Химерні оповідання

Візит

— Вимкни вже мене, — попросила. — Я втомилася.

Вона сиділа на своєму ліжку і тримала на колінах якусь стару книжку, але видно було, що не читає її. Я сіла біля неї, бо мені стало її шкода. Дивилася на м'яку лінію її худої, згорбленої спини з лопатками, які злегка стирчали. Я інстинктивно випросталася. Вона мала багато сивого волосся на скронях і прищ коло вуха. Потяглася туди пальцем і роздряпала його. Я інстинктивно піднесла руку до вуха. Лена зняла з вух маленькі сережки з перлами й дала їх мені, а я сховала їх у кишеню. Дивне відчуття, неприємне, не до кінця окреслене, що щось псується і що треба зайнятися ремонтом. Я обняла її за талію, поклала голову їй на плече й вимкнула її. Намагалася зробити це з чулістю.

Лена, з'явилася у нас останньою, зовсім недавно, тому кожна з нас може її вимкнути, але роблю це зазвичай я, коли вже лягаю спати. Сьогодні я подумала, що вона справді напрацювалася, і я можу зробити це раніше, аби справити їй полегшення — цілий день вона прибирала, воювала з молями в шафі, а пізніше сварилася з видавцем. Також вдалося їй врешті-решт підрахувати податки, а зараз повинна була друкувати наші знімки з останньої подорожі. З податками були якісь проблеми — не знаю, не питаю, мені пощастило не займатися цим. До мене справи потрапляють тільки тоді, коли треба ухвалювати справжні рішення.

Уранці я почула, як вона співає в кухні, у неї автоматичний режим увімкнення на світанку. Характерний виляск грінок, що вискакують із тостера, був для нас усіх знаком, що треба вставати. Коли, сходячи вниз, я спробувала приєднатися до співу, вона замовкла. Це був старий, дуже старий шлягер, його слова пригадувалися самі, відклеєні від смислу: він залишився в минулому.

Альма принесла з городу редиску й сіла мовчки за стіл; у неї були, як завжди, брудні, занедбані руки, їхній вигляд дратував мене. Я завжди вважала, що від її праці мало користі, таку редиску можна було б купити, а її — вимкнути. Однак присутність Альми якимось дивним чином упорядковувала наше життя, й усвідомлення цього дозволяло мені краще зносити сліди землі на чистій підлозі чи брудні рушники. Вимкнути Альму — сама ця думка була такою дурною, що я аж усміхнулася. Альма рідко звертала на мене увагу, але зараз запитала:

— Що ти, власне кажучи, робиш цілий день? Лазиш по дому без роботи? — Вона зі злістю відрізала ще один хвостик від редиски.

Я оніміла. Що я роблю? Що я роблю?! Я вдала, що це запитання зовсім мене не зачепило, і сховала руки в кишені, бо тремтіли. Що я роблю? Малюю й пишу, ясновельможна пані. Мислю. Аналізую. Називаю. Цього мало? Заробляю гроші. Утримую нас. Ми живемо з мого вигадування нестворених історій. Тому я мушу спати і снити. У моральному аспекті це сумнівна справа, що взагалі можна утримуватися брехнею й вигадками, але люди роблять і гірші речі. Я завжди була брехухою, а зараз зробила з цього професію. Я могла б одразу сказати: «Не вір у те, що я вигадую. Не довіряй мені. Мої мальовані повісті виражають правдивий світ, а отже, є свого роду правдою. Передовсім же я мушу мати вільний розум, це мені допомагає, це мене інтегрує». Але я не сказала цього, нічого не сказала, лиш налила собі овочевий коктейль, яким Лена годувала нас на сніданок, і пішла нагору. Чула ще, як Альма пирхнула і продовжила кастрування редиски. Я би їй сказала, що думаю про її заняття, абсолютно непотрібні, якби була такою ж неделікатною, як вона.

Крізь прочинені до дитячої кімнати двері я побачила, як Фаня годує Трилітка груддю. У животі й грудях я відчула солодку слабкість, яку неможливо описати, так наче межі мого тіла перестали існувати в тому місці, де вуста дитини торкалися соска Фані, наче зробилася в мені завдяки тим вустонькам дірка, через яку я поєднана з усім зовнішнім світом.

Ми маємо синочка. Ми хотіли, щоб він мав темну шкіру і риси азійця. Це виявилося нелегко, бо останнім часом саме цю суміш найчастіше розхапували, але усе ж вдалося. Халім — гарний і розумний. Ще до його народження ми взяли Фаню, і тепер нас четверо: Альма, Лена, Фаня і я. Власне кажучи, я можу сказати, що в нашій маленькій гомогенетичній родині усі ми є такими, що відбулися, і щасливими, а четвірка — це дуже симетричне та надзвичайно стабільне число. Часом я уявляю собі, що ми є крилами старовинного вітряка: обертаємося навколо одного центра, захоплюємо для себе простір, упорядковуємо хаос часу. Рухаємося по спільній орбіті, одна за одною, виповнюючи всі можливості екзистенції. «Запам'ятай це», — одразу сказала я собі, бо маю, як сорока, таку звичку — кожну думку одразу приношу до гнізда й перетворюю на малюнок. Зараз теж, коли в моїй уяві розгорівся образ вітряка, я тут-таки побігла би до своєї кімнати, де на столі вже розкладені папери, малюнки й ескізи, якби не паскудна думка, що лопотіла десь у мозку, думка, яку я б охоче прогнала чи перекинула на інших, думка, яка відволікала і дратувала: перед полуднем має прийти на каву наш новий сусід.

Хтось чужий у домі. Чужі очі, чужий запах, чужі сліди на м'якому килимі. Чужі мікроби, які він тягне за собою невідомо звідки. Чужий тембр голосу, на додаток чоловічий, низький, вібруючий — такий, який заглушає оточення. Нам тут не бракувало ні товариства, ні розваг. Увечері ми грали в канасту й дивилися старі фільми, після чого обговорювали їх за келишком вина, шукали найтонші відмінності в думках — вони завжди бували, хоча би через впертість. Добрим було також мікадо[3]. Ми любили ігри, засновані на крихті везіння й випадковості. Ми завжди схилялися над переплутаними паличками, дотикаючись головами, і по якімсь часі завдяки нашим делікатним пальцям хаос поступово зникав. Нам тут непотрібні були інші люди.

А зараз прийде новий сусід, який переїхав сюди недавно і шукає, мабуть, дружніх взаємин.

Дитина заплакала, її крик був настирний і застережливий, усвердлювався в мозок.

— Заспокой його, — крикнула я Фані й зрозуміла, що сьогодні не буде вже ранкової праці, хоча мені треба було закінчити серію малюнків.

Альма була зла, Фаня була зла — цілий день змарнований. Вони поклали біля дверей килимок, щоб той міг витерти об нього свої напевне брудні черевики. Розмістили брусочки дезодоранту в туалеті на випадок, якби, не дай Боже, йому стрельнуло в голову скористатися ним. Приготували чашки й тарілочки. Ми намагалися вгадати, що він принесе: торт чи, може, пляшку вина. Фаня вважала, що квіти. І як довго лишатиметься. Чи запропонувати йому сісти на канапі чи, може, поставити крісло навпроти вікна так щоб ми його добре бачили? Давно нас ніхто не відвідував, і ми вже трохи забули, як вони там усі виглядають. Якщо безупинно дивитися тільки на свої ідентичні обличчя, то переживаєш щось на кшталт шоку від вигляду чогось відмінного. І все, що є іншим, стає бридким, непристойним, дивним.

Гість попередив, що прийде вдвох із кимось, тож і ми вирішили, що виступимо вдвох — звичайно ж, я і Лена. Фаня надто зайнята дитиною, а Альма воює сьогодні з попелицями.

— А що якби прийняти його в саду? — запитала нас раптом із саду Альма. Лена зацікавлено піднесла на неї очі. — Погода чудова, і все цвіте.

Я зрозуміла, що вона хоче перед кимось похвалитися квітами, що нас їй недостатньо. Подивилась у вікно. Саме зацвіли півонії, і їхні великі буйні голови легенько рухалися в ритмі подмухів вітру — могло здаватися, що утворюють хор, якби не те, що не було чути їхнього співу.

— А чому ні? — сказала я і глянула на неї. Хотіла побачити її радість. Це мило, що вона запитала. Не мусила нас питати. Я ковзнула поглядом по її обличчю, наші погляди зустрілися й одразу ж відскочили один від одного.

П р а в и л о н о м е р о д и н у психології симетрії завжди зводиться до того, щоб не дивитися одне одному надто довго в очі. Можна кинути оком, глянути, подивитися, позирати час від часу, зачепити поглядом, але не вдивлятися навзаєм одне одному в очі. Це нас може розладнати. Егони перестають функціонувати. Тому, перш ніж дістанеш егона чи егону, треба відпрацьовувати ведення бесіди так, щоб не дивитися в очі. Це основне правило. З нами це ніколи не траплялось, але я чула, що якийсь еготон експериментував із терапією, коли треба дивитися в очі, і всі егони перестали функціонувати — потім треба було їх розблоковувати, що виявилося дуже дорого.

Я завжди соромлюся своїх робіт, а властиво, маю дуже болюче амбівалентне почуття: я б хотіла і водночас не хотіла, щоб на них подивилися. Я завжди незадоволена, особливо текстом, яким підписую малюнки. А якщо й задоволена, то недовго: текст, прочитаний наступного дня, виявляє різні неоковирності й помилки. Я волію свої малюнки. Незалежно від того, наскільки рафінованою може бути мова, наш мозок перетворює її на образи. Образ впливає в наш досвід великою хвилею, текст — тонісінькою цівочкою. Про це знали великі романісти, звідси всі ці підпорки й тонкі натяки, що стосуються образу, оті «сказала, а очі її зблиснули гнівом», «байдуже відповів він, вмощуючись на оббитій темно-синім плюшем канапі», які додаються до діалогів. Мова, слова тільки тоді мають силу, коли за ними стоять образи. Я багато малюю й пишу, цілими днями, в мовчанні й тиші, чуючи знизу звуки життя родини, які долинають до мене: тупіт ніжок Халіма, брязкання кришок об каструлі, шум пилососа, стукіт дверей на терасі, коли їх підхопить протяг. Це мене заспокоює, рухи руки стають тоді впевненими. Я творю для дітей, бо тільки вони справді читають. Дорослі мають почуття вини через свою логофобію і компенсують її купуванням книжечок донечкам і синочкам. Мої малюнки нерухомі, як у давні часи. Я ілюструю власні казки, роблю це тушшю, старою технікою, рідко вживаною, бо вона трудомістка, вимоглива і бруднить долоні. Халім, коли бачить мене з поплямленими долонями, радісно усміхається і каже, що я плямиста. Мушу з певною гордістю визнати, що казки добре продаються, і тому нам вистачає на егонів. Завдяки цьому я також можу писати, малювати й жити. Це важливе поєднання: творити й жити. Мені нічого більше не потрібно.

У цей час я повинна вже сидіти, схилившись над своїми аркушами, які впродовж останніх місяців приймали мої рисочки без спротиву й назавжди. Але через цей призначений візит я не могла зосередитись. Я чула, як Лена внизу забирає покупки — великі упаковки туалетного паперу і прокладок, паперові рушники, воду в пляшках і продовольчі продукти. Ми родина, ми купуємо гори їжі, але, слава Богу, маємо схожі кулінарні смаки, хоча забаганки бувають різними. Зараз трохи інакше їсть Фаня — поки годує. П'є багато чаю з молоком, бо Альма десь прочитала, що чай із молоком, який тоді називали баваркою, раніше вважали засобом, що посилює лактацію. Ми з Леною гадаємо, що Фаня повинна перестати вже годувати, але вона, напевно, почувається завдяки цьому важливою — я, власне кажучи, не дивуюся їй, вона ж, урешті-решт, є егоною для дитини. Колись вона втратить смисл існування, і тоді її треба буде перекваліфікувати або зовсім вимкнути. Альма натомість їсть чисте м'ясо. Твердить, що працює фізично, отже, повинна їсти м'ясо — отакий забобон. Після багатьох дискусій ми купили інкубатор, стоїть тепер у кухні біля холодильника й духовок. Коли Альма просить запекти їй грудинку чи полядвицю, домом розноситься дивний запах — приємний і водночас відразливий.

Я не могла зосередитись на праці і знову зійшла вниз.

— Він сказав «два»? — запитала я Лену, яка схилилася над тістом, якраз засипаючи в нього горіхи.

— Увімкни мені духовку. На двісті десять.

Я виконала прохання, і за хвильку, коли я доливала собі кави, тісто в'їхало всередину.

— Так, сказав «два», — відповіла вона.

— Мені цікаво.

— А мені ні.

Ми завжди розмовляли одна з одною досить скупо. Розмова з егоною ніколи не буває хвилюючою. Але існують певні справи, які треба узгодити, бо цього вимагає правило номер два.

П р а в и л о н о м е р д в а — це свого роду savoir-vivre. Ідеться про встановлення того, хто з ким зустрічається. Усі товариські зустрічі ніколи, власне кажучи, не відбуваються сам на сам. Зазвичай у них із кожного боку беруть участь два чи три егони, тобто дуотон або тринітон. Що більш приватний характер має зустріч, то менше на ній егонів. На побачення все ще ходять по одному. Це важко, тому побачення стали чимось винятковим. У мене такого досвіду немає. Вже навіть думка, що я могла би зустрітися сам на сам із якимось чужим чоловіком, викликає в мене неспокій. У поліцію чи до лікаря — іде весь еготон.

Отже, якщо сказав «два», то це значить два — відомо, як накрити. Лена, подивившись на мене, запитала:

— Накриєш?

Точнісінько о дванадцятій він стояв біля дверей — удвох: двоє чоловіків в ідентичних костюмах, що ми одразу мовчазно визнали недоладним. Чоловік близько п'ятдесяти, із залисинами, черевцем, водявими блакитними очима, у старомодних окулярах. У руках він тримав тарілку з фруктами — з тих дуже екзотичних, завжди модифікованих, назви яких не запам'ятовуються. Другий так само. Ми цього не їли.

Ми дружно сказали «добрий день», однаковими голосами. Лена поміняла блузку на чисту, без слідів борошна та плям від соків. Я накинула хустку з торочками, а перед тим випила хильцем келишок вина для куражу. Я завжди тримаю пляшку у себе в кімнаті. Він пройшов по свіжопостеленому килимку до дверей на терасу. Сіли в крісла напроти клумби з розквітлими півоніями.

— О, які гарні квіти, — хором сказали обоє.

Ми сіли на канапі, спиною до саду. Властиво, я сіла, а Лена пішла по каву і торт. Я сердечно звернулася до них обох, пильнуючи, щоб порівну ділити погляди — раз на одного, раз на іншого, — бо п р а в и л о н о м е р т р и каже, що ми ніколи не повинні ставити себе вище за егонів чи віддавати комусь перевагу і що ввічливим буде не помічати різницю в статусі. Це зводилося до того, щоби приховувати, хто є альфою, а хто звичайним егоном.

— Ми розводимо квіти, — відповіла я ухильно. Вино справило, що я була сміливішою, ніж зазвичай.

Насправді аж ніяк не приємно сидіти напроти когось чужого і пережовувати їжу. Я вже заздалегідь підготувала певний універсальний набір запитань на таку оказію, але оскільки це мав бути наш сусід, то я це все дещо збагатила такими питаннями, як:

Як тобі подобається околиця?

Звідки ти сюди приїхав?

Чи маєш садочок?

Властиво, це і все, що прийшло мені в голову.

П р а в и л о н о м е р ч о т и р и каже не допитуватись надто нахабно про кількість егонів, які живуть в еготоні. Це могло би бути сприйняте як з'ясування матеріального статусу, а це неввічливо. Ясно, що чим більше егонів, тим людині краще ведеться, але не завжди так буває. Деякі багаті й дуже успішні люди обмежують кількість егонів, практикуючи модне повернення до природи, до звичного здорового життя в невеликому гроні. Ідеалом було би життя насамоті, але я не знаю нікого, хто був би аж таким ексцентричним.

Сусід, що жив удвох, сидів досить зніяковілий, відповідав ухильно, видно було, що почувається він невпевнено і що для нього цей візит теж не був чимось приємним. У нього була звичка покашлювати, тому мені спало на думку запитати його про алергію. Виявилося, що я вгадала, і розмова зійшла на надмірну чутливість до різних наїдків. Він сказав, що так, що вони мають алергію на різні злаки, на шоколад, горіхи й молочні продукти. Куточком ока я помітила, що Лена затрималася у дверях із шоколадно-горіховим тортом, який вона приготувала на цю зустріч. Задом відступила знову до кухні. За хвильку повернулася з редискою і сіла біля мене.

Вони обоє почастувалися редискою, і якийсь час ми розмовляли про дітей. Його дуже цікавило, що ми маємо дитину, вони навіть розглядалися навкруг, наче маючи надію, що побачать, як вона грається десь у кутку чи сховалася під столом.

Я дивилася на світлу шкіру сусідів, на малесенькі крапельки поту, які з'явилися в них на чолі, на світле, проріджене волосся, яке утворювало вбогий ореол навколо рожевих облич. Легенькі окуляри з металевими дужками однаково зсувалися їм на кінчик носа, вони поправляли їх тим самим жестом.

Я подумала, що могла б його намалювати й помістити в книжку як постать доброго чарівника, який завжди плутає закляття і тому вичаровує не те, чого б хотів. Запам'ятала цей задум. Усі свої запитання я вже поставила. Він відповів, що околиця гарна, що дім вимагає ремонту, запитав, чи не знаємо ми якихось ремонтних фірм. Дав зрозуміти, що жив колись у центрі, але йому набрид галас. Тепер він перейшов у наступ. Запитав, де ми робимо покупки. Я навіть не встигла відповісти, бо сталася небувала річ — до вітальні увійшла Альма з тарілкою щойно зірваного винограду зі своєї ділянки, якого нам не дозволяла їсти, і з пляшкою рислінгу. Мовчки поставила все на столі й присіла на вільний стілець. Розгублена Лена одразу вийшла, аби не допустити жахливої ситуації, що нас буде троє, а їх тільки двоє. Гості теж неспокійно поворушилися. Альма мовчки розставила келихи й посміхнулася мені, ігноруючи мій докірливий погляд, який ясно казав їй: «Так не роблять, моя люба».

— Чим ти займаєшся? — безцеремонно ляпнула вона, наливаючи рислінг. — Льоду?

Алкоголь ополудні! Пряме запитання про працю! Вони обидва почервоніли, рум'янець вповз на їхні округлі, дещо вже обвислі щоки й залишався там кількадесят секунд неприємною плямою. Я бачила, як рука того з лівого боку поповзла до долоні того з правого, наче хотіла її схопити й стиснути для підтримки. Ясна річ, не дозволили собі цього.

— Ну, що ж… — почав той лівий. — Послуги в підрахунках.

Прозвучало це дуже банально. Запало ніякове мовчання.

— А ти? — запитав він за якусь хвильку, звертаючись до мене. Другий для збереження симетрії подивився на Альму, яка зняла черевички й підгорнула під себе ноги на кріслі. Що за faux pas!

— А ми просто найзвичайнісінька родина.

— Я знаю, що у вас є дитина, — сказав правий. — Чи я зможу її побачити?

Я опустила погляд, але Альма не здавалася збентеженою цією безцеремонністю гостя.

— Його звуть Халім. Йому три роки.

Вони обоє виглядали захопленими.

— Ми мріємо про дитину. Ми вже склали екзамени і готуємо дитячу кімнату, — сказали; видно було, що ми зачепили щось, що їх справді хвилює.

— Оту, що виходить на південь? — запитала Альма, знову наливаючи до келишків рислінг, хоча вони не допили свого до кінця.

— Ні, ми хочемо з західного боку, щоб уранці вона могла спати без перешкод.

Я не могла зосередитись на розмові, бо весь час спостерігала за Альмою та її дивовижною поведінкою. Куточком ока контролювала й гостя. Вони розслабилися, але однаково не слід було надто рано довіряти чужим. Лівий сказав, що працює для великої корпорації і що його комп'ютери повинні мати спеціальне охолодження. Правий додав, що приміщення, в якому вони працюють, ізольоване, тому не потрібно боятися випромінювання. Якийсь час можна було вважати, що розмова починає клеїтися. Безумовно, це спричинила безцеремонність Альми або просто рислінг. Сьогодні рідко можна знайти когось, із ким хотілося б розмовляти. Інші — це страшна нудьга, найчастіше вони мало чого можуть сказати крім того, що ти вже знаєш, а якщо знаються на чомусь, про що ти не маєш уявлення, то зазвичай тебе це не цікавить, бо ніяк тебе не стосується… Через якийсь час розмова знову загальмувала. Я непомітно позіхнула, але він, мабуть, помітив це. Вони почали крутитися. Лівий знову запитав про дитину — чи зможуть вони її побачити. Поки Альма не встигла озватися й вискочити з якоюсь дурницею, я відповіла:

— У цей час вона спить.

— Звичайно, звичайно… Що це я придумав, адже ми не будемо її будити… Це було б неґречно. І шкідливо для малюка, — навперемінно заспокоювали вони нас.

Відчувалося, що візит добігає кінця. Альма витягнула перед собою ноги, і я з жахом побачила, що в неї у шкарпетці чимала дірка, з якої стирчав великий палець. Гість теж це помітив — на обличчі в обох знову розквітнув рум'янець.

— Час додому, — поспішно сказав він, і обоє підвелися.

Я відчула несказанне полегшення. Ми всі четверо вклонилися одне одному, і сусід вийшов. Моментально з'явилися Фаня та обурена Лена. Ми мовчки дивилися, як дві ідентичні постаті зникають за рогом.

— Він хотів побачити дитину! — вигукнула я обурено. Потім ми вже розмовляли одна з одною подумки. Яке нахабство під час першого візиту. А який незграбний був, бачили? Яка смішна та його лисина. Певно, колекціонує старі платівки й вішає їх на мотузочках під стелею. Здатність підраховувати! Так йому й повірили. Сидить на звичайній пенсії, не має роботи й нудиться. Цікаво, чи то правда з тією дитиною… Тільки Альма нічого не казала. Пішла на кухню і їла торт просто з бляхи, руками.

Протягом наступних днів жилося нам добре, по-нашому. Альма працювала в саду, а ввечері пила вино й переглядала старі часописи про рослинництво. Сиділа допізна, бренькала на старій гітарі й залишала після себе балаган. Лена бурчала з кухні, нарікаючи, що все звалили на неї, що не буде більше готувати і щоб узяли для цього егону. Але її обіди були найкращими у світі. Фаня теж займалася Трилітком — розваги, навчання, прогулянки; пополудні у вітальні ми приєднувались до її занять із малим. Це були найщасливіші моменти дня — ми були справжньою люблячою родиною. Дитина ще не навчилася розрізняти нас, тому тяглася до нас, як до Фані, пробуючи добратися до наших грудей. Мене присоромлювала спонтанна відповідь мого тіла, наших тіл — раптове притуплення, втрата меж, неначе ми були клітинами, готовими до поєднання в один організм. Ми садили дитину між нами, всередину, чотири однаково схилені над нею жінки, чулість усмішки, розквіт єдності. «Запам'ятай цей образ», — наказувала я собі, запам'ятай у подробицях, щоб потім намалювати його, перенести на папір, віддати під штрихи олівця, під вістря пера. Я саме так працювала — спершу з'являвся образ, і тільки потім приходила вся історія. Може, ця буде наступною.

Протягом тих днів я закінчувала іншу розповідь. Працювала без відпочинку, по кільканадцять годин на добу, але з величезним задоволенням. Кількадесят сторінок малюнків, оздоблених лаконічним текстом. Велика шкаралупа слимака, яка скручується всередину. Всередині було царство — тим досконаліше й щасливіше, чим глибше увійде в нього героїня. Ця спіраль не має кінця, вкручується в нескінченість, а істоти, які в ній живуть, стають просто щораз меншими, але не менш досконалими. Мандруючи вглиб, рухаєшся в нескінченність і досконалість. Світ — це шкаралупа, яка рухається крізь час на величезному слимаку.

Коли я закінчила, до мене прийшла Альма й уважно мовчки розглядала кожен малюнок. Я бачила, що вона задоволена. Притулила мене, і я відчула зворушеність і любов. Ми дихали в тому самому ритмі, я чула, як наші тіла живуть. Відчула себе абсолютно щасливою.

— Кохана, — сказала вона. — Тепер я тебе вимкну. Ти мусиш відпочити до наступного завдання. Ми будемо тужити за тобою.

Я скорилася її пальцям із почуттям добре виконаного обов'язку.