Хочеш жити?

П’ять

Волтон Волбек був першим із багатіїв «Клубу П’ятдесят», хто знайшов серед своєї пошти записку.

Високий, блідий, розніжений Волбек успадкував від батька значне майно і ніколи не знав іншої роботи, окрім як професійно грати в бридж. Йому стукнуло шістдесят п’ять. Він вже обрид усім знайомим — друзів ніколи й не мав — та й самому собі, по правді, він теж обрид. Але попри це, Волбек страшенно боявся смерті.

Цього рану він був дуже знервований. Поснідавши яєчнею, він заходився розбирати кореспонденцію. Волбека шокувала жахлива смерть місіс Данк Бровлер. Він усім серцем не любив цю стару, але як партнерка по бриджу вона цілком його задовольняла. А те, що трапилось із нею! Жах! Ще й слова того нахабного коментатора з новин о восьмій: «Поліція, схоже, безсила впоратись із цим». Це розхвилювало Волбека. А потім ще й убивство тієї дівчини. Менді, чи як її там, — закололи! Й офіцера поліції, який охороняв її, теж закололи! Захист! І це поліція називала захистом!

Його нерви забриніли від напруги, коли Джексон, слуга Волбека, із брязкотом впустив щось на кухні.

Волбек узяв наступного листа. На конверті нерозбірливими друкованими літерами було написано його адресу. Він аж поморщився від такого несмаку. Трохи повагавшись, розрізав конверт, дістав звідти складений аркуш паперу для заміток і розгорнув його.

Від написаного все тими ж нерівними друкованими літерами повідомлення його серце шалено закалатало і крижаний холод пройшовся спиною.

Волбек відкинув конверт, ніби той вдарив його струмом. У паніці він підстрибнув на рівні ноги і кинувся через усю кімнату до телефону. Потім зупинився. Серце молотило з такою силою, що він зблід.

— Джексоне! — покликав Волбек і впав на стілець. — Джексоне!

Слуга, який терпів його ось вже десять років, неспішно підійшов до дверей. Він був десь на рік молодший від Волбека, але зберігся не так добре.

— Ви кликали, сер?

Волбек витріщився на нього і, відчуваючи раптову слабкість, усвідомив, що від Джексона не було ніякої користі, та він би ще й, напевно, зрадів, якби з господарем трапилось щось жахливе. Волбек не мав жодних ілюзій щодо почуттів Джексона до нього.

— Ні...ні... Забирайся! Досить витрішки ловити! Повертайся до роботи!

— Так, сер.

Коли Джексон пішов, Волбек примусив себе звестися на ноги. Він пішов до міні-бару і налив бренді. Випивши одним махом, зачекав, доки бренді подіє. Поки він чекав, думки сновигали у його голові, ніби миша, що втрапила у пастку.

Каратель!

Волбек згадав Маккуїна й місіс Данк Бровлер, і ту жінку, яка була коханкою Ріддла, і ту іншу жінку — Менді.

Той убивця був божевільним, а поліція нічого не могла вдіяти! Невпевнено тримаючись на ногах, він повернувся до столу на іншому боці кімнати і знову втупився у лист.

«Можливо, слід повідомити поліцію? Можливо, треба зателефонувати адвокатові? Але що вони можуть зробити? Ні, найкраще, найбезпечніше — заплатити. Він зробить це зараз же! Піде до банку, зніме гроші, потім поїде до аеропорту. Не така вже це й велика сума... п’ятсот доларів — взагалі нічого!»

Пок Тоголо, із рюкзаком за плечима, увійшов до аеропорту і змішався із натовпом подорожніх у залі очікування. Навпроти ряду телефонних будок він знайшов вільне місце і сів, влаштувавши рюкзак між ніг. Ніхто не звертав на нього уваги — він одразу злився із загальним фоном. У залі було кілька індіанців-семінолів у сорочках із квітковим орнаментом та джинсах-гіпстерах; в очікуванні рейсів вони збирались маленькими групками поодалік. Пок розгорнув газету і почав читати спортивну сторінку.

Було трохи за 11:30, коли Волтон Волбек увійшов до зали очікування. Пок багато разів бачив його у «Клубі П’ятдесят», тож одразу впізнав. Він прослідкував, як Волбек пішов до телефонної будки А. Там саме була якась дівчина, і Волбек чекав, нервово озираючись та витираючи шовковою хусткою високі скроні.

Дівчина нарешті закінчила розмову, вийшла з будки і швидко пішла геть. Волбек зробив крок у будку і зачинив скляні двері. Напружена спина видавала кожен його рух. За кілька хвилин він вийшов, крадькома роззирнувся навсібіч і поспішив до виходу.

Пок озирнувся на переповнену залу очікування. Він відчув бажання піти до будки і перевірити, чи на місці гроші, але втримався від цієї спокуси. Він і так ризикував, прийшовши сюди.

Чи розповів Волбек поліції? Чи наказали вони йому слідувати інструкції і тепер чекали, доки хтось забере гроші?

Пок знову озирнувся. Він не помітив нікого, схожого на копа, але це нічого не означало. Якщо Волбек повідомив поліцію, то копи триматимуться подалі, але спостерігатимуть за телефонною будкою, вичікуючи, щоб несподівано напасти.

Індіанець продовжив читати газету. Час від часу люди заходили до телефонної будки А. Гроші, якщо вони були там, мали прикріпити до дна телефону-автомата, тож їх міг знайти лише той, хто напевно знав, де шукати.

Врешті Пок підвівся і неквапом пішов до виходу, де на пасажирів чекали автобуси, щоб відвезти їх до Парадайз-Сіті.

Біля самісінького виходу він раптом зупинився, ніби щось пригадав, пішов назад до телефонної будки на протилежному боці, навпроти тієї, якою користувався Волбек, і зачинився усередні.

Чак подивився на годинник. Була 11:45. Він сидів на ліжку й курив сигарету. На підлозі між його ніг вже лежала невеличка купка сигаретних недопалків.

Меґ сиділа на стільці біля вікна, спостерігаючи за тим, що відбувалось унизу. Вона знала, Чак чогось очікує, але вже навчилась не ставити запитань.

Звук телефонного дзвінка наполохав їх обох. Чак схопив слухавку.

— Чаку?

Він упізнав голос індіанця.

— Так.

— Аеропорт... Телефонна будка А, — сказав Пок і закінчив розмову.

Чак поклав слухавку. Його накрило хвилею приємного хвилювання. Він знав, Пок би не телефонував, якби не був упевнений, що гроші вже на місці. Тож усе йде, як треба!

— Ти підеш прогулятись, — сказав Чак, поглянувши на Меґ. — А тепер уважно слухай. Їдь автобусом до аеропорту. Ти ж знаєш, де автобусна зупинка?

Меґ мовчки кивнула.

— Коли приїдеш в аеропорт, іди до головної зали очікування. Праворуч від входу є ряд телефонних будок. На кожній із них літери: А, В, С і так далі. Іди до будки А. Тепер слухай уважно: треба набрати цей номер, — він дав їй клаптик паперу. — Це номер туристичного довідкового бюро у Парадайз-Сіті. Ти хочеш дізнатись, де у місті безкоштовний пляж.

Меґ слухала, і її очі ставали дедалі більшими від подиву.

— Потрібна причина, чому ти використовуєш будку, — продовжував Чак. — Якийсь коп може запитати про це. Можливо, він захоче дізнатись, що ти робиш у аеропорту. Скажеш, що у відпустці, й подумала, що весело буде подивитись... коротше, скажеш, що любиш аеропорти, — Чак уважно придивлявся до Меґ. — Ніякий коп тебе, звісно, ні про що не питатиме, але ти повинна мати напоготові історію, якщо тобі не пощастить. Це ясно?

Вона кивнула.

— Гаразд, тоді слухай далі. Поки набиратимеш номер, помацай під телефоном-автоматом. Знизу до нього має бут приклеєний конверт. Поклади цей конверт собі у сумку. Зроби так, щоб ніхто цього не помітив. Зрозуміла?

Меґ облизала губи.

— Чому ти сам не зробиш цього? Чому я? — хрипко запитала вона.

Чак прискіпливо подивився на неї.

— Для тебе це проблема?

Меґ затремтіла.

— Ні. Я зроблю це.

— Гаразд. Коли дістанеш конверт, одразу повертайся сюди. Пок стежить за нами. Пам’ятай це.

Меґ повернула до нього обличчя, позбавлене будь-яких емоцій.

— Хто такий Пок?

Чак схвально усміхнувся, кивнув головою.

— Ти швидко вчишся, але пам’ятай, за тобою слідкують. Тепер іди.

Меґ узяла свою потерту сумку і вийшла з кімнати. Чак прислухався до відлуння її кроків дерев’яними сходами й, переконавшись, що вона пішла, збіг донизу, кивнув на ходу товстому індіанцеві за письмовим столом і вийшов на сонячну вулицю.

Швидко пробираючись крізь натовп, він дістався автобусної зупинки. Помітивши Меґ, Чак сховався за прилавком з бананами. Звідти він міг бачити Меґ серед небагатьох людей, що так само чекали на зупинці. Коли приїхав автобус, Чак переконався, що дівчина сіла в нього.

Щойно автобус від’їхав, Чак швидко побіг берегом до припаркованого «б’юїка». Авто мчало на повній швидкості, скорочуючи шлях бічними вулицями, і Чак опинився в аеропорту на десять хвилин раніше, ніж автобус. Він увійшов до зали очікування, озирнувся у пошуках місця, з якого було би зручно спостерігати за телефонними будками, самому лишаючись непоміченим.

Він саме встиг знайти підходяще місце, коли до зали очікування поспішно увійшла Меґ. Чак провів її поглядом до телефонної будки А і кивнув сам до себе.

Жодної паніки... Жодних ознак страху.

Чак побачив, як Меґ увійшла до будки і зачинила дверцята. Все його тіло перетворилося на суцільний нерв. Раптом нізвідки з’явились два детективи. І, хоча вони були у цивільному, впізнати їх було легко: кремезні, охайні та широкоплечі, з військовою виправкою. Вони впевнено йшли крізь натовп прямісінько до ряду телефонних будок, і Чак відчув, як піт струменить його обличчям.

Чи здасть його Меґ? Це була перша думка. Краще забратися звідси до бісової матері, поїхати з міста! Але від страху він не міг навіть рушити з місця, тож просто спостерігав.

Детективи проминули ряд телефонних будок і зупинилися біля молодого індіанця-семінола, який щойно увійшов до зали очікування.

Чак змахнув піт і зробив довгий повільний видих. Він бачив, як індіанець під допитливими поглядами людей ішов за детективами, протестуючи і розмахуючи руками. Детективи відвели індіанця у дальній кут і засипали градом запитань.

Чак вчасно помітив, що Меґ вже вийшла з телефонної будки і рушила до виходу. Вона не бачила того, що відбулось, але йшла надто швидко, що могло здатись підозрілим.

Чак знову відчув жало страху.

Якби один із копів помітив, що вона майже біжить! Але Чак даремно хвилювався. Обоє детективів були надто зайняті допитом індіанця.

Не відчуваючи ніг, Чак вийшов із аеропорту. Він побачив, як Меґ сіла в автобус, і кинувся до «б’юїка».

В автобусі, окрім Меґ, було лише п’ятеро пасажирів. Оплативши проїзд, вона рушила у дальній кінець автобуса, де врешті могла лишитися наодинці. Водій автобуса допитливо поглянув на неї. Меґ знала, вигляд у неї, певно, жахливий. Холодні дрижаки бігали вгору та вниз спиною, і вона весь час трусилась. Дівчина лише сподівалася, що ніхто з пасажирів не помітив, у якому вона стані. Кілька хвилин Меґ сиділа, намагаючись опанувати своє тремтіння, та коли автобус заторохтів по шосе і дівчина переконалася, що ніхто із пасажирів не озирається на неї, трохи розслабилась.

Меґ почекала, поки автобус не виїхав на заповнену машинами дорогу, а потім відкрила сумку. Звідти вона дістала конверт із дорогого манільського паперу, який знайшла приклеєним під телефоном-автоматом. Вона оглянула його, покрутила в руках, вагаючись, а потім вирішила, що має право знати. Дівчина дістала з сумочки пилочку для нігтів і розрізала конверт.

З конверта Меґ дістала п’ять стодоларових купюр. Один вигляд цих грошей змусив її зіщулитися від страху. Потім вона помітила записку від Карателя. Страх змінився жахом. У роті зібралася слина. На коротку мить здалось, що її знудить просто тут, але Меґ якось вдалося побороти спазм. Вона ще раз перечитала записку, холодний піт сочився з її тіла.

Тепер вона знала! Тепер усі її підозри стали реальністю!

Каратель!

Пок!

Скількох людей він убив? У голові все стуманилось, коли вона спробувала пригадати. Але яка різниця, скількох? Навіть одного було досить!

Тремтячими руками вона поклала гроші й записку назад до конверта, а конверт назад до сумочки.

Чак був причетний до справ цього огидного індіанця. А тепер і вона також!

Меґ дивилася крізь запилюжене вікно на пальмові дерева, на пляжі й відпочивальників, та її розум лишався паралізованим від жаху.

Потім вона змусила думки ворушитись.

Пок залякував людей, щоб вони платили йому гроші, й використовував її, щоб ці гроші забирати! Її могли підстерігати поліцейські! Вони могли арештувати її, щойно вона дістане конверт з-під телефону-автомата!

Вбивця!

Ні! Чак не був вартий того, щоб вплутатися в убивства! Думки її кидались із боку в бік. Що ж їй робити? Слина знову наповнила рот, і їй знову довелось побороти напад нудоти.

Піти в поліцію?

Меґ затремтіла. Поліція! Вона уявила, як входить в управління, повне копів, і намагається розповісти їм, що відбувається. Але навіть якщо вони повірять їй, що вони зроблять? Відправлять її назад до батьків? Скоріш за все, вони запхають її у якусь смердючу діру, щоб захистити! Думки в голові стрибали, як тенісний м’ячик.

Вона нервово закинула ногу на ногу. Раптом стисла кулаки і щосили вдарила по колінах, а після цього, завмерши, розлючено потупилась у прохід автобуса. Ніхто не обертався і не дивився на неї. Меґ хотіла закричати до тих п’ятьох пасажирів: «Допоможіть мені!»

«Лишається тільки одне, — сказала вона собі, намагаючись заспокоїтись. — Треба тікати геть до Маямі. З Маямі поїхати на північ, так далеко від Парадайз-Сіті, як тільки можна. Треба зникнути, забути Чака й почати все спочатку».

Щойно Меґ прийняла це рішення, паніка зникла й вона почала міркувати спокійно.

«Гаразд, я розберусь із цим. За кількадесят кілометрів попереду буде автобусна станція у Ґрейгоунді. Можна попросити водія висадити мене там. Із Ґрейгоунда поїхати до Маямі, а звідти...»

Зненацька дівчину охопив відчай.

Увесь її одяг лишився у тій жахливій кімнаті, якою заправляє товстий індіанець! У неї нічого не було. Про що вона тільки думала? Як же вона зможе дістатись до Маямі? У неї менше двох доларів у сумці!

Якийсь час вона сиділа, просто витріщаючись у вікно.

Два долари? Та що це з нею? У неї п’ятсот доларів! Використати ці гроші? А хіба вона тоді не стане співучасницею, чи як там копи це називають? Але ж поїхати! Втекти від цього нічного жахіття! Вона буде божевільною, якщо не скористається цими грошима!

Меґ глибоко вдихнула.

З п’ятьма сотнями можна податись у Нью-Йорк. Там вона буде в безпеці й зможе знайти роботу!

Меґ перестала тремтіти, повернулась її упевненість. Вона крадькома відкрила сумку й, не дістаючи конверт, перерахувала пальчиком п’ять стодоларових купюр.

Вона це зробить!

Її тіло сіпнулось від потамованого відчуття полегшення.

Більше ніякого Чака! Ніякого Пока! Ніякої поліції!

Вирішивши не роздумувати, вона закрила сумочку, підвелась і рушила проходом до водія.

— Чи не могли б ви зупинитись на станції в Ґрейгоунді? — запитала вона, й сама здивувалась, як упевнено прозвучав її голос. — До неї ж недалеко лишилось?

Водій автобуса виявився батьком п’ятьох доньок. Усі вони були милими, хорошими, охайними дітьми, а найстарша із них була такого ж віку, як ця дівчина, подумав він. Що ж, йому пощастило! Дякувати Богу, його дівчата були порядні. Ця ж дівчина! Від Меґ відчувався в’їдливий запах поту. Водій автобуса зиркнув на її брудний одяг. Дякувати богу, він не її батько!

— Так, за дві хвилини, — відповів шофер, не дивлячись на Меґ. — Я зупинюсь.

— Дякую, — сказала Меґ і повернулась на своє місце.

За кілька хвилин автобус в’їхав на зупинку перед залюдненою автобусною станцією Ґрейгоунда.

Коли автобус почав гальмувати, Меґ вже йшла проходом. Спускаючись трьома високими сходинками автобуса, вона силувано посміхнулась.

— Дякую.

— І вам дякую, — сказав водій із неприхованим сарказмом.

Двигун заревів, й автобус рушив з місця.

Міцно схопивши сумочку, Меґ рушила до квиткової каси.

— Привіт!

Голос ножем пронизав її серце. Дівчина обернулась і застигла на місці.

Чак шкірився, визираючи із напівопущеного вікна «б’юїка».

— Хочеш покататись, лялю? — запитав він.

Елліот Гансен вважався одним із найкращих гравців у бридж на світі, але, оскільки він був відкритим гомосексуалістом і не виявляв інтересу до спортивного бриджу, його цілком задовольняла посада секретаря «Клубу П’ятдесят».

Цього спекотного сонячного пообіддя він сидів за письмовим столом і розглядав детектива Лепські так, як ви би розглядали великого волохатого павука, що несподівано плюхнувся до вашої ванни.

Статний і красивий Елліот Гансен завжди вмів справляти враження. Густе біле волосся спадало йому на комірець. Ідеальні зуби, які він чистив щонайменше тричі на день, сяяли, коли він посміхався. Говорили, що йому років шістдесят, але накиньте ще років сім — і ви все одно не вгадаєте. Він спілкувався з найбагатшими людьми. Жив у розкошах і пив тільки «Шато» 29-го або 59-го року. Він жив у маленькому заможному світі «Клубу П’ятдесят», проте ніколи не втрачав нагоди позатискатись у туалеті з симпатичним молодиком, який впав йому в око.

Начальник поліції Террелл вирішив, що коли хтось і зможе впоратись із Гансеном, то це Лепські. Він не був снобом, не упадав перед багатіями, ставив власні амбіції понад усе.

— Чим можу допомогти? — запитав Гансен м’яким мелодійним голосом. Він дістав із рукава напарфумлену шовкову хусточку і помахав нею перед своїм елегантним носом.

Фірмовим голосом справжнього копа, від якого Гансена аж дрижаки брали, Лепські пояснив мету свого візиту.

Елліот Гансен був англійцем. Багато років тому він працював мажордомом у герцога, аж доки герцог не втрапив у халепу з бойскаутом. Після цього інциденту, коли поліція почала надокучати, Гансен поїхав з країни, радо погодившись на посаду секретаря в одному з найексклюзивніших бридж-клубів Флориди.

Гансен слухав усе, що розповідав Лепські, і не вірив своїм вухам.

— Але, друже мій, це абсолютно неможливо! Один із наших працівників? Ні! Ні! Немислимо!

Лепські ненавидів гомосексуалістів так само сильно, як Гансен ненавидів детективів. Він нетерпляче пойорзав на стільці.

— Ми шукаємо індіанця, — наполягав детектив. — За описом, що в нас є, йому близько двадцяти трьох, має густе чорне волосся, носить сорочку з квітковим орнаментом і темні джинси-гіпстери. У вас працюють індіанці, що підпадають під цей опис?

— Такий молодий? — Гансен наморщився. — Ні... ні... всі наші працівники індіанці значно старші. Вони працюють тут роками... дійсно, роками, а щодо сорочки із квітковим орнаментом... — Гансен закинув голову й засміявся. Лепські цей звук нагадав іржання кобили.

— Зрозуміло... Але погляньте на це з нашої точки зору, — наполягав Лепські. — Двоє членів вашого клубу вбиті. Третій сам прикінчив себе після вбивства його дівчини. Ми цікавимось, чи не має зв’язку між цим убивцею і вашим клубом. Відомо, що він індіанець-семінол. Розумієте, до чого я веду? Можливо, хтось із ваших працівників полює на ваших же членів клубу.

Гансен презирливо вишкірився, демонструючи бездоганні зуби.

— Запевняю вас, мій любий друже, це цілком, цілком хибна думка. Наші працівники з нами роками, подумайте, роками. Вони люблять нас усіх. Ви й гадки не маєте. Ці індіанці дуже вірні. Вони нас люблять.

— Чи не міг хтось із них зачаїти образу? — продовжував Лепські. — Можливо, комусь умови праці видавались поганими?

— Поганими? — Гансен щиро здивувався. — До працівників завжди ставляться винятково добре. Ми тут одна велика щаслива сім’я.

Лепські важко засопів.

— Ви колись звільняли когось із персоналу? Можливо, хтось не відповідав вашим стандартам?

Увесь час, що вони говорили, Гансен грався із золотою авторучкою. Але після цього запитання вона висковзнула у нього з пальців і покотилася столом. Гансен трохи наморщився, ніби від різкого зубного болю. Лепські помітив цю реакцію.

Після довгої паузи Гансен підняв свою ручку і знову спробував гратись нею.

— Що ж, певно... в минулому... так, таке цілком можливо, — повільно й неохоче проказав він.

У пам’яті Гансена зринув образ молодого індіанця. Як давно це було? Місяці чотири тому? До сьогодні він був певен, що витіснив той інцидент із пам’яті, тепер же спогади повертались із жахливою чіткістю. Як же його прізвище? Тоголо? Так... Його батько працює у клубі вже двадцять років. Гансен пригадав, як старий прийшов просити, щоб його сина взяли працювати в клуб. І коли він побачив хлопця, то погодився. Миловидний, статний хлопчина! Але який дикун! Той інцидент, коли він посміхнувся хлопцеві... вони були наодинці у вбиральні, і коли він торкнувся його... Гансен здригнувся. Який дикун! Це було жахливо. Хлопець мав такий оманливий вигляд. Звісно, індіанця треба було позбутися. Він обережно пояснив батькові, що хлопчині не місце в клубі — надто молодий. Старий тоді так подивився на нього. Гансен нервово посовався у своєму кріслі. Він і досі бачив вираз зневаги в чорних очах.

Але він не міг розповісти цьому насупленому детективові про Тоголо. Якоїсь миті він хотів був пояснити, але ні! Це було неможливо!

— Пам’ятаєте якогось конкретного індіанця, котрого ви звільнили? — повторив Лепські.

Суворий голос копа деренчав на нервах Гансена.

— Такого вже багато років не траплялося, — відповів Гансен. Він поглянув на Лепські, але швидко відвів погляд. — Звісно, вони старішають. Потому ми відправляємо їх на пенсію.

Та Лепські відчував, що натрапив на щось.

— Ви зберігаєте реєстр співробітників?

Гансен швидко закліпав. Він дістав свою шовкову хустинку і приклав до скронь.

— Звичайно.

— Можу я його побачити?

— Але запевняю вас, ви марнуєте свій час.

Лепські відкинувся на спинку крісла. Його худе уважне обличчя нагадувало Гансенові яструба.

— Мені платять за те, щоб я витрачав час, — не здавався Лепські. — Чи ви не хочете, аби я його побачив?

Гансен відчув раптову слабкість. Він спробував скористатись своїм високим становищем.

— Мушу попросити вас не поводитись так нахабно, — сказав він невпевненим голосом. — Якщо ви хочете побачити реєстр, то будь ласка.

— Саме його я й хочу побачити.

— Що ж, прошу.

Гансен відкрив шухлядку в столі. Він передав Лепські шкіряний записник.

Лепські вивчав список імен, які нічого йому не говорили, але тепер він був упевнений, що Гансен намагається щось приховати.

— Я хотів би отримати його копію. Поліція захоче опитати усіх цих людей, — різко сказав детектив і кинув записник на стіл.

— Авжеж.

Гансен сидів нерухомо. Якийсь час двоє чоловіків просто дивились одне на одного, потім Лепські сказав:

— Я почекаю.

— Авжеж.

Гансен підвівся, ноги його зрадницьки тремтіли, коли він узяв книгу і вийшов до іншого кабінету. Десь за п’ять хвилин він повернувся та простягнув Лепські аркуш.

— Ось... це вам не допоможе, але візьміть.

Лепські проглянув список імен і підвів на Гансена свій незворушний погляд.

— Одного не вистачає, — заявив детектив. — У вашому реєстрі працівників записано п’ятнадцять індіанців. Тут лише чотирнадцять імен.

Гансена аж перекосило.

— Перепрошую... Ви навіть не уявляєте, яка в мене біда з персоналом. Моя секретарка зовсім ідіотка.

— Та невже? — Лепські простягнув руку до шкіряного записника, який Гансен все ще тримав. Пополотнілий Гансен віддав його.

Лепські звірив імена з реєстру зі списком, який дав Гансен.

— Тоголо? Хто він? — запитав Лепські.

Гансен облизав пересохлі губи.

— Вона загубила ім’я Тоголо? Нечувано! Він наш найстаріший і найвідданіший працівник! Запевняю, не варто навіть підозрювати його. Тоголо! Та він із нами вже двадцять років!

Лепські підвівся.

— Гаразд. Вибачте, що потурбував вас, — уже рушивши до дверей, він раптом озирнувся. — Ви ж не проти, якщо я поговорю з Тоголо просто зараз?

Гансен вгруз у крісло. Він знову підняв золоту авторучку і втупився у неї. Цієї миті він здавався дуже старим.

— Якщо це не створить будь-яких незручностей для членів клубу, можете поговорити з ним, — хрипко проказав він. — Ви знайдете його в барі.

— А де це?

Гансен не відводив погляду від золотої ручки.

— У дальньому кінці коридору. Двері ліворуч.

Гансен зібрався з силами. Треба хоч спробувати, сказав він собі. Не можна дозволити, щоб життя, яке він собі створив, розсипалось. Відірвавши погляд від ручки, він у відчаї подивився на Лепські.

— Але ладен запевнити вас: це просто марна трата часу.

— Так-так. Ви вже це казали, — відповів Лепські, виходячи з кабінету.

Гансен впустив ручку. Його пронизав страх. Спогади повернули його на двадцять років назад, тоді він отримав дзвінок від доброго друга з попередженням, що поліція розпитує про нього і краще б йому тікати геть з Англії. Він так сподівався, що більше ніколи не відчує це нудотне почуття.

Але вже наступного ранку йому довелось пережити його ще раз, коли надійшов лист із запитанням, чи хоче він жити. У листі з нього вимагали п’ятсот доларів, а підписав його Каратель.

Чак вів «б’юїк» униз курною дорогою і виїхав на один із багатьох пляжів уздовж узбережжя. Піщані дюни робили цей пляж одним із найменш популярних, та попри це там вже стояли інші машини, а у воді хлюпались відпочивальники.

Чак припаркувався подалі від інших автівок. Він озирнувся на Меґ, яка сиділа, забившись у кут подалі від нього. Дорогою до пляжу вони не розмовляли.

— Дістала? — запитав він.

Тремтячими руками Меґ відкрила сумку, витягла з неї конверт і простягнула йому.

— То ти подивилась? — запитав Чак, помітивши, що конверт відкритий. Він дістав п’ять стодоларових банкнот. — Чудово, — прошепотів хлопець. — Нарешті, грошики!

Меґ тремтіла.

Лист від Карателя випав з-поміж купюр і приземлився на сидіння поруч.

— Це ти теж бачила?

Меґ затиснула кулаки між колінами. Слова не виходили. Вона лише дивилась на Чака, не відводячи очей.

— Куди ти збиралася, лялю? — запитав Чак. — До Маямі?

Дівчина кивнула, потім, зробивши зусилля, вимовила:

— Я не хочу мати з цим нічого спільного! — Її голос був схожий на глухе кумкання. — Я зав’язую із цим! Я нічого не розповім! Обіцяю! Але я зав’язую!

— Ну звичайно ж, — Чак зігнув банкноти і поклав до нагрудної кишені. — Багато намагаються зав’язати... декому навіть щастить. Але це не твій випадок, лялю.

Меґ стисла кулачки, втупивши у Чака божевільний погляд.

— Клянусь! Я нічого не скажу! Просто відпусти мене! Цей індіанець хворий на всю голову! Ти хочеш мати справи з божевільним індіанцем? — вона знову затиснула руки між колінами і почала розгойдуватись вперед і назад. — Чаку! Подумай! Давай утечемо! Він убиває людей! Будь ласка, Чаку, послухай мене!

Великий пляжний м’яч у червоно-білу смужку впав з неба, на мить зупинився на даху машини і гупнувся на лобове скло. Чак і Меґ разом підстрибнули.

Маленький хлопчина у самих лише плавках, бронзовий від засмаги, підбіг, щоб упіймати м’яча. Піднявши круглого, він усміхнувся Чакові.

— Вибачте, містере, — сказав малий, а за мить запитав: — Хочете буцнути?

— Звичайно.

Чак вийшов із машини. Взявши м’яча у малого, він поставив його на піску, а потім буцнув високо в повітря. Із захопленими вигуками хлопчина побіг за м’ячем, який летів аж до моря.

Чак повернувся в автівку.

— Хороший малий, — сказав він. — Знаєш що? Коли я був у його віці, у мене не було м’яча... Та у мене взагалі ні чорта не було.

— Я хочу все покинути! — сказала Меґ, і голос її зірвався на крик. — Почуй мене! Я зав’язую!

Чак підняв записку Карателя, перечитав її, потім поглянув на Меґ.

— Ти хочеш жити, лялю?

Здавалось, Меґ зменшилась у своєму одязі й зіщулилась у кутку подалі від напарника.

— Тобі що, на пальцях усе треба пояснювати? — злився Чак. — Гаразд, так, він божевільний. Тобі не пощастило. Мені, можливо, теж не пощастило. Тікай, якщо вважаєш, що це правильно, але далеко ти не втечеш. Якщо ти вже сплуталась із божевільним індіанцем, то ти вляпалась по самі вуха. Якщо так сильно хочеш втекти — вперед, але спершу спитай себе, як далеко ти заїдеш. Добре, нехай ти дістанешся аж до Маямі. Гадки не маю, як ти це зробиш без грошей, але, припустімо, тобі таки вдасться. Що хорошого в тому, щоб, приїхавши у Маямі, закінчити з ножем у животі або кулею в голові? — Він постукав по записці. — Ти ж це прочитала, так? То запитай у себе: ти хочеш жити?

У несамовитій розгубленості Меґ схопилася за голову.

— Ти мене не залякаєш! Мені байдуже! Я їду звідси!

Чак почав длубатись у носі.

— Знаєш що? Мені стає нудно з тобою. Давай... Їдь уже. Забирайся к бісу з цієї машини, але є одна річ, яку я ніколи не зроблю...

Меґ витріщилась на нього.

— ...я не куплю жодної бісової квітки на твій похорон, — закінчив Чак.

— Привіт, містере!

Малий знову повернувся.

Чак посміхнувся йому.

— Хочете ще раз буцнути, містере?

Чак озирнувся на Меґ.

— Вали звідси... У мене є компанія.

Він вийшов із машини, взяв м’яча і буцнув його високо у повітря і разом із малим побіг до моря. Коли м’яч зупинився, Чак дозволив хлопчикові схопити його, а потім знову перехопив у малого м’яч і знову буцнув його до моря.

Меґ спостерігала за ними.

Самотність, безнадійне майбутнє, позбавлене усього, і страх тримали її у машині.

Вона все ще була там, коли Чак, закінчивши гру в м’яч, неспішно повернувся до авто.

Торгові ятки розтягнулися майже на кілометр уздовж берегової лінії, утворюючи міський ринок Парадайз-Сіті. На ньому продавалось усе, що виробляли місцеві, — від бананів і помаранчів до черепах, молюсків і навіть морських губок. Над кожним із прилавків було веселеньке, різнокольорове напинало. Більшість торгових місць тут належали індіанцям.

Прилавок, за яким стояв Пок Тоголо, ломився від помаранчів. Належала ця торгова ятка індіанцеві на ім’я Юпітер Люсі.

Люсі був веселим чоловічком, схожим на маленький Гумовий м’ячик. Він ненавидів багатіїв, ненавидів поліцію, але був достатньо розумним, щоб триматись подалі від халеп. Усі в порту знали його як «безпечного» чоловіка, бо він ніколи не ставив запитань і не втручався у будь-які справи, окрім своїх власних. Коли Пок прийшов до нього і сказав, що хоче роботу без зарплатні, Люсі не роздумував. Він знав батька Пока. Знав, що у Пока бунтівний характер. Знав, що Пок ніколи не попросив би роботи без оплати, якби тільки йому не потрібно було прикриття. Тож він без вагань погодився.

Коли двоє копів, одягнених у цивільне, підійшли до торгової ятки Люсі, той миттєво з’явився на місці, щоб пояснити їм присутність Пока.

Детективи знали, що завдання їхнє, у будь-якому разі, безнадійне. Вони пройшли майже кілометр під розжареним сонцем, зупиняючись біля кожного прилавка, ставлячи запитання, записуючи імена, але вони знали, що перевіряти індіанців було лише марнуванням часу.

— Це мій двоюрідний брат, — сказав Люсі, виставляючи напоказ у щасливій усмішці свої вкриті золотом зуби, коли детективи запитали про Пока. — Він дуже хороший хлопець, як я. У нас однакове прізвище — Люсі. Він Джо, а я — Юпітер.

Детективи записали імена й рушили далі, розуміючи, що шукають голку в копиці сіна.

Люсі й Пок усміхнулись одне одному.

Детективові Максу Джейкобі, якого відправили перевірити усі навколишні мотелі поблизу Парадайз-Сіті, пощастило трохи більше.

Місіс Берта Гарріс не любила усіх полісменів. Десь із тридцять років тому її впіймали на крадіжці товарів із магазину самообслуговування, і вона ніколи не забуде, як із нею поводився коп, який її арештував. Тож коли Джейкобі з’явився у мотелі «Ласкаво просимо», вона вирішила бути з ним настільки суворою, наскільки зможе.

Вона, як завжди, жувала гамбургер. Місіс Гарріс любила гамбургери, які готував старий Сем — більше цибулі, ніж м’яса, однак навіть вона визнавала, що їсти їх було справою брудною.

— Ми шукаємо індіанця, — заговорив Джейкобі без особливої впевненості, — близько двадцяти п’яти років, густе чорне волосся, високий, одягнений у сорочку з квітковим принтом і темні джинси-гіпстери. — Він уже втридцяте за сьогодні вимовляв цю фразу, однак це поки не дало жодного результату, та Джейкобі не готовий був здаватись... Це робота поліції, повторював він собі. — У вас зупинявся хтось схожий за описом?

Берта відригнула в руку.

— Який він там був?

Джейкобі повторив усе сказане.

Берта замислилась, видихаючи цибулевий дух в обличчя Джейкобі.

— У мене тут багато людей, — зрештою відповіла вона. — Вони приїжджають і їдуть. Якби я могла запам’ятати кожного, хто тут зупиняється, вже заробила би статок на телешоу, ви так не вважаєте?

— Хочете сказати, що у вас тут зупиняється багато індіанців? — запитав Джейкобі, зрозумівши, що ця товста стара сука — міцний горішок.

Берта відкусила шмат гамбургера і, пожовуючи його, байдуже дивилась кудись крізь Джейкобі.

— Та ні... Я би не сказала.

— Це важливо, — сказав Джейкобі вже суворіше. — Ми розслідуємо справу про вбивство. Запитую ще раз: чи не зупинявся у вас молодий індіанець?

Берта спробувала видлубати мізинцем шматочок м’яса із зуба.

— Я нічого не знаю про вбивство — з цим має розбиратися поліція.

— Запитую ще раз: у вас нещодавно зупинявся молодий індіанець?

Вбивство!

Берта раптом втратила свою витримку. Хоч як вона не хотіла співпрацювати, але зрозуміла, що справа серйозна.

— Так... У мене зупинявся індіанець.

Джейкобі знадобилось десять хвилин, щоб розговорити стару, але, коли він отримав опис індіанця, то ледве стримав свою радість, — постоялець Берти підпадав під опис чоловіка, якого шукав детектив.

— Він записався в журналі реєстрації?

— Усі обов’язково записуються — гордо заявила Берта і передала детективові подрану книжку.

— Гаррі Лукон? Це його ім’я?

— Так.

— А ці двоє — містер і місіс Джек Аллен?

— Привітні молоді люди. Приїхали однією із ним машиною.

— Кімнати 4 і 5, правильно?

Берта зітхнула.

— Так.

— Я скористаюсь вашим телефоном, — сказав Джейкобі.

— Почувайтесь, як удома, — гірко відказала Берта. Джейкобі зателефонував Бейґлерові в управління. Той уважно його вислухав і пообіцяв негайно відправити до мотелю когось із відділку вбивств.

— Лишайся там, Максе... Усе це звучить обнадійливо. Джейкобі поклав слухавку.

— Нічого не кажіть, — з огидою озвалась Берта. — Тепер у мене тут буде копів, як мух.

Джейкобі вискалився.

— Це ви применшуєте, місіс Гарріс, — одказав він.

У цей пообідній час вишуканий бар у «Клубі П’ятдесят» був порожній.

Лепські застав Бока Тоголо наодинці. Він неспішно розставляв тарілки з оливками, солоним мигдалем та додаткові кришталеві тарілки, які знадобляться, коли сюди хлине натовп, а це буде вже за кілька годин.

Бока Тоголо був невисоким, сухорлявим чоловіком, волосся його вже почало сивіти, а чорні очі блищали, немов намистини. Щойно забачивши Лепські у погано освітленій кімнаті, він опустив бляшанку із солоним мигдалем і на його зморшкуватому смаглявому обличчі з’явилась непроникна маска. Йому було достатньо одного погляду, щоб розпізнати офіцера поліції. Саме лиш те, що офіцер поліції був тут, у цій святая святих, означало, що справа серйозна. Але сумління старого було чисте, тож він незворушно дивився на Лепські.

— Ви Тоголо? — запитав Лепські.

— Так, сер... це моє ім’я, — тихо промовив старий чоловік.

— Я Лепські. Головне управління поліції.

Лепські вліз на стілець за шинквасом. Умостивши лікті на відполірованій стійці, він уважно, але без ворожості розглядав індіанця.

— Слухаю, сер.

— Я говорив із містером Гансеном, — почав Лепські. — Схоже, пам’ять у нього не надто добра. Тож я подумав, можливо, ви зможете мені допомогти.

Старий наповнив іще одну таріль мигдалем.

Помовчавши, Лепські продовжив:

— Я запитував у містера Гансена, чи працював тут колись молодий індіанець, років двадцяти трьох, із густим чорним волоссям. Містер Гансен не зміг пригадати. Ви нікого схожого не бачили?

Тоголо підвів погляд на Лепські.

— Чи не говорите ви про мого сина, сер?

Лепські навіть не думав, що буде так просто.

— Вашого сина? Він тут працює?

Старий похитав головою.

— У нього тут була багатообіцяюча кар’єра. Він чудовий бармен, кращий, ніж я. У нього талант, але містер Гансен вирішив, що він занадто молодий, тож його звільнили.

Лепські допитливо дивився на старого. Крижаний вогник ненависті в його очах не лишився непоміченим для детектива.

— Де ваш син зараз, Тоголо?

— Цього я не знаю, сер. Він поїхав із міста. Я нічого не чув від нього вже протягом чотирьох чи п’яти місяців. Сподіваюсь, він знайшов хорошу роботу в якомусь барі. Він справжній талант.

— Скільки ваш син пропрацював тут, перш ніж містер Гансен вирішив, що він надто молодий?

— Скільки? Десь дев’ять тижнів.

— Хтось іще, крім містера Гансена, вважав його надто молодим для цієї роботи?

— Ні, сер. Ніхто не скаржився на мого сина.

Занурившись у роздуми, Лепські гриз ніготь великого пальця.

— Між вашим сином і містером Гансеном трапилось якесь непорозуміння?

— Це не моя справа, сер.

«От із чого все почалось», — подумав Лепські.

— Розкажіть мені про вашого сина, Тоголо. Чому він вам не пише? Ви не ладнаєте?

Старий індіанець перевів погляд у темряву, руки його затремтіли.

— Мій син втрапив у халепу?

Лепські вагався, але вирішив, що зможе витягти зі старого більше інформації, відкривши усі карти. Він ризикував опинитися перед зачиненими дверима, але ж могло й пощастити.

— Ви читали про Карателя?

— Так, сер.

— Ми знаємо, що вбивця індіанець, — обережно почав Лепські. — Він убив двох членів цього клубу, а також жінку, яка мала любовний зв’язок із іншим членом клубу. Цей чоловік психічно хворий. Нам треба знайти його, перш ніж він уб’є ще когось. Ми знаємо, що він молодий. Усі зачіпки привели мене сюди. Тож я прошу, розкажіть, який він, ваш син?

Обличчя старого зробилося сірим.

— Думаєте, мій син міг учинити такі речі, сер?

— Я цього не стверджую. Треба все перевірити. Ми намагаємось знайти хворого індіанця, який володіє приватною інформацією про членів цього клубу. Скажіть, що трапилося між Гансеном і вашим сином?

Із виразом відчаю на обличчі Тоголо взяв склянку і заходився натирати її. Лепські бачив, як тремтять його руки.

— Я нічого не знаю про те, що сталося. Містер Гансен тільки сказав, що мій син надто молодий, щоб працювати тут.

— У вас є фотографія сина?

Старий закляк. Він поставив склянку, потім силувано потягнувся до іншої.

— Ні, сер. Ми, індіанці, рідко робимо фотографії.

— Як ваш син ладнав із членами цього клубу?

Спостерігаючи за старим, Лепські інстинктивно відчував, що його запитання влучали в ціль. Якщо продовжити у тому ж дусі, запевняв себе детектив, він до чогось таки докопається.

— Що ви запитували, сер? — різко перепитав Тоголо.

Лепські повторив запитання.

Здавалось, Тоголо навіть зігнувся.

— Я мав надію, що мій син пристане на всі необхідні умови і буде хорошим слугою, але йому не легко було скоритись.

Лепські прокрутив це у своїй голові.

— То кажете, вашому синові було важко з цими старими багатими засранцями?

Такі слова детектива шокували Тоголо.

— Ні, сер, нічого такого. Мій син молодий. Молоді люди... — він не закінчив і тільки безнадійно махнув руками.

Лепські було шкода цього старого чоловіка. Він бачив, як затято той намагався боронити свого сина.

— У нього колись були негаразди з поліцією?

Чорні намистини очей індіанця розширились.

— Дякувати Богові, ні, сер.

Лепські зробив паузу, а потім запитав:

— У нього були інші негаразди?

Тоголо поставив склянку, яку весь цей час натирав. Погляд його опустився на склянку, обличчя враз зробилося сумним, і Лепські тепер почувався винним. Після довгої мовчанки детектив повторив запитання.

— У мого сина важкий характер, сер, — поспішно відповів старий. — Вдома з ним було складно. Я говорив із нашим лікарем. Він спілкувався з Поком, але... Молоді люди тепер такі складні.

— Хто ваш лікар?

— Наш лікар? — Тоголо підвів погляд від склянки. — Доктор Ваннікі.

Лепські дістав свій блокнот і записав ім’я, потім перехилився через стійку і поглянув просто в очі Тоголо.

— Ваш син хворий, містере Тоголо?

Старий раптом осів на барний стілець і затулив обличчя руками.

— Так, поможи, Боже, нам із його матір’ю... Так, може бути.