Хрест із сапфірами

Хрест із сапфірами

Між срібним пасмом ранкового неба та блискучим зеленим морем пароплав причалив до берегів Англії та випустив на сушу рій людей. Той, за ким прямуватимемо, не вирізнявся серед них, та й не прагнув цього. У ньому ніщо не привертало уваги, хіба що святкова чепурність одягу не зовсім пасувала до ділової стурбованости погляду. Легкий сірий сюртук, білий жилет та сріблястий солом’яний капелюх із сіро-блакитною стрічкою підкреслювали смуглявий колір обличчя та чорну еспаньйолку, до котрої більше пасували би бриджі єлизаветинських часів. Прибулець курив сигару зі серйозністю нероби. Ніхто б і не подумав, що під сірим сюртуком — заряджений револьвер, під білим жилетом — посвідчення детектива, а під солом’яним капелюхом — одна з найрозумніших голів Европи. Це був сам Валантен, керівник паризького розшуку, найбільший детектив світу. А приїхав із Брюсселя для того, щоб упіймати найбільшого злочинця епохи.

Фламбо був в Англії. Поліція трьох країн врешті вистежила його, від Ґента до Брюсселя, від Брюсселя до Хук ван Холланда, й вирішила, що він поїде в Лондон, — у ці дні туди з’їхались католицькі священики й легко було загубитися в натовпі. Валантен ще не знав, кого він вдаватиме — дрібного церковного пішака або секретаря єпископа. Коли справа стосувалася Фламбо, ніхто нічого не знав.

Минуло багато літ відтоді, як цей геній крадіжок перестав тривожити світ і, як казали після смерти Роланда, на землі запанувала тиша. Та в кращі (тобто в гірші) часи Фламбо був відомий не менше, ніж кайзер. Ледь не кожного ранку газети сповіщали про те, що він уникнув відповідальности за скоєний злочин, тому що встиг здійснити новий, гірший від попереднього. Він був гасконцем, високим, сильним та сміливим. Про його жарти велетня розповідали легенди: якось він поставив слідчого сторчма, аби «прочистити йому мізки», іншого разу пробіг по Рю де Ріволі з двома поліцейськими під пахвою. Треба віддати йому належне — він застосовував свою силу лише для таких безкровних та принизливих для жертви справ. Фламбо ніколи не вбивав — лише крав, винахідливо та з розмахом. Кожна його крадіжка — тема для окремого оповідання. Це він заснував у Лондоні відому фірму «Тирольське молоко», в якої не було ні корів, ані доярок, ні бідонів, ані молока, зате були тисячі клієнтів. Він обслуговував їх дуже просто: переставляв під двері чужі бідони. Переважна більшість його афер була сміховинно проста. Кажуть, що якось уночі він перефарбував номери будинків на всій вулиці лише для того, щоб когось заманити в пастку. Саме він винайшов портативну поштову скриньку, котру вішав у тихих передмістях, у надії, що хтось кине туди пакунок або гроші. Він був прекрасним акробатом і, незважаючи на зріст, вискакував, як коник-стрибунець, і лазив по деревах не гірше за мавпу. Ось чому, розпочинаючи переслідування, Валантен чудово розумів, що в цьому випадку знайти злочинця — це ще не все.

Та як його бодай знайти? Ось над цим тепер і думав прославлений детектив.

Фламбо спритно маскувався, та він аж ніяк не зміг би приховати свого зросту. Якби пильний погляд Валантена зупинився на високій продавчині овочів, бравому гренадері або ж статній герцогині, він би негайно їх затримав. Та всі, кого зустрічав дорогою, були подібні на замаскованого Фламбо так само, як кіт на замасковану жирафу. Люди, котрі пливли з ним на пароплаві, не викликали підозр. А в поїзді з ним їхали лише шестеро — залізничник у службових справах, троє садівників середнього зросту, котрі сіли на другій станції, одна невисока вдова з ессекського містечка й католицький священик низького зросту з ессекського села. Коли детектив дійшов до нього, то ледь не розсміявся. Маленький священик віддзеркалював саму сутність цих східних місцин: його обличчя було кругле й пухке, як норфолкські галушки, очі — порожні й безколірні, як Північне море; він мав декілька коричневих пакунків, котрі ніяк не міг позбирати докупи. Поза сумнівом, Євхаристійний конгрес розбудив від провінційної сплячки багатьох таких священиків, сліпих і безпорадних, як викопані кроти. Валантен був скептиком, як і належить французу, і не любив священиків. Однак він їх шкодував, а цей викликав би жаль у будь-кого. Його велика стара парасоля раз у раз падала на підлогу. Здавалося, що священик не має зеленого поняття, що робити з квитком, і з дурнуватою простотою пояснював усім і кожному, що мусить бути дуже обережним, тому що везе справжню срібну річ «із синіми камінцями» в одному зі своїх коричневих пакунків. Дивна суміш ессекської простакуватости й святої простоти цілу дорогу потішала Валантена, а коли доїжджали до Тоттенхема, священик ледве позбирав усі свої пакунки, вийшов і відразу повернувся за парасолькою. Детектив добродушно порадив йому не розповідати всім про срібну річ, якщо справді хоче її вберегти. Та з ким би не говорив Валантен, поглядом він шукав іншу особу — уважно дивився на всіх, бідних і багатих, чоловіків і жінок, зріст котрих перевищував шість футів. Зріст Фламбо був шість футів і чотири дюйми.

В усякому випадку, вийшовши на Ліверпуль-стріт, Валантен був упевнений, що не проґавив злодія. Він зайшов у Скотленд-ярд, повідомив про прибуття й домовився про допомогу, якщо вона йому знадобиться, потім запалив сигарету й пішов блукати Лондоном. Прогулюючись вуличками й площами в околиці Вікторії, Валантен раптом зупинився. Це була дивна й тиха площа. Типова для Лондона, вона вражала своєю неспдіваною тишею. Високі будинки довкола були багатими й водночас здавалися незаселеними, а в центрі зеленів газон, як острівець у Тихому океані. З одного боку площі будівлі були вищі, ніби своєрідний поміст. Рівний ряд будівлі по-лондонськи чарівно порушувала вітрина ресторану, котрий виглядав так, ніби добрів сюди із Сохо. Це був на диво привабливий заклад — і низькорослі декоративні дерева, й довгі біло-лимонні смугасті штори. Як буває в Лондоні, до будинку вели високі сходи, котрі нагадували пожежну драбину. Валантен зупинився, закурив і довго розглядав біло-жовті штори.

У дивах найбільш дивне те, що вони все-таки бувають. Кілька хмаринок на небі збираються разом і утворюють контур людського ока. Дерево вигинається знаком запитання саме тоді, коли ви в складній ситуації й не знаєте, що робити. Нещодавно я бачив і одне, й інше. Нельсон гине в момент перемоги, а чоловік на ім’я Вільямс випадково вбиває чоловіка на ім’я Вільямсон (подібне на синовбивство!). Коротше кажучи, інколи в житті трапляється збіг обставин, та пересічні люди на це не зважають. Як колись сказав Едгар По, мудрість повинна опиратися на непередбачуване.

Арістид Валантен був незбагненним французом, а французький розум — це лише розум. Він не був «думаючим механізмом», тому що ці безглузді слова висловлюють сучасний фаталізм та матеріялізм. Механізм — це лише механізм, він не вміє мислити. А Валантен був людиною з ясним і тверезим мисленням. Своїми чудовими перемогами поліцейський завдячував важкій праці, а також чистому та простому французькому способу світосприймання. Французи запалюють світ не парадоксами, а банальностями. Французи втілюють їх у життя — згадайте Французьку революцію. Та саме тому, що Валантен знав, що таке розум, він усвідомлював його межі. Лише той, хто не розуміється на моторах, спробує їхати без бензину; лише той, хто нічого не знає про розум, намагатиметься мислити без сильної, беззаперечної основи. Зараз сильної основи у Валантена не було. Він проґавив Фламбо в Норвічі, а в Лондоні той міг прикинутися ким завгодно: від високого жебрака у Вімблдоні до тамади в готелі «Метрополь». Коли Валантен нічого не знав, він використовував свій метод.

У таких випадках вдавався до нетрадиційних дій. Тоді, коли не міг прямувати шляхом розуму, холодно й продумано діяв усупереч йому. Він ішов не туди, куди потрібно, — не в банки, не в поліцейські відділки, не в підозрілі місця. Він систематично йшов не туди, куди варто було би, — стукав у незаселені будинки, прямував у глухий кут, пхався в провулки, закидані горами сміття, кружляв довкола знову й знову. Валантен пояснював свою дивакувату поведінку доволі логічно. Якщо у вас є ключ, то це хибний шлях, любив він казати, та якщо ключа немає — то це найкращий спосіб, тому що будь-яка випадковість або дивацтво, котре звернуло на себе увагу переслідувача, могло так само звернути увагу переслідуваного. З чогось потрібно почати, то чому ж не почати там, де хтось міг зупинитися? У високих сходах до ресторану, у тихому затишку ресторану було щось дивне, й інтуїція детектива підказала Валантену, що тут треба зупинитися. Він зайшов, сів за столик біля вікна й попросив чашку чорної кави.

Був пізній ранок, а він ще не снідав; залишки їжі на інших столах нагадали йому, що він зголоднів. Валантен замовив яйце-пашот, неуважно засолодив каву й продовжував думати про Фламбо. Пригадав, як Фламбо використовував для втечі манікюрні ножиці, пожежу, неоплачений лист без марки, а якось зібрав біля телескопа натовп, щоб подивитися на комету, котра нібито мала знищити світ. Вважав, що розум детектива не поступається розумові злочинця, і це була чиста правда. Та він чудово розумів незручність свого становища. «Злочинець — митець, детектив — критик», — сказав собі поліцейський з кривою посмішкою, повільно підніс чашку кави до уст і відразу ж швидко поставив на місце. Він усипав до кави сіль, а не цукор.

Детектив подивився на посудину, з котрої набирав цукор. Це, поза сумнівом, була цукорниця для цукру, так само, як пляшка для шампанського призначена саме для шампанського. Він здивувався, чому тут у цукорницях подають сіль. Детектив пошукав поглядом, чи на столі немає інших вазочок. Звичайно, стояли дві сільнички, наповнені по вінця. Може, це якась особлива приправа? Він спробував — це був цукор. Тоді Валантен зацікавлено дослідив поглядом увесь ресторан, щоб переконатися, чи на інших столиках також залишилися сліди дивного жартівника, котрий насипає цукор у сільнички й навпаки. Якщо не враховувати темної плями на білих шпалерах, усе було звичайно, охайно й привітно. Валантен дзеленькнув дзвоником, щоб покликати офіціянта.

Коли розтріпаний і сонний офіціянт поспішно підійшов, детектив (котрий не мав нічого проти простих жартів) попросив його скуштувати сіль і цукор та подивитися, чи вони відповідають високій репутації закладу. Офіціянт позіхнув, покуштував і миттєво прокинувся.

— Ви кожного ранку влаштовуєте такі витончені жарти для ваших клієнтів? — поцікавився Валантен. — Вам це ще не набридло?

Офіціянт, врешті зрозумівши, що відвідувач іронізує, сильно затинаючись, поспішив запевнити, що ані в нього, ані у власника закладу навіть у думках не було нічого такого, напевно, це просто помилка. Він узяв цукерницю й подивився на неї, потім узяв сільничку, також подивився на неї, і на його обличчі зростало здивування. Врешті він швидко вибачився, поспішно відійшов і через декілька секунд повернувся з власником закладу. Той також уважно дослідив цукерницю й сільничку і також здивувався.

І раптом офіціянт почав швидко говорити, нерозбірливо вимовляючи слова.

— Я д-думаю, — заїкаючись, сказав він, — я д-думаю, що це ті двоє священиків.

— Які двоє священиків?

— Ті двоє, котрі юшку вилили на стіну.

— Юшку вилили на стіну? — повторив Валантен, спочатку думаючи, що це якась італійська метафора.

— Так, так, — схвильовано відповів офіціянт і вказав на темну пляму на світлій стіні. — Взяли й вилили на стіну.

Валантен подивився на власника, і той пояснив усе детальніше.

— Так, сер, — сказав він, — так воно й було, та я не думаю, що це якось пов’язано з цукром і сіллю. Вранці, коли ми тільки встигли відслонити вікна, зайшли двоє священиків і замовили суп. Обоє виглядали спокійними, респектабельними людьми; один із них заплатив рахунок і вийшов, а інший, котрий виглядав повільним і незграбним, залишився ще на кілька хвилин, бо йому ніяк не вдавалося позбирати всі свої речі. Потім він також попрямував до виходу, та не встиг переступити поріг, як раптом повернувся, схопив горнятко з юшкою й навмисно вилив на стіну. Я був у службовій кімнаті й відразу ж вибіг, дивлюся — на стіні пляма і нікого немає. Це невеликі збитки, але ж так не робиться… Я вибіг на вулицю, щоб наздогнати його. Та вони йшли набагато швидше за мене, я лише помітив, що повернули на Карстейрс-стріт.

Детектив піднявся, одягнув капелюх і стиснув ціпок. Він завжди так вирішував: у суцільній темряві треба прямувати туди, куди вказує перший знак, навіть якщо він дивний. А цей знак був дуже дивний. Ще не впали на стіл монети, ще не зачинилися за ним двері ресторану, а Валантен вже поспішав на іншу вулицю.

На щастя, навіть у такі гарячкові хвилини детектив не втрачав холоднокровної спритности. Коли пробігав повз якусь вітрину, щось видалося йому дивним, і він повернувся. Вітрина виявилася овочево-фруктовою, на ній були розкладені овочі, а на овочах — назви та цінники. В двох найбільших ящиках лежали горіхи й мандарини. Над горіхами виднівся картонний цінник, на котрому синіми літерами було написано: «Найкращі мандарини. Дві штуки на пенні». Над ящиком з мандаринами був цінник з написом: «Найкращі бразилійські горіхи. Чотири пенні за фунт». Валантен подивився на цінники й подумав, що подібні витівки йому недавно траплялися. Звернувся до червонощокого продавця, котрий похмуро дивився на вулицю, і зробив йому зауваження з приводу прикрої неточности в рекламі. Продавець нічого не сказав і відразу ж переставив цінники. Детектив, елегантно спершись на ціпок, продовжував досліджувати вітрину. Врешті він промовив:

— Шановний, пробачте, та хочу поставити вам одне запитання зі сфери експериментальної психології та асоціяції ідей.

Червонощокий продавець погрозливо зиркнув на детектива, а той продовжував, похитуючи ціпком:

— Чому переставлені цінники в овочевому магазинчику нагадують нам про священика, котрий приїхав до Лондона на свято? Або, якщо я висловлююсь не надто зрозуміло, чому горіхи, названі мандаринами, таємничо пов’язані з ідеєю про двох священиків, одного високого й іншого низького?

Очі продавця вилізли на лоба, як у слимака, здавалося, він ладен учепитися в співрозмовника. Врешті продавець обурено промовив:

— А вам що до того? Може, це ваші друзі? То ви їм прямо скажіть: пастирі вони чи ні, а ще раз розкидають мені яблука, то я дам їм доброго прочухана!

— Справді? — співчутливо запитав детектив. — Вони порозкидали ваші яблука?

— Один із них, — почав гарячкувати продавець, — яблука так і покотилися вулицею. Поки я збирав їх, він утік.

— Якою дорогою вони пішли? — запитав Валантен.

— Ліворуч, за другий поворот, і потім перейшли площу, — швидко пояснив продавець.

— Дякую, — сказав Валантен і зник, як чарівник.

За другим поворотом на площі він побачив поліцейського й сказав:

— Термінова справа, констебль, ви бачили десь неподалік двох священиків?

Поліцейський почав незгарбно пояснювати:

— Так, сер. І якщо ви вже питаєте, то один з них був п’яний. Він став посередині дороги і…

— Куди вони пішли? — різко запитав Валантен.

— Сіли в один із жовтих омнібусів, — відповів поліцейський. — В один із тих, котрі їдуть у Хемпстед.

Валантен вийняв свою візитку й дуже швидко промовив:

— Покличте двох або трьох поліцейських, нехай ідуть за мною, — і так енергійно побіг вулицею, що неповороткий поліцейський аж пожвавішав і поспішив виконувати наказ. Через півтори хвилини, коли детектив стояв на тротуарі з протилежного боку вулиці, до нього приєдналися поліцейський та чоловік у цивільному.

— Отож, сер, — почав поліцейський, значуще посміхаючись, — чим ми могли б.

Валантен різко підняв свій ціпок.

— Я відповім вам на он тому майданчику, — сказав і пірнув у гущу дорожнього руху.

Коли всі троє чоловіків, захекавшись, всілися на верхніх сидіннях жовтого омнібуса, інспектор сказав:

— На таксі ми б доїхали вчетверо швидше.

— Звичайно, — відповів Валантен, — якби ми знали, куди саме прямуємо.

— Гаразд, і куди ж ми прямуємо? — здивовано запитав інспектор.

Валантен похмуро палив цигарку, потім усе ж відізвався:

— Якщо ви знаєте, що робить злочинець, забіжіть уперед. Та якщо ви лише здогадуєтеся, тоді прямуйте за ним. Блукайте там, де блукає він, зупиняйтеся там, де зупиняється він, прямуйте настільки ж повільно. Тоді побачите те, що побачив він, і зробите те, що зробив він. Ми можемо лише одне — помічати все, що видається дивним.

— Що саме ви маєте на увазі? — запитав інспектор.

— Усе, що видається дивним, — відповів Валантен і замовк.

Жовтий омнібус повз північною частиною Лондона, і здавалося, що минали години. Великий детектив нічого не пояснював, а його можливі асистенти мовчали й починали сумніватися в доцільності його доручення. Можливо, вони зголодніли — пора другого сніданку давно минула, а довгі дороги північної частини міста витягувалися одна за одною, ніби частини якогось пекельного телескопа. Це була одна з тих подорожей, коли видається, що от-от завидніє кінець світу, а видніє лише Тефнелл-Парк. Лондон зникав, розсипався на брудні таверни, похмурі зарослі пустища й знову з’являвся у вигляді вогнів на широких вулицях і галасливих готелів. Здавалося, що вони їдуть через тринадцять різних міст, котрі майже злилися. Холодна імла ставала все щільнішою, а великий паризький детектив усе мовчав і пильно роздивлявся довкола. Коли Кемден-таун залишився позаду, поліцейський вже майже дрімав. Раптом усі стрепенулися, точніше, Валантен схопився перший, шарпнув їх за плечі й крикнув шоферу, щоб той зупинився.

Нічого не розуміючи, вони скотилися сходинками на дорогу, оглянулися довкола й побачили, що Валантен переможно вказує на розбите вікно ліворуч від них. Це було велике вікно, воно прикрашало фасад великого й розкішного готелю; тут була кімната для обідів, про це можна здогадатися з таблички «Ресторан». Вікна були зроблені з матового візерунчастого скла, та посередині цього вікна була велика чорна діра, ніби зірка на льоду.

— Врешті ми знайшли натяк! — вигукнув Валантен, гойдаючи ціпком. — Ось це розбите вікно!

— Яке вікно? Який натяк? — роздратовано запитав головний помічник. — Як ви доведете, що це якось пов’язано з тим, що ми шукаємо?

Валантен розлютився й ледь не зламав свій бамбуковий ціпок.

— Доведу! — вигукнув він. — Милий Боже! Цей чоловік шукає доказів! Звичайно, ставлю двадцять до одного, що це ніяк не пов’язано. Та що нам ще робити? Невже ви не бачите, що нам потрібно хапатися за найменшу, навіть найбільш неймовірну випадковість або йти додому спати?

Він раптово попрямував у ресторан, помічники пішли за ним. Усі всілися за невеликий столик, почали свій пізній ланч і час від часу поглядали на дірку в вікні. Вона все одно мало що могла пояснити.

— Бачу, у вас вікно розбите, — сказав Валантен до офіціянта, коли платив за ланч.

— Так, сер, — відповів лакей, уважно перераховуючи гроші, — чайові були щедрі. Офіціянт пожвавішав і навіть виструнчився.

— Так, сер, — сказав він. — Дуже дивно все це, сер.

— Справді? Може, й нам розкажете, — безтурботно промовив Валантен.

— Гаразд. Зайшли до нас двоє чоловіків у чорному, священики, — почав розповідати офіціянт, — до міста тепер багато священиків приїхало, ви ж знаєте. Замовили дешевий сніданок, тихенько так, знаєте, поснідали, і один з них заплатив і вийшов. А інший щось ніяк не міг позбирати свої речі. Я дивлюся й нічого не розумію: сніданок був дешевий, а заплатили вчетверо більше. «Ви забагато заплатили», — кажу до того, хто був біля дверей. А він мені так спокійно відповідає: «Так? Хіба?» «Так», — кажу, беру рахунок, ну, щоб йому показати, і… Я ледь не впав.

— А це ще чому? — запитав детектив.

— Ладен заприсягтися на семи Бібліях, що в рахунку було написано чотири шилінги. А тут дивлюся — написано чотирнадцять, і все тут.

— Справді? — вигукнув Валантен, повільно встаючи. — А потім що було?

— А той священик стоїть собі коло дверей, так, знаєте, безтурботно, й каже: «Вибачте, я, певно, помилився, але відразу заплачу й за вікно». «Яке вікно?» — питаю. А він мені: «А те, котре зараз розіб’ю», — та гарать парасолькою по шибці.

Всі троє слухачів зойкнули. Інспектор тихо запитав:

— Ми переслідуємо божевільного чи що?

А офіціянт тим часом продовжував, насолоджуючись смішною історією:

— Я кілька секунд був приголомшений, нічого не міг зрозуміти. А священик догнав свого приятеля, вони звернули за ріг. Потім дуже швидко пішли по Баллок-стріт, мені не вдалося їх упіймати, хоча я біг за ними з усіх сил.

— Баллок-стріт, — сказав детектив і помчав вулицею так само енергійно, як і таємнича пара, котру він переслідував.

Тепер їхня подорож продовжувалася поміж голих цегляних стін, котрі нагадували тунель; на вулиці було мало ліхтарів і так само мало освітлених вікон, здавалося, що все і всі повернулися до них спиною. Сутеніло, й навіть лондонському поліцейському важко було здогадатися, куди саме вони прямують. Однак інспектор був упевнений в тому, що раніше чи пізніше вони вийдуть на вересовий Луг у Хемпстеді. Раптом у темно-синіх сутінках, ніби ліхтар, засвітилося одне з вікон. Валантен зупинився перед малим яскравим магазинчиком, де продавали солодощі. Після хвилинної нерішучости він зайшов усередину, підійшов до яскравої ляди й цілком серйозно вибрав тринадцять шоколадних сигар. Роздумував, як розпочати розмову, та це йому не знадобилося.

Кістлява й доволі молода жінка, котра виглядала набагато старшою, уважно роздивлялася елегантного клієнта, але коли помітила біля дверей поліцейського в синьому мундирі, стрепенулася.

— О, — сказала вона, — якщо ви прийшли забрати пакунок, то я вже його відіслала.

— Пакунок? — повторив Валантен. Тепер настала його черга дивуватися.

— Я маю на увазі пакунок, котрий залишив той джентльмен, священик чи хто він там.

— Заради всього святого! — сказав Валантен і похилився вперед — його нетерплячість давалася взнаки. — Заради Бога, розкажіть детальніше.

— Ну, добре, — дещо невпевнено почала жінка, — священики зайшли сюди десь півгодини тому, купили м’ятних цукерок, побалакали трохи й пішли на Луг. Та буквально через мить один з них біжить назад і каже: «Я, здається, пакунок залишив!» Ну, я подивилася — нема ніде. А він каже: «Не переймайтеся, знайдете, то вишліть ось на цю адресу». І дав мені адресу та ще шилінг за роботу. Я ніби всюди дивилася, а тільки він вийшов, дивлюся ще раз — а пакунок лежить собі. От я й відіслала його, зараз адреси не пригадаю, десь у Вестмінстері. Та якщо в тому пакунку було щось важливе, то я й подумала, що поліція прийшла його забрати.

— Так воно і є, — коротко відповів Валантен. — Луг у Хемпстед недалеко звідси?

— Йдіть прямо хвилин з п’ятнадцять, — відповіла жінка, — і вийдете якраз до входу.

Валантен вискочив з магазинчика й побіг. Помічники неохоче підтюпцем попрямували за ним.

Вулиці, котрі вони минали, були вузькими й лежали в тіні будинків, тому, коли переслідувачі несподівано вибігли на велике пустище під відкритим небом, здивувалися, що вечірнє небо таке чисте й світле. Ідеальний купол синювато-зеленого неба відсвічував золотом поміж темних дерев і темно-фіолетової далини. Зеленкаві сутінки густішали, а на небі, немов кришталеві цятки, засвітилися одна чи дві зірки. Останній промінчик денного світла мерехтів, ніби золото, на вершинах пагорбів Хемпстеда, котрі прийнято називати Долиною Здоров’я. Святково вдягнені відвідувачі місцини ще не всі розійшлися — на лавках темніло кілька силуетів, а десь удалині було чути виски дівчат на гойдалках. Велич небес посилювала й затьмарювала велич людської вульгарности, і, дивлячись згори на цю місцину, Валантен урешті знайшов те, що шукав.

Серед груп, котрі в сутінках поволі розходилися, Валантен помітив одну пару, котра була чорніша від решти й трималася разом. Це були двоє чоловіків у сутанах. Вони виглядали такими малими, що нагадували якихось жуків, та навіть з такої віддалі Валантен помітив, що один із них набагато нижчий за іншого. Високий ішов покірно й трохи нахильцем, та було помітно, що його зріст не менше шести фунтів. Валантен стиснув зуби й кинувся вниз, нетерпляче розмахуючи ціпком. Коли відстань суттєво зменшилася й двох у чорному стало видно чітко, ніби в мікроскопі, детектив помітив ще одну деталь, котра його здивувала й котрої він водночас чекав. Ким би не був високий священик, низького він упізнав. Це був його знайомий з поїзда, приземкуватий священик з Ессекса, котрому він порадив ретельно пильнувати його коричневі пакунки.

Наразі все сходилося, деталі складалися в одне ціле. Валантена попередили, що вранці якийсь отець Бравн везтиме з Ессекса до Лондона срібний хрест, прикрашений сапфірами — дорогоцінну реліквію, котру мають намір показати іноземним священикам на конгресі. Без сумніву, це й була «срібна річ із синіми камінцями», а отець Бравн, без сумніву, був тим незграбним священиком з поїзда. Якщо все це знав Валантен, то про це міг дізнатися й Фламбо, тому що цей тип умів дізнаватися про все. Звичайно, не було нічого доброго в тому, що Фламбо почув про хрест, тому що він, напевно, вирішив украсти його — це ж найпростіше, що могло йому прийти в голову. І цілком зрозуміло, що Фламбо спокійно міг обдурити таку вівцю, як той священик з парасолькою й пакунками. Таку людину будь-хто міг затягнути навіть на Північний Полюс, і нічого дивного, що такий актор, як Фламбо, переодягнений у священика, завів того отця Бравна саме сюди. Наразі в цьому злочині все виглядало досить зрозуміло. Детектив розмірковував про священика та його безпорадність і майже почав зневажати Фламбо, котрий опустився до такої легковірної жертви. Та коли Валантен почав думати про все, що трапилося того дня, про все, що довело вигадливого Фламбо до перемоги, його розум напружено шукав розумного пояснення цих подій… і не знаходив. Що спільного між викраденням хреста з сапфірами й розлитою юшкою на шпалерах? А до чого тут переставлені цінники на горіхах і мандаринах? Або плата за ще не розбите вікно? Він зрозумів кінець переслідування, та посередині щось-таки проґавив. Коли Валантен помилявся і йому не вдавалося схопити злочинця (хоча це траплялося рідко), він однаково знаходив ключ до розв’язки. А тепер ось він знайшов злочинця, але не міг знайти ключ.

Дві постаті, котрі здалеку нагадували чорних мух, поволі просувалися зеленим схилом пагорба. Очевидно, вони розмовляли й не помічали, куди йдуть, а йшли в найвіддаленіший, дикий і тихий закуток Лугу. Їхні переслідувачі, наче мисливці під час полювання на оленя, перебігали між деревами, підкрадалися й навіть повзли у високій траві. Завдяки цій винахідливості мисливці підійшли дуже близько до своєї мети й навіть чули голоси, та не могли розібрати слів, окрім слова «розум», котре часто повторював високий дитячий голос. Раптом вони побачили перед собою урвище, краї котрого заросли чагарником, і в ту ж мить згубили з поля зору два чорні силуети. Вони з десять хвилин не могли знову натрапити на слід, потім обійшли вигин круглого пагорба й у промінні вечірнього сонця побачили чарівну картину. Під деревом стояла стара й усіма забута дерев’яна лавка. На ній сиділи двоє священиків і поважно бесідували. Прекрасні зелені й золоті відтінки темного горизонту все ще зблискували, синьо-зелений купол неба набував темніших відтінків, а зорі сяяли, ніби великі діяманти. Зробивши безшумний знак своїм помічникам, Валантен підповз до великого гіллястого дерева і, стоячи там у повній тиші, врешті почув розмову двох дивних священиків.

Він з півтори хвилини послухав, і до нього підкрався біс сумніву. Може, він марно затягнув двох англійських поліцейських у нічний закуток лугу? Двоє священиків неквапливо, мирно й благочестиво бесідували, як і належить священикам. Розмовляли про найбільш нематеріяльні богословські загадки, які тільки можна собі уявити. Приземкуватий священик з Ессекса говорив простіше, повернувши своє кругле обличчя до зірок, котрі світили все яскравіше. Його співрозмовник сидів з опущеною головою, так ніби вважав, що не гідний поглянути на них. Та більш невинну й духовну бесіду навряд чи почуєш у білому італійському монастирі чи іспанській катедрі.

Перше, що він почув, було завершення фрази отця Бравна:

— …те, про що йшлося середньовічним схоластам, коли вони говорили про непохитність небес.

Високий священик кивнув схиленою головою й сказав:

— О так, ці сучасні безбожники закликають до розуму, та той, хто подивиться на ці мільйони світів у Всесвіті, відчує, що десь далеко понад нами можуть існувати світи, де розум буде цілком нерозумним.

— Ні, — відізвався інший священик, — розум завжди розумний, навіть в останньому забутті, навіть у втраченому світі речей. Я знаю людей, котрі звинувачують Церкву в тому, що вона недооцінює розум, та в цьому випадку йдеться лише про інший шлях. Церква визнає вищість розуму й дотримується думки, що Бог є межею для розуму.

Високий священик підняв своє суворе обличчя до всіяного зорями неба й промовив:

— Та хто знає, чи в цьому безмежному Всесвіті.

— Він безмежний лише в фізичному значенні, — сказав низький священик і різко повернувся до співрозмовника, — але він не виходить поза межі закону істини.

Валантен мовчки сидів за деревом і копирсався в нігтях. Йому здавалося, що він чує, як англійські детективи кепкують з нього, бо це ж він затягнув їх у таку далечінь лише для того, щоб послухати метафізичну балаканину двох підстаркуватих священиків. Через власну нетерплячість детектив пропустив складну відповідь високого священика й коли знову почав прислухатися до розмови, почув голос отця Бравна:

— Розум і правосуддя панують навіть на найбільш віддаленій і пустельній зірці. Погляньте на ці зірки. Хіба вони не виглядають, як діяманти й сапфіри? Гаразд, уявіть собі будь-які екземпляри зі сфери біології або геології, ну, уявіть собі рослину або камінь. Подумайте про діямантовий ліс з діямантовим листям. Спробуйте уявити, що синій місяць — це велетенський сапфір. Та не уявляйте собі, що всю цю фантастичну астрономію може бодай якось змінити розум або правосуддя. На опалових рівнинах, під перловими кручами ви знайдете ту саму заповідь: «Не вкради».

Валантен якраз збирався піднятися, бо в цій незручній засідці в нього заклякло все тіло, й тихо відійти. Він уперше в житті повівся, як останній дурень. Та було щось дивне в мовчанні високого священика, й він вирішив зачекати, що ж той відповість. Коли високий врешті заговорив, то сказав зовсім просто, низько схиливши голову й склавши руки на колінах:

— Гаразд, я думаю, що інші світи можуть піднятися вище від нашого розуму. Таємниця небес — незвідана, і я можу лише схилити перед нею голову.

Потім, не піднімаючи голови й не змінюючи інтонації, він продовжив:

— А тепер віддавайте хрест із сапфірами. Ми тут самі, і я можу розтрясти вас, як солом’яну ляльку.

Напевно, тому, що він не змінював ані положення, ані інтонації, ці слова пролунали з дивною силою. Та охоронець реліквії лише ледь повернувся до співрозмовника. Його невиразне обличчя було звернене до зірок. Може, він не зрозумів. А може, зрозумів і заціпенів від страху.

— Так, — сказав високий священик, тихо й не ворушачись, — так, я — Фламбо.

Потім зробив павзу й додав:

— То що, ви дасте мені хрест?

— Ні, — сказав інший, і це коротке слово пролунало щонайменше дивно.

Фламбо раптово скинув зі себе вдавану благочестивість. Великий злодій сперся на спинку лавки й тихо засміявся.

— Ні! — вигукнув він, — ви не віддасте, ви ж — гордий прелат! Ви не віддасте, неодружений простак! Хочете, я скажу вам, чому ви не віддасте мені цей хрест? Тому що він давно-віки в моїй кишені!

У сутінках маленький священик з Ессекса повернув до співрозмовника своє здивоване обличчя й боязко сказав:

— Ви… ви впевнені?

Фламбо аж закричав від захоплення.

— Звичайно! Ви кращий, ніж театр! — кричав він. — Так, ви, стара ріпо, я впевнений! Я здогадався зробити дублікат потрібного пакунка, і тепер, шановний мій, ви тримаєте дублікат, а я — коштовності. Отче Бравн, це старий виверт, дуже старий виверт.

— Так, — сказав отець Бравн і несміливо пригладив волосся. — Так, я чув про нього раніше.

Гігант злочинного світу нахилився до малого сільського священика з раптовим зацікавленням.

— Ви чули про нього? — запитав він. — Де це ви чули про нього?

— Знаєте, я не маю права назвати вам його ім’я, звичайно, — просто відповів отець Бравн. — Розумієте, він каявся. Він займався цим промислом років з двадцять, я маю на увазі, підміняв пакунки й пакети. І знаєте, коли я почав вас підозрювати, то згадав про того бідолаху.

— Почали мене підозрювати? — перепитав Фламбо, не приховуючи зацікавлення. — Ви що ж, справді зрозуміли, що я не просто так тягну вас в таку далечінь?

— Ні, ні, — ніби захищаючись, відповів отець Бравн, — розумієте, я запідозрив вас відразу, при першій зустрічі. У вас на зап’ясті шрами, я подумав, це від кайданок.

— Нічого собі! — закричав Фламбо. — А де це ви чули про шрами від кайданок?

— О, від парафіян! — відповів отець Бравн, покірно піднімаючи брови. — Коли я був вікарієм у Хартлпулі, там у трьох були такі шрами від кайданок. От я й запідозрив вас і вирішив, що б не сталося, врятувати хрест. Знаєте, я за вами спостерігав. І врешті помітив, що ви поміняли пакунки. І, коли ви не бачили, я поміняв їх знову. І справжній відіслав назад.

— Відіслав назад? — повторив Фламбо, і вперше за ввесь цей час у його голосі відчувалася не лише перемога.

— Так, виходить, що так, — спокійно сказав приземкуватий священик. — Я повернувся в магазинчик із солодощами й запитав, чи я, бува, не забув пакунок. І потім дав адресу, куди треба його відіслати, якщо він знайдеться. Звичайно, спочатку я його не залишав, а потім усе-таки залишив. А вони не побігли за мною, а відіслали пакет відразу у Вестмінстер, до мого друга.

Після короткої павзи отець Бравн сумно продовжив:

— Цього я навчився також у того бідолахи з Хартлпул. Він так робив із сумками, котрі крав на вокзалах, та тепер він у монастирі. Знаєте, в житті по-різному буває, — закінчив він, винувато чухаючи голову. — А ми, священики, як можемо допомогти? Люди приходять до нас і, знаєте, розповідають про різне.

Фламбо вийняв коричневий пакунок із внутрішньої кишені й порвав його на шматки. В пакунку не було нічого, крім паперу й шматка свинцю. Він випрямився на весь велетенський зріст і закричав:

— Я вам не вірю! Я не вірю, що такий селюк, як ви, міг усе це зробити! Думаю, хрест у вас, і якщо ви не віддасте його мені, то мені не залишається нічого іншого, як забрати його силоміць! Ми тут з вами самі.

— Ні, — просто відповів отець Бравн і теж підвівся, — ви його не заберете силоміць. По-перше, тому що його справді тут немає. І, по-друге, ми тут не самі.

Фламбо остовпів.

— Там, за деревом, — сказав отець Бравн, — двоє сильних поліцейських і один із найкращих детективів. Ви запитаєте, як вони сюди прийшли? Я їх привів, звичайно ж. Як я це зробив? Якщо хочете, розповім. Господи, коли працюєш зі злочинцями, доводиться знати багацько таких вивертів! Знаєте, я не був упевнений, що ви — злодій, і не хотів очорнювати свого співбрата-священика. І тому почав спостерігати й випробовувати вас. Якщо комусь подати солону каву, то він буде нервуватися; якщо ж людина ніяк не відреагує, значить, боїться звернути на себе увагу. Я підмінив цукор і сіль, і ви змовчали. Якщо рахунок за їжу втричі більший, це переважно викликає здивування. Якщо людина сплачує такий рахунок, значить, у неї є якісь на те причини. Я змінив рахунок, а ви заплатили.

Здавалося, Фламбо був ладен кинутися на отця Бравна, як тигр. Та він стояв, як зачарований. Він був приголомшений.

— От так, — продовжував отець Бравн, — ви не бажали залишати будь-яких слідів для поліції, а хтось мав це зробити. Де б ми не заходили, я робив щось таке, щоби про нас розмовляли цілий день. Я не робив великих збитків — облив юшкою стіну, розсипав яблука, розбив вікно, зате я врятував хрест. Він зараз у Вестмінстері. Дивуюся, що ви не застосували віслючий свисток.

— Чого я не застосував? — запитав Фламбо.

— Тішуся, що ви про це навіть не чули, — відповів отець Бравн, і його обличчя аж змінилося. — Це нечесна штука. Я був упевнений, що ви надто хороша людина, щоб застосувати віслючий свисток. Тут мені не допомогли би навіть плями, я не надто міцний в ногах.

— Про що ви говорите? — запитав Фламбо.

— Я думав, що про плями ви знаєте, — відповів священик, він був приємно здивований. — О! Та ви ще не зовсім зіпсований!

— А ви звідки знаєте про всю цю гидоту? — вигукнув Фламбо.

— Думаю, тому, що я — неодружений простак, як ви помітили. Ви ніколи не задумувалися, що людина, котра постійно слухає про чиїсь гріхи, повинна бодай трохи знатися на людському злі? Щоправда, не лише завдяки практиці, а й завдяки теорії я зрозумів, що ви — не священик.

— Як це? — запитав Фламбо.

— Ви атакували розум, — відповів отець Бравн, — а це поганеньке богослов’я.

І коли він повернувся, щоб позбирати свої пакунки, троє поліцейських вийшли з-за дерев. Фламбо був митцем і знав правила гри. Він відступив назад і низько вклонився Валантену.

— Кланяйтесь не мені, mon ami,[1] — дзвінким голосом сказав Валантен. — Вклонімся обоє тому, хто може бути нашим учителем.

І вони стояли, без капелюхів, поки приземкуватий священик з Ессекса шукав свою парасолю.