Химерні оповідання

Зелені Діти,

Сталося це протягом весни й літа 1656 року, коли я вже якийсь там рік жив у Польщі. Я приїхав сюди кілька років тому на запрошення Марії Людвіки Ґонзаґа, монаршої дружини короля Польщі Яна Казимира, щоб зайняти посаду королівського медика й управителя королівських садів. Від цього запрошення я не міг відмовитись з огляду на високий сан людей, які до мене звернулися, а також із певних приватних причин, про які, однак, тут немає потреби говорити. Коли я їхав до Польщі, мені було тривожно, бо я зовсім не знав цієї так сильно віддаленої від мого світу країни і почував себе якимось ексцентриком, кимось, хто виходить за межі центру, в якому відомо, чого можна сподіватися. Я боявся чужих звичаїв, нестримності східних і північних народів, але передовсім — тутешньої непередбачуваної аури, холоду й вогкості. Я ж пам'ятав долю мого приятеля, Рене Декарта, який, запрошений за кілька років перед тим шведською королевою, вирушив до її холодних північних палаців у далекому Стокгольмі і там, застудившись, помер у розквіті віку й при здоровому розумі. Яка ж це втрата для всіх наук! Побоюючись схожої долі, я привіз із Франції кілька найкращих шуб, але вони в першу ж зиму виявилися надто легкими й делікатними на тутешню погоду. Король, із яким я хутко й щиро подружився, подарував мені вовче хутро до самих кісточок, і я не розлучався з тим хутром від жовтня до квітня. Також і під час описуваної тут подорожі — а це вже був березень — мав я його на собі. Знай, Читачу, що зими в Польщі, як і взагалі на півночі, бувають суворі: уяви собі, що до Швеції подорожують по скутому кригою Балтійському морю, а на багатьох замерзлих ставках і річках влаштовують карнавальні ярмарки. І оскільки ця пора року триває тут довго, а рослини ховаються тоді під снігом, ботанікові, правду кажучи, небагато часу залишається для дослідів. Хочеш не хочеш, а займався я людьми.

Звуть мене Вільям Дейвісон, я шотландець родом із Абердина, але багато років перебував у Франції, де моя кар'єра була увінчана посадою королівського ботаніка і де я опублікував свої твори. Майже ніхто їх у Польщі не знав, але мене цінували, бо тут безвідносно цінують тих, хто прибув із Франції.

Що схилило мене піти слідами Декарта й податися на рубежі Європи? Важко було б на таке запитання відповісти коротко й по суті, але оскільки ця історія не мене стосується і я в ній є лишень свідком, то залишу його без відповіді, вірячи, що кожного читача більше цікавить сама оповідь, ніж марна постать того, хто її розповідає.

Моя служба в короля Польщі збіглася в часі з найгіршими подіями. Схоже було на те, що проти польського королівства змовилися всі злі сили. Країну розшарпувала війна, спустошували шведські війська, а на сході непокоїли її московські напади. Ще раніше на Русі повстали незадоволені селяни. Короля цієї нещасної держави, неначе внаслідок якихось таємничих відповідностей, мучили численні хвороби, як його країну — наїзди і вторгнення. Напади меланхолії він часто лікував вином і близьким спілкуванням із жіночою статтю. Його сама собою суперечлива натура наказувала йому постійно перебувати в дорозі, хоча він весь час і повторював, що ненавидить рух і тужить за Варшавою, де чекала його кохана дружина Марія Людвіка.

Наш кортеж рухався з півночі, де Його Королівська Величність інспектував стан країни й намагався створити коаліцію з можновладцями. Там уже з'явилися московські війська й чинили зазіхання на Річ Посполиту, а якщо взяти до уваги шведів, які лютували на заході, то здавалося, що всі темні сили змовилися й обрали для себе польську землю на страшний theatrum війни. Для мене то була перша подорож у цей далекий і дикий край, і я почав шкодувати, що погодився, вже коли ми покинули передмістя Варшави. Мене, однак, тягла цікавість філософа і ботаніка (а також — що вже приховувати — добра платня) — якби не це, я волів би лишитися вдома й присвятити час спокійним дослідам.

Проте навіть у таких важких умовах я віддавався науці. Бо від часу, як я приїхав до цієї країни, мене цікавив певний місцевий феномен — уже відомий, щоправда, у світі, але тут надзвичайно розповсюджений, так, що достатньо було пройти біднішими вулицями Варшави, щоб помітити його на головах людей, — plica polonica, ковтун, як його тут називають, дивний витвір зі скрученого, підбитого волосся найрізноманітніших форм: чи то посторонків, чи то волосяного клубка, чи наче коси, схожої на хвіст бобра. Вважалося, що цей ковтун сповнений добрих і злих сил, тому його власники воліли радше померти, аніж його позбутися. Зі своєю звичкою до нотування я вже зробив багато малюнків і описів цього явища й мав намір після повернення до Франції опублікувати на цю тему невеликий нарис. Ця недуга відома під різними назвами по всій Європі. У Франції, можливо, трапляється найрідше, бо там люди надають великого значення своєму вигляду й неустанно завивають волосся. У Німеччині plica polonica виступає як mahrenlocke або alpzopf чи drutenzopf. Знаю, що в Данії його називають marenlock, а в Уельсі й Англії elvishknot. Коли одного разу я проїздив Нижньою Саксонією, то чув, що таке волосся називали selkensteert. У Шотландії вважають, що це — поширена у друїдських племен стародавня зачіска древніх язичників, які населяли Європу. Також я читав, що початком plica polonica в Європі вважається вторгнення татар у Польщу за часів правління Лєшека Чорного. Існували також припущення, що ця мода прийшла аж із Індії. Мені навіть траплялося чути, що це перші євреї запровадили звичай сплітати волосся у зваляні стручки. Nazer — так називали святого чоловіка який присягався ніколи не обрізати волосся задля слави Божої. Така кількість суперечливих теорій і білий сніговий безкрай зумовили, що, занурившись спершу в розумове отупіння, я врешті-решт відчув творче піднесення й вивчав plica polonica в кожному селі, яке ми минали.

У трудах моїх мені допомагав молодий Ричивольський, дуже здібний хлопчина, який був для мене не тільки камердинером і перекладачем, але й допомагав вести дослідження, а також — не стану приховувати — морально підтримував мене в цьому чужому оточенні.

Їхали ми верхи. Березнева погода нагадувала чи то ще зимову, а чи початок весни: грязюка на дорогах навперемін замерзала й розмерзалася, перетворюючись на страшне місиво, справжнє багно, і колеса наших возів із багажем раз по раз провалювались і потопали в ньому. Пронизливий холод перетворював наші постаті на щось подібне до хутряних клунків.

У цій дикій країні — багнистій, зарослій лісами — людські поселення розташовані зазвичай далеко одне від одного, тож на нічліг ми мусили влаштовуватись, не капризуючи, в будь-яких затхлих обійстях. Раз навіть ночували в корчмі, бо якраз випав сніг і затримав нашу подорож. Його Величність виступав тоді incognito, вдаючи звичайного шляхтича. На зупинках я прописував Його Королівській Величності ліки, а возив із собою цілу аптеку, і бувало, що пускав кров на спішно влаштованім ложі, а там, де можна було, влаштовував королівському тілу купання з солями.

З усіх королівських хвороб найбільш шкідливою здавалася мені ота придворна, яку Його Величність привіз начебто з Італії чи Франції. І хоча видимих немочей вона не давала і її легко було приховати (принаймні на перших порах), зате наслідки бували дуже небезпечними і зрадливими; переконували навіть, що вона могла перекинутися на голову й довести людину до божевілля. Тому одразу після прибуття до двору Його Величності я почав наполягати на лікуванні меркурієм, яке мало тривати три тижні, але Його Величність ніколи не міг знайти часу, щоб у спокійному стані вживати ртуть, а в подорожі таке лікування було недостатньо ефективним. Із інших королівських хвороб мене непокоїла подагра, хоча їй легко було зарадити, бо вона з'являлася від непоміркованості в їжі й питті. З нею вистачало боротися постом, але в подорожі важко було постити. Тож небагато я робив для Його Королівської Величності.

Король прямував до Львова, а дорогою зустрічався з місцевими вельможами, домагаючись підтримки й нагадуючи, що вони — його піддані, бо вірність тієї шляхти була дуже сумнівною: вони обстоювали тільки власну користь, а не благо Речі Посполитої. Приймали нас начебто гідно, напоказ, із великою пишністю, але часом я відчував, що дехто тут вважає короля прохачем. Бо що це за королівство, де володаря обирають за допомогою голосування! Хто це таке бачив?

Війна є феноменом страшним, пекельним — навіть якщо самі битви не зачіпають людських осель, то вона й так розходиться по всіх усюдах, під найубогіші дахи — голодом, хворобами, загальним страхом. Серця черствіють, байдужіють. Людське мислення змінюється повністю — кожен дбає лишень про себе й думає тільки, як йому самому вижити. Не один стає при цьому жорстоким і нечулим до чужого страждання. Скільки ж тією дорогою з півночі до Львова бачив я лиха, спричиненого людьми, скільки беззаконня, насильства, убивств, небувалого варварства. Цілі села спалені, поля перериті, перетворені на пустища, повсюди ростуть шибениці, наче тільки цьому має служити теслярське ремесло — створенню знарядь убивства і злочинів. Людські тіла непоховані, розшарпані вовками й лисицями. Тільки вогонь і меч працюють тут. Усе це хотілося б забути, але й зараз, коли я вже повернувся на батьківщину й пишу ці слова, весь час стоять у мене перед очима ті образи, і позбутися їх я не можу.

Новини до нас доходили щораз гірші, а лютнева поразка командувача Чарнецького в битві зі шведами під Голембом так відбилася на королівському здоров'ї, що ми врешті-решт мусили зупинитися на два дні, аби король міг спокійно споживати єгерську воду й пити декокт, аби відновити нервові сили. І було так, наче на королівському тілі відбивалася вся хвороба Речі Посполитої, немов поєднувала їх таємнича спорідненість. Бо після тієї програної битви, ще до того навіть, як до нас дійшли листи, мав Король напад подагри з гарячкою і таким страшним болем, що ми ледве дали йому раду. Десь за два дні дороги до Луцька, як минали ми спалений татарами два роки тому Любешів і їхали густими вологими лісами, я усвідомив, що немає на землі потворнішої країни, і почав шкодувати, що погодився на цю подорож. Бо я був глибоко переконаний, що додому вже не повернуся і що перед лицем цих нескінченних боліт, перед лицем вологого лісу, низького неба, калюж, покритих тоненькою кригою, що нагадували рани якогось велетня, що лежить на землі, усі, бідні чи багатше одягнені, королі, пани, солдати чи селяни — усі ми ніщо. Ми бачили понищені вогнем мури костелу, де татарські дикуни замкнули мешканців села і спалили живцем, ліси шибениць і чорні попелища з обвугленими трупами людей і тварин. І я тільки тоді як слід зрозумів королівський задум — вирушити до Львова і в цей страшний час, коли зовнішні сили розривають Річ Посполиту, віддати країну під опіку найбільше тут шанованої і славленої Марії, Христової Матері, благаючи її в цей спосіб про заступництво у Бога. Спочатку здавалося мені дивним таке вшанування Божої Матері. Я часто мав враження, що вони тут вшановують якусь поганську богиню, і — аби тільки не подумали, що я богохулю, описуючи таке вшанування, — сам Бог і Син Його в почті Марії покірно несуть за нею стрічки. Тут кожна капличка посвячена Марії, тому я так сильно звик до її зображень, що й сам почав молитися їй поганими вечорами, коли ми, промерзлі й голодні, влаштовувалися на нічліг, гадаючи в глибині серця, що вона є володаркою цього краю, тоді як у нас панує Ісус Христос. Не лишалося нічого іншого, крім як повністю віддатися вищій силі.

Того дня, коли Король мав напад подагри, ми затрималися в маєтку пана Гайдамовича, луцького підкоморія. Це був дерев'яний дім, побудований на сухому горбі серед боліт, оточений халупами лісорубів, нечисленних селян і челяді. Його Величність не вечеряв, одразу пішов і ліг, але спати не міг, тому я мусив приспати його своїми мікстурами.

Ранок був настільки погідний, що невдовзі після світанку кілька вояків із королівського кортежу, аби скоротити час очікування перед тим, як рушити в дальшу дорогу, вирушили в хащі, начебто за дичиною, і зникли з наших очей. Ми сподівалися делікатної сарни або фазанів, а тут наші мисливці привезли таку незвичайну здобич, що ми всі без винятку оніміли, включно із заспаним Королем, який одразу ж прийшов до тями.

Це було двоє дітей, маленьких і худих, одягнених бідно й навіть гірш ніж бідно — в якесь грубо виткане полотно, подерте й вимазане грязюкою. Волосся мали склеєне в посторонки, які тут-таки привернули мою увагу, бо це був чудовий приклад plika polonica. Діти були зв'язані, наче сарни, й приторочені до сідел — я боявся, чи їм у цей спосіб не зашкодили й не поламали їхніх тоненьких кісточок. Вояки тлумачили, що інакше не можна було, бо ті кусалися й копали ногами.

Коли Його Величність закінчив снідати, а потім мав іще пити настій із трав, що давало надію на покращення його настрою, я вийшов до тих дітей і, наказавши спершу обмити їм обличчя, придивився до них зблизька, остерігаючись, однак, щоб мене не покусали. Якщо оцінювати за зростом, я би сказав, що вони мали десь чотири і шість років, однак, судячи із зубів, я вирішив, що вони старші, хоча виглядають маленькими. Дівчинка була більшою і сильнішою, хлопчик натомість — мізерний, збідований, але цілком притомний і рухливий. Але те, що мене найбільше в них зацікавило, — це шкіра Вона мала дивний, якого я ніде раніше не бачив, відтінок — чи то молодого горошку, чи то італійських оливок. Волосся, яке сковтуненими стручками звисало їм на обличчя, було світлим, але немовби вкритим тоненьким зеленим шаром, наче замшіле каміння. Молодий Ричивольський сказав мені, що оті Зелені Діти, як ми їх одразу назвали, — то, мабуть, жертви війни, яких природа вигодувала в лісі, як можна було почути хоча б в історії про Ромула і Рема. Поле дії природи є величезним, значно більшим, ніж скромна ділянка людини.

Якось питав мене Король — коли ми їхали степом від Могилева, де на горизонті ще диміли попалені села, які швидко поглинав ліс, — що це таке, природа. Тож я відповів йому, відповідно до свого переконання, що природа — це все те, що нас оточує, за винятком того, що людське, тобто нас самих і наших виробів. Король поморгав тоді очима, наче пробував щось роздивитися (а що там побачив — не знаю), і сказав:

— Це велике ніщо.

Гадаю, що так бачать світ очі тих, котрі виховані при дворах, котрі звикли дивитися на візерунки венеційських тканин, на вигадливе плетиво турецьких килимів, на викладанки з кахлів і на мозаїки. Коли ж їхній погляд звернеться до всієї складності природи, то бачать вони там тільки хаос і оте велике ніщо.

Кожна пожежа зумовлює, що природа відбирає те, що людина в неї забрала, а також відважно сягає по самі людські істоти, пробуючи повернути їх до природного стану. Однак, дивлячись на цих дітей, можна би сумніватися, чи якийсь рай іще існує в природі, — такими вони були дикими й худими. Його Величність був неабияк ними зацікавлений — наказав долучити їх до багажу, аби вони доїхали з нами до Львова й були там як слід обстежені, але врешті-решт відмовився від свого наміру, бо обставини раптово змінилися. Виявилося-бо, що палець на королівській стопі так страшенно розпухнув, що Його Величності не вдавалося більше взути чобіт. Та й біль сильно його мучив — я бачив, як на королівському обличчі проступали краплини поту. В мене мурашки побігли по спині, коли я почув, як володар цієї великої держави починає плачливо стогнати. Про виїзд не було й мови. Я поклав Його Величність біля печі й приготував компреси, наказав також видалити з хати всіх, хто міг би стати непотрібним свідком хвороби Королівської Величності. Коли виносили отих нещасних, упійманих у лісі дітей, позв'язуваних, наче ягнята, дівчинка якимось чудесним чином вирвалася з рук слуг і кинулася до вимучених ніг Короля й почала терти палець своїм ковтуном із волосся. Здивований володар жестом наказав, щоб їй це дозволили. Його Величність, вельми вражений, за якийсь час ствердив, що болить уже менше, після чого сказав, щоб дітей добре нагодували й одягли нарешті як людей, що й було зроблено. А однак, коли ми пакували багаж і коли я отак безневинно простягнув до хлопця руку, щоб погладити його по голові, як це роблять із дітьми в усіх країнах, то він так сильно вкусив мене в зап'ястя, що в мене аж потекла кров. Побоюючись, щоб не сталося якого сказу, я відійшов обмити ранку в поблизькому струмку. І от там, біля води, на багнистому й грязькому березі сталося так, що я фатально послизнувся й, падаючи, ударився всім тілом об дерев'яний місток, так, що складені тут же дрова в ту саму мить обвалилися на мене. Я відчув страшенний біль у нозі, який справив, що я завив, наче звір. Устиг іще зрозуміти, що сталося щось недобре, після чого зомлів.

Коли я прийшов до тями, бо молодий Ричивольський бив мене по щоках, то побачив над собою стелю кімнати в хаті, а навкруг — стурбовані обличчя, серед яких і обличчя Його Величності — всі вони були якось дивно видовжені, розпливчасті, колихалися. Я тоді зрозумів, що маю гарячку і що довго був непритомним.

— Бога ради, Дейвісон, що ж ти з собою зробив? — заклопотано промовив Його Величність, схиляючись наді мною. Завиті локони його дорожньої перуки ковзнули по моїх грудях, і мені здалося, що цей делікатний дотик теж справив мені біль. Навіть у таку мить моєї уваги не уникло те, що обличчя Його Королівської Величності повеселішало, краплин поту вже не було, і стояв він переді мною в чоботях.

— Нам треба рушати, Дейвісон, — сказав він мені засмучено.

— Без мене? — охнув я перелякано, тремтячи від болю й страху, що мене тут покинуть.

— Невдовзі матимеш тут найкращого львівського медика…

Я розплакався більше від розпачу, ніж від фізичних страждань.

Зі слізьми попрощався я з Його Величністю, кортеж якого рушив далі. Без мене! Залишили мені для товариства молодого Ричивольського, чим полегшили принаймні частину мого болю, і віддали нас під опіку підкоморія Гайдамовича. Мабуть, щоб потішити нас, залишили також в обійсті Зелених Дітей — може, для того, щоб запевнити мені якесь заняття, поки не приїде по мене рятунок.

Виявилося, що моя нога зламана у двох місцях, до того ж у якийсь складний спосіб. В одному місці кістка пробила шкіру, й потрібне було велике вміння, щоби поскладати це докупи. Сам собою я зайнятись не міг, бо одразу втрачав свідомість, хоча й чув про таких, що навіть самі на собі робили ампутації. Ще до того, як вирушити, Король послав уперед кур'єра з наказом, щоб одразу ж рушав сюди найкращий лікар зі Львова, але припускаю, що потрібно було щонайменше два тижні, аби він тут з'явився. Тимчасом ногу потрібно було якнайшвидше скласти, бо якби в цьому вогкому кліматі вчепилася рани гангрена, то я б ніколи не побачив французького двору, на який так нарікав і який зараз, у критичний момент, здавався мені центром справжнього світу, втраченим раєм, найпрекраснішим із моїх снів. Не побачив би я більше й гір Шотландії.

Кілька днів я сам собі призначав протибольові засоби, ті самі, які давав Королю від подагри. Зі Львова прибув нарешті посланець, але без лікаря, бо той у дорозі був убитий однією з татарських банд, яких у цих краях розвелося безліч. Посланець запевнив, що невдовзі добереться до нас якийсь інший медик. Привіз нам також звістку про обітниці, які Король, щасливо діставшись до Львова, урочисто склав у львівському кафедральному костелі, віддаючи Річ Посполиту під опіку Божій Матері, щоби боронила країну від шведів, москалів, Хмельницького і всіх тих, які накинулись на Польщу, немов вовки на кульгаву сарну. Я розумів, що Його Величність має безліч клопотів, тож тим приємніше було мені, що разом із посланцем потрапила до нас від короля чудова оковита, кілька пляшок рейнського, хутряні кожухи і французьке мило — цим останнім я був задоволений найбільше.

Я гадаю, що світ збудований із кіл навкруг якогось одного місця. І що оте місце, яке зветься центром світу, з часом змінюється — колись були ним Греція, Рим, Єрусалим, а зараз це — безперечно, Франція, а властиво Париж. І можна би циркулем ці кола навкруг нього накреслити. Принцип тут простий: чим ближче до центру, тим більше все здається справжнім і відчутним, а чим далі, тим сильніше світ немовби розлазиться, як зотліле у вільгості полотно. І ще — цей центр світу є немовби дещо піднесений, тож ідеї, моди, винаходи — усе спливає з нього на боки. Спершу поглинається це близькими колами, далі — наступними, але вже слабше, а до найдальших місць доходить тільки невеличка частина змісту. Я повною мірою це усвідомлював, лежачи в обійсті підкоморія Гайдамовича, десь на болотах — мабуть, в останньому з можливих кіл, далеко від центру світу, самотній, як вигнанець Овідій у Томах. І марилося мені в гарячці, що як Данте свою «Divina Commedia», так і я міг би написати великий твір про кола, але не в потойбіччі, а в цьому світі, про кола Європи, а кожне з них би зі щораз іншим гріхом боролося й іншій було б піддане карі. Це була би справді велика комедія прихованих ігор, розірваних союзів, комедія, в якій ролі змінюються протягом спектаклю і до кінця неясно, qui pro quo. Повість про манію величі деяких, про байдужість і самолюбство інших, про хоробрість і відданість нечисленних, хоча, може, й численніших, ніж здається. Героїв, що діють на отій званій Європою сцені, зовсім не поєднувала б релігія, як би дехто того хотів — бо ж релігія радше розділяє, чого важко не визнати, маючи на увазі кількість трупів із релігійних причин, хоча б у тих війнах, що ведуться сьогодні. Зате поєднувало б їх в отій комедії щось інше — бо фінал мав би бути щасливим і успішним: віра в здоровий глузд і розум у цій великій божій справі. Бог дав нам відчуття й розум, щоб ними пізнавати світ і примножувати свої знання. Європа там, де працює розум.

Отакі речі роїлися в моїй голові у світліші хвилини. Більшість наступних днів я провів, однак, у гарячці, а коли львівський лікар усе ще не з'являвся, мої господарі за дозволом молодого Ричивольського, який узяв на себе відповідальність за опіку наді мною, послали на болота по якусь жінку. Прийшла вона разом зі своїм німим помічником і, вливши в мене спершу пляшку оковитої, направила мені ногу і склала поламані в ній кістки. Усе це збуджено розповідав мені потім мій молодий товариш, бо я сам нічого не пам'ятав.

Коли я після процедури опритомнів, сонце вже стояло високо. Невдовзі підійшов Великдень. У Гайдамовичів з'явився ксьондз, аби в капличці при дорозі провести святкову службу, а принагідно охрестив Зелених Дітей, про що схвильовано доповів мій приятель, додавши, що в обійсті подейкували, ніби це кинуті на мене тими істотами вроки привели до нещастя. У такі бридні я не вірив і заборонив їх повторювати. Одного вечора привів до мене Ричивольський оту дівчинку, була вона вже чиста й гарно вдягнена, до того ж цілком спокійна. І наказав їй, із мого дозволу, щоб своїми стручками-ковтунами натерла мою хвору ногу, так як раніше зробила Королю. Я сичав, бо боліло навіть від того дотику волосся, але все ж витримав його, і помалу біль ослабнув і набряк немовби зменшився. І зробила вона так іще три рази.

Через кілька днів, коли — як то навесні — зробилося тепліше, я спробував устати. Милиці, які мені тут вистругали, були дуже зручними, тож дійшов я до ґанку й там, тужачи за світлом і свіжим повітрям, провів увесь пополудень. Приглядався до всього, що робилося в досить бідному господарстві підкоморія. Дім був, щоправда, багатий і великий, але стайні та стодоли неначе походили зі значно дальшого кола цивілізації. Я з сумом усвідомив, що застряг тут на довший час і що аби витримати це вигнання, мушу знайти собі якесь заняття, бо тільки так зможу не запасти в меланхолію в цьому вогкому, багнистому краї та зберегти надію, що добрий Бог дозволить мені ще колись повернутися до Франції.

Ричивольський привів мені отих диких дітей, яких Гайдамовичі пригорнули, не знаючи, що з ними зробити в цій глушині, до того ж під час війни, та ще й сподіваючись, що про них може згадати Королівська Величність. Дітей тримали під ключем у сараї, де була безліч потрібних і непотрібних речей. Оскільки стіни його були збиті з дощок, то діти крізь шпари між ними водили поглядом за домочадцями. Випорожнялися під домом, присідаючи; їли руками, дуже жадібно, м'яса, однак, знати не хотіли й випльовували його. Не знали також ложок ані миски з водою. Злякавшись, кидалися на землю й, ходячи на чотирьох, пробували кусатися, а висварені, скулювались у собі й надовго нерухоміли. Одне з одним спілкувалися хрипкими звуками, а коли тільки з'являлося сонце, скидали з себе одяг і вигрівалися в сонячному теплі.

Молодий Ричивольський вирішив, що ці діти будуть для мене розвагою й заняттям, бо як учений я захочу їх вивчити й описати, а це допоможе мені не думати весь час про зламану ногу.

І він мав рацію. Мені здавалося, що ті малі чудиська відчували щось на зразок скрухи, бачачи мою перев'язану внаслідок укусу руку та нерухому ногу в лубках. Дівчинка з часом почала відчувати до мене довіру й дозволила мені одного разу докладно себе оглянути. Ми сиділи на сонці перед розігрітими дерев'яними стінами сараю. Природа ожила: всюдисущий запах вогкості став слабшим. Я делікатно повернув лице дівчинки до світла й узяв у долоні кілька посторонків з її волосся — вони здавалися теплими, немов зробленими з вовни, а понюхавши їх, я ствердив, що воно пахнуть мохом; здавалося, ніби в них вросли якісь лишайники. Її шкіра, якщо розглядати зблизька, повна була малесеньких темно-зелених крапочок, які я, до того як роздивився їх, брав за бруд. Це нас із Ричивольським дуже здивувало — ми вирішили, що вона має в собі щось рослинне. Ми підозрювали, що вона тому роздягається так і підставляється сонцю, бо, як кожна рослина, потребує сонячного світла, яким годується через шкіру, а поза тим не мусить їсти ще щось, достатньо їй і хлібних крихт. Зрештою, її вже й назвали М'якушка — ім'я, яке мені важко було вимовляти, але звучало воно гарно. Означало воно м'яку середину хліба, отже й когось, хто таку середину виїдає зі скибки, а шкірку залишає і не їсть.

Ричивольський, щораз більше зацікавлений Зеленими Дітьми, розказав мені, що чув, як дівчинка співає. Щоправда, як виходило з його розповіді, це більше нагадувало якесь буркотіння, але означало, що горла вони мають нормальні, а брак мови — це вже проблема іншого характеру. А ще я ствердив, що будовою тіла вони нічим не відрізняються від звичайних дітей.

— А може, це ми якихось польських ельфів упіймали? — якось пожартував я. Молодий Ричивольський обурився, що я тримаю його за дикуна; він у такі речі не вірить.

Мешканці дому мали різні думки, що робити з plica polonica, тобто з ковтуном. А той ще й був зелений! Переважно вважали, що ковтун — це ознака внутрішньої хвороби, яку та штука витягає назовні. Гадали, що якби його обрізати, то хвороба повернулася б у тіло і вбила власника. Інші, а серед них і підкоморій Гайдамович — оскільки вважав себе людиною світською, — зі свого боку твердили, що його належить обрізати, бо в ньому живуть воші та інше паскудство.

Підкоморій наказав навіть принести ножиці для стрижки овець і зрізати з дітей їхні зеленаві стручки. Переляканий хлопчик ховався за сестру (припускаю, що то була його сестра), але дівчинка здавалася хороброю і навіть зарозумілою — вона виступила вперед, вліпила погляд у підкоморія і не відводила його, аж поки Гайдамович зніяковів. Одночасно з її горла добувалося гарчання, як у дикого звіра, а її губи розхилилися, оголивши краї зубів. Була в її погляді якась неприступність, наче вона не знала наших порядків і дивилася на нас так, як дивляться тварини — трохи навскіс. З іншого боку, була в цьому також якась впевненість у собі, несподівана, доросла, тож на якийсь момент я побачив у ній не дитину, а маленьку старушенцію. У нас у всіх пробігли по спинах мурашки, а підкоморій врешті-решт наказав відмовитись від стрижки.

На жаль, через якийсь час після їхнього хрещення в дерев'яній церквичці, схожій на курник, сталося, що хлопчик уночі захворів і, на превелике здивування і страх усіх інших, швидко помер, що вся челядь узяла за ознаку його диявольської природи — кого ж, як не чорта, могла вбити свячена вода! А що не одразу — що ж, зло відвойовувало своє… Summa summarum визнали, що у справу Зелених Дітей втрутилися вищі сили.

Саме того дня болота навколо обійстя розбринілися різними звуками чи то птаства, чи то жаб — наче жалобний оркестр. Маленьке тіло дитини вимили й поклали на мари. Навколо поставили свічки. Мені, як лікарю, дозволили під час усього цього ще раз оглянути тіло, і в мене аж серце на якусь мить стиснулося від вигляду такого малюка. І тільки тоді, дивлячись на нього голого, я побачив у ньому дитину, а не якесь диво, і подумав також, що, як кожне живе створіння, і ця дитина повинна мати батька й матір — і де ж вони тепер? Чи тужать? Чи непокояться?

Швидко опанувавши ці емоції, негідні вченого медика, я після докладного огляду вирішив, що дитині, можливо, зашкодили надто ранні купання у крижаній воді струмка, і від цього настала смерть. А ще я ствердив, що немає в ньому нічого дивного, окрім кольору шкіри, який я пояснив довгим перебуванням у лісі й серед сил природи. Мабуть, шкіра уподібнилася оточенню, так як крила деяких птахів стають схожими на кору дерев, а польові коники — на траву. Природа повна таких відповідностей. І була ще так створена, щоби для кожної недуги існував природний лік. Про це писав учитель, який служить мені зразком, великий Парацельс, і тепер я це саме повторював молодому Ричивольському.

Уже в першу ніч після смерті тіло хлопця зникло. Виявилося, що жінки, які доглядали його, одурманені димом із кадила, після опівночі пішли й полягали спати, а коли встали на світанку, по трупові й сліду не було. Нас побудили, позапалювали в усьому домі світло — жах і неспокій охопили усіх. Челядь одразу пустила чутки, що малий зелений чорт завдяки магічним силам тільки вдавав смерть, а коли з ним біля мар нікого не було, ожив і повернувся до своїх у лісі. Інші додавали, що він може помститися за неволю, тому почали замикати двері на засув — запанував великий неспокій, наче нам загрожував татарський напад. Ми замкнули на всі замки М'якушку, дивно байдужу, в подертому одязі, брудну, що кидало на неї певні підозри. Ми з молодим Ричивольським старанно вивчили всі сліди: у самій хаті було тільки кілька смуг на підлозі, немовби тягли тіло, надворі натомість паніка зробила своє, і нічого вже не можна було розпізнати — усе було затоптане. Похорон скасували, мари прибрали, а свічки заховали до скринь, де вони мали чекати на наступну оказію. Аби тільки не сталася вона надто швидко! Протягом кількох днів, як то кажуть, жили ми в обійсті наче в облозі але цього разу не турки чи москалі жахали нас — то був якийсь дивний страх, листяно-зеленавий, що смердів болотом і лишайниками. Страх липкий, безмовний, який плутав нам думки й скеровував їх до папоротей, до бездонного багна. Комахи неначе спостерігали за нами, а таємничі звуки з лісу здавалися нам криками й голосінням. І всі, челядь і панство, зібралися в головній кімнаті, що зветься тут «світлиця», де ми без апетиту з'їли скромну вечерю й пили оковиту, але не для того, щоб радіти, а від страху й переживань.

Весна щораз енергійніше наступала на нас із околичних лісів і розливалася по болотах, тож невдовзі забарвилися вони квітами на довгих стеблах, водяними ліліями небувалих форм і кольорів, а також плавучими рослинами з великим листям, назви яких я не знав, за що мені було соромно як ботанікові. Молодий Ричивольський робив, що міг, аби знайти мені якесь заняття, але що ж можна було вигадати в цих обставинах? Книжок тут не було, а невеличкий запас паперу й чорнила дозволяв мені ледь-що робити замальовки рослин. Чимраз частіше мій погляд пересувався до тієї дівчинки, М'якушки, яка тепер, коли залишилась без брата, почала до нас горнутися. Особливо прив'язалася до молодого Ричивольського, ходила за ним, і я навіть почав підозрювати, що погано оцінив її вік. Тож і пробував розгледіти в неї якісь ознаки ранньої жіночості, але тіло вона мала дитинне, худе, без жодних округлостей. І хоча Гайдамовичі дали їй гарне вбрання й черевички, проте вона обережно знімала їх, щойно виходила поза дім, і старанно складала під стіною. Невдовзі ми почали навчати М'якушку говорити й писати. Я малював їй тварин і показував з надією, що вона видобуде з себе якийсь голос Вона уважно дивилася, але в мене складалося враження, що її погляд зісковзує з поверхні аркуша, не торкаючись змісту. А коли брала в руку вуглик, то вміла намалювати ним на папері кружечок, але їй це швидко набридало.

Мушу написати тут кілька слів про молодого Ричивольського. Мав він ім'я Фелікс, і це ім'я добре його окреслювало, бо був він чоловіком щасливим в усіх обставинах, завжди в гарному настрої, сповнений добрих намірів незалежно від усього того, що з ним траплялося. А трапилося з ним те, що всю його родину москалі вирізали вщент, батькові розпоровши живіт, а сестер і матір жорстоко зґвалтувавши. Як він зумів після цього зберегти душевний спокій, я не розумів, бо ніколи в нього ані сльозинка не скотилася, ані не піддався він ніякій меланхолії. Він уже багато чого від мене навчився, тож не даремними були старання Його Величності, щоб віддати його доброму — якщо випадає так про себе говорити — вчителю в руки. І мав би цей чоловік, дрібної легкої статури, гнучкий, світлий, синьоокий, шанс великої кар'єри, якби не подальші події, які я тут зараз опишу. Тимчасом, однак, отой молодий Ричивольський іще більше від мене — нездатного ходити далі, ніж на подвір'я, отяжілого від польської кухні — цікавився феноменом plica polonica, який тут, у Гайдамовичах, зрісся воєдино з М'якушкою.

Улітку, під час липневої спеки, дізналися ми з листів, що Варшава вирвана з рук шведів, і я вже думав, що все повернеться до колишніх порядків, а я настільки видужаю, що зможу приєднатися до Його Королівської Величності й зайнятися його подагрою. Наразі підірваним здоров'ям Його Величності опікувався інший лікар, що вселяло в мене неспокій. Методика лікування меркурієм, яку я хотів до Короля застосувати, була ще мало відомою. Лікарське мистецтво і практика в Польщі ще є недосконалими, лікарі не знають про те, що в нові часи було відкрито в анатомії й аптекарській науці, покладаються на якісь старі способи, ближчі до народної мудрості, ніж до результатів доскіпливих досліджень. Проте я вчинив би нечесно, якби приховав своє переконання, що навіть на найчудеснішому дворі Людовіка мало який медик не є de facto шарлатаном, який спирається на відкриття й досліди, висмоктані з пальця.

На жаль, моя нога не зросталася як слід, і я все ще не міг спиратися на неї. Приходила до мене ота бабка — шептуха, як її тут називали, — і натирала мені кволі м'язи якоюсь смердючою коричневою рідиною. У цей час дійшла до нас сумна звістка, що шведи знову здобули Варшаву і грабують її немилосердно. Тож думав я про свій талан, про те, що не без причини довелося мені одужувати тут, на цих болотах, і що Бог призначив мені це все, аби безпечно сховати мене від насильства, війни й людського шаленства.

Тимчасом десь через два тижні після святого Кшиштофа, день якого тут на болотах урочисто святкують — що й зрозуміло, оскільки той святий переніс малого Ісуса через воду на сухий берег, — ми вперше почули голос М'якушки. Спершу озвалася вона до молодого Ричивольського, а коли той, здивований, запитав її, чому вона до цього часу не говорила, то відповіла, що ніхто її ні про що не питав, що певною мірою було правдою, бо ми вирішили, що вона говорити не може. Я дуже шкодував, що так слабо знаю польську мову, бо одразу б розпитав її про різні речі, але й Ричивольський мав клопіт із тим, щоб зрозуміти її, бо говорила вона якимось тутешнім русинським діалектом… Вимовляла окремі слова або короткі речення й зупиняла на нас погляд, наче перевіряла їхню силу або домагалася від нас підтвердження. Мала голос, який до неї не пасував — низький, неначе чоловічий; не був це, в кожному разі, голос маленької дівчинки. Коли, показуючи на щось пальцем, казала «дерево», «небо», «вода», то мені ставало досить моторошно, бо звучало це так, наче слова, що означали ті прості речі, пливли звідкись із потойбічного світу.

Літо було в розпалі, тож болота пересохли, але ніхто цьому особливо не радів, бо вони тепер ставали проїзними для всіх, внаслідок чого Гайдамовичі зазнавали постійних нападів роззухвалених неустанною війною гультяїв і бандитів — у такий час важко було зрозуміти, хто кого тримається і на чийому боці стоїть. Одного разу напали на нас москалі, Гайдамович мусив із ними домовлятися і платити викуп. Іншим разом ми відбивали напад банди військових мародерів. Молодий Ричивольський схопив зброю і застрелив кількох, що всі вважали великим геройством.

Я в кожному проїжджому вичікував королівського посланця, прагнучи, аби Його Величність забрав мене до себе, але нічого в цій справі не діялося, бо війна тривала, і Король енергійно рухався разом із військом, забувши, либонь, про свого чужоземного лікаря. Я гадав, що й без запрошення вирушу в дорогу, але що з того, якщо я й на коня не міг сісти сам. Охоплений цими сумними думками, я тимчасом дивився зі своєї лавочки, як довкола М'якушки з дня на день у чимраз більших кількостях збиралися молоденькі прислужниці з дому, селянські діти, а часом і панич, і панночки Гайдамовичів — і всі слухали її оповідок.

— Про що вони там так щебечуть? Що кажуть? — допитувався я в Ричивольського, який спочатку підслуховував, а потім уже відкрито підсідав до тієї дивної групи. Потім переказував мені все, коли клав мене спати і своїми маленькими долонями втирав мені в шрами, що мали загоїтись, смердючу мазь від шептухи — медикамент, який виявився на диво помічним.

— Вона розповідає, що в лісі, далеко за болотами, є країна, де місяць світить таким самим блиском, як сонце, яке темніше, ніж наше. — Його пальці делікатно гладили мою нещасну шкіру, щоб потім вим'яти трохи моє стегно й домогтися, щоб у ньому краще кружляла кров. — У тій країні люди живуть на деревах, а сплять у дуплах. У місячний день видираються на самі верхівки дерев і там підставляють місяцю голі тіла, від чого їхня шкіра робиться зеленою. Завдяки тому світлу вони зовсім не мусять їсти, і їм достатньо лісових ягід, грибів і горіхів. А оскільки там не треба обробляти землю ані будувати садиб, то будь-яка праця виконується там для задоволення. Немає там ніяких володарів чи панів, немає селян чи князів. Коли мають щось зробити, збираються на одному дереві й радяться, а потім роблять те, що постановили. Якщо хтось від цього ухиляється, то дають йому спокій і залишають його: однаково повернеться. Якщо хтось когось полюбить, то залишається з ним на якийсь час, а коли це почуття в нього минає, то він іде до когось іншого. Звідси беруться діти. А коли вже така дитина з'явиться, то за батьків має всіх, і всі охоче такою дитиною займаються. Часом, коли вилізуть на найвище дерево, маячить їм здаля наш світ, бачать дими спалених сіл і відчувають сморід спалених тіл. Тоді швидко тікають під листя, не хочуть-бо паскудити собі очей такими картинами та псувати носа такими запахами. Яскравість нашого світу для них огидна й відразлива. Вважають це якимось міражем, бо ніколи ніякі татари чи москалі до них не добиралися. Вони гадають, що ми нереальні, що ми — це поганий сон.

Якось Ричивольський запитав М'якушку, чи вірить вона в Бога.

— А що таке Бог? — відповіла вона запитанням.

Усім це здалося дивним, але також і привабливим, отаке життя без усвідомлення існування Бога — могло воно бути простішим, і не треба би було ставити собі цих дражливих запитань. Чому це Бог дозволяє такі великі страждання, якщо він добрий, милосердний і всемогутній?

Я якось попросив запитати, як цей зелений народ проводить зиму. Ще того самого вечора Ричивольський приніс мені відповідь і, розминаючи моє бідне стегно, розповів, що вони взагалі зими не помічають, бо тільки-но настають перші холоди, вони збираються в найбільшому дуплі найбільшого дерева і там, тулячись одне до одного, як миші, западають у сон. Помалу покриває їх густий мох, який захищає від холоду, до того ж великі гриби виростають на вході до дупла, тож іззовні вони стають невидимими. Їхні сни мають таку властивість, що є спільними, тобто коли хтось щось снить, то другий те неначе «бачить» у своїй голові. У такий спосіб їм ніколи не буває нудно. За зиму вони дуже худнуть, тому коли сходить перший теплий весняний місяць, усі вилазять на верхівки дерев і там цілими місячними днями підставляють його променям бліді тіла, аж поки добряче зазеленіють. Мають вони також свій спосіб спілкуватися з тваринами, а оскільки не їдять м'яса й не полюють, то тварини дружать із ними та допомагають їм. Начебто навіть розповідають їм свої тваринні історії, завдяки чому ці люди стають мудрішими й краще знають природу.

Усе це здалося мені народними байками, я навіть замислювався, чи не вигадує цих речей сам Ричивольський, тому одного дня, з допомогою слуги, я підкрався, щоб послухати М'якушку. Мушу визнати, що дівчинка говорила цілком вільно й сміливо, і всі мовчки її слухали, а того, чи Ричивольський не збагатив якось її розповідь, ствердити я все ж не міг. Одного разу попросив я запитати її про смерть. Ричивольський приніс мені таку відповідь:

— Вони вважають себе рослинами. Людина — це рослина, кажуть, і тварини її з'їдять. Тому своїх померлих вони прив'язують до гілок на деревах і чекають, аж тіло пожеруть птахи й лісні звірі.

У середині серпня, коли болота ще більше пересохли, а дороги стали твердими, з'явився нарешті в Гайдамовичах так довго очікуваний мною посланець від Короля. Прибув він зі зручним екіпажем, кількома солдатами, а так само з листами й дарунками для мене: були там новий одяг і добрі напої. Мене так зворушила ця королівська щедрість, що я аж розплакався. Радість моя була великою, бо через кілька днів мали ми вирушати назад до світу. Кульгаючи й підскакуючи, я раз по раз обціловував Ричивольського, досить уже маючи цього обійстя, схованого між лісами й болотами, цього згнилого листя, цих мух, павуків, хробаків, жаб, хрущів всілякого роду, всепроникної вогкості, запаху мулу, важкого, одурманливого аромату зелені. Мені вже все це остогидло. Нарис про plica polonica я вже, властиво, написав і думав, що сильно підірвав до нього довіру. Описав також кілька тутешніх рослин. Що ж мені тут іще робити?

Молодий Ричивольський не був, однак, так як я, задоволений скорим від'їздом. Він неспокійно поводився, десь зникав, а вечорами інформував мене лишень, що йде під липу поговорити, твердячи при цьому, що веде власні дослідження. Я про щось мав би здогадатися, але так був приголомшений близьким від'їздом, що нічого не сподівався.

Повня випала на перші дні вересня, а я завжди погано сплю під час повні. Місяць стояв над лісом і болотами такий великий, що міг пробудити страх. Це була одна з останніх ночей перед виїздом — хоч я перед цим цілий день пакував свої гербарії й почувався втомленим, проте не міг заснути і крутився з боку на бік. Мені здавалося, що десь у домі чулися якісь шепоти, тупіт маленьких ніг, шорхання, застережливе рипіння завіс у дверях. Я гадав, що це якась мара, але вранці виявилося, що ні. Отож усі діти й уся молодь зникли з дому без сліду, серед них і діти підкоморія, чотири дівчинки й хлопець — усіх разом було їх тридцять чотири, усе потомство цього поселення; залишились тільки немовлята біля матчиних грудей… Зник також мій гарний молодий Ричивольський, якого я вже бачив біля себе при французькому дворі.

То був судний день у Гайдамовичах, жіноче голосіння летіло аж до неба. Швидко відкинули думку, що це справа татар, які, як відомо, беруть дітей у ясир — надто тихо все відбулося. Почали припускати, що тут діяла якась нечиста сила. Чоловіки, нагостривши, хто що мав — коси, серпи, мечі, — раз по раз хрестячись, рушили ополудні зімкнутим загоном на пошуки пропалих. Нікого, однак, не знайшли. Під вечір парубки виявили в лісі недалеко від двору дитяче тіло, розміщене високо на дереві, від чого зчинився страшний крик, усі-бо розпізнали за саваном, що був це отой Зелений Хлопець, який помер навесні. Зараз уже небагато від нього лишилося, бо птахи зробили своє.

Зникло з обійстя все, що свіже й молоде, — і майбутнє зникло. Ліс стояв муром навколо Гайдамовичів, наче був військом наймогутнішого королівства на всій землі і наче саме тепер його герольди проголошували повернення. Куди? В останнє, безконечної величини коло світу, поза тінь листя, поза пляму світла, у вічну тінь.

Я чекав на повернення молодого Ричивольського ще три дні, аж врешті-решт залишив йому листа: «Якби ти вернувся, де б я не був, приїдь до мене». Після тих трьох днів усі в Гайдамовичах зрозуміли, що молоді вже не знайдуться, що пішли вони до місячного світу. Я плакав, коли рушав королівський екіпаж, але не через докучливу все ще ногу, а внаслідок якогось глибинного збудження. Оце я покидав останнє коло світу, його гидкі вогкі рубежі, його не записаний ніде біль, його розмиті непевні горизонти, за якими є вже тільки Велике Ніщо. І знову прямував до центру, туди, де одразу все набирає смислу й укладається в єдину цілість. І записую зараз те, що я на рубежах побачив, чесно, так як було, нічого не додаючи, нічого не віднімаючи; і розраховую, що Читач допоможе мені зрозуміти, що там тоді сталося і що мені збагнута важко, бо периферія світу назавжди позначає нас таємничою німотою.