Хто вбив Паломіно Молеро?

IV

Звістку про бешкети, що їх лейтенантик зчиняв у таларському борделі, до відділка принесла одна повія, Морська Вовчиця. Вона прийшла скаржитись, що її сутенер останнім часом лупцює її більше, ніж звикле:

— Він тримає мене в чорному тілі, і я втрачаю клієнтів. От і не приношу йому грошей, а він мене знову духопелить. Поговоріть із ним, лейтенанте Сільва. Я пробувала, але він і слухати не хоче.

І Морська Вовчиця розповіла, що минулої ночі до борделю припхався якийсь лейтенантик. Цмулив без кінця піско[5], наче яку воду, причому пив не як людина, що хоче розважитись, а вочевидь бажаючи якнайшвидше набратися. А коли нажлуктився добряче, розстебнув ширіньку і став мочитися на повій, клієнтів та сутенерів. Потім видерся на прилавок і звідти продовжував своє шоу, поки його не забрала військова поліція. Китаєць Ляо стримував людей, щоб його не чіпали: «Якщо його натовчуть, постраждаю я, а отже й ви, бо заклад прикриють. І вийде по-їхньому».

Лейтенант Сільва ніби й не звернув уваги на розповідь Морської Вовчиці. А наступного дня, вже за обідом у шинку доньї Адріани, якийсь завсідник розповів, що напередодні льотчик повторив свої походеньки, та ще й порозбивав пляшки, мовляв, хоче побачити в повітрі скляні зірочки. І знову викликали поліцію з бази. На третій день у відділок заявився сам Ляо, ремствуючи:

— Вчора він перевершив сам себе. Спустив штани і спробував накласти купу серед танцювального майданчика. Він божевільний, лейтенанте. Умисне провокує, щоб його відгамселили. Зарадьте якось, бо інакше хтось-таки провчить його. А я не хочу мати халепу з базою.

— Скажи про це полковникові Міндреау, китайцю, — порадив лейтенант Сільва. — Це його клопіт.

— Ні за що в світі не піду до нього, — злякався китаєць. — Я з біса боюся його, кажуть, він страшенно лютий.

— Тоді кепські твої справи, бо льотчики не в моєму віданні. Якби йшлося про цивільну особу, тоді будь ласка.

Китаєць Ляо розгублено дивився на Літуму й лейтенанта.

— То ви нічим не зарадите?

— Молитимемось за тебе. Бувай, китайцю, і вітай своїх жіночок!

Та щойно Ляо пішов, лейтенант Сільва обернувся до Літуми, який на старенькому «ремінгтоні» клацав одним пальцем зведення за день; голосом, від якого поліцейському зробилося млосно, мовив:

— Ця історія з льотчиком досить підозріла, га, Літумо?

— Так, лейтенанте, — згодився Літума. Трохи помовчав і перепитав: — А чому досить підозріла?

— Ніхто не лізтиме на рожен у борделі, де збираються найнебезпечніші в Таларі злочинці, лише задля розваги. І то чотири дні підряд. Тут щось не те, тобі не здається?

— Атож, лейтенанте, — запевнив Літума. Він не второпав, на що натякає начальник, однак нашорошив вуха: — То ви гадаєте, що…

— Що нам варто покуштувати в Ляо пива, Літумо. Звісно, за кошт господаря.

Переслідуваний парафіяльним священиком, китаєць Ляо зі своїм борделем побував уже в добрій половині Талари. Отець Домінго, щойно натрапляв на нього, щоразу домагався в алькальдії[6] закрити його заклад. А через кілька днів бордель знову воскресав у якомусь домі, за кілька кварталів від попереднього. Зрештою Ляо домігся свого: тепер бордель розмістився на околиці, в абияк збитій дощаній халабуді. То була вбога хистка споруда з долівкою, яку щодня поливали, щоб прибити пил, і покрівлею з шматків бляхи, між яких свистів вітер. Кімнати повій рясніли шпаринами, крізь які хлопчаки та п'яниці підглядали за парочками.

Лейтенант Сільва й Літума неквапливо крокували до борделю, після того як подивилися ковбойський фільм у літньому кінотеатрі сеньйора Фріаса. За екран правила північна стіна церкви, що давало отцю Домінго право на цензуру кінострічок. Літума човгав черевиками по м'якій землі, а лейтенант палив.

— Скажіть принаймні, що вам спало на думку, лейтенанте. Чому ви гадаєте, що дивацтва льотчика пов'язані зі смертю худенького?

— Нічого мені не спало на думку. — Лейтенант Сільва випустив клуб диму. — Та оскільки в цій справі ми ніяк не влучимо ногою по м'ячу, треба бити на всі боки, а раптом вцілимо. А ні, то хоч поглянемо на бордель і тамтешню публіку. Хоч і певен, що не стріну там жінку своєї мрії.

«Зараз почне про гладуху, — подумав Літума. — І що за нав'язлива ідея!»

— Учора ввечері я їй показав, — зажурено згадав лейтенант Сільва. — Вийшов відлити, а вона саме несла пійло для льохи. Глянула на мене, а я їй показав, отак, обома руками. «Це для тебе, любасю. Доки ти його триматимеш на голодному пайку?»

Він збуджено зареготав, як завжди, коли заводив розмову про донью Адріану.

— І що ж вона, лейтенанте? — підохотив його Літума, знаючи, що той ласий теревенити про донью Адріану.

— Звісно, втекла. Ще й удала, ніби сердиться, — зітхнув лейтенант, — Але ж нічого, вона таки побачила. Порівняє з тим, що має дон Матіас, — у нього ж, либонь, нічого не лишилося. Це зробить її поступливішою, Літумо. Скінчиться тим, що вона капітулює. І тоді я запрошу тебе на вишукане частування, слово честі.

— Ви й справді заповзятливий, лейтенанте. І варті уваги доньї Адріани, хоча б за свою відданість.

Людей у борделі було небагато. Китаєць Ляо, неабияк вдоволений, вихопився їм назустріч.

— Щиро дякую за відвідини, лейтенанте. Знав, що не підведете. Прошу, прошу. Гадаєте, чого так порожньо? А через того недоумка, звісно. Люди приходять розважитись, а не щоб їх ображали чи поливали сечею. Пішла поголоска, от ніхто й не хоче зв'язуватися з льотчиком. Це ж нечуване безправ'я!

— Іще не з'являвся? — поцікавився лейтенант.

— Він приходить близько одинадцятої. Ще з'явиться, почекайте, — запевнив китаєць Ляо.

Він всадовив їх за столик у віддаленому кутку й приніс два кухлі пива. Кілька повій спробували зав'язати з ними розмову, але лейтенант їх відшив: вони не могли приділити дівчатам належної уваги, бо прийшли в чоловічій справі. Морська Вовчиця, вдячна Літумі, що той пригрозив сутенерові запроторити його до буцегарні, якщо не схаменеться, поцілувала поліцейського у вухо. «Приходь до мене, коли захочеш», — шепнула, а вголос додала, що її вже три дні ніхто й пальцем не чіпає.

Бешкетник припхався майже опівночі: Літума і лейтенант Сільва до того часу вже спорожнили по чотири кухлі пива. Не встиг китаєць Ляо попередити їх, а Літума, який уважно вдивлявся в новоприбулих, уже здогадався, що то він. Досить молодий, худий, смаглявий, з короткою стрижкою, лейтенантик був у форменій сорочці й брюках кольору хакі, однак без знаків розрізнення і нашивок. Увійшов сам, ні з ким не привітався, байдужий до враження, яке справила його поява, — підштовхувань, поглядів, підморгувань, перешіптувань повій і небагатьох відвідувачів. Одразу попростував до бару й зіперся на прилавок: «Маленьку!» Літума відчув, як закалатало серце: він не спускав з лейтенантика очей. А той одним духом вихилив чарку піско й замовив ще.

— І ось так щоночі, — прошепотіла Морська Вовчиця, що сиділа за сусіднім столиком з моряком. — Після третьої або четвертої почнеться.

Цього ранку вистава почалася між п'ятою і шостою. Літума вів рахунок чаркам, стежив за ним через голови парочок, які танцювали під радіолу. Льотчик, зіперши на долоні голову, не зводив очей із чарки, яку затулив ліктями, мов оберігав від стороннього ока. Він не рухався, наче поринув у роздуми й забув про повій, сутенерів, про все на світі. Жвавішав лише тоді, коли автоматично перехиляв чарку, і одразу ж нерухомів. А коли між п'ятою та шостою чарками Літума відвернувся, а тоді подивився знову, лейтенантика на місці не було. Літума подивився уважніше й побачив, як льотчик рішуче простував до Рудої, яка танцювала з плюгавим чоловічком у краватці, але без піджака. Її напарник переставляв ноги, повиснувши на ній, наче волів удавитись. Лейтенантик, схопивши його за сорочку, ривком відтягнув убік і загорлав:

— Перепрошую, тепер сеньйорита належить мені!

Чоловічок у краватці сіпнувся й збентежено озирнувся, мовби прохаючи, аби йому пояснили, що діється, чи порадили, як повестися. Літума помітив, що китаєць Ляо знаками заспокоює його. Чоловічок визнав за краще так і зробити й лише стенув плечима. Потім відійшов до стіни, до гурту повій, і засмучено запросив до танцю Ластату. А лейтенантик тим часом підстрибував, вимахував руками, кривлявся. Проте в тому блазнюванні не відчувалося ніякої радості. Може, він хотів привернути до себе увагу? Ні, він прагнув бешкету. Стрибки й вихиляси, ці безглузді рухи були потрібні йому, щоб штовхати ліктями, плечима, стегнами усіх довкола. «От сучий син, — подумав Літума. — Мабуть, слід втрутитися». Однак лейтенант Сільва спокійнісінько палив і весело, немов потішаючись, дивився крізь тютюновий дим на льотчика. І терплячі ж ці люди! Відвідувачі, що їх штурхав льотчик, лише ніяково відходили вбік. «У кожного свої дивацтва, не треба зважати», — читалося на їхніх обличчях.

— А знаєш, хто він, Літумо? — почув він голос лейтенанта.

— Ні. А ви його знаєте?

Лейтенант потвердив, в голосі його вчулося глузування.

— Залицяльник дочки Міндреау. Те, що чуєш. Я на власні очі бачив, як вони попідручку прогулювалися на ярмарку в День авіації. І ще кілька разів бачив на недільній месі.

— Чи не тому полковник Міндреау терпить його вихватки? — буркнув Літума. — Будь-кого іншого він би давно запроторив до буцегарні, тримав би на хлібі й воді за дискредитацію армії.

— Коли говориш про вихватки, то не прогав цієї, Літумо! — застеріг начальник.

Лейтенантик забрався на прилавок із пляшкою піско в руці й наче зібрався виголошувати промову. Він розпростер руки й гарикнув: «До дна за шльондру, яка вас спородила!» Потім приклався до пляшки й так ковтнув, що в Літуми запекло в шлунку на саму тільки думку, що може статися з його нутрощами. Мабуть, лейтенантикові й справді допекло, бо він скривився й скулився так, наче після удару правою. Китаєць Ляо, кланяючись і посміхаючись, наблизився до нього і став умовляти його злізти й заспокоїтися. Проте льотчик тільки виматюкав його і додав, що коли той не застромить язика собі в зад, то потрощить на друзки всі пляшки. Ляо відійшов від нього з філософським виглядом, наблизився до Літуми й лейтенанта Сільви і присів навпочіпки:

— То нічого не зробите?

— Нехай ще трохи сп'яніє, — порадив лейтенант.

Льотчик уже заривався до сутенерів і завсідників, які уникали дивитися в його бік і танцювали собі, розмовляли й палили, наче й не помічали його. «Роздягніться, якщо ви мужчини, навіщо вам одяг! — розмахував той руками. — Соромитесь показати свої яєчка? Чи їх у вас катма? Або вони у вас такі мізерні, що ви недаремно соромитесь? А я своїми пишаюсь!»

— Дивіться і вчіться! — горлав лейтенантик. Він розстебнув пасок, штани кольору хакі сповзли, відкривши худі волохаті ноги. Літума побачив, як той захвицався, звільняючись від холош, однак льотчик чи то був надто п'яний, чи то надто лютився, але заплутався, захитався і полетів з прилавка на підлогу. Пляшка розбилася, а сам він гепнувся, наче мішок з картоплею. Розлігся регіт, і лейтенант Сільва підвівся:

— Пора, Літумо!

Поліцейський рушив за ним через танцювальний майданчик. Лейтенантик лежав долілиць серед битого скла, з заплющеними очима, зі штаньми на кісточках і голими ногами; він тільки очманіло сопів. «Оце гепнувся, сучий син», — подумав Літума. Вони взяли його під пахви й підняли. Той замахав руками, почав лаятись, але язик не слухався. З рота його тяглися цівки слини, він був п'яний як чіп. Удвох натягли йому штани, підперезали паском і поволокли до виходу. Повії, клієнти й сутенери заплескали в долоні, раді, що позбулися мороки.

— Куди його, лейтенанте? — спитав надворі Літума. Було вітряно, каламінова покрівля двигтіла й зірок на небі побільшало. Вогники Талари, ніби скориставшись темрявою, теж стали зірочками, що спустилися до моря.

— Віднесемо його на пляж, — мовив начальник.

— Пустіть мене, псюри, — мимрив лейтенантик, однак не пручався.

— Зараз, братику, зараз, — ніжно проказав лейтенант Сільва. — Тільки не гарячкуй.

Вони протягли його з півсотню метрів через піщаник, порослий колючками, до піщанистого пляжу. Опустили на пісок і посідали поряд самі. В халупах, що тулилися неподалік, не світилося. Вітер відносив у море музику й гамір з борделю. Пахло сіллю та рибою, плюскіт прибою заколисував, як снодійне. Літумі захотілося згорнутися клубочком на піску, затулити обличчя кашкетом й забути про все. Але ж він прийшов працювати, хай йому біс! Нетерпіння й острах охоплювали його на думку, що ця напівпритомна істота біля його ніг може зробити жахливе зізнання.

— То що, куме, трохи оклигав? — мовив лейтенант Сільва. Він підвів льотчика й всадовив, підпираючи собою і кладучи на плече руку, наче найщирішому другові. — Ти ще п'яненький чи вже протверезів?

— Що ти за псюра і що за псюра твоя мати? — пробелькотів льотчик і схилив голову на плече лейтенанта. Агресивний тон ніяк не в'язався з покірливим тілом, розм'яклим і ослаблим, що спиралося на лейтенанта Сільву, мов на спинку стільця.

— Я твій друг, братику, — озвався лейтенант Сільва. — Подякуй, що я забрав тебе з того борделю. Бо якби ти й далі демонстрував свій скарб, тобі б його відірвали. Сам подумай, що б ти тоді робив?

Лейтенант умовк, бо льотчика потягло на блювоту. Проте обійшлося, але лейтенант про всяк випадок відсторонив його голову.

— Ти, либонь, педик, — злостиво промимрив льотчик, коли позиви минулися. — Приволік мене сюди, щоб я зробив тобі приємність?

— Ні, братику, — всміхнувся лейтенант Сільва. — Я і справді хочу від тебе приємності, але не такої.

«У нього свій спосіб випитувати людські секрети», — захоплено подумав Літума.

— А яку, трясця твоїй матері? — Льотчик люто гикнув, у нього потекла слина і він знову притулився до лейтенантового плеча, довірливо, немов кошеня, що шукає материного тепла.

— Аби ти розповів мені, що сталося з Паломіно Молеро, друже, — голосно шепнув офіцер.

Літума здригнувся, а льотчик наче й не почув. Він ніби застиг, занімів, і Літумі навіть здалося, що й не дихає. Так і сидів непорушно якийсь час. А Літума дивився на свого начальника: чи повторить він запитання? Зрозумів його льотчик чи вдає, ніби не розчув?

— Нехай твоя суча мати розкаже тобі, що сталося з Паломіно Молеро, — раптом проскиглив лейтенантик так тихо, що Літума аж витяг шию. А льотчик скоцюрблено тулився до лейтенанта Сільви й тремтів.

— Моя бідолашна матуся й гадки не має, хто такий Паломіно Молеро, — так само лагідно відказав начальник. — А ти знаєш. Тож давай, друзяко, розповідай, як воно було, ми слухаємо.

— Нічого я про нього не знаю! — вискнув льотчик, і Літума аж здригнувся від несподіванки. — Нічого не знаю! Нічого! Нічого!

Голос його зривався, а сам лейтенантик дрібно тремтів.

— Та знаєш, знаєш, — лагідно переконував його лейтенант Сільва. — Тому й набираєшся щовечора у борделі, тому й поводишся, як недоумок. І пристаєш до сутенерів, наче тобі життя остогидло.

— Нічого я не знаю! — знову заскиглив лейтенантик. — Нічогісінько!

— Розкажи мені про худенького, і тобі полегшає, — лагідно правив своєї лейтенант Сільва, немов заколисуючи його. — Присягаю тобі, що це правда, братику, я ж бо трохи психолог. Дозволь висповідати тебе, тобі відразу покращає, слово честі.

Літума спітнів. Відчув, як сорочка липне до спини, але йому було скорше холодно. Бриз здіймав невеличкі хвилі, які розліталися з шумом за кілька метрів від берега. «Чого ти боїшся, Літумо, — думав поліцейський. — Заспокойся, візьми себе в руки». Перед очима стояв худенький, побачений там, серед каміння, а в голові стугоніла думка: «Зараз я взнаю, хто його вбив. Зараз взнаю».

— Ну, будь мужчиною, розповідай, — підбадьорював льотчика лейтенант Сільва. — І тобі покращає. Та не рюмсай.

Той справді схлипнув, як немовля, на плечі лейтенанта Сільви.

— Я плачу не через те, що ти думаєш, — промимрив, і його струснув новий позив до блювоти. — А п'ю тому, що цей сучий син устромив мені кинджал, не підпускає мене до жінки! Забороняє бачитися з нею. І вона не хоче мене знати, стонадцять їй чортів. Хіба можна так паскудно чинити, трясця їхній собачій матері?

— Атож, не можна, братику, — поплескав його по спині лейтенант. — А той сучий син, що не дає тобі бачитися з нею — Міндреау?

Льотчик відірвав голову від лейтенантового плеча. В молочному сяйві місяця сержант побачив його засоплене й заслинене обличчя. Розширені зіниці блищали п'яно й стривожено. Губи нечутно ворушилися.

— А чому полковник забороняє бачитися з його донькою, га? — спокійно цікавився лейтенант Сільва, наче про погоду. — Що ти їй зробив? Зіпсував її?

— Тс-с, цить! — знову схлипнув льотчик. — Хай йому біс, не згадуй його! Хочеш звести мене зі світу?

— Та що ти, братику, — заперечив лейтенант. — Я тільки хочу допомогти. Жаль дивитись, як ти страждаєш, упиваєшся, бешкетуєш. Ти ж занапащаєш свою кар'єру, невже не розумієш? Але більше я не згадуватиму про нього, слово честі.

— Ми мали наступного року побратися, щойно я одержу підвищення, — простогнав льотчик, тулячись до плеча лейтенанта. — Цей сучий син запевняв, ніби згоден, щоб на День незалежності ми обмінялися обручками. А показав мені дулю, розумієш? Як можна бути таким нечесним, таким підступним, таким підлим, дідько йому в пельку!

Раптом він обернувся і втупився в Літуму.

— А це що за паскудник? — схлипнув і знову похилився на лейтенанта Сільву. — Що йому тут треба? Звідки цей виродок взявся?

— Мій помічник, своя людина, — заспокоїв його лейтенант. — Ти його не бійся. І полковника Міндреау теж.

— Цить, не згадуй його, чорти б його вхопили!

— Вибач, я забув, — дружньо поплескав його лейтенант Сільва. — Воно всі батьки переживають, коли їхні донечки виходять заміж. Не хочуть їх втрачати. Нічого, з часом він полагідніє, і ти одружишся зі своєю коханою. Послухай доброї поради, переспи з нею. Завагітніє, то нікуди старий не дінеться, згодиться на шлюб. А тепер розкажи про Паломіно Молеро.

«Він — геній», — подумав Літума.

— Е ні, цей недолюдок не полагідніє. В нього нема серця, розумієш! — проскімлив льотчик. Його знову занудило. Крім усього, він без кінця гикав, і Літума подумав, що сорочка начальника, певно, геть запаскуджена. — Це чудовисько бавилося зі мною, як зі своїм індіанчиком. Тепер ти збагнув, що я дійшов до ручки? Розумієш, чому мені лишилося тільки напиватися щоночі?

— Атож, розумію, друже, — мовив лейтенант Сільва. — Ти закоханий, і тебе дратує, що не пускають до коханої. Але кому, скажи, спаде думка закохатися в доньку Міндреау, вибач, я хотів сказати, цього нелюда? А тепер, братику, розкажи мені про Паломіно Молеро.

— Ти маєш себе за великого розумника? — Лейтенантик звів голову, ніби трохи протверезілий. Літума напружився: йому здалося, що той от-от кинеться на лейтенанта, але ні, занадто п'яний, він знову повалився на лейтенанта Сільву.

— Ну-ну, братику, — втішав його Сільва. — Тобі полегшає, ти трохи відійдеш. Забудеш трохи своє горе. Його порішили, бо він злигався з офіцерською дружиною? Так?

— Дідька лисого я тобі розповім про Паломіно Молеро! — злякано зойкнув лейтенантик. — Краще мене поріши на місці.

— А ти невдячний, — лагідно дорікнув лейтенант Сільва. — Я витяг тебе з борделю, де б тебе оскопили, привів сюди, щоб трохи оклигав, повернувся на базу свіженький і не дістав прочухана. Я тут тобі і носовичок, і подушка, і розрадник. Поглянь лишень, як ти мене обслинив. А ти навіть не хочеш сказати, за віщо вбили Паломіно Молеро. Ти чогось боїшся?

«Нічого він з нього не витягне, — похнюпився Літума, — Марні сподівання, лише гаємо час. Цей п'яничка не розвіє нашого мороку».

— Вона ще більша шльондра, ніж її батько, — поскаржився крізь зуби льотчик. Його нудило. Трохи оговтавшися, додав: — Та все одно я її кохаю. Хто це збагне! Так, дідько б її вхопив! Вона в мене ось тут, у серці. А яке стерво!

— А чого це ти кажеш, ніби твоя кохана — шльондра, га? — поспитав лейтенант Сільва. — Вона ж мусить слухати батька, адже так? Чи вона тебе не кохає і прогнала?

— Вона сама не знає, чого хоче, співає з чужого голосу, як той пес на платівці[7]. Робить і каже, що велить те чудовисько. Це він мене прогнав її вустами.

Літума спробував пригадати дівчину, яка зазирала до батькового кабінету. Пам'ятав їхню розмову, проте не міг пригадати, вродлива вона чи ні. Тільки невиразно мріла її тендітна постать; судячи з розмови, дівчина була свавільна і, певно, зарозуміла. І мала вираз, наче дивилася на всіх з високого трону. Іч до чого довела хлопця, певно, витирала об нещасного ноги.

— Розкажи мені про Паломіно Молеро, га, — знову попросив лейтенант Сільва. — Хоч що-небудь. Чи не помстилися йому, бува, за те, що в П'юрі він злигався з дружиною офіцера? Хоча б це.

— Може, я і п'яний, але ще при тямі. І не поводься зі мною, як зі своїм індіанчиком, — промимрив льотчик. Мить помовчав, а тоді сумно додав: — Якщо на те, то він сам винний у тому, що сталося.

— Це ти про Паломіно Молеро? — прошепотів лейтенант.

— Скажи краще, про сучого сина Паломіно Молеро.

— Гаразд, про сучого сина Паломіно Молеро, якщо тобі так подобається, — погодився лейтенант Сільва і поплескав льотчика. — А чим він завинив?

— Бо надто високо замірявся, — прохрипів лейтенантик люто. — Заліз у чужий город, а за таке треба розплачуватись. От і розплатився. І добре, що розплатився.

Літуму обсипало холодним приском: цей знає, знає, хто й за віщо вбив худенького.

— Атож, друже, хто високо заміряється, хто лізе у чужий город, той мусить розплачуватись, — луною озвався лейтенант Сільва, ще приязніше, ніж доти. — І в чий же город заліз Паломіно?

— Тієї шльондри, що тебе народила! — Льотчик відхилився і спробував підвестися. Літума бачив, як той рачкував, потім, хитаючись, підвівся, повалився і знову став навкарачки.

— Ні, не так, братику, ти ж сам чудово знаєш, — незворушно й люб'язно правив своєї лейтенант Сільва. — Це було в П'юрі, в одному з будиночків авіабази. В будиночку неподалік від аеродрому. Адже так?

Лейтенантик, ще стоячи рачки, звів голову, й Літумі здалося, що той зараз завиє. Він дивився на них осклілим застиглим поглядом, щосили намагаючись протверезіти. І часто кліпав очима.

— Хто тобі таке наплів, вилупку?

— В тім то й річ, як сказав би Кантінфлас[8], — засміявся лейтенант Сільва. — Не ти один усе знаєш. І мені дещо відомо. Я викладу тобі те, що знаю, а ти розповіси, що знаєш ти, і ми разом розкусимо цю загадку краще, ніж Мандрейк-чарівник.

— Спершу розкажи, що ти знаєш про базу в П'юрі, — проказав льотчик, стоячи навкарачки, однак Літумі здалося, що він трохи протверезів. Поліцейський здогадався про це з його слів, а ще тому, що в льотчика, як видно, минувся страх.

— З превеликим задоволенням, друже, — погодився лейтенант Сільва. — А ти сідай, запали. Вже оговтався? От і добре.

Він припалив дві сигарети і передав пачку Літумі. Той запалив і собі.

— Так от, я знаю, що на базі в П'юрі Паломіно мав любку. Співав їй серенади під гітару, а голос же в нього чудовий, сам знаєш. Співав по ночах, потай. Співав болеро, бо, здається, полюбляв їх найбільше. От я і розповів тобі все, що знаю. А тепер твоя черга. То кому виспівував свої серенади Паломіно Молеро?

— Нічого я не знаю! — скрикнув льотчик, знову поймаючись страхом. Зуби в нього цокотіли.

— Знаєш, — підбадьорив його начальник Літуми. — Знаєш, що чоловік тієї, кому він співав серенади, запідозрив щось, а то й застукав їх. Знаєш і те, що Молеро мусив тікати з П'юри. Тому й опинився тут, тому й пішов в армію. Але ревнивець усе розкрив, відшукав його і порішив. Якраз за те, про що ти казав. За те, що надто високо замірявся. За те, що ліз у чужий город. Тож не мовчи, хто його порішив?

Льотчика знову занудило, і цього разу він почав блювати, перегнувшись у попереку. Потім втер рукою губи й скривився. І заплакав, як дитина. Літума відчув і відразу, і жалість водночас. Сердезі, видно, було несолодко.

— Тобі дивно, чому я допитуюся, чиїх то рук діло? — розводився лейтенант, пихкаючи сигаретою. — Звичайнісінька цікавість, братику, що ж іще? Якщо його порішив хтось із бази, то що я вдію? Нічого. У вас свої закони, свої порядки, свої. До вас я не поткнуся зі своєю ложкою. Звичайнісінька цікавість, розумієш? Та й от що тобі скажу. Якби моїй гладунці хтось виспівував серенади та всілякі зворушливі болеро, я б теж не погладив його. То хто ж заподіяв смерть Паломіно, га?

Навіть такої миті лейтенант не міг обійтися без доньї Адріани. Це вже схоже на хворобу, хай йому біс! Льотчик відсторонився, щоб не втрапити в блювотиння, і вмостився на піску біля Літуми та лейтенанта. Зіперся ліктями на коліна й похилив голову. Певно, в його очах ще стрибали чортики. Літума розумів це його відчуття порожнечі, тривоги, неприкаяності, знайоме ще з часів «непереможних».

— А звідки ти знаєш, що він співав серенади на базі в П'юрі? — раптом стрепенувся льотчик. Він здавався то боязким, то розлюченим, а тепер у ньому поєдналося і те, і друге. — Який дідько сказав тобі таке?

І раптом Літума помітив: до них наближаються якісь постаті. За якусь хвилину вони вже півколом оточили їх. Їх було шестеро, озброєних гвинтівками та кийками, і в місячному сяйві Літума завважив нарукавні пов'язки. Поліція ВПС. По ночах вона обходить шинки, гульбища та бордель, виявляючи людей з бази.

— Я лейтенант Сільва з поліції. В чому справа?

— Ми прийшли по лейтенанта Дюфо, — озвався один, без нашивок на уніформі, певно, унтер.

— Помийте собі писок, перш ніж вимовляти моє ім'я! — загорлав льотчик. Він насилу підвівся, однак на ногах втримався, хоч і хитався і щохвилини міг звалитися. — Ніхто мене нікуди не забере.

— Такий наказ полковника, лейтенанте, — мовив командир патруля. — Вибачте, але ми мусимо вас забрати.

Льотчик щось промимрив, заточився і став падати, як при уповільненій кінозйомці. Старший віддав команду, і постаті підхопили лейтенанта Дюфо за руки й ноги й потягли. Той не пручався, лише щось нерозбірливо белькотів.

Літума й лейтенант Сільва дивилися, як вони зникли в темряві. Невдовзі віддалік заревів джип. Обоє допалили, поринуті кожен у свої думки. Лейтенант підвівся перший. Коли проходили повз бордель, почули музику, голоси, сміх: там, певно, веселощі були в розпалі.

— Ну ви й майстер розговорювати людей! Витягували, витягували і таки дещо витягли.

— Я не випитав усього, що він знає. Якби ще трохи часу, то, можливо, він би виклав усе. — Лейтенант сплюнув і глибоко вдихнув, наче хотів заповнити легені морським повітрям. — А знаєш, Літумо, що мені здається?

— Що, лейтенанте?

— На авіабазі кожний собака знає, як воно сталося. Від останнього двірника до Міндреау.

— Мене це не дивує, — згодився Літума. — Принаймні лейтенант Дюфо тому доказ. Гадаю, йому достеменно відомо, хто вбив худенького.

Вони довго йшли заснулою Таларою. Дерев'яні будиночки огортала темрява, лише де-не-де вікно жовтіло світлом від каганця. І за огорожею, в спеціальній зоні, запали ніч і тиша.

Раптом лейтенант озвався трохи дивним голосом:

— Зроби мені таку ласку, Літумо, прогуляйся берегом до рибалок. І поглянь, чи пішов у море «Таларський лев». Якщо пішов, іди собі спати, а коли ще тут, то зазирни в шинок і попередь мене.

— Що-що, лейтенанте? — здивувався Літума. — То ви…

— Спробую, — трохи нервово всміхнувся лейтенант. — Не знаю, чи станеться диво, однак треба спробувати. А воно куди складніше, ніж я уявляв. Та одного чудового дня це станеться, і знаєш чому? Я не вмру, поки не приборкаю свою гладуху і не дізнаюсь, хто вбив Паломіно Молеро. Ось два прагнення мого життя, Літумо. Може, ти й не повіриш, але вони для мене важать більше, ніж навіть підвищення по службі. Отож іди.

«І як він зараз ще думає про таке?» — дивувався Літума. Подумав про донью Адріану, яка собі безтурботно спить і гадки не має про несподівані відвідини. Ну й баламут цей лейтенант Сільва! Чи ж укоськає він її цієї ночі? Ні, Літума був певен, що донья Адріана не подарує йому такої радості. З-поміж халуп вибіг собака й з гавкотом кинувся на нього. Літума копнув його ногою, і той утік. У Таларі постійно смердить рибою, але цієї ночі смерділо просто нестерпно. Літума відчув аж наче запаморочення. Тож якийсь час ішов, затуливши носа хустинкою. Чимало човнів уже вийшло на риболовлю, на березі лишилось всього кілька, проте «Таларського лева» серед них не було. Він оглянув їх усі, щоб пересвідчитися остаточно. І вже хотів іти, як раптом помітив невиразну постать, що сиділа прислонившись до човна.

— Добрий вечір, — збентежено промимрив він.

— Добрий, — озвалася жінка, наче невдоволена, що порушили її самотину.

— Чого ви тут о такій порі, доньє Адріано?

Вона була в чорному светрі поверх сукні і, звичайно ж, боса.

— Принесла Матіасу вечерю. А потім він пішов у море, а я сіла трохи відпочити. Не спиться щось. А ти, Літумо, що тут загубив? Чи прийшов на побачення?

Поліцейський засміявся. Опустився навпочіпки біля доньї Адріани в напівтемряві — хмара якраз заступила місяць — дивився на її пишні форми, які зводили з розуму лейтенанта Сільву.

— Чого шкіришся? Не збожеволів, бува? Чи трохи випив? Я знаю, ти був у китайця Ляо.

— От і не вгадали, доньє Адріано. — Літума не міг погамувати сміху. — Якщо я вам розповім, ви живіт надірвете.

— То розказуй. І не смійся, як дурник.

Завжди в доброму гуморі, балакуча, шинкарка, однак, зараз була ніби зажурена. Тулила руки до грудей, ногою копирсала пісок…

— Вас щось тривожить, доньє Адріано? — споважнів він.

— Тривожить? Ні. Непокоїть, Літумо. Ніяк не виштовхаю Матіаса до лікарні. Опирається, а я не можу його переконати.

Вона зітхнула. Потім розповіла, що вже з місяць у чоловіка не минає хрип і після нападів кашлю виділяється кров. Що купила в аптеці ліків і мало не силоміць напоїла його, однак не допомогло. Певно, щось серйозніше, і звичайні ліки тут не зарадять. Може, треба його на рентген чи операцію. А упертюх і чути не хоче про лікарню, запевняє, що минеться, мовляв, не такий він пестунчик, щоб кашлянув раз і вже до лікаря. Але вона сама бачить, що йому гіршає, бо з кожним вечором йому дедалі важче виходити в море. Матіас заборонив казати дітям, що він харкає кров'ю. Та в неділю, коли ті прийдуть, вона їм усе розповість. Може, хоч вони вплинуть на нього.

— А ви дуже любите дона Матіаса, доньє Адріано?

— Я прожила з ним майже двадцять п'ять років, — всміхнулася жінка. — Аж неймовірно, як летить час. Матіас взяв мене молоденькою, п'ятнадцяти років. Я його боялася, бо він був значно старший. Він довго бігав за мною і таки добився свого. Мої батьки були проти, казали, буцімто він застарий, і заміжжя буде нетривке. Але, як бачиш, вони помилились. Шлюб виявився міцним і, зрештою, нам непогано велося вкупі. А чому ти питаєш, чи я люблю його?

— Бо мені аж соромно казати, чого я тут, — признався Літума.

Нога її, якою вона копирсала пісок, завмерла.

— Не розумію, Літумо. Що це ти загадуєш мені загадки?

— Бо лейтенант послав мене подивитись, чи пішов у море Матіас, — лукаво прошепотів поліцейський. Вона мовчала, тож він додав: — Пішов провідати вас, доньє Адріано, і не хотів, щоб ваш чоловік застукав його на гарячому. Певно, зараз там достукується до вас.

Запала мовчанка. Літума чув плюскотіння хвиль, що набігали на берег і затихали. І раптом завважив, що донья Адріана сміється: тихо, глузливо, тамуючи сміх. Літума засміявся й собі. Вони сміялися досить довго, дедалі голосніше й заразливіше, щойно позирали одне на одного.

— Негарно глузувати з почуттів лейтенанта, доньє Адріано!

— Він, либонь, і досі шкребеться в двері чи в шибку і благає, щоб пустила, — сміялася шинкарка. — Золоті гори обіцяє, певно. Ха-ха-ха! Обіцяє святому духові! Ну й ну!

Коли їхній сміх улігся, Літума побачив, що нога шинкарки знову копирсає пісок. Долинув гудок нафтоочисного заводу на перезмінку, бо завод працював цілодобово. На шосе гули ваговози.

— Лейтенант таки нестямно закоханий у вас, доньє Адріано. Ви б лише послухали — тільки й мови що про вас. На інших жінок і не дивиться. Для нього ви — королева Талари.

Донья Адріана втішено захихотіла.

— В нього надто довгі руки, він у мене ще схопить, — незлобиво мовила вона. — Закоханий до нестями? Звичайна примха, Літумо. Заманулося мене підкорити, а я не звертаю на нього уваги. От і затявся. Гадаєш, я повірю, що такий, як він, закохався в жінку, яка годиться йому в матері? Не така я дурна, Літумо. Атож, це звичайна примха. Якби я поступилася хоча б раз, вся його закоханість де й ділася б.

— А ви поступитеся хоч раз, доньє Адріано?

— І не подумаю, — образилася шинкарка, проте Літума відчув, що вдавано. — Я не якась там, а мати сімейства, Літумо. Мене не торкнеться жоден мужчина, окрім мого чоловіка.

— Тоді лейтенант не переживе, доньє Адріано. Присягаю, я ще не бачив мужчини, який кохав би палкіше, ніж він вас. Він навіть уві сні розмовляє з вами, уявіть собі.

— І що ж він каже мені уві сні?

— Цього я не можу повторити, бо там є не зовсім милозвучні слова, доньє Адріано.

Вона вибухнула сміхом, потім підвелась і зі схрещеними руками на грудях попростувала додому. Літума рушив за нею.

— Я рада зустрічі з тобою. Ти розвеселив мене і розвіяв тривогу, — озвалася жінка.

— І я радий, доньє Адріано. Я на трохи навіть забув про худенького. Він не йде мені з думок, відколи я побачив його там, серед каміння. Навіть кошмари мучать. Сподіваюсь, хоч цієї ночі спатиму спокійно.

Біля шинку він попрощався і подався до караульні. Вони з лейтенантом ночували там: офіцер у великій кімнаті поряд з приймальнею, а Літума в комірчині на внутрішньому дворику, де містилися камери. Інші поліцейські були одружені й жили зі своїми сім'ями в містечку. Літума ішов безлюдними вулицями і уявляв, як лейтенант шкребеться в шибку та шепоче ніжні слова, що їх чує хіба вітер.

Літума відразу помітив папірець, прикріплений до дверної ручки. Його, певно, почепили вмисне, щоб він відразу впав в очі. Літума обережно узяв папірець, зайшов до кімнати з дощатими стінами — державний герб, державний прапор, два письмових столи та кошик для сміття, — засвітив лампу і прочитав написане синім чорнилом і каліграфічним почерком, причому без жодних помилок:

В комісаріат досить часто надходили анонімки, особливо про подружні зради й гендлярство в портовій митниці. А це була перша анонімка, де йшлося про смерть худенького.