Хрест із сапфірами

Честь Ізраеля Ґав

Бурхливий вечір оливково-срібних кольорів переходив у ніч, коли отець Бравн, загорнувшись у сірий шотландський плед, дійшов до краю сірої шотландської долини й помітив дивний замок Гленджил. Замок був розташований біля ущелини, ніби в глухому куті, котрі бувають десь на краю світу. Замок мав зелений дах і гострі шпилі кольору морської хвилі, зроблені в стилі французьких або шотландських замків, котрі нагадують англійцям зловісні шпичасті капелюхи казкових чарівниць; соснові ліси довкола замку можна було порівняти з величезною чорною незліченною зграєю птаства. Цей пейзаж викликав у думках усіляку чортівню. Місце справді було сповите хмарами гордині, божевілля, якогось таємничого суму, що тяжіють над благородними домами Шотландії частіше, ніж над іншими нащадками людського роду. В крові у шотландців є подвійна доза отрути, котра зветься спадковістю: вони — аристократи, котрі вірять у свою родовитість, і кальвіністи, котрі вірять у своє посмертне приречення.

Священик на день вирвався, залишаючи справи в Глазго, щоб зустрітися зі своїм другом Фламбо, аматором-детективом, котрий у замку Ґленджил розслідував разом із детективом-професіоналом життя й причини смерти останнього з графів Ґленджил. Ця таємнича особа була останнім представником роду, котрий зумів вирізнитися доблестю, безумством і підступністю навіть серед похмурої шотландської знаті XVI століття. Ніхто не зайшов настільки глибоко в лабіринти честолюбства, як він, у незліченні палати брехні, збудовані довкола Марії, королеви шотландців.

Скоромовка, котру придумали в цих околицях, добре відображала причини й наслідки їхніх відвертих махінацій:

Упродовж багатьох століть у цьому замку не було пристойного лорда. В часи вікторіянської епохи здавалося, що їхні дивацтва вичерпалися. А от останній з Ґленджилів підтримав родову традицію, зробивши те, що йому залишалося. Він зник. Я не маю на увазі, що він виїхав, ні. Згідно з усіма підрахунками він постійно був у своєму замку, якщо взагалі існував. А згідно з записами в церковних книгах і в червоній книзі знаті він таки існував, та ніхто не бачив його особисто.

Якщо ж хтось його й бачив, то лише самотній слуга, щось середнє між конюхом і садівником. Він був такий глухий, що ділові люди вважали його німим, а більш проникливі стверджували, що він — недоумок. Виснажений рудоволосий селянин з чітко вираженою щелепою, впертим підборіддям і надзвичайно блакитними очами звався Ізраель Ґав. Здавалося, він живе сам-один у цьому безлюдному маєтку. Але енергійність, з якою копав картоплю, і регулярність, з якою зникав у кухні, давали підстави вважати, що справді прислуговує господареві; та дивний граф постійно ховався в замку. Якщо би суспільство зажадало інших доказів, то на всі запитання слуга вперто відповідав, що графа немає вдома. Якось уранці до замку викликали місцевого старосту й пастора (родина Ґленджил належала до пресвітеріянської спільноти). Вони з’ясували, що садівник, конюх і кухар в одній особі став ще й трунарем, запакував тіло свого родовитого господаря в труну й поховав. Що відбулося після цієї події, ніхто до ладу не знав, поки через два-три дні туди не прибув Фламбо. А тіло графа Ґленджила (якщо це було його тіло) в цей час покоїлося на маленькому кладовищі на пагорбі.

Коли отець Бравн пройшов крізь похмурий сад і увішов у тінь замку, хмари згущувалися й у вологому повітрі запахло грозою. На фоні останнього пасма зеленкаво-золотистого вечірнього неба він побачив чорний людський силует — це був чоловік у циліндрі з великою лопатою на плечі. Таке поєднання нагадувало церковного сторожа або могильника, та отець Бравн пригадав розповіді про глухого слугу, котрий копає картоплю, і все зрозумів. Він непогано знав шотландських селян, їхню респектабельність і те, що вони здатні одягнути чорний вечірній одяг для офіційного прийому; також знав їхню економність і те, що й години не витратять марно. Навіть те, як цей чоловік прискіпливо придивлявся до священика, можна було пояснити їхньою недовірливістю та почуттям обов’язку.

Вхідні двері відчинив особисто Фламбо, а поруч стояв худорлявий сивий чоловік. Це був інспектор Кревен зі Скотленд-Ярда. У вітальні майже не було меблів, лише бліді обличчя диких предків графа глузливо дивилися на гостей із настінних портретів.

Коли отець Бравн пройшов у наступну кімнату, то побачив, що всі вже сидять за довгим дубовим столом, на котрому лежать якісь папери, сигари й пляшки з віскі. Решту столу заповнювали надзвично дивні речі: купа розбитого скла, висока гірка коричневого пилу, дерев’яна палиця і т. д.

— Виглядає на те, що у вас тут геологічний музей, — сказав отець Бравн, сідаючи на запропоноване місце й повернувши голову в бік дивних предметів.

— Це радше психологічний музей, а не геологічний, — відповів Фламбо.

— Заради Бога, — сміючись, вигукнув детектив-поліцейський, — не треба цих довгих слів!

— Ви недолюблюєте психологію? — запитав Фламбо з дружнім здивуванням. — Вона ще стане нам у пригоді.

— Я щось не зовсім розумію, — відповів поліцейський.

— Гаразд, — рішуче сказав Фламбо, — про лорда Ґленджила нам відомо лише те, що він був маніяком.

Чорний силует слуги в циліндрі та з лопатою мигнув за вікном. Отець Бравн пасивно подивився й промовив:

— Я, звичайно ж, розумію, що це був трохи дивакуватий чоловік, інакше він не поховав би себе живцем у цьому маєтку й не наказав би так швидко поховати своє тіло після смерти. Та чому ви вирішили, що він божевільний?

— Ви спочатку послухайте, що в цьому будинку знайшов містер Кревен.

— Подайте мені свічку, — відізвався містер Кревен, — стемніло.

— А свічок ви не знайшли серед усіх цих скарбів? — посміхаючись, запитав отець Бравн.

Фламбо підняв серйозне обличчя й уважно подивився на свого приятеля.

— Це також дивно, — сказав він. — Двадцять п’ять свічок і жодного підсвічника.

Темніло доволі швидко, раптово здійнявся вітер. Священик підвівся й пішов до тієї частини столу, де лежали воскові свічки й інші дивні знахідки. Проходячи біля коричневого пилу, він голосно чхнув.

— Ох-хо-хо! Та це ж тютюн для нюхання.

Він узяв одну зі свічок, обережно запалив її, повернувся і вставив у пляшку з-під віскі. На перетязі полум’я свічки мерехтіло, ніби прапорець. З усіх боків замку на багато миль довкола шуміли чорні сосни, ніби море билося об скелі.

— Я можу прочитати ввесь перелік знайдених речей, — серйозно почав Кревен і взяв один із аркушів. — Під час інвентаризації ми побачили, що маєток запустів, лише в одній-двох кімнатах хтось скромно жив. І цей мешканець зовсім не слуга на ім’я Ґав. Отож ми знайшли:

по-перше, дуже багато коштовного каміння, переважно — діяманти, і всі без бодай якоїсь оправи. Звичайно, це природно, що у Ґленджила були родинні коштовності, але їх зазвичай вправляють у золото або срібло. А в цьому домі їх, напевно, носили в кишенях, як мідяки.

По-друге, багато, дуже багато нюхального тютюну, не в табакерках і навіть не в мішечках, а просто на буфеті, каміні, піяніно — всюди. Це виглядає так, ніби господареві важко було сягнути в кишеню або підняти кришку.

По-третє, де-не-де ми знайшли кілька малих купок дрібних металевих частинок, коліщаток, пружинок і т. п. Виглядає на те, що тут розібрали кілька механічних іграшок.

По-четверте, воскові свічки, котрі потрібно вставляти в пляшки, тому що більше немає куди.

А тепер я хочу звернути вашу увагу на те, що все це доволі дивно й ми не очікували нічого подібного. Основна загадка була нам відома: ми знали, що з останнім графом з цього роду щось не так. Ми прийшли сюди, щоб довідатися, чи він тут справді жив, чи справді помер і який стосунок до всього цього має оте рудоволосе опудало, котре й поховало графа. Спробуймо уявити собі найгірше, що тільки можна уявити, щось найбільш дике й театрально-мелодраматичне. Можна припустити, що слуга справді вбив свого господаря або що граф насправді живий, або слуга — це справжній граф, а в могилі спочиває тіло справжнього Ґав. Уявімо будь-який хід подій, як у трагедіях Вілкі Коллінза, та ми все одно не зможемо пояснити, чому свічки без підсвічників або чому підстаркуватий джентльмен з аристократичної родини брав нюхальний тютюн просто з фортепіяно. Суть цієї історії можна собі уявити, а от деталі доволі таємничі. Людський розум не спроможний пов’язати між собою тютюн, діяманти, воскові свічки й розібраний годинниковий механізм.

— Думаю, тут є деякий зв’язок, — відізвався священик. — Цей Ґленджил міг бути звихнений на Французькій революції. Він був палким прихильником монархії та намагався відродити в своєму маєтку побут останніх Бурбонів. У нього є тютюн для нюхання, тому що у XVIII столітті це було модно; воскові свічі призначені для освітлення; частини розібраних механізмів мали бути натяком на те, що Людовік XVI полюбляв майструвати; а діяманти призначені для намиста королеви Марії-Антуанетти.

Обоє чоловіків дивилися круглими очами на отця Бравна.

— Яка досконала екстраординарна думка! — вигукнув Фламбо. — Ви справді вважаєте, що все було саме так?

— Насправді я вважаю, що все було зовсім по-іншому, — відповів отець Бравн, — просто ви сказали, що людський розум неспроможний поєднати тютюн, діяманти, розібраний механізм і свічки. А я продемонстрував вам протилежне. Та я переконаний, що правда схована десь глибше.

Він зробив павзу й прислухався до завивання вітру поміж вежами. Потім все ж відізвався:

— Граф Ґленджил був злодій. Він жив подвійним і темним життям, як відчайдушний лиходій. У нього не було підсвічників, тому що використовував лише короткі обрізані свічки, котрі вставляв у малий ліхтар. Тютюн кидав у вічі, так як французькі злодії кидають в очі переслідувачів перець. А основним доказом такої версії є саме діяманти й маленькі сталеві коліщата. Вас цікавить, як їх можна використовувати? Діяманти та маленькі сталеві коліщатка — це ті два інструменти, з допомогою котрих можна вирізати скло.

Зламана гілка сосни важко вдарилася об віконну шибку за їхніми спинами, ніби пародіюючи злодія, та ніхто з присутніх не обернувся. Їхні очі пильно дивилися на отця Бравна.

— Діяманти й сталеві коліщатка, — роздумуючи, повторив Кревен, — це через них ви вважаєте це пояснення правильним?

— Я не вважаю, що це правильне пояснення, — спокійно відповів отець Бравн, — та ви сказали, що ніхто не зможе пов’язати ці чотири предмети. Правдива розповідь, звичайно, набагато банальніша. Ґленджил знайшов у своєму маєтку скарб, а саме коштовні камінці. Маленькими коліщатками й діямантами він їх шліфував. Він повинен був працювати швидко і тому попросив на допомогу кількох пастухів. Тютюн — це єдина розкіш бідних шотландських пастухів, єдиний хабар, котрим їх можна підкупити. Робітникам не були потрібні підсвічники, тому що вони тримали свічки в руці, коли шукали коштовності в печерах.

— І це все? — запитав Фламбо після довгої павзи. — Це, врешті, і є та проста й банальна правда?

— Та ні, — відповів отець Бравн.

Перш ніж стихнути, вітер загудів десь поміж віддалених дерев, ніби насміхаючись з отця Бравна. А він тим часом продовжував:

— Я говорю все це лише тому, що ви вважаєте, ніби неможливо поєднати тютюн із розібраним механізмом або свічки з коштовностями. Десять фальшивих філософій можуть пояснити Всесвіт; десять фальшивих теорій можуть пояснити таємницю замку Ґленджил. Та нам потрібне одне правильне пояснення таємниці замку… і таємниці світу. А там немає ще чогось?

Кревен засміявся, Фламбо посміхнувся, підвівся та пройшовся вздовж столу.

— Пункти п’ять, шість, сім і т. п., — сказав він, — цілком безглузді, щоб їх пояснювати. Цікава колекція, я вам скажу. Ось погляньте: олівців немає, зате є стрижні від олівців. Ось безглузда бамбукова палиця з роздвоєним кінцем. Можливо, це теж знаррядя для злочину. Та от злочину немає. Більше загадкових предметів немає, зате є кілька старих молитовників та малих католицьких картин, що їх зберігали в цій родині, напевно, ще із середньовіччя. Здається, родинна гординя в цьому замку була сильніша, ніж пуританство. Ми звернули увагу на ці предмети лише тому, що вони якось дивно зіпсовані.

Буря за вікном нагнала довкола замку Ґленджил темні хмари, і в довгій кімнаті зробилося зовсім темно, коли отець Бравн узяв у руки молитовник. У кімнаті ще було темно, коли священик заговорив, та його голос лунав, як голос зовсім іншої людини.

— Містере Кревен, — сказав він, ніби помолодшавши років на десять, — ви ж маєте право оглянути могилу? Що швише ми це зробимо, то краще, треба якнайшвидше з’ясувати цю жахливу справу. Якби я був на вашому місці, я б негайно пішов і зробив це.

— Негайно? — спитав здивований детектив. — Але чому?

— Тому що це серйозна справа, — відповів отець Бравн. — Ідеться не про тютюн чи коштовності, на це можуть бути сотні причин. Та є одна причина, котра змушує мене діяти негайно. Ці релігійні зображення не просто забруднені чи пописані, вони знищені не так, як би це могла зробити дитина або пуританин. Вони попсовані дуже обережно й дуже незвично. Всюди вирізано слово «Бог» і німби довкола Дитини Ісуса. І тому, кажу вам, беріть своє доручення, лопату і йдемо відкривати могилу.

— Що ви хочете сказати? — вимогливо запитав лондонський інспектор.

— Я хочу сказати, — відповів священик, і його голос залунав голосніше, ніж ревіння грози, — я хочу сказати, що зараз сам диявол сидить на верхівці вежі цього замку й реве, як сто слонів, і ревіння його подібне до того, котре описане в Одкровенні. По суті, йдеться про чорну магію.

— Чорна магія, — тихо повторив Фламбо. Він був надто освічений, щоб вірити в такі речі. — А що тоді означають інші дивні речі?

— Ай, напевно, якусь гидоту, — нетерпляче відповів отець Бравн. — Мені звідки знати? Наскільки здогадуюсь, всі конюшні розташовані внизу? Можливо, тютюн і бамбукова палиця потрібні для тортур. Можливо, ці божевільні їдять після цього віск і сталеві деталі. Можливо, з графіту виробляють якийсь сильний наркотик. Ми найшвидше зможемо розгадати цю таємницю на пагорбі, на кладовищі.

Його приятелі не надто розуміли, про що ж ідеться, та слухняно прямували за ним на пагорб, а вечірній вітер ударяв у їхні обличчя. Проте вони слухняно йшли, як автомати; Кревен тримав у руці сокиру, а в кишені у нього лежало доручення. Фламбо взяв масивну лопату дивного садівника; отець Бравн узяв маленьку позолочену книгу, з котрої вирізали Боже ім’я.

Стежка на кладовище була коротка і звивиста, однак у таку вітряну погоду вона видавалася заплутаною й довгою. Куди сягав погляд, їх супроводжували сосни, що від вітру схилялися в один бік. І цей поклін видавався велетенським і марним, так ніби все це відбувалося на безлюдній планеті. У сірувато-синьому лісі лунала пронизлива пісня вітру, як антична печаль давніх язичників. У шумі листя вчувалися дивні голоси останніх поганських богів, котрі поневірялися й блукали у цьому дивному лісі та ніяк не могли віднайти дороги на небо.

— Розумієте, — тихо, але спокійно промовив отець Бравн, — шотландці ще до Шотландії мали дуже цікаву долю. Зрештою, вона й тепер цікава. Та в доісторичні часи шотландці справді вірили в демонів. І саме тому, — привітно завершив він, — так швидко прийняли пуританське богослов’я.

— Мій друже, — Фламбо обурено повернувся до отця Бравна, — що має означати оця вся маячня?

— Мій друже, — також серйозно відповів отець Бравн, — справжні релігії мають одну важливу рису — матеріялізм. Самі розумієте, сатанізм — це справжня релігія.

Вони вийшли на лісисту верхівку пагорба — одну з небагатьох галявин розбурханого лісу. Огорожа, частково дерев’яна, а частково дротяна, скреготала від вітру, ніби повідомляючи їм, де проходить межа кладовища. Інспектор Кревен підійшов до кута могили, Фламбо поставив лопату і сперся на неї; вони обоє тремтіли від вітру, так само, як і дерев’яно-дротяна огорожа. В ногах могили ріс високий сріблясто-сірий чортополох. Раз чи двічі, коли вітер зривав колючу кульку, Кревен злегка відскакував, ніби це було небезпечно.

Фламбо встромив лопату в траву, що свистіла від вітру, і далі, у мокру землю. Потім зупинився і сперся на лопату, як на ціпок.

— Продовжуйте, — м’яко сказав священик. — Ми лише хочемо знайти правду. Чого ви боїтеся?

— Я боюся її знайти, — відповів Фламбо.

Лондонський детектив відізвався високим голоском, котрий йому особисто видавався бадьорим:

— Я от дивуюся, чому він так ховався від усіх. Думаю, йдеться про щось огидне. Може, він був прокажений?

— Або ще щось гірше, — сказав Фламбо.

— Про що ви подумали? Що може бути гіршим від прокази? — підтримував розмову детектив.

— Поняття не маю, — відповів Фламбо.

Він якийсь час мовчки стояв і дивився на могилу, врешті приглушено сказав:

— Боюся, це хибний крок.

— Ви ж знаєте, у нас є дозвіл, — тихо сказав отець Бравн, — нам усе вдасться.

Фламбо почав енергійно копати, хоч надворі вже було темно. Та вітер встиг відігнати важкі сірі хмари, що вкривали навколишні пагорби. Чоловік показав на сірі поля, слабо освітлені зорями, перш ніж відгорнув землю з грубо обтесаної труни. Кревен підійшов уперед, тримаючи сокиру, зачепився за чортополох, але не відступився. Він працював майже з такою ж енергією, як і Фламбо, поки вони не підважили кришку й не вийняли її з ями.

— Це ж чоловік, — сказав Кревен, так ніби очікував побачити щось інше.

— У нього, — низьким і дивним голосом запитав отець Бравн, — у нього все на місці?

— Та ніби так, — сухо відповів офіцер, похмуро оглядаючи тіло в труні. — Зачекайте хвилинку…

Важка постать Фламбо мимоволі здригнулася.

— Та що там таке? Я зараз теж почну вигадувати невідомо що, — вигукнув він. — Чому все не може бути добре? Що діється з людьми на цих холодних пагорбах? Напевно, це через цю темряву, через те, що тут усе безглуздо повторюється — всі ці дерева і цей древній жах перед незвіданим! Це все подібне на сон атеїста. Сосни й знову сосни, мільйони сосен. Та це просто…

— О Боже! — вигукнув офіцер. — У нього немає голови!

Поки вони з Фламбо стояли непорушно, отець Бравн уперше підійшов до могили й занепокоєно заглянув униз.

— Немає голови! — повторив він. — Немає голови? — він повторив це знову, ніби очікував, що не буде чогось іншого.

Напівбожевільні образи промайнули в головах присутніх: у Ґленджилів народилося безголове дитя, безголовий підліток ховається в замку, безголовий дідуган прогулюється древніми залами або прекрасним парком. Та навіть тепер вони не могли зрозуміти розгадки, тому що в ній не було сенсу. І стояли, як безмовні риби або виснажені звірі, слухаючи ревіння лісу й волання небес. Мислення було їм вже не під силу.

— Довкола цієї могили стоять троє безголових чоловіків, — сказав отець Бравн.

Зблідлий детектив з Лондона відкрив було рот, щоби щось сказати, і стояв, як сільський дурник. Вітер шарпав хмари й завивав поміж пагорбами. Детектив подивився на сокиру в своїй руці, так ніби він не міг зрозуміти, що ж це таке, і кинув її на землю.

— Отче, — сказав Фламбо якимось дитячим і сумним голосом, — і що нам тепер робити?

Його приятель відповів так швидко, ніби вистрелив з гармати.

— Спати! — вигукнув отець Бравн. — Спати. Ми прийшли до кінця всіх доріг. Ви знаєте, що таке сон? Ви знаєте, що коли людина спить, то довіряє Богові? Сон — це таїнство, він живить нас і виражає нашу віру. І нам зараз потрібне таїнство, бодай природне. На нашу долю випало те, що рідко буває з людьми, можливо, це найгірше, що може статися.

Кревен запитав:

— Що ви маєте на увазі?

Священик повернув обличчя до замку й відповів:

— Ми знайшли правду, а в ній немає сенсу.

І він пішов стежкою безтурботною ходою, що траплялося з ним дуже рідко. Після повернення в замок він поринув у сон з простотою собаки.

Незважаючи на вихваляння сну, отець Бравн прокинувся раніше від решти, якщо не брати до уваги безмовного садівника; детективи застали його, коли курив велику файку й дивився, як німий працює на грядці. Над ранок гроза перейшла в зливу, і день був прохолодний. Виглядало на те, що садівник щойно розмовляв зі священиком, але, побачивши детективів, похмуро відклав лопату, сказав щось про сніданок, пройшов повз ряди капусти й зник на кухні.

— Поважний чоловік, — сказав отець Бравн. — Просто чудово вирощує картоплю. Але, — неупереджено й милосердно додав він, — навіть у нього є недоліки. Оця грядка не зовсім рівна. Ось тут, наприклад, — і показав ногою. — Я щось сумніваюся стосовно цієї картоплі.

— Чому? — запитав Кревен, котрого потішало зацікавлення священика.

— Я звернув на це увагу, — сказав священик, — бо старий Ґав знав про цю грядку. Він копав усюди, але не тут. Тут повинна бути надзвичайно добра картопля.

Фламбо схопив лопату й стрімко встромив її в землю у вказаному місці. Він копав, поки не наткнувся на щось, що нагадувало не картоплю, а величезний круглий гриб. Та лопата невдало зечепила знахідку, і череп покотився, ніби м’яч, шкірячись до присутніх.

— Граф Ґленджил, — сумно сказав отець Бравн і подивився на череп.

Після короткої задуми він узяв у Фламбо лопату і, сказавши: «Ми повинні це закопати», засипав череп землею. Потім сперся своїм мізерним тілом і великою головою на довгий держак лопати, ввігнавши її в землю, і відсутнім поглядом задивився десь вдалину, зморщивши лоба.

— Якби я міг зрозуміти, — пробурмотів він, — що означає все це жахіття…

І, спираючись на масивний держак, він закрив обличчя руками, ніби в церкві.

Небо прояснювалося й набувало сріблясто-блакитних відтінків; птахи на деревах щебетали настільки голосно, що видавалося, нібито розмовляють самі дерева. Та троє чоловіків стояли мовчки.

— Гаразд, з мене досить, — роздратовано сказав Фламбо. — Мій мозок і цей світ щось не можуть порозумітися, і все тут. Тютюн, знищені молитовники, серцевини музичних скриньок… та що ж це таке?…

Отець Бравн відкинув назад голову і з не властивою йому різкістю шарпнув держак лопати.

— Ось! Ось! Зачекайте! — вигукнув він. — Це все набагато простіше, ніж видається. Я зрозумів про тютюн і залізні коліщата, як тільки прокинувся. Потім побалакав зі старим Ґав, садівником. До речі, він не настільки глухий і не настільки дурний, як удає. Там немає нічого поганого. Я, звичайно, проти того, щоб нищити молитовні книги. Та ось ці останні події… Розкопувати могили, викрадати голови — який у цьому смисл? Видається, без чорної магії не обійшлося, еге ж? Але як це пов’язано з простою історією про тютюн і свічки? — отець Бравн задумався й закурив.

— Мій друже, — похмуро сказав Фламбо, — краще будьте обережнішим зі мною й пам’ятайте, що зовсім недавно я був злочинцем. Велика перевага в тому, що завжди всю історію я моделював самостійно і якомога швидше здійснював її. Я — француз і надто нетерплячий для того, щоб бути детективом. Усе своє життя, чи це добре чи ні, я діяв відразу. Я призначав дуель на наступний ранок, я завжди негайно сплачував рахунки, я ніколи не зволікав з візитом до дантиста.

Файка випала з рота отця Бравна й розбилася на три частини. Він стояв і лупав очима, як ідіот.

— Господи! Ну я й стара ріпа! — повторював він. — Господи! Ну й стара ріпа!

І він розсміявся, похитуючи головою.

— Дантист! — повторив він. — Шість годин духовної прірви, а все тому, що я не згадав про дантиста! Як усе просто, яка чудова й мирна думка! Друзі, цієї ночі ми були в пеклі, та зараз прокинулося сонце, співають птахи й згадка про дантиста розраджує цей світ.

— Я ось зараз докопаюся до суті! — закричав Фламбо, кидаючись уперед. — Навіть якщо мені доведеться застосувати тортури інквізиції!

Отець Бравн придушив у собі бажання потанцювати довкола сонячної галявинки й жалісно, ніби дитина, закричав:

— Ой, та бодай трохи дозвольте мені побути дурним. Ви не знаєте, як мене все це мучило. А тепер ось я зрозумів, що в цій справі немає гріха. Є лише мале божевілля, але хто про це пам’ятатиме?

Він повернувся довкола себе й серйозно подивився на всіх.

— У цій справі немає злочину, — сказав він. — Це радше історія про дивну, викривлену чесність. Можливо, ми зіткнулися з єдиною людиною на землі, котра не взяла нічого поза тим, що їй належить. Це історія про дику життєву логіку, котра є майже релігією цієї людини.

Стара скоромовка про родину Ґленджил:

— це правда, а не лише метафора. Тут ідеться не лише про прагнення багатства — вони справді колекціонували золоті орнаменти й позолочений посуд. Правдою є й те, що у них була манія скуповування та збирання золота. А тепер у цьому світлі погляньмо на все, що ми знайшли в цьому замку. Діяманти без перснів, свічки без підсвічників, стрижні без олівців, годинникові механізми без годинників. І, як би це дико не лунало, молитовники без імени Божого й ореолів, тому що в старовинних молитовниках їх робили зі справжнього золота.

Видавалося, що, коли пролунала ця невірогідна правда, сад посвітлішав, а трава зробилася зеленішою. Фламбо взяв цигарку, а його приятель продовжував:

— Золото взяли, але не вкрали. Злодії ніколи б не залишили такої таємниці. Вони взяли б і тютюн з табакерками, і стрижні разом з олівцями, і все інше. А ми маємо справу з людиною, в котрої особлива совість, та все ж це — совість. Сьогодні вранці я знайшов у городі божевільного мораліста й почув від нього ось цю історію.

Останній лорд з роду Ґленджил, сер Арчибальд, був найкращим з усіх, хто колись народжувався в цьому замку. Та його запекла доброчесність перетворилася в мізантропію. Думка про нечесність своїх предків змусила його підозрювати, що всі довкола — неправедні. Він особливо ненавидів філантропію або доброчинність і поклявся, що якщо знайде когось, хто бере лише своє, то віддасть такій людині все золото Ґленджилів. Він кинув виклик усьому людству й замкнувся від усього світу, навіть не очікуючи відповіді. Та одного дня якийсь глухий чоловік з далекого села приніс йому телеграму, і Ґленджил заради жарту дав йому новий фартінґ. Точніше, він так думав, та пізніше додивився, що насправді дав соверен. Сер Арчибальд почав роздумувати, чи цей селянин виявиться жадібним чи ні, чи є у ньому щось злодійське, чи він все-таки продемонструє чесність. Хто він? Сноб, котрий шукає винагороди?.. Посеред ночі лорд Ґленджил почув стукіт (а жив сам), і йому довелося піти відчиняти двері глухому ідіотові. Той приніс не соверен, а рівно дев’ятнадцять шилінгів одинадцять пенсів і три фартінґи решти.

Така дика точність вогнем пропекла божевільний розум лорда. Він так довго шукав чесну людину і врешті знайшов. Він написав новий заповіт, до речі, я його бачив. Він взяв до себе молодого букваліста у свій величезний і занедбаний будинок. Той став його слугою і, згідно з забаганкою старого лорда, спадкоємцем. Що б там не розуміло це дивне створіння, та воно чудово збагнуло дві ідеї-фікс свого господаря. По-перше, літера закону — це все. По-друге, золото Ґленджилів належить йому. Оце і все. Все дуже просто. Він обдер дім із золота, але не взяв більше нічого, навіть дрібки тютюну. Він обдер золото зі старих зображень і був задоволений, що вони залишилися незіпсованими. Все це я розумів. Я от тільки не зрозумів про череп. Я занепокоївся, коли побачив цю голову посеред грядки з картоплею. Та Фламбо згадав про дантиста, і все стало зрозуміло. Слуга покладе череп у могилу, коли зніме золоту коронку.

І справді, коли пізніше Фламбо йшов пагорбом, він побачив, як дивне створіння, чесний скнара, копає осквернену могилу; його шия була закутана пледом, бо в горах дмуть вітри, а на голові був циліндр.