Гуляйгора

Розділ шістнадцятий

Смирнов з наркомату з'явився на годину раніше.

— Поїдемо службовим автобусом. Так що збиратися в темпі. У нашій програмі — зміни. На прийом підемо до Сергія Івановича Векшина, вищого начальства немає.

— До Векшина? — зрадів Рогов. — Це ж свій, з «Червоної нитки».

— В тому-то й річ. Вам пощастило. Вчора Сергій Іванович повернувся з відрядження.

— А заступника наркома — Тихонова — не буде? — поцікавився Рогов.

— А Векшин і є тепер заступником.

— О!.. Він у нас ткачем працював, заочно вчився розгубився Солод.

Хвилин через десять автобус повіз їх вулицею Горького. Рогов пояснював: «Ось праворуч — кафе, на тім боці — телеграф…»

— А зараз, товариші, заїдемо на спортбазу. На святі наші спортсмени підуть окремою колоною. Товарищ Векшин розпорядився обмундирувати гостей.

Шофер повернув праворуч, перед закритими ворітьми засигналив. Вони помалу відчинилися. Кілька сходинок униз — і хлопці опинилися в просторому довгому приміщенні. Жінка в спецівці привітно зустріла їх.

Зупинилися біля полиці з юнгштурмівками. Павло згадав, як кілька років тому комсомольці з Городка — а їх було чоловік десять — отримали в подарунок до Міжнародного юнацького дня костюми захисного кольору. Заздрили їм. А ті, одягнуті в новий одяг, відразу споважніли, стали схожі на червоних командирів, Поскрипували новенькі шкіряні пояси, портупеї, сяяли значки «КІМ» на грудях, полум'яніли зірки на кашкетах. Харків'яни теж вибрали штурмівки. Міряли старанно. Смирнов допоміг їм переодягтися. Що не кажи, а виглядали вони бравими молодцями.

Сергій Іванович Векшин поздоровкався з кожним за руку, запросив до столу. Ще двоє працівників наркомату і Смирнов зайняли місця поруч. Подано бутерброди, чай. Юхим Рогов штовхнув тихенько під лікоть Павла, і той підвівся.

— Дозвольте від імені…— Він, звичайно, хвилюється: | доводиться ніби ж офіційно рапортувати. — За дорученням комсомольської молоді і всього робітничого колективу фабрики… — Він знову робить паузу, поглядаючи на товаришів, мов чекає підтримки. Цифри вилетіли з голови, та, власне, навіщо їх повторювати, коли все це є в рапорті, який у нього в руках.

Заступник наркома виручає, одразу бере рапорт, не чекаючи поки хлопець втамує хвилювання. Перехиляється через стіл і потискає Павлові руку.

— Від імені наркомату сердечно дякую вам, товариші. Ваша фабрика працювала ритмічно, давала продукцію високої якості. І ми це знаємо. Мені особливо приємно, що «Червона нитка» — серед передових підприємств наркомату. До Жовтневих роковин буде підсумковий наказ, і, очевидно, фабрику відзначать премією.

Векшин сів, даючи зрозуміти, що офіційна частина їхньої зустрічі скінчилася, усім можна почуватися вільніше. Павло теж сів. Фотограф заходив то з того, то з того боку — старався… Павло, як йому здалося, в об'єктив і разу не потрапляв, думав, на фото буде лише спина.

— Я нещодавно й у вас був, товариші,— продовжував розмову Векшин. — Ваш колектив — молодий і здоровий. У першій п'ятирічці він добре налагодив виробництво, у другій треба турбуватися вже й про нього.

Маленький репродуктор ніби допомагав Векшину — диктор інформував про передсвяткові московські новини: «Прибула делегація молодих антифашистів з Гамбурга… Кондитерська фабрика «Червоний Жовтень» випускає надплановий шоколад… Гості з Польщі поклали до Мавзолею Леніна живі квіти…»

Радо зустріли гостей ткачі «Трьохгорної мануфактури». На високім помості — стіл, накритий червоною скатеркою. Великі букети живих квітів, погруддя Леніна. Ідуть через увесь зал троє дівчат з баянами, ллються маршові акорди. Музика наповнила зал, здавалося, грав оркестр.

У президії — представники різних народів.

— Дорогі друзі,— чути бадьорий дівочий голос. — Від імені молоді «Трьохгорки» дозвольте привітати наших дорогих гостей — представників демократичної молоді світу. Ми разом боремося проти паліїв війни, проти фашизму. Дозвольте оголосити: до нас прибули сьогодні…

Перекладачі — студенти інституту іноземних мов — повторюють короткі виступи прибулих.

Чути вигуки:

— Рапель, туа Барбара! Туа Барбара!

Одна з дівчат коментує:

— Це вірш Луї Арагона: «Згадай, Барбара!»

Пристрасно читає француз. Чимало є таких, котрі знають цей вірш. Повторюють його по-російськи.

Цілком зрозуміло, що після такої зустрічі четверо харківських молодих робітників не в готель вернулися, а пішли на Красну площу.

В готелі, як уже смеркалося, чергова разом з ключем подала їм невеликий пакет.

— Хто з вас Чепель? Полковник приходив. Допитувався, коли обідаєте, вечеряєте — видно, дуже хотів І побачитися.

Пакет акуратно перев'язаний, під шпагатом папірець з написом: «Це, Павлушо, матері, батькові від нашої сім'ї. Щоб не забували. У пакеті є мій лист. Сьогодні вже їду «на природу». Будь щасливий, хлопче. Твій У.»

Минули ще дві доби у Москві: ЦУМ, морока з велосипедами, які Смирнов допоміг, нарешті, відправити малою швидкістю. Фотографування на спогад біля Великого театру.

Поїзд «Москва — Харків» мав одійти о дев'ятій годині двадцять хвилин вечора, але на вокзал прибули за годину раніше. Під час посадки Павла Чепеля чекав сюрприз: уздовж вагонів поважно походжав не хто інший, як Денис Лісовий. У повній формі. Двоє пасажирів з чемоданами то наздоганяли його і про щось просили, то розчаровано зупинялися. Між іншим, головний кондуктор, як дивитися зблизька, не так уже й тікав од настирних прохачів.

Квитки були в Рогова. Він підійшов першим, за ним Кубрак, Солод і останнім взявся за поручень Павло. Головний кондуктор спершу подивився на Чепеля байдуже. В його обов'язки не входило приглядатися до пасажирів. Але Лісовий на якусь мить таки затримав свій погляд на Павлові. Густі брови здивовано полізли вгору.

Прозвучало останнє попередження: проводжаючі мають вийти з вагонів.

Побіг назад перон, побігли освітлені вікна вокзалу, м'яко котилися вагони, стики рейок під колесами майже не відчувалися. Пасажири зосередилися біля вікон: у кожного своє прощання з Москвою.

— Товариші пасажири, займіть свої місця. Приготуйте квитки.

Так почалася дорога додому. І Павло признався собі, що думає зараз не про «Червону нитку», не про те, як звітуватимуть перед Тюриною, а про інше — про Гуляйгору.

Двері, тихенько повискуючи, поповзли, у них — червоне, пітне, таке знайоме й відлюдкувате обличчя. Очi обмацують пасажирів, зупиняються на Павлові.

— Чепель?! Яким побитом? І чому в такій обмундировці?

«Впізнав-таки!»

— Наше вам шанування, Денисе Оникійовичу. Ми у Москві за дорученням фабричного комітету.

— Бачу, що не за витрішками приїхали. Таку форму ні з сього ні з того не видадуть. Та ще з реміняччям. Мабуть, і нагани видадуть?

Рогов відчув, що між цими гуляйгірцями-земляками особливі взаємини. Тому й собі озвався:

— Не видадуть, а вже видали. Зареєструємо в Харкові, і можна буде носити в кобурі.

— Так, так. Завербували вас. А що? Хлопці ви надійні. А службова форма, я тобі скажу, Чепель, надає солідності й таким.

Лісовий грюкнув дверима, повагом вийшов з купе.

Хлопці влаштувалися на своїх місцях. Рогов добровільно вибрав другий поверх, навпроти нього — Солод. Іван Кубрак, дізнавшись, що є і вагон-буфет, подався за крем-содою. Любив будь-яку солодку воду, пив з пляшки. Пішов і десь засів. Рогов висловив припущення: можливо, загуляв хлопець — у буфеті не тільки безалкогольні напої.

Але нарешті той повернувся. Приніс фруктовий напій. Іронічно поглядав на Павла.

— Ну й землячок у тебе, товаришу старшой. Інтересант. У його розпорядженні — службове купе, от він, уздрівши мене, і покликав до себе. Чуєш, Павле, щось він до тебе має. Допрос мені вчинив. І все — про тебе.

— Що йому треба було?

— Мабуть, краще за мене знаєш. Твоя особа головного кондуктора зацікавила. У нього дочка на виданні є, не інакше.

— То що з того?

— Ніби заради неї до тебе прицінювався. І до нас… Не випадково, мовляв, вас обмундирували. І чому це Павла Чепеля начальником настановили, а не когось іншого. Запропонував головний кондуктор пивця — хотів розшевелити мене.

— Ну, а ти, звичайно, не відмовився?

— А чого ж? Скільки можна дотримуватися сухого закону? Видудлили пляшку на двох. Тоді — ще одну. Земляк твій, Павле, і признається. Я, каже, Павла Чепеля давно знаю і поважаю. Його трохи підучити — і ким завгодно буде. З бідняків, а це ж надійний козир Не треба в анкеті пояснювати. Тобі всюди зелений вогник… Одне слово, Павле, стережися. Підпутають тебе, оженять — і не отямишся.

— Базікало ти, Іване. На копійку пива випив, а верзеш чорті-що. Де й досвіду набрався?

Іван спохопився — не чекав такої реакції.

— Мовчу. Вже й пожартувати не можна. А як серйозно, то чорта пухлого він тебе підпутає. У таких кондукторів дочки завжди міщанки. Розбещує батечко з дитячих літ.

«Ось який він, цей тихоня Кубрак. Вкусить і меду дасть», — подумалося Павлові. Та прикрості від слів Івана не відчув. Його навіть потішило, що Кубрак запідозрив Дениса Лісового в тому, чого не могло бути.

За вікном миготіли далекі вогні, часом виникали заграви: вгадувалися населені пункти, підприємства. Зустрічний пасажирський пролетів з освітленими вікнами, І знову непроглядна ніч. Погойдування вагона, таємничі перестуки на колії, брязкіт.

Незабаром хлопці поснули. Тільки Павло залишився наодинці з думками.

…На високих кручах — силуети монастирської церкви, звивиста кам'яна стіна під зеленим козирком з бляхи. Вперше побачив Гуляйгору, як було йому сім років. Підводою їхали через невеликі села. Він дрімав. Каштанової масті конячка тюпала собі тихо, не поспішала, ніхто її не підганяв. На вулицях — ніякого руху, хіба що десь з-під воріт висуне голову пес, гавкне по-доброму, наче вітається з незнайомими.

Ще не знав Павло, що саме в Гуляйгорі їм доведеться жити. На Поділлі, звідки прибула родина Чепелів на Харківщину, — безхліб'я, злидні; так буде, певно, і тут, бо нічого ж, власне, батькові не обіцяли, тільки й того, що родичі проживають. А батькові сутужно хліб заробляти — інвалід. Таким з війни повернувся. Мати ж і з того радіє, вже не зітхає так часто над дітьми, не назива їх сиротами. Чого ж плакати, як хазяїн з ними.

Нелегко було їм на новому місці. З інвалідського пайка не проживеш, грошової допомоги — кіт наплакав. І звідки візьметься вона, та допомога, коли довкола самі інваліди. Нічого не виробляють ні собі, ні державі, а їсти кожному дай, одежину, взуття дай, махорку — і ту дай. Утриманці держави. А село примонастирське живе із землі. Ще — з базарчика мізерного, а зимою — надбаним у льосі: капустою квашеною, огірками, бурячками для борщу. У кого корова, той ситий. Щодня свіжа копійка за молоко, сир, колотуху. Із першого ж дня, як поселилися в казенній, колишній монастирській, келії, почали про власний курінь мріяти. І щоб землі клапоть. Нехай на краю села. У батька ноги нема, а дві руки, слава богу, є, та й Павло помалу може у землі порпатися, допомагати. Не на цей, то хоч на той рік щось обіцяють, а то ні селяни вони, ні городяни.

Минуло трохи часу, і таки переселилися Чепелі з території, що була на державному забезпеченні, у село, пішли на свій хліб. По той бік брами залишилися інваліди і всі, хто біля них прилаштувався. Серед чесних, війною знедолених траплялися і збайдужілі до праці людці всякої масті: картярі, спекулянти, перекупники, вуличні фокусники, торгівці тютюном, ірисками, цигарками, ворожбити, безталанні богомази, продавці хрестиків, свічок і навіть ладану. З харківського, так званого Благовіщенського, базару перекочували сюди, — хто на тимчасові «гастролі», а хто й на постійно, — всілякого роду пристосуванці, яких латиш Дзеніс називав «люмпенами». До комерції поступово прилучилися і деякі інваліди. З тих, що без виразних ознак каліцтва, сільрада брала за місце, а з соцзабезівців не вимагала нічого: торгуй, чоловіче, пристосовуйся, заробляй на хліб, на сіль. Найспритніші, яким торгувати було нічим, налагоджували потроху власне виробництво: робили вершкове і фруктове морозиво, квас, лимонад, пістони для стрільби, навіть ласощі вищого класу: варений цукор. Торгівля ця то розквітала, то ледве животіла, а все ж існувала до того часу, коли в селі почалася колективізація. Якось відразу підупав у людей інтерес до ярмаркування, вони зажили іншими турботами.

А то став пригадувати перші свої кроки дитячі, коли ще проживали вони на Поділлі. Кінець містечкової вулиці. Дідова хата. Тут початок села. Над місцевістю нависла Замихівська круча. За нею вставало сонце, хоч не раз чув він, що небесне світило у багато разів більше, ніж вся наша Земля. Ось там — за шляхом, за Замихівською кручею — і відбувалася у ті дні революція. Гриміли гармати, після стрілянини повз їхню хату наступали або відступали солдати. Хлопчаки, як і малі ще зовсім, п'яти-шестирічні, добре розбиралися, де білі, де червоні. Однакові шинелі, однакові шапки, тільки у білих — кокарди, а в червоних — зірки. У білих — погони, а в червоних ніяких відзнак. Тільки тренчики, до яких, як треба, можна причепити й погони. Червоні, як вели полонених, то не роздягали їх, не роззували, тільки й того, що вели без поясів. Ну, а як верх брали білі, то на конях гарцювали, а полонених гнали босими, роздягнутими: все реквізоване для «Добрармії», або, як її називала Павлова мати, «грабармії». Скакали бруківкою, викрешуючи підковами іскри. Син- підліток аптекарки Дреслер, будинок якої за високим парканом, на горбку, щоразу висовувався між крислатими гілляками айви, махав то білим, то червоним прапорцем. Упізнавав здалеку, хто наближається. На все життя закарбувалося Павлові в пам'яті, як на його очах упав з дерева на брук разом з червоним полотнищем Дреслер, зрізаний кулеметною чергою. Того разу він помилився: стояв туман, і важко було розпізнати, що то за кіннотники показуються на шляху. Казав батько, що коли у Новій Ушиці остаточно закріпилися червоні, то над могилою сина аптекарки було встановлено стовпчик з червоною зіркою. А щодо самої аптекарки, то вирішено було, що її заклад не підлягає конфіскації, а просто переходить за її згодою у власність Радянської влади. Так несподівано, в силу історичних обставин, склалася доля аптекарки, яка проживала в ті буремні часи в маленькому українському містечку.