III

— Атож, атож, житла льотчиків, — повторив лейтенант Сільва. — Це вже щось. Тепер цей сучий син не скаже, що ми забираємо, в нього час.

Літума помітив, що лейтенант, хоч і провадив розмову і розповідав про зустріч із командиром військово-повітряної бази, проте тілом і душею був біля доньї Адріани, яка підмітала шинок. Від її швидких і різких рухів спідниця часом задиралася вище колін, і тоді було видно туге дебеле стегно; коли ж нахилялася зібрати сміття, видніли її груди, вільні й високі під легкою перкалевою сукнею. Очиці лейтенанта не пропускали жодного поруху шинкарки і спалахували хтивими вогниками. Чому донья Адріана так збуджувала лейтенанта Сільву, Літума не міг второпати. Сам білявий, молодий і гарний, з русявими вусиками й у темних окулярах, які рідко знімав, він міг полонити будь-яку таларську дівчину. Але його цікавила лише донья Адріана. Він навіть зізнався Літумі: «Ця гладуха геть забила мені памороки!» Хто його збагне? Віком вона годилася йому в матері, в її волоссі де-не-де пробивалася сивина, та й була вона опасиста з усіх боків, без ознак талії. Донья Адріана була замужем за Матіасом, рибалкою, котрий уночі рибалив, а вдень відсипався. Мешкали вони в кімнаті за шинком, мали кількох дорослих дітей, які жили окремо, а двоє з них працювали якраз в «Інтернешнл петролеум компані».

— Так дивитися на донью Адріану, то можна й очі зіпсувати, лейтенанте. Хоч окуляри начепіть.

— Вона що не день гарнішає, — проказав лейтенант, не відриваючи погляду від віника доньї Адріани. Потер об штани золотий перстень на безіменному пальці й додав: — Не знаю, як їй вдається, але вона справді стає все апетитніша і звабливіша.

Чекаючи таксиста, вони випили по кухлю козячого молока і з'їли по бутерброду з сиром. Полковник Міндреау призначив зустріч о восьмій тридцять. Вони були єдині відвідувачі в шинку — легкій споруді з бамбуку, рогожі та поцинкованого каламіну; з полицями, заставленими пляшками, коробками та бляшанками, кількома скособоченими столиками й примусом у кутку, де донья Адріана куховарила для своїх постійних клієнтів. Крізь проріз у стіні видніла кімната, де після нічної риболовлі спав Матіас.

— Ви й не знаєте, як вихваляв вас лейтенант, поки ви підмітали, доньє Адріано, — посміхнувся Літума, коли шинкарка з віником наблизилася до них, вихляючи стегнами. — Каже, що попри роки й вагу ви — найзвабливіша жіночка в Таларі.

— Кажу так, бо певен цього, — мовив лейтенант Сільва з виразом завойовника. — І це щира правда, донья й сама це чудово розуміє.

— Аніж збиткуватися над матір'ю сімейства, нехай ваш лейтенант ревніше займається своїм ділом. — Донья Адріана зітхнула і вмостилася на ослоні біля шинквасу, її обличчя посмутніло. — Аніж чіплятися до заміжніх жінок, нехай краще пошукає убивць.

— А коли я їх знайду? — Лейтенант хтиво прицмокнув язиком. — Подаруєте мені одненьку ніч? Присягаю, що за таку винагороду я їх умить візьму в наручники й покладу до ваших ніг.

«Каже так, ніби вбивці вже відомі», — подумав Літума. Зальоти лейтенанта розважали його, однак згадка про співака засмучувала його. Якби цей клятий полковник Міндреау допоміг, було б куди легше. Коли б він, знаючи всі подробиці, маючи досьє і змогу допитати особовий склад авіабази, захотів допомогти, вони натрапили б на слід і схопили б тих покидьків. Але полковник Міндреау егоїст. Чому він не хоче допомогти їм? Бо льотчики мають себе за принців з блакитною кров'ю. І на поліцію дивляться як на останніх метисів.

— Пусти, нахабо такий, бо розбуджу Матіаса! — сердито запручалася донья Адріана, яка саме простягла лейтенантові пачку сигарет «Інка», а той вхопив її за руку. — Лапай свою служницю, безсоромнику, а не заміжню жінку і матір сімейства.

Лейтенант відпустив її, щоб припалити сигарету, і злість доньї Адріани вляглася. Так було завжди: вона спалахувала, як сірник, від залицянь, проте це їй, певно, подобалось. «Всі вони трохи шльондри», — похмуро подумав Літума.

— В містечку тільки й мови про це, — озвалася донья Адріана. — Я тут народилася, і ніколи в Таларі нікого не вбивали так жорстоко. Тут люди вбивають одне одного по-божеськи і в чесному двобої, як справжні чоловіки. Але щоб так розпинати і мордувати людину — ніколи. А ви байдикуєте. Ганьба!

— Ми не байдикуємо, матусю, — заперечив лейтенант Сільва. — Але полковник Міндреау не сприяє нам. Не дає допитати приятелів Паломіно Молеро. А вони мусять щось знати. Ми через нього блукаємо манівцями. Але рано чи пізно все випливе.

— Бідолашна його мати, — зітхнула донья Адріана. — Полковник Міндреау вважає себе володарем світу, досить лише глянути на нього, коли він з'являється під ручку зі своєю донькою. Не привітається й не гляне. А вона ще гірша. Отака пиха!

Ще не було восьмої, а вже припікало. Золотаве проміння пробивалося крізь рядюжку, проникало крізь шпарини в бамбуку й дахові. Шинок наче простромили ці світлі списи, і в них кружляли порошинки й десятки мух. На вулиці не було людно. Літума чув неголосний плюскіт прибою, хлюпотіння хвиль. Море було поряд, і повітря пахло ним. То був міцний і приємний запах, проте підступний, бо навіював згадку про чисті пляжі й прозорі води, а море біля Талари було в нафтових плямах та бруді з кораблів, що швартувалися в порту.

— Матіас запевняє, що хлопець мав чудовий голос, що він був справжнім артистом, — вигукнула донья Адріана.

— Дон Матіас знав Паломіно Молеро? — запитав лейтенант.

— Кілька разів він чув, як той співає.

Старий Матіас Керекотільйо і двоє його помічників саме перетягували сіті й наживку на човен «Таларський лев», коли почулися гітарні перебори. Місяць був ясний і світив так, що й без ліхтаря було видно: з півдюжини тіней на березі — то пілоти. Вони сиділи на піску між човнів і палили. Коли хлопець заспівав, Матіас і його помічники облишили сіті й підійшли ближче. Голос у хлопця був ніжний, з модуляціями, що коли слухав його, хотілося плакати, а спину пробирав мороз. Він проспівав «Дві душі», а коли вмовк, йому зааплодували. Матіас Керекотільйо навіть потиснув співакові руку. «Ви нагадали мені мою молодість, і мені стало сумно», — мовив він юнакові. Тоді ж він дізнався, що то Паломіно Молеро з П'юри, прибув з останнім призовом. Матіас чув, як один із льотчиків проказав: «Ти міг би співати по радіо, Паломіно». Згодом чоловік доньї Адріани ще кілька разів бачив його серед човнів, коли ладнався на «Таларському леві» виходити в море. І щоразу кидав роботу, щоб послухати пісню.

— Якщо вже Матіас так повівся, то, поза сумнівом, у хлопця янгольський голос, — запевнила донья Адріана. — Бо Матіаса не так і просто розчулити, він людина досить холодна.

«Подала, як на блюді», — подумав Літума, й лейтенант справді облизнувся, мов котяра:

— Тобто йому вже бракує духу, доньє Адріаніто? Можу погріти вас, якщо хочете, бо я — весь вогонь.

— Не треба мене гріти, — засміялася донья Адріана. — Коли холодно, я кладу в постіль пляшки з гарячою водою.

— Людське тепло приємніше, матусю, — провуркотів лейтенант Сільва, тягнучись губами до доньї Адріани, наче хотів всмоктати її.

Увійшов дон Херонімо, який приїхав по них. Він не підігнав до шинку таксі, бо застряг би на піщаній вулиці, тож лишив свій «форд» метрів за сто звідси. Лейтенант Сільва й поліцейський дали розписку за сніданок і попрощалися з доньєю Адріаною. Сонце пряжило нещадно: хоча було лише чверть на дев'яту, спека стояла як опівдні. Під сліпучим світлом здавалося, що люди й предмети от-от розплавляться.

— Талара повниться чутками, — казав дон Херонімо, поки вони важко йшли по піску. — Шукайте вбивць, інакше вас лінчують, лейтенанте.

— Нехай лінчують, — стенув плечима лейтенант. — Присягаю, що я його не вбивав.

— Чого тільки люди не кажуть, — сплюнув дон Херонімо, коли дісталися таксі. — У вас не пашіли вуха?

— Вони в мене ніколи не пашать. А що кажуть?

— Ніби хочуть затерти справу, бо вбивці — великі цабе. — Дон Херонімо крутнув ручку, щоб завести двигун. Тоді підморгнув і перепитав — Вони й справді великі цабе, лейтенанте?

— Не знаю, великі чи ні. — Лейтенант вмостився на передньому сидінні. — Але все одно погорять. Лейтенант Сільва з олімпійським спокоєм начхає на них, доне Херонімо. А тепер покваптеся, мені не хотілося б спізнитися до полковника.

Лейтенант був людиною прямодушною, і Літума ставився до нього не лише з повагою, а й з благоговінням. Той був хвальком, безсоромним, навіть облесливим, і втрачав голову, коли йшлося про гладуху-шинкарку, однак Літума бачив, як, розбираючи доноси та скарги, що надходили до комісаріату, лейтенант намагався чинити по справедливості. І нікому не віддавав переваги.

— Що ви вже з'ясували, лейтенанте? — Дон Херонімо натискав на клаксон, проте дітлахи, собаки, свині, віслюки та кози не квапилися зійти з дороги.

— Дулю з маком, — скривився лейтенант.

— Небагато, — чмихнув таксист.

У відповідь пролунали ті ж слова, що їх Літума вже чув від свого начальника:

— Сьогодні ми щось таки взнаємо, нюхом чую.

Вони вже дісталися околиці містечка; обабіч дороги гола кам'яниста місцина їжачилася нафтовими вишками. Вдалині зблискували дахами будівлі авіабази.

«Хоч би що-небудь», — майнула думка в Літуми. Чи взнають вони колись, хто й за віщо вбив хлопця? Це було викликане не просто прагненням справедливості чи покари, а бажанням побачити їхні обличчя, почути, як вони могли зробити те, що зробили з Паломіно Молеро.

В караульні бази черговий офіцер зміряв їх поглядом з голови до п'ят, ніби вперше бачив. І змусив чекати під пекучим сонцем, не запросивши навіть до приміщення. Тим часом Літума роздивлявся довкола. Ну й щасливчики! Жити й працювати в такому місці! Праворуч вишикувались офіцерські будиночки — однаковісінькі, дерев'яні, на палях, пофарбовані в синій та білий колір, з москітними сітками на вікнах та дверях і садочками з доглянутою геранню. Побачив жінок з дітьми, дівчат, які поливали квіти, чув сміх. Льотчики, либонь, жили не згірше від грінго з «Інтернешнл», хай їм біс! Із заздрістю дивився, які тут чистота й порядок. Був навіть свій басейн за будиночками. Літума ніколи не бачив його, але уявив жінок і дівчат у купальниках, які загоряли й плескалися у воді. Ліворуч містилися службові приміщення, ангари, контори, а за ними — злітна смуга. Трикутником стояли кілька літаків. Оце то розкошують! Як і грінго з «Інтернешнл», ці за своїми стінами та гратами живуть, як у кінофільмах. І грінго, і льотчики могли дивитися одні на одних поверх мешканців Талари, які смажилися під спекотним сонцем унизу, в містечку, затиснутому край брудного, масного моря. Бо з бази було видно узгір'я за Таларою, де вдень і вночі озброєні вартові охороняли за штахетами будиночки інженерів, техніків і вищих чинів «Інтернешнл». І вони мали свій басейн з вишками та всім необхідним; у містечку подейкували, буцімто жінки тих грінго купаються напівголі.

Чекати довелося досить довго, перш ніж полковник Міндреау запросив їх до свого кабінету. Літума проходив повз офіцерів та курсантів і думав: «Дехто з них знає правду, дідько їх би взяв!»

— Проходьте, — кинув полковник з-за письмового столу.

Вони цокнули підборами на порозі і пройшли на середину кабінету. На столі побачили перуанський прапорець, календар, записник, текст з документами, олівці й кілька фотографій дочки полковника Міндреау з батьком або самої. То була дівчина з довгастим зухвалим личком, вкрай серйозна. Все було в ідеальному порядку, як і шафи, дипломи й велика карта Перу, на тлі якої вирізнявся силует командира авіабази. Полковник Міндреау був невисокий на зріст, кремезний і з залисинами, що тяглися від обох скронь до тімені, і сивуватими, ретельно підстриженими вусиками. Він справляв таке ж враження охайності, як і його письмовий стіл. В погляді сірих холодних очиць не було й натяку на доброзичливість.

— Чим можу служити? — мовив ввічливо, всупереч крижаному виразу обличчя.

— Ми знову до вас з приводу вбивства Паломіно Молеро, — шанобливо відповів лейтенант. — Просимо вашого сприяння, пане полковнику.

— А хіба я не сприяю? — В голосі полковника вчувалися глузливі нотки. — Хіба не ви були в цьому кабінеті три дні тому? Якщо ви загубили довідку, яку я дав, то в мене є копія.

Він швидко розкрив теку перед собою, витяг якийсь папірець і забубонів:

«Молеро Санчес, Паломіно. Народився в П'юрі 13 лютого 1936 року, законнонароджений син доньї Асунта Санчес і дона Теофіло Молеро, небіжчика. Освіта початкова закінчена і середня неповна — три з половиною роки навчався в державному коледжі Сан-Мігель у П'юрі. Вписаний до підрозділу в 1953 році. Розпочав службу на авіабазі в Таларі 1954 року в третій роті, де під командуванням лейтенанта Адольфо Капріати пройшов підготовку разом з іншими новобранцями. Зник з території бази в ніч з 23 на 24 березня, не повернувшись до роти після вільного дня. Оголошений дезертиром, про що подано рапорт у відповідні інстанції».

Полковник відкашлявся й глянув на лейтенанта Сільву:

— Хочете копію?

«Чому ти нас ненавидиш, — подумав Літума. — І чому ти такий деспот, трясця твоїй матері?»

— Не треба, пане полковнику, — всміхнувся лейтенант. — Довідка в нас є.

— Тоді в чому справа? — нетерпляче насупився полковник. — В чому я повинен вам сприяти? У довідці сказано все, що нам відомо про Паломіно Молеро. Я особисто розмовляв з офіцерами, унтер-офіцерами та солдатами його роти. Ніхто не бачив і ніхто не знає, хто й чому міг його вбити. Моє начальство одержало детальну інформацію й задоволене нею. А ви, схоже, ні. Що ж, це ваш клопіт. Особовий склад бази нічим не заплямлений тут, і в нас більше нічого з'ясовувати. Він був відлюдьком, ні з ким не приятелював, нікому не звірявся. І навряд чи мав на базі друзів або ворогів. До занять, як свідчать рапорти, ставився не дуже ревно. Можливо, тому й дезертирував. Шукайте поза базою, з'ясовуйте, хто знав його в містечку, з ким він зустрічався після втечі і до вбивства. А тут ви гаєте час, лейтенанте. Я ж собі не можу дозволити таку розкіш.

Чи злякає лейтенанта непоступливий безапеляційний тон полковника Міндреау? Чи змусить його відступити? Проте Літума побачив, що його начальник незворушний.

— Ми не потурбували б вас без достатніх підстав, пане полковнику. — Лейтенант стояв виструнчений, але промовляв спокійно.

Сірі очиці полковника кліпнули, губи ворухнула подоба посмішки:

— З цього й слід було почати.

— Поліцейський Літума з'ясував дещо в П'юрі, пане полковнику.

Літумі здалося, що командир авіабази побагровів. Збентеження охопило Літуму, і він подумав, що не доповість, як слід, такій непривітній особі. Однак заговорив, трохи затинаючись. Розповів, що в П'юрі довідався, що Паломіно Молеро мав звільнення від військової служби, але пішов на неї, бо, як признався матері, залишити місто було для нього питанням життя або смерті.

Він умовк. Чи слухав його полковник, що ніби невдоволено й водночас розчулено розглядав доччину фотографію на тлі дюн і ріжкових дерев? Потім кинув погляд на Літуму:

— Тобто як це — життя чи смерті?

— Сподіваємось, він це пояснив тут, коли з'явився, — втрутився лейтенант. — Може, він казав комусь, чому так раптово мусив залишити П'юру.

«Лейтенант вдає з себе простака чи полковник і його вивів з рівноваги?»

Командир авіабази втупився очима в офіцера, наче підраховував прищики на його обличчі. Від того погляду лейтенант Сільва мав би спаленіти, проте він не збентежився і незворушно чекав, що скаже полковник.

— А вам не здається, що якби ми це знали, то зазначили б у довідці? — проказав той роздільно, наче його співрозмовники не розуміли мови чи були нетямкуваті. — Ви не подумали, що якби ми на базі знали, що хтось переслідує Паломіно Молеро й погрожує йому, то негайно сповістили б куди слід?

Він умовк, бо неподалік заревів літак. Гул наростав, і Літума вирішив, що зараз у нього полопають перетинки. Однак затулити вуха не наважився.

— Поліцейський Літума з'ясував іще дещо, пане полковнику, — мовив лейтенант, коли гул трохи стих. Сільва був незворушний, наче й не чув запитання полковника.

— Он як! — втупився той у Літуму. — А що саме?

Літума спершу прокашлявся, бо глузливий вираз полковника спантеличував його.

— Паломіно Молеро був закоханий, — пробурмотів нарешті. — І, схоже…

— Чого ви затинаєтесь? — перебив його полковник. — Що з вами?

— Кохання це було не зовсім законним, — промимрив Літума. — Можливо, тому він і втік із П'юри. Тобто, я маю на увазі…

Полковник хмурнішав, і Літума розгублено вмовк. Перед зустріччю з полковником його висновки здавалися йому переконливими; та й лейтенант запевнив, що вони й справді вагомі. А тепер, коли бачив перед собою скептичне, глузливе обличчя командира авіабази, він став почуватися невпевнено і навіть соромився своїх здогадів.

— Тобто, пане полковнику, могло статися, що ревнивий чоловік застукав Паломіно Молеро на гарячому і пригрозив помститися, — прийшов на допомогу лейтенант Сільва. — Ось чому хлопець і вирішив призватися в армію.

Полковник замислено вислухав їх. «Якої ще капості слід сподіватися від нього?» — подумав Літума.

— І хто ж цей ревнивець? — озвався він нарешті.

— Саме це нас і цікавить, — відповів лейтенант Сільва. — Якщо ми взнаємо це, то взнаємо багато чого.

— І ви гадаєте, що я в курсі любовних пригод сотень унтер-офіцерів та солдатів авіабази? — знову прокарбував слова полковник Міндреау.

— Можливо, не ви особисто, пане полковнику, — чемно мовив лейтенант. — Однак ми подумали, а раптом на базі хтось знає. Товариш Паломіно Молеро по казармі, чи інструктор, чи хтось інший…

— Ніхто нічого не знає про приватне життя Паломіно Молеро, — перебив його полковник: — Я особисто з'ясовував. Він був відлюдьком, нікого в свої справи не втаємничував. Про це зазначено і в довідці!

Літума бачив: полковникові начхати, що сталося з Паломіно. Ні минулого разу, ні зараз злочин не сколихнув його почуттів. Він ставився до солдата як до порожнього місця, з неприхованим презирством. Невже тому, що за кілька днів до смерті той зник? Полковник був людиною антипатичною, нечуваної суворості і просто таки маніакально дотримувався статуту. Оскільки казармене життя, поза сумнівом, остобісіло хлопцеві, він дав ногам знати, і полковник мав його за злочинця. Певно, ще й гадав, що дезертир і заслуговує того, що з ним сталося.

— Бачите, пане полковнику, є підозра, що Паломіно Молеро мав любовний зв'язок з якоюсь жінкою на авіабазі, — почув Літума голос лейтенанта Сільви.

І відразу завважив, як бліді, гладко виголені щоки полковника беруться плямами. Його обличчя спохмурніло й спалахнуло. Однак не встиг нічого сказати, бо двері раптом відчинилися і при тьмяному коридорному світлі Літума побачив на порозі дівчину з фотографій. Вона була ще тендітніша, ніж на знімках, кучерява, з короткою стрижкою і примхливо задертим носиком. Стояла в білій блузці, синій спідничці, тенісних тапочках і ніби перейнята кепським настроєм свого татуся.

— Я йду! — кинула вона, не зайшовши до кабінету і не глянувши на лейтенанта й Літуму. — Мене відвезе шофер чи брати велосипед?

Вона говорила з тим же ледь стримуваним невдоволенням, що і її батько. «Яблучко від яблуні…» — невтішно виснував поліцейський.

— А куди, донечко? — враз полагіднішав командир авіабази.

«Та він не тільки не картає її, що увірвалась отак, не привітавшись, а й туркотить з нею, як голубок», — здивувався Літума.

— Я вже казала тобі вранці, — зухвало кинула дівчина. — До басейну грінго, наш стоятиме без води до понеділка, ти хіба забув? То як: мене відвезе шофер чи брати велосипед?

— Шофер відвезе, Алісіє, — проспівав полковник. — Тільки нехай швидше вертається, він мені потрібен. Скажеш йому, коли тебе забрати.

Дівчина грюкнула дверима й зникла не прощаючись. «Хоч вона віддячує за нас», — подумалось Літумі.

— Отже… — знову почав лейтенант, але полковник Міндреау перебив його.

— Ви кажете дурниці! — прорік, знову червоніючи.

— Вибачте, пане полковнику…

— У вас є докази, свідки? — Командир авіабази втупився в Літуму, наче в яку комаху. — Звідки ви взяли, що Паломіно Молеро кохався з жінкою на авіабазі в П'юрі?

— Доказів немає, пане полковнику, — збентежився поліцейський. — Просто я дізнався, що він потайки співав там серенади.

— На авіабазі в П'юрі? — з притиском перепитав полковник. — А ви знаєте, хто там мешкає? Родини офіцерів, а не солдатів чи унтерів. Лише офіцерські матері, дружини, сестри й доньки. І ви натякаєте, що цей солдат блудив з дружиною офіцера?

«Чортів расист. Ось він хто: чортів расист».

— Можливо, що навіть із служницею, пане полковнику, — почув Літума лейтенанта Сільву. Літума був щиро вдячний йому, бо почувався незручно й незатишно перед холодною люттю полковника. — З куховаркою чи нянькою з бази. Ми ні на що не натякаємо, а тільки намагаємось розкрити цей злочин, пане полковнику. Це наш обов'язок. Смерть хлопця сполошила всю Талару. Ширяться всілякі чутки, розмови, ніби поліція байдикує, бо тут замішані великі чини. Ми ні в чому не певні, тож і з'ясовуємо всі обставини. І не думайте про нас зле.

Командир бази кивнув. Літума помітив, що йому коштувало неабияких зусиль не виплеснути свій кепський настрій на них.

— Не знаю, чи відомо вам, що три місяці тому я ще був командиром авіабази в П'юрі, — процідив він крізь зуби. — Я служив там два роки. Добре знаю життя й всі принади тієї бази, бо вона була моєю домівкою. І ніхто без достатніх доказів не сміє твердити, що якийсь солдат злигався з дружиною котрогось із моїх офіцерів.

— Я не казав, що то офіцерська дружина, — наважився втрутитися Літума. — То могла бути й служниця, як припускає лейтенант. Хіба на базі немає заміжніх служниць? І він потайки співав там серенади, це ми знаємо достеменно, пане полковнику.

— Гаразд, шукайте цю служницю, допитуйте її і її чоловіка, чи погрожував він йому, і якщо визнає таке, приводьте його сюди. — Чоло полковника блищало від поту, який зросив його ще тоді, коли до кабінету увірвалася його донька. — А без вагомих доказів до мене в цій справі більше не приходьте.

Він рвучко підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Проте лейтенант Сільва не козиряв і не просив дозволу іти.

— Ми маємо до вас конкретне прохання, пане полковнику, — проказав він рішуче. — Ми хотіли б поговорити з товаришами Паломіно Молеро по казармі.

Червоне обличчя командира таларської авіабази сполотніло, під очицями з'явилися фіолетові кола. «Та він не просто покидьок, а ще й божевільний, — подумав Літума. — Чого це він? Що його так дратує?»

— Пояснюю вам іще раз, бо ви, бачу, досі цього не втямили. — Полковник розтягував кожне слово так, наче воно було бозна-яке важке. — Військові заклади мають свою юрисдикцію, власні трибунали, де військовослужбовців судять і де їм виносять вирок. Вам не пояснювали цього в поліцейській школі? Що ж, тоді я сам поясню, ще раз. Коли йдеться про якийсь злочин, слідство ведуть самі військові установи. Паломіно Молеро помер за нез'ясованих обставин, поза базою, після втечі з неї. Я подав командуванню відповідний рапорт. Якщо начальство визнає за потрібне, то накаже провести нове розслідування через власні органи або передасть справу до суду. Але без наказу міністерства військово-повітряних сил чи верховного командування збройними силами жоден поліцейський не порушить військових законів на базі, якою командую я. Зрозуміло, лейтенанте Сільва? Вам зрозуміло, питаю?

— Цілком зрозуміло, пане полковнику, — відповів лейтенант.

Полковник Міндреау рішуче показав на двері:

— Тоді ви вільні.

Цього разу Літума почув, як лейтенант Сільва цокнув підборами й попросив дозволу йти. Він зробив те саме, і обоє вийшли. Кашкети надягли вже надворі. Хоча сонце пряжило ще дужче, ніж доти, і було задушливіше, ніж у кабінеті, повітря Літуму свіжило, бадьорило, і він радів, що опинився на вулиці. Глибоко зітхнув: наче вибрався з буцегарні, хай йому біс! Мовчки крокували до караульні. Цікаво, чи й лейтенант Сільва почував себе пригніченим і ображеним після зустрічі з командиром бази?

В караульні на них чекала нова прикрість: дон Херонімо поїхав. Тож мусили вертати до містечка пішки, принаймні годину сходячи потом і ковтаючи пилюку.

Ступали по шосе так само мовчки, і Літума вирішив: «Після обіду трохи посплю». Він міг спати скільки завгодно, коли завгодно і як завгодно, та й після такого струсу на нього найкраще діяв сон. Шосе собі зміїлося, спускаючись до Талари червоноземом без жодного зеленого кущика, серед каміння і різновеликих скель.

Містечко внизу блідою плямою тулилося до погідного сіро-зеленого моря. Під сліпучим сонцем ледь розрізнялися обриси будинків і вуличних ліхтарів.

— Неприємні хвилини ми пережили, чи не так, лейтенанте? — Літума витер носовичком спітніле чоло. — Ще не зустрічав такої сволоти. Гадаєте, він ненавидить поліцію як расист чи з якоїсь іншої причини? Невже він з усіма такий брутальний? Присягнути можу, що ніхто ще не ображав мене так, як цей голомозий.

— Пусте, Літумо. — Лейтенант потер об сорочку масивний золотий перстень з червоним камінцем. — Для мене зустріч із Міндреау все одно що дитяча розвага.

— Ви справді, лейтенанте? Добре, що ви ще можете жартувати. А в мене душа втекла в п'ятки.

— Ти ще пташеня в таких справах, Літумо, — засміявся лейтенант. — Тобі ще багато чого слід повчитися. Це була неважнецька розвага, але вкрай корисна, запевняю тебе.

— Тоді я нічого не зрозумів, лейтенанте. Мені здалося, ніби полковник змішав нас з багнюкою і повівся з нами гірше, ніж зі своїми слугами. Невже він пристав на наше прохання?

— Це лише так здається, Літумо. — Лейтенант Сільва знову засміявся. — Як на мене, полковник базікав, як п'яна папуга.

Він сміявся на весь рот, і аж хруснув кісточками пальців.

— Спершу і я подумав, що він нічого не знає, тільки забиває нам памороки балачками про армійські звичаї і закони, — пояснив лейтенант Сільва. — А тепер я певен, що він знає чимало, якщо не все.

Літума глянув на нього. Помітив, що за темними окулярами очі офіцера, як обличчя і голос, пожвавішали.

— Він знає, хто вбив Паломіно Молеро? Гадаєте, що полковник знає?

— Мені невідомо, що він знає, але він знає чимало, — запевнив лейтенант, — Полковник когось вигороджує, інакше чого б йому так нервувати? Невже не помітив? Ти не спостережливий, Літумо, тож не годишся служити в поліції. А що мають значити ці спалахи люті, ці наскоки, як ти гадаєш? Намагання приховати, що гризе душу. Авжеж, Літумо. Це не він облив нас помиями, це він пережив у нас страшні хвилини.

Він весело зареготав і реготав доти, доки позаду не загурчала машина: їх наздоганяв синій ваговоз авіабази. Водій загальмував сам, не довелося навіть голосувати.

— Вам до Талари? — гукнув з кабіни молоденький унтер. — Можемо підкинути. Сідайте сюди, лейтенанте. А ваш напарник нехай стрибає в кузов.

Там уже сиділо двоє солдатів, певно, механіків, замащених по вуха. В кузові було повно бляшанок з мастилом і фарбою та пензлів.

— То що? — докинув один. — Розкусите це тістечко чи замнете злочин, щоб не тривожити тузів?

У запитанні вчувався докір.

— Розкусимо, якщо полковник Міндреау трохи допоможе, — відказав Літума. — Але ж він не тільки не допомагає, а й щоразу обходиться з нами, як зі скаженими псами. Він і до вас гак ставиться?

— Він людина непогана, — озвався солдат. — Своє діло знає, і база в нього, як годинник. От тільки дочка псує йому настрій.

— Варить з нього воду? — буркнув Літума.

— Просто невдячна, — докинув другий солдат. — Адже полковник Міндреау їй не лише батько, а й мати. Та померла, коли дівчинка була ще малою. І він сам виховав її.

Біля відділка ваговоз загальмував, і лейтенант з Літумою зійшли.

— Якщо не знайдете вбивць, всі вважатимуть, що великі тузи дали вам хабара, — мовив на прощання молоденький унтер.

Ваговоз зник у хмарі рудої куряви, і Літума почув, як лейтенант процідив крізь зуби:

— Не турбуйся, хлопче, ми на вірному шляху.

Загрузка...