Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі

РОЗДІЛ 15

Стоячи перед своїм «котеджем», Ґордон Вей починав розуміти деякі з не дуже приємних особливостей буття мертвим.

З точки зору будь-якої іншої людини це був, взагалі-то, досить великий будинок, але Ґордон завжди мріяв про котедж за містом, а коли настав нарешті час купувати, він виявив, що має на це більше грошей, ніж він коли-небудь сподівався мати, тому купив старий великий будинок парафіяльного священика та назвав його «котеджем» попри наявність семи спалень і чотирьох акрів вогкої кембриджширської землі. Це не допомогло йому налагодити стосунки з людьми, які мали лише котеджі, але якби Ґордон Вей дозволяв собі керуватися тим, що подобається іншим людям, він не був би Ґордоном Веєм.

Тепер він, звісно, вже не був Ґордоном Веєм. Він був привидом Ґордона Вея.

У кишені в нього були привиди ключів Ґордона Вея.

І саме це усвідомлення змусило його на мить прикипіти до місця. Думка про ходіння крізь стіни була йому відверто огидна. Цього він наполегливо уникав усю ніч. Він навпаки намагався хапати або зачіпляти все навколо, щоб проявити свою істотність. Необхідність потрапити в будинок, у свій власний будинок іншим способом, ніж власницькою ходою зайти через головні двері, наповнила його стрімким відчуттям втрати.

Дивлячись на будинок, він бажав, щоб той не був таким добрим зразком вікторіанської готики, і щоб місячне світло не грало так холодно на його вузьких гострокінцевих вікнах і непривітних башточках. Купуючи його, він, дурень, пожартував, що цей будинок має такий вигляд, ніби в ньому є привиди, не розуміючи, що одного дня тут буде його привид.

Його дух майже заледенів, коли мовчазно рухався вздовж доріжки, обабіч якої височіли силуети тисових дерев, що були набагато старші за будинок. Дуже неприємною була думка про те, що хтось інший може боятися іти такою доріжкою в таку ніч, побоюючись зустріти такого, як він.

Ліворуч від нього, за тисовими деревами височіла похмура стара церква, що вже занепадала; нею користувалися лише по черзі з церквами сусідніх сіл, цим керував вікарій, який, прибуваючи до храму, був завжди захеканий через їзду на велосипеді та завжди розчарований, побачивши лише кількох людей, що чекали на нього. За шпилем церкви висіло холодне око місяця.

Раптом Ґордону здалося, що він побачив якийсь рух, ніби хтось промайнув серед кущів біля його будинку, але то була, — переконав він себе, — лише його уява, перенапружена тим, що він помер.

Що там могло бути таке, чого йому тепер боятися?

Він ішов далі, навколо рогу маєтку до головних дверей, що були в глибокій тіні вкритого плющем ґанку. Раптом він збагнув, що зсередини будинку виходило світло. Електричне світло та слабке мерехтіння вогню в каміні. Лише секунду або дві по тому він збагнув, що на нього тут сьогодні чекали, хоча й навряд чи в такій формі. Пані Беннет, літня економка, мала прийти, щоб постелити йому ліжко, розпалити камін, приготувати вечерю. Телевізор також має бути ввімкнутий, спеціально для того, щоб він, зайшовши, міг його відразу вимкнути.

Коли він ішов, гравій під його ногами не хрустів.

Хоча він знав, що з дверима в нього нічого не вийде, він все одно спочатку пішов до них, щоб спробувати відчинити, і лише тоді, прихований тінню ганку, він заплющить очі та присоромлено пройде наскрізь. Підійшовши до дверей, він зупинився.

Вони були прочинені.

Лише на сантиметр, але прочинені. Його дух затріпотів від страху та подиву. Як вони можуть бути відчиненими? Пані Беннет завжди була дуже уважна до таких речей. Він трохи постояв, вагаючись, а потім, зосередивши волю, доклав до дверей силу. Під тим слабким тиском, який він міг створити, двері повільно відчинялися, незадоволено стогнучи петлями. Він зайшов у них і ступив у мощений кам'яною плиткою передпокій. Вгору, в темряву вели широкі сходи, але всі двері, що вели з передпокою, були зачинені.

Найближчі двері вели до вітальні, в якій палав камін, і з якої лунали приглушені звуки автомобільної погоні з вечірнього фільму. Хвилину або дві він марно намагався зробити щось із полірованою латунною дверною ручкою, але зрештою був змушений визнати принизливу поразку, а потім з раптовою люттю кинувся на двері та пройшов крізь них.

Кімната за дверима була зразком приємного домашнього затишку. Він так рішуче зайшов у неї, що не зміг вчасно зупинитися, і проплив крізь маленький столик, на якому були товсті сендвічі та термос із гарячою кавою, крізь велике м'яке крісло, в камін, потім крізь товсту гарячу цегляну стіну в темну, холону їдальню, що була за нею.

Двері, що вели назад, до вітальні, теж були зачинені.

Ґордон помацав їх рукою, яка нічого не відчувала, а потім змирився з неминучими, опанував себе та прослизнув крізь них — спокійно, обережно, вперше звернувши увагу на багату внутрішню структуру деревини.

Ця кімната здавалася Ґордонові занадто затишною, він безцільно бродив по ній, не в змозі десь зупинитися, а крізь нього грало тепле живе світло каміна. Його воно зігріти не могло.

«Чим мають займатися всю ніч привиди?» — думав він.

Він сів і подивився телевізор. Але незабаром автомобільні переслідування щасливо завершилися, і на екрані не залишилося нічого, крім сірого снігу та білого шуму, які він не міг вимкнути.

Він побачив, що провалився в крісло надто глибоко, а намагаючись піднятися, плутав частини себе з частинами крісла. Він спробував розважити себе тим, що став посеред столу, але це майже не покращило його настрій, який невідворотно сковзав від зневіри далі вниз.

Може, йому поспати?

Можливо.

Ґордон не відчував ані втоми, ані сонливості, лише смертельне бажання забуття. Він пройшов назад крізь зачинені двері в темний коридор, з якого широкі важкі сходи вели до великих темних спалень нагорі. До них він і побрів.

Він розумів, що це марно. Якщо не можеш відчинити двері до спальні, то й в ліжку спати не зможеш. Він прослизнув крізь двері та піднявся на ліжко, яке, як він знав, мало бути холодне, хоч він і не міг цього відчути. Місяць, схоже, був не в змозі дати йому спокій і сяяв на нього з усієї сили, а він лежав з широко розкритими очима, пустий, і не міг згадати, що таке сон і як це робиться.

Його охопив жах пустоти, жах перед нескінченим безсонним лежанням о четвертій ранку.

Йому було нікуди йти, нічого робити, і не було жодної людини, до якої він міг би прийти та розбудити, і яка б не відчула жах, побачивши його.

Найгірший момент був тоді, коли він побачив на дорозі Річарда. Біле як полотно лице Річарда за лобовим склом. Він знову побачив його обличчя та обличчя блідої фігури, що була поруч із ним.

Саме це позбавило його останніх залишків теплоти, що жевріла на краю його свідомості та казала, що все це лише тимчасова проблема. Посеред ночі це здається жахливим, але все стане добре, коли вранці він побачить людей і зможе дати всьому ради.

Він згадував і згадував ту мить, не в змозі відпустити її.

Він побачив Річарда, а Річард — він не сумнівався — побачив його.

Це добром не скінчиться.

Зазвичай, коли йому вночі було так погано, він спускався на кухню, до холодильника, тож пішов туди й зараз. Там буде не так моторошно, як у цій осяяній місяцем спальні. Він буде тинятися всю ніч навколо кухні та видавати моторошні звуки.

Він сковзнув униз по поруччі (частково крізь нього), без вагань проплив крізь двері кухні, а потім протягом п'яти хвилин докладав усі свої сили та енергію, щоб увімкнути світло.

Зробивши це, він наче досягнув важливої мети, тож вирішив відсвяткувати це пивом.

Після хвилини або двох багаторазового жонглювання та впускання бляшанки він здався. Він не мав жодної ідеї, як йому відкрити бляшанку, до того ж пиво вже розтряслось, напевно… І що він з ним робитиме, навіть якщо зможе якось її відкрити? Він не мав тіла, в яке можна було його залити. Він відкинув бляшанку геть, і та покотилася під шафу.

Він почав помічати в собі дещо: його спроможність хапати речі, схоже, зростала та зменшувалася в повільному ритмі, так само як і його видимість.

Але цей ритм був нерегулярний, а може просто іноді деякі з його максимумів були більш помітні за інші. Це теж, здавалося, змінювалося згідно з ще повільнішим ритмом.

Саме тієї миті йому здавалося, що його сила зростає. У раптовому припадку завзяття він спробував з'ясувати, що з речей на кухні він зможе зрушити або скористатися ними, або якось змусити ввімкнутися.

Він відчиняв настінні шафи, висував шухляди, розкидував по підлозі столові прибори. На короткий час змусив задзижчати кухонний комбайн, перекинув електричну кавомолку, так і не ввімкнувши її, відкрив кран газу в духовці, але не зміг його підпалити, пошматував великим ножем буханець хліба. Він спробував жбурляти собі в рот крихти хліба, але вони просто провалювалися крізь його рот на підлогу. З'явилася була миша, але швидко подріботіла з кухні геть, шерсть на ній стала від страху сторч.

Зрештою він зупинився та сів за кухонний стіл, емоційно виснажений, але фізично заціпенілий.

Як, думав він, люди реагуватимуть на його смерть?

Кому буде найбільше шкода, що його не стало?

Якийсь час буде шок, потім сум, потім вони звикнуть, і він буде пам'яттю, яка слабшає в міру того, як люди житимуть без нього, вважаючи, що він пішов туди, куди йдуть усі люди.

Саме ця думка леденила його найбільшим жахом.

Він не пішов. Він досі тут.

Він сидів обличчям до єдиної шафи, яку не зміг відкрити, бо її ручка була занадто туга, і це його дратувало. Він незграбно схопив бляшанку з помідорами, знову підійшов до великої шафи та вдарив бляшанкою по ручці. Дверцята розкрилися навстіж, і звідти випало його зникле, вкрите кров'ю тіло.

До цієї миті Ґордон не знав, що привиди можуть непритомніти. А тепер він про це дізнався, бо саме це й зробив.

Кілька годин по тому його розбудив вибух його газової духовки.