Хочеш жити?

Один

Вони проспали не більше години, першою прокинулася Меґ. Підвела голову з рюкзака, що слугував за подушку, і стривожено роззиралася порожньою кімнатою, залитою місячним світлом. Звідусіль важкими гірляндами звисало павутиння, а стелею повзав велетенський павук.

— Моторошна місцина, — сказала вона Чакові, коли вони влізли до будинку. — Ідеальне місце для привидів.

Але Чак не мав уяви. Він лише покпинив із неї.

— Що ж... то складемо їм компанію. Усе ж краще, ніж комарі.

Вони натрапили на цей покинутий будинок, коли зійшли з Четвертого шосе, шукаючи місце для ночівлі. Гроші закінчилися невдовзі після того, як вони покинули Ґолдус — місто лимонів і картоплі. Чак намагався отримати роботу на одному з пакувальних заводів, але йому відмовили. Довге волосся до плечей, борода і в’їдливий сморід, який тягнувся за Чаком відтоді, як він востаннє прийняв ванну в Джексонвіллі, прирікали його на провал.

Порожній будинок стояв посеред джунглів низькорослих пальм, маленьких пальметто та квітучих кущів. Це була двоповерхова будівля у південному колоніальному стилі; від ґанку аж під самісінький дах витягнулися шість квадратних колон. Певно, свого часу тут жив якийсь багатій і будинок справляв неабияке враження.

Меґ зацікавлено розглядала будівлю, міркуючи, ким були її власники і чому ніхто так її і не купив.

— Байдуже, — відказав Чак, коли вона поділилась своїми роздумами, попрямував до дверей і збив масивний залізний замок. Двері розчахнулсь. Одна стулка із гуркотом впала із завіс, піднявши хмару задушливого пилу.

Меґ позадкувала.

— Я не хочу спати у цьому будинку... він моторошний.

— Ой, заткнися! — Чак був зовсім не в гуморі, щоби слухати її балачки. Він був голодний, втомлений і пригнічений. Тож міцно схопив дівчину за руку й втягнув у запилюжену темряву.

Вікна першого поверху були наглухо забиті, тож заночувати вони вирішили нагорі. Місячного світла, яке пробивалось крізь брудні шибки, було достатньо, щоби розпакувати речі. Широкі сходи вразили Меґ. Вона уявляла собі дівчину в елегантній сукні, схожу на Скарлет О’Гару[1], яка плавно спускається цими сходами, а у великій залі юрба залицяльників, не зводячи з неї очей, застигла в очікуванні. Цю думку вона вже не озвучила Чакові. Меґ знала, він лише посміється з неї. Чак переважно жив сьогоднішнім днем. Навіть власне майбутнє було для нього чистим аркушем.

Після раптового пробудження на серці в Меґ було неспокійно, і вона лежала, дослухаючись до всього навкруг.

Будинок здавався живим. Вітер із затоки Біскейн тихо стогнав у піддашші. Подерті шпалери видавали ледь чутне потріскування. Тріщали дерев’яні панелі, десь унизу бовталися на вітрі двері, скрипіли їхні іржаві завіси.

Якийсь час Меґ прислухалась, потім спробувала заснути. Вона озирнулась на Чака — він лежав на спині, рот привідкритий, пасма довгого, брудного волосся спадають на обличчя. Навіть звідти, де вона лежала, відчувався його неприємний запах, але Меґ цим не переймалась. Можливо, це від неї так смерділо. Нічого, вони виправлять це, щойно дістануться моря і зможуть викупатись.

Меґ перевела погляд на стелю, випростала ноги, поправила на пишних грудях тоненький брудний светр.

Дівчина вже звикла до життя у таких скрутних умовах. Воно мало багато переваг: принаймні вона була вільна йти, куди заманеться, і жити, як захочеться, і для неї це було важливо.

Меґ згадала батька, який працював за копійки страховим агентом, і завжди похмуру матір. До сімнадцяти років вона якось із ними уживалася, хоча ще у чотирнадцять вирішила, щойно відчує готовність покинути все, зробить це негайно ж. Задушливе життя середнього класу було не для неї. Зустріч із Чаком допомогла дівчині врешті наважитись.

Чак був на чотири роки старший. Того разу Меґ пішла в кіно сама. Таке траплялося рідко, бо ж у неї завжди було багато друзів. Батькам сказала, що зустрінеться із Ширлі й вони разом підуть до кінотеатру в центрі міста. Меґ завжди говорила батькам, із ким зустрічається, та завжди брехала, знаючи, що вони надто дурні, аби перевірити. Вона брехала, навіть коли йшла із Ширлі, говорячи, що зустрічається з Едною. Їй подобалось брехати батькам. Часом Меґ сумнівалася, чи вони взагалі чують, що вона говорить. Частенько їй ставало цікаво, чи скажуть вони у відповідь щось, окрім свого звичного: «Гарно проведи час, люба, і не затримуйся», чи відірвуть погляд від екрана, якщо вона скаже, що йде гуляти з самим Френком Синатрою.

Фільм виявився нудним, і Меґ додивилась лише до середини. Та щойно вийшла у гаряче нічне повітря, як зрозуміла, що на годиннику лише 21:00, і пошкодувала. Окрім як повернутися додому, робити їй було нічого, та сама лише думка про те, що доведеться дивитись телевізор із батьками гнітила Меґ.

— Шукаєш компанію?

Чак вийшов із тіні й став просто перед нею. Дівчина окинула його оцінюючим поглядом. Меґ вже займалась із чоловіками усім тим, чим займаються звичайні підлітки, але оберігала свою незайманість. Їй подобалось борюкання у машині, коли вона міцно стискала ноги, згодна на усе, крім одного. Матір так часто застерігала її не зв’язуватись із незнайомцями, що це почало викликати нудьгу і бажання зробити щось усупереч.

Чак мав певний шарм. Він був приземкуватий, коренастий і кремезний. Їй сподобалось його довге рудувате волосся і борода. Обличчя хлопця було навіть привабливим у своїй безтурботній потворності. У ньому відчувалась справжня мужність, і це збуджувало її.

Меґ пригадувала, як вони спустилися до пляжу і як купалися голяка. Чак так природно почувався оголеним, що це, зрештою, перемогло скромність Меґ, і вона теж роздяглась.

Коли вони підійшли до води, Чак запропонував: «Давай поплаваємо». Він зняв увесь свій одяг ще до того, як Меґ зрозуміла, що відбувається, і голим забіг у море. Хвилинне вагання — і вона наслідувала його приклад, а потім здалась перед його наполегливістю.

Її перший сексуальний досвід виявився надзвичайним. І хоча Чак мав певні недоліки, з жінками він умів поводитись.

— Ти подобаєшся мені, Меґ, — мовив Чак, коли вони, виснажені й розслаблені, лежали поруч. — У тебе є гроші?

Пізніше Меґ довідалась, що гроші й секс — єдині дві речі, які цікавили Чака. Дівчина мала трохи заощаджень — триста доларів, які вона за багато років накопичила з подарунків заможних родичів. Меґ відкладала їх на «чорний день», як учила мама. І хоч день той чорним не був, та яка різниця?

Чак розповідав, що планує поїхати до Флориди — хоче більше сонця. Ні, він не займається нічим конкретним. Коли закінчуються гроші — влаштовується на роботу, на будь-яку роботу, а щойно назбирає достатньо грошенят, то знову її кидає. Це було чудове життя, і Меґ теж так вважала. На три сотні доларів вони змогли би жити вічно, запевняв Чак. То чи не хотіла б вона поїхати із ним?

Це був саме той момент, якого чекала Меґ. Вона знайшла ідеального чоловіка, який до того ж поділяв її погляди на життя. Чак був сильним, хвацьким, зухвалим і чудово кохався. Дівчина не вагалась.

Вони домовилися, що наступного дня зустрінуться на автовокзалі у Ґрейгоунді й разом вирушать до Флориди.

Наступного ранку, поки мама пішла на закупи, Меґ спакувала свій похідний рюкзак, лишила записку, що не повернеться, позичила в батька п’ятдесят доларів, які він тримав у загашнику — також на «чорний день» — і назавжди покинула батьківський дім.

Три сотні доларів та ще п’ятдесят батькових не вистачило їм на цілу вічність, як обіцяв Чак. Серед багатьох його слабкостей був непереборний потяг до азартних ігор. У Меґ серце краялося, коли Чак весело всівся грати у кості з двома молодиками, яких вони зустріли дорогою до Джексонвілля. Коли ж він поставив їхні останні п’ятдесят доларів, Меґ тремтячим голосом мовила, що варто зупинитись.

Обидва молодики зиркнули на Чака. Той із них, що був старший, запитав: «І ти дозволяєш таке своїй жінці?»

Широка долоня з короткими пальцями опустилася на обличчя Меґ. Чак штовхнув її так, що дівчина полетіла сторч на землю і від удару знепритомніла. Коли вона повернулася до тями, Чак уже програв усі гроші, а двоє молодиків розчинились у темряві.

— Та нащо ті гроші? — огризнувся Чак, коли дівчина почала кричати на нього. — Замовкни! Ми заробимо навіть більше... Навколо купа грошей!

Вони влаштувалися на роботу збирачами апельсинів і цілий тиждень гарували на спеці, доки не нашкребли тридцять доларів на двох, потому звільнились і продовжили свій шлях до Маямі.

Вони придбали квитки і дещо попоїсти, на цьому гроші майже закінчилися. Зараз у них не було ні копійки, а Меґ відчувала страшний голод. Вони вже дванадцять годин не мали й ріски в роті. Останнє, що вона з’їла, був жирнючий гамбургер, але дівчина ні хвилини про це не шкодувала. Таким було її життя: брудним, голодним, бездомним. Та все ж так було значно краще, ніж жити у похмурій в’язниці під наглядом батьків.

«Не біда, завтра щось з’явиться», — подумала Меґ. Вона беззастережно вірила у Чака. Дівчина знову лягла спати, та за мить підхопилась.

Хтось ходив кімнатою унизу!

Меґ чітко чула рипіння шкіряних черевиків. Серце її калатало. Вона безшумно підсунулася до Чака, взяла його за плече й обережно потермосила.

— Чаку!

Він застогнав, скинув її руку і почав відвертатись, але вона знову потрясла його.

— Чаку!

— Ой, та на бога! — Він прокинувся і ледь підвівся. Від нього смерділо так, що Меґ наморщилась. — У чім річ?

— Там унизу хтось ходить.

Тримаючи його за руку, Меґ відчула, як ураз напружились сталеві м’язи, і впевненість повернулась до неї. Фізична сила Чака справляла на неї неабияке враження.

— От послухай! — прошепотіла Меґ.

Чак скинув її руку й звівся на рівні ноги. Безгучно рухаючись, він підійшов до дверей та обережно прочинив їх. Меґ дивилась на його широку спину. Його зібрана поза і спокій тамували її страх. Чак довго прислухався, потім зачинив двері й підійшов до неї.

— Так... маєш рацію. Там унизу хтось є... може, коп.

Меґ витріщилася на нього.

— Коп?

— Ми незаконно вдерлись у чужу власність. Якщо якийсь доскіпливий коп.... — Чак закусив нижню губу. — Нас можуть кинути за ґрати за бродяжництво.

— Але ж ми нікому не шкодимо... бродяжництво?

Та Чак уже не слухав. Він дістав із кишені штанів якийсь предмет і сунув його до рук Меґ.

— Заховай собі в штани. Копи не повинні знайти це у мене.

— Що це?

— Ніж, дурепо.

Чак підійшов до дверей і обережно прочинив їх. Меґ бачила, як він вийшов і став на самому вершечку сходів. Дівчина задивилась на руків’я ножа з хромованою кнопкою, її палець мимоволі торкнувся кнопки. Сім сантиметрів блискучої сталі випорснули з руків’я. Меґ підскочила від несподіванки. Вона й гадки не мала, як скласти лезо назад, тож заховала ніж під купою запліснявілих клаптів шпалер на іншому боці кімнати. Потім вона підійшла до Чака. Він жестом наказав їй поводитись тихо. Вдвох вони нерухомо стояли, прислухаючись. Але все, що чула Меґ — пришвидшене гупання власного серця.

— Я спускаюсь, — прошепотів Чак.

Меґ мертвою хваткою вчепилась у його руку.

— Ні!

Чака й не треба було особливо вмовляти. У Меґ навіть промайнула думка, що він так само наляканий, як і вона, і її це трохи розчарувало. Вони постояли ще кілька хвилин, доки не почули чиїсь кроки у кімнаті, ліворуч від зали. До зали увійшла темна фігура. У темряві було видно червоний вогник сигарети, і Чак відчув полегшення. Він був упевнений, ким би не був цей чужинець, він точно не коп. Копи не палять на чергуванні.

— Хто тут? — вимогливо запитав він. Меґ його голос здався різким та грубим.

Хвилинна тиша. Чак із Меґ спостерігали за темною фігурою, що стояла нерухомо. Аж раптом на них обрушився яскравий спалах. Пара змушена була позадкувати. Промінь світла затримався на них десь із секунду, засліпивши пару, а потім ковзнув далі.

— Принеси мені ніж, — прошепотів Чак.

Меґ, спотикаючись, повернулася до кімнати, кинулась до купи шпалер і відшукала ніж.

— Я помітив, що двері були відчинені, — заговорив чоловік знизу, коли дівчина повернулась до Чака. — Тож я увійшов.

— А тепер вийди знову, — проричав Чак. — Ми перші прийшли. Щезни!

— Будинок достатньо великий для усіх нас, правда ж? У мене є із собою їжа, та я не люблю їсти наодинці.

Меґ почула, як забурчав її шлунок. Від самої лише думки про їжу рот наповнився слиною. Вона стиснула Чакову руку. Хлопець зрозумів цей знак. Він теж зголоднів.

— Я думав, ти коп, — вимовив Чак. — Підіймайся до нас.

Вони спостерігали, як чоловік унизу пішов до кімнати позаду зали і повернувся з рюкзаком. Сходами чужак підіймався, підсвічуючи дорогу ліхтариком.

Не випускаючи ніж із руки, Чак чекав на нього. Меґ він заштовхнув назад, до кімнати, з якої вони щойно вийшли. Дівчина лишилася стояти у дверях, серце її неспокійно затьохкало, коли незнайомець піднявся нагору.

Чак свердлив його поглядом. Але все, що він міг розгледіти, — обрис високої фігури: чоловік був на голову вищий від Чака, але худорлявий і не такий широкий у плечах, як він. «Не такий вже він і сильний», — вирішив Чак і трохи розслабився.

— Давай-но глянемо на тебе, — задиристо сказав Чак. — Дай мені свого ліхтарика.

Чоловік простягнув свій ліхтарик. Чак узяв його і спрямував промінь в обличчя чоловіку.

Побачивши його, Меґ заклякла. Перед нею був індіанець-семінол. Вона бачила кількох таких дорогою від Джексонвілля й одразу впізнала це густе синьо-чорне волосся, темну шкіру, високі вилиці та вузькі чорні очі. Чоловікові було десь двадцять три — двадцять чотири роки, він навіть був привабливим, але його кам’яне обличчя, позбавлене будь-яких емоцій, викликало у Меґ тривогу. Одягнений він був у жовту сорочку, поцятковану дрібними білими квітками, темно-сині низькі джинси-гіпстери, а на його засмаглих ногах були полотняні черевики на каучуковій підошві.

Він спокійно дозволив цим двом оглядати себе. Меґ здавалось, що у світлі ліхтаря очі індіанця палали вогнем.

— Хто ти? — суворо запитав Чак, опускаючи ліхтарика.

— Пок Тоголо моє ім’я, — відповів чоловік. — А твоє?

— Я Чак Роджерс... Це моя подружка Меґ.

— Давайте поїмо.

Освітлюючи дорогу ліхтариком, Чак провів індіанця до кімнати. Меґ вже сиділа на рюкзаку в кімнаті, її порожній шлунок аж зводило від думки про їжу.

Пок кинув свій рюкзак на підлогу, опустився на коліна, відкрив його і видобув дві свічки, які одразу ж запалив і поставив на підлозі. Він потягнувся, забрав у Чака ліхтарика й поклав його назад у рюкзак, потім дістав із пластикового пакета смажену курку і кілька шматків шинки.

— Ого! Звідки ти це дістав? — запитав Чак, очі його аж округлились. Він вже не міг пригадати, коли востаннє їв курятину.

Пок глянув на нього.

— А тобі яке діло?

Вміло орудуючи ножем із кістяним руків’ям, індіанець розділив курку на рівні частини.

Вони їли у тиші, відчуваючи варварське задоволення. Меґ помітила, що індіанець увесь час косився на Чака. Але жодного разу навіть не поглянув на неї.

Коли вони закінчили, Чак відкинувся назад, опершись на лікті.

— Чорт забирай! Це було круто! Куди ти прямуєш? Пок дістав пачку сигарет.

— Парадайз-Сіті. А ви?

— Маямі, напевно.

Вони запалили сигарети від вогника свічки.

— Маєш там якусь роботу? — запитав Пок. Він сидів, схрестивши ноги, руки лежали на колінах.

— Знайду.

— Думаєш? — Пок уп’явся поглядом у Чака. — Копи не жалують волоцюг.

Чак напружився.

— Ти називаєш мене волоцюгою?

— А хто ж ти? Ти весь брудний, та ще й смердиш. Меґ затремтіла. Вона була певна, що Чак зараз нападе з ножем на індіанця, а тому дуже здивувалась, що Чак навіть з місця не зрушив.

— Краще бути волоцюгою, ніж нахабним дикуном, — тільки й відповів він. — Думаєш, ти зможеш знайти роботу?

— Мені не потрібна робота.

Чак нашорошив вуха.

— Хочеш сказати, в тебе є гроші?

Пок кивнув.

— Скільки? Десять баксів? Та закладаюсь, навіть стільки немає.

— Я завтра збираюсь купити машину.

Чак із присвистом видихнув.

— Машину? Яку машину?

Пок знизав плечима.

— Якусь дешевеньку... Потриману. Мені просто потрібна машина.

— Заради всього святого! — Чак довго не зводив очей з індіанця. — Слухай! Чому б нам трьом не об’єднати наші сили? Думаю, ми могли би поїхати з тобою аж до Парадайз-Сіті... що скажеш?

Почувши це, Меґ здивувалась нахабству Чака. Але він, звісно, вчинив правильно. Як не попросиш, то й не отримаєш.

— Чому ми повинні об’єднуватися? — запитав Пок після паузи.

— А що тобі втрачати? Самотою подорожувати нудно. Ми складемо тобі компанію.

Пок підвівся і відніс свій рюкзак у дальній кінець кімнати, подалі від інших двох, і сів.

— Ти оглух? — повторив Чак. — Що тобі втрачати?

— Я подумаю про це. Але зараз хочу спати. Загасіть свічки... вони грошей коштують, — сказавши це, Пок розтягнувся на підлозі.

Чак і Меґ обмінялись поглядами, коли індіанець, умостивши голову на рюкзаку, розвернувся до них спиною.

Меґ нахилилась і загасила свічки. Їх оповила темрява. За кілька хвилин очі призвичаїлись до блідого місячного сяйва. Пок, здавалось, уже заснув. Дихання його було повільним і розміреним.

Чак і Меґ влаштувались зручніше.

Голод Меґ вгамувався, тіло втомилось, і вона поринула у сон, але Чак заснути не міг. Він лежав, не рухаючись, та мозок його кипів.

«Чи міг цей індіанець блефувати? — запитував він сам себе. — Невже він справді збирався купити машину? Якщо все, що він говорив, правда, то гроші мали бути або при ньому, або в рюкзаку».

Піт заливав Чакові чоло. — «У нього має бути щонайменше дві сотні доларів! Клятий червоношкірий з двома сотнями!»

Його товсті, короткі пальці обхопили руків’я ножа. Це буде легко. Треба лише переповзти кімнату. Один удар ножа — і все закінчиться.

Чакові було не звикати до вбивств. По-справжньому важить тільки перше вбивство, а на ньому вже було два. То що йому додати ще одне?

Потім Чак згадав про Меґ і насупився. Не слід було тягнути її з собою. Він був певен, дівчина не витримає, якщо він уб’є індіанця. Його пальці міцніше стиснули руків’я ножа. Дві сотні доларів! Що ж, коли вона неладна примиритись із цим, то вирушить услід за індіанцем. Коли тіла знайдуть — якщо їх узагалі коли-небудь знайдуть — Чак вже буде за багато кілометрів звідси.

Тильною стороною долоні Чак обтер піт з обличчя.

Так, він це зробить! Але не зараз. Зараз у індіанця ще чутливий сон. Пізніше, коли той міцніше засне. Це буде слушний час.

— Чаку?

Від голосу індіанця всередині Чака все захололо.

— Сплю я сторожко і завжди тримаю при собі револьвер, — після паузи Пок додав: — Ми поговоримо завтра.

Револьвер!

Пальці Чака відпустили руків’я ножа. Цей виродок наче прочитав його думки.

— Ой, замовкни, — пробурчав він. — Я намагаюся заснути.

— Поговоримо завтра.

Урешті-решт Чак заснув.

На сніданок Пок дістав ще шинки, кілька шматків черствого хліба та пляшку «коли».

Вони снідали у цілковитій тиші, але Меґ знову помітила, що Пок увесь час так дивиться на Чака блискучими чорними очима, ніби намагається прийняти якесь рішення стосовно нього.

Коли зі сніданком було покінчено, Чак раптово запитав:

— Як купиш машину, підкинеш нас?

Пок підійшов до рюкзака, витягнув бездротову електричну бритву й кишенькове дзеркальце. Сперши дзеркальце на віконну раму, він почав голитися.

Чак стиснув кулаки, кров прилинула до його обличчя.

— Ти чув, що я спитав? — проревів він.

Пок лиш покосився на нього й продовжив голитись. Закінчивши, він сказав:

— Я досі думаю. — Індіанець почистив і склав бритву, за цим дістав рушник і шматок мила. — Тут через дорогу канал. Ти зі мною?

Серце у Чака завмерло. Ось це і був його шанс! Далеко від Меґ. Він міг вбити індіанця, а потім повернутись і сказати, що той потонув. Вона, можливо, й не повірить, але принаймні не стане свідком убивства.

— Звісно.

Чак вийшов за Поком із кімнати. Вже на останніх сходинках він похопився:

— От дідько! Я забув рушника.

Пок обернув до нього своє незворушне смагляве обличчя.

— Скажи їй, щоб не хвилювалась. Гроші зі мною, — і з цими словами він вийшов з будинку на сонячне світло.

Чак повернувся до кімнати, обличчя його пашіло від гніву. Він знайшов у рюкзаку брудний рушник, аж Меґ вирішила запитати:

— Думаєш, він дозволить нам поїхати з ним?

— Звідки, в біса, мені знати? — гаркнув Чак і вийшов із кімнати.

Він наздогнав Пока, який вже пробирався крізь поросль молодих дерев до каналу.

Чак подумав: «Я порішу його, коли ми роздягнемось. Не хочу лишити на одязі плями крові: спочатку — коліном в пах, а потім — доб’ю ножем».

Вони підійшли до каналу. Вода мінилась у сонячному світлі. Вдалині Чак міг розгледіти Двадцять сьоме шосе, яке вело до Маямі. У таку ранню годину ним ніхто не проїжджав.

Він зняв засмальцьовану сорочку і розігрів м’язи. Пок відійшов подалі від нього. Знявши одяг, він подавсь до води.

Глянувши на хлопця, Чак помітив пластиковий пояс-гаманець на тонкому стані індіанця. Гаманець був об’ємистий і очі Чака звузились, та від одного погляду на тіло Пока він раптом відчув дивний страх. Він ще ніколи не бачив такої статури. Кожен рух підкреслював міцні м’язи. Здавалось, усе його тіло було створене з гнучкої сталі. Чак зненацька втратив упевненість у власній силі. Можливо, цей індіанець не така вже й легка здобич. Рука Чака пірнула в кишеню й обхопила руків’я ножа.

Він спостерігав, як Пок занурився у воду каналу і поплив на дальній берег, розмашисто орудуючи могутніми руками. Чак розвернувся спиною до води, дістав зі своєї кишені ніж і широку еластичну ґумку, яку непомітно намотав собі на зап’ястя. Ніж він теж закріпив на зап’ясті, просунувши його під Гумкою. Потім зняв штани, скинув черевики і зайшов у воду. Плавець із нього був нікудишній, тож у воді він почувався невпевнено. Чак бачив, як Пок перевернувся на спину і тепер просто лежав, погойдуючись на воді. Чак поштовхами пробирався крізь воду до індіанця. Один сильний удар ножем — і справу зроблено, треба лише встигнути зняти пояс до того, як тіло піде на дно.

Чак уже був за кілька метрів від Пока. Плисти він міг тільки навстоячки.

— Хороша водичка, еге ж? — запитав він хрипким голосом.

Пок кивнув.

Чак зробив останній розмах руками, що мав наблизити його до індіанця. Відстані між ними вже не було, аж раптом Пок зник із виду. Там, де щойно був індіанець, лишились тільки кола на воді.

Проклинаючи себе, Чак завмер в очікуванні, уважно вдивляючись у гладінь каналу. Раптом чиїсь пальці, наче сталеві лещата схопили його за щиколотку і потягнули на дно, рот і ніздрі швидко наповнилися водою. Чак відчайдушно брикався, молотив навсібіч ногами, доки не відчув, що хватка ослабла і пальці відпустили його. Він виринув на поверхню, відпльовуючись, важко хапаючи повітря. Витерши воду з очей, він побачив Пока, який плив геть. Ніж, який був примотаний до зап’ястя, зник!

Чак поплив за індіанцем до берега. Весь стримуваний ним гнів прорвав греблю і затопив усі думки про обережність. Але ж Пок сам підштовхнув його до цього. Індіанець уже був на березі, коли Чак тільки вибрався з води.

Із гнівним ревом Чак кинувся на індіанця, наче роздратований бик: голова низько опущена, товсті пальці нервово стискаються. Пок ухилився, коли хлопець наосліп кинувся на нього, збив Чака з ніг підніжкою. Тіло Чака гупнулось на землю.

Пок опинився згори. Його коліна вдавили грудну клітину, і Чак побачив у руках індіанця свій власний ніж. Гостре, як бритва, блискуче лезо торкнулось його шиї.

Чак зіщулився. Він зазирнув у безжальні чорні очі та з жахом подумав, що життя закінчилось.

Пок уважно розглядав його, вістря ножа врізалось Чакові у шкіру.

— Ти хотів убити мене? — спокійно запитав він. — Не бреши! Кажи!

— Я хотів грошей? — видихнув Чак.

— Так сильно, що готовий був убити?

Вони не зводили одне з одного очей, потім Пок підвівся і відійшов назад. Чак із зусиллям звівся на ноги. Він тремтів, піт стікав йому з обличчя.

— Хочеш грошей? — запитав Пок. — Що ж, будь ласкавий, забирай, якщо зможеш, — він поплескав по пластиковому поясу. — Двісті двадцять доларів. — Індіанець згадав про ніж і, тримаючи його за лезо, простягнув Чакові. — Бери.

Спантеличений Чак схопив ножа. Пок не зводив із нього очей.

— Забирай мої гроші, якщо зможеш.

Чак витріщився на індіанця. Його лякали вогники в очах Пока і його зміїний спокій. Нерви у Чака не витримали. Ніж вислизнув йому з пальців і впав на землю.

— А ти не такий уже й дурний, — відповів на це Пок. — Піди вмийся. Ти смердиш.

Чак боязко взяв із рук Пока шмат мила і зайшов у воду. Доки він мився і обтирався, індіанець одягнувся і сидів на березі, покурюючи сигарету. Він почекав, поки Чак натягне заношений одяг, а потім кивком голови підізвав його.

Наче загіпнотизований удавом кролик, Чак підійшов і сів поруч.

— Я шукав такого, як ти, — мовив до нього Пок. — Людину без докорів сумління. Ти готовий був убити мене за двісті двадцять доларів, скількох же людей ти зміг би вбити за дві тисячі?

Чак облизав губи. Цей індіанець був несповна розуму. Він пригадав момент, коли ніж ледь не перерізав йому горлянку, і здригнувся.

— Ти живеш, як занедбана худоба, — продовжив Пок, — брудний, голодний, смердючий. Поглянь на мене! Якщо я чогось хочу, я це отримую. Я голюсь, бо украв бритву. Я украв курку й шинку з магазину самообслуговування. Я украв ці гроші, — він поплескав свій пояс, — двісті двадцять доларів! Знаєш, як я украв ці гроші? Це було легко. Один чоловік погодився мене підвезти, і я залякав його. У мене є револьвер. Коли люди налякані, вони готові віддати все. Достатньо було показати йому револьвер — і він віддав мені гроші. Все дуже просто. Страх — це ключ, що відмикає гаманці та сейфи багатіїв, — він повернувсь і пильно подивився на Чака. — І я знаю формулу страху.

Чак нічого не розумів. Він був певен тільки в одному — бажанні якнайшвидше забратись геть від цього індіанця. Чак був упевнений, що той хлопець божевільний.

Пок дістав із кишені пачку сигарет і запропонував Чакові. Повагавшись, Чак таки узяв одну і закурив.

— Розкажи про себе, — сказав Пок. — Тільки не бреши. Думаю, ти можеш стати мені корисним. Розкажи про себе.

— Корисним тобі? Що ти маєш на увазі?

Чак мав моторошне відчуття, що індіанець не бреше. Дві тисячі доларів!

— Яка тобі з мене користь?

— Розкажи про себе.

Переконаний, що втрачати йому вже нічого, Чак заговорив.

Він зізнався, що був напівграмотним — умів читати, але писав поганенько. Його мати була повією. Він ніколи не знав свого батька. У віці восьми років був на чолі банди дітлашні, яка крала з магазинів. Потім Чак став сутенером для власної матері. Його постійно переслідували копи, а у вісімнадцять він убив одного з них. Того копа ненавидів увесь квартал, і врешті-решт Чак забив його металевим прутом. У двадцять він розібрався з хлопакою, який надумав собі, що зможе захопити владу в банді Чака. Вони влаштували бійку на ножах, і Чак переміг. Тіло суперника викинули в бетонозмішувач, його плоть і кістки зникли десь у фундаментах нових нетрів багатоквартирних будинків. Його мати жахливо закінчила. Чак знайшов її з перерізаним горлом. Від неї йому лишилась сотня доларів, тож він вшився з району і вирушив у дорогу. Останній рік він так і живе у дорозі, зупиняючись на якийсь час то там, то тут. Життя важке, але йому на це плювати.

Чак пожбурив недопалок у канал.

— Такі справи. То що ти там казав про дві тисячі доларів?

— На тобі вже два вбивства, — говорив Пок, не зводячи з нього очей. — Якщо приєднаєшся до мене, їх стане більше. Це тебе дуже непокоїтиме?

— Не дуже хочеться ризикувати своєю головою, — відповів Чак після довгої мовчанки. — Розкажи мені про гроші.

— Ти отримаєш свою частку.

Чак глибоко вдихнув.

— Що треба робити?

— Те, що я планував місяцями. Моя ідея спрацює, але я не зможу втілити її самотужки. Розкажи мені про ту дівчину з тобою. Її теж можна використати.

— Меґ? — Чак здригнувся. — Вона втекла з дому. Класна дівка, але більше я нічого про неї не знаю.

— Її теж можна використати.

Чак примружив свої маленькі очі, задумавшись. Потім неохоче похитав головою.

— Вона не погодиться на вбивства.

— Мені потрібна дівчина. Це частина плану. Ти зможеш умовити її?

— Звідки, в біса, мені знати? Я сам не знаю, про що ти говориш! Що це за справа така?

Пок прискіпливо дивився на Чака. Дивний блиск чорних очей індіанця усе ще непокоїв його.

— А ти певен, що хочеш це знати?

— Ти про що? Звичайно ж, я хочу знати!

— Ти щойно сказав, що не хочеш ризикувати своєю головою.

— За дві тисячі доларів я готовий ризикнути. То що це за справа?

Пок продовжував удивлятися в Чака.

— Якщо я розповім тобі, а ти передумаєш, то живим я тебе не залишу. Цю справу я планував досить довго. І щойно я розповім тобі про неї, вона перестане бути моїм секретом, правда ж? Ти або зі мною, або мертвий.

Чак помітив тупе дуло револьвера у руці індіанця. Пок дістав його нізвідки, наче той фокусник. Чак відстрибнув назад. Вогнепальна зброя лякала його.

— Добряче подумай, — Пок опустив погляд на револьвер. — Якщо хочеш піти, вставай і йди зараз же, я знайду когось іншого. Якщо приєднаєшся до мене, шансу передумати більше не буде.

— Що я за це отримаю? — запитав Чак, щоби виграти трохи часу.

— Я ж казав — дві тисячі доларів.

— А ці вбивства... наскільки це безпечно?

— Їх буде всього три. Тобі нічого не загрожуватиме. Я все спланував. Жодних ризиків, більшість брудної роботи буде на мені.

Дві тисячі доларів! Чак замріявся, що міг би зробити з усіма тими грішми.

— Я у справі... давай, розказуй далі, — відповів Чак.

Пок знову сховав револьвер до кишені.

— А дівчина?

— Це мій клопіт. Я її вмовлю.

— Страх — це ключ, що відчиняє гаманці та сейфи, — повторив Пок. — Я відкрив формулу страху.

Дивлячись на смагляве обличчя, блискучі чорні очі та неприродний спокій індіанця, Чак відчув непереборне бажання негайно перервати Пока. Але потім він згадав про гроші.

Цівка поту стікала йому з лоба, переніссям і крапала на підборіддя.

Він слухав пояснення індіанця, і поки слухав, зрозумів, що той робив ставку на легкі гроші.

— Нам потрібна гвинтівка з оптичним прицілом, — на завершення сказав Пок. — У Парадайз-Сіті є один зброяр. Це буде легко. Щойно отримаємо гвинтівку — ми у грі.

— Ти добре знаєш це місто? — запитав Чак.

Дивна гірка посмішка ковзнула вустами Пока.

— Так. Колись я там жив. Так, я знаю це місто.

Чакові стало цікаво. Він розповів індіанцеві усе про себе і почувався в праві на зворотну щирість від нього.

— Ти працював там?

Пок звівся на ноги.

— Я зараз іду купувати нову машину, — він пильно подивився на Чака. — То ти у справі?

Чак кивнув.

— У справі.

— Поговори з дівчиною. Якщо будеш не впевнений у ній, лишимо її тут. Знайдемо собі іншу.

— Гаразд.

Пок рушив до шосе, а Чак підняв рушника і невпевненою ходою побрів до покинутого будинку.

Після того як Меґ скупалась у каналі й заходилась сушити волосся рушником, Чак підійшов і присів біля неї на березі.

Ще пів години тому дівчина схвильовано чекала його повернення, і щойно він з’явився, запитала, чи візьме їх Пок із собою.

— Піди скупайся, — відповів Чак. — Поговоримо пізніше.

Тепер, коли він сидів поруч, Меґ повторила своє запитання.

— То ми їдемо з ним?

— Я — так, — відповів Чак, не дивлячись на неї.

Меґ впустила рушника. Вона відчула, як її затисли холодні лещата страху.

— Один ти? А як же я?

Чак набрав цілу жменю трави, висмикнув її і підкинув у повітря.

— Можливо, відтепер тобі краще триматися подалі від мене.

— Що ти маєш на увазі? — Меґ звелась на коліна. — Ти хочеш порвати зі мною?

Вловивши паніку в її очах, Чак ледве зміг приховати посмішку. Він ліг горілиць, умостивши голову на руки, і вдивлявся у блакитне небо.

— Бач, лялю, мені остогиділо таке життя. Я хочу грошей, — він дістав пожмакану пачку сигарет із кишені сорочки. — Будеш?

— Чаку! Ти ж не збираєшся кинути мене?

Він запалив сигарету, тягнучи час.

— Просто вислухай мене, гаразд? Щоб отримати реальні гроші, треба ризикувати, — сказав він. Налякана Меґ опустилась біля хлопця на коліна. — Я не хочу, щоб ти була причетна до цього, тож, можливо, краще нам із тобою бути порізно.

Меґ заплющила очі.

— Хочеш сказати, що більше не хочеш мене? Я тобі набридла?

— Я цього не казав, — Чак затягнувся і випустив дим крізь ніздрі. — Хіба не чуєш? Я дбаю про тебе. Ти мені подобаєшся, і я не хочу вплутувати тебе у щось небезпечне. Я не хочу втратити тебе, однак впевнений, що тобі забракне витримки, аби пройти крізь усе це, тож нам краще розділитись.

— Це? Що ти маєш на увазі — «усе це»? — голос Меґ почав тремтіти.

— Пок вигадав хитромудру аферу. Для цього йому потрібен я і ще якась дівчина, — Чак насолоджувався тим, як йому справно вдавалось маніпулювати інформацією. — Все може вийти з-під контролю. Тебе можуть кинути за ґрати на двадцять років.

Меґ похолола. Отже, вони планують щось незаконне! Вона була з Чаком вже два місяці, і, хоч він частенько говорив про крадіжки, але ніколи не доводив свої слова до діла. Вона колись міркувала, що якби бодай раз підтримати його задум, він би щось украв, однак Меґ завжди благала Чака не вчиняти такого, хоч як сильно вони часом потерпали від голоду. Дівчина зрозуміла, що індіанець дуже сильно вплинув на Чака. Своїми розмовами він підштовхнув його перетнути межу.

— Чаку! — Меґ міцно ухопила його за руку. — Тікаймо! Ми заберемося звідси ще до того, як він повернеться! Він хворий на всю голову. Він псих. Ми разом знайдемо десь роботу. Ми ж досі непогано давали собі раду. Я працюватиму для тебе... Я...

— Та замовкни! — гаркнув Чак. — Я іду з ним, і не розводь тут нюні! Йди, шукай собі роботу, якщо тобі це так подобається. Хочеш решту свого життя стирчати увесь день на сонці, збираючи чортові апельсини? Якщо так — провалюй!

Меґ зрозуміла: переконувати його безнадійно. З відчаю вона почала задихатись, важко хапаючи повітря. Збирати апельсини? Що ще вона може? Хіба що повернутися додому! Дівчина уявила життя із батьками: триразове харчування, буденні справи, підйом, робота у батьковому офісі, друкарська машинка, ліжко, підйом, робота.

— Тобі теж дадуть двадцять років? — запитала вона.

Чак роздавив сигарету об землю.

— Ясна річ, але тільки, якщо все піде не за планом, а цього не буде. Та мені й начхати. Я хочу швидких грошей, а це буде швидко! Пок обіцяв, що заплатить тобі п’ять сотень за цю роботу. Він думає, ти погодишся на це, але я одразу сказав йому, що ні. Я сказав, що це не в твоєму стилі, — Чак почухав підборіддя, а потім додав: — Сказав, що у тебе кишка тонка.

Гроші нічого не важили для Меґ, але лишатись наодинці вона боялась. Провівши два місяці з Чаком, вона вже не уявляла життя без нього.

— Що мені треба робити?

Чак відвернувся, щоб Меґ не помітила самовдоволену переможну посмішку на його обличчі.

— Я ж тобі кажу, лялю, чим менше ти про це все діло знатимеш, тим безпечніше для тебе і для мене. Ти можеш піти з нами, якщо, і тільки якщо, робитимеш усе, що скаже тобі Пок, без зайвих запитань і заперечень. Ти отримаєш п’ять сотень. Коли все це закінчиться, ти і я зможемо разом поїхати до Лос-Анджелеса.

— Але ж, Чаку, це нечесно! Невже не розумієш? Я навіть не знаю, на що погоджуюсь! — Меґ вдарила по колінах міцно стиснутими кулачками. — Ти кажеш, я можу потрапити у в’язницю на двадцять років і навіть не говориш, за що. Це нечесно!

— Звісно, але ж це лише пропозиція, — Чак звівся на ноги. — Погоджуйся або йди геть. Обмізкуй усе. Ми з Поком рушаємо десь за пів години. Чи поїдеш ти з нами, вирішувати тобі.

Чак був переконаний, що дівчина вже на гачку.

Щойно він зробив крок убік, як Меґ покликала:

— Чаку...

— Що?

— Ти йому довіряєш?

— Я нікому не довіряю, включно з тобою, — відповів Чак. — Та ніколи й не довіряв, але знаю, що цей індіанець робить ставку на легкі гроші. Я знаю, що він задумав, і знаю, що зможу швидко зрубати грошенят, а це все, що мене цікавить. У тебе пів години, — погляд Чака затримався на Меґ. — І пам’ятай, лялю, якщо ти у справі, зворотного шляху немає. Зрозуміла? — Чак пішов.

Меґ довго сиділа, втупивши погляд у блискучі води каналу. Пок лякав її. Вона знала, що він лихий і трохи божевільний. А ще вона знала, що втратить Чака, якщо відмовиться. Врешті дівчина сказала собі: коли все зайде надто далеко, вона просто покінчить із життям. Бо життя було єдиною річчю, яка дійсно належала їй. Єдиною річчю, якою вона повністю володіла. Ковтнути жменю пігулок, провести лезом бритви по зап’ястках — і все скінчиться... Що завгодно було краще, ніж лишитися без Чака, без грошей і зовсім самою.

Дівчина підвелась і рушила до покинутого будинку. Чак уже спакував свій рюкзак і сидів на сходах, притримуючи сигарету губами. Він подивився на Меґ, від сигаретного диму його маленькі очі примружились.

— Я спакую речі, — вимовила вона. — Я їду з вами.

— Ти робитимеш усе, що тобі скажуть... без зайвих питань? — Вона кивнула.

Раптом посмішка Чака стала теплою і приязною.

— Це добре. Знаєш що?

— Що?

— Я не хотів би втратити тебе.

Меґ відчула, як сльози полились їй з очей. Це була найприємніша річ, яку їй будь-коли казали. З того, як засяяло її худеньке бліде обличчя, Чак зрозумів, що зробив усе правильно. Він підвівся — і Меґ кинулась до нього в обійми. Він схопив її за маленький задок і міцно притис дівчину до себе.

— Ох, Чаку... все буде гаразд? — Хлопець відчував, як тремтить її тіло. — Я боюсь. Цей індіанець... Він божевільний... Точно тобі кажу.

— Лиши його мені, крихітко. Іди збирайся.

За двадцять хвилин потому Пок Тоголо зупинився перед ними у старенькому «б’юїку» 58-го року з відкидним верхом. І хоч машина вже була трохи пошарпана, та хромоване покриття її все ще блищало. Це було непримітне авто: темно-синього кольору, з темно-синім верхом і вицвілими червоними шкіряними сидіннями. Таку машину не помітиш серед тисяч автівок, що котяться Четвертим шосе.

Побачивши, що Чак і Меґ сидять на сходах із запакованими рюкзаками, Пок зрозумів, що Чак вдало розіграв карти. Він вийшов із машини і сів поруч.

— Згодна? — запитав він, дивлячись на Меґ.

Вона кивнула, відчуваючи, як зменшується у розмірах від самого лише погляду блискучих темних очей. Пок обернувся до Чака.

— Наша перша зупинка — Фулфорд. Ти позбавишся цієї бороди і підстрижеш волосся. Коли приїдемо у Парадайз-Сіті, ми повинні виглядати, як троє респектабельних друзів у відпустці. Вам треба випрати одяг.

Чак скривився. Хлопець пишався своїм довгим волоссям і бородою.

— Гаразд, — сказав він, знизавши плечима. — Як скажеш.

Узявши обидва рюкзаки, він рушив за Поком до машини.

Меґ іще деякий час залишалася сидіти на сходах, насолоджуючись променями сонця на обличчі. Коли ж Пок завів двигун, вона покірно знизала плечима, ніби корилася чомусь невідомому, і приєдналася до чоловіків.