Гуляйгора

Розділ сімнадцятий

Гримить вечірній поїзд по сталевих рейках перегонів. Переплітаються між собою нові й нові спомини, переносять уяву Павла з надбужанських місць, де народився, до Гуляйгори, куди закинула їхню сім'ю доля. Покірно стелеться земля Росії, московська земля, незнані обшири якої розкрилися перед ним лише тепер, наповнюючи серце гордістю, високим чуттям своєї приналежності до великого народу. Країна Леніна. Після того, що він побачив під час велопробігу, почув при зустрічах з москвичами, з іноземними активістами Комуністичного Інтернаціоналу Молоді, по-новому дивиться Павло на прожите. Інакшою, ніж досі, уявлялася йому і його власна будучина. Он хоч би Курська магнітна аномалія. Це щось, можливо, набагато більше за будівництво Комсомольська-на-Амурі або за обводнення і підкорення Голодного степу, будівництва Дніпрельстану чи навіть від розгадки багатьох таємниць нафтогазоносних районів Узбекистану. А штаб польової партії геологів у районі Курська, оті сарайчики? Люди працювали там самовіддано протягом багатьох років! А що знали про КМА? Нічого. А це ж майже поруч із Харковом! Так часто буває, що молодих і дужих кличе вітер далеких мандрів, тоді як зовсім поруч, за порогом, лежать неоціненні природні скарби, які можна використати на службу суспільству вже сьогодні. Робота на «Червоній нитці» здавалася Павлові тепер зовсім нецікавою, другорядною порівняно з тим, як міг би він прислужитися справі у краю великого заліза. А воно лежить мертво в земних глибинах. Ну, а гігантський комбінат «Трьохгорна мануфактура»? Харківська «Червона нитка», пересвідчився, карликове підприємство, а ще недавно він вважав свою фабрику взірцем сучасного виробництва. Нині вона втратила для нього привабливість: не та масштабність, не той рівень технічного озброєння. Вони рапортували про виконання плану, але тільки тепер він зрозумів, які скромні можливості у харків'ян на фоні здобутків московського колективу. Ще недавно заздрив тим гуляйгірцям, що влаштувалися на фабриці, а сьогодні переконаний: фабрика на Журавлівці — день учорашній. Колишній майстер з «Червоної нитки», що став нині заступником наркома, розповів харків'янам про основні нинішні показники московського підприємства. Чепель, наймолодший за стажем у цій групі, багато з чого дивувався, але ж і його напарники одверто заздрили москвичам. Рапорт, привезений ними в столицю, вже не здавався їм вартим уваги…

А хлопці сплять. Ніщо їм не заважає: ні зміна ритму руху, ні пересмикування з металевим брязкотом на перегонах. Часом купе заливає світло стрічних ліхтарів, і тоді здається, що поїзд не по прямій іде, а вигинається. Пучки проміння доторкуються до стіни купе, висвітлюють обличчя пасажирів. Іван Кубрак махнув у сні рукою, наче одігнав муху. Потягнув на себе ковдру Юхим Рогов. І знову — темрява.

Павло Чепель остаточно вирішив — пересяде на Південному вокзалі на основ'янський приміський поїзд, хлопці його не осудять, що поспіша до батьків.

Так і зробив.

Підходив до подвір'я через городи. Іще здаля побачив біля груші зігнуту постать матері: перебирає картоплю. Почувши шарудіння сухого бадилля, випросталася:

— Павлусь…

Щось було в її голосі таке, ніби не бачилися хтозна-скільки. Тепла посмішка, що було з'явилася на материному обличчі, зів'яла, зціпилися тонкі губи.

— Щось трапилося, мамо?

Пасмо волосся вибилося з-під синього шерстяного шарфика, яким мама пов'язала голову. Здалася вона йому зовсім старенькою.

— Біда у нас, Павлику.

— Щось знову з батьком?

— Пішла температура. Микола Михайлович Прядкін приходив. Від ноги вона.

— Лежить батько?

— Лежить і стогне. Хотіли ми з Надійкою в лікарню одвезти — не згодився. Тебе чекає.

— Ну, то ходімо швидше до тата!

На маленькому стільчику примостився батько — стукає молотком: Надійці туфлі латає.

— Кидай роботу, старий. Павло приїхав.

Чепель рвучко повернувся до них разом із стільцем. Обличчя задумане, але спокійне.

— Приворожила тебе Москва, сину, не інакше. Збирався ж ніби на кілька днів.

— До Москви, тату, далеко. Усього дві ночі там і переночували, а то все в дорозі. Передає вам уклін родина Улановських.

Павло добув із речового мішка пакунок, переданий московським другом. Розв'язав шпагат. Запечатаний конверт лежав зверху. Батько взяв його нетерпляче тремтячими руками. Павло ж видобув тим часом із пакета білу як сніг теплу хустку, віддав матері. Розгорнули подарунок, а в ньому виявилася ще одна хустина пухова, трохи менша. А на самому дні — гімнастерка і шаровари. Блискотять маленькі мідні гудзики. Батькові — командирська форма. Павло взяв її, прикинув, не буде завелика для батька. Він схуд останнім часом, комір на сорочці ніби не для нього.

— Оце вам, тату, Улановський обнову передав.

— Ти хоч подякував від мого імені?

— Чесно признаюся, не довелося. Він у готель сам пакуночок привіз.

Батько взяв гімнастерку, приміряв на розмах рук і аж тепер побачив білу хустку на плечах дружини. Посміхнувся. Був задоволений такою увагою полковника. Мати теж ніби почувалася тепер інакше, вище підняла голову: хвалилася подарунком перед батьком і сином, а може, просто скористалася цією нагодою, щоб розігнати смуток. Налякала ж усіх клята температура. Ніби трохи заспокоєний, Іван Михайлович читав листа з Москви.

Так уже само собою сталося, що відразу дві гімнастерки з'явилися в їхній хаті з поверненням Павла. І мати це по-своєму витлумачила, розпитувала в сина, чому він обмундирувався. І за свої чи за казенні гроші. їй було не байдуже — продали обмундировку чи видали на казенний кошт.

Другу хусточку мати одразу поклала на доччине ліжко.

Павло старанно вмивався з дороги, чепурився біля дзеркала, морочився з бритвою, яка в дорозі затупилася. А коли зайшов у хату, то побачив, що батько й досі сидить над листом замислений. Можливо, вдруге чи втретє перечитує.

— Пише мені, сину, Улановський, що сподобався ти їм. Але не хвалить полковник ні нас з матір'ю, ні тебе, що на семирічці заспокоївся. У восьмий клас обов'язково треба йти, а ще краще в технікум. Там і спеціальність дадуть, і середню освіту. Одне слово, весь лист про тебе, Павле. Є й про Надю. Пише буцімто мені, але я так зрозумів, що прочитати і ви маєте право. Так що візьми ось листа і помізкуй читаючи. Добра тобі хоче Улановський. І такий він одвертий перед нами, сину, що навіть дивуюсь. Інший би при його становищі загордився б. У полковники з батраків вийшов. За царського режиму буржуйським синкам не кожному подібне снилося. Ще там у штабс-капітани під старість вийти, у бою заслужити чи по протекції. А щоб удовиному синові — в чини… На війні у саме пекло лізь, тоді, може, «Георгія» заробиш, личку. Та спочатку під кулеметами полеж, у штикову — першим… Ну, призначать навідником або й начальником кулемета — як пощастить цілим із бою в йти. Так і з Улановським було: сміливий, одчайдушний… В унтери вийшов.

І раптом схаменувся Іван Михайлович:

— Та що це я… Неначе мрію в начальники вибитися. І не думав про це ніколи. А за Улановського, грішним ділом, переживав. Коли висунули його в лютому тисяча дев'ятсот сімнадцятого до солдатського комітету, майже всі рядові й молодші чини за нього проголосували. Ну, а далі царя скинули. Почали солдатики експедиційного корпусу у Франції вимагати, щоб повернули швидше усіх до Росії, де спалахнула революція.

Яких тільки труднощів не пережив, яких перешкод не здолав солдатський комітет. І те, що Улановський вижив, для мене ніби сон. І з матір'ю, кажеш, його познайомився? Яка ж вона? Щасливою, видно, почуває себе. Він у Франції часто згадував її. Просив перед кожним боєм, коли що станеться з ним, додому в Росію повідомити. Дві адреси давав: одна в Одесі, друга десь на Вінниччині.

У хаті запахло борщем. Зварений ще вдосвіта, він зматерів у печі. Смачнішого за домашній Павло не їв ніде, хоч був цей пісний, заправлений тільки підсмаженою на олії цибулькою. Тільки м'яса в ньому, певно, бракує.

«Ти хочеш, Іване Михайловичу, щоб син твій був схожим у житті, поведінці на мене, щоб я в усьому став для нього взірцем? Дякую за довір'я! Вважай, що між нами віднині вступає в силу товариська угода. Не залишу Павла без уваги, допомагатиму, як зможу. Та буду одвертим до кінця — скажу: не у всьому твій друг собою задоволений. В молодості, особливо ранній, часто робив неприпустимі помилки, вибирав не ті стежки в житті. Хіба забув, друже, як по-дурному потрапив я у вир першої світової? Новобранців і таких, як ти, старослужбовців примусили воювати за царя і отечество, а я, шістнадцятилітній, утік сам на фронт. В останні роки перед війною в газетах часто згадували про те, як напав на Росію Наполеон, як великий Михайло Кутузов, та Багратіон, та інші полководці грудьми захищали Москву, як селянка із Смоленщини організувала бойову дружину, била ворога, а інша селянка, Прасковія із села Соколово, переодягнувшись у французький полковничий мундир з орденами і в касці, очолила партизанів, наводячи жах на французів.

Я тоді вчадів від грому духових оркестрів, монархічних маніфестацій, молебнів. І став солдатом. Перші бої. Великі втрати, 256-й Єлисаветградський полк мав за наказом командуючого «одірватися від ворога», але спершу йому слід було поховати понад триста п'ятдесят воїнів своїх. Копали чотири глибокі ями: на батальйoн — одну. І ще одну — п'яту, окремо для тих, хто належав до кулеметної команди. Нас із тобою в ній не було випадково.

З далеких чужих земель ті, що залишилися, поверталися додому аж у тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому.

У твого Павла інший шлях. Він мріє про мирну професію робітника.

Не нав'язуй, Іване Михайловичу, Павлові вибір. Все залежить від покликання. Я ж готовий, як в цьому буде потреба, підтримати його. Обнімаю тебе, Іване, не хворій, Не гнівайся, якщо інколи затримую відповідь. Жовтень, 1935 р.».

Ще в тридцять третьому викликав сільський райком комсомольців, які мали паспорти і посвідчення про семирічну освіту. У кабінеті першого секретаря — мандатна комісія, у ній кілька військових з голубими петлицями. Запитання короткі — про соціальне походження. До Павла ніяких претензій. Потім — медичний відбір. Скрізь лікарі. Вперше в житті роздягається сором'язливо. Оглядають, обмацують, слухають серце. Присідає багато разів, лікар підраховує пульс. В іншому кабінеті цікавляться очима, вухами. Чути — похвалюють. «Село завжди дає нам здорове поповнення, — зауважує сивуватий, у білому халаті поверх військової форми. — Я б взагалі посилав молодиків років за два-три до призову попрацювати в селі. Фізичне загартування м'язів — раз, свіже повітря — два, вітамінна їжа, молочко — все на користь. Шкода, що не скрізь є семирічки…»

Повезли їхню групу в спеціальний пункт, випробували за окремою програмою. Покрутили його добре на гойдалці, схожій на карусель, і пішла голова кругом. Не витримав іспиту. Ще молодий дуже, незміцнілий.

— Здоров'ячко у тебе — слава богу, — сказали в комісії.— А от вестибулярний апарат підвів. Так що служити будеш, як прийде час, у наземних військах. Всяка служба почесна.

Всіх, як і його, відпустили додому. По очах тоді зрозумів батько, що у Павла якась неприємність. Довелойого син — і щоб не пройшов медичної комісії. Що він — немічним народився? Нездатний свій перший обов'язок перед Батьківщиною виконувати? Зате мати розрадила: «Він ще не виріс до дійсної служби, в солдатах не побував, а вони прицілюються літати! Це ж тобі, Павлушо, тільки дев’ятнадцять. По закону беруть у двадцять один. Хіба, може, тому, що комсомолець? Вийдуть роки, тоді — будь ласка. Де ти нужніший будеш, туди й пошлють. Так-то…»

Так Павло і вирішив. Ще рік походить в робітниках. А за цей час підтягнеться до вступу на робітничий факультет. Матиме гарантію. Адже після двох років служби іти вчитися — зелена тобі вулиця. Не біда. Він від. разу стане студентом вищого учбового закладу.

Почув, як клацнула клямка на хвіртці. І побачив спершу Надію, а потім і Миколу Лісового. Сестра притримала хвіртку, ненароком бацнула хлопця по лобі, а він усміхається… У Миколи на плечі чималий оклунок видно.

— О, Павлуша повернувся! — скрикнула радісно.

Павло невиразно махнув рукою і, не промовивши й слова, зайшов до хати.

Мати озивається до сина лагідно, приховуючи затаєну тривогу:

— Ти, мабуть, Павле, купатися будеш? Пилюки набрався по самі вуха. А я води нагріла. Там он Лісовий Коля прийшов. Це він Наді соняшникове насіння допоміг принести. Дали натурою в колгоспі.

«Ех, мамо, мамо… Нічого ви не знаєте і знати не хочете», — не сказав, а тільки подумав Павло.

На столику в його колишній кімнаті побачив термометр у паперовому футлярчику і листок з батьковою температурою. Сьогодні четвертий день, як міряють. Уранці, ввечері. Почали з тридцяти семи градусів, а далі — то по одній десятій, то по дві підвищується. Нині вранці — тридцять сім і шість. Навчена бідою мати завела температурний лист. Знала вже, що хвороба сама не пройде і що таблетки від кашлю чи нежитю не допоможуть. Та невже знову знадобиться хірургічний ніж? Різати ж нема чого, де не доторкнись — суцільна рана.

Батько заснув. Спав довго і трудно. На твердому вузькому тапчані в незручній позі. Часом стогнав. Випростав руки, мабуть, угрівся під старим, власної вичинки кожухом, річчю недорогою, але корисною і в дорозі, і вдома. Чи під себе підстелити, чи в голови покласти, чи накритися замість ковдри. Від нього так добре пахне родинним хатнім духом, який не вивітрюється ніколи. Шили на батька коротеньким, щоб не важким був і не волочився по землі. Старі й нові хірургічні шви боялися холоду — кожухом було їм затишніше.

Прислухаючись до того, як постогнує батько, Павло жалів його, гарячково шукав виходу із скрути. Не хотів згоджуватися із своїм безсиллям, з безпорадністю медицини. Спішив думкою в лікарню — до Прядкіна. Просити, молити його, щоб зробив усе можливе і неможливе. Зрозуміло, що потрібна нова операція, тільки хірургічний ніж одсіче смерть. Знову ризикувати. В батька солдатська натура, солдатська душа. Якщо душа витримає, то воскресне до життя і тіло. Так воно було і так має бути.

Прийшов фельдшер. З Городка, Дмитро Васильович.

— О, на вовка, як то кажуть, і звір біжить. Я їду до вас і гадаю — повернувся Павло чи ні. А він тут як тут. От зроблю два укольчики Івану Михайловичу — і одвезеш до лікарні. Чекати більше нічого. — Дмитро Васильович прислухався — спить Іван Михайлович чи просто лежить із заплющеними очима. А той саме заворушився, може, почув крізь сон знайомий голос.

Мати своє діло знала. Витягла з печі баняк з окропом. Поставила біля дверей на табуретку миску, наготувала кружку, пахуче мило. Дмитро Васильович підставив руки.

— Мені просте мило, Маріє Миколаївно. Воно надійніше.

Марія Миколаївна помалу зливала йому, про щось тихо гомоніли.

Іван Михайлович знову заворушився. Зиркнув з-під кожуха на фельдшера, видно, впізнав.

— Лежи, лежи, Іване Михайловичу, як тобі зручніше. А я оце — з річки… Саме осінній кльов почався. Спершу на тісто пробував, потім на черв'яка. Взяло одразу. Окунець. І другий. — Розповідав і в той же час робив своє звичне діло. Поклав шприц у металеву посудину, почав протирати ваткою місце уколу. І знову про риболовлю. — Сиджу десять хвилин, п'ятнадцять. Підвівся, щоб подалі закидати. Нема і на руслі рибки. Наче не в річку потрапляє наживка, а в колодязь. — В руках Дмитра Васильовича вже інший шприц. Стяг з хворого кожух, заголив йому вище ліктя руку. Фельдшер протирає місце на руці, де буде колоти. Поруч з давнім «хрестиком», що залишився від щеплення віспи ще, може, в дитинстві «Бач, десятки років минули, а не заростає!» — подумав Павло. І спробував уявити свого батька хлопчиком.

Здається, рука здригнулася, зреагувала на укол, хоч батько як лежав, так і лежить — непорушно. Чути — видихнув повітря з грудей, до пори воно таїлося в ньому.

Дмитро Васильович допоміг хворому повернутися, по очах не видно — спав батько чи тільки лежав. На блідому чолі іскрилися крапельки поту, під очима великі сірі западини, губи червоні, неначе покусані.

У сінях мати підняла на фельдшера повні сліз очі.

— Не треба, мамо, плакати. Бережіть себе. Бачите ж, лікують, турбуються про нього, — заспокоював.

— Знаю, Павле, все знаю. Спасибі добрим людям — Дмитрові Васильовичу і Миколі Михайловичу Прядкіну. Це він подзвонив, попередив, що треба негайно, сьогодні ж везти до лікарні. Є підозра, що в батька гангрена, антонів огонь по-простому…

В останню хвилину з'явилася Надя. Те, що батька відправляють у лікарню, для неї не було несподіванкою. Нахилилася над бричкою, тулилася до небритого, схудлого батькового обличчя щокою. Схлипувала. Та як тільки кінь рушив, враз щось з нею сталося, поточилася і ледве не потрапила під колеса. Зовсім знетямилася, трусилася вся, повторювала без кінця: «Таточку, таточку, любий таточку!»

Марія Миколаївна випроводжала чоловіка до околиці, йдучи поруч. Везли не через село, а низом, по луговій дорозі. Ліворуч бовваніли горби, праворуч зеленіла ще не скошена отава, а далі в заплаві річки темніли сповиті вечірніми сутінками кущі верболозу та високі комиші. За річкою темнів Безлюдівський бір.

Поминули водокачку. Тут насос брав артезіанську воду для Городка. Над кам'яною будкою світилася електрична лампочка.

За хутором — як стріла, польова дорога на сусіднє село, а в ньому — поворот на Жихор, у лікарню. Ліворуч — ліс, зарості ліщини, грибні місця. Та не лише горіхами і грибами запам'яталися Павлові місцеві ліси. У роки колективізації об'явилася тут куркульська банда, почала з того, що пограбувала кооперативного візника. Возив той з бази горілку, не в півлітрових пляшках, а четвертями, які називали «гусаками». Вийшли кілька озброєних людей, наставили на Царка зброю: розвантажуйся. Не кваплячись, розгортали солому, кожну сулію брали обережно, наче немовля. Носили в ліс — рівно двадцять штук. А Царкові ткнули в руки розписку. Зміст її був такий: «Дана сія візникові Царку, що ми, люди з лісу, які борються за одноосібництво, реквізували для власних потреб двадцять «гусаків», по три літри кожний. Пляшки були в повному порядку, засургучовані і, як показав аналіз, водою не розведені. Царьок не винен. Що і підтверджуємо».

Павлові Чепелю, як і багатьом іншим активістам, довелося ходити в засідку, аж поки бандитів не виловили й не віддали до суду. Останнім отамана вловили. Однієї ночі, коли і грім гримів, і блискавки шугали, постукав Царьок у вікно до Чепелів — викликав Павла. «Ти — з бригади сприяння міліції? Так от…»

Назвав хату, в котрій зараз ховається від непогоди отаман Лев, і навіть у якому кутку, проти якого вікна ліжко його. І сталося так, що не хто інший, а сам Павло Чепель здав його, Лева, на світанку в підрайон міліції, що був тоді у тому ж селі Жихор, куди тепер везе Павло хворого батька.

Віз хитнуло, він заскрипів. Іван Михайлович лежав, як і раніше, тихо, не стогнав. Це турбувало Дмитра Васильовича, він знов і знов нахилявся, піднімав кожух, прислухався, чи дише Іван Михайлович.

Нічого не казав Павлові, не хотів лякати. А той думками був далеко, знов чомусь малим себе уявляв. То на річці, то в лісі, то на Безлюдівському роз'їзді, де пасажирські поїзди не зупинялися.

Ще раз гойднуло воза на містку через річку.

Але що це? Чого раптом кінь вуха нашорошив, натягнув посторонки, наче збирався пуститися вскач? Павло вхопив коня за вуздечку: «Збісився, чи що?»

Дмитро Васильович нахилився над хворим.

Павло тримав коня, спостерігаючи, як той несамовито смикається, роздуває ніздрі. Ось ніби з далекої далечі почувся Павлові голос Дмитра Васильовича: глухий, безсилий голос.

— От і стріла нас біда, Павле. Смерть перепинила на містку дорогу батькові… Помер Іван Михайлович. Як то кажуть, царство йому небесне!

Дмитро Васильович за звичкою промацував пульс, прикладався вухом до грудей, заглядав в очі, які вже скляніли.

Скинувши картузи, мовчки постояли над померлим кілька хвилин. Кінь оглядався на них уже не з острахом.

Накрили батька кожухом. Намостили сіна з боків, неначе для того, щоб довше зберегти при тілі живе тепло.

— Прощай, тату. Прощай навіки, — тремтіли губи в Павла.

Дмитро Васильович забрав з Павлових рук віжки, став розвертатися. Кінь притих, слухняно тупав по настилу моста.

Ховали старого солдата Івана Михайловича Чепеля на другий день. Хоч уже й пізня осінь, ночі настали холодні, та й удень не те сонце, не те й земне тепло, а з похованням тягти не слід. Пролежав одну-однісіньку, але дуже довгу, дуже тривожну для родини ніч Іван Михайлович. Ще без труни, на столі, освітлений свічками. Миготінням своїм свічки кидали полиски на металеві гудзики зовсім нового обмундирування, подарованого рядовому першої світової.

Стояла Марія Миколаївна біля чоловіка недремно. Ще не спала, як повернулися з ним додому. Готувала передачу, збиралася сама вранці до лікарні. І Надійна не спала. З книжкою в руках сиділа у своїй кімнатці. Вона перша й почула, як біля воріт зупинилася підвода. Прожогом кинулася у двір. А через мить звідти почувся розпачливий крик її: «Таточку, таточку…» Як тоді, коли виїжджав із дому — ще живий. Несамовито відчуженим голосом закричала, неначе щось таке знала, чого ніхто крім неї не чекав. Ось, виходить, що той крик значив…

Як уносили небіжчика в хату, впала і втратила свідомість. Подумав тоді Павло: «Мало знав я сестричку. Душа в неї вразлива, безпомічна. Мати наша сильніша. Ні пари з вуст — тільки стулила губи. І одразу постаріла». Чорною хусткою закутала сиву голову, стала схожою на монастирську черницю, котрі ще й досі не перевелися в Гуляйгорі. Часом, особливо в неділю, у такому чорному одязі торгували хрестиками, свічками, ходили по селу. Дивувався Павло, дивлячись на строге материне обличчя. Раз по раз мати доторкалася до мертвого тіла, наче не була переконана, що смерть справді остаточно скувала його. Далі кинула оком по кімнаті. Одразу зна- йшла собі роботу: запнула клаптем білої матерії дзеркало в шафі, стала дещо виносити, щоб просторіше було. А тим часом з'явилися сусіди, висловлювали співчуття, пропонували свою допомогу. На протилежному боці їхньої вулиці жалісливо скиглив пес. Чув і він мерця.

Прийшла Дзенісова дружина — Лизавета.

— А мого, як на те, і дома нема. Поїхав, бач, у Будинок відпочинку. Безкоштовно.

«Як же це так — без Яна Дзеніса батька ховати? Скільки років друзями були». І ще Павло про своїх хлопців фабричних подумав, з котрими їздив у Москву. Якби хтось із них приїхав на похорон. «Може, Тюриній сповістити?»

Не спали цієї важкої ночі сільрадівські керівники, не спав тесля, якому замовлено труну, світилися вікна і в хаті сільського попа. Керівник інвалідського духового оркестру зібрав своїх вихованців у клубі. Про те, що і як робиться для похорону, доповідали у сільську Раду Микиті Маляру. Де ховати і як ховати?

В селах на похорон завжди приходить багато людей. Такий звичай. І Чепеля Івана Михайловича, хоч і не мав він особливих заслуг перед Гуляйгорою, ховали усім селом. З Харкова молоді робітники приїхали — товариші Павлові. В останню хвилину, як уже стали опускати труну, з'явився нарешті Ян Дзеніс. Просто з поїзда на кладовище. І свою грудку землі кинув у могилу. Промовив, нагнувшись низенько, щось тихо зовсім, нікому слів не було чути, і ще й додав щось своєю — латиською…

Грав оркестр. Були і вінки, але найбільше букетів айстр і чорнобривців, гілочки сосни.

І виріс на кладовищі ще один невеликий горбик свіжої землі. Біля нього стояла опечалена небіжчикова рідня: дружина, син, дочка. А поруч з ними — Ян Дзеніс, Микита Маляр, друзі Павлові — хлопці з «Червоної нитки». В селі ніхто не знав їх, крім, хіба, Наталки. Та ось до Павла хтось доторкнувся. Він озирнувся: Микола Лісовий. Він, здається, плакав, очі принаймні червоні. Переступив Микола з ноги на ногу, став трохи лівіше, і тільки тепер побачив Павло, що Микола не сам прийшов; у чорній плюшевій жакетці, в сірій смушковій шапочці — Леся. Дивиться на Павла співчутливо.

Священика на кладовищі не було, зате в хаті він устиг помахати кадилом. Церковний староста отримав за молебень відповідну суму на церкву. Міцний дух довго не вивітрювався з приміщення. Принаймні для Павла — два дні й дві ночі, бо на третій день уже мав повернутися на роботу. Фабрика чекала його, він був їй потрібний. Склалися нові обставини, вони спонукали до роздумів. Насамперед: де жити — в Харкові чи повернутися в село хоч на якийсь час, поки звикатиме мати до своєї удовиної долі?

Як виходив на світанку з двору, привернув його увагу батьків верстак під стіною сарайчика. Стругав ще цими днями брусочок. Он він. Поруч з рубанком лежить забутий. Защеміло серце. Прибрав усе з верстака, одніс у сіни на полицю з інструментом. То тут, то там траплялися на стежці сліди дерев'яної ноги. Зовсім, здається, свіжі. До останньої хвилини жив чоловік своїми ділами, трудився. На що не глянь — скрізь його турбота.

Подумки Павло говорив зараз про це з батьком. «Я любив тебе змалечку і жалів тебе. Виріс — ще більше жалів, а що ти мав з того мого жалю? І мати наша любила тебе, казала, що щасливою себе почуває, про твоє каліцтво ніколи не згадувала. Вчила нас, щоб і ми, діти, дбали про тебе і були вдячними тобі, бо ти і для нас не шкодував своїх сил». Широко ступаючи, поспішав на роз'їзд.

«Улановським треба буде написати. От тільки дочекаюся фотографії похорону».

Про Лесю намагався не думати, хоч зустріч на кладовищі стояла перед очима. Якесь байдуже, пісне було в неї обличчя. Чужа зовсім. Отже, не в головному кондукторові справа. Не він причина. Головний — сам по собі, вона — сама… А він їм навіщо? Обом не потрібний.

Бувало, Павло завше повертався із школи з Лесею — не соромилась дівчина ходити з ним. Потім обмінювалися записочками. Йому хотілося написати щось сміливе, незвичайне — хай би знала, що Павло не просто поважає її, а що мріє, думає про неї завжди, вдень і вночі. І в кіно, як сидять близько одне біля одного, то не про тих героїв думає, що на екрані, а все про неї. Ось так хочеться йому відкритися.

Іноді писав уже не записочки, а листи, але віддати їй так і не набрався сміливості. Підкинути під парту? А як потрапить у чужі руки? А дні минали, і минали місяці. І часто бачив її на репетиціях сільського драмгуртка поруч з Гришею Ткаченком, гарним чорнобривим парубком, грав свої ролі без гриму. Казали — у нього талант. У кожній п'єсі виступав якось інакше, був не схожим на себе. Потім Гриша десь поїхав. Замінив його біля Лесі знову-таки Гриша — високий, з білим «благородним» обличчям. Теж хлопець здібний — математик. Павла, Леся не цуралася, всміхалася завжди приязно, називала «старим другом».

А то якось Леся міцно обхопила його обома руками, коли на великих рожнатих санках спускалися з гори біля сельбуду. Почував себе щасливим і чомусь соромився. На другий день написав їй. Усього три слова: «Я люблю тебе». І підписав своє ім'я. Прийшли на останній урок. Леся поклала перед ним той самий папірець. Розгорнув записку під партою. Спершу йдуть його слова. А далі — неймовірне. Її рукою дописано: «І я…»

То був перший такий його лист і перша її відповідь. А через півроку, ображений тим, що Леся відмовила йому, а пішла дивитися новий фільм з приїжджим дачником, Павло ревниво написав їй: «Скажи одверто — любиш ти мене?..»

Леся не примусила себе довго чекати. Відповідь принесла Наталка. Відповідь для Наталки — ребус. А він?.. Він був на сьомому небі!..

Вечоріло. До Чепелів зайшов Микола Лісовий. Одягнений небуденно: косоворотка, застебнута на всі гудзики, поверх неї — новий піджак. І кепка в руках гарна. Недавно такі, з козирком, входили у Харкові в моду, і не кожен із гуляйгірців міг їх придбати.

— Ти куди це вирядився, Колю? — запитала Марія Миколаївна, придивляючись до хлопця.

Замість відповіді він ніби посмутнів, озирався довкола заклопотано, шукав, певно, Надю. Після того, як поховали Івана Михайловича, навідувався до Чепелів щодня. І не питалася Марія Миколаївна, до кого приходить. Добре знала й сама. Посидить трохи, дочекається Наді, про се, про те гомонять неголосно. Але Марії Миколаївні все чути. Ніяких секретів від неї. Не про якісь свої шашні говорять, а про сільські новини. Хоч і невелика Гуляйгора, а помічала Марія Миколаївна, що говорив Микола з Надею більше про речі приємні.

— Посидь, Колю. Зараз Надійка повернеться, а там і Павло прийде. В нього ж вихідний. — Помовчавши трохи, Марія Миколаївна запитала: — Ти, Колю, бува, не захворів? Якийсь ніби не такий.

— Та ні, Маріє Миколаївно. Ніякої хвороби. Оце до вас із сільради… Ще вчора звечора, як ото пішов, присилали за мною сільвиконавця.

— Щось неприємне? — затурбувалася Марія Миколаївна.

— Не те що неприємне, але, скажу по правді, несподіване. Райвійськкомат викликає з речами.

— З речами? А ти ж, здається мені, відбув свої півтора місяця.

— То-то й воно, що відбув. А тепер голова сільради попередив — призивають мене. В кадрову. Застав у сільраді двох хлопців з Городка — мали відстрочку. І їх беруть… Ті, щоправда, не служили — батьки інваліди.

Голосно зарипіли двері: Надія. Примовк Микола, «Що це з ким?» Зняла жакетку, розв'язала хустку. Мати поспіхом витирала стіл. Микола підвівся, одніс цигарку до печі, кинув у відро. Позирав невесело то на Марію Миколаївну, то на Надію. Дівчина морщила чоло, все більше ніяковіла, не розуміючи, чого це раптом вони якісь не такі, чому змовкли, як тільки переступила поріг.

— Подай, дочко, Миколі рушник. Мийте руки, та будемо обідати, — запропонувала Марія Миколаївна.

Надя зупинилася біля Миколи, він опустив очі. Тоді сказала серйозно:

— Ми-то руки помиємо, мамо. І вечеряти не відмовимося. Але що тут у вас скоїлося? Посварилися, чи що? Ну, признавайтеся.

— Що ти, Надю, вигадуєш? — заперечив Микола. — Розумієш… Не знаю, з чого й почати.

— Ну-ну, не тягни. Я загадок не люблю.

— Розумієш, нічого такого не Сталося. Річ звичайна. — Він замовк і перезирнувся з Марією Миколаївною.

— До армії беруть Миколу, в кадри — мовила мати. Дівчина здивовано хитнула головою, не повірила.

— Чого ж мовчиш? Це правда?

Микола зачерпнув води з відра, жадібно зробив кілька ковтків. Потім сказав:

— Правда. Все правда. Сьогодні ще гуляю, а завтра — в Харків.

— I надовго? — продовжувала дивуватися Надія. — Як же це, мамо? Ми ж з Миколою збиралися вам, мамо, щось важливе сповістити, порадитися хотіли. Миколо, же воно буде?

— Заспокойся, дочко. Що ти, справді, маєш до Миколи? Не він один. Багатьох отак несподівано беруть… — Мати дала хлібину, ніж.

Рипнули сінешні двері. Прийшов Ян Дзеніс. У руках відро з яблуками. Запахло в хаті не тільки гарбузовою кашею, що досі допрівала в печі, а й кальвілем сніжним, осіннім сортом яблук з білою м'якіттю.

— Міняю, Маріє Миколаївно, на гарбузову кашу. Аж на вулиці пахне. Приймаєте ще одного столувальника?

— Сідайте, Яне Карловичу. Будьте як дома. От Павлусь прийде скоро. На його замовлення — з пшоном каша.

Дзеніс передав відро Надії.

Ян — своя людина в родині Чепелів. Здавна всі найважливіші сімейні події обговорюють спільно. Відтоді, як не стало Івана Михайловича, взаємини, як видно, залишилися такими, як були завжди. І тепер поява Дзеніса нікого не здивувала.

Те, що тривожило Надію і Миколу, виявилося злободенним для багатьох гуляйгірців. Годину тому Дзеніс був у сільраді і знав уже останню новину. Колгосп виділив навіть дві підводи для новобранців. І що вони прибудуть до сільради о дев'ятій ранку. Особисті речі покликаних на службу довезуть до станції.

— І що б це мало означати, Яне Карловичу? — дивилася уважно в очі латиша Марія Миколаївна. — Якась мобілізація?

Ян помовчав трохи.

— Навряд, щоб до цього дійшло. Як у тій солдатській пісні: «Нас не трогай, и мы не тронем, а затронешь, спуску не дадим». Схоже на пробну мобілізацію.

Повернувся з роботи Павло. Стояв мовчки, дверима не скрипнувши, щоб дати латишеві до кінця розтовкмачити матері, чому треба обов'язково перевіряти готовність.

— А пам'ятаєте, Маріє Миколаївно, як ми, бувало, з Іваном Михайловичем та з вами наспівували? — Латиш облизав начисто дерев'яну ложку, якою тільки-но їв кашу і, відбиваючи нею такти, заспівав. Голос тихий і не такий веселий, як колись, може, тому, ш, о на столі немає чарки…

— Іван Михайлович теж любив вашу пісню.

Микола підвівся Павлові назустріч.

— А я прощатися прийшов, — сказав, дивлячись прискіпливо.

— І далеко зібрався?

— Павло, як завжди, в своєму репертуарі…— незадоволено озвалась Надійка. — Зрозумій, брате: Микола завтра йде в армію.

Павло ні трішечки не здивувався. Він, мабуть, ще не осягнув усієї важливості події. Адже матір Миколине залицяння до Надії більше влаштовувало, ніж синова закоханість. Леся не для Павла, і Павло не для неї. Леся занадто високо літає. Була переконана: не повинна потурати синові, знаючи наперед, що він буде нещасливим із донькою Дениса Лісового. Хоч і гарна, а така ж примхлива і самовпевнена, як і батечко. Хоча іноді й вагалася. Чи мала достатньо підстав, чи не помилялася? Згадувала себе дівчиною.

Зустріч із солдатом Іваном Чепелем, котрий не вірив, здається, ні в бога, ні в чорта, а тільки у самого себе, в свої роботящі руки, його простота і разом з тим делікатність у ставленні до неї зачарували. Чепель був старший на цілих сім років. І, може, тому не вважав за потрібне витрачати даремно часу. Уже через кілька днів після того, як познайомилися, побували разом на «живих картинах» у Дунаївцях, сказав:

— Хотів би взяти тебе за дружину…

— Як це «взяти»? — перепитала вона, дивуючись, що він не говорить про шлюб, а хоче «взяти».

Спершу її трохи смішило Іванове прізвище — Чепель.

Минуло трохи часу, і народився Павло. Та хрестити його довелося лише в присутності хрещеного — Івана знову забрали на військову службу. Почалася війна проти кайзера Вільгельма. Нове Маріїне прізвище стало їй особливо дорогим, бо й син — Чепель. Навіть дівоче, батьківське, перед ним поступилося. Кажуть мудрі люди, що написано людині на роду, те й збувається. Невідомо тільки, хто ж розподіляє межи людьми добро і зло. Батько її чоловіка, Михайло Чепель, теж навоювався. І за які такі гріхи, скажіть на милість? У сорок літ від ран помер. Син його — Іван Михайлович — вернувся з війни калікою, дожив до п'ятдесяти. Мільйони загиблих лежать у могилах на колишніх позиціях. Позалишали солдати дітей своїх сиротами, жінок удовицями. Умирали не завжди за справедливість.

Дивиться Дзеніс співчутливо на Надійку, на Марію Миколаївну, жаліє. І про свою сім'ю думає. Дочка його — Женя — на три роки молодша за Надію. Нівроку останнім часом підросла, вся — в матір. Очі великі, гарні, плечі міцні, округлі, руки селянські: з дитячих літ ніякої роботи не бояться. Удвох з матір'ю перуть у Городку інвалідам білизну. Гроші нараховують кожній окремо. Управляється Женя з рублем, качалкою, праскою. Ще рік-два тому дружила з Надією. Та віднедавна Чепелева донька все рідше заходить, знайшла собі подружок доросліших.

Вже звільнила стіл від посуду Марія Миколаївна, сипонула в таріль дерев'яну з мішечка гарбузового насіння, перемішаного з соняшником.

— Угощайся, Миколо. Я тобі ще й на дорогу дам. У нас гарбузи волоські — смачні, і соняшники повнозерні.

— Спасибі, Маріє Миколаївно.

Підвівся, взяв жменю, потім другу, висипав у кишеню.

— Це ж скоро морози почнуться. Видадуть тобі рукавиці чи свої повезеш? А то… Я нашому батькові сама зв'язала. Може, візьмеш? Згадуватимеш нашого Івана Михайловича…

— Павлові краще залиште, — відмовився від подарунка Микола. — Йому теж скоро… На той рік чотирнадцятий призивається.

— Є і для нього нові. І старі путящі. Бери, Миколо, не соромся.

Надія взяла рукавиці, піднесла Миколі, наче вже й од себе. Він зрозумів її, вдячно вклонився. Сховав дарунок у кишеню.

Услід за Миколою вийшли з хати Ян Дзеніс, Надія, Павло. Село ще не спало. Від клубу долинали звуки духової музики. Ні з сього ні з того на сусіднім дворі загорлав півень. Від залізничного моста наближалися вогні поїзда.

Дзеніс пішов поруч з Миколою.

— Що тобі сказати на дорогу? Нехай служиться добре. І щоб гуляйгірці за своїх не червоніли. Спочатку незвично буде, кожен твій крок на виду в командира. А це означає, що на виду всієї Батьківщини.

— Пиши нам, Миколо. — Голос у Марії Миколаївни схвильований, щирий: ні, не чужий він Чепелям.

— Прощавай, Павле, — протяг руку Микола.

Відповів Павло неголосно, але щиро:

— Прощай!..

Надія пішла з Миколою, не питаючись дозволу мат не соромлячись брата.

Павло поспішав на ранній поїзд, вдихав різку прохолоду. На очах у нього перетворювалося тонке мереживо витканих морозцем лугових полотен на срібну холодну росу. Над прибережними затоками вже не чулося в тумані сумне курликання запізнілих журавлів. Останні дні жив Павло Чепель, як циган, — то в гуртожитку, то в Гуляйгорі. Та де б не ночував, снилася рідна хата: примостившись ближче до тепла, гомоніли батьки про нескінченні господарські турботи, про те, що треба робити в першу чергу, доки не засипало снігом, підраховували врожай городу, садка — що залишити собі, що продати й що купити на виручені гроші. Батько роздумував уголос, мати йому піддакувала, додавала щось своє. Часом кінчалося тихою піснею. Найбільше поважали Чепелі «Коли розлучаються двоє». Заспівувала Марія Миколаївна, підхоплював, де треба, Іван Михайлович, а потім вже продовжували удвох. Ще запам'яталося Павлові — любив батько інколи співати сам. До далекої своєї юності, до друзів, тих, з ким воював під Порт-Артуром, звертався старий солдат.

Не журавлі відлітали, літа. За ними сумував солдат. Так до кінця ніколи і не доспівував оте «кру-кру-кру», замовкав на півслові, по-своєму, видно, тлумачив пташиний плач. Стелився, мабуть, перед його уявою не пташиний безкінечний шлях, ш;о танув у сірій мряці, а свій власний, важкий, як сон хворого. Так і дійшов до краю життя Георгіївський кавалер. Лежить на кладовищі в Гуляйгорі з таким прізвищем, нетутешнім, він один. Десь на Вінниччині є в нього родичі, може, хтось і свою грудочку землі кинув би в свіжу могилу і свою сльозу зронив, так не знаєш, де слід земляка обірвався. Прижився подолянин на землі Харківщини. Знайшов тут осідок, пустив коріння. Мав надію на Павла. Бачив у ньому своє продовження, от уже й перед самою смертю намагався визначити майбутню долю єдиного сина, ждав підтримки в побратима Улановського. Та все разом для нього обірвалося.

Тим часом поменшало хлопців у Гуляйгорі й на робітфаківських курсах. В гуртожитку звільнилися ліжка. Клопотовський навіть запропонував Павлові переселитися в кращу кімнату. І жильців у ній менше — тpoє. Звістка про смерть Івана Михайловича застала коменданта зненацька, він навіть не второпав, про кого саме йдеться. А коли зрозумів, що про Павлового батька, потягся рукою до вимикача. В коридорі розступилися сутінки. Спалахнули аж три лампочки. Примруживши очі, Клопотовський дивився на ту, що була ближче до нього, постояв мовчки, як перед свічкою. Хтось увійшов у коридор з вулиці, весело наспівував модну пісеньку. Клопотовський тут же присоромив його:

— Замовч! У твого товариша по роботі батько помер. А ти блатні куплетики горланиш. І шапку скинь.

Павло переходити в ліпшу кімнату не захотів. Звик до будівельників, потіснилися ж заради нього, прийняли як свого. Даремно називали їх шабашниками. Звичайно, сільські майстри не проти того, щоб заробити, за тим і приїхали, але ні осінні дощі, ні перші приморозки не злякали їх, залишилися добровільно ще на місяць.

Наприкінці грудня провести урок географії на робітфаківських курсах запросили командира-прикордонника. По «шпалі» на зелених петлицях у нього й зірки на рукавах гімнастерки. Замість карти з двома півкулями повісили «Європейську частину Союзу Радянських Соціалістичних Республік». Червоною фарбою позначено лінію кордону. Над лівою кишенькою гімнастерки прикордонника — комсомольський значок.

Карта, до якої він підійшов з указкою, свідчила, що це справді буде урок географії. Але якої? Кінчиком указки старший політрук показав лінію кордону. Називав наші міста поблизу цієї лінії, окремі населені пункти. А далі? По той бік прикордонної лінії указка округляла цілі держави. Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина. В другому ряду, в тилу цих наших сусідів, за їх спинами — Німеччина.

— Так от, межує з нашими сусідами гітлерівська Німеччина. Що це за держава? Ви, товариші, знаєте. Лазутчиків німецьких ми затримували на Дністрі. Я служив ще зовсім недавно в тих краях.

Один із слухачів раптом звернувся до прикордонника.

— Є такий населений пункт — Устилуг. Три роки братуха мій Вадим державний кордон там охороняв.

— Де ж він тепер?

— Сержант запасу. Вчителює в молодших класах і вчиться.

— Хороша у брата професія, — похвалив колишнього воїна лектор. — На якій заставі служив?

— На десятій.

— А я — на восьмій, по сусідству. Поблизу знаходився Вовчий Перевіз, то він повинен знати. Чуєте, як звучить здорово. Бувало, що двоногі вовки шукали тут броду. Всі, хто служив на восьмій, поїхали додому з відзнаками. Особливо в останні роки на наших західних заставах стало неспокійно. Потрапляли нам у руки зальотні птахи різної масті. Відомо, наприклад, що Англія спільного кордону з нами не має. А й вона через, Польщу своїх агентів посилала. Часом диверсантам удавалося підпалювати колгоспні ферми, підривати залізничні колії.

Розповідав і про допомогу, яку подають місцеві жителі воїнам-прикордонникам — колгоспники, лісові об'їждчики, піонери. Часом намагалися перейти кордон не тільки недруги. Тікали до нас від утисків і наруги українці, білоруси із Західних областей, тимчасово окупованих пілсудчиками. Ризикуючи життям, перепливали Дністер, Буг. Лектор підкреслював, що кожен радянський прикордонник повинен уміти відрізняти добрих людей від ворогів. І зброя в руках повинна бути, відповідно, нещадною тільки для ворогів.

Павло розумів: цей урок — особливий… Указка саме впиралася в Німеччину.

— Мені не доводилось бувати там ні разу, але я нещодавно прослухав цікаву лекцію. Виступав один з керівників німецької Комуністичної партії, учасник Сьомого конгресу Комінтерну. Він цитував жахливі фашистські документи. Ще в Мюнхені Гітлер оголосив себе вождем нації. «Все, що я роблю, — заявив фюрер, звертаючись до своїх поплічників, — спрямоване проти Росії».

Нарешті капітан поклав указку на стіл.

— Відведений мені час вичерпано. Я знав, що у вас за розкладом урок географії. Так от — у Гітлера своє розуміння сучасної географії: він поставив за мету перекроїти карту світу. Цього ми не повинні забувати.

Повертаючись до гуртожитку, Павло на вулиці Рози Люксембург бачив, як у міському саду прожектори вихоплювали із синьої мли бронзову постать Кобзаря. А через дорогу від нього вздовж металевої огорожі походжав міліціонер — консульський особняк охоронявся. На флагштоці прапор чужої держави. Павло кілька днів тому зустрівся тут випадково з Яном Дзенісом. Той, видно, не часто бував у Харкові, і цей прапор, якого раніше тут не було, здивував його. Звичайно, Дзеніс як інтернаціоналіст стежив за Сьомим конгресом Комінтерну. Та й Павло був свідком того, як у Москві гаряче сприймали заклики про створення єдиного народного фронту проти реакції і фашизму. І раптом цей прапор над консульством…

— Дипломатія, дорогий Павле, це тобі не фунт ізюму. 6 таке поняття — екстериторіальність. Якщо таке передбачено протоколом, то нічого не вдієш. Муляє тобі очі? Не дивися в той бік, то й усе. До речі, єдине, що може нас із тобою заспокоїти: в Берліні та в інших німецьких містах, скрізь, де є наші консульства, над ними мають Радянські прапори з серпом і молотом!