Хрест із сапфірами

Зламана шпага

Тисячі рук лісу сіріли, а мільйони його пальців — сріблилися. В темному зелено-синьому небі, схожому на сланець, холодно блищали зорі, нагадуючи уламки льоду. Вся ця лісиста й мало заселена місцина заклякла від лютого морозу. Чорні порожнечі між стовбурами дерев виглядали, як безмежні чорні печери скандинавського пекла, у котрому було страшенно холодно. Навіть прямокутна кам’яна вежа церкви була повернена на північ, як язичницькі храми, і трохи нагадувала варварську вежу, побудовану на скелі на побережжі Ісландії. Для дослідження кладовища це була не найвдаліша ніч. Та, з іншого боку, його все ж варто було оглянути.

Кладовище було розташоване на пагорбі, що нагадував плече, над попелястими пустками лісу, і було заросле зеленим дереном, котрий у зоряному світлі виглядав сріблястим. Більшість могил лежала на схилі, а стежка, що вела до церкви, була стрімка, наче сходи. На вершині пагорба, у найбільш видному місці, стояв пам’ятник, котрий і прославив цю околицю. Він контрастував з іншими невиразними могилами. Його автором був один із найвідоміших скульпторів сучасної Европи; та слава митця зблідла у блиску слави того, чий образ він відтворив. Зоряне світло ніби тонким срібним олівцем змальовувало масивну металеву постать солдата, котрий лежав, склавши сильні руки у вічній молитві, а велика голова спочивала на зброї. На достойному обличчі була борода, точніше, бакенбарди у старому важкуватому стилі полковників. Мундир із декількома простими деталями, був сучасною військовою формою. Праворуч лежала шпага з відламаним гострим кінцем, ліворуч — Біблія. У сонячні літні дні сюди в переповнених екіпажах приїздили американці й довколишні мешканці, котрі цікавилися культурою, щоб подивитися на цей пам’ятник. Та навіть у такі дні вони відчували смуток цієї лісистої місцини й мовчазної церкви. В цю морозну темну ніч посеред зими можна сподіватися, що тут нікого не буде. Проте в тиші закляклого лісу заскрипіла хвіртка і дві тьмяні постаті в чорному почали підніматися стежкою до могили.

У слабкому зоряному світлі було лише видно, що обоє одягнені в чорне, один з них височезний, а інший (можливо, через контраст) — приголомшливо-низький. Вони підійшли до пам’ятника відомого героя й упродовж кількох хвилин роздивлялися його. Поблизу нікого не було, принаймні живого, і хвороблива уява могла би підкинути сумнів, чи несподівані гості насправді живі. В будь-якому разі початок їхньої розмови виглядав доволі дивно. Після короткої мовчанки низький чоловік промовив до іншого:

— Де розумна людина ховає камінець?

Високий чоловік тихо відповів:

— На березі.

Низький кивнув головою і після павзи продовжив:

— А де розумна людина ховає листок?

Високий відповів:

— У лісі.

Вони знову помовчали, й тоді високий чоловік продовжив:

— Ви хочете сказати, що коли розумному чоловікові треба було сховати діямант, то він сховав його серед фальшивих прикрас?

— Ні, ні, — сміючись відповів низький співрозмовник, — минуле залишимо в минулому.

Він кілька секунд потупотів змерзлими ногами й продовжував:

— Я взагалі думав не про це, а про дещо інше. Про щось доволі дивне. Ви б не могли запалити сірник?

Велетень понишпорив у кишені, і через мить сірник загорівся, а його вогник золотисто освітив пласку частину монументу. На ній були вирізані чорні літери. Ці слова шанобливо читали натовпи американців:

На священну пам’ять Генерала Сера Артура Сент-Клера, Героя і Мученика, котрий завжди перемагав своїх ворогів і завжди шкодував їх, і котрі врешті віроломно зрадили його. Нехай Господь, у котрого він вірив, винагородить його і відімстить за нього.

Сірник обпік високому пальці, почорнів і впав. Велетень хотів запалити ще один, та його низькорослий приятель зупинив його:

— Все гаразд, друзяко. Я побачив усе, що хотів. Точніше, я не побачив того, чого не хотів побачити. А тепер ми повинні пройти півтора милі до найближчого готелю, і там я спробую вам про все розповісти. Бачать небеса: коли маєш намір розповідати таку історію, найкраще вмоститися біля каміна з кухлем елю.

Вони зійшли вниз звивистою стежкою, зачинили іржаву хвіртку і, притупуючи, попрямували замерзлою лісовою дорогою. Пройшли майже чверть милі, низький знову відізвався:

— Розумна людина ховає камінець на березі. Та що їй робити, коли берега немає? Ви щось знаєте про невдачу, котра спіткала великого Сент-Клера?

— Я нічого не знаю про англійських генералів, отче Бравн, — сміючись, відповів Фламбо, — але трохи знайомий з англійськими поліцейськими. Знаю тільки, скільки часу ви змарнували, тягнучи мене за собою по всіх знаних місцях, котрі якось пов’язані з цим героєм, ким би він не був. Можна подумати, що його похоронили в шістьох різних місцях. Я бачив пам’ятник генералу Сент-Клеру в Вестмінстерському абатстві. На набережній бачив постамент генералові Сент-Клеру на коні. Бачив погруддя генерала Сент-Клера на вулиці, де він народився, і на іншій вулиці, де він жив; а ось тепер ви притягнули мене на це сільське кладовище. Ця надзвичайна особа починає мені набридати, особливо тому, що я до ладу не знаю, хто він. Що ви вишукуєте поміж цих могил і пам’ятників?

— Шукаю лише одне слово, — сказав отець Бравн. — А цього слова тут немає.

— Ну, що ж, може, ви все-таки щось розповісте? — запитав Фламбо.

— Я змушений розділити свою розповідь на дві частини, — коментував священик. — Перша частина — це те, що знають усі, друга — те, що знаю лише я. Першу частину, котру знає кожен, можна викласти коротко й зрозуміло. Та вона повністю помилкова.

— Гаразд, — весело сказав Фламбо. — Давайте розпочнемо з того, що знають усі, тобто з неправди.

— Можливо, це не цілковита брехня, але й правдивого в цій історії мало, — продовжував отець Бравн. — Отож офіційна версія виглядає так: усім відомо, що Артур Сент-Клер був великим та успішним англійським генералом. Усі також знають, що після успішних, хоча й обережних кампаній в Африці й Індії його призначили командувачем військ, котрі воювали проти Бразилії, коли великий бразилійський патріот Олів’є поставив свій ультиматум. Відомо також, що Сент-Клер з невеликим військом атакував Олів’є, у котрого було набагато більше військо, і після героїчного протистояння його взяли в полон. Також усі знають, що після того, як генерала взяли в полон, його знайшли повішеним на дереві. Це викликало здивування відразу всього цивілізованого людства. Коли бразилійські війська відступили, Сент-Клера знайшли в зашморгу, а на шиї у нього висіла зламана шпага.

— І ця популярна історія неправдива? — натякнув Фламбо.

— Ні, — спокійно відповів його приятель, — вся ця історія правдива.

— Мені видається, ви розповіли доволі багато, — сказав Фламбо. — Та якщо все це правда, то в чому полягає таємниця?

Вони минули багато сотень сірих, примароподібних дерев, перш ніж низенький священик відповів. Він задумливо покусував палець і врешті сказав:

— Таємниця полягає в психології. Точніше, в двох психологіях. У цій бразилійській справі двоє з найбільш відомих людей сучасної історії діяли всуперч своєму характеру. Пам’ятайте, що обоє — і Олів’є, і Сент-Клер — були героями, це поза сумнівом. Це був поєдинок між Гектором і Ахіллесом. Що б ви сказали про поєдинок, у котрому Ахіллес був би боязким, а Гектор — зрадником?

— Продовжуйте, — нетерпляче сказав високий, коли отець Бравн знову почав покусувати палець.

— Сер Артур Сент-Клер був солдатом старого релігійного гарту, саме такі, як він, урятували нас під час Заколоту, — продовжував священик. — Він завжди більше дбав про зобов’язання, аніж про вдавану хоробрість. Він був дуже відважним солдатом і водночас — обережним командувачем, а особливо обурювався, коли довідувався про даремні втрати війська. Однак у цій останній битві його дії були би абсурдними навіть для дитини. Не треба бути стратегом, щоб побачити незрозумілість його задуму, так само, як не треба бути стратегом, щоб не потрапити під автобус. Гаразд, ось вам перша таємниця: що сталося з головою англійського генерала? А от вам і друга: що сталося з серцем бразильського патріота? Президента можна назвати мрійником або надокучливим типом, та навіть його вороги визнавали, що він шляхетний, наче мандрівний лицар. Президент завжди відпускав на волю ув’язнених, а деяких навіть обдаровував. Люди, котрі справді ставилися до нього вороже, відходили, зворушені його простотою та шляхетністю. Чому, до біди, вперше в житті він наважився на таку диявольську помсту, особливо за наступ, котрий йому не міг завдати шкоди? От така таємниця. Один із найрозумніших людей на світі безпідставно повівся, як останній ідіот. Один із найбільш шляхетних людей на світі безпідставно повівся, як лиходій. Ось так виглядає ця справа. Про решту можете здогадатися самостійно, мій друже.

— Ні-ні, — коротко відповів інший. — Я залишаю це вам. Розкажіть мені про все.

— Гаразд, — погодився отець Бравн, — це було б негарно стверджувати, що публічне враження вичерпується лише тим, що я щойно розповів, і не згадати про дві події, котрі сталися не так давно. Я не можу сказати, що вони зробили якесь відкриття у цій справі, тому що ніхто не знає їхнього значення. Ці події хіба що додали темряви. Отож, по-перше. Родинний лікар Сент-Клерів посварився з цією родиною й почав публікувати серію статей, у котрих стверджує, що покійний генерал був релігійним маніяком; але, як він сам каже, це означає лише надмірну побожність. Так чи інакше його спроби не були успішними. Кожний знає, що генерал Сент-Клер був дивакуватим зі своєю пуританською побожністю. Друга подія заслуговує на більшу увагу. В тому нещасливому полку, що непродумано намагався перейти Чорну Ріку, служив такий собі капітан Кейт. У той час він був заручений з донькою Сент-Клера й пізніше одружився з нею. Капітан був одним із тих, хто потрапив у полон до Олів’є, і його, як і решту воїнів, окрім генерала, швидко відпустили на волю. Двадцять років потому цей чоловік, тепер уже лейтенант-полковник Кейт, опублікував свою автобіографію, котру назвав «Британський офіцер у Бірмі та Бразилії». В тій частині книги, де читач завзято шукає бодай щось про таємницю Сент-Клера, він знаходить наступні слова: «Всюди, також у цій книзі, я описував події так, як вони відбувалися, тому що підтримую застаріле переконання в тому, що слава Англії не потребує прикрас. Роблю виняток із цього правила лише стосовно битви біля Чорної Ріки. У мене є на те причини — особисті, але благородні й невідхильні. Однак аби віддати належне пам’яті двох визначних людей, я повинен дещо додати. Генерала Сент-Клера звинувачували в нездарності у цій битві. Я можу засвідчити, що його дії, якщо їх належно розуміти, були найбільш талановитими й проникливими в його житті. Президента Олів’є, натомість, звинувачували в жорстокій несправедливості. Вважаю, що моїм обов’язком є повернути ворогові честь і сказати, що в цьому випадку він виявив ще більшу шляхетність, аніж завжди. Висловлюючись зрозуміліше, запевняю своїх співвітчизників, що Сент-Клер не був таким ідіотом, а Олів’є таким лиходієм, якими вони виглядають. Це все, що я можу сказати, і жодні земні міркування не примусять мене сказати ще бодай слово».

Великий примерзлий місяць був схожий на снігову кулю, що виднілася крізь заплутані гілки дерев. Отець Бравн, щоб освіжити пам’ять, зазирнув у сторінку, вирвану з книги капітана Кейта. Коли він склав її і сховав у кишеню, Фламбо різко підняв руку, як це притаманно французам.

— Зачекайте секунду, зачекайте, — збуджено вигукнув він. — Здається, я здогадуюся, про що йдеться.

Він ішов величезними кроками, важко дихаючи, витягнувши вперед чорну голову на бичачій шиї, ніби людина, котра виграла змагання зі спортивної ходи. Малий священик, збуджений і трохи веселіший, ледве встигав за ним. Дерева ніби розступалися перед ними, дорога йшла вниз долиною, залитою чистим місячним світлом, і, ніби кролик, пірнала в ліс, котрий нагадував стіну. Вхід сюди був малий і круглий і скидався на отвір залізничного тунеля. Та коли вони пройшли кілька сотень ярдів і Фламбо заговорив, вхід у ліс вже нагадував печеру.

— Я зрозумів, — урешті вигукнув він, вдаряючи рукою по стегні, — чотири хвилини подумавши, я зможу розповісти вам про все, що сталося.

— Гаразд, — відповів священик, — розповідайте.

Фламбо підняв голову, але понизив голос:

— Генерал Артур Сент-Клер, — сказав він, — походив з родини, котра страждала спадковим божевіллям, він намагався приховати це від своєї доньки і, якщо це можливо, від майбутнього зятя. Правда чи ні, але він подумав, що наближається час колапсу, й наважився на самогубство. Звичайне самогубство спричинило би плітки, а він боявся цього. Коли почався наступ, його розум затьмарився й він пожертвував обов’язками заради чести. Генерал стрімко кинувся в битву, сподіваючись, що загине від першого-ліпшого пострілу. Та коли зрозумів, що не досягнув нічого, крім полону й ганьби, божевілля в його мозку вибухнуло, наче бомба, він зламав свою шпагу й повісився.

Фламбо уважно дивився на сіру стіну лісу, у котрій був один-єдиний отвір, схожий на могильну діру, куди пірнала їхня стежка. Можливо, в тому, що ліс ковтав дорогу, було щось загрозливе, бо Фламбо ніби насправді побачив усю трагедію і здригнувся.

— Жахлива історія, — сказав він.

— Жахлива історія, — повторив священик, схиливши голову. — Але неправдива.

Він закинув голову назад і у відчаї вигукнув:

— О, якби так було насправді!

Високий Фламбо повернувся й здивовано подивився на священика.

— Ваша історія чиста й майже невинна, — схвильовано сказав отець Бравн. — Хороша, чиста історія, така ж світла, як і цей місяць. Божевілля і відчай доволі невинні. Фламбо, все було набагато гірше.

Фламбо злякано поглянув на місяць, що про нього щойно згадував священик, і помітив: його перетинала чорна гілка дерева, як диявольський ріг.

— Отче, — вигукнув Фламбо з притаманними йому експресивними жестами й пришвидшив ходу, — ви вважаєте, що все було ще гірше?

— Ще гірше, — наче луна, відізвався священик.

І вони ступили в чорний монастир лісу, котрий оточував їх імлистими гобеленами стовбурів; такі темні проходи можуть привидітися хіба у сні.

Незабаром вони дійшли в найбільш сховані нутрощі лісу. Тут було настільки темно, що вони нічого не бачили, і священик продовжував:

— Де розумна людина ховає листя? У лісі. А що робити, коли поблизу немає лісу?

— І що ж? — роздратовано відізвався Фламбо. — І що ж робити?

— Людина садить ліс, щоб сховати листя, — похмуро відповів священик. — Жахливий гріх.

— Зачекайте, — нетерпляче вигукнув його приятель, тому що похмурий ліс і ця похмура розмова почали його трохи нервувати. — Ви розповісте мені цю історію чи ні? Ви знаєте ще щось?

— Є три свідчення, — відповів отець Бравн, — котрі я віднайшов з чималими зусиллями, і я можу розповісти про них швидше в логічній, а не хронологічній послідовності. Насамперед про хід битви та її результат ідеться в посиланнях самого Олів’є, і вони доволі зрозумілі. Він із двома чи трьома полками обкопався на височині неподалік Чорної ріки, а її береги, дозвольте нагадати, болотисті. На протилежному боці, котрий піднімався вище над водою, розмістився перший англійський аванпост, а інші частини війська були в тилу. Британські війська були набагато сильніші й численніші, та перший полк настільки відірвався від бази, що Олів’є вже розробляв проєкт, як би перейти річку, щоб перерізати британцям шлях. Однак увечері все-таки вирішив залишитися на попередніх позиціях, тому що вони були стратегічно вигідними. На світанку наступного дня він був приголомшений, тому що побачив, як відокремлена жменька англійського війська переходить через річку, частина — сушею, частина — вбрід, і групується на болотистому березі неподалік його війська.

Те, що вони намагалися атакувати більш ніж скромними силами, було просто неймовірно, та Олів’є помітив щось більш екстраординарне. Цей божевільний полк, котрий навмання переходив через річку, більше нічого не робив, лише загруз у болоті, як мухи в патоці. Не варто й говорити, що бразилійці зробили багато проломів у рядах ворога, а англійці могли протистояти лише з допомогою енергійної стрільби з рушниць. І все-таки вони не відступили — рапорт Олів’є закінчується щирим захопленням містичною відвагою цих недоумкуватих. «Наші війська почали рухатися вперед, — пише Олів’є, — і загнали їх у річку; ми захопили генерала Сент-Клера й кількох інших офіцерів. Полковник і майор загинули в цій битві. Я не можу стриматися, щоб не сказати: історія бачила небагато таких прекрасних видовищ, як останній бій цього екстраординарного полку. Поранені офіцери забирали рушниці з рук мертвих солдатів, генерал особисто бився на коні, простоволосий і зі зламаною шпагою». Що з генералом сталося потім, Олів’є не пише, так само, як і Кейт.

— Гаразд, — пробурчав Фламбо, — розкажіть про друге свідчення.

— Щоб віднайти наступне свідчення, — сказав отець Бравн, — треба було трохи часу, та я розповім про це коротко. В одній із лінкольнширських старинців мені вдалося віднайти солдата, котрий не лише був поранений у битві біля Чорної ріки, а й стояв навколішки біля полковника, коли той умирав. І цей полковник Клансі, велетень-ірландець, помер не стільки від ран, скільки від люті. У кожному разі він не відповідальний за цей ганебний рейд, можливо, це був наказ генерала. Останні слова полковника, як переказав мені цей старий солдат, були такі: «Он іде проклятий старий осел зі зламаною шпагою. Краще б він зламав голову». Зверніть увагу, всі помічають цю деталь зі зламаною шпагою, хоча більшість людей висловлюються про неі більш шанобливо, ніж полковник Клансі. І зараз я розповім вам про останнє свідчення.

Дорога через лісову гущавину почала підніматися вверх, і отець Бравн зупинився, перевів подих і діловито продовжував свою розповідь:

— Лише місяць чи два тому в Англії помер один бразильський чиновник, перед смертю він посварився з Олів’є і залишив країну. Він був добре відомою постаттю і на батьківщині, й на континенті. Іспанець на ім’я Еспадо, я знав його особисто — жовтолиций старий денді з гакоподібним носом. З деяких приватних причин я здобув дозвіл і оглянув документи, котрі залишилися після його смерти. Він, звичайно ж, був католиком, і я був з ним до кінця. Серед його документів не було нічого, що могло би по-новому висвітлити справу Сент-Клера, окрім п’яти чи шести учнівських зошитів, котрі були щоденником якогось англійського солдата. Я можу лише здогадуватись, що бразилійці знайшли це на комусь із убитих. Як би не було, останній запис у щоденнику зроблено напередодні битви.

Та опис останнього дня цього бідаки обов’язково варто прочитати. Я взяв цей щоденник із собою, та зараз настільки темно, що нічого не вдасться. Я вам коротко розповім. Перша частина щоденника переповнена жартами, котрі, напевно, були поширені серед солдатів, про якогось чоловіка, що його називали Стерв’ятником. Важко сказати, чи він був одним із них, можливо, він навіть не був англійцем, хоча про нього не говорять як про ворога. Швидше за все, це був якийсь місцевий посередник, може, журналіст або провідник. Він про щось розмовляв наодинці зі старим полковником Клансі, та частіше бачили, як він розмовляє з майором. Цей майор займає важливе місце в розповіді солдата — це був худорлявий темноволосий чоловік на ім’я Мюррей, пуританин, родом з північної Ірландії. У розповіді багато жартів про контраст між суворістю цього ольстерця й веселістю полковника Клансі. Також трапляються жарти про яскравий одяг Стерв’ятника.

Та вся ця легковажність зникає, коли з’являються перші ознаки тривоги. Позаду англійського табору, майже паралельно до річки, пролягала одна з небагатьох великих доріг. На заході вона звертала до річки, перетинаючи її на мості. На сході дорога знову заглиблювалася в лісові нетрі і дві милі далі стояв наступний англійський аванпост. Того вечора солдати помітили вдалині блиск зброї й почули тупіт легкої кавалерії, і навіть простакуватий автор щоденника здогадався, що це їде генерал зі своєю свитою. Вояка сидів на великому білому коні, котрого ми так часто бачили в ілюстрованих виданнях і на академічних картинах; можете бути певні, що привітання, котре йому влаштували солдати, не було лише церемонією. Генерал не марнував часу, зістрибнув із сідла, відразу підійшов до групи офіцерів і почав енергійну й конфіденційну розмову. Наш невідомий приятель, автор щоденника, помітив, що генерал особливо охоче обговорює справи з майором Мюрреєм, але такий вибір генерала виглядав доволі природно. Обидвоє були створені для взаєморозуміння, обидвоє, як-то кажуть, «читали свої Біблії» й належали до старого, євангелічного типу офіцерів. Як би там не було, достеменно відомо, що коли генерал знову сідав у сідло, то продовжував серйозну розмову з Мюрреєм, а коли кінь поволі йшов дорогою, високий ольстерець продовжував іти, тримаючи коня за вуздечку і продовжуючи бесіду. Солдати спостерігали за ними, поки вони не зайшли в ліс, де дорога повертала до річки. Полковник повернувся до свого намету, солдати зайняли свої позиції. Автор щоденника затримався на якихось кілька хвилин і побачив щось дивовижне.

Великий білий кінь, котрий щойно повільно йшов дорогою, ніби на параді, галопом побіг до табору, так ніби переможець на якихось божевільних перегонах. Спочатку солдати подумали, що кінь скинув вершника, та потім побачили, що це генерал, котрий був чудовим вершником, жене коня. Кінь і вершник підлетіли до них, ніби вихор. Генерал зупинив коня і з палаючим обличчям і голосом, котрий був подібний на сурми Страшного суду, наказав негайно покликати полковника.

Я помітив, що в мисленні таких людей, як автор щоденника, всі ці події нагромаджувалися одна на одну, як колоди дерев на лісоповалі. Ще добре не прокинувшись і ледь не падаючи, солдати шикуються й довідуються, що мають негайно розпочати атаку й перейти через річку. Їм повідомляють, що генерал і майор знайшли щось біля моста і це єдиний спосіб урятувати життя. Майор негайно повернувся в тил, щоб покликати на допомогу резерви, котрі стоять біля дороги. Однак сумніваюся, щоб підкріплення прийшло вчасно. Вони повинні були перейти річку вночі та зранку захопити висоти. Цим зворушливим описом нічного походу щоденник раптово закінчується.

Отець Бравн ішов попереду. Лісова стежка ставала все вужчою, звивистою й незабаром почала нагадувати гвинтові сходи. Тепер голос священика долинав зверху:

— Там ще є згадка про одну невелику, але незвичайну подробицю. Коли генерал закликав усіх до атаки, він наполовину вийняв шпагу з піхов, але потім, ніби засоромившись таким мелодраматичним жестом, сховав її назад. Ось бачите, знову ця шпага.

Слабке світло прокрадалося крізь сплетене гілля дерев і кидало прозору сітку під ноги мандрівників. Вони знову наближалися до тьмяного відкритого неба. Фламбо відчував, що істина оточує його, ніби повітря, та не міг її висловити. Спантеличено запитав:

— Ну, і про що йдеться з тією шпагою? Офіцери переважно мають шпаги, хіба ні?

— У сучасній війні про них згадують не так часто, — байдуже відізвався священик, — а в цій справі постійно стикаєшся з цією шпагою.

— Гаразд, ну і що? — пробурмотів Фламбо. — Дешева сенсація: старий солдат ламає свою шпагу в останній битві. Можу посперечатися, що газети відразу ж ухопилися за цю деталь, вони це вміють. На всіх цих могилах і подібних речах шпагу зображають з відламаним кінцем. Сподіваюся, ви затягнули мене в цю полярну експедицію не лише тому, що двоє чоловіків з романтичними уявленнями бачили зламану шпагу Сент-Клера?

— Ні, — вигукнув отець Бравн, і його голос пролунав, як пістолетний постріл. — Але хто бачив незламану шпагу?

— Що ви маєте на увазі? — запитав його приятель і зупинився.

Раптом вони вийшли з сірих воріт лісу.

— Я кажу, хто бачив незламану шпагу? — наполегливо повторив отець Бравн. — Напевно, не автор щоденника, тому що генерал вчасно її сховав.

Фламбо оглянувся довкола, як людина, котра дивиться на сонце й нічого не бачить, а його приятель продовжував, і вперше в його голосі відчувалося завзяття.

— Фламбо! — вигукнув священик. — Навіть обшукавши всі ці могили, я нічого не можу довести. Але я впевнений у цьому. Дозвольте мені додати до своєї розповіді лише один невеликий факт, котрий усе змінює. Полковник, як це не дивно, був поранений одним із перших. Його поранило задовго до того, як розпочалася сама битва. Але він побачив зламану шпагу Сент-Клера. Чому вона була зламана? Як це сталося? Мій друже, вона зламалася ще до битви!

— О! — вдавано-радісно промовив Фламбо, — і скажіть на милість, де ж відламана частинка?

— Я можу відповісти, — відразу ж відповів священик. — У північно-східному кутку кладовища біля протестантської катедри в Белфасті.

— Справді? — перепитав співрозмовник. — Ви її вже шукали?

— Ні, не шукав, — з жалем відповів отець Бравн. — Над нею стоїть великий мармуровий монумент, пам’ятник героєві майорові Мюррею, котрий загинув смертю хоробрих у битві біля Чорної ріки.

Фламбо виглядав так, ніби пережив гальванічний шок.

— Ви хочете сказати, — прохрипів він, — що генерал Сент-Клер ненавидів Мюррея і вбив його на полі битви, тому що…

— Вас все ще переповнюють добрі й чисті здогадки, — відізвався священик. — Все було набагато гірше.

— Ну, що ж, — відізвався великий чоловік, — запас моєї нечистої уяви вичерпався.

Священик, напевно, задумався, з чого ж почати, і врешті сказав:

— Де розумна людина ховає листок? У лісі.

Фламбо мовчав.

— А якщо немає лісу, вона його садить. А якщо їй потрібно сховати мертвий листок, вона садить мертвий ліс.

Відповіді не було, і священик продовжував вже тихіше й м’якше:

— А якщо людині треба сховати мертве тіло, вона ховає його на полі посеред мертвих тіл.

Фламбо крокував уперед так, ніби ненавидів найменшу затримку в часі або просторі, а отець Бравн продовжував говорити, розвиваючи свою останню думку:

— Сер Артур Сент-Клер, як я вже згадував, був із тих людей, котрі «читають свою Біблію». Цим усе сказано. Коли люди вже зрозуміють, що даремно читати лише свою Біблію, не читаючи Біблії інших людей? Друкар читає Біблію, щоб знайти друкарські помилки. Мормон читає свою Біблію, щоб знайти підтвердження полігамії; послідовник «християнської науки» читає свою Біблію і знаходить там, що наші руки й ноги — лише видимість. Сент-Клер був старим англо-індійським солдатом протестантського типу. А тепер подумайте, що це може означати, і, заради небес, відкиньте святенництво. Це може означати, що він був страшною людиною, котра звикла жити під тропічним сонцем у східному суспільстві, котра без жодних духовних підказок вбирала в себе всі підряд повчання східних книг. Звичайно, він більш охоче читав Старий Завіт, ніж Новий. Бузсумнівно, в Старому Завіті він знаходив усе, що хотів — хіть, свавілля, зради. О, я наважуся ствердити, що він був чесною людиною, як ви це називаєте. Але що робити, якщо людина чесна у своєму поклонінні нечесності?

У кожній з гарячих і таємничих країн, у котрих йому довелося побувати, він заводив гарем, катував свідків, накопичував нечисте золото. Звичайно, він, відкрито дивлячись у вічі, сказав би, що робить усе це на славу Господа. Моє богослов’я спонукає мене, щоб запитати: якого Господа? В усякому разі кожне таке зло відкриває нові двері в пекло, котрі ведуть з одного пекельного кола в інше. Справа не в тому, що людина стає все більш нестримною й дикою, а в тому, що робиться щораз підлішою. Через якийсь час Сент-Клер заплутався в хабарництві й шантажах, йому було потрібно все більше й більше грошей. Коли настав час битви біля Чорної ріки, він опустився настільки низько, що його місце було лише в найнижчому пекельному колі Данте.

— Що ви маєте на увазі? — запитав його приятель.

— А ось що, — рішуче сказав священик і раптом показав на калюжку, затягнену тоненьким льодом, котрий поблискував у місячному світлі. — Ви пам’ятаєте, кого Данте поселив в останньому, льодяному колі пекла?

— Зрадників, — сказав Фламбо й здригнувся. Він подивився довкола на неживі дерева, отруйні й непристойні контури ландшафту й на мить уявив себе Данте, а священика з його струмуючим голосом — Віргілієм, котрий веде його по країні вічних гріхів.

А голос продовжував:

— Як ви знаєте, Олів’є був донкіхотом, він заборонив шпіонаж і секретні служби. Однак, як це інколи буває, поза його спиною цих правил не дотримувалися. І порушником був наш старий знайомий Еспадо — той самий яскраво одягнений денді, котрого називали Стерв’ятником через його гакоподібний ніс. Вдаючи зі себе благодійника, він нишпорив серед солдатів англійської армії, поки врешті не знайшов продажну шкуру, котрою виявився — милий Боже! — той, хто стояв на чолі всієї армії. Сент-Клерові негайно були потрібні гроші, гори грошей. Лікар, котрий потім дискредитував цю сім’ю, ще тоді погрожував тими викриттями, на котрі він потім усе ж наважився, але швидко перестав. Подейкували про якісь жахливі й доісторичні діяння англійського євангелика в Парк Лейн, про злочини, котрі не набагато кращі, ніж людські жертвоприношення або продаж людей у рабство. Генералові були необхідні гроші на придане для доньки, для нього слава, котра супроводжує багатство, була настільки ж важлива, як і саме багатство. Він розірвав останню нитку, шепнувши кілька слів бразилійцям, і багатство полилося до нього від ворогів Англії. Та з Еспадо-Стерв’ятником розмовляв ще один чоловік. Якимось чином похмурий молодий майор з Ольстеру зумів здогадатися про цю огидну справу, і, коли вони з генералом неквапом прямували дорогою до моста, Мюррей сказав йому, що той повинен негайно піти у відставку, в іншому випадку він постане перед військовим судом і його розстріляють. Генерал зволікав з остаточною відповіддю, поки вони не підійшли до тропічних дерев біля мосту, і там, на березі річки, біля пальм, освітлених сонцем (я бачу це, ніби на картині), генерал витягнув свою шпагу й убив майора.

Зимова дорога замерзла, її оточувала темна гущавина. Фламбо побачив далеко попереду нечіткий ореол, котрий виник не від місячного чи зоряного світла — це був вогонь, котрий запалила рука людини. Розповідь священика майже добігла кінця, а Фламбо все дивився на це світло.

— Сент-Клер був породженням пекла, справжнім. Ніколи, я ладен заприсягтися, він не виявив такої ясности мислення й сили, як тоді, коли тіло бідного Мюррея лежало біля його ніг. Ніколи, у жодному з його тріумфів, як правильно помітив капітан Кейт, цей обдарований чоловік не був настільки блискучим, як у цій останній битві. Він холоднокровно подивився, чи на його зброї не залишилася кров Мюррея, й побачив, що кінчик шпаги, котрою він заколов майора, залишився в тілі жертви. Він поглянув спокійно, так ніби дивився з вікна клубу, щоб передбачити можливі наслідки. Зрозумів, що люди все одно знайдуть підозріле тіло, витягнуть підозрілий уламок шпаги, помітять невідомо чому зламану шпагу. Сент-Клер убив, але не змусив замовкнути. Та його владний розум піднявся проти такої несправедливости, бо був ще один вихід. Він міг би зробити труп менш підозрілим. А для цього треба його сховати між іншими трупами. Через двадцять хвилин вісімсот англійських солдатів рушили назустріч своїй смерті.

Тепле світло з-поза зимового лісу мерехтіло все яскравіше, сильніше, і Фламбо прискорив ходу. Отець Бравн також пришвидшив крок, але видавалося, що розповідь його повністю захопила.

— Такою була доблесть цієї тисячі англійських солдатів і геніяльність їхнього командира, що якби вони без зволікання атакували висоту, то цей божевільний марш-кидок міг закінчитися перемогою. Та зла доля грала ними, ніби пішаками, і в неї була інша мета й інші міркування. Вони мусили стирчати в болотах до того часу, поки видовище мертвих воїнів англійської армї не стало звичним. І потім — велична сцена: сивоволосий і майже святий солдат віддає свою зламану шпагу, щоб припинити кровопролиття. О, для експромту все було організовано досить добре. Та мені видається (щоправда, я не можу цього довести), що, поки всі сиділи в кривавому болоті, хтось засумнівався і… здогадався.

Священик замовк на мить і продовжував:

— Внутрішній голос підказує мені, що це був наречений доньки генерала, її майбутній чоловік.

— Але чому ж Олів’є повісив генерала? — запитав Фламбо.

— Частково з лицарства, частково з політичних міркувань Олів’є рідко обтяжував свої війська полоненими, — пояснив священик. — Переважно він усіх їх звільняв. Цього разу також звільнив усіх.

— Усіх, крім генерала, — сказав високий чоловік.

— Усіх, — повторив священик.

Фламбо насупив чорні брови.

— Я щось не все збагнув, — сказав він.

— Це інша картина, Фламбо, — таємничо й напівпошепки сказав отець Бравн. — Я не можу цього довести, але можу більше — я це ніби бачу. Ось уявіть собі. Військовий табір, котрий на світанку піднімається з голих, випалених пагорбів, і бразилійські мундири, вишикувані у похідні колони. Червона сорочка й довга чорна борода Олів’є розвіваються на вітрі, в руці він тримає широкополий капелюх. Він прощається зі своїм ворогом і звільняє його, простого сивоголового англійського ветерана, котрий дякує йому від імени своїх солдатів. А вони струнко стоять позаду генерала, поруч — запаси їжі й засоби пересування для відступу. Б’ють барабани, бразилійці вирушають в дорогу, а англійці стоять, ніби статуї. Вони не рухаються до того моменту, поки останній бразилійський воїн не зникає з горизонту. Потім відразу ж ламають шеренги, ніби пробуджуються до життя; на генерала дивляться п’ятсот облич, облич, котрі неможливо забути.

Фламбо аж підскочив.

— О! — вигукнув він, — ви хочете сказати…

— Так, — хвилюючись, сказав отець Бравн. — Це рука англійця накинула зашморг на шию Сент-Клера; можливо, це була та ж рука, котра подала перстень його доньці. Це руки англійців підтягнули генерала до ганебного дерева; це були руки тих людей, котрі поклонялися йому і йшли за ним до перемоги. Це англійці (нехай Бог простить і підтримає нас усіх!) дивилися на нього, коли він висів під чужим сонцем на зеленій шибениці з пальми; це вони з усією ненавистю молилися, щоб він потрапив просто в пекло.

Лишень двоє мандрівників дійшли до хребта пагорба, назустріч їм засяяло яскраве світло, котре пробивалося крізь червоні штори англійського готелю. Готель стояв обабіч дороги і гостинно запрошував мандрівників. Троє дверей були відчинені, і навіть з того місця, де стояли отець Бравн і Фламбо, було чути сміх і розмови людей, котрі цієї ночі були щасливими.

— Далі не варто й продовжувати, — сказав отець Бравн. — Вони судили його там, у глушині, і відразу ж покарали, а потім заради чести Англії — його доньки заприсяглися мовчати до кінця своїх днів про повний гаманець зрадника та зламану шпагу вбивці. Можливо (Боже, допоможи їм!), вони навіть намагалися забути про це. Забудьмо й ми. А ось і наш готель.

— Забуду з приємністю, — відповів Фламбо. Він уже стояв перед яскраво освітленим баром і раптом позадкував і ледь не впав на дорогу.

— Погляньте, от чортівня! — вигукнув він, вказуючи на прямокутну дерев’яну вивіску перед входом. На ній була зображена грубо намальована шпага з укороченим лезом і псевдоархаїчним написом «Зламана шпага».

— А що вас дивує? — м’яко запитав отець Бравн. — Він — бог цих країв, половина всіх готелів, парків та вулиць названа на честь генерала та його досягнень.

— А я думав, що ми закінчили з цим прокаженим, — вигукнув Фламбо й плюнув на дорогу.

— Ви ніколи з ним не покінчите в Англії, — сказав священик, дивлячись униз, — поки мідь міцна й каміння ціле. Його мармурові статуї будуть надихати душі гордих і наївних юнаків, а його сільська могила буде символом вірности, ніби квітка лілії. Мільйони людей, котрі ніколи не знали його, любитимуть, як рідного батька, людину, з котрою ті, що її знали, вчинили, як із лайном. Він може стати святим, і ніхто ніколи не довідається істини, я так вирішив. У відкритті таємниці є багато доброго й поганого, от я й перевірю своє рішення. Всі ці газети зникнуть, антибразилійський шум вже закінчився, Олів’є всюди поважають. Але я пообіцяв собі: якщо бодай десь, на металі чи на мармурі, котрий довговічний, як піраміди, з’явиться звинувачення полковника Клансі, капітана Кейта, президента Олів’є або іншої невинної людини, от тоді я почну говорити. А якщо все обмежиться незаслуженим вихвалянням Сент-Клера, я мовчатиму. І дотримаю своєї обіцянки.

Чоловіки зайшли в таверну з червоними шторами, котра виявилася не лише затишною, а й розкішною всередині. На столі стояла срібна копія пам’ятника Сент-Клера: похилена срібна голова, зламана срібна шпага. На стінах були кольорові фотографії із зображеннями пам’ятника та екіпажів з туристами, котрі приїздили подивитися на цю пам’ятку. Фламбо й отець Бравн сіли на зручні оббиті лавки.

— Але й холоднеча! — вигукнув отець Бравн. — Вип’ємо вина чи пива?

— Може, краще бренді, — сказав Фламбо.