Химерні оповідання

Серце

Подружжя М. повернулося з відпустки раніше, ніж завжди. Він виглядав втомленим і навіть хворим. Він уже давно скаржився на серце й жив, мабуть, уже тільки завдяки різного роду дієтам, які усували з меню раз це, раз те, згідно з черговими теоріями спеціалістів із харчування, які щораз сміливіше посилалися на історію еволюції, теорію суспільних класів, психоаналіз і так далі. Але передовсім пан М. жив завдяки могутній опікунській силі своєї дружини.

Вона була перукаркою. Не якоюсь там стилісткою зачісок, дизайнеркою волосся, а тим паче власницею «Клініки Волосся» чи «Мануфактури Зачісок». Ні, вона просто стригла, скорочувала, мила, фарбувала й чесала. Працювала в солідному закладі в самому центрі міста й мала своїх клієнтів. На жаль, покидала їх щороку на кілька місяців, від листопада до квітня. Отоді-то панство М. затягало штори в квартирі та їхало до Азії. Він, огрядний, хоча завжди дещо блідий, був колись власником великої, дуже успішної автомобільної майстерні, але після інфаркту вже не міг нею керувати, тому продав бізнес, добре вклав гроші і — як казали сусіди — жив із процентів. Подружжя М. твердило, що життя в Азії дешеве, а зими в Європі дорогі й депресивні.

— На зиму, прошу пані, — не раз повторювала пані М., накладаючи фарбу на тонке волосся своїх постійних клієнток, — на зиму Європу треба замикати на чотири оберти. Залишалися б тільки ті, хто опікуються обладнанням і доглядають за електростанціями. Та й вони працювали б на півставки.

Це, треба визнати, було якесь уявлення про світ.

Люди трохи заздрили, що вони живуть таким життям і стільки подорожують, але оскільки не бачилися з ними щодня, то швидко про них забували, тим паче що не любили думати про тих, кому добре ведеться. І вже на початку грудня, коли з підвалів витягали штучні ялинки і прикрашали будинки ілюмінацією, ніхто не пам'ятав про панство М.

Тимчасом вони винаймали маленьке бунгало з дірявими стінами й заіржавілим душем десь на Пхукеті в Таїланді. Оснащені спиртівками й переносними холодильниками, вони вели життя вічних туристів, таке саме нудне, як і все, що стає рутиною. Підключалися лептопом до мережі, перевіряли стан рахунку, курс акцій, які вони були купили, і переконувались у важливості страхування здоров'я. Їх не цікавила ані політика, ані культурні події. Вони не ходили ні в кіно, ні в театри, хоча, звичайно, дивилися що-небудь на ютубі й без особливого зацікавлення відвідували місцеві музеї. Завдяки буккросингу брали книжки, які, прочитавши, одразу ж обмінювали на інші, не прив'язуючись до жодної фрази, стилю чи сюжету.

На жаль, стан серця пана М. був щораз гірший — лікар навіть ужив визначення «трагічний», — і подружжя здавало собі справу, що їхнє життя муситиме змінитися. Тому останньої зими вони не поїхали ні на Пхукет, ні до Шрі-Ланки, ні до дешевої, як борщ, Індонезії, а полетіли літаком в одне місце, назви якого зобов'язалися не називати. Значна частина акцій іще раніше була продана, щоб оплатити перебування в сучасній, стерильній лікарні в південному Китаї, де пан М. міг отримати нове серце.

Серце доставили туди своєчасно, сумісність тканин була досконалою, і операція пройшла успішно. Старе серце, оте європейське, спалили у шпитальному крематорії, хоча якийсь час дружина пана М. думала про те, щоб усе ж зберегти його і якось забрати додому. М. пригадав, що мав запитати, від кого походило нове серце і що сталося з людиною, від якої він дістав його. Так, мав про це запитати, але не пам'ятав, чи врешті-решт зробив це, чи взагалі була мова про донора. Щось про це було сказано загалом, але потім з'явилися якісь інші справи. Може, навіть не хотів питати про донора, може, в цій лікарні до цього б недобре поставилися. Зрештою, не випадало чекати від нього надто багато; він був хворий. Почувався погано, мав запаморочення і весь час неспокійно прислухався, як б'ється його нове серце. Йому здавалося, що робить це інакше, якось важко — наче біжить, наче тікає.

Весна в Європі розходиться хвилями. Проростає в південній Італії та Іспанії і обережно посувається на північ невідомо якими дорогами чи способами. У березні вона вже на півдні Франції і в Греції, у квітні вибухає у Швейцарії і на Балканах, у травні квітне в Німеччині і центральній Європі, щоб на початку червня прийти в Скандинавію.

Пан М. почувається вже добре. Повинен, однак, берегтися, а коли виходить на вулицю свого європейського міста, то надягає на ніс і вуста білу масочку. Рана загоюється, нагадує пробний ескіз до нового щасливого життя, випуклий рельєф, який наразі залишається тільки на папері тіла. Має відчуття якогось дивного перечікування, як це було в дитинстві, коли простір навколо нього ще не був заповнений значеннями і кожна подія здавалася єдиною й неповторною. Ось зграйка голубів зривається з газону й перелітає за будинки на якусь іншу площу. Їхні крила спричиняють рух повітря, часточки пилу підносяться й опадають, як солдати, яких надто рано покликали до бою і раптом розпустили по домівках. Пан М. усе трактує тепер як знак.

Крокує, досконало вписаний у пейзаж свого міста. Світ огортає його, як добре пошитий костюм, якраз на його мірку, задля його безкінечної зручності. Пан М. не має схильності до пишномовних визначень, він завжди займався машинами, його розум точний і прагматичний, тому він не вживає слова «щастя», каже радше «задоволення».

Ніби все пішло добре, але по деякому часі після операції пан М. почав погано спати. Лежав у напівсні, наче в густому желе, повному дивних образів, привидів, далеких невиразних звуків. І все це зумовлювало, що його охоплював страх — тим страшніший, що він не міг ворухнутися. Удень той страх ховався десь у постелі і звідти слідкував за паном М. А вночі — знову те саме, до ранку… У півтемряві кімнати, в яку починало вже проникати сіре світло світанку, він простягав перед собою руки й замислювався, чому він, власне кажучи, має п'ять пальців, а не шість чи чотири. Чому на світі завжди одним усього бракує, а інші відмахуються від надміру? Чому дитинство триває так непомірно довго, що не вистачає потім часу на дорослість, на роздуми й на те, щоби вчитися на власних помилках? Чому люди, хоча прагнуть робити добро, чинять зло? І чому так важко просто бути щасливим? Ясна річ, він не знаходив відповідей на ці запитання.

Важко сказати, коли й чому почали з'являтися в його житті дивні, сповнені чогось моменти, коли в ньому раптом пробуджувалася воля, якої він до цього не знав. Це були моменти, коли він мав потребу говорити: «Хочу». Його заповнювала думка, сильніша від інших — вона мала природу пружини годинника, розвивалася в ньому із внутрішньою силою, якої ніщо не могло затримати, хіба тільки заспокійливий дотик його дружини, ліки з назвою ксанакс і сон, якщо він приходив. «Хочу» було липкою лапою, яка ні з того ні з сього хапалася за якусь ідею. Або вигадку. Або річ. Наприклад, йому раптом захотілося кольорів, і він зовсім не знав, як має наситити цей несподіваний голод. Купив собі альбом Марка Ротко, бо тільки це знайшов у елегантній, мінімалістськи опорядженій книгарні у своєму районі. Але не вмів насититись тим, що побачив на аркушах альбому. Погляд ковзав по блискучій поверхні репродукції і, незаспокоєний, летів у бік неба. Купив також дружині кольорову сукню, але й вона здалася йому якоюсь банальною. Він, зрештою, і сам би її надягнув. Так, він це визнавав: сам би її надягнув. Також прийшла до нього охота на тишу — і ще на щось невизначене в тій тиші, якийсь один звук, який мав би її підкреслити, але він навіть не вмів його назвати.

У серпні вони вже знали, що поїдуть до Таїланду, до цього лагідного буддійського королівства, яке асоціювалося в них із гладкістю й солодкістю кокосового молока. Вони вже забронювали квитки та зарезервували будиночок, цього разу кращої якості, з лазничкою і кухонькою. Ще не почали пакуватися, бо звикли робити це напередодні виїзду; помістити те, що хотіли забрати, у два наплічники і дві підручні валізки — раз-два і готово.

Але на початку вересня М. відчув оте нездоланне «хочу» й відтоді сидів біля комп'ютерного монітора, без кінця оглядаючи те саме — інформацію про Китай.

Через кілька днів вони вже були частиною широкого, повного пилюки пейзажу китайського буддійського Півдня. З вікон неоковирного готелю, обставленого меблями попереднього століття, вони побачили тутешній світ — сонце насилу піднімалося над розмазаним горизонтом і сунуло вгору в густому, брудному повітрі. Широкою неутрамбованою дорогою їхали сотні людей на велосипедах. Їхні обличчя здавалися однаковими. Вони з'являлися з маленьких, розчепірених, критих бляхою будиночків, які стояли повсюди. Закутані в товсті стьобані синювато-сірі куртки, всі вони мовчки рухалися в одному напрямку, кудись у бік далеких гір.

Панство М. орендувало автомобіль і найняло гіда-перекладачку, пані Лю, яка завжди з одним і тим самим поліетиленовим пакетом і з незбагненним виразом обличчя віддавала в їхнє розпорядження свій час і свої лінгвістичні таланти. Возила їх до небагатьох історичних пам'яток цієї монотонної країни, декламуючи пояснення і читаючи написи на кшталт «Як надмірне почуття блаженства передвіщає прихід безумства, так і почуття безпеки випереджає швидкий удар нещастя». Ці написи здебільшого вражали пана М. — здавалося, що вони стосуються кожного аспекту життя, ніщо не уникло їх. Пані Лю розповідала їм цілком пристойною англійською найбільш відомі буддійські історії. А оскільки мала хронічний нежить, то безупинно прочищала ніс, внаслідок чого він був червоний і нагадував, що існують речі банальні й тривіальні, які не можна порівняти із загадковістю коанів[4] і безумовністю законів карми.

Уже в перший день своїх екскурсій вони доїхали до маленького храму, про який не змогли дізнатися нічого, крім того, що він був старий і вартий уваги. Там були майстерні, які продукували записані гарним каліграфічним письмом аркуші рисового паперу. Попри це монастир виглядав занедбаним і дещо безлюдним. Лишень кілька чоловіків крутилися між будинками, але не були, мабуть, монахами, бо носили короткі куфайки, як і всі в цих краях.

— Давно, давно тому, — розповідала пані Лю, — жив у цьому монастирі один монах, людина освічена й надзвичайно розумна.

Вона висякалася в гігієнічну хусточку й подивилася на них так, наче благала пожаліти її.

— Його звали Яо. Про нього казали, що він може бачити крізь час. Що знає порядок кола втілень. Якось, мандруючи, зупинився він, щоб відпочити, і побачив жінку, яка сиділа з дитиною біля грудей і їла рибу, старанно очищуючи її від кісток, а залишки кидала бездомному псу. А коли збідований і худий пес, заохочуваний такою неочікуваною щедрістю, ставав чимраз нахабнішим, жінка відганяла його копняками. Побачивши це, монах Яо вибухнув сміхом. Учні, які його супроводжували, здивовано глянули на нього. «Вчителю, чому ти смієшся? У цьому немає нічого смішного». «Так, маєте рацію, учні мої, —- відповів монах Яо, — і все ж я не можу стримати сміху. Чи ж бачили ви колись, щоби пожирали тіло батька, одночасно копаючи ногами власну матір? Обгризати скелет батька, одночасно годуючи груддю смертельного ворога. Яким же жалісним і жорстоким видовищем є коло втілень».

Пані Лю продекламувала цю історію, як дитина, що пишається віршиком, який вона вивчила напам'ять для урочистої академії, а потім глянула на них, не певна, чи вони зрозуміли. Мабуть, уже мала невдалий досвід із туристами. Вони всміхнулися, киваючи в задумі головами. Це її заспокоїло. За хвильку дала їм зрозуміти, що настав уже час обідати.

Пообідали вони в місцевому ресторані, мовчазний власник якого знайшов їм три місця в кутку великого приміщення. Вони дзьобали ніяку страву, слизьку від картопляного борошна і повну глутамату натрію. М. пригас, усе ще приходячи до тями від різниці в часі — пробував знайти собі місце в цьому плиткому, поверховому часі, який оточував їх із усіх боків, не дозволяючи влаштуватися в ньому. І ніяк не міг збагнути, чому його «хочу» привело його в це місце.

Раптом щось вирвало його з роздумів. І ні сіло ні впало пан М. запитав перекладачку про в'язниці — чи є якісь поблизу… Здивована, вона на якийсь час втупилася в його вузькі вуста.

— Ви хочете відвідувати в'язниці? — запитала вона з сарказмом, у якому звучало глибоке розчарування.

Наступного дня вона вже не прийшла.

— Навіщо ми сюди приїхали? — нарікала пані М. — Тут холодно і бридко.

Пан М. не знав, що відповісти. Він справляв таке враження, наче винюхував щось, чекаючи на вітер, який розвіє повсюдну пилюку і щось змінить. На третій день вони знайшли в інтернеті, який весь час пропадав, згадку про знаменитий колись буддійський монастир, сьогодні вже забутий. Пан М. нічого не був певний, також і того, що робити й куди їхати, але на четвертий день знову відчув оте своє «хочу». Воно тиснуло зсередини на груди, пробуджувало неспокій. Казало: «Ну, вже, давай, рухайся». Стояло в горлі, хоч він раз по раз намагався його проковтнути. Тож М. запакували свій багаж і рушили, куди очі світять, невмолимо посуваючись у бік забутого монастиря.

Їхали нерівними занедбаними дорогами вгору. Краєвиди змінювались, такими самими залишалися тільки покриті бляхою будиночки, нестаранно збудовані склади й зупинки, схожі одна на одну. Сплетіння кабелів бігли вздовж дороги, поєднуючи будинки в мережу, але що вище вони опинялися, то ці сплетіння робилися тоншими, аж нарешті вздовж дороги тягнувся один єдиний рахітичний кабель, що вів, як і вона, в бік гір. У певний момент і дорога, і кабель скінчилися — тут треба було перебратися через плиткий струмок. За ним стояли кілька будівель із вигнутими на кутах стрімкими дахами, поблизу стояла також невеличка дзвіниця, на якій, однак, замість дзвону висів великий бронзовий гонг. Вони вийшли з авто. Вітер ніс звідкілясь запах гару з ледь відчутним хімічним душком. Оце й був той монастир. На гравійній стоянці був тільки один автомобіль із місцевою реєстрацією, вони припаркувалися обіч нього й невпевнено рушили до головних будинків.

Швидко виявилося, що немає тут нікого, хто захотів би їх провести. Може, в сезон і з'являлися в монастирі туристи та віряни, але зараз, схоже, було для них надто холодно. Єдине дерево — величезне, найбільше, яке вони бачили протягом усього перебування в Китаї, — росло якраз посеред двору; те, що воно вціліло протягом останніх ста років, здавалося чудом. Це був японський гінкго білоба — високий, із могутнім стовбуром і приголомшливою кроною.

Вони спробували порозумітися за допомогою жестів зі старим, не дуже зацікавленим ними чоловіком, який одразу ж зник, але за хвильку з'явився знову з іншим, молодшим, у мундирі. Солдат мав щонайбільше сімнадцять років, гладеньке обличчя, лагідні мигдалеподібні очі й виглядав як дитина.

— Я можу тлумачити, — сказав він ламаною англійською, показуючи на себе. — Відвести до вчителя. Монастир дуже старий. Ой, який старий. Це дерево тут теж святе. Монахи підливають його тим, що самі зроблять, — він розсміявся, показуючи маленькі зуби на довгих лискучих яснах. — Ну, знаєте, — і почав наслідувати звуки випорожнення.

Виявилося, що неподалік розташований військовий підрозділ, і монастир веде з ним якісь дрібні справи, коли треба щось привезти, продати, переказати… Старший чоловік вирішив, що солдат може також послужити перекладачем. Тепер він тримався збоку, хоча час від часу підказував молодому якесь китайське слово. Вони дізналися, що в монастирі є шестеро монахів і знаменита скульптура будди співчуття, що звався Міле, яка розташована в найбільшому храмі. Проте щоб дістатися туди, треба спочатку пройти через оті менші храми. Тож вони йшли від одного до іншого, спиналися кам'яними сходами, знімали черевики й захоплено зупинялися перед черговими статуями, не розуміючи того, що бачили: символів, корогов, паперових золотаво-червоних аркушів, списаних знаками, які нагадували великих роздушених павуків. Мандрівка тривала довго, бо солдат, який мав перекладати, більше мовчав, ніж говорив, постійно шукаючи відповідних слів у своєму вбогому словнику, а також щоразу розшнуровував і зашнуровував свої важкі солдатські черевики. Ходіння в розшнурованих черевиках, хоча б тільки з одного храму до іншого, кількадесят метрів, не личить солдатові Китайської Армії. Шнурівка має при цьому бути досконалою, вишуканою. Вони ставилися до цього з розумінням, а після кількох повторень уже знали напам'ять хитромудру систему протягання шнурочків крізь дірки.

Коли нарешті дісталися до останнього і найбільшого храму, вже починало смеркатися. Усередині помальованого на червоно дерев'яного будинку вони побачили щось зовсім інше, ніж сподівалися. На троні сиділа вирізьблена з дерева золота постать, почорніла місцями від диму кадильниць. Вона нічим не нагадувала статуеток Будди, до яких вони вже звикли в цій подорожі. Це був не той вражаючий товстун, який широко всміхається, вульгарний і непристойний, а худа андрогінна постать, із правою стопою недбало закинутою на коліно лівої ноги, що звисала з трону вниз. Дивилася вона не прямо, як то було звично для інших статуй, що ніби прагнули впіймати поглядом якогось вірянина, а вниз, у якусь точку перед своїми стопами. Голова із зосередженим обличчям спиралася на долоню правої руки, опертої ліктем на праве коліно. Вони мали враження, що застали бодгісаттву в інтимну мить задуми, якраз тоді, коли той чекає на щось — на автобус або наступну кальпу[5], коли зможе здійснити повне відновлення. Солдат, який стояв обіч них, зітхнув і сказав:

— Він прийде. Майбутнє. Гарне майбутнє, коли він прийде.

Пані М. запитала, коли це має настати, а тоді солдат зробив міну, що, без сумніву, мала виражати шмат часу, який неможливо охопити розумом.

Вони запалили кадильниці й повільно та низько вклонилися.

Коли солдат зашнуровував черевики, знову з'явився старший чоловік і повів їх стежкою на гору над храмом, де крізь ріденькі кущі проглядали непоказні дерев'яні будиночки. Солдат сунув за ними.

— Що це за вчитель? — пробував дізнатися М., але неможливо було отримати якусь розумну відповідь.

— Око на голові, — щоразу повторював їх випадковий перекладач і таємниче кивав головою.

Їх привітав худорлявий, сивий, коротко стрижений чоловік у темно-сірій стьобаній куфайці і сірих, дещо зашироких штанах. Метикувата пані М. вручила йому коробку бельгійських шоколадних цукерок, цей дарунок втішив господаря. Чоловіки обмінялися кількома словами — панство М., ясна річ, нічого з того не зрозуміли, але не було сумніву, що говорили про них. Вони сіли надворі перед простою халабудою з маленьким, вручну зробленим із дощок ґанком. На землі була складена з каменів невелика піч, на якій зараз стояв темно-червоний казанок, посвистуючи час від часу. Господар залив окропом чай у дещо облупленому чайничку і задоволено усміхнувся. Сказав щось солдатові, а той промовив:

— Можете вже питати. Він готовий.

Вони не зрозуміли.

— Про що маємо питати?

— Про що хочете. Маєте хіба якісь питання. Сюди приносити питання. Він все знає і все розкаже.

Подружжя М. переглянулося. У її погляді було заохочення, щоб то він питав, бо вони ж тут опинилися через нього, а йому спало на думку одне найпростіше запитання — чи він помре? Це було найдурніше запитання у світі, тож він його не поставив. Був злий на себе за те, що забув про всі свої записки і зауваги, про ті стани непевності, про думки, які мучили його ночами… Тоді озвалася його дружина й запитала чоловіка, що запарював чай, хто він. Солдат переклав запитання, задоволений собою, а той спочатку усміхнувся і, підкладаючи дрова, сказав щось, що здалося довшим, ніж звичайна відповідь. Подумавши, солдат переклав:

— Простий чоловік, який має око на маківці голови. Монах. Казати, що монах із оком на голові, але не мати слова, щоб відповісти. Багато часу бракує. Мало часу родиться.

Пан М. зібрав думки докупи й готовий був поставити своє перше запитання. Йому їх пригадалося більше.

— Чому на світі всього бракує? Чому не вистачає на всіх?

Солдат подивився на нього уважним поглядом, і пану М. здалося, що відчуває в ньому якусь нехіть. Потім той почав щось говорити монахові. Монах грався кийком, яким розгортав вугільний жар, а потім одразу згортав його купкою. Промовив кілька речень спокійним голосом, а потім кінцем розжареного кийка намалював у повітрі коло.

— Болить, — переклав солдат. — Кожен чоловік болить і кожна істота болить.

І тут він неначе запнувся й напружено вдивлявся в М. і його дружину, наче хотів примусити їх зрозуміти ці прості слова.

— Нічого немає, — безрадно додав він.

Монах покивав головою, а потім усміхнувся.

— Хто мені дав моє серце? — запитав пан М.

— Серце? — перепитав солдат, не зрозумівши, що чоловік мав на увазі.

М. показав на свою грудну клітку.

— Чоловік, який дав мені серце, міг походити звідкись із цих місць. Чи в нього його забрали? Що мені робити з цим? — він вирішив, що не буде нічого більше з'ясовувати, якщо той і так усе знає.

Солдат із несподіваною схвильованістю сказав щось монахові, а той підвів брови. Теж показав на своє серце. У його погляді раптом з'явився сумнів. Він мовчав, доливаючи їм чаю, який смакував гірко — травами. А потім почав говорити, але не чекав уже ніякого перекладу. Говорив і говорив, наче щось декламував, наче ворожив над тим чайничком — досить тихо, так, що треба було сидіти нерухомо, майже не дихаючи, аби почути звуки окремих слів. По якімсь часі пан М. розслабився. Голос монаха діяв на нього заспокійливо. Солдат крутився, явно відчуваючи дискомфорт, що занедбує свою працю. Пробував навіть боязко перервати монаха, але той зупинив його рухом руки, наче відганяв набридливу муху. Може, вірив, що мелодія китайської мови увімкне невживані до цього часу мозкові з'єднання, пробудить якісь імпульси, і переклад стане непотрібним. Якщо всі ми маємо характер будди… Але подружжя М нічого не розуміло. Солдат безрадно знизав плечима, а потім почав поправляти шнурівки своїх військових черевиків.

Монах закінчив, жар у печі потемнів і став криваво-червоний.

— Уже пізно, мусимо йти, — сказала пані М., коли зрозуміла, що нічого більше тут не відбудеться.

Встала, а за нею — неохоче — і її чоловік.

Донизу верталися в темряві, їхні ноги, взуті в найкращі для гірських мандрівок черевики, сповзали по схилу, бо розм'яклі стежки перетворилися на вогке місиво. Холоші штанів були поплямлені сірою грязюкою.

Солдатові вони заплатили більше, ніж той сподівався, а він подякував, зворушений, але й незадоволений собою, засоромлений.

Того вечора вони пакувалися в мовчанні. Уночі пана М. знову мучили кошмари, він лежав у нагрітому, душному повітрі готельного номера, і єдиний рятунок був у тому, щоби просто вдивлятися в темряву. Вранці вони вирушили на аеродром, а потім далі, туди, де в цю пору року було їхнє місце, — до Таїланду. Решту цієї зими перебули відносно спокійно, головно вилежуючись на пляжі й перевіряючи в інтернеті стан свого рахунку. Навесні повернулися до Європи, аби з належною повагою взяти у власність своє життя.