Химерні оповідання

Правдива історія

Жінка впала одразу, як зійшла з ескалатора, просто на мармурову підлогу, вдарившись головою об п'єдестал скульптури, що зображала робітницю міцної будови — мабуть, ткалі, бо в руці вона тримала веретено.

Професор бачив цей випадок досить докладно, бо перебував у цей момент на середині ескалатора, який сунув униз. Натовп, що біг, на мить злегка захвилювався, а дві чи три особи, що були найближче, нахилилися над бідолашною, проте одразу ж рушили далі, підштовхувані людьми, які напирали ззаду, поспішаючи до поїздів. Можна сказати, що людський струмінь зігнорував ту, що лежала, і поплинув своїм річищем. Ноги перехожих вправно оминали розпластане тіло, тільки іноді хтось чіпляв за полу ватованого плаща. Професор, щойно опинився біля нещасної, присів, пробуючи швидко оцінити її стан настільки, наскільки це міг зробити хтось, хто не був лікарем. Було це непросто, бо її обличчя прикривав трохи брудний каптур, який поволі просякав кров'ю, а тіло було закутане в брунатні від старості й бруду шмати, наче в широкі, вільно нав'язані бандажі; з-під поплямленої коричневої спідниці стирчали ноги в товстих колготах тілистого кольору і розтоптаних черевиках, коричневий плащ без ґудзиків був перев'язаний шкіряним пояском — занадто, як на літню погоду. Професор відсунув каптур. З-під нього проглянуло сильно закривавлене обличчя, перекошене гримасою болю. Жінка важко дихала, її губи рухалися — на них утворювались пухирці слини, змішаної з кров'ю.

— Допоможіть! — вигукнув із жахом професор і схопив свій піджак, щоб підкласти його під голову пораненої. Пробував пригадати, як звучить слово «допомога» в цій країні, але все вилетіло йому з голови, навіть оте «добрий день, як справи?», яке він тренував у літаку. — Hilfe, help, — кричав він, охоплений панікою. Кров виливалася з-під голови безвладної жінки, але людський струмінь вправно оминав її, утворився навіть своєрідний меандр. Пляма крові робилася щораз більшою, щораз зловіснішою, а понівечене падінням тіло нагадало йому раптом картину Мельхіора де Гондекутера, натюрморт із натуралістично зображеним трупом впольованого зайця.

Професор, який прибув позавчора до цього холодного, продутого вітрами й розлогого міста, якраз повертався після самотньої прогулянки до готелю, де мав відбутися бенкет із оказії завершення конференції, на якій він виступав із доповіддю. Конференція була присвячена зв'язкам точних наук із мистецтвом і літературою, а виступ професора стосувався впливу споживання білка на сприйняття кольорів. У ньому він доводив, що розквіт голландського живопису тісно корелює з розвитком тваринництва і стрибкоподібним зростанням споживання багатих на білок наїдків у вигляді молочних продуктів. Амінокислоти, що містяться в сирі, впливають на розвиток певних структур у мозку, які пов'язані з розрізненням кольорів. Його доповідь прийняли дуже тепло, навіть можна сказати — з ентузіазмом. Після ситного обіду, під час якого відбулася дискусія про ілюзійний живопис, він випив кави й не схотів іти з усією групою до знаменитого великого музею; він уже колись бував у ньому, тому вирушив на самотню прогулянку до центру, аби подихати свіжим повітрям і подивитися на життя метрополії.

Ішов він неспішно, розтягуючи свої й без того довгі кроки — був-бо чоловіком відносно високим і худим, — а оскільки несподівано зробилося тепло і медове сонце визирнуло з-за хмар, він зняв піджак і ніс його, недбало перевісивши через руку. Люди, заскочені раптовим покращенням погоди, повисипали на вулиці на прогулянку, їх притягали вітрини, повні фірмових товарів, експонованих вигадливо й кокетливо, як твори мистецтва. Великі шиби відвертали увагу від абияких фасадів, помальованих у надто яскраві кольори. Старий прогулянковий квартал був радше особливим місцем, де люди могли нарешті надивитися одне на одного й оцінити, чи займають вони властиве місце серед інших, а також упевнитись, що цілком добре пасують до світу. Покупки робилися деінде, у відлеглих, величезних торгових центрах, але туди наш професор не вибирався. Він, так само як інші, був задоволений собою, задоволений приїздом, доповіддю, погодою і навіть цим містом, яке ж бо ще позавчора здавалося йому нелюдським і відразливим. Тепер, коли в нього знизився рівень адреналіну і він мав відчуття добре виконаного обов'язку, приємне тепло розлилося по всьому його тілу — він радів сонцю, усміхався людям, яких минав у блаженній переконаності, що ніхто його тут не знає і що він може все, хоча нічого особливого не збирався робити. А перспектива, що невдовзі він опиниться в безпечних нутрощах готелю, з'їсть щось смачне й вип'є холодної горілки, якою тут щедро частували, зумовлювала, що він, власне кажучи, почувся щасливим.

Він свідомо не взяв таксі й вирішив іти в бік метро головною широкою вулицею, якою їхали автомобілі, хоча частіше, зрештою, стояли в заторах. Час від часу проїздило поміж ними авто з синім ліхтарем на даху. Професор ішов рівним кроком, явно відчуваючи задоволення, яке дає рух після багатьох годин сидіння в непровітрюваному залі. Сонце гріло щедро; на ньому була біла сорочка, оздоблена досить ексцентричною краваткою, яку йому вибрала дружина. Йому було легко й добре, хоча сподівання, що під час цієї прогулянки він подихає свіжим повітрям, виявилися марними. Над вулицею-бо звивалися й вирували хвости вихлопних газів, вкручуючись у носи нечисленних перехожих. Професор помітив, що один із них із виглядом арійця мав на обличчі білу масочку.

Він пройшов уже з кілометр уздовж лівої сторони рухливої вулиці, а оскільки з мапи знав, що муситиме перебратися на другий бік, то неспокійно шукав поглядом якоїсь «зебри». Її не було в полі зору, тож він подумав, що під такою рухливою вулицею є, мабуть, підземні переходи, але й на них не наштовхнувся. Уже почав роздумувати, чи не почекати на якийсь більший просвіт у потоці машин і не спробувати перебігти через дорогу, але пригадалася йому, мов пересторога, історія, яку розповідали під час перерви на каву, про одного німецького докторанта, який кілька років тому якраз на такій конференції з німецькою довірою до усталених порядків пробував перейти вулицю на переході на зелене світло й був збитий насмерть автомобілем, який мчав як шалений.

Тому він відмовився від свого наміру і терпляче йшов просто себе, аж нарешті через якісь два кілометри побачив сходи, які привели його в підземний перехід, і в цей спосіб він опинився на протилежному боці вулиці. Тут було тихше і якось більш звично, відлюдно. Він придивлявся до людей, які поспішно оминали його. Несли покупки у великих пластикових торбах, із яких стирчали віхті петрушки й цупкі мітли дозрілого пору. Через пару хвилин побачив і джерело цієї здобичі — на невеличкій бічній площі відбувався базар, де продавали овочі, фрукти й дешеві китайські товари. Тільки раз помітив когось, хто нікуди не поспішав: на облямуванні фонтану, в якому не було води, він побачив двох стариганчиків, які зосереджено грали в шахи. Вітрини магазинів виглядали марно, ціни на товарах були виписані великими цифрами товстим фломастером. Він пробував перераховувати їх у краще знану йому валюту, але плутався в підрахунках і врешті-решт вирішив, що це йому абсолютно не потрібно, він же не збирався робити ніяких покупок. У готельній крамничці він уже купив для дружини браслетик із бурштину. Мабуть, переплатив, але той здався йому таким гарним, що він не вагався. Тепер важко знайти якусь річ, яка одразу впадає в око. Сьогоднішні покупки радше нагадують порпання в смітті.

Сонце вже помалу хилилося до заходу і раптом могутньо залило вулиці. Фасади будинків набрали червоного кольору, а кожну найубогішу деталь збагачувала зараз тривожна коричнева тінь, наче її спеціально підкреслили димчастим олівцем для очей, таким, яким користувалася його дружина. Усе раптом здалося йому сповненим значення й прихованих знаків, як у живописі Геррі мет де Блеса, над яким він працював останнім часом. Професор вельми зрадів, коли констатував, що опинився вже в більш приязній частині міста, мабуть, тій, що призначена для туристів, бо почали з'являтися невеличкі кафе зі столиками, виставленими на вулицю, і навіть смугасті маркізи. З величезним полегшенням він сів за один із таких столиків, замовив келишок коньяку й каву. Мав іще достатньо часу до бенкету й тішився, що може трохи побути сам, поза тим багатомовним конференційним галасом і вічним звідки-я-знаю-це-обличчя. Коньяк виявився чудовим. Червоний блиск сонця падав на лице професора — був м'який, лагідний, злегка зігрівав; здавалося, що якби його можна було випити, то мав би присмак наливки з шипшини. Після хвилі вагання професор замовив іще один коньяк — і пачку цигарок, хоча вже віддавна не курив; зараз, однак, мав враження, що час відступив назад. Йому здавалося, що він опинився в дивному просторі, де те, що робиться, ні до чого не веде, наслідкові не передують жодні причини, і все немовби чудодійно затримане — це той момент, природу якого можуть передати тільки найбільші поети і тільки геніальні художники можуть знайти для нього відповідні барви. Він не вмів, був всього лиш звичайним, пристойним, хоч і непогано освіченим чоловіком; міг тільки всотувати цей момент, потопати в ньому — в цій великій, непіддатній уяві довірі. Коли він зорієнтувався, що вже мусить вертатися, починало темніти. Сонце зайшло раптово — ковтнули його величезні контури будинків з тисячами вікон. Він зрозумів, що не встигне на бенкет, якщо й далі йтиме пішки, тому рушив просто до найближчої станції метро. Якийсь час вивчав досить складну схему сполучень, аж нарешті зрозумів, що від готелю його відділяють дві зупинки. Він купив квиток в автоматі й за хвилину опинився всередині втомленого, мовчазного натовпу людей, що верталися з роботи. Ніхто ні на кого не дивився, лункий механічний голос оголошував номери перонів і назви станцій мовою, якої він не розумів і, власне кажучи, не пробував розуміти, настільки вона була йому чужа. Якийсь час він розглядався, визначаючи, в який бік мусить зараз іти, завагався й рушив разом із натовпом до спуску. Той самий натовп, теплий і, як йому здавалося, приязний увіпхнув його на нескінченно довгий ескалатор, і тепер він рівномірно посувався вниз, під поверхню, де царювали великі мармурові неоковирні постаті з атрибутами професій — скульптури, які його відверто жахали. Він із полегшенням пригадав, що в готелі на ліжку лежала вже приготована чиста сорочка.

І якраз тоді, перебуваючи на середині ескалатора, він побачив жінку, що падала, й навіть почув глухий удар її голови об п'єдестал статуї. Зараз, стоячи на колінах, він пробував підняти їй голову, під яку підклав свій складений піджак.

— Поможіть, поможіть! — знову вигукнув він у натовп, з якого бачив тільки ноги й животи. — Треба викликати швидку!

Якась дитина, яку за руку вів хтось дорослий, заглянула йому через плече, але її негайно відтягли. Він ухопив якогось перехожого за полу куртки, але той спритно викрутився йому з рук.

— Допоможіть! — гукнув професор у розпачі.

Натовп перевалювався над ним, у його рішучості було щось запекле, наче професор і жертва пробували затримати Землю в її обертанні навколо Сонця. Жінку раптом почали трусити конвульсії, тому він схопив її міцніше, боячись, що вона вмирає. Його біля лляна сорочка була вже вся в крові, як і його руки та обличчя.

— Поліція, — відчайдушно вигукнув він, і лише це загальновідоме слово зумовило, що затримався якийсь чоловік, а потім іще один. Проте вони всього лиш стояли, не роблячи нічого й приглядаючись до всієї ситуації з незворушним виразом обличчя.

— Поліція, поліція! — почали повторювати роззяви, натовп наче прискорив рух і став більш нервовий. Професор усвідомив, що, схилившись над лежачою жінкою, він міг виглядати як хтось, хто вбиває її. Тож він спробував підвестися й відсунутися, а тоді хтось штовхнув його, і професор упав просто в темну пляму крові.

Уже принаймні кілька осіб приглядалися до цієї сцени, коли звідкись почали пропихатися до професора й жінки двоє поліцаїв. На мундири в них були надягнуті люмінесцентні жилетки, що відбивали світло неймовірним чином — їх можна було взяти за ангелів, і саме так потрактував їх професор. Жінка знерухоміла. Він підвівся і, усвідомлюючи, що весь червоний від крові, з величезною надією подивився на правоохоронців. Їхні лиця були, однак, запеклими — вони вдивлялися в нього грізним поглядом, зовсім ігноруючи жертву. Він одразу зрозумів, що його вважають винуватцем. Очевидно, він мав рацію, бо один із поліцаїв схопив його за руку, болюче стиснув її, а потім викрутив назад. Професор скрикнув, обурений цим явним проявом жорстокого непорозуміння. Дивно, що вони взагалі не звертали уваги на поранену, а домагалися від нього документів; якийсь час пішов у нього на пояснення їм жестами, що документи в піджаку під головою жінки. Показав на неї рукою — голова жінки, відсунута вбік, лежала просто на підлозі, а від піджака й слідів не було. Тимчасом збоку до них пропихалися троє могутніх санітарів із ношами. Професор бачив їхні поголені лисі голови і могутні шиї. Поліцай мимоволі розслабив руку, дивлячись, як санітари розпихали плинний натовп на боки і намагалися розставити ноші. Натовп, однак, напирав, і, мабуть, тому рука в закривавленій сорочці вислизнула із залізного захвату поліцая. Відіпхнутий санітарами професор відскочив, розвернувся і в нез'ясовному припливі паніки почав тікати.

Спершу кружляв підземними перонами, а потім іншими сходами рушив нагору, перескакуючи по кілька сходинок і розштовхуючи людей, які, зрештою, і без того розступалися перед ним із огидою і страхом. Боялися крові — вона збуджувала в них жах. Вираз обличчя в них мінявся, коли вони бачили її, забуваючи про те, що така сама плине також у їхніх жилах, схованих під самою поверхнею м'якої шкіри, яку так легко поранити. Професор із жахом усвідомив, що ця кров може виявитися для нього смертельно небезпечною. Він нічого не знав про ту жінку. Вона могла бути повією, наркоманкою, а в її темній крові могли клубочитися мільйони ВІЛ-вірусів, які зараз проникали в організм професора через мікроскопічні ранки. Він пригадав, що обрізав собі сьогодні вранці нігті й поранив великий палець. Глянув на те місце — воно було покрите напівзасохлою кров'ю… Він помчав сходами вгору — жінки, бачачи його, пищали й відсувалися під стіни, чоловіки охоче звершили б над ним свій власний акт правосуддя, але боялися торкнутися його. Великими стрибками він добрався до виходу з метро, а коли опинився назовні, найпершою його думкою було те, щоб якнайшвидше помитися, хоча б у першому-ліпшому фонтані. Він стояв у скверику й панічно розглядався навкруг. Подумав про туалет у метро, але нізащо у світі не хотів туди вертатися. Пробував швидко з'ясувати, де саме він опинився, і відчув глибоке полегшення, коли за дахами будинків побачив гостроверхий силует свого готелю. Він рушив у тому напрямку без хвилини вагання, мало не бігом, із простягнутими вперед руками, як дух у дитячому театрику.

Було вже темно. Щоб дістатися до готелю, він мусив перейти ще одну рухливу вулицю. Він уже знав, що до найближчого переходу може бути далеко, тому вчинив шалену спробу скористатися сповільненням руху автомобілів, зумовленим затором. Почекав відповідного моменту й рушив просто під колеса машин, які або затримувались, або пробували його об'їхати, люто при цьому сигналячи. Професор ляпав їх по капотах закривавленими долонями, що зумовлювало ще більшу розлюченість водіїв. Один із них, що сидів за кермом чорного «Ленд Ровера», мав, очевидно, швидшу від інших реакцію, бо коли професор минав його, двері з боку пасажира раптом відчинилися і болюче гримнули його в бік. Він упав, але одразу ж спробував підвестися, розуміючи, що йому загрожує смерть. Автомобілі пригальмовували й оминали закривавленого чоловіка, який насилу піднімався, а водії не скупилися на лайки й прокляття. Коли він, сам не знаючи як опинився на другому боці, то вирішив, що вже врятований. Залишалося подолати широкий сквер під готелем, і він радісно рушив уперед, але тоді помітив, що загубив десь один черевик. Це мало статися, коли він упав від удару дверцятами «Ленд Ровера». Тож і кульгав в одному черевику, бідкаючись, як же він піде на бенкет, бо не взяв у поїздку запасної пари взуття. Що ж, муситиме купити нове. Зрештою, бенкет уже, мабуть, починався. Нічого не зробиш, він запізниться. Коли прийде, промови вже закінчаться.

Кульгаючи в одному черевику, він дійшов до засклених дверей готелю, але тут йому заступив дорогу високий, плечистий портьє в лівреї, що нагадувала військовий мундир якоїсь опереткової держави. Він бачив професора кілька разів, сьогодні вранці також, але, схоже, не пізнав його. Професор не мав наміру відступати. Він пояснив, що живе в номері 1138 і є учасником конференції. Швейцар, сконфужений його плинною англійською, завагався щодо своєї непоступливості і рішуче зажадав паспорта. Професор тоді збентежено усвідомив, що він же без піджака, а отже й без паспорта. Він на всяк випадок перевірив кишені штанів, спершу задню, потім обидві передні, але знайшов там жменьку місцевих монет, квиток метро, а також почату пачечку жувальної гумки з цитриновим смаком. Швейцар іронічно подивився на нього, а на його обличчі розквітла сповнена задоволення усмішка. Схопив його за шию, як якогось хулігана, і попри всі пручання вивів у сквер, де дав йому такого сильного копняка в дупу, що професор упав і довго не міг піднятися.

Від болю, приниження й безсилості очі в нього наповнилися слізьми — і він не зумів стримати схлипів. Він не плакав багато років і вже забув, яке полегшення це може принести. Плачучи, він заспокоївся — можна би сказати, що його човен, який плив морем сліз, пристав до якогось берега, і колихання припинилося. І от він пришвартувався до зовсім нової, неочікуваної ситуації, і перед ним простяглася незнана земля. Він мусить дати собі раду.

Сидячи в темряві — сквер був темний, як майже все в цьому недоосвітленому місті, — він роздумував, що ж найкраще зробити. Якби не зник піджак, він міг би подзвонити, але разом із ним, окрім паспорта і кредитних карток, зник і його телефон. Він вирішив дістатися на той бік готелю, де, як він припускав, міг відбуватися бенкет. Там йому, може, вдасться якось повідомити колег. Деякі з них усе ще курили, тож, може, вийдуть перекурити на якийсь балкон, терасу чи навіть у сад… Він рушив уперед, уважно шукаючи в брилі готелю освітлених вікон. Майже весь перший поверх займали разом із холом ресторани, бар і конференц-зали, але більшість вікон була темна. Ліворуч від себе він побачив групу молодих чоловіків, що зібралися під одним із небагатьох справних ліхтарів. Вони перегукувалися — мабуть, у щось грали. Він знерухомів, не бажаючи зраджувати своєї присутності, а потім беззвучно прокрався під мур, уздовж якого рухався далі. У цей спосіб перейшов на інший бік готелю і тоді побачив великі освітлені засклені стіни ресторану, в якому відбувався бенкет.

Він був такий схвильований, що мало не заплакав удруге. Стоячи під стіною, він небагато бачив, але, відійшовши трохи вглиб скверу, зарослого тут колючим кизильником, який саме цвів і виділяв несамовитий запах меду, змішаний із ароматом чогось терпкого і гнилистого, зміг побачити більше. Оповитий тим запахом, професор спостерігав із цієї відстані реалістичну картину, обрамлену вертикальними лініями будинку, оправлену в скло фасаду. Навколо високих вузьких столиків, накритих білими обрусами, стояли елегантно одягнені люди; їли, розмовляли — їхні голови нахилялися одна до одної, а потім відхилялися назад, мабуть, у відруху здорового сміху, руки торкалися плечей співрозмовників, дружньо їх поплескували. Між столиками кружляли кельнери у фраках, стрункі й гнучкі, одна рука схована за спину, в другій тримали таці, повні напоїв. Ця картина в приглушених барвах здалася йому сучасною мінімалістичною алюзією до Брейгеля: люди зайняті вічними дрібничками, бал різних справ, які треба залагодити, свято поверховості… Професор розпачливо шукав знайомі постаті; не мав-бо певності, чи це саме той бенкет — готель був величезний, і тут безумовно, могло відбуватися багато таких конференцій, як та, у якій він брав участь. Він іще трохи перемістився, аби побачити, куди йдуть ті, які відходили від столиків. Вони на хвильку зникали, а потім знову з'являлися в наріжному приміщенні із заскленими зовнішніми стінами, яке було трохи схоже на акваріум. Це була кімната для куріння. Там він побачив професора Ґ., спеціаліста з платонічних і неплатонічних об'єктів у європейському живописі XX сторіччя. І хоча він не завжди погоджувався з його тезами, зараз його вигляд надзвичайно втішив. Це було перше знайоме обличчя за кілька годин. Ґ. курив сигарки, професор знав це, хоча з місця, де він стояв, цього не можна було розгледіти. Він бачив тільки замашистий рух руки Ґ. і його голову, яка злегка задиралася вгору, щоб випустити дим. Йому треба було поквапитись, сигарку не можна курити без кінця. Тому він швидко покульгав у той бік і зупинився напроти кімнати для куріння, розраховуючи, що буде помічений, але це не мало жодного сенсу: він був надто низько. Йому довелося знову відійти у сквер. Коли він вже зайняв доволі вигідне місце, Ґ. якраз гасив сигарку; потім, обійнявши приязним жестом плечі колеги, повернув до виходу. Професор у розпачі швиденько підняв перший-ліпший камінь і, розмахнувшись, шпурнув ним у напрямку акваріуму. Проте відстань була надто великою. Розлючений і рішуче налаштований, він вирішив вчинити ще одну спробу атакувати двері, але не дійшов навіть до майданчика перед ними. Швейцар, зайнятий привітанням якоїсь коштовно одягнутої жінки на височенних підборах, навіть не глянув на нього. В дію вже вступили два охоронці зі зброєю на поясі — один із них болюче викрутив йому руку (він наче почув, як щось хрупнуло) й одразу з огидою відпустив його. Професор упав і чимшвидше поповз у колючий кизильник. Він знав, що будь-якою ціною мусить позбутися закривавленої сорочки, а ще має якось помитися. Дивився з кущів, як охоронці з огидою та обридженням витирали з рук кров — і подумав: що б не носила в собі жінка з метро, воно тепер є в ньому. Шматочком чистого манжета він обтер обличчя біля рота і очей. Йому пригадалося, що вранці він бачив із готельного вікна фонтан, і вирішив відшукати його.

Старанно зорієнтувавшись у тому, де він перебуває, професор обдумав спосіб дістатися до фонтана. Це було нелегко, бо йому треба було увійти в пляму світла, що його кидали лампи на воду, яка била високо вгору, а також пройти коло підозрілих типів, що грали на кам'яній огорожі в шашки чи якусь іншу просту гру. Проте слід було щось робити. Він зняв сорочку й увіпхнув її в кущі. Його огорнув холод, а спина одразу вкрилася гусячою шкірою. Тримаючись тіні, він човгався рачки в бік фонтану й завагався лише там, де проходив гострий край освітленої поверхні. Всунув туди голову й вирішив, що його не помітять. Згрупувався для стрибка й уже через кілька секунд опинився біля фонтана. Йому вдалося увійти у воду, від холоду в нього перехопило подих. Гарячково почав змивати з себе засохлу вже кров, тер пальцями своє напівголе тіло, а під кінець зняв штани, які забарвили воду червоним. Її струмінь, який ритмічно вискакував у небо, потемнів і у світлі дизайнерських ламп виблискував пурпуром. Мокрий голий чоловік побачив здалеку ненависних охоронців, які бігли в його напрямку, побачив також, як зриваються й рушають до нього гравці. Він розвів руки — хотів видобути з себе крик і вдарити ним у велике, освітлене тілисько готелю, але його перехоплене від холоду горло спромоглося добути з себе ледь-що писк чи якесь скавуління. Йому, однак, здавалося, що кричить, а той крик, сильний і чистий, відбиваючись від тисячі шиб будинку, лине у брудне пожовкле небо над цим великим містом і закликає його до порядку.

Тимчасом допали його готельні охоронці, витягли з води й кинули на коліна. Одразу після цього підбігли гравці — і не змогли втриматися, аби не копнути кілька разів цього змерзлого й безсоромно голого тіла. А воно, безголосе, навіть не скрикнуло, лиш цокотіло зубами. Якусь хвильку дебатували над ним, а потім, схопивши під руки, затягли його у відповідне місце.