Хочеш жити?

Шість

Доки відділок убивств перевертав догори дриґом дві кімнати в мотелі «Ласкаво просимо», Лепські повертався до головного управління.

Під вереск сирен він мчав бульваром, уявляючи себе гонщиком Джимі Кларком на останньому колі заїзду. Якщо й було щось, що Лепські любив найбільше, то це прорізати собі шлях поміж дорогих «роллс-ройсів», «бентлі» та «кадилаків» багатіїв. Йому подобалось, як розкішні, відполіровані до блиску автівки у паніці з’їжджали з дороги, щойно до їхніх водіїв долітав звук сирен. Він блискавкою проносився повз товстосумів, повз їхні товсті багряні пики, повз їхній бездоганний одяг і посміхався їм, по-вовчому оскаливши зуби. Пролітаючи повз напівспаралізованого власника срібного «роллс-ройса», Лепські думав, що це була його компенсація за безрадісну, важку працю офіцера поліції.

Детектив ледве стримувався, щоб не висунутись на повній швидкості з вікна, горлаючи: «Зваліть з дороги!»

Влетівши на подвір’я управління поліції, Лепські вимкнув сирени, обтер обличчя тильною стороною долоні та виліз із автівки. Він уже перейшов подвір’я і почав було підійматися сходами, аж раптом відчув, наскільки втомився.

Він на хвилю зупинивсь і замислився. Лепські раптом усвідомив, що не був удома дві ночі й увесь цей час навіть не згадував про дружину. Він також зрозумів, що спав усього чотири години відтоді, як пішов з дому, та й ті чотири години він провів на розкладачці у відділку.

Похитавши головою, він рушив далі сходами. У відділку сержант Чарлі Теннер саме займався буденними справами заклопотаного поліцейського.

— Чарлі! Ти не забув зателефонувати моїй дружині? — командним голосом запитав Лепські, раптово гальмуючи перед столом Теннера.

— Хіба ж забудеш? — з гіркими нотками у голосі відповів Теннер. — Мені не треба було навіть телефонувати їй. Вона сама весь час мені надзвонювала! Поговори з нею, Томе. Вона займає наші лінії.

— Ага, — Лепські запустив пальці у волосся. — Голос її звучав знервовано?

Теннер задумався над цим, посмоктуючи кінчик кулькової ручки.

— Не знаю, що ти називаєш «знервовано», — врешті відповів він, — але, як на мене, голос її був подібний до тигрячого, коли того в гузно вжалила бджола.

Лепські заплющив очі, але за мить розплющив їх знову.

— Слухай, Чарлі, будь другом. Зателефонуй їй і скажи, що я безупинно працюю. Зробиш мені послугу?

— Тільки не я! — категорично заперечив Теннер. — Мені ще потрібні мої барабанні перетинки.

Лепські видав ніздрями звук, який налякав би найсміливішого матадора.

— Плювати на твої барабанні перетинки. Зателефонуй їй! Хіба я не дзвонив твоїй дружині, коли тебе приперли до стінки? Не дзвонив?

Теннер похнюпився. Він пам’ятав той жахливий випадок: доки він розважався з тією золотоволосою білявкою, Лепські відверто брехав його дружині й цим урятував шлюб Чарлі.

— Це шантаж, Томе!

— То вперед, висунь офіційні звинувачення, — проревів Лепські. — Зателефонуй Керрол і не зволікай, — після цих слів він рушив сходами угору до кабінету детективів.

За кілька хвилин він у присутності сержанта Бейґлера вже доповідав капітанові Терреллу.

— Гаразд, Томе, піди й переговори з цим лікарем... як його — Ваннікі? Якщо цей хлопець справді такий хворий, як вважає його батько, він може бути нашим підозрюваним номер один. — Террелл розвернувся до Бейґлера. — Відправ когось до будинку Тоголо. Можливо, ми відшукаємо його фото і зуміємо зняти відбитки пальців. — Бейґлер підвівся. — Я піду до «Клубу П’ятдесят» і поговорю з деякими його членами.

Спускаючись сходами повз відділок, Лепські помітив Теннера, який відчайдушно махав йому однією рукою, тримаючи в іншій слухавку.

Лепські різко зупинився, загальмувавши на підборах.

— Що там?

— Твоя дружна, — відповів Теннер.

Від одного погляду на страдницьке обличчя Теннера у Лепські зсудомило шлунок. Повагавшись, він вихопив слухавку з рук Теннера.

— Керрол? Я збирався подзвонити, люба. Просто зараз у мене роботи за очі! Я зателефоную тобі згодом. Гаразд?.. Гаразд? Мені просто зараз же треба бігти!

— Лепські!

Голос дружини кулею поцілив прямісінько у мозок Лепські.

Він поморщився, але опанував себе.

— Так... так... як ти, мила? Я тут гарую, як довбаний... Тобто, мила, я зайнятий!

— Лепські! Припини скиглити і послухай мене!

Лепські сперся на стіл Теннера і послабив краватку.

— Кажу ж тобі... Вибач. Я спав усього чотири години відтоді, як ми востаннє бачилися. Я... Чорт забирай! Я зайнятий!

— Якби я хоч на мить засумнівалась у тому, що ти був, є і будеш зайнятий, Лепські, я би з тобою розлучилась, — відповіла на це Керрол. — А тепер, можливо, ти припиниш базікати і дозволиш урешті мені щось сказати?

Лепські вчепився нігтями у стіл Теннера, ледь не пробивши у ньому діру.

— Я слухаю, — тільки й промовив він.

— Я щойно була в Мегітабель Бессінджер.

— Ти віддала їй ще одну пляшку мого віскі?

— Припини вже думати про випивку. Мегітабель знала, що цей Каратель — індіанець! Вона сказала мені, я сказала тобі, але ж ти не слухав! Вона...

— Чекай... Ти віддала їй пляшку мого довбаного віскі?

— Лепські! Скільки разів я просила тебе не лаятись?

Лепські виглядав, наче громом пришиблений, і сержант Теннер інстинктивно потягнувся до аптечки Червоного Хреста.

— Гаразд. То що там передрекла стара алкашка?

— Не називай її так. На твоєму місці я би соромилась називати старих леді такими словами.

Лепські видав звук, ніби хтось намагався завести машину з розрядженим акумулятором.

— Що це було? — навіть Керрол, яка вже звикла до звуків, що, їх бувало видавав її чоловік, занепокоїлась. — Із тобою все гаразд, Лепські?

— Я не знаю.

— Інколи я дуже за тебе хвилююсь. Схоже, ти не здатен концентруватись, а для того, щоб стати сержантом, тобі знадобиться концентрація.

Лепські обтер своє спітніле обличчя.

— Гаразд... ти маєш рацію. Продовжуй... Я сконцентрувався.

— Дякувати небесам! Мегітабель каже... ти точно слухаєш?

У відчаї Лепські до болю наступив сам собі на ногу. Коли він почав підстрибувати на одній нозі, Теннер, який увесь цей час уважно стежив за Лепські, приголомшено відкинувся на спинку крісла, вибалушивши очі.

— Так, я весь увага, — сказав у слухавку Лепські, балансуючи на одній нозі.

— Вона сказала, що Карателя треба шукати поміж апельсинів.

— Поміж чого? — заволав Лепські.

— Не кричи так — це непристойно. Я сказала, що вона сказала, що вам треба шукати цього індіанця між апельсинів. Вона побачила це у своїй кришталевій кулі.

— Побачила? Між апельсинів, га? — Лепські втягнув повітря так, що пилосос позеленів би від заздрощів. — Ну, це вже щось. Вона ж не може помилитись, коли їй приносять такі підношення? Давай подивимося правді у вічі: увесь цей клятий індіанський район просмердів апельсинами. Із цим важко прогадати, чи не так? І за це вона заграбастала ще одну пляшку мого віскі?

— Я просто кажу тобі те, що вона сказала. Першого разу вона мала рацію, але ти не повірив їй. Це друга зачіпка від неї. Використай нарешті мозок, Лепські.

— Гаразд, люба. Я використаю. Мені вже треба йти.

— Я намагаюся допомогти тобі отримати підвищення.

— Авжеж... ага... ага... дякую! — він помовчав, а потім знову заговорив: — Ти не відповіла на моє запитання. Цій старій торгашці фруктами дісталася ще одна пляшка мого віскі?

Повисла довга мовчанка, а потім Керрол крижаним голосом промовила:

— Бувають моменти, Лепські, коли мені здається, що ти інтелектуально обмежений.

Після цих слів дружина поклала слухавку.

Лепські теж поклав слухавку на місце і витріщився на Теннера.

— Чарлі, твоя дружина колись казала тобі, що ти інтелектуально обмежений?

Теннер здивовано глипнув на колегу.

— Чого б це? Вона й слів таких не знає.

— Ага. Пощастило тобі.

Лепські збіг донизу, перестрибуючи три сходинки зараз, і влетів у машину.

Гаряче вечірнє сонце опустилось над портом, затримавшись на посмугованих шатрах над фруктовими прилавками. Основна торгівля закінчилась. Кілька запізнілих перехожих усе ще тинялись поміж прилавків у надії роздобути дешеві фрукти, але це вже були відголоски торгового дня.

Юпітер Люсі пішов у найближчий бар за пивом, лишивши Пока наглядати за яткою. День був удалим, і на прилавку лишилось усього кілька ящиків з фруктами.

Чак вийшов із тіні й зупинився перед прилавком. Двоє чоловіків мовчки дивились одне на одного. Блискучі чорні очі індіанця та маленькі метушливі очі Чака оглянули все довкруг. Чак підійшов ближче.

— Отримав. П’ять сотень баксів!

— Вона в нормі?

Чак кивнув.

Пок почав неспішно відважувати пів кіло апельсинів.

— Завтра у неї буде багато роботи, — сказав він, забравши один апельсин із шальки терезів і шукаючи інший — менший. — П’ять дзвінків.

Чак затамував подих.

— П’ять дзвінків... П’ять?

— Дві тисячі п’ятсот доларів. Інструкція на дні пакунка.

Чак кивнув. Він поглянув ліворуч і праворуч уздовж усього порту і, переконавшись, що ніхто за ними не стежить, сунув щось у руку Покові.

— Я правильно зрозумів: триста п’ятдесят тобі й сто п’ятдесят мені?

— Так.

Чак узяв пакунок з апельсинами і пішов.

За якийсь час Люсі вийшов із бару. Разом із Поком вони заходились розбирати ятку.

Завтра буде новий день.

Капітанові Терреллу пощастило — заїхавши на передній двір «Клубу П’ятдесят», він помітив Родні Бразенштайна, який саме виходив зі свого «роллс-ройса».

Бразенштайн був одним із членів-засновників «Клубу». Окрім того, що він був першокласним гравцем у бридж, він ще й був першокласним корпоративним адвокатом.

Двоє чоловіків потисли руки.

— Що ти тут робиш, Френку? Тільки не кажи, що збираєшся приєднатись до цього клубу живих мумій.

— Мені потрібна інформація, — відповів Террелл.

— З цим ніхто краще за мене не допоможе, — посміхнувся Бразенштайн. — Ходімо усередину, вип’ємо.

— Я би ліпше переговорив у твоїй розкішній машині, — заперечив Террелл. — Закладаюсь, що ці, як ти кажеш — мумії, надто чутливі до візитів поліції.

— Можливо, ти таки маєш рацію, — Бразенштайн повів Террелла до машини, відчинив дверцята і сів разом із ним.

— Класна тачка: телевізор... телефон... кондиціонер... випивка!.. — не стримав захоплення Террелл, влаштовуючись біля Бразенштайна.

— Ну знаєш, це таке... Символ статусу. Між нами, я би краще брав машину напрокат, — відповів на це Бразенштайн. — Усе це лиш частина образу. Так чого ти хотів, Френку?

Террелл розповів.

— Пок Тоголо? Так, я пам’ятаю його: симпатичний, а ще змішував найкраще мартіні у місті. Проблемою став старий розпусник Гансен, який не міг тримати руки при собі, от хлопець і змушений був піти.

— Я так і думав, — сказав Террелл. — А як до нього ставились інші члени «Клубу»?

Бразенштайн знизав плечима.

— Дев’яносто відсотків із них вірять, що усі не білі — дикуни. Особисто мені подобаються індіанці-семіноли. Але більшість членів клубу вважають їх мавпочками на побігеньках.

— У Тоголо колись виникали суперечки з місіс Данк Бровлер?

— Якщо подумати, то — так, — відповів Бразенштайн, примружившись. — Вона була старою непривітною сукою. Тільки й думала про свою собаку та бридж. Пригадую, я грав за іншим столиком... це було десь із три місяці тому... можливо, більше... Я забув. Менше з тим, Тоголо подавав напої, а місіс Бі наказала йому вивести її собачку надвір, справити нужду. Тоголо відповів, що йому не можна залишати бар. Я усе це чув. Та, мабуть, він повівся не так услужливо, як цього очікувала місіс Бі. Щоб там не було, вона назвала його нікчемним рабом.

— Що сталося потім?

— Інші троє гравців, що сиділи з нею, звеліли Тоголо вивести собаку і не нахабніти. Тож він повів собаку на двір.

— А хто були ці інші гравці?

— Ріддл, Маккуїн і Джефферсон Лейсі.

Террелл замислився.

— Із цього вже дещо вимальовується, правда ж? — зрештою промовив він. — Маккуїн, Ріддл і його коханка та місіс Бровлер мертві. Я би хотів поговорити з Джефферсоном Лейсі.

Бразенштайн кивнув.

— Гаразд. Він один із наших особливих членів. У нього кімната в цьому клубі. Хочеш, щоб я представив тебе?

— Це б не завадило.

Та коли Бразенштайн запитав у портьє в холі, чи можна поговорили із містером Лейсі, йому відповіли, що містер Лейсі поїхав зо три години тому.

Ні Бразенштайн, ані Террелл не могли навіть подумати, що тієї миті у телефонній будці на залізничному вокзалі Парадайз-Сіті Джефферсон Лейсі, із перекошеним від панічного страху обличчям, чіпляв до дна телефону-автомата конверт із п’ятьма стодоларовими купюрами.

Готель «Ексельсіор» був розрахований на туристів другого класу. Коли Меґ увійшла до готелю, хвилювання її вже минулось. Напередодні ввечері Чак сказав, що наступного ранку їй треба буде зібрати п’ять конвертів із п’яти різних телефонних будок.

— Нарешті в нас з’являться грошенята, крихітко, — говорив Чак. — Усвідом, що ти зробила величезне відкриття. Знаєш, яке?

Меґ сиділа на ліжку, втупивши погляд у почовганий килим. Вона не відповідала нічого.

— Лялю, тобі що, вуха позакладало?

Вловивши у його голосі погрозу, Меґ підвела погляд.

— Яке відкриття? — байдуже запитала вона.

Чак схвально кивнув.

— Ти зробила відкриття, як той Колумб, чи як там його... Ти дійшла до Землі Обітованої. Витягла щасливий білет.

Меґ дивилась у вікно позаду Чака, де у променях призахідного сонця рожеві хмаринки поволі забарвлювалися багрянцем.

— То ось що ти таке? — запитала вона.

— Так. Саме так, — вишкірився Чак. — Кожна дівка у цьому клятому світі шукає свій щасливий білет, а ти зірвала цілий джек-пот. Ти знайшла свій щасливий білет — мене!

Меґ не відводила очей від хмар: тепер у променях помираючого сонця вони стали криваво-червоними.

— Он як це називається! Я, ризикуючи усім, віддаю тобі гроші, а ти ще називаєш себе щасливим білетом? — відповіла дівчина.

Чак запалив ще одну сигарету.

— Твоя проблема, що у тебе між вухами нічогісінько немає — суцільна порожнеча. Добре, хоч у мене мозок на місці. Завтра ти підеш до п’яти телефонних кабінок і збереш по п’ятсот доларів із кожної. І скільки грошей у нас буде? Давай, скажи мені!

— Яка різниця? — проказала Меґ, знизавши плечима. — Мені це байдуже.

Чакові руки налились від злості. Вже наступної миті Меґ пластом упала на ліжко, обличчя пашіло від ляпасу, який Чак зацідив їй.

— Ну ж бо, скажи мені, — злісно прошипів він. — Розв’яжи приклад!

Вона торкнулась щоки і втупила погляд у Чака. На білій шкірі проступили сліди його пальців.

— Не знаю і знати не хочу, — сказала Меґ і заплющила очі.

Другий ляпас ледь не розтрощив їй голову.

— То скільки це буде, лялю?

Вона лежала, міцно заплющивши очі, й тремтіла в очікуванні наступного удару.

— Ну й нехай! Нехай, якщо ти настільки тупа! — мовив із відразою Чак. — А знаєш що? Ти мені набридла. У тебе жодних амбіцій. Завтра ти забираєш дві тисячі п’ятсот доларів? Чуєш мене? Дві тисячі п’ятсот доларів! А потім ти і я, ми валимо до біса звідси! Із усіма цими грошима ми — в шоколаді!

Раптом дівчина зрозуміла все, що він говорив, значення його слів і відчула слабкий промінь надії.

— А як же він? — запитала Меґ, розплющивши очі.

— То все ж у тебе не так пусто між вухами, — Чак глузливо похитав головою. — Знаєш що? Це перша розумна річ, яку ти сказала, відколи я знайшов тебе.

Знайшов мене?

Меґ звела очі до брудної стелі. Знайшов мене... наче загублену собаку або приблудне кошеня. Авжеж, саме такою вона й була... геть загублена.

— То ти припиниш поводитися, наче зомбі, і послухаєш мене? — запитав Чак.

Меґ подобалося лежати горілиць на ліжку, відчувати на своєму розпашілому обличчі, яке ще саднило від удару, вечірній бриз, що подував крізь прочинене вікно. Для цього не потрібно було жодних зусиль. Навіть для того, щоб слухати різкий голос Чака, не потрібно зусиль.

— Цей індіанець хворий на всю довбешку... Він псих, — провадив своє Чак. — Я ніколи не розповідав тобі, але він міг убити мене. Перший раз, коли ми зустрілись... пам’ятаєш? Коли ми пішли плавати.

Меґ дивувалась, нащо він розповідає їй про це зараз. Це була не новина. Вона вже казала йому, що індіанець хворий.

— Він псих, — не вгавав Чак, — але він одержимий ідеєю швидких грошей, а нам це на руку. Ось чому я піду з ним, але щойно ми отримаємо гроші, ці дві тисячі п’ятсот баксів, ми позбудемося його.

Меґ пригадала свій дім. Раптом вона дуже ясно побачила своїх маму і тата, які дивляться у пошарпаній вітальні на миготливий екран телевізора. Вона могла розгледіти безформне тіло матері, що розпласталось у кріслі. Батька, який мав звичку знімати язиком зубні протези, а потім ставити їх на місце так, щоб вони клацнули. А ще мати завжди скидала черевики, коли дивилася телек, ступні її були великі й укриті якимись наростами.

— Лялю!

Голос Чака висмикнув її назад у похмуру кімнату, з мокрими плямами від плісняви і портовим гамором, що долітав крізь відчинене вікно.

— Я слухаю!

— Щойно ми зберемо гроші, — сказав Чак, — то візьмемо його тачку і вшиємося. Він нічого не зможе нам заподіяти! Дві тисячі п’ятсот баксів!

Меґ пригадала його слова:

«Якщо ти вже сплуталась із божевільним індіанцем, то ти вляпалась по самі вуха. Добре, нехай ти дістанешся аж до Маямі. Що хорошого в тому, щоб, приїхавши у Маямі, закінчити з ножем у животі або кулею в голові?»

І цієї миті Меґ перестала боятися смерті, болю, поліції та взагалі будь-чого.

Бо це раптом більше не мало значення. Та й що в цьому світі взагалі мало значення?

...Вестибюль готелю «Ексельсіор» був переповнений туристами, які покірно чекали на автобус, що мав відвезти їх до іншого похмурого готелю із такою ж статусною назвою.

Ніхто з туристів не звернув уваги на Меґ, яка пройшла до ряду телефонних будок. Третя будка виявилась не зайнятою. Меґ одним рухом відчинила двері, увійшла й пірнула під телефон-автомат. До його дна скотчем було приклеєно конверт. Меґ різко відірвала його і поклала до сумочки. Вона навіть не намагалася зробити вигляд, що використовує телефон. Обережність? Їй просто було байдуже.

Меґ вийшла з готелю і пішла бульваром, відчуваючи на обличчі промені гарячого сонця.

Сівши у «б’юїк», вона відкрила сумочку і жбурнула конверт Чакові на коліна.

— Проблем не було?

Меґ помітила, що погляд його був прикутий до готелю. Помітила, як бігають його маленькі очка, ніби у пацюка, що потрапив до пастки. «Він хвилюється», — подумала Меґ. Чак боявся, вона ж натомість розгубила весь свій страх. Тепер Меґ була на крок попереду нього і відчула переможний тріумф.

Вона спостерігала, як напарник розриває конверт, рахує гроші, чула, як швидко він дихає. Бачила на його засмаглому обличчі страх, жадобу, незрілість. Перспектива безрадісного майбутнього з ним огорнула дівчину, наче саваном.

— Тепер на залізничний вокзал, — сказав Чак. — Телефонна будка 8. Я не зможу там припаркуватися — об’їду й підберу тебе.

Він їхав бічними вулицями, уникаючи жвавого трафіку на бульварі. Меґ увесь час сиділа спокійно, затиснувши руки між колінами, і сліпо дивилась крізь запилюжену шибку автомобіля.

— Приїхали, лялю!

Думками Меґ була далеко звідси — у минулих спокійних днях, і пробудилась від свого трансу, тільки коли Чак грубо трусонув її плече.

Дівчина увійшла до вокзалу, пробралася крізь натовп до телефонної будки номер 8. Вона забрала конверт, причеплений під телефоном, поклала його до сумочки, потім рушила до виходу з вокзалу і зупинилась там, чекаючи машину.

Трохи більше ніж за хвилину перед нею загальмував «б’юїк», дівчина сіла в автівку, і Чак поїхав далі.

— Проблем не було?

Меґ знову подивилась на його спітніле обличчя і метушливі очі.

— Ні.

Він злегка присвиснув.

— Чорт забирай! Та це наче збирати вишні.

Вони їхали, доки не знайшли місце для парковки, і Чак заглушив двигуна.

— Давай.

Меґ простягнула йому конверт, і поки Чак розривав його, дівчина спостерігала за полірованими, дорогими машинами, що пропливали повз них. Вона дивилась на вгодовані обличчя: жінки у жахливих капелюшках, чоловіки з ламаною павутинкою вен на щоках. Вона думала, що ці люди живуть у безпеці. Та хіба безпека в тому, аби мати великі машини, опасисті тіла, багряні обличчя і квітчасті капелюшки?

— Вже розжилися на тисячу баксів, — сказав Чак і поклав конверт у бар дачок. — От бачиш, що я тобі казав — золотий щасливий білет.

Меґ кивнула, хоч майже не чула його слів.

Чак дістав зі своєї кишені шматок папірця, знайдений на дні пакунка з апельсинами, який йому дав Пок.

— Отже, далі... готель «Адлон». Телефонна будка 4. — Чак завів двигуна. — Готель «Адлон»? Це вже третє місце, так?

— Я не знаю.

— Ти хоч щось знаєш? — гарикнув Чак. — Чи мені треба пояснювати тобі кожну кляту річ?

За десять хвилин Меґ вже вийшла з готелю «Адлон» і чекала «б’юїк». Вона сіла, Чак, очі якого й досі неспокійно бігали, поїхав геть.

— Проблем не було?

— Ні.

— А цей пришелепок вигадав чудову ідею! — сказав Чак, кермуючи до іншої парковки, там він зупинився і відкрив конверт.

— Тисяча п’ятсот, — пробурмотів Чак. — Ще дві будки й ушиваємося. — Він перевірив список. — Цього разу аеропорт. Будка С. Потім автовокзал у Ґрейгоунді. Будка номер 5.

Чак знайшов паркувальне місце недалеко від входу до аеропорту.

— Поквапся, лялю. Я чекатиму тут.

Меґ швидко перебігла шосе й увійшла до зали очікування в аеропорту. Їй було плювати, спостерігають за нею чи ні. Вона одразу рушила до ряду телефонних будок. Із будки С щойно вийшов чоловік. Він зиркнув на неї, і Меґ встигла помітити зневагу в його погляді. Це був бездоганно одягнений чоловік середнього віку з акуратним круглим черевцем. Вона терпіти не могла таких типів. Меґ прошмигнула повз нього у телефонну будку. Вона навіть не подумала зачинити за собою дверцята чи озирнутись, аби пересвідчитися, чи не спостерігає за нею той чоловік.

Дівчина опустила руку під телефон і відчула метал. Вона завмерла, потім ще раз провела рукою. Під телефоном-автоматом не було конверта!

Меґ похапцем озирнулася через плече на скляні дверцята. Помилки не було. Це будка С.

— То ти збираєшся користуватись телефоном чи просто від дощу сховалась? — уїдливо запитав якийсь чоловік.

«Ще один чепурний пузань», — подумала дівчина, виходячи з будки. Господи! Вона ненавиділа цих успішних виродків із їхнім самовдоволеним, всезнаючим виразом обличчя!

Меґ швидко повернулась до припаркованого «б’юїка» й сіла досередини.

— Все в порядку? — запитав Чак, запускаючи двигун.

— Ні.

Його рука зависла над перемикачем передач.

— Як це ні?

— Ти сказав будка С?

— Так, ти ж чула, що я сказав!

— Там нічого не було.

На Чаковому обличчі промайнула підозра.

— Намагаєшся ошукати мене, тупа суко?

Вона шпурнула йому на коліна свою сумку.

— Перевір. Піди туди і сам подивись. У будці С нічого немає.

Чак пожбурив сумку їй назад.

— Повертайся і перевір кожну будку! Могла трапитися помилка.

— От сам і подивишся.

Чак уперіщив кулаком дівчині по коліну. Біль пройняв усе тіло. Вона зігнулась, обхопивши руками ногу.

— Піди й перевір! — проревів Чак.

Меґ вийшла з машини і повернулась до зали аеропорту. Коліно саднило так сильно, що дівчина навіть накульгувала. Більшість телефонних будок були зайняті. Але їй вже було байдуже, що трапиться далі.

Дівчина відчиняла кожні дверцята і, якщо усередині хтось був, відштовхувала його, мацала під телефоном і йшла до наступної будки. У її білому обличчі, у широко розплющених очах було щось таке, що гамувало всякий протест.

Меґ знадобилось менше п’яти хвилин, щоб обійти усі будки й переконатись — конверта ніде не було. А люди вже починали витріщатись на неї.

В останній будці був пещений чолов’яга у твідовому капелюсі, з цигаркою між зубів. Він притиснувся до стінки, коли Меґ нахилилась, шукаючи навпомацки конверт.

— Щось загубила, кралю? — запитав він, розпливаючись у широкій посмішці.

— Не тебе, придурку, — відповіла дівчина й поквапилася до «б’юїка».

— Нічого, — повідомила Меґ, щойно сівши в авто.

— Чорт забирай! Що ж пішло не так? Думаєш, якийсь паскудник знайшов їх до тебе?

Меґ потерла коліно, яке й досі боліло.

— Я не знаю.

— Це все, що ти можеш сказати? — гарикнув Чак. — П’ять сотень баксів!

Від аеропорту вони рушили до автобусної станції у Ґрейгоунді. Усю дорогу Чак щось бурмотів собі під носа й час від часу бив кулаками по керму.

— Тобі геть насрати? — нервував він. — Тупе зазомбоване стерво!

Меґ нічого не відповідала. Відкинувшись на сидінні, вона терла коліно, що нило від болю, а погляд її загублено блукав.

Біля автобусної станції у Ґрейгоунді Чак побачив, що місця на паркувальному майданчику не лишилось. Він трохи загальмував і, перехилившись через Меґ, відчинив бічні дверцята.

— Будка номер 6. Вперед. Я за тобою повернусь.

Меґ вийшла з машини й рушила до переповненої зали очікування. Чак поїхав далі.

Шоста будка виявилася зайнята якоюсь дівчиною, і Меґ зрозуміла, що доведеться почекати. Дівчина та мала мармурове обличчя, довге біляве волосся і нігті, більше схожі на пазурі. На ній був дорогий одяг. Розмовляючи, вона розмахувала вільною рукою, на якій було одразу три каблучки з діамантами.

Дівчина все говорила й говорила, але згодом відчула присутність Меґ, і рука її почала розмахувати значно менше.

Її відволікав дивний супокій Меґ, її брудний светр, засмальцьовані джинси і довге сплутане волосся, тож дівчина повсякчас губила нитку розмови. Врешті вона поклала слухавку, вийшла з будки, тримаючись подалі від Меґ.

Меґ увійшла в будку й опинилась у хмарі дорогих парфумів. Під телефоном-автоматом вона одразу знайшла конверт і вийшла з будки.

Їй посміхнувся молодик у жовтій водолазці та білих широких штанях, довге волосся спадало йому на комір, бакенбарди виразно підкреслювали вилиці.

— Полюєш за скарбами? — запитав він.

Раніше такий хлопець викликав би в неї захват. Тепер же Меґ бачила у ньому лиш символ сексу і проблем.

Вона зиркнула на нього і пройшла повз із кам’яним виразом обличчя. Меґ знала: такі чоловіки, як цей — охайні, забезпечені, романтичні, красиві — були тепер не для неї. Ідучи геть від того красеня, Меґ здавалося, що вона помирає.

У машині дівчина віддала конверт Чакові, й той одразу перевірив, чи на місці п’ять стодоларових купюр.

— Дві тисячі, — промурмотів він після довгої паузи. Чак поклав конверт у бардачок. — Цього досить. Ми забираємося звідси, лялю. Дві тисячі — краще, ніж нічого. Зараз повернемося, зберемо речі й гайнемо до Лос-Анджелеса.

На зворотному шляху до Парадайз-Сіті Меґ не відводила погляд від вікна. Повз них проїжджали машини, пропливали обриси відпочивальників, які розважались на пляжі, миготіли фруктові ятки у порту.

Чак дістав із бардачка конверти й заховав їх за пазуху.

— Ходімо. Треба спакувати речі, — наказав він. У голосі його вчувалися нервові нотки. Чак поглянув на годинник. Була рівно 12:45. Ранок видався довгим. Вже за пів години вони мчатимуть Двадцять п’ятим шосе — Бель Ґлейд, Відден, Букінґем, Нокейтт, а потім виїдуть на Сімнадцяте шосе.

Дві тисячі доларів — краще, ніж нічого!

Залишивши машину в порту, вони пішки дісталися смердючого провулку й увійшли до будинку, де орендували кімнату.

Товстий індіанець сидів за столом. Він широко посміхнувся, коли вони пройшли повз нього і піднялись сходами до кімнати. Дві тисячі доларів! Чак тільки про це й міг думати, ідучи за Меґ. Про це і про машину. Той божевільний індіанець не наважиться навіть писнути поліції про викрадення авто. Щойно вони виїдуть на шосе із двома тисячами доларів у кишені, можна забути про червоношкірого!

Меґ зупинилась перед дверима.

— Ну, ворушись! Ворушись! — роздратовано гаркнув Чак, обійшов її і відкрив двері до кімнати.

На ліжку сидів Пок Тоголо й смакував апельсин. Чак так і застиг на порозі, а Пок виплюнув апельсинову кісточку собі під ноги й запитав:

— Скільки ви зібрали? — У чорних очах індіанця горіли вогники.

У той час, як Меґ чекала, доки дівчина з діамантовими каблучками закінчить телефонну розмову, капітан Террелл нарешті вирішив, що індіанець на ім’я Пок Тоголо й був Карателем.

Поклавши на стіл останній звіт, він одкинувся в кріслі й розкурив люльку.

— Це наш хлопець, — сказав він Бейґлерові. — Тепер треба знайти його. — Остаточно Террелла переконав звіт відділку вбивств. У кімнатці мотелю «Ласкаво просимо» знайшли не лише відбитки Пока, які повністю збіглися з відбитками із маленької задньої кімнатки, де Пок жив зі своїми батьками, а ще й незаперечні ознаки того, що під матрацом у цій кімнаті зберігали гвинтівку. Про це свідчив не лише відтиск зброї, який ще лишився на витовченому матрацові, а й сліди збройового мастила.

Крім того, опис Пока, наданий місіс Бертою Гарріс, повністю збігся з описом, який Лепські отримав від доктора Ваннікі.

Доктору Ванніку було вже за вісімдесят, і він почав втрачати зір. Хоча Лепські здалося, що разом із зором старий втрачав і здоровий глузд. Він усе ще міг лікувати легкі недуги, а індіанці-семіноли ходили до нього, бо до нього ходили їхні дідусі.

— Пок — непоганий хлопчина, — запевняв Ваннікі. — Трохи запальний, можливо, але всі молоді люди запальні. Психічно хворий? — Старий чоловік почухав колюче підборіддя. Того ранку він забув поголитися. — Знаєте, зараз багато людей психічно хворі. Я не сказав би, що Пок... — він зупинися на півслові, уражений, наче громом, раптовою думкою, що раніше ніколи не приходила йому в голову, і схвильовано поглянув на Лепські. — У нього був дуже запальний характер.

Лепські розпитував і перепитував, але не зміг витягти зі старого нічого, окрім опису чоловіка, який збігся із описом пожильця з мотелю «Ласкаво просимо».

— Тож нам відомо, хто він, — сказав Террелл. — Але мотив мені досі не зрозумілий. Навряд чи цей хлопець убиває всіх через те, що якась стара обізвала його рабом.

— Наш убивця — псих, — відповів Бейґлер. — Він жадає крові, змушує багатіїв нервувати. Ніколи не вгадаєш, що керує божевільним.

— Тепер лишається знайти його.

— Так, — Бейґлер до цього підготувався. — У місті зареєстровано сто п’ятдесят два індіанці-семіноли. Половина з них підходять під наш опис. Друга половина теж схожа, але вони старші. Краще зробити заяву, що ми хочемо поговорити з Поком Тоголо, нехай про це скажуть по радіо, по телебаченню, напишуть в газетах. Як думаєте, мер погодиться призначити винагороду за Тоголо? Якщо вона буде досить великою, убивця швидко опиниться у нас.

Террелл замислився.

— Індіанці міцно тримаються разом. Наш хлопець досі не знає, що ми напали на його слід, — він зробив паузу, запалюючи люльку. — Щойно Тоголо про це дізнається — заляже на дно. Мені здається, що зараз він почувається достатньо безпечно, щоб діяти відкрито. Якщо ж він почне переховуватись, знайти його буде до біса складно.

— Не в тому випадку, якщо винагорода буде достатньо великою, — заперечив Бейґлер, який вірив у силу грошей.

— Наші хлопці працюють безупинно, перевіряють усіх індіанців міста. І який результат?

— Купа паперу, якого вистачить, щоб потопити корабель.

— І де ж ця купа?

— Передали Джекові Гатчі.

Крізь тютюновий дим Террелл мружився на Бейґлера.

— Чудова ідея, Джо.

— Бувають у мене й такі, — самовдоволено відповів Бейґлер. — Якщо він не зможе дістати бодай щось із цих звітів, ніхто не зможе.

Джек Гатчі був єдиним індіанцем на службі в поліції Парадайз-Сіті. Він уже багато років працював у архіві та славився своєю неймовірною пам’яттю.

— Перевір, чи не дізнався він щось уже.

Бейґлер похитав головою.

— Він скаже нам. Йому треба осилити тонни паперів, а він не з тих, кого можна підганяти. Краще лишити його в спокої. Я сказав йому, що справа термінова.

Террелл затягнувся люлькою. Він надовго замислився, потім почав порпатися у звітах на столі, доки не дістав два аркуші. Начальник поліції уважно вивчав їх, доки Бейґлер запалив сигарету.

— Ми почекаємо, доки Джек щось нариє, — врешті мовив Террелл. — Я певен, якщо оголосимо Тоголо в розшук, він сховається, наче за пеленою туману, і ми його не знайдемо. — Він постукав по звіту, який тримав, мундштуком від люльки. — Але в нас є ці двоє: містер і місіс Джек Аллен. Ми знаємо, що з Поком хтось працює. Згідно зі свідченнями місіс Гарріс чоловік і жінка приїхали до мотелю разом із Поком. Готовий закластися, що саме ці двоє допомагають Покові. У нас є їхній опис та опис їхньої машини. Тож, Джо, шукатимемо їх. Упіймаємо їх — і вони приведуть нас до Пока. Нехай хлопці попрацюють над цим. — Він передав два папірці Бейґлерові. — Вони мали десь зупинитись. Перевірте кожен дешевий готель, кожен прибутковий дім, і шукайте «б’юїк». Знайдемо цих двох, знайдемо Пока.

Задзвенів внутрішній телефон. Террелл натиснув перемикач.

— Начальнику?

Це був сержант Таннер.

— Що сталося, Чарлі?

— У мене тут леді... каже, що хоче поговорити з вами. Місіс Матильда Добі. Я сказав, що ви зайняті, але вона говорить, що теж зайнята і що це важливо.

— Ти запитав її, про що вона хоче поговорити?

— Так... вона сказала, що це не моя справа, — понуро відповів Таннер.

Террелл вагався, але потім знизав плечима.

— Гаразд... Нехай підіймається.

Він глянув на Бейґлера.

— Джо, тобі щось говорить ім’я місіс Матильда Добі?

— Навіть якщо так, я би цього не визнав, — сказав Бейґлер, підвівшись. — Піду, дам хлопцям завдання.

Він вийшов із кабінету начальника й рушив до кімнати детективів.

За кілька хвилин до Террелла постукав, а потім зазирнув сержант Таннер.

— Місіс Добі.

Террелл відсунув купу паперів на столі й суворим тоном проказав:

— Впусти її, Чарлі.

Місіс Матильда Добі виявилась тендітною жіночкою, далеко за сімдесят. Одягнена вона була охайно, але бідно, й в усе чорне. Вона мала сніжно-біле волосся і тривожні блакитні очі.

— Ви начальник поліції? — вимогливим тоном запитала вона, зупиняючись перед столом Террелла.

Террелл підвівся, тепло й приязно усміхнувсь до жіночки.

— Саме так, місіс Добі.

Він обійшов стіл і підсунув їй стілець.

Місіс Добі подарувала йому схвальний погляд.

— Дякую. Я вже не така молода, як колись, але й старою себе ще не вважаю.

— Бажаєте кави, місіс Добі? — запитав Террелл, повернувшись назад у своє крісло.

— Ні, дякую. У мене багато справ. Я й так загаялася. Треба ще повернутися, щоби приготувати містерові Добі обід. Він хвилюватиметься за мене.

— То що сталось? — запитав Террелл, склавши руки поверх завалів паперу на столі.

— Я щойно з аеропорту. Проводжала онука. Хотіла зателефонувати доньці, сказати, що все гаразд і Джеррі — це мій онук — полетів, — місіс Добі замовкла. — Не хочу, щоб у вас склалося враження, ніби я розводжу пустопорожні теревені, але ж я знаю, що коли говориш із офіцером поліції, то треба повідомляти усі факти... правильно?

— Саме так, — відповів Террелл. Терпіння було його головною чеснотою і однією з причин, чому він уважався хорошим начальником поліції.

— Моя донька працює в офісі. За Джері наглядає моя сестра з Маямі... але вам це не цікаво. Я погодилася відвезти Джеррі, бо донька була дуже зайнята в офісі... для цього ж і потрібні бабусі, хіба ні?

Террелл затягнувся люлькою і кивнув.

— Думаю, ви маєте рацію, місіс Добі.

— Моя донька сприймає це як належне, але молоді люди все так сприймають. Я не зважаю. Не думайте, що я скаржусь.

Террелл витрусив попіл із люльки.

— То ви телефонували доньці? — запитав він, набиваючи свою люльку знову.

— Так. Я увійшла до телефонної будки в аеропорту. Так трапилось, що я впустила свій гаманець. — Її живі очі допитливо дивились на Террелла. — Можете вважати, що це все старість, якщо вам так завгодно, але таке могло статися з кожним.

— Так, цілком згоден, — відповів Террелл. — Я й сам частенько щось впускаю.

Місіс Добі дивилась на нього з підозрою.

— Не слід говорити цього просто з увічливості.

— То ви впустили гаманець?

Вона посміхнулась. Це була приязна розуміюча посмішка.

— Моя біда, що я багато говорю. Вибачте, — місіс Добі зручніше вмостилась на стільці й продовжила: — Я нахилилась, щоб підняти свій гаманець, і побачила під телефоном цей конверт... приклеєний клейкою стрічкою. — Вона відкрила потерту сумочку й дістала звідти конверт. — Я подумала, що це дуже дивне місце для конверта, — говорила вона, дивлячись просто в очі Терреллові. — Можливо, я вчинила неправильно, але я відкрила його. Та якби я його не відкрила, як би я довідалась, що там усередині? Можливо, слід було підійти до першого зустрічного офіцера поліції і віддати йому конверт, не відкриваючи. Це було би правильно?

— А що ви знайшли в конверті? — запитав Террелл, уникаючи прямо відповідати старенькій.

— Гроші... багато грошей, — місіс Добі зосереджено дивилась на Террелла. — Щойно зазирнувши досередини і побачивши усі ці гроші, я знала, що не треба було його відкривати. Я зрозуміла, що треба йти саме до вас, а не віддавати його першому ліпшому офіцерові. Так багато грошей — велика спокуса, тим паче, що офіцери поліції далеко не мільйонери.

Террелл відкашлявся.

— Можна мені конверт, місіс Добі? Я напишу вам розписку за нього.

— Мені не потрібна розписка, — сказала жінка, простягаючи йому конверт. — Я просто хочу додому, щоби встигнути з вечерею для містера Добі.