Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі

РОЗДІЛ 21

Дірк стежив за полісменом, що чатував біля будинку Річарда, визираючи з-за фургону, що був припаркований в кількох метрах звідти. Офіцер зупиняв і розпитував усіх, хто намагався ввійти до маленького провулку, в якому були двері Річарда, у тому числі — із задоволенням зазначив Дірк — інших полісменів, яких не знав особисто. Поруч зупинилася ще одна поліцейська машина, і Дірк почав рухатися.

З автомобіля вийшов полісмен, в руках у нього була пилка, він рішуче йшов до дверей. Дірк швидко наздогнав його та з поважним виглядом ішов на крок або два позаду.

— Усе гаразд, він зі мною, — сказав Дірк, обганяючи його саме тієї миті, коли один полісмен зупиняв іншого.

А потім він був уже всередині та підіймався сходами.

Офіцер з пилкою йшов за ним.

— Гм, перепрошую, сер! — гукнув він навздогін Діркові.

Дірк саме дійшов до того місця, де посеред сходів застрягла канапа. Він зупинився та розвернувся.

— Залишайтеся тут, — сказав він, — стережіть цю канапу. Не дозволяйте нікому торкатися її. Зрозуміло?

Офіцера це дещо спантеличило.

— Мені наказали розпилити її, — сказав він.

— Скасовується! — гримнув Дірк. — Пильнуйте її! Потім доповісте мені.

Він розвернувся та переліз через канапу. Секунду або дві по тому він увійшов у велику відкриту кімнату. Це був нижчий з двох поверхів квартири Річарда.

— Ви обшукали це? — різко запитав Дірк у офіцера, який сидів за Річардовим обіднім столом і переглядав якісь нотатки. Офіцер здивовано підвів погляд і почав вставати. Дірк указував на кошик для сміття.

— Емм, так…

— Обшукайте ще раз. Не припиняйте обшукувати. Хто тут?

— Емм, ну…

— Мені весь день чекати?

— Детектив-інспектор Мейсон щойно пішов…

— Добре, нема чого йому тут робити. Якщо я буду потрібен, я буду нагорі, але не турбуйте мене, якщо це не дуже важливе. Зрозуміло?

— Емм, хто…

— Я не бачу, як ви обшукуєте кошик!

— Емм, так, пане. Я…

— Я хочу, щоб його було ретельно обшукано. Вам зрозуміло?

— Емм…

— Беріться до роботи! — Дірк чкурнув на верхній поверх і зайшов у кабінет Річарда.

Касета лежала саме там, де мала лежати за словами Річарда — на довгому столі, на якому стояли три Макінтоши. Дірк хотів був покласти її в кишеню, але його зацікавило зображення Річардової канапи, що повільно оберталося на великому екрані Макінтоша, і він сів за клавіатуру.

Якийсь час він вивчав написану Річардом програму, але швидко збагнув, що в поточній її формі без коментарів автора це марно. Зрештою йому вдалося звільнити канапу та опустити її сходами вниз, але для цього йому довелося видалити частину стіни. Роздратовано буркнувши, він кинув цю справу.

Інший комп'ютер, на який він подивився, зображав стабільну синусоїду. По краях екрана були маленькі зображення інших осцилограм, які можна було обирати та додавати до головної або ж змінювати головну за допомогою них іншими методами. Він швидко виявив, що це дозволяло створювати з простих осцилограм дуже складні, і якийсь час він розважався цим. Додав просту синусоїду до самої себе, внаслідок чого подвоїлися висоти її горбів і глибини її западин. Потім зсунув одну зі складових синусоїд на півперіоду назад по відношенню до іншої, і тоді горби та западини одної компенсували западини та горби другої, залишивши плоску лінію. Потім він трохи змінив частоту однієї з синусоїд. Як наслідок, у деяких місцях синусоїди підсилювали одна одну, а в інших — придушували. Додавання третьої синусоїди з трохи іншою частотою створило осцилограму, в якій взагалі було важко побачити якусь закономірність. Лінія стрибала вверх-вниз наче випадково, впродовж деяких проміжків часу йшла майже біля нуля, а потім раптом з'являлися дуже великі горби та западини, бо всі три компоненти якийсь час були синфазні.

Дірк припустив, що серед цього набору апаратури мають бути засоби перетворення осцилограми, що стрибала на екрані Макінтоша, на справжній звук, і пошукав потрібний пункт меню. Один з пунктів пропонував йому надіслати сигнал в «Emu».

Це його спантеличило. Він обвів поглядом усю кімнату, шукаючи великого безкрилого птаха, але не зміг знайти нічого навіть віддалено схожого. Він все одно активував процес, а потім відстежив кабель, що йшов від задньої частини Макінтоша вниз під стіл, потім по підлозі, за шафу, під килим, і згодом приєднувався до задньої частини великого сірого клавішного синтезатора під назвою Emulator II.

Він припустив, що саме сюди й прибула його експериментальна осцилограма. Він нерішуче натиснув клавішу. Гидке пердіння, що миттєво залунало з динаміків, було таке гучне, що він не відразу почув слова «Свладе Челлі!», що одночасно гримнули з порогу.

Річард сидів у офісі Дірка та кидав маленькими кульками паперу в кошик для сміття, де вже було кілька телефонних слухавок. Він ламав олівці. Барабанячи по колінах, він грав великі уривки зі старого соло Джинджера Бейкера.

Одним словом, він нервував.

Він спробував написати на аркуші паперу з Діркова записника всі події минулого вечора, які міг згадати, та коли кожна з них відбулася, якщо вдавалося згадати час. Його вразило, якою важкою виявилася ця справа та якою немічною здавалася його свідома пам'ять у порівнянні з несвідомою, яку продемонстрував йому Дірк.

«Клятий Дірк», — подумав він. Він хотів поговорити зі С'юзан. Дірк сказав йому, що цього ні в якому разі не можна робити, бо телефонні дзвінки відстежуватимуться.

— Клятий Дірк, — раптом сказав він і схопився на ноги.

— У вас є монети по десять пенсів? — запитав він непохитно похмуру Джаніс.

Дірк озирнувся.

На тлі дверей стояв високий темний силует.

Цей високий темний силует, схоже, був незадоволений тим, що бачив, ба навіть сердився. Навіть більше, ніж сердився. Він був схожий на високий темний силует, який міг легко повідривати голови десятьом куркам, і навіть після цього досі бути сердитим.

Ступивши вперед, у світло, силует виявився сержантом Ґілксом з кембриджської поліції.

— Ти знаєш, — заговорив сержант Ґілкс з кембриджської поліції, кліпаючи очима від придушених емоцій, — коли я повернувся сюди та побачив, що один полісмен чатує з пилкою біля канапи, а інший розриває на шматки невинний кошик для сміття, я був змушений поставити собі певні питання. І я мусив поставити їх занепокоєним голосом, розуміючи, що відповіді на них мені не сподобаються.

— А потім, Свладе Челлі, я піднімався сходами, маючи жахливі передчуття, дуже жахливі. І ці передчуття, мушу сказати, цілком виправдалися. Може, окрім спантеличених полісменів ти також зможеш прояснити й коня, якого знайшли у ванній кімнаті? Бо це було цілком у твоєму дусі.

— Не можу, — сказав Дірк. — Поки що. Але він мене дуже цікавить.

— Ще б пак. Він цікавив би тебе ще сильніше, якби тобі довелося спускати ту кляту тварину по бісових спіральних сходах о першій годині ночі. Що ти тут в дідька робиш? — втомлено запитав сержант Ґілкс.

— Шукаю справедливість, — сказав Дірк.

— Ну, зі мною тоді краще справи не мати, — сказав Ґілкс. — А з міськими і поготів. Що ти знаєш про Мак-Даффа та Вея?

— Про Вея? Лише те, що відомо всім. З Мак-Даффом я вчився в Кембриджі.

— О, вчився, кажеш? Опиши його.

— Високий. Високий і абсурдно худий. Доброзичливий. Трохи схожий на богомола, який не полює… нехижий богомол, так би мовити. Такий собі приємний, дружній богомол, який облишив полювання та зайнявся натомість тенісом.

— Гм, — прохрипів Ґілкс, відвернувся та оглянув кімнату.

Дірк поклав касету в кишеню.

— Схоже, це саме він, — сказав Ґілкс.

— А ще він, звісно, абсолютно не здатний вбити, — сказав Дірк.

— Це ми вирішуватимемо.

— А також журі присяжних.

— Тьху! Журі!

— Втім, звісно, до журі справа не дійде, оскільки факти казатимуть самі за себе задовго до того, як мій клієнт з'явиться в суді.

— Твій бісів клієнт? Так, Челлі, де він?

— Не маю жодної гадки.

— Я певний, що ти маєш його адресу, куди надсилаєш рахунки.

Дірк знизав плечима.

— Послухай, Челлі, це цілком звичайне, нешкідливе розслідування вбивства, і я не хочу, щоб ти його споганив. Тож вважай поки що, що тебе попереджено. Якщо я дізнаюся хоч про один зниклий доказ, я тебе так ударю, що не знатимеш, коли четвер, а коли завтра. А тепер забирайся звідси та віддай мені ту касету, — він простягнув руку.

Дірк кліпнув, щиро дивуючись:

— Яку касету?

Ґілкс зітхнув:

— Ти чоловік розумний, Челлі, це я визнаю, — сказав він. — Але ти повторюєш ту саму помилку, якої припускаються багато розумних людей: вважаєш усіх інших дурнями. Коли я відвертався, я мав на те причину, а причиною було бажання побачити, що ти візьмеш. Мені не треба було бачити, як ти це береш, мені достатньо було побачити, чого потім не вистачало. Нас тренують, якщо ти не знав. По вівторках у нас було півгодини «Тренування на спостережливість». Це була перерва після чотирьох годин «Байдужої жорстокості».

Дірк сховав свою злість за слабкою посмішкою. Він опустив руку в кишеню шкіряного плаща та вийняв касету.

— Увімкни її, — сказав Ґілкс, — послухаймо, що ти хотів він нас приховати.

— Річ не в тому, що я не хотів, що б ви це почули, — знизав плечима Дірк. — Просто я хотів почути її перший, — він підійшов до полиці, на якій стояла стерео-апаратура Річарда та вставив касету в магнітофон.

— Не хочеш сказати вступне слово?

— Це касета, — сказав Дірк, — з автовідповідача С'юзан Вей. У Вея була звичка залишати довгі…

— Так, я знаю. А вранці наступного його секретарка бігала навкруги та збирала його балаканину, бідолаха.

— Отже, я вважаю, що на цій касеті може бути повідомлення, залишене Ґордоном Веєм минулого вечора з машини.

— Зрозуміло. Добре. Вмикай.

Елегантно вклонившись, Дірк натиснув на кнопку.

«О, С'юзан, привіт, це Ґордон, — знову сказав запис. — Я зараз уже їду до котеджу».

— До котеджу! — їдко вигукнув Ґілкс.

«Це вечір четверга й зараз… 8:47. На дорозі погана видимість. Слухай, до мене на ці вихідні приїжджають люди зі Штатів…»

Ґілкс вигнув брови, глянув на годинник і записав щось у записнику.

Коли в кімнаті залунав голос мертвого чоловіка, і Дірк, і сержант поліції відчули мороз поза шкірою.

«…просто диво, що я не лежу зараз мертвий у канаві, оце була б пригода, залишити свої останні слова на чиємусь автовідповідачі, чому цим…»

У напруженому мовчанні вони слухали відтворення всього повідомлення.

«Така вже проблема з цими розумниками: вигадають одну чудову річ, що дійсно працює, а тоді очікують, що ти їх роками фінансуватимеш, поки вони розважаються розрахунком тривимірних карт своїх пупків. Вибач, мені доведеться зупинитися та зачинити як слід багажник. Я швидко».

Потім почувся приглушений звук падіння слухавки на пасажирське сидіння, а кілька секунд по тому вони почули, як відчинилися двері авто. Весь цей час було чутно булькотіння музики з магнітоли.

Кілька секунд по тому почувся далекий, приглушений, але очевидний подвійний постріл з дробовика.

— Зупини плівку, — різко сказав Ґілкс і глянув на годинник. — Три хвилини та двадцять п'ять секунд після того, як він сказав, що було 8:47, — він знову подивився на Дірка. — Залишайся тут. Не рухайся. Нічого не чіпай. Я запам'ятав розташування кожної частинки повітря в кімнаті, я знатиму навіть дихав ти чи ні.

Він швидко розвернувся та пішов. Дірк чув, як він казав, спускаючись сходами: «Тікет! Зв'яжись з офісом WayForward, отримай деталі автомобільного телефону Вея: який номер, яка мережа…» — голос затихнув.

Дірк швидко зменшив гучність на підсилювачі та продовжив слухати касету.

Якийсь час грала музика. Дірк розчаровано стукав пальцями. Досі тривала музика.

Він не надовго натиснув на кнопку швидкого перемотування вперед. Досі музика.

Він збагнув, що він щось шукає, але не знає, що саме. Від цієї думки він прикипів до місця.

Він абсолютно точно щось шукав.

І абсолютно точно не знав, що саме.

Розуміння того, що він не знає точно, чому він робить те, що він робить, раптово жахнуло та напружило його. Він повільно, як відчиняють двері холодильника, розвернувся.

Поруч із ним не було нікого, принаймні, він нікого не бачив. Але він відчував мороз поза шкірою, і це йому не подобалося більше за все.

Він сердито прошепотів:

— Якщо хтось мене чує, почуйте ось що. Мій розум — мій центр, і за все, що в ньому відбувається, відповідаю я. Інші люди можуть вірити в те, в що їм приємно вірити, але я не робитиму нічого, якщо добре не розумітиму навіщо це потрібно. Якщо вам щось потрібно — дайте мені знати, але не смійте лізти в мій розум.

Він тремтів від глибокої первісної люті. Повільно та майже жалюгідно мороз залишив його та наче змістився в кімнату.

Дірк спробував слідкувати за ним своїми відчуттями, але його відразу відволік несподіваний голос, який звучав на межі чутності разом із далеким виттям вітру. Це був пустий, переляканий, збентежений голос, не більше ніж шепіт, але він був, його було чутно, він був записаний на касеті автовідповідача. Він казав: «С'юзан! С'юзан, допоможи мені! Допоможи мені, ради бога. С'юзан, я помер…»

Дірк різко розвернувся та зупинив плівку.

— Вибачте, — ледве чутно прошепотів він, — але я маю зважати на інтереси мого клієнта.

Він трохи відмотав плівку назад, до того, як почався голос, встановив нульовий рівень запису та натиснув «Запис». Він не зупиняв плівку, стираючи і голос, і все, що могло бути після нього. Якщо за цією плівкою встановлюватимуть час смерті Ґордона Вея, не треба, щоб після цього когось бентежив голос Ґордона, навіть якщо цей голос лише підтверджував, що він помер.

У повітрі біля нього неначе стався потужний вибух емоцій. По кімнаті промчала якась хвиля, залишаючи по собі тремтіння меблів. Дірк дивився туди, куди вона начебто рушила, на полицю біля дверей, на якій — Дірк раптом збагнув — стояв автовідповідач Річарда. Апарат почав судорожно гойдатися на місці, але коли Дірк наблизився до нього, завмер. Дірк повільно та спокійно простягнув до нього руку та натиснув кнопку, що вмикала режим відповідача.

Хвилювання в повітрі знову перетнуло кімнату, наблизившись до довгого столу Річарда, на якому поміж стосів паперів і флоппі-дисків стояли два старі телефони з дисками для набору номера. Дірк здогадався, що має відбутися, але волів спостерігати, а не втручатися.

Слухавка одного з телефонів випала зі свого місця. Дірк почув із неї гудіння. Потім повільно, з відчутним зусиллям, диск почав обертатися. Він нерівно повертався, повертався, дедалі повільніше, а потім раптово крутнувся назад.

Якусь мить нічого не відбувалося. Потім важелі на телефоні натиснулися, знову піднялися, і зі слухавки знову почулося гудіння. Диск знову почав обертатися, але скрипів ще сильніше, ніж попереднього разу.

І знову він зірвався.

Цього разу пауза була довшою, а потім увесь процес повторився ще раз.

Коли диск зірвався втретє, відбувся раптовий вибух люті — весь телефон підскочив у повітря та полетів через кімнату. У польоті шнур слухавки зачепився за настільну лампу, і вона гепнулася на підлогу, тягнучи за собою проводи, кавові чашки та флоппі-диски. Стос книг злетів зі столу та впав на підлогу.

У дверях зі скам'янілим обличчям стояв сержант Ґілкс.

— Я зараз піду, — сказав він, — а коли повернусь, то не хочу бачити нічого такого. Це зрозуміло?

Він розвернувся та пішов.

Дірк стрибнув до магнітофона та натиснув клавішу перемотування назад. Потім розвернувся та просичав пустому повітрю:

— Я не знаю, хто ви, але здогадуюсь. Якщо вам потрібна моя допомога, ніколи більше не робіть з мене дурня!

Кілька секунд по тому знову зайшов Ґілкс.

— А, ось ви де, — сказав він і спокійним поглядом обвів місце катастрофи. — Я вдам, ніби нічого з цього не бачу, щоб не ставити такі питання, відповіді на які мене, я певний, лише роздратують.

Дірк сердито глянув на нього.

Настали кілька секунд тиші, і в ній почулося тихе дзижчання, яке змусило сержанта різко подивитися на магнітофон.

— Що там з касетою?

— Перемотується.

— Дайте її мені.

Коли рука Дірка простягнулася до касети, плівка вже домоталася до початку та зупинилася. Він вийняв касету та віддав її Ґілксу.

— На жаль, схоже, що вона повністю виправдовує вашого клієнта, — сказав сержант. — Телефонна компанія підтвердила, що востаннє з машини телефонували о 8:46, коли твій клієнт солодко дрімав на очах кількох сотень свідків. Під свідками я маю на увазі здебільшого студентів, але ми, напевно, будемо змушені вважати, що вони не брешуть.

— Добре, — сказав Дірк. — Що ж, я радий, що все прояснилося.

— Ми, звісно, ніколи не думали, що це зробив він. Він просто не підходив. Але ж ти нас знаєш — ми любимо отримувати результат. Але скажи йому, що ми досі хочемо поставити йому кілька питань.

— Я обов'язково перекажу це йому, якщо раптом зустріну.

— Зроби хоча б це.

— Що ж, не буду більше затримувати вас, сержанте, — сказав Дірк і безтурботно махнув на двері.

— Ні, але я тебе, трясця твоїй матері, затримаю, якщо впродовж тридцяти секунд ти не заберешся звідси, Челлі! Не знаю, що ти затіяв, але якщо я зможу про це не дізнатися, я міцніше спатиму в себе в кабінеті. Геть!

— У такому разі бажаю вам доброго дня, сержанте. Не буду казати, що було приємно зустрітися, бо це неправда.

Дірк швидко залишив кімнату та вийшов з квартири, сумно зауваживши, що там, де раніше посеред сходів була велично розклинена м'яка канапа, тепер залишилася лише маленька купка тирси.

Майкл Вентон-Вікс різко відірвав погляд від книги.

Його розум раптом отримав мету. Думки, образи, спогади, наміри — усі юрбою кинулися на нього, і чим більше вони суперечили один одному, тим сильніше здавалося, що вони узгоджуються одне з одним, єднаються та заспокоюються.

Єднання було ідеальне, зубчики одного поступово вирівнювалися із зубчиками іншого. Потягнути за собачку — і вони застібнуться.

Хоча очікування здавалося вічністю вічностей, було сповнене невдачею, з хвилями слабкості, з кволим рухом навпомацки та самотньою неспроможністю, єднання все це скасовувало. Скасує це все. Переробить наново те, що колись було зроблено й призвело до катастрофічних наслідків.

Хто це подумав? Яка різниця, єднання відбулося, і єднання було досконале.

Майкл визирнув за вікно, на добре наманікюрену вулицю Челсі, і йому було байдуже, чи то по ній повзали слизькі істоти з лапами, чи самі лише А.К. Росси. Важливо було лише те, що вони вкрали, а тепер будуть змушені повернути. Росс тепер залишився в минулому. А те, що тепер по-справжньому турбувало Майкла, було в ще віддаленішому минулому.

Його великі, м'які, схожі на коров'ячі очі повернулися до останніх рядків «Кубла Хана», якого він щойно читав. Єднання відбулося, блискавку застібнуто.

Він закрив книгу та поклав її в кишеню.

Його шлях назад тепер був вільний. Він знав, що він мусить зробити. Залишилося лише дещо купити, а тоді до діла.