Гуляйгора

Розділ п'ятий

— Чепель, до начальника цеху!

Павло обтер паклею руки, застебнувся.

— Ось що, Павлушо, — приязно, як завжди, зустрів його начальник Тихін Тихонович Троць, приладнуючи окуляри, якими він дуже пишався. — У ткалі Бочарової щось верстат халтурить. Оце її заявка. Але раніше збігай у пождепо, до Черникова. Знаєш його?

— Здоровенний такий?

— От-от. Він у нас по лінії Тсоавіахіму. Тюрина доручила йому підготувати тих, хто в Москву поїде. Значкістами всі повинні бути.

Черников саме сповідав немолодого пожежника, котрий стояв перед ним по команді «струнко».

— Тобі чого? — незадоволено запитав у Павла.

— Тихін Тихонович послав.

— Ага. Ти є в списку. Зараз поговоримо. Присядь.

І ще хвилин з п'ять розпікав того, а тоді:

— Чепель? Павло? Які в тебе є значки оборонні?

— Ніяких.

— Як? А значок «ДД» — друзі дітей?

— Не чув про такий.

— Як же це ти живеш на білому світі? А ще хочеш брати участь у велопробігу! Ні, брат, так діло у нас із тобою не піде. На машини ми посадимо тільки тих, у кого буде мінімум три значки. Ось такі,— показав на свої груди. — «Ворошиловський стрілець»— раз. «Готовий до праці та оборони»— два, ну, і добре було б мати ще «Ворошиловський вершник», тим паче, що на велосипедах — теж мовби верхи. Як же нам бути з тобою, Чепель? А це що, догадуєшся? — показав на дрібнокаліберку.

— Трохи догадуюся, — всміхнувся Павло, зрозумівши, що начальник настроївся жартувати, і не такий уже він і суворий, як спершу здалося.

— Так от — з цієї зброї системи МК, запам'ятай: МК, ти повинен вибити двадцять п'ять або принаймні двадцять чотири очка. Не менше. І тоді матимеш значок «ВС». Хоч я не збираюся відкривати заради тебе спеціальні курси. У мене — метод швидкісний. — Він одімкнув сейф, узяв металеву коробку. Показав Павлові акуратно загорнуті в цигарковий папір значки. Один із них поклав собі в кишеню, інші знову сховав у сейф. — Ось так, товаришу стрілець, сьогодні о третій — до мене. Рівно о третій, не спізнюйся.

— Сюди приходити?

— Можеш відразу явитися на стрільбище. Воно за головним корпусом.

— Дозвольте іти? — козирнув Павло, точнісінько так, як робив пожежник, що чимось завинив перед Черниковим.

— Ідіть, Чепель.

Після роботи зустрілися секунда в секунду о третій. Черников одвів стрільця на лінію вогню, а сам поніс уперед новеньку мішень, наштрикнув її на гвіздок у стіні.

— Три патрони для тренування. Потім отримаєш ще три. Ціляй у десятку, в чорний кружок! Розумієш? Та дивися, поверх муру не шарахни, там живі мішені, буває, вештаються. Доводилося тобі коли-небудь стріляти?

— А чого ж. Кілька разів з мисливської…

— Ну, тоді давай. Не спіши. За скобу не смикай, а плавно натискай. Увага Г Слухай мою команду. Приготуватись! Вогонь!

Павло стрельнув, перезарядив і ще раз стрельнув, потім ще… До мішені пішли разом.

— Оце так ми стріляємо… — Черников позначив олівцем пробоїни. — Одна твоя куля в трійці, друга в одиниці, а третьої взагалі нема.

Потім Черников стрельнув сам.

Куля його пробила чорне яблучко. Десятка!

Здивований Павло тільки плечима знизав:

— Ви, мабуть, чемпіон світу?

— Я — «Ворошиловський стрілець», хлопче. Ще з громадянської. Слава богу, зі стажем.

— У мене чомусь руки тремтіли. Хвилювався.

— Тобою нерви командували, а не ти ними. Ану спробуємо ще раз.

І, на своє здивування, Павло вибив двадцять п'ять очок, Черников мовчки надписав на мішені зверху червоним товстим олівцем його прізвище й акуратно згорнув її. Потім так само поважно проштрикнув у сорочці Павла дірочку й пригвинтив новенький значок.

— Іди сміливо до Тюриної, більше їй нічого й не треба. — І ніби зітхнув, сам собою незадоволений. — А норми ГПО здаси Рогову. Він буде твоїм попутником у велопробігу. Бігати вмієш? Плавати? Стрибати? От і добре, Ти, я бачу, селянський син, а там змалку ціну мускулатурі знають. Як на мене, то я б кожному сільському молодику, який у полі працює з батьком, видавав би значки без мороки.

Павло, попрощавшись із Черниковим, одійшов трохи і зняв значок — замилувався ним.

У Тюриної знову засідали. Але вже не хлопці, а дівчата. Білявенька щось гаряче доводила Розі, а та, побачивши Павла, незадоволено на нього подивилася, мовляв, не заважай. Він стояв біля дверей, бо вільного стільця не було. Дівчата поглядали то на нього, то на білявку — свою ровесницю, яка стояла бліда, розгублена, мов на суді.

Павло вже хотів вийти, але Тюрина зупинила його.

— Куди ж ти, Чепель? Секретів у нас немає. Правда ж, дівчата? Нехай послухає, може, виступить, від імені хлопців. Продовжуй, Ларисо, А ви, дівчата, сідайте тісніше, звільніть стілець Павлові.

Йшлося про некоректний учинок білявки. Замполіт фабзавучу Копитко під час виховавчого уроку почав був голосно цитувати чужого листа, підкинутого йому невідомим «доброзичливцем». А вона, Лариса, що сиділа на першій лаві, ні з сього ні з того вихопила у замполіта листа і вибігла з класу. Пояснювала тепер, що то був дівочий лист про любов. Навіщо ж насміхатися над чиїмось почуттям!

Замполіт обурився — якесь дівчисько надумало його навчати етики! Павло прислухався до пояснень Лариси, був на її боці. Адже лист про любов. Уявив себе на місці тієї дівчини, чий лист потрапив до замполіта. «Яке він мав право розголошувати?»

Обговорення затягнулося. Більше він не міг чекати, до поїзда залишалося менше години. Добре, що сидів біля дверей. Тихо вийшов.

Він завжди після роботи вибирав найкоротшу дорогу, і вона лежала через площу Дзержинського. Коли побачив її вперше, площа здалася кам'яним пустирем. Для скількох будинків вистачило б тут місця! А ще кидалося в очі — людський потік котився повз неї, обминав площу, тільки поодинокі перехожі перетинали її по діагоналі. І площа, і корпуси, названі Держпромом, і пам'ятник Кобзарю прикрашали місто. До голої ж площі Павло звикнути не може. Вона приголомшує його своєю невимірністю, він тут відчуває себе мурашкою, не розуміє — навіщо розлито стільки асфальту, поховано під ним земну красу? Зате інша площа, ніби й мала зовсім, з білосніжним Палацом піонерів у центрі, з висадженими на ній деревами, квітами — площа Тевелєва — радує його і вабить. Пам'ятає, привезла їх Августина Петрівна у Харків на екскурсію. Тоді в цьому будинку був уряд республіки. А за ним, на узгірку — музей Сковороди.

Дзвінкоголосі трамваї, які виринають з-за рогу, з Пушкінської, котяться весело далі, один везе людей на Південний вокзал, другий — на Леваду. Павло заздрить он тій старенькій бабусі, що сидить на стільчику біля своєї міської оселі, одягнута по-домашньому. Заздрить хлопчикові на балконі, який із своєї висоти бачить півміста, дівчаткам заздрить, що зайшли в будинок, на фронтоні якого красується табличка: «Гуртожиток ХДУ». Думає про городян, як про найщасливіших людей на світі. У містах життя не схоже на їхнє гуляйгірське. Що там цікавого? Хіба що сельбуд. Ївга Головко, бібліотекарка, видає тоненькі книжечки дуже цікаві. Часом знайдеш собі напарника пограти в шахи. Ото й усе. Молодь туди заглядає рідко, більше збираються за старою звичкою на кутках. Співають! Так було завжди, скільки пам'ятає. А тут… Місто, як тільки смеркне, засвітить яскраві вогні. Відчиняться двері театрів, кіно, клубів, вибирай на свій смак. У парках — музика. Останній поїзд відходить до Гуляйгори у нуль годин десять хвилин. Один раз на тиждень можна дозволити собі затриматися в місті довше, і тоді воно на кілька годин твоє. Нагуляєшся, аж ноги гудуть! А потім нічна дорога додому — губиться десь у темряві стежка від станції до села. Слабенькі вогники блимають де-не-де — то вчителі не сплять, мабуть, ще переглядають учнівські зошити. Або сина-робітника, котрий запізнився, так як Павло, дожидає мати, щоб всипати борщику, бо сам не догадається й повечеряти, зморений. По собі знає: тільки заснеш, як тебе вже будять.

Він — на вулиці Рози Люксембург. З радіорупора над дверима кінотеатру «Комсомолець» гримить знайомий голос артиста Бабочкіна: «Стой! Куда?!» I знову вимогливий голос легендарного Чапаєва: «За мной!» Але Павло не піде в кіно. Дивився вже «Чапаєва». І не раз.

Той, хто живе в приміському селі, півжиття — в до. розі. Навіть одежа його пахне не тільки своїм потом, а й чужим тютюном, вже й сам цього не помічає.

— Громадяни, приготуйте квитки. — Маленька повна жіночка в чорному френчі, як у Дениса Лісового пройшла по вагону, постукуючи ключем. Від одних дверей перевірку почав ревізор, від других іде назустріч провідниця. До кожного квитка придивляється уважно тримаючи його проти вікна. Декого й безбілетного ревізор обминав — і так повірив. Найдовше затримувався біля жінок з кошиками і мішками. Ось дві тітки добре щойно попоїли, смачно облизували губи й пальці Вони наче змовилися подратувати ревізора. Ззирнувшись, почали, не поспішаючи, шукати квитки. Одна витягла його з глибини мішка, сама перевірила компостер і тільки тоді вручила ревізорові, друга хтозначого метушилася, перекладала пакунки з кошика в мішок, потім навпаки — з мішка в кошик. Дивувалася що ні там, ні там не знаходить, кликала сусідок у свідки божилася. Третя їй допомагала шукати, а коли до самої дійшла черга, потупила очі й призналася:

— А я брехати не буду, не встигла. Що моя сусідка купувала, хрест святий, бачила, а я — ні. Правду кажу.

Ревізор подивився на провідницю, ніби питався в неї поради, як бути.

— Доведеться платити штраф, громадяночки. А як ви собі думали? — строго підказала провідниця. — Я ж повірила, коли сідали. Ну де тільки у людей совість? На базарі за бур'янець шкуру деруть. Куди вам хоч їхати?

— Далеко, — відповіла небрехлива.

— Ми з одного села, — одказала та, що ніби й мала квиток, але десь загубився.

— То будете платити штраф? По три карбованці.

— Ого! Де в нас такі капітали!

— Документи є?

— А які в бабів документи? У вашої жінки вони є? Павлові стало смішно. Він уявив собі «главного» на місці цього ревізора. Хто кого переміг би? Згадавши Дениса Лісового, подумав і про Лесю. «Прийде сьогодні в кіно? Обов'язково повинна б».

Мабуть, Наталка підстерігала його, бо як тільки взявся за хвіртку, вийшла назустріч з пакетом.

— Візьми сорочку, доки лежатиме. А гудзики вже сам пришиєш. Ти «Поцілунок Мері Пікфорд» ще не бачив? Кажуть, смішна комедія. З участю Ігоря Ільїнського. Я збираюся…

— Сама?

— А то з ким же? Я — завжди сама.

— Ні, я не про те… Лесю мав на увазі.

— Ми з нею не домовлялися, — відповіла якось невесело. — А що? Гукнути її? Можу збігати, як хочеш.

— А встигнеш? — Павло не помітив, що в сусідки зіпсувався настрій.

— Встигну, не бійся. — Наталка дивилася вже не на Павла, а кудись убік, ніби щось її там зацікавило.

— Якщо затримаєтесь, приходьте просто в сельбуд. Я з квитками чекатиму.

— Добре, — збайдужіло відповіла. — Та не притискай до себе — зімнеш. І про гудзики не забудь. Трьох не вистачає.

«Ну, укусить і меду дасть! — догадався, нарешті, Павло. — Не дуже ладять вони, певно, з Лесею».

От і Надія причепурилася — не впізнаєш. Плаття у синій горошок, з чорним лаковим пасочком на талії. Матерчаті спортсменки білі як сніг, натерті крейдою. В товстій косі синя стрічка.

— Куди це зібралася? — поцікавився Павло, ховаючи у шафу пакунок.

— На Кудикині гори. Ще й питаєшся. У кіно.

— Може, й мене запросиш?

— Тебе? Для мене вже й квиток узяли.

— Ого! Хто ж це?

— Побачиш. Давай краще поміряємося, хто з нас вищий. А то Микола каже…

«Ага, Микола. То він розкошелився?»

Надія стала з ним поруч, трохи підняла голову.

— Ні. Ти — вищий за мене. Ось на стілечки, — і показала самий кінчик мізинця. — До осені ще й пережену.

«Росте Надійка нівроку!» — згодився подумки Павло, Не помічав досі. А була довго кволенька. Розмовляла у сні, плакала. Мати тоді не відходила від неї, а Павлові здавалося, що тільки про неї й турбується, а його забуває. Якось Надія захворіла. Ще як у колисці спала, Мати, погойдуючи її, скаржилася сусідці — Наталчиній матері — на свою нещасливу долю: «Їй-бо, — казала, — коли б не надія, укоротила б собі віку. — І все повторювала: — Тільки ще надія, одна надія тримає мене на світі».

«Як це так, одна Надія? — питав сам себе малий Павло, лежачи в кутку на печі.— А батько, який проти ворогів воює? А я?» Сльози наверталися на очі, йому теж хотілося вмерти. Не «назовсім», звичайно, а щоб тільки побачити, як жалкуватиме за ним мама. Надія! Нескоро дізнався, що означало це слово для матері, І аж тоді відчув провину і перед сестричкою, і перед матір'ю, що нерозумно думав.

Павло видобув з кишені кілька монет.

— Візьми, Надіє. Розплачуйся своїми.

Дочекався Наталки.

— Не знайшла твоєї Лесі. Мати каже, що не знає де.

Павло махнув рукою.

— То, може, удвох?

— Щось розхотілося. Нецікавий, кажуть, фільм.

«Сім п'ятниць на тиждень». Дивився на неї — посмутнілу, незрозумілу.

— Ну, нехай я в дурнях. А ти чого згедзилася?

— Кажу — розхотілося. Нехай собі та Мері цілується.

— Як знаєш.

Сельбуд не в центрі села, а на пагорбі проти школи, їх розділяє ярок, по дну якого проляга наїжджена дорога. Дерев'яні сходи ведуть у старий сад, і в ньому стоїть сельбуд — цегляний будинок. Мабуть, раніше було кілька кімнат, однак простінки розібрано, збудовано сцену. В іншому кінці залу — кінобудка. До початку сеансу ціла година, а перші ряди вже зайняті підлітками, дітьми. Гамірно, голоси збуджені, жваво обговорюється фільм.

Біля сельбуду ні Лесі, ні бухгалтера. Не видно нікого й біля каси. Хлопчаки заглядають у кінобудку, готові виконати будь-який наказ механіка. Зовсім недавно, здається, серед них був і Павло. У кіномеханіка Мешкова цікава звичка — все пояснювати самому собі вголос: «Беремо мінусовий дріт і включаємо сюди, беремо плюсовий… Тепер перевіримо динамо». Так його вчили, певно, на курсах, і він строго дотримується цього порядку. Приохочував до своєї професії і Павла.

Чепель спустився в сад. Уже смерклося, хто там сидить на лавочках попід деревами, здаля не розпізнаєш. На ближній — самі курці. Блискотять вогники цигарок. Далі притихла якась парочка. Ще далі — знову двоє. Павло попрямував у глиб саду — до альтанки.

Зататакав моторчик, спалахнули лампочки: на сходах, за вікнами сельбуду. Павло зупинився поблизу альтанки і завмер. Краш;е б не світили… Він побачив Лесю і Сурженка. На колінах у бухгалтера і зараз лежить шкіряний нерозлучний портфель.

Леся зробила такий рух рукою, неначе хотіла закрити лице.

Побачила вона, звичайно, що хтось наблизився, але хто — навряд чи впізнала.

«Брехав. Усе брехав Микола про сварку між Лесею і батьком. Запевняв, що Сурженко Лесі не потрібний. А в них, бач, повна згода, — аж ціпенів Павло. І згадавши, як швидко повернулася Наталка нині з хутора, він аж тепер подумав, що вони, може, бачилися з Лесею. Тож поведінка Наталки зрозуміла, — Гуляй собі хоч до ранку».

Ні, Павло не обізветься. Не принизиться, не підглядатиме, хоч ниє в нього серце і сверблять кулаки, А Наталка теж хороша. Не сказала йому правди. Попередила б. Так ні… Кому ж вірити? І Микола Лісовий, і Наталка невідомо заради чого приховують від нього те, про що вже знає, мабуть, усе село.

На другий день Павло працював мов не своїми руками. Був і не дуже обережний, бо, ремонтуючи у ткацькому цеху пристрій для регулювання нитки, зопалу крутнув ключем так, що рука зірвалася, — до крові збив кісточки на пальцях. Довелося йти в медпункт.

Блідий, з перев'язаною правицею сидів Павло в буфеті. Аж тут — і Наталка.

— Як же це ти, Павлусю? Хіба можна бути таким необережним? — співчутливо дивилася на забинтовану руку. І мало не плакала. — Хіба можна?..

— Можна, як бачиш! — відповів грубо.

Наталка ще хотіла запитати про щось, але стрималася. І все ж, зітхнувши, поцікавилася:

— Будеш тепер на бюлетені?

— Іди собі, Наталко. Дай спокій. — Йому хотілося чомусь полаятися з нею. Однак угамував себе. — Ага, я й забув: за мною — борг. Скільки я винен тобі? Карбованець? Два?

— Не розумію. Про який борг ти говориш?

— Ну, прала ж мені сорочку, прасувала…

— Ти що, здурів? — ображено стисла губи, подивилася на Павла. А він, бачачи, як уплинули на дівчину його слова, з безглуздою впертістю повторив:

— Скільки, питаюся, винен? — І поліз у кишеню по гроші.

Здавалося, ще трохи — і Наталка на його зухвалість відповість теж зухвалістю. Але їх очі зустрілися. І дівчина ніби схаменулася. Слів, що готові були зірватися з її уст, так і не вимовила. На мить завагалася. Потім, нахиливши голову, пішла помалу з буфету.

І він одразу охолов. Знав, що зганяє на ній злість, більше ні на кому. Але не жалів Наталку, а тільки дивувався її витримці.

Від роботи Павла увільнили на два дні. Нехай гоїться рука. Але Юхим Рогов — за штатом він був інструктором фабзавучу — перестрів його біля медпункту.

— Постраждав, кажеш? З ким не буває. Але ж за тобою боржок. Не забув, що мусиш здавати норму ГПО? Стометрівку зможеш пробігти?

— Оце зараз?

— А що? Стадіон — поруч: на заводі «Здоров'я трудящим». Здаси, потім — на всі чотири.

Павло поворушив пальцями.

— Болять?.. — зрозумів його Рогов. — Головне — ноги цілі. Стометрівка — це ж суща дрібниця. Ходімо, браток, усе буде гаразд. — Юхим нахилився, ляснув Павла долонею по нозі.— Ого, уроджений спринтер! Словом, на тренування за мною — кроком руш!

«Де ти взявся на мою голову?» — Павло плентався неохоче позаду. До них по дорозі приєдналося кілька хлопців і дівчат у спортивній формі.

Виробничі приміщення сусіднього заводу виглядали дуже скромно: одноповерхові, схожі на пакгаузи, будівлі без будь-яких ознак механізованого обладнання всередині, без високих труб, електротрансформаторів. Заводський двір відгороджений низеньким парканом, за ним — стадіон. Займав таку приблизно площу, як і той пустир, де Павло «здобував» «Ворошиловського стрільця».

Дівчата і хлопці переодягалися, міняли взуття. Тільки Павло в своїй звичайній одежі. Юхим хотів його виручити, запропонував свої спортсменки, але на Павлову ногу вони не налізли.

— У древній Греції бігали босими, — заспокоїв Павла Рогов. — Ось ця дівчина буде сьогодні твоїм тренером. Тоня Кіцелло.

«Ну й прізвище!»

Невелика на зріст, уся ніби виточена, на місці не встоїть, крутиться туди-сюди пританцьовуючи.

— Чого це тобі припекло з хворою рукою бігати? — поцікавилася.

— Готуюся до велопробігу. А часу мало.

— Добро! На серце не скаржишся? — Тон у дівчини занадто офіційний, видно, звикла до своєї ролі.

— Серце в порядку, — відповів Павло чітко, немов рекрут. — До лікарів не звертався поки що.

— Добро! Почнемо із стометрівки. Це, до речі, моя дистанція. Я зараз побіжу, а ти не лови гав. Придивляйся, як треба тримати руки, голову. Звичайно, у кожного спортсмена виробляється свій стиль, але є якісь спільні правила, вимоги. На стометрівці треба миттю одриватися од землі, летіти. Скомандуєш мені: «Приготуйсь! Старт!» Я побіжу. Потім візьмемо в Юхима секундомір.

Тоня наблизилась до білої смужки, присіла.

— Ну, командуй.

Приготуватись — старт! — неквапно якось вимовив Павло.

Дівчина все ж зірвалася з місця, як вихор. Ноги її миготіли з блискавичною швидкістю, і важко було зафіксувати мить, коли торкаються землі. Бігла вона й назад, але вже не поспішала.

— Тепер спробуй ти.

Павло озирнувся. Ніхто не байдикував на стадіоні, ніхто не сидів. Стрибали, крутили «сонце» на турніку, перекидалися через голову на зеленім футбольнім полі. Це підбадьорювало і його.

Скинув черевики, вийшов на доріжку в самих шкарпетках. Тоня присіла поруч, показуючи, як слід відштовхуватися.

Дала старт.

Хвора рука щеміла, і він трохи розслабив пальці. Все перед ним замерехтіло, попливло на нього. І ось уже під ногами — фініш. Та розігнався так, що інерція понесла його далі.

Молоденька тренувальниця зустрічала його з більшою зацікавленістю, ніж тоді, коли давала старт.

— Як твоє прізвище, кажеш? Чепель? Ну, Чепель, танцюй! Юхиме! — загукала весело. Потягла Павла за собою до турніка, де стояв Рогов. Раділа, наче власному успіхові. — На ГПО він здасть. І без моєї допомоги, Чуєш, він бігає як бог!

— Не заважай, — відмахнувся від неї Рогов. — Бачиш, у мене подвійне сальто вимальовується. Ще трохи. А про Чепеля… Візьми ось секундомір і скажеш результат. Отоді видно буде.

— Добро!

Через півгодини дівчина повідомила Рогову офіційно;

— Дванадцять і три десятих…

— Стометрівка? Що ж, цілком задовільно.

— Він ніколи досі не бігав на стадіонах.

— Кожен так говорить.

— А як справді не бігав? Такий результат для новачка багатообіцяючий, сам розумієш.

Домовилися й про день, коли Павло прийде здавати норми ГПО офіційно. Почувши Тонину пропозицію записатися до секції легкої атлетики, Чепель заперечливо похитав головою.

— Мене вже й так охопили — нема коли вгору глянути. То збори, то підготовча група робітфаку. На поїзд біжу швидше, ніж оце на стадіоні.

— А я думала — ти з гуртожитку.

— Ордер, спасибі, видали, а місце ще треба чекати.

— Для хорошого спортсмена начальство зробить виняток.

— Який же я спортсмен?

— Будеш ним, як захочеш. От пробіжи стометрівку за одинадцять секунд, а ми в газеті тебе розхвалимо. Мовляв, наша надія.

«Надія» — він згадав давнє і весело посміхнувся.

Масова підготовка і здача на значок ГПО відбувалася щовихідного, і Тоня порадила Павлові частіше відвідувати стадіон, регулярно тренуватися.

Вночі у батька розболілися зуби. Чим тільки не лікував їх, прикладав ладан, полоскав рот самогонкою, зав'язував щоки хустиною, курив цигарку за цигаркою, згадавши давню пораду Яна Дзеніса: отрута, що є в тютюні (нікотин), біль убиває. Ледь розвиднілося, Надія побігла по Дмитра Васильовича — єдиного представника медицини в Гуляйгорі. Та фельдшера не застала. Павло увесь час крутився на подвір'ї, щоб не чути, як стогне і лається батько. «Коли не везе, то не везе», — співчував і хворому, і матері, що не знаходила місця. І треба ж — у вихідний день. Павло покликав Дзеніса.

Хворий зустрів латиша насторожено, трохи притих.

Сусід ні про що не розпитував, все було йому зрозуміло. Давно мучать зуби Івана Чепеля. Подумав трохи, далі попросив грубу нитку, набрав у кухоль чистої води і підставив Павлові руки. Мив старанно, тер з милом і знову мив. Мати в приготування не втручалася.

— Один вихід, — сказав латиш, — вирвати зуб.

— А може, Дмитра Васильовича дочекаємося?

— Нема коли чекати.

Колюча, гостра щетина густо засіяла батькове лице, очі запали. Сидів біля вікна і хапав ротом повітря. Стогнав і скрипів зубами, був у такому відчаї, наче хотів, щоб усі його зуби викришилися.

— То як, Іване Михайловичу? Уперьод? — запитав Дзеніс, показуючи батькові нитку.

— Ой, не муч. Рви, — простогнав Чепель.

— Тоді слухай мою команду. Руки по швах і не смій піднімати. Ану, котрий? Ширше, ширше роззявляй рот, не бійся. Ага, дупло бачу. Ага, хитається.

— А-а-а… — шарпонувся батько.

— Тримай тата, Павле. Не затуляй, не затуляй, кажу тобі, рота. Я ще похитаю.

І рвонув просто пальцями, без нитки. Павлові зробилося солоно в роті, неначе його мордували, притис батька до себе, щоб той не вирвався. Але це вже було зайве.

Іван Чепель таки смикнувся, сильний, мов кінь, штовхнув Павла, ухопив Яна Дзеніса за руку.

І все затихло.

Після паузи Ян запитав:

— Горілка є?

— Є трохи.

— Несіть, Маріє Миколаївно. Нехай він добре рот прополоще.

Мати подала пляшку. Батько набрав повний рот, забулькав. Потім нахилився й виплюнув.

— Тепер ще разочок, — мовив Дзеніс.

На цей раз хворий обійшовся зовсім маленьким ковтком: нема дурних добро переводити.

«А він не такий уже й кволий, наш батько, як мені здавалося», — подумав задоволено Павло.

Гуляйгірська земля, тільки ступить на неї, бере Павла у полон, своє нашіптує. То про батьків, то про Лесю. Тягне в недалеке минуле, у шкільні роки.

…Варили всією школою кашу в лісі. Леся збирала хмиз і складала йому на руки. Раптом як скрикне — здоровенний жук-рогач учепився їй у волосся і гуде, гуде. Довго виплутував Павло рогача, а дівчинка терпляче стояла перед ним, нахиливши голову. Того рогача він хотів задушити, але не дозволила. Hexaй собі живе. І ще їх багато було у лісовій кульмі, ціла компанія. Прийшли за горіхами. Однак до них уже тут хтось побував — не густо на гілках. Тоді він пообіцяв: «Натраплю на щедрий кущ, покличу отак: одудуд, одудуд». І таки справді знайшов кущ, і Леся прийшла на його голос. Вилущувала собі лусканчики. Чи догадувалася, що він і небо їй прихилив би отак, як оцю гілку?

Скоро за хутором прокинуться білі гриби, а там і опеньки. Та він туди більше не піде, нема чого йому робити в Лесиному лісі. Нехай той інший збирає. Павло бачив зблизька молодого бухгалтера. Хлопець як хлопець. Чванькуватий трохи, та ще з портфелем. «А може, справді я не вартий такої дівчини? — подумав. — Як і чим завоювати право на довір'я до себе? Он поруч слюсарить Семен Римар — робітник, як і я. Але про Римаря пишуть у газетах, розповідають по радіо. Як про слюсаря і про відомого майстра стокліткових шашок, він претендує на звання чемпіона республіки. Ну, нехай Римар трохи старший, нехай, але ж Гриша Грицай — мій ровесник. Разом сиділи за партою, разом мріяли про майбутнє. Гриша казав, що піде вчитися далі, на робітфак, і він це зробив. Скоро студентом буде. А я? Даремно гніваюся, виходить, на Дениса Лісового, на Лесю. Гніватися насамперед треба на самого себе, бо жити лише для того, щоб їсти і пити, мати сякий-такий одяг, — це ж дуже мало! Подумати, чого треба від життя, крім отієї любові, що не дає спати! Мій батько колись залишив усе, навіть мене малого, воював проти кайзера. А латиш Дзеніс бився за волю в чужій Росії і залишився тут на все життя. Коля Руднєв помер героїчно за владу Радянську, вимурували йому пам'ятник навіки».

Павло ще не знає, ким йому бути, яку стежку в житті обере, але як хочеться довести всім, що не гірший за інших — за того ж Сурженка. Помиляється Денис Лісовий, пророкуючи йому жебрацьке життя! Зітхає Павло: не скоро це буде, ой не скоро. А тим часом з Лесею не він, а Сурженко.