Химерні оповідання

Шви

Це все почалося одного ранку, коли пан Б., виплутавшись із постелі, пошкандибав, як завжди, до туалету. Останнім часом він погано спав, ніч розсипалася в нього на дрібні шматочки, зовсім як коралі його померлої дружини, які він колись знайшов у шухляді. Узяв їх у руку, а зотлілий шнурочок порвався, і вицвілі кульки розсипалися по підлозі. Більшості йому не вдалося знайти, і відтоді під час безсонних ночей він часто замислювався, де вони проводять своє кругле бездумне життя, у яких клубках пилу угніздилися і які шпари в підлозі стали їхньою життєвою нішею.

Уранці, сидячи на унітазі, він побачив, що його шкарпетки, обидві, мають на самій середині шов — машинний зграбний шов, який веде від пальців стопи аж до гумки.

Ніби дрібна справа, але його заінтригувала. Мабуть, неуважно їх надягав і не помічав такого дивацтва — шкарпетки зі швом по всій довжині, від пальців через підйом аж до гумки. Тому, коли завершив туалетні омовіння, пошкандибав просто до шафи, де внизу в шухляді жили його шкарпетки, утворюючи тугий чорно-сірий клубок. Висмикнув із нього першу-ліпшу й розтягнув на висоті очей. А що натрапив на чорну, а в кімнаті було темнувато, то небагато побачив. Довелося повернутися до спальні по окуляри, і тільки тоді розгледів, що й та чорна має такий шов. Тепер він витягнув усі шкарпетки, принагідно пробуючи знайти до них пари — кожна з них мала шов, що біг від пальців до гумки. Виглядало на те, що той шов цілком для шкарпетки природний, що є її очевидною частиною і не можна його від ідеї шкарпетки відділити.

Спершу він відчув злість — невідомо, чи більше на себе, чи на ті шкарпетки. Йому були невідомі шкарпетки з таким швом по всій довжині. Він знав тільки, що вони мають шов, який біжить упоперек на висоті нігтів, але поза тим вони гладенькі. Гладенькі! Натягнув ту чорну на ногу, виглядала вона дивно, тож із огидою відкинув її та почав приміряти інші, аж урешті втомився і якийсь час відчував, що йому важко дихати. Ніколи раніше він не помічав, що шкарпетки мають такий шов. Як це може бути?

Він вирішив покинути всю цю шкарпеткову справу; останнім часом він часто так робив: те, що його переростало, старанно ховалося на горищі його пам'яті, він вирішував, що не буде більше того вживати. Почав складний ритуал запарювання собі ранкового чаю, до якого додавав трохи травок від простати. Двічі пропускав відвар через ситечко. Поки рідина стікала, пан Б. різав хліб і дві маленькі скибочки намазував маслом. Полуничний джем власного приготування виявився зіпсованим — синьо-сіре вічко плісняви провокативно й нахабно дивилося на нього зі слоїка. Тож він з'їв хліб із самим тільки маслом.

Шовна справа виринала ще кілька разів, але він потрактував її як неминуче зло — як кран, що крапає, як відірвану ручку від тумбочки чи зіпсований замочок куртки. Змагання з такими речами було понад його сили. Одразу після сніданку позначив у телевізійній програмі те, що мав намір сьогодні дивитися. День він намагався заповнити щільно, залишаючи тільки трохи порожніх годин на приготування обіду й вихід до крамниці. Зрештою йому майже ніколи йому не вдавалося пристосуватися до режиму телевізійного графіка. Він засинав у кріслі й раптом прокидався, не усвідомлюючи, котра година, пробуючи за програмою зорієнтуватися, в який час дня відключився.

У крамниці на розі, де він робив покупки, працювала так звана Керівничка. Це була поставна велика жінка з дуже світлою шкірою і сильно наведеними бровами, тоненькими, як ниточки. Коли вона пакувала йому в сітку хліб і баночку паштету, щось там штовхнуло його, і він попросив, немов мимохідь, ще й шкарпетки.

— Візьміть, прошу пана, такі, що не тиснуть, — сказала Керівничка й подала йому пару коричневих шкарпеток, охайно упакованих у целофан. Пан Б. почав їх незграбно крутити в руках, пробуючи щось роздивитися через упаковку. Керівничка взяла в нього пакунок і акуратно зняла целофан. Тут-таки розтягнула одну шкарпетку на своїй доглянутій руці з гарними штучними нігтями й підсунула до очей пана Б.

— Дивіться, вони зовсім не мають гумки, не стискають ногу, і кров плине вільно. У вашому віці… — почала, але не закінчила, визнавши, напевне, що про вік говорити не випадає.

Пан Б. схилився над її рукою, наче мав намір поцілувати.

Серединою шкарпетки біг шов.

— А чи є, може, такі, щоб без шва? — запитав ніби між іншим, коли платив за покупки.

— Як це без шва? — запитала здивована продавчиня.

— Ну, щоб були зовсім гладенькі.

— Та ви що? Адже таких не можна зробити. Як би воно трималося?

І він остаточно вирішив полишити цю справу. Коли чоловік старіє, то багатьох речей не помічає — світ рухається вперед, люди постійно вигадують щось нове, якісь новоявлені зручності. Він не помітив, коли шкарпетки стали іншими, ніж були до цього часу. Ну, що ж, може, це вже віддавна. Неможливо знати все, втішав він сам себе, шкандибаючи додому. Візочок із покупками весело туркотів за ним, світило сонце, його сусідка по дому мила вікна, і йому пригадалося, що він хотів попросити її порекомендувати когось, хто помив би вікна в нього. Зараз він бачив їх іззовні — вони були сірі, так само як фіранки. Було таке враження, що власник цієї квартири помер уже доволі давно. Він прогнав від себе ці дурні думки й завів із сусідкою коротку розмову.

Картини наведення порядків, картини весни осіли в ньому неспокійним почуттям, що треба щось зробити. Він поставив покупки на підлозі в кухні і так, як був, увійшов до кімнати дружини, де тепер спав; свою кімнату він призначив на складання старих телевізійних програм, коробочок, картонних упаковок від йогурту та інших речей, які ще могли придатися.

Він окинув оком милий, усе ще жіночий інтер'єр і визнав, що все в ньому так, як має бути, — штори затягнені, легкий півморок, його постіль на ліжку охайно складена, тільки один ріг ковдри залишається відігнутим, так наче він спить не рухаючись. У чистісінькому, аж блищав, креденці стояли чашки, оздоблені золотими й кобальтовими облямівками, кришталеві келишки й барометр, привезений з-над моря. Чіткий напис підкреслював цей факт: «Криниця Морська». На столику біля ліжка лежав його апарат для вимірювання тиску. Велика шафа біля протилежної до ліжка стіни місяцями притягала його до себе, але від смерті дружини він заглядав до неї зрідка і неохоче. Там усе ще висів її одяг, і він багато разів обіцяв собі, що повіддає його, але досі якось на це не наважився. І оце зараз прийшла йому в голову смілива думка — може б, цими речами обдарувати ту сусідку знизу. А при нагоді запитав би її про миття вікон.

На обід зробив собі квасолевий суп із пакета — він був справді смачний. На друге з'їв присмажену вчорашню молоду картоплю, запиваючи її кефіром. Після недовгого сну, який цілком природно приходив після обіду, пан Б. рушив до своєї кімнати і протягом двох трудових годин навів лад із усіма старими телевізійними програмами, які складав тут тиждень за тижнем, по п'ятдесят скількись на рік, тож назбиралося вже майже чотириста номерів у кількох нерівних, укритих пилом стосах. Викидання їх набрало смислу символічного: пан Б. мав надію розпочати цей рік — бо ж рік починається з весни, а не з якоїсь дати в календарі, — дією очисною, наче ритуальне купання. Йому вдалося їх усі винести на смітник і вкинути в жовтий контейнер із написом «Папір», але тоді його раптом охопила паніка — він позбувся частини свого життя, ампутував свій час, своє минуле. Тож зіп'явся на пальці й розпачливо зазирав усередину, пробуючи розгледіти свої програми. Проте ті зникли в темній прірві. На сходовому майданчику, піднімаючись на свій поверх, він коротко й соромливо схлипнув, а потім йому стало недобре, і це означало, що в нього, мабуть, підскочив тиск.

Наступного ранку, коли він після сніданку сів, як завжди, позначити варті перегляду телевізійні програми, його роздратувала кулькова ручка. Слід, який вона лишала на папері, був коричневий, бридкий. Спершу він подумав, що це вина паперу, тож схопив іншу газету й почав зі злістю малювати кружечки на полях, але й вони виявилися коричневими. Він вирішив, що паста в ручці від старості або з якихось інших причин змінила колір. Злий, що повинен перервати свій улюблений ритуал, аби пошукати щось інше для писання, він пошкандибав до бездоганного креденця, де вони з дружиною протягом усього життя збирали кулькові ручки. Їх там була безліч, і, ясна річ, багато з них не надавалися більше до вжитку — паста повисихала й закупорилися дірочки в стрижнях. Він якийсь час рився в тому мотлоху, аж витягнув їх дві жмені й повернувся до газети, впевнений, що знайдеться хоча б одна, яка писатиме так, як повинна писати — синім, чорним, від біди червоним чи зеленим. Жодна цього не могла. Усі залишали після себе слід огидного гівнистого кольору перегнилого листя, мастики для підлоги чи мокрої іржі від якого хотілося блювати. Старий пан Б. досить довго сидів нерухомо, тільки руки в нього злегка тремтіли. Потім зірвався з місця і з гуркотом відчинив бар у старій меблевій стінці, де тримав документи; схопив перший-ліпший, але одразу ж його відклав; і цей, і всі інші — рахунки, оголошення, виписки — були писані на комп'ютері. Лишень коли вдалося йому витягти знизу якийсь від руки заадресований конверт, то розчаровано побачив, що колір пасти тут також був коричневий.

Він сів у своє улюблене телевізорне крісло, простяг ноги і сидів так без руху, дихаючи й дивлячись у байдужу білість стелі. І лиш потім почали напливати різні думки, якими він жонглював у голові і які згодом покинув:

— що є якась субстанція в пасті кулькових ручок, яка з часом втрачає притаманний їй колір і стає коричневою;

— що щось з'явилося в повітрі, якийсь токсин, який зумовлює, що паста змінює колір на інший, аніж був до цього;

і нарешті:

—- що це в нього змінилася якась жовта плямка в оці, або він має катаракту чи ще щось і по-іншому бачить кольори.

Але стеля й далі залишалася білою. Старий пан Б. встав і продовжив позначення програм — байдуже, яким кольором. Виявилося, що будуть «Таємниці Другої світової війни», а також фільм про бджіл на «Planéte»[2]. Колись він хотів мати вулики.

Потім настала черга марок. Одного дня він витягнув зі скриньки листи й застиг на місці, побачивши, що всі марки на них були круглими. Перфоровані, кольорові, розміром як один злотий. Його кинуло в жар. Не зважаючи на біль у коліні, він швидко піднявся сходами, відчинив двері й, не знімаючи черевиків, побіг у кімнату, де в барі тримав листи. У нього закрутилося в голові, коли побачив, що марки круглі на всіх конвертах, навіть на тих старих.

Він сів у крісло й рився в пам'яті, пробуючи знайти в ній той один правильний образ марок. Він же не збожеволів — чому ж круглі марки здавалися йому такими абсурдними? Може, раніше він не звертав на марки уваги? Язик, солодкий смак клею, шматочок папірця, який його пальці приклеюють на конверт… Листи колись були товстими, пузатими. Конверти мали блакитний колір, ти тягнув язиком по смужці клею, а потім стискав пальцями, щоб обидві частини конверта склеїлися. Перевертав конверт і… — так, марка була квадратна. Це точно. А зараз кругла. Як таке може бути? Він затулив лице долонями й сидів так якийсь час у заспокійливій пустці, яка є під повіками й завжди готова з'явитися. Потім пішов до кухні розпаковувати покупки.

Жінка прийняла подарунок стримано. З підозрою приглядалася до старанно складених у коробці шовкових блузок і светриків. Проте не вдалося їй приховати жадібного блиску в очах, коли вона глянула на хутро. Пан Б. повісив його на дверях.

Коли вони сіли за стіл і з'їли по шматочку торта, запиваючи його чаєм, старий пан Б. набрався сміливості:

— Пані Стасю, — почав він драматично стишеним голосом. Жінка підняла на нього зацікавлений погляд. Її живі карі очі тонули в безлічі зморщок. — Пані Стасю, щось діється не так. Скажіть мені, будь ласка, чи шкарпетки мають шви — такі, по всій довжині?

Вона мовчала, заскочена запитанням, і трошечки відсунулася на стільці.

— Дорогенький, що ви таке говорите? Як то, чи мають шви? Ясно, що мають.

— А чи завжди мали?

— Що ви маєте на думці, кажучи «чи завжди»? Ясно, що завжди.

Жінка дещо нервовим рухом згорнула долонею окрушки торта зі столу і вигладила обрус.

— Пані Стасю, а якими кольорами пишуть кулькові ручки? — запитав він знову.

Не встигла вона відповісти, як він тут же нетерпляче додав:

— Синім, правда? Кулькові ручки, відколи їх винайшли, пишуть синім.

Усмішка помалу зникла з поморщеного обличчя жінки.

— Та не нервуйтеся ви так. Є ще червоні й зелені.

— Ну, так, але найчастіше сині, правда?

— Може, вип'єте чогось міцнішого? Келишок наливки?

Він уже хотів відмовити, бо йому не можна було пити алкоголю, але, мабуть, вирішив, що ситуація зараз виняткова. Погодився.

Жінка відвернулася до меблевої стінки й витягнула з бару пляшку. Старанно відміряла два келишки. Руки в неї трошки тремтіли. У кімнаті все було білим і блакитним — шпалери в блакитні смужки, біле покривало і блакитні подушки на софі. На столі стояв букет зі штучних білих і блакитних квітів. Наливка розлила в їхніх устах солоднечу й заштовхала небезпечні слова вглиб тіла.

— А скажіть мені, — обережно почав він, — чи не здається вам, що світ змінився? Що немовби, — він шукав слова, — його неможливо впіймати.

Вона знову усміхнулася, наче з полегшенням.

— Ну, звичайно, дорогенький, ви маєте найсвятішу рацію. Це тому, що час прискорився. Це значить, не сам прискорився, а ми маємо вже зношений розум і не ловимо час так, як колись.

Він безпомічно покрутив головою, даючи цим знати, що не розуміє.

— Бо, знаєте, любесенький, із нами то так, як зі старими пісковими годинниками. Я читала про це. У таких годинниках піщинки від частого пересипання стають круглішими, витираються, і пісок пересипається швидше. Такі старі годинники завжди поспішають. Ви про це знали? Так само наша нервова система — вона теж зносилася, розумієте, стомилася, подразники летять через неї, як через діряве сито, і тому ми маємо враження, що час плине швидше.

— А інші речі?

— Які інші речі?

— Ну, знаєте… — він намагався вигадати якусь хитрість, але нічого не спадало йому на думку, тому він запитав прямо: — Ви чули про прямокутні поштові марки?

— Цікаво, — відповіла вона, доливаючи йому в келишок. — Ні, ніколи.

— Або про келишки, які мають дзьобик. О, прошу вас, такий як тут. Раніше ніколи не мали…

— Але… — почала вона, але він її перервав.

— …або баночки, які відкручуються в лівий бік, або те, що на годинниках замість дванадцятої години тепер є нуль, о, і ще… — він замовк, надто обурений, щоб закінчити.

Вона сиділа навпроти нього з руками, складеними на стегнах, раптом знесилена, ґречна, коректна, ніби втратила всю енергію. Тільки легко зморщене чоло показувало, як їй незручно в цій позиції. Дивилася на старого сусіда напружено і з розчаруванням.

Увечері він, як завжди, ліг у ліжко дружини, у якому спав від її похорону. Підтягнув ковдру під самий ніс і лежав навзнак, дивлячись у темряву й чуючи, як б'ється його серце. Сон не приходив, тому він устав, щоб витягти з шафи рожеву нічну сорочку дружини. Притулив її до грудей, а з горла вирвався в нього короткий, одинокий схлип. Сорочка допомогла — сон усе ж прийшов і все зробив неважливим.