Гуляйгора

Розділ чотирнадцятий

У цей день Павло Чепель кинув листа з дороги батькам у Гуляйгору. Пообіцяв, що як тільки приїде в Москву, знайде провулок Хлібний і передасть листа з рук у руки.

Йому й самому було б шкода не побачитися з Улановським.

У кількох місцях на дорозі виставлено указки «Об'їзд». На окремих ділянках розрівнювали гравій, сипали гарячий асфальт. Зелений дим стелився на свіжому полотні дороги, сповзав на узбіччя. Хлопці то спускалися в долину, то знову піднімалися на гору, петляли між дорожніми смугастими будками, котлами з варом, під якими гудів огонь. Видно, що люди працюють напружено, в єдиному ритмі, прагнучи завершити свої плани до святкової дати — вісімнадцятої річниці Жовтневої революції. Було приємно згадувати, що й вони кілька днів тому впоралися із своїм завданням, і про це — рапорт, який знаходиться з ними, у велопробігу.

Дорога веде на північ, на Москву. Річка Ока зникла, повернула десь на захід, а з ними поруч тече Сура.

На якомусь перехресті довелося, як сказав би батько, брати «цабе». Усе частіше почали з'являтися населені пункти — Тятьково, Сухиничі, Вязьма, Наро-Фомінськ, Можайськ, Коломна.

Назви цих міст народжували в пам'яті знамениті сторінки історії.

Повставали в уяві й славні події, ратні подвиги на полях брані проти іноземного нашестя. Ось так, як на карті нашої Сонячної системи визначено найбільші планети, маяки всесвіту, так звитяги народу світять сучасникам передаються з покоління в покоління. У спадок. «Хто з мечем прийде до нас, від меча і загине». Історики твердять, що ці слова десь на Чудському озері прорік як присягу князь Олександр Невський. Може, й так. Але подібна переконаність завжди звучала під нашими вітчизняними бойовими корогвами і в часи Ігоревого походу і в славній січі на полі Куликовому, і на Бородінському полі, в морських безсмертних походах російських бойових ескадр.

Не зогледілися, як опинилися в Серпухові. Він не значився на маршруті пробігу, може, тому, що це лише районний центр з невеликою кількістю населення. Стояв Серпухов на лівому березі Оки, ще здаля добре видно було рештки древніх укріплень, руїни кам'яних стін і сторожових башт. Якщо про великі міста, в котрих мали побувати, ще в Харкові скористалися надійною інформацією, то про Серпухов, признатися, і не чули. Отже, почувалися колумбами.

Зупинилися біля школи, яка світила білими стінами в глибині парку. Зараз, видно, почалася перерва. Всюди, куди не глянеш, повно дітвори. На клумбах ще цвітуть осінні квіти, але багато опалого листя: був заморозок, і дерева скинули свої шати трохи завчасно.

Школярі байдуже поглядали на велосипедистів. Серпухов не та провінція, де кожна нова людина викликає у місцевих жителів цікавість. Ось зупинилися неподалік двоє дівчат в однакових спортивних курточках. З ними — хлопець.

— Пробачте, — звернувся Іван Кубрак до дівчат, — у школі, здається, велика перерва.

— А ви когось шукаєте?

— Ні, ми вже знайшли — вас, — пожартував Кубрак. — Звіряємо годинники.

Хлопець поглядав на незнайомих велосипедистів якось підозріло, йому не сподобалося, що з дівчатами фліртують отак.

— Пробачте ще раз. Я пожартував. А питаємо таке: де тут можна поблизу пообідати?

Одна з подруг, менша на зріст, здивувалася:

— О, та ви з України? Ось так, на велосипедах? — запитувала українською мовою, схожою на подільську говірку, звичну Павлові з дитинства.

— Чуєш, Віро? Це ж мої земляки! Але, справді, що вам порадити? Я ж тут сама гостя. Крім нашої технікумівської їдальні, нічого не знаю.

— А ти думаєш, їм ресторан потрібний? — обізвався задерикувато хлопець і став пояснювати, де найзручніше поїсти.

— До побачення, дорогі студенти. До по-ба-чен-ня, — навмисне розтягнувши останнє слово по складах. — До зустрічі.

Як тільки ті троє одійшли, Рогов скептично подивився на Кубрака.

— Ну й безпардонна ти людина, Іване. Часом у голові твоїй, як видно, віють вітри, віють буйні.

— Ну, це ти вже занадто. Кубрак — хлопець порядний. А ш;о донжуан, то це так, — резюмував Тимофій Солод.

Знайшли непогану їдальню. Кожен замовляв окремо те, що любив. Іван — сметану з чорним хлібом, Юхим — рибу й сметану, Солод — кефір. А він, Павло, сказав буфетниці, що скучив за яєчнею з салом. Буфетниця відповіла, що яйця тільки поштучно, і то — варені. «У нас не приватна лавочка, а кооперативна торгівля!» — Буфетниця подивилася на Павла, котрий примирливо згодився: «Давайте варені». І раптом пожаліла його — пішла за ширму і чути було, як замовила: «Яєчню з салом. Зробіть, дівчата, для ударника».

Йому подали гарячу сковороду. Сала шматочки, підрум'янені, шкварчали, наче й досі під ними палахкотів огонь. Білки розлилися, а жовтки засмажилися ціленькими. Не забули посипати яєчню і зеленою цибулею. Пахощі — на всю залу.

У Серпухові привернув увагу невеликий аркуш паперу з текстом наказу наркома Ворошилова. Оголошувався черговий призов до Червоної Армії. Він стосувався юнаків народження 1913 року і тих, що досі мали відстрочку. І на «Червоній нитці» останнім часом активізувалася робота з призовниками, але юнаків такої категорії на жіночому виробництві небагато. Що ж до велосипедистів, то двоє з них — Кубрак Іван і Тимофій Солод — уже відслужили, Юхим Рогов проходив підготовку, ну, а Павлові Чепелю гуляти ще цілий рік.

У Серпухові вони відчули — наказ уже діє. Біля військкомату на червоному полотнищі напис: «Агітпункт». Поблизу юрмляться новобранці. Ще у своєму, домашньому, одязі. Але не чути гомону, як буває, коли збираються іти на демонстрацію. Споважніли хлопці А голови е чубаті, є й стрижені.

Велосипедисти помалу їхали центральною вулицею наздогнавши колону молодиків. Попереду крокували музиканти у залізничній формі. Ось вони підняли труби. Худорлявий трубач вийшов наперед, повернувся обличчям до колони. Гримнула військова музика. З дитинства знайомий Павлові марш, який розучував гуляйгірський музикант Афанасій Кущ.

Почулася команда, колона правим крилом стала повертати, а лівим тупцювала на місці. Велосипедисти обігнали її: треба поспішати на Подольськ.

Від Подольська, навіть коли їхати помалу, щоб не втомитися і прибути в столицю, потрібно не більше трьох годин. Отже, часу досить, хоч у Серпухові затрималися трохи, половину дня присвятивши текстильникам. Сподобався цех ремонтників. За кожного ткалею закріплено групу верстатів. Це підвищує персональну відповідальність. На фабриці нещодавно відкрито кіоск з художньою літературою. В ньому придбали путівник по столиці. Та згодом у готелі виявилося, що книжку написав Гіляровський і що в ній ідеться, в основному, про дореволюційну Москву. Цифра ж «1935» означала рік перевидання. Книжка називалася «Москва і москвичі», тому навряд чи могла вона бути для них практично корисною сьогодні. Втім, Юхим Рогов після оголошення відбою довго не спав, перенісши із стола лампу на свою тумбочку. Часом чувся його притишений сміх. Видно, з гумористів автор. Рогов уранці згадав книгу Гіляровського. Признався, що такої цікавої давно не читав.

Коли знову опинилися на основному маршруті, Тимофій Солод зацікавився виставленими у вітрині невеличкої крамнички різними значками, наборами марок, кишенькових ножиків, побачив щось кругленьке з чорної пластмаси в металевій блискучій оправі. Годинник? Ні, компас! Ще й з ремінцем.

— Пробачте, скільки коштує ця штучка?

— Один карбованець шістдесят копійок, як з вас, — відповів з готовністю продавець. — Берете?

— Беру. Скажіть, будь ласка, а ще знайдеться?

— Ось упаковка, десять штук.

Оце тобі — дефіцит! У Курську не продали їм жодного, а тут хоч греблю ними гати! Купили чотири штуки. Солод почепив свій на руку. Стрілка дивилася строго на північ, туди ж стелилася і їхня дорога.

Часом накрапав дощ, та згодом хмари розсіялися. Небо манило зір бездонною блакиттю. Дихалося легко.

Вони звикли до ритму подорожі, до її вимог. Знали, що розмовляти між собою під час руху не рекомендується, це ж не на прогулянці. Це — спорт, у котрого є свої закони. Так само звикли по черзі бути ведучими, ніби своїми грудьми прокладати дорогу іншим. Командир Павло Чепель то знаходився попереду, то — замикаючим. Людвіг навчав їх усього цього перед далекою дорогою, а тепер сама дорога підказувала їм поведінку. Власне тіло пристосовувалося до машини: то віддавало їй свою силу, то брало сили від неї, навіть під час руху знаходило спосіб відпочивати. І стало Павлові зрозуміліше, як наважилися інші велосипедисти, про яких багато писалося в цьогорічних газетах, здійснити пробіги Москва — Томськ — Москва довжиною у сім тисяч кілометрів. Або за маршрутом Свердловськ — Каракуми — Свердловськ, здолавши 13 тисяч! Між іншим, саме тоді дізнався Павло з газетної інформації, що велосипед винайшов кріпак Артамонов у 1801 році, що він перший проїхав на ньому зимою з Верхотур'я Пермської губернії у Москву. Лише через 12 років після нього вдруге «винайшов» подібну машину німець Трайс, та й то зробив її не з металу, а з дерева.

На карті дорога звивиста, а коли їдеш по ній, вона здається майже пряма. Поруч із шосе — залізнична колія. Час від часу з гуркотом проносяться поїзди. Оточені зеленими насадженнями, біліють станції. Відчувається, що вже Підмосков'я. Один за одним рухаються по шосе автобуси, шелестять шинами «емки» і «зіси». Мчать зі свистом, обганяючи вітер, низенькі мотоцикли. Поблискують свіжою фарбою, нікелем велосипеди — їхньої, харківської, марки! Місцеві жителі мчать з великою швидкістю — їм немає коли, а харків'яни тримаються узбіччя.

Ось уже й річка Бахра. На підступах до Москви. В Москву-ріку впадає.

По вулицях Подольська теж марширують необмундировані новобранці. Оркестр грає щось схоже на гопак, то пришвидшуючи, то уповільнюючи мелодію, імпровізує.

Павлові здається, що нинішній призов не зовсім схожий на інші — попередні. Бо міжнародні події зараз тривожніші, ніж будь-коли. Он італійці вдерлися в Ефіопію з метою загарбання її. А Ліга націй мовчить. Тільки Радянський Союз подав гнівний голос протесту Фашистський уряд Муссоліні використовує проти Ефіопії навіть отруйні речовини.

Ефіопія. Далеко вона — за горами і морями. Але й поблизу — в Західній Європі — неспокійно. Німецькі фашисти готуються до реваншу, до війни за переділ світу. Два роки тому, в 1933-му, гітлерівці підпалили рейхстаг. Це було сигналом розправи над комуністами, соціал-демократами, всіма, хто не визнавав фашистського «нового порядку», запроваджуваного Адольфом Гітлером, новим канцлером Німеччини. Нині, наприкінці тридцять п'ятого року, іноземні кореспонденти, акредитовані в Берліні, повідомляють, що режим Гітлера жорстоко розправляється з робітниками, штурмовики роз ганяють профспілки, заарештовують їхніх лідерів Все більше підприємств замість мирної продукції виробляють зброю. Популярним став клич: «Гармати — замість масла». Фашистський рух в Іспанії об'єднав фалангістів, контрреволюціонерів, офіцерство, терористів. Беніто Муссоліні прагне встановити в своїй країні відкриту фашистську диктатуру гітлерівського зразка. Військова організація соціал-демократичної партії, створена для оборони від сваволі фашистських молодчиків, змушена була піти в підпілля. У Португалії диктатор Салазар виступає проти демократії.

Газети і радіо щодня приносять відгомін тривожних подій, закликають до пильності. Доповідь радянського і партійного діяча СРСР Дмитра Захаровича Мануїльського на VII конгресі Комінтерну вивчають усі радянські люди. Георгій Димитров — лідер болгарських комуністів, Ерколі — італійських, Вільгельм Пік — німецьких — висловлюють повну солідарність із делегацією ВКП(б), створюється єдиний міжнародний антифашистський фронт. Ось чому Павло ніскільки не здивувався коли, в'їхавши в Подольськ, побачив на фасаді місцевого Палацу культури поряд з портретами радянських керівників знайомі вже по газетах обличчя багатьох ватажків Комінтерну.

На пошті Юхим Рогов замовив телефонну розмову з Москвою, потягши в кабіну й Павла.

Комутатор Наркомлегпрому? З'єднайте, будь ласка, з помічником міністра. — І передав трубку Чепелю. Щоб не заважати — вийшов.

— Ну от і порядочок.

Розмова тривала недовго. Та Чепель ледве перевів дух і навіть спітнів. Чи не тому, що розмовляв із самим помічником міністра.

— Перехвилювався? Щось не так?

З віконечка донеслося:

— Друга кабіна, поговорили?

Рогов заспокоїв телефоністку:

— Зараз розрахуємося. — За хвилину він повернувся.

— Ще й здачу дала. Ну то що? Чекають на нас чи вже передумали?

— Все в нормі, хлопці. Все в повному порядку. — І Павло розповів, про що вони домовилися. Ночують у Подольську. Готель замовлено ще кілька днів тому. Завтра після сніданку виїжджати. Зустріч не в міністерстві, а в готелі «Москва». Орієнтовно о другій годині дня. їм залишалося проїхати кілометрів сорок.

Отже їх чекає готель «Москва». Але поки що боки в Подольську, до їх послуг — Будинок для приїжджих. Стоїть у глибині великого двору. Обіч — стодола без дверей, або, як колись у книжках писалося, каретний сарай. І тут же — розібрана «емка». Дворище чистеньке, зелене, мов у доброго хазяїна присадибна левада. І ніде нікого. Тиша незвична. Не віриться, що це вулиця сучасного міста. Будинок для приїжджих — ніби візитка колишнього Підмосков'я. І все ж це не музей…

Їх зустрічає чергова. Так і хочеться сказати — господиня. Вбрана в оксамитну чорну жакетку з дерев'яними гудзиками, в руках в'язочка ключів на мідному браслеті. З вузеньких дверей виходять постояльці, чоловіки і жінки, хто віддає ключ від номера, хто підставляє стакан під самовар. А той сяє сріблом — Павло зроду-віку такого не бачив. На столику — пачечка печива, медяники: пригощайтеся, люди добрі.

Дивувалися: телефонний апарат на столику старовинний, з високими ричажками і ручкою, як у грамофона. Ним, певно, користувалися ще десь у минулому столітті. Вузенькі, важкі канапки при стіні, інкрустовані спинки. Точеними важкими ногами ніби вгрузли в підлогу. Там, де стоїть самовар, стіна прикрашена картиною.

— О, «Чаювання в Митищах». Це ж художник Перов Василь Григорович, — упізнав Тимофій Солод картину.

У кімнаті на чотирьох — все таке стильне: і дерев'яні ліжка, і керамічний збанок з водою на столі, навіть кварта. Замість печі — камін, темно-зелені кахлі, чавунна решітка, за нею — кілька обвуглених полінець, справжніх, березових.

Тут же хлопці дізналися, де можна попоїсти. Пішли до міста й невдовзі зупинилися перед пельменною.

— Далі ні кроку. Це те, що нам треба, — озвався Кубрак.

Ніхто з ним не сперечався. Зайшли до приміщення, а там — пельмені, ковбаси, бульйон, кава, щі. Чого ще треба? Замовлення прийняв офіціант — перший чоловік у такій ролі за всю їхню подорож, — схожий на кіноактора. Швидко й замовлене приніс. Два підноси — один на одному. Як два поверхи будинку. А хліб у Подольську який смачний!

— Паляниця? — запитав Кубрак.

— Московский пшеничный, — відповів офіціант.

— Пахне паляницею, — похвалив Іван.

Останній день у дорозі. Останній етап. їдуть без вихідного. І дорога не знає перепочинку. Біжать по ній автобуси, вантажні автомобілі. Легкових тільки сьогодні не видно, начальство відпочиває. Діє ліміт на пальне. Перевитрата його суворо карається. Розбазарювання, нагадують газети, підриває економіку держави, діє на руку ворогам. А коли так, то самоконтроль надійніший за все. «Червона нитка» взагалі не має легкової машини, директор, як і всі, їздить трамваєм. За казенний рахунок виділяються талони. Директор, його заступник, партком, фабком, словом, керівний склад, — люди без амбіцій, добре знають, що на початку Радянської влади тільки у товариша Леніна був легковик і штатний шофер.

Вперше легковика Павло побачив років шість тому в Гуляйгорі. Це був чорний блискучий «форд». За рулем сидів модно зодягнений, схожий на панка, водій; у нього під коміром чорнів замість галстука «метелик», точнісінько такий, як і в пасажира. Автомобіль зупинився біля монастирської брами — на територію монастиря машину не впустили. Дозволили пасажирам пройтися пішки. Павло роздивлявся, що то за диво прикотило, здійнявши куряву. Хоч і за приїжджими кортіло чкурнути. Цікаво все ж, що саме цих двох сюди привело. Сторож при брамі пояснював:

— Непмана з Харкова чорти принесли. В нього рідня тут похована. Там, де муровані склепи. Може, розкопуватимуть? Багатьох же ховали з монетами золотими у гаманцях, з перснями.

Хтось поцікавився:

— А скільки може коштувати такий самохідний фаетон?

— Тисячі і тисячі, мабуть, — мовив сторож.

І відразу відгадчика підняли на сміх.

— Ти, певно, до тисячі тільки і знаєш рахувати. А мільйони не хочеш? І то не папірцями. Золотом платять.

— Не ходить тепер золото. Перевелося, — іронічно зауважив інвалід з чорною пов'язкою на оці.

— Не знаю, чим платять, але за карбованці «форда» не купиш.