Хочеш жити?

Два

Детектив першої категорії Том Лепські ввалився до кабінету в головному відділі поліції у Парадайз-Сіті, як ввалюється тільки людина зростом під два метри. Напередодні його підвищили з детектива другої категорії. Задля цього підвищення він гарував останні вісімнадцять місяців. Повідомили йому цю новину дуже вчасно, й Лепські встиг улаштувати святкування. Він купив Керрол — свої дружині — орхідею, відвів її у дорогий ресторан, трохи випив і надзвичайно приємно закінчив вечір — Керрол влаштувала йому найкращу ніч із часів їхнього медового місяця.

Високий худючий Лепські славився сталевим поглядом блакитних очей і був колом амбітним та метикуватим, однак його думка про самого себе трохи перевищувала його реальні здобутки.

Сержант Джо Бейґлер — начальник детективного відділку — щойно заступив на ранкову зміну. Завваживши Лепські, він відкинувсь у кріслі й, не приховуючи сарказму, випалив:

— Тепер місто в безпеці. Ти за головного, Томе. А я сходжу перекушу.

Лепські ніколи не помічав сарказму, тож, осмикнувши сорочку, підійшов до столу Бейґлера.

— Не хвилюйтеся, сержанте. Я впораюсь із будь-якою ситуацією. Є якісь новини від Фреда?

Сержант Фред Гесс із відділку вбивств лежав у лікарні зі зламаною ногою. Якби він не був найкращим експертом у відділі, його зламана нога стала б головним приводом для жартів усього управління. Гесс мав шестирічного сина — Фреда Гесса-молодшого, якого весь район називав не інакше, як Монстр із вулиці Малберрі-Авеню, на якій жили Гесси. Малий загнав на дерево кошеня сварливої старої діви, просто щоб познущатися над ним.

Натовп сусідів захоплено спостерігав, як сержант Гесс, не бажаючи мати справу зі старою та відчуваючи власну відповідальність, поліз на дерево за кошеням. Гілка тріснула, і Гесс гепнувся на землю з такою силою, що зламав ногу. Кошеня, звичайно ж, злізло цілком самостійно, а Фред Гесс-молодший стояв над стогнучим батьком, посміхався своєю диявольською посмішкою і запитував, чого зчинилась така колотнеча. Розлючений татусь вже збирався надерти йому вуха, проте малий врятувався швидкою втечею.

— Фред? — вишкірився Бейґлер. — Псує собі репутацію. Медсестри скаржаться на його постійну лайку, але він одужує. Вже за кілька тижнів стоятиме на ногах, і його випишуть.

— Я зателефоную йому, — сказав Лепські. — Не хочу, аби він хвилювався. Якщо знатиме, що я заміняю його, зможе розслабитись.

Бейґлер стривожився.

— Не роби цього. Ми хочемо, щоб він повернувся якнайшвидше. А від твого дзвінка його ще серцевий напад ухопить.

Коли Бейґлер пішов, Лепські озирнувся на детектива другої категорії Макса Джекобі, котрий намагався стримати сміх.

— Ти чув це? — обурено запитав він. — Як гадаєш, Джо заздрить мені?

— А хто ж не заздрить, Томе? Навіть я тобі заздрю.

— Правда? — Лепські був задоволений. — Ну, та... — він знизав плечима. — Що ж, так воно і має бути. Певно, мені треба навчитися жити з цим. Маємо сьогодні щось гаряченьке?

— Анічогісінько. Журнал реєстрації порожній.

Лепські зручніше вмостився на стільці.

— Що мені зараз треба, так це чудове пікантне вбивство... щось із сексуальним мотивом. Поки Фред не у справі, це міг би бути мій шанс, — він запалив сигарету, дивлячись у нікуди. — Я знаю, що Фред не дурень, але ж і я не гірший. Щойно я отримав підвищення, а Керрол вже пиляє мене, щоб я подавався на сержанта. Жінкам ніколи не догодиш, — зітхнув детектив, похитуючи головою. — Пощастило ж тобі, що ти неодружений.

— Чи ж я не знаю... — радісно погодився Джейкобі. — Я створений для свободи!

Лепські похмуро зиркнув на нього.

— Не думай, що я критикую шлюб. У ньому є багато хорошого. Молодий чоловік, як ти, повинен одружитися. Ти...

Його перервав телефонний дзвінок.

— Бачиш? — Лепські самовдоволено усміхнувся. — Щойно я увійшов — і все завертілось. — Він схопив слухавку. — Управління поліції. Детектив першого ступеня Лепські слухає.

Джейкобі сховав посмішку.

— Покличте мені сержанта Бейґлера, — рявкнув чоловічий голос.

— Сержанта Бейґлера немає на місці, — насупившись, відповів Лепські. Який це недоумок вирішив, що краще говорити з Бейґлером, ніж із ним? — Що у вас трапилось?

— Це Гартлі Данваз. Капітан Террелл на місці?

Лепські виструнчився, сидячи на стільці.

Гартлі Данваз був не лише експертом з балістики окружної прокуратури, йому належав розкішний магазин зброї, який до того ж поставляв багатіям будь-яку мислиму мисливську зброю. Цей чоловік приносив місту значний прибуток та ще й був особистим другом начальника Лепські.

— Ні, містере Данваз, шефа ще немає, — відповів Лепські, жалкуючи, що зняв слухавку. — Я можу чимось допомогти?

— Негайно пришли до мене когось тямущого! Мене пограбували! — Данваз говорив роздратовано. — Скажи капітанові Терреллу, що хочу бачити його, коли він повернеться.

— Звичайно, містере Данваз. Я сам приїду, містере Данваз, — сказав Лепські. — Зараз буду, містере Данваз, — і повісив слухавку.

— А це був містер Данваз? — запитав Джейкобі, напустивши серйозний вираз на обличчя.

— Так... у нас проблеми. Телефонуй шефові. У будинок Данваза хтось удерся, — звівшись на ноги, Лепські надто рвучко відсунув стілець, і той із гуркотом упав. — Повідом, що Данваз розлючений і шукає його, а я розбираюсь із ситуацією, — сказавши це, Лепські вийшов.

Гартлі Данваз виявився високим, худорлявим, сутулим чоловіком років так п’ятдесяти п’яти, який усім виглядом випромінював самовпевненість і пихатість чоловіка з мільйонним статком.

— Хто ти, в біса, такий? — суворо запитав він, коли Лепські увійшов до його розкішного офісу, більше схожого на палац. — Де Бейґлер?

Лепські був не в тому настрої, щоб терпіти таке зневажливе ставлення до себе. Можливо, цей недоумок і був великим цабе, але Лепські тепер був детективом першої категорії.

— Я — Лепські, — відповів він своїм фірмовим тоном справжнього копа. — Ви повідомляли про крадіжку?

Данваз скоса зиркнув на нього.

— Ах, так, чув про вас. Террелл приїде?

— Йому повідомили. Якщо тут лише проникнення зі зломом, я зможу впоратись із цим. Шеф зайнятий.

Данваз раптом посміхнувся.

— Ну звісно, — він підвівся на ноги. — Ходіть зі мною.

Вони пройшли великим магазином і подались до складського приміщення.

— Ось тут вони влізли.

Лепські поглянув на маленьке віконце, заґратоване сталевою решіткою. Решітку видерли, і тепер вона бовталась, умурована в цементну основу.

— Сталевий трос, гак і машина, — сказав Лепські. Він подивився крізь вікно на вузьку алею, що вела до паркінгу. — Це було легко. Що вони взяли?

— То ось як вони це зробили! — Тепер Данваз ставився до Лепські з більшою повагою. — Вони взяли одну з моїх найкращих гвинтівок — ручна робота, оснащена оптичним прицілом і глушником, коштує п’ятсот шістдесят доларів.

— Ще щось зникло?

— Коробка з патронами до гвинтівки.

— Де зберігалась гвинтівка?

— Я покажу.

Данваз повів детектива назад до магазину.

— Гвинтівка була у цій вітрині, — сказав Данваз, зупинившись біля вузької скляної коробки на прилавку. — Дістати гвинтівку було не складно. Треба лише зняти скляну кришку. Я не торкався її. Там можуть лишитися відбитки пальців.

— Я пришлю сюди хлопців, містере Данваз, і ми пошукаємо відбитки, — пообіцяв Лепські, але, дивлячись на відполірований до блиску скляний ящик, він розумів, що вся ця тяганина буде марною — той, хто викрав гвинтівку, точно був у рукавичках.

Кілька годин по тому начальник поліції Террелл, сержант Бейґлер і детектив Лепські сиділи за столом у кабінеті Террелла, попиваючи каву.

— Жодних зачіпок, жодних відбитків. Дуже професійна робота, — підсумував Бейґлер, прочитавши звіт Лепські. — Схоже, злочинець знав, що шукає. У магазині була купа інших, дорожчих гвинтівок, він міг обрати будь-яку.

Террелл, кремезний чолов’яга із металевими сірими очима, задумливо почухав своє квадратне підборіддя.

— На прилавку в магазині Данваза багато спортивних гвинтівок, і тільки ця з оптичним прицілом. Чому ж обрали саме її?

Лепські неспокійно совався на стільці.

— Гвинтівка має незвичайний механізм — оснащена оптичним прицілом і глушником. Можливо, хтось зі шпани побачив її у вітрині, от руки й засвербіли. Данваз розповів, що гвинтівку виставили на показ десь із місяць тому.

Террелл кивнув.

— Може, й шпана, та все ж це летальна зброя.

— Я сподіваюсь, що це якийсь малий.

— Якщо так, то методи він використовує професійні, — відказав Бейґлер.

— То й що? — пирхнув Лепські. — Кожен пуцьвірінок, який дивиться телек, розуміє, що треба користуватись рукавичками, і знає, як за допомогою гака висмикнути решітку з вікна.

— Попередьте пресу. Не думаю, що вони чимось допоможуть, але нехай будуть у курсі. Роздайте їм фото гвинтівки, у Данваза воно точно має бути, — наказав Террелл.

Лепські повернувся до свого робочого місця і почав обдзвонювати всіх. Бейґлер продовжив розмову:

— Том може мати рацію. Це могла бути дитина, яка не встояла перед спокусою вкрасти таку гвинтівку.

Террелл замислився. Він пригадав, як сам підлітком щосуботи пообідді приходив до магазину Данваза — тоді ним ще керував батько Гартлі Данваза — і задивлявся на гвинтівку з прицілом, про яку так мріяв. Він марив тією рушницею тижні зо три, а потім вона раптом стала йому геть нецікавою. Можливо, це справді був малий, що мав таку ж нав’язливу мрію, і вирішив не стримуватись.

— Сподіваюсь, що він має рацію, але мені все це не подобається. Це зброя вбивці.

Дін Кей Маккуїн був президентом багатомільйонного концерну «Бляшанки й банки Флориди», який забезпечував тарою усіх фермерів штату. Маккуїн мав понад метр вісімдесят зросту, сиве волосся та жвавий темперамент, не давав спуску ні собі, ні своїм співробітникам, і завжди досягав результатів. Одружений він був тричі, але кожна дружина йшла від нього, не в змозі витримати його запальний характер, його стиль життя та його вимоги.

Маккуїн жив за чітким розкладом. Він підіймався о 07:00, проводив пів години у спортзалі свого розкішного маєтку, розташованого на восьми гектарах квітучого саду, приймав душ о 07:31, снідав о 08:00, до 09:00 віддавав розпорядження, а о 09:03 сідав у свій «роллс-ройс» і їхав до офісу. Цей чіткий порядок дій ніколи не змінювався.

За останні три роки, що Марта Делвін працювала у нього секретаркою, ще ніколи не бувало, щоб шеф запізнився бодай на секунду. І коли цього сонячного літнього ранку він спустився широкими сходами на сніданок, вона, навіть не поглянувши на годинник, знала, що той показує за секунду до 08:00.

Марта Делвін — тридцятишестирічна, висока, похмура, позбавлена внутрішнього шарму жінка, вже чекала на шефа біля накритого для сніданку столу, тримаючи в руках ранкову пошту.

— Доброго ранку, містере Маккуїн, — привіталась вона і поклала листи на стіл.

У відповідь Маккуїн лише кивнув. Він не любив марно розкидати слова. Щойно він сів і розправив серветку, як Токо — його особистий японський П’ятниця — вже налив йому кави, подав омлет і нирки ягняти.

— Є щось цікаве у листах? — запитав Маккуїн після того як, плямкаючи, прикінчив нирки.

— Нічого важливого, — відповіла Марта. — Як завжди, запрошення, — вона зробила паузу, вагаючись, потім продовжила: — Але є одна дивна річ...

Маккуїн, що вже взявся за наступну нирку, насупився.

— Дивна річ? Що ти маєш на увазі?

Марта поклала перед ним половину дешевенького аркуша для нотаток.

— Це було серед листів.

Маккуїн дістав окуляри, надягнув і придивився до аркуша. На ньому великими літерами було написано:

СПОЧИВ ІЗ МИРОМ

о 09:03

КАРАТЕЛЬ

— Що це в біса таке? — роздратовано запитав Маккуїн.

Токо, який стояв позаду Маккуїна, скривився. З голосу господаря він зрозумів, що ранок почався погано.

— Не знаю, — відповіла Марта. — Я подумала, вам варто це побачити.

— Навіщо? — лютував Маккуїн. — Хіба не бачиш, що це написав якийсь божевільний? Не маєш чим зайнятись, окрім як турбувати мене такою дурнею? Це навмисна спроба зіпсувати мій сніданок! — з цими словами він змахнув клаптик паперу на підлогу.

— Пробачте, містере Маккуїн.

Маккуїн розвернувсь у кріслі й тепер спрямував свою лють на Токо.

— Цей тост холодний! Що з тобою сьогодні? Принеси інший!

О 09:03 Маккуїн завершив віддавати розпорядження і, все ще розлючений, вийшов з дому. «Роллс-ройс» уже чекав на нього.

Брент, багатостраждальний водій Маккуїна, тримаючи фуражку під рукою, очікував господаря біля дверцят автомобіля. Марта Делвінь вийшла проводжати Маккуїна і стояла біля нього нагорі велетенських сходів.

— Я повернусь о шостій. Приїде Голлідей. Він сказав, десь о шостій тридцять, але ти ж його знаєш. Він ніколи не може прийти вчасно...

Це були останні слова Діна Маккуїна. Жахливий спогад про наступні кілька секунд переслідуватиме Марту аж до могили. Вона стояла поруч із Маккуїном, дивилась просто на нього, аж раптом його високе чоло перетворилось на брудну мішанину крові й мозку. Маленький шматочок мозку бризнув Марті на обличчя і повільно сповз щокою. Кров заляпала її білу сорочку. Бос важко впав, ударившись об мармурові сходи, його портфель розкрився, й увесь вміст висипався.

Паралізована від жаху, Марта спостерігала, як обважніле тіло Маккуїна покотилось сходами донизу. Відчувши на своєму обличчі щось бридке й слизьке, вона закричала.

Доктор Ловіс, офіцер медичної служби, спустився сходами до вітальні, де на нього чекали Террелл, Бейґлер і Лепські. Лисуватий та веснянкуватий Ловіс був пузатим коротуном, але мав талант, на який Террелл цілковито покладався.

Дзвінок надійшов, щойно Лепські закінчив повідомляти пресу про викрадену гвинтівку. Телефонував Стів Робертс — патрульний поліції, який повідомив, що почув крики з резиденції Маккуїна і пішов перевірити. Після того, що поліцейський розповів далі, Террелл, Бейґлер і Лепські прожогом кинулись вниз до патрульних машин, наказавши Джейкобі повідомити відділок убивств. Історія патрульного не лишала у Террелла жодних сумнівів: трапилось те, чого давно вже не траплялось у Парадайз-Сіті, — вбивство, і не просто вбивство, а вбивство одного з найвпливовіших мешканців міста.

Вони прибули на місце злочину одночасно зі «швидкою», а доктор Ловіс прибув хвилин за п’ять.

Зараз тіло Маккуїна вже було на півдорозі до моргу.

— Як вона? — запитав Террелл.

— Дали їй заспокійливе, — відповів Ловіс. Він щойно спустився сходами і зупинився, щоб перевести подих. — Не тривожте її принаймні двадцять чотири години. Вона напівпритомна.

Після почутих деталей та побаченого тіла Маккуїна Террелл цілковито розумів такий стан секретарки.

— Вже маєте якісь ідеї, доку?

— Потужна гвинтівка. Я зараз повертаюсь на роботу і спробую дістати кулю. Але закладаюсь, що це була модифікована гвинтівка з оптичним прицілом.

Террелл і Бейґлер перезирнулись.

— А кут пострілу?

— Стріляли згори.

Террелл і Ловіс вийшли на терасу. Вони уважно вивчили пейзаж перед будинком.

— Десь звідти, — сказав Ловіс, указавши напрям маленькою товстою рукою. — Я поїхав. Це вже ваш клопіт, — і з цими словами док пішов.

До Террелла підійшов Бейґлер.

Удвох вони уважно вивчали краєвид. Маєток Маккуїна було обсаджено високими каштановими деревами, за деревами тягнулось шосе, а потім трохи далі здіймався багатоповерховий будинок із пласким дахом.

— Стріляти могли звідти, — зауважив Бейґлер.

— Більше немає звідки... озирнись, — сказав Террелл. — Ти ж чув, що сказав Ловіс: модифікована гвинтівка з оптичним прицілом. Це може бути гвинтівка з магазину Данваза.

— Дізнаємось, щойно Ловіс дістане кулю.

— Томе? — Террелл повернувся до Лепські, який стояв, очікуючи розпоряджень. — Візьми стільки людей, скільки треба, і займіться багатоповерхівкою. Перевірте дах і порожні квартири. Якщо порожніх квартир немає, перевірте кожну. Я не маю пояснювати вам, як це робиться.

— Слухаюсь, шефе.

За мить машина із Лепські й чотирма співробітниками відділку вбивств рушила до багатоповерхівки.

— Ходімо, поговоримо із водієм та японцем, — сказав Террелл.

— Поглянь, хто приїхав, — пробурчав Бейґлер.

Із машини, яка щойно під’їхала, саме виходив високий, сивий чоловік. Якось хтось сказав йому, що він схожий на кіноактора Джеймса Стюарта, і відтоді він почав удавати з себе манірного актора. Це був Піт Гамільтон, репортер кримінальної хроніки місцевої газети «Парадайз-Сіті Сан» та місцевого телеканалу.

— Розберися з ним, Джо. Ні слова про гвинтівку. Вдавай дурника, — сказав Террелл самим кутиком рота й пішов до будинку.

Водій Маккуїна не міг нічого розповісти. Він усе ще тремтів від шоку, і Террелл зрозумів, що ставити йому запитання — даремне марнування часу. А ось слуга-японець Токо, який не бачив убивства, був абсолютно незворушний. Він передав Терреллові записку, яку Маккуїн презирливо скинув зі столу. Описав звички і характер господаря. Уся інформація, яку він надав, була практичною і могла допомогти слідству.

Тим часом Бейґлеру не так пощастило з Гамільтоном.

— Слухайте... Я знаю, все трапилось щойно, — нетерпляче торочив Гамільтон, — але ви вже повинні мати якісь зачіпки. Маккуїн не остання людина. Його вбили на замовлення... Як Кеннеді! Хіба не розумієте, що це найбільша новина за останні роки в цьому паршивому місті!

— Розумію, це новина, — сказав Бейґлер, дістаючи жуйку, — але до чого тут Кеннеді? Маккуїн же не президент США.

— Ви поділитесь зі мною інформацією чи ні? — нервував Гамільтон.

— Якби я мав що розповісти, Піте, то вже зробив би це, — заспокійливим тоном відповів Бейґлер. — Наразі нічого не відомо.

— А та гвинтівка з прицілом, викрадена у Данваза, вона може бути зброєю вбивства?

Бейґлер знизав плечима.

— Ти вмієш висувати здогади так само добре, як і я. Ми розглядаємо таку можливість.

— Коли у вас з’явиться щось для мене?

— За кілька годин. Опівдні у штабі поліції відбудеться прес-конференція.

Гамільтон свердлив поглядом Бейґлера, та сержант навіть оком не повів.

— Гаразд... Це все, що ви можете сказати?

— Так.

Гамільтон збіг сходами до машини. Упевнившись, що журналіст поїхав геть, Бейґлер пішов до будинку і побачив, що Террелл вже неабияк просунувся. Він саме стояв, слухаючи розповідь Токо. Коли Токо втомився, інформації у Террелла було більш ніж досить. Лишившись наодинці з Бейґлером, Террелл показав йому записку.

— Бейґлер вивчив її і вилаявся собі під носа.

— Якийсь божевільний.

— Може, й так, а може, лише вдає.

Обоє чоловіків добре знали, що божевільний зі зброєю — найвигадливіший убивця, якого важко загнати в кут.

Бейґлер поклав до пластикового конверта записку, яку отримав від Токо.

— Віднесу це хлопцям у лабораторію, — та на шляху до машини він раптом зупинився. — Гамільтон, як завжди, налаштований вороже. Він здогадується про викрадену гвинтівку. Розголосу нам не уникнути.

— Це зрозуміло.

Террелл сів у машину.

Не минуло й п’яти хвилин, як вони поїхали, і Піт Гамільтон знову з’явився перед будинком. Він поговорив з Токо, привіз свого фотографа, зробив кілька знімків і поїхав із місця подій до того, як два репортери з інших конкуруючих новинних агентств примчали до маєтку вбитого.

Гамільтон встиг до випуску теленовин об 11:00. Фото викраденої гвинтівки, будинку Маккуїна та багатоповерхівки поодалік від маєтку миготіли одне за одним на екрані. Про записку від Карателя Гамільтон теж розповів своїм глядачам.

— Хто цей чоловік? — запитував репортер. — Чи завдасть він іще одного удару?

На узбіччі Четвертого шосе на ґрунтовій дорозі майже за п’ять кілометрів від Парадайз-Сіті розташувався мотель «Ласкаво просимо». У ньому було п’ятнадцять стареньких, пошарпаних кімнат, під кожну з них було відведено ще й окремий гараж, а заправляла усім цим місіс Берта Гарріс, чоловік якої загинув під час корейської війни.

Опасистій і неповороткій Берті було далеко за п’ятдесят. Мотель забезпечував їй прожиття: гроші на харч, як, бувало, примовляла вона. А що Берта, окрім як їсти, нічим більше не займалась, то і мотель її можна було вважати справою прибутковою.

Зазвичай у мотелі зупинялися солодкі парочки, та й то лише на одну ніч. Тому Берта була неабияк здивована і вдячна небесам, коли увечері, напередодні вбивства Маккуїна, біля мотелю зупинився запилюжений «б’юїк» і респектабельний на вигляд індіанець ввічливо поцікавився, чи не міг би він із друзями винайняти у мотелі дві кімнати на тиждень, а можливо, й довше.

Ще більше вдячності Берта відчула, коли постояльці погодились на ціну, не торгуючись. Індіанець з готовністю пристав на всі її умови, і Берта навіть пошкодувала, що не запросила вищу ціну. Крім того, індіанець ще й наперед оплатив за обидві кімнати. Єдине, що трохи спантеличило хазяйку, так це друзі індіанця — ними виявилися білий молодий чоловік і біла молода дівчина, але Берта сказала собі, що це вже її не стосується.

Індіанець записався в журналі реєстрації як Гаррі Лукон, а двох інших вписав як містера та місіс Джек Аллен.

Вони пішли до ресторану, у якому порядкував темношкірий помічник Берти — вісімдесятип’ятирічний Сем, якому, попри свій вік, ще вдавалось підтримувати задовільну чистоту в кімнатах і готувати сякі-такі нудні страви, коли про це просила Берта, а траплялось таке вкрай рідко. З’ївши по перегрітому гамбургеру і по шматку недопеченого яблучного пирога, заливши це все рутбіром, троє пожильців пішли до своїх кімнат, і Берта забула про них.

О 22:00 інші гості Берти — троє підстаркуватих комівояжерів — пішли спати. У мотелі стало тихо. Пок Тоголо постукав у двері Чакової кімнати. Двоє чоловіків про щось перешіптувались, і Меґ даремно намагалась розчути, про що вони говорили. Чак наказав дівчині лягати спати, а сам вирушив із Поком до Парадайз-Сіті.

З того, як впевнено Пок керував «б’юїком», коли вони в’їхали у місто, Чак зрозумів, що індіанець знає Парадайз-Сіті, як своїх п’ять пальців. Вони кілька разів об’їхали навкруг торгового кварталу, доки Пок роз’яснював подальший план дій.

Індіанець усе організував. Під заднім сидінням лежали металевий гак і довгий сталевий трос. Зірвати решітку, що захищала складське вікно зброярні, було дитячою забавкою.

Доки Чак, обливаючись потом, напружено слідкував за темним провулком, Пок проліз через вікно усередину. Десь за хвилину він уже передав Чакові гвинтівку, оптичний приціл і коробочку з глушником. Усе це Чак склав під сидінням у машині.

Вони поїхали назад до мотелю.

— Лягай спати, — наказав Пок, коли вони зупинились перед вікнами Чакової кімнати. — Не кажи їй ані слова. Зрозумів?

Чак вийшов із машини.

— Що ти збираєшся робити?

— Дізнаєшся, — тихо відповів Пок і поїхав у темряву.

Коли Чак повернувся, Меґ уже лежала в ліжку, але не спала, а знервована очікувала його.

— Де ви були? — запитала дівчина, доки він роздягався.

Чак прослизнув під ковдру до Меґ і поліз обійматись.

— Де ви були? — повторила вона, відбиваючись від Чака. — Не торкайся мене. Ти свиня, навіть не помився! Ти навіть зуби не почистив!

— Плювати! — тільки й відповів Чак і силою вклав її на спину.

Вони проспали до 09:50. Підігріваючи каву, Меґ побачила у вікно, як Пок приїхав і поставив машину в гараж.

— Його не було всю ніч? — запитала вона, розливаючи каву в чашки.

— Чого б тобі не спитати у нього? — буркнув Чак.

Меґ прикусила язика.

Пізніше, поки Чак голився і приймав душ, Меґ дивилась рекламу по телеку.

Намилюючись, Чак все міркував про Пока. Йому не йшла з голови рушниця. Індіанця не було всю ніч. Буде три вбивства, говорив він. Чак тривожився, чи індіанець, бува, вже не використав рушницю.

Чак заходився розчісуватись, коли у телевізорі з’явився Піт Гамільтон і повідомив про вбивство Маккуіна. Він саме говорив про записку, яку отримав убитий, коли Чак вийшов із душової.

— Послухай це, — схвильовано сказала Меґ.

— Тож просто серед нас з’явився вбивця... можливо, божевільний убивця, — говорив Гамільтон. — Чоловік, який називає себе Карателем. Який у нього мотив? Чи вбиватиме він ще? Минулої ночі з добре усім відомого магазину зброї «Гвинтівки Данваза» викрали потужну гвинтівку з оптичним прицілом. Чи стала викрадена гвинтівка зброєю, яка вбила Маккуїна? Ось фото гвинтівки, оснащеної оптичним прицілом і глушником. — Картинка на екрані змінилась на знімок рушниці — й Чак затремтів.

Гамільтон продовжував:

— Уважно подивіться на це фото. Якщо ви раніше бачили цю гвинтівку, або ж бачили когось із такою гвинтівкою, негайно повідомте поліцію. Дін Кей Маккуїн був одним із найвідоміших мешканців нашого міста. Він...

Чак вимкнув телевізор.

— Та кому він треба? — сказав Чак байдужим тоном. — Ходімо, подивимось місто.

Меґ не відводила від Чака проникливих очей. Він зблід, на чолі виступили краплини поту, очі бігають. Дівчина відчула, як спиною пробіг неприємний холодок.

— У чому справа?

Чак надягнув сорочку.

— У чому? Та ні в чому! Хіба ти не хочеш подивитись місто?

— Це вбивство... Цей чоловік... Каратель... Це ж ніяк не пов’язано з нами, правда, Чаку?

Чак натягнув штани.

— Ти геть збожеволіла? Як це може бути пов’язано з нами?

Чак уникав погляду Меґ.

— Тоді чому в тебе такий вигляд? Ми все ж якось пов’язані з цим! Чому його не було всю ніч? Звідки візьмуться усі ті гроші, які він нам пообіцяв?

Чак знав, що настав критичний момент. Це була ситуація, коли треба прийняти рішення — зараз або ніколи.

— Ну що ж! — оскаженіло викрикнув Чак. — Збирай свої речі! Тебе попереджали! Тобі казали не ставити запитань. Тепер забирайся! Давай! Пакуй свої чортові лахи! Забирайся!

Меґ зіщулилась і безсильно простягнула до Чака свої руки.

— Ні! Ходімо зі мною, Чаку! Він недобрий! Я знаю це! Ходімо зі мною!

— Ти чула, що я сказав! Пакуй речі! Геть!

Дівчина сіла на розстелене ліжко, опустивши голову на руки.

— Я не можу бути одна, Чаку... Гаразд, забули. Більше жодних запитань. Я не хочу йти.

У своїй кімнаті, притиснувши вухо до тонкої перегородки дерев’яної стіни, Пок Тоголо слухав усе, що відбувалось між парою.

Чак знав, що вже переміг, але саме зараз був слушний час, щоб раз і назавжди втовкмачити їй це у голову.

— Ти мені остогидла, — сказав він. — Я можу знайти собі купу дівок. Краще вшивайся. Давай, збирай речі!

Меґ ледь не вила з відчаю.

— Будь ласка, Чаку. Я більше не ставитиму жодних запитань. Лише дозволь лишитись із тобою.

Чак пройшовся кімнатою, вдаючи, що сумнівається.

— Я маю поговорити з Поком. Він повинен дізнатись про те, що сталось. Я думаю, тобі краще забиратись звідси під три чорти.

Меґ підскочила і схопила його за руку.

— Ні, не кажи йому нічого. Я обіцяю! Я клянусь, я більше нічого не питатиму! Я робитиму все, що ти скажеш! Обіцяю!

Чак зробив вигляд, що вагається, а потім кивнув.

— Гаразд. Я забуду про це. Ходімо, подивимось місто, га?

— Так, — тепер погляд її був переповнений вдячністю. — Так, із задоволенням.

— Запитаю в Пока, чи можна нам узяти машину.

У Меґ одразу ж знову почалась паніка.

— Ти ж не розкажеш йому... не скажеш йому нічого?

Чак зловтішно посміхнувся. Приниження Меґ неабияк тішили його власне его.

— Я не скажу йому, — короткі спітнілі пальці Чака взяли дівчину за підборіддя і стиснули його з такою силою, що вона аж поморщилась від болю. — Але пам’ятай, лялю, це твій останній шанс.

Чак вийшов із кімнати і постукав до Пока. Індіанець впустив його. Коли Пок зачиняв двері, двоє чоловіків якийсь час просто дивились одне на одного.

— Я усе чув, — заговорив Пок. — Ти зробив усе правильно. Відвези її машиною на пляж. Займи її чимось. Я посплю. — Із кишені штанів індіанець дістав чек на двадцять доларів. — Візьми це... нехай заспокоїться. — Він трохи помовчав. Його чорні блискучі очі уважно вивчали обличчя Чака. — Ти будеш потрібен мені сьогодні вночі. Ми вирушаємо звідси о 23:00.

Чак застиг на місці, у горлі йому пересохло.

— Друге вбивство?

Пок кивнув.

Чак відвів погляд убік і промовив:

— Із першим ти впорався самостійно. Навіщо тобі я?

— Цього разу ти мені потрібен, — відказав індіанець. — А поки відвези дівчину на пляж, нехай розважиться.

Чак кивнув і трохи невпевнено вийшов із кімнати.

Пок зачинив за ним двері й замкнув їх на засув. Він почекав, доки Чак і Меґ взяли «б’юїк» і поїхали геть, потім підійшов до ліжка, підняв матрац і дістав зі сховку гвинтівку. Вмостившись на краєчку ліжка, індіанець заходився чистити її.

Коли Террелл закінчив зі звітами, що назбирались на його столі від ранку, вже перевалило за 14:00. Розбиратись із вхідними дзвінками він доручив сержантові Бейґлеру. Історія, яку Гамільтон повідав з телеекранів, спричинила вибух у місті, й відтоді телефони у відділку дзвонили безупинно. Розпещених міських багатіїв дуже схвилювало вбивство Маккуїна. До поліцейських вони ставились, як до власних слуг, і були переконані, що управління поліції було створено виключно для їхнього захисту. Що робить поліція, аби знайти цього божевільного? Розлючено, верескливо, а часом навіть сльозливо запитували вони. Хіба в поліції не розуміють, що цей чоловік може вбити знову? Що вже зробили, аби запобігти такому?

Бейґлер, не виймаючи сигарету з рота і весь час тримаючи склянку з кавою біля себе, відповідав на всі ці дзвінки своїм флегматичним, заспокійливим тоном.

Хор різноманітних голосів молотив у його барабанну перетинку, а Бейґлер думав про те, якого галасу наробив Гамільтон, і йому аж свербіло дати тому репортерові добрячого копняка.

Мер Парадайз-Сіті Лоусон Гедлі був людиною розсудливою. Він одразу ж зв’язався з Терреллом.

— Можливо, вбивця псих, — повідомив йому Террелл, — а можливо, лише вдає. Доки не зберу більше інформації, не можу надати повну картину. Я закінчу зі звітами близько 15:00. Якщо хочеш, приєднуйся, Лоусоне, буду радий бачити.

— Я буду, Френку. Погано, що цей клятий Гамільтон здійняв паніку до того, як ми дізнались якісь подробиці. Я зайду.

О 15:00 Террелл, Гедлі та Бейґлер сиділи за столом у кабінеті начальника поліції.

— Гвинтівку, якою було скоєне вбивство, викрали з магазину Данваза минулої ночі, — розповів Террелл. — Це підтвердив звіт балістів. Убивця здійснив постріл з багатоповерхівки «Коннот», з тераси пентхауса. Як вам відомо, пентхаус цей належить Томові Девісу, і, як вам відомо, він зараз у відпустці десь у Європі. Його немає вже три місяці, й схоже, вбивця про це знав. Ліфт підіймається з підземної парковки прямісінько у квартиру. З правильним інструментом не важко підняти кабіну ліфта в квартиру. Це було просто. Вбивця заїхав у гараж, піднявся до пентхауса, вийшов на терасу й чекав, доки з’явиться Маккуїн. Швейцар у «Конноті» приходить на роботу десь о 06:00. Я сказав би, що вбивця приїхав уночі й чекав. О 09:30 у швейцара сніданок, тож між 09:30 та 10:15 за будинком ніхто не стежить. Саме тоді вбивця забрався з квартири.

Гедлі пригладив рукою рідке волосся.

— Звучить так, наче цей чоловік ретельно все спланував і спланував дуже давно.

— Можливо, або ж він просто дуже добре знав щоденний розклад Маккуїна і робочі години швейцарів. Я схиляюсь до думки, що йому було відомо, коли слід вистрелити і коли слід піти, та, звичайно ж, він знав, що Девіс поїхав.

— То він місцевий?

— Схоже на те.

Гедлі занепокоєно посовався.

— Що ще маєте?

— Є ще ця записка... дивна річ. Це попередження. Її прислали минулої ночі. Цього я не розумію. Він попереджав Маккуїна, що збирається його вбити. Але навіщо?

— Йому потрібен розголос, — припустив Бейґлер. — І він точно отримав те, що хотів.

— Що ж, маєш рацію, він його отримав сповна. Хлопці з лабораторії перевірили записку. Жодних відбитків, написана кульковою ручкою, папір можна знайти у будь-якому дешевому магазині. В нас не лишилося нічого, окрім самого послання, — Террелл дістав записку і передав її Гедлі. — Як бачите, написано нерівними друкованими літерами. Важлива річ — час, вказаний у записці, — 09:03. Вбивця мав внутрішню інформацію про звички вбитого. Він, певно, знав, що Маккуїн помішаний на пунктуальності. Йому було відомо, що Маккуїн завжди виходить з дому о 09:03. Наскільки мені вдалося з’ясувати, єдині люди, які знали його точний розклад, — це Маккуїнова секретарка, його шофер та слуга. Вони не причетні. Я в цьому впевнений. Можливо, Маккуїн вихвалявся серед друзів своєю пунктуальністю. Треба це перевірити. Маємо всі підстави вважати, що вбивця живе у місті, або ж колись жив і багато знає про звички його мешканців: він знав, що Девіс поїхав, знав, о котрій у швейцара сніданок, і знав, що Маккуїн завжди виходить з будинку рівно о 09:03. Це підказка, але незначна. Не розповідатиму вам про Маккуїна. Його не надто любили, він мав багато ворогів у бізнесі. Але мене радше грець хопить, ніж я повірю, що котрась із бізнес-корпорацій влаштувала полювання на Маккуїна, хоча я можу й помилятись. Ця записка може бути лише прикриттям, але маю чуття, що це не так. Інтуїція підказує, що ми маємо справу з божевільним, який затаїв на когось образу, він живе десь тут, і ми про нього ще почуємо.

Гедлі уважно все це вислухав, а потім запитав:

— То який наступний крок?

Террелл нахилився, склавши руки на столі.

— Суто між нами — якби ж я знав. Немає такого кроку, який нам треба було б невідкладно зробити. Звичайно, ми звітуємо, працюємо над ситуацією, проводимо розслідування і таке інше, але ми майже нічого не можемо зробити. Ми показуватимемо на широкий загал фото гвинтівки, копатимемось у житті Маккуїна, опитаємо його друзів, але не думаю, що значно просунемось. Убивства без очевидного мотиву, як це, — глухий кут. Ми маємо чекати і сподіватись, що це вбивство стане єдиним.

Гедлі напружився.

— Уважаєш, цей чоловік може вбити знову?

— А сам як думаєш? Сподіваюсь, що ні. Ми розглянемо усі можливі варіанти. Ми перевіримо усіх, хто колись сварився з Маккуїном, а таких чимало. Ми дізнаємось, кого він міг аж так сильно образити... можливо, когось зі співробітників. Якщо маєш якісь здогадки, Лоусоне, саме час поділитися ними.

Гедлі роздушив сигарету в попільничці й підвівся.

— Ні, не маю. Я розумію позицію поліції. Все гаразд, продовжуйте робити все можливе, Френку. Я повернусь у свій офіс і спробую допомогти зі свого боку. Це найменше, що я можу зробити.

Коли мер пішов, Террелл допив каву, закурив люльку та звернувся до Бейґлера:

— До роботи, Джо. Маємо багато справ. Залучи всіх. Не думаю, що вони знайдуть щось корисне, але треба щось робити.

— Так, — Бейґлер підвівся. — Думаєш, будуть ще вбивства?

— Сподіваюсь, що ні.

— А я думаю, що будуть. Серед нас божевільний, — похитав головою Бейґлер. — Пощастило ж Фредові. Я б теж зараз не відмовився полежати в госпіталі зі зламаною ногою.

— Він припуститься помилки... вони завжди помиляються, — сказав Террелл, та голос його звучав не надто переконливо.

— Але коли?

— Це слушне запитання — коли.

Вони перезирнулись, і Бейґлер пішов у кабінет детективів — роздавати завдання своїм людям.

Лепські знав, що о цій порі увечері сусіди зазвичай працюють у саду: хтось труїть дустом тлю, а хтось стриже газон; тож він вирішив улаштувати видовищну появу, яка підняла б на вуха всю околицю.

Його машина летіла вулицею на швидкості вісімдесят кілометрів на годину. Під’їхавши до хвіртки, Лепські різко витиснув педаль гальм, й автівка зі страшним скреготом зупинилась, а він ледь не вилетів крізь вітрове скло. Якщо вже на те пішло, Лепські був хвальком, але цього разу і сам подумав, що така раптова зупинка була аж надто видовищною для його власної безпеки. Розуміючи, що сусіди покинули свої справи й здивовано витріщаються на нього, Лепські грюкнув дверцятами і, важко ступаючи, пішов садовою доріжкою до будинку. Вставляючи ключа у шпарину, він подумав, що вистава вдалася на славу. Усім сусідам, що жили нижче вулицею, дружина вже розповіла про підвищення Лепські. Тепер треба було показати цим домосідам, як працюють детективи першої категорії.

Та як не прикро, вхідні двері Лепські намагався відкрити ключем від автомобіля. Якби ж то він влетів у будинок, грюкнувши дверима, його вражаюча поява ще довго була б у сусідів на вустах, але та розпачлива метушня із замком, доки він зрозумів, що взяв не той ключ, зіпсувала весь ефект.

Щойно він, лаючись, намацав правильний ключ, вхідні двері рвучко розчахнулись.

— Обов’язково так гасати? — розлючено запитала Керрол Лепські. — Невже не розумієш, що подаєш поганий приклад?

Лепські незграбно проштовхнувся повз неї, торохнув непіддатливими дверима й попрямував до ванної.

— Я зараз лусну, якщо не віділлю, — оповістив він.

Керрол зітхнула. Це була двадцятисемирічна, висока, темноволоса красуня із залізним характером. До того, як вийти заміж за Лепські, вона працювала в «Американ Експресе Компані» в Маямі: спілкувалась із багатіями, вела їхні справами, роздавала їм поради. Ця робота зробила її впевненою та рішучою.

Свого чоловіка Керрол вважала найрозумнішим детективом в управлінні. Вона планувала, що за шість, нехай сім років він стане начальником поліції. Цього вона йому, звісно, не казала, але справно пиляла Лепські від одного підвищення до наступного. Зараз він уже був детективом першої категорії, наступний крок — звання сержанта.

Лепські вийшов з ванної, драматично витираючи з обличчя уявний піт.

— Давай чогось вип’ємо, — сказав він, упавши в крісло. — Маю лише п’ять хвилин... заїхав переодягнутись.

— Якщо тобі знову на службу, Лепські, то пити не можна! Принесу тобі «коли».

— До біса, я хочу випити — велику склянку віскі й льоду побільше!

Дружина пішла до кухні й повернулася з великою «колою», в якій плавало повно льоду.

— Чого ти такий знервований? — запитала вона, сівши на бильце крісла.

— Я? І зовсім я не знервований! Чого ти вирішила, що я знервований? — Він випив половину коли й скривився. — Можна долити сюди хоч ковток скотчу?

— Ні! Ти поводишся і виглядаєш знервовано. Я, між іншим, теж уся на нервах. Я не відривалася від телевізора. Цей убивця... Каратель.... Що відбувається?

— Це якийсь божевільний. Не повинен тобі цього казати, але тепер цей пришелепкуватий — наш найбільший головний біль. Тільки послухай, Керрол, нікому ані слова! Я знаю, твої подружки-мегери сподіваються отримати від тебе новини з перших уст, але не розповідай їм нічого!

— Та ж нема чого розповідати, правда? Навіть дитина розуміє, що цей убивця божевільний. Що коїться? Ви вже знайшли його?

Лепські глухо загиготів.

— Ще ні. Я всю ніч проводитиму кляті допити. Безглузда рутина. Місто налякане. Ми маємо робити вигляд, що працюємо, але це лише марна трата часу, тільки не кажи про це нікому.

— Я маю зачіпку, Лепські, — відчуваючи, що її чоловік потрапив у глухий кут, Керрол була готова підштовхнути його до наступного підвищення. — Щойно побачивши вранці по телевізору Гамільтона, я пішла провідати Мегітабель Бессінджер. Я впевнена, якщо комусь і під силу розгадати цю справу, то тільки їй.

Від напруги Лепські навіть розстібнув ґудзик на комірі.

— Тій старій шарлатанці? Ти збожеволіла! Слухай, люба, принеси мені чисту сорочку. Мене не буде всю ніч. Не зробиш мені кілька сандвічів? Що у нас в холодильнику? Ще лишилась яловичина?

— Послухай мене, Лепські, — рішуче провадила своє Керрол. — Мегітабель, може, й стара, але вона не шарлатанка. Вона має силу. Я сказала їй, як це важливо для тебе і...

— Стривай-но! — Лепські напружився, обличчям його промайнула підозра. — Ти віддала їй моє віскі? — Підскочивши на ноги, чоловік кинувся до бару. Пляшка шотландського віскі «Катті Сарк» зникла. Він розвернувся й сердито поглянув на дружину. — Ти віддала цій пропитій старій карзі моє віскі!

— Мегітабель не пропита стара карга! Звичайно, вона може іноді хильнути, і так, я віддала їй твоє віскі, але, знаєш, Лепські, думаю, ти забагато п’єш.

Лепські послабив краватку.

— Скільки я п’ю — не твоя справа! Ти думаєш...

— Заспокойся! Я хочу, щоб ти вислухав! — Керрол підвищила голос.

— Ну звісно ж, звісно ж, — Лепські куйовдив пальцями волосся. — Можеш навіть не розповідати. — Він зняв краватку і почав м’яти її у руках. — Ти пішла до неї, і за пляшку мого найкращого віскі вона витягла свою кляту магічну кулю і сказала тобі, хто вколошкав Маккуїна... Правда?

Керрол знизала плечима.

— Саме це вона й зробила. Це може стати твоїм швидким проривом. Мегітабель побачила в кришталевій кулі вбивцю.

Лепські видав звук, схожий на гудіння пневматичної дрелі, жбурнув краватку на підлогу й почав тупцяти по ній.

— Не влаштовуй сцен, — холодно сказала Керрол. — Часом мені здається, що ти просто розпещене дитя.

Лепські заплющив очі й врешті зміг опанувати себе.

— Гаразд... Можливо, ти таки маєш рацію. Нехай... тепер давай забудемо про Мегітабель. Ти ж приготуєш мені кілька сандвічів? Краще з яловичиною, якщо ще лишилась.

— Ти забагато думаєш про їжу, — відрізала Керрол. — Можеш, будь ласка, послухати уважно? Мегітабель бачила цього чоловіка! Він індіанець. Одягнений у сорочку з квітковим орнаментом, а з ним ще двоє — хлопець і дівчина, але їх вона не змогла чітко розгледіти.

— Та невже? — глузливо запитав Лепські. — Чомусь мене це не дивує. Щойно та стара п’яничка дістається до пляшки, вона вже нічого не бачить чітко, — він підвівся. — Я піду поголюсь і зміню сорочку. Приготуєш сандвічі до того часу?

Керрол сплеснула руками. Бували моменти — і зараз був саме один із таких, — коли вона влаштовувала драми, не гірше за Лепські.

— Ідіоте! Хіба ти не бачиш, що це зачіпка? Головна зачіпка! — гнівалась вона. — Чому ти такий вузьколобий? Я знаю, що Мегітабель стара, але вона має силу, вона — медіум.

— І це мене ти називаєш ідіотом? — запитав Лепські, стримуючи себе.

— Ти чув, що я сказала? — Керрол шаленіла, очі її кресали блискавки.

— Я чув, що ти назвала мене ідіотом, — відповів Лепські. — Я пішов переодягатись. Якщо лишилась яловичина, не відмовлюсь від сандвічів, — з цими словами він поплентався до спальні.

Коли поголений, бадьорий після душу Лепські вийшов зі спальні в чистій сорочці, Керрол вже чекала з пакунком сандвічів.

— З яловичиною? — перепитав він.

— О господи! Так!

— З гірчицею?

— Так.

Лепські посміхнувся.

— Скоро побачимося, люба. Просто забудь про ту п’яничку, — він чмокнув Керрол у щічку й побіг до машини.

На нього чекала виснажлива нічка: обійти вулиці, ставлячи запитання, навідати нічні клуби, до яких ходив Маккуїн, щоб разом з іншими детективами зрозуміти причину події, яка так налякала жителів Парадайз-Сіті. Страх накрив місто, ніби ядерний вибух.