Химерні оповідання

Календар людських свят

Ілон Масажист найкраще знає тіло Монодікоса. Він — майстер. І хтось незамінний. Знає кожен квадратний сантиметр його тіла і, коли простягає вперед руки, може відтворити це тіло пальцями, створити невловимий фантом із дотиків, прогладжувань, легесеньких поплескувань, які мають стимулювати кровообіг. Він точно знає, де розташований кожен шрам, і знає етапи їхнього загоювання, знає, де колись були надірвані стегна і чи достатньо зрослися, в якому місці з'явилися гематоми і чи вже розсмокталися, знає кожне стовщення, кожен шов, кожен слід після перелому, кожен м'язовий блок — усе це його господарство, яким він із найбільшою старанністю займається вже двадцять чотири роки. Раніше це робив його батько. Ілон знає також, що колись його втратить, бо не має сина, якому міг би його передати.

Але має доньку.

Недавно привела її додому поліція. Відтоді Ілон Масажист щоденно перевіряв, о котрій годині вона вертається, старанно обнюхував її, а одного разу зробив їй тест на наркотики. Той нічого не показав. Проблеми Орести мали інший характер. Виглядало на те, що дівчина страждає від якогось роду гнівної депресії, що можна би було приписати гормонам і вікові бурхливого дорослішання.

Стосовно доньки він мав величезне, тривале і щораз більш стужавіле почуття вини. Але не з тієї причини, що не зміг зарадити хворобі, а потім смерті її матері. Не тому також, що бракувало йому для доньки часу і що навіть коли не працював і частіше бував удома, не знав, як із нею розмовляти і взагалі, що мав би їй казати, якби вже почали розмову. Ішлося не про це. Ілон Масажист просто шкодував, що вона взагалі народилася, оскільки, найімовірніше, не чекало її в житті нічого доброго. Саме так він думав і дуже тужив, що породив її, що спало їм із дружиною на думку щось таке, як дитина. Була вона його недоглядом, його гріхом.

Їй уже виповнилося шістнадцять, але виглядала вона все ще по-дитячому. Мала довге кучеряве волосся, і лицем була схожа на нього, через що не виглядала надто вродливою. Він бідкався її майбутнім і хоча добре знав, що вона не зможе продовжити його справу, вчив її своєму фахові. Але вона, треба щиро про це сказати, зовсім не рвалася до науки.

Якось вона прийшла зі школи трохи раніше, коли він уже виходив, і сказала:

— Ілоне, у мене буде спати моя приятелька.

Він стривожився. Глянув на помешкання очима гостя — важко було не помітити, що воно захаращене й темне. Коли він, не протестуючи, шукав додатковий комплект ключів, то дізнався ще, що приятельку звуть Філіпа і що вони знайомі вже кілька місяців.

Увечері, коли та прийшла, його здивував вигляд дівчини. Він мав враження, що вона значно старша, ніж твердила, що була зрілою жінкою, чого навіть її хлоп'яча фігура не могла приховати. Вітаючись, дівчата поцілувалися в уста, йому вона подала руку. Глянула в очі швидко, але так інтенсивно, що він відвів погляд. Потім, щебечучи, зникли в кімнаті Орести. Коли він уранці встав, там усе ще панувала тиша.

Дорога з дому на роботу забирала в Ілона Масажиста двадцять хвилин пішки. Спершу йшов берегом сильно забрудненої ріки, яка несла свої темні, гнівні води з тихим бурчанням. Потім переходив через міст, де щоденно маніфестували люди, які успадкували якийсь давній протест — ніхто з перехожих не пам'ятав уже, про що йшлося. Вони стояли в мовчанні з вустами, заклеєними чорною стрічкою, від ранку до полудня, потім, після перерви на обід, їх заступала друга зміна.

За мостом була урядова дільниця; щоб увійти туди, він мусив показати перепустку. Тут було майже пусто, гомін міста розпливався у брукованих завулках, деформувався на обірваних карнизах і перетворювався на дивні відлуння на розкішних подвір'ях.

Іноді Ілон Масажист мав неспокійне відчуття, що калюжі і плями на штукатурці якось між собою корелюються, розмовляють, граються своїми формами, домовляються, пліткують про людей, мешканців цього темного міста. І завжди впадали йому в око якісь ремонтні бригади, які щось лагодили. Під час зварки на хвильку робилося гарно — іскри розбризкувались на всі боки, а калюжі кольору іржі ловили їхній блиск і якусь мить висвітлювали на своїх екранах.

Ілон не вмів марнувати час, тож тільки-но опинявся у своєму королівстві, одразу починав готувати обладнання, змішувати олії, виготовляти мазі. Часом просто робив порядки, незадоволений браком відповідної старанності, яку виявляли прибиральники. У Сірі Дні він працював досить інтенсивно — масаж усього тіла відбувався двічі на день, вранці і ввечері. До цього додавався окремий масаж стоп, поєднаний з акупресурою. Тоді він вдавався до допомоги спеціально приділеного йому рекона. Кілька днів тому Ілон вирішив також застосувати так звані струми Плессі, які в минулому десятилітті винайшов науковець із Університету і які в незвичайний спосіб стимулювали з'єднувальну тканину. Після кожного масажу мусив також нанести всі найдрібніші зміни на мап-тіло. Вечір він використовував для підготовки інструментів.

За традицією після кожного сезону знаряддя треба ховати у спеціальних металевих скриньках. Тому для Ілона Масажиста кожен рік одразу після Великого Дня починався однаково — відкручуванням заіржавілих гвинтиків зі сховків, де зберігалися інструменти на цей період. Гвинтики іржавіли від агресивної вологи, і з них сипався темно-червоний порошок. Ще малим хлопцем він казав батькові, який займався тим самим, що й він, що з гвинтиків тече кров. Його батько був масажистом-реконом упродовж тридцяти восьми років, поки не помер, а тоді — згідно з традицією — його спадкоємцем став Ілон. На жаль, оскільки сам він має дочку, то в майбутньому буде вимушений передати свій фах комусь іншому. Це буде Альдо, син одного з реконів; треба визнати — здібний. Ілон терпляче вчив його, але серце його сповнював біль, до якого він із часом звик.

Тож іржа сипалася йому на пальці, дрібний пил залишався на рукаві. Металеві сховки іржавіли, і дверцята не прилягали щільно до стіни. Колись сховки робилися з пластику, але його з'їли спеціально виведені бактерії. Раніше їх випустили в море, щоб вони розклали пластикове сміття, але вони з часом вийшли на сушу, і їхньою жертвою став увесь пластик на світі. Від речей зі штучних матеріалів залишилися ледь-що зотлілі скелети, фантом людської цивілізації. Люди повернулися до металів, тим паче що бактерій винищити не вдавалося. Металу, однак, весь час бракувало, та й коштував він дорого, і там, де можна було, його заміняли каучуком і деревом. Сейфи Ілона Масажиста були, однак, із найкращого металу, що, проте, не вберегло їх від всюдисущої іржі. Труднощі створювало також те, що закручували їх гвинтиками з напівкруглими голівками. За багато років голівки витерлись, і рівчачок став надто плиткий, тому їх закручування й відкручування було справжньою мукою.

Період одразу після Великого Дня — це час хірургів і ортопедів, діагностика переломів і забоїв, швидка допомога в невідкладних випадках. Гіпс від переломів, зміцнення опірності. Робляться докладні обстеження мозку й серця, перевіряється склад крові. Не можна допустити до критичної ситуації, як це було, наприклад, дванадцять років тому, коли Монодікос підхопив метаболічний ацидоз. Вибухнула паніка. Ілон протягом кількох зловісних днів приглядався до зусиль лікарів і нічого не міг зробити.

Щоденно відбувалася коротка нарада всього колективу найрізноманітніших спеціалістів. Ілон тримався фармацевтів, йому подобався їхній спосіб мислення: що на все знайдеться якийсь цілющий засіб і що немає безвихідних ситуацій. Часто заглядав до них — як вони варили, розтирали, змішували. Запах коштовного бджолиного воску змішувався у нього в носі з м'ятою та евкаліптом, коли він нахилявся над кадобом, у якому готувалися припарки. Найбільше його цікавили шрами. Іноді вони виявлялися такими товстими та глибокими, що не давали можливості його всезнаючим рукам дістатися до м'язів. Мусив лавірувати між ними, як корабель між скелями. Деякі місця, як-то долоні й передпліччя, були суцільними, ніколи до кінця не загоєними шрамами. Тому він і вправлявся на мап-тілі, зробленому з найкращої гуми, на якому скрупульозно відображав найдрібніші навіть деталі тіла Монодікоса; на цьому фантомі готував кожен рух старанно обдуманого масажу.

Вдома — про що ніхто не знав, окрім, звичайно, Орести, — він мав друге мап-тіло, нелегальне. Тримав його на веранді, де влаштував собі домашній кабінет, прикривав ковдрою, проте людські форми завжди проглядали з-під накриття і збуджували в ньому почуття вини. Справжнє живе тіло Монодікоса перебувало в Підземеллях Палацу, в спеціальних, кліматизованих і постійно знезаражуваних приміщеннях, де воно приходило до тями, під'єднане до крапельниць, під випромінювальними лампами, оточене всіляким потрібним обладнанням. Приватне, нелегальне мап-тіло в домі Ілона Масажиста було досконалим фантомом. Він дістав його від батька і вдосконалював роками. Проводив над гумовою постаттю по кілька годин щодня, терпляче наносячи на неї кожну зміну, відображаючи кожен квадратний сантиметр справжнього тіла. Мап-тіло було манекеном із м'якої гуми, колись дуже піддатливої і пружної, а сьогодні, на жаль, — крихкої та потрісканої. Гума на дотик нагадувала людське тіло, ніби делікатне, але яке створювало рішучий опір. Коли він виймав мап-тіло й поміщав його на масажному столі, то мав відчуття, що бере участь у якомусь ритуалі, що робить освячену, небуденну річ. Йому краще було погодитись, ніж боротися з тим дивним відчуттям, тому, поклавши манекена на стіл і відкривши його гумову наготу, він відступав на крок і виконував щось схоже на поспішний уклін. До цього, ясна річ, він відбував такий самий ритуал очищення, як перед справжнім тілом Монодікоса. Він знав, що це абсурдно, але ця процедура дозволяла йому краще зосередитись і повністю трансформуватись у власні долоні. Колись, аби прощати смуток — він не пам'ятав, чи було це невдовзі після смерті дружини, чи значно пізніше, коли перестав про неї думати, хоча осад меланхолії залишився в ньому вже назавжди, — він проводив довгі тихі години, моделюючи обличчя Монодікоса; йому вдалося відтворити його довгасті риси, великі очі й довгий делікатний ніс, обличчя водночас людське і нелюдське. Він усвідомлював, що припустився богохульства. Коли працював над шрамами, то закривав його обличчя шаликом із гарусу в чорно-жовті смуги. Мап-тіло він тримав для Орести, щоб вона практикувалася. А те обличчя зробив для себе, щоб завжди почуватися ніяково і пам'ятати, в чому бере участь.

У цьому сумному Сірому Часі, коли вогкість проникала всюди і під її впливом іржавіли всі гвинти, завіси, з'єднання і зварні шви, стосунки з донькою зазвичай приходили в норму — тепер, може, ще й завдяки Філіпі, яка дедалі частіше залишалася в них на ніч. Ореста віднедавна почала приходити до нього на веранду, мовчки приглядалася до підготовки інструментів і нанесення всілякої інформації на мап-тіло.

Вона завжди допомагала йому відчищати гвинти від іржі й чистити скриньки. Тоді він крадькома дивився на її руки — чи вони б надавалися. Так, надавалися б. Вона мала великі долоні з гарними нігтями. Пальці радше не були занадто тонкими, і це добре. Зате були сильними, певними. Завжди теплими.

Однак інструменти волів чистити сам. Старанно полірував кожну їхню найменшу частину. Це були старі електроди для збудження м'язів, розтяжки, еспандери, прогумовані підкладки, вулканічні камені для розігрівання хребта й безліч інших ґаджетів, які використовуються при масажах. Дістав їх від батька й невдовзі мав передати Альдо. Донька подавала йому ганчірки, відкручувала слоїчки з пастою для чистки. Часом щонайбільше водою з оцтом протирала поверхні підкладок. Говорили вони при цьому мало. Він бачив, що їй швидко набридає стирання шорстким папером зашкарублостей, зумовлених діянням всюдисущої вологи.

— Оресто, ходи, попрактикуємось, — постійно намовляв її. Часом не міг при цьому стриматись, аби не покласти руку їй на плече явним жестом начальника, який означав, що він врешті-решт її батько і має нею опікуватись.

— Навіщо? Тільки час гаяти, — найчастіше відповідала вона.

Цього разу слухняно підвелася, однак не для того, щоби практикуватися. Обернулася до нього і — як колись, коли була дитиною, — поклала йому голову на груди. Він застиг, здивований і зворушений.

— Тату, як це закінчиться? Адже це не може тривати вічно, — запитала його через сорочку, через ребра й грудну клітку, не дивлячись на нього. Його серце тьохнуло.

Вона питала його про це багато разів. І ніколи він їй на це запитання не відповідав.

Дівчина підійшла до мап-тіла і зсунула рушник, який упав на підлогу відслонивши величезну кількість значків на животі й грудях. Безліч ліній, кружечків, зигзагів, заштрихованих полів. Виглядало це як мапа воєнного фронту. Завдяки використанню олівців різного кольору виразно було видно, як прогресує знищення.

— Що це таке? — запитала про заштриховану сірим ділянку завбільшки з половину долоні. — Знову удар мечем?

Він тішився, що вона пам'ятає терміни, яким він її навчив.

— Ні, це німа ділянка, — відповів, не дивлячись на неї. — Вона вже значно більша, ніж була кілька років тому.

Він не казав їй усього. Ніколи їй не розповідав, що діялося п'ять років тому, коли протягом цілих трьох днів життєві процеси Монодікоса верталися, щоб знову зникнути, чимраз слабші й слабші. Не допомогли чотири серцево-легеневі реанімації, дуже інтенсивні. Потім настала емболія, і треба було оперувати мертве тіло й мати надію, що воно прокинеться. Тоді, отих п'ять років тому, повернення виявилося особливо різким, мозок знову зазнав пошкодження, дуже серйозного, а після всього з'явився параліч правої частини тіла включно з обличчям — це було дуже помітно. Усе пішло не так, як повинно.

- Це значить, що немає вже тут чуття, так? Знищені нерви? — запитала.

Він притакнув.

— Заслони його.

Він глянув на неї. Її гладенькі щічки зарум'янилися, коли вона дивилася на ляльку і водила пальцем по лініях. Темне волосся затулило половину обличчя. Його раптом охопила зворушеність. Нікого він не кохав так, як її. Йому довелося проковтнути слину.

— Ну, добре, відновлюємо навчання. Я щоденно вчитиму тебе, — він відклав ганчірку й підійшов до неї. — Покажи долоні.

Вона відрухово простягла їх перед собою. Він міцно схопив їх, якийсь час стискав у своїх, а потім приклав собі до вуст і хухнув на них. Вона висмикнула їх, засоромлена цим неочікуваним припливом чулості.

— У тебе чудові руки: великі, міцні й теплі. Ти сильна й розумна. Можеш візуалізувати дотик, зі своєю уявою ти робитимеш чудові мапи.

— Тату, це безглуздо… Мені це гидко, — вона відвернулася й зупинилася біля дверей, наче хотіла вийти; якийсь час роздумувала й нарешті сказала: — Мені гидко від того, що ти робиш.

Він з'явився триста дванадцять років тому. Були начебто ще й інші, хоча більшість людей має труднощі, аби собі уявити тих інших. Такі самі, як він? Як це може бути? Адже він є тільки один. Монодікос. Винятковий, Єдиний, Довершений. «Цілісінький», як казали про нього дітям, які відтоді виростали з почуттям власної недосконалості й неповноти. Не існує множини від імені Монодікос. У якийсь спосіб ця одиничність була умовою святості, тому про інших мовчали. Якби були інші, люди дійшли б до політеїзму, до якоїсь примітивної та дитинної віри в те, що чудо може бути загальним, може бути розмножене. Тоді, однак, чудо перестає бути чудом. Тому про інших не говорили.

Він прийшов, коли був усім найбільше потрібний, коли катастрофа з пластиком знищила не тільки будинки, фабрики й лікарні, але також поставила під сумнів деякі поняття. Справу знищення доповнила війна. Коли падали супутники, то виглядали вони як снаряди, як ножі, націлені в Землю. Люди не могли пригадати слів, а коли їх бракувало, не можна було їх використати, а значить, і описати ту частину світу, яка відходила в небуття, а якщо її не можна було описати, то про неї й не думали. А якщо не думали, то й забували. Прості вправи на неіснування.

Усі вважали, що він прийшов у відповідь на їхні прохання, що відповів на благання. У гімні, який співають під час свят, говориться, що «відкрив він тоді брами пекла», а потім довго тривала дискусія, чи існує слово, що означає протилежність «пекла», але ні, не було такого слова. Принаймні ніхто його не пам'ятав. У Ілона пекло завжди асоціювалося з гвинтами у скриньці, і він уявляв собі, що оті брами пекла відчинялися з потворним скреготом, як його коробки з інструментами, хіба що їхній скрегіт було чути на весь світ. Монодікос прийшов, і, власне кажучи, — так вважає Ілон Масажист, — ми повинні забути, чи були з ним інші, чи ні, і всю оту балаканину, звідки і як. Це тема дискусії для ліцеїстів — дорослі люди не мають потреби в таких обговореннях.

Він з'явився і дозволив себе впіймати, і віддався в руки людей. Від того моменту все зло світу було затримане. Принаймні усі в це вірили.

Ореста останнім часом рідко бувала вдома. Тоді він входив до її кімнати й зупинявся посередині, приглядаючись до предметів, які їй належали: до книжок, нічної сорочки, перекинутої через спинку старого стільця, щітки, на якій поблискували поодинокі волосинки. Дивився на її плюшевого жовтого пса, якого вона назвала Пиріжок, ще коли не навчилася як слід говорити, на туалетний столик, де вона з великою старанністю розставила косметику, успадковану від матері, — висохлі помади в дерев'яних футлярчиках, порожні флакончики від парфумів, запах яких давно розпався на атоми. Сунув поглядом по полицях із її все ще дитячими книжками — ілюстрованими пригодами казкових героїв і рожевих принцес. Колись серед шкільних підручників він знайшов купку брошурок у червоних обкладинках із недбалим друком всередині. Одна з них мала назву «Світ для змін. Філософія лагідної революції». Коли розгорнув, його очі зупинилися на внутрішній сторінці обкладинки, де вона олівцем записала речення, а після кожного з них стояв знак питання. Він мимоволі запам'ятав їх, злий на свою пам'ять, яка відтоді не давала йому спокою.

«Якщо світ створений за людськими мірками, то чому ми відчуваємо, що він переростає нас? Чому природні справи здаються нам жахливими або сороміцькими? Звідки ми знаємо, що щось є добрим, а щось поганим? Звідки в нас здатність суворих суджень? Чому світ є світом нестачі? Чому завжди існує недостача — їжі, грошей, щастя? Чому існує жорстокість? Адже немає жодного раціонального обґрунтування… Чому ми можемо дивитися самі на себе, неначе дивимося на чужу людину? Чи це те саме око — те, яке дивиться, і те, яке ми бачимо? Хто ми, звідки ми взялися? Ким є Монодікос? Чи Монодікос добрий? Чому він такий слабкий і дозволяє все, що з ним виробляють? Чи наш світ спасенний?»

Він придивлявся до її дитячого ще почерку з м'якенько витягнутими вниз хвостиками в «р» та «у». Вони були крапельками, які висіли на рядочках письма, немовби всі ті запитання мали розчинитися й сплинути, як дощ.

Однієї ночі він повернувся пізно й побачив, що в неї ще світиться. Тихенько постукав у її двері. Вона швидко погасила світло і вдавала, що спить. Він не дав обманути себе, попри все увійшов і сів біля неї на ліжку. Відгорнув їй із обличчя волосся. Подумав, що відповість на всі її запитання, так як уміє, але злякався, що тоді виявиться, що він копирсався в її речах.

— Існує економіка спасіння — сказав. — Усе, що добре, треба купити дорогою ціною. Самі ми не могли цієї економіки ані пізнати, ані використати. Ми мали поганих бухгалтерів, які вузько бачили і не все розуміли. За добро треба заплатити. І це весь смисл цієї економіки: простий і слушний, цілком очевидний уже триста дванадцять років. Тому щороку, в час найбільшої темряви приходить Великий День і те, що йому передує. Розумієш?

Вона не розплющила очей, коли він говорив, але її повіки тремтіли. Через якийсь час сказала:

— Тату, Філіпа житиме з нами постійно протягом якогось часу. Вона спатиме в моїй кімнаті.

Дбайливо вибудовувана хвилина інтимності розвіялася.

— Я рекон, я не можу приймати під свій дах людей із вулиці.

— Тату, лишень кілька днів, щонайбільше тиждень-два. Вона не має куди йти. Чоловік її бив. Забрав у неї дитину.

Ілон встав, абсолютно заскочений цим раптовим вторгненням світу до свого дому.

— Звідки ти її взагалі знаєш? Вона не подруга для тебе.

Ореста пирхнула.

— Я вільна людина. А це також і моя квартира, від мами, — кинула вона й відвернулася до стіни.

Того року Явлення виглядало досить скромно. Через ливні дощі урочистість відбулася в Палаці під оком камер. Передавали тільки телевізійний репортаж, у якому Монодікос, одягнений в урочистий костюм, ставав Форосом, Який Несе в Майбутнє. Відкриті плечі й грудна клітка блищали, і важко було здогадатися, що перед цим візажисти присвятили їй кількадесят годин праці. Так само гарне, характерне обличчя Монодікоса виглядало чудово. Зрештою, камери ніколи не під'їжджали надто близько.

Ілон, який стояв із Альдо в студії, був гордий результатом своєї праці. Монодікос іще не ходив, але його хребет був у доброму стані, і зламана плечова кістка зрослася дивовижно швидко. Одразу після церемонії Явлення його відвезли до Палацу, й Ілон вже не мучив його масажем. Монодікос мав повечеряти самотньо.

Ілон, теж самотньо, повертався додому. Люди починали виходити на вулиці, бліді після Сірих Днів зими, — робили покупки, на лотках з'явилися перші весняні квіти. Починалося довгоочікуване народне гуляння, велике радісне свято об'їдання й пиття, свято кохання, народження дітей і планування майбутнього. Явлення було поверненням світу в стару колію, мало запевнити людей, що все діється так, як і повинно діятися.

Він ішов повільно і приглядався до міста, сповнений відчуття добре виконаного обов'язку, того відчуття, яке завжди успішно рятувало його від западання в меланхолію. Дощ змивав усюдисущу іржу й утворював маленькі червоні струмочки, які, підштовхувані своїм інстинктом, уперто поспішали до поєднання з рікою. На мості з причини свята не було протестів, тому той видався йому дивно запустілим. Він купив проліски і прив'ялу гілочку квітучої форзиції. Відколи вдома готувала Філіпа, він уже не ходив на закупи, а залишав на столі гроші, які в руках обох жінок чудесним чином перетворювалися на різні страви. Що сьогодні вигадає Філіпа? Чи існує ще якась страва, якої Філіпа не вміє приготувати? Найчастіше вони залишали йому їжу в холодильнику, бо вертався він пізно. А вертався пізно, бо не хотів із ними їсти. Його непокоїла присутність Філіпи, йому здавалося, що вона невдало прикидається кимось іншим, імітує чуже життя, як нетля, яка на крильцях має візерунок кори дерева, хоча дерево вже перестало існувати.

Ілон увесь час думав про одне й те саме — про тіло Монодікоса.

Монодікос мав бронзово-коричневу суху шкіру, особливо на литках і плечах. Вона бувала шорстка, погано приймала навіть найкращі зволожувачі. Деякі з тих мікстур були створені спеціально для нього в лабораторіях Палацу, цілий колектив фармацевтів працював для його шкіри й щороку готував для нього нові суміші. Його струнке покремсане тіло лежало розтягнуте на столі, повному датчиків. Дихав він рівно, тридцять три рази на хвилину під час сну, сорок — коли не спав. Ілон добре знав цей ритм. Коли він чув його, то одразу заспокоювався, можна навіть сказати, що западав у стан, який нагадував медитацію.

—- Подай мені олію, — пошепки сказав він, повернувши голову до Альдо. Хлопець обережно налив у розкриту долоню Ілона кілька крапель олії. Вони відчули в ніздрях її гострий інтенсивний запах. Плечі Монодікоса ворухнулися, наче він глибоко вдихнув. Альдо дивився на руки свого вчителя, зосереджено проводжав очима кожен рух його долонь і пальців, дрібні відрухи, які викликали легенькі цілющі вібрації. Він був кмітливий і добре підготований до свого фаху в школі, де чотири роки вчився фізіотерапії. Знав по-грецьки назву кожного найменшого м'язу. Ілон раз по раз кидав крадькома на нього погляди, насолоджуючись його захопленням. Намагався покохати його, як сина, бо знав, що без цієї любові не зможе передати йому того, що в цій роботі найважливіше, — дивного м'якого почуття, яке з'являється раптом звідкись із глибин тіла і ставить усе наше «я» в готовність до втрати меж. Ідеться про співчуття. Без нього нікому не можна допомогти. Альдо мав його, він був не тільки дуже здібний, але й вразливий. Проте Ілон волів би, щоб на його місці була Ореста.

— Бачиш, — казав далі Ілон Масажист своєму учневі, — масаж стабілізує час, бо тільки час тіла є справжнім. Як же легко його зіпсувати. Якби не масажисти, світ запав би в хаос.

Монодікос був сьогодні спокійний і розслаблений; може, саме так діяло вчорашнє вино до вечері. Мабуть, заснув. Ілон ніколи не озивався, коли масажував, Монодікос цього не любив. Колись, за часів батька, йому пускали музику. Але потім перестали. Ілон-бо знав, що Монодікос є майже глухим від часу, коли двадцять п'ять років тому його могутньо вдарили по голові. Уся скронева кістка потріскалася, а її уламки пошкодили мозок. Операція тривала довго, привезли могутні мікроскопи, і спеціалісти з'єднували нерви, тонші від волосини. Від того часу Монодікос не говорив. Обстеження показали, що всі пошкодження мозку регенерувалися, попри це Монодікос навіть не пробував говорити, наче втратив інтерес до комунікації з оточенням. Ілон чув його голос дуже давно, під час першого року своєї служби, але вже не пам'ятав його. Пригадував лишень, що здався йому тоді «зношеним» — так він його назвав, — але насправді не знає, як він звучав.

Альдо все ще захоплено дивився на руки Ілона Масажиста, рекона, майстра відновлення здоров'я, від якого він перейме службу, і знав, що через хвилину муситиме повторити всю процедуру дотиків, прогладжувань і розминань на мап-тілі. Ілон тихо говорив:

— Дивися, що я роблю, дивися, як одним рухом пробую сягнути трохи глибше, під поверхню шкіри, поміж м'язи. Можу дотиком відрізнити енергію самого м'язу і його прикріплення, вони різні. Дивися сюди: цей м'яз легко вібрує, кожен інакше, а прикріплення — вже ні. Це має зв'язок із судинами, які переносять кров. Кров — це чудовий винахід, Альдо, — Ілон кашлянув і стишив голос до ледь чутного шепоту, обмежився мало не самим лиш рухом вуст. — Він має дещо інший склад крові, несе значно більше кисню, це теж відчувається пальцями.

— Відчувається кисень?

— Ні, не кисень. Сам колись побачиш: це тіло має немовби більше волі, сили. Сам побачиш.

Хлопець замовк. Коли він потім працював на мап-тілі, Ілон повернувся до проблеми крові:

— Десь сорок років тому його кров досліджували дуже детально. Ми знаємо її склад, але не знаємо до кінця, що з цього складу виникає. Вона не так уже й сильно відрізняється від крові нас усіх, а однак більш насичена киснем — ми не могли б її вживати. Гадаю, що якби це було можливо, ми вживали б саме таку кров, — він трохи відсунувся, аби хлопець краще бачив, що він робить. — І якби вона мала якусь цілющу вартість, ми б вирощували його задля крові, — несподівано додав він і сам злякався того, що сказав.

Хлопець занепокоєно подивився на нього, а потім удав, що нічого не було сказано. Відвів погляд.

Ілон добре знав, звідки цей неспокій, і сам теж волів про це не думати. Коли ще були дозволені медичні експерименти пов'язані з Монодікосом, вірили, що якби вводити сироватку з його крові людям, то це лікувало б їх від усіх хвороб. Але ті експерименти були покинуті, коли змінилася влада, і, правду кажучи, це принесло Ілонові полегшення. Зараз узагалі не вважають, що Монодікос має тіло, хоча водночас усе залежить від тіла Монодікоса. Так само, як не кажуть, що він стікав кров'ю, а просто «червонів», що його не вдарили, а «торкнулися», і не зламану ногу мав, а «надтріснуту кінцівку». Тому Ілон, рекони і фармацевти були начебто таємним підрозділом, який займається чимось, що існує тільки туманно. Скандалом було б, якби дискутувати в засобах інформації, наприклад, щодо стану печінки Нашого Брата Монодікоса, Фороса, Який Несе в Майбутнє.

Коли вони обідали у великій, майже порожній їдальні Клінік, Ілон крадькома приглядався до Альдо, бо спала йому на думку шалена ідея, що міг би його познайомити з Орестою. Як його дружина, вона мала б доступ у Клініки, вони могли би працювати разом. Альдо був молодший від Орести й здавався зовсім хлопчиськом — це виглядало б так, ніби одружити між собою дітей.

Він через стіл простягнув до нього долоню й показав йому її внутрішній бік. Іще відчував там слід після дотику Монодікоса. Так Монодікос завжди дякував йому — погладжував пальцями його долоню. І ще кільканадцять хвилин Ілон відчував це місце, наче його легенько било струмом. Альдо несміливо торкнувся його долоні пучкою пальця, відчув хіба легеньку вібрацію, бо підняв очі на вчителя — глядів здивовано і з повагою. Альдо, який у масажі брав участь тільки як помічник і свідок, не міг іще торкатися Монодікоса, стояв лишень поблизу, витягуючи голову, щоб побачити якнайбільше. Нагадував Ілонові його самого роки тому, коли він супроводжував батька.

Батько Ілона був творцем теорії, що говорила про зв'язок пам'яті з тілом — концепції, яка вже міцно закріпилася у свідомості масажистів. Але зрозуміло, що ще тридцять років тому цю думку вважали шахрайством. Батько доводив, що стимуляція кожного сантиметра тіла зумовлює збудження тільки йому властивої пам'яті і що тіло має на своїй поверхні точки, якими вмикаються припливи спогадів. Він вивчав це на сотнях людей і створив багатовимірну мапу, бо відкрив, що сенсори пам'яті розташовані не тільки у верхньому шарі, але також у кількох глибших, тому ця модель шкірної пам'яті має бути багатовимірною.

З часом усіма була визнана істина, що тіло зберігає пам'ять минулих подій і переживань, що тримає їх у собі, наче в архіві. Ніхто вже зараз не заперечить цілком очевидні докази науки, що зветься сомологія, і такі основні закони, як закон, названий ім'ям батька Ілона, Tea: чим глибші м'язові шари тіла і чим ближчі до сонячного сплетіння, тим старшими є спогади. Сьогодні лікарі, а особливо масажисти й психотерапевти, широко послуговувались мапами тіла, знаючи, що з нього можна вивільнити найбільш слабкі спогади за допомогою відповідних притискань і масажів.

У цей спосіб батько Ілона працював із Монодікосом. Тоді Монодікос ще говорив. Але що чув Тео, які Монодікос мав спогади? Батько робив якісь записки, але напевно не залишив їх синові. Може, їх знищили? Може, не було вже потреби, аби хтось знав, звідки взявся Монодікос і ким був. Може, краще взагалі не ставити собі цього запитання, бо він не повинен мати ніякого минулого. Історія Монодікоса починається від того дня триста дванадцять років тому, коли його знайшли в пустелі.

Але Ілон Масажист на своєму приватному мап-тілі, тому, яке лежало сховане на веранді, тому, успадкованому від Тео, тому, яке мала колись отримати Ореста, бачив те, що залишив йому батько: океан знаків, позбавлених змісту, всі можливі комбінації — від альфи до омеги.

З приходом весни Філіпа оселилася в них на постійно. У лазничці сушилася її білизна, вигляд якої завжди засоромлював Ілона. У холодильнику на виділеній їй поличці стояли контейнери з антиалергічними продуктами. На світанку вона виходила на роботу (він іще не дізнався, що вона робила: вона завжди відкараскувалася). Бачив її він рідко, раз на тиждень, коли у святковий день вони разом обідали. Ореста стала спокійнішою, старанно вчилася, через рік мала екзамени, після яких збиралася зайнятися навчанням на вищому рівні, але дівчата мусили отримати більше балів, ніж охочі хлопці, і завжди для них бракувало місць. Ілон мав, однак, надію, що завдяки його становищу їй дозволять подальше навчання. Що він робив у цьому напрямку? Він набрався мужності й попросив протекції у головного рекона. Той із розумінням покивав головою. Він здавався прихильним. У його жестах проглядало ледь приховуване почуття вищості, він сам мав трьох синів — усі вони готувалися стати реконами, а один із них мав отримати в майбутньому посаду по батькові.

Він бачив головного рекона майже щоденно. Високий чоловік із сивою бородою, який ніколи не виявляв ніяких емоцій. Усі мали зараз багато роботи, бо, як виявилося, Монодікос у цьому році гірше приходив до тями, рани не гоїлися так швидко, як завжди. Головний рекон наказав провести детальні обстеження. Підозрювали інфекцію, але не знали, як її лікувати. Взагалі до цього часу не здавали собі справи, що Монодікос може підхопити будь-яку інфекцію. Ілон намагався масажувати дуже обережно. Іноді так сильно боявся торкнутися цього нещасного покаліченого тіла, що задовольнявся звичайним заспокійливим погладжуванням. Фармацевти вигадали зараз нові компреси з північного моху, який мав регенераційну і збуджувальну дію. Перетворювали Монодікоса кожного ранку в напівлежачу, темно-зелену, оброслу мохом статую, перед якою розставляли мисочки з пахкими есенціями, які підсилювали лікування. Ілон цілу весну домальовував на своєму мап-тілі нові значки. Там, де Тео загадково написав «дитинство-вода», Ілон, його син, надписував «розірваний двоголовий м'яз», а там, де був «вид чорних сонць», додавав «надірване ахіллесове сухожилля»; під малесеньким написом «матка» (зі знаком запитання) була «гематома над сідницями» (могутня, фіолетова, загоювалася кілька місяців і ще не зникла); далі зі словами «товариші подорожі», «білий світанок над океаном», «причалювання» сусідували «поламані кості лівої долоні», «вивих таранного суглоба», «розбита колінна чашечка», «внутрішня кровотеча» (мав для неї спеціальний значок), «пошкодження підшлункової залози». Гумова фігура пропадала під тим письмом болю.

Протягом останніх років Повернення систематично, хоча й незначно, на секунди, затримувалось. Це дуже непокоїло реконів, хоча під час щорічних передач у Великий День, коли камери всього світу, скеровані на долоні Монодікоса, чекали на перший рух його пальців, це здавалося непомітним. Чи решта глядачів в усьому світі здавала собі з цього запізнення справу? Ілон думав, що ні, ніхто цього офіційно не помітив. А якщо навіть і так, то не можна було би про це говорити, і публічно цього не оголошували. Зрештою, люди були надто зосереджені на наїдках, які чекали в холодильниках, на свічках, готових бути запаленими від одного звичаєвого сірника, на настроюванні інструментів, щоб у родинному колі заграти й заспівати нарешті «Прийшов гість у наш скромний дім». Тільки рекони здавали собі справу з розтягнутих секунд, зі слабкості перших нервових імпульсів, що відмірялися чутливими приладами, повними мідних проводів і ламп. Ілон боявся, що коли-небудь це не вдасться, що Явлення не відбудеться. І це, безумовно, означатиме кінець світу. Виглядає на те, що він був чоловіком грішним і не надто ревним у вірі. Бо все ж таки — внаслідок того самого чуда, яке регулярно стається кожного року вже триста дванадцять літ, — Монодікос, Форос, Який Несе в Майбутнє, пробуджувався. І відтоді Ілон Масажист майже не виходив з роботи. Так було протягом усього часу Сейри, коли панували порядок, ситість і задоволення, а Монодікос завдяки зусиллям цілого полку реконів приходив до тями.

Час Гармонії ритуально починався від прогулянки містом, єдиної такої в році. Виглядало це дуже природно і спонтанно, але було скрупульозно підготоване. З тактовної відстані поліцаї в цивільному пильнували їхній невеличкий кортеж. У фургончику, який мав на боці напис «Квіти», містилося найсучасніше медичне обладнання. Трохи далі стояв великий автобус із затемненими шибами, повний солдатів.

Вийшли вони трохи раніше, якраз перед полуднем, — Монодікос на візочку і розпорошений почет, — щоб використати гарне літнє сонечко, бо метеорологи застерігали, що пополудні йтиме червоний дощ. Візочок штовхав особисто головний рекон; за ним ішла тактовна охорона. Ілон і Альдо теж ішли в цьому негустому натовпі трохи ззаду. Ілон зі свого місця бачив широкі плечі Монодікоса і його голову, прикриту каптуром. Великі темні окуляри ховали половину його маленького довгастого обличчя.

Кортеж, як і щороку, проходив через базар. Люди чекали тут від раннього ранку, хоча надмірне вираження симпатії було заборонене. Їм не дозволяли підходити ближче, але вони однаково приязно протискалися, атмосфера ставала вільною — завжди так було поблизу Монодікоса: в його присутності покращувався настрій, росла довіра, всі відчували легкий хміль у головах. Моно, Наш Брат, відповідав усмішкою з-під каптура — трохи кривою та болісною. Каптур не заслоняв усього. Люди подавали йому через охорону дрібні подарунки — букетик квітів, шоколадки, старовинного ведмедика з гуми, що лущилася. Головний рекон брав у нього ці речі й передавав назад, де вони зникали в саквояжах охорони.

Ілон користувався нагодою і стишеним голосом повчав молодого схвильованого Альдо:

— Бачиш, як добре тримає голову: вчора я розмасажував йому шию — і одразу є результати. Масаж у цю пору року має бути легкий, розслаблювальний, бо м'язи вже майже повністю прийшли в норму, а під шкірою з'явився навіть тонесенький шар жиру, внаслідок чого сама шкіра є м'якою та зволоженою…

Так він казав, але Альдо слухав тільки одним вухом. Він вихилявся, щоб крізь тлум побачити, що діється попереду. Там зчинилося якесь замішання, бо весь кортеж зупинився.

Монодікос щороку охоче затримувався біля ятки з футболками, і там завжди влаштовували невеличкий спектакль. Вибрані продавці, ті, які регулярно платили податок і були добрими громадянами, одягали на себе футболки й парадували перед Монодікосом, презентуючи найдотепніші написи. Він проводжав їх поглядом спідлоба, трохи опустивши голову. Його розум був дещо іншим, ніж людський. Більш синтетичним. Може, тому відповідав йому такий дивний вид засобів інформації — футболки замість газет і скупих телевізійних новин. На них був представлений цілий світ і його проблеми, все в найбільш сконденсованій формі, з додатком іронії та сарказму, найкращих приправ. Ті, на яких він затримав погляд, ставали модними, їх продаж зростав. Поширився звичай, що під кінець проривалися через нерішучу (або вирахувану) охорону молоді люди і опинялися на тому подіумі, але написи на їхніх молодих вузьких грудях вже не смішили. Вони домагалися припинення воєн, що велися на периферіях, зміни законів на справедливі, рівноправності для жінок, зупинення екологічної катастрофи — тієї кислотної іржі, яка заполоняла світ. Зазвичай усе закінчувалося добре: молодь лагідно усували, візочок із Монодікосом рушав далі, поміж ятками, аж до площі, де на хвильку залишали його на самоті, оточивши тільки тактовним кордоном. Він залишався там сам-один на візочку, сам супроти міста й неба, наче люди мусили його показати космосу — що він є і живе.

Потім траса прогулянки бігла вздовж річки, кортеж рушав набережною, і там знову зупинялися на довший час, бо Монодікос любив дивитися на воду. Ілон пам'ятав, що коли він починав працювати, Монодікос, який іще так-сяк ходив, звик тоді вставати й підходити до самого берега, так що вода обмивала йому носки черевиків. Він міг довго стояти, наче загіпнотизований грою світла на поверхні води, вдивляючись у витівки вітру, який, сам будучи невидимою причиною, зумовлював видимі наслідки у вигляді хвиль. Колись він начебто сказав (коли ще говорив), що рух хвиль є зразком для мудрості. Що б це не означало.

Зараз Монодікос уже не вставав із крісла. Його голова перехилилася дещо набік, і Ілон навіть злякався, що він, можливо, заснув. Це був би недобрий знак: спання вдень. Може, в організмі Моно щось діється з електролітами — занепокоївся він, а його тілом розлилося нове, неприємне відчуття, яке приходило чимраз частіше, — внутрішній глухий стукіт паніки.

Головний рекон також помітив, що голова Монодікоса похилилася, й наказав повертатися. Кортеж незграбно переформував ряди, візочок розвернувся і коротшою дорогою рушив до Клінік, навпрошки через давно не використовувані палацові сади, присипані червоним пилом, у якому колеса залишали пряму подвійну колію. Ілон знав, що мусить бути готовий, хоча зазвичай достатньо було крапельниці і трошки спокою. Хай би там як, але Ілон і Альдо чекали біля приготованого на всі випадки столу, серед відкритих флаконів з оліями, у повній готовності, з найглибшою відданістю. Мабуть, закінчиться рекомендацією на якийсь час ортопедичного коміра, як минулого року. Все буде добре.

Його завжди дивувала ця нелюдська довіра Монодікоса, спонтанне, повне надії і абсолютне віддавання в руки людей, на добро і зло. Людина робилася безрадною супроти цього віддавання, приголомшеною власним всесиллям, а однак слабкою. В Ілона бували часом напади плачу. Виглядали як кашель — його організм захлинався довірою, якою був наповнений, наче посудина, а чимось таким він якраз і був, не міг винести тієї кількості лагідного добра, яка в нього впливала, і мусив луснути під його натиском.

Тіло Монодікоса мало величезну здатність до самолікування. Вони, оті загони реконів, йому просто в цьому товаришили. Такою була правда.

Коли врешті-решт уночі Ілон повертався додому й під душем розглядав своє сорокадворічне тіло, то намагався не порівнювати його з отим. Його тіло було просто людським. Абсолютно одноразовим.

Присутність Філіпи не справляла, власне кажучи, ніякого клопоту. Дівчина виходила вранці й поверталась увечері. У лазничці він бачив її зубну щіточку й дешевий крем для обличчя. Кілька разів повернувся додому якраз тоді, коли вони з Орестою вечеряли, тому підсів до них і з'їв майже весь салат, який особливо любив.

— Філіпа зробила, — хвалила подругу Ореста.

Філіпа говорила мало, тільки кидала на нього короткі проникливі погляди, у яких захват змішувався з нехіттю. Він взагалі не знав, про що може думати ця чужа жінка, яка через Оресту стала частиною і його життя. І вже зовсім не мав певності щодо її почуттів. Дуже небагато говорила про свою роботу — врешті-решт виявилося, що працює вона в Міських Бібліотеках, — а про своє родинне життя не говорила зовсім. Ілон якось її про це запитав, достатньо делікатно, як то він умів, але вона опустила очі й надовго замовкла. Він подумав, що ця тема — як «німа ділянка» на тілі Монодікоса — відділена від решти, зсунута в невимовність. Більше про це не питав.

По телевізору тепер безупинно показували локальні жеребкування з Вибору Гідних. Ті, хто пройшли кваліфікаційний відбір, утворювали групу, що налічувала кілька десятків осіб, скеровувану на головне жеребкування — Щасливий Шанс. Відбувалося воно під кінець вересня, коли світ остигав після вбивчої літньої спеки, яка от-от мала перетворитися на затяжні дощі. Жеребкування транслювалося всіма станціями. Потім, у День Поваги, коли тривалість дня зрівнювалася з тривалістю ночі вдруге в році, вибирали шістьох Гідних із Гідних, які утворювали Стигму. Символ Стигми — стару літеру, яка нагадувала серп або гак, — відтоді можна було побачити всюди, почавши від майок, поштівок із побажаннями і реклам і закінчуючи горнятками. Біографії Гідних детально переповідали та обговорювали, а їхні обличчя вже через два тижні ставали більш упізнаваними, ніж обличчя всілякого роду знаменитостей. Стигма одразу вирушала на майже тримісячне усамітнення, щоби в стані ідеального очищення віддати данину традиції.

Ілонові, властиво, добре було в товаристві двох жінок: у лазничці пахло косметикою, в кухні стіл завжди був чистенько витертий, а їжа схована в холодильник, до того ж завдяки їхнім голосам дім оживав. Вони говорили з ним, зачіпали його звичайними питаннями про хліб, апетит, погоду, плани. Увечері, коли він, втомлений і сповнений неспокою, повертався з Клінік, вони кликали його на пиво або чай, сідали напроти одна біля одної, а їхні очі вдивлялися в нього з ледь прихованою цікавістю. Він мав враження, що з Орести назавжди випарувався колишній смуток і вигорів у ній бунт. Тепер вона частіше жартувала з ним, розслаблена, зарум'янена. Він любив дивитися на неї, коли вона була в такій формі. Відчував, що зв'язки між ними знову зміцнюються. Намагався не показувати доньці, як сильно йому на ній залежить. Вони, ясна річ, хотіли, щоб він розповідав їм, як воно там усередині, в найтаємничішому механізмі світу. Те, що цим цікавилася його донька, спершу його здивувало, а потім захопило, він відчув себе кимось важливим. Тому він розповідав, а вони ставили запитання, і кожне починалося словами: «А правда, що..?»

Спочатку запитали про стать.

Ілон належав до тих втаємничених, які добре знали, що, говорячи про Монодікоса «він», ми чинимо відверте зловживання — з будь-якої точки зору. Для нього повинно існувати якесь особливе слово, спеціальний займенник, і, власне кажучи, невідомо, чому його ще не вигадали. Хіба тому, що в мові взагалі бракувало слів для називання його, Монодікоса — щонайбільше можна було використати велику літеру в займенниках або визначення на кшталт «Який Несе в Майбутнє», які настільки метафоричні й відірвані, що вже нічого не значать. Ніякі слова не можуть передати чуда його існування.

Легенда натякала — хоча вголос про це не говорили, — що кожні вісімдесят-дев'яносто років Монодікос змінює стать, ніколи не повністю, але ця його риса коливається в часі. Ілон чув про це від батька, який, однак, цього на власні очі не бачив, йому про це розповідав його батько, властиво, названий батько, вітчим — головний рекон п'ятдесят років тому. А йому розповідав про це його попередник, який був свідком цього процесу коливання статі. Тоді Монодікос був чимось на зразок жінки, «чимось на зразок», бо все одно говорили про нього «він», наче людський розум не здатен був прийняти ідею Нашої Сестри замість Нашого Брата. Ілон бачив колись рисунки з давніх часів, коли ще можна було малювати тіло Монодікоса і коли проводилися дослідження над ним. Стать там найчастіше оминалася. Залишалися чутки. Зараз, коли Ілон оглядав тіло Монодікоса щоденно, часом упродовж багатьох годин, — худе, скатоване, зболіле тіло, яке якнайшвидше слід привести в добрий стан, — він взагалі не думав про стать. Відмінність Монодікоса була очевидною, але важко було порівнювати її з чим би то не було. Ілон не любив цих тем. Стать завжди була для нього абстрактним придатком, поверховою рисою і, по суті, маловажною. Тим паче, що він мав дочку. Можливо, якби мав сина, то думав би інакше. Він пустив це запитання дівчат повз вуха, але помітив розчарування в їхніх очах.

— А чи правда, що недостатньо спеціальної комісії, аби ствердити його смерть, а висилають ще скани його мозку найкращим клінікам на світі? — запитала Філіпа.

— Як виглядає його смерть? Звідки ви знаєте, що він помер? — додала Ореста.

Він детально пояснював їм усю складну процедуру, прагнучи затерти їхнє розчарування браком відповіді на попереднє запитання. Смерть стверджують головний рекон і комісія спеціалістів з усього світу. Повідомляють про це місту й небу — це тоді вимикають усі засоби інформації. Протягом сорока годин Монодікос не живе. Зупиняються будь-які функції, в тому числі й мозку, починають навіть утворюватись трупні плями, після яких надовго залишаються синці, особливий виклик для нього, для Ілона Масажиста. Потім — кожен це знає — між сороковою і сорок четвертою годиною Монодікос повертається до життя.

Філіпа неспокійно поворушилася, коли він говорив.

— Коли я була дитиною, то гадала, що це тільки така метафора. Що насправді цього немає.

Він усміхнувся й ковтнув пива. Мало металевий смак, як і все інше.

— А ти бачив колись це повернення? Як це виглядає?

— Ти ж знаєш це з телевізора, — відповів він.

Адже кожен знає це з телевізора. Після ствердження і проголошення звістки про смерть засоби інформації вимикаються на тридцять шість годин. Ніщо нічого не передає. Це Галена, Тиша. Люди залишаються вдома, сидять у темряві, палять свічки. Ніщо не працює, ніщо не їздить. Усе зачинене. Хтось йому сказав, що багато людей тоді божеволіють, і на повних обертах працюють психіатричні лікарні. Призупинені всі закони, і багато хто це використовує, не беручи начебто до уваги, що коли мине Галена, кожен злочин, скоєний у цей час, каратиметься вдвічі суворіше. Люди роблять дивні речі. П'ють. Зраджують. Ухвалюють рішення, про які пізніше жалкуватимуть. Самогубства — це тоді драматично зростає їхня кількість. Це щорічна проба небуття, світ втрачає свої властивості, а все життя зупиняється; має відбутися абсолютне відновлення, щоб воно рушило далі. Настала би пустка, якби не Монодікос, Наш Брат, який відновлює світ. На тридцять шостій годині вмикаються екрани, і камери показують тільки одну цю картинку — долоні Монодікоса. І всі напружено чекають на ворушіння пальця, на тремтіння, на найменший рух. Світ затамовує подих, хоча всі знають, що станеться. Кожен пам'ятає з дитинства ці кілька годин, коли увімкнені в кожній квартирі екрани весь час показують ту саму картинку — долоні, що спочивають на чорній тканині, бліді, з довгими пальцями. Час очікування. Дітям нудно, вони не розуміють, чому їм не можна гратися, чому не випадає висіти вниз головою десь на подвір'ї або грати в настільні ігри, навіть такі невинні й прості як хрестики-нулики. Батьки перевіряють, чи холодець зі свинячих ніжок уже достатньо застиг у холодильниках, чи заквасилися вже цьогорічні огірки, зараз їх будуть викладати на тарілки як закуску перед головною святковою стравою. Дивляться через свіжовимиті вікна на швидкий зимовий смерк, який розпалює помаранчевим брудні відблиски над містами. Переходять із кухні до кімнати й розставляють на столі тарілки. Перевіряють час, поправляють одежі. Світло не запалюють, лиш світяться жовто-блакитним екрани, тому людські мешкання виглядають так, наче лежать на дні флуоресцентних морів. Хто перший в родині помітить на екрані телевізора рух пальців, невеличке, ледь помітне тремтіння, той — як вірять — матиме щастя весь наступний рік.

Філіпа витягла звідкись пляшку червоного вина й розлила в горнятка, бо в домі Ілона й Орести не було келишків. Ілон розслабився, розстебнув камізельку. Філіпа підперла рукою підборіддя і вдивлялася в нього з міною, яку він узяв за подив.

— Чи виглядає це так, як показують по телевізору? — запитала вона його. Мала на думці те, чи Монодікос оживає від пальців, а потім запускається в ефір ритм його серця. І чому не показують його обличчя.

Ореста додала:

— Мені завжди було шкода, що все це зовсім не видовищно, що не сурмлять труби, не запалюються вогні.

Він усміхнувся. Цей час він не проводив удома з родиною. Усі рекони були тоді в стані повної готовності, усе було налаштоване, і всі чекали в неприємних темних приміщеннях Клінік на звук дзвінка, який завжди дзвонив так, ніби віщував катастрофу. Тоді вони зривалися й бігли на свої місця. Великий День, який називався Ейнай — словом, узятим із давньої мови, що означало «Я є», — для них виглядав інакше, ніж той у прямій трансляції. Безвладне тіло, сліди ран, запалі очі й скроні, холод шкіри й подих, який з'являється раптом у цій мертвій шкаралупі. Тремтіння пальців, нервові імпульси, оживлення крові, яка раптом розріджується і починає текти. Коли закінчувалася трансляція, у них починала вити сирена, з тріском запалювалися лампи в коридорі, і ліжко з Монодікосом мчало до Палати Реанімації. Коли везли тіло ясно освітленими коридорами, багато реконів уклякали й ховали обличчя в долонях. Інші стояли з похиленими головами, в чому виражалася вся їх людська безпомічність. Це правда, оживлення не було видовищним, як хотіла б того Ореста. Монодікос, під'єднаний до людської апаратури, повертався до життя поволі, але вперто. Життя спершу з'являлося у вигляді дрібних імпульсів у мозку, через кільканадцять хвилин долучалося серце, спершу одиничним ударом, потім наступним, аж приходив такий момент, коли воно било раз за разом, виразно. Вночі всі станції передавали цей ритм, нічого іншого, тільки це бам, бам, бам воскреслого серця. Тоді в усьому світі западала тиша, аж до світанку, коли великий вибух радості вітав відроджений світ.

— Хоча… — і тут Ілон завагався, але мав велику спокусу, щоб виказати комусь цей секрет, нарешті висловити його. — Цього року передавали биття серця, записане раніше.

Не чекаючи на запитання «Чому?», додав:

— Бо оте справжнє було таким слабеньким і нерегулярним, що не годилося для передачі.

Філіпа знову наповнила його горнятко. Вино смакувало йому, він уже багато років не пив його.

— Я бачу це зблизька вже двадцять чотири роки і повторюю, що немає в цьому нічого радісного, — говорив він, розслаблений, — і що життя вертається, опираючись, із рипінням. Щороку я боюся, що цього разу це не вдасться, що настане кінець, а тимчасом я двадцять чотири рази бачив, що це відбувається насправді. Чи ви також маєте тоді дивне відчуття заціпенілості, мурашки по тілу? Гадаю, що всі їх мають… І що всіх людей на світі охоплює тоді сумнів: а якщо цього разу не вдасться? Адже це чудо, воно має право бути примхливим і може не повторитися. Але вдається. Хоча, властиво, ніхто так і не знає, як це діється.

Після вина, до якого явно не звик, він відчув приплив неясної зворушеності, і очі його наповнилися сльозами. Він зітхнув, засоромлений гарячою хвилею почуттів. Оперся на стіл і вже хотів підвестися, щоб лягти спати, коли Філіпа несподівано поклала руку на його руку і прошептала:

— Прошу залишитися з нами.

Він раптом усвідомив, що щось іде не так. Відчував, що ці дві жінки чогось від нього хочуть і що помалу підходить момент, коли він дізнається, в чому справа, хоча й не готовий до цього. Йому хотілося вийти.

— Я не повинен із вами про це розмовляти, це нездорова цікавість. Таким є порядок нашого світу, іншого не буде.

— Може бути інший порядок, — тихо озвалася Філіпа.

Він забрав зі столу свої окуляри і встав. Ореста стала напроти.

— Ілоне, ми маємо намір віддати його назад туди, звідки він узявся.

Ілон не зрозумів, що вона сказала.

— Які ще «ми»?

— Спокійно, — сказала Філіпа. — Спокійно, Ілоне, ми — це невелика організація, група…

До нього помалу дійшло, що вона сказала. Він відчув, як кров кинулася йому в обличчя, відчув, як червоніє. Його організм почав готуватися до якоїсь уявної боротьби, думки розбіглися на всі боки, і годі було їх позбирати.

— Із тих, що успадкували протест? — за хвильку запитав він злостиво. Тільки це спало йому на думку. Сарказм. Він відчув себе ошуканим і зрадженим.

— Ми діємо, керуючись розумом і серцем, — сказала Філіпа, уважно дивлячись йому в очі.

У Ілона замаячили в голові ядучо-червоні обкладинки брошур Орести.

— Ти одурманила її! — вигукнув він, після чого схопив Філіпу за плечі й струснув нею; вона піддавалася цьому, як лялька, маленька, тендітна. З гуркотом упав стілець. — Закрутила голову моїй доньці, щоб добратися до мене, щоб намовити до злочину.

— Заспокойся, Ілоне. Це не злочин, це звичайне співчуття до іншої людини.

Він відпустив її.

— Він не людина, він більше ніж людина. Таким є порядок речей, — сказав, тремтячи від обурення. — Весь світ тримається на цьому порядку. Він безсмертний, його смерть не остаточна, просто так воно є. Без нього запанував би хаос. Уже раз так було, ніхто не хоче, щоб цей час повернувся. Треба чимось пожертвувати, щоб мати спокійне життя.

Філіпа, яка стояла перед ним, раптом випросталась і стиснула долоні. У цей момент вона здалася йому смертельно небезпечною. О, так, ця істота досі прикидалася кимось, ким не була.

— Ти такий самий, як уся ця решта. Що ти знаєш про світ, про живих людей? Приводиш тільки в добру форму відгодовувану жертву, щоб такі, як ти, могли її вбити в ім'я одвічної традиції. Ти такий самий убивця, як і вони, хоча тобі здається, що ти його рятуєш.

Ілон ударив Філіпу в обличчя. Ореста дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Забирайся звідси! — сказав він Філіпі й повернувся до неї спиною. За кілька хвилин почув, як стукнули двері.

Ореста побігла до своєї кімнати й почала гарячково пакуватися. Крізь прочинені двері він бачив, як вона якийсь час стояла посеред приміщення, притискаючи до лиця червону майку Філіпи. Він відступив, засоромлений і шокований.

Він підійшов до календаря, причепленого магнітом до заіржавілого холодильника і, жуючи суху канапку, дивився на дві барвисті спіралі, що зображували рік. Перша починалася від темної середини зими, що позначала Великий День, коли Моно повертався у світ, і відтоді одиничні дні, нанизані на нитку часу, розвивалися до передвесняних Сірих Днів, коли до нього поверталося здоров'я. Потім наставало Явлення під час весняного рівнодення, після якого ясно й весняно розквітала Сейра, яка також називалася Порядком. Це був час рівноваги і спокою, блідо-зелена пора, коли природа пробуджувалася до життя, а дерева вкривалися листям. Він тривав аж до радісних днів літнього сонцестояння і часу Гармонії. Від сонцестояння починалося нове коло, дзеркальне відбиття попереднього, тільки це — згорталося і темніло. Початок осені, День Поваги, коли обирали Гідних, був брамою темряви, дні ставали коричневими, це виглядало так, наче час зазнавав корозії й корився одвічній праці іржі, яка підриває єдність матерії і ділить її на шматки, частини й кавалки, щоб їх потім змолоти на порох. Перехід і Тиша, що старою мовою зветься Галена, це кілька чорних днів, стиснутих у центрі другого кола календаря, його похмуре ядро, гніздо темряви.

Була середина зими. День перед Переходом. Уже багато років не падав сніг, було вогко й вітряно, темні хмари мчали низько над дахами будинків, і здавалося, що антени на дахах роздирають їм животи, з яких замість снігу летить іржа. Але це був час ситий; внизу, під пораненими хмарами йшла підготовка, на ринках міст ставили конструкції величезних екранів, які тріщали від вітру. Робилися останні покупки, і, незважаючи на зусилля продавців, деякі полиці вже стояли порожні. Заповнені були паби й бари, бо в цей час годилося хоча б раз напитися. Ілон проходив повз балакучих, розігрітих алкоголем чоловіків, які пригощалися пивом біля високих столиків, виставлених на вулицю. Найчастішою темою розмов були Гідні — вони вже від вересня готувалися до своєї ролі. У цьому році під час жеребкування не витягли нікого знаменитого. Минулого року між ними був відомий актор, і дехто нарікав, що жеребкування було домовлене. Але ж машина вибирає з-поміж усіх чоловіків із незаплямованою репутацією, старших за сорок років, на всій планеті. Не можна було виключити, що пощастить і знаменитому акторові. Обранці переходили відтоді на сувору дієту і віддавалися спеціальній медитації. Їхні обличчя з'являлися в кожній інформаційній програмі і в кожній газеті.

Коли він минав крамницю, то якусь мить роздумував, чи не увійти всередину. Сьогодні треба було заправитись, наїстися досита перед триденним постом. Споживали жирні страви, багацько яєць, різали ягнят і поросят. Із холодильників, із шухляд у комірках виїдалося все. Порожніли слоїки меду. У людей справді релігійних холодильники мали залишатися порожніми всі три дні Галени, тому запаси зносили до пивниць і ховали в менш релігійних сусідів.

Відколи залишився сам, він перестав готувати вдома, виживлявся тільки тим, що пропонувала їдальня в Клініках. Відколи не стало Орести, його холодильник залишався порожнім, наче він увесь час жив у тиші, повній очікування. Всередині стояв лиш слоїк старої, потемнілої від старості гірчиці.

Одразу пішов викупатися. Лежав у червонуватій від іржі воді й приглядався до своїх худих колін, які виставали з води. Мав ревматизм, коліна порозпухали, боліли.

Попереднього дня вони з головним реконом відвідали місце, де тривала підготовка до Переходу. Перевіряли камені. Вимиті й продезінфіковані, вийняті з вистелених ящиків, у яких їх зберігали цілий рік, вони виглядали як кавалки найчорнішого вугілля. Кожен із них важив від 340 до 810 грамів. Мали гострі краї. Завжди, коли Ілон проводив по них пальцем, йому робилося недобре. Напоготові чекали всілякі медичні причандали, стискальні пов'язки, шви, голки й шприци, комплекти хірургічних інструментів, автоклави, пляшки з дезінфікувальним розчином, антибіотики, слоїчки з мазями, стояки для крапельниць і самі крапельниці у скляних ємностях. Уважний, проникливий погляд головного рекона помічав кожну дрібницю. Ілон слідував за його твердими кроками, намагаючись не дивитися на все як на музейні експонати.

Сьогодні, щоб піти додому раніше, він виправдався нападом ревматизму. Проте зараз повинен був вертатися на роботу — завтра день Переходу. Пробував якось привести себе в норму. Купання завжди заспокоювало його і приносило полегшення колінам.

І тут хтось подзвонив у двері й, не чекаючи запрошення, увійшов. Ілон підскочив — він був певен, що повернулася Ореста. Перед його очима з'явився трохи вже забутий образ, коли його донька стояла посеред кімнати й нюхала випрану червону майку Філіпи. Він кілька разів зморгнув, прагнучи позбутися цієї картини. Уже не відчував ані гніву, ані ніяковості. Натомість його охоплював щораз більший, майже нестерпний смуток, що втратив її назавжди. Він боявся цього смутку — боявся, що може якимось чином заразити ним Монодікоса, що той відчує, як смуток спливає з кінчиків пальців масажиста у його святе, безсмертне тіло. Відчував його, як хворобу.

Він встав, щоб узяти рушник і вийти назустріч доньці.

Однак почув чужі чоловічі голоси, після чого двері лазнички відчинилися. На порозі стояв головний рекон, за ним іще кілька стражників, яких він знав тільки з вигляду.

— Де він, Ілоне?

Він не зрозумів. Подумав, що питають про Оресту.

— Одягнися, — сказав головний рекон, дивлячись на голе тіло Ілона, який нервово огорнувся рушником.

— Ми багато років знаємо, що ти маєш власне мап-тіло, і зараз прийшли по нього.

Мимоволі Ілон почав труситися. Клацав зубами чи то від холоду, чи від страху. Чув, як стражники безпардонно входять на веранду. Чув, як падає скринька з інструментами, потім долетів до нього звук розбитого скла. Головний рекон дивився в стелю, коли Ілон натягав на себе одежі.

— Я не зробив нічого поганого, — озвався масажист тремтливим голосом. — Просто практикувався на ньому, вдосконалював пальці. Ніхто про це не знає.

— Ми знаємо. Цього достатньо.

Головний рекон замкнув двері й став перед нажаханим Ілоном. Вони були однакового зросту, дивилися один одному в очі. Ілон мав враження, що бачить у них зневагу; опустив погляд.

— Він зник.

Ілон не одразу зрозумів те, що почув. Помітив, яке бліде обличчя в головного рекона, біле, як папір. Ріденька борідка видавалася абсурдною колекцією поодиноких волосин, хаотично всунутих у шкіру. Він зрозумів, що головний рекон боїться.

— Поїдеш із нами. Ми повинні поводитися так, наче нічого не сталося.

Стражники загорнули мап-тіло в ковдру з ліжка Орести й несли його як килим через сходову клітку на вулицю. Там утворили невеличку шеренгу, і мап-тіло опинилося у військовому автомобілі. У друге авто сіли головний рекон та Ілон, який усе ще застібав ґудзики плаща. Вулиці були порожні, небо на заході почервоніло.

— Як це сталося? — запитав Ілон.

— Це була майстерна робота. Ліфт, підкуплений стражник, який теж зник. І кілька інших осіб, на жаль, серед тих, яким найбільше довіряли. Ми проводимо слідство, — кинув у повітря головний рекон, не дивлячись на нього. Ілона обпекла гаряча хвиля, його трусило, руки в нього тремтіли.

— Одягнете його так, як Монодікоса, гума м'яка, нагадує людське тіло, має його пропорції. Нехай хтось зробить тій ляльці найкращий макіяж. Я зараз там буду. Пустимо минулорічний запис.

Ілон зрозумів, що вони хотіли зробити — сфальшувати телевізійну передачу та обманути мільярди людей.

— Але… — почав він, не знаючи, властиво, проти чого хоче протестувати. Усе це видалося йому потворним.

Звичайно ж, він подумав про Оресту і про те, що вже ніколи її не побачить. Пробував уявити собі місце, в якому вона зараз була, але весь його неспокій і вся увага зосередилися на Монодікосі — адже він не знає іншого життя, а його світом уже більше трьохсот років є стерильні приміщення Клінік. Адже він приймає ліки, мусить мати спеціальну дієту й купання в травах для свого понівеченого тіла. Йому треба ставити крапельниці і робити аналізи крові. Він відчув розпач, схожий на паніку, який стискав йому легені, але вдихнув глибоко кілька разів і опанувався.

Автомобіль переїжджав міст, на якому знову протестували люди з вустами, заклеєними стрічкою з чорної тканини. Ніхто не звертав на них уваги. Помалу й вони починали збиратися до домівок на свято. Ховали чорні хустки в торби, згортали транспаранти. Майже з кожного вікна обдертих сумних кам'яниць пробивалося бліде світло телевізорів. Уже чекали трансляції. Головний рекон сказав:

— Усе мусить відбутися як завжди. Просто Гідні закидають каменями мап-тіло, як завжди роблять це з Монодікосом.

— А потім? Що буде потім? — Ілон не довіряв усьому, що чує.

— Нічого. Буде те, що завжди. А ми знайдемо його і покараємо терористів, — відповів головний рекон із несподіваною для цього достойного старця злістю.

Коли вони в'їжджали на подвір'я Клінік, Ілон тремтливими пальцями закінчував застібати ґудзики поспішно накинутого плаща. Мав неприємне враження, що темрява настає швидше, ніж завжди. Навіть вікна Клінік, зазвичай яскраво освітлені, зараз були пожовклі й пригашені, як і все місто, яке в мороці втрачало обриси. Темрява западала швидко, цього разу, здавалося, — невідворотно.