Гуляйгора

Розділ третій

— Давай-давай, голубчику! — Денис Лісовий реготав за столом, перехилившись до Павла. — Подейкують, що в зятьки до мене хочеш, комнезам… З тобою всім весело буде, щодня — свято. Я м'ясце постачатиму, а ти проїдатимеш, злидню. Та ще батечка свого закличеш у гості. Не бійся, не відмовиться. Притупає і на дерев'яній, як дурничкою запахне.

Леся зблідла, закрилася рукою від того насміхання і хотіла вийти, але батьків різкий оклик зупинив її.

— Сиди! Я ж його не для себе покликав — для тебе. Хто йому дорогу до нас показав, хто прихвалював: «Павлуша такий, Павлуша сякий». Ти й твоя мати! Полюбуйтесь тепер. Ви ж не знаєте, яка в нього програма. Через півгодини він морди вам понабиває, потім порве на собі сорочку і вистрибне у вікно. Бачив не раз, як батько його це ловко робить, то й собі спробує. Що, хочеться втнути щось на згадку? Ну да! Ти б знищив Дениса Лісового за його одвертість, та руки короткі. Я тебе давно розгадав. Набрид ти мені, очі намуляв. Чого хотів — нахаба, за один стіл зі мною сів! Ще й білу сорочку одягнув. А під сорочкою? Голе пузо. Леська — дурепа, як і мати. їй ти можеш баки забивати, але не мені. Хіба що відьма в кульмі здохне, тоді, може, породичаються Лісові з Чепелями.

Павло все до крихти чув, але не розумів, чому Денис на нього злиться так… Павло міг би зараз кинути у відповідь найогидніші слова, але він боїться, що вони влучать не в Лесиного батька, а в саму Лесю. То краще показати йому дулю в кишені й піти геть.

Однак таки не втримався, гукнув:

— Ех ви — штунди…

Дениса Лісового в Гуляйгорі називають здавна штундою. І Миколу часом, навіть Лесю.

— Я тобі дам, падлюко, штунду, — заревів Денис, немов роздрочений бугай. — Здохнеш, як пес, під тином. Бач, хазяйську дитину йому забаглося взяти! А це ти бачив, бачив? — крутив Денис Лісовий здоровенні, як груші, дулі.— Хто ти, а хто я? Ти — гнида, гнилиця, такі під моїми вагонами їздять, а потім вертаються додому без рук, без ніг.

— А ти… штунда! — вже стояв на своєму Павло.

Микола підскочив до нього:

— Замовчи! Прикуси язик, бо вирву!

— Всі ви штунди…

Наступної миті Павло відчув, що його одірвали від підлоги і понесли. В дверях двом було тісно, і Микола штовхнув Павла, а потім вони знову зчепилися. Павло не відбивався, тільки кректав і душив в обіймах Миколу. Нарешті вони покотилися зі східнів. У роті в Павла стало солоно. Потім усе стихло. Щось кусало його, ворушилося під щокою. Павло розплющив очі. Колючки вп'ялися йому в лице, в голову, світло було зеленкувато жовте, наче дивився крізь темну пляшку. Ага, це він лежить під стіжком — на галяві за обійстям Лісових Голова важка і гуде, як дзвін. Повернувся на бік. Стало видно хату, гамак, цуцика на ганку. А людей нема. Всі десь поховалися. По сонцю, яке вже за лісом, Павло здогадався — вечоріло. Сорочка на ньому брудна, в плямах, як у шмаровоза. Згадка про те, чим скінчився сніданок у Лесиній хаті, паралізувала мозок. «Микола… Він бив мене, — пригадував Павло, сповнюючись жалем до себе. — Микола бив». Павло стогнав і плакав ненавидів себе, своє безсилля. Всьому кінець. Якби знав, що так вийде, то краще було б утекти раніше із села, а Лесі залишити листа. Тепер вона його зненавидить. І є за ш;о. Наговорив дурниць.

Павло підвівся. Сів. Мусить зараз же зникнути, щоб ніхто його не бачив. Земля чогось тікала з-під ніг, дерева перепиняли йому дорогу, потім перед ним виник ручай і Павло пішов навмисне вбрід, наче п'яний. Потрапив якраз на глибоке біля загати. «Втоплюся!» Занурювався з досади кілька разів з головою, ковтав, як кінь, відсапуючись, роздуваючи ніздрями, воду. Ось тобі і водяний, той, що греблі рве! Вода стікала з нього. Чвакали черевики. А як увійшов у ліщину, зелені батоги боляче хльоскали по ногах, плечах, доставали до очей.

Почалося чорнолісся, густе, як на сельбудівських декораціях. Темний стовбур, кошлата непросвітлена крона. Де-не-де жовтіють свіжі пеньки. Нарешті зовсім незнайомі місця. Тут він ніколи не був. І знову молодий сосняк. Деревця приземкуваті, переплелися вітами. Ось де він сховається до ночі од сорому.

Павло поліз у густе міжряддя і там упав, заплющуючи очі. «Все, — сказав собі.— Тут мене ніхто ніколи не знайде. Хай хоч усе село шукає. Навіть Леся. Не обізвуся. Для чого, справді, озиватися, коли не хочеться жити».

Покійна його бабця Варвара все, було, вузлики на хустинці в'язала, не забути щоб чого. В'язала, розв'язувала. А «вузлики пам'яті» самі нижуться, мов пацьорки. Ті — чорні, а ті — білі. Ті потім, як захочеш, нагадають тобі щось радісне, хороше, а інші печалять. Чорні пацьорки — то твої прикрош;і, образи. Який разок більший, не знає Павло, але зараз йому здається, що чорний більший, уже й низати далі нікуди. Вузлики, вузлики! Якого не торкнешся — щемить. «Папою» у них в хаті хліб називали, татом — солдата, що дивився на нього із фотографії над ліжком. Пішов на війну в той рік, коли Павло на світ з'явився, а повернувся остаточно аж у двадцять першім, голоднім. Без ноги. Казав, що хотіли ще й другу французькі медики втяти, лякали, що помре, коли не дасть, а він не дав. Батькова нога, що похована у Парижі на кладовищі при лазареті, довго спати йому не давала, уві сні мучила. Може, отоді і зав'язався перший чорний вузлик. А другий зав'язався, як почали тата в сільраді якісь приїжджі невіри розпитувати, за кого то він ногу віддав у тому експедиційному корпусі — за царя чи за Керенського. І ні пенсії йому не призначали довго, ні пайки землі, аж поки сусід, червоний латиш Ян Дзеніс не втрутився і не написав листа. Отоді швидко й документи всі розшукали, і в комнезамівські списки завели Івана Михайловича Чепеля. А то довго не вірили батькові, хоч і божилася баба Варвара, що на війну його взяли проти німця воювати, а Павло ніяк не міг зрозуміти, для чого це батько порвав на дрібні шматочки картку, на якій був зображений солдатом з погонами і кокардою на кашкеті, з Георгіївськими двома хрестами на грудях. Та фотокартка, як Павло здогадувався, не сподобалась комусь, І ще один вузлик десь у році тридцятім довелося зав'язати. Вкрали в Івана Чепеля, чи він, може, загубив печатку сільрадівську і триста карбованців державних грошей. Переобрали його тоді й майно їхнє описали і були б продали з молотка, та виручив сусід, цього разу Клименко Онуфрій — Наталчин батько. Підказав, що можна позичити в касі взаємодопомоги, де він тоді головував. Наче й скінчилися на тому всі їхні негаразди, зажили більш-менш пристойно, але досить натерпілися горя. Наплакалася мати, що й очі вицвіли і голова посивіла.

Шумить стиха ліс, навіває нові спогади. Та скільки себе знає Павло, ніколи ще не було йому так важко, так образливо, як нині. Може, тому, що ні з ким і поділитися. Микола бив його… Свої теж не зрозуміють — засміють. Ну й це ще пережив би, але ж Леся… І якого приниження зазнав у її присутності! «Ех, Лесю, Лесю! Хіба не могла ти сказати мені: «Не йди снідати. Це ж навмисне тебе заманюють…» Не сказала. І батька свого не спинила, як почав кидати в обличчя Павлові образливі слова. За віщо? За які гріхи вони так жорстоко насміялися з нього?

Он воно що! Злякався головний кондуктор, не захотів мати Павла Чепеля зятем, не пара він його дочці. А чому не пара? Хіба не всі рівні тепер? Не пани ж Лісові. Трударі, як усі. У колгоспі й на заводі всі рівні. Тільки Леся…

Міжряддя молодого бору вивело його на просіку. Тут він зупинився. «Перечекаю, поки смеркне, а тоді й додому…»

Коли заходив у своє подвір'я, відчув, що хтось дивиться на нього з сусідньої садиби.

— Павло? — почув тихий шепіт.

— Тсс… Наталко, ти?.. Чому не спиш? — наблизився до груші.

— Тому не сплю, що все знаю.

— Не розумію…

— Микола ще завидна прибіг до мене.

— Який Микола?

— Лісовий.

— А-а-а… — він аж простогнав.

— Видно, дуже злякався. Скрізь тебе шукав. А я сказала: «Не бійся. Павло не з хлюпиків». Знала, що ти… — наблизилася до нього, і Павло побачив очі її, сповнені дорослої, ніби материнської ніжності, —…сильний. Згадала, як за батька заступився, коли виникла бійка на базарі. Тоді навіть директор школи не лаяв тебе, а хвалив.

Що було, то було. Сільський лобур Небога, що при черницях влаштувався попихачем, почав до батька чіплятися: «Пенсію маєш — дай і другому заробити. Бач, на посаду штатну моститься. До водовозки». Й образив поганим словом. Батько відповів тим самим. Штовхнув тоді з усієї сили Михайло Небога інваліда. Упав тато як підкошений. І раптом де не взявся дванадцятилітній школяр. Нахилив голову, як бичок-перволіток, і кинувся на негідника. Ударив у живіт. Скорчило здоровила тоді…

Батько… Павло добре пам'ятає — нелегко було йому возити воду.

Дорога від колодязя круто піднімалася вгору, кінь долав її повільно, часто зупинявся, і тоді Чепель підкладав під колесо каменючку. Кінь, постоявши дві-три хвилини, не чекаючи нагадування, знову рушав. Чим ближче до монастирської брами, тим крутіший підйом. Здавалося, йому не буде кінця-краю. Брама ховалася серед дубів, каштанів, стрункі сосни стояли впереміжку з волоськими карячкуватими горіхами. Терпкий, солодкуватий дух, підігрітий полудневим сонцем, акумулювався межи деревами.

— Но-но, Гнідко! Небагато зосталося, но! — припрошував Іван Чепель сухоребру, як у Дон-Кіхота, конячку, хоч цього можна було і не робити: вона не гірше господаря знала дорогу — по ній спускалася і піднімалася щодня по кілька разів.

Вже під самою брамою з повною бочкою спочивали обоє найдовше. Мусив голосом своїм, сповненим вдячності, збадьорювати коня, без такої церемонії Гнідко не ступить далі ні кроку.

Іванові Чепелю важко нести службу. Намулював до крові обрубок лівої ноги. Відчував, що й права дерев'яніла. А таки не дозволяв собі сідати на бочку. І не тільки тому, що коня жалів, — це само собою, — а більше свої сили перевіряв, чи годен ще…

Влітку води треба багато, знай вози. Пам'ятає Павло і таке — саме вступив у свої права червень, сухий, спекотливий. Довго не випадали дощі того літа, земля пересихала, морщилася навіть на затіненій дорозі, а річка й собі чахла день у день. На рівчак перетворювалася. Верба, що давно посунулася разом з кручею, на котрій стояла, тепер не плавала, а лежала непорушно, тільки посередині річки блищала водичка і в ній бовталися діти й каченята. Павло, пам'ятає, сяк-так скупався й подався назустріч батькові.

Напружуючи останні сили, Гнідко долав узгір'я. Іван Чепель не відставав від нього, та видно було — стомився й він, напрацювався. Хлопець наддав ходи.

Батько крутнув батіжком, збирався рушати в глиб монастирського дворища, коли почув ззаду синів голос:

— Пора, мабуть, тобі обідати, тату. Щось ви з Гнідком зашпорталися сьогодні.

Павло ловко перехопив у батька віжки, тріпнув ними: «Вйо!» Став ногою на голоблю. І кінь наче прокинувся, рвонув з місця.

— Розвезеш воду по домівках, щоб не корили, — порадив Павлові батько. — Та бережи коня.

Угледівши водовозку, жінки в довгих чорних одежинах, колишні черниці й послушниці, а нині «вільні громадянки, що живуть у відведених їм революцією келіях», як любить висловлюватися голова сільради Микита Маляр, метнулися навперейми, побрязкуючи порожніми відрами. Котрась побачила, певно, що діжку осідлав не старий Чепель, а його син, приязно пропонувала хлопцеві яблуко. Та Павло не зупинився, попрямував далі, повернув на вузеньку вуличку до трапезної Аж біля неї зупинився, подав сигнал, ударивши кілька разів шворнем по рейці, як це робив батько. Нові мешканці монастиря — чоловіки й жінки, інваліди Червоної Армії — оточили діжку, хтось умудрився витягти чіп Вода вирвалася, як із пожежного шланга, зацебеніла у посудину.

А Павло тим часом випріг коня, пустив його під парканом. Нехай попасеться. Кінь чужий, монастирський, а берегти треба — жива істота. Хоч офіційно жіночий Вознесенський монастир як такий ліквідовано ще у вісімнадцятім році, але не всі поспішали виселятися з нього. Не мали, мабуть, куди. Отож і співіснували разом з новими хазяїнами — інвалідами. Для «законних» тепер гроші за воду платила держава, але без води не залишався ніхто. Пайка до якоїсь міри нормувалася — відро на день в одні руки, зате дощової, яка з церковних дахів по трубах стікала у величезний, закопаний в землю залізний котел, бери скільки треба. Чи не у римлян запозичили цю просту і мудру ідею будівники монастирів на горбах.

— А де батька загубив? — спитала строго матушка Лівія, колишня ігуменя, — стояла в черзі з емальованим невеликим відерцем. — Не потурає, видно, що його строго попереджали, загуляв знову?

Тон у головної матушки начальницький, і нині не хоче визнавати себе увільненою від колишніх обов'язків, рівнею з усіма іншими.

— А що хіба? Я ж привіз…

— Бачу. Тому й довелося довго чекати. Ти ж з колодязя піввідра витягаєш. Тобі якби у двір прослизнути. Придивляєшся удень, а вночі яблука крадеш. Нехай бог простить мені, що мушу такі чорні слова вимовляти. Злодюжка ти… — І якби не те, що черга її наближалася, ще довго, мабуть, відводила б душу колишня ігуменя. А все тому, що не згодився ходити він у церковний хор, навіть інших хлопців потяг за собою.

З повним відром пішла матушка Лівія не додому, а повернула до вуликів, де саме з'явився з димарем у руці Спиридон Кутній. Він не місцевий, приблудився в Гуляйгору, згадують люди, кілька років тому в ярмарковий день на храм спершу один, а вже потім дружину і сина привіз. Повний мішок усякого столярного інструменту мав із собою. Одразу став виймати його, напоказ, чи що, тому, мабуть, стріли його гуляйгірці прихильно. Так уже повелося між людьми, що майстрових охоче приймають скрізь. Та вийшло нечесно. Знехтував Кутній ставленням гуляйгірців до себе, не в селі влаштувався, а при монастирі. Пустив чутку, ніби там у нього родичка знайшлася серед послушниць. Оселився все ж по цей бік брами, а на роботу влаштувався по той. Не знали до пуття, хто йому платить: черниці чи інваліди. Тому й охрестили його по-вуличному «Мудрогеєм». Не всі з ним і здоровкалися.

Молодшого ж Кутнього, Сашка, юне покоління гуляйгірців, яке мало що розуміло у дипломатії людських взаємин, одразу прилучило у свою компанію, а Павло Чепель навіть з ним подружився. Був Сашко трохи вищий за Павла, видно, на кілька років старший, але до школи ходили разом. Обоє були переростками. Не зуміли батьки їхні своєчасно одягти їх і взути, важкі були голодні роки. Ніхто не дивувався, а вчителі тим паче, що поряд з восьмирічним, скажімо, хлопчиком сидить десятирічний і що обоє зубрять таблицю множення, вивчають арифметичні дії. От і в Павла так було: сусід по парті Гордій Онищенко одразу, як скінчив четвертий, пішов працювати в міліцію, отримав семизарядний наган…

У п'ятому на місце Онищенка сів Сашко. Старшинствувати почав. І не тільки над Павлом. Чимало підлітків визнавали його ватажком.

Але все, як то кажуть, тече… Почав «відриватися» від хлопчачої компанії й Сашко. Зацікавила його, бач, взуттєва майстерня.

Нічого не скажеш, видно, знайшов собі діло до душі.

Мабуть, тому й вирішив звернутися до нього за порадою Павло. Адже родина хоч і не перечила йому, але й не сказала ще свого слова.