Хочеш жити?

Вісім

Полум’я від вибуху вже охопило третю машину, Лепські та Джейкобі силою прокладали собі шлях крізь натовп глядачів, чорний дим приховав мертве тіло Чака. У цей момент смаглява рука міцно вхопила Меґ за зап’ясток і висмикнула з полум’я та диму.

Дівчина була в стані шоку.

Їй вдалось уникнути уламків скла, але удар від зіткнення був настільки сильний, що їй здавалось, ніби мозок усередині відірвався від черепної коробки. Меґ лише усвідомлювала, що її тягнуть від машини, і могла тільки перебирати ногами. Осліплена, вона тремтіла, відчуваючи, як врізається в інших, коли індіанець тягнув її крізь натовп. Люди зиркали на неї, але швидко повертали погляди до палаючої машини.

Коли вибухнув бензобак третьої машини, увесь натовп відсахнувся, і Меґ впала на коліна. Вона відчула, як хтось рвучко підняв її на ноги, відчула міцні руки, що тримали її, а потім знепритомніла.

Індіанець, який притримував дівчину, підхопив її тіло і перекинув на плече. Низько схиливши голову, він пробирався крізь натовп. Чорний дим виривався з палаючих машин, приховуючи його фігуру.

Усі, хто помічав дивну пару, були переконані, що індіанець рятує дурненьку дівчину, яка зомліла. Запах смажених тіл, нестримні язики полум’я і густий дим були значно цікавішими за якогось індіанця із брудною гіллі на плечі. Натовп пропустив їх, а потім подався вперед, бо саме починало горіти тіло Чака.

Дейв Фаррелл спостерігав за зіткненням зі своєї поліцейської машини на північному виїзді з аеропорту і повідомив про все Бейґлерові.

— У нас тут масштабна автотроща, — доповів він. — Шосе повністю заблоковано. Нам потрібна допомога.

«Б’юїк» 55789 теж причетний. Пожежна бригада з аеропорту вже працює. На шосе довгий затор. Повторюю! Нам потрібна допомога.

У цей час Лепські, а за ним Джейкобі пробилися крізь натовп і дим до палаючого «б’юїка». Двоє детективів побачили язики полум’я навколо Чака, тіло якого лежало згори на півобгорілих колесах перевернутого «ягуара». Спека була такою, що вони не могли підійти до палаючого тіла ближче, ніж на кілька метрів.

Із завиванням сирен приїхала пожежна бригада з аеропорту і почала заливати піною три палаючі машини.

Хвилин через десять Лепські вже доповів Бейґлєрові. Вислухавши його звіт, Бейґлер наказав повертатись в управління, а інших детективів лишити, щоб допомогли розрулити затор.

Індіанець, котрий витягнув Меґ із розтрощеного «б’юїка», сидів у високій кабіні своєї п’ятнадцятитонної вантажівки, склавши руки на кермі. Він терпляче очікував, доки поліція врегулює затор і можна буде поїхати геть.

Меґ, прихована від сторонніх очей, лежала на підлозі кабіни. Вона все ще була не при тямі, й індіанець, якого звали Манаті, невпевнено поглядав на неї.

Манаті був худорлявим індіанцем із вузькими очима та коротко підстриженим чорним волоссям, схожим на щітку. У свої двадцять сім він був одружений та мав чотирьох дітей. Манаті жив скромно: кермував однією з вантажівок Осіди, возив кошики апельсинів з ринку до аеропорту. Три роки він тяжко працював на фермі державної в’язниці, куди потрапив за розбійний напад. Якби не Осіда, котрий знав, за які ниточки треба смикати, Манаті нізащо не отримав би ліцензії на водіння вантажівки, і вся його сім’я померла би з голоду. Манаті чудово розумів, яку послугу зробив йому Осіда, і був безмежно вдячний. Між індіанцями у порту не було жодних секретів — більшість з них знали, що Пок Тоголо знайшов прибуткову справу, залякуючи білих багатіїв із «Клубу П’ятдесят». Багато хто теж залюбки учинив би так, якби стало на це мізків, креативності й духу. Той факт, що Пок мав справи з Осідою і був другом Юпітера Люсі, в якого Манаті купував апельсини, автоматично робило його другом Манаті.

Манаті упізнав у «б’юїку», що виїхав із аеропорту, машину Пока. Він чув, що Тоголо працює з двома білими, тож подумав, що водій та дівчина поруч із ним і були тією парою, про яку він чув.

Коли трапилась аварія, вантажівка Манаті була на стоянці. Він закінчив розвантажувати дві сотні кошиків з апельсинами і зробив перерву, щоб викурити сигарету й трохи перепочити. Індіанець вжахнувся, коли побачив, як спалахнула машина Пока. Манаті помітив, як із авто випала дівчина. Він діяв швидко й інстинктивно.

Тепер ця дівчина лежала біля його ніг. Виснажене, безкровне обличчя, заплющені очі.

Манаті почав сумніватися, чи правильно він учинив. Можливо, не слід було втручатись. Можливо, дівчина тяжко поранена. Можливо, їй треба до лікарні.

Взявши дівчину за плечі, він злегка потряс її. Меґ розплющила очі. Вона здивовано витріщилася на індіанця. На мить Меґ подумала, що чоловік, який схилився над нею, — Пок, але потім зрозуміла, що це незнайомець. Вона відчула, що напівлежить на підлозі кабіни, й спробувала підвестися. Меґ раптом пригадала зіткнення та обличчя Чака, зрешечене уламками скла.

— Ви в порядку, леді? — запитав Манаті. — Вам боляче?

Чи було їй боляче? Меґ поворухнулась, та болю не відчула.

— Все гаразд. Що сталось із... ним?

— Думаю, він згорів.

Меґ здригнулась і знесилено схилилася на брудне сидіння кабіни. Вона заспокоювала себе, що нарешті вільна і може почати все спочатку. Спочатку... Раптом вона почала тремтіти, хвиля шоку накрила її, і Меґ затулила обличчя руками.

Манаті помітив, що машини в заторі почали знову рухатись. Ця затримка і так влетіла йому в копійчину. Він завів двигун.

— Хочете, я відвезу вас до лікарні? — запитав індіанець, занепокоєний, що нею аж трусить.

— Ні.

— Я взяв вашу сумочку, леді. Ви впустили її, коли знепритомніли. Вона там, біля вас.

Меґ спробувала стримати тремор.

— Не хвилюйтесь. Я висаджу вас у порту. Влаштовує?

— Так... дякую.

Вантажівка влилась у потік транспорту і проплила повз спітнілого, розпашілого патрульного.

— Ми їхали за ними, аж тут цей клятий «ягуар» вискочив, наче чорт із табакерки, і спаскудив усю операцію, — доповідав Лепські.

Террелл слухав. Бейґлер теж слухав, сидячи на підвіконні.

— Зрозуміло. Чоловік мертвий, але де ж дівчина? — запитав Террелл.

— Вона була в машині. Я бачив, як вона сідала, — відповів Лепські. — Потім трапилась аварія. Густий дим і весь цей рейвах... Тут навколо товклися людей п’ятсот. Певно, вона якось вислизнула. — Лепські розумів, що йому треба вибачатись, і відтягував цей момент.

— Тож ми повернулись у точку А, — підсумував Бейґлер. Голос його звучав пригнічено й покірно.

Террелл задумливо набивав люльку, потім розправив широкі плечі.

— Так. Мені зараз треба поговорити з Гедлі. Треба вдаватися до жорстких заходів. Подивимося, чи погодиться мер запропонувати нагороду. Треба оголосити, що ми розшукуємо Пока Тоголо. Необхідно встановити блок-пости на дорогах і прочесати кожен закуток в індіанському кварталі.

Почувся стук у двері, й до кабінету ввійшов Джек Гатчі з архіву.

Гатчі був високим, кремезним індіанцем, волосся його вже почало сивіти. Він мав густі обвислі вуса та проникливі чорні очі думаючої людини. Він був особою, яку детективи навчилися поважати. Якщо назвати йому прізвище, описати метод проведення операції, то він тільки кивне; і рано чи пізно — Гатчі ніколи не поспішав — повертався із повною відповіддю.

У вихорі останніх подій Террелл зовсім забув про нього, тепер же, побачивши Джека Гатчі, він заспокоївся, як заспокоюється пацієнт, коли з’являється компетентний лікар.

— Щось знайшов?

— Я перевірив усі звіти. Вибачте, що я так довго, але їх там було чимало. Один звіт не збігається. У Юпітера Люсі немає двоюрідного брата.

— Хто такий Юпітер Люсі?

— Індіанець. Має прибутковий бізнес: експортує апельсини і володіє торговою точкою у порту, — пояснив Гатчі. — Він один із великих людей у порту... обачний, хитрий чолов’яга. Прокручує багато незаконних справ, але завжди тримається осторонь серйозних проблем. Коли Лоусон і Додж перевіряли індіанців у порту й дійшли до його ятки, Люсі був із іншим чоловіком. Їм Люсі сказав, що це його двоюрідний брат — Джо Люсі. У Люсі є брати й сестри, але тільки рідні.

Почувши це, Лепські раптом пригадав, що сказала йому дружина, якій це повідомила стара п’яничка Мегітабель Бессінджер: «Вам треба шукати цього чоловіка серед апельсинів».

А ще раніше стара ворожка побачила у своїй кришталевій кулі, що чоловік, якого вони шукають, — індіанець. І це теж справдилось! Тепер же...

Лепські подався вперед, не зводячи погляду з Гатчі.

— Цей хлопець торгує апельсинами?

Здавлені нотки в його голосі змусили Террелла і Бейґлера разом озирнутись.

— У нього нічогенький бізнес на торгівлі апельсинами.

Лепські різко втягнув повітря носом.

— Це він! Я... — детектив затнувся на півслові. Від однієї лиш думки про те, як відреагують Террелл і Бейґлер, коли він розповість, що дружина радилась із віщункою, його вкрив липкий піт.

— Щось згадав, Томе? — нетерпляче запитав Бейґлер.

— У мене просто чуйка, — викрутився Лепські, присоромлено пойорзавши на стільці. — Я...

Але Террелл та Бейґлер вже знов уважно слухали Гатчі. Чуйка їх не цікавила, їм потрібні були факти.

— Гаразд, якщо в Люсі немає двоюрідних братів... ми перевіримо його, — Террелл повернувся до Лепські. — Піди до ятки Люсі й поговори з цим хлопцем, якого він видає за двоюрідного брата.

Лепські тепер був певен, що цей чоловік і був Пок Тоголо. Та стара п’яниця, певно, вже вихлебтала його віскі, але перше її передбачення було точним, тож у правдивості другого він уже й не сумнівався.

— Начальнику... я вважаю, цей чоловік — Тоголо, — сказав Лепські, розпрямивши спину і дивлячись просто в очі Терреллові. — Я перевірю його, гаразд. Але що це дасть? Я не знаю Тоголо. Ніколи його не бачив. Ніхто з нас його не бачив. А я ж можу навіть спіймати кулю. Добре, якщо це виявиться якийсь шмаркач, щойно з в’язниці, за яким наглядає Люсі, але, якщо це Тоголо, я можу наразитись на неприємності та ще й зірвати всю операцію.

— Він має рацію, — стиха погодився Гатчі. — Якщо це Тоголо — неприємностей не уникнути.

Террелл кивнув. Із того, як раптово начальник поліції насупився, троє детективів одразу зрозуміли: зараз він картає себе, що сам не подумав про таку ймовірність.

— Так.

Террелл надовго замислився, а потім потягнувся до телефону.

— Чарлі... а спробуй дістати мені містера Родні Бразенштайна. Так... Бразенштайн. Пошукай у «Клубі П’ятдесят».

Недовге очікування — і Бразенштайн з’явився на лінії.

— Родні... можна попросити тебе про послугу? Можеш трохи попрацювати для мене поліцейським? — запитав Террелл.

— Заради всього святого! — засміявся Бразенштайн. — Попрацювати поліцейським! Що ти маєш на увазі? Ти про що взагалі?

Террелл пояснив.

— Звісно, — голос Бразенштайна став серйозним. — Я упізнаю Пока Тоголо будь-де. То що треба робити?

— Я зараз відправлю до тебе своїх людей, — сказав Террелл. — Вони покажуть тобі ятку індіанця Люсі. Я хочу, щоб ти просто пройшов повз і перевірив, чи не помітиш десь Тоголо. Будь обережним. Він не повинен запідозрити, що ти впізнав його.

— Зрозумів. Це буде просто прогулянка біля моря! Гаразд, Френку, відправляй своїх хлопців. Я чекатиму.

— Він зробить це, — повідомив Террелл, поклавши слухавку. — Джеку, їдь у «Клуб П’ятдесят» і відвези Бразенштайна до порту. Покажи йому, де розташована ятка Люсі, але сам не висовуйся. Мені не треба пояснювати тобі, що робити. — Потім він розвернувся до Лепські. — Їдь із ним, прикриєш Бразенштайна. Доки ви приїдете туди, я перекрию увесь порт. Ворушіться!

Коли Лепські та Гатчі пішли, Террелл подивився на Бейґлера.

— Це може бути ризиковано, у порту завжди купа народу. Якщо це Тоголо, він може влаштувати бійню. Нам відомо, що в нього є зброя. — Террел відкрив шухляду столу, довго щось шукав, аж доки не дістав велику мапу порту. Десь із хвилину він просто вивчав її, а потім почав ставити олівцем відмітки. — Перекрийте всі вулиці, які я позначив, Джо. Якщо це Тоголо, ми зловимо його — живого чи мертвого.

Бейґлер кивнув, узяв мапу і повернувся до свого робочого столу. Увімкнувши рацію, він заходився віддавати накази своїм людям, утворюючи з них широке напівколо, що мало оточити і перекрити порт.

Родні Бразенштайн вийшов із поліцейської машини у супроводі Лепські та Джека Гатчі.

— Гаразд, хлопці, — заговорив Бразенштайн, який, здавалось, цілком контролював операцію, — просто покажіть мені, де на вашу думку цей індіанець, і лишіть це мені. Я знаю, що потрібно вашому начальству. Якщо це Тоголо, я витягну хустку й зроблю вигляд, ніби втираю чоло.

Лепські ненавидів багатьох людей і серед них були корпоративні юристи, які володіли «роллс-ройсом» і жили у будинку з десятьма спальнями.

Лепські реагував на Бразенштайна, наче бик на кориді на червоний плащ матадора:

— Втрете своє... що? — перепитав детектив.

Бразенштайн зміряв поглядом виснаженого детектива і помітив ворожість у його суворих блакитних очах.

— Чоло... лоб... верхню частину обличчя, — саркастично відповів Бразенштайн. — Ось так. — Він дістав бездоганно білу хустку й приклав її до чола. — Зрозуміли?

Тепер Лепські ненавидів його ще більше.

— Так, — він озирнувся на Гатчі, який спостерігав за цією сценою із зацікавленням, хоча обличчя його не виражало жодних емоцій. — Я піду вперед, Джеку. Дев’ятнадцята ятка праворуч?

— Саме так.

Лепські злився із натовпом. Він просувався ринком, рахуючи ятки. Біля дев’ятнадцятої білий чоловік розмовляв із товстим індіанцем, а поруч стояв молодий семінол. Минаючи ятку, Лепські уважно роздивився молодика, натренована поліцейська пам’ять закарбувала риси його зовнішності та одяг. Це цілком міг бути Пок Тоголо, але треба було зачекати, доки його впізнає Бразенштайн.

Давши Лепські достатньо часу, щоби зникнути, Гатчі повів Бразенштайна вздовж порту. Вони маневрували серед натовпу, і за кількасот метрів Гатчі зупинився.

Бразенштайн кивнув, погляд його застиг на швартовій тумбі, за якою починався ринок. Зненацька Родні охопили сумніви. Він почав запитувати себе, що робить він тут, під палючим сонцем, виконуючи роботу поліції? До біса все це! Крім того, він же один із найуспішніших... — що він собі тільки думав? — ... він найуспішніший корпоративний адвокат у місті, й дозволив умовити себе на упізнання божевільного індіанця! Так можна і смерть свою спізнати!

Гатчі добре знав, які ознаки має страх, тож помітивши, що Бразенштайн раптом зблід і завагався, він тихо сказав:

— Ринок починається просто перед вами, сер.

Бразенштайн відчув, як його заливає холодний піт:

— Бачу... бачу... не сліпий!

— Добре, сер. Лепські вас прикриє. Лепські — найкращий стрілець у поліції, сер.

Гатчі сподівався, що білий чоловік заспокоється, коли почує, що його захищають, однак це подіяло інакше. Сама лише згадка про захист поліції збільшила страх Бразенштайна.

Тож вони думають, що може виникнути стрілянина! Боже милостивий! Бразенштайн був за крок від того, щоб скасувати операцію, та помітив виклик у спокійних чорних очах старого індіанця. Родні опанував себе. Він не міг дозволити, щоб якийсь індіанець бачив, наскільки він наляканий.

— Гаразд, — поспішно погодився він. — Я пішов, — і рушив у бік ринку.

Щоб пробратись крізь натовп, доводилося докладати зусиль. Гамір, вигуки торгівців і голоси туристів лише посилювали його напругу. А ось і швартова тумба.

Одразу за нею розкинувся ряд торгових яток. Бразенштайн зупинився, серце його шалено калатало. Він почувався надто наляканим, щоби бодай глянути на ятки. Натомість він одвернувся й почав вдивлятись у маслянисті плями на воді.

Лепські, який увесь час спостерігав за ним, застогнав. Невже цей тюхтій хоче вийти з гри? — запитував він сам у себе.

Детектив Лепські стояв у тіні склепінчастого входу до найкращого рибного ресторану в порту. Запах смаженої риби пробудив у ньому відчуття голоду. Він пригадав, що за останні п’ятдесят годин так ні разу повноцінно й не пообідав.

Він ледь примусив себе зосередитися на Бразенштайнові. Та що з цим недоумком? Він поводиться, наче актор-аматор, що вперше опинився перед камерою.

Лепські бачив, як Бразенштайн озирнувся й окинув поглядом фруктові ятки, як він завмер із широко розплющеними очима, дістав хустку і промокнув чоло.

Це була найбездарніша вистава, яку Лепські коли-небудь бачив. Вона була настільки награна, що привернула увагу всіх туристів, які відреагували так, як відреагував би натовп, коли хтось раптом почав би витріщатись у пусте небо — майже одночасно сотні облич розвернулись до Бразенштайна.

Лепські вилаявся собі під носа.

Пок Тоголо стояв, спершись на кошик апельсинів. Юпітер Люсі торгувавсь із закупником фруктів з «Іспанського готелю» щодо постачання восьми кошиків апельсинів щодня. Торги стали переростати в суперечку. Але Пока це не турбувало. Він раз по раз поглядав на дешевенький годинник на зап’ястку. До цього часу Чак уже мав би зібрати всі конверти.

Але чи можна довіряти Чакові?

П’ять конвертів — дві тисячі п’ятсот доларів!

Думаючи про Чака, Пок підняв апельсин і розчавив його.

Ідея Пока була геніальною, та через колір шкіри він змушений був використати Чака і ту дівчину. Індіанець розумів, щойно ці двоє будуть із ним у справі, прибуток опиниться у небезпеці.

Він пригадав, як чекав у кімнаті на Чака з грошима. Те, як хлопець застиг у дверях, раптовий вираз страху і шоку на його обличчі були попередженням для Пока, що Чак може зрадити його.

Із такою купою грошей Чакові нічого не варто поїхати геть із міста.

Роздуми ятрили Пока, доки він не відчув апельсиновий сік, що стікав зап’ястком. Викинувши те, що лишилось від фрукта, індіанець обтер руки об джинси.

Люсі й закупник фруктів вже дійшли згоди. Тепер вони обоє посміхались, тиснучи одне одному руки.

Пок поглянув на брудні хвилі, що хлюпались довкола порту.

Плями мастила розпливалися на воді веселковими колихливими кольорами. Зненацька Пок помітив Бразенштайна.

Пок одразу впізнав товстуватого, симпатичного чоловіка. Коли Тоголо працював барменом у «Клубі П’ятдесят», він терпляче зносив зарозумілість цього товстосума і його поблажливе ставлення до індіанців. Багатій завжди був увічливим до Пока, й індіанця це дратувало навіть більше, ніж хамство від інших членів клубу. Не раз він чув, як Бразенштайн говорив багато кому із завсідників, що «зрештою, не білі — теж люди».

Пок пам’ятав лункий голос Бразенштайна, коли той сперечався із Джеферсоном Лейсі, який відкрито зневажав кольорових.

— Ти маєш визнати, вони працьовиті й старанні. Як би клуб вижив без них? Вони мені подобаються — приємні люди. То й що? Слухай, Джефе, це дурний аргумент, якщо можна так сказати. Зробити їх членами клубу? Але ж ми не хочемо, щоб потім до нас ще й негри приєднались...

З прихованою ненавистю Пок дивився на нервові корчі Бразенштайна.

Сім’я Тоголо була католиками. До того, як Пок покинув отчий дім, він завжди ходив із батьком на недільну службу.

Мерехтливі свічки в церкві вселяли благоговіння. У їх притлумленому світлі, опустившись на коліна, Пок удавав, що молиться, а сам нишком спостерігав крізь плетиво пальців за батьком, який стояв тут-таки поруч навколішках. Спокій на обличчі старого, коли той дивився на вівтар, сповнював Пока відчаєм. Це був спокій, якого йому ніколи не спізнати.

Він пригадав фразу з короткої натхненної промови священника: І поцілував його тоді Юда; і цей поцілунок став символом зради на всі часи.

Пок помітив спрямований на нього погляд Бразенштайна; стало зрозуміло, що його впізнали. Родні Бразенштайн дістав хустку і витер нею чоло, то ось воно що, він зраджує Пока просто зараз.

Думки Пока вибухнули білим спалахом, наче вуличний ліхтар.

Він швидко роззирнувся, наче дикий звір, який відчуває небезпеку. Пок інстинктивно розумів, що десь у натовпі зачаїлися поліцейські й чекають умовного сигналу.

Юпітер Люсі записував щось до книги замовлень. Задоволений угодою покупець фруктів ішов геть.

Лепські побачив Бразенштайна, який розмахував своєю хусткою. Тож цей індіанець — Тоголо! Детектив увімкнув рацію.

Тієї ж миті Пок ковзнув рукою під прилавок, і його смагляві пальці обхопили дуло пістолета 38 калібру. Тонкі губи піднялись, відкриваючи зуби в дикунськім оскалі.

Побачивши божевільний вираз на обличчі Пока, Юпітер Люсі з переляку впустив свій записник і заховався подалі. Лепські доповідав у рацію:

— Бразенштайн упізнав Тоголо. Починаємо операцію.

Бразенштайн зробив усе, про що просив Террелл, тож почав потроху йти геть. Він усе ще тремтів зі страху. «Тепер це справа поліції», — заспокоював себе Родні. Вдруге він цього нізащо не повторить. Бразенштайн не зупинявся, пробираючись крізь натовп, і мріяв, як ще тижнями зможе отримувати зиск від цієї історії. Він уявив реакцію друзів, коли він у найменших подробицях розповідатиме, як допоміг спіймати Карателя.

І от, коли він уже зовсім заспокоївся, поринувши у самовдоволені мріяння, куля 38 калібру влучила йому просто в потилицю.

Лепські уважно слухав інструкції Террелла по рації і на коротку мить відволікся від Бразенштайна. Аж раптом він почув постріл і побачив, як падає Бразенштайн, очі його швидко метнулись до того місця, де стояв Тоголо, але індіанця там вже не було.

Лепські ніяк не міг вирішити, що робити далі. Він розривався між двома варіантами: доповісти про все, що сталося, чи побігти за Тоголо?

Цього секундного вагання виявилось досить, щоб індіанці, які торгували фруктами й мимоволі стали очевидцями вбивства, здійняли переполох, і Пок зміг вислизнути непоміченим.

Наступної миті паніка охопила порт: тиснява й лемент індіанців, які, очевидно, налякавшись, бігали взад і вперед, створюючи ще більше паніки.

Лепські розумів, що гнатись за Тоголо абсолютно безнадійно, навіть попри те, що він знав, у який бік дременув індіанець. Рухомий людський бар’єр між ним та яткою Люсі тепер було не подолати. Двоє індіанців, удаючи паніку, перекинули прилавки конкурента, і помаранчеві хвилі апельсинів покотилися Лепські до ніг.

Він увімкнув рацію і доповів про все, що сталося. В управлінні Террелл і Бейґлер уважно слухали розповідь Лепські.

Двоє чоловіків перекинулися поглядами.

Сержант Бейґлер ще ніколи не бачив свого начальника наляканим, але тепер, дивлячись на його пополотніле обличчя і на шок в очах, Бейґлер зрозумів: навіть цьому кремезному незламному чоловікові відомо, що таке страх.

— Порт перекрили, Джо? — запитав Террелл, зводячись на ноги.

Бейґлер теж підвівся.

— Перекрили.

— Тоді поїдемо у порт й викуримо Тоголо звідти, — сказав Террелл. Він відкрив шухляду письмового столу, дістав поліцейський «кольт» 38 калібру і пояс із кобурою. Захопив піджак, щоб приховати зброю.

— Слухайте, начальнику, — занепокоєно почав Бейґлер. — Я піду. Хтось має лишитися тут. Будуть дзвонити... і...

Террелл уважно подивився на колегу.

— Цією операцією керую я, — тихо заперечив він. — Ти лишаєшся тут. Я відправив свого друга на смерть. Це вже особисте, — після цих слів він вийшов із офісу.

Бейґлер повагався, а потім зв’язався по рації з Лепські.

— Томе, до вас їде начальник. Він надумав, що відповідальний за смерть Бразенштайна. У такому настрої він може кинутись під кулю. Зрозумів, до чого я?

— Зрозумів, — коротко відповів Лепські й вимкнувся.

Коли Бразенштайн упав, Пок відчув, як тілом розлилася хвиля зловісного задоволення. Тепер настав час ховатися. Вже натискаючи на спусковий гачок, вирішив, що робитиме далі.

Вистріливши, Пок прихилився, відштовхнув із дороги Юпітера Люсі й прожогом кинувся до крамнички вживаних товарів, метри за чотири від фруктової ятки.

Крамничкою цією керував вісімдесятирічний індіанець, який продавав усе, — від луків та стріл до разків намиста та крокодилячої шкіри. Він був одним із зв’язкових Осіди. Саме на гроші Осіди купувались усі вживані предмети для крамнички. Старий був однією з багатьох пар очей, які інформували Осіду про все, що відбувалось у порту.

Цього старого індіанця звали Мікко. Коли пролунав постріл, він сидів на ґанку своєї малесенької крамнички, нанизуючи скляні намистини на нитку.

Пок промчав повз нього і шугонув у темряву крамнички. Мікко опустив довгу голку в коробку, повну намистин, і нанизав іще вісім кульок, які мали опинитися на нитці.

Він знав, що за кілька хвилин у порту аж кишітиме від поліції. Він бачив убивство. Це був дурний, поганий вчинок, але його скоїв індіанець. Мікко знав, чим займається Пок. Коли він уперше почув про справу, яку вигадав Тоголо, був глибоко вражений і навіть схвально до цього поставився. Тепер стало очевидним, що насправді Пок був дуже хворим, і це починало тривожити Мікко. Та все ж цей хлопчина лишався індіанцем.

Мікко був близьким другом батька Пока. Йому стало шкода старого, бо той був надто чесним. Він знав, як страждатиме старий Тоголо, коли дізнається про все, що сталось. Рано чи пізно Пока спіймають. Цього не уникнути. Але все ж індіанці повинні захищати одне одного. Коли поліція прийде до його крамнички, а Мікко був переконаний, що це станеться, він вибалушить очі, зробить ідіотський вираз обличчя і вдаватиме з себе глухого. Зрештою, йому вже було вісімдесят. Від індіанців у такому віці тільки й очікують, що вони вже недоумкуваті та глухі.

Пок швидко пройшов до задніх дверей крамнички, які вели на горішній поверх, відчинив їх — і раптом відчув себе дуже впевнено.

Порт був усіяний лабіринтами для відступу. Були дахи, підвали, маленькі смердючі кімнатки, темні сходи, ще менші кімнатки, інші дахи, провулки, цегляні стіни, що вели до інших провулків, пожежні виходи до ще більшої кількості дахів, низьких дашків, слухові вікна у коридори з безліччю дверей, за якими ховалися кімнатки не більші за сервант. У них жили індіанці, коли поверталися з роботи у порту.

Усе це було добре відомо Покові. Кілька місяців тому інстинкт виживання змусив його розвідати усе в порту. До цього завдання він підійшов як людина, що планує далеку непросту подорож, — узяв мапу, прорахував усі відстані, прокладаючи найкращий маршрут.

Індіанці ніколи ні про що не питали. Декого дивувало, що Пок так ретельно вивчав їхні будинки, підіймався на дахи, бігав смердючими провулками, але вони не втручались. Можливо, хлопчина просто божевільний. Зрештою, від такого життя неважко збожеволіти... Тож чого перейматись?

А тепер Пок відзначив, що його інстинкт самозбереження винагородився сповна.

Тоголо був переконаний: у поліції вже знають, що він і є Каратель. Вони якось пронюхали, що Пок працює з Юпітером Люсі. Та перш ніж арештувати його, треба було, щоб хтось упізнав Пока. Тож поліцейські намовили Бразенштайна зрадити його.

Крізь скляний люк Пок проліз на дах. Він радів, що вбив іще одного багатія з «Клубу П’ятдесят».

Індіанець затримався під гарячими променями сонця і спробував спокійно подумати. Думки плутались, наче він заблукав у лабіринті, — куди йому повернути — праворуч, ліворуч чи піти прямо?

Постоявши, він вирішив, що слід піти до Осіди. Чак із грошима вже мав бути там. Він отримає дві тисячі п’ятсот доларів і поїде з міста. За тисячу доларів можна підкупити головного бармена у готелі «Панама» в Маямі й отримати місце другого бармена. Там на одних лише чайових можна заробити двісті доларів за тиждень. Тамтешній бармен вже пообіцяв йому роботу, якщо тільки Пок заплатить тисячу доларів.

Пок ще не усвідомив, що на нього полює кожен поліцейський у Флориді. Він уявляв, що, поїхавши із Парадайз-Сіті, буде в безпеці.

Індіанець обережно наблизився до краю даху й поглянув униз на гамірний порт. Усе, що відбувалось унизу, нагадувало розтривожений мурашник. Голосіння жінок. Товкотнеча. Вереск сирен «швидкої». Поліцейські, що пітніли й лаялись на всі застави, намагаючись стримати натовп. Навколо мертвого тіла Бразенштайна розіслався килим із сотень апельсинів, люди наступали на них, ковзалися.

Пок помітив чоловіка, який лишався осторонь цієї штовханини, й упізнав Джека Гатчі. Ось він і був реальною загрозою для Тоголо. Цей коп був індіанцем. Він орієнтувався у порту так само добре, як і Пок.

На коротку мить Пок завагався, а потім клітини у мозку знову вибухнули яскравим спалахом.

Він підняв зброю, націлився Гатчі в голову й спустив курок.

— Джеку, розберись із цим рейвахом, — наказав Лепські. — Я... — але далі доказати він не встиг.

Гатчі похитнувся, цівка крові з’явилась на його сивій скроні. Кремезний чолов’яга повалився долі, а тоді Лепські почув постріл.

Швидко роззирнувшись, він помітив рух на даху однієї з багатьох маленьких крамничок уздовж лінії берега. Він блискавично вихопив зброю. Націлився і вистрілив у той невловимий рух.

Крізь натовп до Лепські протиснувся Енді Шилдс.

— Він там, нагорі! — прокричав Лепські. — За ним!

Дейв Фаррелл пробився крізь натовп, і Лепські кивнув йому в бік Гатчі, який ще рухався.

— Потурбуйся про нього, Дейве, — крикнув Лепські й побіг за Шилдсом у бік крамнички Мікко. Але він не пройшов і десяти кроків, прокладаючи шлях серед юрми, як наступив на апельсин і впав так, що ледь подих не відібрало. Шилдс намагався притримати Лепські, але поїхав на іншому апельсині й гепнувся просто на Лепські у ту саму мить, як той, лаючись, намагався звестись на ноги.

Лепські майже поцілив.

Куля просвистіла над головою Пока й відколола шмат цементу з димаря; дрібні уламки від нього полетіли просто на індіанця, який встиг пригнутись од пострілу. Друзки цементу таки зачепили його, і під лівим оком виступила кров.

Низько схилившись, Пок перебіг дахом, притискаючи до закривавленого обличчя хустку. Він швидко спустився залізною пожежною драбиною, опинившись у вузькому смердючому провулку, на мить зупинився, зібрався з думками й побіг праворуч. Плавними котячими рухами він перемахнув через цегляну перегородку й приземлився в іншому провулку, знову звірив свої орієнтири і побіг ліворуч. У кінці провулка виднілись відкриті двері. Все ще притискаючи до обличчя закривавлену хустину, Пок увійшов досередини і кинувся вгору крутими вузькими сходами. На сходовому майданчику вгорі маленька індіанка гралась із лялькою. Пок зупинився, уважно придивився до неї і пройшов повз. Зброя в його руці та закривавлена хустка викликали у дівчинки німотний жах.

У далекому кінці коридору Пок побачив двері. Він штовхнув їх і знов опинився у променях сонця. Низько зігнувшись, перебіг пласким дахом, зупинився біля слухового вікна, виштовхнув скляний люк, а потім, лишивши на рамі криваві відбитки пальців, прослизнув донизу, в темряву.

Пок безшумно збіг крутими сходами, відчинив двері, за якими починався ще один провулок. Він переліз через огорожу й важко приземлився у дворі, в якому на перевернутому ящику сиділа товстезна індіанка й патрала курку. Якусь мить вони просто дивились одне на одного, а тоді жінка опустила очі й продовжила свою роботу. Пок минув її та увійшов до халупи, яку ця товста жінка називала своїм домом.

Звідти він вийшов у ще один провулок, переліз через іще одну огорожу і врешті дістався чорного входу до прибуткового дому Осіди.

Поріз на обличчі вже не кровоточив, і Пок сховав закривавлену хустку до кишені. Він зупинивсь у коридорі, прислухався, потім рушив уперед й обережно відчинив двері, що, як він знав, вели до вітальні Осіди.

Осіда сидів у зламаному кріслі, склавши руки на товстих колінах. Він говорив із Манаті, котрий щойно ввійшов.

Покові знадобилось трохи часу, щоб упізнати Манаті у напівтемряві кімнати. Спритним рухом Пок заховав револьвер у задню кишеню джинсів.

Він увійшов до кімнати, зачинивши за собою двері.

Осіда відкинувся у кріслі. На товстому обличчі не було звичної посмішки, тільки хитро мружились очі.

— Погані в тебе справи, Поку, — заговорив він. — Манаті розповість.

Манаті коротко оповів, що трапилося в аеропорту. Пок уважно слухав, очі його горіли вогнем.

— Білий чоловік мертвий?

Манаті кивнув.

— Машина?

— Згоріла.

— А дівчина?

— Я підвіз її до порту. Вона пішла геть.

Пок стояв, не рухаючись, єдине, що його хвилювало в цій історії, — гроші. Вони згоріли разом із машиною? Чи їх забрала дівчина? Зловісна хвиля гніву прокотилася його тілом.

Пок тицьнув великим пальцем у бік дверей.

— Забирайся!

Манаті озирнувся на Осіду, той кивнув. Водій швидко вийшов із кімнати.

Запала довга мовчанка, Осіда спокійно заговорив:

— Тобі треба тікати, Поку. Мені шкода, що все закінчилось саме так. Це була хороша ідея. З цією аварією тобі просто не поталанило.

Пок дивився в очі товстому індіанцеві й промовив:

— Мені потрібні гроші. Мені потрібна тисяча доларів.

Осіда здригнувся. Вигляд Пока, вираз його обличчя і блиск очей говорили, що ситуація небезпечна.

Осіда згадав про револьвер, який завжди тримав у верхній шухляді письмового столу. Зараз він сидів за чотири метри від столу, в якому тримав автоматичний «кольт» 45 калібру. Цей пістолет він колись перекупив у одного армійського сержанта, та був переконаний, що ніколи його не використає. Осіда завжди любив зброю. Він частенько прочищав та змащував цей пістолет. Тепер, дивлячись на обличчя Пока, він розумів, що пістолет, — якщо тільки вийде дотягнутись до нього, — може врятувати йому життя, яке так раптово опинилось у небезпеці. Та, сидячи у зламаному кріслі, Осіда втямив, що Пок уб’є його, перш ніж він дістане зброю. «Треба блефувати», — вирішив він.

— Якби в мене було стільки грошей, вони стали би твоїми, — почав Осіда. — Твій батько — мій хороший приятель. Я б радо віддав тобі гроші.

— Плювати на батька! Давай гроші, — відповів Пок. Його рука шугнула за спину й з’явилась знову, тримаючи пістолет.

Осіда кивнув. Він повільно підвівся й підійшов до столу. Він уже потягнувся до шухляди, де лежала зброя, його тлусте тіло приховувало всі рухи, та в ту ж мить він відчув, як дуло Покового пістолета вп’ялось йому в спину, і зрозумів, що це кінець. Рука Осіди опустилася від верхньої шухляди до другої, яку він і відкрив. У цій шухляді зберігалась готівка.

— Ось... це все, що маю. Бери собі.

Пок відсунув Осіду вбік, вихопив товстий пакунок доларових купюр. Закинувши гроші за пазуху, він швидко рушив до дверей.

Осіда досі відчував небезпеку, тож стояв не рухаючись.

— Не забувай, Поку, твій батько і я — добрі приятелі, — тремтячим голосом промовивив Осіда.

— Відкрий горішню шухляду, — наказав Пок. — Ну ж бо... відкривай!

Вони довго дивились одне на одного, в очах Пока Осіда не бачив нічого, окрім злості. Серце нестримно калатало, коли він відкривав шухляду.

На купі замащеного мастилом промокального паперу Пок побачив пістолет.

— Добрі приятелі? — запитав Пок і натиснув на курок своєї зброї. Відлуння пострілу прокотилось усім будинком і вихлюпнулось на вулицю.

Осіда повалився долі, Пок зробив крок до столу, дістав «кольт» 45 калібру, викинув свій пістолет, у якому вже закінчились набої, і вибіг із кімнати.

Детектив Алек Горн патрулював цю частину порту і, щойно зачувши постріл, миттю опинився біля чорного виходу з будинку Осіди в кінці провулку. Саме тієї миті у дверях з’явився Пок.

На дрібку секунди Горн завагався, не певний, чи цей індіанець і був Поком Тоголо. Та щойно помітивши у руці хлопця пістолет, детектив миттю вихопив власну зброю.

Пок випередив його саме на ту дрібку секунди. Куля Пока влучила Горнові у плече, й полісмен упав долі.

Куля Горна зачепила ліву руку Пока.

Індіанець крутнувся на місці й наосліп побіг униз провулком. Біль у руці заважав йому зібратись з думками. Це вперше він так живо відчув, що на нього полюють, і паніка охопила втікача. Добігши до порохнявого двоповерхового будинку в кінці провулка, Пок рвучко відчинив двері й увалився в темний коридор. Єдине, про що він думав, — де сховатись. Перед ним, ніби нізвідки, з’явились сходи. Пок піднявся ними, перестрибуючи по два приступці за раз, і зупинився на сходовому майданчику. Праворуч були одні-єдині двері, але жодного слухового вікна. Він зрозумів, що загнав себе у пастку.

Двері повільно прочинились. Пок звів пістолет.

На сходовий майданчик вийшла молода індіанка. Це була висока, струнка дівчина, обличчя побите віспою, заплетене волосся укладене навколо голови. Вона застигла, щойно помітила Пока.

Пок наставив на неї зброю.

Так вони й дивились одне на одного. Кров капала з пальців Пока, й на підлозі вже утворилась ціла калюжа.

— Допоможи з цим! — Пок указав на поранену руку й знову пригрозив дівчині пістолетом.

Вона налякано кивнула. Молода індіанка рушила назад до кімнати й кивком покликала Пока слідувати за нею.

Коли Пок наказав Манаті забиратись, той, непокоячись за свого боса, відійшов не далі, як до комірки у будинку Осіди. Почувши постріл, він зрозумів, що його побоювання справдились Він бачив Пока, який вибіг із будинку, і тільки тоді наважився увійти до вітальні, де знайшов розпластане на долівці огрядне тіло. Манаті затремтів від жаху, розвернувсь і кинувся коридором до чорного виходу. Він почув два постріли — це Пок і Горн вистрілили одне в одного.

Манаті обережно визирнув надвір. Він побачив, як Пок дременув униз провулком і заскочив до останнього будинку в його кінці.

Лише згодом Манаті помітив пораненого детектива, який намагався сісти.

Якби Пок не вбив Осіду, Манаті ніколи б навіть не подумав зрадити його. Але, застреливши Осіду, Пок жорстоко розірвав пуповину, яка поєднувала його з індіанським братством і гарантувала захист.

Манаті наблизився до детектива, який лежав на землі, аж тут з’явились Лепські та Енді Шилд.

Лепські рвучко вдарив по револьверу Шилдса, опускаючи його.

— Це не він! — посунувши Манаті, Лепські опустився на коліна поруч Горна, який уже сидів, кривлячись від болю. — Тебе сильно поранено?

Горн похитав головою.

— Він побіг туди.

Лепські поглянув у бік глухого кута, яким закінчувався провулок.

— Лишайся з ним, Енді! Викличи по рації підмогу! Він, певно, переліз через котрусь із огорож.

— Сер! — Манаті стояв, притиснувшись спиною до стіни будинку. — Він в останньому домі, в кінці провулка. Звідти немає іншого виходу. Я знаю цей будинок. Там живе Мані — онучка Осіди.

Лепські придивився до індіанця, прикидаючи, чи слід йому довіряти. Він знав, що всі індіанці в порту були вірні одне одному. Це міг бути хитрий трюк, щоб дати Покові час утекти.

— Він убив мого боса, сер, — сказав Манаті, ніби прочитавши думки Лепські. — Він божевільний. Його треба спіймати. Він там!

— Ви певні, що там немає іншого виходу?

Манаті кивнув.

До них підбігли ще двоє офіцерів.

— Ви, двоє, подбайте про Алека, — наказав їм Лепські. — Ходімо, Енді, давай зловимо його!

Зі зброєю напоготові двоє детективів побігли провулком і зупинились біля відчинених дверей будинку. Першим увійшов Лепські, Шилдс прикривав його.

На підлозі Лепські помітив плями крові, що вели нагору вузькими сходами.

Він зробив кілька кроків назад й увімкнув рацію.

Террелл вийшов на зв’язок.

Лепські доповів про все, що сталось, і пояснив, де перебуває.

— Ми загнали його у пастку, начальнику, — закінчив Лепські. — Ми з Енді підіймемося нагору і схопимо негідника.

— Він точно не може звідти вибратись? — запитав Террелл.

— Ні... це глухий кут.

— Не випускайте його, Томе. Він мій.

Лепські насупився. Він пам’ятав пересторогу Бейґлера тримати Террелла подалі від цієї заворухи.

— Гаразд, начальнику, — Лепські вимкнув зв’язок. Він довго вагався, тоді озирнувся на Шилдса. — Давай схопимо цього сучого сина.

Тихо ступаючи, детективи рушили вгору сходами.

Індіанка Мані закінчила бинтувати Покові руку. Доки вона працювала, він сидів на ліжку, обдивляючись малесеньку задушливу кімнатку. Двері до кімнати лишилися відчиненими. Над ліжком висіло велике розп’яття. Пок розглядав його, але, відчувши гострий біль провини, відвів погляд. Розп’яття нагадувало йому про батька і повертало спогади про те, як вони обоє схиляли коліна перед вівтарем, як пахнуло у церкві ладаном, як мерехтіли свічки, який спокій був на батьковому обличчі.

— Ти Пок Тоголо, син доброго приятеля мого дідуся, — сказала Мані, закінчивши бинтувати Пока. — Будь ласка, піди до мого дідуся, і він допоможе тобі втекти. Він ніколи й нікому не відмовляє у допомозі.

— Твій дідусь?.. — Пок виструнчився, зіниці його розширилися від здивування. — Осіда?

Дівчина кивнула.

— Саме так. Піди до нього. Він допоможе.

Хвиля глибокого відчаю накрила Пока. Він уже давно боявся, що з його мозком щось не те. Але відмовлявся вірити, що самого бажання видужати не достатньо, щоби зцілити себе. Тільки тепер він усвідомив, наскільки хворим насправді був. Нащо він убив Осіду? Тепер Пок зрозумів, варто було лиш попросити в Осіди прихистку — й він був би зараз у безпеці.

Пок сидів, не рухаючись, відчуваючи пульсуючий біль у руці, пістолет лежав на коліні. Сидячи у цій кімнатці, він усвідомив, що це і є кінець його життя. Він знав, ніхто йому не допоможе і ніщо не спокутує його провини.

Десята приступка на східцях зовсім прогнила. Пок підіймався сходами, перестрибуючи через одну, а тому пропустив десяту сходинку. Мані знала про цю сходинку і завжди переступала її, але Лепські про це навіть не здогадувався. Під його вагою сходинка з гуркотом провалилась. Лепські підіймався сходами, притримуючись рукою за перила, і тільки судомно вхопившись за них, він утримав рівновагу, але нога його застрягла у пастці. Тихо вилаявшись, він висмикнув ногу й, розуміючи, що вже виказав себе цим гуркотом, перемахнув кілька останніх приступців і за мить опинився на порожньому сходовому майданчику ліворуч від прочинених дверей. Він помахом показав Шилдсу відступити, а сам притиснувся до стіни з револьвером у руці.

Сонячне світло пробивалося в коридор крізь прочинені двері кімнатки й лишало на запилюженій підлозі довгасту пляму світла.

Шилдс піднявся сходами й присів на третій приступці згори, прикриваючи Лепські.

Почувши, як із шумом провалилась сходинка, Пок захолов. Він рвучко кинувся до відкритих дверей, піднімаючи пістолет.

Мані розпізнала відчай і безнадію в його очах та поспішно відійшла в дальній кут кімнати.

Лівою рукою Пок дістав з-за пазухи гроші, які вкрав у Осіди, й кинув їх на ліжко.

— Пробач, — сказав він, дивлячись на дівчину. — Я дуже хворий. Щось негаразд із головою. — Молодик вказав на гроші. — Це належить тобі. — Пок вагався, але нерішуче продовжив говорити: — Я вбив твого дідуся. Це його гроші. Я їх забрав. Вони належать тобі.

Повільно ковзаючи стіною, Лепські зупинився, прислухаючись до розмови.

Мані дивилась на купу грошей на брудному простирадлі. Вона ніколи не бачила так багато готівки. Зіниці її розширились.

— Це моє?

Думки зі швидкістю блискавки проносились у її мозку. Якщо ці гроші справді для неї, вони відкриють для Мані двері у зовсім нове життя. Ця кімната, цей сморід, цей портовий гамір, хтиві пальці, що залазили їй під спідницю, коли дівчина працювала у ресторані, білий моряк, якого вона приводила сюди, коли хотіла новий одяг... усе це і ще багато іншого могли виправити ці гроші.

— Візьми їх, — сказав Пок, не зводячи погляду з дівчини.

— Ти впевнений, що вони мої?

Дивлячись на гроші, Мані просто не могла в це повірити.

— Я вбив твого дідуся, — повторив Пок, та зрозумів, що вона не слухає. Єдине, про що зараз думала дівчина, — гроші. Він відчув спалах ненависті. — Бери їх і забирайся!

Мані схопила гроші й вибігла на сходовий майданчик.

Лепські схопив її за зап’ястя й штовхнув просто до рук Шилдса. Долоні детектива швидко затисли дівчині рота.

Пок сидів на ліжку й дивився у відчинені двері. У пам’яті оживали ненависні образи: «Клуб П’ятдесят», завжди послужливий батько, багатії, нахаби, недоброзичливці та гордії.

Він часто думав про смерть. Колись він уважав, що найприємніший спосіб померти — згоріти, як свічка, коли вогник повільно згасає, аж доки не зникне зовсім. Але тепер він розумів, що йому не судилося повільно догоріти. Помітивши тінь Лепські у видовженій плямі сонячного світла на підлозі, Пок звів погляд до розп’яття на стіні. Споглядаючи розп’яття, він раптом відчув прилив надії, вклав дуло пістолета до рота й натиснув на гачок.

— Шукаєш компанію?

Меґ застигла і поглянула вгору.

Останні дві години вона сиділа на кам’яній лавці у віддаленій частині порту. Дівчина була зовсім одна, якщо не рахувати яструбів, що кружляли над нею.

До цього часу вона вже оговталась від шоку після аварії. Тепер вона почала міркувати, що робитиме далі. Грошей у Меґ не було. Одяг залишився у прибутковому будинку, а дівчина була певна: якщо піде за ним, товстий індіанець вимагатиме плати за оренду кімнати. Та й Пок, певно, чекає там. Тож назад повертатись не можна, а весь її одяг складався із тих речей, що були на ній.

Вона втратила свій щасливий білет, гірко думала Меґ. Щасливий білет! У відчаї вона схопилась за голову. «Нічого, — заспокоювала себе дівчина, — відшукаю іншого чоловіка, який купить мені кілька необхідних речей. Завжди знайдеться бодай один чоловік, готовий допомогти, доки ти згодна розставляти перед ним ноги».

— Шукаєш компанію?

Колись саме такими словами її підчепив Чак, а потім почався увесь цей жах.

Меґ розглядала молодика, що стояв біля неї.

«Який придурок!» — подумала вона.

Хлопець був високий, хворобливо худий, із дурнуватою борідкою. А ще він носив окуляри. Лінзи в них були такими товстими, що очі парубка нагадували коричневі ягоди аґрусу. Одягнений він був у сіру сорочку з відкритою шиєю, яку заправив у чорні штани, а навколо тонісінької талії начепив широкий шкіряний ремінь із потертою мідною бляхою.

«Принаймні він чистий, — подумала Меґ, — а отже, може мати грошенята». Тільки у тих, хто такий же брудний, як вона, не було грошей.

Вуста дівчини розтягнулись у силуваній посмішці.

— Привіт, — промовила вона. — Ти звідки такий взявся?

— Побачив тебе. Ти виглядаєш такою самотньою, — хлопець посмикав борідку, ніби сподіваючись, що Меґ помітить її. — То ти тут одна?

Його голос звучав м’яко і безхарактерно. Розглядаючи цього хлопця, Меґ відчула розчарування. Вона сподівалась, що у її житті з’явиться новий чоловік, але цей чудило геть не справджував її очікувань.

Та у теперішній ситуації Меґ не могла дозволити собі бути надто перебірливою, тож відповіла:

— Здається, одна.

— Не проти, якщо я приєднаюсь?

— Не проти.

Він обійшов кам’яну лавку й сів поруч неї.

— Я Марк Ліс. А як тебе звати?

— Меґ.

— Просто... Меґ?

Вона кивнула.

Запала довга мовчанка. Меґ дивилася вгору, ніби спостерігала за яструбами в небі. Якби можна було змахнути чарівною паличкою і ширяти з ними там, угорі. Це було б неймовірно. Вона була певна цього. Як чудово кружляти над морем, пірнати за рибою, бути абсолютно вільною!

— Ти у відпустці?

Меґ насупилась і повернулась на землю.

— Що?

— Ти у відпустці?

— А ти?

— Ні. Я вчора втратив роботу. Намагаюсь придумати, чим зайнятися, куди податись.

Меґ відчула щось схоже на співчуття до нього.

— Точнісінько, як я: теж намагаюся придумати, чим зайнятися.

Молодик подивився на неї, потім відвів очі. Це був короткий поверховий погляд, але дівчина знала, він помітив її пишні груди та довгі ноги. «Це так легко, — подумалось їй. Чоловіки — просто дурні тварини».

— Мене дістало це місто. Тут все надто дороге. Воно створене для багатіїв. У мене є машина, — він знову зиркнув на Меґ. — Я планую поїхати в Джексонвілль. У мене там друг. Він може знайти мені якусь роботу. — Ще один швидкий погляд на її груди. — Хочеш поїхати зі мною?

Меґ не вагалась.

— Я не проти.

Здавалося, хлопець трохи розслабивсь і знову запустив пальці в бороду.

— Це добре. Де твої речі? Я піджену машину й заберу тебе.

Тепер настала її черга розглядати співрозмовника. На його худому обличчі не було ніяких живих емоцій. Він розглядав свої худі кістляві руки, що лежали на колінах. Меґ на мить засумнівалась. Раптом він був маніяком? Кілька секунд вона прокрутила цю ідею в голові, а потім подумки знизала плечима. Сексуальний маніяк стає небезпечним, тільки якщо чинити супротив. Їй треба було поїхати з Парадайз-Сіті. Джексонвілль годився, як і будь-яке інше місце.

— У мене нічого немає, — відповіла вона. — Ні грошей... ні одягу... нічого.

— Та дещо в тебе є... у всіх дівчат є. — Молодик підвівся. — Ходімо.

Вони мовчки дійшли до парковки. Він підвів дівчину до побитої автівки «тріумф T.R-4».

Щойно вони сіли всередину, молодик, навіть не дивлячись на Меґ, заявив:

— Я хочу зайнятись із тобою сексом... ти ж згодна?

Меґ розуміла, що все йде до цього, уявила себе із цим сухорлявим придурком, і тіло її мимоволі скрючило.

— У тебе гроші є? — натомість запитала дівчина.

Молодик швидко зиркнув на неї.

— Який це має стосунок? — беземоційно запитав він.

— Дізнаєшся.

Аж тут Меґ помітила у вітровому склі своє відображення й скривилась.

Боже! На що вона була схожа... Її волосся!

Меґ відкрила сумочку, щоб знайти гребінець, і похолола, серце пропустило кілька ударів. Усередині сумки лежав коричневий конверт — конверт, який вона забрала з аеропорту. Аварія трапилась так швидко, що вона не встигла покласти його в бардачок до інших конвертів, і зовсім забула про це.

Дівчина швидко закрила сумочку.

П’ятсот доларів!

Молодик саме намагався завести машину: тис на кнопку стартера і бурмотів щось під носа.

Меґ була вільною! Ніби той яструб! Їй тепер не треба терпіти стогони й корчі цього недоумка згори на ній!

П’ятсот доларів!

Меґ відкрила дверцята та вийшла з машини.

— Гей! — хлопець витріщився на Меґ, коли вона грюкнула дверцятами. — Ти куди?

— Куди завгодно, аби без тебе, — відповіла вона й пішла геть.

Дівчина знову повернулась на кам’яну лавку в кінці порту; над нею кружляли яструби, пальці її тремтіли від очікування, коли розривала конверт.

У конверті грошей не було.

Принаймні в одного з членів «Клубу П’ятдесят» вистачило сміливості.

На дорогому папері з відтиснутою емблемою «Клубу П’ятдесят» упевненим каліграфічним почерком було написано: