Хочеш жити?

Три

Опівночі детектив другої категорії Макс Джейкобі зробив коротку перерву. Він увесь час чергував біля телефону й паралельно сортував звіти у справі Маккуїна, відділяючи кукіль від пшениці, щоб уранці Террелл знав, на що передусім звернути увагу. Та нові звіти все продовжували з’являтись.

Компанію Джейкобі складали двоє молодих офіцерів поліції — хлопці тямущі, але недосвідчені. Це були рудоволосий Дасті Лукас та присадкуватий Рокі Гамблін. Вони позіхали над купою звітів.

— Ці хлопці тільки даремно стоптують черевики, — зауважив Дасті, витягаючи черговий звіт із купи. — Подумати тільки, це вже сорок третій звіт, і що він нам дає — нічого!

Джейкобі розумів, що йому, як старшому, слід би було показати приклад молодим, тож він похмуро зиркнув на них.

— Це робота поліції. У сорок четвертому звіті може трапитись саме те, що ми шукаємо.

— Правда? — вигукнули обоє поліцейських. — Та кого ти намагаєшся обдурити, Максе?

Раптом задзвенів телефон.

Знявши слухавку, Джейкобі поглянув на засиджений мухами настінний годинник. Час — 22:47.

— Управління поліції, Джейкобі, — проказав він.

— Мені потрібна допомога, — на тому кінці дроту був чоловік. Голос його звучав стривожено, але владно. — «Сіґал», вулиця Біч-драйв. Пришліть когось швидко.

— З ким я говорю? — запитав Джейкобі, шкрябаючи адресу в своєму нотатнику.

— Малкольм Ріддл. У мене тут мертва жінка. Пришліть когось швидко.

Джейкобі відомі були імена найвпливовіших людей міста. Малкольм Ріддл був президентом яхт-клубу, директором оперного театру, а його дружина була сьомою у списку найбагатших жінок Флориди. Тож Малкольма Ріддла можна було зарахувати до впливових осіб.

— Так, містере Ріддл, — Джейкобі виструнчився на стільці. — Офіцер зараз приїде до вас, — промовляючи це, він уже дивився на електронну схему, яка відображала місцезнаходження патрульних машин. — Можете надати більше деталей?

— Це вбивство, — рішуче заявив Ріддл і поклав слухавку.

За секунду Джейкобі вже говорив із офіцером патрульної поліції Стівом Робертсом, який патрулював територію поблизу Біч-драйв.

— Стіве, негайно рушайте до маєтку «Сіґал» на Біч-драйв, — наказав він. — Малкольм Ріддл повідомив про вбивство. Я зараз зв’яжусь із відділком убивств. Просто послідкуйте там за всім, доки вони прибудуть.

— Слухаюсь, — відповів Робертс, хоча в голосі його чулися нотки страху. — Я вже їду.

Наступні кілька хвилин Джейкобі не випускав із рук телефонну слухавку; двоє новобранців, навіть не кліпаючи, стривожено спостерігали за ним. Спершу він зателефонував Бейґлерові, який саме збирався лягати спати. Бейґлер, щойно зачувши, що справа пов’язана з Малкольмом Ріддлом, наказав Джейкобі телефонувати Терреллові.

— Де Лепські? — запитав Бейґлер, переборюючи позіхання.

— Він, певно, вже вдома. Здав чергування двадцять хвилин тому.

— Викликай його туди, — наказав Бейґлер і поклав слухавку.

Бейґлер і Лепські одночасно прибули до маленького розкішного бунґало[2].

Було очевидно, що це бунґало слугувало любовним гніздечком. Щоб зрозуміти таке, достатньо було одного погляду на зарослі квітних чагарників, які майже повністю приховували це місце. Бунґало мало вихід просто до моря, позаду і згори його захищав ліс мангових дерев, заквітчані кущі розрослися зусібіч, затуляючи його з боків.

Патрульна машина Робертса була припаркована під пальмою. Високий коп із восковим обличчям підійшов до Бейґлера.

— Я все оглянув, сержанте, і вийшов, — відзвітував він. — Вам це сподобається. Це знову Каратель.

Бейґлер пошепки вилаявся, потім пройшов короткою стежкою до відчинених вхідних дверей. Жестом він наказав Лепські й Робертсу лишатись на місці.

Усередині він побачив Малкольма Ріддла. Той сидів на розкладному кріслі у просторій вітальні. Ріддл був чоловіком, якому вже давно перевалило за п’ятдесят, міцної статури. Його засмагле округле обличчя було достатньо привабливим, щоби сплутати його з кінозіркою. Та зараз на цьому обличчі застиг вираз смертельного відчаю, що неабияк шокувало Бейґлера. Він був знайомий із Ріддлом, симпатизував йому і добре знав про його труднощі. Зокрема, знав він про те, що дружина Ріддла була справжньою сукою. І хоч нещасний випадок під час верхової їзди назавжди прикував її до інвалідного візка, вона так і лишалась сукою.

Коли Бейґлер увійшов, Ріддл підвів погляд.

— А, Джо... Радий, що це ви. Усе це якесь суцільне пекло, — він махнув у бік дальніх дверей. — Вона там.

— Заспокойтеся, містере Ріддл, — м’яко промовив Бейґлер і пішов до дверей у спальню. Світло було ввімкнене. Більшу частину кімнати займало велетенське двоспальне ліжко.

На ліжку обличчям донизу лежала роздягнена жінка. Професійним оком Бейґлер одразу помітив мотузку з нейлонових панчіх навколо її шиї, потім погляд його ковзнув довгою засмаглою спиною.

Від шиї аж до копчика, вздовж усієї спини, чорною блискучою фарбою було написано:

КАРАТЕЛЬ

Бейґлер ще довго розглядав тіло — й обличчя його ставало дедалі похмурішим та серйознішим. Не звертаючи уваги на Ріддла, він пройшов крізь вітальню і вийшов у гаряче нічне повітря.

— Це знову наш убивця, — сказав він Лепські. — Перекрийте тут усе. Викличте загін. Я заберу звідси Ріддла.

Лепські кивнув і зв’язався по рації з управлінням поліції.

Бейґлер повернувся у бунґало.

— Преса нахлине сюди з хвилини на хвилину, — сказав він. — Дозвольте, я відвезу вас додому, містере Ріддл.

Ріддл важко зіп’явся на ноги.

— Я не хочу їхати додому. Не зараз. Розумію, ви хочете розпитати мене. Я візьму свою машину. Ви поїдете за мною. Ми спустимось до бухти Мейл-бей. Там тихо.

За десять хвилин Ріддл вже зупинив свою машину під пальмою. Вдень бухта Мейл-бей була улюбленим місцем відпочивальників, але вночі там не було ні душі.

Бейґлер сів на піску поруч із Ріддлом. Після довгої мовчанки Ріддл заговорив:

— Це якесь божевілля, правда ж? Для мене все скінчено. Чому цей виродок обрав мене? — Він узяв запропоновану Бейґлером сигарету, обидва чоловіки закурили. — Якби в мене не спустило колесо, цього не сталось би. Це, певно, доля. Я завжди приїздив до бунґало перед Лісою, але сьогодні через це колесо вона приїхала раніше.

— Ви можете розповісти мені все, містере Ріддл? — запитав Бейґлер. — Усе одно незабаром все випливе назовні. Мені шкода, але потрібна будь-яка інформація, що ви зможете надати. Цей божевільний може вбити знову.

— Розумію... продовжуйте... питайте, що хочете.

— Хто ця жінка?

— Ліса Мендоза, — Ріддл потупив погляд у жевріючий кінчик сигарети. — Ви ж знаєте про мою дружну. Звісно, не слід було цього робити, але ж я не молодшаю... вважайте це моїм останнім трофеєм. Я захопився Лісою. Між нами щось спалахнуло. Вона була милою і такою ж самотньою, як і я, — голос його затремтів, і Ріддл зробив паузу. — Ось так. Я купив бунґало. Це було наше любовне гніздечко... Думаю, саме так таблоїди назвуть це?

— Ви давно володієте цим бунґало?

— Вісімнадцять місяців... Дев’ятнадцять місяців... Близько того. Ми обидвоє знали, що це не триватиме вічно... Та що взагалі триває вічно?

— Як часто ви зустрічались?

— Щоп’ятниці вночі. Так було завжди. Так мало бути й цієї п’ятниці.

— Міс Мендоза не жила в бунґало?

— Святий боже, ні! Ми користувались ним тільки вночі у п’ятницю. У неї є власний будинок. П’ятницю ми обрали, бо в цей день моя дружна завжди рано вкладається спати. По суботах ми влаштовуємо прийом, і їй потрібно набиратися сил.

— Хто знав про ваші зустрічі, містере Ріддл? Тобто, окрім вас і міс Мендози.

Ріддл безтямно подивився на Бейґлера.

— Хто міг знати?

— Можливо, ви довірили комусь свій секрет... комусь із друзів?

— Дуже дивне запитання.

Ріддл намагався стримати своє роздратування.

— Не таке вже й дивне. Вас зараз непокоїть лише власна трагедія. Мене ж непокоїть убивця, який вже двічі вбив і може зробити це знову. Він знав звички Маккуїна. Складається враження, що ваші звички він теж знав. Ваш зв’язок із міс Мендозою був таємним? Ви з кимось ділились цим секретом?

Ріддл розчавив сигарету в піску, замислившись.

— Так... Розумію. Вибачте. Я егоїст. Я розумію, до чого ви ведете. Так, я звірився кільком найближчим друзям, але вони ніколи б...

— Я не кажу, що вони це зробили, але, можливо, через них стався витік інформації. Можна мені дізнатись, хто ці друзі?

Ріддл потер чоло.

— Це Гарріет Ґрін — моя секретарка. Вона займалась орендою бунґало. Ще Девід Бентлі. Я ходив із ним під вітрилом, він мій найближчий друг. Террі Томпсон — адміністратор оперного театру. Він був другом Ліси. Він усе знав і підтримував нас. — Ріддл зробив паузу, подумавши. — Люк Вільямс. Він забезпечував мені алібі на ночі п’ятниці. Ми мали ходити в боулінг. Моя дружина це схвалювала. Вона думала: фізична активність мені на користь.

У діамантовому сяйві місяця Бейґлер нашкрябав у своєму блокноті всі імена.

Ви сказали, у вас спустило колесо?

— Так... Я пішов забрати машину, й виявилось, що переднє колесо спущене. Бейтс, мій шофер, був не на службі, тож я замінив його самостійно. Я не дуже добре на цьому розуміюсь, і це зайняло певний час. Зазвичай я приїжджаю у бунґало о дев’ятій. Я не хвилювався. Я знав, що Ліса чекатиме на мене. Цього разу я приїхав на тридцять п’ять хвилин пізніше. Я знайшов її. Це все. Ще якісь запитання?

Бейґлер вагався. Чи могло трапитись, що Ріддл посварився з цією жінкою і вбив її? Чи не міг він намалювати те слово у неї на спині, щоб відвести від себе підозри? Але трагічний вираз обличчя Ріддла став відповіддю на усі його запитання.

— Їдьте додому, містере Ріддл, — підвівся Бейґлер. — З вами захоче зустрітись начальник поліції. Я надішлю кількох людей до вашого дому, щоб тримати пресу подалі від вас.

— Дякую, — Ріддл звівся на ноги. Він озирнувся, щоб поглянути на Бейґлера. — Це божевілля, правда ж? — Він повагався якусь мить, а потім простягнув руку. Трохи здивований Бейґлер потиснув її. — Дякую за розуміння.

— Усе владнається, — запевнив Бейґлер.

— Авжеж.

Ріддл розвернувся, сів у машину й поїхав геть.

Бейґлер насупився. Потім, похитавши головою, сів у машину й вирушив назад до бунґало.

Сам-один у маленькій задушливій кімнатці Пок Тоголо слухав репортера, що сипав словами з маленького екрану. Чака й Меґ не було. Пок наказав Чакові відвести дівчину на танці й затриматись до пізньої ночі.

Товстий, схвильований чоловік на фоні любовного гніздечка говорив, енергійно розмахуючи мікрофоном. Кілька хвилин тому тіло Ліси Мендози, накрите простирадлом, винесли з бунґало на ношах і повантажили у карету «швидкої».

— Тож Каратель завдав чергового удару, — драматично заявив репортер. — Спершу вчора застрелили одного з найвідоміших мешканців нашого міста — Діна Кея Маккуїна. Сьогодні ж задушили Лісу Мендозу, знану серед поціновувачів музики як чудову скрипальку, а її тіло осквернили підписом убивці. Цієї ночі у Парадайз-Сіті кожен ставить одне й те саме запитання. І питання не в тому, чи завдасть цей божевільний ще одного удару, а в тому, коли він його завдасть і хто стане його наступною жертвою. Біля мене зараз начальник поліції Террелл...

Пок усміхнувся. Атмосфера ідеально загострилась, думав він. Слухаючи заклики Террелла не піддаватись паніці, він чудово розумів, що на зіпсутих багачів вони не подіють. Тепер достатньо ще одного вбивства, щоб розпочалась справжня всеохопна паніка, така необхідна для його плану — прибрати Парадайз-Сіті до рук.

Цього разу слід активніше залучити Чака, розмірковував Пок. На сьогодні внесок Чака у спільну справу був лише в допомозі викрасти гвинтівку і випустити повітря з шини на авто Ріддла. Це було потрібно, щоб Пок встиг дістатися бунґало і застати жінку наодинці. Але наступне вбивство буде іншим. Настав час Чакові відпрацювати обіцяні йому гроші. Час йому влізти в цю справу так, щоб потім він уже не міг зрадити.

Увагу Пока знову привернув блимаючий екран.

Поруч із репортером з’явився якийсь чоловік, і тепер вони перешіптувались. Пок почув, як репортер прошепотів: «Заради всього святого! Ти певен?»

Другий чоловік кивнув і зник за межами кадру. Репортер хустинкою витер піт з обличчя і повернувся на камеру.

— Друзі... Щойно повідомили, що містер Малкольм Ріддл мертвий. Для мене це такий же шок, як і для вас. Дорогою додому, після допиту поліцейськими, містер Ріддл, очевидно, втратив контроль над керуванням. Його машина злетіла з обриву в море у Вест-Пойнті. Містер Ріддл...

Пок встав і потягнуся. Все складалось навіть краще, ніж він сподівався. Він поглянув на годинник. Було трохи за північ. Індіанець вимкнув телевізор, зняв свою сорочку з квітковим орнаментом, скинув сині штани і пішов у душ. За кілька хвилин він надягнув вилинялу червону піжаму й ліг у ліжко. Вимкнув світло.

Подумки він знову повернувся у ту мить, коли вдерся в бунґало. Замок на задніх дверях не чинив опору. Пок чекав у темряві. Жінка приїхала о 21:25, він знав про це — почув колись, як біля барної стійки Люк Вільямс пошепки розповідав це іншому членові «Клубу», доки Пок подавав їм напої. Він стояв за портьєрами у великій спальні. Спостерігав, як вона роздягається. Вона зняла панчохи і безтурботно відкинула їх. Вони впали менш як за пів метра від місця, де заховався індіанець. Він хотів зробити це голими руками, але вона сама підкинула йому зброю, тож він скористався нею.

Спогади перервав шум машини, яка заїжджала в гараж. Пок вислизнув із ліжка та почав удивлятися на двір крізь завіси.

Чак і Меґ прямували до своєї кімнатки. Він почув, як грюкнули за ними двері, прислухався до бурмотіння їхніх голосів. Потім знову розтягнувся на ліжку.

Завтра... Останнє вбивство... А тоді — час збирати врожай.

Ще деякий час він не спав, зайнятий своїми думками. Все йшло саме так, як він спланував. За тиждень він почне отримувати гроші.

Так, думаючи про гроші, він і поринув у сон.

На горішніх поверхах міської управи, в пентхаусі мера Гедлі, горіло світло.

Годинник показував 02:33.

Гедлі щойно відкараскався від Літа Гамільтона та п’ятьох інших репортерів. Вони завалили його незручними питаннями й лишили розгніваним, блідим і змокрілим від поту.

Його дружина Моніка — сорокатрирічна співчутлива і приємна жінка, яка завжди всіма опікувалась, примостилася на стільці подалі від мера. Начальник поліції Террелл сидів просто навпроти нього.

— Лоусоне, любий, спробуй заспокоїтись, — лагідно проказала Моніка. — Тобі не можна так сильно хвилюватись. Ти ж знаєш...

— Заспокоїтись? — вибухнув криком Гедлі. — Заспокоїтись! Хіба ти не розумієш, що всі ці кляті події можуть коштувати мені роботи? Заспокоїтись, каже вона! Коли божевільний убивця розгулює містом!

Моніка і Террелл перезирнулись.

— Але ж, любий, навіть, якщо ти втратиш свою роботу, хіба це так важливо?

Гедлі стиснув кулаки і роздратовано втягнув повітря.

— Ти не розумієш, Моніко... Будь ласка, лягай спати. Я хочу поговорити з Френком.

— Все я розумію, Лоусоне.

— Ні, не розумієш! Тобі невтямки, що ціле місто живе, як на пороховій діжці!

— Та невже? — Моніка граційно підвелася, підійшла до великого панорамного вікна й придивилась до хмарочосів, що оточували міську управу. Лиш у кількох віконцях світились вогники. — А я би сказала, що більшість містян спокійно сплять у ліжках. Наскільки я бачу, єдині, хто тут панікує, так це жменька репортерів і ще ти.

— Моніко, будь ласка, лягай спати.

— Гаразд, — вона посміхнулася Терреллові й рушила до виходу, але зупинилась у дверях. — Знаєш, Френку, у Лоусона надто загострене почуття громадянського обов’язку, — сказавши це, вона пішла.

Запала довга мовчанка, яку порушив Гедлі:

— Моніка не до кінця усвідомлює, до чого все це може призвести. Хоч тобі не варто пояснювати, що завтра і ти, і я можемо вилетіти з роботи?

Террелл дістав свою люльку і заходився набивати її.

— Правда? — він уважно подивився на Гедлі. — Все збирався тобі дещо сказати, Лоусоне. Тепер, коли Моніка пішла, нарешті скажу: як на мене, ти поводишся, наче стара діва, переконана, що у неї під ліжком заховався ґвалтівник.

Гедлі аж почервонів від гніву.

— Як ти зі мною розмовляєш? — суворо запитав він, але швидко опанував себе під незворушним поглядом Террелла. — Не можна говорити мені такі речі!

— Але я це сказав, — м’яко відповів Террелл. — Тепер вислухай мене. — Террелл зробив паузу, щоб розпалити люльку, й коли вона задиміла, продовжив: — Я був начальником поліції п’ятнадцять років. Я роблю свою роботу і знаю її так само добре, як і ти свою. Одне лиш те, що на волі розгулює божевільний, який убив двох людей, не привід здіймати паніку, а ти саме цим і займаєшся. Тобі не гірше за мене відомо, що в кожному місті час від часу з’являються психи. У цьому нічого надзвичайного.

Гедлі схопився за голову.

— Але ж це відбувається у Парадайз-Сіті!

— Саме так. А що особливого в Парадайз-Сіті? Я тобі відповім. Парадайз-Сіті — ігровий майданчик для найбагатших, найпихатіших, найбрутальніших та найогидніших людей у цій країні. Тому вбивця і приїхав сюди; він тут — неначе лис серед золотих гусаків. Якби всі ці події трапилися в іншому місті, тобі було б навіть не цікаво читати про це у газетах.

Намагаючись зберегти спокій, Гедлі заперечив:

— Мій обов’язок захищати людей, яким я служу! Мені плювати на інші міста! Важливо тільки те, що відбувається у цьому!

— А що у ньому відбувається? Якийсь псих убив двох людей. Та паніка не допоможе нам знайти його.

— Ти сидиш тут і просторікуєш, — сердито заперечив Гедлі, — але що конкретного ти робиш, щоб упіймати його?

— Я впіймаю його. Потрібен час, але я впіймаю його. Поки я спостерігав, як і ти, і преса реагуєте на ці події, мені подумалось, що ви якраз створюєте атмосферу, котрої прагне вбивця.

Гедлі відкинувся на спинку крісла.

— Що ти хочеш цим сказати? Обережніше зі словами! Поки що ні ти, ні твої люди не зробили ні чорта вражаючого! Два вбивства! І що у вас є? Нічого! То навіщо ляпаєш, ніби я створюю атмосферу, потрібну тому божевільному? Просто поясни, що, в біса, ти маєш на увазі, коли говориш такі речі?

Абсолютно незворушний Террелл закинув ногу на ногу.

— Я прожив у Парадайз-Сіті більшу частину свого життя, — заговорив він. — І це вперше я відчуваю запах страху. Я знав, як пахнуть у цьому місті гроші, секс, корупція, скандал і порок, але страх — ніколи... А тепер я відчуваю його у повітрі.

Гедлі зробив жест відчаю.

— Мені начхати! Ти звинувачуєш мене у тому, що я створюю атмосферу, якої прагне вбивця. Краще поясни!

— Ти не задумувався, який мотив криється за цими вбивствами? — запитав Террелл. — Чому цей вбивця прагне публічності? Коли до моїх рук потрапляє чергова справа про вбивство, я завжди запитую себе: який мотив? Не знаючи мотиву, важко розгадати справу. Тож я запитую, який мотив цих двох убивств?

Гедлі відкинувся у кріслі.

— Чому ти мене про це питаєш? Чорт забирай, це ж твоя робота!

— Авжеж. Моя робота, — Террелл пихнув люлькою. — Вбивства без мотиву не буває. Коли маєш справу з божевільним, мотив може бути незрозумілим відразу, але він завжди є, варто лише як слід придивитись. Маккуїн був типовим породженням цього міста. Ліса Мендоза була музиканткою. Між цими двома немає зв’язків, окрім одного — їхні смерті повинні привернути увагу до чоловіка, що називає себе Карателем. Це дуже розумне ім’я. Ім’я, що справляє враження. З таким ім’ям легко потрапити у заголовки. Таке ім’я розпалює паніку в місті. Доки не знайду що-небудь інше, вважатиму, що мотив — посіяти паніку в Парадайз-Сіті.

— Маячня! — відрізав Гедлі. — Навіщо божевільному сіяти паніку?

— Але ж саме це він робить, — тихо відповів Террелл. — Не буду стверджувати, що лише це, та нічого іншого у нас немає, а зважаючи на картину вбивств, це може бути мотивом.

Гедлі надовго замислився.

— Я втомився. Досить вже на сьогодні. Вибач, я зірвався, Френку. Я погоджуюсь із твоєю ідеєю. Навіть боюсь подумати, що чекає нас завтра.

Террелл не відповів, Гедлі замовк, уявляючи, якими будуть завтрашні повідомлення у газетах, як без угаву розриватиметься телефон, скільки проблем наробить Піт Гамільтон у своїй телепередачі о 10:00.

— Ти справді думаєш, що цей псих хоче нагнати страху на Парадайз-Сіті?

— Він уже це робить, хіба ні?

— То як нам діяти?

— Тепер це залежить від тебе, — відповів Террелл. Він нахилився вперед і, постукуючи, вибив попіл із люльки. — Перш ніж повернутись до управління я хочу знати, чи ти й досі на моєму боці?

— На твоєму боці? — витріщився на нього Гедлі. — Звісно ж, так!

— Справді? — порожній погляд Террелла вивчав Гедлі. — Кілька хвилин тому ти заявляв, що я втрачу роботу. Хочеш нового начальника поліції?

Гедлі здригнувся.

— Нащо, в біса, мені здався новий начальник поліції?! Якщо хтось і зможе зловити цього виродка, то тільки ти!

Террелл встав зі стільця.

— Гаразд. Якщо хтось і зможе зловити цього виродка, то тільки я. Тож давай припинимо цю паніку.

— Все правильно, Френку, — почувся голос Моніки з прочинених дверей. — Саме так з ним і треба говорити!

Обидва чоловіки озирнулись, тільки зараз зрозумівши, що вона весь цей час слухала їхню розмову.

Гедлі раптом розслабився. Вигляду нього був сонний.

— Дружина! Не хочеш забрати її у мене, Френку?

Террелл теж розслабився. Він підморгнув Моніці.

— Я б не відмовився, якби у мене не було своєї, — відповів полісмен. — Вони обидві варті одна одної, — Террелл рушив до дверей.

— Я потрібен завтра в управлінні? — запитав Гедлі, й у голосі його чулася невпевненість.

— Ми завжди тобі раді, Лоусоне, — помовчавши, відповів Террелл. На прощання він торкнувся руки Моніки, викликав ліфт і поїхав донизу, де на нього вже чатували телекамери.

На червоній доріжці просто перед вражаючими мармуровими сходами до найкращого готелю міста «Плаза-Біч» стояв швейцар Джек Андерс — руки за спиною, пильні сірі очі слідкують за бульваром.

Андерс був ветераном Другої світової війни, мав багато медалей за вражаючі битви, його знали всі на бульварі. Останні двадцять років він працював швейцаром в готелі «Плаза-Біч».

Був ще час ранкового затишшя, тож Андерс міг трохи розслабитися. У наступні кілька годин на передобідні коктейлі почнуть з’їжджатись автомобілі, й він буде зайнятий: відкриватиме дверцята, пояснюватиме водіям, де припаркуватися, вітатиме під козирок постійних гостей, відповідатиме на ідіотські запитання, надаватиме інформацію та збиратиме доларові купюри. Жоден з гостей готелю «Плаза-Біч» і мріяти не міг про те, щоб заговорити з Андерсом, не розпрощавшись із доларовою купюрою. Але о цій порі, о 09:30, ніхто не зазіхав на його увагу, тож швейцар відпочивав.

Офіцер поліції Падді Макнейл — жилавий немолодий ірландець, що слідкував за порядком дорожнього руху на бульварі поблизу готелю, а принагідно наглядав за старими багатіями, підійшов до Андерса, щоб перепочити.

Ці двоє були друзями. Їхня дружба зав’язалась за роки, що Андерс за будь-якої погоди стояв на варті біля готелю, а Макнейл патрулював бульвар і що дві години проходив повз готель, зупиняючись, щоби привітатись.

— Як там наш приятель — Каратель? — запитав Андерс Макнейла, щойно той підійшов. — Оце слухав радіо. Мої любі багатенькі старигани, певно, надзюрили собі в штани.

— Та не лише твої старигани, — похмуро відповів Макнейл. — Людське життя нині нічого не варте. Я вдячний, що потрапив на патрулювання. Не рахуючи десяток старих нероб, усі наші зараз на ногах — шукають того сучого сина. Сьогодні вранці з Маямі прислали дві вантажівки людей. Так багато клопоту, а все даремно. Що ті пройдисвіти з Маямі знають про наше місто?

— Думаєш, те, що розповідає Гамільтон, — правда? — з виразом абсолютної невинності запитав Андерс. Йому подобалось підколювати Макнейла.

— Гамільтон? — фиркнув Макнейл. — Ніколи не слухаю того пустобреха. Від нього самі неприємності, — помовчавши, він усе ж спитав: — І що він розповідав?

— Що вбивця схильний до жорстокості маніяк, який має зуб на багатіїв.

Насунувши кашкета на чоло, Макнейл поскріб потилицю.

— Не треба бути схильним до жорстокості маніяком, щоб ненавидіти багатіїв, — сказав він, подумавши. — Я і сам не надто шаную багачів.

Андерс сховав посмішку.

— Вони по-своєму корисні.

— І не кажи. Хотів би я мати твою роботу.

— Так, не скаржусь, — погодився Андерс, намагаючись не виглядати при цьому чванькуватим. — Але ще треба вміти знайти до них підхід. Гадаєш, ви зловите цього психа?

— Я? — Макнейл похитав головою. — Я до цього ніяким боком. Я нікого не ловлю. Я, як ти, не дуже напружуюсь, але начальник поліції його зловить. Террелл має голову на плечах, хоча, звісно, йому потрібен час.

Блискучий «роллс-ройс» піщаного кольору зупинився перед готелем, і Андерс швидко рушив червоним хідником, щоб відкрити дверцята машини.

— Доброго ранку, Джеку, — високий, огрядний чоловік, який вийшов із машини, був Родні Бранзенштайн. Він був успішним корпоративним адвокатом і щоранку приїздив на зустріч із клієнтами, які жили у готелі. — Бачили вже місіс Данк Бровлер?

— Зарано для неї, сер, — відповів Андерс. — Буде хвилин за п’ятнадцять.

— Якщо запитає, скажи, що я ще не приїхав, — Бранзенштайн сунув доларову купюру в руку Андерсу, яку той вже тримав напоготові, й покрокував до готелю.

Поки водій паркував машину, Макнейл підійшов ближче до Андерса.

— Ти ніколи не лишаєшся з порожніми руками, так, Джеку? — зацікавлено спитав він.

— Ніколи, — відповів Андерс, — але зрозумій правильно, на це пішли роки.

— Та невже? — похитав головою Макнейл. — Я так давно патрулюю цей район, а ніхто не подумав і бакса мені дати.

— Це все моя харизма, — сказав Андерс, — і твоя безталанність.

З готелю вийшла мініатюрна жіночка з небесно-блакитним кольором волосся, зморщеним обличчям та старечими пальцями, скрученими під вагою діамантових каблучок.

Андерс тієї ж миті опинився біля неї.

— Місіс Клейтон! — Макнейла, що спостерігав за всім, здивував вираз тривоги на червоному, обвітреному обличчі Андерса. — Куди ви зібрались піти?

Маленька жіночка посміхнулась і з обожнюванням подивилась на Андерса.

— Думала вийти на коротеньку прогулянку.

— Місіс Клейтон! — від занепокоєння в голосі Андерса розхвилювався навіть Макнейл. — Хіба доктор Ловенштайн дозволив вам навіть коротенькі прогулянки?

Маленька жіночка виглядала винною.

— Чесно кажучи, Андерсе, ні, не дозволив.

— Я так і знав! — Андерс обережно взяв її під лікоть і повів назад до готелю. — Посидіть спокійно, місіс Клейтон. Я попрошу містера Бевана зателефонувати докторові Ловенштайну. Не можу ж я лишити вас без нагляду!

— Святий Боже! — промимрив Макнейл. Його так здивувало побачене, що він навіть перехрестився.

За кілька хвилин Андерс повернувся на червону доріжку, щоб перепочити від виконаної роботи. Макнейл все ще був там, він важко дихав і дивився на Андерса скляними очима.

— Це була місіс Генрі Вільям Клейтон, — повідомив йому Андерс. — Її старий врізав дуба п’ять років тому і залишив їй п’ять мільйонів баксів.

Очі Макнейла вилізли з орбіт.

— Хочеш сказати, та стара торба з кістками коштує п’ять мільйонів баксів?

— Падді! Не можна так зневажливо говорити про мерців.

— Авжеж, — після довгої мовчанки Макнейл промовив: — Ти начебто заштовхав її назад до готелю?

— Так із ними й треба поводитись. Їй це подобається. Вона знає, що я єдиний, хто піклується про неї.

— У цьому кублі є ще хтось такий, як вона? — запитав Макнейл.

— Увесь же готель забитий ними. — Андерс похитав головою. — Божевільні старі з купою грошей — це сумно.

— Мене б це не засмучувало, — заперечив Макнейл. — Що ж, лишаю тебе розбиратися з цим. Побачимось. — Він затримався і прискіпливо зиркнув на Андерса. — Скільки вона дала тобі?

Андерс підморгнув йому правим оком.

— Це професійна таємниця, Падді.

— Чорт! Не ту професію я собі обрав, — продовжуючи зітхати, Макнейл попростував униз бульваром, і шльопання його великих ніг відлунювало від тротуару.

Пок Тоголо лежав на даху нічного клубу «Пелота» і бачив, як кремезний поліцейський пішов геть. Своє спостереження він вів крізь оптичний приціл гвинтівки.

На даху Пок провів останні три години. Ця чотириповерхова споруда була всього за сто метрів від готелю «Плаза-Біч». Пок під’їхав до неї у «б’юїку» о 06:00. Він був певен, що о такій порі не буде нікого, хто міг би помітити, як він виходить із машини з рушницею.

Він знав цей клуб — одна із найстаріших будівель у місті. Позаду будівлі звисали пожежні сходи, туристи вважали їх дивовижею, на яку варто повитріщатись. Пок безпечно, без жодних труднощів заліз нагору і тепер лежав в укритті низьких стін, що оточували дах. Він розумів, що спускатись буде значно небезпечніше. До того часу на бульварі буде купа людей, вони заповнять сусідні будинки, а отже, він ризикував бути поміченим, однак Пок був готовий на таке.

Він поглянув на наручний годинник. Була саме 09:43. Він знову приклав око до прицілу й продовжив вивчати бульвар.

Машин більшало. З’являлися люди і безперервним потоком рухались униз бульваром. Він помітив Чака і схвально кивнув. Чак з’явився саме вчасно, трохи зарано, але це не важливо. У чистій сорочці в біло-червону клітинку і в сірих штанях Чак нічим не відрізнявся від молодих туристів, які наводнювали Парадайз-Сіті в цей період року. Він ліниво прогулювався, читаючи газету.

Пок злегка підкрутив оптичний приціл, щоб чіткіше розгледіти обличчя Чака. Він бачив, як хлопець стікає потом. Та й не диво. Чак мав складне завдання, майже таке ж небезпечне, як і Покове.

Пок знову подивився на годинник. «Ще кілька хвилин», — подумав він і спрямував оптичний приціл на вхід до готелю «Плаза-Біч». Фокусуючи візирні лінії [3]на голові Андерса, він почувався задоволеним, переконаний, що постріл буде точним.

Не відаючи, що відбувається, Андерс спостерігав за бульваром: кивав тим, хто кивав йому, прикладав руку до кашкета для тих, хто був гідним його привітання, і грівся на сонечку.

Відколи у моді з’явилися міні-спідниці, коротенькі топи та напівпрозорі сукні, життя Андерса стало значно цікавішим. Він оцінюючи розглядав дівчат, які проходили повз. Як швейцар, він жив за рахунок старих товстих багатіїв, але не розгубив смак до довгих ніг, апетитних задків і пружних грудей.

Нарешті з’явилась місіс Данк Бровлер.

Андерс чекав на неї. Вона незмінно з’являлась о цій порі. Швейцар якнайщиріше привітався, осяявши її яскравою, доброю, приязною усмішкою — усмішкою, яку він умикав тільки для дуже особливих людей.

Місіс Данк Бровлер була невисокою, огрядною жінкою далеко за шістдесят. Можливо, слово «огрядна» дещо применшувало реальну ситуацію. Майже усі свої шістдесят сім років вона щодня з’їдала п’ять великих порцій, і змогла вкрити своє маленьке тільце таким шаром жиру, що навіть слон міг би позаздрити. Вона була однією з багатьох ексцентричних осіб, що весь час жили у готелі. Можна навіть не говорити, що вона була багатою, ось тільки ніхто не знав, наскільки багатою. Але сам лише той факт, що вона займала один із найкращих номерів люкс у готелі, який коштував їй триста доларів на день, свідчив, що була вона дуже багатою.

Після втрати чоловіка, якого вона довела до божевілля, місіс Данк Бровлер за три долари купила у собачому притулку велику кудлату суку. Андерс був певен, що стару надурили. Хоча собака була лагідною, але сноб Андерс одразу помітив, що псина ця безпородна.

— Матері цієї собаки мало би бути соромно за себе, — заявив він другому швейцарові, коли вони обговорювали псину.

Але для місіс Данк Бровлер Люсі, а саме так вона назвала собаку, була її дитиною, її найдорожчим майном, її другом, її співрозмовником, і Андерс, розуміючись на людських слабкостях, прийняв цей факт.

Тож коли місіс Данк Бровлер у струменіючій білій сукні, яка викликала б захват у будь-якого рекламного менеджера компанії «Проктор-енд-Ґембл[4]», і у велетенському капелюхові, оздобленому штучними вишнями, абрикосами і лимонами, з’явилася, щоб вивести Люсі на ранковий моціон, Андерс був тут як тут.

— Доброго ранку, мем, — привітався він, кланяючись. — Як почувається сьогодні міс Люсі, мем?

Місіс Данк Бровлер сяяла від задоволення. Вона вважала Андерса приємним чоловіком, його доброта і зацікавленість долею Люсі переповнювали серце старої радістю.

— У неї все чудово. Просто чудово, — відповіла вона, променисто усміхаючись до собаки, що хекала біля її ніг, а потім продовжила: — Люсі, дорогенька, скажи любому Андерсові «добрий ранок».

Собака перегодованим знудженим поглядом подивилась на Андерса, потім, наморщившись, надзюрила калюжку просто на червоній доріжці.

— Ох, дорогенька, — місіс Данк Бровлер безпомічно подивилась на Андерсона. — Треба було вивести мою дівчинку трохи раніше. Це усе я винна.

Доріжку приберуть, вичистять і покладуть іншу, але це вже був не Андерсонів клопіт. Стара платила триста доларів на день, щоб жити у цьому готелі, тож не було через що побиватись.

— Маленькі неприємності трапляються, мем, — тільки й сказав він. — Сьогодні чудовий ранок для прогулянки.

— Так. Прекрасний ранок. Доки Люсі снідала, я слухала пташок. Вони...

Це були останні слова місіс Данк Бровлер.

Куля пробила її чудернацький капелюх і влучила просто у мозок. Жінка заточилась і впала на червону доріжку, ніби поранений слон.

Менше секунди Андерс дивився вниз на мертву жінку біля його ніг, а потім увімкнувся його натренований військовою службою мозок. На війні він бачив багатьох чоловіків, убитих снайперами, пострілом у голову, тож одразу зрозумів, що відбулось. Він роззирнувся, пронизливі очі вдивлялись у далекі вершини дахін. Доки жінки верещали, чоловіки кричали і проштовхувались наперед, доки машини зі скреготом зупинялись, Андерс краєм ока помітив чоловіка, який на мить визирнув з-поза низеньких стін, що оточували дах на нічному клубі «Пелота».

Андерс не марнував часу на товкотнечу й крики. Протиснувшись крізь юрму, що весь час збільшувалась, він вирвався на дорогу і кинувся до нічного клубу в кінці бульвару.

— Джеку!

Не зупиняючись, Андерс озирнувся. Позаду він побачив офіцера поліції Макнейла, який ледь встигав за ним.

— Той виродок там нагорі! — пропихтів Андерс і показав на дах нічного клубу. — Побігли, Падді! Ми дістанемо його!

Але вік, розмірене життя і забагато порцій віскі «Катті Сарк» невідворотно вплинули на ноги Андерса. Його біг сповільнився, і Макнейл наздогнав товариша.

— Я бачив його! — відсапувався Андерс. — Пожежні сходи, Падді!

Макнейл хрюкнув у відповідь і пробіг повз Андерса, його великі руки вже діставали зброю з кобури. Люди нажахано дивились на полісмена, забираючись геть із дороги. Ніхто з них не побіг за ним на підмогу. Це була виключно справа поліції — їм-то навіщо ризикувати?

Пок Тоголо зісковзнув пожежними сходами. Макнейл у цей час обережно обходив будівлю. Вони одночасно помітили одне одного. Макнейл побачив ув індіанця в руках гвинтівку. Він напружився, випнуті груди важко здіймались від бігу, і підняв руку з пістолетом. Щойно його палець притис курок, він відчув потужний удар у груди, який збив його з ніг і повалив на землю.

Останні десять кроків від будинку Пок подолав одним стрибком і кинувся до паркувального майданчика. Макнейл зібрався з силами і змусив себе підняти зброю. Пок озирнувся. Побачивши націлений на себе пістолет, він відскочив убік саме тієї миті, коли Макнейл вистрілив. Потім індіанець зупинився, щоб прицілитись, і вистрілив поліцейському просто в голову. Роззирнувшись, він кинувся до паркувального майданчика, чорні очі вишукували небезпеку. Його зустрів десь із десяток машин, залишених на ніч на парковці. Знайти незамкнену зайняло не більше хвилини. Він заскочив на заднє сидіння, закрив дверцята і скрутився калачиком на підлозі.

Коли багряний від напруги Андерс, хекаючи, прибіг на парковку і знайшов тіло Макнейла, Пока вже ніде не було видно.

Короткого погляду було досить, щоб Андерс зрозумів: Макнейлові не допомогти. Він вихопив у поліцейського пістолет й обійшов паркувальний майданчик аж до дальнього виходу, переконаний що вбивця скористався саме ним. У цей час на парковці з’явились троє чоловіків. Побачивши Андерса з пістолетом у руці й розпізнавши за уніформою швейцара готелю «Плаза-Біч», ці троє набрались хоробрості й побігли за ним.

Пок спокійно спостерігав, як троє чоловіків вибігли з парковки, потім дістав хустинку, ретельно витер гвинтівку. Індіанець зі співчуттям подумав, що доведеться залишити її. Він підняв сидіння і запхав гвинтівку подалі з очей.

Людей на парковці більшало. Сирени поліції та «швидкої» жахливим шумом розривали повітря. Вислизнувши з машини, рухаючись неквапом, Пок підійшов до натовпу, що скупчився навколо мертвого полісмена. Натовп прийняв його за свого. Він усе ще стояв там, витріщаючись разом з усіма цікавими, коли парковку заповнили поліцейські. Пок дозволив, щоб його, разом з усіма іншими, відтіснили, і, опинившись на головному бульварі, неквапом повернувся до «б’юїка».

Доки усе це відбувалось, Чак приєднався до натовпу людей, що скупчився навколо тіла місіс Данк Бровлер. Піт заливав його чоло. Ніхто не звертав уваги на Люсі — собаку покійної — і вона розгублено стояла на краю тротуару. Чак нахилився над собакою і потягнувся рукою до нашийника. Люсі не любила незнайомців. Вона відійшла. Сиплючи прокльонами, Чак міцно схопив її. Ніхто цього не помітив.

Лише після того, як поліція відновила порядок, після того, як хтось із працівників готелю вибіг, щоб накрити тіло міс Данк Бровлер простирадлом, після того, як зник натовп, помічник керівника готелю, який був любителем собак, згадав про Люсі. Він же й знайшов багажну бірку, причеплену до нашийника Люсі. На бірці друкованими літерами було написано:

КАРАТЕЛЬ