Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі

РОЗДІЛ 20

З несподіваним тріском жалюзі піднялися вгору, і Річард кліпнув.

— Дивовижний у тебе був вечір, — сказав Дірк Джентлі. — Втім, його найцікавіші аспекти твою цікавість, схоже, анітрохи не зачепили.

Він знову сів, відкинувся на спину та притиснув один до одного кінчики пальців.

— Будь ласка, — сказав він, — не розчаровуй мене питанням «Де я?» Достатньо просто подивитися.

Річард спантеличено повільно подивився навколо; у нього було таке відчуття, ніби він несподівано повернувся з довгої подорожі на іншу планету, де були самі лише нескінченні мир, світло та музика. Він почувався таким розслабленим, що не хотів напружуватися навіть заради дихання.

Дерев'яний ролик на кінці мотузки, що керувала жалюзі, стукнув двічі по вікну, але окрім цього все було тихо. Метроном не рухався. Річард подивився на свій годинник. Була перша година.

— Ти був під гіпнозом трохи менше години, — сказав Дірк, — за цей час я дізнався про багато цікавих фактів і був спантеличений деякими іншими, які хотів би зараз обговорити з тобою. Трохи свіжого повітря, напевно, допоможе тобі оговтатися, тож я пропоную прогулятися вздовж каналу. Там тебе ніхто не шукатиме. Джаніс!

Мовчання.

Багато речей були для Річарда досі незрозумілими, і він нахмурився. Секунду по тому повернулася його пам'ять — наче слон увійшов у двері — і Річард від несподіванки різко сів струнко.

— Джаніс! — знову крикнув Дірк. — Пані Пірс! Клята дівка.

Він вихопив з кошика для сміття слухавки та поклав їх на місця. Потім узяв старий потертий портфель, що стояв біля столу, підняв з підлоги свій капелюх і встав, по-дурному нагвинтивши капелюх на голову.

— Ходімо, — сказав він, швидко виходячи крізь двері туди, де втупивши погляд на олівець сиділа пані Джаніс Пірс. — Геть звідси. Залишмо цю гнійну пекельну яму. Нумо думати немислиме та здійснювати нездійсниме. Готуймося зчепитися з несказаним, і ще побачимо, що ми йому скажемо. А ви, Джаніс…

— Замовкніть!

Дірк знизав плечима, потім взяв з її столу книгу, яку вона нещодавно понівечила, коли засовувала шухляду. Погортавши сторінки, він нахмурився та знову поклав книгу на стіл. Джаніс продовжила робити те, що вона, вочевидь, робила перед цим — писати олівцем довгу записку.

Річард дивився на все це мовчки, досі почуваючись не повністю в цьому світі. Він похитав головою.

Дірк сказав йому:

— Наразі події можуть здаватися тобі незрозумілою плутаниною. Тим не менш ми маємо кілька цікавих ниточок, за які можна потягнути. Бо з усього, що ти мені розповів про минулі події, лише дві речі фізично неможливі.

Річард нарешті заговорив.

— Неможливі? — запитав він, нахмурившись.

— Так, — сказав Дірк, — абсолютно неможливі.

Він посміхнувся.

— На щастя, — продовжив він, — ти звернувся зі своїми проблемами за правильною адресою, бо в моєму словнику немає слова «неможливо». Взагалі-то, — додав він, демонстративно піднявши ушкоджену книгу, — в ньому немає нічого, від «мармеладу» до «оселедця». Дякую, пані Пірс, ви знову зробили мені чудову послугу, за яку я вам зараз дуже вдячний, а згодом, якщо ця справа завершиться успіхом, можливо, навіть спробую заплатити. А поки що нам є про що подумати, тож я залишаю офіс у ваших вправних руках.

Задзвонив телефон, Джаніс взяла слухавку.

— Добрий день! — сказала вона. — Овочевий торговельний центр Вейнрайта. Пан Вейнрайнт наразі не може приймати дзвінки, бо дещо з'їхав з котушок і вважає себе огірком. Дякую, що зателефонували.

Вона грюкнула слухавкою по телефону. Потім знову підвела очі та побачила, як за її колишнім роботодавцем і його обдуреним клієнтом м'яко зачиняються двері.

— Неможливо? — знову здивовано спитав Річард.

— Повністю, — наполягав Дірк. — Абсолютно та безумовно… ну, скажімо незрозуміло. Немає сенсу користатися словом «неможливо» для опису того, що вочевидь сталося. Але це неможливо пояснити нічим, що нам відомо.

Свіжість повітря біля каналу Ґранд Юніон пробилася до Річардових почуттів і знов загострила їх. Він відновився до свого звичайного стану, і хоча кожні кілька секунд він згадував про смерть Ґордона, тепер він принаймні міг думати про неї ясно. Досить дивно, але Діркові наразі думка про це спадала в голову рідше за інші. Натомість Дірк звертався до найтривіальніших з безумних подій тієї ночі, знову перевіряючи їх.

Бігун, що рухався в один бік, і велосипедист, що рухався в інший, кричали один одному дати дорогу та мало не зіштовхнули один одного в каламутні повільні води каналу. За ними уважно спостерігала стара жінка, яка рухалася дуже повільно й тягла за собою старого песика, який рухався навіть повільніше за неї.

На іншому березі стояв великий пустий склад, його розбиті вікна блищали. На хвилях конвульсивно гойдалася згоріла баржа. Всередині неї в солонуватій воді плавали кілька пляшок з-під засобу для миття. По найближчому мосту прогуркотіли великі вантажівки, змусивши трястись фундаменти будівель, вивергнувши в повітря випари бензину та налякавши мати, яка намагалася перейти дорогу з дитячим візком.

Дірк і Річард ішли від околиць Південного Гекні, що були за милю від офісу Дірка, назад до центру Іслінгтона, де, як знав Дірк, були рятувальні кола.

— Але ж, ради бога, це був усього лише фокус зі зникненням, — казав Річард. — Він їх постійно робить. Це просто вправність рук. Виглядає неможливо, але я певний, що якщо ти запитаєш будь-якого фокусника, той скаже, що це робиться просто, якщо знати як. Колись я бачив на нью-йоркській вулиці, як один чоловік…

— Я знаю, як такі речі робляться, — сказав Дірк, виймаючи зі свого носа дві сигарети та великий інжир, вкритий поливою. Він підкинув інжир у повітря, але той чомусь ніде не впав. — Вправність рук, відволікання уваги, навіювання. Усьому можна навчитися, якщо часу не шкода. Перепрошую, люба пані, — звернувся він до повільної літньої володарки песика, коли вони проходили повз неї. Він нахилився до собаки та вийняв у нього з-під хвоста низку яскравих кольорових прапорців. — Думаю, тепер йому буде легше йти, — сказав він жінці, чемно підняв капелюх і пішов далі.

— Такі фокуси, як бачиш, досить прості, — казав він ошелешеному Річардові. — Розпилювати жінку навпіл теж просто. Розпилити жінку навпіл, а потім знову зібрати — це вже складніше, але теж можливо, якщо попрактикуватися. Але фокус із двохсотрічною вазою та сільничкою з Коледжу, який ти мені описав, є… — він зробив паузу для наголосу, — абсолютно нез'ясовний.

— Ну, напевно, там були якісь деталі, які я не помітив, але…

— О, в цьому немає сумніву. Але перевагою допитування когось під гіпнозом є те, що це дозволяє допитувачу побачити значно більше подробиць, ніж суб'єкт усвідомлював під час подій. Приміром, дівчинка Сара. Ти пам'ятаєш, яке в неї було вбрання?

— Гм, ні, — непевно сказав Річард. — Плаття якесь, напевно…

— Колір? Тканина?

— Ну, не пам'ятаю, темне. Вона сиділа за кілька людей від мене. Я її лише мигцем бачив.

— На ній було синє вельветове плаття з заниженою лінією талії. Воно мало зібрані в манжети рукави реглан, білий комір «Пітер Пен» і шість маленьких перлових ґудзиків спереду, на третьому зверху висіла маленька ниточка. У неї було довге темне волосся, утримане червоною застібкою, що мала вигляд метелика.

— Якщо ти хочеш мені сказати, що дізнався про все це, розглянувши, наче Шерлок Холмс, потертості на моїх туфлях, то боюсь, що я тобі не повірю.

— Ні, ні, — сказав Дірк, — все значно простіше. Ти сам мені розповів це під гіпнозом.

Річард похитав головою.

— Це неправда, — сказав він, — бо я навіть не знаю, що таке комірець «Пітер Пен».

— Зате я це знаю, а ти описав його мені дуже детально. Так само детально, як і той фокус. І цей фокус був неможливий у тій формі, як він відбувся. Повір мені, я знаю, про що кажу. Є й інші речі, які я хотів би з'ясувати про професора, наприклад, хто написав ту записку, яку ти знайшов на столі, та скільки питань насправді поставив Георг ІІІ, але…

— Що?

— Але, напевно, краще буде запитати його особисто. От тільки… — він нахмурився, глибоко замислившись. — От тільки, — додав він, — маючи певну схильність вихвалятися такими речами, я віддав би перевагу знати відповіді ще до того, як ставити питання. А я їх не знаю. Зовсім не знаю, — він неуважно подивився в далечінь і грубо оцінив відстань, що залишилася до найближчого рятувального кола.

— А другою неможливою річчю, — додав він саме тоді, коли Річард хотів був змінити тему, — або ж, принаймні, наступною нез'ясовною річчю є, звісно, твоя канапа.

— Дірку! — скрикнув, не витримавши, Річард, — дозволь нагадати тобі, що Ґордон Вей мертвий, і що мене, виявляється, підозрюють у вбивстві! Жодна з тих речей не має ніякого з цим зв'язку, і я…

— Але я дуже схильний вважати, що вони пов'язані.

— Це нісенітниця!

— Я вірю в фундаментальний зв'я…

— О, так, так, — сказав Річард, — у фундаментальний взаємний зв'язок усього! Слухай, Дірку, я не довірлива стара жінка, від мене тобі польотів на Бермуди не отримати. Якщо ти маєш намір допомогти мені, переходь до справи.

Дірк образився:

— Я вірю, що все на світі взаємно пов'язане, і кожний, хто зважає на принципи квантової механіки та логіки, не має іншого вибору, як теж прийти до цієї думки. Але також я вірю, що деякі речі пов'язані одна з одною сильніше ніж з рештою. І коли дві неможливі події та ще й низка дуже незвичайних подій відбуваються з однією особою, і коли ця особа раптом стає підозрюваною в дуже незвичайному вбивстві, мені здається, що рішення задачі треба шукати в зв'язку між цими подіями. Цим зв'язком є ти, і поводився ти дуже незвично та ексцентрично.

— Неправда, — сказав Річард. — Так, зі мною трапилися кілька дивних речей, але я…

— Минулої ночі я на власні очі бачив, як ти ліз на будівлю та вдерся в квартиру своєї подружки С'юзан Вей.

— Можливо, це було незвично, — сказав Річард, — можливо, навіть нерозумно. Але це було цілком логічно та раціонально. Я просто хотів скасувати дещо, що я зробив раніше, доки воно не спричинило шкоди.

Подумавши трохи, Дірк прискорив ходу.

— І те, що ти зробив, було цілком розумною та нормальною реакцією на проблему з залишеним тобою повідомленням — так, ти розповів мені про це під час гіпнозу — саме так вчинив би кожний?

Річард нахмурився, ніби хотів сказати, що не бачить причин так перейматися цим.

— Я не кажу, що так вчинив би кожний, — сказав він, — у мене, напевно, розум працює дещо логічніше та буквальніше, ніж у інших, саме тому я можу писати програмне забезпечення. Це було логічне та буквальне рішення проблеми.

— І це рішення не було анітрохи перебільшеним, як для поставленої мети?

— Для мене було дуже важливо не розчарувати С'юзан ще раз.

— То ти абсолютно задоволений власним поясненням причин своїх дій?

— Так, — сердито наполягав Річард.

— А знаєш, що мені казала моя стара незаміжня тітка, що живе в Вінніпезі?

— Не знаю, — сказав Річард, хутко зняв з себе одяг і пірнув у канал.

Дірк кинувся до рятувального кола, до якого вони саме дійшли, схопив його та жбурнув Річардові, який з абсолютно розгубленим виглядом борсався посеред каналу.

— Хапайся за нього, — крикнув Дірк, — і я тебе витягну.

— Усе гаразд, — відпльовуючись, сказав Річард, — я можу виплисти.

— Ні, не можеш! — крикнув Дірк. — Хапайся за нього.

Річард спробував був гребсти до берега, але від переляку швидко полишив це та схопився за рятувальне коло. Дірк тягнув за линву, доки Річард не був біля берегу, а тоді нахилився та простягнув йому руку. Річард виліз із води пирхаючи та спльовуючи, потім розвернувся та сів на краю, обпершись долонями на коліна.

— Боже, як там брудно! — скрикнув він і знову плюнув. — Яка гидота. Фу-у. Боже. Зазвичай я досить непогано плаваю. Напевно, в мене була якась судома. Пощастило, що ми були так близько до рятувального кола. О, дякую! — ці останні слова були реакцією на невеликий рушник, що йому дав Дірк.

Річард швидко витерся, так завзято витираючи з себе брудну воду каналу, що мало не роздер рушником шкіру. Він випростався та озирнувся.

— Ти не бачив мої штани?

— Молодий чоловіче! — сказала стара жінка з песиком, яка саме дійшла до них. Вона суворо дивилася на них і хотіла була докорити їм, але Дірк її перебив.

— Тисяча вибачень, люба пані, — сказав він, — якщо мій друг ненавмисно образив вас. Будь ласка, — сказав він, виймаючи з-поміж Річардових сідниць букетик анемон, — прийміть це на знак вибачення.

Пані вибила букет з його рук ціпком і перелякано кинулася звідти, тягнучи за собою свого собаку.

— Це з твого боку було не дуже люб'язно, — сказав Річард, обгорнувшись рушником і натягаючи під ним на себе спіднє.

— А я не думаю, що вона люб'язна жінка, — відповів Дірк. — Вона завжди ходить тут, тягає за собою песика та лається на людей. Сподобалося плавати?

— Ні, не дуже, — сказав Річард, витираючи волосся. — Я не усвідомлював, що там так брудно. І холодно. Тримай, — сказав він, повертаючи Діркові рушник, — дякую. Ти завжди з собою рушник у портфелі носиш?

— А ти завжди посеред дня плаваєш?

— Ні, зазвичай я роблю це вранці, ходжу до басейну в Гайбері Філдз, просто щоб прокинутися, щоб мозок увімкнути. Просто я згадав, що цього ранку не плавав.

— І, гм… саме тому ти просто пірнув у канал?

— Ну, так. Я просто подумав, що трохи фізичного навантаження допоможе мені дати ладу думкам.

— Отже, роздягнутися та стрибнути в канал не було з твого боку дещо перебільшеною реакцією?

— Ні, — сказав Річард, — можливо, це було нерозумно, зважаючи на стан води, але це було цілком…

— Ти цілком задоволений власними поясненнями причин цього рішення?

— Так…

— І це ніяк не було пов'язане з моєю тіткою?

Річард підозріло примружився.

— Про що ти в біса кажеш? — запитав він.

— Зараз я тобі поясню, — сказав Дірк.

Він пішов до найближчої лавки, сів на неї та знову відкрив портфель. Він поклав туди складений рушник, вийнявши натомість звідти маленький диктофон. Поманивши Річарда до себе, він натиснув на кнопку «Грати». З крихітного динаміка долинув голос Дірка, який говорив монотонно, заколисуючи. Він казав: «Через хвилину я клацну пальцями, і ти прокинишся та забудеш про все, окрім інструкцій, які я зараз тобі скажу. Трохи згодом ми підемо гуляти вздовж каналу, і коли ти почуєш від мене щось про мою стару незаміжню тітку, що живе в Вінніпезі…»

Дірк раптово схопив Річарда за руку, щоб утримати його.

Запис продовжувався:

«…ти скинеш із себе одяг і пірнеш у канал. Ти з'ясуєш, що не здатен плисти, але не панікуватимеш і не тонутимеш, а просто триматимешся на воді, доки я не кину тобі рятувальне коло».

Дірк зупинив відтворення та подивився на Річарда, який уже вдруге за сьогодні зблід від шоку.

— Мені цікаво дізнатися, що саме змусило тебе минулої ночі залізти до квартири пані Вей і навіщо, — сказав Дірк.

Річард нічого не казав, він продовжував розгублено дивитися на диктофон. А потім сказав тремтячим голосом:

— На касеті С’юзан було повідомлення від Ґордона. Він телефонував їй з машини. Касета у мене вдома. Дірку, мені раптом дуже лячно через усе це.