Хрест із сапфірами

Око Аполлона

Іскриста мла, водночас прозора й густа, була дивним секретом Темзи, її сірий колір ставав все блискучішим у міру того, як сонце піднімалося в зеніт над Вестмінстером, а двоє чоловіків йшли Вестмінстерським мостом. Один із них був дуже високий, інший — дуже низький. Їх можна було б порівняти з гордовитою годинниковою вежею Парламенту та скромними, згорбленими будівлями абатства, хоча б тому, що низький чоловік був у сутані. Згідно з офіційним описом високого чоловіка звали М. Еркюль Фламбо, він був приватним детективом і саме прямував до свого нового офісу в новому багатоквартирному будинку поруч із абатством, а низького — всечесний Дж. Бравн, він служив у церкві св. Франциска Ксаверія у Камбервелі. Щойно отець Бравн відвідав умираючого, а тепер ішов, щоб подивитися на офіс свого приятеля.

Будівля була висока, ніби американський хмародер, і на американський манер напакована телефонами й ліфтами. Її лише недавно добудували, й тому вона ще не була повністю заселена. Властиво, розташувалися лише три орендарі: приміщення над офісом Фламбо, під ним та його, Фламбо, офіс. Два верхні й три нижні поверхи були повністю порожні. Та на перший погляд ця нова вежа притягувала увагу ще з іншої причини. Частину риштовань ще не забрали, а на стіні, безпосередньо над офісом Фламбо, виднівся яскравий об’єкт. Це було величезне позолочене зображення людського ока з золотим промінням довкола. Воно заслоняло два або й три вікна.

— А це що таке? — запитав отець Бравн і зупинився.

— А-а, це нова релігія, — сміючись, відповів Фламбо. — Одні з тих, котрі відпускають ваші гріхи, бо стверджують, що ви не маєте жодних. Думаю, це щось на кшталт «Християнського навчання». Цим займається якийсь Калон (я не знаю, чи це його ім’я), він живе у квартирі наді мною. Внизу мешкають дві друкарки, а наді мною — оцей шахрай-ентузіяст. Він називає себе Новим Священнослужителем Аполлона й поклоняється сонцю.

— Ну що ж, поглянемо на нього, — сказав отець Бравн. — Сонце було найжорстокішим з усіх богів. Але що це за жахливе око?

— Наскільки я зрозумів, це їхня теорія, — відповів Фламбо. — Якщо людина стійка, то їй усе під силу. Їхні символи — це сонце й відкрите око. Вони стверджують, що справді здорова людина спроможна дивитися просто на сонце.

— Якщо людина справді здорова, — сказав отець Бравн, — то їй це навіть на гадку не спаде.

— Ну, це все, що я знаю про цю нову релігію, — безтурботно відповів Фламбо. — Вони, звичайно ж, стверджують, що їхня релігія спроможна лікувати всі фізичні недуги.

— А вона може вилікувати єдину душевну хворобу? — серйозно запитав отець Бравн.

— І що ж це за душевна хвороба? — посміхаючись, запитав Фламбо.

— Переконання у власному здоров’ї, — відповів священик.

Фламбо більше цікавив його тихий офіс, аніж яскравий храм нагорі. Як істинний мешканець півдня, детектив був неспроможний уявити себе кимось ще, окрім католика або атеїста; і нові релігії, яскраві чи бліді, не надто його цікавили. Але він завжди цікавився людьми, особливо коли вони гарно виглядали; що більше, леді, котрі поселилися внизу, виглядали досить своєрідно. Це був офіс двох сестер, обидві були чорняві й худі, а одна — ще й висока й красива. У неї був орлиний, різкуватий профіль, таких жінок згадують саме за профілем, так ніби він — вістря їхньої зброї й нею вони пробивають собі дорогу в житті. Її очі сяяли просто приголомшливо, та це був блиск сталі, а не діямантів; її пряма худорлява постава була надто напруженою, щоб назвати її граціозною. Її молодша сестра була схожа на вкорочену тінь старшої. Вона була трохи сіра, бліда, непомітна. Обидві одягалися в ділові чорні сукні, з чоловічими манжетами й комірцями. В лондонських офісах — тисячі таких стриманих енергійних жінок, та ці відрізнялися своїм справжнім, а не показним становищем.

Поліна Сейсі, старша з сестер, була спадкоємицею герба й великих статків; вона виростала в замках і садах, та через холодну озлобленість (притаманну сучасним жінкам) вибрала вище й складніше існування. Від грошей, звичайно ж, вона не відмовилася, так можуть чинити романтики або ж монахи, та для її владного утилітаризму такий жест був незрозумілий. Вона володіла багатством, як сама говорила, щоб служити суспільству. Частину капіталу вклала в свій бізнес, зародок ідеального друкарського центру, частину — розділила між різноманітними спілками, котрі успішно пропагували таку працю серед жінок. Ніхто достеменно не знав, наскільки Джоан, її сестра й партнерка у бізнесі, поділяє такі прозаїчно-ідеалістичні погляди. Але та наслідувала сестру із собачою вірністю, що було привабливіше й трагічніше, аніж твердість і високодуховні ідеали старшої. Для Поліни Стейсі ніщо не могло свідчити про трагедію — вона вважала, що трагедій просто не існує.

Коли Фламбо вперше прийшов у свій офіс і зустрів Поліну, то її жорстка нестримність і холодна нетерплячість розсмішили його. Біля входу в хол він чекав хлопця-ліфтера, котрий відвозив мешканців і відвідувачів на різні поверхи. Та ця леді з блискучими орлиними очима не погодилася чекати. Вона доволі різко сказала, що все знає про ліфти й не має наміру залежати від якогось хлопця, як і від решти чоловіків. І хоча її квартира була невисоко, Фламбо впродовж цих кількох секунд багато дізнався про її життєві погляди, що про них вона повідомила досить безцеремонно. Все зводилося до того, що вона — сучасна ділова жінка і любить сучасну робочу техніку. Її виразні чорні очі блиснули гнівом, коли згадала тих, хто недооцінює науку й механіку та сумує за колишньою романтикою. Кожен, стверджувала вона, по-винен вміти обслуговувати техніку, так як оце вона вміє керувати ліфтом. Видавалося, що жінка образилася, коли Фламбо відчинив перед нею двері; він піднявся до себе і з посмішкою згадував про таку наполегливу самостійність.

Характер у неї, звичайно, був запальний і практичний, а рухи тонких, елегантних рук були настільки різкими, ніби хотіла все зруйнувати. Якось Фламбо зайшов до її офісу, щоб щось надрукувати, і побачив, як вона кинула на підлогу окуляри сестри й розтрощує їх ногою. При цьому жінка виголосила тираду про «хворобливі медичні дурниці» й безсилля, котре і є причиною використання всяких там апаратів. Вона кричала, щоб сестра більше ніколи не приносила сюди всяку нездорову погань. Запитувала, чи їй, бува, не принести дерев’яну ногу або перуку, а може, скляне око; і при цьому її власні очі холодно іскрилися.

Фламбо, вельми здивований таким фанатизмом, не міг утриматися, щоб (з логічністю справжнього француза) не запитати у міс Поліни, чому це окуляри є більшою ознакою безсилля, аніж ліфт, і якщо наука може допомогти нам в одному випадку, то чому не може допомогти в іншому.

— Це різні речі, — велично відповіла Поліна. — Так, містере Фламбо, акумулятори, мотори й інші такі речі є ознакою сили чоловіка, і жінки також! З допомогою різних могутніх двигунів ми можемо долати великі відстані й кидати виклик часу. Це велично й прекрасно, це і є істинна наука! А всі ці огидні підпорки й пластирі, котрі продають лікарі, — це просто символи боягузів. Лікарі пропонують нам коштури, так ніби ми народилися каліками й хворими рабами. Та я народилася вільною, містере Фламбо! Люди просто вважають, що все це їм справді потрібне, тому що їх привчають до страху, а не до сили й хоробрости; дурні няньки не дозволяють дітям дивитися на сонце, і потім вони не можуть навіть глянути на нього, не кліпнувши. Але я дивлюся на всі зірки, то чому б не поглянути й на цю? Сонце не є моїм вчителем, і я буду на нього дивитися, коли захочу.

— Ваші очі, — відповів Фламбо, галантно вклоняючись, — спроможні засліпити навіть сонце.

Фламбо з приємністю говорив компліменти цій дивній, жорсткій красуні ще й тому, що вона трохи ніяковіла. Та коли він піднімався сходами на свій поверх, то глибоко зітхнув і присвиснув, промовивши до себе:

— Отож і вона попалася в лапи цього чародія із золотим оком.

Хоча Фламбо не надто багато знав про нову релігію Калона і не надто нею цікавився, він все ж чув, що її послідовники дивляться на сонце.

Незабаром детектив помітив, що духовний зв’язок між офісом унизу й офісом угорі постійно зміцнюється. Чоловік, котрий називав себе Калоном, був просто прекрасним і гідним того, щоб зватися первосвящеником Аполлона. Він був майже такого зросту, як Фламбо, але виглядав набагато краще. Мав золотисту бороду, рішучі блакитні очі й відкинуту назад гриву, як у лева. Все це робило його схожим на білявого бестію Ніцше, та тваринну красу пом’якшувала його геніяльність та висока духовність. Він був схожий на одного із саксонських королів, котрі стали святими. Цю діловитість спостерегли і в його оточенні; у нього був офіс на півдорозі до Вікторія-стріт, у приймальні сидів клерк (посередній молодик з манжетами й комірцем), мідна табличка з його ім’ям та позолочена емблема на вулиці, котра виглядала, як реклама окуліста. Вся ця вульгарність не могла заслонити його життєвої сили й натхнення, котре променіло з його душі й тіла. Біля Калона кожен відчував, що це не шарлатан, а великий чоловік. Навіть у широкому лляному костюмі, котрий носив у якості робочого одягу в офісі, він виглядав чарівно й велично. А коли одягав білі шати й, увінчаний золотим обручем, возвеличував сонце, видавався настільки розкішним, що натовп ґаволовів на вулиці раптово замовкав. Тричі на день, тобто на світанку, в полудень і на заході сонця, новий сонцепоклонник виходив на невеликий балкон і перед обличчям усього Вестмінстера читав літанії своєму богові, що сяяв.

На вежі парламенту годинник ще не вдарив дванадцять разів, ще не замовкли церковні дзвони, коли отець Бравн, приятель Фламбо, вперше подивився вверх і побачив білого священнослужителя, котрий возвеличує Аполлона.

Фламбо не вперше бачив ці моління й увійшов у високий будинок, навіть не глянувши, чи священик іде за ним. А отець Бравн, чи то через професійне зацікавлення ритуалами, чи то через сильне особисте зацікавлення дурощами, зупинився і вдивлявся в балкон сонцепоклонника так, ніби дивився лялькову виставу. Пророк Калон уже стояв у сріблястому одязі з піднятими руками, і, коли він читав літанію, звук його на диво проникливого голосу заповнював заклопотану вулицю. Його очі дивилися на полум’яну зірку. Навряд чи бачив що-небудь чи кого-небудь внизу, і безперечно, не бачив низенького круглолицього священика, котрий посеред натовпу дивився на нього, кліпаючи очима. Напевно, це була найбільш приголомшлива відмінність між цими такими різними чоловіками. Отець Бравн дивився на все, кліпаючи, а священнослужитель Калон споглядав на сонце в зеніті, не кліпнувши оком.

— О, сонце! — виголошував пророк. — О зірко, найбільша з-посеред зірок! О джерело, котре таємничо ллється у простір, що зветься космосом. Ти — Батько усього, що біле — білого полум’я, білої квітки й білих вершин! Отче, твоя невинність нескінченно перевищує невинність новонароджених; первинна чистото, у твоєму мирі…

Щось жахливо затріщало, так ніби розкололася скала, і пролунав пронизливий крик. П’ять осіб кинулися до будинку, троє якраз вибігали звідти, вони всі зіткнулися й оглушили одні одних. Вулицею поширилася страшна новина про несподівану трагедію — вона була особливо страшна, тому що ніхто до пуття не знав, що ж трапилося. В цій метушні лише дві постаті залишилися нерухомі — чарівний священнослужитель Аполлона, котрий стояв угорі на балконі, і непоказний слуга Христа, котрий стояв унизу.

Врешті з’явився високий та енергійний Фламбо, і натовп трохи втихомирився. Голосом, котрий нагадував сирену, детектив наказав комусь (чи будь-кому) бігти за хірургом, потім він знову повернувся в темний і переповнений вхід до будинку, а його приятель, непоказний отець Бравн, подріботів за ним. Коли вони проходили через натовп, священик все ще чув прекрасну мелодію голосу священнослужителя, котрий возвеличував щасливого бога, приятеля фонтанів та квітів.

Отець Бравн побачив, що Фламбо і ще з шість осіб стоять довкола шахти, куди зазвичай спускався ліфт. Але його там не було. Там було дещо інше, а точніше, хтось, хто мав би спускатися в ліфті.

Впродовж останніх чотирьох хвилин Фламбо дивився вниз, на розтрощене й закривавлене тіло тієї чарівної жінки, котра не визнавала трагедій. У нього не було жодних сумнівів, що це Поліна Стейсі; і хоча він послав за лікарем, не сумнівався, що вона мертва.

Фламбо ніяк не міг згадати, чи вона йому подобалася, чи ні; швидше за все, і те, й інше. Але вона була для нього особистістю, і нестерпний спогад про її звички прорізав його сутність малими кинджалами страти. Він згадав її гарне обличчя й самовдоволені промови, і в цьому живому спогаді була вся гіркота втрати. Як грім серед ясного неба, як блискавка нізвідки, ця чарівна та зухвала жінка кинулася в шахту ліфта й розбилася. Це що, самогубство? Вона була зухвалою оптимісткою, це неможливо. Вбивство? Але хто міг би вбити в цьому напівпорожньому будинку? Затинаючись, він почав запитувати, де ж Калон, і зрозумів, що його слова не грізні, а жалісні. Важкий, рівний і глибокий голос відповів йому, що Калон останні п’ятнадцять хвилин возвеличує сонце в себе на балконі. Коли Фламбо почув цей голос і відчув руку отця Бравна, він повернув до приятеля потемніле обличчя й різко запитав:

— Якщо увесь цей час його немає, то хто це зробив?

— Може, ходімо нагору й там спробуємо довідатися, — відповів священик. — У нас є півгодини, перш ніж приїде поліція.

Залишивши тіло вбитої спадкоємиці хірургам, Фламбо помчав сходами в її офіс, побачив, що там нікого немає, і побіг у свій. Коли повернувся, його обличчя було бліде:

— Її сестра, — сказав він з вагомою серйозністю, — її сестра пішла прогулятися.

Отець Бравн кивнув головою.

— Або вона могла піднятися до офісу цього «сонячного» чоловіка, — сказав він. — Якби я був на вашому місці, то перевірив би це, а потім уже обговоримо все це у вашому офісі. Ні, — додав він, ніби щось згадав, — чи я колись порозумнішаю? Звичайно ж, у їхньому офісі.

Фламбо здивовано подивився на отця Бравна, та все ж попрямував за низьким священиком униз, до порожнього офісу Стейсі. Там загадковий падре вмостився у великому червоному кріслі біля входу, звідки міг бачити сходи й майданчики. Він не чекав надто довго. Через кілька хвилин униз урочисто зійшли три особи. Першою йшла Джоан Стейсі, сестра загиблої жінки, отож вона справді була нагорі, в тимчасовому храмі Аполлона; наступним ішов священнослужитель Аполлона, котрий завершив літанію й спускався порожніми сходами у всій своїй красі й величі. Білі шати, борода й розділене волосся робили його схожим на Христа, котрий виходить з преторії, з картини Доре. Останнім ішов Фламбо, насуплений і збентежений.

Міс Джоан Стейсі, зі стурбованим обличчям і волоссям, котре почало передчасно сивіти, відразу підійшла до свого робочого місця й поклала свої папери. Цей рух ніби повернув усім розсудливість. Якщо міс Джоан Стейсі була злочинцем, то холоднокровним. Отець Бравн подивився на неї з дивною легкою посмішкою і, не відводячи від неї очей, звернувся до когось іншого.

— Пророче, — сказав він, очевидно, до Калона, — я хотів би, щоб ви мені розповіли про вашу релігію.

— Я зроблю це з гордістю, — відповів Калон, схиляючи увінчану голову, — та я не впевнений, що розумію вас.

— Йдеться про те, — щиро й трохи несміливо сказав отець Бравн, — що нас навчили, ніби якщо у когось справді погані засади, то це частково його помилка. Але ми все ж розрізняємо когось, хто має чисту совість, від когось, хто більш чи менш затьмарив її софістикою. Отож чи ви вважаєте, що вбивство є злом?

— Це що, звинувачення? — дуже спокійно запитав Калон.

— Ні, — м’яко відповів отець Бравн, — це захист.

У кімнаті запанувала тиша. Пророк піднімався настільки повільно, що справді нагадував сонце. Він заповнив кімнату світлом і життям, видавалося, що здатен зробити те саме з Солсбері Плейн. Здавалося, його білі й пишні шати заповнили всю кімнату, рука епічно простягалася десь у далечінь і мала чорна постать священика виглядала недоречно й безглуздо, як кругла чорна пляма на бездоганній Елладі.

— Ми врешті зустрілися, Каяфо, — сказав пророк. — На цій землі немає нічого, окрім вашої церкви й моєї. Я поклоняюся сонцю, а ви — затемненню; ви служите вмираючому, а я — живому богові. Ви підозрюєте мене й обмовляєте, як і наказує ваша віра і статус. Усі ваші церкви мають поліцейські звички, ви лише прагнете сльозами й тортурами дістати з людини зізнання в провині. Ви звинувачуєте людину в злочині, я — в невинності. Ви звинувачуєте її в грішності, я — в доброчесності. Читачу диявольських книжок, я вам скажу ще дещо, перш ніж спростую ваші необгрунтовані наклепи. Ви навіть не можете уявити, наскільки мені байдуже, чи ви звинуватите мене, чи ні. Те, що ви називаєте ганьбою й жахом, для мене не більш ніж велетень з дитячої байки для дорослого чоловіка. Ви сказали, що пропонуєте мені захист. Мені настільки байдуже марево цього життя, що я можу сам себе звинуватити. В цій справі проти мене є лише одне, і я скажу вам, що це. Жінка, котра померла, була моєю нареченою й коханою, — згідно не з тим законом, котрий ви проповідуєте в ваших церквах, а з тим, котрий настільки чистий і суворий, що його ви не спроможні збагнути. Ми з нею перебували в іншому світі, не у вашому, походжали палацами у той час, як ви метушилися в тунелях і цегляних закутках. Я знаю, що охоронці закону, і світські, й церковні, вважають, що любов не може існувати без ненависти. От вам і перший пункт для звинувачення. Та є ще дещо вагоміше, і я цього не буду приховувати. Поліна не лише кохала мене — сьогодні вранці, перш ніж померти, вона он за тим столом заповіла мені й моїй церкві півмільйона. І де ж ваші кайданки? Ви навіть не здогадуєтеся, наскільки безглузді для мене оці всі ваші звинувачення! У в’язниці я лише чекатиму на неї, як на зупинці. А шибениця лише пришвидшить нашу зустріч.

Він говорив із запалом оратора. Фламбо і Джоан Стейсі з німим захопленням дивилися на нього. На обличчі отця Бравна було лише глибоке страждання — він дивився на підлогу, а його чоло прорізала зморшка. Пророк сонця сперся на камін і завершував свою промову:

— Кількома словами я все розповів, мені немає що додати. Ще менше слів мені знадобиться, щоб спростувати звинувачення. Щодо того, чи я здійснив цей злочин, можу сказати лише одне: я не міг цього зробити. Поліна Стейсі впала з цього поверху п’ять по дванадцятій. Зі сто осіб зможуть засвідчити, що я стояв на балконі рівно п’ятнадцять хвилин, починаючи з 12. 00 — це звичний час для моєї привселюдної молитви. Мій клерк (респектабельний юнак з Клефем, котрий зі мною жодним чином не пов’язаний) може заприсягтися, що увесь ранок сидів у приймальній і там ніхто не проходив. Він також може заприсягтися, що я прийшов об 11. 50, коли до трагедії залишалося п’ятнадцять хвилин, і увесь цей час не залишав офіс або балкон. Ніхто не має такого повного алібі — у мене є підтримка половини Вестмінстера. Думаю, кайданки не знадобляться. Справу завершено.

Та насамкінець я скажу вам усе, що ви хочете, щоб розвіяти ваші ідіотські підозри. Мені здається, що я знаю, як смерть прийшла до моєї нещасної подруги. Якщо хочете, можете осуджувати мене або мою віру й філософію, зрештою, ви не зможете мене засудити. Добре відомо, що особи, котрі пізнали вищі істини, а особливо ті, що досягли вищих ступенів посвячення, інколи отримують здатність левітації, тобто вміння вільно перебувати в повітрі. Та це лише часткове підкорення матерії, один із елементів, на котрому базується наше таємне вчення. Бідна Поліна була імпульсивна й амбітна. Правдоподібно, пізнала істини не настільки глибоко, як їй видавалося. Коли ми разом спускалися в ліфті, часто говорила мені, що якби хтось був достатньо сильний духом, то зміг би полетіти вниз безпечно, як пір’їнка. Я щиро вірю, що в такому екстазі благородних думок вона понадіялася на чудо. Та воля чи віра підвели її, і нижчий, страшний закон матерії переміг. Оце й уся історія, джентльмени, дуже сумна і, як ви вважаєте, самовпевнена й гнітюча, та в ній немає нічого злочинного, і я тут ні до чого. В поліції це краще назвати самовбивством. Я ж завжди назву це героїчною невдачею подвижниці, котра прагнула пізнати істину й небесне життя.

Фламбо вперше побачив, що його друг, отець Бравн, переможений. А той все сидів і дивився в підлогу, страдницьки насупившись, так ніби чогось соромився. Це було просто неможливо — боротися з відчуттям, котре підтримали крилаті слова пророка: гордий і чистий дух свободи й здоров’я переміг похмурого знавця земних підозр. Врешті священик промовив, кліпаючи, так ніби його щось боліло:

— Ну, що ж, сер. Якщо так, вам не залишається нічого іншого як узяти цей заповіт і йти. А де вона, бідолаха, залишила його?

— Думаю, він би мав бути на столі біля дверей, — сказав Калон з тією вагомою невинністю, котра його цілком виправдовувала. — Вона сказала, що напише його сьогодні вранці, і я особисто бачив, як вона писала його, коли піднімався ліфтом до себе в офіс.

— Двері були відчинені? — запитав священик, дивлячись на кутик килима.

— Так, — спокійно відповів Калон.

— Вони з тих пір відчинені, — відізвався отець Бравн і продовжував мовчки вивчати килим.

— Ось якийсь папір, — дивним тоном сказала похмура міс Джоан. Вона пройшла до столу своєї сестри і взяла блакитний аркуш. Кисла посмішка на її обличчі зовсім не пасувала до ситуації, і Фламбо досить похмуро глянув на неї.

На обличчі Калона була та шляхетна байдужість, котра йому часто допомагала. Та Фламбо взяв від леді аркуш і почав читати, все більше дивуючись. Спочатку було написано все як годиться, та після слів «віддаю і заповідаю все, чим володію, після своєї смерти» рядки раптом змінилися подряпинами, а підпису не було взагалі. Здивований Фламбо передав цей заповіт священику, котрий глянув на аркуш і передав його служителю сонця.

Наступної миті Калон, розмахуючи своїми розкішними шатами, двома стрибками перескочив кімнату й зупинився біля Джоан Стейсі, а його блакитні очі вийшли з орбіт.

— Що це за мавп’ячі жарти ви тут влаштували? — кричав він. — Це не все, що написала Поліна.

Дивно було чути, як він заговорив зовсім по-іншому, з пронизливим акцентом янкі; вся його велич і досконала англійська велемовність злетіли з нього, ніби плащ.

— На її столі було лише це, — відповіла Джоан і прямо подивилася на нього з їдкою посмішкою.

Раптом він почав голосно лаятися й богохулити. Було доволі неприємно бачити, як упала з нього маска й він показав своє істинне обличчя.

— Дивіться сюди! — кричав він після всіх цих проклять. — Можливо, я — авантюрист, та я здогадуюся, що ви — вбивця. Так, джентльмени, ось вам і пояснення, без всіляких там левітацій. Бідна дівчина писала заповіт, що все залишає мені!… А ця паскуда зайшла, вихопила в неї ручку, потягнула її до шахти ліфта й штовхнула! Думаю, без кайданок нам таки не обійтися!

— Як ви доречно завважили, — на диво спокійно відповіла міс Джоан, — ваш клерк — респектабельний молодий чоловік, котрий вірить у присягу. І він у будь-якому суді підтвердить, що я була у вашому офісі й займалася своїми обов’язками і п’ять хвилин до смерти моєї сестри, і п’ять хвилин після цього. Містер Фламбо теж скаже, що знайшов мене у вашому офісі.

Всі мовчали.

— Отож, Поліна була сама! — закричав Фламбо. — А це означає, що вона скоїла самогубство!

— Вона була сама, — сказав отець Бравн, — та це не самогубство.

— Тоді як вона померла? — нетерпляче запитав Фламбо.

— Її вбили.

— Та ж вона була сама! — заперечив детектив.

— Її вбили, коли вона була сама, — відповів священик.

Всі дивилися на нього, а він сидів, сумний і тихий. Його кругле обличчя було насуплене, так ніби він чогось соромився або ж горював; його голос був сумний і низький.

— Я хочу знати, — знову почав кричати Калон, — коли поліція приїде й забере цю кровожерну зміюку. Вона вбила рідну сестру, вкрала у мене півмільйона, і тепер.

— Годі, годі, пророче, — глузливо зупинив його Фламбо. — Пам’ятайте, що весь цей світ — лише примара…

Жрець сонячного бога зробив спробу повернутися на свій п’єдестал.

— Йдеться не лише про гроші! — вигукнув він. — Хоча з їхньою допомогою я зміг би поширювати своє навчання по всьому світу. Та йдеться про бажання моєї коханої. Для неї це було святим. Очі Поліни…

Отець Бравн різко підвівся, крісло під ним захиталося. Він був мертвотно-блідий, але аж світився надією; його очі блищали.

— Ось! — дзвінко вигукнув він. — Ось із чого потрібно почати. Очі Поліни.

Високий пророк позадкував від малого священика, ніби був несповна розуму.

— Що ви собі уявляєте? Як ви смієте? — повторював він.

— Очі Поліни., — повторив священик, а його очі заблищали ще виразніше. — Продовжуйте, заради Бога, продовжуйте. Найбільший злочинець, котрого спокусив диявол, після сповіді відчуває полегшення й просвітлення. Благаю вас, покайтеся! Продовжуйте, продовжуйте! Очі Поліни.

— Пусти мене, дияволе! — верещав Калон, пручаючись, ніби зв’язаний велетень. — Хто ти такий? Клятий шпигун! Павук! Плетеш довкола мене своє гидке павутиння! Пусти мене!

— Може, його зупинити? — запитав Фламбо, прямуючи до виходу, тому що Калон залишив двері відчиненими.

— Ні, нехай собі йде, — сказав отець Бравн і зітхнув так глибоко, що, здавалося, це зітхання здатне порушити глибини Всесвіту. — Нехай Каїн іде, він — Божий.

Коли Калон виходив, всі у кімнаті мовчали. А розум Фламбо страждав від питань і здогадок. Міс Джоан Стейсі спокійно перекладала документи у себе на столі.

— Отче, — врешті відізвався Фламбо, — це не лише моя цікавість, це мій обов’язок — знайти того, хто скоїв цей злочин.

— Який злочин? — запитав отець Бравн.

— Той, котрий ми щойно намагалися зрозуміти, — відповів нетерплячий детектив.

— Сьогодні тут було два злочини, — сказав отець Бравн, — вони дуже різні, і здійснили їх різні особи.

Міс Джоан врешті поскладала документи й мала намір сховати їх у ящик. Отець Бравн продовжував, звертаючи на неї не більше уваги, ніж вона звертала на нього.

— Обидва злочинці, — вів далі отець Бравн, — використали одну й ту ж особливість однієї й тієї ж особи, й боролися вони за одні й ті ж гроші. Автор більшого злочину перечепився через дрібнішого злочинця, і той отримав гроші.

— Ой, тільки не починайте читати мені лекцію, — застогнав Фламбо. — Скажіть кількома словами.

— Я можу сказати й одним словом, — відповів його приятель.

Міс Джоан одягла свій діловий чорний капелюшок, по-діловому суплячись перед малим дзеркалом, узяла сумочку й парасолю та неквапливо вийшла з кімнати.

— Правда дуже проста, — сказав отець Бравн. — Поліна Стейсі була сліпа.

— Сліпа?! — повторив Фламбо й повільно випрямився на весь свій величезний зріст.

— Це у них було спадкове, — продовжував отець Бравн. — Її сестра носила б окуляри, якби Поліна не забороняла їй цього. У неї була своя філософія або примха, згідно з котрою вона вважала, що людина не має права піддаватися слабкости. Вона не визнавала, що імла довкола неї посилюється, і хотіла розігнати її з допомогою волі. Вона постійно напружувала зір, і від цього він ще більше погіршувався; та найгірше було попереду. З’явився цей пророк, чи як він там себе називає, котрий наказував їй дивитися незахищеними очами на полудневе сонце. Вони називали це «приймати Аполлона». Ох, якби ці новітні язичники просто копіювали колишніх, то було би менше шкоди! Колишні язичники знали, що незахищене поклоніння Природі має також жорстокий бік. Вони знали, що око Аполлона може руйнувати й осліплювати.

Священик на хвилину замовк, а потім м’яко продовжував, хоча його голос ламався:

— Не знаю, свідомо чи ні той диявол осліпив її, та її сліпотою він скористався продумано. Цей злочин надзвичайно простий. Ви знаєте, що Калон і Поліна їздили в ліфті самі, без допомоги ліфтера; ви також знаєте, наскільки тихо рухаються ці ліфти. Калон піднявся до її поверха, через відчинені двері побачив, що вона щось пише, можливо, саме те, що пообіцяла йому напередодні. Він крикнув їй, що ліфт чекає і, коли вона допише, нехай піднімається до його офісу. Потім натиснув кнопку, тихо піднявся на свій поверх і цілком безтурботно пішов молитися на балкон, на очах у всієї вулиці. А в цей час бідолашна дівчина закінчила писати, побігла до ліфта, щоб швидше побачити коханого, ступила…

— Вистачить! — вигукнув Фламбо.

— Він міг отримати півмільйона за те, що натиснув кнопку, — продовжував низький священик. Він говорив це тим безбарвним голосом, котрим зазвичай розповідав страшні речі. — Та йому це не вдалося. А не вдалося тому, що ще одна людина мала намір отримати ці гроші і знала про сліпоту бідної Поліни. У заповіті є одна деталь, на котру ніхто не звернув уваги: незважаючи на те, що він недописаний і не має підпису Поліни, там усе-таки є підписи міс Джоан і служниці. Джоан підписала документ перша і з характерним жіночим презирством до формальностей сказала Поліні, що та може підписатися згодом. Таким чином, Джоан хотіла, щоб сестра підписала документ без свідків. Чому? Я згадав про сліпоту Поліни й зрозумів: Джоан хотіла, щоб сестрі взагалі не вдалося підписати цей заповіт.

Такі люди, як Стейсі, завжди пишуть вічним пером, а Поліна інакше й не могла писати. Звичка, сильна воля і пам’ять допомагали їй писати добре, так ніби вона все бачила, але вона не могла б сказати, чи в ручці є чорнило. Її ручки дбайливо наповнювала чорнилом сестра, всі, окрім цієї. Чорнила вистачило лише на кілька рядків, потім воно закінчилось. Пророк утратив п’ятсот тисяч фунтів і здійснив одне з найбільш страшних і блискучих убивств в історії людства.

Фламбо підійшов до відчинених дверей і почув, що сходами піднімається поліція. Він повернувся й сказав:

— Ви повинні були дуже уважно придивлятися до всього, якщо так швидко розкусили, що Калон — злочинець.

Отець Бравн здивувався.

— А! Його? — сказав він. — Ні, я намагався зрозуміти міс Джоан і цю чорнильну ручку. А про те, що Калон — злочинець, я знав, перш ніж увійшов до цього будинку.

— Ви, напевно, жартуєте! — вигукнув Фламбо.

— Та ні, я цілком серйозно, — відповів священик. — Кажу ж вам, я знав, що він — злочинець, перш ніж довідався, що він накоїв.

— Але як?!

— Цих язичницьких стоїків, — задумливо сказав отець Бравн, — завжди підводить їх сила. Почувся гуркіт і крик, а священнослужитель Аполлона не здивувався й не оглянувся. Я не знав, що сталося. Але зрозумів, що він цього чекав.