Хто вбив Паломіно Молеро?

VII

— Прикро, пальці вже не ті, — бідкався лейтенант Сільва. — Кадетом я міг підібрати будь-яку мелодію, аби хоч раз почув А тепер навіть ла распа[11] не дається, дідько б її вхопив!

Він і справді намагався підібрати різні мелодії, але щоразу фальшивив. Часом гітарні струни звискували в нього, як знесамовитілі коти. Літума майже не слухав його, поринувши в своє. Якого ще паскудства сподіватися після всього? Вони сиділи на березі між двох молів. Було за північ, бо гудок нафтоочисного заводу недавно сповістив, що почалася нова зміна. Чимало човнів уже вийшли в море і серед них «Таларський лев». Літума й лейтенант Сільва викурили зі старим Матіасом по сигареті, поки двоє його помічників стягували човен до води. Матіаса теж цікавило, чи правда те, про що гуде вся Талара.

— І про що ж гуде вся Талара, доне Матіасе?

— Буцімто ви вже знайшли вбивць Паломіно Молеро.

Лейтенант Сільва відповів і йому так, як відповідав кожному, хто з самісінького ранку зупиняв їх на вулиці і запитував про те саме.

— Поки нічого певного. Але невдовзі все з'ясується, доне Матіасе. Можу тільки сказати, що вже скоро.

— Дай боже, лейтенанте. Щоб хоч раз взяла гору правда, а не ті, хто чинить кривду.

— А хто саме, доне Матіасе?

— Та хто ж… Ви й самі добре знаєте. Великі цабе.

Він пішов, похитуючись, наче човен на хвилях, і спритно скочив у свій баркас. Не схоже було, щоб дон Матіас кашляв кров'ю, він виглядав кремезним і дужим, як на свій вік. Можливо, його неміч — вигадка доньї Адріани. Чи здогадувався дон Матіас, що лейтенант Сільва упадав за його дружиною? Принаймні він цього не показував. Як на Літуму, рибалка завжди приязно ставиться до офіцера. Чи, може, з роками не стає ревнощів?

— Великі цабе, — проказав лейтенант, кладучи гітару на коліна. — Гадаєш, то великі цабе залишили нам гітару в подарунок біля дверей відділка?

— Ні, лейтенанте, — озвався поліцейський. — Це дочка полковника Міндреау. Ви ж чули, вона сама сказала, що гітара Паломіно в неї.

— Ну-у, якщо ти так вважаєш, — протягнув лейтенант. — А от я не певен. Я не бачив ні листа, ні записки, нічого такого, що переконало б мене, ніби то вона принесла гітару. І не маю доказів, що ця гітара саме худенького.

— Ви що, розігруєте мене, лейтенанте?

— Ні, Літумо. Пробую трохи розважити тебе, бо ж бачу, що ти якийсь переляканий. Чого ти боїшся, Літумо? Поліцейський мусить мати биче серце, хлопче.

— Та й вас щось непокоїть, лейтенанте. Не вдавайте.

Офіцер силувано засміявся:

— Атож, непокоїть. Але по мені цього не помітиш. А в тебе такий вираз, що жаль бере. Таке враження, ніби щоразу, коли продзижчить муха, в тебе повні штани.

Якийсь час вони мовчки слухали тихий плюскіт моря. Хвиль не було, тільки ледь помітне погойдування води. Місяць світив так, що виразно видніли котеджі грінго та вищих чинів з «Інтернешнл» на вершині поблизу миготливого маяка і підніжжя високого мису, що затуляв бухту. Не було людини, яку б не захоплював дивовижний місяць над Паїтою. І справді, місяць тут такий круглий та яскравий, якого Літума ще не бачив. Втім, краще б говорити про місяць над Таларою. Сержант уявив худенького такої ночі: він співав на цьому березі, в гурті принишклих льотчиків:

Літума й лейтенант сходили в кіно на аргентінський фільм з Луїсом Сандріні[12], який неабияк потішав глядачів, але не їх. Потім біля дверей церкви розмовляли з отцем Домінго: парафіяльний священик просив прислати поліцейського, щоб той трохи пошугав бешкетників, які під час репетицій залазили в церкву й чіплялися до дівчат з церковного хору. Через тих вітрогонів, мовляв, матері не пускають дочок співати. Лейтенант пообіцяв зарадити, щойно матиме таку змогу. А коли повернулися до відділка, то виявили гітару, що її лейтенант зараз тримав на колінах. Хтось притулив її до дверей. І якби вони по дорозі ще й заглянули в шинок, її могли б поцупити. Літума відразу знайшов пояснення:

— Вона повертає гітару матері худенького. Певно, коли я розповів про донью Асунту, дівчину те розчулило і вона принесла гітару.

— Певно, так воно і є, Літумо. Але я цього не знаю.

Чому лейтенант усе віджартовується? Літума чудово розумів, що начальнику не до сміху, що й він занепокоєний і стривожений, відколи надіслав рапорт. Тому вони й зараз тут о цій порі. Після вечері лейтенант запропонував прогулятись. Мовчки, поринуті в свої думки, дійшли до берега. Рибалки ладнали снасті й виходили в море. В морській пітьмі мерехтіли вогники — то рибалки, засвітивши ліхтарі на човнах, закидали сіті. Вони лишилися самі, і лейтенантові забаглося побренчати на гітарі. Певно, острах сковував його. Атож, він відчував острах, хоч і приховував його за жартами. Чи не вперше за свою службу поліцейський не почув навіть згадки про товстуху-шинкарку. Хотів уже просити дозволу, щоб занести гітару доньї Асунті наступного разу, коли буде в П'юрі, мовляв, треба ж хоч трохи втішити бідолашну жінку. Та раптом помітив, що вони вже не самі.

— Добрий вечір, — привіталася тінь.

Вона постала зненацька, наче вродилася з моря чи повітря. Літума розгублено підхопився, не вірячи очам. Ні, він не снив: перед ними справді стояв полковник Міндреау.

— Добрий вечір, пане полковнику, — підвівся лейтенант Сільва з човна, на якому сидів. Гітара впала на пісок, і Літума завважив, що лейтенант зробив правою рукою порух, наче хотів вихопити пістолет або принаймні розстебнути кобуру на поясі з правого боку.

— Сідайте, — проказала полковницька тінь. — Я шукав вас і відчував, що нічний гітарист — то ви.

— Я пробував, чи не забув іще, як грати. Та, щиро кажучи, все забув.

— Поліцейський з вас кращий, аніж гітарист, — згодилася тінь.

— Дякую, пане полковнику, — відповів лейтенант Сільва.

«Він прийшов нас убити», — подумав Літума. Полковник Міндреау ступив до них іще крок і опинився в потоці місячного світла. Літума побачив широке чоло, дві глибокі залисини, дбайливо підстрижені вусики. Чи його обличчя було таке ж сполотніле й минулого разу, коли полковник приймав їх у своєму кабінеті, чи то світло місяця робило його таким? На ньому читалася не погроза чи ненависть, а скоріше байдужість. Хоч у голосі вчувалася та ж зарозумілість, що й під час зустрічі на авіабазі. Що ж воно буде? Літума відчув порожнечу в шлунку. «Цього ми й сподівалися», — подумалось.

— Лише справжній поліцейський здатен так швидко розкрити убивство цього дезертира, — додав полковник. — За якихось два тижні, чи не так, лейтенанте?

— За дев'ятнадцять днів, якщо вже точно, пане полковнику.

Літума не зводив погляду з рук полковника Міндреау, але місячне сяйво не сягало до них. Тримає він напоготові пістолет чи ні? Чи погрожуватиме лейтенанту, вимагатиме, аби той відмовився від свого рапорту? Чи стрілятиме? Чи вистрілить і в нього? А може, полковник прийшов заарештувати їх? Може, патруль військової поліції вже оточив їх, поки полковник підступно відволікав їхню увагу. Літума прислухався, огледівся довкола. Ніяких ніби кроків, тільки плюскотіння хвиль. Навпроти то виринав, то знову занурювався у воду старий мол. Чайки дрімали на замшілих залізних ланцюгах, обліплених мушлями, морськими зірками та крабами. Перше завдання, яке він у Таларі одержав від лейтенанта, було розігнати хлопчаків, які полюбляли розгойдуватися на цих ланцюгах, як на гойдалці.

— Дев'ятнадцять днів, — запізнілим відлунням озвався полковник.

В його голосі не було ні глузування, ні люті, лише крижана байдужість, ніби все було неістотне й не стосувалося його. Проте щось у його голосі — бриніння, інтонація чи звичка виділяти певні склади — нагадало Літумі голос дівчини. «Непереможні» мають рацію, — подумав він, — я створений не для цього, не для такого страху».

— Хай там як, а це непогано, — провадив полковник. — Іноді подібні злочини розкриваються роками. Або так і лишаються нерозкритими.

Лейтенант Сільва не відповів. Запала тривала мовчанка, та жоден з них навіть не ворухнувся. Мол підстрибував: чи не розгойдувався там якийсь хлопчик? Літума чув дихання полковника, лейтенанта, своє. «Ще ніколи в житті я так не боявся», — спала думка.

— Ви сподіваєтесь підвищення по службі, винагороди? — долинув голос полковника Міндреау. Літумі подумалось, що він, певно, мерзне в легкій льотчицькій безрукавці. Полковник був невисокий, на півголови нижчий за Літуму. За його часів ще не встановлювали обмежень по зросту для тих, хто вступав у військові заклади.

— Капітаном я можу стати тільки в липні наступного року, не раніше, пане полковнику, — проказав лейтенант.

Зараз. Зараз той скине руку, гримне постріл, і голова лейтенанта розлетиться, як папайя[13]. Але полковник підніс правицю до губ і поліцейський побачив, що він не озброєний. Чого ж він тоді прийшов, чого?

— На ваше запитання можу сказати лише: ні, я не сподіваюсь винагороди за розкриття злочину. Скорше навпаки, це тільки завдасть мені зайвого клопоту, пане полковнику.

— Ви певні, що з'ясували все остаточно?

Тінь не рухалась, і Літумі здалося, що полковник говорить, не розтуляючи губ, животом.

— Зрештою, остаточною є лише смерть, — буркнув лейтенант без тіні страху, мовби розмова зачіпала не його особисто, а зовсім інших людей. «Він веде його гру», — подумав Літума. Лейтенант прокашлявся й провадив далі: — Хоч деякі подробиці ще не уточнені, гадаю, на три ключових питання: хто його вбив, як і чому, відповідь знайдено.

Загавкав собака, потім сумовитий той гавкіт перейшов у тужливе виття. Чи то полковник трохи відступив, чи то місяць піднявся, але обличчя його знов опинилося в сутіні. Мол то виринав, то занурювався, світляна смуга маяка золотавила воду.

— Я читав ваш рапорт командуванню — поліція поінформувала моє начальство. А вони люб'язно зробили фотокопію й надіслали мені, щоб я був у курсі справи.

Його голос не змінився, він говорив неквапно й спокійно, як і доти. Літума помітив: повів вітерцю скуйовдив рідке волосся, полковник одразу його пригладив. Напруження й переляк не минулись, але тепер уяву поліцейського знову заполонили двоє: Паломіно й Алісія Міндреау. Дівчина заціпеніло дивилась, як його заштовхують у блакитний автомобіль. Заревів двигун, і машина зірвалася з місця. Поки їхали до кам'янистої пустки, льотчик, аби догодити полковникові, гасив недопалки об руки, шию та обличчя Паломіно Молеро. А на його стогони обидва тільки реготали, підштовхували ліктями один одного. «Нехай помучиться, нехай помучиться!» — вереснув лейтенант Дюфо, поцілував собі пальці й пригрозив: «Клянуся, ти ще пожалкуєш, що народився на світ».

Літума побачив, що лейтенант Сільва підвівся з човна, на якому сидів, і з руками в кишенях задивився на море.

— Це значить, що справу хочуть затерти, пане полковнику? — запитав, не озирнувшись.

— Не знаю, — кинув полковник Міндреау сухо, наче запитання було надто банальне або безглузде й тільки забирало час. Проте відразу ж непевно додав: — Не певен, не на цьому рівні. Ні, це було б заважко… Не знаю. Це залежить не від мене, а від тих, хто вище.

«Від великих тузів», — здогадався Літума. Чому полковник говорить так, наче це його не обходить? Навіщо він тоді прийшов?

— Хочу з'ясувати одне, лейтенанте… — полковник затнувся, і Літумі здалося, що той швидко позирнув на нього, мовби щойно побачив і вагався, чи варто говорити.

— Моя донька приходила жалітися, що я згвалтував її? Вона це вам казала?

Літума побачив, як його начальник, з руками в кишенях, обернувся до полковника.

— Вона натякнула… — Лейтенант завагався. — Говорила не відверто, не такими словами. Але дала зрозуміти, що ви… що була для вас жінкою, пане полковнику.

Офіцер зовсім розгубився, слова застрягали в горлі. Літума ще не бачив начальника таким збентеженим. Йому стало шкода лейтенанта, полковника Міндреау, худенького, дівчини — всіх. Хотілось плакати з жалю до всього світу, хай йому біс. Потім помітив, що його трусить, мов у лихоманці. Так, щиру правду казав Хосефіно: він — вразливий тюхтій і лишиться таким до скону.

— Вона казала, що я цілував їй ноги? Що після згвалтування я повзав перед нею на колінах і благав прощення? — допитувався полковник Міндреау. Він скоріше стверджував те, в чому був певен.

Лейтенант Сільва мимрив у відповідь, мовляв, «гадаю, що так», чи «здається, так». Літумі хотілося втекти звідси. Якби хоч нагодився якийсь рибалка чи щось інше урвало цю сцену.

— Що я, не тямлячись, тицяв їй пістолет і просив мене застрелити? — правив своєї полковник, стишуючи голос, що чувся стомленим і наче б здаля.

Лейтенант не відповів, тож запала гнітюча мовчанка. Силует полковника мовби закам'янів, старий мол піднімався й опускався на хвилях. Шепіт моря слабшав, певно, починався відплив. Неподалік пронизливо крикнув якийсь птах.

— Вам погано? — спитав лейтенант.

— В англійській мові це зветься «ділужн», — впевнено мовив полковник, ніби й ні до кого не звертаючись. — В іспанській йому немає відповідника. Бо «ділужн» — це водночас ілюзія, вигадка, облуда, омана. Оманлива ілюзія, зловмисна химера. — Йому наче забракло повітря, він провів долонею по губах. — Щоб відвезти Алісіту до Нью-Йорка, я спродав батьківський дім. Витратив гроші, які відкдадав усе життя. Навіть заставив пенсію, яку мав одержувати, коли вийду у відставку. В Сполучених Штатах лікують усі недуги на світі, наука там творить дива. Хіба не це нам втовкмачують? А коли так, можна піти на будь-які жертви. Аби врятувати дівчинку. І врятувати себе. Її не вилікували. Та принаймні з'ясували, що з нею. «Ділужн». Вона не вилікується ніколи, бо таке не лікується. Швидше прогресує. Шириться, мов рак, поступово, бо існує причина, що спричиняє хворобу. Мені це пояснили з властивою грінго жорстокою відвертістю: «Вся справа в вас. Ви — причина. Вона звинувачує вас у смерті матері, якої ніколи не бачила. Всі її вигадки, всі ті страхіття, що їх вона переповідає черницям з монастиря Серця Христового в Лімі й монастиря Пресвятої Діви у П'юрі, а ще тітонькам та подругам — спрямовані проти вас. Мовляв, ви знущаєтеся з неї, ви — скнара, катуєте її, прив'язуєте до ліжка, лупцюєте. Щоб помститися за матір. Але й це не все, готуйтеся до гіршого. Бо коли підросте, то звинуватить вас у тому, що ви намагалися вбити її чи згвалтувати. І таки згвалтували. Вона звинуватить вас у найтяжчих гріхах. І навіть не помітить, що то вигадки, брехня. Бо вона вірить і живе своїми вигадками, наче правдою. «Ділужн», так це зветься по-англійському. В іспанській немає слова, яке б так вичерпно пояснювало її стан.

Запала мовчанка. Море тихо, майже нечутно шепотіло. «Скільки всього я почув!» — подумав Літума.

— Так, звісно, — мовив лейтенант суворо й чемно. — Однак фантазіями чи галюцінаціями вашої доньки всього не поясниш. Перепрошую. — Він наче розкрив дужки, щоб полковник прокоментував або щоб самому дібрати потрібні слова. — Жорстокості щодо хлопця, скажімо.

Літума заплющив очі і побачив його: під пекучим сонцем, у кам'янистій пустелі, замордованого, серед байдужих кіз, що обнюхують труп. Повішеного, попаленого сигаретами, настромленого на гілляку…

— То вже інше, — озвався полковник. І відразу погодився: — Не поясниш, авжеж.

— Ви запитали мене і я відповів, — мовив лейтенант Сільва. — Дозвольте і вас спитати: навіщо така жорстокість? Я не можу цього збагнути.

— Я теж, — відповів полковник. — А втім, розумію. Тепер. А спершу не розумів. Він набрався сам і напоїв людей. Випивка й розпач зробили з бідолахи садиста. Розпач, зневажене кохання, розтоптана честь. Ці поняття існують, хоч, можливо, поліцейському вони й незбагненні, лейтенанте. Він здавався бідолахою, а не садистом. Кулі в голову вистачило б. І замести сліди. Таким був мій наказ. А не ця безглузда різанина. Втім, тепер це неістотно. Що вже сталося, те сталося, і кожен причетний мусить відповідати. Я завжди відповідаю за свої вчинки.

Він знову глибоко зітхнув. Літума почув голос лейтенанта:

— Отже, вас там не було, тільки лейтенант Дюфо й підлеглі?

Літумі здалося, що полковник цмокнув язиком, наче збирався сплюнути.

— Я дав йому втішливий шанс, щоб він одним пострілом вгамував свою зневажену гордість, — холодно мовив полковник. — Він здивував мене. Бо не було схоже, що він здатен на таке. Та й пілоти здивували, зрештою, вони ж його товариші. У кожного є щось тваринне. В освічених чи неосвічених, в усіх. Найбільше, гадаю, в нижчого прошарку, серед метисів. Злопам'ятство, комплекси. Випивка й бажання догодити начальству. Атож, така жорстокість була зайва. Але я не розкаююсь, щоб знали. Де бачено, щоб якийсь льотчик викрав і згвалтував дочку командира? Але я б це зробив швидко і чисто. Кулю в потилицю — і по всьому!

«І в нього те саме, що й у дочки, — подумав Літума. — Плутанина, ілюзії, все те саме».

— Згвалтував її, пане полковнику? — Літума знову відзначив, лейтенант запитує про те, що спало на думку і йому. — Те, що хлопець викрав її, факт. Хоча вірніше було б сказати, що обоє втекли. Вони були закохані й хотіли побратися. Всі амотапці можуть засвідчити це. Яке ж тут насильство?

Літума знову почув цмокання, що передвіщало плювок. Полковник заговорив владно й різко, як і під час зустрічі в його кабінеті:

— Дочка командира таларської авіабази не закохується в простого пілота. — Його дратувало, що треба пояснювати очевидне. — Дочка полковника Міндреау не закохується в гітариста з кварталу Кастілія.

«В неї це від нього, — подумав Літума. — Від батька, якого так ненавидить. У неї манія зневаги до всіх, хто не білий».

— Я не вигадую, — лагідно мовив лейтенант. — Сама сеньйорита Алісія розповіла нам, хоч ми й не питали, пане полковнику. Вони кохали одне одного, і якби священик був у Таларі, неодмінно побралися б. Яке ж це згвалтування?

— Я ж пояснював вам! — уперше підвищив голос полковник. — «Ділужн, ділужн». Облудні химери. Вона не закохалась, не могла закохатися в нього. Невже не бачите, що вона чинила, як завжди? Як тоді, коли прийшла до вас зі своєю історією. Чи тоді, коли подалася в монастир показувати рани, які заподіяла собі сама, аби нашкодити мені. Вона мстилася, карала мене за найбільш болюче, за смерть матері. — Йому наче перехопило подих. — Ніби це не найстрашніша подія в моєму житті. Невже поліції це так важко збагнути?

«Ні, трясця твоїй матері, не важко», — подумав Літума. Навіщо так заплутувати життя? Чому Алісія Міндреау не могла покохати хлопця, який чудово грав на гітарі і співав? Чому не могло розквітнути кохання білої та метиса? Чому полковник вбачає в цьому коханні злочинну змову проти себе?

— Я пояснив це і Паломіно Молеро. — Голос полковника знову зневиразнів, далекий від них і від того, про що розповідав. — Як і оце вам. Тільки ще докладніше, ще доступніше. Без погроз і без наказів. Не як полковник солдатові, а як чоловік чоловіку. Я дав йому нагоду повестися добропорядно, стати тим, ким він не був.

Він умовк і приклав до губів долоню, наче хлопавку. Літума, приплющивши очі, побачив їх: суворого підтягнутого офіцера з ретельно підстриженими вусиками й холодним поглядом і солдата в новенькій, з блискучими гудзиками уніформі, коротко обстриженого. Один — невисокий, впевнений та владний — походжав по своєму кабінету з пропелерами й моторами. А другий — виструнчений, блідий, що боявся й ворухнутись, зморгнути, розтулити рота, навіть дихати…

— Ця дівчинка не така, якою здається. Вона хоч і розмовляє, сміється, чинить те, що й інші дівчата, та все одно не така. Вона ніжна, вона — кришталь, квітка, беззахисна голубка, — долинали до Літуми слова полковника. — Я сказав би простіше: пілотові зась до полковницької дочки, хлопець з кварталу Кастілія навіть мріяти не сміє про Алісію Міндреау. Знайте це, як і те, що ви не смієте наближатись, дивитись, ні навіть мріяти про неї, бо таке зухвальство коштуватиме життя. Але я не погрожую, я просто кажу, як мужчина мужчині. Сподіваюсь, і гітарист з Кастілії здатен на розважливість, має хоч якусь порядність. Він запевнив мене, що все зрозумів, що не підозрював, ніби Алісія така, й пообіцяв, що ніколи й не гляне в її бік, не те що заговорить. І тієї ж таки ночі брехливий метис викрав і згвалтував її. Сподівався загнати мене в безвихідь, нещасний. Мовляв, усе, я згвалтував її, тепер ви нікуди не дінетесь. Ні, хлопче, вона моя дочка. Вона може скільки завгодно шантажувати, ганьбити мене і я мушу терпляче нести свій тяжкий хрест, який поклав на мене всевишній. Вона може, бо я її… Але не ти, нещасний.

Він умовк, скрушно зітхнув, і тоді неподалік занявчав кіт, залопотіли численні лапи. І знову запала тиша, порушувана мірним гулом прибою. Мол уже не розхитувався. І знову Літума почув, як лейтенант запитує те, що в нього самого мало не зірвалося з язика:

— А як же Рікардо Дюфо? Чому він годився в наречені Алісії Міндреау?

— Бо Рікардо Дюфо не голодранець з Кастілії, а офіцер. З порядної сім'ї. Та, на лихо, він слабкої вдачі й дурний! — випалив полковник, наче йому набридло, що всім засліпило і вони не бачать сонячного світла. — 3 бідолахою Рікардо Дюфо я міг і дбати, і піклуватись про неї, як і доти. Як присягав її матері, коли та помирала. Господь бог і Мерседес знають, що я виконав обітницю, хоч це мені дорого обійшлося.

У нього захрип голос, і він кілька разів прокашлявся, приховуючи цю мимовільну слабість. Несамовито нявчали коти. Що вони там, гризуться чи злягаються? Все переплуталося в цьому світі, пропади він пропадом!

— Але я прийшов не за тим, тож не розводитимусь більше про це, — відрубав полковник. І додав лагідніше — Та й не хочу, щоб ви гаяли час, лейтенанте.

«Я для нього не існую», — подумав Літума. Тим краще: почуваєшся впевненіше, коли знаєш, що про тебе забули, тебе не помічають. Запала довга мовчанка, полковник, здавалося, відчайдушно переборює ту німоту, але слова не слухаються його.

— Я не гаю часу, — заперечив лейтенант Сільва.

— Дякую, що не згадали про це в своєму рапорті, — насилу спромігся полковник.

— Ви маєте на увазі свою доньку? — промимрив лейтенант. — Про її натяк, буцімто ви її згвалтували?

— Дякую, що не згадали цього в рапорті, — повторив батько Алісії Міндреау. Голос його лунав впевненіше. Він провів долонею по губах і продовжив: — Не від себе, а від моєї доньки. Це… стало б поживою для газетярів. Я вже бачу заголовки, весь бруд і сморід, що обрушується на нас. — Він закашлявся, зусиллям опанував себе і прошепотів: — Неповнолітня завжди повинна бути поза скандалом. За будь-яку ціну.

— Хочу застерегти вас, пане полковнику, — озвався лейтенант. — Я не згадав про це, бо все було надто непевне, та й не стосувалося безпосередньо вбивства. Але не тіштеся ілюзіями. Якщо справа набуде розголосу, атож, якщо набуде, все залежатиме від вашої доньки. Їй набридатимуть, надокучатимуть вдень і вночі, щоб витягти зізнання. І що брудніші й скандальніші вони будуть, тим більший зиск з них матимуть. Ви й самі добре знаєте. Якщо все так, як ви кажете, якщо в неї галюцинації,— ви це називаєте, здається, «ділужн», — краще б покласти її до лікарні або відправити за кордон. Вибачте, що я втручаюсь не в свою справу.

Він умовк, бо тінь полковника нетерпляче ворухнулась.

— Я не був певен, що зустріну вас, і залишив записку у відділку, під дверима, — поставив полковник останню крапку в розмові.

— Гаразд, пане полковнику, — мовив лейтенант Сільва.

— Добраніч! — рішуче попрощався полковник.

Але він не пішов. Літума бачив, як полковник повернувся, дійшов до самої води й застиг, задивившись на безмежну морську просторінь, посріблену місячним сяйвом. Золотавий промінь маяка згасав і знову спалахував, освітлюючи на мить приземкувату владну постать в уніформі; полковник, певно, чекав, коли вони підуть геть. Літума поглянув на лейтенанта, той на нього. Нарешті подав знак, і вони мовчки рушили. Літума відчував, як черевики занурюються в пісок, поглинаючи звуки їхніх кроків. Пройшли повз непорушну постать полковника — вітерець куйовдив його рідке волосся — і попростували поміж човнів, витягнутих на берег, до будиночків Талари, що темніли вдалині. На околиці містечка Літума озирнувся. Полковник так і стояв біля самісінької води: тінь його була трохи світліша за інші тіні. А далі, розпорошені на видноколі, мигтіли жовті цятки. Який із тих рибальських ліхтарів належав чоловікові доньї Адріани? Хоч ніч ніби й тепла, дон Матіас казав, що у відкритому морі досить прохолодно, і не через свою забаганку чи кепську звичку рибалки беруть з собою пляшчину, а щоб трохи зігрітися в нічному відкритому морі.

В Таларі панували безлюддя і тиша. В дерев'яних будиночках, які вони проминали, не світилося. Літумі кортіло обговорити багато чого, але не наважувався порушити мовчання, доланий збентеженням і сумом. Казав правду чи вигадував полковник? Може, й казав правду. Ось чому дівчина здавалася дивною, він таки не помилився. Іноді поліцейський нишком позирав на лейтенанта Сільву: той крокував з гітарою на плечі, наче з гвинтівкою чи мотикою, задуманий і відчужений. Що він бачив у цій пітьмі в своїх темних окулярах?

І раптом на несподіваний звук Літума здригнувся, хоча ніби й чекав його. Той звук розітнув тишу — короткий, різкий — і озвався приглушеною луною. І знову запала тиша. Поліцейський спинився й поглянув на свого начальника. Той постояв мить, а тоді закрокував далі.

— Лейтенанте, — наздогнав його Літума, — ви чули?

Офіцер дивився перед собою і ступав далі. Літума наддав ходи.

— Що я мав почути, Літумо?

— Постріл, лейтенанте, — дріботів за ним приголомшений Літума. — Там, на березі. Хіба ви не чули?

— Чув щось, але то могло бути що завгодно, Літумо, — дорікнув начальник. — Міг пукнути п'яничка, міг ригнути кит — що завгодно. Я не певен, що то постріл.

Серце Літуми гупало в грудях. Його кинуло в піт, сорочка й обличчя звологли. Очманіло ступав поряд з лейтенантом і нічого не розумів. Ступив ще кілька кроків і запитав, трохи ніби запаморочений:

— Ми не підемо до нього?

— До кого, Літумо?

— Але ж полковник Міндреау порішив себе, лейтенанте! — бубонів поліцейський. — Хіба ні? Ми ж чули постріл.

— Ми про це ще взнаємо, Літумо, — нарешті змилувався лейтенант Сільва над його недогадливістю. — Так воно чи не так — усе з'ясується. Куди квапитись. Зачекай, поки якийсь рибалка чи волоцюга наткнеться на нього і сповістить нас. Якщо й справді, як ти кажеш, той сеньйор порішив себе. Дай спершу дістатися до відділка. Може, там розгадаємо таємницю, яка хвилює тебе. Чи ти забув, що полковник залишив нам записку?

Літума мовчки ішов поряд з лейтенантом. У безлюдному провулку щось захрипіло, наче хто настроював приймач. На терасі «Королівського готелю» спав у пледі сторож, схилившись головою на поручні.

— Отже, гадаєте, що записка — його духівниця, лейтенанте? — промимрив Літума вже майже біля відділка. — І пішов нас шукати, знаючи, що після розмови накладе на себе руки?

— Який же ти забарний, хлопче, — зітхнув начальник і підбадьорливо поплескав його по плечу. — Добре, хоч зараз починаєш трохи розуміти, адже так, Літумо?

Обоє не зронили більше й слова, мовчки дійшли до старого, облупленого комісаріату. Лейтенант подав не один рапорт до головного поліцейського управління, наполягаючи, що без термінового ремонту стеля от-от обвалиться, а камери, дощаті стіни яких поточили шашіль та миші, нагадують сито, і в'язні не тікають з них виключно із співчуття. Йому відповідали, що в наступному кошторисі стаття на це, можливо, буде передбачена.

Хмара заступила місяць, і лейтенант, щоб потрапити ключем у замкову шпарину, мусив черкнути сірником. Він своїм звичаєм довго марудився з замком, перш ніж відімкнув його. Тоді запалив ще одного сірника й заходився намацувати поріг, потім підлогу, поки не обсмалив пучки пальців і сердито лайнувся. Літума взявся засвічувати лампу, але робив це хапливо, тож запалив її не відразу. Нарешті червонястий язичок, синюватий всередині, трохи поколивавшись, освітив кімнату. Конверт стирчав у шпарині між дощок, і Літума побачив, як лейтенант, присівши навпочіпки, з такою осторогою взяв його, наче крихку й безцінну річ. Він знав наперед усі рухи лейтенанта: той і справді зсунув кашкет на потилицю, зняв окуляри, присів на краєчок письмового стола, розставивши ноги, обережно розпечатав конверт і двома пальцями витяг білий, майже прозорий папірець, списаний рівним почерком. Літума присунув лампу ближче, щоб начальникові зручніше було читати. Схвильовано стежив, як повільно — зліва направо, зліва направо — рухались очі лейтенанта, як на його обличчі відбивалося невдоволення чи й розгубленість, або те і те водночас.

— То що там, лейтенанте? — запитав, певний, що офіцер скінчив читати.

— Дідько б його вхопив! — Лейтенантова рука з білим папірцем опустилася.

— Він порішив себе? — простягнув Літума до папірця руку. — Можна поглянути?

— Сучий син, — лайнувся лейтенант, віддаючи папірця. Літума квапливо взяв його й став читати, вірячи й не вірячи очам. Аж раптом почув голос лейтенанта: — Він порішив не тільки себе, Літумо. Цей сучий син позбавив життя і дівчину.

Літума глянув на офіцера, не знаючи, що казати. В лівій руці він тримав лампу, і тіні від неї, які довшали й рухались, свідчили, що він тремтить. Гримаса спотворила обличчя лейтенанта, Літума завважив, як той закліпав і стулив повіки, наче світло сліпило очі.

— Що ж тепер робити? — промимрив поліцейський, наче відчуваючи якусь провину. — Подамося на базу, в дім полковника, пересвідчимось, чи він і справді убив її?

— Не віриш, що це правда, Літумо?

— Не знаю, — відповів той. — Але, мабуть, він таки вбив її. Ось чому так дивно й поводився на березі. Мабуть, він убив і себе, ми ж чули постріл. Трясця його собачій матері!

— Маєш слушність, — мовив лейтенант по хвилі. — Щоб йому…

Якийсь час вони сиділи мовчки, непорушно, серед тіней, що танцювали на стінах, на підлозі, на старих меблях.

— Що ж будемо робити, лейтенанте? — озвався нарешті Літума.

— Не знаю, що робитимеш ти. — Офіцер схопився на ноги, наче згадав щось невідкладне; в нього наче вселився злий дух. — Але раджу тобі не робити зараз нічого, просто ляж і поспи. Поки не нагодиться хтось і не принесе звістку про ці дві смерті.

Сержант побачив, як лейтенант Сільва звично поправив кобуру на поясі, почепив окуляри й рішуче ступив у вечірній морок.

— Куди ви, лейтенанте? — злякано кинув навздогін Літума, здогадуючись, якою буде відповідь.

— Укоськувати, нарешті, цю кляту гладуху! — долинув уже знадвору голос лейтенанта.