Гуляйгора

Розділ одинадцятий

А в батька свої спогади, він Павлові більше про війну розповідав — той ще в школу не ходив. І про те, як у Гуляйгорі з бандитами комнезамівці розправлялися. Було це у двадцять другому, а може, й пізніше.

Ян Дзеніс прокинувся, не розуміючи, хто і що від нього хоче. Обвів сонним поглядом кімнату. На стіні, облитій місячним сяйвом, побачив свою тінь, а поруч тінь дружини. Ліда сиділа, насторожено прислухаючись до нічних шерехів, була ніби чимсь налякана.

Хотів пригорнути її, заспокоїти, але раптом десь за селом почулися постріли.

Спустивши ноги на долівку, Ян намацав наган. Одягався навмисне неквапно, щоб не налякати дружину.

«Невже знову той навіжений матрос щупаків стріляє? — роздумував, намотуючи онучі.— Дня йому мало, лобуряці. Сам не спить і людям не дає».

— Гадаєш, Кандиба? Навряд. — Ліда й собі почала збиратися, через голову одягла спідницю, нашвидку заплела косу. — Він ще не проспався з похмілля, антихрист. Ні, не Кандиба це, Ваню. Може, і в нас банда об'явилася, як під Мерефою?

— Банда? Ну й що ж. Не впізнаю тебе, Лідо. День і ніч над нами гримкотіло, ніби й не боялася. А тепер тремтиш. У нас, якщо сунуться, не погуляють.

Якби не головування оце, то не дозволила б Ліда чоловікові на вулицю й носа показати. Слава богу, навоювався, і в нозі куля, і два пальці на лівій руці, як бритвою, осколком зрізало, і шабелька махновська розписалася на плечах. Ще трохи — й навіки залишився б лежати десь під Таращею білявий латиш, котрого повінь революції занесла з берегів Даугави на Україну. Порубаного, ледь живого привезла вона його на тачанці в Гуляйгору.

Загув під копитами місток, за кущами вискнули ресори сільрадівської лінійки. Коли вийшла до хвіртки, Ян уже розмовляв з головою комнезаму Микитою Маляром. На передку сидів відставний солдат Іван Чепель. Прислухалася.

Ага, таки Кандиба винен — кат його бери, про нього ж гомонять. Але чує Ліда, не по щупаках стріляв цієї ночі заводій. Давно нахвалявся буржуїв потрусити, а це привів-таки дядьків хутірських за худобою, кіньми, реманентом та іншим добром, яке раніше поміщику належало. Розповідав Микита Маляр, що сторожа Василя Диканя побили і кинули в льох, а жінка його, Ганна, втекла. Оце вона й розбудила комнезамівців.

На сільрадівській лінійці, прикритій веретою, горбився станковий кулемет.

— Багато їх? — запитав Ян Дзеніс.

— Каже Ганна — чоловік двадцять. Замки на коморах позбивали, корів налигують.

Ян Дзеніс вилаявся, хитнулася під його вагою лінійка.

— До маєтку!

Тої ж миті Ліда як з неба впала. Думав, Маляр сів, аж то вона. Відчув її м'яке плече: ось так тулилися вони одне до одного і на бойовій тачанці, але тоді ще не були законними чоловіком і жінкою. «Славна у мене, жона, геройська», — задоволено подумав.

Біля сільради до них приєдналося кілька озброєних верхівців. Тепла, місячна ніч сповила село, приспала його, нагнула волохаті важкі голови соняшників. Лелека у чорному гнізді на сільрадівській хаті стояв мов зачарований, але очі в нього були не заплющені. Не спав. Може, він дивився на вогники за горбом, котрі оце і Дзеніс побачив? По всій комунарській садибі рухалися вони, і звідти долинали тривожне мукання корів, іржання коней, людські збуджені голоси.

Семена Кандибу застали біля розчиненої брами. Сидів, освітлений смолоскипами, на перевернутій діжці, а на другій перед ним лежали папери.

Сільрадівська бричка стрімко викотилася на плац, вершники одразу ж спішилися. Дзеніс у шкірянці, застебнутій на всі гудзики, в кашкеті із зіркою, пішов до Кандиби. Але, побачивши хлопчину-здорованя, що поспішав до кущів з налиганою коровою, рішуче повернув туди.

— Стій! Куди тягнеш? — мовив строго.

— А що хіба? Додому веду, — зухвало огризнувся хлопець і не зупинився, ще й стьобнув корову лозиною.

— Стій, кажу тобі,— перепинив йому шлях Дзеніс. — Чий ти, до речі? Як твоє прізвище?

І раптом між головою сільради і хлопцем опинився Кандиба. Тримав праву руку в кишені.

— А ви не дуже, Яне Карловичу, не дуже. Ми тут по закону буржуйське ділимо. За рішенням хутірської громади. Ось тут у мене і протокольчик, і списки. Все в акураті.

— Яке таке рішення?! Слухайте, Семене Кандибо… Чи то, пак, ви себе Симоном любите називати. Що дурником прикидаєтеся?! Це ж звичайнісінький грабунок. Прийшли вночі, як злодії. Іменем Радянської влади наказую припинити самочинство.

— А ми вам не підкоряємося. Для гуляйгірців ви, може, й влада, а на хуторі ми — господарі, і цей маєток належить нам. Нашим паном був Татлін, а не вашим. Своє берем, не чуже. — Семен обернувся до хуторян, що топталися на подвір'ї, не наважуючись переступити браму. — Чого заклякли? Підходь для реєстрації. Ми ділимо по закону. По всій Україні так, за це ми боролися, кров проливали.

— Вірно кажеш! Наше добро! — згодився високий, у солдатській гімнастерці чолов'яга й поліз на неосідланого жеребця, якого досі тримав за шию.

Із сутені двору посунула за ним решта. Дядьки і молоді хлопці вели коней, корів, дехто гнав овець, телят, якийсь хлопчисько ніс у мішку порося, воно кувікало.

Микита Маляр, комнезамівський ватажок, рвонувся вперед, схопив жеребчика за вуздечку, але раптом хтось ззаду припік коня смолоскипом, він кинувся божевільно вбік, поніс і вершника, і комнезамівця. Кандиба саме виліз на діжку, хотів мітингувати, але кінь перекинув діжку, вона затріщала й репнула, скидаючи іржаві обручі. На сухі клепки впав оратор, підтоптавши під себе якогось дідугана із смолоскипом. Тої ж миті гас пролився на них обох, запалав одяг.

— Р-рятуйте, люди! Вбивають! — заволав Кандиба й пальнув з нагана.

Налякані пожежею й пострілом, корови виривалися з рук, тікали, ламаючи кущі. Коні ставали дибки, їхнє дике іржання котилося луною над садибою, ставами.

Якийсь кучерявий молодик поліз на залізну браму й звідти загорлав:

— Братці, не дайте себе залякати! Я не тутешній, але підтримую мого друга Семена Кандибу, який сім год на революційному баркасі плавав і робив, значиться, переворот. Чуєте, братці! Для кого цей латиш береже маєток? Для буржуя. А Татлін йому платить за це. Та не керенками чи совзнаками, а золотом, чистоганом платить. Вони панові служать, а ми з вами — революції. Ленін казав, що народ — хазяїн усього добра.

Комнезамівці стягли його на землю.

— Не смій, наволоч, дороге усім народам ім'я брехливими вустами називати!

— Ага, фінка у тебе! Під суд підеш, контра! Ану, в'яжіть його, хлопці!

Захиталися смолоскипи, юрба розступилася, пропускаючи озброєних комнезамівців. Їх було всього четверо, але діяли вони без вагань, рішуче, наче за їх спинами стояла добра сотня спільників. Хуторяни помалу відступали в сутінь дворища, дехто вже й за налигач не тримався, робив вигляд, ніби він випадковий свідок того, що тут коїться.

Микита Маляр підніс руку:

— Люди, товариші! Наш голова Ян Карлович — почесний червоний стрілець, він охороняв товариша Леніна в Смольному. А Кандиба хто? Ви ж його знаєте — з махновським обозом прибув у Гуляйгору. Під матроською тільняшкою в нього бандитська душа. Ми йому давні гріхи забули, але, як видно, горбатого могила виправить. Як же ви пішли за ним? Яка може бути анархія на п'ятому році революції! Справді, товариш Ленін казав, що жити по-старому не можна, буржуям панувати зась. Що було їхнє, то стало наше. Але стоїмо ми за революційний порядок. Ось у цьому маєтку буде комуна, житиме наша біднота, солдатки, що залишилися без чоловіків, їхні осиротілі діти…

Коли все стихло на колишній татлінській садибі, а сільрадівська бричка котилася лужком, раптом бабахнуло десь у берегових очеретах. Просвистіла куля. Кандиба, який сидів опустивши голову, стрепенувся, ожив:

— Ага, не залякали наших!

— Марно радієш, — спокійно відповів Дзеніс. — Куля дурна, може, чого доброго, й у свого влучити. Таке часом трапляється. І до суду не дотягнеш, бандите.

Розвиднялося. На сільрадівському даху у чорному гнізді змахнув крилами лелека. Збирався, мабуть, летіти за поживою. Як тільки бричка зупинилася, назустріч вийшло з сіней мале хлоп'я.

— А ти звідки взявся?! — здивовано сплеснула руками Ліда. — Дивіться, люди, ще один із наших…

— Не спиться, бач, і Павлові. Чого ти, синашу, приплентався так рано?

— Хтось стрельнув з усієї сили, я й злякався. Он і лелека прокинувся у гнізді.

Який у малого сон, коли стріляють.

Село Гуляйгора невелике. Кожна родина тут у тридцятих роках складалася з двох прошарків: батьки в землі копалися, а дорослі їхні діти ревно топтали щодня дорогу на станцію — до їхніх послуг були ранкові поїзди. Свій хліб добували не в селі, а в цехах заводів. Але ж село є село, і гуляйгірське поле не гуляло. Колишні одноосібники об'єдналися в товариство по спільному обробітку землі, потім пройшли через колективізацію, зазнали на цьому шляху короткочасного «запаморочення від успіхів», виправляючи чужі й свої помилки. У нагороду за труд діждалися й розквіту колективного господарства. І вже не совісно було запросити за святковий стіл і самого Семена Михайловича Будьонного, який десь ніби поблизу воював — колгосп охрестили іменем Червоної Армії.

Але це вже було пізніше. А тепер, крутячи педалі, Павло Чепель пам'ятає і те, з чого починалося.

У сільраді зібрався актив Гуляйгори. Вирішувалося питання: кого з тих, що не виконали державного плану, притягти до відповідальності згідно законів класової боротьби. Приїхав уповноважений. Спокійний, доброзичливий. Ділився досвідом.

Голова сільради Микита Маляр, підводячись, рішуче сказав:

— Пишіть: Коструб Варфоломій. У вісімнадцятім приплентався з петлюрівцями. А потім осів у Гуляйгорі. Розбудувався під лісом на дурні гроші. Двоповерховий дім з цегли вимурував. І ще дерев'яний поруч — для синів. За клубнику тисячі й тепер гребе. Цілу плантацію на громадській землі заклав.

— Землі скільки? — запитав уповажений.

— Десять десятин числиться. Корів штук десять. Власний паровий двигун з молотаркою. Словом, куркуль.

— А як у нього нащот експлуатації? Держить батраків?

— Так, має наймитів. Та й синів і невісток експлуатує. Вони хоч і ситі, але просвітку не бачать ніколи. В жнива теж всякий бідняк Кострубу свої руки пропонує, інакше молотарки не дасть, ціпом намахаєшся.

— Ясно! Підходяща кандидатура. Немає заперечень, товариші? Записуємо: Варфоломій Коструб, по батькові — Мефодійович.

Колишні комнезамівці, а нині колгоспний актив, проголосували за пропозицію. Це ще не остаточний вирок, обговорюватимуть долю Варфоломія на сільських зборах, як того вимагають закони.

— Ну, а крім Коструба? Хто ще підлягає?

— Був іще один багатій, але втік. Хазяйство його частково розтягли, а землю між незаможними поділили. Татлін. Мав охоронну грамоту, як учасник Всеросійської сільськогосподарської виставки, а потім виявилося — документ фальшивий. Довго панькалися з ним. І досі не оформили конфіскації.

— Так ви що — і Татліна нині хочете списати, поставити точку?

Маляр почухав потилицю.

— Не помішає,— озвався хтось.

— Справді, не завадило б. А то, дивися, знайдуться ще спадкоємці. Тяганина почнеться!

— І ще цей… Молотарки, правда, вже у нього нема, вчасно продав. Але є пара добрячих коней. Ресорна бричка. Скільки його знаю, пасажирів на станцію возить. До того ж, агітацію всяку розводить.

— Гамза?.. — підказали уповноваженому прізвище.

— Гамза, — підтвердив голова. — Хіба я не сказав? Словом, не хоче він з нами одною дорогою іти. На баских скаче, а не в той бік.

— Пишу. Гамза… Як його там далі?

— Христан Миколайович.

— Ого! Божественна персона, майже Христос! — Голубі очі уповноваженого добродушно всміхалися. — А говорили з ним? Може, він той… добровільно?

— Ще подумаємо, — згодився Маляр. — Поговоримо.

Настала пауза. Маляр грався олівцем, катав його на столі, олівець, ніби бумеранг, сам вертався до нього.

— Думайте, думайте, товариші. Може, ш;е когось забули, з тих, що не хочуть разом з нами будувати нове життя.

Заворушилася Анастасія Грак, єдина жінка, запрошена на цю раду. Микита Маляр віднедавна числив її в активі. Як ш;е не було колгоспу, Анастасія торгувала соняхами і гарбузовим насінням і сяк-так годувала й зодягала своїх граченят, не дуже надіючись на чоловіка, вічного «сезонника», який їздив на заробітки аж у Молдавію, а повертався ні з чим. Дітей у них п'ятеро. Наділу свого, крім невеликого городу, Граки чомусь не мали. Анастасія ж, як виявилося, завжди мріяла про землю, любила селянську працю. Разом із чоловіком попросилися на колгоспні парники. Тепер була ланковою.

— Ви щось хочете сказати? — звернувся до неї Маляр.

— Я про землю. Є у нас садиба одна, на хуторі Лісовому. Ніхто там не живе, дача називається. З року в рік травою засівають сусіди.

Одразу почулися заперечливі голоси.

— Знайшли ви, Анастасіє, сокиру під лавкою. То ж лікаря Дробенка.

— А сам він де? Дробенко ж виїхав за кордон. Десь аж у Африку. Нічого про нього не чути.

Маляр сердито подивився на. Грачиху.

— Це вам, Анастасіє, не чути. А ми знаємо. Про нашого Петра Тимофійовича Дробенка в газетах пишуть. Бореться він проти чуми. Епідемію в Африці ліквідовує.

Жінка, як видно, не чекала, що так приголомшить її голова сільради. Розгубилася. Винувато дивилася то на своїх односельців, то на уповноваженого.

— Сідайте, Анастасіє, - примирливо, з гідністю керівника мовив Микита Маляр. — Може, і моя в цьому провина, що ви не в курсі про нашого професора. Повернеться з відрядження — зберемо народ. Нехай розповість, як люди живуть в Африці.

Глуха ніч. З двох гасових ламп, які стоять на столі, одна вже пригасала, кінчався гас. Та й друга дихає на ладан. Вогник її з кожною хвилиною все більше червоніє, по кімнаті — неприємний дух кіптяви.

Микита Маляр штовхнув вікно, і воно відчинилося. З ночі долетів здаля голос молоденького півня — хрипкуватий, як у парубка після вечорниць. Це нагадало всім, що пора вже й по домівках.

Уповноважений потягнувся, заплющив на мить очі, Ще трохи, здається, і сон зборе його. Але ні, знову дивиться. На Маляра і Грачиху. Керівники села. їм видніше. Зрештою, він у селі тимчасовий, як приїхав, так і поїде, а їм же залишатися тут жити і працювати, будувати нове життя.

— Мабуть, подумаємо ще на свіжу голову, — пропонує наостанку Маляр, — з людьми порадимося. Щодо Коструба — сумнівів ніяких. Усе ясно. Сто процентів проголосують.

Село вже прокидалося, сільрадівський черговий — хлопчина років п'ятнадцяти — повів уповноваженого в попову хату, де після смерті отця Михаїла кімнату з кухнею залишили його дружині, старенькій учительці, а в другій поставили ліжко для приїжджих.