Хочеш жити?

Чотири

Новина про те, що містом, у якому зледащілих багатіїв більше, ніж у самому Монте-Карло, розгулює вбивця, одразу опинилася на перших шпальтах усіх світових газет. Закордонні кореспонденти, репортери незалежного телебачення та їм подібні злітались до Парадайз-Сіті, наче стерв’ятники. Вони заполонили кожен готель, кожен мотель, а коли вільні місця закінчилися, почали напинати намети.

Усі вони ганялися за одним чоловіком — швейцаром Джеком Андерсом, який допоки був єдиним, хто хоч краєм ока бачив Карателя. Але, перш ніж вони встигли дістатися до нього, Андерс зник, мов крізь землю провалився. Під час короткої розмови з директором готелю «Плаза-Біч» мерові Гедлі вдалося переконати його, що Андерсові краще на якийсь час забратися подалі з міста, до свого брата, який жив у Далласі. Андерс був достатньо розумним, щоб правильно оцінити ситуацію. Старі зморшкуваті багатії вже не будуть такими приязними до нього, якщо він з’явиться на телебаченні. Красуватись у світлі рамп — їхня прерогатива, а не якогось швейцара.

Перед тим, як Андерса таємно вивезли з міста, сержант Бейґлер і начальник поліції Террелл, у присутності мера Гедлі, допитали його.

Бейґлер знав, що має справу зі старим солдатом, який мав гострий розум і спостереженням якого можна довіряти. Він знав, що Андерс не вдаватиметься до перебільшень, щоб додати ваги своїй персоні, як це зробили би багато людей на його місці. Сержант був певен: свідчення Андерса будуть достовірними.

— Не поспішай, Джеку, — почав Бейґлер. — Давай повторимо все ще раз. — Він поглянув у свої нотатки. — Місіс Бровлер завжди виходила з готелю о 09:45, правильно?

Андерс кивнув.

— Це був її постійний розпорядок?

Андерс знову кивнув.

— Цей розпорядок... як давно вона його притримувалась?

— Відтоді, як оселилась у нас — десь п’ять років.

— Місіс Бровлер була добре відомою особою. Ви могли би сказати, що вона була ексцентричною, правильно?

— Саме такою вона й була, правильно.

— Тож багато людей могли знати, що з готелю вона вийде саме у цей час.

— Так.

— Гаразд, Джеку. З цим ми розібрались. Давай перейдемо до пострілу. Ти говорив із нею, коли це сталось. Повторімо все ще раз.

— Як я вже говорив, я побачив рану на її голові, а з того, як вона впала, зрозумів, що стріляли з рушниці високошвидкісною кулею, — розповідав Андерс. — Я озирнувся. Було лише одне чи два місця, де міг заховатися снайпер, але найзручнішим місцем був дах нічного клубу «Пелота». Я поглянув у той бік і побачив убивцю.

— Тепер повільніше, — попрохав Бейґлер. — Ти вже говорив нам, що встиг помітити вбивцю. Давай про це трохи докладніше. Я не прошу тебе називати конкретні факти. Я хочу почути твоє загальне враження. Розумієш? Не переймайся тим, правильне воно чи хибне. Просто поділись своїм враженням.

Андерс на хвилю замислився.

— Я побачив рух. Я не розгледів чоловіка. Був лише рух. Через цей рух я зрозумів, що там, на даху, людина. З того, як швидко цей чоловік зник з очей, я зробив висновок, що це і був снайпер, тож я кинувся за ним.

— Це не те, про що я тебе запитую, — терпляче втрутився Бейґлер. — Ти вже це розповідав. Ти побачив рух і зрозумів, що на даху є чоловік. Гаразд, але я прошу тебе описати враження від того чоловіка.

Андерс нервово поглянув на Террелла і Гедлі, потім погляд його повернуся до Бейґлера.

— Я розповідаю вам факти.

— Всі твої факти у мене тут, — поплескав по своєму записникові Бейґлер. — Тепер я хочу, щоб ти описав того стрільця. Ти помітив, як чоловік сховався за стіною. Він був білий чи кольоровий? Не думай про це. Просто опиши своє враження. Мені насрати, правильне воно чи ні. Він був білий чи кольоровий?

— Кольоровий, — від своїх слів Андерс підскочив і похитав головою. — Не знаю, чому сказав це. Я не знаю. Я бачив лише рух. Кажу вам, я не бачив його.

— Але у тебе склалось таке враження, що він кольоровий?

— Не знаю. Так... напевно. Він міг бути просто засмаглим. Не можу заприсягнутись. Мені просто здається, що в нього була темна шкіра.

— У що він був одягнений?

Андерс розхвилювався.

— Звідкіля мені знати. Я ж кажу...

— На ньому була чорна сорочка, біла сорочка чи кольорова сорочка?

— Можливо, кольорова. — Андерс потер своє спітніле чоло. — Я намагаюсь допомогти, але не хочу, щоб ви фальшували мої свідчення.

Бейґлер покосився на Террелла, той кивнув.

— Гаразд, Джеку, дякуємо, — сказав він. — Ти допоміг, — і допит завершили.

Коли Андерс пішов, Гедлі запитав:

— І це, по-вашому, допомогло? Ви практично вмовили його дати неправдиві свідчення!

— Андерс має натренований розум, — спокійно заперечив Террелл. — Він мав вражаючі досягнення на військовій службі. Я більше довіряю його загальним враженням, ніж так званим вагомим доказам звичайних свідків. Андерс дуже допоміг.

Гедлі знизав плечима й підвівся.

— Три вбивства! А що в нас є? Нічого!

— Можеш так думати, але я переконаний у зворотньому, — заперечив Террелл. — Бач, Лоусоне, ти не розумієш роботу поліції. Вже зараз ми маємо одну конкретну й одну абстрактну зачіпки. Ми вже знаємо, що цей чоловік працює не один. Хтось випустив повітря з шини Ріддла, щоби вбивця дістався до Ліси Мендози, поки вона була наодинці. Хтось причепив бірку до нашийника собаки місіс Бровлер. А отже, у нашого вбивці є помічник. Тепер ми маємо підказку, що він може бути кольоровим. Ти кажеш, що в нас нічого немає, та я не згоден.

— Але яке все це має значення? — запитав Гедлі. — Цей божевільний...

— Заспокойся, Лоусоне. Ходімо зі мною, — Террелл підвівся, узяв Гедлі під руку й повів його далі коридором до кабінету детективів. Кожен стіл у ньому був зайнятий. Кожен детектив говорив зі свідком, який або бачив, як застрелили місіс Данк Бровлер, або чув щось про вбивство Маккуїна, або знав щось про Ріддла та його коханку. Це переважно були завзяті, суспільно активні громадяни, які бажали поділитись інформацією, більша частина якої була нічого не вартою, та все ж хтось із них міг наблизити поліцію до Карателя. Черга із цих людей простягалася коридором, тягнулася сходами і закінчувалась аж на вулиці.

— Один, а можливо, й кілька з цих людей, — прокоментував Террелл, — можуть дати нам нові зачіпки. Ось це і є робота поліції, Лоусоне. Рано чи пізно ми його зловимо.

— А тим часом він може вбити ще.

— Рано чи пізно він помилиться. Вони всі помиляються.

— То що мені говорити пресі?

— Що ми продовжуємо розслідування. Більше нічого їм не кажи, — відповів Террелл. — Це важливо. Якщо хочеш знайти цапа-відбувайла, нехай це буду я. Та скажи, що ми робимо все можливе.

Гедлі кивнув і спустився сходами, оминаючи довгу чергу людей, які, пітніючи, терпляче чекали біля відділку, й попрямував до репортерів.

Террелл повернувся до свого кабінету, де на нього вже чекав Бейґлер. Двоє чоловіків перезирнулися.

— Що ж, тепер, коли мер пішов, давай подивмось, що у нас є, — сказав Террелл, сідаючи за стіл. Він дістав аркуш із нотатками, які робив, виписуючи інформацію зі звітів своїх підлеглих. — Спробуємо отримати картину, нехай не цілісну, але бодай щось. Я все ще шукаю мотив. Троє жертв були першокласними гравцями в бридж і належали до «Клубу П’ятдесят». — Террелл відірвався від своїх нотаток. — Що нам відомо про «Клуб П’ятдесят»?

Бейґлер знав Парадайз-Сіті значно краще, ніж Террелл, і останньому це було добре відомо. Варто було лише запитати у Бейґлера щось про місто — і він без вагань давав точну відповідь.

— «Клуб П’ятдесят»? Найбільші сноби. Членів клубу обирають особисто. Вступний внесок становить п’ятнадцять тисяч доларів, а членські внески удвічі більші. Якщо тебе обрали, вважай, ти на вершині еліти Парадайз-Сіті, але для цього ще треба грати у бридж на професійному рівні.

— Маккуїн, Ріддл та місіс Бровлер були членами цього клубу... Це може щось означати... А може не означати нічого. Треба поговорити з кимось із клубу. Цілком можливо, що мотив криється в цьому. Ще одна річ видається мені цікавою, а саме те, що вбивця знав, як живуть його жертви. Він знав, що місіс Бровлер вийде з готелю о 09:45. Знав, що Маккуїн іде з дому о 09:03, і знав, що Ліса Мендоза буде в бунґало увечері в п’ятницю. Це схоже на певний шаблон. Наш убивця місцевий.

Бейґлер кивнув.

— Тож ми шукаємо чоловіка, який володіє інформацією про особисте життя жертв. Це може бути хтось із працівників клубу. Я відправлю своїх хлопців до тих людей, кого назвав Ріддл, перш ніж кинувся зі скелі.

Террелл дістав свою люльку.

— Як думаєш, Джо, це може бути кольоровий?

— Можу лише здогадуватись, як і ти, але Андерс, схоже, думає, що було саме так.

Задзвонив телефон. Террелл схопив слухавку, вислухав, невдоволено щось пробурчав, а тоді сказав: «Добре... Дякую...Так, передайте мені звіт», — і поклав слухавку.

— Це був Мелвілл. Вони перевірили гвинтівку. З неї застрелили Маккуїна і місіс Бровлер. Відбитків, звісно ж, не лишилось. Данваз упізнав гвинтівку. Та нам це нічого не дає.

— Але ж тепер у цього виродка немає рушниці, — зауважив Бейґлер.

— Ніщо не завадить йому вкрасти іншу, хіба ні? — запитав у відповідь Террелл і розпалив люльку.

Якщо й була одна річ, яку Лепські ненавидів найбільше серед усіх речей, які він ненавидів, то це збирати свідчення і писати звіти. Він був переконаний, що кожного, хто добровільно зголошується прийти надати свідчення, треба відправляти додому як розумово відсталого. Але Лепські приймав той факт, що це була робота поліції. Коли йому вдавалось уникнути її, він уникав, але коли він мусив виконувати її, а зараз був саме такий випадок, йому вдавалося справлятись із цим і стримувати свій запальний характер. Саме зараз він із відчаєм дивився, як збільшується черга людей, котрі так завзято хотіли дати свідчення.

За сусіднім столом сидів Макс Джейкобі. Він щойно закінчив із балакучим старим, який бачив, як померла місіс Данк Бровлер. Все, про що міг говорити старигань, так це про штучні фрукти на її капелюхові. Він усе намагався переконати Джейкобі, що вбивця вороже ставився до тих фруктів на капелюхові. Зрештою, він дістав Джейкобі, як Лепські дістала стара леді, що весь час торочила йому про милу собачку місіс Данк Бровлер, яка бачила вбивцю, і в поліції обов’язково повинні якось це використати.

Двоє чоловіків перекинулися поглядами.

— Як справи? — запитав Джейкобі, втомлено посміхаючись.

Розуміючи, що він тепер старший за Джейкобі, Лепські похмуро зиркнув на нього.

— Це робота поліції. Треба глибоко копати, щоби знайти воду.

Джейкобі з удаваним здивуванням похитав головою.

— Хіба ми воду шукаємо?

На стілець перед Джейкобі гепнувся товстий немолодий чоловік у поношеному вбранні. Глухо зітхнувши, Макс узяв ще один аркуш.

— Слухаю вас? Ім’я, адреса?

«Недоумки! — лаявся про себе Лепські. — Три години — і нічого! А бісове начальство відпочиває після обіду!» Він підколов свій останній звіт і потягнувся за сигаретою, аж тут його огорнула хмара парфумів. Підвівши погляд, він побачив навпроти себе на стільці дівчину, яка зачудовано, широко розплющивши очі, спостерігає за ним.

— Бідолашний, виглядаєте дуже запареним і втомленим, — прожебоніла вона.

Лепські відчув, як мимоволі затремтіло його тіло. Перед ним сиділа дівчина, як зі сторінок «Плейбою». Така краля і мертвого воскресила би: білявка з шикарним тілом, фіалковими очима і такими довгими віями, що їм би позаздрила кожна лялька. Побачивши розмір її грудей, Лепські важко видихнув повітря. Він помітив, що Джейкобі, товстий немолодий чоловік, четверо детективів із поліцейського відділку Маямі, а також троє патрульних, які стримували чергу свідків, усі вони витріщались на дівчину.

Лепські сердитим поглядом обвів кімнату, і колеги неохоче повернулись до роботи.

— Слухаю, — рявкнув він своїм фірмовим тоном справжнього поліцейського. Зазвичай це мало приголомшливий ефект, але на дівчину не справило жодного враження. Вона поправила свої пишні груди, щоб зручніше вмістити їх у бюстгальтері, торкнулась неслухняного пасма шовковистого білявого волосся і повторила:

— Ви виглядаєте запареним і втомленим.

Лепські видав тихенький звук, наче хтось розчавив муху.

Товстий немолодий чоловік нахилив своє побите віспою обличчя до Лепські й, дихаючи часником йому в лице, мовив посміхаючись:

— Вибачте, містере, але маленька леді має рацію. Саме так ви й виглядаєте — запареним і втомленим.

Лепські зіжмакав аркуш паперу.

— Не могли б ви слідкувати за своїми свідками? — прогарчав він до Джейкобі.

У голосі його було стільки отрути, що товстий немолодий чоловік одразу втратив будь-який запал. Лепські повернувся до дівчини.

— Хочете щось розповісти?

Дівчина захоплено розглядала його.

— От так штука! Я чула історії про копів, але не знала, що вони можуть бути такими, як ви, типу, чесними.

Лепські поправив краватку.

— Слухайте, міс, ми тут дуже зайняті, — м’яко заговорив він. Її щире захоплення все-таки справило на детектива враження. — Просто розкажіть, що знаєте.

— Дівчата сказали, що я повинна прийти.

Лепські зітхнув і взяв чистий аркуш.

— Ім’я, адресу, будь ласка?

— Я Менді Лукас. Працюю і живу в клубі.

— У якому клубі.

— Ну, знаєте, клуб «Пелота».

— Ви там живете?

Вона наморщила свій гарненький носик.

— У мене там кімната... Це важко назвати життям.

— У вас є якась інформація, міс Лукас?

— Та це дівчата сказали, я маю прийти, але я навіть не знаю... Тут трохи смердить, не відчуваєте? Усі ці люди... Але те, що я зустріла вас! Це ж треба! Коли я розкажу про вас дівчатам, вони з трусів повискакують!

Лепські вирячив очі. Він поглянув на Джейкобі, який прислухався до їхньої розмови і тепер здивовано округлив очі, потім перевів погляд на товстого немолодого чоловіка, який загиготів.

Згадавши, що він тепер детектив першої категорії, Лепські нахилився вперед і зобразив на обличчі похмурий вигляд справжнього копа.

— Послухайте, міс Лукас, що ви можете розповісти мені?

Дівчина знову поправила груди і сказала:

— Кличте мене Менді. Мої справжні друзі ніколи не називають мене міс Лукас.

— Гаразд, Менді, — Лепські закинув ногу на ногу, дещо нервово перекинув ручку з правої руки в ліву, а звідкись, наче із самого його нутра, долинув звук, схожий на каменепад: — Тепер розкажіть мені, чому ви тут.

— Ви справді хочете знати? Я казала дівчатам, що лише змарную ваш час...Чесно, — її довгі вії тремтіли. — Я знаю, ви, хлопці, певно, гаруєте тут, як прокляті. Але дівчата... ну, вони сказали...

— Все гаразд, — Лепські починав нервувати і відчув, як прискорюється його пульс. — Це ж моя робота. Не турбуйтесь про те, що витрачаєте мій чортів... тобто мій час. Просто скажіть мені.

— Божечки! Ну і спека тут! — Із цими словами вона підвелась, вигнулась, трохи відтягнула свою мініспідницю і знову сіла. — Ви одружений, містере детектив?

— Одружений, — покірним голосом відказав Лепські.

Менді нахилилась до нього і довірливо прошепотіла:

— Тоді ви зрозумієте: ці кляті одноразові трусики — суцільні тортури.

У Лепські ледь очі з орбіт не повилазили.

— Ваша дружина колись скаржилась на них? — запитала дівчина.

Здавленим голосом Лепські відповів:

— Менді! Ви скажете мені, чому ви тут?!

— Ой, божечки! Вибачте. Не зважайте на мене. Я така незібрана. Ви справді хочете знати, не жартуєте?

— Просто говоріть, — попросив Лепські голосом, який не зміг би повторити і найкращий пародист.

— Ну, я бачила того хлопця. Він був такий сексі, — Менді нахилилась над столом, і декольте на її сукні опустилось настільки, що Лепські міг навіть розгледіти соски, які ледь не вистрибнули назовні. — Я не те щоб упадаю за кольоровими. Не думайте, що я маю щось на не білих. Розумієте? Просто зазвичай вони мені не подобаються. Але бувають випадки... Хочу сказати, чоловік це ж і є чоловік, а той тип був справжнім красунчиком.

Лепські загудів так, ніби всередині нього розбурхали величезний бджолиний вулик.

— Коли ви бачили його, Менді?

— Одразу після тієї жахливої стрілянини. Вона розбудила мене — я про стрілянину. Я почула усі ці крики. — Менді підтягнула бретельку на ліфчику. — Коли я прокинулась, то була ледь жива... У вас колись таке було? Знаєте, наче мертвий... повіки важкі... у голові паморочиться?

Лепські стиснув кулаки.

— Ви бачили цього чоловіка на паркувальному майданчику?

— Ну, там були люди, вони все стрибали довкола. Знаєте що?

— Продовжуйте.

— Так от, ці люди нагадували мені мексиканські боби. Ви, певно, знаєте — такі штучки, що стрибають, коли їх розсипати, їх ще діти люблять.

Тепер Лепські видав звук, який нагадував гудіння, з яким циркулярна пилка розрізає дерево.

Менді витріщилась на нього.

— Мама говорила мені, що коли робиш такі звуки, треба казати: «пардон».

Детектив опустив погляд у свої нотатки, опанував себе і після паузи заговорив:

— Тож гаразд, люди стрибали довкола, як мексиканські боби. Що трапилось потім?

— Цей бідолашний коп, тобто... офіцер поліції... лежав там. Мене знудило просто на місці. Уявіть собі! В мене ледь очі не повилазили! Потім я побачила, як із машини вийшов той красунчик!

Лепські відкинувся на спинку стільця. Він промугикав кілька тактів національного гімну, коротко видихнув, щоб якось заспокоїти себе.

— Ви бачили чоловіка, який вийшов із машини, що стояла на парковці?

Менді округлила очі.

— Я так і сказала, чи ні? Чи я щось інше сказала? Зізнаюсь чесно, я інколи сама не знаю, що кажу, — вона підвелась зі стільця, кількома рухами поправила спідницю, за чим із цікавістю спостерігали усі присутні, й знову сіла. — Думаю, з вами такого не буває. Я про те, коли говориш щось і відразу ж забуваєш, що сказав. Але ви б і не переймались через такі речі, правда ж?

Лепські послабив краватку.

— Правда.

— Що ж, а от я переймаюсь. Це робить моє життя нещасним.

— Ви говорили, що бачили чоловіка, який вийшов із машини, що стояла на парковці. Це те, що ви хотіли мені розповісти?

— Дівчата сказали — це те, що я повинна розповісти вам, — вона стримала нервовий смішок. — Правда, мені дуже прикро. Я знала, що дарма витрачу ваш час, але дівчата...

— Ніхто не витрачає мій час. Я тут, щоб зібрати інформацію, — сказав Лепські. Він швидко написав щось на аркуші, потім передав його дівчині. — Тут сказано, що ви бачили, як кольоровий чоловік виходив із машини на парковці, де застрелили офіцера поліції Макнейла. Все правильно?

Вона короткозоро вчитувалась у написане, врешті кивнула.

— Думаю, все правильно, але хіба ви не повинні були написати, що це — моя машина? Акумулятор сів, і я не користувалася нею вже кілька тижнів?

Піт виступив на обличчі Лепські. Він зрозумів, що дуже втомився від людей, які приносили непотрібну інформацію, і ось зараз опинився за крок від того, щоб проґавити важливу зачіпку.

— Чи не могли б ви повторити ще раз?

Менді повторила усе, що сказала.

— Саме тому дівчата й намовили мене прийти сюди, але я їм говорила: в поліції подумають, що я божевільна.

— Я зовсім не вважаю вас божевільною, — заперечив Лепські. — Просто розкажіть мені, що саме ви бачили.

Менді дивилась на нього широко відкритими очима.

— Але ж я вже вам розповідала.

— Я хочу почути все це знову.

— Боже мій! Ви думаєте, це важливо?

— Цілком можливо, — відповів Лепські, промокнувши обличчя хустинкою. — Можливо.

За дві години по тому начальник поліції Террелл прибув до офісу мера.

Гедлі виглядав блідим та напруженим. Він щойно поклав телефонну слухавку. Останні три години мер розбирався з безупинними істеричними вимогами своїх багатих друзів надати їм поліцейську допомогу. Вони панічно наполягали на особистому захисті, що неймовірно розлючувало Гедлі, тож побачивши Террелла, він видихнув із полегшенням.

— Чорт забирай! Ти тільки уяви, купа людей у місті живуть на валізах, наче біженці!

— Гадаєш, варто ними перейматись? — запитав Террелл, вмощуючись у кріслі. — Є достобіса інших важливих речей!

— Ти про що? Звичайно, ми повинні цим перейматись.

— Ми отримали перший ключ до цієї справи.

Гедлі прискіпливо поглянув на Террелла і, заінтригований, нахилився уперед.

— Ключ? Який ще ключ?

— Маємо опис убивці. Я ж казав, що рано чи пізно, якщо продовжувати копати, щось з’явиться. Але я сам не очікував, що цей ключ ми знайдемо так швидко.

— Та заради бога! Розказуй вже!

— Шестеро дівчат працюють гостес у клубі «Пелота», — почав Террелл. — Вони мають кімнати на горішньому поверсі клубу. Вікна цих кімнат виходять на парковку, де застрелили Макнейла. Одна з дівчат — Менді Лукас — власниця машини «Форд», якою вона кілька тижнів не користувалась і яку лишила на паркувальному майданчику. Її розбудила стрілянина. Визирнувши з вікна, вона побачила, як навколо Макнейла почав збиратись натовп, потім дівчина стверджує, що побачила чоловіка, який вийшов із її машини і приєднався до натовпу. Зараз ця машина у нас. Під заднім сидінням ми знайшли гвинтівку, з якої вбили Макнейла. Чоловік, якого бачила Менді, певно, сховався у її машині від Андерса, а коли той пішов і натовп зібрався навколо тіла Макнейла, цей чоловік заховав гвинтівку під заднім сидінням, вийшов із машини і злився з іншими витріщаками. У цього хлопця сталева витримка, але він не міг передбачити, що якась Менді Лукас буде в той момент біля вікна і побачить його.

— Боже милостивий! — Гедлі відкинувся на спинку крісла. — Ця дівчина описала його?

— Так. Вона дурненька, але стверджує, що впізнає цього хлопця будь-де. Такі заяви завжди сумнівні. Надто часто нам трапляються свідки, які клянуться, що можуть розпізнати зловмисника, але провалюють очну ставку. Але ця дівчина говорить, що наш злочинець індіанець, а це підтверджує враження Андерса. Згідно з її свідченнями йому близько двадцяти п’яти років, він має густе чорне волосся, спортивну статуру, а ще він індіанець. Вона на цьому наголошувала — не негр, а саме індіанець, одягнений у жовту сорочку, поцятковану білими квітками, і темно-сині джинси-гіпстери.

Гедлі вдарив руками по столу.

— Це вже справді щось! Ви зняли його відбитки з гвинтівки?

— Ні. Хлопець знає свою справу. Він не лишив відбитків.

— Ви вже передали його опис журналістам?

— Ні, — Террелл уважно зміряв поглядом Гедлі. — Треба, звісно, але я подумав, що ліпше спершу поговорити з тобою. Тобі не варто нагадувати, що у Парадайз-Сіті на різних посадах працюють більше ста індіанців-семінолів. Багато з них — молоді чоловіки. Більшість із них носять сорочки з квітковим орнаментом і джинси-гіпстери. Це наче уніформа. Для більшості людей один індіанець нічим не відрізняється від іншого. Опис вбивці допоможе нам, але може спричинити багато проблем.

— Так, — Гедлі задумався, насупившись, — розумію, до чого ти хилиш, Френку, але ми не маємо альтернативи. І тебе, і мій офіс критикують за те, що ми не вживаємо ніяких заходів. Я негайно скличу прес-конференцію. Цю новину не можна приховувати.

Террелл кивнув.

— Мої хлопці вже патрулюють місто, приділяючи особливу увагу індіанським районам. Цей чоловік місцевий. Я впевнений у цьому, — Террелл підвівся. — Хотів би я, щоб ця дівчина сказала, що це був білий чоловік.

— Що ж, принаймні ми вже щось маємо, — сказав Гедлі й зняв телефонну слухавку.

Виходячи з офісу, Террелл чув, як Гедлі говорив телефоном зі своїм прессекретарем.

Меґ лежала в ліжку, спостерігаючи, як повзає стелею блискуча синя муха. Годинник на руці говорив їй, що скоро полудень. Але могло бути й пізніше. Годинник Меґ зазвичай відставав на десять хвилин щогодини. Якщо дівчина забувала підкручувати його, через деякий час стрілки показували абсолютну нісенітницю, та їй це байдуже.

Меґ було водночас нудно й тривожно.

Чак пішов, коли вона ще спала, і досі від нього не було жодного знаку. Меґ не могла навіть встати з ліжка, щоб налити собі чашку кави. Вона хотіла кави, але зусилля, яких це потребувало, були для неї надто великими. Значно простіше лежати ось так і спостерігати за мухою, ніж робити будь-що інше.

Невдовзі муха полетіла, і Меґ відчула, що заздрить їй. Вона б теж так хотіла — забратися звідси геть. «Це, певно, чудово, — міркувала вона, — просто знятись і полетіти, ні про що не думати, натрапити на шматок м’яса, поживитись і летіти далі. Яка ж щаслива муха!»

Дівчина заплющила очі й поринула у дрімоту. Це було єдине, що вдавалось їй легко. Часом Меґ думала: спати — єдине, що вона вміє.

Коли Меґ прокинулась, муха повернулася на стелю. Дівчина відчувала неприємну спеку і задуху. Мляво поглянула на годинник. Якщо вірити часоміру, була 14:35. «Не може бути аж так пізно, — подумала вона, спостерігаючи, як муха повзала стелею. — Чудово, коли можеш робити ось так... Просто повзаєш собі стелею — туди-сюди». Раптом її охопив холодний страх. Де ж Чак? Вона сіла й відкинула простирадло. Його не було вже кілька годин! Він покинув її і втік?

Меґ схопилась із ліжка, кинулась до вікна й відчинила його. Вона визирнула на прибудову, що слугувала офісом мотелю. У ній виднівся силует місіс Верти Гарріс, яка поралась там. На паркувальному майданчику машин не було. Куди подівся Чак? Вона знову поглянула на годинник. Не може бути так пізно! Меґ приклала годинника до вуха. Чортова штука зупинилась! Насправді могло бути навіть пізніше! У паніці вона втиснулась у вузькі штани, натягнула брудний светр, всунула ноги у сандалі й рушила до дверей. Проходячи повз маленьке настінне дзеркало, вона краєм ока помітила своє відображення і зупинилась.

Господи! Вигляд у неї був жахливий!

Дівчина забігла до ванної кімнати і хлюпнула собі водою в обличчя. Витершись, спробувала розплутати гребінцем своє довге волоссям. Коли Меґ зрештою вийшла з душової кімнати, у прочинених дверях стояв Чак.

— Де ти був? — накинулася вона. — Я все чекала тебе і чекала... Де ти був?

Чак зачинив двері. Вираз його обличчя лякав Меґ.

— Збирайся! — коротко відказав він. — Ми їдемо!

Він підійшов до шафи, згріб свої пожитки і кинув їх на ліжко.

— Куди ми їдемо?

Чак схопив її за руку, рвучко розвернув і ляснув по дупі з такою злістю, що вона аж зойкнула.

— Збирайся!

Меґ позадкувала, не зводячи очей із Чака.

— Хочеш ще? — запитав він, загрозливо рушивши вперед.

— Ні!

Вона поспіхом витягнула рюкзак з-під ліжка, підійшла до комода й почала викидати з його шухлядок речі на купу.

Двері до номера прочинились, і Пок Тоголо зазирнув усередину.

— Чаку, — він кивком голови покликав його вийти і зник за дверима.

— Спакуй мої речі. Ми знімаємось за п’ять хвилин, — сказавши це, Чак пішов у номер до Пока.

Пок уже пакував свій рюкзак.

— Вона в нормі? — запитав індіанець.

Чак кивнув.

— Ти знаєш, куди їхати і що робити?

— Так.

— Спитаєш у старої, чи не хоче вона більше грошей. Обережніше з нею.

— Ми вже про це говорили, — нетерпляче перебив Чак.

— Тоді я їду, доки ти пам’ятаєш, — Пок підняв рюкзак. — Не забувай: о десятій будь-якого ранку.

— Я чекатиму.

Пок закинув рюкзак на спину.

— Остання справа пройшла не зовсім гладко, — сказав він радше сам до себе, — але вийшло все спритно. — Він дивився на Чака, очі його блищали. — Цей коп сам напросився.

Чак не сказав ані слова.

— Копи ненавидять убивць копів, — сказав Пок, послаблюючи лямки на рюкзаку. — Це значить, що вас вони ненавидітимуть так само сильно, як і мене. Якщо, звісно, знайдуть нас.

Чак примружився.

— Думаєш, мене треба залякувати? — запитав він.

Пок зміряв його поглядом.

— Просто хочу, щоб ти пам’ятав, вона теж у справі.

— В курсі. Я не глухий.

— Я дам знати, — Пок ступнув повз Чака і вийшов надвір, на сонячне світло.

Чак спостерігав, як індіанець, широко крокуючи, йшов геть. Коли він зник з поля зору, Чак рушив до офісу мотелю.

Місіс Гарріс їла гамбургер, тримаючи його у паперовій серветці.

— Мем, ми виїжджаємо, — сказав Чак.

Місіс Гарріс підняла голову, і чотири її підборіддя склались у два.

— Ви говорили, що лишаєтесь довше.

Чак мав на це заздалегідь приготовану відповідь.

— Ми випадково зустріли друзів. Вони запросили нас до себе. Ми заплатили вам за тиждень, так? Ви нам ще винні якісь гроші, чи, може, ми вам щось винні?

Місіс Гарріс відкусила ще один шматок гамбургера і, плямкаючи, вивчала свою бухгалтерську книгу.

— Ні, думаю, ми квити, — врешті сказала вона. — За вами ще два оплачені дні, але оскільки ви не попередили мене заздалегідь, вважаймо, що ми квити.

— Добре, мем, — Чак поклав на стійку доларову банкноту. — Це для старого. Дякую, мем. Нам було зручно. Можливо, коли будемо тут наступного разу, заїдемо до вас.

Місіс Гарріс просяяла.

— Вам тут завжди раді, — вона швидко змахнула зі стійки доларову банкноту. — Індіанець теж їде?

— Так, звісно. Ми всі їдемо.

Місіс Гарріс намагалась дістати язиком шматочок цибулі, що приклеївся їй до губи.

— Він ваш друг?

Чак був добре навчений. Він похитав головою.

— Просто хороший хлопець, якого ми з дружиною зустріли дорогою. Він тепер рушає до Кі-Весту. Знайшов там роботу. — Чак усміхнувся. — Що ж, ми поїхали. Бувайте, мем.

Меґ вже чекала на нього з двома спакованими рюкзаками.

— Пішли, — сказав Чак, піднімаючи рюкзаки.

— Куди ми йдемо?

Він розвернувся і люто зиркнув на Меґ.

— Ти коли-небудь навчишся тримати свій клятий рот на замку? — прогарчав він.

— Мені не можна взагалі нічого говорити? — запитала Меґ, раптом відчувши прилив сил. — Не можна навіть питати, куди ми їдемо?

— Та годі вже!

Чак виніс рюкзаки до «б’юїка», кинув їх на заднє сидіння і сів за кермо. Меґ сіла поруч.

— Де Пок? — запитала вона. — Ми не почекаємо на нього?

Чак подивився на неї, і від виразу гніву на його обличчі у Меґ аж мороз пішов поза шкірою.

— Хто такий Пок? Про що ти говориш? — запитав напарник і завів двигун.

Вона почала було щось говорити, але зупинилась.

— Ось так, — примовляв Чак, рушаючи з місця. — Так вже краще.

Машина покотилася геть від мотелю і виїхала на шосе до Парадайз-Сіті.

Опинившись у місті, Чак оминув головний бульвар, зрізаючи шлях до порту бічними вуличками. Він знайшов місце на паркувальному майданчику на березі, заглушив двигуна і вийшов із машини.

— Ходімо, — сказав він, витягаючи свій рюкзак із машини. — Бери свій. Тепер ми трохи пройдемось.

Зігнувшись під вагою рюкзаків, вони йшли берегом, на якому вирувала діяльність. Це була торговельна частина порту, скрізь виднілися вітрильні шлюпки, під ногами повзали черепахи.

Меґ сліпо пленталася за Чаком, який, схоже, знав, куди прямує.

Вони проминули консервний завод із зображенням гримучої змії. На одній червоній неоновій вивісці над фабрикою звивалась кільцями гадюка. На іншій блимав червоним напис: «Зміїні закуски». Пара пробралась крізь натовп людей, обійшла фруктовий ринок, потім Чак рушив у глиб смердючих провулків поміж двоповерхових, побитих негодою, дерев’яних будиночків. Перед останнім будинком він зупинився і скинув рюкзак.

— Побудь тут, — наказав він Меґ й увійшов досередини крізь різнобарвні нейлонові стрічки, що захищали вхід від мух.

У самому кінці короткого темного коридору за письмовим столом гриз курячу ніжку товстий індіанець-семінол.

— Для нас замовлено кімнату, — мовив Чак, — містер та місіс Джонс.

Індіанець викинув подалі курячу кістку, припіднявся, витер пальці об свої штани, потім знову вмостився на стільці. Він посміхнувся, демонструючи рівний ряд золотих зубів.

— Кімната вже готова, містере Джонс. Перший поверх, ліворуч, номер 3.

— Я покличу дружину, — сказав Чак.

Індіанець продовжував посміхатись.

— Правильно, містере Джонс, кличте свою дружину.

Це була задня кімната з вікнами на порт. У ній пара побачила двоспальне ліжко, розхлябаний комод, вбудовану шафу і, на диво, телефон, що стояв на нічному столику біля ліжка. Так звана ванна і смердючий туалет були на іншому боці сходового майданчика.

Меґ кинула рюкзак на підлогу, роззирнулась кімнатою.

— Чому не можна було лишитись у мотелі замість того, щоб перебиратись у це жахливе кубло? — запитала вона і безпорадно плюхнулася на ліжко.

Чак підійшов до вікна і подивився на порт унизу. Він простояв так кілька хвилин, зачарований шумом і метушнею, потім ступнув до ліжка. Меґ підняла на нього погляд.

— Чесно, Чаку, мені часом здається, що ти божеволієш. Нащо їхати з мотелю? Там було так зручно. Чому саме ця жахлива діра?

Він дивився на неї абсолютно скляними очима.

— Який мотель?

Меґ здригнулась. Вона притулила руки до обличчя.

— Чаку! Що це значить? Ти намагаєшся звести мене з розуму? Я питаю тебе про Пока, ти говориш: хто такий Пок? Тепер я... а ти говориш: який мотель! Що це означає? Що з тобою? Чи це зі мною щось не так?

— Зі мною все гаразд, — тихо відповів Чак. — Ми ніколи не зустрічали Пока. Ми ніколи не зупинялись у мотелі.

Меґ у розпачі куйовдила волосся.

— Хочеш сказати, це те, що треба буде говорити поліції?

Чак розплився у посмішці.

— Ось тепер, лялю, я вірю, що у тебе є мозок. Саме так. Ніякого Пока, ніякого мотелю.

Раптом нудні, буркотливі батьки, їхній нудний будинок видалися Меґ райським прихистком.

— Ні, Чаку, — вона боляче ляснула своє чоло. — Ні! Я йду! Можеш лишатись із цим божевільним індіанцем. Я не хочу нічого знати. Я нікому нічого не розповім. Я йду!

— Та невже?

Його голос прикував Меґ до місця.

Чак витягнув розкладний ніж. Помітивши, як зблиснуло лезо, Меґ зробила крок назад.

— Ти у справі, лялю, — ніжно промовив він. — Я попереджав тебе, але ти сама захотіла з нами. Спробуєш піти — і я поріжу тебе. Ти ж не хочеш решту життя ходити з пошрамованим обличчям?

Меґ із жахом дивилася на ніж. Чак вишкірився і сховав ніж до кишені.

— Облиш, маленька, ходімо, подивимось на місто.

Меґ нерухомо сиділа, міцно притиснувши руки до живота.

— Тут поруч, через коридор, — сказав Чак.

Він дивився, як дівчина прожогом перебігла коридор, а коли почув, що в туалеті злили воду, Чак вийшов із кімнати і зачинив двері на ключ. Він чекав Меґ просто біля сходів.

Вони мовчки спустились, пройшли повз усміхненого індіанця і рушили на гамірний спекотний берег.

Пок обперся на стінку кабіни.

Коренастий, веснянкуватий, лисіючий водій вантажівки дуже хотів із кимось поговорити... будь із ким. Запримітивши Пока, який голосував на узбіччі шосе, він загальмував і допоміг індіанцеві закинути до кабіни рюкзак. Після того, як Пок влаштувався на пасажирському сидінні, вантажівка з ревом загуркотіла шосе у напрямку до Парадайз-Сіті, а водій почав без угаву говорити.

— Хлопче! Не слід би тобі їхати туди! Чув, що кажуть по радіо? Не чув? Чорт забирай! Та я тільки радіо і слухаю, ото тільки вдома доводиться слухати дружину! Чув про Карателя? Ага... щось! Це витіснило всю ту стару байду, що була на радіо до цього — Ніксон і всі ті проблеми. У мене аж вуха від цього в’януть, але це хоч щось новеньке! Та за десятки кілометрів відсіль усі торочать про цього вбивцю. А ти звідки? Джексонвілль? Та звісно ж, знаю. Не так багато лишилося міст уздовж цього шосе, яких я не знаю. У відпустці, га? Що ж, ти таки можеш утрапити в халепу. Каратель... Думаю, він якийсь псих. Саме перед тим, як я тебе підібрав, по радіо сказали, що копи шукають індіанця. Не думай, нічого такого... копи тут розумні. Вони б не заявляли, якби не були впевнені, що тих старих паразитів порішив саме індіанець. Слухай, не маю нічого проти індіанців, але для мене всі ви на одне лице. Розумієш, про що я? Тобто, я ж не дурень. Думаю, для індіанців усі білі чоловіки на одне лице. Це ж так, га? Але подумати тільки! Індіанець порішив цих зажерливих паскуд! Знаєш, як я до цього ставлюсь? Скажу тобі: кого, в біса, хвилює, що пристрелили трьох багатих падлюк? Це було по радіо, я ж кажу. Ця прошмандовка Менді Лукас бачила його. У неї там нічліжка у клубі «Пелота». Чорт забирай! Ти би знав, що там за притон! Вона побачила, як той хлопець виходив із її машини. Це ж нісенітниця, хіба ні? Її машини! Я було зупинився у кафе, щоб перекусити, так її навіть по телеку показували... по телеку! Повію! Визнаю, я б і сам не проти розважитись із нею. Є в ній щось! А які цицьки! Копи надали їй захист. Вона говорить, що може впізнати цього хлопця у будь-який час, і копи готові вишикувати перед нею всіх індіанців міста, щоб вона вказала пальчиком на одного з них. Як тобі це подобається? Кажу тобі, хлопче, це небезпечне місто для індіанців, тож будь обережним!

Обличчя Пока не виражало жодних емоцій, і лише чорні очі горіли вогнем, коли він обіцяв водієві бути обережним.

Офіцер поліції Ворґейт позіхнув, потягнувся й захотів закурити. Була 02:45 ночі. Останні дві години він провів на паркувальному майданчику позаду клубу «Пелота». Сержант Бейґлер лишив йому чіткі інструкції.

— Слухай, Майку, — говорив Бейґлер, — єдиний шлях на гору до кімнати дівчини — пожежними сходами. Вона — наш єдиний свідок. Ти повинен прослідкувати, щоб ніхто до неї не дістався.

У Ворґейта затекли ноги. Він не вірив, що дівчині могла загрожувати небезпека, але йому за це платили, тож він терпляче стояв на варті, боровся з бажанням закурити і жалів себе.

Притиснувшись до стіни й заховавшись у глибокій тіні, Пок, ніби чорна примара, обійшов будинок довкола. У руці він тримав ніж. Індіанець вичікував, спостерігаючи, як Ворґейт ходить туди-сюди.

Із клубу долинали барабанні ритми і різкі звуки саксофона.

Ворґейт зупинивсь і сперся на пожежні сходи. Він роззирнувся по залитому місячним світлом паркувальному майданчику, заставленому машинами. До закриття клубу ще з пів години, тож тут вже нікого не буде. Офіцер не витримав і піддався своєму бажанню закурити. Та щойно Ворґейт чиркнув сірником, Пок метнув ніж.

Крик Ворґейта потонув у гучному витті саксофона. Пок наблизився, витягнув із тіла ніж, витер його рукавом Ворґейта і рушив угору пожежними сходами.

На дверях кожної із шести гостес, які працювали у клубі, було написане її ім’я.

На цьому наполягав їхній агент.

— Дівчатам подобається думати, що вони зірки, — заявив він, вибиваючи контракт із управителя клубу. — Ви ж хочете, щоб вони були щасливі?

Тож Пок без проблем знайшов кімнату Менді Лукас.

Він легко відчинив двері до кімнати. Перше, що він відчув, увійшовши, — запах старих парфумів і поту.

Сяйво місяця падало просто на сплячу дівчину. Відтоді, як вона стала зірковим свідком, Менді більше не працювала у клубі. Тепер вона спала ночами, і це було для дівчини новинкою.

Їй снився власний телетріумф, вона знову переживала той хвилюючий момент, коли вперше опинилася перед телекамерою.

Менді прокинулася, коли рука Пока у рукавичці ніжно закрила їй ніс і рот. Тіло дівчини вигнулось від страху, хватка індіанця посилилась. Гострим, як бритва, ножем він простромив їй груди і поцілив прямісінько в серце.