Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі

РОЗДІЛ 8

— Заходьте, любий друже, заходьте.

Двері до кімнат Реджа в Коледжі були нагорі спіральних сходів у куту Другого Двору, і вони були погано освітлені, точніше, вони були чудово освітлені, але лише за умови, що освітлення працювало, але наразі освітлення не працювало, тож двері були погано освітлені, а до того ж ще й заперті. Редж мав труднощі з пошуком потрібного ключа у наборі, що був схожий на предмет, яким вправний воїн-ніндзя міг би жбурнути так, що той встромиться в дерево.

У старих частинах Коледжу двері зазвичай подвійні, схожі на герметичні шлюзи, і відчиняти їх так само клопітно, як і шлюзи. Зовнішні двері були дубовою плитою, покритою сірою фарбою, на якій не було нічого, крім дуже вузької щілини для листів і замка, до якого Редж нарешті знайшов ключ.

Він відімкнув і відчинив двері. За ними були звичайні білі двері зі звичайною латунною ручкою.

— Заходьте, заходьте, — повторював Редж, відчинивши їх і шукаючи вимикач світла.

Впродовж секунди лише червоні жаринки в каміні відкидали на стіни примарні рухливі тіні, а потім, вбивши цю магію, квартиру затопило електричне сяйво. Редж на мить завагався на порозі, напрочуд напружений, неначе хотів у чомусь переконатися, перш ніж зайти, а потім швидко пішов усередину, вдаючи веселість.

Це була велика кімната з дерев'яними панелями на стінах та з колекцією трохи обшарпаних меблів. Впритул до стіни стояв великий старий стіл з червоного дерева та з товстими некрасивими ніжками. На столі були книги, папки та хиткі стоси паперів.

На подив Річарда, окреме місце на столі займала стара рахівниця.

Поблизу стояв маленький письмовий стіл епохи Регентства, що міг би бути досить цінним, якби не був такий обшарпаний, а ще пара елегантних стільців часів Короля Георга, пишні вікторіанські книжкові полиці, тощо. Коротко кажучи, це була кімната старого професора. У ній були типові для професорських кімнат мапи в рамках на стінах, типові вицвілі килими на підлозі, і було таке враження, що кілька десятиліть тут майже нічого не змінювалося, і це, напевно, була правда, бо тут жив старий професор.

На протилежній стіні було двоє дверей, і з попереднього візиту Річард знав, що одні з них вели до кабінету, що був схожий маленьку версію цієї кімнати, але з більшою кількістю книг, вищими стосами паперів, що загрожували неминучим падінням, та з меблями, які попри свою антикварну цінність були вкриті міріадами кілець від чашок з гарячим чаєм або кавою, і на багатьох з цих кілець чашки, напевно, стоять навіть зараз.

Другі двері вели до маленької простої кухні та до спіральних внутрішніх сходів, що вели до спальні та ванної кімнати професора.

— Спробуйте влаштуватися зручно на канапі, — гостинно запросив Редж. — Не знаю, чи вдасться це вам. Мені завжди здається, що вона набита капустяним листям і столовими приборами.

Він пильно подивився на Річарда.

— А у вас є канапа? — запитав він.

— Ну, так, — Річард засміявся. Його розвеселила дурість питання.

— О, — серйозно сказав Редж. — Може, скажете мені, де ви її взяли? У мене з ними нескінченні проблеми, просто нескінченні. За все своє життя не знайшов жодної зручної. Як ви їх знаходите?

З легким подивом він знайшов срібну тацю, на якій стояли графин з портвейном і три келихи.

— Ну, досить дивно, що ви про це питаєте, — сказав Річард. — Я на своїй ще жодного разу не сидів.

— Це дуже мудро, — завзято погодився Редж. — Дуже, дуже мудро, — наразі він виконував таку саму процедуру зі зніманням капелюха та пальта, як перед входом до їдальні.

— Річ не в тому, що мені не хочеться, — сказав Річард. — Просто вона застрягла посеред сходів, що ведуть до моєї квартири. Наскільки я зміг зрозуміти, служба доставки піднімала її сходами, там канапа застрягла, вони вертіли її на всі боки, але далі проштовхнути так і не змогли, а потім виявили, що спустити її назад теж не можуть. Хоча це має бути неможливо.

— Дивно, — погодився Редж. — Я ще ніколи не стикався з незворотною математикою стосовно канап. Можливо, це нова галузь. Ви не зверталися до спеціалістів з просторової геометрії?

— Я зробив навіть краще. Я покликав сусідського хлопчика, який колись умів збирати кубик Рубіка за сімнадцять секунд. Він сів на сходинку, дивився на канапу протягом години, а потім оголосив, що вона безповоротно застрягла. Можливо, далося взнаки, що зараз він уже на кілька років старший і дізнався про дівчат, але мене це все одно спантеличило.

— Продовжуйте розповідати, любий друже, мені дуже цікаво, але скажіть, чим мені вас пригостити? Може портвейном? Або бренді? Гадаю, що портвейн буде кращим вибором, він придбаний коледжем у 1934 році, це один з найкращих років, які можна знайти, до того ж, бренді в мене немає. А може кави? Або ще трохи вина? Є чудове «Марго», я ніяк не знайду привід його відкрити; втім, йому треба дати постояти відкритим годину або дві, хоча я, звісно, міг би… ні, — квапливо сказав він, — «Марго» сьогодні, напевно, краще не пити.

— Насправді я би не відмовився від чаю, — сказав Річард, — якщо він у вас є.

У Реджа поповзли вгору брови:

— Ви певні?

— Мені ще машину додому вести.

— Авжеж. Тоді я швиденько схожу на кухню. Продовжуйте, будь ласка, я вас чутиму. Розповідайте мені про свою канапу та не соромтеся тим часом сидіти на моїй. І давно вона у вас застрягла?

— Приблизно три тижні тому, — сказав Річард, сідаючи. — Я міг би вже розпилити її та викинути, але не можу повірити, що немає логічного рішення. А ще вона стала для мене приводом подумати, що перш ніж купувати якісь меблі, слід подумати, чи можна буде з ними розвернутися на сходах. Тож я змоделював тривимірну задачу на своєму комп'ютері… і поки що не отримав задовільної відповіді.

— А що він каже? — Редж перекрикував шум води, що набиралася в чайник.

— Що це неможливо. Я наказав йому розрахувати рухи, необхідні для того, щоб витягти канапу, але він каже, що таких немає. Я сказав «Що?», а він каже «Немає». Тоді я сказав йому — і це найзагадковіше — розрахувати рухи, потрібні для того, щоб пересунути канапу в поточний стан, а він каже, що вона не могла туди потрапити. Принаймні, без перебудови стіни. Отже, або щось не так з моєю стіною, або… — він зітхнув, — щось не так з моєю програмою. Що ви на це скажете?

— А ви одружені? — запитав Редж.

— Що? О, я зрозумів. Канапа цілий місяць стирчить на сходах. Ні, я неодружений, але так, існує цілком конкретна дівчина, з якою я не одружений.

— І яка вона? Чим займається?

— Вона професійна віолончелістка. Я змушений визнати, що ця канапа стала темою наших суперечок. Взагалі-то, вона навіть переїхала назад до своєї квартири, доки я все не владнаю. Вона, ну…

Раптом він зажурився, встав і почав розсіяно ходити по кімнаті, поки не зупинився проти майже згаслого каміна. Він поколупав жарини коцюбою та кинув на них нові колоди, щоб у кімнаті стало тепліше.

— До речі, вона сестра Ґордона, — сказав він зрештою. — Але вони дуже різні. Не думаю, що їй дуже подобаються комп'ютери. І його ставлення до грошей вона теж не поділяє. Не можу сказати, що я її за це виню, хоча вона й половини не знає.

— Якої половини вона не знає?

Річард зітхнув.

— Ну, — сказав він, — я маю на увазі проект, завдяки якому наша компанія, що виробляє програмне забезпечення, вперше стала прибутковою. Він називався «Аргумент», і в певному сенсі був сенсаційний.

— І що це було?

— Ну, це була програма, що працювала, так би мовити, навпаки. Навіть дивно, як багато з найкращих вигадів є насправді ідеями зробити щось навпаки. Розумієте, на той час уже було кілька програм, метою яких було допомагати користувачеві приймати рішення, правильно упорядковуючи та аналізуючи всі важливі факти, щоб зрештою користувач природним способом приходив до правильного висновку. Недоліком цих програм було те, що рішення, до якого приводили правильно впорядковані та проаналізовані факти, не обов'язково було тим, якого хотів користувач.

— Та-ак, — почувся з кухні голос Реджа.

— Тож великою ідеєю Ґордона було розробити програму, що дозволяє від самого початку вводити те рішення, яке ви хочете прийняти, і лише після цього давати їй факти. Метою програми, якої вона досягала досить легко, було просто сконструювати правдоподібну послідовність начебто логічних кроків, що поєднували факти з висновком.

— І мушу сказати, що працювало це чудово. Ґордон майже відразу зміг купити собі «Порше», попри те, що майже не мав грошей і був поганим водієм. Навіть представник його банку не зміг причепитися до його аргументації. Навіть після того, як Ґордон розбив її через три місяці.

— Боже мій. І ця програма добре продавалася?

— Ми не продали жодної копії.

— Ви мене вражаєте. Це звучить як справжній успіх.

— Це дійсно був успіх, — нерішуче сказав Річард. — Весь проект був повністю куплений Пентагоном. Ця купівля забезпечила нашій компанії дуже добрий фінансовий фундамент. Але моральним підставам я не став би сильно довіряти. Я нещодавно аналізував багато аргументів, що наводилися на підтримку проекту «Зоряних воєн», і якщо знати, що шукати, то слід наших алгоритмів досить очевидний. Настільки очевидний, що дослідивши, чим займався Пентагон останні два роки, я можу досить певно стверджувати, що військовий флот Сполучених Штатів користується версією 2.0, у той час як повітряні сили мають лише бета-версію 1.5. Дивно це.

— У вас є її копія?

— Авжеж, ні, — сказав Річард, — не хочу я мати з нею нічого спільного. До того ж, коли Пентагон купив усе, вони купили все. До останньої підпрограми, до останньої дискети, до останнього записника. Я радів, що ми здихалися цього. Якщо ми дійсно здихалися. Наразі я займаюся власними проектами.

Він знову поколупав у каміні коцюбою, питаючи себе про те, що він тут робить, коли в нього стільки роботи. Ґордон постійно підганяв його щодо випуску нової суперверсії «Гімну», що використовувала б переваги Макінтоша ІІ, а він сильно затримувався з цим. А щодо пропозиції зробити модуль, який в реальному часі конвертує індекси Доу-Джонса в MIDI-файли, то про це він просто пожартував, але Ґордон, звісно, вчепився в цю ідею й наполягав на її реалізації. Вона теж мала бути вже готова, але ще не була. Він раптом збагнув, чому він був тут.

Що ж, це був приємний вечір, навіть попри те, що він не розумів, чому Реджеві так кортіло побачитися з ним. Він узяв зі столу дві книги. Цей стіл, вочевидь, слугував також і обіднім, бо хоча стоси й справляли враження, що були тут уже кілька тижнів, відсутність пилу навколо них казала про те, що недавно їх зсовували.

Можливо, — подумав він, — коли живеш у такій замкненій спільноті, як Кембриджський Коледж, то навіть у наші часи потреба в дружній бесіді з кимось іншим може стати дуже сильною. Професор був хорошою людиною, але під час вечері було очевидно, що багато з його колег дотримувалися думки, що його ексцентричні звички були занадто ексцентричними, особливо зважаючи на те, що колеги й самі були диваками. Його не залишали думки про С'юзан, але до цього він звик.

Він погортав сторінки двох книг, які тримав у руках. Одна з них, старіша, була описом випадків у Борлі Ректорі — найзнаменитішому в Англії будинку з привидами. Корінець обтріпався, а фотографії були такі сірі та нечіткі, що на них ледве вдавалося щось розгледіти. Ілюстрація, про яку він подумав, що це дуже вдала (або підробна) світлина якогось примарного видіння, коли він прочитав підпис, виявилися портретом автора.

Друга книга була новішою, і за дивним збігом була путівником по островах Греції. Коли він ліниво гортав її сторінки, звідти випав папірець.

— Вам «Ерл Грей» чи «Лапсанг Сучонг»? — обізвався Редж. — Або «Дарджілінг»? — А може «П. Дж. Тіпс»? У мене, боюсь, лише в пакетиках. І всі вони не дуже свіжі.

— Дарджілінг, будь ласка, — відповів Річард, нагнувшись. щоб підняти папірець.

— З молоком? — спитав Редж.

— Так, будь ласка.

— Подвійну кількість чи звичайну?

— Звичайну, будь ласка.

Річард поклав папірець назад у книгу, побачивши при цьому, що на ньому були квапливо нашкрябані слова. Слова, на диво, були такі: «Подивіться на цю просту сільничку. Подивіться на цю просту шапку».

— Цукру?

— Гм, що? — сіпнувся Річард. Він швидко поклав книгу на стос.

— Це в мене жарт такий, — весело сказав Редж, — щоб перевірити, чи мене слухають.

Радісно посміхаючись, він вийшов з кухні, несучи маленьку тацю з двома чашками, яку він раптом кинув на підлогу. Чай розлився по килиму. Одна з чашок розбилася, інша закотилася під стіл. Редж обперся на одвірок, збліднувши та витріщивши очі.

Якийсь час усе відбувалося дуже повільно: Річард від подиву не знав, що йому робити, а потім незграбно стрибнув на допомогу. Але старий уже просив вибачити його та пропонував заварити іншу чашку чаю.

Річард підвів його до канапи.

— Як ви почуваєтеся? — безпомічно запитав Річард. — Мені викликати лікаря?

Редж відмахнувся.

— Усе гаразд, — наполягав він, — я добре почуваюся. Мені здалося, що я почув… мене налякав звук. Але то мені примарилося. Напевно, пари з чаю нанюхався. Мені просто треба перевести подих. Думаю, що трошечки портвейну миттєво оживить мене. Прошу мене вибачити, я не хотів так налякати вас.

Він махнув рукою в напрямку графина з портвейном. Річард швиденько налив келишок і подав його професорові.

— А що за звук? — запитав він, не розуміючи, що в біса може так налякати.

Цієї миті на верхньому поверсі почувся якийсь рух і дивовижне важке дихання.

— Саме цей… — прошепотів Редж. Келих з портвейном лежав біля його ніг розбитий. Здавалося, що поверхом вище хтось тупотить. — Ви чули це?

— Ну, так.

Це, схоже, підбадьорило старого.

Річард стривожено подивився на стелю.

— Там нагорі хтось є? — запитав він, відчуваючи, що спитати про це нечемно, але необхідно.

— Ні, — сказав Редж тихим голосом, який вразив Річарда страхом, — нікого. Нікого там не має бути.

— Тоді…

Редж, хитаючись, намагався підвестися, на його обличчі раптом з'явилася сувора рішучість.

— Я мушу піднятися туди, — тихо сказав він. — Мушу. Будь ласка, зачекайте на мене тут.

— Послухайте, що це таке? — вимагав Річард, ставши між Реджем і дверима. — Це що, зламник? Буде краще, якщо туди піду я. Я певний, що там нікого, просто вітер абощо.

Річард не знав, чому він так сказав. Було очевидно, що це не вітер і взагалі ніщо схоже на вітер, бо хоча вітер і може робити звуки, що схожі на дихання, він навряд чи може так тупотіти.

— Ні, — сказав старий, чемно але жорстко відштовхуючи його з дороги, — це маю зробити я.

Річард безпомічно пройшов за ним у двері до маленького коридору, за яким була крихітна кухня. Звідти вгору йшли темні дерев'яні сходи; сходинки здавалися ушкодженими, подряпаними.

Редж клацнув вимикачем. Нагорі сходів спалахнула слабка лампочка без абажура. З похмурою уважністю професор подивився вверх.

— Зачекайте тут, — сказав він і піднявся на дві сходинки.

Потім він розвернувся та надзвичайно серйозно подивився на Річарда.

— Мені дуже шкода, — сказав він, — що я вас уплутав у… складнішу частину мого життя. Але тепер ви вплуталися, хоч як би прикро це не було, і я мушу вас попросити про дещо. Я не знаю, що на мене там чекає, не знаю напевне. Я не знаю, чи це щось таке, що я сам з дурості накликав на себе своїми… своїми хобі, або ж це щось інше, а я просто невинна жертва. У першому випадку мені нема кого винити, бо я схожий на доктора, який не може кинути палити, або навіть гірше — на еколога, який не може відмовитися від персонального авто… У другому ж випадку я сподіваюсь, що з вами цього не станеться.

— Я мушу вас попросити про дещо. Коли я повернуся цими сходами — це за умови, якщо я взагалі повернусь — то якщо моя поведінка видасться вам дивною, або ж я не буду схожий на себе, вам слід накинутися на мене на притиснути мене до землі. Вам зрозуміло? Ви мусите не дати мені зробити те, що я спробую зробити.

— Але як мені зрозуміти? — запитав ошелешений Річард. — Вибачте, але зрозумійте мене правильно, я не знаю, що…

— Ви зрозумієте, — сказав Редж. — А тепер, будь ласка, зачекайте на мене в головній кімнаті. І зачиніть двері.

Спантеличено хитаючи головою, Річард відступив і зробив так, як його попросили. Зсередини великої неприбраної кімнати він прислухався, як професор одна за одною долав сходинки. Він крокував з важкою рішучістю, це було схоже на цокання великого повільного годинника. Річард чув, як той дійшов до вершини сходів. Там він зупинився, стало тихо.

Минали секунди — п'ять або десять, а може й двадцять. А потім знову почувся важкий рух і дихання, яке так налякало професора.

Річард швидко підійшов до дверей, але не відчинив їх. Холод цієї кімнати пригнічував і турбував його. Він трухнув головою, щоб прогнати це відчуття, а потім затамував подих, коли кроки почали перетинати два метри сходового майданчика, а потім знову зупинилися.

Лише кілька секунд по тому Річард почув, як заскрипіли двері, які відчинялися повільно, сантиметр за сантиметром, аж доки, напевно, не були розчинені навстіж.

Потім упродовж довгого, дуже довгого часу здавалося, що нічого не відбувається.

Потім, нарешті, двері повільно зачинилися.

Кроки пройшли по сходовому майданчику та знову зупинилися. Не зводячи очей з дверей, Річард зробив кілька маленьких кроків назад. Кроки почали спускатися сходами: повільно, зважено та тихо, доки не дійшли до самого низу. Кілька секунд по тому ручка дверей почала обертатися. Двері відчинилися, і в них спокійно зайшов Редж.

— Усе гаразд, це просто кінь у ванній кімнаті, — тихо сказав він.

Річард кинувся на нього й притиснув його до підлоги.

— Ні! — ахнув Редж, — ні, злізьте з мене, відпустіть мене, зі мною все в дідька гаразд. Це просто кінь, цілком звичайний кінь!

Трохи напружившись, він скинув з себе Річарда та сів, важко дихаючи, пихкаючи та проводячи руками по своєму рідкому волоссю. Річард боязко стояв над ним, відчуваючи дедалі більше збентеження. Він позадкував, дозволивши Реджеві встати та сісти в крісло.

— Просто кінь, — сказав Редж, — втім, дякую, що сприйняли мене серйозно, — він обтрушував свій одяг.

— Кінь, — повторив Річард.

— Так, — сказав Редж.

Річард вийшов за двері, подивився вгору, на сходи, потім повернувся.

— Кінь? — знову сказав він.

— Саме так, — сказав професор. — Заждіть! — крикнув він Річардові, який був пішов подивитися, — нехай буде. Це не надовго.

Річард вирячився на нього, не вірячи своїм очам.

— Ви кажете, що у вашій ванній кімнаті кінь, і все, що ви робите — стоїте тут і називаєте пісні «Бітлз»?[6]

Професор дивився на нього, не розуміючи.

— Послухайте, — сказав він, — вибачте, якщо я вас переполошив, це був просто невеличкий напад. Таке трапляється, друже мій, не треба так перейматися. Лишенько, я за своє життя бачив значно дивніші речі. Багацько. Набагато дивніших. Це ж усього лише коняка, ради бога. Я її згодом виведу. Будь ласка, не турбуйтеся. Нумо вип'ємо трохи портвейну.

— Але… як вона туди потрапила?

— Ну, вікно у ванній кімнаті відчинене. Напевно, вона в нього пролізла.

Річард подивився на нього, вже не вперше та вочевидь не востаннє підозріло примруживши повіки.

— Ви це навмисне робите? — спитав він.[7]

— Що саме, друже мій?

— Я не вірю, що у вашій ванній кімнаті є кінь, — несподівано сказав Річард. — Я не знаю, що там, я не знаю, що ви робите, я не розумію, що сьогодні весь вечір відбувається, але я не вірю, що у вашій ванній кімнаті є кінь.

Відмахнувшись від подальших протестів Реджа, він пішов угору дивитися.

Ванна кімната була невеличка. Стіни були покриті різьбленими дубовими панелями, які цілком могли би бути безцінними, зважаючи на походження будівлі, але в інших відношеннях облаштування було мінімалістичне та бюджетне.

На підлозі був старий, зачовганий лінолеум у чорно-білу клітинку; маленька звичайна ванна була добре вичищена, але з дуже старими плямами та щербинами на емалі, а ще там була маленька раковина з зубними щіткою та пастою, що стояли в пластиковому стаканчику біля кранів. До можливо безцінних панелей над раковиною була пригвинчена бляшана шафа з дзеркальним передом. Схоже, її фарбували багато разів; дзеркало вздовж країв вкрилося росою.

У туалеті був старовинний залізний литий бачок з ланцюжком. У кутку стояла стара дерев'яна шафа, пофарбована в кремовий колір, а біля неї старий коричневий стілець, на якому лежали акуратно складені рушники. А ще в цьому приміщенні стояв великий кінь, він займав його майже повністю.

І Річард на нього, і він на Річарда дивилися оцінююче. Річард злегка хитався. Кінь стояв досить твердо. Якийсь час по тому кінь перевів погляд на шафу. Було схоже, що навіть якщо йому тут не подобалося, він принаймні був рішуче налаштований залишатися тут, доки його не відведуть до іншого місця. А ще здавалося… що це було?

Він був огорнутий сяйвом місячного світла, що струмилося у вікно. Вікно було відкрите, але маленьке, не кажучи вже про те, що це був третій поверх, тож ідея про вхід коня крізь нього здавалася повною маячнею.

Було в цьому коневі щось дивне, але Річард не міг збагнути, що саме. Ну, тобто, одна дуже дивна річ в ньому була цілком очевидна: він стояв посеред ванної кімнати. Можливо, це й усе.

Річард нерішуче простягнув руку, щоб поплескати тварину по шиї. На дотик та була нормальна — пружна, блискуча, кінь був у добрій формі. Місячне світло справляло дещо дивний ефект на його хутро, але ж у місячному світлі все виглядає дивно. Кінь від дотику трухнув гривою, але, начебто, сильно не заперечував.

Після вдалої спроби поплескати Річард кілька разів погладив коня та легенько почухав його. Потім помітив, що в кімнаті були ще одні двері, в дальньому кутку. Він обережно обійшов коня та наблизився до тих дверей. Натиснувши плечем, він обережно штовхнув, щоб прочинити їх.

За ними була професорова спальня — маленька кімната, в якій було багато книг, туфель і маленьке ліжко. У спальні теж були другі двері, що вели на сходи.

Річард помітив на підлозі сходового майданчика такі самі подряпини, які бачив на сходах, і ці подряпини добре узгоджувалися з думкою, що коня якимось чином заштовхали сходами нагору. Йому б не сподобалося штовхати так коня нагору, а бути конем, якого так штовхають, сподобалося б ще менше, але це здавалося можливим.

Але навіщо? Він востаннє подивився на коня, той востаннє подивився на нього, і тоді Річард повернувся вниз.

— Ви мене переконали, — сказав він. — У вашій ванній кімнаті є кінь, а я все-таки вип'ю трохи портвейну.

Він налив собі сам, а потім налив Реджеві, який тихо та задумливо дивився на вогонь у каміні.

— Добре, що я заздалегідь приготував три келиха, — сказав Редж. — Я не пам'ятав, навіщо, але тепер згадав. Ви питали мене, чи можна приїхати з подругою, але приїхали сам. Напевно, через канапу. Нічого страшного, таке трапляється. Овва, обережніше, бо розіллєте!

Усі пов'язані з конем думки різко залишили розум Річарда.

— Я питав? — сказав він.

— Так. Я щойно згадав. Здається, ви телефонували мені, щоб запитати, чи я не проти. Я сказав, що мені буде приємно, і це була правда. Я б ту штуку на вашому місці розпилив. Не можна жертвувати щастям заради канапи. А може ваша дівчина просто вирішила, що вечір з вашим старим викладачем буде невимовно нудним, і обрала щось цікавіше, наприклад, вимити голову? Лишенько, я б на її місці саме так і зробив. Лише відсутність волосся змушує мене відвідувати такі заходи.

Настала черга Річарда збліднути та вирячити очі.

Так, він припускав, що С'юзан не захоче їхати.

Так, він сказав їй, що це буде жахливо нудно. Але вона наполягла, що хоче поїхати, бо це її єдина можливість побачити його обличчя, коли воно не освітлене екраном комп'ютера, тож він погодився, і вони домовилися, що він візьме її з собою.

Але потім він забув про це. Він не заїхав за нею.

Він сказав:

— Будь ласка, можна від вас зателефонувати?