Хто вбив Паломіно Молеро?

II

— Співав болеро? Отже, це той, що про нього я тобі казав, братику, — впевнено мовив Мавпа.

— Так, — погодився Літума. — Ми встановили, що то — він. Паломіно Молеро з Кастілії. Однак це не з'ясовує, хто його вбив.

Вони сиділи в шинку Чунги, неподалік стадіону, де якраз, певно, відбувався матч з боксу, бо до них виразно долинали вигуки болільників. Поліцейський приїхав до П'юри, скориставшись своїм вихідним; водій ваговоза з «Інтернешнл» підкинув його сюди вранці, а ввечері мав прихопити назад до Талари. У П'юрі Літума завжди гайнував дозвілля зі своїми двоюрідними братами Леонами — Хосе й Мавпою, та ще Хосефіно, їхнім приятелем з кварталу Гальїнасера. Літума й брати Леони були з кварталу Мангачерія; хоч обидва квартали страшенно суперничали, однак дружба цієї четвірки виявилась дужчою за цю перешкоду. Друзі були нерозлучні, вони мали свій гімн і називали себе непереможними.

— Розкрий злочин, і тобі дадуть генерала, Літумо, — кисло скривився Мавпа.

— Не так воно просто. Ніхто нічого не знає, ніхто нічого не бачив, а найгірше те, що власті не сприяють.

— Хіба там, у Таларі, влада не ви, брате? — здивувався Хосефіно.

— Лейтенант Сільва та я представляємо поліційну владу. А от військово-повітряні власті не сприяють нам. А хлопець служив в авіації, і якщо вони не поможуть, то який дідько все розкопає? — Літума здмухнув піну з кухля й сьорбнув пива, роззявивши рота, як крокодил. — Трясця їхній матері! Якби ви тільки бачили, що вони з ним зробили, то не веселилися б так і не збиралися б до борделю. І зрозуміли б, що ніщо інше не йде мені в голову.

— Та ми розуміємо, — відказав Хосефіно, — але набридло без кінця говорити про якийсь труп. Дай уже йому спокій, Літумо.

— Це тому, що ти став поліцейським, — докинув Хосе. — Ця робота вимотує всього. Та й не для тебе вона. Поліцейському треба кам'яне серце, бути справжнім покидьком, якщо на те. А ти з біса вразливий.

— Атож, я такий, — скрушно визнав Літума. — У мене з голови не йде той малий. Дошкуляють кошмари, мені здається, що то мене оскопили, а не його. В нього, сердеги, яєчка звисали мало не до колін, розчавлені на яєчню.

— А ти хоч помацав їх, братику? — зареготав Мавпа.

— До речі, про яєчка: лейтенант Сільва ще не впорав оту товстуху? — поцікавився Хосе.

— Ця подробиця позбавляє нас спокою, — додав Хосефіно. — То як, він ще не впорав її?

— Він, певно, помре, якщо не доб'ється свого, — зітхнув Літума.

Хосе підвівся:

— Ну гаразд, сходімо в кіно та трохи розважимось, бо до півночі знудимося, як на поминках. У «Варьєдадес» іде мексіканський фільм з Росітою Кінтаною в головній ролі. Звісно, коштом поліції.

— Я не маю навіть на пиво, — докинув Літума. — Позичиш, Чунгіто?

— Нехай тобі позичає знаєш хто, — відказала Чунга, що нудьгувала за прилавком.

— Я знав, що ти так скажеш, — мовив Літума. — Просто хотів подратувати тебе.

— Подратуй свою матір, — позіхнула Чунга.

— Два-нуль, — криво осміхнувся Мавпа. — На користь Чунги.

— Не сердься, Чунгіто, — мовив Літума. — Ось тобі гроші. І не чіпай моєї матусі, нехай собі спочиває спокійно на кладовищі в Сімбілі.

Чунга, довготелеса сувора жінка непевного віку, порахувала гроші і простягла решту, коли поліцейський, брати Леони та Хосефіно зібралися виходити.

— А скажи, Чунгіто, — підкусив її Хосефіно. — Тебе ще не били пляшкою по голові за таку твою чемність?

— А чого тебе так цікавить? — Чунга навіть не удостоїла його поглядом.

— Бо тебе нею колись-таки пригостять, надто вже люб'язна.

— Піду об заклад, що тільки не ти, — позіхнула Чунга і знову зіперлася на прилавок — грубезну дошку, покладену на кілька діжок.

Четверо «непереможних» перетнули піщану місцину, дійшли до шосе й повз п'юрський клуб для білих рушили до пам'ятника Грау[1]. Вечір був теплий, тихий і зоряний. Пахло ріжковими деревами, козами, ослячим послідом, смажениною, і Літума, в якого з думок не йшов розтерзаний Паломіно Молеро, запитав себе, чи не жалкує він, що служить у поліції, а не провадить богемне життя «непереможного». Ні, не жалкує. Хоча служба й бридка, однак тепер має зарібок і його життя не таке непевне. Хосе, Мавпа та Хосефіно насвистували якийсь вальс, а він силкувався уявити приємний голос і чарівливу мелодію, якими малий зачаровував слухачів. Біля «Варьєдадеса» розпрощався з братами й Хосефіно, мовляв, водій ваговоза мусить вертатися до Талари дещо раніше, тож він підкине і його. Друзі ще спробували стрельнути в нього кілька дрібняків, але нічого з того не вийшло.

Літума попростував до головної площі. На розі побачив поета Хоакіна Рамоса з моноклем; він волік козу, яку називав своєю газеллю. На площі вирував люд, мовби в чеканні нічного свята. Не звертаючи ні на кого уваги, швидко, наче закоханий, що спізнюється на побачення, Літума перетнув Старий міст і подався до кварталу Кастілія. Задум визрів ще за пивом у Чунги. А раптом старої немає? Або переїхала кудись, щоб забути своє горе?

Жінка, проте, сиділа біля своєї цегляної оселі на ослоні й лущила в миску кукурудзу. Крізь прочинені двері було видно освітлену гасовою лампою кімнату і скромні меблі: плетені стільці, деякі без сидіння, стіл, кілька глеків з висушеного гарбуза, скриню, що, либонь, правила за буфет, і кольорове фото. «Худенький», — подумав сержант.

— Добрий вечір, — мовив, поставши перед господинею. Завважив, що жінка боса і в тому ж чорному платті, що і вранці, коли приходила до відділка в Таларі.

Вона пробубоніла «добрий вечір» і подивилась на нього, не впізнаючи. Кілька миршавих собак донюхувалися довкола й гарчали. Віддалік чувся бренькіт гітари.

— Чи можу я побалакати з вами, доньє Асунто? — чемно запитав Літума. — Про вашого Паломіно.

У сутінках Літума розгледів зморшкувате обличчя старої, її очиці, недовірливо втуплені в нього з-під набряклих повік. Вони в неї завжди такі чи опухли від сліз?

— Не впізнаєте мене? Я поліцейський Літума з відділка в Таларі. Я був там, коли ви давали свідчення лейтенантові Сільві.

Жінка перехрестилася, бурмочучи щось нерозбірливе, і Літума побачив, як вона важко підвелась. Зайшла в хату, тягнучи ослін і миску з кукурудзою. Він пішов за нею і, переступивши поріг, одразу зняв кашкета. Думка про те, що це домівка худенького співця, бентежила його. Він прийшов сюди не за наказом начальника, а з власної ініціативи, щоб трохи заспокоїтися.

— Ви знайшли її? — прошамкотіла жінка тремтячим голосом, як і в Таларі, коли давала свідчення. Вона опустилася на стілець, а що Літума непорозуміло дивився на неї, додала голосніше: — Гітару мого сина. Знайшли її?

— Ще ні, — відказав Літума і відразу пригадав, як донья Асунта, схлипуючи і відповідаючи на запитання лейтенанта Сільви, дуже наполягала, щоб їй повернули синову гітару. Потім, коли жінка пішла, вони з лейтенантом забули про це. — Не турбуйтеся. Рано чи пізно ми її знайдемо, і я сам принесу її вам.

Вона знову перехрестилась, і Літумі здалося, що стара проганяє його. «Я нагадую їй про нещастя», — подумав.

— Він не хотів брати її туди, але я сказала: візьми її, візьми, — прошамкотіла стара майже беззубим ротом. — Ні, матусю, казав, на базі мені ніколи буде грати, та й невідомо, чи знайдеться шафка, щоб сховати її. Нехай лишається тут, пограю, коли повернуся до П'юри. Ні, ні, синку, візьми її, розважатимешся, акомпануватимеш собі, коли співатимеш. Не залишай, адже ти так її любиш, Паломіно. Ох, бідолашний мій синку.

Вона заплакала, й Літума пожалкував, що своєю появою розбурхав жінчине горе. Зніяковіло почухав потилицю, мимрячи якісь співчутливі слова. Щоб хоч щось робити, сів. Так, на знімку був він, у день першого причастя. Він дивився на дещо вилицювате обличчя смаглявого хлопчика з ретельною зачіскою, в білому вбранні, зі свічкою в правій руці, молитовником у лівій і ладанкою на грудях. Фотограф підфарбував щоки й губи. Хворобливе хлопча з замріяним личком, немов побачив дитя боже.

— Він уже тоді чудово співав, — схлипнула донья Асунта, показуючи на фотографію. — Отець Гарсіа доручав йому співати у хорі і навіть під час богослужіння йому плескали.

— Всі кажуть про його чарівний голос, — докинув Літума, — що він міг стати справжнім артистом, як оті, що співають по радіо й подорожують літом. Всі так кажуть. Артистів не треба брати в армію, їх слід звільняти від цього.

— Паломіно міг і не йти, — пояснила донья Асунта. — Він був звільнений.

Літума пильно глянув на жінку. Вона перехрестилася й заплакала знову.

Літума слухав її плач і дивився на комашню над лампою, що дзижчала й билася об скло, силкуючись досягти полум'я. Шукали собі смерті, бідолашні.

— Ворожбит сказав, що коли знайдуть її, знайдуть і їх, — схлипнула донья Асунта. — Тих, хто взяв його гітару і вбив його. Вбивці! Вбивці!

Літума кивнув. Хотілося курити, але не виходило диміти сигаретою, коли жінка так побивалась.

— То вашого сина звільнили від військової служби? — наважився запитати він.

— Єдиний син матері-вдови, — проказала донья Асунта. — Паломіно лишився один у мене, бо двоє інших померли. Такий закон.

— Авжеж, закони часто порушуються. — Літума знову почухав потилицю, певний, що жінка знову вдариться в сльози. — Отже, вони не мали права його призивати? Яке беззаконня. І якби його не призвали, він би напевне ще жив.

Донья Асунта заперечливо похитала головою і втерла очі полою спідниці.

Віддалік, як і доти, бренчала гітара, і Літумі спала химерна думка, ніби гітарист у пітьмі, десь на березі ріки, задивлений на місяць, теж худорлявий.

— Його не призвали, він пішов добровольцем, — зітхнула донья Асунта. — Ніхто його не силував. Записався в авіацію, бо так йому забаглося. Сам знайшов собі кінець.

Літума мовчки дивився на неї: невисока, босі ноги ледь діставали до підлоги.

— Сів у автобус до Талари, прийшов на базу й заявив, що хоче служити в авіації. Бідолашний! Він сам знайшов свою смерть. Нещасний Паломіно!

— А чому ж ви не сказали цього лейтенанту Сільві там, у Таларі?

— А хіба він мене питав? Я відповіла на все, що він запитував.

Це була правда. Чи були в Паломіно вороги, чи погрожували йому, чи вона, бува, не чула, як він сварився або бився з кимось, чи не знає, хто міг би мститися йому, чи не казав він, що збирається втекти з бази. Жінка тільки покірливо відповідала: ні, ніхто, ніколи. Однак лейтенантові навіть на думку не спало запитати, пішов худорлявий на службу по призову чи добровільно.

— Виходить, і йому до вподоби армійське життя? — здивувався Літума. Схоже, що в нього склалося хибне уявлення про хлопця.

— Цього і я сама не збагну, — знову схлипнула донья Асунта. «Навіщо ти це робиш, синку? Ти — в авіацію? Ти, ти! Та ще й там, у Таларі? Літаки розбиваються, а ти хочеш, щоб я померла від страху? Як ти міг вчинити таке, не порадившись зі мною?» «Бо ти б не дозволила мені, матусю». «Але чому, Паломіно?» «Мушу їхати до Талари. Бо це питання життя або смерті, мамо!»

«Певніше, смерті», — подумав Літума.

— А чому це було для вашого сина питанням життя або смерті?

— Не знаю, — вчетверте чи вп'яте перехрестилася донья Асунта. — Він не хотів казати мені й забрав таємницю з собою. Ой леле! Що ти наробив, Паломіно?

Брунатна кізочка з білими плямами просунула голову до кімнати й дивилася на жінку великими співчутливими очима. Якась тінь відтягла її за мотузку.

— Певно, невдовзі він уже розкаювався, — снував здогадки Літума. — Коли побачив, що армійське життя — не розкоші й розваги, як доти уявляв. А щось украй кепське. Тому і втік. Принаймні це мені зрозуміло. От тільки не збагну, навіщо його вбили. Та ще й так по-звірячому.

Він розмірковував уголос, проте донья Асунта ніби й не чула його. «А може, він хотів утекти з П'юри, це було для нього питанням життя або смерті? Хтось йому погрожував у місті, і він вирішив, що безпечніше в Таларі, на військово-повітряній базі. Однак не витримав армійської дисципліни і втік. А той чи ті, від кого він тікав, знайшли його і вбили. Але чому саме так? Треба бути божевільним або монстром, щоб так катувати хлопця, майже ще підлітка. Дехто, скажімо, йде в армію через нещасливе кохання. Може, він зневірився в коханні? Може, до нестями закохався, а дівчина дала відкоша чи зрадила? І від прикрості вирішив податися світ за очі. І куди? До Талари. Як? Стати військовим». Це здавалося Літумі і ймовірним і неймовірним водночас. Він знову знервовано почухав потилицю.

— Навіщо ви прийшли сюди? — несподівано втупилася в нього донья Асунта.

Літума відчув себе не зовсім певно. Справді, навіщо він тут? А так собі, проста цікавість.

— Гадав, що нападу на якийсь слід, — пробурмотів Літума.

Донья Асунта недовірливо дивилася на нього, і Літума подумав: «Здогадалася, що збрехав».

— Ви ж тримали мене там три години, і я вам розповіла все, що знаю, — проказала вона з болем. — Чого вам іще треба? Чого? Чи, гадаєте, я знаю, хто вкоротив віку моєму синочку?

— Не ображайтеся, — вибачився Літума. — Не буду вам набридати, тож іду. Дякую, що прийняли мене. А щось з'ясується, неодмінно дамо знати.

Він підвівся, пробурмотів «добраніч» і вийшов, не подавши руки, боячись, що донья Асунта не подасть своєї. Абияк напнув кашкета. Ступив кілька кроків землистою вуличкою Кастілії під ясними незліченними зорями і трохи заспокоївся. Гітарних переборів уже не чулося, лише вереск дітлахів, що билися або гралися, людський гомін біля осель та ще собачий гавкіт зносився в повітря. «Що з тобою? — подумав він. — Чого ти такий стривожений? Бідолашний хлопець. Тепер не бути мені справжнім «непереможним», поки не збагну, звідки беруться такі лиходії. А з усього видно, що він непоганий хлопчина, з тих, хто й мухи не скривдить».

Дійшов до Старого мосту і замість перетнути його й повернутися до міста, зайшов у «Ріо-бар» — дерев'яну споруду посеред старовинного мосту, що з'єднував обидва береги ріки П'юри. В горлі Літуми пересохло. Бар був порожній.

Щойно вмостився на стілець, як відразу підійшов Мойсес на прізвисько Думбо, капловухий власник закладу і бармен водночас.

— Ніяк не звикну до тебе в уніформі, Літумо! — пожартував він, подаючи лукумовий сік[2]. — Ти в ній якийсь не той. А де ж «непереможні»?

— Пішли на мексіканський фільм, — відказав Літума й спрагло ковтнув соку. — А мені треба до Талари.

— Кепська ця історія з Паломіно Молеро, — простягнув Мойсес сигарету. — Це правда, що йому відрізали яєчка?

— Не відрізали, а відірвали, — неохоче буркнув Літума. Всіх одне цікавить. А тепер ще й Мойсес.

— Ет, до дідька, — Думбо ворухнув великими вухами, наче велетенська комаха крилами. До всього він був носатий, з випнутим підборіддям — справжнє диво природи.

— Ти знав того хлопця? — поспитав Літума.

— Як і ти, напевно. Невже не пригадуєш? Білі наймали його співати серенади. Його запрошували на свята, до процесій, у клуб «Грау». Він співав незгірше від Лео Маріні[3], далебі. Ти мусив його знати, Літумо.

— Всі це кажуть. Брати Леони й Хосефіно запевняють, ніби одного вечора, коли його запросили співати в Чунги, ми були разом. Та щось не пригадую.

Він приплющив повіки, намагаючись відновити в пам'яті низку однакових вечорів за заставленим пляшками дерев'яним столиком, серед ядучого сигаретного диму, алкогольних випарів, п'яних голосів, невиразних постатей і звуків гітари, що награвала вальси й тондеро[4]. Чи міг він розрізнити у вервечці тих вечорів юний голос, лагідний, ніжний, що закликав танцювати, обіймати жінку, шепотіти їй прекрасні слова? Ні, ніде в пам'яті не віднаходилося того спогаду. Двоюрідні брати й Хосефіно помиляються: його там не було, і він ніколи не чув співу Паломіно Молеро.

— Знайшли вбивць? — поцікавився Мойсес, випускаючи дим з носа і рота.

— Ще ні,— відповів Літума. — А ти приятелював з ним?

— Часом він заходив випити соку. Не те, щоб приятелював, однак іноді теревенили.

— Він був товариський, балакучий? Чи серйозний і потайний?

— Мовчазний і сором'язкий, — відповів Мойсес. — Романтик, трохи ніби й поет. Шкода, що його призвали. Йому нелегко далося те життя в казармі.

— Його не призвали, він був звільнений від військової служби. — Літума з насолодою допив сік. — Пішов добровільно. Матері це незрозуміло. Як і мені.

— Так чинять зневірені в коханні, — ворухнув вухами Думбо.

— І я так гадаю, — погодився Літума. — Але це не пояснює, хто його вбив і за віщо.

У «Ріо-бар» увійшов гурт чоловіків, і Мойсес подався до них. Треба було йти шукати водія ваговоза, щоб вертатися з ним до Талари, але Літума відчував непереборні лінощі. Тож не поворухнувся. Бачив, як хлопець настроював гітару, бачив його на темних вулицях П'юри в кварталі для білих, біля загорож та балконів їхніх наречених та коханих, яких він чарував своїм співом. Потім бачив, як хлопець бере гроші за серенади. Може, він і купив гітару на ті гроші, збираючи не один місяць? Але чому від'їзд із П'юри став для нього питанням життя чи смерті?

— Щойно я згадав, — раптом ворухнув вухами Мойсес.

— Що ти згадав? — Літума поклав на прилавок гроші за сік.

— Він був закоханий по вуха. Сам розповідав дещо. Нездійсненне кохання. Так він мені сказав.

— До заміжньої жінки?

— Звідки мені знати, Літумо! Існують різні нездійсненні кохання. Закохатися в черницю, наприклад. Але я добре запам'ятав ці його слова. «Чого ти такий сумний, хлопче?» «Бо закохався, Мойсесе, і кохання моє нездійсненне». Тому, певно, і пішов в авіацію.

— А він не казав, чому його кохання нездійсненне? І хто вона?

Мойсес заперечливо похитав головою і вухами водночас:

— Казав тільки, що бачився з нею потай. І що увечері звіддалік співає їй серенади.

— Зрозуміло, — мовив Літума. Він уявив, що хлопець тікає з П'юри, боячись гніву ревнивого чоловіка, який погрожує його вбити. Якби знати, в кого він закохався, чому його кохання нездійсненне, це б неабияк допомогло. Певно, і жорстокість, з якою його мордували, пояснюється несамовитими ревнощами.

— Якщо це тобі поможе, додам, що його любка живе біля аеродрому, — додав Мойсес.

— Аеродрому?

— Якось увечері ми розговорилися: Паломіно Молеро сидів, де ти зараз. Коли він почув, що мій приятель їде в Чіклайо, то спитав, чи той не підкине його до аеродрому. «Що ти там робитимеш о цій порі, хлопче?» «Заспіваю серенаду своїй коханій, Мойсесе». Значить, вона живе десь там.

— Але ж там лише пісок і ріжкові дерева, Мойсесе.

— Поміркуй, Літумо, — ворухнув вухами Думбо. — Шукай, шукай.

— Атож, звичайно, — пошкріб потилицю Літума. — Там же поряд військово-повітряна база, житла льотчиків…