Хто вбив Паломіно Молеро?

VI

— Ось вона, я ж тобі казав! Ондечки! — вигукнув лейтенант Сільва, приклавшись до бінокля. Він витягнув голову, як жирафа. — Але ж і пунктуальна! Як англійка. Ласкаво просимо, матусю. Ну-ну, роздягайся, покажись, яка ти є. Пригнися, Літумо, бо якщо угледить нас, то все пропало.

Літума пригнувся за скелею, де вони чатували щонайменше півгодини. Невже то справді донья Адріана — ота хмарка куряви вдалині, на тому березі, що звався Пунта Арена? Чи хтивому лейтенантові Сільві те привиджується? Вони стояли на рифі, а риф нависав над тихими водами, де водилися краби, і кам'янистим бережком, захищеним від надвечірнього вітерцю невисоким стрімчаком і кількома складами «Інтернешнл петролеум компані». За їхніми спинами віялом розгорнулася бухта з двома молами, нафтоочисний завод, наїжачений трубами, металевими сходами та баштами, і безладне містечко. Як лейтенант дізнався, що донья Адріана приходить сюди надвечір, коли сонце червоніє і спека спадає? Бо й справді хмаринкою куряви була вона; Літума упізнав нарешті дебелі форми і плавну ходу шинкарки.

— Це найкращий доказ того, що я нікого ще так не цінував, Літумо, — прошепотів лейтенант, не одриваючись од бінокля. — Ти побачиш озаддя моєї гладунки. І груди. А якщо поталанить, то й дещо більше. Приготуйся, Літумо, не помри. Це тобі як подарунок на день народження, як підвищення по службі. І щасливчик же ти, хлопче, що маєш такого начальника, як я!

Відколи вони прийшли сюди, лейтенант Сільва не вгавав, як папуга, однак Літума чи й зважав на нього. Поліцейського більше цікавили краби, ніж теревені начальника чи поява доньї Адріани. Риф відповідав своєму призначенню: крабів роїлися сотні, якщо не тисячі. Найменша заглибина в грунті була їм схованкою. Літума зачаровано спостерігав, як вони визирали, наче рухливі грудки, як вилазили на поверхню, витягувались і роздавалися, набували своєї незрозумілої форми, як кидалися бігти наосліп, причому якось дивно, що не збагнеш, рухаються вони вперед чи назад. «Точнісінько, як ото ми розслідуємо вбивство Паломіно Молеро», — напросилося порівняння.

— Пригнися, пригнися, а то помітить, — пошепки наказав начальник. — Чудово, вона вже роздягається.

Літумі раптом спало на думку, що весь пагорб поточений крабами. «А якщо грунт осунеться?» Тоді вони з лейтенантом Сільвою поринуть у глибини — темні, піщані, задушливі, де цілі роїща цих жахливих створінь із клешнями. Тоді їх чекала б смерть у страшній агонії. Він помацав грунт: нібито твердий.

— Давайте-но свого бінокля, — невдоволено буркнув. — Запросили дивитись, а дивитеся самі, лейтенанте.

— Я ж твій начальник, — всміхнувся той, проте бінокль простягнув. — Тільки швидше, не хочу розбещувати тебе.

Літума приклав бінокль і став дивитись. Донья Адріана спокійно роздягалася внизу, біля невисокої скелі. Чи відчувала вона, що за нею стежать? Чи не вмисне роздягалася так повільно, щоб розпалювати лейтенанта? Ні, в її порухах відчувалися млість і неквапливість жінки, впевненої, що її не бачать. Жінка згорнула плаття і нахилилася, щоб покласти його на камінь, подалі від бризок. На ній справді була коротка рожева сорочка, тож Літумі відкрилися масивні, наче стовбури лавра, стегна й груди.

— Хто б подумав, що у доньї Адріани, при її віці, стільки принад, — здивувався він.

— Не дивися довго, а то видивишся її всю, — вихопив лейтенант бінокль. — Найцікавіше почнеться у воді. Коли сорочка намокне і прилипне до тіла, то стане прозорою. Це видовище не для таких, як ти, Літумо. А для лейтенантів чи й вище.

Літума ввічливо захихотів, зовсім не тому, що його розсмішив лейтенантів дотеп. Він почувався не зовсім зручно, щось наче муляло. Може, тому причиною Паломіно Молеро? Можливо. Відколи він побачив хлопця, настромленого на гілляку, розіп'ятого й попеченого, той, здається, не йшов йому з голови. Спершу гадав, що коли взнає, хто й за віщо таке вчинив, відразу забуде. Проте зараз, коли над таємницею трохи піднялася завіса, убитий все одно стояв перед очима. «Ти псуєш мені життя, чортів худяк», — подумки лайнувся Літума. І вирішив наприкінці тижня відпроситися в начальника до П'юри. Якраз день платні, він запросить «непереможних» на чарку до Чунги. А ніч проведуть з повіями в «Зеленому домі»[9]. Це б трохи розвіяло, чорт забирай.

— Моя гладунка належить до вищої знаті, — прошепотів лейтенант Сільва, — вона з тих, хто не носить панталонів. Ти тільки збагни, Літумо, яка це розкіш, коли жінка крокує життям без панталонів.

Він простягнув бінокль, та як Літума не вдивлявся, нічого особливого не побачив. Донья Адріана хлюпалася біля бережка, обливала себе водою, і за бризками та пінявими хвилями тіла майже не було видно, навіть крізь прозору сорочку.

— Мабуть, у мене не такий гострий зір, як у вас, лейтенанте. Чи, точніше, не така буйна уява, — пожалкував, повертаючи бінокль. — Щиро кажучи, нічого, крім піняви, я не бачу.

— То й дідько з тобою, — промимрив лейтенант, знову припавши до бінокля. — А от я бачу її, як свої п'ять пальців. Згори і знизу, спереду і ззаду. Можу тебе запевнити, що волоссячко в неї кучеряве, як у мулатки. А попросиш, то навіть скажу, скільки його. Бо так виразно бачу, що можу й порахувати.

— А це що таке? — раптом пролунав за їхніми спинами дівочий голос.

Літума мало не зомлів, та ще й, надто різко обернувшись, розтягнув собі в'язи. І хоч бачив, що помиляється, все одно йому здавалося, ніби ті слова промовила не жінка, а якийсь краб.

— Якої ще брутальщини ви не згадали? — запитала дівчина, упершись кулачками в боки, немов матадор, що кидає виклик бику. — Якої гидоти ще не сказали? Ще щось лишилося у вашому словнику? Я чула все. І бачила все, на що тільки здатні ви. Бридко дивитися на вас.

Лейтенант Сільва нахилився по бінокль, який з несподіванки випустив. Літума, ще сидячи на піску, збагнув, що несамохіть розчавив висохлого краба. І подивився на начальника, котрий теж іще не оговтався. Той струшував з себе пісок, виграючи час. Потім лейтенант козирнув і мовив:

— Не годиться заважати представникам влади під час виконання службових обов'язків, сеньйорито. А якби я з півоберта вистрілив у вас?

— Під час виконання службових обов'язків? — зареготала вона. — То ваш обов'язок підглядати за купальницями?

Аж тепер Літума збагнув, що перед ними донька полковника Міндреау. Атож, Алісіта Міндреау. Серце закалатало в грудях. Знизу долинали розлючені прокльони доньї Адріани: їх ця метушня викрила. Немов уві сні Літума побачив, як вона порачкувала з води і нагинці кинулася до плаття, несамовито погрожуючи кулаком.

— Ви не просто свині, ви ще й злочинці, — додала дівчина. — Оце так поліція. Та ви навіть гірші, ніж про вас розповідають.

— Скеля ця — природний спостережний пункт, з неї ми виявляємо моторки, які привозять контрабанду з Еквадору, — мовив лейтенант так впевнено, що Літума аж вражено розкрив рота. — Певно, ви цього не знали, сеньйорито. Та й дамські образи — похвала для мужчини. Тож якщо вам хочеться, зробіть собі таку приємність.

Краєчком ока Літума спостеріг, що донья Адріана, похапцем одягнувшись, віддаляється берегом до Пунта Арени. Енергійно вихляючи стегнами, вона іноді оберталася і люто погрожувала кулаком. Мабуть, ще й лаялась. Дівчина мовчки дивилася на них, її злість і обурення, здавалось, минули. Стояла, вимазана землею, і годі було визначити колір її блузки без рукавів та джинсів. Бо і вони, і туфлі, і стрічка, що перетягувала її коротке волосся, прибрали такого ж жовтувато-сірого відтінку, що й навколишній пісок. Літумі дівчина видалася ще тендітнішою, ніж того дня, коли вона увірвалася до батькового кабінету. Майже без грудей, з вузькими стегнами — таких жінок його начальник презирливо називав «дошками». А кирпатий носик, що, здавалося, розрізняв людей по запаху, виглядав ще пихатішим, ніж тоді. Скільки їй років? Шістнадцять? Вісімнадцять?

— А що поробляє сеньйорита серед цього збіговиська крабів? — люб'язно поцікавився лейтенант Сільва, даючи зрозуміти, що сутичка вичерпана.

Він сховав бінокль у футляр і взявся протирати носовичком темні окуляри.

— Надто далеко від авіабази, як для прогулянки. А раптом якийсь краб укусить вас? Що сталося? Прокололи шину?

Літума помітив велосипед Аліси, такий же задрипаний, він стояв метрів за двадцять унизу, біля підніжжя скелі. Літума дивився на дівчину і намагався уявити її поряд із Паломіно Молеро. Молодята трималися за руки, голубились, зазирали одне одному в вічі. Її вії тремтіли, як крильця метелика, вона шепотіла йому: «Заспівай мені, ну заспівай же щось гарне!» Ні, годі уявити їх ось так.

— Батько знає, що ви щось випитували в Рікардо, — кинула вона. І звела погляд, щоб побачити, як подіяли її слова. — Коли він був напідпитку.

Лейтенант не знітився. Неквапом начепив темні окуляри і почав спускатися стежкою, ковзаючи, як на санчатах. Внизу знову обтрусився.

— То лейтенанта Дюфо зовуть Рікардо? Отже, його кличуть Річардом.

— Знає він і те, що ви їздили в Амотапе до доньї Лупе, — глузливо додала дівчина.

Вона була невисока на зріст, дрібна, з невиразною постаттю. Красунею її не назовеш. Може, Паломіно Молеро закохався в неї тому, що вона була така, яка була.

— Батькові відомий кожен ваш крок.

Навіщо вона це каже? І чому розмовляє так дивно? Алісія Міндреау ніби й не погрожує, а скорше глузує з них чи просто пустує. Літума підстрибом спускався слідом за дівчиною. З-під його черевиків, кривуляючи, розбігалися краби. Довкола ні душі. Певно, люди зі складів теж порозходились, бо двері були зачинені і всередині стояла тиша. Ген унизу, в бухті, буксир курсував між двома молами, вивергав клуби сірого диму і час від часу сигналив. Людський мурашник копошився на березі.

Вони дісталися стежки, що вела до огорожі, яка відділяла будівлі «Інтернешнл» від містечка. Лейтенант узяв велосипед і повів однією рукою. Йшли повільно. Під ногами хрускотіли порожні панцирі крабів.

— Я йшла за вами від самісінького відділка, а ви й не помітили, — озвалася дівчина чи то сердито, чи то глузливо. — Біля огорожі мене не хотіли пускати, але я пригрозила батьком. А ви й не бачили. Я чула всі ваші бридкі слова, а ви витаєте бозна-де. Якби не озвалася, то й досі не помітили б.

Лейтенант, посміюючись, згідливо хитнув головою.

— Чоловіки, коли поряд немає жінок, схильні казати непристойності,— вибачився він. — Ми прийшли перевірити, чи не нагодився якийсь контрабандист. І не винні, що одній з таларчанок заманулося якраз скупатись. Це життєві збіги, чи не так, Літумо?

— Атож, лейтенанте, — погодився поліцейський.

— В усякому разі ми до ваших послуг, сеньйорито Міндреау, — напрочуд чемно додав офіцер. — Як ваша ласка? Ви волієте розмовляти в відділку? У затишку, попиваючи газовану воду, воно краще. Хоч мушу попередити: у нас немає таких зручностей, як у вашого татуся на авіабазі.

Дівчина не відповіла. Літума відчував, як пульсує кров у його жилах і в скронях — повільна, густа, темно-червона. Біля огорожі черговий поліцейський Лусіо Тіноко з Гуанкабамби козирнув лейтенантові. Тут же були троє охоронців із «Інтернешнл» — їх здивувала поява дівчини в незвичному товаристві. Невже в містечку вже знають, що сталося в Амотапе? Літума, принаймні, тут ні при чому: нікому й словом не прохопився про свідчення доньї Лупе. Проминули лікарню компанії, її дерев'яні будівлі, що тьмяно виблискували зеленою фарбою. В управлінні порту вартували двоє моряків з гвинтівками на плечі. Один підморгнув Літумі, немов питав: «Що за товариство?» Мимо з квилінням пролетіли чайки. Вечоріло. За сходами та балюстрадою «Королівського готелю», єдиного в містечку, Літума побачив, що сонце вже занурюється в море. Денна спека змінювалась приємною прохолодою.

— А полковник Міндреау знає про ваш візит? — гречно поцікавився лейтенант Сільва.

— Не вдавайте дурника, — різко кинула дівчина. — Звісно, ні.

«Але зараз дізнається», — подумав Літума. Охоронці проводжали їх здивованими поглядами й перешіптувались.

— І ви прийшли сповістити, що полковник знає про лейтенанта Дюфо та сеньйору Лупе? — спитав лейтенант Сільва. Він дивився перед собою, не обертався до Аліси, і Літума, який трохи відстав, бачив, що й вона уникає дивитися на офіцера.

— Так, — відповіла дівчина.

«Брехня», — подумав Літума. Що вона хотіла їм сказати? Чи її підіслав полковник? В кожному разі їй було важко, або, може, бракувало мужності. Дівчина насупилася, її рот трохи розтулився, ніздрі задертого носика збуджено роздувалися. Вона мала на диво білу шкіру й довгі вії. Можливо, саме ця пещена тендітність і полонила Паломіно? Як воно не є, а вона вже розкаювалась, що прийшла до них. І не розповість того, що збиралася.

— Дуже приємно, що прийшли поговорити з нами, — чемно проказав лейтенант. — Я і справді вам вдячний.

Мовчки пройшли ще з півсотню кроків під квиління чайок і шум прибою. В одному з дерев'яних будиночків жінки вправно чистили рибу. Довкола, чекаючи тельбухів, гарчали собаки. Різкий, неприємний запах бив у ніздрі.

— А яким був Паломіно Молеро, сеньйорито? — раптом озвався Літума і сам злякався. В нього це вихопилося зненацька, несамохіть. Та лейтенант і дівчина навіть не глянули в його бік. Літума, спотикаючись, шкандибав трохи позаду них.

— Добра душа, — долинув голос дівчини. — Янгол небесний.

Голос її не тремтів, у ньому не було ні гіркоти, ні туги. Як і ніжності. Вчувалися ті ж — чи то наївні, чи то глузливі — нотки, які раптом сповнювалися люттю.

— Ті, хто знав його, кажуть те саме, — буркнув Літума, коли мовчанка затяглася. — Він був найдобрішою людиною.

— Певно, вас приголомшило це нещастя з ним, сеньйорито Алісіє? — спитав лейтенант.

Алісія Міндреау не відповіла. Якраз проминали недобудовані оселі, деякі ще без дахів, в інших дощаті стіни збиті лише наполовину. Перед кожною — тераса на палях, під якими хлюпотіли хвилі, бо починався приплив. Старі в майках сиділи на сходах, голі дітлахи збирали мушлі, жінки сходилися в гурти. Чувся сміх, в повітрі гостро пахло рибою.

— Друзі запевняють, ніби я чув його спів у П'юрі, — почув Літума власний голос. — Та хоч як силкуюсь, згадати не можу. Кажуть, він неперевершено виконував болеро.

— І креольську музику теж, — рішуче хитнула головою дівчина. — І чудово грав на гітарі.

— До речі, про гітару, — підхопив Літума. — Це якась нав'язлива ідея доньї Асунта, його матері, щоб їй повернули його гітару. Хто б її міг узяти?

— Вона в мене! — Алісія Міндреау раптом похопилася, мовби несамохіть сказала те, чого не збиралася казати.

Знову запала мовчанка. Простували до центру Талари, заглиблювалися в лабіринт все людніших вуличок. На скелі з маяком і в Пунта Арена з котеджами грінго й вищих чинів «Інтернешнл», хоч і не споночіло, вже світилися ліхтарі. Як і за прибережними скелями, в Табласо, на території авіабази. На одному кінці бухти, над нафтовою вишкою, вихопився сніп червонясто-золотавого полум'я, немов велетенський краб занурив у море свої клешні.

— Бідолашна сеньйора казала: «Коли ви знайдете гітару, то знайдете і тих, хто його вбив», — тихо мовив Літума. — І річ не в тім, що донья Асунта щось знала. Просто інтуїція матері.

— Яка вона? — обернулася до нього дівчина. Літума побачив її обличчя — сполотніле, роздратоване, цікаве.

— Ви про донью Асунту, матір Паломіно Молеро? — перепитав він.

— Вона метиска? — нетерпляче уточнила вона.

Літумі здалося, ніби його начальник всміхнувся.

— Проста собі жінка. Як усі ці люди, що їх ми бачимо, така, як і я, — мовив аж трохи роздратовано, що його самого здивувало. — Звісно, вона не з того стану, до якого належите ви. Вас цікавило саме це?

— Він не схожий на метиса, — вона промовляла вже лагідніше, мовби сама до себе. — Тонке волосся, навіть трохи світле. І я ще не зустрічала такого вихованого хлопця. Ні Рікардо, ні навіть мій батько цим не відзначаються. Важко повірити, що він навчався не в приватній школі і жив у кварталі Кастілія. Єдине, що в нього метиське, це ім'я — Паломіно. А друге його ім'я ще гірше — Фемістокл.

Лейтенант наче усміхнувся знову, проте Літумі слова дівчини не здалися смішними. Він дещо збентежився і водночас відчув зацікавлення. Чи болить їй, чи обурює її смерть Паломіно? Це було годі вгадати. Дочка полковника говорила так, ніби Паломіно Молеро не вмер жахливою смертю, а й досі жив. Може, вона несповна розуму?

— Де ви познайомилися з Паломіно Молеро? — спитав лейтенант Сільва.

Вони підійшли до тильного боку церкви, біла стіна якої правила за екран для пересувного кінотеатру сеньйора Теотоніо Кальє Фріаса. Кінотеатр не мав ні даху, ні стільців. Глядачі, які хотіли сидячи дивитися фільм, приносили стільці з собою. Проте більшість вмощувалася навпочіпки або просто на землі. Вхід за натягнуту мотузку, що відгороджувала уявний кінозал, коштував п'ять реалів. Лейтенант і Літума мали право заходити туди безкоштовно. Ті, хто не бажав платити, могли дивитися фільми з-за мотузки. Звідти хоч і погано, теж було видно, і доводилося витягувати шию. Тут, чекаючи сутінок, вже зібралося чимало людей. Дон Теотоніо Кальє Фріас налагоджував кіноапарат. Проектор був один і функціонував виключно завдяки його кмітливості, це ж бо він здогадався зробити відвід од ліхтаря на розі. Після кожної бобіни наставала перерва, щоб зарядити наступну, через що сеанс тривав надто довго. Однак глядачів вистачало, особливо влітку. «Після цієї історії з худеньким я майже не був у кіно, — подумав Літума. — А що йде сьогодні? Мабуть, мексіканська «Таємна ріка» з Долорес дель Ріо та Колумбою Домінгес.

— На дні народження Лали Меркадо, в П'юрі, — озвалася раптом дівчина, що Літума не відразу збагнув, про що йдеться. — Його найняли співати. Дівчата запевняли, що він гарно співає, що в нього чудовий голос. Та й взагалі непоганий хлопець, і не схожий на метиса. Він і справді не схожий на метиса.

«Ці ще мені білі!» — обурився Літума.

— І присвятив вам якусь пісню? — поцікавився лейтенант напрочуд вишукано. Літума щоразу відкривав нове у поводженні свого начальника, і зараз це були вишукані манери.

— Три, — ствердила дівчина. — «Остання ніч з тобою», «Місячний промінь» і «Чарівна лялечка».

«Вона несповна розуму», — вирішив поліцейський. Велосипед Алісії, що його лейтенант Сільва вів лівою рукою, час від часу пронизливо вищав, і це трохи дратувало Літуму.

— І танцювали, — додала дівчина, — один танець. Він із кожною танцював по разу. Тільки з Лалою Меркадо двічі. Не тому, що вподобав її, просто це був її день народження. І нікого це не шокувало, навпаки, кожній хотілося, щоб він запросив її. І поводився, як порядний хлопець. Та й чудово танцював.

«Порядний хлопець», — подумки повторив Літума, обходячи вкриту мурашками, висохлу морську зірку. Либонь, лейтенанта Сільву Алісія теж має за порядного. Його ж, звісно, ні. «Метис з голови до п'ят. З кварталу Мангачерія, до ваших послуг». Йшов примруживши очі, не помічаючи таларських сутінок, які швидко поглинав вечір. В уяві постали веселий гомін, ошатні зала та сад, де зібралася гарно вбрана молодь у якоїсь Лали Меркадо в Буенос-Айресі, в кварталі для білих, біля піщаника, посеред якого стоїть бар Чунги. Ті двоє, що танцювали осторонь, не зводячи очей одне з одного, були Алісія Міндреау і Паломіно. Ні, неймовірно. Але ж вона розповідала сама:

— Коли він запросив мене до танцю, то сказав, що закохався з першого погляду. — Навіть тепер у її голосі не чулося смутку, говорила швидко, відсторонено, ніби виконувала повинність. — Сказав, що вірив у кохання з першого погляду і тепер упевнився, що воно існує. Бо щойно побачив мене і закохався. Мовляв, можу кепкувати з нього, якщо хочу, але це так. І що вже ніколи не закохається в іншу жінку. Навіть коли я не помічатиму його, коли ставитимусь до нього зневажливо, все одно він кохатиме мене до скону.

«Так воно й вийшло», — подумав Літума. Чи плакала дівчина? Аж ніяк! Поліцейський не бачив її обличчя, бо йшов за нею і лейтенантом, однак у голосі її не бриніли сльози, він лунав сухо, спокійно. Водночас вона говорила ніби й не про себе, а про когось іншого, ніби це не стосувалось її, ніби й не було тут крові й смерті.

— Він обіцяв, що співатиме мені серенади. Щовечора співатиме і закохає мене в себе, — додала дівчина по хвилі. Вищання велосипеда викликало в Літуми невимовний сум, він чекав його, а коли чув, його обсипало приском. До нього долинув голос лейтенанта, що захлинався соловейком:

— Справді? Так і було? І він дотримав слова? Співав серенади перед вашою оселею на авіабазі в П'юрі? І ви зрештою закохалися в нього?

— Не знаю, — відповіла дівчина.

«Не знає? Як вона може не знати?» — подумав Літума. Спробував пригадати, коли був закоханий найбільше. Хіба що в Мече, чорнявку з немов виточеною постаттю, подружку Хосефіно, якій так і не освідчився? Так, напевне в неї. Хіба можна не знати, закоханий ти чи ні? Дурниці. Чи вона й справді трішки несповна розуму? А може, вдає, щоб спантеличити їх? Раптом полковник підіслав її? Проте жодне припущення не здавалося переконливим.

— То Паломіно Молеро співав вам серенади на авіабазі в П'юрі? — туркотів лейтенант. — І не раз?

— Після того дня народження — щовечора. Поки батька не перевели сюди.

Хлопчаки стріляли з рогаток у кота китайця Тяна. Переляканий кіт бігав по даху і нявчав. З-за рогу вискочив сам китаєць з мітлою, і хлопчаки, сміючись, кинулися врозтіч.

— А як сприймав ці серенади ваш тато? — проспівав лейтенант Сільва. — Ніколи не ганяв хлопця?

— Він знав, що той співає мені, не глухий…

Літумі здалося, що чи не вперше Алісія Міндреау завагалася. Наче хотіла щось додати й передумала.

— І що ж татко? — допитувався лейтенант.

— Казав, що я для Паломіно, певно, англійська королева, — мовила дівчина незворушно. — А коли я передала ці слова, Паліто заперечив: «Твій батько помиляється. Ти для мене значно більше, ніж англійська королева. Для мене ти скорше діва Марія».

Літумі здалося, що лейтенант глузливо пирхнув. Паліто? То це так вона охрестила Паломіно? Чи, може, це кумедне ім'я Паліто — пристойніше, ніж Паломіно чи Фемістокл? «Ну й баламути ці білі!»

Вони дійшли до відділка. Черговий Раміро Матело з Чіклайо подався кудись, навіть не лишивши записки. Двері були зачинені. І щоб відімкнути їх, лейтенант прислонив велосипед до стіни.

— Проходьте й сідайте, — за мить схилився в чемному поклоні офіцер. — Можемо пригостити вас газованою водою або кавою. Прошу, сеньйорито.

Вже звечоріло, тож поки засвічували лампу, мусили наштовхуватись у темряві на різні предмети. Дівчина чекала біля дверей. Ні, вона не плакала. Літума дивився на її тендітний профіль на тлі дошки, де вивішувалися рапорти й зведення за день, і думав про худенького. В нього стискалося серце, на душі був неспокій. Аж не віриться, що все насправді. Невже те, що розповіла їм ця тендітна дівчина, стосувалося Паломіно Молеро? Літума бачив її, та йому здавалося, ніби дівчини тут немає, що вона нічого не казала, ніби все те йому вчулося.

— Ви не стомилися? — Лейтенант розпалював примус, на якому стояв завжди повний чайник. — Подай сеньйориті стільця, Літумо!

Алісія Міндреау присіла на краєчок стільця, що його підсунув поліцейський. Сиділа спиною до дверей та лампи над входом. Обличчя її лишалося в напівтемряві, жовтувате сяяння окреслило її силует. Так вона здавалася молодшою, ніж насправді. Може, вона ще вчиться в коледжі? В сусідній оселі щось смажили. Хтось п'яно наспівував про Паїту[10].

— Чого не подаси сеньйориті газованої води? — дорікнув лейтенант.

З відра води, де вони охолоджували пляшки, Літума квапливо витяг одну. Відкупорив і простягнув дівчині, вибачаючись:

— У нас нема ні склянок, ні чарок. Пийте просто з пляшки.

Дівчина взяла пляшку й піднесла до губ. Вона дивачка? Чи переживає все в собі, не показує людям! А може, поводиться так, бо хоче щось приховати? Дівчина була немов закам'яніла, немов не розуміла, що перебуває у відділку, з ними, немов не пам'ятала, що розповідала. Літумі стало незручно, його бентежив такий стан дівчини. З острахом подумав: а що, коли до відділка нагряне полковник з патрулем і зажадає пояснень.

— Випийте ще кави, — лейтенант простягнув їй кухоль, до якого всипав ложечку розчинної кави. — Скільки цукру вам покласти? Одну грудочку, дві?

— Що буде з моїм батьком? — різко кинула дівчина. В її голосі був скорше не переляк, а злість. — Його заарештують? Розстріляють?

Дівчина не взяла кухоль, і Літума побачив, як лейтенант сам сьорбнув кави, потім присів на краєчок столу. П'яничка надворі вже не співав, а теревенив про те ж таки морське проміння Паїти, яке обпекло його, і тепер на нозі в нього пухирі; він шукав жалісливу жінку, яка б зарадила йому.

— Нічого з вашим батьком не станеться, — хитнув головою лейтенант Сільва. — А що йому може бути? Швидше за все, нічого. І не переймайтеся цим, сеньйорито Алісіє. Ви й справді не хочете кави? Я цю випив, але, якщо хочете, можу приготувати ще.

«Він — ясновидець, — подумав Літума. — Такий розговорить і німого». Він позадкував, поки не вперся в стіну. Бачив перед собою тонкий профіль дівчини, примхливо задертий носик і раптом зрозумів Паломіно: може, вона й не красуня, та в цьому холодному личку було щось чарівливе, загадкове, що могло захопити чоловіка. Його пойняли суперечливі почуття. Він хотів, щоб лейтенант наполіг і змусив Алісію Міндреау розповісти все, що знає, і водночас боявся, що дівчина розкриє їм свої таємниці. Виходило так, ніби Алісія Міндреау могла втрапити в пастку, і йому не хотілося цього. А якщо вона й справді дивакувата?

— От кому дістанеться, то це ревнивцю. — Лейтенант удав, ніби щиро співчуває тому. — Маю на увазі Рікардо Дюфо, себто Річарда. Його звуть Річардом, адже так? Звісно, ревнощі — це таке, що кожен суддя, знайомий з людськими пристрастями, визнає за пом'якшуючу обставину. Щодо мене, то ревнощі таки пом'якшуюча обставина. Якщо чоловік по-справжньому кохає жінку, він ревнує. Я цього певен, сеньйорито, бо знаю, що таке кохання, і сам страшенно ревнивий. Ревнощі затьмарюють розум, відбирають тяму. Як і алкоголь. Якщо ваш залицяльник доведе, що вбив Паломіно Молеро в нападі ревнощів — це важливо — в нападі, затямте, тоді, можливо, його виправдають. Якщо пощастить і захист не розгубиться, то все обійдеться. Отже, й за ревнивця ви надто не переживайте, сеньйорито Міндреау.

Лейтенант гучно відсьорбнув кави. На лобі червонів слід од кашкета; очі лейтенанта ховалися за темними скельцями окулярів, і Літума бачив лише вусики, рот і підборіддя. «Чому ви й у темряві не знімаєте окулярів, лейтенанте?» — поцікавився якось Літума. «Щоб збити з плигу», — жартома відказав той.

— Я не переживаю, — прошепотіла дівчина, — я його ненавиджу. І хотіла б йому найгіршої кари. Я не перестаю це казати йому в вічі. Якось він прийшов з пістолетом і каже мені: «Натиснеш ось тут, бери. Якщо ти й справді так ненавидиш мене, то вбий мене. Вбий!»

Запала мовчанка; чулося лише, як у сусідів шкварчить сковорідка, та ще безладне бубоніння п'янички, що віддалявся: ніхто, мовляв, його не любить, тож він піде в Аябака до чаклунки, вона загоїть його поранену ногу, ох-ох.

— Але я певен, у вас добре серце і ви нікому не заподіяли б смерті, — впевнено мовив лейтенант Сільва.

— Не вдавайте з себе більшого йолопа, ніж ви є! — спалахнула Алісія Міндреау. Її підборіддя тремтіло, ніздрі роздимались. — Не корчте дурня. І не така я дурна, як вам здається. Я не дитина.

— Вибачте, — кахикнув лейтенант Сільва. — Просто не знав, що й казати. Почуте приголомшило мене, щиро вам кажу.

— То ви не знаєте, чи любили Паломіно Молеро? — перепитав Літума. — Виходить, ви так і не покохали його, бодай трішки?

— Я покохала його, і не трішки, — квапливо відказала дівчина, навіть не глянувши на Літуму. Тримала голову прямо, а її роздратування, здавалося, минало так само швидко, як і спалахнуло. Вона дивилася в порожнечу. — Я покохала Паліто, і якби ми в Амотапе знайшли священика, побралася б з ним. А щодо закоханості, то все гидота, у нас було не так. То було щось піднесене, напрочуд гарне. Ви що, теж удаєте дурника?

— Ну ти й запитуєш, Літумо, — почув він голос начальника. Проте збагнув, що той не шпетить його і взагалі звертається не до нього. То був хід лейтенанта, щоб розговорити дівчину. — Якби сеньйорита не кохала його, то хіба утекла б з ним? Чи він, по-твоєму, присилував її?

Алісія Міндреау мовчала. Довкола лампи з дзижчанням вилася комашня. Неподалік плюскотіли хвилі: настав приплив. Рибалки, певно, готували сіті; дон Матіас Керекотільйо і двоє його помічників спускали на воду «Таларського лева», а то й уже гребли за моли. Літумі захотілося до них, подалі звідси.

— А як же ваш залицяльник, сеньйорито, — вихопилося в нього. Він почувався так, ніби балансував на кепсько натягнутій линві.

— Ти хотів сказати: офіційний залицяльник, — поправив його лейтенант. Потім улесливо звернувся до дівчини: — Адже ви покохали Паломіно Молеро, тож лейтенант Дюфо, певно, був для вас саме офіційним залицяльником, про людське око, для тата. Ширмою, і не більше, чи не так?

— Так, — хитнула головою дівчина.

— Щоб батько не здогадався про ваші взаємини з Паломіно Молеро, — не вгавав лейтенант. — Бо ж полковникові не до шмиги, що його донька кохає простого пілота.

Дзижчання комах, які бились об скло лампи, дратувало Літуму не менше, ніж перед тим вищання велосипеда.

— Він призвався, щоб бути біля вас? — запитав Літума цього разу щиро, бо в голосі його бринів жаль до худенького. Що знайшов Паломіно у цій напівбожевільній дівчині? Лише те, що вона з заможної сім'ї, що вона біла? Чи його полонила ця примхливість, ця нестяма, яка за мить змінюється байдужістю?

— А бідолашний ревнивець ні про що не здогадувався, — розмірковував лейтенант, запалюючи сигарету. — А коли почав здогадуватись, його охопили ревнощі. Вони його за-слі-пи-ли, авжеж. І вчинив злочин, а тоді, напівбожевільний від страху й каяття, кинувся до вас: «Я вбивця, Алісіто! Я закатував пілота, з яким ти втекла». А ви напустилися на нього, мовляв, він бридкий вам, ви ненавидите його. І тоді він приніс пістолет і сказав: «Убий мене». Та ви цього не зробили. На додачу до рогів для Річарда Дюфо настали важкі часи. Та й полковник заборонив бачитися з вами. Звісно, для полковника зять-убивця Дюфо такий же недостойний, як і метис з Кастілії, та ще й пілот. Бідолашний ревнивець! От і вся історія. Я в чомусь помилився, сеньйорито?

— Ха-ха-ха! — розсміялася та. — Ви помилилися в усьому.

— Авжеж, знаю, я це зробив умисне, — визнав лейтенант і пустив кільце диму. — Тоді поправте мене.

Вона сміялася? Так, коротким, жорстоким і глузливим смішком. І вже знову серйозна, напружена, застигла на краєчку стільця. Рученята такі тендітні, що Літума обхопив би їх двома пальцями. В сутіні цю тоненьку постать можна було прийняти за дитячу. І все ж то була жінка. Що вже спізнала мужчину. Літума спробував уявити її голу, тремтячу, в обіймах Паломіно Молеро, на вбогому ліжку в Амотапе, а то й на рядюжці, на піску. Дівчина обвивала шию Паломіно, притискалася, зітхала… Ні, він цього не міг уявити. В запалій тиші дзижчання комах ставало оглушливим.

— То батько приніс пістолет і сказав, щоб я його вбила. Що йому буде?

— Нічого, — квапливо і спантеличено пробурмотів лейтенант Сільва. — Ніщо вашому татові не загрожує.

Дівчина знову спалахнула:

— Ви хочете сказати, що правди немає! Його повинні запроторити за грати, покарати! Та хто ж наважиться, хто ж посміє!..

Літума заціпенів. Відчував, що й лейтенант напружився, ніби в земних надрах почув могутній гул, що віщував землетрус.

— Дайте чогось гарячого, хоча б цієї кави. — В її голосі вже не було трагічних ноток, вона мовби розмовляла з подругами. — Мені щось холодно.

— Холодно?! — ніби здивувався лейтенант Сільва. Енергійно труснув головою і повторив: — Так-так, холодно.

Офіцер ще якусь мить сидів, а тоді підхопився й пішов до примуса; Літума завважив, що хода його непевна й повільна, як у п'яного. Він якось обм'як, але тільки зараз, не раніше. Та й Літуму приголомшило почуте. Одне не йшло йому з голови: виходить, хоч вона й казала, що кохання — мерзота, однак сама закохалася в Паломіно Молеро? І що це за дурниці, запевняти, ніби кохання — мерзота, а любов — ні? По спині побігли холодні мурашки. Не завадило б випити гарячої кави. В зеленкуватому світлі лампи Літума бачив, як лейтенант повільно наливає воду, кладе ложечку розчинної кави, цукор. Він наче не вірив, що пальці слухаються його. Нечутно підійшов до дівчини, обома руками тримаючи кухоль, й простягнув гості. Алісія Міндреау піднесла її до губ і відсьорбнула кави. В непевному світлі Літума побачив її очі — сухі, карі, суворі і якісь напрочуд дорослі на ніжному, дитячому обличчі.

— Отже, — мовив лейтенант так тихо, що Літума ледь розчув. Офіцер знову сів на краєчок стола, упершись у підлогу однією ногою й похитуючи другою. Він помовчав, а тоді непевно додав: — Отже, людина, яку ви ненавидите, якій бажаєте найгіршого, не лейтенант Дюфо, а…

Лейтенант умовк, і Літума побачив, як дівчина відразу ствердно хитнула головою.

— Він падає на коліна й цілує мої ноги, як пес. — В її голосі забриніла огида. — Кохання не знає меж, каже він. Люди б не зрозуміли. Кров кличе кров, каже він. Любов — це любов, потік, який змітає все на своєму шляху. Коли він це каже, коли благає, коли плаче і просить простити, я ненавиджу його. І бажаю йому найгіршого…

Гучно заговорило радіо, і дівчина вмовкла. Голос диктора лунав схвильовано, потужно, й Літума не зрозумів ані слова. Його змінив модний танець ель боте; його жителі Талари полюбляли більше, ніж гуарачу:

Поліцейський відчув злість до підстаркуватого співака, до того, хто ввімкнув радіо, до ель боте, навіть до самого себе. «Ось чому вона твердить, що це мерзота. Ось чому розрізняє кохання і любов». Довгу мовчанку заповнила музика. Алісія Міндреау знову здавалася спокійною, мовби забула про недавній гнів. Похитувала голівкою в такт мелодії і очікувально дивилася на лейтенанта.

— Тепер я здогадався, — тихо проказав той.

Дівчина підвелася:

— Мені треба йти, вже пізно.

— Тепер я здогадався, що це ви залишили записку, — мовив лейтенант, — це ви порадили з'їздити в Амотапе й розпитати про Паломіно Молеро в сеньйори Лупе.

— Він, мабуть, скрізь шукає мене. — Дівчина мовби й не чула, що казав лейтенант. В її голосі, знову зміненому, Літума відчув глузування. Саме це найбільше приваблювало в ній; коли вона так промовляла, то й видавалася справжньою дівчинкою, а не суворою жінкою з дитячими личком і постаттю. — Либонь, ганяє шофера до льотчиків, до котеджів на базі, до грінго, до клубу й кінотеатру. Він щоразу сам не свій, коли я затримуюсь. Боїться, що знову втечу. Ха-ха…

— Отже, то були ви, — не вгавав лейтенант. — Що ж, хоч і з запізненням, але щиро дякую вам, сеньйорито Міндреау. Без вашої допомоги ми й досі блукали б навпомацки.

— Тільки тут він не здогадається шукати мене, — додала вона. — Ха-ха.

Вона ще й сміється? Так. Але вже необразливо, не глузливо, а ніби пустотливо, як мала дитина. Звісно, вона не при своєму глузді. Проте сумніви не полишали Літуму й заважали дійти певного висновку. «Так, несповна розуму, ні, вона прикидається».

— Авжеж, авжеж, — задумливо проказав лейтенант. Він прокашлявся, кинув недопалок на підлогу й затоптав. — Ми тут для того, щоб захищати людей. І передусім вас, певна річ. Завжди, коли б ви не звернулись.

— Я не потребую нічийого захисту, — сухо кинула дівчина. — Мене захищає мій батько, і цього достатньо.

Вона так рвучко простягла лейтенантові кухоль, що кілька крапель кави капнули на його сорочку. Лейтенант квапливо взяв кухоль.

— Провести вас до бази?

— Ні, не треба, — відмовилася дівчина.

Літума бачив, як вона квапливо вийшла на вулицю. Її тендітна постать окреслилася в тьмяному світлі. Сіла на велосипед і поїхала, натискаючи на педалі. Сержант чув бряжчання велосипеда, бачив, як, кривуляючи, він зникає на незабрукованій вуличці.

Обоє мовчали. Музика урвалась; як кулемет знову заторохтів моторошний голос диктора.

— Якби не те кляте радіо, трясця їхній матері, дівчина б ще говорила, — лайнувся Літума. — Один бог відає, що б ми ще взнали.

— Якщо не поквапимось, моя гладунка залишить нас без вечері, — перебив його лейтенант і підвівся, надягаючи кашкет. — Ходімо, Літумо, натопчемось трохи. Такі справи збуджують мій апетит. А твій ні?

Він бовкнув дурницю, бо шинок працював до півночі, а зараз щонайбільше восьма година. Втім, Літума зрозумів, що лейтенант сказав це, аби щось сказати, не мовчати. Бо і офіцера, певно, долали такі ж суперечливі почуття. Поліцейський підібрав пляшку, залишену на підлозі Алісією Міндреау, й кинув у мішок, до інших порожніх пляшок, що їх лахмітник Боррао Салінас скуповував наприкінці кожного тижня. Вони вийшли, зачинили за собою двері відділка. Лейтенант лайнувся: куди це завіявся черговий? Тепер він у нього почергує в казармі в суботу й неділю, щоб знав.

Небом плив повний місяць, його бліде світло заливало вулицю. Йшли мовчки, помахом руки чи кивком голови відповідаючи на вітання людей, що сиділи біля своїх будиночків. З кінотеатру неподалік долинали голоси мексіканців, жіночий плач і, замість музичного супроводу, ревіння хвиль.

— Ти не очманів від усього, що вона наговорила, Літумо?

— Звісно, очманів, — визнав той.

— Я ж казав, на цій роботі ти багато чого взнаєш.

— Отже припущення підтверджується, лейтенанте.

У шинку вечеряло шість відвідувачів, усі знайомі. Лейтенант Сільва й Літума привіталися з ними й сіли за окремий столик. Донья Адріана принесла юшки з м'ясом та рибою і стала сердито протирати тарілки, на їхнє привітання вона не відповіла. Коли лейтенант Сільва поцікавився чи вона, бува, не занедужала, що не в настрої, жінка наче зірвалася з цепу:

— А чи не скажете, що вас занесло на ту скелю з крабами? Га, баламути?

— Нам стало відомо, що там мають висадитися контрабандисти, — не змигнув і оком лейтенант Сільва.

— Ви таки коли-небудь дограєтесь, затямте собі!

— Дякую за попередження, — всміхнувся лейтенант, брутально відкопилив губи й послав їй повітряний поцілунок. — У-ух, смакотулька!