VIII

Донья Адріана знову засміялась, і Літума подумав, що поки вся Талара пліткувала й смакувала події, шинкарка тільки й знала реготатись. Це вже тривало три дні. І позавчора, і вчора, і сьогодні за сніданком, обідом та вечерею вона зустрічала й проводжала їх веселим сміхом. А лейтенант Сільва навпаки супився і почувався незручно, наче втрапив у бозна-яку халепу. Вже вкотре за ці дні Літума подумав: «Що їм перебігло дорогу?» Дзвони отця Домінго запрошували на месу, і так само з посміхом донья Адріана перехрестилась.

— Що, по-вашому, буде цьому лейтенантику Дюфо? — прохрипів дон Херонімо.

Була обідня пора, і крім таксиста, лейтенанта Сільви та Літуми в шинку сиділа молода парочка — вона приїхала із Соррітоса на хрестини.

— Його судитимуть по закону, — неохоче відповів лейтенант Сільва, схилений над тарілкою. — Тобто військовий трибунал.

— Але ж вони хоч покарають його? — не відступився дон Херонімо. Він їв рибу з білим рисом і обмахувався газетою. — Певно ж, тип, здатний на таке, що цей Дюфо вчинив з Паломіно Молеро, не може розгулювати на волі. Чи не так, лейтенанте?

— Звісно, не може розгулювати, — зводився лейтенант з набитим ротом, невдоволений, що не дають поїсти. — Сподіваюсь, що покарають.

Донья Адріана знову засміялась, і Літума помітив, як лейтенант напружився й зіщулився, коли шинкарка рушила до них. Офіцер так розгубився, що навіть не проганяв мух з обличчя. В квітчастому платті, з глибоким вирізом вона насувалася на них, розмахуючи руками, гойдаючи грудьми й стегнами. Жінка, видно, була неабияк задоволена собою й життям.

— Випийте водички, лейтенанте, і не хапайтеся так, бо недовго до біди, коли шматок втрапить не в те горло. — Вона зі сміхом поплескала офіцера по спині, і те було дошкульніше за її слова.

— Останнім часом у вас гарний настрій. — Літума дивився на неї і не впізнавав. Шинкарка змінилася, навіть кокетувала. Яка муха її вкусила?

— Є причина, — відказала донья Адріана, що прибирала посуд у парочки з Соррітоса, і пішла на кухню, вихляючи стегнами, мовби казала: «до побачення», «до побачення». «Боже праведний», — подумав Літума.

— Чого це останні три дні вона така грайлива, лейтенанте?

Офіцер обпік його поглядом з-під темних окулярів і відвернувся до вікна. Надворі, на піску, щось люто клював стерв'ятник. Раптом він змахнув крильми й полетів.

— Хочете, я вам щось скажу, лейтенанте? — запитав дон Херонімо. — Ви не образитесь?

— Якщо я можу образитись, то краще не кажіть, — буркнув лейтенант. — Мені не до жартів.

— Зрозуміло, — промимрив таксист.

— Будуть ще небіжчики? — засміялася з кухні донья Адріана.

«Вона аж наче стала зваблива, — вирішив сержант і подумав: — Треба навідатись до повій китайця Ляо, а то втрачаю форму». Столик, за яким сиділи офіцер і Літума, стояв осторонь від столика таксиста, тож вони перемовлялися через голови молодят із Соррітоса. Ті, зовсім юні і начепурені, зацікавлено дослухалися до розмови.

— Хоч вам воно й не сподобається, та я вам скажу, щоб знали. — Дон Херонімо рішуче ляснув газетою по столу. — В Таларі не знайдеться жодного чоловіка, жінки чи собаки, хто б вірив цій байці. Навіть отой стерв'ятник.

Стерв'ятник справді повернувся — чорний, лютий: він шматував ящірку, яку приніс у дзьобі. Лейтенант байдуже їв, задуманий і похмурий.

— І що ж то за байка, дозвольте спитати, доне Херонімо? — поцікавився Літума.

— Буцімто полковник Міндреау порішив дочку, а потім і себе, — відповів таксист, випльовуючи кістки. — Який йолоп повірить у таке?

— Я, — потвердив Літума. — Я один з йолопів, який вірить, що полковник убив дівчину, а потім заподіяв смерть собі.

— Не дурій, друже Літумо, — спохмурнів дон Херонімо. — Цих двох порішили, щоб вони не базікали. Щоб звалити на полковника смерть Паломіно Молеро. Не вдавай дурника, хлопче.

— То он які чутки ходять, — підвів голову лейтенант Сільва. — Буцімто полковника вбили? А хто саме, не кажуть?

— Та хто ж, великі тузи. — Дон Херонімо розвів руками. — Хто ж іще. І ви, лейтенанте, не придурюйтесь, ми ж люди свої. Просто ви не можете говорити. Всі кажуть, що вам заткнули рота і не дають з'ясувати, що й до чого. Як і завжди.

Лейтенант стенув плечима, дурниці, мовляв.

— Вигадали навіть, буцімто він згвалтував дочку, — пирснув рисом дон Херонімо. — От свині! Вам не здається, Адріаніто?

— Мені багато чого здається, ха-ха-ха! — вибухнула сміхом дружина дона Матіаса.

— Отже, люди думають, що все це вигадки, — кисло пробурмотів лейтенант і знову схилився над тарілкою.

— Авжеж, — озвався дон Херонімо. — Щоб вигородити винуватців.

Пролунав гудок нафтоочисного заводу. Стерв'ятник підвів голову й зіщулився. На якусь хвилю очікувально застиг, а тоді пострибав геть.

— А люди не кажуть, чому вбили Паломіно Молеро? — поцікавився Літума.

— Через мільйонну контрабанду, — впевнено прорік дон Херонімо. — Спочатку вбили льотчика, бо той про щось здогадався. А оскільки полковник Міндреау розкрив чи от-от мав розкрити махінації, порішили і його, і доньку. А потім навигадували всякого, мовляв, він убив Молеро, бо ревнував до доньки, з якою буцімто жив. Люди ласі на таке. Пустили туману й досягли, чого хотіли. Щоб ніхто й не згадував про головне, про мільйонники.

— Ну й вигадники, сучі діти, — зітхнув лейтенант, знічев'я шкрябаючи виделкою по тарілці.

— Не лайтеся, а то язик відсохне, — засміялася донья Адріана. Взяла блюдце з манговим желе й поставила перед лейтенантом, торкнувшись дебелим стегном його руки. Офіцер одразу відсмикнув її. — Ха-ха-ха…

«Що за дивина?» — подумав Літума. Що це з доньєю Адріаною? Вона навіть не глузує з лейтенанта, а й відверто заграє до нього. А той хоч би що. Схоже, зухвальство доньї Адріани вкинуло його в замішання й навіть у паніку. І його не впізнати. Іншим разом на такі загравання він втратив би тяму й не відчепився б від неї. А тепер ніщо не могло розбурхати. Вже три дні якийсь байдужий до всього, як понурий віл. Що ж сталося тієї ночі?

— І в Соррітосі подейкують про контрабанду, — втрутився раптом молодик, що приїхав на хрестини, з напомаженим волоссям і золотим зубом, у накрохмаленій сорочці лукумового кольору. Говорив він швидко й нерозбірливо. Глянув на свою супутницю, певно, дружину. — Правда, Марісіто?

— Атож, Панчіто, — підтвердила та. — Свята правда.

— Здається, вони провозили холодильники та кухні,— додав молодик. — Щоб піти на такий злочин, треба пустити в дію не один мільйончик.

— А мені шкода Алісіти Міндреау, — мовила супутниця молодика з Соррітоса, кліпаючи очима, ніби от-от заплаче. — Бідолашна безневинно постраждала. Які тільки злочини не коять. І найбільш обурює, що справжні винуватці уникнуть кари. Залишаться і при грошах, і на свободі. Чи не так, Панчіто?

— Тільки нам, біднякам, скрізь дістається, — зітхнув дон Херонімо. — А великим цабе хоч би що. Адже так, лейтенанте?

Лейтенант різко підхопився, аж захитався стіл.

— Ну, я йду! — сповістив, ситий донесхочу всім і всіма. — Ти лишаєшся? — спитав Літуму.

— Зараз ітиму, лейтенанте. От тільки вип'ю кави.

— Смачного, — буркнув лейтенант Сільва і напнув кашкета, уникаючи дивитися на донью Адріану, яка з-за прилавка проводжала його насмішкуватим поглядом, ще й помахала рукою.

Невдовзі вона принесла Літумі каву й вмостилася навпроти, на стільці, де щойно сидів лейтенант.

— Я аж помираю від цікавості. — Сержант притишив голос, щоб ніхто його не чув. — Ви не скажете, що пробігло між вами та лейтенантом?

— Спитай сам у нього. — Обличчя її світилося лукавством.

— Та скільки не питав, доньє Адріано, — признався Літума, — він вдає дурника й відмовчується. Тож не мучте мене, розкажіть, що сталося.

— Ти цікавий, як жінка, Літумо, — з тією ж глузливою усмішкою, яка вже три дні не сходила з її обличчя, докинула донья Адріана.

«Вона схожа на пустотливу дитину, — визнав Літума. — Аж наче й помолодшала».

— А ще кажуть, буцімто тут швидше шпигунство, аніж контрабанда, — долинув голос дона Херонімо; той, спершись на бильце стільця, вже балакав з молодим подружжям. — Сам чув від власника кінотеатру в Таларі. А дон Теотоніо Кальє Фріас людина поважна й не казатиме бозна-чого.

— Якщо він каже, то, певно, є підстави, — згодився Панчіто.

— Диму без вогню не буває, — додала Маріса.

— Доньє Адріаніто, не ображайтесь, але запитаю вас, бо інакше лусну від цікавості, — не вгавав Літума. — Ви прийняли лейтенанта? Вволили його волю?

— Як ти можеш запитувати про таке, нечемо? — люто засичала донья Адріана і насварилася пальцем. Жінка вдала, ніби сердиться, однак наступної миті її карі очі зблиснули глузливою втіхою, а на вустах заграла двозначна усмішка, ніби їй і приємно, і водночас сумно було згадувати якусь витівку. — І не горлай так, а то почує Матіас.

— Паломіно Молеро розкрив, що військові таємниці передавалися Еквадору, тому його вбили, — розводився дон Херонімо. — А заправляв шпигунською зграєю нібито сам полковник Міндреау.

— От пройдисвіти, — прокоментував молодик із Соррітоса. — Просто як у кіно.

— Атож, атож, як у кіно…

— Як же він мене почує, коли навіть сюди долинає його хропіння, доньє Адріаніто, — прошепотів Літума. — Не знаю чого, але після тієї ночі сталася якась дивовижа. Я все намагаюсь збагнути, чому ви така зухвала, а лейтенант такий приголомшений.

Жінка засміялась. Сміялася довго й гучно, що в очах виступили сльози. Її пишні груди тряслися під квітчастим платтям.

— Атож, приголомшений, — погодилася вона. — Я надовго збила йому пиху, Літумо. Твій начальник вже не корчитиме з себе гвалтівника. Ха-ха-ха!

— Мене анітрохи не дивують слова дона Теотоніо Кальє Фріаса. — Молодик із Соррітоса лизнув золотий зуб. — Я одразу відчув: за цим стоїть рука Еквадору.

— Але як ви збили з нього пиху, доньє Адріано? Чим ви його так налякали? Не мучте мене, розказуйте.

— Цю дівчинку спершу згвалтували, запевняю вас, — зітхнула молодичка з Соррітоса, збуджена кучерява смаглявка в яскраво-синій сукні. — Вони завжди так чинять. Ці мавпи на все здатні. Це я вам кажу, а в мене ж родичі в Еквадорі.

— Він увійшов з пістолетом у руці, щоб налякати мене, — прошепотіла шинкарка, стримуючи сміх і мружачи очі, ніби прагнула побачити сцену, яка її так потішала. — Я вже спала, тож мало не зомліла від страху. Думала, злодій. Аж ні, то твій начальник. Зламав засув на дверях і вдерся. Безсоромник, хотів налякати мене.

— А я про це не чув. — Дон Херонімо виткнув голову з-за газети, якою відмахувався від мух. — Але мене не здивувало б, якби її й згвалтували. Та ще й гуртом, певна річ.

— Він почав верзти всілякі дурниці,— шепотіла донья Адріана.

— Які?

— Не можу більше жити, знемагаю від пристрасті. Жага переповнює мене, дійшла до останньої межі. Якщо не станете моєю, то пущу собі кулю в лоб або вас застрелю…

— Ого диво. — Літума затрусився від сміху. — Він і справді казав про жагу, що повнить його, чи ви наговорюєте на нього?

— Гадав, що розчулить чи налякає мене. Або те й друге. — Донья Адріана поплескала Літуму по плечу. — А який він сюрприз одержав, Літумо!

— Авжеж, авжеж! — вигукнув молодик із Соррітоса. — Звісно, їх було кілька, як і ведеться.

— І що ж ви зробили, доньє Адріаніто?

— Скинула нічну сорочку й лишилася гола. — Донья Адріана ніби зашарілася.

Так воно й було: донья Адріана скинула нічну сорочку. Лише одна мить, один змах рук — і білизна злетіла з неї. Розкуйовджене волосся спало на пишне тіло, що біліло в пітьмі. На обличчі був не страх, а невимовна лють.

— Гола? — закліпав очима Літума.

— І обрушила на твого начальника таке, що йому й не снилось. Тобто дурниці, які йому й не снились, — уточнила донья Адріана.

— Дурниці? — здивувався Літума.

— Так, мовляв, ось я, чого ти ждеш, скоріше роздягайся, соколику. — Голос доньї Адріани повнився презирством і обуренням. Вона стояла, руки в боки, випнувши груди. — Чи, може, соромишся? Невже він у тебе такий мізерний, хлопчику? Тож поквапся, мерщій скидай штани! Гвалтуй мене, покажи, який ти мужчина! Вдовольни мене разів п'ять підряд, як мій чоловік щоночі. Але він старий, а ти ж молодий, тож заткнеш його за пояс. Правда ж, любчику? Візьми мене шість, ні, сім разів. То зможеш?

— Але ж, але ж… — ошелешено мимрив Літума. — Ви так і казали, доньє Адріаніто?

— Але ж, але ж… — мимрив і лейтенант. — Що з вами, сеньйоро?

— Я теж не впізнавала себе, Літумо, — шепотіла шинкарка. — Сама не знала, як у мене виривалося таке. Та я дякую всевишньому, що надихнув мене. Якось я ходила на прощу до Аябаки — в жовтні, коли там відзначають місцеве свято. І от тепер всевишній мене напоумив. Бідолаха розгубився, як оце ти зараз. Ну чого ж ти, кажу, давай, хочу поглянути на твого горобчика, побачити, який він і скільки разів ти мене вдовольниш. Може, вісім?

— Але ж… — Літума затнувся, витріщивши очі, обличчя його пашіло.

— Ви не смієте знущатись отак… — Лейтенант не міг отямитись.

— Бо все це я виповідала йому куди нищівніше, Літумо, — пояснила шинкарка. — В моїх словах було стільки люті й глуму, що я морально знищила його. Він геть очманів, ти б тільки бачив.

— Та воно й не дивно, доньє Адріано, кожен на його місці… Я і сам очманів, слухаючи вас. І що ж він на те?

— Звісно, що не кинувся на мене, — відповіла донья Адріана. — Вся його жага вмить випарувалась.

— Я тут не за тим, щоб з мене знущалися! — заволав лейтенант, не знаючи, куди подітись.

— Авжеж, не за тим. Ти прийшов налякати мене пістолетом і згвалтувати, щоб відчути себе справжнім мужчиною. Що ж, гвалтуй мене, супермене. І поквапся, не зволікай. Згвалтуй мене десять разів підряд! Щоб задовольнити мене. Чого чекаєш?

— Ви збожеволіли, — прошепотів Літума.

— Атож, збожеволіла, — зітхнула шинкарка. — Зате все обійшлося. Бо завдяки тій моїй нестямі, твій начальник забрався геть. Чкурнув, підібгавши хвоста. Ще й образився, шельма.

— Я прийшов щиро освідчитися вам, а ви ображаєте мене. Та ще й так, наче остання повія.

— Іч, як на нього подіяло. Зовсім занепав, — підсумувала донья Адріана. — Мені аж шкода його.

Вона знову вибухнула сміхом, вдоволена собою і своєю витівкою. Літума аж пожалів лейтенанта, відчув співчуття до нього. Недарма той ходив, як побитий; ще б пак, так сплюндрували його чоловічу гідність. Якби розповісти про це «непереможним», ті б здійняли галас. Запевняли б, що донья Адріана куди достойніша, ніж Чунга, бути королевою «непереможних». І проспівали б на її честь осанну.

— А ще кажуть, ніби те могло пов'язуватися з мужолозтвом, — докинув молодик із Соррітоса.

— З мужолозтвом? Он як? — Дон Херонімо закліпав очима й облизнувся. — А чого ж, можливо.

— Атож, можливо. В казармах таке трапляється. А мужолозтво, як відомо, рано чи пізно призводить до злочину. Вибач, що ми говоримо про це при тобі, Марісіто.

— Нічого страшного, Панчіто. Життя є життя.

— Можливо, можливо, — розмірковував дон Херонімо. — Але хто з ким?

— Ніхто не вірить у самогубство полковника Міндреау, — втрутилася раптом донья Адріана.

— Та бачу, — пробурмотів Літума.

— Щиро кажучи, я теж, — додала шинкарка. — Зрештою, нехай і так.

— І ви не вірите? — Літума підвівся й підписав розписку за обід. — А от я повірив у вашу розповідь. Хоч вона й неймовірніша, ніж самогубство полковника Міндреау. На все добре, доньє Адріано.

— Послухай, Літумо. — Її очі хитрувато зблиснули, вона стишила голос. — Перекажи лейтенантові, що сьогодні ввечері я приготую його улюблену страву. Щоб він знову полюбив мене хоч трішки.

Жінка грайливо засміялася, і Літума не втримався й собі.

— Так і перекажу, доньє Адріано. До побачення.

Дідько їх збагне, цих жінок. Вже біля дверей його зупинив голос дона Херонімо:

— Друже Літумо, а чому ви не скажете, скільки заплатили лейтенантові Сільві, щоб він вигадав це полковникове самогубство?

— Не до вподоби мені такі жарти, — озвався той, не обертаючись. — А лейтенантові ще менше. Якщо ваші слова дійдуть до нього, начувайтеся, доне Херонімо.

Старий таксист буркнув: «Чортів фараон», і Літума завагався: чи не повернутись. Однак натомість вийшов у задушливу вуличну спекоту. Почвалав розжареним піщаником мимо хлопчаків, які ганяли ганчір'яного м’яча, плутаючись у нього під ногами. Він спітнів, сорочка прилипла до тіла. Те, що розповіла донья Адріана, здавалося неймовірним. Невже правда? Мабуть, що так. Тепер він розумів, чому з того вечора лейтенант не в настрої. Так, лейтенант теж штучка. Забажав свою гладунку за такої трагічної ситуації. Оце хіть! Але ж і вскочив у халепу. А донья Адріаніта молодець. Хто б подумав! Літума уявив голу, огрядну, тремтячу шинкарку, яка кпинила з лейтенанта, а отетерілий офіцер не йняв віри тому, що бачив і чув. Будь-хто розгубився б і чкурнув. Поліцейський нишком засміявся.

У відділку застав він лейтенанта, що сидів за письмовим столом, спітнілий і без сорочки. Однією рукою обмахувався, а другою тримав телеграму, яку підніс під самісінькі окуляри. Літума скоріше вгадував, як за темними скельцями бігає по телеграмних рядках погляд офіцера.

— Найпаскудніше те, що ніхто не вірить, ніби полковник Міндреау убив дочку, а потім застрелився сам, — мовив Літума. — Вигадують нісенітниці. Буцімто злочин пов'язаний з контрабандою, зі шпигунством, що тут доклав рук Еквадор. Навіть мужолозтво доточили. Уявляєте, яке глупство.

— Кепські новини для тебе, — глянув лейтенант на підлеглого. — Тебе переводять до якогось напівпримарного відділка в департаменті Хунін. Мусиш вирушати негайно, тобі оплачують проїзд в автобусі.

— В Хунін? — Літума непорозуміло втупився в телеграму. — Я?

— І мене переводять, тільки ще невідомо куди. Можливо, туди ж.

— Це ж так далеко… — скрушно промимрив Літума.

— От бачиш, дурнику, — лагідно дорікнув начальник. — А ти ж так прагнув розкрити таємницю Паломіно Молеро. Що ж, ми її розкрили. І що маємо? Тебе засилають у гори, подалі від спеки і твоїх знайомих. А мене, певно, запроторять у ще глухіший закутень. Ось така дяка за сумлінну працю в цій поліції, куди ти мав дурість устряти. Як тобі там буде, Літумо? Де це бачено, щоб стерв'ятник жив у пустелі! Я вмираю від жалощів, щойно подумаю, як ти потерпатимеш там від холоду.

— Трясця твоїй матері! — філософськи підсумував Літума.



Маріо Варгас Льйоса (нар. 1936 р.) — видатний перуанський письменник. Автор збірок оповідань та романів «Вожді» (1958), «Міста і пси» (1962), «Зелений дім» (1966), «Розмова в «Соборі» (1970), «Пантальйон» (1973) та інших. Лауреат кількох престижних літературних премій. У «Всесвіті» друкувалося його оповідання «Гість» (№ 2, 1976).

Роман «Хто вбив Паломіно Молеро?» (¿Quién mató a Palomino Molero? Seix Barral, Balcelona) вийшов друком 1986 року.


Олевський Лев Борисович (нар. 1913 р.). Перекладає з іспанської та португальської, а також з української на іспанську. Член Спілки письменників. В його перекладах вийшли твори Ж. Амаду, Г. Гарсіа Маркеса, А. Гравіни, а також твори Т. Шевченка, І. Франка та ін.


Борщевський Сергій Юхимович (нар. 1946 р.). Перекладає з іспанської та англійської мов. У його перекладах вийшли твори П. Неруди, Ф. Гарсіа Лорки, X. Кортасара та інших іспанських та латиноамериканських письменників.


Журнал "Всесвіт" №8 1988 р.

Загрузка...