговорімо, — сказав він, — адже спростування — діло серйозне. Сядьте, я ще раз прочитаю допис.

Альбер сів, і Бошан уважніше, ніж першого разу, прочитав рядки, що так розгнівали його друга.

— Ви самі бачите, — твердо, навіть гостро сказав Альбер, — у вашій газеті образили члена моєї родини, і я вимагаю спростування.

— Ви вимагаєте...

— Так, вимагаю.

— Дозвольте тоді сказати мені, любий пане віконте, що з вас кепський дипломат.

— А я і не намагаюся бути дипломатом, — підводячись, заявив Альбер, — я вимагаю спростування цього повідомлення, і я доможуся свого. Ви мій друг, — провадив Альбер крізь зуби, побачивши, що Бошан гордовито звів голову, — і, гадаю, достатньо знаєте мене, щоб зрозуміти мою наполегливість.

— Я ваш друг, Морсере. Та я можу забути про це, якщо ви будете і надалі розмовляти таким тоном... Та не будемо сваритися, поки це ще можливо... Ви збурені, роздратовані... Скажіть, хто він вам, цей Фернан?

— Це мій батько, — відказав Альбер. — Фернан Мондего, граф де Морсер, старий вояк, учасник двадцяти битв, і його шляхетне ім’я хочуть обілляти багном.

— Ваш батько? — перепитав Бошан. — Це інша річ, я розумію ваше обурення, любий Альбере... Прочитаймо ще раз...

І він знову перечитав той допис, цього разу зважуючи кожне слово.

— Але де ж тут мовиться, що цей Фернан — ваш батько? — запитав Бошан.

— Ніде, я знаю; та інші побачать це. Тим-то я й вимагаю спростування цього допису.

Почувши слово «вимагаю», Бошан звів очі на Альбера, опустив їх відразу і на мить замислився.

— Ви дасте спростування? — дедалі дужче гніваючись, запитав Альбер.

— Авжеж, — відказав Бошан.

— Ото й слава Богу! — сказав Альбер.

— Та тільки після того, як упевнюся, що повідомлення брехливе.

— Що?

— Авжеж, ця справа варта того, щоб її розслідувати, і я це зроб­лю.

— А що ж тут розслідувати, мосьпане? — сказав Альбер у нестямі. — Якщо ви не вірите, що йдеться про мого батька, то скажіть просто; якщо ж гадаєте, що йдеться про нього, я вимагаю сатисфакції.

Бошан зиркнув на Альбера з притаманною йому усмішкою, якою він умів виявляти будь-яке почуття.

— Мосьпане, якщо вже ви хочете користуватися цим словом, — сказав він, — якщо ви прийшли вимагати сатисфакції, то з цього й слід було розпочинати, а не торочити мені про дружбу і про інші дрібниці, що я вже терпляче слухаю з півгодини. Вам хочеться, щоб ми з вами пішли цим шляхом?

— Авжеж, якщо ви не спростуєте цей мерзенний наклеп.

— Хвилиночку! Попрошу вас без погроз, пане Альбере Мондего, віконте де Морсере, я не терплю їх ні від ворогів, ні тим паче від друзів. Отож, ви хочете, щоб я спростував допис про полковника Фернана, допис, до якого, даю вам слово честі, геть непричетний.

— Так, я вимагаю цього! — утрачаючи терпець, вигукнув Альбер.

— А то дуель? — так само спокійно запитав Бошан.

— Так! — ще голосніше вигукнув Альбер.

— Отож, моя відповідь така, мосьпане, — сказав Бошан, — цей допис помістив сюди не я, і я нічогісінько про нього не знав. Та ви привернули до нього мою увагу, і він мене зацікавив. Тож він так і залишиться, аж поки його спростують або підтвердять ті, кому це належить знати.

— Отож, мосьпане, — підводячись, сказав Альбер, — я буду мати за честь прислали вам моїх секундантів, і ви з ними домовитеся про місце і вибір зброї.

— Чудово, мосьпане.

— І сьогодні ввечері, якщо захочете, або ж найпізніше завтра ми зустрінемося.

— О ні! Я прийду на поєдинок, як настане для цього пора, а, як на мене (я маю право висловлювати мою думку, тому що ви кинули мені виклик), пора ця ще не настала. Я знаю, що ви добре володієте шпагою, я володію нею непогано; я знаю, що ви із шести три рази потрапляєте в ціль, я теж десь так, знаю, що поєдинок поміж нами буде справа поважна, тому що ви хоробрі, та і я... не менш, принаймні. Тож я не хочу вбивати вас або бути вбитим вами без достатніх підстав. Тепер я сам теж поставлю питання, причому ка-те-го-рич-но. Чи наполягаєте ви на цьому спростуванні так рішуче, що ладні убити мене, якщо я його не дам, попри те, що я вам уже сказав, і повторюю, і запевняю моєю честю: я нічогісінько не знав про цей допис, і нікому, крім такого дивака, як ви оце, нікому й на думку не спаде, що під іменем Фернана може ховатися граф де Морсер?

— Я безумовно наполягаю на цім.

— Що ж, мосьпане, я даю мою згоду на те, щоб ми зарізали один одного, та я вимагаю три тижні. За ці три тижні я скажу вам: «У дописі брехня» і спростую його, або ж: «Це таки правда», і ми дістанемо шпаги з піхов або ж пістолі зі скриньок, як самі захочете.

— Три тижні! — вигукнув Альбер. — Але ж це три вічності ганьби для мене!

— Якби ми залишалися друзями, то я сказав би вам, потерпіть, друже мій, та оскільки ви стали моїм ворогом, то я кажу вам: а мені яке діло, шановний пане?

— Добре, за три тижні, — сказав Альбер. — Та пам’ятайте, за три тижні вже не буде ніяких відстрочень, ніяких відмовок, які могли б вас звільнити від поєдинку.

— Пане Альбере де Морсере, — сказав Бошан, підвівшись і собі, — я не маю права викинути вас у вікно раніше, ніж за три тижні, а ви не маєте права забити мене раніше цього часу. Сьогодні у нас двадцять дев’яте серпня, отже, до двадцять першого вересня. А поки що, повірте, це порада джентльмена, ліпше нам не гризтися, немов два скажені пси.

І Бошан стримано вклонився Альберові, обернувся до нього спиною і попрямував до друкарні.

Альбер зігнав свій шал на стосові газет, якого він люто пошматував ударами ціпка, і потім теж пішов звідтіля, озирнувшись декілька разів у бік друкарні.

Коли він, відлупцювавши ні в чому не винний папір, проїздив бульваром, шалено гамселячи ціпком по передку своєї брички, він угледів Морреля, який, високо звівши голову, із сяйливими очима, бадьористою ходою йшов повз Китайські лазні, прямуючи з боку брами Сен-Мартен у бік церкви Марії Магдалини.

— Ото щаслива людина! — зітхнувши, мовив собі Альбер.

І цього разу він не помилився.

II. Лимонад

Моррель і справді був дуже щасливий.

Старий Нуартьє допіру послав по нього, і він так поспішав дізнатися про причину тих запросин, що навіть не взяв повозу, більше покладаючись на свої ноги, ніж на ноги тієї шкапи, яку довелося б винайняти; він майже бігцем помчав у передмістя Сент-Оноре.

Моррель ішов спортивною ходою, і сердега Барруа насилу встигав за ним. Моррелеві був тридцять один рік, Барруа шістдесят років; Моррель млів од кохання, а Барруа не тямився від спраги і спекоти. Ті два чоловіки, такі далекі за інтересами й за віком, скидалися на два боки трикутника: при основі вони поділялися, та на вершині сходилися докупи.

Вершиною тією був Нуартьє, що погукав Морреля і звелів поквапитися, а Моррель точнісінько й виконував той наказ, на превеликий відчай Барруа.

Прибувши на місце, Моррель навіть не захекався: кохання дає крила, та Барруа, що давно вже й забув про те кохання, спливав потом.

Старий слуга запровадив Морреля через окремий вхід, замкнув двері кабінету, і трохи згодом шурхіт сукні сповістив про те, що йде Валентина.

У траурі вона була дуже гарна.

Моррелеві все те здалося сном, і він ладен був відмовитися навіть від розмови з Нуартьє; та незабаром пролунало торохтіння фотеля, що котився долівкою, і дідуган приїхав.

Нуартьє привітно вислухав Морреля, який дякував йому за чудесне втручання, що порятувало його і Валентину від розпуки. Потім допитливий Моррелів погляд звернувся до Валентини, яка сиділа оподаль і несміливо чекала тієї миті, коли вона муситиме заговорити.

Нуартьє теж глянув на неї.

— Я повинна сказати те, що ви доручили мені? — запитала вона.

— Так, — відказав Нуартьє.

— Пане Моррелю, — мовила тоді Валентина, звертаючись до Максимільяна, що не зводив із неї очей, — за ці три дні дідусь сказав мені багато з того, що хотів сповістити вам. Сьогодні він послав по вас, щоб я все це вам переказала. Він обрав мене перекладачкою, і я повторю вам усе слово за словом.

— Я з нетерпінням чекаю, панно, — відказав Моррель, — кажіть, прошу вас.

Валентина опустила очі; це здалося Моррелеві доброю прикметою, адже Валентина виявляла слабкість тільки тоді, коли почувалася щасливою.

— Дідусь хоче вибратися з цього дому, — сказала вона. — Барруа шукає йому житло.

— А ви, — запитав Моррель, — адже пан Нуартьє так любить вас і ви йому такі необхідні?

— Я не буду розлучатися з дідусем, — відказала Валентина, — це вже вирішено. Я житиму з ним. Якщо пан де Вільфор погодиться на це, я поїду негайно. Якщо ж він відмовить мені, доведеться зачекати до мого повноліття, адже до нього лишилося десять місяців. Тоді я буду вільна, незалежна і...

— І?.. — запитав Моррель.

— І, з дідусевої згоди, дотримаю слова, яке вам дала. — Валентина так тихо промовила останні слова, що Моррель не почув би їх, якби так жадібно не прислухався.

— Я правильно висловила вашу думку, дідусю? — запитала Валентина, обернувшись до Нуартьє.

— Так, — відказав той поглядом.

— Коли я житиму в дідуся, — докинула Валентина, — пан Моррель зможе бачитися зі мною в присутності доброго і шанованого опікуна. Якщо ті узи, що пов’яжуть наші, може, недосвідчені й мінливі серця, знайдуть його схвалення і після цього випробування послужать запорукою нашого майбутнього щастя (на жаль, кажуть, серця, що спалахують, зустрічаючи перепони, дуже швидко холонуть у щасті!), то панові Моррелеві дозволять прохати моєї руки; я чекатиму.

— Чим заслужив я, що випало мені таке щастя? — вигукнув Моррель, ладен стати навколішки перед дідом, як перед Богом, а перед Валентиною, мов перед янголом небесним.

— А доти, — провадила Валентина чистим і суворим голосом, — ми будемо поважати волю нашої рідні, якщо тільки вона не намагатиметься нас розлучити. Одне слово, і я це повторюю, бо цим усе сказано, ми будемо чекати.

— І ту посвяту, якої завдає на мене це слово, — сказав Моррель, звертаючись до старого, — я клянуся брати на себе не лише покірно, а й із радістю.

— Тому, друже мій, — провадила Валентина, кинувши на Максимільяна такий погляд, що він промкнувся йому у самісіньке серце, — досить уже нерозважливості. Не компрометуйте ту, яка від сьогодні вважає себе покликаною з гідністю носити ваше ім’я.

Моррель притулив долоню до серця.

Нуартьє з ніжністю дивився на них. Барруа, що стояв тут-таки, як людина, яка втаємничена в усі справи, усміхався, утираючи великі краплини поту, що котилися його лисиною.

— Сердешний Барруа, він геть зморився, — сказала Валентина.

— Авжеж, — сказав Барруа, — ох і мчав я, панно; тільки пан Моррель, ніде правди діти, мчав іще швидше од мене.

Нуартьє показав очима на тацю, де стояла карафка з лимонадом і склянка. Карафка була наполовину порожня, бо півгодини тому з неї пив сам Нуартьє.

— Випий, Барруа, — сказала Валентина, — я з очей твоїх бачу, що ти хочеш лимонаду.

— Як по правді, — сказав Барруа, — я вмираю від спраги і з задоволенням вип’ю склянку за ваше здоров’я.

— То візьми, — сказала Валентина, — і повертайся сюди хутчій.

Барруа взяв тацю, вийшов у коридор, і всі побачили крізь прохилені двері, як він закинув голову назад і одним духом вихилив склянку лимонаду, яку налляла йому Валентина.

Валентина з Моррелем уже прощалися у присутності Нуартьє, аж на сходах, що провадили до Вільфорової половини, задзеленчав дзвоник.

Валентина зиркнула на стінного дзиґаря.

— Полудень, — сказала вона, — сьогодні субота; дідусю, це, певне, лікар.

Нуартьє дав на здогад, що теж так гадає.

— Він зараз прийде сюди; панові Моррелю ліпше буде піти, чи не так, дідусю?

— Авжеж, — відказав старий.

— Барруа! — погукала Валентина. — Барруа, ідіть сюди!

— Іду, панно, — пролунав голос старого слуги.

— Барруа проведе вас до дверей, — сказала Валентина Моррелеві. — А тепер, пане офіцере, прошу вас пам’ятати, що дідусь радить вам не робити нічого, що могло б завдати шкоди нашому щастю.

— Я обіцяв чекати, — сказав Моррель, — і я чекатиму.

Цієї миті увійшов Барруа.

— Хто дзвонив? — запитала Валентина.

— Лікар Д’Авріньї, — насилу тримаючись на ногах, відказав Барруа.

— Що з вами, Барруа? — запитала Валентина.

Старий нічого не відповів; він перелякано дивився на свого пана і конвульсивно зціпленою долонею намагався бодай за щось ухопитися, щоб не впасти.

— Та він зараз упаде! — вигукнув Моррель.

І справді, дрижаки, що охопили Барруа, дедалі дужчали; обличчя його, спотворене конвульсіями, свідчило про страшенний нервовий напад.

Дивлячись, як потерпає Барруа, Нуартьє кидав довкола себе тривожні погляди, що недвозначно свідчили про почуття, які його хвилювали.

Барруа ступнув до свого пана.

— Господе, Боже мій, — сказав він, — що це зі мною? Мені боляче... в очах тьмариться. Голова наче у полум’ї. Не чіпайте мене, не чіпайте!

Очі його вилізли з лоба і закотилися, голова відкинулася назад, усеньке тіло конвульсивно напнулося.

Валентина зойкнула від переляку; Моррель ухопив її в обійми, наче боронячи від невідомої небезпеки.

— Пане Д’Авріньї! Пане Д’Авріньї! — здушеним голосом заволала Валентина. — Сюди, сюди, на поміч!

Барруа обернувся на місці, позадкував, заточився і повалився до ніг Нуартьє, ухопившись за його коліно.

— Пане! Мій добрий пане! — вигукнув він.

Цієї миті на порозі постав Вільфор, якого привернув сюди той галас.

Моррель випустив майже непритомну Валентину і, кинувшись углиб покою, сховався за тяжкою шторою.

Збліднувши, мов смерть, він із жахом дивився на страждальця, наче зненацька побачив перед собою гадюку.

Нуартьє був переповнений нетерпінням і тривогою. Його душа рвалася на поміч сердешному старому, що був йому радше другом, аніж слугою. Страшенна боротьба життя і смерті, що точилася перед недвигою, відбилася на його чолі: жили на лобі набрякли, останні, ще живі м’язи довкола очей болісно напнулися.

Обличчя Барруа сіпалося, очі наллялися кров’ю, голова відкинулася назад, він лежав долі, хапаючись руками за підлогу, а його ноги заціпли і, здавалося, радше переламалися б, аніж зігнулися.

На губах його виступила піна, він задихався.

Приголомшений Вільфор не міг відірвати очей від цього видовиська, що прикувало всеньку його увагу, ледве він переступив поріг.

Морреля він не помітив.

Із хвилю він стояв мовчки, помітно збліднувши.

— Лікарю! Лікарю! — вигукнув він урешті, кидаючись до дверей. — Ідіть сюди, швидше!

— Пані, пані! — гукала Валентина свою мачуху, чіпляючись за поручні східців. — Ідіть сюди! Хутчій ідіть! Принесіть вашу нюхальну сіль!

— Що сталося? — стримано запитав металевий голос пані де Вільфор,

— Ідіть, ідіть!

— Та де ж лікар? — заволав Вільфор.

Пані де Вільфор помалу спустилася вниз; чутно було, як риплять дерев’яні сходинки. В одній руці вона тримала хустинку, в іншій — слоїк із нюхальною сіллю.

Дійшовши до дверей, вона спершу зиркнула на Нуартьє, який, коли не брати до уваги цілком природного за таких обставин хвилювання, видавався здоровісіньким; потім погляд її упав на Барруа.

Вона пополотніла, і її погляд, сказати б, відсахнувся від слуги і знову звернувся до його пана.

— Заради Бога, де ж лікар, пані? — повторив Вільфор. — Він пішов до вас. Ви ж бачите, це апоплексичний удар, його можна порятувати, якщо пустити йому кров.

— Може, він з’їв щось не те? — ухиляючись од відповіді, запитала пані де Вільфор.

— Він не снідав, — сказала Валентина, — та дідусь послав його з терміновим дорученням. Він геть зморився і, повернувшись, випив тільки склянку лимонаду.

— А чому не вина? — запитала пані де Вільфор. — Лимонад дуже шкідливий.

— Лимонад був тут, у дідусевій карафці. Бідолашному Барруа хотілося пити, і він випив те, що було напохваті.

Пані де Вільфор здригнулася. Нуартьє окинув її уважним поглядом.

— У нього така коротка шия! — сказала вона.

— Пані, — сказав Вільфор, — я питаю у вас, де Д’Авріньї? Відповідайте, заради Бога!

— Він з Едуаром, хлопчик занедужав, — не зважуючись більше ухилятися од відповіді, відказала пані де Вільфор.

— Ось візьміть, — сказала пані де Вільфор, передавши Валентині слоїк, — йому, певне, пустять кров. Я піду до себе, не можу бачити крові.

І вона пішла услід за чоловіком.

Моррель вийшов зі свого темного кутка, у загальній тривозі його ніхто не помітив.

— Ідіть швидше, Максимільяне, — сказала йому Валентина, — і не приходьте, поки я не погукаю вас. Ідіть.

Моррель жестами порадився з Нуартьє. Старий, здавалося, зберіг усю свою незворушність, і підтвердив її рішення.

Він притулив до серця Валентинину долоньку і вийшов бічним коридором.

Цієї миті протилежними дверми заходили Вільфор із лікарем.

Барруа потроху приходив до тями; напад минувся, він почав стогнати і звівся на одне коліно.

Д’Авріньї й Вільфор перенесли Барруа на софу.

— Що вам треба, лікарю? — запитав Вільфор.

— Нехай принесуть води й ефіру. У вас у домі знайдеться ефір?

— Так.

— Нехай збігають по скипидарну олію і блювотне.

— Біжіть хутчій! — звелів Вільфор.

— А тепер нехай усі вийдуть.

— Я теж? — несміливо запитала Валентина.

— Так, панно, ви передовсім, — гостро відтяв лікар.

Валентина здивовано глянула на лікаря, поцілувала діда в чоло і вийшла.

Лікар із похмурим обличчям зачинив за нею двері.

— Погляньте, погляньте, лікарю, він приходить до тями; це був просто напад.

Д’Авріньї похмуро всміхнувся.

— Як ви почуваєтеся, Барруа? — запитав він.

— Трохи ліпше, пане.

— Можете випити склянку води з ефіром?

— Спробую, лиш не чіпайте мене.

— Чому?

— Мені здається, якщо ви доторкнетеся до мене бодай пальцем, у мене знову розпочнеться напад.

— Випийте.

Барруа узяв склянку, притулив її до своїх посинілих вуст і випив майже половину.

— Де у вас болить? — запитав лікар.

— Скрізь; мене зводить судомою.

— Голова паморочиться?

— Так.

— У вухах дзвенить?

— Страшенно.

— Коли це розпочалося?

— Щойно.

— Відразу?

— Наче громом ударило.

— Учора ви нічого не відчували? Позавчора нічого?

— Нічогісінько.

— Ні сонливості? Ні тягаря у шлунку?

— Ні.

— Що ви їли сьогодні?

— Та нічого ще не їв; я тільки випив склянку лимонаду з карафки пана Нуартьє.

І Барруа кивнув у бік старого, що, непорушний у своєму фотелі, стежив за тією сценою, не пропускаючи жодного поруху й жодного слова.

— Де той лимонад? — хутко запитав лікар.

— У карафці, внизу.

— Де внизу?

— У кухні.

— Хочете, я принесу, лікарю? — запитав Вільфор.

— Ні, залишайтеся тут і постарайтеся, щоб хворий випив усю склянку.

— А лимонад?..

— Я сам піду.

Д’Авріньї кинувся до дверей, відчинив їх, побіг службовими східцями і замалим не повалив з ніг пані де Вільфор, що теж ішла в кухню.

Вона зойкнула,

Д’Авріньї навіть не помітив цього; керуючись однією думкою, він переплигнув через останні сходинки, забіг до кухні й побачив на три чверті порожню карафку, що стояла на таці.

Він кинувся на неї, мов орел на здобич.

Тяжко сапаючи, він піднявся на перший поверх і повернувся в кімнату Нуартьє.

Пані де Вільфор тим часом помалу піднімалася у свої покої.

— Це та карафка? — запитав Д’Авріньї.

— Так, пане лікарю.

— Це той самий лимонад, що ви його пили?

— Напевне.

— Який смак був у нього?

— Гіркий.

Лікар налляв декілька крапель на долоню, всмоктав їх губами і, потримавши в роті, наче смакуючи вино, виплюнув рідину в коминок.

— Це він і є, — сказав він. — Ви теж його пили, пане Нуартьє?

— Так, — дав на здогад старий.

— І ви теж помітили, що в нього гіркий смак?

— Так.

— Пане лікарю, — гукнув Барруа, — мені знов недобре! Господе милосердний, змилуйся наді мною!

Лікар кинувся до хворого.

— Де ж блювотне, пане Вільфоре?

Вільфор вибіг із покою і гукнув:

— Де блювотне? Принесли вже чи ні?

Ніхто не відповів. Усенький дім був переляканий.

— Якби я міг пропустити в легені повітря, — роззираючись навсібіч, — сказав Д’Авріньї, — то, може, це попередило б ядуху. Невже нічого нема? Нічогісінько!

— Лікарю, — волав Барруа, — не дайте мені померти! Я помираю, Господе, помираю!

— Перо! Є перо тут? — запитав лікар.

Раптом він завважив на столі перо. Він узяв його і спробував застромити його в рота недужому, який звивався в корчах; та щелепи його були так зціплені, що не пропускали пера.

Барруа охопив ще дужчий напад, аніж перший. Він упав із софи додолу й лежав непорушно.

Лікар облишив його у стані нападу, якому він нітрохи не міг зарадити, і підійшов до Нуартьє.

— Як ви почуваєтеся? — швидко поспитався він пошепки. — Добре?

— Так.

— У шлунку тягар чи полегша?

— Полегша.

— Як після тієї пігулки, яку я звелів заживати кожної неділі?

— Так.

— Хто приготував вам цей лимонад? Барруа?

— Так.

— Це ви запропонували йому випити лимонаду?

— Ні.

— Пан де Вільфор?

— Ні.

— Пані де Вільфор?

— Ні.

— То панна Валентина?

— Так.

Барруа тяжко зітхнув, потім позіхнув, аж його щелепи зарипіли, і це привернуло увагу Д’Авріньї; він поспішив до хворого.

— Барруа, — сказав він, — можете ви говорити?

Барруа пробурмотів декілька невиразних слів.

— Зробіть зусилля, друже мій.

Барруа розплющив налиті кров’ю очі.

— Хто готував цей лимонад?

— Таж я.

— Ви принесли його вашому панові відразу по тому, як приготували його?

— Ні.

— А де він був?

— У буфетній; мене погукали.

— Хто приніс його сюди?

— Панна Валентина.

Д’Авріньї провів рукою по чолу.

— Господе! — прошепотів він.

— Лікарю, лікарю! — крикнув Барруа, відчуваючи, що зараз розпочнеться ще один напад.

— Чому не несуть блювотного? — вигукнув лікар.

— Ось воно, — повернувшись до кімнати, сказав Вільфор.

— Хто приготував?

— Аптекар, він прийшов разом зі мною.

— Випийте.

— Не можу лікарю, запізно. Корчить горлянку, я задихаюся!... Серце... голова... це такі муки! Довго буду я так страждати?

— Ні, друже мій, — відказав лікар, — незабаром ваші муки закінчаться.

— Розумію вас! — вигукнув сердега. — Господе, змилуйся наді мною!

І, заволавши, упав горізнач, наче його блискавкою поцілило.

Д’Авріньї послухав його серце і притулив люстерко його вуст.

— То що? — запитав Вільфор.

— Нехай мені якомога швидше принесуть трохи фіалкового сиропу.

Вільфор відразу ж побіг у кухню.

— Не бійтеся, пане Нуартьє, — сказав Д’Авріньї, — я однесу недужого до сусіднього покою і пущу йому кров; такі напади — страшне видовисько.

І взявши Барруа попід пахви, він перетягнув його до сусідньої кімнати; проте відразу ж повернувся до Нуартьє, щоб узяти рештки лимонаду.

У Нуартьє було заплющене праве око.

— Погукати Валентину? Ви хочете бачити Валентину? Я скажу, щоб її погукали.

Вільфор піднімався східцями назад; Д’Авріньї зустрівся з ним у коридорі.

— Що там? — запитав Вільфор.

— Ходімо, — відказав лікар.

І попровадив його до покою, де лежав Барруа.

— Він ще непритомний? — запитав королівський прокурор.

— Він помер.

Вільфор відсахнувся, ухопився за голову і вигукнув із щирим жалем:

— Так несподівано!

— Аж надто несподівано, еге? — запитав Д’Авріньї. — Та вас воно не повинне дивувати; пан і пані де Сен-Меран померли так само несподівано. Авжеж, у вашому домі вмирають швидко, пане Вільфоре.

— Та невже! — із жахом і спантеличенням вигукнув королівський прокурор. — Ви знову повертаєтеся до цієї страшної думки?

— Так, мосьпане, — урочисто сказав Д’Авріньї, — вона й на мить не покидала мене. І щоб ви упевнилися у моїй слушності, я прошу вас уважно вислухати мене, пане де Вільфоре.

Вільфор дригонів усеньким тілом.

— Існує отрута, що вбиває, не залишаючи майже ніяких слідів. Я добре знаю цю отруту, вивчив її у всіх проявах, з усіма її наслідками. Дію цією отрути я впізнав зараз у сердеги Барруа, як свого часу в пані де Сен-Меран. А спосіб, щоб упевнитися в наявності цієї трутизни такий: вона повертає блакитну барву лакмусовому папірцеві, зафарбованому якою-небудь кислотою у червоне, і вона зафарбовує назелено фіалковий сироп. У нас нема напохваті лакмусового папірця, та ось несуть фіалковий сироп.

У коридорі пролунали кроки; лікар прохилив двері, узяв у покоївки посудину, де на дні було дві чи три ложки сиропу, і знову зачинив двері.

— Погляньте, — сказав він королівському прокуророві, серце якого шалено калатало, — ось у цей кухлик налито фіалкового сиропу, а в цій карафці рештки того лимонаду, що його пили Нуартьє і Барруа. Якщо в лимонаді нема ніякої домішки і він нешкідливий, то барва сиропу не зміниться; якщо лимонад отруєний, то сироп стане зелений. Дивіться!

Лікар помалу налляв декілька крапель лимонаду з карафки у кухлик, і тієї ж миті сироп на дні кухлика став каламутний; спершу він став блакитний, мов туркус, потім став опаловий, а з опалового зробився смарагдовий, та й залишився такий.

Той дослід не залишав жодних сумнівів.

— Сердешного Барруа отруїли фальшивою ангустурою і горіхом Святого Ігнатія, — сказав лікар. — Тепер я можу з певністю засвідчити це перед Богом і людьми.

Вільфор нічого не сказав. Він звів руки до неба, широко розплющив нажахані очі й нестямно повалився у крісло.

III. Звинувачення

Д’Авріньї досить швидко повернув до тями королівського прокурора, що здавався у тій нещасній кімнаті другим небіжчиком.

— Мій дім став домом смерті! — простогнав Вільфор.

— І злочину, — докинув лікар.

— Не можу навіть передати вам, що зараз я почуваю, — вигукнув Вільфор, — жах, біль, божевілля.

— Авжеж, — спокійно і значуще сказав Д’Авріньї, — та нам пора вже діяти: гадаю, слід заступити шлях цьому потоку смертей. Особисто я не буду приховувати цієї таємниці, не маючи надії, що знехтувані закони і невинні жертви не зазнають відплати.

Вільфор окинув кімнату похмурим поглядом.

— У моєму домі! — прошепотів він. — У моєму домі!

— Послухайте, пане Вільфоре, — сказав Д’Авріньї, — будьте чоловіком. Ви охоронець закону, ваша честь вимагає, щоб ви принесли цю жертву.

— Страшне слово, лікарю. Принести себе в жертву!

— Про це й річ.

— То ви когось підозрюєте?

— Я нікого не підозрюю. Смерть стукає у ваші двері, вона заходить, вона іде, не сліпо, а обдумано, із кімнати до кімнати, а я йду її слідом, бачу її шлях. Я закликаю на поміч мудрість давнини, я бреду навпомацки, адже моя дружба з вашою родиною і моя повага до вас — це ті дві пов’язки, що затуляють мої очі; і ось...

— Кажіть, лікарю, я ладен вислухати вас.

— У вашому домі, може, у вашій родині, ховається одне з тих чудовиськ, які народжуються раз на століття. Локуста й Агрипина жили тієї самої епохи, та це винятковий випадок, він служить доказом того, із яким шалом провидіння хотіло знищити Римську імперію, заплямовану стількома злочинствами. Брунгільда і Фредегонда — наслідок болісних зусиль, із якими молода цивілізація прагнула до пізнання Духу, бодай за допомогою посланця Пітьми. І всі ті жінки були молоді і прекрасні. На їхньому чолі лежав колись той карб невинності, що лежить і на чолі злочинниці, яка мешкає у вашому домі.

Вільфор зойкнув, стиснув руки і благально глянув на лікаря.

А той безжально провадив:

— Шукай того, кому вигідний злочин — така аксіома права.

— Лікарю! — вигукнув Вільфор. — Стільки вже було, що людське правосуддя обманули ці фатальні слова! Я не знаю, та мені здається, що цей злочин...

— То ви таки визнаєте, що це злочин?

— Авжеж, визнаю. А що ще мені залишається! Але дозвольте мені скінчити. Я відчуваю, що я — головна жертва цього злочину. За всіма цими загадковими смертями криється моя загибель.

— Людина, — прошепотів Д’Авріньї, — найбільш егоїстична з-поміж усіх тварин, найбільше вона любить себе з-поміж усіх живих істот! Вона певна, що тільки задля неї самої світить сонце, крутиться земля і лютує смерть. Мурашка, що залізла на травинку і проклинає Бога! А ті, кого позбавили життя? Маркіз де Сен-Меран, маркіза, пан Нуартьє...

— Що? Пан Нуартьє?

— Авжеж! Невже ви гадаєте, що убити хотіли того нещасного слугу? Ні, він, як ото Полоній у Шекспіра, помер замість іншого. Нуартьє — ось хто повинен був випити той лимонад. Нуартьє і пив його; а той випив випадково; і хоч умер Барруа, та померти мав Нуартьє.

— Чому ж не загинув мій батько?

— Я вже казав вам того вечора, у саду, коли померла пані де Сен-Меран, — тому, що його організм звик до вживання цієї отрути. Тому що доза, яка була недостатня для нього, смертельна для будь-кого іншого. Одне слово, тому що ніхто на світі, навіть убивця, не знає, що ось уже рік я лікую пана Нуартьє бруцином, а вбивця знає, та й на власному досвіді упевнився, що бруцин — дуже потужна трутизна.

— О Боже! — заламуючи руки, прошепотів Вільфор.

— Простежте за діями злочинця: він убиває маркіза...

— Лікарю!

— Ладен присягнутися в цім. Те, що казали мені про його смерть, надто вже збігається з тим, що бачив я на власні очі.

Вільфор і не сперечався. Він тільки глухо застогнав.

— Він убиває маркіза, — повторив лікар, — він убиває і маркізу. Це обіцяє подвійну спадщину.

Вільфор утер піт, що котився його чолом.

— Слухайте уважно.

— Я не пропускаю жодного вашого слова, — прошепотів Вільфор.

— Пан Нуартьє, — безжально провадив Д’Авріньї, — у своєму заповіті усе віддав біднякам, скривдивши в такий спосіб вас і вашу родину. Його пощадили, від нього вже нічого були взяти. Та щойно він знищив свій перший заповіт, ледве встиг скласти другий, як злочинець, либонь, остерігаючись, що він може скласти і третій, тож йому дають отруту. Адже заповіт, якщо не помиляюся, складено позавчора. Як бачите, часу не гаяли.

— Пощадіть, Д’Авріньї!

— Ніякої пощади, шановний пане. У лікаря є священний обов’язок, і в ім’я його він піднімається до джерел життя і спускається в таємничий морок смерті. Коли злочин учинили і Господь із жахом відвертає свій погляд від злочинця, обов’язок лікаря сказати: це він!

— Згляньтеся над моєю донькою! — прошепотів Вільфор.

— Ви, батько, самі назвали її.

— Згляньтеся над Валентиною! Ні, це неможливо. Я радше звинуватив би самого себе! Адже Валентина — це золоте серденько, самісінька невинність!

— Не зглянуся я, пане королівський прокуроре. Докази наявні: панна Валентина сама запаковувала ліки, які послали маркізові де Сен-Мерану, і маркіз помер. Панна Валентина готувала напій для маркізи де Сен-Меран, і маркіза померла. Панна Валентина взяла з рук Барруа карафку з лимонадом, яку пан Нуартьє зазвичай випиває вранці, і старий порятувався тільки дивом. Панна Валентина — ось злочинниця, ось отруйниця! Пане королівський прокуроре, я звинувачую панну де Вільфор, виконуйте ваш обов’язок!

— Лікарю, я не сперечаюся й не захищаюся, я вірю вам, та не губіть мене, не губіть мою честь!

— Пане Вільфоре, — провадив лікар дедалі наполегливіше, — є обставини, у яких я відмовляюся зважати на дурнуваті умовності. Якби ваша донька вчинила тільки один злочин і я гадав би, що вона збирається вчинити ще один, то я сказав би вам: попередьте її, покарайте, нехай решту життя збуде вона у монастирі, зі слізьми відмолюючи свій гріх. Якби вона вчинила другий злочин, я сказав би вам: Вільфоре, ось вам отрута, від якої немає ліку, швидка, мов думка, миттєва, як блискавиця, разюча, мов грім; дайте їй тієї отрути, доручивши душу її милості Божій, і в такий спосіб ви порятуєте вашу честь і ваше життя, бо вона зазіхає на вас. Бачу, як підходить вона до вашого узголів’я з лицемірною усмішкою і ніжними словами! Лихо вам, як ви перший не завдасте їй удару! Отак сказав би я вам, якби вона вбила тільки дві душі. Та вона присутня була під час трьох агоній, бачила вона трьох людей, що вмирали, ставала навколішки біля трьох небіжчиків. Катові отруйницю, катові оддайте! Ви кажете про честь, то вчиніть те, що кажу я вам, і ваше ім’я вкриється безсмертною славою!

Вільфор повалився навколішки.

— Нема у мене вашої сили волі, — сказав він, — але й у вас не було б її, якби йшлося не про мою доньку, а про вашу.

Д’Авріньї пополотнів.

— Лікарю, кожна людина, котру народила жінка, приречена на муки і смерть; я буду страждати і, страждаючи, очікувати моєї смертної години.

— Бережіться, — сказав Д’Авріньї, — вона не зараз настане; а настане вона аж по тому, як на ваших очах загине ваш батько, ваша дружина і, може, ваш син.

Вільфор, задихаючись, ухопив лікаря за руку.

— Пожалійте мене, — вигукнув він, — допоможіть мені... Ні, донька моя не винна... Поставте мене перед судом, і я скажу: ні, донька моя не винна... У моєму домі не було злочину... Не хочу, ви чуєте, не хочу, щоб у моєму домі був злочин... Бо як у чийсь дім прийшов злочин, то він, як ото смерть, ніколи не приходить сам. Послухайте, яке вам діло до того, що я стану жертвою вбивства?.. Хіба ви мені друг? Хіба ви людина? Хіба у вас є серце? Ні, ви лікар!... І я вам кажу: ні, я не віддам мою доньку катові! Ця думка гризе мене, і я, мов навіженець, ладен роздирати собі груди нігтями!

— Гаразд, — трохи подумавши, сказав лікар, — я зачекаю.

Вільфор недовірливо поглянув на нього.

— Та тільки, — урочисто провадив Д’Авріньї, — якщо у вашому домі хтось занедужає, якщо ви самі відчуєте, що удар вас уразив, не гукайте мене, я не прийду. Я згоден ділити з вами цю страшенну таємницю, та я не хочу, щоб сором і каяття оселилися в моїй душі, росли і множилися в ній так само, як лиходійство і горе у вашому домі.

— Ви покидаєте мене, лікарю?

— Так, тому що далі нам не йти однаковим шляхом, я дійшов із вами вже до підніжжя шибениці. Ще одне викриття, і цій жахливій трагедії буде край. Прощавайте.

— Благаю вас, лікарю!

— Усе, що я тут бачу, паплюжить мій глузд. Я ненавиджу ваш дім. Прощавайте, мосьпане!

— Ще одне слово, ще тільки слово, лікарю! Ви кидаєте мене самого у цьому страшенному становищі, ще страшнішому від того, що ви допіру сказали. Та що скажуть про раптову смерть сердеги Барруа?

— Правда ваша, — сказав Д’Авріньї, — проведіть мене.

Лікар вийшов перший, Вільфор прямував за ним; стривожені слуги юрмилися в коридорі й на сходах, якими мав пройти лікар.

— Шановний пане, — голосно сказав Д’Авріньї Вільфорові, щоб усі почули, — сердега Барруа останніми роками провадив надто сидячий спосіб життя; він так звик їздити разом із своїм паном, то верхи, то в ридвані, усенькою Європою, що догляд за прикутим до крісла хворим погубив його. Кров застоялася, чоловік він був опасистий, із короткою грубою шиєю, його спіткав апоплексичний удар, а мене погукали занадто пізно. До речі, — пошепки докинув він, — не забудьте вилляти в коминок фіалковий сироп.

І лікар, не простягнувши Вільфорові руки, ні словом більше не повертаючись до того, що сказав, вийшов із дому, а навздогін йому лунало схлипування і голосіння слуг.

Того ж таки вечора всі Вільфорові слуги, зібравшись у кухні й побалакавши, пішли до пані де Вільфор із проханням відпустити їх. Ні умовляння, ні пропозиція збільшити платню ні до чого не призвели; вони товкли водно:

— Ми хочемо піти звідціля, бо в цьому домі смерть.

І вони, незважаючи на всі прохання, покинули дім, запевняючи, що їм дуже шкода розлучатися з такими добрими панами, надто ж із панною Валентиною, що така добра, така лагідна і чуйна.

Почувши ті слова, Вільфор зиркнув на Валентину.

Вона плакала.

І ось яке диво: попри хвилювання, яке охопило його від тих сліз, він глянув і на пані де Вільфор, і йому здалося, ніби на її тонких вустах промайнула похмура миттєва посмішка, наче ото метеор, що пролітає хмарами у безодні буремного неба.

IV. Оселя пекаря на пенсії

Увечері того дня, коли граф де Морсер вийшов від Данґляра в нестямі від сорому і шалу, що цілком пояснювалося тим, як його там зустріли, причесаний і напомаджений Андреа Кавальканті, накрутивши вуса, туго нап’явши свої білі рукавички і майже навстоячки у своєму ридвані, підкотив до банкірової кам’яниці на Шосе-Д’Антен.

Покрутившись трохи у вітальні, він одвів Данґляра до вікна і там, після хитромудрого вступу, зняв річ про те хвилювання, що спіткало його після від’їзду його шляхетного батенька. Відколи татусь ото поїхав, казав він, у родині банкіра, де його вітали, як рідного сина, він знайшов усе, що служить запорукою щастя, яке кожна людина повинна ставити вище, ніж витівки пристрасті, а що до пристрасті, то йому випало щастя знайти її в гожих очах панни Данґляр.

Данґляр слухав його з величезною увагою; він уже декілька днів чекав цього освідчення, і коли воно нарешті сталося, обличчя його тією ж мірою засяяло, якою воно супилося, коли він слухав Морсера.

Усе ж таки, перш аніж прийняти пропозицію молодика, він вирішив, що слід висловити йому певні сумніви.

— Віконте, — сказав він, — чи не занадто ви молоді, щоб думати про шлюб?

— Нітрохи, шановний пане, — сказав Кавальканті. — В Італії у шляхетних родинах ранні шлюби — звичайнісіньке явище; це розумний звичай. Адже життя таке мінливе, що треба ловити щастя, поки воно дається до рук.

— Припустимо, — сказав Данґляр, — що вашу пропозицію, яку я високо ціную, прихильно зустріне моя дружина і донька, з якими будемо ми обговорювати ділові питання. Як на мене, це важливе питання можуть належно вирішити тільки батьки на благо своїм дітям.

— Мій батько чоловік мудрий і розсудливий, він передбачив, що я, може, захочу одружитися у Франції; тож, відбуваючи, він лишив мені разом із паперами, які засвідчують мою особу, лист, у якому він зобов’язується на випадок, якщо схвалить мій вибір, видавати мені щороку сто п’ятдесят тисяч ліврів, якщо рахувати від дня мого весілля. Це становить, наскільки я можу судити, четверту частину від прибутків мого батька.

— А я, — сказав Данґляр, — завжди мав намір дати на посаг моїй доньці п’ятсот тисяч франків; крім того, вона єдина моя спадкоємиця.

— От бачите, — сказав Андреа, — як добре все складається в нас, якщо припустити, що баронеса Данґляр і панна Ежені не відкинуть моєї пропозиції. У нашому розпорядженні буде сто сімдесят п’ять тисяч річного зиску. Припустимо ще, що мені поталанить переконати маркіза, щоб він не виплачував мені ренти, а віддав у моє розпорядження самісінький капітал (це нелегко буде, знаю, та, може, і пощастить мені), тоді ви пустите наші два чи три мільйони в обіг, а така сума в досвідчених руках завжди дасть десять відсотків.

— Я ніколи не плачу більше чотирьох відсотків, — сказав банкір, — чи радше три з половиною даю. Та моєму зятеві я платив би п’ять, а зиск ми ділили б навпіл.

— Ото й добряче, татунцю, — розв’язно сказав Кавальканті: природжена вульгарність, попри всі його намагання, деколи промикалася крізь аристократичний лоск, що його він ретельно наводив на себе.

Та, похопившись умить, докинув:

— Перепрошую, пане бароне, ви ж бачите, уже самісінька надія майже позбавляє мене глузду; а що ж буде, як вона здійсниться?

— Однак слід вважати, — сказав Данґляр, не помічаючи, як хутко та розмова, що спершу була безкорисна, обернулася діловою бесідою, — існує і та частина вашого маєтку, яку ваш батько не може вам не надати?

— Яка саме? — запитав Андреа.

— Та, що належить вашій матері.

— Авжеж, та, що належала моїй матінці, Олівії Корсінарі.

— А наскільки велика та частина вашого маєтку?

— Мушу зізнатися, — сказав Андреа, — я ніколи не замислювався над цим, та, гадаю, вона становить щонайменше мільйонів зо два.

Данґляр аж не тямився на радощах: він почувався, немов ото скнара, що віднайшов запропащий скарб, або немов людина, що вже тонула, аж відчула під ногами твердий ґрунт.

— Отож, пане бароне, — сказав Андреа, улесливо і шанобливо вклоняючись банкірові, — чи можу я сподіватися...

— Пане віконте, — відказав Данґляр, — ви можете сподіватися; повірте, якщо з вашого боку завад не буде, то це вирішене питання.

— Ох, я такий щасливий, пане бароне! — вигукнув Андреа.

— Проте, — замислено провадив Данґляр, — чому ж граф Монте-Крісто, ваш опікун у паризькому світському товаристві, не з’явився разом із вами, щоб підтримати вашу пропозицію?

Андреа ледве помітно зашарівся.

— Я оце простісінько від графа, — сказав він, — це звісно, чарівний чоловік, та він великий оригінал. Він цілком схвалює мій вибір; він навіть висловив певність, що мій батько погодиться віддати мені самісінький капітал замість прибутків од нього; він обіцяв застосувати весь свій вплив, щоб переконати його; та він заявив мені, що він ніколи не брав і не візьме на себе відповідальності просити для когось чиєїсь руки. Проте я мушу сказати задля справедливості, що він зробив мені честь, докинувши, що як він і шкодував коли-небудь про те, що взяв собі це за правило, то саме в цьому випадку, адже він певен, що цей шлюб буде щасливий. Утім, хоч офіційно він і не бере участі ні в чому, він залишає за собою право висловити свою думку, якщо ви захочете побалакати з ним.

— Чудово.

— А тепер, — сказав із чарівною усмішкою Андреа, — розмова з тестем скінчилася, і я звертаюся до вас як до банкіра.

— І що ж ви від нього хочете? — зареготав Данґляр.

— Післязавтра мені треба отримати у вас десь тисячі з чотири франків; та пан граф розуміє, що в цьому місяці мені, либонь, доведеться труснути капшуком і моїх скромних парубоцьких прибутків може не вистарчити; тож він запропонував мені чек на двадцять тисяч франків, ось він. На ньому, як бачите, стоїть підпис пана графа. Цього достатньо?

— Та хоч на мільйон, то я візьму його, — сказав Данґляр, ховаючи чек до кишені. — Призначте пору, яка буде зручна для вас узавтра, мій скарбник зайде до вас, і ви розпишетеся ув отриманні двадцяти чотирьох тисяч франків.

— О десятій годині ранку, якщо вам це буде зручно; що раніше, то ліпше; я хотів би завтра поїхати за місто.

— Гаразд, о десятій ранку. У готелі Принців, як завше?

— Так.

Наступного дня, із пунктуальністю, яка робила честь банкірові, двадцять чотири тисячі франків було вручено Кавальканті, і він вийшов із дому, лишивши двісті франків для Кадруса.

Андреа чимнайраніш ішов передовсім задля того, щоб уникнути зустрічі зі своїм небезпечним другом; із тієї ж таки причини він повернувся додому якомога пізніш. Та насилу він увійшов у двір, як перед ним постав готельний воротар, що чекав на нього з кашкетом у руці.

— Мосьпане, — сказав він, — цей чоловік приходив.

— Який чоловік? — недбало запитав Андреа, удавши, ніби геть забув про того, що про нього, навпаки, він добре пам’ятав.

— Той, кому ваша ясновельможність видає невеличку пенсію.

— Ох, справді, — сказав Андреа, — старенький слуга мого батька. Ви віддали йому ті двісті франків, які я для нього лишив?

— Віддав, ваша ясновельможносте.

Андреа звелів усім прозивати його «ваша ясновельможносте».

— Проте він їх не взяв, — докинув воротар.

Андреа пополотнів; та що було дуже темно, то ніхто цього не помітив.

— Як це? Не взяв? — запитав він із тремтінням у голосі.

— Ні; він хотів побачити вашу ясновельможність. Я сказав йому, що вас нема вдома; він наполягав. Урешті він повірив і лишив для вас листа, якого приніс із собою запечатаного.

— Дайте-но його мені, — звелів Андреа.

І він прочитав у світлі ридванного ліхтаря: «Ти знаєш, де я живу, чекаю тебе завтра о дев’ятій ранку».

Андреа оглянув печатку, щоб упевнитися, що ніхто не відкривав листа і не ознайомився з його змістом. Та він був так хитро згорнутий, що прочитати його можна було лише пошкодивши печатку, а вона була на місці.

— Гаразд, — сказав Андреа. — Сіромаха! Він був такий добрий дядечко.

Воротар цілком задовольнився тими словами і не знав, ким більше захоплюватися, молодим паном чи старим слугою.

— Хутчій розпрягайте і підіймайтеся до мене, — сказав Андреа своєму грумові.

Двома стрибками він піднявся до свого покою і спалив Кадрусового листа, причім знищив навіть попіл.

Не встиг він того зробити, аж увійшов грум.

— Ти одного зросту зі мною, П’єре, — сказав йому Андреа.

— Маю таку честь, — сказав грум.

— Учора тобі повинні були принести нову ліврею.

— Так, мосьпане.

— Я вчащаю до одної покоївки, та не хочу, щоб вона знала, який у мене титул і становище у світських колах. Позич мені ліврею і дай мені свої папери, щоб я міг заночувати у корчмі, як треба буде.

П’єр послухався.

За п’ять хвилин Андреа, якого не впізнати було, вийшов із готелю, найняв повіз і звелів завезти себе в корчму в Пікпюсі, що звалася «Червона коняка».

Наступного дня він вийшов із корчми, так само непомічений, як у готелі Принців, пройшов передмістя Сент-Антуан, бульваром сягнув вулиці Менільмонтан і, зупинившись біля дверей третього будинку ліворуч, почав роззиратися, у кого поспитатися б, тому що воротаря в тім домі не було.

— Кого шукаєш, красеню? — спитала перекупка садовини з порога своєї крамниці.

— Пана Пайтена, гладунко, — відказав Андреа.

— Колишнього пекаря? — запитала перекупка.

— Авжеж.

— У кінці двориська, ліворуч, на четвертому поверсі.

Андреа пішов туди, піднявся на четвертий поверх і люто сіпнув заячу лапку на дверях. Дзвоник відчайдушно задзеленчав.

За мить потойбіч ґратованого віконця у дверях з’явилося Кадрусове лице.

— Ти такий точний! — сказав він.

І відсунув засув.

— Ще б пак! — сказав Андреа.

І так пожбурив свого кашкета, що він не потрапив на стілець, а впав додолу і покотився в куток.

— Ох, не гнівайся, дитинко, прошу тебе! — сказав Кадрус. — Бачиш, як я упадаю коло тебе, он і сніданок приготував; усі твої улюблені страви, дідько б тебе вхопив!

Андреа справді почув кухонний дух, грубі пахощі, що так любі були для голодного шлунку; то була та суміш свіженького смальцю і часнику, якою відзначається проста провансальська кухня; пахло і смаженою рибою, а над усім цим витав пряний дух мускатного горіха і гвоздики. Усе линуло з двох глибоких мисок, що стояли на вогні й накриті були кришками, а також із каструльки, що сичала в духовці чавунної печі.

Крім того, у сусідній кімнаті Андреа побачив гарно накритий стіл, де стояв посуд для двох, дві пляшки вина, із яких одна була заліплена зеленим сургучем, а друга — жовтим, карафка з горілкою і пошаткована садовина, гарно розкладена на капустяному листку в порцеляновій тарілці.

— То що, скажеш, дитинко? — запитав Кадрус. — Гарно пахне, еге? Ти ж пам’ятаєш, я був добрий кухар, ви там усі пальці облизували! І ти найперший, ти найбільше від усіх ласував моїми підливами і, пам’ятаю, не гидував ними.

І Кадрус заходився оббирати цибулю.

— Та добре вже, добре, — з досадою відказав Андреа, — якщо ти тільки заради сніданку мене потурбував, то йди ти до дідька!

— Сину мій, — повчально сказав Кадрус, — за обідом люди розмовляють, та й хіба ти не радий побачитись із давнім другом, невдячнику? У мене просто-таки сльози котяться.

Кадрус і справді плакав; важко було тільки вирішити, що саме так упливало на очі колишнього корчмаря — радість чи цибуля.

— Та мовчи вже, лицеміре! — сказав Андреа. — Наче ти мене любиш, еге!

— Ось уяви собі, таки люб­лю, — відказав Кадрус, — це моє дошкульне місце, та нічого вже тут і не вдієш.

— І це не заважає тобі викликати мене, щоб сповістити якусь гидоту.

— Облиш! — сказав Кадрус, витираючи об фартух великого кухонного ножа. — Якби я не любив тебе, то хіба я погодився б жити отаким убогим життям, яке ти мені оце влаштував? Ось поглянь: на тобі ліврея твого слуги, значить, у тебе є слуга; у мене слуг нема, і я мушу сам оббирати городину; ти гидуєш моїм куховарством. Тому ти обідаєш у готелі Принців чи в «Кафе де Парі». А я ж бо теж міг мати слугу і колясу, теж міг би обідати, де мені захочеться; а чому я позбавляю себе цього? Щоб не кривдити мого маленького Бенедетто. Принаймні визнай, що таки я правду кажу.

І він недвозначним поглядом підтвердив ці слова.

— Гаразд, — сказав Андреа, — припустимо, ти любиш мене. Та нащо тобі треба було, щоб я прийшов снідати?

— А щоб побачити тебе, шибенику.

— Щоб побачити мене? А навіщо? Адже ми з тобою вже про все домовилися.

— Ох, друже мій, — мовив Кадрус, — хіба ж бувають заповіти без додатків? Та передовсім поснідаймо. Сідай, і візьмемося до сардинок та свіжого масла, яке я на твою честь поклав на виноградне листя, бешкетнику ти малий. Бачу, ти розглядаєш мою кімнату, мої лозові стільці, дешеві образки на стінах. Нічого не вдієш, це ж не готель Принців!

— Ось бачиш, ти вже скаржишся, невдоволений уже. А сам же мріяв про те, щоб жити мов крамар на пенсії.

Кадрус зітхнув.

— То що скажеш на це? Адже мрія твоя збулася.

— Скажу, що тільки мрія; пекар на пенсії, любий Бенедетто, чоловік заможний, має прибутки.

— І в тебе є прибутки.

— У мене?

— Авжеж, у тебе, я ж приніс тобі твої дві сотні франків.

Кадрус знизав плечима.

— Так принизливо, — сказав він, — отримувати грошенята, що їх дають так неохоче, непевні гроші, яких я будь-якої миті можу позбутися. Ти сам розумієш, мені доводиться відкладати, бо ж твоєму щастю може запасти клямка. Ох, друже мій, щастя непевне, як ото казав священик у нас у... у полку. Проте я знаю, що твоє щастя не має меж, адже ти береш шлюб із Данґляровою донькою.

— Із Данґляровою донькою?

— Авжеж, Данґляровою! Чи треба казати: донькою пана барона Данґляра? Це все одно, що сказати: пана графа Бенедетто! Адже ми з Данґляром приятелі, і якби в нього була не така кепська пам’ять, він мав би запросити мене на твоє весілля... адже він був на моєму, авжеж, авжеж, на моєму був! Еге, тоді він не був такий гордий, то був дрібний рахівник у пана Морреля. Не раз обідав я разом із ним і з паном графом де Морсером... Бачиш, які в мене знайомці шляхетні, і якби я захотів їх підтримувати, ми з тобою зустрілися б у тих самих вітальнях.

— Від заздрощів ти геть забрехався, Кадрусе.

— Гаразд, Benedetto mio. Я знаю, що кажу. Може, одної гожої днини ми теж надінемо гарне вбрання і скажемо біля якоїсь пишної брами: «Ану відчиняйте!» А зараз сідай, та й нумо снідати.

Кадрус подав приклад і заходився наминати за обидві щоки, вихваляючи всі страви, якими він частував свого гостя. Той, певне, скорився необхідності, хвацько відкоркував пляшки і почав маламурити буябес[66] і смажену на прованській олії з часником тріску.

— Ага, друже, — сказав Кадрус, — здається, ти вирішив замиритися зі своїм старим кухарем?

— Каюся, — відказав Андреа, бо його молодий і здоровий апетит узяв гору над усіма іншими міркуваннями.

— Та й що ж, смачно, шибенику?

— Дуже смачно! Не розумію, як людина, котра готує і їсть такі смаколики, може бути невдоволена життям.

— Бачиш, друже, — сказав Кадрус, — усеньке моє щастя отруєне одною думкою.

— Якою це?

— А тією, що я живу за рахунок друга, я, що завжди чесно заробляв собі на прожиток.

— Знайшов, чим перейматися, — відказав Андреа, — у мене на двох вистачить, не соромся.

— Ох, вір чи не вір, але наприкінці кожного місяця мене гризуть докори сумління.

— Облиш, Кадрусе!

— Так ото гризуть, що вчора я не взяв ті двісті франків.

— Авжеж, ти хотів мене побачити; та хіба через докори сумління?

— Саме через них. Крім того, мені дещо спало на думку.

Андреа здригнувся; його завжди лякали Кадрусові думки.

— Бачиш, у чім річ, — провадив той, — це огидно — весь час жити в очікуванні першого числа.

— Ох, — по-філософському зауважив Андреа, бо вирішив доскіпатися, куди ж хилить його приятель, — хіба не все наше життя збігає в очікуванні? А як я живу? Просто терплю і чекаю.

— Авжеж, але ти чекаєш не якісь нещасні двісті франків, а п’ять чи шість тисяч, якщо не десять, а може, і двадцять... Адже ти хитрун. У тебе завжди були якісь капшучки, які ти ховав од сердеги Кадруса. Слава Богу, у цього старого Кадруса був добрячий нюх.

— Знову ти дурню верзеш, — сказав Андреа, — про минуле і про минуле, нащо все це, скажи, будь ласкавий?

— Тобі тільки двадцять один рік, і тобі неважко забути минуле; а мені п’ятдесят, і, хоч не хоч, я таки повертаюся до нього. Та побалакаймо про справи.

— Ага, нарешті.

— Якби я був на твоєму місці...

— Та й що?

— Я реалізував би свій капітал.

— Реалізував?

— Авжеж, я попросив би грошенята за півроку вперед, під тим приводом, що хочу придбати нерухомість і виборчі права. А отримавши ті грошенята, утік би.

— Так, так, так! — почухав потилицю Андреа. — Це незлецька думка, як на мене.

— Любий друже, — сказав Кадрус, — їж те, що я приготував, і слухайся моїх порад: від них ти тільки виграєш і духом, і тілом.

— А чому ти сам не скористаєшся своєю порадою? — запитав Андреа. — Чому ти попросиш гроші за півроку, навіть за рік, і не поїдеш до Брюсселя? Замість того, щоб корчити пекаря на пенсії, ти мав би вигляд справжнісінького банкрута. Зараз це в моді.

— Та що ж я вдію, маючи в кишені тисячу двісті франків?

— Ти такий вимогливий став, Кадрусе! — сказав Андреа. — Два місяці тому ти помирав від голоду.

— Апетит приходить, коли їси, — сказав Кадрус, вишкіривши зуби, немов реготлива мавпа чи розлючений тигряка. — Тим-то я і склав собі один план, — докинув він, угризаючись білими і гострими, попри вік, зубами у скибку хліба.

Кадрусові плани лякали Андреа ще дужче, ніж його думки: думки були тільки намірами, а план уже передбачав здійснення їх.

— Що ж це за план? — спитався він. — Розкажи-но.

— А що? Хто придумав план, за яким ми покинули отой заклад? Наче ж я. Від цього не став він гірший, як на мене, а то ми з тобою не сиділи б тут!

— Та я ж нічого не кажу проти, — мовив Андреа, — деколи ти маєш слушність. То який у тебе план?

— Послухай, — сказав Кадрус, — ти можеш роздобути мені п’ятнадцять тисяч франків, не діставши з кишені жодного шеляга... ні, п’ятнадцять мені мало буде, я згоден стати порядною людиною не менш ніж за тридцять тисяч франків!

— Ні, — сухо відказав Андреа, — цього я не можу вчинити.

— Бачу, ти не зрозумів мене, — незворушно і безпристрасно сказав Кадрус, — я кажу, не діставши з кишені жодного шеляга.

— То що ти хочеш? Щоб я украв щось і зіпсував усю справу, і твою, і мою, і щоб знову нас кудись запроторили?

— Що ж до мене, — сказав Кадрус, — то мені байдуже, нехай запроторюють. Бо я чоловік химерний, сумую часом за друзями, не те що ти, безсердечний! Ти радий був би ніколи їх і в очі не бачити!

Андреа не лише здригнувся, а навіть пополотнів.

— Облиш дурне казати, Кадрусе, — сказав він.

— Не бійся, Бенедетто, ти тільки вкажи мені спосіб роздобути без твоєї участі ці тридцять тисяч франків і здайся на мене.

— Добре, я подумаю, — сказав Андреа.

— А поки що ти збільшиш мою пенсію до п’яти сотень франків, добре? Я, бач, вирішив служницю найняти.

— Добре, матимеш ти п’ятсот франків, — сказав Андреа, — проте мені нелегко це, Кадрусе... ти вживаєш на зле...

— Та чого там! — відмахнувся Кадрус. — Ти ж черпаєш із бездонних скринь.

Либонь, Андреа тільки й чекав тих слів, бо його очі зблиснули і відразу ж погасли.

— Правда твоя, — відказав він, — мій опікун дуже добре ставиться до мене.

— Такий він хороший! — сказав Кадрус. — І щомісяця він дає тобі?..

— П’ять тисяч франків, — сказав Андреа.

— Стільки тисяч, скільки ти обіцяв мені сотень, — сказав Кадрус. — Правду мовлять, що байстрюкам щастить. П’ять тисяч франків щомісяця... Куди ж можна подіти стільки грошви, дідько б тебе вхопив?

— О Боже! Витратити їх недовго, та, як і ти, я мрію мати капітал.

— Капітал... еге ж, кожне хотіло б мати капітал.

— А в мене він буде.

— Хто ж дасть його тобі? Твій князь?

— Авжеж, мій князь; на жаль, я мушу ще зачекати.

— На що зачекати? — запитав Кадрус.

— На його смерть.

— Смерть твого князя?

— Авжеж.

— А чом це?

— Тому що він згадує мене в заповіті.

— Правда?

— Присягаюся.

— Та й скільки?

— П’ятсот тисяч.

— Ти ба!

— Кажу тобі.

— Не може цього бути!

— Ти друг мені, Кадрусе?

— У житті й у смерті.

— Відкрию тобі таємницю.

— Кажи.

— Та тільки пам’ятай...

— Буду німий як могила.

— Отож, мені здається...

Андреа замовк і озирнувся.

— Тобі здається... Та не бійся! Ми тут самісінькі.

— Мені здається, я знайшов мого батька.

— Справжнього?

— Авжеж.

— Не татуня Кавальканті?

— Ні, той поїхав; справжнього, як ти оце сказав.

— І цей батько...

— Кадрусе, це граф Монте-Крісто.

— Та невже!

— Атож, і тоді все стає зрозуміле. Він, мабуть, не може відкрито визнати мене, та мене визнає старий Кавальканті й отримує за це п’ятдесят тисяч франків.

— П’ятдесят тисяч франків за те, щоб стати твоїм батьком! Я погодився б за півціни, за двадцять тисяч, за п’ятнадцять навіть. Чого ж ти не подумав про мене, розбишако невдячний?

— А хіба я знав про це? Усе воно снувалося, коли ми ще там були.

— Еге ж, і справді. То ти кажеш, він у заповіті...

— Залишає мені півмільйона франків.

— Ти певен цього?

— Він сам мені його показував; та й це ще не все.

— Існує додаток, як я ото казав?

— Мабуть.

— І в тому додатку?

— Він визнає мене своїм сином.

— Добрий батенько, чудовий батенько, гідний батько! — вигукнув Кадрус, підкидаючи полумисок і ловлячи його обіруч.

— Ось бачиш! Скажи після цього, що в мене є від тебе таємниці!

— Правда твоя; а твоя довіра мені за честь буде. І що ж, той князь, твій батько, заможний чоловік, багатющий?

— Ще б пак! Він і сам не знає, скільки в нього грошви.

— Не може бути!

— А хто ж це може знати ліпше від мене, адже я приходжу до нього, коли завгодно. Днями банковий службовець приніс йому п’ятдесят тисяч франків у капшуці завбільшки з твою скатерку, а вчора сам банкір привіз йому сто тисяч золотом.

Кадрус був ошелешений; у словах Андреа йому вчувалося дзеленчання дукатів, які пересипають із долоні на долоню.

— І ти ходиш у той дім? — простодушно запитав він.

— О будь-якій порі.

Кадрус помовчав; було видно, що йому сяйнула в голові якась думка.

Раптом він вигукнув:

— Ото кортить мені поглянути на все те! Там, мабуть, так гарно!

— Авжеж, це правда, — сказав Андреа, — живе він розкішно.

— Він, здається, мешкає на Єлисейських Полях?

— У тридцятому будинку.

— Тридцятому будинку? — перепитав Кадрус.

— Авжеж, пречудова кам’яниця, із двором і садом, ти маєш її знати!

— Може, й так; проте мене цікавить не зовнішній вигляд, а внутрішній; мабуть, там така прегарна обстава!

— Ти бував у Тюїльрі?

— Ні.

— У нього набагато краще.

— Скажи, Андреа, мабуть, приємно було б нагнутися, якби цей Монте-Крісто загубив капшука?

— Нема чого на це чекати, — сказав Андреа, — грошенята в цім домі й так валяються, мов ті яблука в садку.

— Ти якось узяв би мене із собою.

— А як це вчинити? Ким ти там був би?

— Правду кажеш; та в мене від твоїх слів аж слина покотилася. Я неодмінно повинен побачити це все на власні очі, я вже доможуся свого.

— Не кажи дурниць, Кадрусе!

— Я скажу, що натираю паркет.

— Там скрізь килими.

— От халепа! Значить, мені тільки доведеться уявляти все це.

— Повір, так буде найліпше.

— То хоч розкажи мені, що там є.

— Як же я тобі розкажу?

— А просто. Дім великий?

— Не великий, але й не маленький.

— А як розташовані кімнати?

— Знаєш, як тобі потрібен план, то давай папір і чорнило.

— Зараз дам! — хутко сказав Кадрус.

І він узяв зі старого письмового бюро аркуш паперу, чорнило і ручку.

— Ось! — мовив він. — Ану намалюй мені все це на папері, синку.

Андреа насилу всміхнувся, узяв ручку і заходився малювати.

— Біля кам’яниці, як я вже тобі казав, є дворисько і сад; ось поглянь.

І Андреа накреслив сад, двір і дім.

— Огорожа висока?

— Ні, футів з вісім чи десять, не більше.

— Це великий недогляд, — зауважив Кадрус.

— У дворі стоять діжки з помаранчевими деревами, ще там є моріжки і клумби.

— А пасток нема?

— Ні.

— А де стайні?

— Обабіч брами, ось тут і тут.

І Андреа знову креслив.

— Намалюй мені долішній поверх, — звелів Кадрус.

— На долішньому поверсі їдальня, дві вітальні, більярдна, передпокій, парадні сходи і внутрішні східці.

— Вікна?

— Вікна чудові, великі, широкі; гадаю, у кожну шибку може пролізти такий завбільшки чоловік, як ти оце.

— А якого дідька, питається, роб­лять сходи, якщо в домі є такі вікна?

— Нічого не вдієш, розкіш!

— А віконниці є?

— Віконниці є, та їх інколи не зачиняють. Він великий оригінал, цей граф Монте-Крісто, полюбляє вночі дивитися на небо.

— А слуги де сплять?

— У них окремий дім. Праворуч від входу є повітка, де зберігаються пожежні драбини. А над тією повіткою кімнати для челяді: у кожного слуги своя, і туди з дому проведені дзвоники.

— Дзвоники, ти ба!

— А що?

— Та нічого. Кажу, дзвоники — дорога річ; і нащо вони, от скажи мені?

— Спершу там був пес, що всеньку ніч вештався двориськом, та його завезли в Отей, знаєш, у той дім, куди ти ото приходив?

— Ага.

— Я йому ще вчора казав: «Це дуже необачно з вашого боку, пане графе; адже коли ви їдете в Отей і забираєте із собою всіх слуг, у домі нікого не залишається».

«Та й що ж?» — запитав він.

«А те, що однієї гожої днини вас пограбують».

— І що він сказав на те?

— Що він сказав?

— Еге.

— Він сказав: «То нехай грабують».

— Андреа, там, мабуть, є якесь бюрко з пасткою.

— Із якою пасткою?

— А такою: хапає злодія за руку, і відразу ж звучить музика. Я чув, що таку показували на останній виставці.

— Там є тільки секретер із червоного дерева, і в ньому завжди стримить ключ.

— І у твого графа не крадуть?

— Ні, слуги йому дуже віддані.

— Ото, мабуть, грошви в тім секретері!

— Там, певне... Утім, хтозна.

— А де він стоїть?

— На другому поверсі.

— Ану намалюй мені, дитинко, заразом і приблизний план другого поверху.

— Як хочеш.

І Андреа знову взяв ручку.

— На другому поверсі, бачиш, є передпокій і вітальня; праворуч від вітальні — бібліотека і кабінет, ліворуч — спальня й будуар. У будуарі і стоїть отой секретер.

— А вікно тут є?

— Два: тут і отут.

І Андреа намалював два вікна в невеличкій кутовій кімнаті, що прилягала до просторішої графової спальні.

Кадрус замислився.

— І часто їздить він в Отей? — запитав він.

— Разів зо два чи три за тиждень, ось завтра, наприклад, він збирається туди на цілий день і буде там ночувати.

— Ти певен цього?

— Він запросив мене туди обідати.

— Ото життя! — сказав Кадрус. — Дім у місті, дім за містом.

— На те він і багатій.

— А ти поїдеш до нього обідати?

— Напевно.

— Як ти у нього обідаєш, то ти і ночувати залишаєшся?

— Як захочу. Я в графа, як у себе вдома.

Кадрус глянув на молодика таким поглядом, наче хотів видерти істину з глибини його серця. Та Андреа дістав із кишені портсигар, узяв звідтіля гаванську сигару, спокійнісінько запалив її і почав недбало пускати димові кільця.

— Коли ти хочеш отримати свої п’ятсот франків? — запитав він Кадруса.

— Та хоч і зараз, якщо вони в тебе.

Андреа дістав із кишені двадцять п’ять луїдорів.

— А, — сказав Кадрус, — жовтяки! Ні, таких мені не треба!

— Гидуєш чи що?

— Навпаки, я їх поважаю, та не хочу.

— Та ти ж заробиш, як мінятимеш, дурню, адже за дуката дають на п’ять су більше.

— Знаю, а потім міняйло вистежить сердешного Кадруса, а потім його загребуть, а далі йому доведеться пояснювати, які це орендарі платять йому золотом. Не роби дурниць, дитинко, давай срібняки, таляри з портретом якогось короля. Монета на п’ять франків у кожного знайдеться.

— Таж не можу я носити із собою п’ятсот франків сріблом, мені треба було б найняти носія.

— То залишиш їх у готелі, у доглядача, він чесний чоловік, а я піду по них.

— Сьогодні?

— Та ні, завтра, сьогодні в мене справи.

— Гаразд, завтра я їхатиму в Отей, то залишу в нього.

— Я можу на це розраховувати?

— Цілком.

— Річ у тім, що я хочу заздалегідь побалакати зі служницею.

— То балакай. Але на цьому край? Ти більше не будеш чіплятися до мене?

— Ніколи.

Кадрус так спохмурнів, що Андреа злякався, чи не доведеться йому остерігатися тієї зміни. Тим-то він постарався здаватися ще веселішим і безтурботнішим.

— Чого це ти так повеселів, — запитав Кадрус, — можна подумати, ніби ти вже доскочив спадщини!

— Та ще ні, на жаль! Але вже як доскочу...

— Та й що тоді?

— Одне тобі скажу: тоді друзів я не забуду.

— Авжеж, із твоєю пам’яттю!

— Ага, я думав, ти будеш вимагати від мене гроші.

— Я? Ти ба! Навпаки, я дам тобі добру пораду.

— Яку?

— Покинь тут цього персня із самоцвітом. Ти що, хочеш, щоб нас зловили? Хочеш занапастити нас обох?

— А що? — запитав Андреа.

— А те, що ти вбираєш ліврею, хочеш здаватися слугою, а на пальці залишаєш самоцвіт на п’ять тисяч франків.

— А нехай йому дідько! Ти вгадав! Знаєш, тобі треба працювати оцінювачем коштовностей!

— Авжеж, я знаюся на самоцвітах, у мене теж вони бували.

— Більше хвалися цим! — сказав Андреа і, нітрохи не гніваючись за ще одне здирство, хоч Кадрус цього й боявся, добротливо віддав йому персня.

Кадрус підніс його до очей, і Андреа зрозумів, що він розглядає грані.

— Це фальшивий самоцвіт, — сказав Кадрус.

— Жартуєш ти чи що? — обурився Андреа.

— Не гнівайся, ось перевіримо зараз.

Кадрус підійшов до вікна і провів каменем по склу; пролунав скрегіт.

— Confiteor![67] — сказав він, надіваючи персня на мізинець. — Я помилився; ці шахраї золотарі так підробляють камінці, що страшно вламуватися до їхніх крамниць. Ось іще одне ремесло, що відмирає вже!

— То що, — запитав Андреа, — уже край? Що ти ще хочеш? Може, віддати тобі ліврею, а заразом і кашкет? Не соромся, будь ласка.

— Та ні, ти, як по правді, добрий хлопчина. Більше не тримаю тебе і постараюся приборкати мою марнославність.

— Та стережися, щоб ти, продаючи самоцвіт, не влип у таку халепу, якої ти боявся із дукатами.

— Не турбуйся, я не збираюся продавати його.

«Принаймні до післязавтра», — подумав собі Андреа.

— Щасливий ти, шибенику, — сказав Кадрус. — Повертаєшся до своїх лакеїв, до своїх коней, ридвана і нареченої!

— Авжеж, — сказав Андреа.

— Сподіваюся, ти зробиш мені добрячий весільний подарунок того дня, як одружишся із донькою мого друга Данґляра?

— Я вже ж казав, що це просто твої вигадки.

— Який у неї посаг?

— Та кажу ж тобі...

— Мільйон?

Андреа стенув плечима.

— Будемо вважати, що мільйон, — провадив Кадрус, — та хоч скільки б у тебе було, я бажаю тобі ще більше.

— Дякую, — відказав Андреа.

— Я від щирої душі, — зареготав Кадрус. — Зачекай, я проведу тебе.

— Не турбуйся.

— Потурбуюся.

— Чому це?

— Тому що в мене замок із невеличким секретом; мені спало на думку завести його в себе; замок системи Юре і Фіше, переглянутий і виправлений Кадрусом. Як станеш капіталістом, я зроб­лю тобі такий самий.

— Дякую, — відказав Андреа, — я попереджу тебе за тиждень.

Вони попрощалися. Кадрус постояв на сходовому майданчику, аж упевнився на власні очі, що Андреа не лише спустився вниз, а й пройшов двориськом. Тоді він швиденько повернувся до хати, ретельно замкнув двері й, немов досвідчений архітектор, заходився вивчати план, що його намалював Андреа.

— Здається мені, — мовив він, — цей любий Бенедетто не проти був би отримати спадщину; і той, що наблизить днину, коли він запопаде п’ятсот тисяч франків, буде не гірший із-поміж його друзів.

V. Злам

Наступного дня по тому, як відбувалася оця розмова, яку ми описали, граф Монте-Крісто подався до Отея разом з Алі, кількома слугами та кіньми, яких він хотів побачити в ділі.

Ще напередодні він і не думав їхати туди, так само, як і Андреа. Спричинився до тієї мандрівки головно Бертуччо, який повернувся з Нормандії і привіз новини про дім і корвет. Дім був цілком готовий, а корвет уже з тиждень стояв на якорі в маленькій бухті з усією залогою із шести душ і, заладнавши всі формальності, ладен був хоч коли вирушити у море. Граф Монте-Крісто похвалив Бертуччо за тямущість і запропонував йому бути готовим до швидкого від’їзду, тому що хотів покинути Францію не пізніше ніж за місяць.

— А поки що, — сказав він йому, — може, мені потрібно буде проїхати за одну ніч до Трепора; я хочу, щоб мені приготували на шляху вісім підстав, аби я міг зробити ті п’ятдесят льє за десять годин.

— Ваша ясновельможність уже висловлювала таке бажання, — відказав Бертуччо, — і коні готові. Я їх придбав і сам розмістив у найзручніших пунктах, тобто в таких селах, де ніхто зазвичай не зупиняється.

— Чудово, — відказав граф Монте-Крісто, — я залишуся тут ще на кілька днів, то майте це на увазі.

Щойно Бертуччо вийшов із кімнати, щоб віддати потрібні розпорядження, на порозі постав Батістен; він ніс листа на позолоченій таці.

— А ви нащо прийшли? — запитав граф Монте-Крісто, побачивши, що він геть у куряві. — Я, здається, вас не гукав?

Не відповідаючи, Батістен підійшов до графа Монте-Крісто і подав йому листа.

— Дуже важливий і терміновий, — сказав він.

Граф Монте-Крісто відкрив його і прочитав: «Графа Монте-Крісто попереджають, що сьогодні вночі у його дім на Єлисейських Полях промкнеться людина, щоб викрасти папери, які він вважає захованими у бюрку, що стоїть у будуарі; граф Монте-Крісто настільки хоробрий чоловік, що не буде залучати до цього діла поліцію, тому що це втручання могло б дуже зашкодити людині, що сповіщає про все це. Пан граф сам може впоратися з грабіжником або через отвір у стіні, що відокремлює будуар від спальні, або заховавшись у самісінькому будуарі.

Присутність багатьох людей і вживання видимих заходів безпеки, звісно ж, зупинять грабіжника, і граф Монте-Крісто промине нагоду впізнати ворога, що його випадково виявила та особа, яка попереджає про це графа і яка, може, буде вже не в змозі вчинити це вдруге, якщо за невдалої спроби зловмисник вирішить учинити ще одну».

Спершу графові Монте-Крісто спало на думку, що це злодійська хитрість, примітивна пастка, що його сповіщають про невелику небезпеку, щоб відвернути його увагу від поважнішої загрози. Він уже зібрався було відправити того листа поліційному комісарові, попри попередження чи, може, й завдяки попередженню свого анонімного доброзичливця, аж йому спливло в голову, чи не зустрінеться він справді з якимось особистим своїм ворогом, котрого тільки він і може впізнати і який, за необхідності, тільки йому і може згодитися для чогось, як ото сталося з Фієско і тим мавром, що хотів його убити.

Ми знаємо графа Монте-Крісто, тож дарма й казати, що це був хоробрий і сильний духом чоловік, що брався до неможливого з тією снагою, якою ото відзначаються люди найвищого гарту. Усеньке його життя й рішення ні перед чим не відступати, що його він ухвалив і неухильно втілював, навчили графа Монте-Крісто знаходити невимовну втіху в його битвах із природою, що є Богом, і проти світу, якого можна було б прозвати дияволом.

— Навряд, щоб вони зібралися викрасти в мене папери, — сказав граф Монте-Крісто, — вони хочуть убити мене; це не грабіжники, а вбивці. Я нітрохи не хочу, щоб пан поліційний префект втручався в мої особисті справи. Авжеж, я достатньо багатий, щоб не обтяжувати бюджет префектури.

Граф Монте-Крісто нагукав Батістена, що, віддавши листа, вийшов із кімнати.

— Негайно повертайтеся до Парижа, — сказав він, — і привезіть сюди всіх слуг, що там лишилися. Вони всі потрібні будуть мені тут.

— То в домі нікого не залишиться, пане графе? — запитав Батістен.

— Ні, залишиться воротар.

— Може, пан граф візьме до уваги, що від воротаревої будки до будинку досить далеко.

— Та й що з того?

— Таж можуть обікрасти всенький дім, і він нічого не почує.

— Хто може обікрасти?

— Злодії.

— Віслюк ви, мосьпане. Я волію, щоб злодії обікрали всенький дім, аніж почувати нестачу слуг.

Батістен уклонився.

— Ви розумієте, — сказав граф Монте-Крісто, — привезіть сюди всіх до одного, та щоб у домі все було, як звичайно; замкніть лише віконниці першого поверху, та й годі.

— А на другому поверсі?

— Ви ж знаєте, вони ніколи не зачиняються. Ідіть.

Граф Монте-Крісто сказав, що буде обідати сам і прислуговувати йому буде Алі.

Він пообідав зі звичною стриманістю, а по обіді звелів Алі йти з ним і вийшов хвірткою, а потім, ніби гуляючи, дійшов до Булонського лісу, відтак ніби ненавмисне звернув до Парижа і вже у сутінках опинився коло свого дому на Єлисейських Полях.

У домі панувала цілковита тиша, тільки кволий вогник світився у будці воротаря, що стояла, як і казав ото Батістен, кроків за сорок від кам’яниці.

Граф Монте-Крісто притулився до дерева і своїм зірким поглядом окинув подвійну алею, перехожих і сусідні вулиці, щоб перевірити, чи не чатує на нього хтось. Хвилин за десять він упевнився, що ніхто за ним не стежить.

Тоді він підбіг із Алі до хвіртки, хутко увійшов і службовим входом, від якого в нього був ключ, пройшов у свою спальню, не торкнувшись жодної штори, тож навіть воротар не підозрював, що в дім, який він вважав порожнім, повернувся його пан.

Увійшовши до спальні, граф Монте-Крісто подав Алі знак зупинитися; потім він пішов у будуар і уважно його озирнув; усе було як завжди; секретер стояв на місці, ключ стирчав у замку. Він двічі обернув ключ, вийняв його, пішов до дверей спальні, зняв клямру засува і вийшов із будуара.

Тим часом Алі приніс і поклав на столі зброю, яку загадав узяти йому пан: короткий карабін і два пістолі з двома цівками, які давали такий самий точний приціл, як і пістолі, що з них ото стріляють у тирі. Отож, озброївшись у такий спосіб, граф Монте-Крісто тримав у руках життя п’ятьох людей.

Було десь пів на десяту; граф Монте-Крісто й Алі швиденько повечеряли вином і скибкою хліба; потім граф Монте-Крісто натиснув пружину однієї з тих розсувних кахлів, завдяки яким він мав змогу з одного покою бачити, що діється в іншому. Коло нього лежали його пістолі й карабін, а мурин Алі стояв поруч, тримаючи в руці топірець, форма якого залишалася незмінна ще від пори хрестових походів.

Крізь одне з вікон спальні, що, як і вікно будуару, виходило на Єлисейські Поля, граф Монте-Крісто бачив вулицю.

Так минули дві години; було геть темно, а все ж таки Алі своїм гострим зором дикуна і граф Монте-Крісто завдяки звичці до пітьми розрізняли найменше коливання гілляк у дворі.

Вогонь у будці воротаря давно вже погас.

Можна було припустити, що нападники, якщо справді мав бути напад, пройдуть сходами з долішнього поверху, а не залізуть у вікно.

Граф Монте-Крісто гадав, що зловмисники хочуть його вбити, а не обікрасти.

Тоді їхньою метою була його спальня, і вони дістануться до неї або таємними сходами, або вікном будуару.

Він поставив Алі коло дверей на сходи, а сам далі наглядав за будуаром.

На дзиґарі Дому Інвалідів вибило за чверть дванадцяту; вогкий західний вітер приніс до них три зловісні удари.

Не встиг іще завмерти останній удар, як граф Монте-Крісто почув із боку будуара якесь рипіння; потім ще і ще; четвертого разу він уже перестав сумніватися.

Графове серце закалатало. Хоч яка загартована людина у тривогах, хоч яка готова вона зустріти небезпеку, що їй загрожує, усе ж таки вона завжди відчуває із прискореного калатання серця і з легкого тремтіння, яка велика різниця існує поміж уявою і дійсністю, поміж задумом і його втіленням.

Граф Монте-Крісто знаком попередив Алі; той зрозумів, що небезпека насувається від будуару і підійшов ближче до свого пана.

Граф аж не тямився від нетерплячки дізнатися, хто ж його вороги і скільки там їх.

Вікно, що рипіло під різаком, було якраз навпроти того отвору, що в нього дивився граф Монте-Крісто. Його погляд зупинився на тому вікні. Він побачив, що в нічній пітьмі вимальовується якась темніша тінь; потім одна шибка потьмарилася, наче на неї знадвору наклеїли аркуш паперу, потім скло репнуло, та не впало. Через той зроблений отвір просунулася рука, що почала шукати засув; за мить вікно відчинилося, і з’явилася людина. Вона була сама.

— Ото хоробрий розбишака, — прошепотів граф Монте-Крісто.

Тієї ж таки миті Алі торкнувся його плеча, і він обернувся; мурин показував йому на те вікно у спальні, що виходило на вулицю.

Граф Монте-Крісто ступнув три кроки до того вікна; він знав, який чуйний його слуга. І справді, він побачив, що від брами навпроти відокремилася людина, залізла на тумбу і намагається розгледіти, що ж коїться у домі.

— Ага, — сказав він, — їх двоє: один діє, а другий чатує.

Він дав знак Алі не зводити очей із людини на вулиці, а сам повернувся до того, що заліз у будуар.

Розбишака уже ввійшов до покою й обережно просувався вперед, простягнувши перед собою руки.

Урешті він, либонь, обвикся з обставою; у будуарі було двоє дверей, і він позамикав їх на засуви.

Коли він підходив до тих, що провадили до спальні, граф Монте-Крісто подумав було, що він збирається увійти, і взяв пістоля; та він почув тільки бряжчання засува, що ковзнув у мідній клямці. То був тільки запобіжний захід, та й годі; нічний гість, не знаючи, що граф Монте-Крісто зняв клямру, міг почуватися тепер як удома і спокійнісінько взявся до праці.

Він непоспіхом дістав із кишені якийсь предмет, поставив його на столику, потім підійшов до бюрка, помацав замок і зауважив, що, всупереч його очікуванням, ключа там нема.

Та то був чоловік передбачливий, він усе обдумав. Граф Монте-Крісто почув характерне дзеленчання: так дзеленькає в’язка відмичок у руках слюсаря, що прийшов одімкнути зіпсований замок. Злодії прозвали їх соловейками, либонь, тому, що їм завдає втіхи, як вони чують, що ті співають ночами у замках.

— Та це просто злодій, — розчаровано пробурмотів граф Монте-Крісто.

Проте у темряві чоловік не міг підібрати належного знаряддя. Тоді він вдався до того предмета якого він поставив на столику: натиснув пружину, і відразу ж промінь світла, щоправда, кволий, та все ж таки достатній для того, щоб побачити, осяяв його руки й обличчя.

— От так пак! — вигукнув граф Монте-Крісто. — Та це ж...

Алі підняв топірець.

— Стій тут, — прошепотів йому граф Монте-Крісто, — і покинь сокирку; зброя нам більш не буде потрібна.

Потім докинув ще декілька слів, знизивши голос, тому що, почувши той вигук, що в нього вихопився, хоч і дуже тихий, розбишака стрепенувся і завмер у позі античного точильника ножів.

Вислухавши графа Монте-Крісто, Алі навшпиньки відійшов до стіни спальні і зняв з вішалки чорну одіж і трикутного капелюха. Граф Монте-Крісто тим часом хутко скинув із себе сурдут, камізельку і сорочку; у світлі тонкого променя, що промикався крізь шпарину, можна було розгледіти на його грудях тонкий і гнучкий панцир, яких у Франції, де більше не бояться кинджалів, уже ніхто не носить після Людовика ХVІ, який боявся, що його заріжуть, а замість цього йому відтяли голову.

Той панцир відразу ж зник під довгою сутаною, а чуприна графова під перукою з тонзурою; на ту перуку він надів трикутного капелюха, і це остаточно перетворило графа на священика.

Тим часом грабіжник, не почувши більше ні звуку, знову випростався, і поки граф Монте-Крісто ото перебирався, він підійшов до секретера, і замок його вже почав тріщати під соловейком.

— Гаразд, кілька хвилин ти ще попораєшся з ним, — пробурмотів граф Монте-Крісто, розраховуючи, вочевидь, на якийсь секрет у замку, що був невідомий грабіжникові попри його досвід.

І він підійшов до вікна.

Чоловік, що залазив на тумбу, тепер зліз із неї і ходив туди й сюди вулицею; та ось яке диво: замість того, щоб стежити за перехожими, які могли з’явитися або від Єлисейських Полів, або від передмістя Сент-Оноре, він, здається, цікавився лише тим, що діється у графовому домі, й усіляко намагався побачити, що ж коїться в будуарі.

Граф Монте-Крісто раптом ляснув себе по лобі, і на вустах його з’явилася мовчазна усмішка.

Він підійшов до Алі.

— Стій тут у темряві, — тихо звелів він йому, — і, хоч що там почуєш, хоч що там станеться, не виходь відціля і не показуйся, аж поки я гукну тебе на ім’я.

Алі кивнув.

Тоді граф Монте-Крісто дістав із шафи запалену свічку і, вилучивши мить, коли злодюга всеньку увагу зосередив на замку, тихенько відчинив двері, намагаючись, щоб світло падало на його обличчя.

Двері відчинилися так тихенько, що злодій нічого не почув. Та, на превеликий його подив, покій раптом залляло світло.

Він обернувся.

— Доброго вечора, любий пане Кадрусе! — сказав граф Монте-Крісто. — Що це ви робите тут о такій пізній порі?

— Панотець Бузоні! — вигукнув Кадрус.

І, не тямлячи, як це тут опинився цей дивний відвідувач, він випустив додолу в’язку відмичок і завмер, наче його правцем поставило.

Граф Монте-Крісто став поміж Кадрусом і вікном, відрізавши в такий спосіб переляканому грабіжникові єдиний шлях до відступу.

— Панотець Бузоні! — повторив Кадрус, сторопіло дивлячись на графа.

— Авжеж, панотець Бузоні! — сказав граф Монте-Крісто. — Він-таки, і я дуже радий, що ви впізнали мене, любий пане Кадрусе, бо це свідчить про те, що у вас добряча пам’ять, адже, якщо не помиляюся, ми з вами не бачилися вже років із десять.

Цей спокій, ця іронія, цей владний тон викликали в Кадруса такий жах, що в нього й голова пішла обертом.

— Панотець! — бурмотів він, заламуючи руки, і зуби його цокотіли.

— Отож, ми вирішили обікрасти графа Монте-Крісто? — провадив гаданий панотець.

— Пане абате, — прошепотів Кадрус, марно намагаючись прослизнути повз графа до вікна, — пане абате, я й сам не знаю... повірте... клянуся вам...

— Вирізане скло, — провадив граф Монте-Крісто, — ліхтар, в’язка відмичок, майже відчинений секретер — усе це саме за себе свідчить.

Кадрус безпомічно озирався, шукаючи куток, де можна було б сховатися, або шпарину, крізь яку можна було б прослизнути.

— Бачу, ви такий, як і раніш, пане вбивце, — сказав граф Монте-Крісто.

— Пане абате, якщо ви все знаєте, то повинні знати й те, що це не я, це Карконта; це і суд визнав, адже мені дали тільки каторгу.

— Хіба ви вже відбули свій термін, що знову намагаєтеся туди потрапити?

— Ні, панотче, мене звільнив відтіля один чоловік.

— Той чоловік надав суспільству велику послугу.

— Та я пообіцяв... — сказав Кадрус.

— Отож, ви втекли з каторги? — урвав його граф Монте-Крісто.

— Та вже ж, — відказав Кадрус.

— Рецидив за обтяжливих обставин?... За це, як не помиляюся, карають гільйотиною. Тим гірше, дьяволо, як ото жартують у мене на батьківщині.

— Пане абате, я піддався на спокусу.

— Усі злочинці кажуть таке.

— Убогість...

— Облиште, — зневажливо сказав Бузоні, — убогий чоловік жебракує, краде хліб на прилавку, та не залазить у порожній дім, щоб зламати секретер. А коли золотар Жоаннес відлічив вам сорок п’ять тисяч франків за той самоцвіт, що його ви отримали від мене, і ви убили його, щоб заволодіти й самоцвітом, і грішми, ви теж учинили від злиднів?

— Вибачте мені, панотченьку, — сказав Кадрус, — ви вже порятували мене якось, то порятуйте ще раз.

— Не маю особливого бажання вчинити такий дослід іще раз.

— Ви тут сам, пане абате? — спитався Кадрус, благально склавши долоні. — Чи десь поруч поховалися жандарми, щоб загарбати мене?

— Я сам, — сказав абат, — і я ладен змилуватися над вами, і хоч моє м’яке серце може призвести до нового лиха, я вас відпущу, якщо ви мені у всьому зізнаєтеся.

— Панотче, — вигукнув Кадрус, підходячи на крок до графа Монте-Крісто, — ви і справді мій рятівник!

— Кажете, вам допомогли втекти з каторги?

— Правда, свята правда, повірте мені, пане абате!

— Хто?

— Англієць один.

— Як на ймення?

— Лорд Вілмор.

— Я його знаю, то перевірю, чи не брешете ви.

— Щиру правду кажу, пане абате.

— То цей англієць опікав вас?

— Не мене, а молодого корсиканця, із яким ми були скуті тим самим ланцюгом.

— Як звали того молодика?

— Бенедетто.

— Це тільки наймення.

— У нього не було прізвища, він байстрюк.

— І той юнак утік разом із вами?

— Так.

— Як це сталося?

— Ми працювали в Сен-Мандріє, біля Тулона. Ви знаєте Сен-Мандріє?

— Авжеж.

— Отож, поки всі спали від півдня до першої пополудні...

— Каторжники сплять по обіді! Ото і жалій їх після цього! — вигукнув панотець.

— Де ж пак! — вигукнув Кадрус. — Ми ж не пси, щоб гарувати безперестану!

— На щастя для псів, — буркнув граф Монте-Крісто.

— Поки всі відпочивали, ми одійшли трохи убік і перепиляли кайдани терпугом, якого дав нам той англієць, а потім попливли.

— А що сталося з тим Бенедеттто?

— Хтозна.

— Ви повинні знати.

— Їй-богу, не знаю. Ми розлучилися з ним у Єрі.

І щоб надати своїм запевненням більшої ваги, Кадрус ступнув іще крок до абата, що й далі стояв на місці зі спокійним і допитливим виглядом.

— Брешете, — владно сказав абат Бузоні.

— Панотче!..

— Брешете! Цей чоловік і далі ваш приятель, а може, і спільник.

— Пане абате!

— Із чого жили ви відтоді, як утекли з Тулона? Ану кажіть.

— Із чого попало.

— Брешете! — утретє заявив панотець ще владнішим тоном.

Кадрус перелякано глянув на священика.

— Ви жили, — сказав той, — із тих грошей, що їх він вам давав.

— Авжеж, — це правда, — відказав Кадрус, — адже він став сином одного вельможі.

— Як це може бути він його сином?

— Незаконним сином.

— А як звати того вельможу?

— Граф Монте-Крісто, якому належить цей дім.

— Бенедетто — графів син? — здивовано перепитав граф Монте-Крісто.

— Так воно виходить ніби. Граф знайшов йому названого батька, граф дає йому чотири тисячі щомісяця, граф лишив йому в заповіті п’ятсот тисяч франків.

— Ти ба! — сказав гаданий священик, здогадуючись, у чім тут річ. — А як же зветься цей молодик?

— Андреа Кавальканті.

— То це той самий юнак, якого вітає у себе мій друг граф Монте-Крісто, той, що збирається одружитися з панною Данґляр?

— Атож.

— І ви терпите це, нещасний! Знаючи його життя і тавро, що лежить на нім?

— А чому це ставатиму я на заваді приятелеві? — запитав Кадрус.

— Та ж певно, тепер це моє діло — попередити пана Данґляра.

— Не робіть цього, панотче!

— Чому?

— Бо позбавите нас шматка хліба.

— То ви гадаєте, задля того, щоб зберегти двом негідникам шмат хліба, я буду брати участь у їхньому шахрайстві, стану спільником у їхніх злочинствах?

— Панотченьку! — благав Кадрус, ще ближче підходячи до нього.

— Ні, я все розкажу.

— Кому це?

— Панові Данґляру.

— Дідька лисого! — вигукнув Кадрус вихопивши ножа і вдаривши ним абата в груди. — Нічого ти не скажеш, абате!

На превеликий його подив, клинок не вгруз у тіло, а відскочив.

Тієї ж миті граф Монте-Крісто ухопив його лівою рукою за п’ясть і здавив її так міцно, що ніж випав із Кадрусових пальців і негідник заволав від болю.

Та граф Монте-Крісто не звертав уваги на той галас, а вивертав йому п’ясть, аж той повалився спершу навколішки, а потім ницьма додолу.

Граф Монте-Крісто поставив йому ногу на голову і сказав:

— Треба було б роздушити тобі череп, мерзотнику.

— Згляньтеся, згляньтеся наді мною! — волав Кадрус.

Граф Монте-Крісто прийняв ногу.

— Встань! — звелів він.

Кадрус підвівся на ноги.

— Ох і рука у вас, панотче! — сказав він, розтираючи закляклу п’ясть. — Ох і сила!

— Замовкни! Господь дає мені силу, щоб приборкати таку звірюку, як ти оце. Я дію ім’ям його, запам’ятай, негіднику. І якщо я помилував тебе оце, то лише задля того, щоб сприяти промислу Господньому.

— Ох! — пробурмотів Кадрус, насилу вертаючись до тями.

— Ось тобі папір і ручка. Пиши те, що я продиктую тобі.

— Та не вмію я писати, пане абате.

— Брешеш! Бери і пиши.

Кадрус покірно сів і написав: «Мосьпане, чоловік, якого ви вітаєте в себе і за якого ви збираєтеся віддати вашу доньку, в’язень, що втік зі мною з Тулонської каторги; у нього був номер 59, а в мене 58. Він звався Бенедетто; свого справжнього наймення він не знає, тому що ніколи не знав своїх батьків».

— Підписуй! — звелів граф Монте-Крісто.

— Ви хочете погубити мене?

— Якби я хотів погубити тебе, дурню, то віддав би тебе поліцаям; та й коли записка потрапить до поліції, тобі, либонь, уже не буде чого боятися; підписуй-бо.

Кадрус підписав.

— Пиши: панові баронові Данґляру, банкірові, вулиця Шосе-Д’Антен.

Кадрус написав адресу.

Священик узяв записку.

— А тепер іди собі, — звелів він.

— Як?

— Як ото й прийшов.

— Ви хочете, щоб я виліз вікном?

— Ти ж заліз ним.

— Ви щось надумали проти мене, пане абате?

— Дурню, що ж я можу надумати?

— Чому б вам не випустити мене брамою?

— Нащо будити воротаря?

— Панотченьку, скажіть, що ви не бажаєте моєї смерті.

— Я хочу того, що хоче Бог.

— Та присягніться, що не вб’єте мене, поки я спускатимуся.

— Дурень ти, та ще й боягуз неабиякий!

— Що ви зі мною вчините?

— Про це в тебе треба спитатися. Я хотів учинити тебе щасливою людиною, а ти став убивцею!

— Пане абате, — прошепотів Кадрус, — спробуйте востаннє.

— Гаразд, — сказав граф Монте-Крісто. — Ти знаєш, що я завжди дотримуюся слова.

— Ага, — сказав Кадрус.

— Якщо ти прийдеш додому цілий і неушкоджений...

— А кого мені боятися, крім вас?

— Якщо ти прийдеш додому цілий і неушкоджений, їдь із Парижа, покинь Францію, і хоч де ти будеш, поки ти житимеш чесно, то отримуватимеш від мене невеличку пенсію; бо якщо ти прийдеш додому цілий і неушкоджений, то...

— То?.. — питав, тремтячи, Кадрус.

— То я вважатиму, що Бог простив тобі, і я тобі теж прощу.

— Ви так лякаєте мене... — задкуючи, пробурмотів Кадрус.

— Іди вже! — звелів граф Монте-Крісто, показуючи Кадрусові на вікно.

Ще не зовсім заспокоївшись від тих обіцянь, Кадрус виліз у вікно і поставив ногу на драбину. Там він і завмер, здригаючись усенький.

— Злазь тепер, — звелів священик, згорнувши руки на грудях.

Кадрус урешті второпав, що з боку панотця загрози нема, і почав спускатися.

Тоді граф Монте-Крісто підійшов до вікна зі свічкою в руках, аж із вулиці можна було розгледіти, що один спускається з вікна, а другий світить йому.

— Що ви робите, пане абате? — вигукнув Кадрус. — А, не дай Боже, поліцаї...

І він дмухнув на свічку.

Потім побрався униз; та цілком заспокоївся, аж коли ступив на землю.

Граф Монте-Крісто повернувся до спальні й, окинувши швидким поглядом сад і вулицю, побачив спершу Кадруса, що, спустившись у сад, пройшов ним і притулив драбину у протилежному кінці огорожі, щоб не перелазити там, де він уже переліз.

Потім, глянувши знову на вулицю, він побачив, як той чоловік, що очікував Кадруса, побіг тим боком вулиці, що й Кадрус, і зупинився саме на тому розі, де той збирався перелізти.

Кадрус помалу виліз драбиною і, діставшись останніх щаблів, поглянув за огорожу, щоб упевнитися, що на вулиці нікого нема.

Там не видно було й душі, не чутно було навіть найменшого шереху.

Дзиґар на Домі Інвалідів вибив першу ночі.

Тоді Кадрус верхи сів на огорожі й, потягнувши до себе драбину, перекинув її через мур; потім знову почав спускатися чи радше з’їжджати драбиною, що свідчило про те, що те діло він робить не вперше.

Та він уже не міг зупинитися. Хоч він і побачив, як із темного закутка вискочив якийсь чоловік, хоч і вгледів, уже торкнувшись землі, як той замахнувся, та перш аніж він устиг взятися до оборони, та рука так ударила його у спину, що він впустив драбину і зарепетував:

— Ґвалт!

Тут-таки його вдарили ще раз у бік, і він упав.

— Убивають! — заволав він.

Зарізяка вхопив його за чуприну і завдав третього удару у груди.

Побачивши, що він уже замовк, убивця підняв його голову за чуба; Кадрусові очі були заплющені, рот перехнябився. Зарізяка подумав, що він мертвий, відпустив голову й утік.

Тоді Кадрус утямив, що він зник, звівся на лікоть і з останніх сил хрипко заволав:

— Ґвалт! Умираю! На поміч, панотченьку, на поміч!

Той страшенний галас розітнув нічну пітьму. Відчинилися двері службового входу, потім садова хвіртка, і Алі зі своїм паном підбіг до нього з ліхтарем.

VI. Кара Господня

Кадрус і досі жалібно волав:

— Панотче, на поміч, на поміч!

— Що сталося? — запитав граф Монте-Крісто.

— На поміч! — повторив Кадрус. — Мене зарізали!

— Ми йдемо, потерпіть.

— Край уже! Пізно! Ви прийшли подивитися, як я умиратиму. Ох і удари! Стільки крові!

І він зомлів.

Алі з його паном узяли пораненого і перенесли в дім. Там граф Монте-Крісто звелів роздягнути його і побачив три страшенні рани.

— Господе, — сказав він, — часом твоя помста повільна; та тоді вона ще грізніша приходить із неба.

Алі дивився на свого пана, ніби питав, що ж робити далі.

— Їдь у передмістя Сент-Оноре до пана де Вільфора, королівського прокурора, і привези його сюди. А передніше розбуди воротаря і пошли його до лікаря.

Алі послухався й лишив гаданого абата наодинці з Кадрусом, що лежав непритомний.

Коли сердега знову розплющив очі, граф Монте-Крісто сидів за декілька кроків од нього і дивився на нього з виразом похмурого співчуття і, здавалося, тихенько шепотів молитву.

— Лікаря, лікаря! — застогнав Кадрус.

— Уже пішли по нього, — відказав панотець.

— Знаю, це марно, мене вже не врятувати, та, може, він зміцнить мої сили, і я встигну зробити заяву.

— Про що?

— Про те, хто вбив мене.

— То ви його знаєте?

— Де ж пак не знати! Це Бенедетто.

— Той самий молодий корсиканець?

— Атож.

— Ваш приятель?

— Авжеж. Він дав мені план графового дому, сподіваючись, либонь, що я уб’ю пана графа і він здобуде спадщину або що пан граф уб’є мене і тоді він позбудеться мене. А потім він підстеріг мене на вулиці й забив.

— Я послав по лікаря і королівського прокурора.

— Запізно він прийде, — сказав Кадрус, — я відчуваю, що вся кров із мене випливає.

— Зачекайте, — сказав граф Монте-Крісто.

Він вийшов із кімнати і повернувся зі слоїчком у руках.

Кадрусові очі, страшні у своїй непорушності, під час його відсутності ні на мить не відривалися від дверей, якими, він відчував, мала прийти поміч.

— Хутчій, панотченьку, хутчій! — вигукнув він. — Я зараз зомлію.

Граф Монте-Крісто підійшов до пораненого й улляв у його сині губи три краплі плину зі слоїчка.

Кадрус глибоко зітхнув.

— Ще... ще... — мовив він. — Ви повертаєте мене до життя.

— Ще дві краплі, і ви умрете, — відказав абат.

— Чому ж ніхто не йде? Я хочу сказати, хто мене вбив!

— Хочете, я напишу за вас заяву? Ви її підпишете.

— Авжеж... авжеж... — сказав Кадрус, і очі його заблищали від думки про ту посмертну помсту.

Граф Монте-Крісто написав: «Я помираю від руки корсиканця Бенедетто, мого товариша на Тулонській каторзі, який був там під номером 59».

— Хутчій, хутчій! — сказав Кадрус. — А то я не встигну підписати.

Граф Монте-Крісто подав Кадрусові перо, і той, зібравши рештки своїх сил, підписав заяву й відкинувся назад.

— Решту ви розкажете самі, пане абате, — сказав він. — Ви скажете, що він прозиває себе Андреа Кавальканті, що мешкає в готелі Принців, що... о Боже, я помираю!

І Кадрус знову зомлів. Панотець підніс до його обличчя слоїк, і поранений знову розплющив очі.

Палке бажання помститися не покинуло його, поки він був непритомний.

— Ви все розкажете, еге ж, пане абате?

— Усе це, звісно, і ще багато чого.

— А що ще?

— Скажу, що він, либонь, дав вам план цього дому, сподіваючись, що пан граф уб’є вас. Скажу, що він попередив графа листом, скажу, що цього листа отримав я, оскільки пан граф поїхав, тож я вас і чекав.

— І його скарають на горло, еге ж? — запитав Кадрус. — Його стратять, ви обіцяєте мені? Я вмираю з цією надією, мені так легше помирати.

— Я скажу, — провадив граф Монте-Крісто, — що він прийшов услід за вами, що весь час чатував на вас, що, побачивши, як ви вилізли з вікна, побіг за ріг і там заховався.

— То ви все це бачили?

— Згадай мої слова: «Якщо ти прийдеш додому цілий і неушкоджений, я вважатиму, що Господь простив тобі, то і я тобі прощу».

— І ви не попередили мене? — вигукнув Кадрус, намагаючись звестися на лікоть. — Ви знали, що він мене уб’є, щойно я вийду звідси, і ви мене не попередили?

— Ні, тому що в руках Бенедетто я бачив Божий суд, і я вважав блюзнірством опиратися волі Божій.

— Божий суд! Не кажіть мені про нього, панотче, ви найліпше знаєте, що якби він існував, декотрі люди зазнали б справедливої кари.

— Потерпіть-но! — сказав священик таким голосом, що вмираючий аж здригнувся. — Потерпіть!

Кадрус уражено зиркнув на графа Монте-Крісто.

— Крім того, — сказав абат, — Господь милостивий був до всіх, він був милостивий і до тебе. Він передовсім батько, а потім уже суддя.

— То ви вірите в Бога? — поспитався Кадрус.

— Якби я мав нещастя не вірити у нього досі, — сказав граф Монте-Крісто, — я повірив би зараз, коли дивлюся оце на тебе.

Кадрус звів до неба зціплені кулаки.

— Послухай, — сказав абат, простягаючи руку над пораненим, наче наказуючи йому вірити, — ось що вчинив для тебе Бог, якого ти заперечуєш у твою смертну годину: він дав тобі здоров’я, силу, забезпечену працю, навіть друзів, одне слово, таке життя, яке задовольнило б хоч якого чоловіка зі спокійним сумлінням і природними бажаннями. Що ж учинив ти, замість того, щоб скористатися тими дарунками, які Господь так рідко посилає з такою щедрістю? Ти омерзотився у неробстві й почав пиячити, а потім зрадив свого найліпшого друга.

— Допоможіть! — заволав Кадрус. — Мені не священик потрібен, а лікар, може, мої рани не смертельні, я не помру, мене ще можна порятувати!

— Ти смертельно поранений, і якби не дав я тобі цього плину, ти був би вже мертвий. Ото слухай-бо!

— Страшний ви священик! — прошепотів Кадрус. — Замість того, щоб утішати вмираючого, ви позбавляєте його останньої надії!

— Слухай, — повторив абат, — коли ти зрадив свого друга, Бог іще не покарав тебе за це, а застеріг; ти зубожів, почав голодувати. Половину того життя, яке ти міг присвятити набуванню земних благ, ти переймався заздрощами. Уже тоді ти думав про злочин, виправдовуючи себе у власних очах убозтвом. Господь послав тобі диво, подарував тобі з моїх рук у твоїй бідності багатство, що мало бути величезне для такого злидаря, як ти оце. Та це неочікуване, негадане і нечуване багатство здалося тобі замалим, допіру воно опинилося у твоїх руках; тобі закортіло подвоїти його. І в який спосіб? Убивством. Ти подвоїв його, і Господь забрав його в тебе і поставив тебе перед людським судом.

— То не я, — сказав Кадрус, — не я хотів забити того єврея, то Карконта.

— Авжеж, — сказав граф Монте-Крісто. — І Господь у безмежному своєму милосерді не покарав тебе смертю, якої ти заслуговуєш по справедливості, а дозволив, щоб твої слова зворушили суддів, і вони лишили тобі життя.

— А як! Відправили мене на довічну каторгу! Гарне милосердя!

— Те милосердя, нещасний, ти однак уважав милосердям, коли його виявили тобі. Твоє підле серце, що трусилося в очікуванні смерті, закалатало від радості, почувши про твою вічну ганьбу. Тому що ти, як і всі каторжники, подумав: із каторги можна втекти, а з могили не можна. І ти мав рацію; в’язнична брама раптом відчинилася перед тобою. У Тулон приїздить англієць, який присягнувся собі позбавити двох людей від безчестя; його вибір падає на тебе і твого приятеля; тобі припадає нове щастя, у тебе є і гроші, й спокій, ти можеш знову жити як людина, ти, який приречений був на життя каторжника; і тоді, нещасний, ти втретє спокушаєш Господа. Ні, кажеш ти, мені цього замало, хоч насправді в тебе було більше, ніж будь-коли до того, і ти вчиняєш третій злочин, який нічого не викликало і ніщо не виправдовує. Терпіння Господнє вичерпалося. Господь тебе покарав.

Кадрус слабнув на очах.

— Води, — сказав він, — дайте води... я всенький палаю!

Граф Монте-Крісто подав йому склянку води.

— Падлюка цей Бенедетто, — сказав Кадрус, віддавши склянку, — він таки вивернеться.

— Ніхто не вивернеться, кажу тобі... Бенедетто буде покараний!

— Тоді й вас покарають, — сказав Кадрус, — адже ви не виконали священицького обов’язку... Ви мусили не дати Бенедетто убити мене.

— Я! — сказав граф Монте-Крісто, посміхнувшись, аж кров захолола у жилах розбишаки. — Я повинен був не дати Бенедетто убити тебе, після того як ти зламав ножа об панцир на моїх грудях... Авжеж, якби я побачив твоє смирення і каяття, то, може, й завадив би Бенедетто убити тебе, та ти був зухвалий і підступний, тож я дозволив, щоб здійснилася воля Божа.

— Не вірю я у Бога! — крикнув Кадрус. — Та й ти не віриш у нього... ти брешеш... брешеш!

— Мовчи, — сказав абат, — ти втрачаєш останні краплі крові, що ще лишилися у твоїх жилах... Ти не віриш у Бога, а вмираєш від його руки! Ти не віриш у Бога, а Господь чекає тільки однісінької молитви, одного слова, одної сльози, щоб простити... Бог, який міг так скерувати кинджал убивці, щоб ти помер на місці, Бог дав тобі ці хвилини, щоб покаятися... Зазирни у свою душу і покайся!

— Ні, — сказав Кадрус, — ні в чому я не каюся! Бога нема, провидіння нема, існує тільки випадок.

— Є провидіння, є Господь, — сказав граф Монте-Крісто. — Поглянь: ось ти вмираєш, у відчаї заперечуючи Бога, а я стою перед тобою, багатий, щасливий, у розквіті сил, і молюся тому Богові, у якого ти намагаєшся не вірити й усе ж таки віриш у глибині душі.

— Але хто ж ви? — запитав Кадрус, глянувши згасаючими очима на графа.

— Поглянь уважно, — сказав граф Монте-Крісто, узявши свічу і піднісши її до свого обличчя.

— Ви абат... панотець Бузоні...

Граф Монте-Крісто здер перуку і струснув довгим темним волоссям, що так гарно облямовувало його бліде обличчя.

— Боже, — з жахом сказав Кадрус, — якби не це чорне волосся, то я сказав би, що ви той англієць, лорд Вілмор.

— Не абат Бузоні я і не лорд Вілмор, — відказав граф Монте-Крісто. — Придивися уважніш, глянь у минуле, у найдавніші твої спогади.

У тих графових словах була така магнетична сила, що кволі почуття сердеги ожили востаннє.

— І справді,— сказав він, — я наче бачив уже вас десь, наче знав колись вас.

— Авжеж, Кадрусе, ти мене бачив, ти знав мене.

— Та хто ж ви урешті? І чому, якщо ви мене знали, ви даєте мені померти?

— Тому що ніщо не може тебе порятувати, Кадрусе, рани твої смертельні. Якби тебе можна було ще врятувати, я подумав би, що це останній знак милосердя Божого, і спробував би, клянуся тобі могилою свого батька, повернути тебе до життя і каяття.

— Могилою твого батька! — вигукнув Кадрус, у якому спалахнув останній пломінець життя, і звівся, щоб поглянути ближче на людину, що виголосила цю найсвященнішу клятву. — То хто ж ти такий?

Граф Монте-Крісто стежив за розвитком агонії. Він збагнув, що цей спалах останній; тоді він схилився над умираючим і зупинив на ньому спокійний і сумовитий погляд.

— Я, — сказав він йому, — я...

І з його розтулених вуст злинуло наймення, яке він промовив так тихо, наче й сам боявся почути його.

Кадрус звівся навколішки, простягнув руки, відсахнувся, а потім склав долоні й останнім зусиллям звів їх до неба.

— О Боже мій, Боже мій! — вигукнув він. — Прости, що я заперечував тебе, ти існуєш, ти справді батько небесний і суддя на землі! Господе, Боже мій, а я не вірив у тебе! Господе, прийми душу мою!

І, заплющивши очі, Кадрус повалився горізнач із останнім зойком і останнім зітханням.

Кров відразу ж перестала цебеніти з ран.

Він був мертвий.

— Один! — загадково промовив граф Монте-Крісто, дивлячись на спотворений смертю труп.

За десять хвилин по тому прибув лікар і королівський прокурор. Одного припровадив воротар, другого Алі, і зустрів їх панотець Бузоні, що молився коло узголів’я небіжчика.

VII. Бошан

Цілісінькі два тижні в Парижі тільки й балакали про цю зухвалу спробу обікрасти графа Монте-Крісто. Перед смертю злодій підписав заяву, в якій вказував на якогось Бенедетто, як на свого вбивцю. Поліції звеліли пустити слідами убивці всіх своїх агентів.

Кадрусового ножа, злодійського ліхтаря, в’язку відмичок і всеньку його одіж, за винятком камізельки, якої ніде не знайшли, долучили до справи; тіло відправили в трупарню.

Граф Монте-Крісто всім казав, що це сталося, коли він був у себе в Отеї, тож він знає про все це зі слів абата Бузоні, який, за дивним збігом обставин, попросив у нього дозволу пробути ту ніч у його домі, щоб поробити виписки з деяких рідкісних книг, що були у графовій бібліотеці.

Тільки Бертуччо бліднув щоразу, як при ньому вимовляли ім’я Бенедетто, та кольором лиця Бертуччо ніхто не цікавився.

Вільфор, якого погукали на місце злочину, захотів сам узятися до тієї справи і провадив її з тим заповзяттям, із яким завжди ставився до кримінальних справ, які провадив особисто.

Та минуло вже три тижні, а найретельніші пошуки не дали нічого; у світських колах уже почали забувати про той замах на крадіжку і про вбивство злодія його спільником і заходилися обговорювати майбутнє весілля панни Данґляр та графа Андреа Кавальканті.

Шлюб той майже офіційно вже оголосили, тож Андреа бував у банкіровому домі як наречений.

Написали старому Кавальканті; той дуже схвально відгукнувся про цей шлюб і тільки шкодував, що служба заважає йому покинути Парму, де він оце перебуває, і погодився виділити капітал, який приноситиме півтораста тисяч ліврів річного зиску.

Домовилися, що три мільйони помістять у Данґляра, який пустить їх ув обіг; щоправда, знайшлися люди, котрі висловили юнакові сумніви у надійному становищі справ його майбутнього тестя, який останнім часом зазнавав на біржі невдачі за невдачею; проте Андреа, переповнений високою довірою і безкористям, відкинув усі ті порожні чутки і був навіть настільки делікатний, що й слова не сказав про них баронові.

Недарма барон був у захваті від графа Андреа Кавальканті.

Що ж до панни Ежені Данґляр, то у своїй інстинктивній неприязні до заміжжя вона була рада, що з’явився Андреа як спосіб позбутися Морсера; та коли Андреа став надто близький, вона почала ставитися до нього з очевидною відразою.

Може, барон і помітив це, та оскільки він міг подумати, що це тільки примха, то вдав, ніби не звертає на те уваги.

Тим часом відстрочення, яке обумовив Бошан, добігало краю. До речі, Морсер мав змогу належно оцінити пораду графа Монте-Крісто, який переконував його, що ліпше буде пустити те діло у непам’ять; ніхто не звернув уваги на газетний допис, що стосувався генерала, і нікому й на думку не спало впізнати в офіцерові, що здав Янінський замок, шляхетного графа, який засідає в Палаті перів.

Проте Альбер вважав себе ображеним, тому що не підлягало сумнівові те, що ті образливі для нього рядки хтось навмисне помістив у газеті. Крім того, Бошанова поведінка наприкінці їхньої розмови лишила в його душі гіркий осад. Тож він плекав думку про поєдинок, справжню причину якого, якщо, звісно, Бошан погодиться на те, він сподівався приховати навіть від своїх секундантів.

Бошана ніхто не бачив відтоді, як Альбер був у нього; коли він питав про нього, казали, що він кудись подався.

Де ж він був? Того ніхто не знав.

Якось уранці Альбера збудив покойовий слуга і доповів йому про те, що прийшов Бошан. Альбер продер очі, звелів попросити Бошана зачекати внизу, в курильній кімнаті, хутко вбрався і спустився вниз.

Він застав Бошана, коли той ходив туди-сюди кімнатою. Угледівши його, Бошан зупинився.

— Те, що ви самі прийшли до мене, не чекаючи сьогоднішнього мого візиту, здається мені доброю прикметою, — сказав Альбер. — Що ж, кажіть хутчій, чи можу я простягнути вам руку і сказати: Бошане, зізнайтеся, що то була неправда і залиштеся моїм другом. Чи я просто повинен вас запитати: яку зброю ви обираєте?

— Альбере, — відказав Бошан із сумом, що здивував Морсера, — сядьмо і побалакаймо.

— Але, як на мене, мосьпане, перш ніж сісти, ви мали б дати мені відповідь, чи не так?

— Альбере, — відказав газетяр, — бувають такі обставини, коли це найважче — дати відповідь.

— Я полегшу це вам, шановний пане, повторивши моє запитання: берете ви назад свій допис, — так чи ні?

— Морсере, так просто не відповідають: так чи ні, коли справа стосується честі, суспільного становища, самісінького життя такої людини, як генерал-лейтенант граф де Морсер, пер Франції.

— А що ж тоді роб­лять?

— Роблять те, що вчинив я, Альбере. Кажуть собі: гроші, час і зусилля ніякої ваги не мають, якщо йдеться про репутацію й інтереси цілої родини. Кажуть ось що: мало самої імовірності, потрібно мати певність, якщо вже йдеш битися на смерть із другом. Кажуть собі: якщо мені доведеться схрестити шпагу чи обмінятися пострілом із чоловіком, якому я три роки приязно потискав долоню, то принаймні я повинен знати, чому я роб­лю це, щоб прийти до бар’єра з чистим серцем і спокійною совістю, які необхідні людині, коли вона боронить своє життя.

— Добре, добре, — нетерпляче сказав Альбер, — але що все це означає?

— Це означає, що я допіру приїхав з Яніни.

— З Яніни? Ви?

— Авжеж, я.

— Не може того бути!

— Любий Альбере, ось мій паспорт; погляньте на візи: Женева, Мілан, Венеція, Трієст, Дельвіно, Яніна. Сподіваюся, ви повірите поліції однієї республіки, одного королівства й одної імперії?

Альбер глянув на паспорт і з подивом зиркнув на Бошана.

— Ви були в Яніні? — перепитав він.

— Альбере, якби ви були мені чужий, незнайомий, якби ви лорд якийсь були, як ото той англієць, що декілька місяців тому прийшов вимагати в мене сатисфакції і якого я вбив, щоб позбутися його, то ви чудово розумієте, що я не завдав би на себе стільки праці; та мені здавалося, що з поваги до вас я повинен це вчинити. Мені потрібен був тиждень, щоб дістатися туди, тиждень, щоб повернутися, чотири дні карантину і дві доби на місці — оце і становило рівнісінько три тижні. Сьогодні вночі я повернувся, і ось я у вас.

— О Боже, стільки передмов, Бошане! Чому ви зволікаєте і не кажете того, що я чекаю від вас?

— Як по правді, Альбере...

— Можна подумати, ви не зважуєтеся.

— Авжеж, я боюся.

— Ви боїтеся зізнатися, що ваш кореспондент обманув вас? Облиште самолюбство, Бошане, і зізнавайтеся, адже у вашій хоробрості ніхто не сумнівається.

— Геть не так усе, — прошепотів газетяр, — а навпаки...

Альбер зблід як смерть; він хотів було сказати щось, та слова завмерли в нього на вустах.

— Друже мій, — дуже лагідно мовив Бошан, — повірте, я радий був би перепросити вас від усього серця, та, на жаль...

— Та що?

— Ця інформація правдива, друже мій.

— Та невже! І цей французький офіцер...

— Так.

— Цей Фернан?

— Так.

— Зрадник, що здав фортеці паші, на службі в якого він був...

— Перепрошую за те, що мушу я вам сказати, друже мій: цей чоловік — ваш батько!

Альбер шалено сіпнувся, щоб кинутися на Бошана, але газетяр стримав його, не так рукою, як лагідним поглядом.

— Ось, друже мій, — сказав він, діставши з кишені папір, — ось доказ.

Альбер розгорнув той документ; то була заява чотирьох значних громадян Яніни, яка засвідчувала, що полковник Фернан Мондего, полковник-інструктор на службі у візира Алі-Тебеліна, здав янінський замок за дві тисячі гаманців.

Підписи були завірені консулом.

Альбер похитнувся і приголомшено повалився у фотель.

Тепер уже не могло бути сумнівів, прізвище тут цілком зазначалося.

Після хвилини нічного відчаю він не втерпів, усеньке тіло його напнулося, і з очей покотилися сльози.

Бошан із глибоким сумом глянув на вбитого горем друга, а потім підійшов до нього.

— Альбере, — сказав він, — тепер ви мене розумієте? Я хотів особисто все бачити, у всьому впевнитися, сподіваючись, що все з’ясується у тому сенсі, який буде сприятливий для вашого батька, сподівався, що я зможу захистити його добре ім’я. Та навпаки, із тих відомостей, що я їх зібрав, випливає, що той офіцер-інструктор Фернан Мондего, якому Алі-паша надав звання генерала-губернатора, не хто ж інший, як граф Фернан де Морсер; тоді я повернувся сюди, пам’ятаючи, що ви вшанували мене вашою дружбою, і побіг до вас.

Альбер так і лежав у фотелі, затуливши обличчя долонями, наче йому кортіло сховатися від денного світла.

— Я побіг до вас, — провадив Бошан, — щоб сказати вам: Альбере, вчинки наших батьків за нашого неспокійного часу не кидають тіні на дітей. Альбере, мало хто пройшов крізь усі революції, у яких ми народилися, без того, щоб їхній мундир чи суддівська мантія не виявилася заляпана багном чи кров’ю. Тепер, коли у мене всі докази, коли ваша таємниця в моїх руках, ніхто не може змусити мене прийняти виклик, що його ваше власне сумління, я певен, взяло б за злочин; а те, чого ви більше не можете від мене вимагати, я вам пропоную сам. Хочете, щоб ці докази, ці розвінчання, свідчення, які в мене є, зникли раз і назавжди? Хочете, щоб ця страшна таємниця лишилася назавжди поміж мною і вами? Я ніколи не оприлюдню її, адже вона довірена моїй честі. Скажіть, що ви цього хочете, Альбере! Ви ж хочете цього, друже мій?

Альбер кинувся Бошанові на шию.

— Мій шляхетний друже! —вигукнув він.

— Беріть, — мовив Бошан і подав Альберові ті папери.

Альбер конвульсивно вхопив їх, стиснув, зібгав, хотів було подерти, та подумав, що, може, колись вітер підхопить клапоть і торкнеться ним його чола, тож підійшов до свічки, що весь час була запалена для сигар, і спалив їх гамузом, до останнього клаптика.

— Любий, незрівнянний друже! — шепотів Альбер, спалюючи папери.

— Нехай усе воно забудеться, немов лихий сон, — сказав Бошан, — нехай усе це зникне, як оці останні іскри, що біжать почорнілим папером, нехай усе розвіється, як оцей останній дим, що куриться над безмовним попелом.

— Так, так, — відказав Альбер, — і нехай від усього цього залишиться тільки вічна дружба, у якій я присягаюся вам, рятівнику мій. Цю дружбу шануватимуть наші діти, вона служитиме мені вічним нагадуванням про те, що честю мого імені я зобов’язаний вам. Якби хтось дізнався про це, Бошане, то, кажу вам, я застрелився б, чи ж ні, заради моєї матінки лишився б жити, та покинув би Францію.

— Любий Альбере! — сказав Бошан.

Проте Альбера хутко зупинила ця раптова і трохи штучна радість, і він поринув у ще глибший сум.

— У чім річ? — запитав Бошан. — Скажіть, що з вами?

— Щось у мене зламалось у душі,— сказав Альбер. — Знаєте, Бошане, нелегко так простісінько розлучитися з тією повагою, із тією довірою, із тією гордістю, яку викликає в сина незаплямоване батькове ім’я. Ох, Бошане! Як зустрінуся я тепер із батьком? Відхилюся, коли він наблизить вуста до мого чола, відсмикну руку, коли він простягне мені свою? Знаєте, Бошане, я найнещасніша людина. Та й матінка моя нещасна — якщо вона знала про це, то як, мабуть, страждала вона!

— Кріпіться, друже мій! — сказав Бошан, узявши його за руки.

— Але як та замітка потрапила до вашої газети? — запитав Альбер. — За всім цим стоїть чиясь ненависть, якийсь невидимий ворог.

— Тим паче треба бути мужнім, — сказав Бошан. — Не треба, щоб на вашому обличчі було хвилювання; носіть це лихо в собі, як ото хмара несе в собі загибель і смерть, фатальну таємницю, якої ніхто не бачить, аж поки вибухне буря. Бережіть, друже, сили до тієї миті, як вона вибухне.

— То ви гадаєте, це ще не край? — із жахом запитав Альбер.

— Та нічого я не гадаю, але, зрештою, все може статися. До речі...

— Що? — запитав Альбер, побачивши, що Бошан завагався.

— Ви ще вважаєтеся нареченим панни Данґляр?

— Чому ви питаєте про це мене зараз?

— Бо мені здається, що питання про те, чи відбудеться цей шлюб, чи ні, пов’язане з тим, що ним оце ми зараз переймаємося.

— Та невже! — спалахнув Альбер. — То ви гадаєте, це Данґляр...

— Я просто питаю вас, як справи з цим весіллям. Нехай вам усячина, не висновуйте з моїх слів нічого іншого, крім того, що я укладаю в них, і не надавайте їм того значення, якого в них нема!

— Та ні, — сказав Альбер, — весілля не буде.

— Гаразд, — відказав Бошан.

Потім побачив, що юнак геть засумував, тож сказав йому:

— Знаєте що, Альбере, послухайте моєї поради: ходімо надвір, проїдемо Булонським лісом у колясі чи й верхи; це заспокоїть вас; потім заглянемо куди-небудь, щоб поснідати, а далі кожен із нас візьметься до своїх клопотів.

— Охоче, — сказав Альбер, — та ходімо пішки, гадаю, мені буде корисно трохи зморитися.

— А й правда, — сказав Бошан.

І вони вийшли з дому й пішки попрямували бульваром. Діставшись до церкви Марії Магдалини, Бошан сказав:

— Знаєте, якщо ми вже тут, зайдімо до графа Монте-Крісто, він розважить нас; він чудово вміє відвертати людей від їхніх думок, тому що ніколи ні про що не розпитує; як на мене, ті люди, котрі ні про що ніколи не питають, найліпші утішники.

— Справді, — сказав Альбер, — загляньмо до нього, я його люб­лю.

VIII. Мандрівка

Граф Монте-Крісто дуже зрадів, побачивши, що юнаки прийшли разом.

— Отож, сподіваюся, всьому край, усе пояснили і владнали? — запитав він.

— Авжеж, — відказав Бошан, — ці безглузді плітки самі зійшли на безвість; і якби вони знову спливли, то я перший повстав би проти них. Не будемо більше балакати про них.

— Альбер вам скаже, — мовив граф Монте-Крісто, — що я йому радив те саме. До речі, — докинув він, — ви застали мене за дуже неприємним ділом.

— А що ви робили? — запитав Альбер. — Давали лад своїм паперам?

— Слава Богу, не моїм! У моїх паперах завжди лад, бо в мене їх нема. Я переглядав папери пана Кавальканті.

— Кавальканті? — перепитав Бошан.

— Хіба ви не знаєте, що пан граф йому протегує? — запитав Альбер.

— Ох, ви не зовсім маєте рацію, — сказав граф Монте-Крісто, — я нікому не протегую, і щонайменше панові Кавальканті.

— Він бере шлюб замість мене з панною Данґляр, — сказав Альбер, намагаючись усміхнутися, — а ця обставина, як ви розумієте, викликає в мене розпуку.

— Та невже! Кавальканті бере шлюб із панною Данґляр? — здивувався Бошан.

— Ви що, з місяця впали? — запитав граф Монте-Крісто. — ви газетяр, збирач пліток! Та всенький Париж тільки про це і балакає.

— І це ви, пане графе, залагодили цей шлюб? — запитав Бошан.

— Я? Прошу вас, пане новинарю, і не подумайте поширювати таких чуток! Боже милосердний! Щоб я улаштовував чийсь шлюб? Ні, ви мене не знаєте; навпаки, я всіляко цьому опирався; я відмовився бути посередником.

— Розумію, — сказав Бошан, — через нашого друга Альбера!

— Тільки не через мене, — устряв Альбер. — Пан граф не відмовиться підтвердити, що я, навпаки, давно вже просив його розладнати ці плани. Пан граф запевняє, що не йому я повинен дякувати за це; що ж, нехай і так, мені доведеться, як ото давнім людям, спорудити вівтар невідомому богові.

— І коли ж те весілля відбудеться?

— Дуже скоро, попри мої застороги. Я ж бо не знаю цього молодика; кажуть, він багатий і з доброї родини, та для мене це тільки слово «кажуть». Я весь час повторював це Данґлярові, проте він у захваті від цього італійця. Я навіть вважав за потрібне сказати йому про одну обставину, що, як на мене, ще важливіша: цього юнака чи то замінили, коли він був немовлям, чи то його украли цигани, чи то його згубив десь вихователь, до ладу й не знаю. Та мені достеменно відомо, що батько нічого не знав про нього років десять із гаком. Що він робив упродовж цих десяти років мандрівного життя, сам тільки Господь знає. Але й це застереження не допомогло. Мені доручили написати майорові, попросити його надіслати папери, і ось вони. Я їх надсилаю Данґлярам, та, немов ото Пілат, умиваю руки.

— А панна Д’Армії? — запитав Бошан. — Вона не ображається, що ви забрали в неї ученицю?

— Їй-богу, не можу вам сказати; та, здається, вона повертається в Італію. Пані Данґляр зі мною розмовляла про неї і просила в мене рекомендації до італійських імпресаріо; я дав їй записку до директора театру Валле, який дечим зобов’язаний мені. Та що це з вами, Альбере? Ви такий сумний; чи не закохані ви, самі того не підозрюючи, в панну Данґляр?

— Та наче ні, — відказав Альбер, сумовито всміхнувшись.

Бошан почав розглядати картини.

— Принаймні ви не такий як завжди, — провадив граф Монте-Крісто. — Скажіть, що з вами?

— У мене болить голова, — відказав Альбер.

— Якщо так, любий мій віконте, — сказав граф Монте-Крісто, — я можу запропонувати вам незмінні ліки, які завжди допомагають, коли мені недобре.

— Які це? — запитав Альбер.

— Зміну місця.

— Ти ба! — сказав Альбер.

— Авжеж. Я й сам зараз у недоброму гуморі, тож збираюся у мандрівку. Хочете, поїдемо разом?

— Ви в кепському гуморі, пане графе, — сказав Бошан. — Чому це?

— Вам легко казати; а ось глянув би я на вас, якби у вашому домі точилося слідство!

— Слідство? Яке слідство?

— Та яке ж іще, адже сам пан де Вільфор провадить слідство у справі про мого шановного убивцю, це якийсь розбишака, що втік із каторги.

— А, справді, — сказав Бошан, — я читав про це в газетах. Хто він такий, той Кадрус?

— Якийсь провансалець. Вільфор чув про нього, як служив у Марселі, а Данґляр навіть пригадує, що бачив його. Тож пан королівський прокурор узяв активну участь у цій справі, яка, певне, надзвичайно зацікавила і поліційного префекта. Завдяки їхній увазі, що за неї я їм страшенно вдячний, до мене в дім уже два тижні приводять усіх розбійників, яких тільки можна роздобути і в Парижі та на його околицях, під тим приводом, що це Кадрусів убивця. Якщо й далі так триватиме, то за три місяці у славетному французькому королівстві не залишиться жодного шахрая, жодного убивці, який не знав би плану мого дому, як ото свої п’ять пальців. Мені залишається тільки віддати їм його у цілковите розпорядження, а самому податися галасвіта. Їдьмо зі мною, пане віконте!

— Із задоволенням.

— То домовилися?

— Так, але куди ми подамося?

— Я ж вам казав: туди, де повітря чисте, де гамір заколисує, де людина стає сумирна і відчуває свою нікчемність, хоч яка була б вона горда. Я люб­лю це приниження, я, котрого, як ото Августа, прозивають владарем світу.

— А де ж воно все?

— На морі, пане віконте. Я, бачите, моряк: ще змалечку засинав я на руках у старого Океану і на грудях у прегарної Амфітріти; я грався його зеленою киреєю і її лазурними шатами; я люб­лю море, як ото кохану, і якщо довгенько не бачу його, то сумую за ним.

— То гайда, пане графе!

— До моря?

— Авжеж.

— Ви згодні?

— Згоден.

— Тоді, пане віконте, сьогодні увечері біля мого ґанку на вас чекатиме повіз, де їхати буде так само зручно, як у ліжку; у нього запряжуть чотирьох коней. Послухайте, Бошане, у тому повозі можна буде й чотирьом поміститися з вигодою; хочете податися з нами? Я вас запрошую.

— Дякую, я допіру був коло моря.

— Були коло моря?

— Та майже. Я щойно повернувся з мандрівки на Боромейські острови.

— Усе одно їдьмо! — сказав Альбер.

— Ні, любий Морсере, ви повинні зрозуміти, що як я відмовляюся від такої честі, то це неможливо. Крім того, — докинув він пошепки, — зараз дуже важливо, щоб я був у Парижі, бодай задля того, щоб стежити за листами, які надходять до газети.

— Ви вірний друг, — сказав Альбер, — авжеж, ви маєте рацію; стежте, спостерігайте, Бошане, і намагайтеся виявити ворога, котрий опублікував це повідомлення.

Альбер і Бошан попрощалися; в останній потиск рук вони вклали все те, чого не могли сказати в присутності стороннього.

— Добрячий хлопчина цей Бошан! — сказав граф Монте-Крісто, коли газетяр пішов собі. — Еге ж, Альбере?

— Золоте серденько, запевняю вас. Я дуже люб­лю його. А тепер скажіть, хоч мені це й байдуже, куди ми вирушаємо?

— У Нормандію, якщо ви нічого не маєте проти.

— Чудово. Ми там будемо на природі, еге ж? Ні товариства, ні сусідів?

— Ми будемо наодинці з кіньми для їзди верхи, із псами для полювання і з човном для риболовлі, та й годі.

— Це те, що мені треба; я попереджу матінку, а потім я до ваших послуг.

— А вам дозволять? — запитав граф Монте-Крісто.

— Що саме?

— Поїхати в Нормандію.

— Мені? А хіба я не можу робити, що мені захочеться?

— Авжеж, ви мандруєте самі, де захочете, я знаю це, адже ми зустрілися в Італії.

— То в чім річ?

— Та чи дозволять вам поїхати з людиною, яку звати граф Монте-Крісто?

— У вас кепська пам’ять, пане графе.

— Чому це?

— Хіба я не казав вам, із якою симпатією ставиться моя матінка до вас?

— Жінки мінливі, сказав Франциск І; жінка — як хвиля, сказав Шекспір; один був великий король, другий — великий поет; і обоє, звісно ж, добре знали жіночу природу.

— Так, але моя матінка не просто жінка, а Жінка з великої літери.

— Перепрошую, я не зовсім зрозумів.

— Я хочу сказати, що моя матінка скупа на почуття, та якщо вже вона когось полюбила, то це на всеньке життя.

— Та ба, — зітхнув граф Монте-Крісто, — і ви вважаєте, що вона вшановує мене честю ставитися до мене інакше, ніж байдужісінько?

— Я вам уже казав і ще раз кажу, — мовив Альбер, — ви, либонь, і справді дуже самобутня і незвичайна людина.

— Облиште.

— Так, тому що й моя матінка лишилася не чужа тій, не скажу, цікавості, а тому інтересові, який ви викликаєте. Коли ми самі, то тільки про вас і розмовляємо.

— І вона радить вам не довіряти цьому Манфредові?

— Навпаки, вона каже мені: «Альбере, я певна, що граф — шляхетна людина; постарайся заслужити його любов».

Граф Монте-Крісто відвернувся і зітхнув.

— Справді? — спитався він.

— Тож ви розумієте, — провадив Альбер, — що вона не лише не буде проти цієї мандрівки, а й від усієї душі схвалить її, оскільки це узгоджується з її напучуваннями.

— Тоді до вечора, — сказав граф Монте-Крісто. — Будьте тут о п’ятій годині; ми прибудемо на місце десь опівночі або о першій годині.

— У Трепор? Та невже?

— У Трепор або на його околиці.

— Гадаєте, за вісім годин ви проїдете сорок вісім льє?

— Це ще й задовго, — сказав граф Монте-Крісто.

— Та ви чарівник! Незабаром випередите не лише залізницю — бо це й неважко, надто ж у Франції, — а й телеграф.

— Та оскільки нам треба буде їхати вісім годин, щоб добитися туди, то не запізнюйтеся.

— Не турбуйтеся, я цілком вільний — тільки в дорогу зібратися.

— Отож, о п’ятій годині.

— О п’ятій годині.

Альбер вийшов. Граф Монте-Крісто з усмішкою кивнув йому, потім постояв трохи мовчки, глибоко замислившись. Врешті, провівши рукою по чолу, наче відганяючи від себе думи, він підійшов до гонга і вдарив у нього два рази.

Увійшов Бертуччо.

— Пане Бертуччо, — сказав граф Монте-Крісто, — не завтра, не післязавтра, як я гадав, а сьогодні о п’ятій вечора я вирушаю в Нормандію; до п’ятої години у вас часу достатньо; звеліть, щоб попередили конюхів першої підстави; зі мною їде віконт де Морсер. Ідіть.

Бертуччо пішов, і в Понтуаз помчав вершник, щоб попередити, що ридван проїде рівно о шостій годині. Конюх у Понтуазі послав вістового до наступної підстави, а та і собі дала знати далі; і за шість годин усі підстави, що були розташовані на тім шляху, були попереджені.

Перед від’їздом граф Монте-Крісто піднявся до Гайде, сповістив їй, що вирушає, сказав куди і надав у її розпорядження всенький дім.

Альбер з’явився вчасно. Він сів у ридван у похмурому настрої, який, проте, незабаром розвіявся від утіхи, якої завдавала швидка їзда.

Він і не уявляв собі, що можна їхати так швидко.

— У Франції нема ніякої змоги пересуватися шляхами, — сказав граф Монте-Крісто. — Жахлива річ ця їзда на поштових, по два льє за годину, цей безглуздий закон, що забороняє мандрівникові обганяти іншого подорожнього, не спитавши у нього на те дозволу; якийсь хворий чи дивак може загородити шлях усі здоровим і бадьорим людям. Я уникаю цих незручностей, мандруючи з власним візником і власними кіньми. Правда ж, Алі?

І граф вистромився з вікна, покрикуючи на коней, а в них наче крила повиростали; вони вже не мчали, а летіли. Ридван линув, як грім, королівським шляхом, і всі оберталися, проводжаючи поглядами той сяйливий метеор. Алі слухав ті вигуки, усміхався, блискаючи білими зубами, стискаючи дужими руками віжки і підбадьорюючи коней, що їхні буйні гриви розвівалися за вітром. Той син пустелі був у своїй стихії — у білосніжному бурнусі, із чорним обличчям і сяйливими очима, оточений хмарою куряви, він здавався духом самуму[68] чи богом вихору.

— Оце втіха, якої я ніколи не зазнавав, — вигукнув Альбер, — утіха від швидкості!

І останні хмари, що тьмарили його чоло, зникли, наче їх звіяв зустрічний вітер.

— Де ви дістали таких коней? — запитав він. — Може, вам їх роб­лять на замовлення?

— Атож. Шість років тому я знайшов ув Угорщині пречудового жеребця, що відзначався своєю прудкістю; придбав я його вже й не знаю за скільки, — платив Бертуччо. Того ж року він дав тридцять двоє лошат. Ми з вами переглянемо всіх його нащадків; вони всі до одного без жодної плямки, крім зірки на лобі, тому що цьому улюбленцю кінського заводу обирали кобил, як ото паші обирають наложниць.

— Чудово!... Та скажіть, пане графе, нащо вам стільки коней?

— Таж ви бачите, що я їжджу ними.

— Але ж не весь час їздите?

— Як вони мені не будуть більше потрібні, Бертуччо продасть їх; він каже, що заробить на цім тисяч із сорок.

— Але ж у Європі навіть королі не такі багаті, щоб купити таких коней.

— Тоді він продасть їх будь-якому східному володареві, який, щоб придбати їх, спустошить свою скарбницю і знову наповнить її за допомогою ударів киями по п’ятах своїх підданців.

— Знаєте, що мені спало на думку, пане графе?

— Кажіть.

— Мені здається, після вас найбагатший чоловік у Європі пан Бертуччо.

— Ви помиляєтеся, пане віконте. Я певен, що як вивернути у Бертуччо кишені, то там і шеляга не знайдеться.

— Та невже? — вигукнув Альбер. — То ваш Бертуччо теж диво якесь? Ви запроваджуєте мене так далеко у світ чудес, любий пане графе, що, попереджаю, я перестану вам вірити.

— Нема в мене ніяких чудес, пане Альбере; числа і здоровий глузд — та й годі. Ось вам задача: управитель краде, але чому?

— Як на мене, така його природа, — сказав Альбер. — Він краде, бо не може не красти.

— Помиляєтеся: він краде, тому що в нього є дружина, діти, він хоче зміцнити становище своєї родини, а головне, він не певен того, що ніколи не розлучиться зі своїм паном, тож хоче забезпечити своє майбутнє. А Бертуччо сам на білому світі: він розпоряджається моїм гаманцем, не переслідуючи особистих інтересів; він певен, що ніколи не розлучиться зі мною.

— Чому?

— Тому що ліпшого мені не знайти.

— Ви крутитеся в зачарованому колі, у колі ймовірностей.

— Ні, це певність. Хороший слуга для мене — це той, що його життя і смерть у моїх руках.

— А життя і смерть Бертуччо у ваших руках?

— Так, — холодно відтяв граф Монте-Крісто.

Існують слова, що замикають розмову, немов залізні двері. Оце в такий спосіб прозвучало і графове «так».

Подальший шлях вони проїхали з такою самою швидкістю; тридцять двоє коней, яких поділили на вісім підстав, пробігли сорок вісім льє за вісім годин.

Уночі вони підкотили до пречудового парку. Воротар стояв коло відчиненої брами. Його попередив конюх останньої підстави.

Була друга година. Альбера попровадили у його покої. На нього чекала ванна і вечеря. Лакей, що їхав на приступці ридвана, був до його послуг; Батістен, що їхав на козлах, був графові до послуг.

Альбер узяв ванну, повечеряв і вклався до ліжка. Цілу ніч його колисав меланхолійний шум прибою. Уставши з ліжка, він відчинив скляні двері й опинився на маленькій терасі; перед ним відкривався краєвид на море, тобто на нескінченність, а позаду — чудовий парк, що прилягав до гаю.

У невеличкій бухті погойдувався на хвилях маленький корвет із вузьким кілем і струнким рангоутом; на щоглі майорів стяг із гербом графа Монте-Крісто: золота гора на лазурному морі, увінчана шарлатовим хрестом; це могло бути алегорією наймення Монте-Крісто, що нагадувало про Голгофу, яку страсті Спасителя зробили ще коштовнішою горою, ніж золото, і про ганебний хрест, освячений його божистою кров’ю, та могло бути і натяком на особисту драму, що похована в невідомому минулому цього загадкового чоловіка.

Довкола корвета погойдувалося декілька шхун, що належали рибалкам із сусідніх сіл, — вони здавалися смиренними підданцями, які очікують наказів свого владаря.

Тут, як і скрізь, де бодай на два дні зупинявся граф Монте-Крісто, життя було влаштоване з величезним комфортом, тож із першої миті воно ставало легке і приємне.

Альбер знайшов у своєму передпокої дві рушниці й усе необхідне мисливське причандалля. Одна кімната на першому поверсі була коморою для хитромудрого рибальського знаряддя, яке впровадили англійці, великі рибалки, бо вони терплячі й гулящі, але і досі не можуть запровадити до вжитку стародавніх французьких вудильників.

Усенька днина минула в тих різноманітних розвагах, у яких графові Монте-Крісто рівних не було: вони забили в парку з десяток фазанів, наловили у річці стільки ж форелі, пообідали в альтанці, що виходила на море, і пили чай у бібліотеці.

Третього дня надвечір, геть зморившись від того гаяння часу, що здавалося графові Монте-Крісто дитячою розвагою, Альбер дрімав у фотелі, а граф зі своїм архітектором складав план оранжереї, яку він збирався побудувати у своєму домі. Раптом пролунав тупіт копит брукованим шляхом, і Альбер звів голову; він зиркнув у вікно і з надзвичайно прикрим подивом уздрів на шляху свого покойового слугу, якого не взяв із собою, щоб не завдавати графові зайвого клопоту.

— Це Флорантен! — вигукнув він, схопившись із фотеля. — Невже матінка занедужала?

І побіг до дверей.

Граф Монте-Крісто провів його поглядом і побачив, як він підбіг до слуги і як той, насилу зводячи дух, дістав із кишені невеличкий запечатаний пакет. У тому пакеті був лист і газета.

— Від кого лист? — хутко запитав Альбер.

— Від пана Бошана... — відказав Флорантен.

— То це Бошан прислав вас?

— Авжеж, пане. Він погукав мене до себе, дав грошей на дорогу, роздобув мені поштового коня і взяв із мене слово, що я без загайки доправлю вам цей пакет. Я здолав шлях за п’ятнадцять годин.

Альбер із трепетом відкрив листа. Ледве він прочитав перші рядки, як із вуст його зірвався зойк, і він, здригаючись, ухопив газету.

Раптом увіччю йому потьмарилося, він заточився і впав би, якби Флорантен його не підтримав.

— Бідолашний хлопчина! — прошепотів граф Монте-Крісто так тихо, що й сам не міг почути отих слів. — А й правда, що гріхи батьків падають на дітей до третього і четвертого коліна.

Тим часом Альбер зібрався із силами і почав читати далі; потім, відкинувши чуба зі спітнілого чола, зіжмакав листа і газету.

— Флорантене, — сказав він, — ваш кінь може здолати зворотній шлях до Парижа?

— Це квола поштова шкапа.

— О Боже! А що було вдома, коли ви поїхали?

— Усе було досить спокійно, та коли я повернувся від пана Бошана, то застав пані графиню у сльозах; вона послала по мене, щоб дізнатися, коли ви повертаєтеся. Тоді я сказав їй, що їду по вас за дорученням пана Бошана. Спершу вона простягнула руку, наче хотіла зупинити мене, та подумала і сказала: «Їдьте, Флорантене, і нехай він повернеться».

— Дарма, — сказав Альбер, — я повернуся, і лихо буде негідникові! Та передовсім треба вирушити.

І він подався до кімнати, де на нього чекав граф Монте-Крісто.

То був уже не той хлопчина, що передніш; за п’ять хвилин він геть змінився: голос його став хрипкий, обличчя укрилося червоними плямами, очі палали під набряклими повіками, хода була хибка, немов у п’яного.

— Пане графе, — сказав він, — дякую вам за вашу привітну гостинність, якою я з радістю й далі користувався б, та мені необхідно повернутися до Парижа.

— А що сталося?

— Велике лихо; дозвольте мені поїхати, ідеться про те, що дорожче мені понад життя. Не питайте ні про що, благаю вас, а дайте мені коня!

— Мої стайні до ваших послуг, пане віконте, — відказав граф Монте-Крісто. — Проте ви зморитеся, якщо весь час їхатимете верхи, візьміть колясу, ридван, будь-який повіз.

— Ні, це надто довго; та й не боюся я втоми, навпаки, вона допоможе мені.

Альбер ступнув декілька кроків, заточуючись, немов у нього куля поцілила, і впав на стілець коло самісіньких дверей.

Граф Монте-Крісто не бачив того другого нападу слабості; він стояв коло вікна і гукав:

— Алі, коня для віконта! Хутчій, він поспішає!

Ті слова повернули Альбера до життя; він вибіг із покою, а граф Монте-Крісто подався за ним.

— Дякую вам! — прошепотів Альбер, плигаючи у сідло. — Повертайтеся хутчій, Флорантене. Чи потрібен якийсь пароль, щоб мені давали коней?

— Ви просто віддасте того, що на ньому оце їдете, і вам відразу ж засідлають іншого.

Альбер уже пустив було коня учвал, та зупинився.

— Може, мій від’їзд вам видасться дивним, безглуздим, навіженим, — сказав він. — Ви не знаєте, як декілька рядків у газеті можуть довести людину до відчаю. Ось, прочитайте, — сказав він, кидаючи газету графові Монте-Крісто, — та лиш тоді, як я поїду, бо не хочу, щоб ви бачити, як я червонію.

Він всадив шпори, які встигли причепити до його чобіт, у боки коневі, а той, здивувавшись, що знайшовся вершник, який вважає, ніби він потребує поганяння, помчав, немов стріла, яку пустили з арбалета.

Граф Монте-Крісто провів його поглядом, переповненим безмежним співчуттям, і коли він остаточно щез із поля зору, глянув на газету і прочитав: «Французький офіцер на службі в янінського паші Алі, про якого три тижні тому писала газета “Енпарс’яль” і який не лише здав янінські замки, а й зрадою віддав свого добродійника туркам, прозивався за тої пори справді Фернан, як сповістив наш шановний колега, проте відтоді встиг додати до свого наймення шляхетський титул і назву маєтку.

Зараз він має ім’я де Морсер і засідає у Палаті перів».

Отак ця страшенна таємниця, яку так великодушно хотів приховати Бошан, знову випливла на білий світ, немов грізна мара, й інша газета, яку хтось безжально поінформував, опублікувала на третій день після Альберового від’їзду до Нормандії оті декілька рядків, що мало не позбавили розуму сердешного хлопчину.

IX. Суд

О восьмій ранку Альбер, неначе той вихор, удерся до Бошана. Покойового слугу вже попередили, тож він припровадив Морсера до кімнати свого пана, який допіру вийшов із ванни.

— Отож? — запитав Альбер.

— Отож, сердешний мій друже, — відказав Бошан, — я на вас чекав.

— Я тут. Зайве казати, Бошане, що я певен вашої доброти і шляхетності й не припускаю навіть, що ви комусь розповіли про це. Крім того, ви погукали мене сюди, і це ще один доказ вашої дружби. Тож не будемо гаяти часу на зайві балачки; ви знаєте, хто завдав цього удару?

— Зараз я вам дещо розповім.

— Так, але спершу ви повинні детально розповісти мені, що тут сталося.

І Бошан розповів пригніченому горем і соромом Альберові ось що.

Допис той з’явився не в «Енпарс’яль», а в іншому часописі, та ще й урядо­вому. Бошан саме снідав, коли побачив те повідомлення; він відразу ж сів у бричку і, не скінчивши сніданку, помчав у редакцію.

Хоч політичні погляди його й були геть протилежні тим, що їх дотримувався редактор тієї газети, він, як ото буває часом, і навіть частенько, був його найліпшим другом.

Коли він увійшов, редактор тримав у руках номер своєї газети і з очевидним задоволенням читав передовицю про буряковий цукор, яку, либонь, сам і написав.

— Бачу, у руках у вас номер вашої газети, любий друже, — сказав Бошан, — то, гадаю, нема чого й казати, нащо я завітав до вас.

— Невже ви полюбляєте цукрову тростину? — запитав редактор урядової газети.

— Ні, — відказав Бошан, — це питання мене геть не цікавить; я прийшов із іншого приводу.

— І з якого ж?

— Із приводу допису про Морсера.

— Ага, он як; правда ж, цікаво?

— Так цікаво, що це загрожує звинуваченням у наклепі, і ще хтозна, як розв’яжеться судовий процес.

— Нітрохи. Бо разом із дописом ми отримали і всі документи, що підтверджують його, тож ми цілком певні, що Морсер промовчить. Крім того, ми надаємо неабияку послугу батьківщині, викриваючи негідників, що недостойні тієї честі, яку їм виявляють.

Бошан збентежився.

— А хто ж так добре вас поінформував? — запитав він. — Адже моя газета перша зняла мову про це, та мусила замовкнути, бо не мала доказів; а ми ж більше, ніж ви, зацікавлені у розвінчанні Морсера, адже він пер Франції, а ми на боці опозиції.

— Та просто: ми не ганялися за сенсацією, вона сама впала нам до рук. Учора до нас прийшов чоловік з Яніни з викривними паперами; ми не зважувалися виступити зі звинуваченням, та він заявив, що як ми відмовимося, стаття з’явиться в іншому часописі. Самі розумієте, Бошане, що таке цікаве повідомлення; нам не хотілося проґавити нагоду. Тепер удару завдано; він разючий і прогримить у всенькій Європі.

Бошан зрозумів, що йому тільки залишається понурити голову, тож він вийшов звідтіля у розпачі, вирішивши послати до Альбера вістового.

Проте він не міг написати Альберові про події, що сталися вже після того, як гонець поїхав. Того ж дня у Палаті перів панувало неабияке збурення, яке охопило всіх членів цього зазвичай такого спокійного високого зібрання.

Усі поприходили мало не раніше призначеного часу і балакали поміж собою про ту горезвісну подію, що неодмінно мусила привернути загальну увагу до одного з найпомітніших членів Верхньої палати.

Одні тихо читали й обговорювали допис, інші обмінювалися спогадами, що підтверджували наведені факти. Колеги не любили графа де Морсера. Як і всі скоробагатьки, він намагався підтримувати свою гідність за допомогою надзвичайної бундючності. Справжні аристократи кепкували з нього; обдаровані люди гребували ним; уславлені вояки з незаплямованим ім’ям інстинктивно його зневажали. Графові загрожувала гірка доля покутної жертви. На нього вказав пальцем сам Господь, і всі ладні були вимагати його смерті.

Тільки сам граф де Морсер нічогісінько не знав. Він не отримував часопису, де було опубліковане ганебне повідомлення, і цілий ранок писав листи, а потім катався на новому коні.

Отож він прибув о звичній порі з високо зведеною головою, пихатим поглядом і гордовитою поставою, вийшов зі свого ридвана, пройшов коридорами і ввійшов до зали, не помічаючи збентеження кур’єрів і недбалих поклонів своїх колег.

Коли він увійшов, засідання вже розпочалося.

Хоча граф, як ми вже сказали, не знав про те, що сталося, тож тримався так, як завжди, проте вираз його обличчя і його хода видалися всім ще більш гордовитими, ніж звичайно, і його поведінка того дня здалася такою зухвалою цьому зібранню, яке так ревно оберігало свою честь, що всі визнали це за непристойність, дехто вбачав у цьому виклик, а дехто й образу.

Було видно, що всеньке зібрання палає бажанням узятися до обговорення.

Газета з тим звинуваченням була у всіх у руках, та, як завжди буває, ніхто не зважувався взяти на себе відповідальність і першим вийти на трибуну. Аж один і найповажніших перів, відвертий графів супротивник, вийшов з урочистістю, яка означала, що настала так довго очікувана мить.

Запало зловісне мовчання; тільки Морсер не підозрював про причину тієї глибокої уваги, що з нею зустріли цього разу промовця, який зазвичай не користувався такою прихильністю колег.

Граф спокійнісінько пропустив повз вуха вступ, де промовець заявив, що говоритиме про таку поважну, таку священну і життєву річ для Палати, що просить колег вислухати його з особливою увагою.

Та ледве пролунали слова того ж таки промовця про Яніну і полковника Фернана, граф де Морсер так страшенно пополотнів, що трепет пробіг рядами, і присутні вп’ялися очима у графа.

Душевних ран не видно, та вони ніколи не гояться — вони завжди болять, завжди спливають кров’ю, завжди зяють у глибинах людської душі.

У могильному безгомінні промовець прочитав той допис. Пролунав глухий гомін, та відразу ж ущух, коли звинувачувач знову заговорив. Він почав із того, що пояснив, яке непросте завдання він завдав на себе: адже йдеться про честь графа де Морсера, про честь усенької Палати, тож задля цього він і відкриває обговорення, під час якого доведеться торкнутися особистих, а отже і завжди болючих питань. Наприкінці він поставив вимогу призначити розслідування і перевести його якомога швидше, щоб у самісінькому зародку знищити наклеп і відновити добре ім’я графа де Морсера, помстившись за образу, якої завдали особі, яку так високо цінує суспільна думка.

Морсер був такий пригнічений, так приголомшило його це незмірне і неждане лихо, що насилу пробурмотів декілька слів, безтямно дивлячись на колег. Це збентеження, що, втім, могло випливати із приголомшеності невинного, і з сорому винуватого, викликало певне співчуття до нього. Справді великодушні люди завжди готові виявити співчуття, якщо лихо їхнього ворога перевершує їхню ненависть.

Голова поставив питання на голосування, і зібрання ухвалило провести розслідування. Графа запитали, скільки часу потрібно буде йому, щоб приготуватися до захисту.

Морсер уже трохи встиг оговтатися після першого удару й опанував себе.

— Панове пери, — відказав він, — що означає час, як треба відбити напад невідомого ворога, що підступно завдає удару у спину; негайно, блискавичним ударом повинен я відповісти на цей випад, що на мить засліпив мене; о, чом, замість словесних виправдань, не можу я пролляти мою кров, аби довести моїм колегам, що я гідний перебувати у їхніх лавах!

Ті слова справили на всіх добре враження.

— Тож я прошу, — казав Морсер, — щоб розслідування здійснили якомога швидше, і надам Палаті всі необхідні документи.

— Який день ви призначаєте для цього? — запитав голова.

— Від сьогодні я віддаю себе у цілковите розпорядження Палати, — відказав граф.

Голова подзвонив.

— Чи бажає Палата, щоб розслідування відбулося сьогодні ж таки?

— Так, — одностайно відповіло зібрання.

Обрали комісію із дванадцяти осіб для розгляду паперів, які надасть Морсер. Перше засідання тієї комісії призначили на восьму годину вечора, у приміщенні Палати. Якщо необхідно буде перевести декілька засідань, то вони мають відбуватися там само й о тій-таки порі.

Коли ухвалили ту постанову, Морсер попросив дозволу піти: йому потрібно було зібрати документи, що їх він давно вже приготував із притаманною йому хитрістю й підступністю, тому що він завжди передбачав можливість такої катастрофи.

Оце все й розповів Альберові Бошан.

Альбер слухав його, здригаючись то від гніву, то від сорому; він не зважувався надіятися, тому що після Бошанової мандрівки до Яніни знав, що батько його винен, і не розумів, як міг би він довести свою невинність.

— А далі що? — запитав він, коли Бошан замовк.

— Далі? — перепитав Бошан.

— Авжеж.

— Друже мій, це слово завдає на мене страшний обов’язок. Ви неодмінно хочете знати, що далі було?

— Я повинен знати, тож нехай уже ліпше від вас я дізнаюся про це, ніж від когось іншого.

— Тоді, — сказав Бошан, — зберіть у кулак усеньку вашу мужність, Альбере; ніколи ще не була вона вам так необхідна.

Альбер провів долонею по чолі, наче випробовуючи свої сили, як ото людина, що збирається боронити своє життя й перевіряє міцність свого панцира та згинає клинок шпаги.

Він відчув, що сильний, тому що брав за снагу своє гарячкове збудження.

— Кажіть, — звелів він.

— Настав вечір, — провадив Бошан. — Увесь Париж чекав, затамувавши дух. Багато хто казав, що вашому батькові варто тільки з’явитися, і звинувачення саме відпаде; інші казали, що ваш батько зовсім не з’явиться; були й такі, що казали, ніби бачили, як він відбув до Брюсселя, а дехто навіть питав у поліції, чи правда, що він оформив паспорт. Мушу зізнатися, я зробив усе можливе, щоб умовити одного з членів комісії, молодого пера, провести мене до зали засідань. Він заїхав по мене о сьомій годині й, перш аніж бодай хтось з’явився, передав мене кур’єрові, що замкнув мене в якійсь ложі. Я сидів за колоною, у цілковитій темряві; я міг сподіватися, що побачу й почую до останнього слова ту жахливу сцену, що мала статися того вечора.

Точнісінько о восьмій зібралися всі.

Пан де Морсер увійшов з останнім ударом дзиґаря. У руках у нього були якісь папери, і він здавався спокійнісіньким; усупереч своєму звичаю, тримався він просто, убраний був статечно і вишукано і, за звичкою старих вояк, застебнутий на всі ґудзики.

Його поява справила дуже добре враження: члени комісії налаштовані були без будь-якої недоброзичливості, і дехто з-поміж них підійшов до графа й потиснув йому долоню.

Альбер відчував, що всі ті подробиці роздирають йому серце, та заразом до тих його страждань долучалося трохи і вдячності: йому хотілося обняти людей, що виявили повагу до його батька, коли він зазнавав такого тяжкого випробування.

Цієї миті увійшов кур’єр і подав голові листа.

«Слово належить вам, пане де Морсере», — сказав голова, відкриваючи листа.

— Граф розпочав свою захисну промову, і, запевняю вас, Альбере, — провадив Бошан, — вона була надзвичайно проречиста і вправна. Він показав документи, які засвідчували, що янінський візир до останньої хвилини цілком довіряв йому і доручив йому провадити із самісіньким султаном перемовини, від яких залежали його життя і смерть. Він показав перстень, владний знак, яким Алі-паша зазвичай запечатував свої листи і якого він дав графові, щоб той після повернення міг пройти до нього о будь-якій порі дня і ночі, навіть до самого гарему. Як на лихо, сказав він, перемовини не мали успіху, і коли він повернувся, щоб захистити свого добродійника, той був уже мертвий. Проте, — зазначив граф, — перед смертю Алі-паша, така велика була його довіра, доручив йому свою улюблену дружину і доньку.

Альбер здригнувся від тих слів, адже, поки Бошан ото розповідав, у пам’яті його спливла розповідь Гайде, і він згадував усе, що розповідала прекрасна грекиня про те доручення, про того персня і про те, як її продали і загарбали у рабство.

— І яке враження справила графова розповідь? — тривожно запитав Альбер.

— Зізнаюся, вона зворушила мене, та й комісію теж, — відказав Бошан.

— Тим часом голова почав недбало переглядати листа, якого допіру передали йому, проте від перших рядків він привернув його увагу; він прочитав його ще раз і зупинив погляд на Морсерові.

«Пане графе, — сказав він, — ви щойно сказали нам, що янінський візир доручив вашій опіці свою дружину і доньку?»

«Так, шановний пане, — сказав Морсер, — та і тут, і скрізь, мене спіткало лихо. Коли я повернувся, Василікі та її донька Гайде вже зникли».

«Ви знали їх?»

«Завдяки моїй близькості до паші і його безмежній довірі до мене я не раз їх бачив».

«Чи знаєте ви, що з ними сталося?»

«Так, шановний пане. Я чув, що вони не витерпіли горя, може, і бідності. Я був тоді небагатий, життя моє весь час було у небезпеці, тож я, на превеликий мій жаль, не зміг їх розшукати».

Голова спохмурнів.

«Панове, — сказав він, — ви чули, що сказав граф де Морсер. Пане графе, чи можете ви на підтвердження ваших слів послатися на якихось свідків?»

«На жаль, ні, — сказав граф, — усі ті, що оточували візира і були при його дворі, або повмирали, або розсіялися по всіх усюдах; наскільки я знаю, я єдиний з-поміж моїх співвітчизників пережив ту страшенну війну; у мене є тільки листи Алі-Тебеліна, і я надав вам їх; у мене є тільки перстень, знак його волі, ось він; що є найпереконливіший доказ, а саме те, що після анонімного наклепу не з’явилося жодного свідчення, яке можна було б протиставити моєму слову чесної людини і, врешті, моя незаплямована військова кар’єра».

Зібрання схвально загомоніло; якби тієї миті, Альбере, не сталося нічого несподіваного, то честь вашого батька була б порятована.

Залишалося тільки проголосувати, та тут зняв річ голова.

«Панове, — сказав він, — і ви, пане графе, були б раді, сподіваюся, вислухати дуже важливого, як він запевняє, свідка, який сам побажав дати показання; після всього того, що сказав нам пан граф, ми не сумніваємося, що цей свідок тільки підтвердить цілковиту невинність нашого колеги. Ось лист, якого я допіру отримав; хочете, щоб я зачитав його, чи ухвалите рішення не оприлюднювати його і не затримуватися на цім?»

Граф де Морсер зблід і так стиснув папери, що вони аж зашурхотіли в його пальцях.

Комісія ухвалила заслухати листа; граф глибоко замислився і не висловив своєї думки.

Тоді голова прочитав такого листа:

«Пане голово!

Я можу надати слідчій комісії, що покликана розслідувати поведінку генерала-лейтенанта графа де Морсера в Епірі й Македонії, найточніші відомості».

Голова на мить замовк.

Граф де Морсер пополотнів; голова окинув слухачів допитливим поглядом.

«Продовжуйте!» — заволали зусібіч.

Голова читав далі:

«Алі-паша умер у моїй присутності, і на моїх очах спливли його останні хвилини; я знаю, яка доля спіткала Василікі та Гайде; я до послуг комісії і прошу навіть виявити мені честь і вислухати мене. Коли вам вручать цього листа, я буду перебувати у вестибюлі Палати».

«А хто цей свідок чи радше ворог?» — запитав із тремтінням у голосі граф.

«Зараз ми про це дізнаємося. — відказав голова. — Чи бажає комісія вислухати цього свідка?»

«Так, так!» — одностайно відказали всі.

Погукали кур’єра.

«Хтось очікує у вестибюлі?» — запитав голова.

«Так, пане голово».

«Хто?»

«Жінка, у супроводі слуги».

Усі перезирнулися.

«Запросіть сюди цю жінку», — сказав голова.

— За кілька хвилин кур’єр повернувся; усі дивилися на двері, та і я, — докинув Бошан, — напружено очікував разом із усіма.

За кур’єром ішла жінка, від голови до ніг огорнута покривалом.

Із невиразних контурів статури і за пахощами парфумів під тим покривалом угадувалася молода, зграбна жінка.

Голова попросив незнайомку відхилити покривало, і перед очима зібрання постала молода дівчина у грецькому вбранні; вона була надзвичайно вродлива.

— Це вона! — вигукнув Альбер.

— Хто вона?

— Гайде.

— Хто вам сказав?

— Ох, здогадуюся. Та продовжуйте, Бошане, прошу вас. Ви бачите, я спокійний і не гублю притомності духу, хоч ми, певне, наближаємося до розв’язки.

— Пан де Морсер дивився на ту дівчину з подивом і жахом, — провадив Бошан. — Слова, що ладні були злетіти з тих гожих вуст, означали для нього життя або смерть; решта зібрання була так здивована і зацікавлена появою незнайомки, що порятунок чи загибель пана де Морсера вже посідали не таке важливе місце в їхніх думках.

Голова звелів дівчині сісти, та вона похитала головою. Граф упав у свій фотель, бо ноги відмовлялися йому служити.

«Мосьпані, — сказав голова, — ви писали комісії, що бажаєте сповістити відомості про події в Яніні й заявляли, що були свідком тих подій».

«Це правда», — відказала незнайомка з тим чарівним смутком і тією мелодійністю голосу, якою відзначається мова усіх мешканців Сходу.

«Проте, — сказав голова, — дозвольте зауважити, що ви були тоді надто молоді».

«Мені було натоді чотири роки; та оскільки то були надзвичайно важливі для мене події, то я не забула жодної подробиці й жодна дрібниця не стерлася з моєї пам’яті».

«Та чим же були такі важливі для вас ті події і хто ви, що ця катастрофа справила на вас таке глибоке враження?»

«Ішлося про життя і смерть мого батька, — відказала дівчина, — я Гайде, донька Алі-Тебеліна, янінського паші, і Василікі, його улюбленої дружини».

Скромний і заразом гордовитий рум’янець, яким зашарілося її личко, її полум’яний погляд і величавість її слів справила невимовне враження на зібрання.

Граф де Морсер із таким жахом дивився на неї, наче під ногами у нього раптом розступилася земля.

«Шановна пані, — сказав тоді голова, шанобливо їй уклонившись, — дозвольте тоді поставити вам одне запитання, що нітрохи не означає сумніву з мого боку, і це буде останнє моє запитання: чи можете ви підтвердити вашу заяву?»

«Так, можу, — відказала Гайде, діставши зі складок своєї сукні запахущу єдвабну торбинку, — ось свідоцтво про моє народження, яке склав мій батько і підписали його воєначальники; ось свідоцтво про моє хрещення, адже мій батько дав згоду на те, щоб я виховувалася згідно з вірою моєї матері; на цьому свідоцтві стоїть печатка великого примаса Македонії й Епіру; ось урешті, і це, либонь, найважливіший документ, свідоцтво про продаж мене і моєї матері вірменському купцеві Ель-Коббірові французьким офіцером, який у своїй мерзенній оборудці з Портою обумовив собі, як частку від здобичі, дружину і доньку свого добродійника і продав їх за тисячу капшуків, тобто за чотириста тисяч франків».

Граф аж позеленів, а очі його наллялися кров’ю, коли пролунали ці страшенні звинувачення, які зібрання вислухало у зловісному мовчанні.

Гайде була спокійнісінька, та у тому своєму спокої вона здавалася ще грізнішою, ніж інша була б у гніві; потім вона простягнула голові свідоцтво про продаж, написане арабською мовою.

Оскільки передбачали таку можливість, що декотрі з наданих паперів можуть виявитися написані арабською, новогрецькою чи турецькою мовою, то на засідання викликали перекладача, що служив у Палаті; по нього послали.

Один зі шляхетних перів, який знав арабську, яку вивчив під час великого єгипетського походу, стежив очима за читанням пергаменту, тоді як перекладач виголошував його вголос:

«Я, Ель-Коббір, торговець невільниками і постачальник для гарему його величності султана, засвідчую, що отримав од франкського можновладця графа Монте-Крісто, для вручення падишахові, смарагд, який оцінили на дві тисячі капшуків, як оплату за молоду невільницю-християнку, що має одинадцять років зроду, на ймення Гайде, визнану доньку покійного Алі-Тебеліна, янінського паші, і Василікі, його улюбленої дружини, яку продав мені сім років тому, разом зі своєю матір’ю, що вмерла після прибуття до Константинополя, франкський полковник, який служив у візира Алі-Тебеліна, на ймення Фернан Мондего.

Цю купівлю вчинив я за рахунок його величності султана і за його уповноваженням за тисячу капшуків.

Укладено в Константинополі, із дозволу його величності, року 1247 гіджри.

Підпис: Ель-Коббір.

Задля ліпшого засвідчення його істинності, незаперечності і достеменності це свідоцтво буде скріплене печаткою його величності, за поставлення якої зобов’язується клопотатися продавець».

Поруч із підписом торговця справді стояла печатка падишаха.

Після того читання і того видовища запала мертва тиша; усе, що було живого у графові, зосередилося у його очах, і ті очі, ніби несамохіть прикуті до Гайде, палали кров’ю і полум’ям.

«Шановна пані, — сказав голова, чи не могли б ми попросити пояснень у графа Монте-Крісто, який, наскільки мені відомо, перебуває разом із вами у Парижі?»

«Пане, граф Монте-Крісто, мій другий батько, три дні тому подався до Нормандії».

«Але в такому випадку, пані, — сказав голова, — хто подав вам думку зробити вашу заяву, що за неї Палата висловлює вам вдячність? Утім, якщо взяти до уваги ваше походження і ті поневіряння, яких ви зазнали, ваш учинок цілком зрозумілий».

«Шановний пане, — відказала Гайде, — на цей учинок спонукала мене моя повага до мертвих і моє горе. Хоч я і християнка, та, нехай вибачає мені Господь, я завжди мріяла помститися за мого доблесного батька. І відтоді, як я ступила на французьку землю, відтоді, як дізналася, що зрадник живе в Парижі, мої очі були завжди розплющені, а вуха відкриті. Я мешкаю самотою в домі мого шляхетного покровителя, та живу я так лиш тому, що полюбляю тінь і безгоміння, які дають мені змогу побути наодинці з моїми думками. Та граф Монте-Крісто оточує мене батьківським піклуванням, і ніщо у світовому житті не чуже мені; щоправда, я беру тільки відгомони. Я читаю всі газети, отримую всі часописи, знаю нову музику; аж ось, наглядаючи, хоч і збоку, за життям інших людей, я дізналася, що сталося сьогодні вранці в Палаті перів і що мало статися сьогодні ввечері...»

«І граф Монте-Крісто не знає про ваш учинок?» — запитав голова.

«Нічого не знає, і я навіть боюся, що не похвалить мене за нього, як дізнається; а тим часом це великий день для мене, — казала дівчина, звівши до неба палючий погляд, — бо я помстилася нарешті за свого батька!»

Граф за весь цей час не промовив ні слова; його колеги зі співчуттям дивилися на того чоловіка, що його життя зазнало краху від запахущого дівочого подиху; лихо вже позначало його чоло зловісними знаками.

«Пане де Морсере, — сказав голова, — чи визнаєте ви, що ця дівчина — донька Алі-Тебеліна, янінського паші?»

«Ні, — насилу підвівшись, відказав граф, — усе це мої вороги шахрують».

Гайде не зводила очей із дверей, ніби чекала, що хтось увійде, аж тут хутко обернулася і, вгледівши графа, страшенно зойкнула.

«Ти не впізнаєш мене, — вигукнула вона, — зате я тебе впізнаю! Ти Фернан Мондего, французький офіцер, що навчав війська мого шляхетного батька. Це ти віддав янінські замки! Це ти, коли тебе послав до Константинополя мій батько, щоб домовитися із султаном про життя і смерть твого благодійника, привіз брехливий фірман про цілковите помилування! Завдяки тому фірманові ти отримав перстень паші, щоб тебе послухав Селім, охоронець вогню! Ти убив Селіма! Ти продав нас із матір’ю купцеві Ель-Коббірові! Убивця! Убивця! Убивця! На чолі твоєму кров твого пана! Погляньте всі!»

Ті слова виголосила вона з такою гарячою певністю, що всі очі звернулися до графового чола, і він сам притулив до нього долоню, наче йому здалося, ніби воно мокре від крові Алі.

«То ви стверджуєте, що впізнали у графові де Морсерові офіцера Фернана Мондего?»

«Чи впізнала я його? — вигукнула Гайде. — Мати моя сказала мені: “Ти була вільна; у тебе був батько, який любив тебе, ти могла стати майже королевою! Поглянь на цього чоловіка, це він зробив тебе рабинею, він нахромив на списа голову твого батька. Він продав нас, він нас зрадив! Поглянь на його праву руку, на ній велика близна; якщо ти колись забудеш його обличчя, то впізнаєш його за цією рукою, в яку відлічував дукати купець Ель-Коббір!” Чи впізнаю я його! Нехай тепер він зважиться сказати, що не впізнає мене!»

Кожне слово падало на графа, немов удар ножем, позбавляючи його решток снаги; коли прозвучали останні слова Гайде, він несамохіть заховав руку, що справді була покалічена раною, і повалився у фотель, не тямлячись од відчаю.

Від побаченого і почутого думки присутніх закружляли вихором, наче опале листя, яке звіяв могутній подих північного вітру.

«Пане графе де Морсере, — сказав голова, — не поринайте у розпуку, а відповідайте; перед верховним правосуддям Палати всі рівні, як і перед Господнім судом; воно не дозволить вашим ворогам розчавити вас, не давши вам можливості поборотися з ними. Може, ви хочете нового розслідування? Може, хочете, щоб я послав двох членів Палати до Яніни? Кажіть-бо!»

Граф нічого не відказав на те.

Тоді члени комісії з жахом перезирнулися, усі знали владний і непохитний норов генерала. Потрібен був страшенний занепад духу, щоб цей чоловік перестав боронитися; й усі гадали, що за цим безгомінням, яке скидається на сон, настане пробудження, що буде подібне до бурі.

«То що ж, — запитав голова, — що ви скажете?»

«Нічого», — глухо відказав граф, підводячись із місця.

«Значить, донька Алі-Тебеліна таки сказала правду? — запитав голова. — То вона і є той страшний свідок, якому винний не зважиться відповісти “ні”? То ви справді учинили все, в чому вас звинувачують?».

Граф окинув усіх поглядом, розпачливий вираз якого викликав би жалість у тигрів, та не міг розчулити суддів; потім він звів очі вгору, та відразу ж опустив їх, наче боявся, що склепіння розступиться й у всій своїй величі настане другий, небесний суд, прийде другий, небесний суддя.

Аж рвучким порухом він роздер комір, що душив його, і вийшов із зали в понурому безумі; його кроки зловісно задудоніли під склепінням, а потім торохтіння ридвана, що учвал помчав його відтіля, струсонуло колони флорентійського портика.

«Панове, — сказав голова, коли настала тиша, — чи винен граф де Морсер у віроломстві, зраді й безчесті?»

«Так!» — одностайно відповіли члени слідчої комісії.

Гайде залишалася там до кінця засідання; вона вислухала вирок графові, і жодна риса її обличчя не висловила ні радості, ні співчуття.

Потім вона затулила обличчя покривалом, велично вклонилася членам зібрання і вийшла тією ходою, якою Вергілій наділяв богинь.

X. Провокація

У залі всі мовчали, було темно, тож я непомічений вислизнув звідтіля, — провадив Бошан. — Коло дверей на мене чекав той кур’єр, що відімкнув мені ложу. Він припровадив мене коридорами до маленьких дверей, що виходили на вулицю Вожірар. Я вийшов збурений і заразом захоплений, прошу вибачення, Альбере, збурений за вас, захоплений шляхетністю тієї дівчини, що відплатила за свого батька. Авжеж, присягаюся, Альбере, хоч звідки походило б це викриття, скажу таке: може, воно походить і від ворога, та цей ворог є лиш знаряддям у руці Божій.

Альбер сидів, понуривши голову на руки; він звів лице, що було мокре від сліз і палало від сорому, і вхопив Бошана за руку.

— Друже, — сказав він, — життю моєму край; звісно, мені залишається не повторювати разом із вами, що цього удару завдала мені рука Божа, а шукати людину, котра переслідує мене своєю ненавистю; коли я її знайду, то уб’ю її або ж вона уб’є мене, і я розраховую на вашу дружню поміч, Бошане, якщо тільки зневага не вигнала дружбу з вашого серця.

— Зневага, друже мій? Хіба винні ви в цьому нещасті? Ні, слава Господові, минулися вже ті часи, коли несправедливий звичай змушував дітей відповідати за вчинки їхніх батьків. Пригадайте всеньке ваше життя, Альбере; щоправда, воно дуже юне, та не було чистішого світанку, ніж досвіток вашого життя! Ні, Альбере, повірте мені: ви молоді, заможні, їдьте із Франції! Усе швидко забувається в цьому величезному Вавилоні, де життя бурхає, а смаки міняються мало не щодня; роки за три ви повернетеся з дружиною, якоюсь російською князівною, і ніхто не згадає, що було вчора, а вже тим паче про те, що було шістнадцять років тому.

— Дякую вам, любий мій Бошане, дякую за добрі почуття, що підказали вам цю пораду, та це неможливо. Я висловив вам моє бажання, а тепер, якщо треба, заміню слово «бажання» словом «воля». Те, що, на вашу думку випливає з Божої волі, насправді, як мені видається, випливло не з такого чистого джерела. Як на мене, мушу зізнатися, Божа воля тут ні до чого, і це тому що замість невидимого і невідчутного провісника небесних винагород і кар я знайду видиму і відчутну особу, якій я помщуся, присягаюся, за все, чого я зазнав упродовж цього місяця. Тепер, повторюю, Бошане, я хочу повернутися до людського світу, матеріального світу. І якщо ви, як ви оце кажете, і досі мій друг, то допоможіть мені знайти ту руку, що завдала такого удару.

— Гаразд! — відказав Бошан. — Як ви так хочете, щоб я спустився на землю, то я зроб­лю це; якщо ви хочете розпочати пошуки ворога, я шукатиму його разом із вами. І я знайду його, тому що моя честь вимагає цього майже так само, як і ваша.

— Тоді, Бошане, ми повинні розпочати ці пошуки негайно, цієї ж миті. Кожна хвилина зволікання здається мені вічністю; донощик ще не покараний; отож, він може сподіватися, що й не зазнає покарання; та, честю присягаюся, він дуже помиляється!

— Послухайте, Морсере...

— Бачу, Бошане, що ви знаєте щось; ви повертаєте мене до життя!

— Достеменно я нічого не знаю, Альбере, та все ж таки це кволий пломінець у пітьмі, тож якщо ми підемо на нього, він може, припровадить нас до мети.

— То кажіть уже! Я палаю від нетерпіння.

— Я розповім вам те, про що не хотів казати, як повернувся з Яніни.

— Слухаю.

— Ось що там сталося, Альбере. Я, звісно, звернувся по інформацію до першого банкіра в місті; тільки я завів річ про цю справу і навіть перш аніж устиг назвати ім’я вашого батька, він сказав:

«Я здогадуюся, що привело вас до мене».

«Як?»

«Тижнів зо два тому чи й менш у мене допитувалися про цю справу».

«Хто?»

«Один паризький банкір, мій кореспондент».

«А звати його?»

«Данґляр».

— Данґляр! — вигукнув Альбер. — А й правда, він давно вже переслідує мого бідолашного батька своєю заздрісною злобою; він вважає себе демократом, проте не може простити графові де Морсерові його перства. І цей шлюб, який бозна-чому не відбувся... авжеж!

— Розслідуйте це, Альбере, тільки не гарячкуйте передчасно, і якщо це так...

— Якщо це так, — вигукнув Альбер, — то він заплатить мені за всі мої страждання!..

— Не поривайтеся так, адже він уже немолодий чоловік.

— Я буду зважати на його вік так, як зважав він на честь моєї родини. Якщо він ворог мого батька, то чому не напав він на нього відкрито? Він злякався, що зустрінеться віч-на-віч зі справжнім чоловіком!

— Альбере, я вас не засуджую, а тільки стримую; обережніше!

— Не бійтеся; втім, ви будете супроводжувати мене, Бошане, про такі речі слід казати у присутності свідків. Сьогодні ж таки, якщо винен Данґляр, помре Данґляр, або помру я. Нехай йому дідько, Бошане, я влаштую бучний похорон моїй честі!

— Гаразд, Альбере. Вирішивши отаке, потрібно негайно втілювати своє рішення. Хочете податися до Данґляра? Гайда.

Вони найняли кабріолет. Підкотивши до Данґлярового дому, вони побачили коло брами ридван і слугу Андреа Кавальканті.

— Це добре! — похмуро сказав Альбер. — Якщо Данґляр відмовиться прийняти виклик, я вб’ю його зятя. Князь Кавальканті не може не битися!

Банкірові доповіли про їхній візит, і він, почувши Альберове ім’я і знаючи про все, що сталося напередодні, звелів сказати, що не приймає. Та було вже пізно, тому що Альбер пішов услід за слугою; почувши ту відповідь, він відчинив двері й разом із Бошаном увійшов до банкірового кабінету.

— Послухайте, мосьпане! — вигукнув Данґляр. — Хіба я вже не господар у моєму домі й не можу вітати чи не вітати гостей, коли мені хочеться? Мені здається, ви забули про це.

— Ні, шановний пане, — відтяв люто Альбер, — бувають такі обставини, коли декотрих відвідувачів не можна не приймати, якщо не хочеш набути слави боягуза, — звісно ж, цей вихід у вас є.

— Що ви хочете від мене, мосьпане?

— Я хочу, — сказав Альбер, підходячи до нього й удавши, що не помічає Кавальканті, який стояв біля коминка, — запропонувати вам зустрітися зі мною в затишній місцині, де нас ніхто не потурбує хвилин із десять; більше нічого я не прошу; і з двох осіб, що зустрінуться там, один залишиться на місці.

Данґляр пополотнів. Кавальканті поворухнувся. Альбер обернувся до нього.

— Будь ласка, — сказав він, — якщо бажаєте, пане графе, то теж приходьте, адже ви маєте на це цілковите право, ви ж бо вже член родини, і я призначаю такі побачення кожному, хто захоче прийти.

Кавальканті приголомшено зиркнув на Данґляра, і той, зібравшись на силі, підвівся і став поміж ними. Альберів наскок на Андреа викликав у нім надію, що причина цього візиту не та, яку він припустив спершу.

— Послухайте, мосьпане, — сказав він Альберові, — якщо ви шукаєте сварки з графом за те, що я волію його, а не вас, то попереджаю вас, що передам цю справу королівському прокуророві.

— Помиляєтеся, мосьпане, — похмуро посміхнувшись, відказав Альбер, — мені ваше весілля анідесь, і звернувся я до пана Кавальканті лиш тому, що мені здалося, ніби в нього з’явилося бажання встряти до нашої розмови. Втім, правда ваша, сьогодні я ладен посваритися з будь-ким, та не турбуйтеся, пане Данґляре, першість залишиться за вами.

— Мосьпане, — відказав Данґляр, пополотнівши від гніву і страху, — попереджаю вас, що я вбиваю скаженого пса, зустрівши його на моєму шляху, і не лише не вважаю себе винним, а й, навпаки, певен, що в такий спосіб роб­лю послугу суспільству. Тож якщо ви сказилися і збираєтеся вкусити мене, попереджаю вас: я вб’ю вас і не шкодуватиму за цим. Хіба винен я, що ваш батько зазнав такої ганьби?

— Авжеж, негіднику! — вигукнув Альбер. — Ти винен у цім!

Данґляр позадкував.

— Я винен? Я? — перепитав він. — Та ви з глузду зсунулися! Хіба я знаю історію Греції? Хіба це я мандрував усіма тими краями? Хіба це я порадив вашому батькові видати янінські замки, зрадити...

— Замовкніть! — процідив крізь зуби Альбер. — Може, і не ви особисто зняли цю бучу, та саме ви підступно улаштували це лихо.

— Я?

— Авжеж, ви! Звідки пішли ці чутки?

— Мені здається, у газеті це зазначалося: з Яніни, звідки ж іще!

— А хто писав у Яніну?

— У Яніну?

— Авжеж! Хто писав і допитувався про мого батька?

— Гадаю, нікому не забороняється писати в Яніну.

— Принаймні писала тільки одна особа.

— Тільки одна?

— Так, і ця особа — то були ви.

— Звісно, я писав: мені здається, якщо видаєш заміж свою доньку за юнака, то дозволяється збирати відомості про родину цього парубка; це не лише право, а й обов’язок.

— Ви писали, пане, — сказав Альбер, — пречудово знаючи, яка буде відповідь.

— Присягаюся вам, — вигукнув Данґляр з почуттям щирої певності, що випливала, може, не так зі страху, який охопив його, а з жалості, яку він у глибині душі почував до цього сердешного хлопчини, — мені й на думку не спало б писати в Яніну. Хіба я знав про лихо, що спіткало Алі-пашу?

— То вам хтось порадив написати туди?

— Авжеж.

— Вам порадили?

— Так.

— Хто? Кажіть хутчій... зізнавайтеся...

— Будь ласка; якось я розмовляв про минуле вашого батька і зауважив, що джерело його маєтку нікому не відоме. Особа, що з нею я розмовляв, запитала, де ваш батько набув той маєток. Я відказав: у Греції. Тоді вона мені сказала: напишіть у Грецію.

— А хто вам порадив таке?

— Ваш друг, граф Монте-Крісто.

— Граф Монте-Крісто порадив вам написати в Яніну?

— Авжеж, то я й написав. Хочете переглянути моє листування? Я вам покажу його.

Альбер із Бошаном перезирнулися.

— Шановний пане, — сказав Бошан, що досі мовчав, — ви звинувачуєте пана графа, знаючи, що його зараз нема в Парижі й він не може нічого сказати на своє виправдання.

— Я нікого не звинувачую, мосьпане, — відказав Данґляр, — я просто розповідаю, як усе діялося, і ладен повторити у присутності графа Монте-Крісто все, що я оце сказав.

— І пан граф знає, яку відповідь ви отримали?

— Я показав йому відповідь.

— Він знає, що мого батька звали Фернан і що прізвище його Мондего?

— Авжеж, я йому давно про це казав; одне слово, учинив я тільки те, що кожен зробив би на моєму місці, може, навіть і набагато менше. Коли наступного дня після отримання цієї відповіді ваш батько, за порадою графа Монте-Крісто, приїхав до мене й офіційно попросив для вас руки моєї доньки, як це водиться на світі, коли хочуть вирішити питання остаточно, я відмовив йому, відмовив рішуче, це правда, проте без жодних пояснень, без скандалу. Та й справді, нащо мені розголос? Яке мені діло до честі чи безчестя пана де Морсера? Адже це не впливає на зростання чи зниження курсу?

Альбер відчув, як лице його зашарілося. Не було ніякого сумніву, Данґляр боронився як ница, та певна себе людина, котра каже якщо й не всю правду, то принаймні частку правди, не від сумління, звісно, а від страху. Та що потрібно було Альберові? Не більший чи менший ступінь Данґлярової вини чи вини графа Монте-Крісто, а людина, що відповіла б за образу, людина, що прийняла б виклик, а було цілком зрозуміло, що Данґляр виклику не прийме.

І все те, що встигло вже забутися чи пройшло непомічене, виразно поставало перед його очима і воскресало в його пам’яті. Граф Монте-Крісто знав усе, якщо він купив доньку Алі-паші; а знаючи все, він порадив Данґлярові написати до Яніни. Дізнавшись про відповідь, він погодився познайомити Альбера з Гайде; коли вони опинилися в її товаристві, він звів річ про смерть Алі і не заважав Гайде розповідати (причому, либонь, у тих кількох словах, що він ото сказав їй грецькою, був наказ приховати від Альбера, що йдеться про його батька), та й хіба не просив він Альбера не промовляти у присутності Гайде наймення його батька? Урешті, він завіз Альбера до Нормандії саме на ту пору, як мав вибухнути скандал. Не було вже сумніву, що все це було зроблено свідомо, граф Монте-Крісто, звісно ж, був у змові з ворогами його батька.

Альбер одпровадив Бошана вбік і поділився з ним цими міркуваннями.

— Правда ваша, — відказав газетяр. — Данґляра у всьому цьому стосується лиш грубий, матеріальний бік справи, тож пояснень ви повинні вимагати від графа Монте-Крісто.

Альбер обернувся.

— Мосьпане, — сказав він Данґлярові, — ви повинні зрозуміти, що я ще не прощаюся з вами; проте мені необхідно знати, наскільки ваші звинувачення справедливі, і, щоб упевнитися в цьому, я негайно їду до графа Монте-Крісто.

І, вклонившись банкірові, він вийшов разом із Бошаном, навіть не глянувши на Кавальканті.

Данґляр провів їх до дверей і на порозі ще раз запевнив Альбера, що в нього нема ніякої особистої підстави, щоб почувати ненависть до графа де Морсера.

XI. Образа

Вийшовши від банкіра, Бошан зупинився.

— Я сказав вам, Альбере, — мовив він, — що вам слід вимагати пояснень від графа Монте-Крісто.

— Авжеж, от ми і їдемо до нього.

— Одну хвилинку; передніше, ніж їхати до графа, подумайте.

— Про що мені ще думати?

— Про серйозність цього кроку.

— Хіба він серйозніший, аніж мій візит до Данґляра?

— Та ж певно, Данґляр людина ділова, а ділові люди, як ви знаєте, знають ціну своїм скарбам, тож на поєдинок виходять неохоче. Граф Монте-Крісто, навпаки, джентльмен, принаймні позірно; та чи не підозрюєте ви, що під зовнішністю джентльмена криється убивця?

— Я боюся тільки одного: що він відмовиться від поєдинку.

— Не турбуйтеся, — відказав Бошан, — він вийде на поєдинок. І боюся, що битися він буде аж надто добре, бережіться!

— Друже, — сказав Альбер з ясною усмішкою, — мені це й треба; і найбільше щастя для мене — бути вбитим за батька: це всіх нас порятує.

— Це уб’є вашу матір!

— Бідолашна матінка, — сказав Альбер, провівши долонею по очах, — так, я знаю; та нехай вона вже помре від горя, а не від ганьби.

— То ваше рішення непохитне, Альбере?

— Так.

— То їдьмо! Та чи певні ви, що ми його застанемо?

— Він повинен був виїхати услід за мною і, либонь, уже в Парижі.

Вони посідали в кабріолет і подалися на Єлисейські Поля.

Бошан хотів піти сам, та Альбер зауважив йому, що оскільки поєдинок цей не зовсім звичайний, то він може собі дозволити порушити етикет.

Почуття, що спонукало Альбера, було таке святе, що Бошанові залишалося тільки улягати усім його бажанням; отож він поступився й обмежився тим, що пішов за своїм другом.

Альбер майже бігцем пробіг од брами до ґанку. Там його зустрів Батістен.

Граф Монте-Крісто справді повернувся; він попередив Батістена, що його ні для кого нема вдома.

— Його ясновельможність бере ванну, — сказав Батістен Альберові.

— А після ванни?

— Він обідатиме.

— А по обіді?

— Відпочиватиме.

— А потім?

— Поїде в Оперу.

— Ви певні цього? — запитав Альбер.

— Авжеж, він звелів подати коней рівно о восьмій годині.

— Чудово, — сказав Альбер, — мені більше й не треба нічого.

І обернувся до Бошана.

— Якщо вам потрібно кудись піти, Бошане, підіть негайно; якщо у вас на сьогоднішній вечір призначене якесь побачення, відкладіть його на завтра. Ви самі розумієте, я розраховую, що ви поїдете зі мною в Оперу. Як пощастить, візьміть із собою й Шато-Рено.

Бошан попрощався з Альбером, пообіцявши зайти по нього за чверть до восьмої.

Повернувшись додому, Альбер послав попередити Франца, Дебре і Морреля, що дуже просить їх зустрітися з ним цього вечора в Опері.

Потім він пішов до своєї матері, яка після всього, що сталося напередодні, звеліла нікого не приймати і замкнулася у своєму покої. Він застав її в ліжку, приголомшену скандалом, що вибухнув нещодавно.

Прихід Альбера вплинув на Мерседес так, як і слід було чекати: вона стиснула синову руку і вибухнула риданнями. Проте від тих сліз їй полегшало.

Альбер стояв, мовчки схилившись над нею. Із його блідого обличчя і насуплених брів було видно, що рішення помститися дедалі дужче охоплює його душу.

— Матінко, — сказав він, — ви не знаєте, є в пана де Морсера вороги?

Мерседес здригнулася; вона помітила, що Альбер не сказав «у мого батька».

—Друже мій, — відказала вона, — у людей, що посідають таке становище, як граф, буває чимало прихованих ворогів. Очевидні вороги, як ти розумієш, іще не найбільш небезпечні.

— Так, я знаю, тож сподіваюся на вашу проникливість. Я знаю, від вас ніщо не заховається!

— Чому ти кажеш це мені?

— Та ж ви помітили, наприклад, як під час балу граф Монте-Крісто не захотів нічого їсти в нашому домі.

Мерседес затремтіла і звелася на ліжку.

— Граф Монте-Крісто! — вигукнула вона. — А який стосунок це має до того, про що ти питаєш мене?

— Ви ж знаєте, матінко, що граф Монте-Крісто дотримується східних звичаїв, а на Сході ніколи нічого не п’ють і не їдять у домі ворога, щоб зберегти за собою право помститися.

— Граф Монте-Крісто наш ворог? — запитала Мерседес, пополотнівши мов смерть. — Хто це тобі сказав таке? Чому? Ти мариш, Альбере. Від графа Монте-Крісто ми бачили тільки увагу. Граф Монте-Крісто порятував тобі життя, і ти сам познайомив нас із ним. Благаю тебе, Альбере, прожени цю думку. Раджу тобі, навіть прошу тебе: збережи його дружбу.

— Матінко, — понуро дивлячись на неї, запитав Альбер, — у вас є причини, щоб милувати цього чоловіка?

— У мене! — вигукнула Мерседес, умить зашарівшись, а потім ще дужче збліднувши.

— Авжеж, — сказав Альбер, — ви просите мене милувати цього чоловіка, тому що ми можемо чекати від нього тільки зла, правда?

Мерседес здригнулася і допитливо глянула на сина.

— Дивні речі ти кажеш! — мовила вона. — Звідки в тебе таке упередження? Що ти маєш проти графа? Три дні тому ти гостював у нього в Нормандії, три дні тому я його вважала, та й ти вважав, найліпшим твоїм другом.

Іронічна посмішка промайнула на Альберових вустах. Мерседес помітила ту посмішку й інстинктом матері й жінки вгадала все; та була вона обережна і сильна духом, тож приховала своє збентеження і тривогу.

Альбер мовчав; трохи згодом графиня заговорила знову.

— Ти прийшов дізнатися, як я почуваюся, — сказала вона, — не буду приховувати, друже мій, що недобре. Залишся зі мною, Альбере, мені так тяжко самій.

— Матінко, — сказав юнак, — ніколи я вас не покинув би, якби не нагальна, невідкладна справа.

— Що ж, — зітхнувши, відказала Мерседес, — нічого не вдієш! Іди, Альбере, не хочу я робити тебе рабом твоїх синівських почуттів.

Альбер удав, що не почув тих слів, тож попрощався з матір’ю і вийшов. Не встиг він зачинити за собою двері, як Мерседес послала по слугу, якому особливо довіряла, і звеліла йому йти назирці за Альбером скрізь, хоч куди той пішов би, і відразу ж про все сповіщати їй.

Потім вона погукала покоївку і, хоч почувалася кволою, все ж таки вбралася, щоби бути про всяк випадок готовою.

Доручення, яке вона дала слузі, неважко було виконати. Альбер пішов у свої покої й убрався з особливою ретельністю. За десять хвилин до восьмої прийшов Бошан; він уже бачився з Шато-Рено, і той пообіцяв бути на своєму місці, у перших рядах крісел, ще до того, як піднімуть завісу.

Юнаки посідали до Альберового ридвана, і той, не приховуючи, куди прямує, голосно звелів:

— В Оперу!

Палаючи нетерпінням, він увійшов у театр ще до початку вистави.

Шато-Рено вже сидів у своєму кріслі; оскільки Бошан про все його вже попередив, Альберові не довелося давати йому ніяких пояснень. Поведінка сина, що прагне помститися за батька, була така природна, що Шато-Рено й не намагався переконати його й обмежився заявою, що він до його послуг.

Дебре ще не було, та Альбер знав, що він рідко пропускає вистави в Опері. Поки не підняли завіси, Альбер вештався театром. Він сподівався зустріти графа Монте-Крісто або в коридорі, або на сходах.

Дзвінок змусив його повернутися, і він умостився у своєму кріслі, поміж Шато-Рено і Бошаном.

Та очі його не відривалися від ложі поміж колонами, що під час першої дії вперто залишалася зачинена.

Аж на початку другого акту, коли Альбер уже всоте поглянув на годинника, двері ложі відчинилися, і граф Монте-Крісто, весь у чорному вбранні, увійшов і сперся на бар’єр, озираючи глядацьку залу; за ним увійшов Моррель, шукаючи поглядом сестру і зятя. Він побачив їх у ложі бельетажу і кивнув їм.

Озираючи залу, граф Монте-Крісто помітив бліде обличчя і палаючі очі, що наполегливо шукали його погляду; звісно ж, він упізнав Альбера, та, побачивши його похмуре обличчя, удав, ніби не помітив його. Нічим не зрадивши своїх думок, він сів, дістав із чохла бінокль і почав дивитися у протилежний бік.

Та, удавши, ніби він не помічає Альбера, граф Монте-Крісто все ж таки не втрачав його з поля зору, і коли другий акт скінчився і завіса впала, від його пильного і непомильного погляду не сховалося те, що Альбер вийшов із партеру в супроводі двох своїх друзів.

Потім обличчя його промайнуло у дверях сусідньої ложі. Граф Монте-Крісто відчував, що гроза зближається, тож, почувши, як обернувся ключ у дверях його ложі, він уже до всього був готовий, хоча тієї миті весело розмовляв із Моррелем.

Двері відчинилися.

Лиш тоді граф Монте-Крісто обернувся й угледів блідого і тремтливого Альбера; позаду нього стояли Бошан і Шато-Рено.

— Ага, ось і мій вершник примчав, — вигукнув він із тією лагідною поштивістю, якою зазвичай відрізнялося його привітання від умовної світської ґречності. — Доброго вечора, пане де Морсере.

І обличчя цієї людини, що так чудово панувала над собою, було переповнене привітністю.

Тільки зараз Моррель згадав про листа, якого отримав од віконта, де той, нічого не пояснюючи, просив його бути увечері в Опері, тож він зрозумів, що зараз станеться.

— Ми прийшли не для того, щоб обмінюватися лицемірними люб’язностями чи облудними запевненнями у дружбі, — сказав Альбер. — Ми прийшли вимагати пояснення, пане графе.

Він промовляв крізь зуби, голос його уривався.

— Пояснення в Опері? — запитав граф Монте-Крісто тим спокійним тоном і з тим пронизливим поглядом, із якого можна впізнати завжди впевненого у собі чоловіка. — Хоч я й не дуже знайомий із паризькими звичаями, все ж таки мені здається, пане, що це не місце для з’ясування стосунків.

— Та якщо людина ховається, — сказав Альбер, — якщо до неї не можна увійти, тому що вона бере ванну, обідає або спить, доводиться розмовляти з нею там, де її зустрінеш.

— Не так і важко мене застати, — відказав граф Монте-Крісто, — ще вчора, мосьпане, якщо пам’ять мене не зраджує, ви були моїм гостем.

— Учора, пане, — у нестямі сказав Альбер, — я був вашим гостем, бо ще не знав, хто ви такий.

І Альбер зняв голос, щоб його могли почути в сусідніх ложах і в коридорі; справді, почувши сварку, всі, хто був у ложах, пооберталися, а люди, що проходили коридором, зупинилися за спиною в Бошана і Шато-Рено.

— Звідки ви тут узялися, мосьпане? — запитав граф Монте-Крісто, не виявляючи хвилювання. — Ви, либонь, із глузду зсунулися.

— У мене достатньо глузду, щоб збагнути вашу підступність і змусити вас зрозуміти, що я хочу відплатити за це, — сказав у нестямі Альбер.

— Мосьпане, я не розумію вас, — відказав граф Монте-Крісто. — Принаймні мені здається, що ви надто вже голосно балакаєте. Я тут у себе, мосьпане, і тут тільки я маю право знімати голос. Ідіть собі!

І граф Монте-Крісто владним порухом показав Альберові на двері.

— Я змушу самого вас вийти відціля! — сказав Альбер, конвульсивно бгаючи рукавичку, з якої граф очей не зводив.

— Гаразд, — спокійно сказав граф Монте-Крісто, — бачу ви хочете посваритися, мосьпане; та дозвольте дати вам пораду і постарайтеся її затямити: недобре супроводжувати виклик галасом. Галас не кожному личить, пане де Морсере.

Коли пролунало те ім’я, усі присутні під час тієї сварки загомоніли. Від учора Морсерове ім’я було у всіх на вустах.

Альбер найліпше від усіх і найперший утямив натяк і зробив було порух, щоб кинути рукавичку графові в обличчя, та Моррель зупинив його руку, а Шато-Рено і Бошан ухопили його за плечі, щоб він не перебрав міри.

Проте граф Монте-Крісто, не підводячись із місця, простягнув руку і вихопив із його пальців вогку і пожмакану рукавичку.

— Мосьпане, — грізно сказав він, — я вважаю, що цю рукавичку ви кинули мені, і я поверну вам її разом із кулею. А тепер забирайтеся відціля, а то я погукаю слуг, що викинуть вас за двері.

Заточуючись, мов п’яний, Альбер відступив на декілька кроків.

Моррель скористався цим і зачинив двері.

Граф Монте-Крісто знову взяв бінокль і притулив його до очей, наче нічого й не сталося.

Серце того чоловіка були вилляте з бронзи, а обличчя вирубане з мармуру.

Моррель нахилився до нього.

— Що ви йому зробили? — пошепки запитав він.

— Я? Нічого, принаймні особисто, — відказав граф Монте-Крісто.

— Але ж ця чудернацька сцена має якусь причину?

— Після скандалу з графом де Морсером бідолашний хлопчина здурів.

— Хіба ви маєте стосунок до цього?

— Гайде сповістила Палаті про зраду його батька.

— Авжеж, я чув, що грекиня, ваша невільниця, яку я бачив з вами в цій ложі, донька Алі-паші, — сказав Моррель. — Але не вірив цьому.

— Проте це таки правда.

— Тепер я все розумію, — сказав Моррель. — Цю сцену приготували заздалегідь.

— Чому так гадаєте?

— Я отримав записку від Альбера, де він просив бути сьогодні в Опері; він хотів, щоб я був свідком цієї образи, якої він збирався вам завдати.

— Може, і так, — незворушно відказав граф Монте-Крісто.

— І що ви учините з ним?

— З ким?

— З Альбером.

— Що я з ним учиню, з Альбером, Максимільяне? — тим самим тоном перепитав граф Монте-Крісто. — Завтра вранці я вб’ю його, і це така сама правда, як і те, що я бачу зараз вас і тисну вашу руку. Ось що я з ним учиню.

Моррель і собі потиснув руку графа Монте-Крісто і здригнувся, відчувши, що ця рука холодна і спокійна.

— Ох, пане графе, — сказав він, — його батько так любить його!

— Лиш не кажіть мені цього! — вигукнув граф Монте-Крісто, уперше виявивши, що він теж може гніватися. — А то я вб’ю його не відразу!

Вражений Моррель випустив його руку.

— Пане графе, пане графе! — сказав він.

— Любий Максимільяне, — урвав його граф Монте-Крісто, — послухайте, як гарно співає цю арію Дюпре:

О Матильдо, усолодо душі моєї...

Уявіть собі, я перший відкрив у Неаполі Дюпре і перший аплодував йому. Браво! Браво!

Моррель зрозумів, що більше розмовляти нема про що, і замовк.

За кілька хвилин дія скінчилася, і завіса упала.

У двері постукали.

— Прошу, — сказав граф Монте-Крісто, і в голосі його не вчувалося ані найменшого хвилювання.

Увійшов Бошан.

— Доброго вечора, пане Бошане, — сказав граф Монте-Крісто, наче він уперше зустрівся того вечора з газетярем. — Сідайте, будь ласка.

Бошан уклонився, увійшов і сів.

— Пане графе, — сказав він, — як ви, либонь, зауважили, я щойно супроводжував пана де Морсера.

— Із чого можна виснувати, — зареготавши, відказав граф Монте-Крісто, — що ви обідали разом. Я радий бачити, пане Бошане, що ви були стриманіші від нього.

— Пане графе, — сказав Бошан, — визнаю, що Альбер був неправий, утративши самовладання, і особисто перепрошую за це. Тепер, коли я перепросив, від мого імені, повторюю це, сподіваюся, ви як шляхетна людина не відмовитеся дати мені пояснення з приводу ваших стосунків із мешканцями Яніни; потім я скажу ще дещо з приводу тієї молодої грекині.

Граф Монте-Крісто зупинив його поглядом і порухом вуст.

— Ось і зруйновані всі мої надії, — засміявся він.

— Чому це? — запитав Бошан.

— А просто; всі ви вшанували мене репутацією ексцентричної людини; ви вважаєте, ніби я чи то Лара, чи то Манфред, чи лорд Рутвен; потім, коли моя ексцентричність вам набридла, ви нівечите створений вами образ і хочете зробити мене банальною людиною. Вимагаєте, щоб я став пересічним і вульгарним, одне слово, хочете від мене пояснень. Ох, пане Бошане, ви кепкуєте з мене!

— Проте, — відказав з погордою Бошан, — бувають такі випадки, коли честь вимагає...

— Мосьпане, — урвав Бошана його чудернацький співрозмовник, — від графа Монте-Крісто може вимагати чогось тільки граф Монте-Крісто. Тож, прошу вас, ні слова більш про це. Я роб­лю те, що мені хочеться, і повірте, це завжди буває добре.

— Шановний пане, — відказав Бошан, — так не поводяться з порядними людьми; честь потребує гарантій.

— Мосьпане, я сам — жива гарантія, — незворушно відказав граф Монте-Крісто, та очі його погрозливо спалахнули. — У нас в обох біжить у жилах кров, яку ми не проти пролляти, — оце наша взаємна гарантія. Передайте цю відповідь віконтові і скажіть йому, що завтра, перш аніж виб’є десяту, я дізнаюся про колір його крові.

— Тоді, — сказав Бошан, — мені залишається обговорити умови поєдинку.

— Вони мені байдужісінькі, мосьпане, — сказав граф Монте-Крісто, — і ви дарма турбуєте мене через таку дрібницю під час вистави. У Франції б’ються на шпагах, у колоніях воліють карабін, у Аравії застосовують кинджал. Скажіть вашому довірникові, що хоч я й ображений, та, бажаючи бути вже геть ексцентричним, надаю йому вибір зброї і без суперечок та заперечень згоден на все, геть на все, чуєте, навіть на поєдинок за жеребом, що завжди вважав безглуздям, проте зі мною це інша річ, — я певен, що переможу.

— Певні? — повторив Бошан, розгублено дивлячись на графа Монте-Крісто.

— Авжеж, — відказав граф Монте-Крісто, стенувши плечима. — А то не прийняв би виклику пана де Морсера. Я вб’ю його, так має статися, і так воно станеться. Прошу тільки, щоб ви сповістили сьогодні про вибір зброї і про місце поєдинку; я не люб­лю, коли мене змушують чекати.

— На пістолях, о восьмій годині ранку, у Венсенському лісі, — відказав Бошан, не тямлячи, з ким він розмовляє, — із зухвалим брехуном чи з надприродною істотою.

— Чудово, мосьпане, — сказав граф Монте-Крісто. — Тепер, коли ми вже про все домовилися, дозвольте мені, будь ласка, послухати виставу і порадьте вашому другові Альберові більше сюди не заглядати; непристойна поведінка тільки зашкодить йому. Нехай іде собі додому і вкладеться до ліжка.

Бошан пішов, нічогісінько не розуміючи.

— А тепер, — сказав граф Монте-Крісто, обернувшись до Морреля, — чи можу я розраховувати на вас?

— Звісно ж, — сказав Моррель, — я цілком до ваших послуг, пане графе, проте...

— Що ж?

— Для мене було б дуже важливо, пане графе, знати справжню причину...

— Тобто ви відмовляєтеся?

— Нітрохи.

— Справжню причину? — перепитав граф Монте-Крісто. — Цей хлопчина діє навмання і не знає її. Справжня причина відома тільки Богові й мені; та я даю вам слово честі, Моррелю, що Бог, який знає її, буде за нас.

— Цього досить, пане графе, — відказав Моррель. — Хто буде вашим другим секундантом?

— Я нікого не знаю в Парижі, кому міг би виявити цю честь, крім вас, пане Моррелю, і вашого зятя, Емманюеля. Гадаєте, він погодиться надати мені цю послугу?

— Я відповідаю за нього, як за самого себе, пане графе.

— Чудово! Це все, що мені треба. Тоді завтра о сьомій годину ранку в мене.

— Ми прийдемо.

— Тихіш! Підіймають завісу, послухаймо. Я ніколи не пропускаю жодної ноти з цієї вистави. Пречудова опера «Вільгельм Телль»!

XII. Ніч

Як водиться, граф Монте-Крісто зачекав, поки Дюпре проспіває свою славетну арію «За мною!», і тільки потім підвівся і вийшов із ложі.

Моррель попрощався з ним біля виходу, ще раз пообіцявши прийти до нього з Емманюелем точнісінько о сьомій годині ранку.

Потім, так само спокійний і так само усміхаючись, граф Монте-Крісто сів у ридван.

За п’ять хвилин він уже був удома.

Та треба було не знати графа, щоб не відчути стриманої люті в його голосі, коли він, увійшовши до свого кабінету, звелів муринові:

— Алі, мої пістолі з руків’ями зі слонової кістки!

Алі приніс скриньку, і граф Монте-Крісто почав ретельно розглядати зброю, що було цілком природно для чоловіка, котрий довіряє своє життя шматочкові олова.

То були пістолі особливого зразка, граф Монте-Крісто замовив їх, щоб вправлятися у стрілянині у себе вдома. Для пострілу достатньо було зарядити їх пістоном, тож, перебуваючи в сусідньому покої, не можна було запідозрити, що граф, як ото кажуть стрільці, набиває собі руку.

Він уже взяв було їх до рук і вдивлявся у крапку прицілу на залізній планці, що була йому за мішень, аж раптом двері кабінету відчинилися й увійшов Батістен.

Та перш ніж він устиг розтулити рота, граф Монте-Крісто угледів у напівтемряві за його спиною жінку під вуаллю, що увійшла услід за Батістеном.

Вона побачила пістоль у його руці, побачила, що на столі лежать дві шпаги, і кинулася до кімнати.

Батістен допитливо глянув на свого пана.

Граф Монте-Крісто кивнув йому, він вийшов і зачинив за собою двері.

— Хто ви така, пані? — запитав граф ту жінку.

Незнайомка озирнула кімнату, щоб упевнитися, що вони самі, потім нахилилася так низько, наче хотіла повалитися навколішки, і благально склала долоні.

— Едмоне, — сказала вона, — ви не уб’єте мого сина!

Граф Монте-Крісто позадкував, тихо зойкнув і впустив пістоля.

— Що за наймення щойно ви промовили, пані де Морсер? — запитав він.

— Ваше, — вигукнула вона, відкинувши вуаль. — Ваше, котре, може, тільки я не забула. Едмоне, до вас прийшла не пані де Морсер, до вас прийшла Мерседес.

— Мерседес померла, пані, — сказав граф Монте-Крісто, — і я більш не знаю жінки, що носить те ім’я.

— Мерседес жива, і Мерседес усе пам’ятає, вона єдина впізнала вас, ледве побачивши, і навіть ще не побачивши, за самісіньким вашим голосом, зі звуку вашого голосу, й відтоді вона йде за вами слідком, стежить за вами, боїться за вас, і їй не потрібно було дошукуватися, хто завдав удару графові де Морсерові.

— Фернанові, хочете ви сказати, мосьпані, — з гіркою іронією сказав граф Монте-Крісто. — Якщо ви вже почали пригадувати імена, то пригадаймо їх усі.

Граф Монте-Крісто вимовив ім’я «Фернан» з такою ненавистю, що Мерседес здригнулася від жаху.

— Ви бачите, Едмоне, що я не помилилася, — вигукнула вона, — і недарма я сказала: змилуйтеся над моїм сином!

— А хто сказав вам, пані, що я ворог вашому синові?

— Ніхто! Та всі матері — ясновиди! Я все вгадала, я подалася за ним в Оперу, сховалася у ложі й бачила все.

— Тоді ви бачили, мосьпані, що Фернанів син прилюдно образив мене? — зі страшенним спокоєм запитав граф Монте-Крісто.

— Згляньтеся!

— Ви бачили, — провадив граф Монте-Крісто, — що він кинув би мені в обличчя рукавичку, якби один із моїх друзів, пан Моррель, не вхопив його за руку.

— Вислухайте мене. Мій син теж розгадав вас, і в лихові, що спіткало його батька, він звинувачує вас.

— Пані, — сказав граф Монте-Крісто, — ви помиляєтеся: це не лихо, це відплата. Не я завдав удару панові де Морсерові, його карає Господь.

— А чому ви хочете замінити собою Бога? — вигукнула Мерседес. — Чому ви пам’ятаєте те, що забулося? Яке вам діло, Едмоне, до Яніни, до того візира? Що зробив вам Фернан Мондего, зрадивши Алі-Тебеліна?

— Правда ваша, — відказав граф Монте-Крісто, — усе це стосується тільки французького офіцера і доньки Василікі. Маєте рацію, мені до цього діла ніякого нема, і якщо я присягнувся відплатити, то не французькому офіцерові й не графові де Морсерові, а рибалці Фернанові, чоловікові каталянки Мерседес.

— Така жорстока помста за помилку, на яку спонукала мене доля! — вигукнула графиня. — Адже винна я, Едмоне, і якщо ви повинні помститися, то помстіться мені, адже мені забракло сил витерпіти вашу відсутність і мою самоту.

— А чому я був відсутній? — вигукнув граф Монте-Крісто. — Чому ви були самотні?

— Тому що вас заарештували, Едмоне, тому що ви були у в’язниці.

— А чому мене заарештували? Чому мене кинули до в’язниці?

— Цього я не знаю, — сказала Мерседес.

— Авжеж, ви цього не знаєте, пані, принаймні я сподіваюся, що не знаєте. А я вам скажу. Мене заарештували і кинули до в’язниці, тому що напередодні того самого дня, коли я мав узяти з вами шлюб, ув альтанці «Резерву» чоловік на ймення Данґляр написав оцього листа, якого рибалка Фернан особисто заніс на пошту.

І граф Монте-Крісто підійшов до столу, висунув шухляду, дістав звідти пожовклий аркуш, покреслений бляклим чорнилом, і поклав його перед Мерседес.

То був Данґлярів лист королівському прокуророві, якого граф Монте-Крісто, під личиною агента компанії «Томсон і Френч», вилучив зі справи Едмона Дантеса в кабінеті пана Бовіля.

Мерседес із жахом прочитала:

«Прихильник престолу і віри сповіщає пана королівського прокурора про те, що Едмон Дантес, помічник капітана на кораблі “Фараон”, що прибув сьогодні зі Смирни із заходом до Неаполя і Порто-Феррайо, мав від Мюрата листа до узурпатора, а від узурпатора листа до бонапартистського комітету в Парижі. Якщо його затримають, листа можна знайти при ньому, або в його батька, або в його каюті на “Фараоні”».

— Боже мій! — зойкнула Мерседес, провівши долонею по вогкому чолу. — І цей лист...

— Я купив його за двісті тисяч франків, пані, — сказав граф Монте-Крісто, — і це недорого, тому що завдяки йому я сьогодні можу виправдатися перед вами.

— І через цей лист...

— Через цей лист мене заарештували, ви це знаєте, та ви не знаєте, мосьпані, скільки тривало моє ув’язнення. Ви не знаєте, що чотирнадцять років скнів я за чверть льє від вас, у катівнях замку Іф. Ви не знаєте, що чотирнадцять довгих років я щодня повторював клятву помсти, яку я дав собі першого дня, а мені ж не було відомо, що ви вийшли заміж за Фернана, який доніс на мене, і мій батько помер — помер із голоду!

Мерседес заточилася.

— Господе милосердний! — вигукнула вона.

— Та коли я вийшов із в’язниці, де пробув чотирнадцять років, то дізнався про все це, тим-то життям Мерседес і батьковою смертю присягнувся я відплатити Фернанові... і ось я роб­лю це.

— І ви певні, що доніс на вас нещасний Фернан?

— Присягаюся вам спасінням моєї душі, пані, що він це вчинив. Утім, це тільки ненабагато мерзенніше, ніж французькому громадянинові продатися англійцям, іспанцеві зроду воювати проти іспанців, офіцерові на службі в Алі зрадити і вбити Алі. Що порівняно з цим лист, якого я оце вам показав? Хитрість закоханого, яку, я визнаю це і розумію, має простити жінка, що вийшла заміж за цього чоловіка, та якої не прощає той, що його нареченою вона була. Французи не відплатили зрадникові, іспанці не розстріляли зрадника, Алі лежить у могилі й не покарав зрадника; та я, котрого він зрадив, знищив, теж кинув у могилу, я Божою милістю вийшов із цієї могили, я перед Богом зобов’язаний відплатити, він послав мене для помсти — і ось я тут.

Сердешна жінка затулила обличчя долонями і, мов підкошена, повалилася на коліна.

— Простіть, Едмоне, — сказала вона, — простіть заради мене, заради мого кохання до вас!

Гідність заміжньої жінки зупинила поривання змученого серця.

Чоло її схилилося до самісінької підлоги.

Граф Монте-Крісто кинувся до неї і звів її на ноги.

І ось, сидячи у фотелі, вона своїми затьмареними від сліз очима поглянула на мужнє обличчя графа Монте-Крісто, де ще лежав грізний відбиток страждання і ненависті.

— Не винищити цей клятий рід! — прошепотів він. — Не послухатися Бога, який велить мені покарати його! Ні, не можу!

— Едмоне, — у розпуці сказала сердешна мати, — Боже мій, я називаю вас Едмоном, то чому ви не називаєте мене Мерседес?

— Мерседес! — мовив граф Монте-Крісто. — Авжеж, правда ваша, мені ще солодко промовляти це наймення, і сьогодні вперше, після стількох літ, звучить воно так виразно в моїх вустах. Мерседес, я повторював ваше ім’я, зітхаючи від туги, стогнучи від болю, задихаючись од відчаю; я промовляв його, закоцюбнувши від холоду, скорчившись на в’язничній соломі; я промовляв його, знесилівши від спекоти і качаючись кам’яною долівкою моєї камери. Мерседес, я повинен помститися, тому що чотирнадцять років я страждав, чотирнадцять років обливався слізьми, чотирнадцять років проклинав; кажу вам, Мерседес, я повинен помститися!

І граф Монте-Крісто, остерігаючись, що не вистоїть перед проханнями тієї, яку так кохав, закликав на поміч своїй ненависті спогади.

— То помстіться, Едмоне, — вигукнула сердешна мати, — але помстіться винним: помстіться йому, помстіться мені, та не помщайтеся моєму синові!

— У Святому Письмі мовиться, — відказав граф Монте-Крісто, — «Вина батьків упаде на їхніх дітей до третього і четвертого коліна». Якщо Бог сказав ці слова пророкові, то чому я повинен бути милосерднішим від Бога?

— Тому що в Бога є час і вічність, а в людини їх нема.

Із грудей графа Монте-Крісто вихопився чи то зойк, чи то гарчання, і він притулив долоні до скронь.

— Едмоне, — казала Мерседес, простягаючи руки до графа Монте-Крісто, — відтоді, як я знаю вас, я завжди шанувала вас, я берегла пам’ять про вас. Едмоне, друже мій, не затьмарюйте цей шляхетний і чистий образ, що навіки закарбувався в моєму серці! Едмоне, якби ви знали, скільки молитов за вас послала я Богові, поки сподівалася, що ви ще живі, і відтоді, як повірила, що ви померли! Авжеж, померли! Я думала, що тіло ваше поховане у глибині якоїсь темної вежі, гадала, що його кинули на дно якоїсь прірви, у яку тюремники жбурляють померлих в’язнів, і я плакала! Що могла я вчинити для вас, Едмоне, як не молитися і плакати? Послухайте мене: десять років підряд бачила я щоночі той самий сон. Казали, ніби ви намагалися втекти, залізли до чужої камери і замоталися в саван небіжчика, і наче цього живого трупа скинули з вежі замку Іф; і тільки почувши, як ви зойкнули, падаючи на каміння, ваші гробарі, що виявилися і вашими катами, зрозуміли підміну. Едмоне, присягаюся вам життям мого сина, за кого я вас благаю, десять років бачила я щоночі уві сні людей, що кидають щось невідоме і страшне зі скелі, десять років чула я страшенний зойк і прокидалася від нього, тремтячи і похоловши від жаху. Я теж страждала, Едмоне, повірте мені, хоч провина моя і тяжка!

— А почували ви, що ваш батько помирає далеко від вас? — вигукнув граф Монте-Крісто. — Шарпала вашу душу думка про те, що кохана дівчина віддає свою рученьку вашому супернику, а ви задихаєтеся на дні прірви?

— Ні, — урвала його Мерседес, — та я бачу, що той, кого я кохала, ладен убити мого сина!

Мерседес промовила ті слова з такою силою горя, з такою розпукою, що з графових грудей вихопилося ридання.

Лева приборкали; невблаганний месник схилив голову.

— Що ви хочете? — запитав він. — Щоб ваш син уцілів? Гаразд, я не уб’ю його!

Мерседес радісно скрикнула; в очах графа Монте-Крісто зблиснули дві сльози, та відразу ж і зникли; певне, Господь послав по них янгола, адже для творця вони були набагато коштовніші, ніж перлини Гузерату й Офіру[69].

— Дякую тобі, дякую, Едмоне! — вигукнула вона, ухопивши графову руку і притуливши її до вуст. — Таким ти завжди марився мені, таким завжди кохала я тебе. Тепер я можу це сказати!

— Тим паче, — відказав граф Монте-Крісто, — що вам недовго вже любити бідолашного Едмона. Небіжчик повернеться у домовину, примара знову порине у небуття.

— Що ви оце кажете, Едмоне?

— Кажу, що як ви цього хочете, Мерседес, то я мушу померти.

— Померти? Хто вам сказав таке? Хто каже про смерть? Чому ви повертаєтеся до думки про смерть?

— Невже ви гадаєте, що я можу далі жити, якщо мене прилюдно образили, у присутності всієї зали, у присутності ваших друзів і друзів вашого сина, і якщо мене викликав на дуель хлопчина, що буде пишатися моїм прощенням як своєю перемогою? Після вас, Мерседес, найдужче любив я самого себе, тобто мою гідність, ту силу, що підносила мене над людьми, адже в тій силі було життя. Однісіньке ваше слово знівечило її. Я повинен умерти.

— Але ж цей поєдинок не відбудеться, Едмоне, якщо ви про­щаєте.

— Ні, мосьпані, він таки відбудеться, — урочисто заявив граф Монте-Кріс­то, — тільки замість крові вашого сина, яка має залляти землю, проллється моя кров.

Мерседес голосно скрикнула і кинулася до графа Монте-Кріс­то, та раптом зупинилася.

— Едмоне, — сказала вона, — Господь на небі, якщо ви живі, якщо я знову бачу вас, і я сподіваюся на нього всім серденьком моїм. Розраховуючи на його ласку, я здаюся на ваше слово. Ви сказали, що син мій не помре, Едмоне?

— Авжеж, пані, — відказав граф Монте-Кріс­то, прикро здивований тим, що Мерседес прийняла його жертву без заперечень і без жалю.

Мерседес простягнула графові руку.

— Едмоне, — сказала вона, зі сльозами дивлячись на нього, — ви такий великодушний! Із такою високою шляхетністю зглянулися ви над сердешною жінкою, що прийшла до вас майже без надії! Від горя постаріла я більше, ніж від років, і ні усмішкою, ні поглядом уже не можу нагадати моєму Едмонові про ту Мерседес, що нею він колись так милувався. Повірте, Едмоне, я теж натерпілася, адже прикро відчувати, що життя спливає, а в пам’яті не залишається жодної втішної миті, у серці не залишається жодної надії, та не все закінчується разом із земним життям. Ні, не все закінчується разом із ним, я це почуваю всім, що не вмерло у моїй душі. Повторюю вам, Едмоне, це так прекрасно, так шляхетно, так великодушно — простити так, як ви оце простили!

— Ви каже таке, Мерседес, і все ж таки ви не знаєте, яка тяжка моя жертва. Уявіть собі, що Господь, створивши світ, наповнивши й окриливши хаос, зупинився на півдорозі, щоб уберегти янгола від тих сліз, що їх наші злочини мали виточити з його безсмертних очей! Уявіть собі, що, усе приготувавши, усе посіявши, усе створивши, він, тієї миті, коли вже ладен був тішитися своїм творінням, раптом погасив сонце і пожбурив світ у вічну пітьму? Уявіть собі все це, і ви збагнете, — ні, ви й тоді не збагнете, що я втрачаю, розлучаючись зараз із життям!

Мерседес глянула на нього з подивом, захватом і вдячністю.

Граф Монте-Кріс­то похилив голову на руки, наче його чоло знемощіло під тягарем його дум.

— Едмоне, — мовила Мерседес, — мені залишається сказати вам тільки одне слово.

Граф Монте-Кріс­то гірко посміхнувся.

— Едмоне, — сказала вона, — ви побачите: хоч моє лице і змарніло, очі погасли, врода зів’яла, одне слово, хоч Мерседес жодною рисою своєю не нагадує колишню Мерседес, її серденько те саме!.. Прощавайте, Едмоне, мені більше нема чого прохати в Бога... Я знову побачила вас великодушним і шляхетним, як давніше. Прощавайте, Едмоне... прощавайте, нехай Господь вас благословить!

Та граф Монте-Кріс­то на те нічого не відказав.

Мерседес відчинила двері кабінету і зникла раніше, аніж він отямився від глибоких і гірких дум.

Дзиґар на Інвалідах вибив першу, коли граф Монте-Кріс­то, почувши торохтіння ридвана, що віз пані де Морсер Єлисейськими Полями, звів голову.

— Навіженцю, — сказав він собі, — чому того дня, коли вирішив я мститися, не видер я серця мого з грудей!

XIII. Зустріч

Після того, як Мерседес поїхала, дім графа Монте-Кріс­то знову поринув у пітьму.

Довкола нього і в ньому самому все завмерло; його діяльний розум охопило заціпеніння, як ото охоплює сон зморене тіло.

— Невже! — казав він сам собі, хоч лампа і свічки сумно догоряли, а в передпокої нетерпляче очікували стомлені слуги. — Невже та споруда, що так довго будувалася, що вивершувалася з такою турботою і такою працею, упала за однісіньку мить, від однісінького слова, від подиху! Я, що вважав себе вищим од інших людей, що так пишався собою, що був мізерною комахою у буцегарні замку Іф і сягнув надзвичайної могуті, обернуся завтра тлінню! Не життя мені шкода: хіба смерть — це не той спочинок, до якого змагають усі, якого прагнуть усі знедолені, той спокій матерії, що так довго тужив я за ним, до якого йшов я болісним шляхом голодування, аж у моїй камері з’явився панотець Фаріа? Що значить для мене смерть? Трохи більше супокою, трохи більше безгоміння. Ні, шкода мені не життя, шкодую я, що зáдуми мої зійшли на пропаще, а так поволі зріли вони, так ретельно будувалися! І ось провидіння відринуло їх, я ж бо думав собі, що вони відповідають йому! Значить, Господь не дозволив, щоб вони утілилися! Цей тягар, що його я завдав на себе, важучий, мов світ, тягар, що його я сподівався донести до краю, відповідав моїм бажанням, та не по силі був мені, не відповідав моїй волі, не у владі моїй був, тож мені доводиться покинути його, не донісши до краю. І мені знову доведеться стати фаталістом, мені, якого чотирнадцять років розпуки і десять років надії навчили осягати провидіння! І все, Боже мій, лиш тому, що серце моє, яке я вважав мертвим, тільки заснуло, тому що воно прокинулося, тому що закалатало воно, тому що не витерпів я калатання цього серця, що воскресло в моїх грудях, коли пролунав жіночий голос! Та не може бути, — провадив граф Монте-Кріс­то, дедалі дужче роз’ятрюючи свою уяву видовиськом майбутнього двобою, — не може бути, щоб жінка з таким шляхетним серденьком спокійнісінько рокувала мене на смерть, мене, переповненого життям і снагою! Не може бути, щоб вона так далеко зайшла у своїй материнській любові чи радше в материнському безумі! Є цноти, що, перейшовши межі, обертаються пороком. Ні, вона, либонь, розіграє якусь зворушливу сцену, кинеться поміж нами, і те, що було тут переповнене величчю, на місці поєдинку обернеться комедією.

І графове обличчя зашарілося від ображеної гордості.

— Комедією, — повторив він, — і кумедним буду я... Я — кумедний! Ні, ліпше померти.

Ото так, малюючи собі найпохмурішими барвами все те, на що він прирікав себе, пообіцявши Мерседес подарувати життя її синові, граф Монте-Кріс­то повторив:

— Безглуздо, безглуздо, безглуздо розігрувати великодушність, ставши непорушною мішенню для пістоля цього хлопчини! Ніколи не повірить він, що моя смерть була самогубством, а честь мого імені (це ж бо не марнославство, о Господе, а лиш правдива гордість!)... честь мого імені вимагає, щоб люди знали, що я сам, зі власної волі, без примусу, погодився зупинити мою руку, що вже замірилася для удару, і що цією рукою, що така грізна для інших, я уразив самого себе, — так треба, і так воно станеться.

І, узявши ручку, він дістав з потаємної шухляди письмового бюрка свій заповіт, що його він склав після прибуття до Парижа, і зробив унизу дописку, із якої навіть найменш тямущі люди могли осягнути справжню причину його смерті.

— Господе-Боже, роб­лю я це, — мовив він, звівши очі до неба, — як для тебе, так і для себе. Десять років дивився я на себе як на знаряддя твоєї помсти, і не можна, щоб іще й інші негідники, крім цього Морсера, Данґляра, Вільфора, та й сам Морсер, подумали, ніби це щаслива нагода позбавила їх від ворога. Нехай вони, навпаки, знають, що провидіння, яке вже наготувало їм відплату, зупинила тільки сила моєї волі, що покара, якої вони уникнули тут, чекає їх на тому світі й що час вони тільки поміняли на вічність.

Поки він ото переходив від одної думки до іншої, наче людина, якій не дають заснути страждання, крізь віконні шиби стало видно, що вже благословляється на світ, і блідий досвіток осяяв блакитний папір, що лежав перед графом Монте-Кріс­то, той, де він допіру накреслив ті передсмертні слова, які усправедливлювали провидіння.

Була п’ята година ранку.

Раптом до нього долинув кволий стогін. Графові вчулося ніби притлумлене зітхання; він обернув голову, поглянув довкруги, та нікого не побачив. Проте зітхання те так виразно повторилося, що його сумніви заступила певність.

Тоді він підвівся, тихенько відчинив двері до вітальні й побачив у фотелі Гайде; руки безсило звисли, гоже бліде личко було відкинуте назад; вона підсунула свій фотель до дверей, щоб він не міг вийти з кімнати, не помітивши її, та нездоланний сон юності взяв над нею гору після виснажливого неспання.

Коли граф Монте-Кріс­то відчинив двері, вона не прокинулася.

Він глянув на неї з невимовною ніжністю й жалем.

— Вона клопоталася за свого сина, — сказав він, — а я забув про мою доньку!

Він сумовито похитав головою.

— Сердешна Гайде, — сказав він, — вона хотіла бачити мене, хотіла поговорити зі мною, вона здогадувалася про все і боялася за мене... Не можу я піти, не попрощавшись із нею, не можу померти, не доручивши її комусь.

І він тихенько повернувся до кабінету і занотував унизу, під попередніми рядками: «Заповідаю Максимільянові Моррелеві, капітанові спагі, синові мого попереднього господаря, П’єра Морреля, судновласника в Марселі, капітал у двадцять мільйонів, частину з якого він має віддати своїй сестрі Жюлі і своєму зятеві Емманюелеві, якщо він, утім, не вважає, що таке збагачення може зашкодити їхньому щастю. Ці двадцять мільйонів заховані в моїй печері на острові Монте-Кріс­то, вхід до неї знає Бертуччо. Якщо серце його вільне і він захоче взяти шлюб із Гайде, донькою Алі, янінського паші, яку я виховав, як люблячий батько, і яка любила мене, мов ніжна донька, то він уволить мою остатню волю, та не моє останнє бажання. За цим заповітом Гайде є спадкоємицею решти мого маєтку, що складається із земель, державних паперів Англії, Австрії та Голландії, а також із обстави моїх палаців і будинків, і яке, за винятком тих двадцяти мільйонів, а також сум, які я заповів моїм слугам, коштує приблизно шістдесят мільйонів».

Коли він дописував останній рядок, за його спиною пролунав ледве чутний вигук, і він упустив ручку.

— Гайде, — спитався він, — ти прочитала?

Молоду невільницю збудив ранковий промінь, що торкнувся її повік; вона підвелася і підійшла до графа Монте-Кріс­то, нечутно ступаючи м’яким килимом.

— Пане мій, — сказала вона, благально склавши долоні, — чому ти пишеш таке о цій ранній порі? Чому заповідаєш ти мені всі твої скарби? Невже ти мене покидаєш?

— Я вирушаю в далеку дорогу, люба моя, — сказав граф Монте-Кріс­то із виразом безмежного суму і ніжності, — і якщо зі мною станеться щось...

Він замовк.

— То що тоді?.. — так владно запитала дівчина, як ніколи ще не балакала зі своїм паном.

— Мені хочеться, щоб донька моя була щаслива, хоч що там зі мною сталося б, — сказав граф Монте-Кріс­то.

Гайде сумовито всміхнулася й похитала головою.

— Ти думаєш про смерть, пане мій, — сказала вона.

— Це рятівна думка, дитино моя, як ото казав мудрець.

— Якщо ти помреш,— відказала вона, — заповідай свої маєтки комусь іншому, бо як ти помреш... то ніяких маєтків мені не треба.

І, узявши до рук той заповіт, роздерла його і кинула клапті додолу.

Після того спалаху, що був такий незвичний для невільниці, вона непритомна впала на килим.

Граф Монте-Кріс­то нахилився. Узяв її на руки, і, поглянувши на те гоже, бліде личко, на довгі стулені вії, на непорушне, безпомічне тіло, він уперше подумав, що, може, вона любить його не лише як донька.

— Може, — прошепотів він із глибокою печаллю, — я ще пізнав би щастя!

Він одніс непритомну Гайде до її покоїв і доручив потурбуватися про неї покоївкам. Повернувшись до свого кабінету, він хутко замкнув за собою двері і знову написав заповіт.

Не встиг він скінчити, як пролунало торохтіння кабріолета, що заїжджав у двір. Граф Монте-Кріс­то підійшов до вікна і побачив Максимільяна з Емманюелем.

— Чудово, — сказав він, — я скінчив якраз вчасно.

І запечатав заповіт трьома печатками.

За хвилину він прочув у вітальні кроки і пішов, щоб одімкнути двері.

Увійшов Моррель.

Він приїхав на двадцять хвилин раніше від призначеного часу.

— Може, я прибув зарано, пане графе, — сказав він, — та зізнаюся вам відверто, не міг я заснути ані на хвилину, як і всі мої домівники. Я повинен був побачити вас, вашу спокійну певність, щоб знову стати самим собою.

Графа Монте-Кріс­то зворушила ця сердечна приязнь і, замість того щоб простягнути Моррелеві руку, він обняв його.

— Моррелю, — сказав він йому, — сьогодні для мене пречудовий день, адже я відчув, що така людина, як ви оце, любить мене. Добридень, Емманюелю. То ви їдете зі мною, Максимільяне?

— Авжеж! Невже ви могли в цім сумніватися?

— А якщо я неправий...

— Я бачив усю вчорашню сцену, усеньку ніч згадував я ваше самовладання, і я сказав собі: якщо тільки можна вірити людському обличчю, правда на вашому боці.

— Таж Альбер ваш друг.

— Просто приятель.

— Ви запізналися з ним того ж таки дня, що й зі мною?

— Так, це правда; та ви самі бачите, що якби ви не сказали мені про це, то я і не згадав би.

— Дякую вам, Моррелю.

І граф Монте-Кріс­то подзвонив.

— Нехай однесуть це моєму нотаріусові, — сказав він Алі, що відразу ж увійшов. — Це мій заповіт, Моррелю. Після моєї смерті ви ознайомитеся з ним.

— Після вашої смерті? — вигукнув Моррель. — Що це означає?

— Усе треба завбачити, друже мій. А що ви робили вчора увечері, коли ми розлучилися?

— Я подався до Тортоні й застав там, як і розраховував, Бошана з Шато-Рено. Зізнаюся вам, я їх шукав.

— Навіщо, адже про все вже домовилися?

— Послухайте, пане графе, поєдинок серйозний і неухильний.

— Невже ви сумнівались у цім?

— Ні. Образи вам завдали прилюдно, й усі вже балакають про це.

— І що ж?

— Я сподівався умовити їх обрати іншу зброю, замінити пістоль шпагою. Куля сліпа.

— Вам пощастило це зробити? — запитав граф Монте-Кріс­то з ледь помітною іскрою надії.

— Ні, адже всі знають, як володієте ви шпагою.

— Ти ба! І хто ж мене зрадив?

— Учителі з фехтування, яких ви перевершили.

— І ви зазнали невдачі?

— Вони рішуче відмовилися.

— Моррелю, — сказав граф Монте-Кріс­то, — ви бачили, як я стріляю з пістолів?

— Ніколи.

— То погляньте, час у нас ще є.

Граф Монте-Кріс­то взяв пістолі, які ото тримав у руках, коли входила Мерседес, і, приліпивши жирового туза на планку чотирма пострілами пробив три листки і ніжку трилисника.

Із кожним пострілом Моррель дедалі дужче бліднув.

Він оглянув кулі, якими граф Монте-Кріс­то вчинив те диво, і побачив, що вони не більші од великих дробин.

— Страхіття, та й годі, — сказав він, — погляньте, Емманюелю!

Потім обернувся до графа Монте-Кріс­то.

— Пане графе, — сказав він, — заради Бога, не вбивайте Альбера! Адже у цього бідолахи є мати!

— Правда ваша, — сказав граф Монте-Кріс­то, — а в мене її нема.

Ці слова він промовив таким тоном, що Моррель здригнувся.

— Адже вас образили.

— Авжеж, та й що ви хочете цим сказати?

— Це означає, що ви будете стріляти перший.

— Я стріляю перший?

— Так, я домігся цього чи радше поставив таку вимогу; ми вже й так поступилися їм, то їм довелося погодитися.

— А відстань?

— Двадцять кроків.

На графових вустах промайнула страшна посмішка.

— Моррелю, — сказав він, — не забудьте того, що ви допіру бачили.

— Тим-то, — сказав Моррель, — я тільки і сподіваюся на те, що ваше хвилювання порятує Альбера.

— Моє хвилювання? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Або ваша великодушність, друже мій; знаючи, що ви стріляєте без промаху, я можу сказати вам те, що смішно було б казати комусь іншому.

— І що ж?

— Поцільте йому в руку чи ще десь, та не вбивайте його.

— Послухайте, Моррелю, що я вам скажу, — відказав граф Монте-Кріс­то, — вам нема чого умовляти мене, щоб я зглянувся над Морсером; Морсер буде помилуваний, і навіть так, що спокійнісінько поїде додому зі своїми друзями, а я...

— А ви?

— А це вже інша справа: мене понесуть на марах.

— Що це ви кажете, пане графе? — нестямно вигукнув Моррель.

— Авжеж, любий Моррелю, Морсер уб’є мене.

Моррель спантеличено дивився на нього.

— Що сталося з вами цієї ночі, пане графе?

— Те, що сталося з Брутом напередодні битви під Філіппами, — я побачив привида.

— І?..

— І той привид сказав мені, що я вже доста пожив на білому світі.

Максимільян із Емманюелем обмінялися поглядами. Граф Монте-Кріс­то дістав годинника.

— Їдьмо, — сказав він, — п’ять хвилин на восьму, а поєдинок призначено о восьмій.

Проходячи коридором, граф Монте-Кріс­то зупинився коло якихось дверей, і Максимільянові з Емманюелем, що не хотіли бути неделікатними і пройшли трохи вперед, здалося, ніби вони чують схлипування і зітхання у відповідь.

Ридван уже чекав на них; граф Монте-Кріс­то сів у нього разом зі своїми секундантами.

Точнісінько о восьмій вони вже були на тому місці, про яке й домовилися.

— Ось ми й приїхали, — сказав Моррель, виглядаючи у вікно, — та ще й перші.

— Перепрошую, — сказав Батістен, що супроводжував свого пана, — та мені здається, ніби он там, під деревами, стоїть повіз.

Граф Монте-Кріс­то легко плигнув додолу і подав руку Емманюелеві й Максимільяну, щоб допомогти їм вийти.

Максимільян затримав графову руку у своїх долонях.

— Слава Богу, — сказав він, — така рука й повинна бути в людини, що, свідома своєї правоти, спокійнісінько ставить на карту своє життя.

— Справді, — сказав Емманюель, — он там ходять якісь молодики і, здається, когось чекають.

Граф Монте-Кріс­то одвів Морреля на декілька кроків убік.

— Максимільяне, — спитався він, — ваше серце вільне?

Моррель здивовано глянув на графа Монте-Кріс­то.

— Я не чекаю від вас зізнання, любий друже, я просто запитую; скажіть мені, так чи ні, це все, про що я вас прошу.

— Я кохаю, пане графе.

— Дуже кохаєте?

— Дужче від життя.

— Ще однією надією менше, — зітхнувши, сказав граф Монте-Кріс­то. — Сердешна Гайде.

— Ох, пане графе, —вигукнув Моррель, — якби я вас менше знав, то подумав би, ніби ви занепали на дусі.

— Чому? Тому що я зітхаю, розлучаючись із любою мені істотою? Ви ж вояк, Моррелю, ви мали б ліпше знати, що таке мужність. Хіба я шкодую за життям? Хіба не все мені одно, жити чи померти, мені, що двадцять років перебував поміж життям і смертю? Утім, не турбуйтеся, Моррелю: цю слабкість, якщо це слабкість, бачите тільки ви. Я знаю, що світ — це вітальня, із якої треба вміти вийти поштиво і пристойно, уклонившись усім і заплативши свої картярські борги.

— Ото й слава Богу, — відказав Моррель,— це добре сказано. До речі, пістолі ви привезли?

— Я? Навіщо? Сподіваюся, ці панове привезли свої.

— Зараз дізнаюся, — сказав Моррель.

— Гаразд, тільки ніяких перемовин.

— Не турбуйтеся.

Моррель попрямував до Бошана й Шато-Рено. Ті побачили, що він іде до них, і ступнули кілька кроків йому назустріч.

Молодики вклонилися одне одному, якщо й не привітно, то принаймні з усією чемністю.

— Перепрошую, панове, — сказав Моррель, — та я не бачу пана де Морсера.

— Сьогодні вранці, — відказав Шато-Рено, — він послав, щоб попередити нас, що зустрінеться з нами на місці дуелі.

— Он як, — сказав Моррель.

Бошан поглянув на годинника.

— П’ять на дев’яту, це ще не пізно, пане Моррелю, — сказав він.

— Я зовсім не це мав на увазі, — відказав Максимільян.

— А ось, до речі, і ридван, — урвав Шато-Рено.

Однією з алей, що збігалися докупи коло середохрестя, де вони стояли, мчав повіз.

— Панове, — сказав Моррель, — сподіваюся, ви подбали, щоб прихопити із собою пістолі? Граф Монте-Кріс­то заявив мені, що відмовляється від свого права скористатися своїми.

— Ми передбачали це, — відказав Бошан, — і я привіз пістолі, які я придбав тиждень тому, гадаючи, що вони потрібні будуть мені. Вони новісінькі й ще жодного разу не були у вжитку, може, хочете оглянути їх?

— Якщо ви кажете, — уклонився Моррель, — що пан де Морсер з цими пістолями не знайомий, то мені, звісно ж, достатньо ваших слів.

— Панове, — сказав Шато-Рено, — це зовсім не Морсер приїхав. Погляньте!

І справді, до них наближалися Франц і Дебре.

— Як це ви опинилися тут, панове? — сказав Шато-Рено, потиснувши руки обом.

— Ми тут тому, — сказав Дебре, — що сьогодні вранці Альбер попросив нас прибути на місце поєдинку.

Бошан і Шато-Рено здивовано перезирнулися.

— Панове, — сказав Моррель, — здається, я розумію, в чім річ.

— То скажіть.

— Учора вдень я отримав од пана де Морсера лист, де він просив мене бути ввечері в Опері.

— І я, — сказав Дебре.

— І я, — сказав Франц.

— І ми, — сказали Шато-Рено з Бошаном.

— Він хотів, щоб ви були присутні під час виклику, — сказав Моррель. — Тепер він хоче, щоб ви були присутні й під час дуелі.

— Авжеж, — сказали всі, — так воно і є, пане Моррелю, либонь, ви вгадали.

— Проте Альбер не їде, — пробурмотів Шато-Рено, — він уже на десять хвилин запізнився.

— А ось і він, — сказав Бошан, — верхи; гляньте, жене учвал, і з ним слуга.

— Ото вже необережний! — сказав Шато-Рено. — Верхи перед дуеллю на пістолях! А я ж йому казав!

— І погляньте, — сказав Бошан, — комір із краваткою, відкритий сурдут, біла камізелька; чом він тоді не намалював собі кружало на животі — і простіше було б, і швидше!

Альбер був уже кроків за десять од них. Ось він зупинив коня, плигнув додолу і кинув повід слузі.

Він був блідий, повіки його почервоніли і понабрякали. Видно було, що він цілу ніч не спав.

На обличчі його був поважний і сумовитий вираз, геть йому не притаманний.

— Дякую вам, панове, — сказав він, — що ви відгукнулися на моє запрошення; повірте, я дуже вдячний вам за цю дружню увагу.

Моррель стояв оддалік; щойно Морсер з’явився, він одійшов убік.

— І вам теж, пане Моррелю, — сказав Альбер. — Підійдіть ближче, коли ваша ласка, ви тут не зайвий.

— Шановний пане, — сказав Максимільян, — вам, либонь, невідомо, що я секундант графа Монте-Кріс­то?

— Я так і гадав. Тим ліпше! Що більше тут гідних людей, то приємніше мені.

— Пане Моррелю, — сказав Шато-Рено, — ви можете сказати графові Монте-Кріс­то, що пан де Морсер прибув і що ми в його розпорядженні.

Моррель обернувся, щоб виконати те доручення.

Бошан у цей час діставав з повоза скриньку з пістолями.

— Зачекайте, панове, — сказав Альбер, — мені потрібно сказати кілька слів графові Монте-Кріс­то.

— Віч на віч? — запитав Моррель.

— Ні, при всіх.

Альберові секунданти приголомшено перезирнулися; Франц і Дебре щось буркнули один одному тихо, а Моррель, зрадівши од тієї несподіваної затримки, підійшов до графа Монте-Кріс­то, що разом з Емманюелем ходив алеєю.

— Що йому від мене треба? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Ой, не знаю, та він хоче з вами побалакати.

— Нехай він ліпше не дратує мене якоюсь новою образою! — сказав граф Монте-Кріс­то.

— Гадаю, цього він не збирається робити, — відказав Моррель.

Граф Монте-Кріс­то у супроводі Максимільяна й Емманюеля попрямував до Альбера.

Його спокійне і незворушне обличчя було цілковитою протилежністю Альберовому лицю, який ішов йому назустріч зі своїми друзями.

За три кроки один від одного Альбер і граф Монте-Кріс­то зупинилися.

— Панове, — сказав Альбер, — підійдіть ближче, я хочу, щоб не пропало жодного слова з того, що матиму я за честь сказати графові Монте-Кріс­то, оскільки все, що матиму я за честь сказати йому, ви повинні будете повторити кожному, хто цього забажає, хоч якими дивними здавалися б вам мої слова.

— Я слухаю вас, мосьпане, — сказав граф Монте-Кріс­то.

— Пане графе, — мовив Альбер, і голос його, що спершу тремтів, ставав дедалі впевненіший, поки він промовляв. — Я звинувачував вас у тому, що ви оприлюднили поведінку графа де Морсера в Епірі, бо, хоч який винний був граф де Морсер, я все ж таки не вважав, що ви маєте право карати його. Але тепер я знаю, що ви маєте на це право. Не зрада, у якій Фернан Мондего винен перед Алі-пашою, виправдовує вас у моїх очах, а зрада, у якій винен перед вами рибалка Фернан, і ті нечувані поневіряння, які стали наслідками тієї зради. Тож я кажу вам і заявляю, щоб почули усі: так, шановний пане, ви мало право помститися моєму батькові, і я, його син, дякую вам, що ви не вчинили ще більшого!

Якби ото блискавиця поцілила у свідків тієї несподіваної сцени, то приголомшила б вона їх менше, ніж Альберова заява.

Граф Монте-Кріс­то поволі звів очі до неба, і в них сяяв вираз безмежної вдячності. Він не міг не здивуватися з того, як палкий Альбер, що так хоробро поводився поміж римськими розбійниками, зважився на таке нечуване приниження. І він упізнав уплив Мерседес і зрозумів, чому її шляхетне серденько не опиралося його жертві.

— Тепер, шановний пане, — сказав Альбер, — якщо ви вважаєте достатніми ті перепросини, які я вам приніс, прошу вас, — дайте мені вашу руку. Після непогрішності, тієї рідкісної чесноти, якою ви відзначаєтеся, найбільшою перевагою вважаю я уміння визнати свою неправоту. Та це зізнання — особиста моя справа. Я вчинив правильно за волею Божою. Тільки янгол міг порятувати одного з нас від смерті, і цей янгол спустився з неба не для того, щоб ми стали друзями, — шкода, проте це неможливо, — та задля того, щоб ми лишилися людьми, які поважають один одного.

Граф Монте-Кріс­то зі сльозами на очах, тяжко дихаючи, простягнув Альберові руку, яку той схопив і мало не побожно потиснув.

— Панове, — сказав він, — граф Монте-Кріс­то погодився прийняти мої перепросини. Я вчинив із ним необачно. Нерозважливість — кепська порадниця. Я вчинив недобре. Тепер я загладив мою провину. Сподіваюся, люди не вважатимуть мене боягузом за те, що я вчинив, як веліло мені сумління. Та принаймні якщо вчинок мій зрозуміють хибно, — докинув він, гордо звівши голову і немовби кидаючи виклик своїм друзям і ворогам, — то я постараюся змінити думку про мене.

— Що сталося сьогодні вночі? — запитав Бошан у Шато-Рено. — Здається, нашій ролі тут не позаздриш.

— Справді, те, що вчинив Альбер, або дуже нице, або дуже шляхетне, — відказав барон.

— Що все це означає? — запитав Дебре, звернувшись до Франца. — Граф Монте-Кріс­то зганьбив Морсера, а його син вважає, що він правильно зробив! Та якби в моїй родині було десять Янін, я мав би тільки один обов’язок, — битися десять разів!

Понуривши голову і безсило опустивши руки, пригнічений тягарем двадцятичотирирічних спогадів, граф Монте-Кріс­то стояв, не думаючи ні про Альбера, ні про Бошана, ні про Шато-Рено, ні про кого з присутніх, — думав він про сміливу жінку, що прийшла до нього благати за життя сина, жінку, якій він запропонував своє життя і яка порятувала його ціною страшного зізнання, відкривши родинну таємницю, що, певне, назавжди убила в цьому хлопчині синівську любов.

— Знову рука Божа! — прошепотів він. — Авжеж, тільки тепер я повірив, що послав мене Господь!

XIV. Мати і син

Сумовито і з гідністю всміхаючись, граф Монте-Кріс­то попрощався з молодиками і сів у свій ридван разом із Моррелем та Емманюелем.

Альбер, Бошан і Шато-Рено лишилися самі на полі битви.

Альбер допитливо дивився на своїх секундантів, і хоч погляд його не здавався ніяковим, усе ж таки він ніби допитувався їхньої думки про те, що сталося.

— Вітаю, любий друже, — перший озвався Бошан, може, тому, що був більш чуйний, аніж інші, чи, може, тому, що в нім було менше облуди, — так несподівано скінчилася ця прикра історія.

Альбер нічого не сказав на те.

Шато-Рено ляскав по халяві свого чобота гнучким стеком.

— Може, поїдемо вже? — урвав він урешті ніякове мовчання.

— Як хочете,— відказав Бошан. — Дозвольте тільки мені висловити Морсерові мій захват: він виявив сьогодні лицарську великодушність... а це так рідко трапляється за нашого часу!

— Еге ж, — сказав Шато-Рено.

— Можна тільки дивуватися з цього самовладання, — провадив Бошан.

— Ще б пак! Принаймні я був би нездатний до цього, — із недвозначною погордою сказав Шато-Рено.

— Панове, — сказав Альбер, — бачу, ви не зрозуміли, що поміж мною і графом Монте-Кріс­то сталося важливе....

— Ні, ні, навпаки, — відказав Бошан, — та наші пліткарі навряд чи зуміють оцінити ваш героїзм і раніше чи пізніше ви повинні будете пояснити їм вашу поведінку, та й ще так жваво, що це може зашкодити вашому здоров’ю і вкоротити ваш вік. Хочете дружню пораду? Їдьте собі в Неаполь, Гаагу чи в Санкт-Петербург, себто в ті спокійні місцевості, де не так прискіпливо ставляться до питань честі, ніж у нашому навіженому Парижі. А там старанно повправляйтеся у стрілянині з пістолів і у фехтуванні. За кілька років про вас забудуть або ж слава про ваше бойове мистецтво докотиться до Парижа, і тоді можете мирно повернутися собі до Франції. Ви згодні зі мною, Шато-Рено?

— Цілком поділяю вашу думку, — сказав той. — Ніщо так не спричиняється до серйозних поєдинків, як поєдинок, що не відбувся.

— Дякую вам, панове, — шорстко відказав Альбер. — Послухаюся вашої поради, і не тому, що ви дали мені її, а тому, що все одно покидаю Францію. Дякую вам також за те, що ви погодилися бути моїми секундантами. Посудіть самі, як високо ціную я цю послугу, якщо, вислухавши оці слова, пам’ятаю тільки про неї.

Шато-Рено з Бошаном перезирнулися. Альберові слова справили на них однакове враження, а тон, яким він висловив ту вдячність, звучав так рішуче, що всі троє опинилися б у незручному становищі, якби та розмова тривала довше.

— Прощавайте, Альбере! — поспішно сказав Бошан і недбало простягнув руку, проте Альбер, певне, глибоко замислився, бо не показав, що бачить її.

— Прощавайте, — сказав і собі Шато-Рено, тримаючи лівою рукою стек, а правою прощально помахавши.

— Прощавайте! — пробурмотів Альбер. Та погляд його був таки виразніший: у ньому була ціла буря стриманого гніву, зневаги й обурення.

По тому, як його секунданти посідали в ридван і поїхали собі, він ще із хвилю стояв непорушно, а потім хутко відв’язав свого коня від дерева, довкола якого слуга його замотав повід, легко вихопився у сідло і помчав у Париж. За чверть години він уже заходив у кам’яницю на вулиці Ельдер.

Коли він злазив із коня, йому здалося, ніби за шторою у вікні промайнуло бліде обличчя графа де Морсера; він зітхнув і, відвернувшись, увійшов у свій флігель.

Ставши на порозі, він окинув останнім поглядом усю ту пишноту, що змалку прикрашала його життя, востаннє глянув на свої картини. Обличчя на полотнах наче всміхалися йому, а пейзажі ніби засяяли живими барвами.

Потім він зняв із дубового підрамника портрет своєї матері і згорнув його, вийнявши з рами.

Після цього він дав лад своїм прегарним турецьким шаблюкам, своїм дорогим англійським рушницям, японській порцеляні, оздобленим сріблом чашам, мистецькій бронзі з підписами Фешера і Барі; оглянув шафи і позамикав їх ключами; кинув у шухляду, лишивши її відчиненою, усі свої кишенькові гроші, додавши до них різних коштовних дрібничок, якими були наповнені чаші, скриньки та полички; склав ретельний перелік усього і поклав його на столі, щоб відразу видно було, попередньо прибравши з того столу книги і папери, яких там було чималенько.

Коли він заходився коло того діла, його покойовий слуга увійшов до кімнати, хоч він йому і заборонив турбувати себе.

— Що вам треба? — запитав Альбер, та радше сумовито, ніж із гнівом.

— Перепрошую, пане, — відказав слуга, — ви заборонили мені турбувати вас, та мене гукає граф де Морсер.

— Та й що? — запитав Альбер.

— Я не зважився піти до пана графа без вашого дозволу.

— Чому?

— Тому що пан граф, либонь, знає, що я супроводжував вас на місце поєдинку.

— Може, й так, — відказав Альбер.

— І гукає мене, мабуть, щоб дізнатися, що там сталося. Що ж сказати йому?

— Правду.

— То я повинен сказати, що поєдинок не відбувся?

— Скажіть, що я перепросив графа Монте-Кріс­то. Ідіть.

Слуга вклонився і вийшов.

Альбер знову взявся до переліку.

Коли те діло вже добігало краю, його увагу привернув тупіт копит у дворі й торохтіння коліс, від якого задзеленчали шиби; він підійшов до вікна і побачив, що батько його сів у колясу й поїхав.

Не встигла брама зачинитися за графом, як Альбер попрямував у покої своєї матері; не знайшовши нікого, хто доповів би про нього, він пішов просто у спальню до Мерседес і став на порозі, схвильований тим, що побачив.

У матері й сина була наче та сама душа: Мерседес клопоталася тим самим, що робив допіру й Альбер.

Усе вона прибрала; мережива, коштовності, золоті речі, білизна, гроші — усе було у шафах, і Мерседес дбайливо замикала їх ключами.

Альбер побачив ті приготування; він усе збагнув і, вигукнувши: «Матінко», узяв її в обійми.

Художник, що зумів би передати вираз їхніх облич тієї миті, створив би прегарне полотно.

Готуючись до сміливого кроку, Альбер не боявся за себе, та материні приготування його злякали.

— Що ви робите? — запитав він.

— А ти що робив? — запитала вона.

— Та ж я — це інша річ! — вигукнув Альбер, не тямлячись від хвилювання. — Не може бути, щоб ви так само вирішили, тому що я покидаю цей дім... я прийшов попрощатися з вами.

— Я теж, Альбере, — відказала Мерседес, — теж я їду відціля. Мені здавалося, мій син буде супроводжувати мене, то невже я помилилася?

— Матінко, — твердо сказав Альбер, — я не можу дозволити вам розділити ту долю, що на мене чекає; відтепер не буде у мене ні імені, ні коштів; життя моє буде тяжке, і мені попервах доведеться прийняти допомогу когось із друзів, аж поки сам зароб­лю собі на шмат хліба. Тож зараз я поїду до Франца і попрошу його позичити мені трохи грошенят, що, як я облічив, будуть мені потрібні.

— Бідолашний хлопчина! — вигукнула Мерседес. — Ти і бідність, ти і голод! Не кажи такого, а то ти змусиш мене відмовитися від мого рішення!

— Та я від мого не відмовлюся, — відказав Альбер. — Я молодий, я дужий і, сподіваюся, хоробрий; учора я дізнався, що значить тверда воля. Є люди, що незмірно страждали, та вони не загинули, а побудували собі нове життя на руїнах того щастя, яке їм подарувало небо, на уламках своїх надій! Я дізнався про це, матінко, я бачив цих людей; я знаю, що з глибини тієї безодні,в яку жбурнув їх ворог, вони піднялися переповнені такою потугою й оточені такою славою, що взяли гору над своїм переможцем і самі кинули його в безодню. Ні, віднині я пориваю з моїм минулим і нічого від нього не беру, навіть наймення, тому що, зрозумійте мене, ваш син не може носити ім’я чоловіка, який повинен червоніти перед людьми.

— Альбере, сину мій, — сказала Мерседес, — якби я була сильніша духом, я теж порадила б тобі це; мій кволий голос мовчав, та сумління твоє заговорило. Тож слухайся свого сумління, Альбере. У тебе були друзі — порви на певний час усі стосунки з ними, та, в ім’я твоєї матері, не падай у розпуку! У твої роки життя ще прекрасне, а оскільки людині з таким чистим серденьком, як твоє, потрібне незаплямоване ім’я, візьми собі ім’я мого батька — його звали Еррера. Я знаю тебе, Альбере, сину мій: хоч яку царину діяльності ти обереш, ти уславиш своє ім’я. Тоді, друже мій, повернешся ти до Парижа, і ті страждання, яких ти зазнав, звеличать тебе. Та якщо, всупереч моїм сподіванням, це тобі не судилося, залиш мені принаймні надію. Тільки цією думкою житиму я, адже у мене немає будучини, і за порогом цього дому починається моя загибель.

— Я виконаю ваше бажання, матінко, — сказав Альбер, — я поділяю ваші надії; гнів Господній зглянеться над вашою чистотою і моєю невинністю... Та якщо ми вже вирішили, то пора діяти. Пан де Морсер подався з дому півгодини тому; це добра нагода, щоб уникнути галасу і з’ясування стосунків.

— Я чекатиму на тебе, сину мій, — сказала Мерседес.

Альбер вийшов із дому і повернувся з фіакром; він згадав, що на вулиці Пресвятих Панотців є невеличкий готелик, тож вирішив винайняти там скромне, та пристойне приміщення для матері.

Коли фіакр підкотив до брами й Альбер вийшов, до нього підійшов чоловік і подав йому листа.

Альбер упізнав Бертуччо.

— Від пана графа, — сказав управитель.

Альбер узяв листа і відкрив його.

Закінчивши читання, він почав шукати очима Бертуччо, але той уже пішов.

Тоді Альбер зі сльозами на очах повернувся до Мерседес і мовчки простягнув їй листа.

Вона прочитала:

«Альбере!

Я вгадав намір, який ви зараз утілюєте, — як бачите, я теж здатний до душевної чуйності. Ви вільні, ви покидаєте графів дім і забираєте із собою матір, вільну, як і ви. Та подумайте, Альбере: ви більше зобов’язані їй, аніж можете ви дати, бідолашний, шляхетний хлопчино! Візьміть на себе боротьбу і страждання, та позбавте її від злигоднів, що неухильно чекають на вас попервах, тому що вона не заслуговує навіть крихти того лиха, яке спіткало її, і провидіння не допустить, щоб невинне покутувало за винного.

Я знаю, що ви обоє покидаєте дім на вулиці Ельдер, нічого звідти не взявши.

Не питайте, як я про це дізнався. Я знаю, й цього доста.

Послухайте, Альбере.

Двадцять чотири роки тому я, радісний і гордий, повертався додому. У мене була наречена, Альбере, свята дівчина, яку я обожнював, і я віз моїй нареченій сто п’ятдесят луїдорів, які заощадив тяжкою, безнастанною працею. То були її гроші, я призначив їх їй, тож, знаючи, яке підступне море, я закопав наш скарб у маленькому садочку того дому в Марселі, де жив мій батько, на Меянських алеях.

Ваша матінка, Альбере, добре знає той бідний, любий будиночок.

Нещодавно, прямуючи до Парижа, я побував у Марселі. Я пішов поглянути на той дім, переповнений гіркими спогадами, і ввечері узяв заступа й подався у той куточок, де закопав мій скарб. Залізна скринька була на тому самому місці, ніхто й не торкнувся її; вона закопана в кутку, у затінку фігового дерева, яке у день мого народження посадив мій батько.

Ті гроші колись мали забезпечити життя і спокій тієї дівчини, яку я обожнював, і тепер, за химерною і гіркою примхою долі, вони знайшли те саме застосування. Зрозумійте мене, Альбере: я міг би запропонувати цій сердешній жінці мільйони, та я повертаю їй тільки шматок хліба, забутий під моїм убогим дахом того дня, коли мене розлучили з тією, яку я кохав.

Ви людина шляхетна, Альбере, та, може, вас іще засліплює гордість чи образа; якщо ви мені відмовите, якщо візьмете від іншого те, що я маю право вам запропонувати, я скажу, що з вашого боку жорстоко відмовлятися від кусня хліба для вашої матері, коли його пропонує людина, що її батько, помер через вашого батька у муках від голоду і розпуки».

Альбер стояв блідий і непорушний, чекаючи, що скаже мати.

Мерседес звела до неба розчулений погляд.

— Приймаю, — мовила вона, — адже він має право запропонувати мені ці гроші.

І, сховавши на грудях листа, вона взяла сина попід руку і ходою, що була, може, твердіша, ніж сама вона сподівалася, вийшла на сходи.

XV. Самогубство

Граф Монте-Кріс­то з Емманюелем та Максимільяном теж повернувся до міста.

Повернення їхнє точилося весело. Емманюель не приховував своєї втіхи, що все скінчилося так щасливо, і відверто казав про свої миролюбні уподобання. Моррель сидів у кутку ридвана і не заважав зятеві тішитися й розбалакувати, він радів мовчки, проте щиро, хоч та втіха сяяла тільки в його очах.

Біля застави Трон вони зустріли Бертуччо; він чекав на них, непорушний, мов чатовий на стійці.

Граф Монте-Кріс­то вистромився з вікна ридвана, тихо обмінявся з ним кількома словами, і управитель хутко пішов собі.

— Пане графе, — сказав Емманюель, коли вони під’їжджали до Королівського майдану, — зупиніть, коли ваша ласка, ридван коло мого дому, щоб моя дружина жодної зайвої хвилини не хвилювалася за вас і за мене.

— Якби не було кумедно хизуватися своєю перемогою, — сказав Моррель, — я запросив би пана графа заглянути до нас; та, певне, панові графові теж треба заспокоїти чиєсь стривожене серденько. Ось ми й приїхали, Емманюелю; попрощаймося з нашим другом і даймо йому нагоду їхати далі.

— Зачекайте, — сказав граф Монте-Кріс­то, — мені не хочеться отак відразу позбутися двох моїх супутників: ідіть до своєї прегарної дружини і передайте їй вітання від мене, а ви, Моррелю, проведіть мене до Єлисейських Полів.

— Пречудово, — сказав Максимільян, — тим паче, що мені й самому треба в той бік.

— Чекати тебе на сніданок? — запитав Емманюель.

— Ні, — відказав Максимільян.

Дверцята зачинилися, й ридван попрямував далі.

— Бачите, я приніс вам щастя, — сказав Моррель, лишившись сам із графом. — Ви не думали про це?

— Думав, — сказав граф Монте-Кріс­то, — тим-то й хотілося б мені не розлучатися з вами ніколи.

— Це просто диво! — провадив Моррель, відповідаючи на власні думки.

— Що саме? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Те, що сталося.

— Авжеж, — усміхнувся граф Монте-Кріс­то, — ви слушно зауважили, Моррелю, що це диво!

— Хоч що там було б, — провадив Моррель, — Альбер хоробрий хлопчина.

— Дуже хоробрий, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я сам бачив, як він спокійнісінько спав собі, коли над його головою висів кинджал.

— А я знаю, що він двічі виходив на поєдинок, і бився він дуже добре; то як же все узгоджується з його сьогоднішньою поведінкою?

— Це все ваш вплив, — усміхнувся граф Монте-Кріс­то.

— Щастя його, що він не вояк! — сказав Максимільян.

— Чому?

— Перепросити коло бар’єра!.. — Молодий капітан похитав головою.

— Послухайте, Моррелю! — лагідно сказав граф Монте-Кріс­то. — Невже й ви поділяєте забобони звичайних людей? Адже, погодьтеся, якщо Альбер хоробрий, то він не міг учинити це від боягузтва; у нього, звісно ж, була причина вчинити так, як він учинив сьогодні, тож поведінку його можна назвати радше героїчною.

— Та звісно, — відказав Моррель, — але я скажу, як ото полюбляють висловлюватися іспанці: сьогодні він менш хоробрий, аніж учора.

— Ви поснідаєте зі мною, правда ж, Моррелю? — міняючи тему розмови, запитав граф Монте-Кріс­то.

— Ні, я розлучаюся з вами о десятій годині.

— Ви домовилися з кимось поснідати о десятій?

Моррель усміхнувся і похитав головою.

— Але ж вам треба десь поснідати.

— Я не голодний, — відказав Моррель.

— Мені відомі тільки два почуття, від яких людина позбувається апетиту, — сказав граф Монте-Кріс­то, — горе і кохання. Слава Богу, бачу, що ви у веселому гуморі, значить, це не горе... Отож, якщо судити з того, що ви сказали мені сьогодні вранці, я дозволю собі гадати...

— Що ж, пане графе, — весело відказав Моррель, — я не заперечую.

— І ви нічого мені про це не розповісте, Максимільяне? — так жваво запитав граф Монте-Кріс­то, що видно було, як йому кортіло дізнатися Моррелеву таємницю.

— Сьогодні вранці, пане графе, ви мали нагоду впевнитися, що в мене є серце, правда ж?

Замість відповіді граф Монте-Кріс­то простягнув йому руку.

— Тепер, — провадив Максимільян, — коли моє серце вже не у Венсенському лісі, з вами, воно в іншому місці, і я йду за ним.

— Ідіть, — поволі мовив граф Монте-Кріс­то, — ідіть, друже мій; та, прошу вас, якщо на вашому шляху трапляться перепони, згадайте про те, що я багато чого можу зробити на цім світі, що я за щастя матиму застосувати мою владу на користь тим, кого я люб­лю, і що я люб­лю вас, Моррелю.

— Гаразд, — сказав Моррель, — я пам’ятатиму про це, як ото недобрі діти пам’ятають про своїх батьків, коли потребують їхньої допомоги. Якщо мені потрібно буде — а цілком можливо, що така мить настане, — я звернуся до вас по допомогу, пане графе.

— Що ж, ви пообіцяли. Тоді до побачення.

— До побачення.

Вони підкотили до кам’яниці на Єлисейських Полях. Граф Монте-Кріс­то відчинив дверцята.

Моррель стрибнув на бруківку.

На ґанку чекав Бертуччо.

Моррель попрямував проспектом Мариньї, а граф Монте-Кріс­то хутко подався назустріч Бертуччо.

— І що? — запитав він.

— Вона збирається покинути дім, — відказав управитель.

— А її син?

— Покойовий слуга Флорантен гадає, що він збирається вчинити так само.

— Ідіть зі мною.

Граф Монте-Кріс­то пройшов із Бертуччо до свого кабінету, написав відомого нам листа і дав його управителеві.

— Ідіть, — сказав він, — і хутчій; до речі, нехай скажуть Гайде, що я повернувся.

— Я тут, — відказала сама Гайде, яка, почувши, що підкотив ридван, уже побігла східцями в діл і сяяла з утіхи, побачивши графа здоровим і неушкодженим.

Бертуччо вийшов.

Усієї радості ніжної доньки, що знову побачила батька, усього захвату коханої, що знову побачила коханого, зазнала Гайде під час тієї зустрічі, якої вона так нетерпляче очікувала.

Звісно, і радість графа Монте-Кріс­то, хоч він і не виявляв її так бурхливо, була не менш велика; для змучених сердець радість немов роса, що випадає на висохлу від спекоти землю; серце і земля всотують ту живодайну вологу, та стороннє око не помітить цього.

За останні дні граф Монте-Кріс­то збагнув те, що давно вже здавалося йому неможливим: на світі є дві Мерседес, і він ще може зазнати щастя.

Його погляд спрагло поринав у затуманені очі Гайде, аж раптом відчинилися двері.

Граф Монте-Кріс­то насупився.

— Пан де Морсер! — доповів Батістен, наче самісіньке це наймення виправдовувало його непрохане вторгнення.

І справді, графове обличчя поясніло.

— Котрий? — запитав він. — Віконт чи граф?

— Граф.

— Невже це й досі не скінчилося? — вигукнула Гайде.

— Хтозна, чи скінчилося воно, дитино моя, — відказав граф Монте-Кріс­то, узявши її за руки, — але тобі нема чого боятися.

— Але ж цей негідник...

— Він безсилий супроти мене, Гайде, — сказав граф Монте-Кріс­то, — боятися треба було тоді, коли я мав справу з його сином.

— Ти ніколи не дізнаєшся, скільки я витерпіла, пане мій, — сказала Гайде.

Граф Монте-Кріс­то всміхнувся.

— Присягаюся тобі могилою твого батька, — сказав він, — якщо з кимось і станеться лихо, то принаймні не зі мною.

— Я вірю тобі, як Богові, — сказала дівчина, підставляючи графові чоло.

Граф Монте-Кріс­то закарбував на тому прегарному, чистому чолі поцілунок, і від нього закалатало двоє сердець — одне стрімко, а друге глухо.

— О Боже, — прошепотів граф Монте-Кріс­то, — невже ти дозволиш мені знову покохати!.. Запросіть графа де Морсера до вітальні, — сказав він Батістенові, проводжаючи прекрасну грекиню до бічних сходів.

Нам необхідно пояснити причину тих відвідин, що їх, може, чекав граф Монте-Кріс­то, та наші читачі, либонь, і не сподівалися.

Коли Мерседес, як ми вже казали, робила у себе отой перелік, що й Альбер, коли вона складала свої коштовності, замикала шафи, збирала докупи ключі, щоб лишити все по собі в цілковитому порядку, вона не помітила, що за скляними дверми в коридорі з’явилося бліде похмуре обличчя. Того, хто дивився крізь ті двері, не можна було ні побачити, ні почути, а сам він міг бачити й чути все, що діялося у пані де Морсер.

Відійшовши від тих дверей, блідий чоловік подався у спальню і конвульсивно стиснутою рукою підняв штору в тому вікні, що виходило у двір.

Так він стояв хвилин із десять, непорушно і безмовно прислухаючись до калатання свого серця. Ті десять хвилин здалися йому вічністю.

Ото саме тоді, повертаючись із місця поєдинку, Альбер і вгледів у вікні свого батька, що наглядав за ним, і відвернувся.

Граф широко розплющив очі, адже він знав, що Альбер завдав графові Монте-Кріс­то страшенної образи й у всьому світі така образа передбачає дуель, де одного зі супротивників спіткає смерть. Альбер повернувся живий і неушкоджений, отож, він помстився за батька.

Невимовна радість осяяла те похмуре обличчя, наче останній промінь сонця, що сідає у хмари на обрії, мов у справжнісіньку могилу.

Та, як ми вже сказали, марно чекав він, що Альбер прийде в його покої і розповість про свою перемогу. Зрозуміло було, чому його син, вирушаючи на поєдинок, не захотів піти до батька, що за його честь він помщався: та чому він, відплативши за батькову честь, не прийшов і не кинувся в його обійми?

І тоді граф, не маючи змоги побачитися з Альбером, послав по нього покойового слугу. Ми знаємо, що Альбер звелів слузі нічого не приховувати від графа.

За десять хвилин на ґанку з’явився граф де Морсер, убраний у чорний сурдут із коміром військового зразка, у чорних штанах і в чорних рукавичках. Либонь, він заздалегідь віддав розпорядження, бо не встиг він спуститися з ґанку, як йому подали ридван.

Покойовий слуга відразу ж поклав у ридван кирею, де було загорнуто дві шпаги, потім зачинив дверцята і сів поруч із візником.

Візник чекав наказу.

— На Єлисейські Поля, — сказав генерал, — до графа Монте-Кріс­то. Чвалом!

Коні помчали вперед, коли їх стьобнули батогом; за п’ять хвилин вони зупинилися біля кам’яниці графа Монте-Кріс­то.

Морсер сам відчинив дверцята і, мов той парубок, плигнув на ходу з ридвана, подзвонив і ввійшов разом зі слугою в широко відчинені двері.

За мить Батістен доповідав своєму панові про графа де Морсера, і граф Монте-Кріс­то, провівши Гайде, звелів запровадити Морсера до вітальні.

Генерал уже втретє зміряв кроками довжину вітальні, аж, обернувшись, угледів у дверях графа Монте-Кріс­то.

— А, це пан де Морсер! — спокійно сказав граф Монте-Кріс­то. — Мені здавалося, я не те почув.

— Так, це я, — відказав граф; його вуста тремтіли, він ледве вимовляв слова.

— Мені залишається дізнатися, — сказав граф Монте-Кріс­то, — чим зобов’язаний я, що бачу графа де Морсера о такій ранній порі?

— У вас сьогодні вранці була дуель із моїм сином, пане? — запитав генерал.

— Ви знаєте про це? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Так, і знаю також, що в мого сина були вагомі причини битися з вами і постаратися убити вас.

— Авжеж, мосьпане, у нього були на те вагомі причини. Та все ж таки, як бачите, він не вступив у поєдинок зі мною і не вбив мене.

— Проте для нього ви є винуватець ганьби, яка спіткала його батька, винуватець страшенного лиха, що поселилося у нашому домі.

— Це так, мосьпане, — відказав граф Монте-Кріс­то з тим-таки жахливим спокоєм, — утім, другорядний винуватець, а не головний.

— Ви, напевне, перепросили його чи дали якісь пояснення?

— Я нічого не пояснював йому, і перепросив не я, а він.

— Та що ж, на вашу думку, означає його поведінка?

— Напевне він побачив, що хтось інший більший винуватець, ніж я.

— І хто?

— Його батько.

— Припустимо, — пополотнівши, сказав Морсер, — та ви повинні знати, що винуватець не любить, коли йому вказують на його вину.

— Знаю я це... Тож і чекав того, що сталося.

— Ви чекали, що мій син виявиться боягузом? — вигукнув генерал.

— Альбер де Морсер не боягуз, — відтяв граф Монте-Кріс­то.

— Якщо чоловік тримає в руках шпагу, якщо перед ним стоїть його смертельний ворог і він не вступає у двобій, значить, він боягуз! Якби він був тут, я сказав би йому це!

— Мосьпане, — сухо відказав граф Монте-Кріс­то, — сподіваюся, ви приїхали до мене не для того, щоб обговорювати ваші родинні справи. Скажіть усе це вашому синові, може, він знайде, що відповісти вам.

— О, ні, — відказав генерал, посміхнувшись, — правда ваша, не задля цього я приїхав! Я приїхав, щоб сказати вам, що я теж вважаю вас моїм ворогом! Я інстинктивно ненавиджу вас! У мене таке відчуття, наче я завжди вас знав і завжди ненавидів! І якщо вже сучасна молодь відмовляється вступати у подинок, то битися треба нам... Ви згодні зі мною, пане?

— Цілком. Адже коли я сказав вам, що чекав того, що має статися, то мав на увазі й ваш візит.

— Тим ліпше... То ви готові?

— Я завжди готовий.

— Ми будемо битися, аж поки один із нас загине, розумієте? — люто сказав генерал, зціпивши зуби.

— Аж поки один із нас загине, — кивнувши, повторив граф Монте-Кріс­то.

— Тоді їдьмо, секунданти нам не потрібні.

— Авжеж, не потрібні, — сказав граф Монте-Кріс­то, — ми надто вже добре знаємо один одного!

— Навпаки, — сказав генерал, — ми геть не знаємо один одного.

— Облиште, — сказав граф Монте-Кріс­то із тим самісіньким смертельним спокоєм, — годі вже! Хіба ви не той самий вояк Фернан, що втік із війська напередодні битви під Ватерлоо? Хіба ви не той самий лейтенант Фернан, що був провідником і шпигуном французького війська в Іспанії? Хіба ви не той самий полковник Фернан, що продав, зрадив, убив свого добродійника Алі? І хіба всі ці Фернани заразом не обернулися генерал-лейтенантом графом де Морсером, пером Франції?

— Негіднику, — вигукнув генерал, якому ті слова дошкуляли, мов розпечене залізо, — ти картаєш мене моєю ганьбою перед тим, як може, уб’єш мене! Ні, не хотів я сказати, що ти не знаєш мене, бо добре знаю я, що ти промкнувся у пітьму мого минулого, що перечитав — хтозна, з яким смолоскипом! — кожнісіньку сторінку мого життя, та, може, в моїй ганьбі все ж таки більше честі, ніж у твоєму позірному блиску! Авжеж, ти мене знаєш, я не сумніваюся, та я не знаю тебе, пройдисвіте, що обсипається золотом і самоцвітами! У Парижі ти прозиваєшся графом Монте-Кріс­то, в Італії — Синдбадом-Мореплавцем, на Мальті ще якось, уже й не пам’ятаю. Та я вимагаю, я хочу знати твоє справжнє наймення з-поміж сотні твоїх прибраних імен, щоб вигукнути його перед тим, як прохромлю шпагою твоє серце!

Граф Монте-Кріс­то зблід як смерть; очі його заяріли грізним вогнем; він кинувся до сусіднього покою, здер із себе краватку, сурдут і камізельку, надів моряцьку куртку і шапочку, з-під якої вибивалася його довга чуприна.

І тоді він повернувся назад, страшний, невблаганний, і, згорнувши руки на грудях, підійшов до генерала. Морсер чекав, дивуючись із того, що він так несподівано вибіг із вітальні. Коли він побачив, яким став граф Монте-Кріс­то, зуби його зацокотіли, а ноги підігнулися; він помалу позадкував, аж заточився, натрапивши на стіл.

— Фернане, — сказав йому граф Монте-Кріс­то, — із-поміж сотні моїх імен мені варто назвати одне, щоб уразити тебе, і ти відгадав це наймення, правда ж? Ти згадав його? Тому що, попри всі мої поневіряння, попри всі муки, я стою перед тобою сьогодні, помолодівши від радості помсти, такий, яким ти, либонь, не раз бачив мене уві сні, відтоді як одружився... з Мерседес, моєю нареченою!

Генерал відкинув голову назад і, простягнувши перед собою руки, мовчки дивився закляклим поглядом на те страшне видіння; потім, хапаючись за стіну, щоб не впасти, помалу почвалав до дверей і вийшов, задкуючи і страшенно, розпачливо заволавши:

— Едмон Дантес!

Відтак із надлюдськими зусиллями він доплентав до ґанку, хитаючись мов п’яний перейшов двір і повалився на руки слузі, бурмочучи:

— Додому, додому!

Дорогою свіже повітря і сором перед слугами допомогли йому зібратися на дусі, проте відстань була невелика і відчай знову охопив його, коли вони почали наближатися до обійстя.

За декілька кроків од дому граф звелів зупинитися і виліз із ридвана.

Брама була розчахнута навстіж, і посеред двориська чекав кучер фіакра, дивуючись, що його погукали до такої розкішної кам’яниці. Граф перелякано зиркнув на нього, та не зважився ні про що розпитувати і пішов у свої покої.

Сходами спускалися двоє; він насилу встиг заховатися в бічну кімнату, щоб не зіткнутися з ними.

То була Мерседес, що спиралася на синову руку; вони удвох покидали дім.

Вони пройшли зовсім близько від бідолахи, що, сховавшись за шторою, мало не почув дотик шовкової сукні Мерседес і відчув на своєму обличчі теплий подих сина, який казав:

— Сміливіше, матінко! Ходімо, ходімо хутчій, це вже не наш дім.

Слова завмерли, кроки подаленіли.

Граф випростався, учепившись руками у штору; він силкувався погамувати найрозпачливіше ридання, що коли-небудь вихоплювалося з грудей чоловіка, якого відразу покидали і дружина, і син...

Незабаром він почув, як грюкнули дверцята фіакра, потім вйокнув візник і шибки затремтіли від гуркоту тяжкого повозу; тоді він побіг до себе у спальню, щоб іще раз поглянути на все, що він любив у цьому світі, та фіакр поїхав, і ні Мерседес, ні Альбер не виглянули з віконця, щоб кинути погляд на спорожнілий дім, на покинутого батька і чоловіка останній, прощальний погляд, у якому була б бодай крапля співчуття.

І ось тоді, коли колеса повозу заторохтіли брукованою вулицею, гримнув постріл, і хмарка темного диму вихопилася з вікна спальні, що розлетілося від струсу.

XVI. Валентина

Читачі, звісно, здогадуються, куди квапився Моррель, і з ким він мав побачитися.

Розлучившись із графом Монте-Кріс­то, він помалу простував до маєтку Вільфорів.

Ми сказали «помалу», тому що в Морреля було ще півгодини часу, а пройти йому належало кроків із п’ятсот; та хоч він мав доста часу, усе ж таки поспішив розлучитися з графом Монте-Кріс­то, тому що йому кортіло залишитися на самоті зі своїми думками.

Він добре пам’ятав про ту пору, яку йому призначили: це було тоді, коли Валентина годувала сніданком Нуартьє, то могла бути певна, що ніхто не потурбує її під час виконання цього благочестивого обов’язку. Нуартьє і Валентина дозволили йому відвідувати їх двічі за тиждень, і він хотів скористатися тим правом.

Коли Моррель увійшов, Валентина, що вже зачекалася його, ухопила юнака за руку і припровадила до діда. Вона була бліда і дуже схвильована.

Збурення її викликав скандал в Опері: всі вже знали (у світських колах завжди все знають) про сварку поміж Альбером і графом Монте-Кріс­то. У домі Вільфорів ніхто не сумнівався, що неухильним наслідком того випадку буде поєдинок, і Валентина жіночим чуттям збагнула, що Моррель буде секундантом графа Монте-Кріс­то, і, знаючи його, про ту хоробрість і глибоку прихильність до графа, боялася, що він не обмежиться пасивною роллю свідка.

Тож неважко зрозуміти, із яким нетерпінням запитувала вона про подробиці і слухала відповіді, і Моррель прочитав ув очах своєї коханої безмежну втіху, коли вона почула про несподівано щасливий кінець дуелі.

— А тепер, — сказала Валентина, показавши Моррелеві на місце поруч із дідусем і сама сівши на ослінчику, де лежали його ноги, — ми можемо побалакати і про власні справи. Ви ж знаєте, Максимільяне, що дідусь якось хотів поїхати з дому пана де Вільфора і поселитися окремо.

— Авжеж, — сказав Максимільян, — я пам’ятаю про це, і я схвалював той план.

— То можу потішити вас, Максимільяне, — сказала Валентина, — тому що дідусь знову повернувся до тієї думки.

— Чудово! — вигукнув Максимільян.

— А знаєте, — провадила Валентина, — чому дідусь хоче покинути цей дім?

Нуартьє значуще зиркнув на внучку, поглядом наказуючи їй замовкнути; та Валентина не дивилася на нього, бо її погляди й усмішка звернені були до Морреля.

— Хоч там чим пояснювався би намір пана де Вільфора, я підтримую його, — відказав Моррель.

— І я, від усієї душі, — сказала Валентина. — Він каже, що повітря передмістя Сент-Оноре шкідливе для мого здоров’я.

— А знаєте, Валентино, — сказав Моррель, — вважаю, що пан Нуартьє правду каже: ось тижнів зо два ви, як на мене, трохи нездужаєте.

— Авжеж, я недобре почуваюся, — сказала Валентина, — тож дідусь вирішив сам полікувати мене; він усе знає, і я цілком довіряю йому.

— То ви і справді нездужаєте? — хутко запитав Моррель.

— Це хвороба. Мені трохи недобре, та й годі; я втратила апетит, і в мене таке відчуття, ніби мій організм із чимось бореться.

Нуартьє уважно стежив за її словами.

— А чим ви лікуєтеся від цієї невідомої недуги?

— Я щоранку п’ю по чайній ложечці тих ліків, які вживає дідусь; я хочу сказати, що почала з одної ложки, а зараз п’ю вже по чотири. Дідусь каже, що це лік від усіх недуг.

Валентина всміхнулася, та усмішка її була сумна й болісна.

Сп’янілий від кохання Максимільян мовчки дивився на неї; вона була така гарна, та її блідість стала якась прозора, очі блищали дужче, ніж звичайно, а руки, що завжди були білі, мов перламутр, здавалися виліпленими з воску, що трохи пожовк із часом.

Із Валентини Максимільян перевів погляд на Нуартьє; той дивився своїм загадковим, замисленим поглядом на внучку, що поринула у своє кохання; та й він, як і Моррель, бачив ті ознаки прихованого страждання, що були втім такі непомітні, що їх ніхто не помічав, крім діда і коханого.

— Але ж ті ліки прописали панові Нуартьє? — спитався Моррель.

— Авжеж, і вони дуже гіркі на смак, — відказала Валентина, — такі гіркі, що після них мені вчувається гіркість у всьому, що я п’ю.

Нуартьє допитливо глянув на внучку.

— Еге ж, дідусю, — сказала Валентина, — це правда. Оце допіру, перш ніж іти до вас, я випила склянку води з цукром і навіть не змогла допити її, така гірка вона мені здалася.

Нуартьє зблід і дав на здогад, що хоче щось сказати.

Валентина підвелася, щоб принести словника.

Нуартьє з помітною тривогою стежив за нею поглядом.

Кров припливла до її щік, і вона почервоніла.

— Оце диво, — весело вигукнула вона, — у мене голова пішла обертом! Невже це від сонця?

І вона вхопилася за край столу.

— Та нема ж бо ніякого сонця, — відказав Моррель, якого вираз обличчя Нуартьє занепокоїв ще дужче, ніж її нездужання.

Він підбіг до неї. Валентина всміхнулася.

— Заспокойся, дідуню, — сказала вона Нуартьє, — заспокойтеся, Максимільяне. Нічого, усе вже минулося; та послухайте, здається, хтось заїхав у двір?

Вона відчинила двері, підбігла до вікна в коридорі й відразу ж повернулася.

— Авжеж, — сказала вона,— приїхала пані Данґляр із донькою. Бувайте, я побіжу, а то по мене прийдуть сюди, чи радше до побачення; посидьте з дідусем, Максимільяне, а я постараюся не затримувати їх у нас.

Моррель провів її поглядом, він бачив, як за нею зачинилися двері, і чув, як вона побралася маленькими сходами, що провадили до покою пані де Вільфор і до її кімнати.

Коли вона пішла, Нуартьє дав на здогад Моррелеві, щоб той узяв словника.

Моррель вволив його бажання; Валентина навчила його, як порозумітися зі старим.

Та оскільки щоразу доводилося перебирати абетку і шукати у словнику кожнісіньке слово, минуло аж десять хвилин, поки думка Нуартьє виллялася у такі слова: «Дістаньте склянку з водою і карафку з Валентининої кімнати».

Моррель негайно подзвонив лакеєві, який заступав Барруа, і від імені Нуартьє передав йому той наказ.

За хвилю слуга Нуартьє повернувся.

Карафка і склянка були геть порожні.

Нуартьє дав на здогад, що бажає щось сказати.

— Чому карафка і склянка порожні? — спитався він. — Адже Валентина сказала, що не допила води.

Щоб утілити ту думку в слова, потрібно було п’ять хвилин.

— Хтозна, — відказав слуга, — та до кімнати панни Валентини заходила покоївка, то, може, вона вилляла.

— Запитайте в неї про це, — сказав Моррель, із погляду зрозумівши думку Нуартьє.

Слуга вийшов і відразу ж повернувся.

— Панна Валентина заходила до своєї кімнати, — сказав він, — і допила все, що лишилося у склянці, а з карафки все вилляв пан Едуар, щоб улаштувати ставок для своїх качок.

Нуартьє звів очі до неба, наче гравець, що поставив на кін увесь свій маєток.

Потім його очі звернулися до дверей і вже не відривалися від них.

Валентина не помилилася, коли сказала, що приїхала пані Данґляр із донькою; їх попровадили до кімнати пані де Вільфор, яка сказала, що вітатиме їх у себе, тим-то Валентина і пройшла через свою кімнату, бо вона була на тому самому поверсі, що й кімната мачухи, і ділила їх тільки Едуарова кімната.

Гості ввійшли у будуар із трохи офіційним виглядом, певне, готуючись сповістити якусь важливу новину.

Люди одного кола легко розпізнають різні відтінки у спілкуванні. Пані де Вільфор у відповідь на урочистість обох паній теж прибрала врочистого вигляду.

Тієї миті ввійшла Валентина, і всі знову почали вітатися.

— Люба, — сказала баронеса, тоді як дівчата взялися за руки, — я приїхала до вас разом із Ежені, щоб перша сповістити вам про те, що найближчим часом відбудеться весілля моєї доньки з паном Кавальканті.

Данґляр наполягав на князівському титулі. Барон-демократ вважав, що це звучить ліпше, ніж граф.

— Тоді дозвольте вас щиро привітати з ним, — відказала пані де Вільфор. — Я вважаю, що пан Кавальканті — юнак, який обдарований рідкісними чеснотами.

— Якщо по-дружньому казати, — усміхнулася баронеса, — то я скажу, що князь ще не та людина, якою обіцяє стати згодом. У ньому ще чимало дивацтв, з яких ми, французи, упізнаємо з першого погляду італійського чи німецького аристократа. Усе ж таки в нього, здається, добре серце, витончений розум, а що до практичного боку, то пан Данґляр каже, що в нього грандіозний маєток, він так і висловився.

— Та ще й додайте, пані, — сказала Ежені, гортаючи альбом пані де Вільфор, — що ви почуваєте до цього юнака особливу прихильність.

— Мені не треба питати у вас, — зауважила пані де Вільфор, — чи поділяєте ви цю прихильність?

— Нітрохи, мосьпані, — зі звичною своєю самовпевненістю відказала Ежені. — Я не почуваю ніякої схильності пов’язувати себе хатніми клопотами чи потуранням чоловічим примхам, хоч хто там був би той чоловік. Моє покликання — бути акторкою, а це означає, що я маю вільно розпоряджатися моїм серцем, моєю особою і моїми думками.

Ежені промовила все це таким рішучим і твердим тоном, що Валентина зашарілася вся. Скромна дівчина не могла зрозуміти цієї сильної натури, у якій не відчувалося ні краплі жіночої ніяковості.

— Утім, — провадила Ежені, — якщо вже мені судилося вийти заміж, то я повинна дякувати Богові, який позбавив мене принаймні від домагань пана де Морсера, бо якби не це, то я була б тепер дружиною вкритого ганьбою чоловіка.

— А й правда, — сказала баронеса з тією чудернацькою наївністю, якою часом відзначаються шляхтянки й від якої не може їх позбавити навіть спілкування з плебеями, — якби де Морсери не вагалися, моя донька була б уже заміжня за Альбером; генерал дуже хотів цього шлюбу, він навіть приїздив до пана Данґляра, щоб вирвати з нього згоду; слава Богу, ми легко здихалися його.

— Хіба ж батькова ганьба падає на сина? — несміливо упала в річ Валентина. — Мені здається, віконт нітрохи не винен у генераловій зраді.

— Вибачте, люба моя, — сказала невблаганна Ежені, — віконт од нього недалеко втік; кажуть, викликавши вчора в Опері на поєдинок графа Монте-Кріс­то, він сьогодні перепросив його біля самісінького бар’єра.

— Та ви що! — вигукнула пані де Вільфор.

— Ох, люба моя, — відказала пані Данґляр із тією ж таки наївністю, про яку ми допіру сказали, — це справді так; я це знаю від пана Дебре, який був присутній під час тієї розмови.

Валентина теж знала все, та промовчала. Від поєдинку думки її полинули у кімнату Нуартьє, де на неї чекав Моррель.

Поринувши в думи, Валентина вже кілька хвилин і слова не промовила; вона не могла б навіть сказати, про що там була балачка, коли ж це пані Данґляр доторкнулася до її руки.

— Що вам потрібно, мосьпані? — запитала Валентина, здригнувшись від того дотику, наче електричного розряду.

— Вам нездужається, люба Валентино? — запитала баронеса.

— Нездужається? — здивувалася Валентина, провівши долонею по своєму гарячому чолу.

— Авжеж. Погляньте на себе в люстро: за останню хвилю ви кілька разів то бліднули, то шарілися.

— Справді, — сказала Ежені, — ти страшенно бліда!

— Не турбуйся, Ежені, це вже коїться зі мною кілька днів.

І, попри всю свою простодушність, Валентина збагнула, що може скористатися цим приводом, щоби піти звідціля. Утім, пані де Вільфор сама прийшла їй на поміч.

— Ідіть собі, Валентино, — сказала вона, — вам і справді недобре. Наші гості вибачать вам; випийте склянку холодної води, то вам і полегшає.

Валентина поцілувала Ежені, уклонилася пані Данґляр, що вже підвелася й почала прощатися, і вийшла з кімнати.

— Бідолашна дівчинка, — сказала пані де Вільфор, коли двері за Валентиною зачинилися, — вона не на жарт мене турбує, боюся, вона серйозно занедужає.

Тим часом Валентина у якомусь безтямному збудженні пройшла через Едуарову кімнату, не відповівши на недобру витівку, якою він уколов її, і, поминувши свою спальню, вийшла на маленькі сходи. Їй залишалося спуститися тільки трьома сходинками, вона вже чула Моррелів голос, аж раптом увіччю їй потьмарилося, заклякла нога схибила, поруччя вислизнуло з її долоні, і, притулившись до стіни, вона вже не спустилася, а скотилася сходами.

Моррель швидко відчинив двері й побачив Валентину, що лежала на майданчику.

Він підхопив її на руки й посадив у фотель.

Валентина розплющила очі.

— Ох, я така недотепа! — з гарячковою жвавістю мовила вона. — Здається, я розучилася триматися на ногах. І як могла я забутися, що ще три сходинки треба пройти?

— Ви не забилися, Валентино? — вигукнув Моррель.

Вона озирнула кімнату; в очах Нуартьє вона побачила страшенний переляк.

— Заспокойся, дідусю, — сказала вона, намагаючись усміхнутися, — це дрібниці... просто у мене голова пішла обертом.

— Знову запаморочення! — сказав Моррель, розпачливо заламуючи руки. — Побережіться, Валентино, благаю вас!

— Та все вже минулося, — сказала Валентина, — кажу ж вам, це дрібниці. А тепер послухайте, яка новина: за тиждень Ежені виходить заміж, а за три дні буде великий бенкет на честь заручин. Нас усіх запросили — і мого батька, і пані де Вільфор, і мене... Принаймні так я зрозуміла.

— А коли ж настане наша черга? Ох, Валентино, ви маєте такий вплив на вашого дідуся, то постарайтеся, щоб він сказав: незабаром.

— То ви розраховуєте на мене, щоб квапити дідуся і нагадувати йому?

— Авжеж, — вигукнув Моррель. — Покваптеся, заради Бога. Поки ви не станете моєю, Валентино, мені завжди буде здаватися, ніби я вас утрачу.

— Ой, Максимільяне, — конвульсивно здригнувшись, відказала Валентина, — ви надто боязливий. Ви ж офіцер, про якого кажуть, що він нічогісінько не боїться. Ха-ха-ха!

І вона вибухнула гострим, хворобливим реготом; руки її напнулися, голова відкинулася назад, і вона завмерла.

Жахливий зойк, що не міг зірватися з вуст Нуартьє, застиг у його очах.

Моррель зрозумів: треба гукати на поміч.

Він щосили сіпнув дзвоника; покоївка, що була у Валентининій кімнаті, і лакей, що заступив Барруа, разом забігли до покою.

Валентина була така бліда, така вона була холодна, що обоє не стали слухати того, що їм казали, а, піддавшись страхові, що панував у тому проклятому домі, із галасом кинулися тікати.

Пані Данґляр і Ежені саме збиралися їхати; вони ще встигли дізнатися про причину переполоху.

— Я ж вам казала! — вигукнула пані де Вільфор. — Бідолашка!

XVII. Зізнання

Цієї миті пролунав голос Вільфора, що гукав зі свого кабінету:

— Що там сталося?

Моррель глянув на Нуартьє, до якого повернулося все його самовладання, і той показав йому очима на нішу, де якось, за подібних обставин, він уже ховався.

Він ледве встиг ухопити капелюха і заховатися за шторою. У коридорі вже лунали кроки королівського прокурора.

Вільфор забіг до кімнати, кинувся до Валентини і вхопив її в обійми.

— Лікаря! Лікаря!.. Д’Авріньї! — вигукнув Вільфор. — Ні, я ліпше сам поїду по нього.

І він вибіг із кімнати.

Другими дверми вибіг Моррель.

Його вразив у самісіньке серце інший спогад: йому спала на думку розмова поміж Вільфором і лікарем, яку він випадково підслухав тієї ночі, коли віддала Богові душу пані де Сен-Меран; симптоми були такі самі, як ті, що передували смерті Барруа, хоч цього разу і слабші.

І йому здалося, ніби у його вухах звучить голос графа Монте-Кріс­то, що сказав йому години зо дві тому: «Хоч що потрібно буде вам, Моррелю, приходьте до мене, я багато чого можу зробити».

Він помчав передмістям Сент-Оноре до вулиці Матіньйон, а з вулиці Матіньйон на Єлисейські Поля.

Тим часом Вільфор підкотив у найнятому кабріолеті до дому Д’Авріньї; він так тривожно подзвонив, що воротар відчинив йому, геть перелякавшись.

Вільфор кинувся на сходи, не в змозі і слова сказати. Воротар знав його і тільки гукнув услід:

— Пан лікар у кабінеті, пане королівський прокуроре!

Вільфор вже увійшов чи радше вдерся до лікаря.

— А, це ви! — буркнув Д’Авріньї.

— Авжеж, пане лікарю, — відказав Вільфор, зачиняючи за собою двері, — і цього разу я питаю вас, чи самі ми тут? Пане лікарю, мій дім проклятий Богом.

— Що сталося? — запитав той, наче й сухо, та з глибоким внутрішнім хвилюванням. — У вас хтось занедужав?

— Так, пане лікарю, — ухопився за голову Вільфор, — так!

Погляд Д’Авріньї наче промовляв: «Я це передбачав».

Він поволі й значуще мовив:

— Хто ж цього разу вмирає? Хто ця нова жертва, яка постане перед Богом, звинувачуючи нас у злочинній слабкості?

Болісне ридання вихопилося з Вільфорових грудей; він ухопив лікаря за руку.

— Валентина! — сказав він.— Тепер Валентина!

— Ваша донька! — з болем і подивом вигукнув лікар.

— Тепер ви бачите, що помилялися, — прошепотів Вільфор. — Допоможіть їй і попросіть у нещасної вибачення за те, що ви підозрювали її.

— Щоразу, як ви посилали по мене, — сказав Д’Авріньї, — бувало вже пізно, та все одно я піду, тільки хутчій ідімо, бо наші вороги не дрімають.

— Цього разу, пане лікарю, вам уже не доведеться докоряти мені за слабкість. Цього разу я дізнаюся, хто вбивця, і не помилую його.

— Перш аніж думати про помсту, зробімо все, що можна, для порятунку жертви, — сказав Д’Авріньї. — Ходімо!

І кабріолет, що доправив Вільфора, клусом домчав його назад разом із Д’Авріньї тієї самісінької миті, коли Моррель стукав у двері графа Монте-Кріс­то.

Граф Монте-Кріс­то був у себе в кабінеті й заклопотано читав записку, яку йому терміново надіслав Бертуччо.

Почувши, що йому доповіли про Морреля, який розлучився з ним години зо дві тому, він зачудовано звів голову.

Для Морреля, як і для графа Монте-Кріс­то, за ті дві години, змінилося, мабуть, чималенько: він покинув графа з усмішкою, а тепер стояв перед ним, наче не сам при собі.

Граф Монте-Кріс­то схопився з місця і кинувся до нього.

— Що сталося, Максимільяне? — запитав він. — Ви бліді, ви захекалися!

Моррель майже повалився в крісло.

— Авжеж, — сказав він, — я біг, бо мені треба з вами поговорити.

— У вас удома всі здорові? — запитав граф Монте-Кріс­то найприязнішим тоном, що не залишав сумнівів у його щирості.

— Дякую вам, пане графе, — відказав Моррель, либонь, не знаючи, як узятися до розмови. — Авжеж, удома в мене всі здорові.

— Я дуже радий. То що хотіли ви мені сказати? — запитав граф Монте-Кріс­то, дедалі дужче занепокоївшись.

— Так, — відказав Морсер, — я біг до вас із дому, куди вкотилася смерть.

— То ви од Морсерів? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Ні, — відказав Моррель, — а хіба в них умер хтось?

— Генерал всадив собі кулю в голову, — відказав граф Монте-Кріс­то.

— О Господе, яке лихо! — вигукнув Моррель.

— Не для графині й не для Альбера, — сказав граф Монте-Кріс­то, — ліпше вже втратити батька і чоловіка, ніж бачити його безчестя. Кров змиє ганьбу.

— Сердешна графиня! — сказав Максимільян. — Понад усе шкода мені цю шляхетну жінку!

— Пожалійте й Альбера, Максимільяне; повірте, він гідний син графині. Та повернімося до вас. Ви хотіли мене бачити, я дуже радий, якщо можу вам допомогти.

—Так, я прийшов до вас із шаленою надією, що ви можете допомогти мені в такому ділі, де тільки сам Господь може зарадити.

— Кажіть-бо!

— Навіть не знаю, — сказав Моррель, — чи маю я право бодай однісінькій людині на світі відкрити таку таємницю, проте мене змушує фатум, не можу я інакше.

І він нерішуче замовк.

— Ви знаєте, що я вас люб­лю, — сказав граф Монте-Кріс­то, потискаючи руку Моррелеві.

— Ваші слова додають мені відваги, а серце каже мені, що я не повинен мати від вас таємниць.

— Так, Моррелю, сам Господь підказав вам це. То скажіть мені все, як велить вам серце.

— Пане графе, дозвольте мені послати Батістена, щоб він довідався від вашого імені про здоров’я одної знайомої вам людини.

— Я сам у вашому розпорядженні, то що вже казати про моїх слуг?

— Я повинен дізнатися, що їй полегшало, а то з глузду зсунуся.

— Хочете, я подзвоню Батістенові?

— Ні, я сам йому скажу.

Моррель вийшов, погукав Батістена і тихо сказав йому декілька слів. Покойовий слуга хутко вийшов.

— То що, послали? — запитав граф Монте-Кріс­то, коли Моррель повернувся.

— Авжеж, тепер я буду спокійніший.

— То чекаю вашої розповіді, — усміхаючись, мовив граф Монте-Кріс­то.

— Так, я все вам розповім. От слухайте. Якось увечері я опинився в одному саду; мене затуляли кущі, ніхто й не підозрював про мою присутність. Повз мене пройшли двоє, дозвольте мені поки що не називати їхні імена. Розмовляли вони тихо, та мені було так важливо знати, про що вони балакають, що я прислухався й не пропустив ані однісінького слова.

— Початок досить моторошний, якщо судити з вашого блідого обличчя.

— Авжеж, друже мій, усе це жах! У тому домі хтось допіру помер; один співрозмовник був господар, другий — лікар. І перший звірявся другому у своїх осторогах і прикрощах, тому що вже вдруге за цей місяць швидка й несподівана смерть відвідувала його дім, наче янгол помсти накликав на нього Божий гнів.

— Ти ба! — сказав граф Монте-Кріс­то, пильно глянувши на Морреля й обернув своє крісло так, щоб опинитися в тіні, тоді як світло падало простісінько на обличчя гостя.

— Авжеж, — провадив Максимільян, — смерть двічі за один місяць відвідала той дім.

— А що ж казав лікар? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Він казав... казав він, що смерть ця здається йому неприродною і що пояснити її можна тільки одним...

— Чим?

— Трутизною!

— Справді? — сказав граф Монте-Кріс­то, легенько закашлявшись, що допомагало йому в стані великого хвилювання приховати рум’янець, або блідість, чи й просто увагу, з якою він слухав співрозмовника. — Справді, Максимільяне? І ви все оце чули?

— Так, любий пане графе, я все це чув, і лікар навіть докинув, що як таке повториться, то він вважатиме себе зобов’язаним звернутися до правосуддя.

Граф Монте-Кріс­то слухав із величезним спокоєм, хоч, може, він був удаваний.

— Потім,— провадив Максимільян, — смерть прийшла уже втретє, та ні господар, ні лікар нікому нічого не сказали; тепер смерть, може, прийде учетверте. Скажіть, пане графе, до чого зобов’язує мене знання цієї таємниці?

— Любий мій друже, — сказав граф Монте-Кріс­то, — ви розповідаєте про випадок, що про нього знають геть усі. Дім, де ви все оце чули, мені знайомий чи принаймні я знаю точнісінько такий; там є сад, батько родини, лікар, там одна за другою сталися три дивні й несподівані смерті. Погляньте на мене: я не чув нічиїх зізнань, проте знаю це не гірше од вас. Та хіба мені дошкуляє сумління? Ні, мене це нітрохи не стосується. Ви кажете: наче янгол помсти закликав гнів на цей дім, — а хто вам сказав, що це не так? Заплющіть очі на злочини, яких не хочуть бачити ті, кому належало б їх побачити. Якщо в цьому домі Господь чинить свій суд, Моррелю, то відверніться і не заважайте Божому правосуддю.

Моррель здригнувся. Графів голос звучав похмуро, грізно й урочисто.

— Утім, — провадив граф Монте-Кріс­то, так гостро помінявши тон, що здавалося, ніби балакає інший чоловік, — звідки ви знаєте, що це має повторитися?

— Це повторилося, пане графе! — вигукнув Моррель. — Ось чому я тут.

— Що ж я можу вдіяти, Моррелю? Може, ви хочете, щоб я попередив королівського прокурора?

Граф Монте-Кріс­то вимовив останні слова так виразно, з такою недвозначною інтонацією, що Моррель схопився на ноги.

— Пане графе, — вигукнув він, — ви знаєте, про кого я кажу!

— Авжеж, друже мій, я доведу це, розставивши крапки над «і», тобто назву всіх дійових осіб. Ви гуляли в саду Вільфорів, із ваших слів я бачу, що це було в день смерті маркізи де Сен-Меран. Ви чули, як Вільфор і Д’Авріньї розмовляли про смерть маркіза де Сен-Мерана і про не менш дивну смерть маркізи. Д’Авріньї казав, що припускає отруєння і навіть два отруєння; і ось ви, як на диво порядна людина, відтоді шарпаєте ваше серце, катуєте сумління, не знаючи, відкрити вам цю таємницю чи промовчати. Ми живемо не в Середні віки, любий друже. Тепер уже нема ні святої інквізиції, ні вільних суддів; що ж ви з ними вдієте? «Совісте, що ж ти хочеш від мене?» — казав Стерн. Облиште, друже мій, нехай вони сплять собі, якщо їм спиться, нехай мордуються безсонням, якщо воно їх мордує, а самі спіть собі заради Бога, адже ваша совість чиста.

Моррелеве обличчя скривилося; він ухопив графа Монте-Кріс­то за руку.

— Та ж усе це повторилося! Ви чуєте?

— Та й що? Нехай собі повторюється, — сказав граф Монте-Кріс­то, здивований тією незрозумілою йому наполегливістю. — Це родина Атрідів; Господь засудив їх, і вони зазнають покари; вони пропадуть усі, як ото паперові чоловічки, яких вирізують дітлахи і які падають один за одним, хоч би й дві сотні їх було, від подиху їхнього творця. Три місяці тому помер маркіз де Сен-Меран, за кілька днів — маркіза, днями — Барруа, сьогодні — старий Нуартьє або ж юна Валентина.

— Ви знали це? — вигукнув Моррель із таким жахом, що граф Монте-Кріс­то здригнувся, — а він і тоді не поворухнувся б, якби обвалилася твердь небесна. — Ви знали це і мовчали?

— А що мені до того? — стенув плечима граф Монте-Кріс­то. — Що мені ті люди, і нащо мені губить одного, щоб порятувати другого? Ні, я не надаю переваги ні жертві, ні вбивці.

— Але ж я, я! — в нестямі вигукнув Моррель. — Адже я кохаю її!

— Кохаєте? Кого? — вигукнув граф Монте-Кріс­то, схопившись із місця і вхопивши Морреля за руки.

— Я пристрасно, шалено кохаю її, всю мою кров я віддав би, щоб висушити однісіньку її сльозу! Ви чуєте! Я кохаю Валентину де Вільфор, а її вбивають! Я кохаю її, і я благаю Бога і вас навчити мене, як її порятувати!

Граф Монте-Кріс­то скрикнув, і той дикий крик був наче гарчання пораненого лева.

— Нещасний! — вигукнув він, заламуючи руки. — Ти кохаєш Валентину! Ти кохаєш доньку цього клятого кодла!

Ніколи ще в усенькому своєму житті не бачив Моррель такого обличчя, такого страшенного погляду. Ніколи ще Жах, що являв йому своє лице й на полі битви, і в смертоносних ночах Алжиру, не світив йому в очі такими зловісними блискавицями.

Він позадкував від страху.

Після того пристрасного спалаху граф Монте-Кріс­то на мить заплющив очі, наче його засліпило внутрішнє полум’я, і потроху буря в його грудях ущухла, як ото після грози гамуються під сонячними променями розбурхані піняві буруни.

Те напружене мовчання, та боротьба із самим собою тривала секунд із двадцять, не більш.

Граф Монте-Кріс­то звів своє пополотніле обличчя.

— Ось бачите, друже мій, — сказав він голосом, що майже не змінився, — як Господь карає пихатих і байдужних людей, що спокійнісінько дивляться на страшенне лихо, яке він їм показує. Із безпристрасною допитливістю наглядав я за тим, як розігрується на моїх очах ця похмура трагедія, немов пропащий янгол, сміявся я зі зла, яке коять люди під покровом таємниці (а багатим і могутнім легко зберегти таємницю), і — раптом і мене вкусила ця гадюка, що за її звивистим слідом я стежив, у самісіньке серце вкусила!

Моррель глухо застогнав.

— Досить уже скарг, — сказав граф Монте-Кріс­то, — кріпіться, зберіться на силі, сподівайтеся, адже я з вами, і я оберігаю вас!

Моррель сумно похитав головою.

— Я вам сказав — сподівайтеся! — вигукнув граф Монте-Кріс­то. — Знайте, ніколи я не брешу, ніколи не помиляюся. Зараз полудень, Максимільяне. Дякуйте Богові, що ви прийшли до мене сьогодні опівдні, а не ввечері чи завтра вранці. Слухайте мене, Максимільяне, зараз полудень: якщо Валентина ще жива, то вона не помре.

— Боже милосердний! — вигукнув Моррель. — І я лишив її при смерті!

Граф Монте-Кріс­то затулив очі долонею.

Що коїлося в тому мозку, обтяженому страшенними таємницями? Що підказали пошепки цьому невблаганному і людяному розумові світлий янгол чи янгол пітьми?

Тільки Господь про те знав!

Граф Монте-Кріс­то звів голову, та цього разу обличчя його було супокійне, мов у немовляти, що допіру прокинулося зі сну.

— Максимільяне, — сказав він, — ідіть собі додому. Наказую вам нічого не робити, не чинити ніяких спроб і нічим не виказувати вашої тривоги. Чекайте звісток від мене. Ідіть.

— Ваша незворушність лякає мене, пане графе, — сказав Моррель. — Ви владні над смертю? То ви людина? Чи ви янгол? Чи, може, Бог?

І молодий офіцер, що ніколи не відступав перед небезпекою, відступив перед графом Монте-Кріс­то, охоплений невимовним жахом.

Та граф Монте-Кріс­то поглянув на нього з такою сумовитою і лагідною усмішкою, що в Максимільянових очах забриніли сльози.

— Багато що підвладне мені, — сказав він. — Ідіть, мені треба побути самому.

І Моррель скорився тій незбагненній силі, якою підкоряв усіх граф Монте-Кріс­то, і навіть не намагався опиратися їй. Він потиснув графові долоню і пішов собі.

Та, дійшовши до брами, зупинився, щоб зачекати Батістена, який з’явився на розі вулиці Матіньйон.

Тим часом Вільфор із Д’Авріньї поспішно прибули в дім королівського прокурора. Вони застали Валентину й досі непритомною, і лікар оглянув недужу з усією ретельністю, якої вимагали обставини від лікаря, що знав цю таємницю.

Не відводячи очей від його обличчя, Вільфор чекав його вироку. Нуартьє був ще блідіший, аніж Валентина, ще дужче прагнув відповіді, тож він теж чекав, і всі сили його душі й розуму зосередилися у його погляді.

Урешті Д’Авріньї поволі мовив:

— Вона ще жива.

— Іще! — вигукнув Вільфор. — Це таке страшенне слово, пане лікарю!

— Авжеж, повторюю: вона ще жива, і це мене дуже дивує.

— Та вона врятована? — запитав батько.

— Авжеж, якщо вона жива.

Тієї миті очі Д’Авріньї зустрілися з очима Нуартьє, і така безмежна радість, така глибока і прониклива думка сяяла у них, що лікар здивувався.

Він знову опустив у фотель недужу, — її безкровні вуста ледь виділялися на блідому обличчі, — і став непорушно, дивлячись на Нуартьє, що стежив за кожним його порухом.

— Пане де Вільфоре, — урешті сказав лікар, — погукайте, будь ласка, покоївку панни Валентини.

Вільфор опустив голову доньки, яку підтримував рукою, і сам пішов шукати покоївку.

Коли він зачинив за собою двері, Д’Авріньї підійшов до Нуартьє.

— Ви хочете мені сказати щось?

Старий виразно заплющив очі; як ми знаємо, у його розпорядженні то був єдиний ствердний знак.

— Тільки мені?

— Так, — дав на здогад Нуартьє.

— Добре, я постараюся лишитися з вами наодинці.

Тієї миті повернувся Вільфор із покоївкою; услід за покоївкою ішла пані Вільфор.

— Що сталося із сердешною дівчинкою? — вигукнула вона. — Вона допіру була в мене, щоправда, скаржилася на нездужання, та я й не гадала, що це так серйозно.

І молода жінка зі сльозами в очах і з суто материнською ніжністю підійшла до Валентини і взяла її за руку.

— Та ба! — несамохіть сказав собі Д’Авріньї, простеживши за поглядом Нуартьє, тобто зиркнувши на пані де Вільфор, що казала:

— Нехай воно ляже у ліжко, сердешне дівча. Ось ми з Фанні укладемо її.

Д’Авріньї та пропозиція давала змогу лишитися наодинці з Нуартьє, то він схвально кивнув, та суворо заборонив будь-що давати недужій без його дозволу.

Валентину понесли; вона очуняла, та не могла ні поворухнутися, ні навіть балакати, так уразив її той напад. Усе ж таки в неї вистачило сили поглядом попрощатися з дідусем, який дивився на неї з таким відчаєм, наче йому душу з тіла виймали.

Д’Авріньї провів недужу, виписав рецепти й звелів Вільфорові самому поїхати до аптеки, особисто бути присутнім під час виготовлення ліків, привезти їх і чекати його в доччиній кімнаті.

Потім він знову звелів нічого не давати Валентині, спустився до Нуартьє, ретельно зачинив за собою двері й, упевнившись у тому, що ніхто їх не підслуховує, сказав:

— Ви щось знаєте про недугу вашої внучки?

— Так, — дав на здогад старий.

— Нам не можна гаяти часу; я пропонуватиму запитання, а ви відповідайте.

Нуартьє дав на здогад, що готовий.

— Ви передбачали, що Валентина захворіє?

— Так.

Д’Авріньї на мить замислився, потім підійшов ближче до Нуартьє.

— Перепрошую за те, що зараз я скажу, там ніщо не можна пропустити в тому страшному становищі, що ми оце перебуваємо. Ви бачили, як помирав сердега Барруа?

Нуартьє звів очі до неба.

— Ви знаєте, від чого він помер? — запитав Д’Авріньї, поклавши йому руку на плече.

— Так, — дав на здогад старий.

— Гадаєте, то була природна смерть?

Щось на кшталт посмішки промайнуло на мертвих устах Нуартьє.

— Ви підозрювали, що Барруа отруїли?

— Так.

— Гадаєте, та трутизна, від якої він загинув, призначалася йому?

— Ні.

— Ви гадаєте, та сама рука, що помилково вбила Барруа, сьогодні сягнула й Валентини?

— Так.

— То вона теж помре? — запитав Д’Авріньї, не зводячи з Нуартьє допитливого погляду.

Він чекав, як уплинуть ті слова на старого.

— Ні! — дав на здогад Нуартьє з таким переможним виглядом, що навіть найліпший відгадувач був би спантеличений.

— То у вас є надія? — здивовано запитав Д’Авріньї у Нуартьє.

Той звів очі до неба.

— І на що ви надієтеся?

Старий дав на здогад, що не може пояснити.

— Ох, справді… — прошепотів Д’Авріньї.

Потім знову звернувся до Нуартьє.

— Ви сподіваєтеся, убивця відступиться?

— Ні.

— То ви б’єте на те, що трутизна не вплине на Валентину?

— Так.

— Звісно ж, ви знаєте не гірш од мене, що її намагалися отруїти, — провадив Д’Авріньї.

Старий дав на здогад поглядом, що він у цім не сумнівається.

— Чому ж ви сподіваєтеся, що Валентина уникне цієї небезпеки?

Нуартьє вперто дивився в одному напрямку; Д’Авріньї простежив за його поглядом і побачив, що він падає на склянку з ліками, які йому щоранку приносили.

— От так пак! — сказав Д’Авріньї, якого немовби аж осяяло раптом. — Невже ви…

Нуартьє не дав йому скінчити.

— Так, — дав він на здогад.

— Захистили її від упливу трутизни…

— Так.

— Потроху привчаючи…

— Так, так, так! — дав на здогад Нуартьє, в захваті від того, що його зрозуміли.

— Ви, либонь, чули, що до складу ліків, які я вам прописав, уходить бруцин?

— Так.

— І, привчаючи її до тієї отрути, ви хотіли нейтралізувати дію трутизни?

Очі Нуартьє переможно сяяли.

— І ви таки домоглися свого! — вигукнув Д’Авріньї. — Якби не вжили ви цієї застороги, отрута сьогодні убила б Валентину, вбила б умить, безжально, такий потужний був удар; та справа скінчилася струсом, і принаймні цього разу вона не помре.

Неземна втіха сяяла у старого в очах, які він звів до неба з виразом безмежної вдячності.

Тієї хвилі повернувся Вільфор.

— Ось ліки, що їх ви прописали, лікарю, — сказав він.

— Їх виготовили у вашій присутності?

— Так, — відказав королівський прокурор.

— Ви не випускали їх із рук?

— Так.

Д’Авріньї взяв слоїчок, налляв декілька крапель плину на долоню й лизнув їх.

— Гаразд, — відказав він, — ходімо до Валентини, я призначу лікування, а ви простежите, щоб його ніхто не порушував.

Тієї самої хвилини, коли Д’Авріньї з Вільфором заходили до Валентининої кімнати, по сусідству перебував італійський священик із неквапливою ходою, зі спокійною і впевненою мовою, який винаймав дім, що прилягав до Вільфорової кам’яниці.

Хтозна, що то була за угода, та за дві години всі мешканці того будинку вибралися звідтіля; подейкували, наче підмурок того будинку не дуже міцний і дім може завалитися будь-якої миті, що, утім, не завадило новому мешканцеві о п’ятій годині того ж таки дня перебратися у нього з усіма своїми скромними лахами.

Новий мешканець узяв його в оренду на три, шість чи дев’ять років і, як і належить, заплатив за півроку наперед; цей новий мешканець, як ми вже сказали, був італієць і знали його як синьйора Джакомо Бузоні.

Відразу ж найняли робітників, і тієї ж ночі поодинокі перехожі, що проходили тією вулицею, із подивом спостерігали, як теслярі й мулярі робили підмурок під тією старою кам’яницею.

XVIII. Батько і донька

Із попереднього розділу ми знаємо, що пані Данґляр приїздила офіційно сповістити пані де Вільфор про майбутнє весілля панни Ежені Данґляр із Андреа Кавальканті.

Те офіційне повідомлення ніби свідчило про те, що всі зацікавлені особи дійшли згоди; однак йому передувала сцена, про яку ми повинні розповісти нашим читачам.

Тож ми просимо їх повернутися трохи назад і вранці того пам’ятного дня прилинути до пишної позолоченої вітальні, яку ми вже змальовували і якою так пишався її власник, барон Данґляр.

Тієї вітальнею, годині о десятій ранку, поринувши в думи і, либонь, чимось заклопотаний, походжав туди й сюди сам барон, поглядаючи на двері й зупиняючись від кожного шереху.

Урешті терпець його урвався, і він погукав покойового слугу.

— Етьєне, — сказав він, — підіть-но та дізнайтеся, чого це панна Данґляр просила мене зачекати її у вітальні, і чом це вона змушує так довго мене чекати.

Давши у такий спосіб вихід своєму кепському гуморові, барон трохи заспокоївся.

Прокинувшись, панна Данґляр справді послала покоївку попросити в барона аудієнції і призначила задля цього позолочену вітальню. Незвичність того прохання, а головне, його офіційність дуже здивували барона, який відразу ж виконав її прохання і перший прийшов до вітальні.

Незабаром Етьєн повернувся з відповіддю.

— Покоївка панни Ежені, — сказав він, — сповістила, що панна Ежені закінчує вбиратися і зараз прийде.

Данґляр кивнув головою, давши на здогад, що він задоволений відповіддю. У світських колах і навіть поміж слугами він мав репутацію добротливого чоловіка і поблажливого батька; того вимагала роль демократичного діяча в тій комедії, що її ото він грав; йому здавалося, що це до лиця; ото так в античному театрі в батьківських масок правий кутик вуст угору зведений і сміявся, а лівий — опущений і плаксивий.

Вважаємо за потрібне докинути, що в інтимному колі весела губа опускалася до рівня скорботної, тож добротливий чоловік здебільшого зникав, поступаючись місцем чоловікові-грубіянові й батькові-деспотові.

— Чому це навіжене дівча не прийде до мене простісінько у кабінет, якщо їй припекло побалакати зі мною? — бурчав Данґляр. — І про що це їй закортіло зі мною побалакати?

Він уже вкотре повертався до тієї думки, що непокоїла його, аж раптом двері відчинилися і ввійшла Ежені в темній атласній сукні, гаптованій так само темними квітами, без капелюшка, та в рукавичках, наче вона збиралася посісти свій фотель в Італійській опері.

— У чім річ, Ежені? — вигукнув батько. — І до чого ця парадна вітальня, якщо можна спокійнісінько посидіти в моєму кабінеті?

— Правда ваша, мосьпане, — відказала Ежені, кинувши батькові, щоб він сідав. — Ви поставили мені два запитання, що вичерпують предмет нашої майбутньої розмови. Тож зараз я дам вам відповідь на обидва і, хоч так і не водиться, почну з другого, бо воно не таке складне. Рахункові книги, хоч які вони там позолочені, шухляди, замкнені, наче фортечні брами, величезна кількість кредитних білетів, що бозна звідки взялися, і купи листів, що поприходили з Англії, Голландії, Іспанії, Індії, Китаю і Перу, завжди якось дивно впливають на батькові думки і змушують його забувати, що на світі існують важливіші і святіші речі, ніж суспільне становище й думка його довірників.

Тим-то я й обрала цю вітальню, де на стінах висять наші щасливі й усміхнені парсуни у своїх чудовних рамах — ваша, моя й моєї матінки, а також різні ідилічні пейзажі й зворушливі пастуші сцени. Я вірю в силу зовнішніх вражень. Може, я й помиляюся щодо вас у цім; та що ж тут удієш? Не була б я мистецькою натурою, якби не зберігала певних моїх ілюзій.

— Чудово, — відтяв Данґляр, вислухавши ту промову з незворушною байдужністю, не второпавши в ній жодного слова, тому він був заклопотаний власними думками і намагався знайти відгук їм у думках співрозмовника.

— Отож, із другим запитанням ми сяк чи так упоралися, — сказала дівчина, нітрохи не збентежившись і з тією майже чоловічою певністю в собі, що нею так відзначалася її натура, мова і її порухи, — мені здається, ви цілком задоволені моїм поясненням. Тепер повернімося до першого запитання. Ви хочете знати, чому я попросила у вас аудієнції. Я даю вам відповідь двома словами: я не хочу виходити заміж за графа Андреа Кавальканті.

Данґляр аж підскочив у фотелі.

— Авжеж, шановний пане, — так само спокійно провадила Ежені. — Бачу, ви здивовані? Щоправда, за весь оцей час, що точаться балачки про мій шлюб, я ні словом не суперечила їм, бо, як завше, була певна, що потрібної миті зумію рішуче й відкрито повстати проти волі людей, котрі не питають у мене згоди. Проте цього разу мій спокій, моя пасивність, як ото кажуть філософи, випливала з іншого джерела; як любляча і слухняна донька… — легенька посмішка промайнула на її рум’яних губах, — …я старалася скоритися вашому бажанню.

— Та й що? — запитав Данґляр.

— А те, любий пане, — відказала Ежені, — що я чимдуж старалася, та настала пора, коли я почуваю, що, попри всі мої зусилля, я не можу бути слухняною.

— Проте, — сказав Данґляр, що, як чоловік недалекий, геть був приголомшений невблаганною доньчиною логікою і її холоднокровністю, що свідчило про тверду волю й далекосяжний розум, — яка ж причина твоєї відмови, Ежені?

— Причина? — перепитала Ежені. — Боже милосердний! Андреа Кавальканті не потворніший, не дурніший і не бридкіший, ніж інші парубки. Для людей, що судять про чоловіків за обличчям і статурою, він може бути навіть привабливим взірцем; не скажу навіть, що він менш любий моєму серденькові, ніж інші, адже так могла б міркувати інститутка, а я вища від цього. Я нікого не люб­лю, мосьпане, знаєте ви це? І не бачу, чом би мені без крайньої необхідності обмежувати себе супутником на всеньке життя. Хіба не сказав один мудрець: «Нічого зайвого», а інший: «Усе своє ношу із собою»? Мене навіть навчили цим двом афоризмам латинською і грецькою: один з-поміж них належить, якщо не помиляюся, Федрові, а інший — Біантові. Так ось, любий батеньку, у життєвому краху, адже життя — це вічний крах наших надій, я просто викидаю за борт непотрібний баласт. Я залишаю за мною право бути самотньою, а отже зберегти мою свободу.

— Нещасна! — пробурмотів Данґляр, збліднувши, бо знав із досвіду, як тяжко подолати ту перепону, що так несподівано стала на його шляху.

— Нещасна? — запитала Ежені. — Анітрохи! Ваш вигук, мосьпане, здається мені театральним і бундючним. Навпаки, щаслива. Скажіть, що мені бракує? Люди вважають мене вродливою, а це вже дещо, бо всі мене сприймають прихильно. А я полюбляю, щоб до мене прихильно ставилися, адже привітні обличчя не такі потворні. Я не дурна, обдарована певною сприйнятливістю і завдяки цьому беру від життя все, що мені подобається, як ото робить мавпа, що розгризає горіха і дістає зерня. Я заможна, бо ви володієте одним із найбільших маєтків ув Європі, а я ваша єдина донька, і ви не такі вперті, як оті театральні батьки, що позбавляють доньок спадку за те, що ті не хочуть подарувати їм онуків. Та й передбачливий закон забрав у вас право позбавити мене спадку, принаймні цілком, так само як і позбавив права змусити мене вийти заміж. Отож, я щаслива, гарна, розумна, обдарована талантами, як висловлюються у комічних операх, і багата! Та це щастя, шановний пане! А ви прозиваєте мене нещасною.

Побачивши зухвалу й зарозумілу доньчину посмішку, Данґляр не стримався і зняв голос. Та під допитливим поглядом Ежені, що здивовано насупила гарні чорні брови, він обачно відвернувся і відразу ж опанував себе, приборканий залізною рукою обережності.

— Усе це так, — усміхнувшись, відказав він, — ти саме така, якою оце себе змальовуєш, доню моя, за винятком одного пункту: я не хочу простісінько називати його, а волію, щоб ти сама здогадалася.

Ежені поглянула на Данґляра, страшенно здивована, що з нею змагаються за одну з перлин того вінця, що його вона так гордо поклала собі на голову.

— Ти пречудово пояснила мені, — провадив банкір, — які почуття змушують таку доньку, як ти оце, відмовитися від заміжжя. Тепер я скажу, які спонуки змусили такого батька, як я, наполягати на твоєму заміжжі.

Ежені вклонилася, та не як покірна донька, що уважно слухає свого батька, а як супротивник, що готується до заперечень.

— Коли батько пропонує доньці вийти заміж, — провадив Данґляр, — у нього завжди є якісь підстави, щоб хотіти того шлюбу. Комусь не дає спокою нав’язлива думка, про яку ти допіру згадувала, тобто людям кортить жити далі у своїх внуках. Скажу відразу, що від цього я не потерпаю, бо до родинних утіх досить байдужий. Можу в цьому зізнатися доньці, яка досить по-філософському дивиться на речі, щоб зрозуміти цю байдужість і не вважати її злочином.

— Чудово, — сказала Ежені, — будемо розмовляти відверто, так набагато ліпше.

— Ти сама бачиш, — провадив Данґляр, — що, не поділяючи загалом твоєї пристрасті до зайвої відвертості, я все ж таки вдаюся до неї, коли цього вимагають обставини. Ти полюбляєш відвертість, то, сподіваюся, це досить відверто. Просто мені було необхідно, щоб ти якомога скоріш вийшла заміж за цього чоловіка з огляду на певні комерційні міркування.

Ежені звела брови.

— Справи такі, як я оце маю за честь доповідати про них; не гнівайся, ти сама винна. Повір, я не зі свого бажання вдаюся до цих фінансових обрахунків у розмові з такою мистецькою натурою, як ти оце, котра боїться ввійти до кабінету банкіра, щоб не набратися прикрих і непоетичних вражень. Та в цьому кабінеті, — провадив він, — що в нього ти оце позавчора проте ввійшла, щоб отримати від мене тисячу франків, які я даю тобі щомісяця на шпильки, щоб ти знала, люба моя, можна багато чого навчитися такому, що згодилося б навіть молодим особам, що не хочуть виходити заміж. Наприклад, там можна дізнатися, — і з огляду на твої чутливі нерви я охоче скажу тобі це тут, у вітальні, — що для банкіра кредит — це все одно, як душа для тіла: кредит підтримує його, як подих оживлює тіло, і граф Монте-Кріс­то якось прочитав мені на цю тему лекцію, якої я ніколи не забуду. Там можна дізнатися, що зі зникненням кредиту банкірове тіло обертається трупом, і за дуже нетривалий відтинок часу це станеться з тим банкіром, що має за честь бути батьком доньки, котра так логічно міркує.

Та Ежені не зігнулася від удару, а гордо випросталася.

— То ви зруйновані! — вигукнула вона.

— Ти дуже точно висловилася, доню моя, — сказав Данґляр, стискаючи кулаки, та все ж таки зберігаючи на своєму грубому обличчі усмішку бездушної, проте недурної людини. — Авжеж, я зруйнований.

— Ти ба! — сказала Ежені.

— Авжеж, зруйнований. Отож, випливла на білий світ убивча таємниця, як ото сказав поет. А тепер вислухай, доню моя, як зможеш ти зарадити моєму лихові, причім не задля мене, а задля себе самої.

— Із вас кепський психолог, мосьпане, — сказала Ежені, — якщо гадаєте, що ця катастрофа засмутила мене. Я зруйнована? А хіба мені не однаковісінько? Хіба не лишився в мене мій талант? Хіба не можу, як ото Пасте, Малібран чи Ґрізі забезпечити собі те, чого ви з вашим багатством ніколи не могли б мені дати: сто чи сто п’ятдесят тисяч річного зиску, якими я буду завдячувати тільки собі? І замість того, щоб отримати їх, як я отримувала від вас оці мізерні дванадцять тисяч франків, відчуваючи на собі похмурі погляди і докори за марнотратство, я буду отримувати ці гроші, слухаючи оплески і захоплені вигуки, та ще й квітами мене засипатимуть. І навіть якби не було в мене мого таланту, що в нього, бачу з вашої посмішки, ви не вірите, то хіба не залишається в мене моя пристрасть до незалежності, яка дорожча для мене понад усі світові скарби, дорожча понад саме життя? Ні, я не засмучена за себе, я завжди зумію влаштувати свою долю, і в мене завжди залишаться мої книги, мої олівці, мій рояль, адже все воно недороге, то я завжди можу його придбати. Може, ви гадаєте, що я непокоюся за пані Данґляр, проте і цього нема; якщо не помиляюся, вона вжила усіх осторог, тож катастрофа, що загрожує вам, її не торкнеться; сподіваюся, вона у цілковитій безпеці, принаймні не турботи про мене завадили їй примножити свій маєток, адже, слава Богу, під приводом того, що я люб­лю свободу, вона не втручалася в моє життя. Ні, мосьпане, змалку бачила я все, що коїлося довкола мене. Добре все я розуміла, тож ваше банкрутство справляє на мене не більше враження, ніж воно на те заслуговує; відтоді, як я пам’ятаю себе, ніхто мене не любив — тим гірш! Природно, що я теж не люб­лю нікого — тим ліпше! Тепер ви знаєте, як я міркую.

— Отож, — сказав Данґляр, пополотнівши від гніву, що його причиною були далеко не батьківські почуття, — отож, ти вперто прагнеш довершити мою руїну.

— Довершити вашу руїну? Я? — спитала Ежені. — Не розумію, про що це ви.

— Дуже добре, це дає мені проблиск надії, тож слухай, що я скажу.

— Слухаю, — відказала Ежені, пильно дивлячись на батька, аж йому довелося зібратися на силі, щоб не опустити очі під владним доньчиним поглядом.

— Князь Кавальканті, — провадив Данґляр, — хоче взяти з тобою шлюб і при цім згоден помістити в мене три мільйони.

— Дуже гарно, — зневажливо заявила Ежені, гладячи свої рукавички.

— Ти, здається, гадаєш, ніби я збираюся скористатися твоїми трьома мільйонами? — запитав Данґляр. — Нітрохи, адже ті три мільйони мають принести десять. Я і ще один банкір домоглися залізничної концесії. Це єдина галузь промисловості, котра за нашого часу дає змогу нечуваного, блискавичного успіху, на кшталт отого, що його мав колись Лоу в наших парижан, у цих спекулянтів-роззяв, зі своїм фантастичним Міссісіпі. За моїми розрахунками, достатньо володіти мільйонною часткою залізничної колії, як ото колись володіли акром цілини на берегах Огайо. Це означає покласти гроші під заставу, що вже поступ, адже замість своїх грошей ти отримуєш п’ятнадцять, двадцять чи сто фунтів металу. Так ось, за тиждень, якщо рахувати від сьогодні, я повинен внести за рахунок моєї частки чотири мільйони! Ті чотири мільйони, як я вже сказав, дадуть десять чи дванадцять мільйонів зиску.

— Таж як я була у вас позавчора, про що ви так добре пам’ятаєте, — сказала Ежені, — то бачила, як ви інкасували — так, здається, треба казати? — п’ять з половиною мільйонів. Ви навіть показали мені ті дві облігації скарбниці і навіть трохи здивувалися, що такі цінні папери не засліпили мене, мов блискавиця.

— Так, але ті п’ять із половиною мільйонів не мої і є тільки доказом довіри, якою я користуюся; завдяки моїй репутації демократа я заслужив довіри Управління притулками, і ті п’ять з половиною мільйонів належать йому. За іншої пори я без вагань скористався б ними, та зараз усім відомо, що я зазнав великих утрат і, як я вже казав, я втрачаю мій кредит. Будь-якої миті Управління притулками може зажадати виплати свого вкладу, і якщо виявиться, що я запустив його в обіг, мені доведеться оголосити себе банкрутом. Я не проти банкрутства, але воно має збагачувати, а не руйнувати. Якщо ти вийдеш заміж за князя Кавальканті й я отримаю його три мільйони, або ж навіть якщо всі просто думатимуть, що я їх отримаю, кредит мій відразу ж відновиться. Тоді мій маєток зміцниться і я нарешті зітхну вільніш, тому вже другий місяць переслідує мене лиха доля, і я відчуваю, що під ногами в мене роззявляє пащу безодня. Ти зрозуміла мене?

— Цілком. Ви віддаєте мене під заставу трьох мільйонів.

— Що вища сума, то дужче треба пишатися; її розміри визначають твою цінність.

— Дякую, мосьпане. Ще одне: чи обіцяєте ви мені тільки номінально користуватися капіталом пана Кавальканті, а самого капіталу не чіпати? Кажу так не з егоїзму, а з делікатності. Я згодна допомогти вам відновити ваш маєток, та не хочу бути вашою спільницею в руйнації інших людей.

— Та ж я тобі кажу, — вигукнув Данґляр, — що за допомогою тих трьох мільйонів…

— Ви вважаєте, що зможете виплутатися, не чіпаючи тих трьох мільйонів?

— Я сподіваюся, та знову ж таки за умови, що цей шлюб відбудеться.

— Ви зможете виплатити Кавальканті оті п’ятсот тисяч франків, які ви обіцяли мені на посаг?

— Він отримає їх, коли ви повернетеся з мерії.

— Гаразд!

— Що це означає?

— Це означає, що я поставлю мій підпис, та залишаю за собою право розпоряджатися моєю особою.

— Авжеж.

— Тоді добре. Тож заявляю вам, шановний пане, що я готова вийти заміж за пана Кавальканті.

— А що думаєш робити далі?

— А це вже моя таємниця. У чому була б моя перевага перед вами, якби я, дізнавшись про вашу таємницю, відкрила б вам мою?

Данґляр прикусив губу.

— Отож, ти згодна, — запитав він, — зробити всі офіційні візити?

— Так, — відказала Ежені.

— І підписати за три дні шлюбну угоду?

— Так.

— Тоді я теж скажу тобі: гаразд!

І він узяв доньчину долоню і стиснув її.

Та дивна річ: батько не зважився сказати при цім «дякую» своїй доньці, а донька навіть не всміхнулася йому.

— То наші перемовини скінчилися? — підводячись, запитала Ежені.

Данґляр кивнув, давши на здогад, що балакати вже нема про що.

За п’ять хвилин по тому під пальцями панни Д’Армії зазвучав рояль, а панна Данґляр заспівала прокляття Брабанціо Дездемоні.

Коли арія добігла краю, ввійшов Етьєн і доповів Ежені, що ридван коло порога і баронеса чекає на неї.

Ми вже знаємо про те, що обидві панії побували у Вільфорів, а потім звідтіля подалися робити інші візити.

XIX. Шлюбна угода

Минули три дні після змальованої нами сцени, і настала днина, що призначалася для підписання шлюбної угоди поміж панною Ежені Данґляр і Андреа Кавальканті, якого банкір і далі уперто прозивав князем. Була п’ята година вечора, свіжий легіт шелестів листям у саду перед кам’яницею графа Монте-Кріс­то; граф зібрався їхати, і коні вже били копитами у дворі, а кучер уже чверть години сидів на передку і насилу стримував їх. О тій порі у браму хутко вкотився вишуканий ридван, із яким уже ми зустрічалися декілька разів, бодай отого відомого нам вечора в Отеї; із нього не вийшов, а радше виплигнув на східці ґанку Андреа Кавальканті, такий чепурний, такий сяючий, наче і він збирався породичатися з князівським домом.

Він зі звичною фамільярністю поспитався про графове здоров’я і, легко вихопившись на другий поверх, зіткнувся на сходовому майданчику із самим графом Монте-Кріс­то.

Угледівши його, той зупинився. Проте Андреа Кавальканті добряче розігнався, тож його вже ніщо не могло зупинити.

— Добридень, любий пане графе! — вигукнув він.

— А, мосьпан Андреа! — сказав той своїм звичним напівнасмішкуватим тоном. — Як ся маєте?

— Пречудово, як бачите. Тисячу речей треба вам сказати. Та спершу скажіть, чи ви зібралися їхати, чи вже повернулися?

— Тільки збираюся.

— Тоді, щоб не затримувати вас, я, з вашого дозволу, сяду до вас у колясу, а Том їхатиме за нами.

— Ні, — відказав із ледве помітною зневажливою усмішкою граф Монте-Кріс­то, якому нітрохи не хотілося з’являтися на людях із цим молодиком, — я волію вислухати вас тут, любий пане Андреа; у кімнаті зручніше розмовляти, та й немає візника, який на льоту ловить ваші слова.

І граф Монте-Кріс­то увійшов до маленької вітальні на другому поверсі, вмостився у кріслі й, заклавши ногу за ногу, запросив гостя теж сісти.

— Як ви знаєте, любий пане графе, — сяючи, сказав Андреа, — заручини призначили на сьогодні: о дев’ятій вечора в мого тестя відбудеться підписання угоди.

— Ти ба! — сказав граф Монте-Кріс­то.

— А що, це для вас новина? Хіба Данґляр не сповістив вам?

— Де ж пак, — відказав граф Монте-Кріс­то, — вчора я отримав листа, проте, як я пам’ятаю, там не вказали час.

— Може, й так, бо мій тесть, певне, гадав, що про це всі знають.

— Що ж, вітаю вас, пане Кавальканті, — сказав граф Монте-Кріс­то, — це непогана партія, та й панна Данґляр нічогенька на вроду.

— О, так, — скромно відказав Кавальканті.

— А головне, вона дуже багата, принаймні я чув таке, — сказав граф Монте-Кріс­то.

— Гадаєте, вона дуже багата?

— Авжеж, адже кажуть, ніби Данґляр приховує щонайменше половину свого маєтку.

— А він зізнається, що в нього п’ятнадцять чи й двадцять мільйонів, — сказав Андреа, й очі його радісно сяйнули.

— Крім того, — докинув граф Монте-Кріс­то, — він збирається взятися до одної грошової оборудки, що досить звичайна в Сполучених Штатах і в Англії, та геть нова у Франції.

— Так, я знаю, ви кажете про залізничну концесію, яку він щойно за­попав?

— Атож. Усі вважають, що він заробить на цім принаймні мільйонів із десять.

— Десять мільйонів! Ви так гадаєте? Та ж це чудово! — вигукнув Кавальканті, сп’янівши від дзеленчання тих золотоносних слів.

— Не кажучи вже про те, — провадив граф Монте-Кріс­то, — що весь цей маєток дістанеться вам; це цілком справедливо, адже панна Данґляр його єдина донька. Утім, ваш маєток, як ото казав мені ваш батько, ненабагато менший від статку вашої нареченої. Знаєте, пане Андреа, я вважаю, що ви дуже швидко і спритно попорали цю справу.

— Та незлецько, — сказав Андреа, — адже я дипломат зроду.

— Що ж, будьте й далі дипломатом, адже дипломатії не можна навчитися, тут потрібне чуття… То ваше серце в полоні кохання?

— Ох, боюся, що так, — відказав Андреа тим тоном, яким на сцені Французького театру Альцестові відповідає Дорант або Валер.

— І вам відповідають взаємністю?

— Мабуть, якщо вже за мене виходять заміж, — переможно всміхнувшись, відказав Андреа. — Проте не слід забувати про одну суттєву обставину.

— І про яку?

— Про те, що мені в цім ділі дуже допомогли.

— Ти ба!

— Авжеж.

— Обставини?

— Ні, ви.

— Я? Облиште, князю, — відказав граф Монте-Кріс­то, підкреслюючи титул. — Що я зробив для вас? Хіба недостатньо було вашого імені, вашого суспільного становища і ваших особистих чеснот?

— Ні, — сказав Андреа, — хоч що ви там казали б, пане графе, я й далі буду стверджувати, що те місце, яке ви посідаєте у світських колах, зробило більше, ніж моє ім’я, моє суспільне становище та мої особисті чесноти.

— Ви глибоко помиляєтеся, шановний пане, — сказав граф Монте-Кріс­то, відчувши підступний натяк у словах Андреа, — я почав вам протегувати лишень по тому, як дізнався про багатство і становище вашого шановного батька. Кому зобов’язаний я задоволенням познайомитися з вами? Адже ніколи не бачив ні вас, ні вашого гідного батька! Двом моїм друзям, лорду Вілмору і панотцеві Бузоні. Що змусило мене, не скажу поручитися за вас, а бодай запровадити вас у світські кола? Ім’я вашого батька, що таке відоме й таке шановане в Італії; особисто я вас не знаю.

Графів спокій і його невимушеність змусили Андреа збагнути, що його цієї хвилі тримає дужа рука і що йому важкенько буде видертися з тих лабет.

— Скажіть, пане графе, — запитав він, — мій батько і справді такий багатий?

— Мабуть, так, — відказав граф Монте-Кріс­то.

— А не знаєте, гроші, що їх я повинен внести Данґлярові, уже прийшли?

— Я отримав сповіщення.

— То три мільйони…

— Три мільйони йдуть, гадаю.

— І я їх отримаю?

— Мені здається, — відказав граф Монте-Кріс­то, — досі ви отримували все, що вам обіцяли!

Андреа так здивувався, що на хвилю навіть замислився.

— Тоді, шановний пане, — помовчавши, сказав він, — мені залишається звернутися до вас із проханням, і, гадаю, ви мене зрозумієте, навіть якщо воно буде вам неприємне.

— Кажіть, — мовив граф Монте-Кріс­то.

— Завдяки моєму статкові я запізнався з багатьма людьми, й у мене принаймні зараз чималенько друзів. Та вступаючи в такий шлюб, перед лицем усього паризького світу, я повинен спертися на чоловіка з гучним іменем, і якщо мене попровадить до вівтаря не рука мого батька, то це повинна бути чиясь могутня рука; а батько мій не приїде, правда ж?

— Він старий, і рани його щемлять, коли мандрує.

— Розумію. Отож, я звертаюся до вас із проханням.

— До мене?

— Авжеж, до вас.

— О Боже, і що ж ви хочете?

— Щоб ви заступили його.

— От так пак, любий мій! Після того, як я мав задоволення часто розмовляти з вами, ви ще так мало мене знаєте, що звертаєтеся до мене з таким проханням? Попросіть у мене в борг півмільйона, і хоч така позика досить незвична, та, їй-богу, ви мені завдасте цим меншої незручності. Я вже, здається, казав вам, що граф Монте-Кріс­то, навіть якщо він бере участь у житті тутешнього світу, ніколи не забуває моральних правил, та й східних упереджень теж. У мене гарем у Каїрі, гарем у Смирні й гарем у Константинополі, і мені бути названим батьком! Та нізащо!

— То ви відмовляєтеся?

— Рішуче. Якби ви були моїм сином чи моїм братом, я все одно відмовив би вам.

— Оце халепа! — вигукнув розчарований Андреа. — І що ж мені оце вдіяти?

— Таж ви самі сказали, що у вас сотні друзів.

— Так, але ж це ви запровадили мені у Данґлярів дім.

— Нітрохи! Погляньте, як було діло: ви обідали разом з ним у мене в Отеї, і там ви з ним і познайомилися, це велика різниця.

— Так, але моє одруження… ви допомогли…

— Я? Та ні на крихту, запевняю вас, ось згадайте, що я вам сказав, коли ви прийшли до мене із проханням зробити пропозицію від вашого імені; ні, я ніколи не влаштовую шлюбів, любий мій князю, це мій принцип.

Андреа прикусив губу.

— Але ж усе-таки, — сказав він, — ви будете там сьогодні?

— Там буде всенький Париж?

— Атож.

— То і я там буду, — відказав граф Монте-Кріс­то.

— А шлюбну угоду ви підпишете?

— Проти цього я нічого не маю. Так далеко мої упередження не сягають.

— Нічого не вдієш! Якщо ви не бажаєте погодитися на більше, я повинен задовольнитися тим, на що ви згодні. Та ще одне, пане графе.

— Прошу.

— Дайте мені пораду.

— Це вже не жарт! Порада — це більше, ніж послуга.

— Таку пораду ви можете мені дати, це вас ні до чого не зобов’язує.

— Кажіть.

— Посаг моєї дружини дорівнює п’ятсот тисяч ліврів?

— Це число мені назвав сам барон Данґляр.

— Я повинен узяти цю суму чи лишити її в нотаріуса?

— Роблять ось як: під час підписання угоди обидва нотаріуси домовляються зустрітися наступного дня або через день і, зустрівшись, обмінюються посагом, у чому видають один одному розписки; потім, після вінчання, вони видають усі ті мільйони вам, як голові родини.

— Річ у тім, — сказав Андреа з погано прихованим неспокоєм, — що мій тесть наче збирається вкласти наші капітали у цю всім відому залізничну концесію, про яку ви допіру мені казали.

— То й що! — сказав граф Монте-Кріс­то. — У такий спосіб — принаймні всі таке кажуть — ваші капітали упродовж року зростуть утричі. Барон Данґляр добрий батько і вміє лічити.

— Тоді, — сказав Андреа, — все чудово, якщо не вважати, звісно, вашої відмови, яка дуже мене засмучує.

— Причина її тільки в цілком природній у такому випадку делікатності.

— Що ж тут удієш, — сказав Андреа, — нехай буде по-вашому. До вечора!

— До вечора.

І попри ледь відчутний опір графа Монте-Кріс­то, вуста якого аж зблідли, хоч і далі поштиво всміхалися, Андреа вхопив графову долоню, потиснув її, сів у ридван і поїхав собі.

До самісінького вечора він їздив із візитами, що мали розбудити в його друзях бажання з’явитися у банкіра у всьому своєму блиску, тому що він тішив їх обіцянками надати їм ті самі чарівні акції, які останніми місяцями не давали спокою всім і які поки що залишалися в Данґлярових руках.

Увечері, о пів на дев’яту, парадна вітальня Данґлярів, галерея, що прилягала до тієї вітальні, і ще три вітальні того поверху були наповнені напахченою юрмою, яку не приязнь сюди припровадила, а нездоланне бажання бути там, де можна побачити щось нове.

Член Академії сказав би, що звані вечори — це квітники, що ваблять до себе легковажних метеликів, голодних бджіл і дзигкотливих джмелів.

Годі й казати, що вітальні сліпуче були осяяні силою-силенною свічок, позолочене різьблення і шовкове оббиття стін залляті були потоками світла, й уся та обстава, що свідчила лишень про багатство, пишалася у всій своїй розкоші.

Панна Ежені вбрана була з найвишуканішою простотою. Біла шовкова сукня, гаптована білим квіттям, біла ружа, що виглядала з її темних кіс, становили всеньке її вбрання, не оздоблене жодною коштовністю.

Тільки безмежна самовпевненість, що читалася в її очах, суперечила тому цнотливому вбранню, яке вона вважала кумедним і банальним.

За декілька кроків од неї пані Данґляр балакала з Дебре, Бошаном і Шато-Рено. Із нагоди такої урочої днини Дебре знову прийшов у цей дім, та був пересічним гостем, без якихось особливих пільг.

Оточений депутатами й фінансистами Данґляр викладав їм нову систему оподаткування, яку він збирався втілити у життя, коли в силу обставин уряд муситиме закликати його на посаду міністра.

Андреа тримав попід руку одного з найбільш елегантних завсідників Опери і ділився з ним, не без розв’язності, — адже для того, щоб не здаватися збентеженим, йому доводилося бути зухвалим, — своїми планами на майбутнє і малював ту витончену розкіш, яку він збирався прищепити паризьким світським колам, як у нього буде сімдесят п’ять тисяч ліврів річного зиску.

Решта юрми перепливала з вітальні до вітальні хвилями туркусів, рубінів, смарагдів, опалів і алмазів.

Як водиться, найрозкішніше вбрані були немолоді жінки, а бридулі впертіше від усіх виставляли себе напоказ. Якщо і траплялася прегарна біла лілея чи ніжна запахуща ружа, то її слід було шукати десь у куточку, за спиною матінки в чалмі чи тітки з райською пташкою на голові.

У цім товчку, дзижчанні й реготі кожної хвилі лунали голоси лакеїв, що вигукували наймення, відомі у фінансовому світі, шановані у військових колах чи уславлені в літературі; тоді легеньке збурення юрми віддавало данину прибульцеві.

Та якщо певні наймення і відзначалися привілеєм хвилювати це людське море, то не бракувало й тих, яких зустрічали з цілковитою байдужістю або зі зневажливими дотепами.

Тієї хвилі, коли на золотому циферблаті стрілка масивного дзиґаря у формі Ендіміона, що спить, показувала дев’яту і дзвіночок, точний виразник механічної думки, дзенькнув дев’ять разів, пролунало наймення графа Монте-Кріс­то, і всенький натовп, наче пронизаний електричною іскрою, обернувся до дверей.

Граф був, як звикле, у простому чорному фраці, біла камізелька облягала його широкі груди, темний комір здавався аж надто чорним, так гостро вирізнялося на його тлі мужня блідість чола, єдина коштовність, ланцюжок годинника, така тоненька, що насилу виділялася золотою ниткою на білому полі камізельки.

Біля дверей відразу ж утворилося коло.

Граф Монте-Кріс­то відразу ж угледів ув одному кінці вітальні пані Данґляр, у іншому — Данґляра, а напроти дверей — панну Ежені.

Він почав із того, що підійшов спершу до пані Данґляр, яка розмовляла з пані де Вільфор, що прийшла сама, тому що Валентина й досі нездужала, потім крізь натовп, що розступився перед ним, до Ежені, яку привітав такими сухими і стриманими словами, що та була приголомшена.

Коло неї стояла панна Луїза Д’Армії. Вона подякувала графові за рекомендаційні листи, які він дав їй для мандрівки до Італії, адже вона, за її словами, збиралася негайно скористатися ними.

Відійшовши від дівчат, він обернувся і вгледів Данґляра, який прийшов, щоб потиснути йому руку.

Виконавши всі вимоги етикету, граф Монте-Кріс­то зупинився, озирнувши всіх довкола себе впевненим поглядом, із тим особливим виразом обличчя, що притаманний людям певного кола й шанованим у суспільстві, який наче промовляє: «Я вчинив усе, що слід; нехай тепер інші виконують свої обов’язки щодо мене».

Андреа, що перебував у сусідній вітальні, відчув із коливання юрми присутність графа Монте-Кріс­то і хутко пішов йому назустріч.

Він застав його в оточенні щільного кільця гостей. До слів його пильно прислухалися, як ото буває, коли людина говорить мало і нічого не каже даремно.

Тієї миті ввійшли нотаріуси і порозкладали свої покреслені карлючками папери на оксамитовій скатертині, що вкривала стіл із позолоченого дерева, який наготували для підписання угод.

Один нотаріус сів, другий лишився стояти.

Вони мали прочитати угоду, яку повинні були підписати присутні на тій урочистості, тобто майже половина Парижа.

Усі посідали, чи радше жінки сіли рядком, а чоловіки, що були більш байдужі до «енергійного стилю», як ото казав Буало, обмінювалися зауваженнями з приводу гарячкового збудження Андреа, уважної зосередженості Данґляра, незворушності Ежені і тієї легковажної веселості, з якою баронеса ставилася до цієї важливої справи.

Угоду виголосили у цілковитому мовчанні. Та допіру читання добігло краю, як у вітальнях знову загомоніли на всі голоси, та ще й удвічі гучніш, як до того.

Ті величезні суми, ті мільйони, якими сяяло майбутнє молодого подружжя, та ще й улаштована в окремій кімнаті виставка посагу і самоцвітів нареченої, вразили уяву заздрісної юрми.

Для парубків врода панни Данґляр виросла удвічі, й тієї миті вона для них самісіньке сонце перевершувала.

Що ж до дівчат, то хоч вони, звісно, і заздрили мільйонам, та вважали, що їхня врода їх не потребує.

Андреа оточили друзі, які хором вітали його і казали похвальні речі, тож він і сам почав вірити у дійсність цього сну і геть знетямився.

Нотаріус урочисто взяв ручку, підняв її над головою і виголосив:

— Панове, беремося до підписання угоди.

Перший мав підписатися барон, потім уповноважений старого Кавальканті, потім баронеса, потім шлюбованці, як водиться називати молодят у тій бридкій мові, якою пишуть усі гербові папери.

Барон узяв ручку й підписав, за ним і вповноважений.

Баронеса підійшла до столу попід руку з пані де Вільфор.

— Друже мій, — сказала вона чоловікові, узявши ручку, — оце халепа! Несподіваний випадок, що стосується вбивства і пограбування, жертвою якого мало не став граф Монте-Кріс­то, позбавив нас присутності пана де Вільфора.

— О Господе! — сказав Данґляр таким тоном, наче мовив: «А ось мені все одно!»

— Боюся, — сказав, підійшовши до них граф Монте-Кріс­то, — чи не є я причиною цієї відсутності, хоч і несамохіть.

— Ви, пане графе? А як це? — підписуючись, запитала пані Данґляр. — Якщо так, то бережіться, я вам цього ніколи не прощу.

Андреа насторожився.

— Та я тут геть ні до чого, — сказав граф Монте-Кріс­то, — і я доведу вам це.

Усі наставили вуха: граф Монте-Кріс­то збирався говорити, а це траплялося рідко.

— Ви, либонь, пам’ятаєте, — сказав у цілковитому мовчанні граф Монте-Кріс­то, — що саме в моєму домі вмер той сердега, котрий заліз туди, щоб пограбувати мене, а як виходив із хати, то його, як припускають убив його спільник?

— Авжеж, — сказав Данґляр.

— Щоб надати йому допомогу, його роздягли, а одяг покинули в кутку, де його і знайшли слідчі. Вони взяли куртку і штани, але забули камізельку.

Андреа помітно зблід і почав посуватися ближче до дверей. Він бачив, що на обрії з’явилася хмара, боявся, що вона обіцяє бурю.

— І сьогодні цю кляту камізельку випадково знайшли, геть обляпану кров’ю і розпанахану напроти серця.

Панії зойкнули, а декотрі вже й зомліти приготувалися.

— От принесли мені її. Ніхто не міг здогадатися, звідки взялася ця шмата, аж мені спало на думку, що це, певне, камізелька убитого злодія. І раптом мій покойовий слуга, який обережно і з огидою порпався в тій моторошній реліквії, намацав у кишені папірець і дістав його відтіля. То виявився лист, заадресований… кому, на вашу думку? Вам, пане бароне.

— Мені? — вигукнув Данґляр.

— Так, уявіть собі, вам. Мені пощастило розгледіти ваше ім’я, що видніло крізь кров, якою замурзана була та камізелька, — відказав граф Монте-Кріс­то під здивовані вигуки.

— А як же це могло завадити панові де Вільфорові приїхати сюди? — запитала пані Данґляр, стурбовано глянувши на чоловіка.

— Бачте, люба пані, — відказав граф Монте-Кріс­то, — та камізелька і той лист є тим, що зветься речовий доказ, тож я і те, і те надіслав панові королівському прокуророві. Ви розумієте любий пане бароне, у кримінальних справах найліпше діяти згідно із законом, бо, може, тут ховається якийсь злочинний замір проти вас.

Андреа пильно глянув на графа Монте-Кріс­то і зник у другій вітальні.

— Ще й як може бути, — сказав Данґляр, — адже, здається, той убитий — колишній каторжник?

— Так, — відказав граф Монте-Кріс­то, — каторжник на ймення Кадрус.

Данґляр трохи зблід; Андреа вийшов із другої вітальні й опинився у передпокої.

— Але чому ж ви не підписуєте? — запитав граф Монте-Кріс­то. — Бачу, моя розповідь збурила всіх, і я покірно перепрошую за це у вас, баронесо, і в панни Данґляр.

Баронеса, що допіру підписала угоду, передала ручку нотаріусові.

— Князю Кавальканті, — сказав нотаріус, — князю Кавальканті, де це ви?

— Андреа, Андреа! — гукнули кілька молодиків, які вже так заприятелювали з родовитим італійцем, що прозивали його на ймення.

— Погукайте князя, скажіть йому, що його чекають для підпису! — звелів Данґляр комусь із лакеїв.

Та тієї ж таки миті юрма гостей із жахом ринула в парадну вітальню, наче в кімнаті з’явилося страшенне чудовисько, quoerens quern devoret.[70]

І справді, було від чого позадкувати, злякатися, заволати.

Поставивши коло дверей кожної вітальні по два жандарми, жандармський офіцер прямував до Данґляра за поліційним комісаром у шарфі.

Пані Данґляр зойкнула і зомліла.

Данґляр перелякався за себе (у декотрих людей сумління ніколи не буває цілком спокійне), і всі гості побачили його спотворене жахом обличчя.

— Що вам потрібно, мосьпане? — запитав граф Монте-Кріс­то, ступнувши до комісара.

— Панове, — запитав поліційний комісар, не відповідаючи графові Монте-Кріс­то, — кого з-поміж вас звати Андреа Кавальканті?

Єдиний подивований крик пролунав у вітальні.

Заходилися шукати, почали допитуватися.

— Та хто ж він такий, цей Андреа Кавальканті? — запитав Данґляр, остаточно розгубившись.

— Каторжник, що втік із Тулона.

— А який злочин він учинив?

— Його звинувачують у тому, — незворушно заявив комісар, — що він убив Кадруса, свого товариша на каторзі, коли той виходив із дому графа Монте-Кріс­то.

Граф Монте-Кріс­то швидко роззирнувся довкруги.

Андреа зник.

XX. Шлях до Бельгії

Відразу ж після сум’яття, що його викликала у Данґляровому домі поява жандармського офіцера, і викриття, яке настало по тому, простора кам’яниця спорожніла так хутко, наче поміж присутніми з’явилася чума чи холера. Гості кинулися всіма дверми і всіма сходами, поспішаючи піти чи радше чкурнути відтіля. То був один із тих випадків, коли люди й не намагалися втішати банальними словами, які за великих катастроф так болісно вислуховувати навіть із вуст найліпших друзів.

У всьому домі лишився тільки сам Данґляр, що давав у себе в кабінеті показання жандармському офіцерові, перелякана пані Данґляр, у себе в будуарі, й Ежені, яка з гордовитим і зневажливим виглядом подалася до своєї кімнати разом зі своєю нерозлучною подругою Луїзою Д’Армії.

Що ж до численних слуг, які тієї днини були ще численніші, ніж звичайно, адже з нагоди урочистого дня понаймали морозивників, кухарів і метрдотеля з «Кафе де Парі», то, звернувши на господарів усенький свій гнів за те, що вони вважали для себе образою, усі вони юрмилися в буфетній, у кухнях, у службових покоях і дуже мало переймалися своїми обов’язками, що їх виконання, втім, саме собою урвалося.

Поміж тим різним людом, збуреним найрозмаїтішими почуттями, тільки двоє заслуговують на нашу увагу — Ежені Данґляр і Луїза Д’Армії. Наречена, як ми ото казали, пішла собі з гордовитим і зневажливим виглядом, ходою ображеної королеви, у супроводі подруги, що була набагато дужче схвильована, ніж вона сама. Прийшовши до своєї кімнати, Ежені замкнула двері на ключ, і Луїза впала у фотель.

— О Господе, що за жах! — сказала вона. — І хто міг би подумати? Андреа Кавальканті дурисвіт… убивця… утікач із каторги!

Вуста Ежені скривилися у глузливій посмішці.

— Їй-богу, мене переслідує лиха доля, — сказала вона. — Позбутися Морсера, щоб наткнутися на Кавальканті!

— Як можеш ти порівнювати їх, Ежені?

— Мовчи, усі чоловіки — падлюки, і я щаслива, що можу не лише ненавидіти їх — тепер я їх зневажаю.

— А що ми тепер будемо робити? — запитала Луїза.

— Що будемо робити?

— Еге ж.

— Те, що збиралися робити за три дні — поїдемо відціля.

— Ти все ж таки хочеш поїхати, хоч весілля й не буде?

— Послухай, Луїзо. Я ненавиджу це світське життя, розмірене, розкреслене, розлінієне, як ото наш нотний папір. І чого завжди я прагнула, про що завжди мріяла, то це акторське життя, вільне життя, незалежне, де сподіваєшся тільки на себе і тільки перед собою зобов’язана звітувати. Залишатися тут? Навіщо? Щоб за місяць знову почали мене віддавати заміж? За кого? Може, за Дебре? Про це якось уже була балачка. Ні, Луїзо, ні. Те, що сталося сьогодні, буде мені виправданням. Не шукала я його й не просила — сам Господь посилає його мені, то я його вітаю.

— Ти така сильна і хоробра! — сказала тендітна білява дівчина своїй чорнявій подрузі.

— Хіба ти не знала мене? Так ось, Луїзо, побалакаймо про наші справи. Ридван…

— Слава Богу, куплений три дні тому.

— Ти загадала доправити його на місце?

— Так.

— А наш паспорт?

— Ось він.

Ежені зі звичною незворушністю розгорнула документ і прочитала: «Пан Леон Д’Армії, двадцять років, художник, волосся темне, очі темні, мандрує із сестрою».

— Чудово! Як ти роздобула цей паспорт?

— Коли я просила графа Монте-Кріс­то дати мені рекомендаційного листа до директорів театру в Римі й Неаполі, я сказала йому, що боюся їхати в жіночому вбранні. Він погодився зі мною і пообіцяв мені роздобути чоловічий паспорт, тож за два дні я його отримала і сама дописала: «Мандрує із сестрою».

— Отож, — весело сказала Ежені, — нам залишається тільки попакувати речі; замість того, щоб поїхати увечері перед весіллям, ми поїдемо увечері після підписання угоди, та й годі.

— Подумай добре, Ежені.

— Мені вже нема про що думати. Набридли мені ці постійні балачки про зростання, зниження, іспанські фонди, гаїтянські позики. Подумай, Луїзо, замість усього цього буде чисте повітря, воля, щебетання пташок, рівнини Ломбардії, канали Венеції, палаци Рима, берег Неаполя. Скільки у нас грошей?

Луїза дістала з письмового столу замкнений на замочок гаманець і відкрила його: там були двадцять три банкові білети.

— Двадцять три тисячі франків, — сказала вона.

— І принаймні на таку саму перлів, самоцвітів і золотих речей, — сказала Ежені. — Ми з тобою багаті. На сорок п’ять тисяч ми можемо жити два роки, мов принцеси, або досить непогано чотири роки. Та не мине й півроку, як ми нашим мистецтвом подвоїмо цей скарб. Зробимо так: ти бери гроші, а я скриньку візьму. Отож, як одна з нас раптом загубить свій скарб, то у другої все ж таки залишиться половина. А тепер пакуймо речі!

— Зачекай! — сказала Луїза.

Вона підійшла до дверей, що провадили до покою пані Данґляр, і прислухалася.

— Чого ти боїшся?

— Щоб нас не застукали на гарячому.

— Двері замкнені на ключ.

— Нам можуть звеліти, щоб ми відчинили.

— Нехай що хоч там кажуть, а ми не відчинимо.

— Ти справжня амазонка, Ежені.

І обидві дівчини заходилися хутко складати у валізу все, що вони вважали необхідним у мандрівці.

— Ось і все, — сказала Ежені. — Я поки що переберуся, а ти зачини валізу.

Луїза чимдуж натискала своїми білими рученятами на віко валізи.

— Ой, я не можу, — сказала вона. — Сили бракує, зачини сама.

— Я й забула, що я Геркулес, а ти тільки бліда Омфала, — засміялася Ежені.

Вона притиснула коліном валізу й напинала свої білі м’язисті руки, аж поки обидві половинки зімкнулися і Луїза замкнула замок. Коли все те зробили, Ежені відімкнула шафу, ключ від якої вона носила із собою, і дістала з нього теплу дорожню кирею.

— Бачиш, — сказала вона, — я про все подумала: у цій киреї ти не змерзнеш.

— А ти?

— Ти ж знаєш, мені не буває ніколи холодно. Та й це чоловіче вбрання…

— Ти тут і переберешся?

— Авжеж.

— А встигнеш хіба?

— Та не бійся, боягузко ти мала, адже всі заклопотані тим скандалом. Та й ніхто не буде дивуватися, що я замкнулася у своєму покої. Подумай, адже мене має охопити розпач!

— Та звісно, можна не перейматися.

— То допоможи мені.

Із тієї ж таки шафи, відкіля вона дістала кирею, Ежені витягла чоловіче вбрання разом із черевиками та сурдутом, а також запас білизни, де не було нічого зайвого, та було все необхідне. Потім, із вправністю, яка свідчила, що вона не вперше перебирається у вбрання іншої статі, Ежені взулася, убрала штани, зав’язала краватку, застібнула догори камізельку і наділа сурдут, що гарно обтискав її тонку і струнку статуру.

— Ой, гарно! Їй-богу, справді гарно! — захоплено розглядаючи її, сказала Луїза. — А як ти заховаєш під чоловічий капелюх твої прегарні коси, яким заздрять усі жінки?

— А зараз побачиш, — відказала Ежені.

І, вхопивши лівою рукою густу косу, яку насилу обіймали її довгі пальці, вона правою взяла великі ножиці, і ось у тих розкішних косах зарипіла сталь, і вони тяжкою хвилею впали їй під ноги, а Ежені одхилилася назад, щоб уберегти сурдут.

Потім вона обстригла кучерики біля скронь, причому видно було, що вона нітрохи не шкодує, навпаки, її очі під чорними бровами сяяли ще яскравіше і завзятіше, ніж завжди.

— Ох, твої чудові коси! — сумно мовила Луїза.

— А так хіба не устократ ліпше? — вигукнула Ежені, погладивши свої короткі кучері. — І хіба, на твою думку, так я не гарніша?

— Ти красуня, ти завжди красуня! — вигукнула Луїза. — То куди ми тепер подамося?

— Та бодай до Брюсселя, якщо ти не проти, адже це найближчий кордон. Ми проїдемо через Брюссель, Льєж, Аахен, піднімемося Рейном до Страсбурга, перетнемо Швейцарію і через Сен-Ґотар спустимося до Італії. Ти згодна?

— Авжеж.

— Чому ти так дивишся на мене?

— Ти просто-таки чарівна в цьому вбранні! Можна подумати, ти мене викрадаєш.

— А нехай йому дідько, так і є!

— Ти, бачу, ще й лаятися навчилася, Ежені?

І обидві дівчини, що, як усі гадали, мали обливатися сльозами, одна — через свою лиху долю, а інша — від любові до подруги, попадали від реготу і заходилися прибирати найпомітніші сліди безладу, що їх вони лишили, збираючись у мандрівку.

Потім вони погасили свічки і, сторожко роззираючись довкола, уважно прислухаючись, відчинили двері будуара, що виходили на службові сходи, які провадили простісінько у двір. Ежені йшла попереду, узявшись однією рукою за ручку валізи, яку за другу ручку насилу втримувала обіруч Луїза. Дворисько було порожнє. Вибило північ. Воротар ще не лягав. Ежені тихенько прийшла вперед і побачила, що шановний охоронець дрімає у фотелі.

Вона повернулася до Луїзи, знову взяла валізу, яку поставила було долі, і, притуляючись до муру, обидві ввійшли у підворіття. Ежені загадала Луїзі заховатися у темному кутку, щоб воротар, якщо він розплющить очі, побачив одну людину, а сама стала так, що світло ліхтаря упало простісінько на неї.

— Відчиняйте! — гукнула вона своїм грімким контральто, постукавши у скляні двері.

Воротар, як вона і сподівалася, підвівся з фотеля і навіть ступнув декілька кроків, щоб поглянути, хто ж це виходить, та, угледівши молодика, що нетерпляче ляскав по халяві чобота стеком, він хутко сіпнув за шнур. Луїза відразу ж прослизнула у прохилену браму і легко вибігла назовні. Ежені, що зовні була спокійнісінька, хоч серце її калатало частіше, ніж звичайно, теж вийшла на вулицю.

Валізу вони віддали посильному, що проходив вулицею, і давши йому адресу: вулиця Віктуар, 36, попрямували за тим чоловіком. Його присутність заспокійливо впливала на Луїзу, а що до Ежені, то вона була така безстрашна, як ото Юдита чи Даліла.

Коли вони підійшли до того будинку, Ежені звеліла посильному поставити валізу долі, розрахувалася з ним і, постукавши у віконницю, відпустила його.

У домі, куди ото прийшли втікачки, мешкала скромна швачка, з якою вони домовилися заздалегідь. Вона ще не вклалася спати й відразу ж відчинила двері.

— Панно, — сказала Ежені, — загадайте, щоб воротар викотив із повітки ридван, і пошліть його на поштову станцію по коней. Дасте йому оці п’ять франків за клопіт.

— Я захоплююся тобою, — сказала Луїза, — навіть починаю поважати тебе.

Швачка здивовано зиркнула на них, та їй уже пообіцяли двадцять луїдорів, то вона нічого не сказала.

За чверть години воротар привів із собою візника і коней, яких відразу запрягли до ридвана, а валізку прив’язали ззаду.

— Ось подорожня, — сказав візник. — Яким шляхом поїдемо, юний паночку?

— Дорогою до Фонтенбло, — майже чоловічим басом відказала Ежені.

— Що ти таке кажеш, га? — запитала Луїза.

— Я замітаю сліди, — відказала Ежені, — бо та дівчина, якій ми допіру заплатили двадцять луїдорів, може зрадити нас за сорок. А як виїдемо на Бульвари, то загадаємо їхати іншим шляхом.

І, майже не торкаючись приступки, вона плигнула в ридван.

— Ти, як завше, маєш рацію, Ежені, — сказала Луїза, умостившись біля подруги.

За чверть години візник змінив напрямок, як загадала Ежені, і, ляскаючи батогом, проїхав заставу Сен-Мартен.

— Нарешті ви покинули Париж! — полегшено зітхнувши, мовила Луїза.

— Авжеж, любонько, і викрадення відбулося щасливо, — відказала Ежені.

— Та ще й без силування, — докинула Луїза.

— Це пом’якшить вину, — відказала Ежені.

Ті слова потонули у торохтінні коліс по бруківці вулиці Віллет.

У Данґляра більше не було доньки.